Розділ 11

Опинившись у своєму помешканні — чи швидше таки не в своєму, Кораліна задоволено відзначила подумки, що квартира не обернулася пустим малюночком, як ото перетворилася решта будинку. Приміщення мало глибину й тіні, а в тих тінях стояв хтось, дожидаючи повернення Кораліни.

— То ти вернулася, — мовила «інша мати». В її словах не було радості. — І принесла з собою нечисть.

— Ні! — заперечила Кораліна. — Я принесла друга.

Дівчинка відчувала, як кіт закляк під її долонями, от ніби хотів утекти звідсіля. Кораліні кортіло притиснути його до себе міцно-міцно, мов іграшкового ведмедика, для більшої впевненості, але вона знала: коти не люблять, щоб їх м’яли-стискали, — а ще здогадувалася: перелякані коти здатні покусати й подряпати тебе, коли їх спровокувати, навіть якщо вони твої друзі.

— Ти ж знаєш: я люблю тебе, — рівним тоном сказала «інша мати».

— Тільки якось дивно ви це виказуєте, — відчикрижила Кораліна.

І вона пішла коридором, тоді звернула до вітальні, твердий крок за твердим кроком, удаючи, ніби й не відчуває, як «інша мати» свердлить їй спину порожнім поглядом своїх очей-ґудзиків. Бабусині меблі все так само стояли на місці, ніби й не змінені, й картина висіла на стіні — хоча зображені там фрукти хтось поїв, і у вазі тільки й лишилося, що побурілий качанчик від яблука, камінчики від слив і персика та голе стебельце від того, що колись було Гроном винограду. Столик на лев’ячих лапах пожмакав килимок своїми дерев’яними кігтями, от ніби щось було його розгнівило. А в дальшому кінці кімнати стояли дерев’яні двері, що колись, в іншому місці, відчинялися на звичайну цегляну стіну. Кораліна постаралася не видивлятися на них. У вікно не видно було нічого — сам тільки туман.

«Ось воно! — збагнула Кораліна. — Момент істини. Мить розкриття тайни...»

«Інша мати» увійшла слідом за дівчинкою. Тепер вона стояла в центрі кімнати, між Кораліною і коминковою поличкою, і згори вниз зирила на маленьку дослідницю чорними ґудзями своїх очей. «Як кумедно!» — подумала Кораліна. Тепер «інша мати» зовсім, ніскілечки не була схожа на її рідну матір. Дивно: чи яку ману напустила карга на неї, Кораліну, що вона повірила в якусь таку подібність? Нині «інша мати» була просто велетка: головою майже впиралася в стелю кімнати! І така бліда — кольору павучого живота. Коси їй звивалися, обкручувалися навколо голови, а зуби були мов гострі ножі...

— Ну? — різко мовила «інша мати». — То де ж вони?

Кораліна сперлася на крісло, пересадила кота на ліву руку, а правою сягнула до кишені й дістала три скляні кульки. Вони були сиві, мов іній, і цокотіли одна об одну на Кораліниній долоні. «Інша мати» потяглася до них своїми білими пальцями, та Кораліна висипала їх назад, до кишені. Отже, все підтвердилося: «інша мати» й не думала відпускати її чи там дотримати даного слова. Для неї це була просто забава, більш нічого.

— Ми продовжуємо, — сказала дівчинка. — Гра ще ж не скінчилася, чи не так?

«Інша мати» люто зиркнула, але мило усміхнулася.

— Ні, — погодилася вона. — Либонь, що ні. Зрештою, ти ще маєш знайти своїх батьків, еге ж?

— Так! — сказала Кораліна.

«Я не повинна дивитися на ту полицю! — подумала вона. — Не повинна й думати про неї!»

— Ну, то що? — запитала «інша мати». — Дістань їх! Може, ти б хотіла ще пошукати в підвалі? Знаєш, я заховала там іще кілька цікавинок.

— Ні, — відказала Кораліна. — Я знаю, де мої батьки.

Кіт зробився геть важкий у її руках. Кораліна посунула його трохи вперед, відчепивши його кігті від свого плеча.

— То де ж?

— Треба ще поміркувати, — мовила Кораліна. — Я передивилася скрізь, де б ти могла їх заховати. Вони не в будинку.

«Інша мати» стояла дуже спокійна, жодним рухом себе не виказуючи, з міцно зціпленими устами. Мов воскова фігура. Навіть її коси перестали ворушитися.

— Отже, — провадила Кораліна, обіруч міцно обхопивши чорного кота, — я знаю, де вони мають перебувати. Ти заховала їх у коридорі між двома будинками, правда ж? Вони там, за тими дверима!

І вона ще й кивнула головою в напрямі дерев’яних дверей.

«Інша мати» лишилася нерухомою статуєю, але тінь посмішки поповзла по її обличчю.

— Ой, невже там?

— Чом би вам і не відчинити їх? — підказала Кораліна. — Батьки мої точно там!

Дівчинка знала: це — єдиний її шлях додому. Але все залежало від потреби «іншої матері» потішитися перемогою — тій треба було не просто перемогти, а ще й продемонструвати, що вона ж перемогла!

«Інша мати» повільно опустила руку в кишеню свого фартуха й добула чорного залізного ключа. Кіт заворушився неспокійно в Кораліниних руках, от ніби хотів стрибнути на підлогу. «Ну посидь іще хвильку! — подумки умовляла вона мурлику, хоч і не була певна, чи може той чути її думки. — Ми з тобою прорвемося до нас додому! Я сказала, що зроблю так. Я обіцяю тобі!» І вона відчула, що кіт трішечки розпружився в її руках.

«Інша мати» підійшла до дверей і вставила ключа в шпарину.

Крутнула.

Кораліна почула, як глухо клацнув механізм. І вона вже почала, якомога тихіше, крок за кроком, задкувати до коминкової полиці.

«Інша мати» надавила на ручку дверей і відчинила їх. За дверима відкрився коридор, темний і порожній.

— Ось! — мовила карга, показуючи руками на коридор. Вираз зловтіхи на її обличчі не віщував нічого доброго. — Ти помилилася! Бо й не знаєш, де твої батьки, чи ж не так? Вони не тут! — «Інша мати» обернулася до Кораліни. — І віднині ти залишаєшся тут — на віки вічні!

— Ні, — відрізала Кораліна, — не залишаюсь!

І вона щосили жбурнула чорного кота в обличчя «іншій матері». Кіт заволав і впав карзі на голову, люто вишкіривши зуби й несамовито шматуючи їй лице пазурями. Хутро наїжене — він був начебто знову майже такий самий великий, як і завжди.

Не чекаючи, щоб побачити, чим скінчиться та сутичка, Кораліна простягла руку до полиці, схопила снігову кулю й засунула на самісіньке дно кишені свого блакитного халатика.

Кіт дико-переливчасто занявчав і вгородив свої зуби в щоку «іншої матері». А карга ну бити його руками! Кров цебеніла з ран білого її обличчя — не червона кров, а якась густа, смоляниста чорна юха. А Кораліна шаснула до дерев’яних дверей.

Висмикнула ключа із замка.

— Облиш її! До мене! — крикнула дівчинка чорному котові. Той засичав і люто гребонув своїми гострющими пазурями, неначе бритвами, по обличчю «іншої матері» — й чорна тванюка зацебеніла з кількох ран на її носі. Тоді кіт зістрибнув на підлогу й кинувся до Кораліни.

— Швидко! — крикнула дівчинка.

Кіт прискочив до неї, й разом обоє ступили в темний коридор.

Тут було холодніше — мов коли зайдеш із денної спеки та в темний льох. Кіт завагався на мить, а тоді, уздрівши, що «інша мати» йде до них, підбіг до Кораліни й став біля її ніг.

Кораліна штовхнула двері, щоб зачинити їх.

Двері чогось виявилися ніби важчі, ніж мали б бути, а зачинити їх — то було мов силкуватися зачинити двері проти буряного вітру. А тоді Кораліна відчула, як щось із протилежного боку почало їх штовхати супроти неї.

«Зачиніться ж! — подумки звеліла вона. А тоді ще й вголос мовила: — Ну давайте, будь ласочка!» І відчула, як двері зрушили, стали зачинятися, попри той примарний шквал.

Несподівано вона відчула: тут, у коридорі, біля неї є ще й інші люди! Кораліна не могла обернутися до них, щоб їх роздивитися, але вона й так, не дивлячись, знала, хто вони такі.

— Допоможіть мені! — попрохала вона. — Ви всі!

Ті ж інші люди, що були в коридорі (троє дітей, двоє дорослих), були чомусь надто нематеріальні, щоб натиснути на двері. Але їхні руки зімкнулися біля її рук, що тисли на велику залізну дверну ручку, й несподівано дівчинка відчула себе ще й якою дужою!

— Не попускай, панночко! Тисни дужче! Ще дужче! — прошепотів голосок їй у голові.

— Тисни, дівчино, тисни! — прошелестів іще один.

І тоді голос, схожий на материн, голос її рідної, справжньої, чудової, славної, любої до несамовитості, до божевілля — матері... просто сказав: «Молодця, Кораліно!» І цього й вистачило.

І двері пішли зачинятися, та так легко, як ніколи!

— Ні! — проверещав голос за дверми, і в тому голосі більше вже не було нічого людського.

Тут щось майже вхопило Кораліну, втиснувшись у вже вузьку щілину між дверми й одвірком. Дівчинка відсмикнула голову, але двері знову почали відчинятися...

— Ми вертаємося додому! — крикнула Кораліна, ухиляючись від тих хапучих пальців. — Вертаємось! Допоможіть мені!

І кілька пар примарних рук приєдналися до неї, надавши снаги, яку вона вже була втратила. Останню мить щось там поопиралося, от мов затиснуте в дверях, а тоді, з хряскотом, двері бум! зачинилися.

Щось зіскочило з Кораліниного плеча й легко приземлилося на підлогу.

— Біжім! — пронявчав кіт. — Не можна гаятися в цьому препоганому місці! Хутко!

Кораліна крутнулася від дверей і помчала так прудко, як тільки могла, по темному коридору, а щоб мати певність, що не налетиш на щось чи не побіжиш назад у тій пітьмі-відьмі, вона волокла рукою по стіні.

Бігти довелося під гору, і Кораліні вже здавалося, ніби ця їхня дорога розтяглася на неймовірно велику відстань. Стіна, якої вона торкалася, якось-чогось потепліла й розм’якла, а потім дівчинка відчула: на дотик це неначе якесь тонесеньке пухнасте хутро! А ще та стіна ходила ходором, немовби дихала! Кораліна злякано відсмикнула руку.

У тій пітьмі завивали вітри.

Боячись наскочити на щось, дівчинка ще раз виставила руку, щоб доторкнутися до стіни. Цього разу те, що вона торкнула, було гаряче й вологе, от ніби потрапила рукою в чиюсь пащу. Тихо зойкнувши, Кораліна відсмикнула руку.

Помалу її очі пристосувалися до темряви. Вона невиразно розрізняла попереду мерехтливі світляні плями: двоє дорослих, трійко дітей. А ще чула, як попереду ступає, туп-туп-туп, невидимий у пітьмі чорний кіт-воркіт.

І було там іще щось: воно зненацька задріботіло поміж її ніг, і Кораліна від того мало не полетіла довбала. Від падіння дівчинку врятувала інерція її руху. Вона знала: якщо впаде в тому коридорі, то вже може більше й не встати. Хоч би чим був той коридор, вік він мав куди сивіший, ніж «інша мати». Був він глибокий, забарний і знав, що то вона, Кораліна, біжить по ньому...

І тоді сяйнуло денне світло, й Кораліна помчала до нього, захекана, надсадно дихаючи.

— Ми майже дійшли! — гукнула вона підбадьорливо, але серед світла глянула, а ті душі де й поділися. Дівчинка зосталася там сама-одна! Одначе ніколи було розмірковувати, що з ними сталося. Хапаючи ротом повітря й заточуючись, дівчинка забігла у свої, рідні двері й захряснула їх за собою так гучно, з такою втіхою, що нам з вами навіть уявити годі.

Кораліна замкнула двері ключем і поклала ключа назад, у свою кишеню.

Чорний кіт забився у найдальший куток кімнати, висолопивши рожевого кінчика свого язика й витріщившись широко розплющеними очима. Кораліна підійшла до мурлики й присіла навпочіпки.

— Вибач! — попрохала вона. — Вибач, що я кинула тобою в неї! Але то був єдиний спосіб заґавити її на хвильку, аби всім нам вибратися звідтіля. Адже вона нізащо не дотримала б свого слова, правда ж?

Кіт зиркнув на дівчинку, а тоді поклав голову їй на долоню й почав лизати її пальці язиком — шорстким, мов наждак. І завуркотів.

— То ми друзі? — спитала Кораліна.

Вона сіла в одне з тих бабусиних незручних крісел, а кіт стрибнув їй у пелену й зручно там умостився. Світло, що пробивалося крізь вітражне вікно, було денне світло, щире, золоте надвечірнє світло — а не примарне світельце білого туману. Блакитне небо мало відтінок бірюзи. Кораліна знову бачила дерева, а далі, за деревами, зеленіли пагорби, які ген на обрії ставали блякло-пурпурово-сірими. Небо ще ніколи не було таким небесним, а світ іще ніколи не здавався таким світлим-світовим!

Кораліна задивилася на листя дерев, на плетиво світла й тіней на потрісканій корі берестка за вікном, а тоді перевела погляд на свою пелену й замилувалась, як розкішно сонячне світло золотить кожну волосинку на котовій голові, кожен білий його вус!

Ніколи нічого цікавішого, подумалося їй, вона ще в житті не бачила!

Отак, захоплена цікавлющою якістю світу, Кораліна мовби й не завважила, як вона й прилягла, скрутилася котячим калачиком у некомфортабельному бабусиному кріслі. Не завважила й, коли поринула в глибокий сон без сновидінь.

Загрузка...