Кораліна

Розділ 13

Коралінині батьки, здавалося, так і не зберегли в пам’яті жодного спогаду про своє перебування в сніговій кульці. Принаймні вони й словом про це не прохопилися, а Кораліна жодного разу їм про це не нагадала.

Часом вона чудувалася, чи вони бодай завважили, що втратили два дні життя в реальному світі, й дійшла зрештою висновку: ні, не завважили. Хоча знов-таки: декотрі люди здатні простежити пам’яттю кожен день і кожну годину прожитого життя, і є й такі, що на це нездатні, отож Коралінині батьки безперечно належали до другої категорії.

Перш ніж лягти спати першої, по своєму поверненні, ночі у своїй спальні, Кораліна була поклала ті скляні кульки собі під подушку. Тепер, після побачення з правою рукою «іншої матері», вона знову лягла в ліжко, хоча для сну вже лишалося зовсім небагато часу, й поклала голову на подушку.

Щось тихенько хруснуло там, під вагою її голови.

Кораліна сіла й підняла подушку. Вона побачила скалки тих скляних кульок: на вигляд мов шкаралупки від пташиних яєчок, які можна знайти під деревами навесні — от ніби спорожнілі, потрощені яєчка синички а чи, можливо, ще тендітніші яєчка коноплянки.

А що досі перебувало всередині тих скляних сфер, воно кудись зникло. Кораліна згадала тих трьох дітей, які були помахали їй руками на прощання під місячним сяйвом — прощаючись, перш ніж їм перейти через ту срібну річку.

Вона зібрала ті тонесенькі скляні шкаралупки ретельно, до найдрібнішої скалки, й висипала в невеличку блакитну коробочку, в якій колись містився браслет, що бабуся була подарувала їй, коли Кораліна була ще маленька дівчинка. Браслета вона давно загубила, а коробочка з-під нього збереглася.

Панни Примула й Форсібілла повернулися з відвідин небоги міс Примули, й Кораліна сходила до їхнього помешкання на чай. Цей день був понеділок, а вже в середу Кораліна мала знову піти до школи: почнеться цілий новий навчальний рік!

Міс Форсібілла наполягла, що погадає на Кораліниних чаїнках.

— Ну, схоже на корабля з матросом, люба! — мовила міс Форсібілла.

— Перепрошую? — не зрозуміла Кораліна.

— Ну, та все цвіте й пахне! — уточнила міс Форсібілла. — Чи то майже все. Бо я не певна, що означає ось це.

І показала на купку листочків, що прилипли до стінки чашки.

— Ат! — кинула міс Примула й простягла руку по чашку. — Щиро прошу, Міріам: передай-но мені! Хай ще я побачу...

Покліпала короткозорими очима крізь товсті скельця.

— Ой, люба! Ні, ніяк не втямлю, що це означає. На вигляд — геть як рука!

Зазирнула в чашку й Кораліна. Справді, купка листочків таки схожа була трохи на руку, що тягнеться до чогось.

Гаміш, шотландський дог, ховався під кріслом міс Форсібілли й нізащо не хотів вилазити звідтіля.

— Гадаю, він із кимось зчепився, — сказала міс Примула. — У боці в нього, бідолашки, глибока рана! Післяобід повезем його до ветеринара. Хотіла б я знати, що могло його покалічити.

Кораліна зрозуміла: доведеться вдатися до рішучих заходів.

Останній тиждень літніх канікул! Погода стояла чудова, от ніби літо захотіло відшкодувати за негоду, якою попсувало чи не всі канікули, й віддало їм, перш ніж скінчитися, кілька пречудових, славних деньків.

Схибнутий стариган із горища уздрів, як Кораліна виходила з помешкання панн Примули й Форсібілли.

— Агов! Гей, ти, Кароліно! — загукав він, перехилившись через поруччя.

— Я Кораліна! — виправила вічну його помилку дівчинка. — Як там ваші миші?

— Щось їх налякало! — поскаржився старий, чухаючи свої вуса. — Чи не ласка занадилася в дім? Щось таке коїться... Я чув шамотню вночі. У моєму рідному селі ми б поставили пастку, поклали б туди кусень м’яса чи там гамбургер, і коли хижак прийде поласувати, тоді бах! Піймався і більше не дошкулятимеш нам. Миші такі налякані, що не хочуть навіть брати свої музичні інструментики!

— Не думаю, що воно попадеться на м’ясо, — сказала Кораліна, а тоді підняла руку й поторкала чорного ключа, що висів на шворці у неї на шиї. І пішла в дім.

Дівчинка прийняла душ, а ключа навіть під струменями води не зняла з шиї. Мов затялася хоч коли-небудь його скинути.

Дівчинка вже обляглася, коли це щось зашкрябало у вікно її спальні. Кораліна вже була майже заснула, але вислизнула з ліжка й відсунула гардини. Біла рука з червоними нігтями зіскочила з підвіконня на ринву і вмить щезла. На шибі з зовнішнього боку видніли глибокі подряпини — мов борозенки.

Тієї ночі Кораліна спала неспокійно, прокидаючись час від часу, аби обміркувати-спланувати якісь дії, й знов засинаючи, ніколи не певна, де закінчувалися її міркування й починався сон. Одним вухом вона весь час дослухалася, чи не зашкрябає знову щось у її шиби чи в двері спальні.

А вранці Кораліна сказала мамі:

— Сьогодні я хочу влаштувати пікнік із моїми ляльками! Можна, я візьму якесь простирадло, стареньке, більш тобі не потрібне, й використаю як скатертину?

— Навряд чи в нас таке знайдеться, — відповіла мама. Вона відкрила кухонну шухляду з серветками й скатертинами, поперебирала їх. — Тримай! Це підійде?

Вона подала Кораліні складену паперову скатертину в червоні квіти, яка збереглася ще від якогось позаторішнього пікніка.

— Чудово! — зраділа дівчинка.

— А я думала, ти вже перестала гратися зі своїми ляльками? — запитала місіс Джонс.

— Та я й не граюся, — призналася Кораліна. — Вони для мене — просто камуфляж!

— Ну гляди, не спізнись на підобідок! — нагадала мама. — Бажаю гарно повеселитись!

Кораліна накидала в картонну коробку ляльок, пластикових чашок. Налила у дзбан води.

Тоді вийшла надвір. І подалася на дорогу, от ніби прямує до крамниць. Але, не доходячи трохи до супермаркету, перелізла через паркан на якесь пустирище, далі пішла хтозна-чиєю старою під’їзною доріжкою, а тоді ще проповзла попід живоплотом. Довелося їй двічі проповзати попід живоплотом, аби не розлити воду з дзбана.

Це була довга мандрівка околясами, але зрештою Кораліна могла бути задоволена тим, що за нею ніхто не простежив.

Тож вона вийшла аж за занедбаним тенісним кортом. Перетнула його й опинилася на лузі, де колихалася висока трава. Знайшла ті дошки на краю лугу. Виявилися вони неймовірно важкі, мало не затяжкі для такої ще малої дівчинки. Вона напружила всю свою силоньку і таки спромоглася їх поприймати. Адже вибору в неї не було. Одну по одній повідтягала ті дошки, крекчучи та обливаючись потом, аж поки відкрилася глибока, кругла, обкладена цеглою яма в землі. Звідтіля бив дух вільгості й пітьми. Цеглини були позеленілі й слизькі.

Кораліна розгорнула скатертину й обережно простелила її на цямринах колодязя. Порозставляла пластикові чашки на відстані десь двадцяти сантиметрів одну від одної, а щоб стояли стійко, налила в кожну води із дзбана.

Перед кожною чашкою дівчинка посадила по ляльці в траву, аби все це якнайкраще скидалося на лялькову чайну церемонію. А тоді вернулася назад по своїх слідах: попід живоплотом, по запилюженій жовтій доріжці, по задвірках крамниць і нарешті додому.

Тут вона дістала з-за пазухи ключа й погойдала на шворці, от ніби той ключ був для неї просто улюблена забавка. А тоді постукала в двері помешкання панн Примули й Форсібілли.

Двері відчинила міс Примула.

— Привіт, люба! — мовила вона.

— Я не в гості прийшла, — пояснила Кораліна, — а просто спитати, як там у Гаміша справи.

— Ветеринар каже, що Гаміш — хоробрий маленький солдат, — зітхаючи, сказала міс Примула. — На щастя, рана начебто не інфікована. Ми не уявляємо, що могло йому це заподіяти. Ветеринар каже: якийсь звір! Але й не уявляє, котрий саме. А на думку містера Бобо, це могла скоїти ласка!

— Містера Бобо?

— Того чолов’яги з горища. Він містер Бобо. Гадаю, нащадок гарної старої циркової родини. Він чи румун, чи словенець, чи то лівонець — котроїсь із цих країн. А вбий мене — не згадаю, з котрої саме.

Досі Кораліні й на думку не спадало, що насправді у того схибнутого дідугана з горища є ім’я. І як це вона раніше про таке не подумала? Якби вона знала, що його звати містер Бобо, то вона б його так і називала за будь-якої нагоди! Бо ж не часто людині щастить вимовити вголос таке ім’я, як «містер Бобо»!

— Ой! — сказала Кораліна панні Примулі. — Яке ім’я: містер Бобо! Гаразд... Ну, — додала вона трохи голосніше, — піду я зараз побавлюся з моїми ляльками, ген там, за тенісним кортом, на задвірку!

— Дуже мило, любко! — похвалила міс Примула, а тоді ще додала, тихіше, мов по секрету: — Тільки добре стережися отого старого колодязя! Містер Ловат, хто мешкав тут перед вами, казав, що, на його думку, завглибшки він чи не з півмилі!

Кораліна тільки сподівалася, що та правиця не підслухала цього останнього повідомлення старої акторки, й постаралася змінити тему розмови.

— Цей ключ? — голосно, ніби відповідаючи на запитання, мовила Кораліна. — Ну, це просто старий ключик із нашого домашнього господарства. Він — частина моєї гри! І тому я й ношу його на шворці у себе на шиї. Ну, на цьому слові бувайте здорові!

— Що за надзвичайне дитя! — сама собі сказала міс Примула, зачиняючи двері.

Кораліна побрела через луг до старого тенісного корту, на ходу гойдаючи та крутячи чорного ключа на шворці.

Кілька разів вона начебто помічала, як щось таке костяної барви шугає в чагарях. Воно не відставало від дівчинки, тримаючись метрів за десять збоку.

Кораліна спробувала насвистувати, але нічого не трапилося, й тоді вона заспівала, та ще й як голосно! А заспівала вона пісеньку, яку склав для неї тато, коли Кораліна була ще немовля, й від якої вона щоразу сміялася. Ось яка то була пісенька:

Оце таке вона виспівувала, скоком-боком прошкуючи через ліс, і голос їй... ну майже зовсім не тремтів.

Ляльки, чашки з «чаєм» — усе було на місці, як вона й залишила. Щастя ще, що день не вітряний, тож нічого не порушилося, і всі пластикові чашки з водою утримували скатертину, як вона й задумала. Кораліна полегшено зітхнула.

А тепер лишилося здійснити найважчу частину задуманого.

— Привіт, ляльки! — весело обізвалася дівчинка. — Час пити чай!

Вона підійшла ближче до паперової скатертини.

— Я тут принесла щасливого ключа, — заявила вона лялькам. — Аби з ним пікнік був якнайкращий!

І тоді обережно, як тільки могла, Кораліна нахилилася і легесенько поклала ключа на скатертину. Але вона все ще тримала шворку. І затамувала віддих, сподіваючись, що чашки з водою, розставлені по краях цямриння, утримають скатертину, навіть із додатковою вагою ключа, від падіння в колодязь.

Ключ лежав собі посеред пікнікової паперової скатертини. Кораліна випустила шворку й ступила крок назад. Тепер усе мала вивершити та лиха правиця.

Дівчинка обернулася до ляльок.

— Хто хоче шматок вишневого пирога? — запитала вона. — Джемайма? Рожевка? Первоцвітка?

І поклала уявно перед кожною лялькою шмат невидимого пирога на невидимій тарілці, щасливо до кожної щебечучи.

Кутиком ока вона укмітила, як щось костяно-біле (костяна рука-нога?) зашугало від одного стовбура до іншого, все ближче й ближче. Але наказала собі не дивитися на те потворисько.

— Джемаймо! — вигукнула Кораліна. — Що за кепське ти дівчисько! Ти впустила свого пирога на підлогу! Тепер мені доведеться вертатися по новий шмат для тебе!

І пішла довкола ляльок-чаювальниць, аж поки опинилася на протилежному від тієї руки боці. Вона удала, ніби прибирає розсипаного пирога, а тоді начебто подала Джемаймі новий шматок.

І тоді все й сталося — єдиним набігом, одним блискавичним наскоком-нальотом. Правиця «іншої матері», біжучи на пучках тонких своїх пальців, продерлася крізь високу траву й вихопилася на стовбур, похилений над колодязем. На мить вона там завмерла, мов краб, що нюхає повітря, а тоді виконала єдиний звитяжний, класний-нігтеклацний стрибок у самісіньку середину паперової скатертини.

Час завмер для Кораліни. Ось білі пальці хапонули чорного ключа...

І тоді вага правиці вкупі з інерцією її падіння підкинули пластикові лялькові чашки у повітря, а паперова скатертина, разом із правицею «іншої матері» та ключем, полетіли перевертом у пітьму колодязя.

Затамувавши віддих, Кораліна стала повільно лічити. Дорахувала до сорока, перш ніж почула глухий сплеск, що долинув із незглибимої глибини.

Хтось колись був сказав їй, що коли подивитися вгору, на небо, із дна глибокої шахти, хай навіть серед найяснішого дня, то неодмінно побачиш нічне небо й зорі. Кораліна замислилася, чи зможе правиця «іншої матері» побачити зорі з тієї глибочіні, де вона опинилася.

Дівчинка заходилася знову стягати до колодязя дошки й накривати його, щоб закрито було якомога щільніше. Не хотілося їй, щоб туди шубовснуло щось безневинне. І так само не хотілося ж, аби звідтіля хоч коли що-небудь вилізло. Тоді поскладала ляльки й чашки назад, до картонної коробки, в якій їх сюди була принесла. Поки вона це порала, краєчком ока вловила якийсь рух. Випросталась і побачила: до неї скрадливо наближається чорний кіт, високо задерши хвоста й закрутивши кінчика знаком запитання. Це вже збігло кілька днів, як вона востаннє його бачила, коли ото удвох вони повернулися додому з оселі «іншої матері».

Кіт підійшов до Кораліни й вискочив на дошки, які знову закривали колодязь. Тоді поволеньки моргнув їй одним оком.

Мурлика зіскочив у високу траву просто перед Кораліною і ну качатися на спині, радісно вигинаючись та викручуючись.

Кораліна почухала йому живіт, полоскотала м’якеньке хутро, й котяра вдоволено замуркотів. А коли натішився удосталь, звівся на рівні ноги й лельом-полельом рушив до тенісного корту — мов маленька латка опівночі серед полуденного осоння.

А Кораліна повернулася додому.

Містер Бобо вже чекав на неї на доріжці. Він поплескав дівчинку по плечу.

— Миші кажуть, що вже все гаразд! — повідомив старий. — А ще вони кажуть, що ти — наша спасителька, Кароліно!

— Я Кораліна, містере Бобо! — виправила дідугана дівчинка. — Не Каро-, а Кора-ліна!

— Кораліна, Кораліна... — повторив він її ім’я, чудуючись, але з повагою. — Молодця, Кораліно! Миші доручили мені переказати тобі, що, хай-но вони будуть готові до привселюдного виступу, саме ти станеш найпершим глядачем їхнього мистецтва! Вони заграють ти-ли-ли й тра-ля-ля, і затанцюють, і виконають тисячу фокусів! Оце таке вони кажуть!

— Я залюбки прийду подивлюся, — запевнила Кораліна. — Як тільки вони будуть готові.

Потім вона постукала в двері панн Примули й Форсібілли. Міс Примула впустила її, й Кораліна зайшла до їхньої вітальні. Поставивши коробку з ляльками на підлогу, вона дістала з кишені камінчика з висвердленим отвором.

— Ось, я вам його повертаю, — сказала Кораліна. — Більше він мені не потрібен. Можливо, він урятував мені життя і вберіг іще декого від смерті.

Дівчинка міцно обняла обох старих акторок, хоча її рученята насилу зімкнулися навколо міс Примули, а міс Форсібілла тхнула геть мов той часник, який вона кришила. Тоді Кораліна підхопила свою коробку з ляльками й пішла до свого помешкання.

— Що за надзвичайне дитя! — тільки й мовила міс Примула. Ніхто ж ні разу не обіймав її, відколи вона залишила театр.

Того вечора Кораліна, викупана і з почищеними зубами, лежала в ліжку й дивилася на стелю.

Стояла тепла ніч, тож Кораліна тепер, коли не стало правиці «іншої матері», широко відчинила вікно своєї спальні. Вона наполягла, щоб тато не затуляв вікна повністю гардинами.

Її нове шкільне вбрання було охайно складене на стільці, аби вона вдягла його, коли прокинеться вранці.

Зазвичай того вечора, що передував першому дню наступного її класу, Кораліна бувала тривожна й нервова. Але тепер вона збагнула: нічого з того, що буває у школі, більш аніскілечки її не лякає!

І причулося їй, ніби нічне повітря доносить до неї якусь ніжну музику — таку музику, яку можна зіграти лише на найкрихітніших срібних тромбончиках, сурмочках і фаґотиках, на флейточках-піколо й тубочках — на таких малесеньких і витончених духових інструментиках, що на їхні клавіші могли б натискати хіба мацюпусінькі рожеві пальчики білих мишей.

Кораліні уявилося, ніби вона знову повернулася у той свій сон про пікнік із двома дівчатками й хлопчиком на лузі під дубом, і вона усміхнулася.

Коли засяяли перші зорі, Кораліна дозволила собі поринути в сон. А з горища в теплий вечір усе ще линула ніжна музика мишачого цирку, сповіщаючи світові: літо майже скінчилося...