Кораліна

Розділ 9

А тим часом надворі світ обернувся безформною крутнявою туману, з-за котрого не проглядали ані силуети, ані тіні, тоді як сам будинок весь начебто покрутився і розтягнувся. Кораліні здалося, неначе будинок підступно скрадається й пильно стежить за нею, от ніби то й не дім, а сама тільки ідея дому... Ну, а особа, котра придумала цю ідею, звісно ж, ой не добра! Коралінина правиця досі була в липучому павутинні, й дівчинка, як могла, постаралася ту бридоту віддерти. Сірі вікна будинку поперекошувалися під дивними кутами...

«Інша мати» вже чекала на неї, стоячи на траві й згорнувши руки на грудях. Її чорні очі-ґудзики не виказували жодного виразу, але уста були міцно зціплені рисою холодної лютості.

Уздрівши Кораліну, вона простерла одну довгу білу руку й зігнула пальця, підкликаючи дівчинку до себе. Кораліна підійшла. «Інша мати» мовчала.

— Я знайшла дві душі, — доповіла Кораліна. — Маю знайти ще одну.

Вираз обличчя «іншої матері» ніскілечки не змінився. От ніби вона й не почула, що сказала Кораліна.

— Ну, я просто подумала, що вам цікаво знати, — додала Кораліна.

— Дякую, Кораліно, — холодно мовила «інша мати». Але голос її виходив не з рота — він долинав звідусіль: із туману, з мжички, з будинку, з неба. «Інша» додала: — Ти ж знаєш, я люблю тебе.

І Кораліна мимоволі кивнула головою. Бо й правда: «інша мати» любила її. Але любила так, як скупердяга любить гроші, а чи дракон — своє золото. Кораліна вичитала з очей-ґудзів своєї «іншої матері», що вона для неї — просто набуток, більш нічого. Улюблена тваринка, чия поведінка зайшла задалеко й перестала тішити господиню.

— Я не потребую вашої любові, — сказала Кораліна. — І нічого од вас не хочу.

— Навіть руки помочі? — перепитала «інша мати». — Досі ти так добре справувалася. І мені подумалося, що тобі, можливо, буде в знадобі невеличкий натяк, який підсобив би тобі довершити твій пошук скарбів.

— Я й сама чудово справуюся, — запевнила Кораліна.

— Авжеж, — визнала «інша мати». — Але якби ти захотіла потрапити у порожню квартиру в передній частині будинку, щоб там роздивитися, ти б наштовхнулася на замкнені двері — і що б ти тоді вдіяла?

— О! — протягла Кораліна. Вона мить подумала, а тоді запитала: — Від тих дверей є ключ?

«Інша мати» стояла, мов заклякла, в схожому на сірий папір тумані, серед світу, що робився дедалі пласкіший. Її чорні коси звивалися навколо її голови так самостійно, от ніби мали свій розум і свою мету, геть незалежні від розуму й цілей їхньої господині. Зненацька «інша» закашлялась, десь у глибині горла, а тоді розкрила рота.

Чаклунка підняла руку й зняла зі свого язика невеличкого мідного ключика від парадних дверей.

— Тримай! — мовила вона. — Це допоможе тобі втрапити досередини.

Недбалим рухом «інша» кинула ключа Кораліні, й дівчинка впіймала його однією рукою, не встигнувши й подумати, треба їй цей ключик чи ні. Ключ був іще ледь вологий.

Пронизливий вітер дунув на них, і Кораліна, здригнувшись, зиркнула набік. А коли знову глянула вперед, то була вона вже сама-одна.

Вагаючись, пішла вона довкола будинку до його фронтону й стала перед дверми порожньої квартири. Як і всі тутешні двері, ці також були пофарбовані в яскраву зелень.

— Вона не зичить тобі добра! — прошепотів примарний голосок їй у вусі. — Ми не віримо, що вона хоче допомогти тобі. Це може бути пастка!

— Так, либонь, ваша правда, — відповіла Кораліна. А тоді вставила ключа в шпарину й крутнула.

Двері безгучно відчинилися, й Кораліна тихо увійшла досередини.

У цьому помешканні стіни були кольору несвіжого молока. Дерев’яні дошки підлоги світили голизною, тхнули пилюкою, а ще мали сліди від лежання колись на них старих килимків і рядюжок.

Тут не було жодної меблини, тільки видно було, де меблі стояли колись. Нічим не прикрашені стіни виказували відсутністю кольору, де колись висіли картини чи світлини. Тут панувала така глуха тиша, аж Кораліні здалося, ніби вона чує, як пилинки плавають у повітрі.

Тут з’ясувалося: Кораліну дуже непокоїть, чи не вискочить раптом щось на неї! То вона почала насвистувати. Їй здавалося, що, як вона свистітиме, то поторочам не так просто буде напасти на неї.

Спочатку вона перейшла в порожню кухню. Тоді перетнула порожню ванну кімнату, де була сама чавунна ванна, а в ній покоївся здохлий павук завбільшки з невеличкого кота. Остання кімната, котру вона подивилася, була, так їй подумалося, колись спальнею; Кораліна припустила, що прямокутна тінь пилюки на дошках підлоги утворилася від колишнього ліжка. А тоді вона придивилася краще й похмуро усміхнулася. Вкручене у дошки тут видніло велике металеве кільце. Кораліна стала навколішки, вхопила холодне кільце обіруч і щосили потягла вгору.

Жахливо повільно, тяжко, зі скрипом піднявся прямокутний шмат підлоги на завісах. То була ляда. Та хоч вона й піднялася, в темному отворі Кораліна побачила саму пітьму. Дівчинка опустила руку й намацала холодний вимикач. Клацнула ним, не дуже й сподіваючись, що спрацює, але десь там унизу засвітилася лампочка, й розлилося блідо-жовтаве світло. Завидніли східці, що вели вглиб, — і нічого більше.

Кораліна сягнула рукою до кишені й дістала свого просвердленого камінчика. Подивилася крізь нього в той підвал, але не побачила нічого. То й сховала камінчика назад, до кишені.

Вгору з підвалу піднявся дух сирої глини й ще чогось — гострий дух чогось такого, як кислий оцет.

Кораліна почала спускатися в ту діру, тривожно позираючи на ляду. Бо ж той пристрій був такий важкеленний, що юна дослідниця не сумнівалася: якщо ляда гупне назад, на своє місце, то вона, Кораліна, залишиться в тій пастці навіки. Виставила руку, почіпала ляду, але та вагота лишилася на місці. Тоді Кораліна обернулася до напівтемряви підвалу й почала спускатися східцями. На стіні над останньою сходинкою виднів ще один вимикач — металевий, заіржавілий. Дівчинка понатискала, аж поки клацнуло — засвітилася гола лампочка без плафона, яка звисала з низької стелі на шнурі. Але й того світла було замало, аби Кораліна змогла роздивитися, що там було намальовано, на тих облуплених підвальних стінах. Груба базгранина. Можна було розрізнити якісь очі, а ще якісь ніби грона. А нижче — ще щось невиразне: зображення людей? Кораліна не могла б сказати напевне...

В одному кутку приміщення лежала купа мотлоху: картонні коробки, повні запліснявілих паперів, а поруч — жужмом покидані перетлілі гардини.

Коралінині капці з хрускотом ступали по цементній підлозі. Неприємний дух став різкіший. Дівчинка була вже ладна крутнутися й піти геть звідсіля, як уздріла чиюсь ногу, що стирчала з-під купи гардин.

Кораліна зробила глибокий вдих (голова вже паморочилася їй від запахів кислого вина та цвілого хліба) й відкинула сиру ряднину. Очам її відкрилося щось більш-менш схоже на людину.

При тому тьмяному освітленні вона мусила кілька секунд роздивлятися, що воно таке: тіло було бліде, опухле, мов лялечка гігантської комахи, з тонкими, наче патики, руками-ногами. Геть розпливлися риси обличчя, яке стало одутле й брезкле, мов тісто, що піднялося на дріжджах.

А ще те «воно» мало два великі чорні ґудзі там, де мусили бути очі.

Від жаху та відрази Кораліна охнула, і те створіння, мовби почувши її і прокинувшись, почало підводитися, щоб сісти. Дівчинка завмерла, приголомшена. Те «воно» покрутило головою, аж поки його очі-ґудзі втупилися просто в неї. На безротому обличчі відкрився рот, із пасмами якоїсь блідої речовини на губах, і голос, що навіть віддалено більше не нагадував голос Кораліниного батька, прошепотів:

— Кораліна!

— Дякую, — мовила Кораліна, — що ти принаймні не наскочив на мене!

Руки-патики істоти піднялися до обличчя й повіддирали бліду глину, щоб проступив ніс. «Воно» не сказало нічого.

— Я шукаю моїх батьків, — сказала Кораліна. — А ще — викрадену душу дитини. Чи вони тут, у підвалі?

— У цьому підвалі немає нічого, — промимрило бліде створіння. — Нічогісінько — крім пилюки, сирості й забуття.

Створіння було бліде, величезне й опухле. «Потворне, — подумала Кораліна, — але ж і нещасне!» Вона піднесла камінчика з отвором до ока й подивилася в ту дірочку. Нічогісінько. Бліде створіння не збрехало.

— Бідолаха! — сказала вона. — Я певна: вона закинула тебе сюди, щоб покарати за те, що ти забагато мені вибовкав.

Створіння повагалося, а тоді кивнуло головою. Кораліна зчудувалась, як вона взагалі могла уявити, що це схоже на личинку створіння нагадує її тата!

— Мені так жаль! — мовила вона.

— Вона дуже гнівається, — заговорило створіння, що недавно грало роль «іншого тата». — Страх як гнівається! Ти вивела її з рівноваги. А коли вивести її з рівноваги, вона накидається на всіх інших. Така її натура.

Кораліна поплескала ту лису голову. Вона була мов невипечений хліб, мов тепле тісто.

— Бідолаха! — повторила дівчинка. — Ти — просто річ, яку вона зробила та й викинула геть.

Створіння енергійно закивало головою, і від того кивання ліве ґудзеподібне око відпало й покотилося, поцокуючи, по бетонній підлозі. Створіння безтямно почало зиркати навсібіч своїм єдиним уцілілим ґудзем, от ніби загубило Кораліну. Зрештою воно знов набачило її і, немов роблячи велике зусилля, ще раз розтулило рота й заговорило хрипким, тривожним голосом:

— Тікай, дитино! Геть із цього закутня! Вона хоче, щоб я скривдив тебе, щоб замкнув тут навіки, аби ти так і не довела своєї гри до кінця, а вона, отже, щоб виграла. Вона так сильно підштовхує, просто штурхає мене, щоб я накинувся на тебе. Я не можу опиратися їй...

— Ти можеш! — запевнила його Кораліна. — Будь мужній!

Вона роззирнулася надовкола. Створіння, що ще вчора було її «іншим татом», опинилося між нею та східцями — виходом із цього льоху. Дівчинка почала бокаса просуватися попід стіною в напрямі східців. Тоді створіння скрутилося геть безхребетно, аж поки знову назорило Кораліну тим єдиним своїм око-ґудзиком. А ще воно стало немов рости, зробилося жвавіше!

— Гай-гай! — промимрило воно. — Я більше не можу.

І воно, широко роззяпивши ротяку, метнулося по підлозі до Кораліни.

Як на це відреагувати? Дівчинка мала на це лиш один удар серця. Її вибір зводився до однієї з двох дій. Або закричати й спробувати утекти, метаючись попід стінами ледь освітленого підвалу, коли за тобою женеться величезне безформне потворисько, аж поки зрештою тебе й спіймає. Або утнути щось інше...

То вона й утнула щось інше.

Коли створіння опинилося перед нею, Кораліна викинула вперед праву руку й, вхопивши те єдине ґудзеоко, що ще в нього лишалося, рвонула його, скільки мала силоньки.

Збігла мить — і нічого не сталося! А тоді той ґудзь таки одірвався й вилетів їй з руки, тенькнувши об цегляне мурування, а потім уже впав на підлогу.

Створіння на мить заклякло. А тоді задерло свою осліплу голову, жахливо роззяпило пащеку і в розпачі й гніві заревло. Потім одним ривком метнулося до того місця, де досі стояла Кораліна.

Тільки ж Кораліна більше там уже не стояла. Як тільки могла тихо, нищечком, навшпиньки ступаючи, вона долала східець за східцем, аби вирятуватися з того імлавого підвалу з усією його грубою базграниною на стінах. Однак вона неспроможна була відірвати погляд від підлоги, по якій поповзом металося, люто звиваючись, те бліде потворисько, силкуючись її вполювати. А тоді враз, немовби діставши відповідний наказ, почвара перестала метатися і завмерла на місці, схиливши осліплу голову набік.

«Воно хоче почути мої рухи! — подумала Кораліна. — Треба ступати ще тихіше...» Вона ступила ще крок, і тут послизнулася на сходинці — й потворище її почуло!

Воно повернуло голову в її напрямі. Якусь мить та голова гойдалася туди-сюди, от ніби збирала докупи розгублену свою тяму. А тоді стрімливо, мов яка гадина, ковзнуло по підлозі до східців і швидко-швидко мов потекло нагору, до втікачки. Кораліна одвернулася й стрілою вихопилася через ті п’ять чи шість сходинок, що ще лишалися їй до ляди. Ось вона підтяглася й опинилася вже на підлозі запилюженої спальні. Без передиху дівчинка сіпнула до себе важезну ляду й відпустила її. Ляда гупнула на своє місце якраз тієї миті, коли щось величезне бухнулося об неї знизу. Ляда задрижала, загуркотіла об краї підлоги, але не піднялася ані на дюйм — так і лишилася лежати.

Кораліна зробила глибокий вдих. Було б у тій порожній квартирі бодай якесь умеблювання, хоча б крісло, вона б усе те притягла й нагромадила на ляду, але ж тут не було нічогісінько.

Надвір! Швидше на волю! Але тільки не бігти... Дівчинка навіть замкнула за собою парадні двері. І ключика поклала під мату. А тоді подалася до під’їзної доріжки.

Кораліна була майже певна: там уже стоятиме «інша мати» й чигатиме на неї, коли вона вийде. Але ні: довколишній світ був порожній і німотний.

А Кораліні так хотілося повернутися додому!

Дівчинка обхопила себе руками й сказала сама собі, що вона хоробра, а сказавши це, майже повірила цим своїм словам. Тоді пішла в обхід будинку, в той сірий туман, що насправді був ніякий не туман, і попрямувала до східців, щоб піднятися нагору.