Коли впаде темрява

Речі, які вони залишили по собі

Речі, про які я вам хочу розповісти, — ті, що вони по собі залишили, — з’явилися в моїй квартирі у серпні 2002-го. Я знаю це напевне, бо знайшов їх невдовзі після того, як допоміг Полі Робсон полагодити її кондиціонер. Пам’ять завжди потребує якихось позначок, от мені й годиться ця. Вона була ілюстраторкою дитячих книжок, симпатична (ні! по-справжньому вродлива), чоловік її займався імпорт-експортним бізнесом. Будь-який чоловік зазвичай пам’ятає оказії, коли йому щастило допомогти засмученій чимось симпатичній леді (навіть якщо вона не перестає повторювати, що «офіційно одружена»); такі випадки трапляються надто рідко. В наш час безкорисливі лицарі звичайно тільки погіршують справи.

Я побачив її, засмучену, у вестибюлі, повертаючись з післяобідньої прогулянки. Привітався — агов, як справи? — як зазвичай вітаються з сусідами по будинку, а вона спитала мене сердитим тоном, у якому абсолютно не чулося звички до дратівливості, чому це саме зараз наш домоправитель у відпустці. Я зауважив, що, якщо навіть дівчатам з Дикого Заходу властиво сумувати, то й домоправителі беруть відпустку, а серпень, як на те, цілком придатний для відпочинку. Серпень у Нью-Йорку (і в Парижі, мон амі) вельми проріджує ряди психоаналітиків, модних художників та домоправителів.

Вона не посміхнулася. Я навіть не певен, чи вона зауважила мій натяк на Тома Роббінса (літературні алюзії — прокляття любителів читання). Сказала, що серпень гарний місяць для тих, хто виїжджає на Кейп Код або на Пожежний острів, а от у її квартирі пекельна спека, бо клятий кондиціонер тільки те й робить, що чхає. Я спитав її, чи вона не проти, якщо я зайду, подивлюся, й запам’ятав оцінюючий погляд, яким вона мене зміряла, — ті її холодні сірі очі. Пам’ятаю, подумав, що такі очі, либонь, бачили всіляку всячину. І пам’ятаю, як усміхнувся, коли вона спитала: А ви безпечні? Мені це нагадало той фільм, ні, не про Лоліту (думки про Лоліту, частенько о другій ранку, з’явилися в мене згодом), а той, де Лоренс Олів’є колупається в зубах у Дастина Гофмана, повсякчас питаючи: А це безпечно?

— Безпечний, — відповів я. — Вже понад рік, як не нападав на жодну жінку. Колись нападав два-три рази на тиждень, але служби Божі мені допомагають.

Легковажний жарт, але я тоді якраз і перебував у легковажному настрої.

Звичайному літньому настрої. Вона знову зміряла мене поглядом, а тоді вже усміхнулася. Простягла руку. Назвалася — Пола Робсон. Простягнула вона мені — не, як годилось би, праву, — а ліву руку, на котрій сяяла проста золота обручка. Мабуть, навмисне, як гадаєте? Але про свого чоловіка, що займається імпорт-експортом, вона розповіла вже пізніше. У той день, коли надійшла моя черга звертатися по допомогу до неї.

У ліфті я порадив їй очікувати від мене не надто багацько. От якби їй потрібен був той, хто пояснив би таємні причини Нью-Йоркських Призовних Бунтів, або розповідач анекдотичних випадків з історії створення вакцини проти віспи, чи навіть такий, хто може накопати цитат про соціологічні наслідки дистанційного пульту від телевізора (найважливіший винахід за останні п’ятдесят років, як на мою скромну думку), — тут я би став у пригоді.

— Дослідження — ваше хобі, містере Стейлі? — спитала вона, поки ми поволі підіймалися деренчливим ліфтом.

Я підтвердив, що так і є, хоча й не сказав, що займаюся цим недавно. І не попрохав звертатися до мене на ім’я Скотт — це знову б її насторожило. І звісно ж, не сказав їй, що намагаюся забути все, що знав колись про заміське страхування. Що я, фактично, намагаюся забути дуже багато чого, у тому числі близько двох десятків людських облич.

Розумієте, я хоч і намагаюся дещо забути, але все одно надто багато поки що пам’ятаю. Гадаю, так буває завжди, коли думаєш, як це зробити (а інколи, і це ще більш прикро, коли намагаєшся про це не думати). Я навіть пам’ятаю дещо з того, що сказав хтось із південноамериканських романістів — ну, з тих, що їх називають магічними реалістами. Ні, не його ім’я, воно тут неважливе, а цитату: немовлятами першу перемогу ми отримуємо, коли вхопимо якусь частинку світу, зазвичай це материнські пальці. Пізніше ми розуміємо, що світ і речі цього світу вхоплюють нас і більше не відпускають. Борхес? Так, можливо, Борхес. А може, це сказав Маркес? Автора якраз і не пам’ятаю. Знаю тільки, що змусив її кондиціонер працювати і, коли з радіатора повіяло прохолодним повітрям, її обличчя засяяло. Я також знаю, що це правда, та фраза про те, як перемикається сприйняття і ми раптом усвідомлюємо, що речі, якими начебто володіли ми, насправді володіють нами. Утримують, можливо, нас заручниками — саме так вважав Торо, — проте одночасно підтримують нас. Такий от компроміс. Та не важливо, як там вважав Торо, гадаю, що здебільшого це чесна оборудка. Чи тоді я так вважав; зараз уже не пам’ятаю напевне.

І ще я знаю, що все те трапилося наприкінці серпня 2002-го, трохи менше ніж через рік після того, як обвалився шматок неба і все змінилося для нас усіх.

Одного полудня, десь за тиждень після того, як сер Скотт Стейлі вирядився у шати доброго самарянина й успішно переміг страхітливий Кондиціонер, я пішов до «Стейплз» на 83-й вулиці купити коробку «Зіп»-дисків і пачку паперу. Я заборгував одному хлопцю сорок сторінок історії розвитку фотокамери «поляроїд» (а історія ця набагато цікавіша, ніж ви могли собі подумати). Повернувшись до своєї квартири, я побачив сонячні окуляри в червоній оправі з вельми характерними лінзами, вони лежали на столику в коридорі, де я складаю рахунки, котрі треба сплатити, квітанції, нагадування з бібліотеки про закінчення терміну повернення книжок та подібну всячину Я вмент упізнав окуляри, тут мені й руки впали. Сам я не впав, тільки пакунки розсипалися по підлозі, а я прихилився спиною до одвірка й, хапаючи ротом повітря, дивився на ті окуляри. Якби не було до чого притулитися, я напевне б зомлів, мов якась міс у вікторіанському романі — з тих, де хтивий вампір з’являється з першим «бом» опівнічного дзвону.

Дві схожі, але різні емоційні хвилі ошпарили мене. Перша — це почуття жахливого сорому, як буває, коли ти знаєш, що ось-ось тебе схоплять при вчинку, для виправдання якого ти ніколи не зможеш знайти слів. Тут же в пам’яті спливає згадка про те, що трапилося якось зі мною — чи ледь не трапилося, — коли мені було шістнадцять.

Мати з моєю сестрою поїхали на закупи до Портленда, і я вважав, що будинок у моєму розпорядженні до самого вечора. Я вигинався на своєму ліжку, обмотавши собі члена трусами моєї сестри. По постелі були розкидані аркуші, які я повидирав з журналів, що знайшлися у шафі в гаражі, — попередній власник нашого будинку залишив свою колекцію, здається, «Пентхаусів» і «Ґеллері». І тут я почув, як на під’їзній алеї тріщить гравій під колесами машини. Я не міг помилитися, упізнавши звук мотора: це повернулися мати з сестрою. По дорозі виявилося, що Пегі підхопила щось на кшталт грипу, вона почала блювати з вікна. Вони доїхали тільки до Поланд Спрингс і повернули назад.

Я поглянув на розкидані по ліжку картинки, на мій одяг, розкиданий по підлозі, на спінений шматочок рожевої віскози у себе в лівій руці. Пам’ятаю, як вся сила спливла з мого тіла і її заступила жахлива апатія. Мати гукала мені знизу — Скотте, Скотте, йди-но сюди, допоможи сестрі, їй зле, — а я, пригадую, думав: «Який сенс? Мене застукали. Мені нічого не залишається, як з цим змиритися, мене застукали, і це на все життя, коли б вони не згадували про мене, найперше вони згадуватимуть, як вони мене застукали: Скотт-дрочило».

Проте частіше, ніж це може здаватися, в такі моменти вмикається жага виживання. Так трапилося й зі мною. Я мушу йти вниз, вирішив я, але не робитиму цього, якщо хоча б не спробую якось врятувати власну гідність. Я позакидав картинки й трусики під ліжко. Потім устрибнув у джинси, рухаючись безтямно, але з точністю секундної стрілки, і не переставав думати про ту скажену телепередачу, яку любив дивитися, — «Наввипередки з годинником».

Пам’ятаю, як мати торкнулася моєї розпашілої щоки, коли я спустився вниз, і стурбованість в її очах: «Може, ти теж захворів?» — промовила вона.

— Може, й так, — відповів я з якоюсь радістю. Тільки через півгодини я завважив, що забув защепнути зіпер у себе на джинсах. На щастя, ні Пег, ні мама нічого не помітили, хоча в іншому випадку одна з них, а то й обидві обов’язково б спитали, чи є в мене ліцензія на продаж хотдогів (гумор такого сорту практикували в домі, де я ріс). Того дня їм обом було не до жартів — одна була дуже хвора, а інша дуже стривожена. Отже, халепа мене обминула.

Щасливчик я.

За першою емоційною хвилею того серпневого дня в моїй квартирі надійшла інша, простіша. Я подумав, що божеволію. Бо окулярів там не повинно бути. Вони ніяк не могли там опинитися. Абсолютно. У жоден спосіб.

Тоді я підвів очі і побачив ще дещо, чого напевне не було в мене у квартирі, коли я виходив по папір півгодини тому (і замкнув за собою двері, як робив завжди). Притулений у кутку між кухонькою й вітальнею, стояв бейсбольний кий. «Гіллеріш & Бредсбі», судячи з лейблу. І хоч я й не міг бачити його зворотний бік, я добре знав, що там написано: РЕГУЛЯТОР ПРЕТЕНЗІЙ. Випалені паяльником друковані літери, які потім було пофарбовано темно-синім.

Мене накрило новою хвилею — третьою. Різновид надприродного жаху. Я не вірю в привидів, але знаю, що в той момент виглядав так, ніби побачив духа.

Та й почувався так само. Насправді. Бо ті окуляри мусили давно пропасти — давним-давно пощезли, як співають «Діксі Чікс». Отже, це «Регулятор претензій» Кліва Фаррела. («Безбол для беде дуже-дуже добба штука, — любив промовляти Клів, сидячи за своїм столом і крутячи києм над головою, — старахування — дуже-дуже пагада річ».)

Я зробив єдине, на що спромігся, — схопив окуляри Соні Д’Аміко і поквапився до ліфта, тримаючи їх перед собою, як ви, либонь, тримали б якусь гидоту, знайдену на підлозі в себе в квартирі після повернення з тижневої відпустки, — шматок чогось їстівного, але протухлого або отруєну мишу. Я зненацька пригадав нашу розмову про Соню з хлопцем на ім’я Воррен Андерсон. У неї, мабуть, був такий вигляд, ніби вона ось-ось натисне кнопку тривоги і спитає, чи нема в когось кока-коли, — подумав я, коли він розповів мені, що бачив. Це було, коли ми пили у пабі «Камінь Бларні» на Третій авеню, місяця через півтора після того, як обвалилося небо. За тим, як ми цокнулися з ним, вітаючи один одного з тим, що залишилися живі.

Такі речі мають здатність залипати, хочеш ти цього чи ні. Як музичні фрази або приспіви поп-пісень, які неможливо викинути з голови. Ти прокидаєшся о третій ночі, бажаючи відлити, стоїш перед унітазом зі своїм причандаллям у руці, на дев’яносто відсотків сонний, а тобі бемкає — такий вигляд, ніби вона ось лишень натисне кнопку тривоги і спитає, чи нема в когось коли. Десь посеред тієї розмови Воррен Андерсон мене спитав, чи пам’ятаю її кумедні окуляри, і я відповів — так.

Авжеж, я їх пам’ятав.

Чотирма поверхами нижче Педро, консьєрж, стояв у затінку тента і балакав з Рейфом, кур’єром «Федерал Експрес». Педро був серйозним упертюхом, коли не дозволяв посильним стирчати перед фасадом будинку, — він запровадив правило семи хвилин, мав кишенькового годинника, за допомогою якого контролював це правило, і всі патрульні копи були його приятелями — але з Рейфом він попускався, тож іноді вони там стояли й по двадцять хвилин, і довше, нахиливши один до одного голови, і розводили традиційні нью-йоркські теревені. Політика? Бейсбол? Євангеліє від Генрі Девіда Торо? Я не знав, та й не цікавився ніколи, а того дня тим більше. Вони там стояли, коли я повертався додому зі своїми канцелярськими покупками, і залишалися на тому ж місці, коли менш за все безтурботний Скотт Стейлі зійшов униз. Скотт Стейлі, який намацав невелику, але примітну діру в піраміді реальності. Їх двох мені було достатньо. Я підійшов і простягнув до Педро руку з окулярами.

— Що це таке, по-вашому? — спитав я, не переймаючись перепрошенням за те, що втручаюся, чи ще чимось, а просто отак увігнався стрімголов.

Він подарував мені осудливий погляд, у якому читалося:

— Я здивований вашою брутальністю, містере Стейлі, дуже здивований.

А потім глянув на мою руку. Повисла довгенька пауза, і тут жахлива думка заволоділа мною: він нічого не побачив, бо там нема чого бачити. Лише моя простягнута рука, ніби сьогодні Вівторок-Перевертень, і я очікую, що він мені зараз подасть на чай. Моя рука порожня. Звісно, так, вона мусить бути порожня, тому що окулярів Соні Д’Аміко давно не існує. Кумедні Сонині окуляри давним-давно щезли.

— По-моєму, це окуляри, містере Стейлі, — нарешті промовив Педро. — Як я можу їх інакше назвати? Чи це якесь хитре питання?

Рейф, кур’єр, явно більше зацікавлений, взяв їх у мене. Полегшення від того, що я бачу, як він тримає окуляри, як роздивляється, ледь не вивчає їх, можна було порівняти хіба з тим, як ніби хтось почухав мені між лопатками саме в тому місці, де щойно страшенно свербіло. Він зробив крок з-під тенту і, виставивши окуляри на денне світло, пустив зайчики їх серцевидними лінзами.

— Це такі були на тій дівчинці, у тому порнофільмі з Джеремі Айронсом, — врешті сказав він.

Попри всю мою розгубленість я вишкірився. У Нью-Йорку навіть кур’єри — кінокритики. Ну як не любити це місто?

— Авжеж, на Лоліті, — погодився я, забираючи окуляри назад. — Тільки окуляри у формі сердечок вона носила у фільмі, який зняв Стенлі Кубрик. Давно, коли Джеремі Айронс іще пішки під стіл ходив.

З того фільму майже нічого неможливо було зрозуміти (навіть мені), та хай йому грець. Знову мене накриває той мій пустотливий настрій… невчасно. Наразі.

— А хто грав збоченця в тім фільмі? — спитав Рейф.

Я похитав головою.

— Хай я буду проклятий, якщо згадаю.

— З вашого дозволу, містере Стейлі, ось що я вам скажу, — мовив Педро. — Вигляд у вас доволі змарнілий. Чи ви часом на щось не захворіли? Скажімо, на грип?

«Ні, то моя сестра захворіла, — ледь не сказав я. — Того дня, коли я був за якихось двадцять секунд від того, що мене застукають, як я мастурбую в її трусики, дивлячись на фото міс Квітень». Але мене не застукали. І тоді, і 11.09 я уникнув. Хитрун, я знову обійшов годинник. Не можу говорити за Воррена Андерсона, який тоді, у «Камені Бларні», розповів мені, що затримався на третьому поверсі побазікати з приятелем про ігри «Янкі», але сам я став ледь не фахівцем з уникання.

— Зі мною все гаразд, — відповів я Педро, і, хоча це й не було правдою, вже від того факту, що не тільки я побачив Сонині кумедні окуляри як реально присутню в цьому світі річ, мені нарешті трохи полегшало. Якщо окуляри насправді існують, то й бейсбольний кий Кліва Фаррела, либонь, теж.

— А ці окуляри, — раптом спитав Рейф сповненим поваги, ледь не благоговійним тоном, — вони якраз із першої «Лоліти»?

— Та ні, — відповів я, складаючи дужки до серцевидних скелець, і в цю мить ім’я дівчини з фільму Кубрика несподівано спливло в моїй пам’яті: Сью Лайон. А от хто зіграв збоченця, пригадати так і не зміг. — Просто піратська копія.

— А що в них особливого? — продовжував цікавитися Рейф. — Це ви тому спустилися сюди з ними?

— Сам не знаю, — відповів я. — Хтось залишив їх у моїй квартирі.

Я повернувся до себе, щоб не відповідати на інші запитання, які вони могли мені поставити, і роздивитися, сподіваючись, що у квартирі більше нічого такого нема. Але воно було. На додачу до окулярів і бейсбольного кийка з випаленим на його боці написом РЕГУЛЯТОР ПРЕТЕНЗІЙ там з’явилися подушечка-пердушечка, велика мушля, сталевий пенні, що завис у прозорому кубику з акрилового скла, і керамічний гриб (червоний з білими цяточками) в парі з керамічною Алісою, що сидить на ньому. Подушка-пердушка належала Джимі Іглтону і не раз брала участь у різдвяних вечірках. Керамічна Аліса стояла на столі в Морін Геннон — подарунок її онуки, це вона мені якось розповіла. У Морін було найгарніше з можливих сиве волосся, вона носила його розпущеним аж до пояса. Таке нечасто побачиш в офісах, але вона працювала на компанію майже сорок років, тож вважала, що має право носити ту зачіску, яка їй подобається. Я пам’ятав і сталевий пенні, і мушлю, але не міг пригадати, в чиїх секціях (або на столах) вони знаходилися. Я міг згадати це пізніше, а міг і не згадати. Багато там було секцій (і кабінетів), у страховій компанії «Лайт & Белл».

Мушлю, гриб і кубик з прозорого акрилу я побачив у своїй вітальні, вони акуратно розташувалися на столику для кави. Подушка-пердушка — цілком адекватно, подумав я — лежала на бачку в туалеті, поряд із поточним номером «Новин заміського страхування». Позаміське страхування колись було моїм фахом, про що я, здається, вже вам розповідав. Я знав там усі підступи.

Які підступи крилися в цих речах?

Коли в житті відбувається щось не те і хочеться про це побалакати, гадаю, перший імпульс у більшості людей — зателефонувати комусь із рідних. Але такий вибір не для мене. Батько мій тишком-нишком накивав п’ятами, коли мені було два роки, а сестрі — чотири. Моя мати, аж ніяк не ледащиця, враз узялася до діла, і виховувала нас обох, і в той же час, користуючись тільки поштовим зв’язком, керувала кліринговим центром. Гадаю, вона сама й створила цей бізнес, і доволі непогано на нім заробляла (тільки в перший рік було дійсно лячно, розповідала вона мені пізніше). Але вона курила, як той паровоз, і померла від раку легенів у сорок вісім, за шість-сім років до того, як поява Інтернету напевно зробила б її мільйонеркою.

Моя сестра Пег наразі жила в Чикаго, де поклонялася косметиці «Мері Кей», індіанцям та фундаменталістському християнству, не конче саме в такому порядку. Якби я подзвонив і розповів Пег про речі, які знайшов у своїй квартирі, вона б запропонувала мені стати на коліна і просити Ісуса ввійти в моє життя. Правда це чи ні, але я не вважав, що Ісус зміг би допомогти мені розібратися з моїми теперішніми проблемами.

Я мав стандартний набір тіток, дядьків і кузенів з кузинами, але більшість з них мешкали на заході Міссісіпі, тож я не бачився ні з ким із них роками. Кілльяни (родина по матері) не були схильні до родичання. Вітальні картки на чийсь день народження та на Різдво вважалися ними достатніми діями для підтримування сімейних зв’язків. Траплялися й бонуси — картки на Валентинів день чи на Великдень. Я телефонував сестрі перед Різдвом, або вона телефонувала мені, ми обмінювалися стандартними нісенітницями про те, як було б гарно «зібратися якось разом», і клали слухавки, як здогадуюсь, зі взаємним полегшенням.

Мабуть, інший варіант, коли потрапив у халепу, — це запросити кудись на випивку доброго друга, розповісти йому, що трапилося, а потім спитати в нього поради. Та я був соромливим хлопцем, і виріс у соромливого чоловіка, і тепер, займаючись дослідженнями, працював сам (бо так хотів), отже, не мав колег, які згодом могли б перетворитися в друзів. І на колишній роботі їх у мене майже не було — Соня та Клів Фаррел, от і все, — але вони мертві, звісно.

Я зважив, що якщо не маєш друга, з яким міг би побалакати, то найкраще, що ти можеш зробити, — це найняти когось. Безперечно, я міг собі дозволити психотерапевта, мені здавалося, що кілька сеансів на його кушетці (чотирьох, либонь, вистачить) прояснять мені, що ж це таке зі мною трапилось і як мені до цього ставитися. На яку суму чотири сеанси можуть полегшити мій гаманець? На шістсот доларів? Можливо, на вісімсот? Цілком справедлива плата за полегшення. І я гадав, що можу отримати також бонус. Раптом стороння людина зуміє знайти якесь просте й резонне пояснення, якого я не помітив? На мою думку, замкнені двері між квартирою й зовнішнім світом залишалися непрохідними для більшості таких резонів, але ж це моя думка, врешті-решт; чи не в цьому причина? А можливо, й проблема.

Я все розпланував. Під час першого сеансу розповім, що трапилося. Коли прийду на наступний, принесу з собою речі — сонячні окуляри, прозорий кубик, мушлю, бейсбольний кийок, керамічний гриб, незмінно популярну подушку-пердушку. Маленьке шоу з предметною демонстрацією, як у початковій школі. Залишиться два сеанси, під час яких ми з моїм найнятим другом удвох зможемо вирахувати причину цього тривожного здвигу осі, на якій обертається моє життя, і виправити її положення.

Одного пообіддя виявилося достатньо, щоб, перегортаючи «Жовті сторінки» і набираючи телефонні номери, упевнитися в тому, що моя ідея щодо психотерапевтичних сеансів, як би гарно в теорії вона не виглядала, є нездійсненною в принципі. Найбільшим моїм наближенням до мети був дзвінок, коли реєстраторка повідомила, що доктор Яусс, імовірно, зможе попрацювати зі мною в наступному січні. Навіть натякнула задушевно, що втиснення мене в чергу потребуватиме деякої інспірації. Інші взагалі не давали жодної надії. Я додзвонився до приймалень півдесятка психотерапевтів у Ньюарку і чотирьох у Вайт Плейнзі, навіть до гіпнотизера у Квінсі, всюди безрезультатно. Могаммед Атта і його загін самогубців, звісно, виявилися важким іспитом для міста Нью-Йорк (не кажучи вже про СТРАХОВИЙ бізнес), але з одного того пополудня на телефоні мені стало ясно, що вони спричинили великий бум у психотерапевтичних послугах, хоч як би того не бажали самі психотерапевти. Якщо вам улітку 2002-го хотілося полежати на кушетці у професіонала, треба було взяти номерок і стати в чергу.

Я міг спати з тими речами в моїй квартирі, але не дуже добре. Вони мені нашіптували. Я лежав у ліжку без сну, іноді до другої ранку, і думав про Морін Геннон, яка вважала, що досягла того віку (не будемо тут згадувати рівень незамінності), коли може своє дивовижно довге волосся розпускати, з біса, так, як їй самій це подобається. Чи згадував різних людей, що бігали по офісу під час різдвяних вечірок, розмахуючи знаменитою подушкою-пердушкою Джимі Іглтона. Вона ставала, як я, здається, вже казав, вельми популярною річчю після того, як, ближче до Нового року, люди перехиляли пару-трійку келишків. Я пригадав, як Брюс Менсон спитав у мене, хіба не схожа вона на клізму для карлюків, він так і казав — «карлюки», — а далі, за асоціацією, згадав, що мушля належала саме йому. Звісно. Брюс Менсон, Володар Мух. А ступивши ще крок уздовж цього харчового ланцюжка, я надибав і ім’я, і образ Джеймса Мейсона, котрий грав Гамберта Гамберта, коли Джеремі Айронс під стіл пішки ходив. Мозок — лукава мавпа; іноді він вхопить банана, іноді ні. От тому-то я й поніс окуляри надвір, хоча не здатний був тоді до якихось умовиводів. Мені було потрібно лише підтвердження. Йоргос Сеферіс запитує у своїй поемі: А чи це голоси наших померлих друзів, чи просто грамофон? Іноді це доречне запитання, з тих, що ви мусите комусь поставити. Або… почути його.

Якось наприкінці вісімдесятих, під завершення мого лихого дворічного роману з алкоголем, я посеред ночі прокинувся у себе в кабінеті, де задрімав сидячи, просто поклавши голову на стіл. Я поволікся до спальні, потягнувся рукою до вмикача, але раптом помітив якусь постать. Спалахнув здогад (ні, впевненість), що це якийсь волоцюга заліз мене грабувати зі взятим у ломбарді дешевим револьвером 32 калібру в тремтячій руці, і серце ледь не виплигнуло мені з грудей. Однією рукою я ввімкнув світло, а іншою намацував щось важке на своєму бюро — будь-що, навіть фотографія моєї матері у срібній рамці згодиться; і тут же побачив, що грабіжник — я сам. Широко розкритими очима я дивився сам на себе у дзеркалі, що висіло на протилежній стіні кімнати, сорочка напіврозстебнута, волосся на голові стоїть сторч. Я дивився на себе з огидою і водночас із полегшенням.

Мені хотілося, щоб і зараз так сталося. Хотілося, щоб оприявнилось дзеркало, грамофон, хай навіть якийсь автор бридкого розиграшу (може, хтось, хто знає, чому мене не було в офісі того дня у вересні). Але я розумів, що так не станеться. Подушка-пердушка завітала до мене в гості, реальна. Я міг помацати пряжки на керамічних черевичках Аліси, провести пальцем уздовж проділу в її жовтому керамічному волоссі. Я міг прочитати дату на сталевому пенні у кубику з прозорого акрилового скла, у Брюс Мейсон, він же Людина-Мушля або Володар Мух, взяв якось свою велику рожеву раковину на галасливий пікнік, що його наша компанія котрогось липня була влаштувала на Джонс Біч, і дудів у неї, скликаючи народ до веселого ланчу з хот-догами і гамбургерами. Потім він намагався показати, як це робиться, Фреді Лондсу. Найбільше, на що спромігся Фреді, — це слабеньке крякання, немов… ну, так, немов з подушки-пердушки Джимі Іглтона. Знову й знову по колу. Кінець кінцем кожний асоціативний ланцюжок стає намистом.

Наприкінці вересня у мене немов спалахнуло у мозку, з’явилася така проста ідея, що аж не віриться, чому не додумався до цього раніше. Чому я тримаю в себе цей непотріб? Чому б мені просто не здихатися його? Ці речі мені ніхто не передавав на збереження, люди, яким вони належали, не прийдуть колись, пізніше, щоб вимагати їх повернення. Останній раз, коли я бачив обличчя Кліва Фаррела, воно дивилося на мене з оголошення, а останні з них познімали перед 1 листопада 2001-го. Загальна (хоча й не виголошувана) думка була така, що ці саморобні плакати відлякують туристів, які почали потроху сповзатися до Міста Розваг. Те, що трапилось, — жахливо, погоджувалися більшість нью-йоркців, але Америка залишилася на своєму місці, а Метью Бродеріку ще грати й грати у «Продюсерах».

Того вечора я накупив китайської їжі за пару кварталів від мого дому в закладі, що мені подобається. Мав намір повечеряти, як звичайно, під Чака Скарборо, який розповідатиме мені про події у світі. І якраз вмикав телевізор, коли трапилося це просвітлення. Мені ніхто не віддавав їх на збереження, ці небажані сувеніри з останнього спокійного дня, вони також не є речовими доказами. Злочин був, це так — ніхто не заперечуватиме, — але його виконавці мертві, а ті, хто їх наставив на цю скажену путь, поховалися. Колись, у майбутньому, може бути суд, але Скотта Стейлі ніхто не викличе давати свідчення і до подушки-пердушки Джимі Іглтона не причеплять бірку «Речовий доказ першого ступеня».

Я полишив на кухонному столі засмажену за рецептом генерала Цо, недорозпаковану з фольги курку, вхопив з полиці над моєю рідко використовуваною пральною машиною пакет для білизни, повкидав до нього ті речі (дивуючись, які ж вони легесенькі — і чому я так довго чекав, щоб вчинити з ними таку просту дію?) і поїхав донизу ліфтом, поставивши пакет у себе між ногами. Пішов на ріг 75-ї вулиці і Парк-авеню, озирнувся навсібіч, щоб упевнитися, що ніхто за мною не стежить (бозна, чому я так скрадався, але чомусь я діяв саме так), і висипав мотлох туди, де йому належало бути. Йдучи додому, я тільки раз кинув погляд через плече. Зі сміттєвого контейнера звабливо стримів кінець бейсбольного кия. Я не мав жодного сумніву: хтось побачить і забере собі. Либонь, ще до того, як Чак Скарборо поступиться місцем Джонові Сігентолеру, чи хто там з них буде сьогодні заступати Тома Броко.

По дорозі додому я зайшов до «Фан Чоя» замовити собі свіжезасмажену курку «Генерал Цо».

— А та була несмачна? — спитала мене касирка Роз Мінг. Трохи ображено спитала. — Ви поясніть, що не так.

— Ні, курка була гарна, — відповів я. — Просто сьогодні мені захотілося дві.

Вона розреготалася так, ніби почула найсмішніший жарт у своєму житті, і я теж засміявся. Щиро. Тим сміхом, що так гарно ллється після почуття непевності. Не пригадую, коли я в останній раз так сміявся, так голосно, так природно. Точно, що жодного разу після того, як страхова компанія «Лайт & Белл» обвалилася на Західну вулицю.

Я піднявся ліфтом на свій поверх і подолав дванадцять сходинок до квартири 4-Б. Почувався я так, як, мабуть, почуваються серйозно хворі люди, коли, прокинувшись уранці, прислухаються при світлі білого дня до свого стану і розуміють, що гарячка вже минулася. Затиснувши пакет під лівою пахвою (незручний маневр, але наразі дієвий), я відімкнув двері ключем. І ввімкнув світло. На столі, де я складаю рахунки, що їх треба сплатити, квитанції і нагадування з бібліотеки про прострочення термінів повернення книжок, лежали комічні окуляри Соні Д’Аміко, ті самі, в червоній оправі, з лінзами у формі сердечок, як у Лоліти. Окуляри Соні Д’Аміко, яка, за словами Воррена Андерсона (єдиного окрім мене працівника головного офісу «Лайт & Белл», хто залишився живий), вистрибнула зі сто десятого поверху палаючого будинку.

Він запевняв, що бачив фотографію, де було знято її в падінні, Соня манірно притримує надолок спідниці, щоб не задерлася, не оголила їй стегна, волосся стирчить угору проти синяви й диму неба того дня, носки її туфель націлені просто вниз. Описана ним картина нагадала мені поему Джеймса Дікі «Падіння» про стюардесу, котра намагається націлити падаючий камінь свого тіла у воду, ніби випірне усміхнена, струсне волоссям, розсипаючи навкруг сяйливі краплі, і попросить подати їй кока-коли.

— Я блював, — повідомив мені Воррен того вечора у «Камені Бларні». — Бодай мені ніколи більше не побачити такої фотографії, Скотте, але я знаю, що не забуду її ніколи. Там добре було видно її обличчя, і, я гадаю, вона вірила, що якось… авжеж, що якимсь чином все з нею буде добре.

Дорослим я ніколи не кричав з жаху, але тут ледь не заверещав, перевівши погляд з Сониних окулярів на РЕГУЛЯТОР ПРЕТЕНЗІЙ Кліва Фаррела, той знову спокійно тулився у кутку поряд із дверима до моєї вітальні. Краєм свідомості я пам’ятав, що двері на площадку прочинені й обоє моїх сусідів по поверху почують, якщо я заверещу. Атож. Тоді, як говориться у примовці, мені доведеться давати пояснень.

Я затиснув собі рота рукою. Пакет гепнувся на дерев’яну підлогу передпокою і тріснув, звідти вивалилася курка «Генерал Цо». Я не міг примусити себе подивитилася на те місиво. Темні шматки тушкованого м’яса могли бути чим завгодно.

Я впав на єдиний стілець, що стояв у мене в передпокої, і заховав лице в долонях. Я не заверещав, і я не плакав, а через деякий час віднайшов у собі сили, щоб прибрати те місиво. Мозок намагався повернути мене до думок про речі, що обігнали мене, стартувавши від рогу 75-ї та Парк-авеню, але я був проти. Кожного разу, як він тягнув мене в тому напрямку, я смикав за повідець і знову спрямовував деінде.

Тієї ночі, лежачи в ліжку, я прислухався до розмов. Спершу (притишеними голосами) говорили речі, а потім люди, котрим вони належали, відповідали їм (трохи голосніше). Іноді вони балакали про пікнік на Джонс Біч — кокосовий запах лосьйону для засмаги, і з бум-боксу Міши Бжизинські Лубега знову і знову співає «Мамбо №5». Або вони говорили про фризбі, що літають у небі, у той час як по землі за ними ганяються собаки. Іноді вони обмінювалися думками про дітей, що вовтузилися у сирому піску, у трусиках з намоклими сідничками. Їхні матері, в замовлених по каталогу «Лендз Енд» купальниках, прогулювалися неподалік, з намазаними білою пінкою носами. Скільки з тих дітей втратили пильну маму чи вправного у киданні фризбі тата? Господи, мені аж ніяк не хотілося розв’язувати цієї математичної задачі. Але голоси, що звучали в моїй квартирі, вони хотіли. Вони повторювали це знову і знову.

Я згадував, як Брюс Мейсон продудів у свою мушлю і оголосив себе Володарем Мух. Я згадував, як Морін Геннон одного разу сказала мені (не на Джонс Біч, не тоді була ця розмова), що перший психоделічний роман — «Аліса в Країні Див». Джимі Іглтон якось на обідній перерві розповів мені, що в його сина разом з заїкуватістю ще й діагноз «нездатність до навчання» (отак маєш два по ціні одного) і йому потрібен репетитор з математики, а іншому синові — з французької мови, якщо цей хоче врешті-решт хоч колись закінчити школу. «Поки він ще має право на пільгові підручники від Американської асоціації пенсіонерів», — так пояснив мені тоді Джимі. Щоки в нього у косих променях сонця виглядали блідими, не дуже гарно виголеними, наче того ранку він скористався затупленим лезом.

Я вже поринав у сон, але від останнього спогаду миттєво очуняв, бо зрозумів, що ця розмова мусила відбуватися незадовго перед одинадцятим вересня. Либонь, за кілька днів. Можливо, навіть у попередню п’ятницю, а тоді виходить, що це я востаннє бачив Джимі живим. А його пацан, той, що заїка і нездатний до навчання, чи його ім’я, бува, не Джеремі, як у Джеремі Айронса? Напевне, що ні, напевне, це мій мозок (іноді він вхопить банана) грається, але все одно це дуже близько. Їй-Богу. Мабуть, Джейсон. Або Джастін. Передсвітанкові години — час перебільшень, тож я, пам’ятаю, думав тоді: якщо виявиться, що його сина дійсно звуть Джеремі, я напевне збожеволію. Соломина, що зламала хребет верблюду, бейбі.

Близько третьої ранку я згадав, хто був хазяїном прозорого кубика зі сталевим пенні, — Роланд Ейблсон з відділу страхових покриттів. Він називав цю річ «мій пенсійний фонд». Це саме Роланд мав звичку проказувати оте: «Люсі, тобі доведеться давати пояснень». Одного осіннього вечора у 2001-му я бачив його вдову у шестигодинних новинах. Одного разу ми з нею погомоніли на якомусь із наших корпоративних пікніків (цілком можливо, що саме на Джонс Біч), і я подумав тоді, яка вона гарненька, але вдовування рафінувало ту колишню миловидність, збивши її у сувору красу. В програмі новин вона жодного разу не назвала свого чоловіка «загиблим». Вона весь час згадувала його як «зниклого безвісти». І якби він вижив — десь знічев’я знайшовся, — йому б таки довелося давати пояснень. Будьте певні. Звісно, і їй теж. Жінка, яка в результаті масового вбивства перетворилася з гарненької на красуню, безперечно мусить давати пояснень.

Я лежав у ліжку, згадуючи про різну всячину — як накочувався прибій на Джонс Біч, як у небі літали фризбі, — і наповнювався гіркою печаллю, що врешті-решт пролилася слізьми. Та, мушу визнати, це був не зайвий досвід. Тієї ночі я дійшов розуміння, що речі — хай навіть крихітні, як той пенні у прозорому кубику, — можуть важчати протягом часу. І тому, що їхня вага більшає в умі, для цього явища не існує математичних формул, на кшталт тих, що їх можна знайти у «Синіх книгах» страхових компаній. Де страхування життя підвищується на У, якщо ви палите, і страховий захист врожаю підвищується на X, якщо ваша ферма знаходиться в зоні торнадо.

Розумієте, про що я кажу? Це вага розуму.

Наступного ранку я зібрав усі ті речі і знайшов ще одну, сьому, під диваном. Хлопець, що сидів у сусідній з моєю комірці, Міша Бжизинські, тримав у себе на столі пару лялечок — Панча і Джуді. У себе під диваном я надибав Панча. Джуді ніде не знаходилася, але з мене доволі було й самого Панча. Оті його чорні оченята, що тупилися на мене з облудного заячого писку, від них у мене серце йойкнуло і стало моторошно на душі. Я виловив ляльку з-під дивану, і, поки тягнув, вона залишала по собі огидливу смугу пилу. Річ, що залишає по собі матеріальний слід, — це реальна річ, річ, яка має вагу. Тут питань нема.

Я поклав Панча й усі інші речі до комірчини навпроти моєї кухоньки, і так вони там і залишалися. Спершу я не був цього певен, але ні, вони там так і лежали.

Мати якось мені казала: якщо чоловік, підтираючи собі гузно, побачить на папірці кров, він на це відреагує тим, що цілий місяць, сподіваючись на краще, сратиме у темряві. Цим прикладом вона ілюструвала свою переконаність у тому, що засадничим у чоловічій філософії є ідея: «Якщо це ігнорувати, можливо, воно зникне».

Я ігнорував знайдені у квартирі речі, сподіваючись на краще, і мені таки потроху кращало. Я рідко став чути голоси, що шепотіли у комірчині (хіба що посеред ночі), але все частіше намагався займатися своєю дослідницькою роботою десь поза власним домом. У середині листопада вдень я більшість часу просиджував у нью-йоркській публічній бібліотеці. Певен, що тамтешні леви звикли бачити мене з моїм PowerBook’ом.

Тоді, перед самим Днем подяки, виходячи якось із дому, я зіткнувся з Полою Робсон, вірною дружиною свого чоловіка, яку колись врятував, натиснувши клавішу «корекція» на її кондиціонері.

Абсолютно не думаючи наперед — якби мав час на міркування, я, певен, не промовив би й слова, — я спитав, чи можу пригостити її ланчем і дещо з нею обговорити.

— Справа в тому, — сказав я, — що я маю проблему. Можливо, вам пощастить натиснути мою клавішу «корекція»?

Ми стояли у вестибюлі. У кутку сидів консьєрж Педро, читав «Пост» (і прислухався до кожного слова, не маю в цьому сумнівів — для Педро мешканці його будинку були акторами найцікавішої у світі щоденної вистави). Вона відреагувала на мої слова приємною й водночас нервовою усмішкою.

— Я пам’ятаю, що в боргу перед вами, — промовила вона. — Але ви ж знаєте, я заміжня?

— Так, — відповів я, не нагадуючи їй про те, як вона при знайомстві подала мені ліву руку, тож я не міг не помітити її обручки.

Вона кивнула.

— Авжеж, ви могли бачити нас удвох, принаймні інколи, хоча він був якраз у Європі, коли в мене трапилися ті неприємності з кондиціонером, і зараз він у Європі. Його звати Едвард. Останні два роки він буває у Європі частіше, ніж тут, і хоча мені це й не подобається, тим не менш я офіційно заміжня жінка. — Відтак, ніби щось пригадавши, вона додала: — Едвард працює в імпорт-експортному бізнесі.

А я працював у страховому, але одного дня наша компанія згоріла, — мало не промовив я.

Та спромігся на більш притомне.

— Я запрошую вас не заради флірту, місіс Робсон.

І не заради того, щоб почати звертатися один до одного на ім’я, та чи не помітив я миттєвого проблиску розчарування в її очах? Господи, здається, так. Але цей аргумент її, принаймні, переконав. Я все ще безпечний.

Вона уперла руки в боки і подивилася на мене з удаваним роздратуванням. А може, й не з удаваним.

— Так чого ж вам тоді треба?

— Просто з кимось побалакати. Я намагався знайти собі психотерапевта, але вони всі… зайняті.

— Геть усі?

— Виявилося, що так.

— Якщо у вас проблеми в сексуальній сфері або ви відчуваєте непереборне бажання гасати вулицями і вбивати чоловіків у тюрбанах, про такі речі я не бажаю нічого знати.

— Нічого й зблизька такого. Я не збираюся примусити вас червоніти, обіцяю.

Що, втім, не означало того самого, аби я сказав: я обіцяю вас не шокувати або ви не запідозрите в мені божевільного.

— Просто ланч і ваша порада, от і все, чого я прошу. Як ви на це?

Я був здивований — майже приголомшений — власного переконливістю. Якби я заздалегідь планував цю розмову, майже напевне провалив би всю справу. Можна гадати, вона була заінтригована, але я певен, що вона почула нотки щирості в моєму голосі. Також вона могла припустити, що, якби я належав до тих чоловіків, які самоутверджуються, домагаючись жінок, я спробував би це зробити ще того дня у серпні, коли ми з нею були в її квартирі самі, у той час коли її ефемерний Едвард перебував десь у Німеччині. Мені залишалося лише гадати, наскільки глибокий відчай вона прочитала на моєму обличчі.

У будь-якому випадку, вона погодилася пообідати зі мною в п’ятницю у грилі Доналда неподалік від нашого будинку. Ресторан Доналда, либонь, найменш романтичне місце на Мангетені — гарна їжа, флуоресцентне освітлення, офіціанти ясно дають тобі зрозуміти, що треба поспішати. Вона зробила це з виразом жінки, що сплачує давній борг, про який майже забула. Хоч і не вельми приємно, мені й це було втішно. Опівдні їй годиться, сказала вона. Якщо я зустріну її у вестибюлі, ми туди пройдемося разом. Я відповів, що й мені це зручно.

Ця ніч до мене була доброю. Заснув я майже вмить і не побачив уві сні Соні Д’Аміко, яка летить униз поряд із палаючою будівлею, з руками, притиснутими до стегон, мов та стюардеса, що цілиться у воду.

Коли наступного дня ми йшли по 86-й вулиці, я спитав у Поли, де вона була, коли почула новину.

— У Сан-Франциско, — відповіла вона. — Спала в номері готелю «Редлінг», поряд з Едвардом, котрий, як завжди, хропів. Я збиралася повернутися сюди дванадцятого вересня, а Едвард мусив летіти до Лос-Анджелеса на ділову зустріч. У готелі тоді ввімкнули пожежну тривогу.

— Це, мабуть, налякало вас на смерть.

— Авжеж, налякало, хоча я одразу подумала не про пожежу, а про землетрус. А тоді з гучномовців почувся якийсь механічний голос, котрий повідомляв, що готель не горить, натомість у Нью-Йорку велика пожежа.

— Господи.

— Почути таке, лежачи в ліжку, не у власній спальні… голос зі стелі, ніби голос Бога… — Вона стріпнула головою. Губи так міцно стиснуті, що й помада майже зникла. — Дуже лячно було, я розумію необхідність термінового повідомлення таких новин, але так і не можу вибачити менеджменту того готелю, що вони зробили це у такий спосіб. Не думаю, що коли-небудь знову в них зупинюся.

— А ваш чоловік поїхав на ту зустріч?

— Скасували. Гадаю, чимало зустрічей було скасовано того дня. Ми так і залишилися в ліжку, з увімкнутим телевізором, намагаючись осягнути все те розумом. Розумієте, про що я?

— Так.

— Ми розмовляли про тих знайомих, які якраз могли бути там. Гадаю, що не тільки ми тоді про це розмовляли.

— То ви про когось із таких згадали?

— Один брокер з «Ширсон Ліман» і заступник менеджера з книгарні «Бордерз» у торговельному центрі, — сказала вона. — Одному з них пощастило. Інший, ну, ви розумієте, іншому — ні. А у вас як було?

Отже, мені навіть не треба було шукати підходи до теми. Ми ще навіть не дійшли до ресторану, як я почав.

— Я міг бути там, — промовив я. — Я мусив там бути. Я там працював. У страховій компанії на сто десятому поверсі.

Вона заціпеніла на хіднику, дивлячись на мене широко розкритими очима.

Мабуть, людям, які поспішали повз нас, ми здавалися закоханою парою.

— Ні, цього не може бути, Скотте!

— Авжеж, зі мною було саме так, — сказав я. І нарешті бодай комусь розповів, як прокинувся вранці одинадцятого вересня, готовий прожити цей день точнісінько так, як будь-який свій робочий день, від чашки чорної кави під час гоління до чашки какао під підсумковий випуск теленовин на тринадцятому каналі опівночі. День, як будь-який інший день, ось що я собі уявляв. Гадаю, американці вважають це своїм законним правом. Ага, знаєте що? Припустімо, якийсь літак! Він врізається в стіну хмарочоса! Ха-ха, ідіотський жарт, півсвіту дико регоче!

Я розповів їй, як визирнув у вікно о сьомій ранку і побачив небо без жодної хмарки, таку глибоку синяву, крізь яку, здається, ось-ось побачиш зірки. Тоді розповів про голос. Гадаю, всі ми чуємо різні голоси у себе в голові, ми до них звикаємо. Коли мені було шістнадцять, один з таких голосів мені нашептав, як було б класно подрочити в трусики моєї сестри. Зважай, у неї їх, либонь, тисячі, тож вона напевне не помітить зникнення одних трусиків, — порадив той голос (саме про цю мою підліткову пригоду я Полі Робсон не розповів). Цей голос я назвав би голосом абсолютної безвідповідальності, тієї фамільярності, що знана як Містер, Шо Капець.

— Містер, Шо Капець? — непевно перепитала Пола.

— На честь Джеймса Брауна, короля музики соул.

— Вам краще знати.

Містер, Шо Капець все рідше й рідше промовляв до мене, особливо після того, як я кинув пити, але того дня він виринув з напівзабуття рівно на стільки часу, щоби промовити якихось кілька слів, що змінили моє життя. Та де там, вони врятували мені життя.

Перші вісім (це я сиджу на краєчку ліжка): Капець, подзвони, що ти захворів, та й поготів! Наступні шість (це я неквапом бреду до ванни, чухаючи собі сідницю): Капець, проведеш день у Центральному парку! Ніякого передчуття не було. Говорив якраз Містер, Шо Капець, а ніякий не голос Господа. Коротше кажучи, усього лише різновид мого власного голосу (як і всі ті голоси) намовляв мене прогуляти роботу. Та розслабся ти, заради Бога, зроби собі красиво! Наскільки пригадую, востаннє я чув цю версію свого голосу, коли він намовляв мене до участі у конкурсі караоке в одному барі на Амстердам-авеню: Капець, та заспівай же ти, дурню, з Нилом Даймондом — вилазь на сцену і покажи себе у всій красі!

— Мені здається, я розумію, що ви маєте на увазі, — сказала вона, ледь посміхнувшись.

— Справді?

— Ну… я одного разу зняла з себе маєчку в барі на Кі Весті і виграла десять доларів за танець під «Ханкі-Тонк Жінок». — Вона зашарілась. — Едвард про це не знає, і, якщо ви йому колись розповісте, мені доведеться встромити вам у око одну з його шпильок для краваток.

— Капець, що за крута ви дівчина, — проголосив я, і її усмішка перетворилася з непевної на доволі замріяну. Й одразу вона помолодшала лицем. Я подумав, що варто продовжувати в тому ж напрямку.

Ми зайшли до «Доналда». На дверях там був намальований стандартний індик, стандартні пілігрими на кахлях на стіні понад грилем.

— Я послухався Містера, Шо Капець, і тому тут, — пояснив їй я. — Але деякі інші речі також опинилися тут, і я не знаю, що мені з ними робити. Це речі, яких я, здається, не в змозі позбутися. Саме про них я й хотів з вами поговорити.

— Дозвольте вам нагадати знову, що я не психотерапевт, — промовила вона, явно почуваючись незручно. Усмішка зникла. — У мене диплом з німецької, а друга спеціальність — європейська історія.

Вам з чоловіком, напевне, є багато про що балакати, — подумалось мені. А вголос я промовив, що просто мусив поговорити, не обов’язково саме з нею, а будь з ким.

— Добре. Але я вас попередила.

Офіціант прийняв у нас перші замовлення, вона попросила каву без кофеїну, я — звичайну. Щойно той одійшов, як вона запитала, які саме речі я мав на увазі.

— Ось одна з них. — Я видобув з кишені прозорий кубик зі сталевим пенні і поставив його на стіл. Тоді розповів їй про інші речі і кому вони належали. Кліву «безбол для беде дуже-дуже добба штука» Фаррелу. Морін Геннон, яка носила волосся розпущеним до пояса, як ознаку власної незамінності для корпорації. Джимі Іглтону, що мав диявольський нюх на фальшиві аварії, сина з діагнозом «нездатність до навчання» й подушку-пердушку, яку він завжди тримав глибоко замкненою в шухляді свого столу, дістаючи її тільки один раз на рік, перед різдвяною вечіркою. Соні Д’Аміко, кращій бухгалтерці в «Лайт & Белл», якій окуляри «Лоліта» подарував на знак гіркого розлучення її колишній чоловік. Брюсові «Володарю Мух» Мейсонові, який перед моїм внутрішнім зором завжди з’являється з оголеним торсом; він дме у свою мушлю на Джонс Біч, а хвилі тим часом набігають на пляж, хапаючи його за щиколотки. І, насамкінець, Міша Бжизинські, з ким я відвідав щонайменше дюжину матчів «Нью-Йорк Мете». Я розповів їй, як повикидав усе, окрім Мішиної ляльки, до сміттєвого контейнеру на розі Парк-авеню й 75-ї вулиці і як вони раніше за мене опинилися знову в моїй квартирі, можливо через те, що я затримався на хвилинку замовити собі курку «Генерал Цо». Впродовж моєї розповіді прозорий кубик так і стояв між нами на столі. Його невмолимий вигляд майже не заважав нам їсти.

Закінчивши свою розповідь, я відчув більше полегшення, ніж сподівався. Але з її боку столу зависло відчутно важке мовчання.

— Отже, — порушив я тишу, — що ви скажете з цього приводу?

Вона на мить задумалась, і я її не виню.

— Мені здається, ми з вами вже не колишні незнайомці, — врешті почала вона. — І заводити нових друзів — непогана справа. Мені цікаво було почути про існування Містера, Шо Капець і розповісти вам про свою пригоду.

— Мені теж, — вставив я, це було правдою.

— А тепер чи можу я поставити вам два запитання?

— Звичайно.

— Наскільки сильно ви відчуваєте те, що називається «почуттям провини тих, що вижили»?

— А я гадав, ви не психотерапевт.

— Я й не психотерапевт, але читаю журнали і навіть не дуже приховую, що дивлюся Опру. Мій чоловік, принаймні, знає, хоча я й волію не тикати його в це носом. Отже… Скотте, наскільки сильно?

Я обмірковував її запитання. Гарне питання — і, звісно, я сам собі його не раз ставив тими безсонними ночами.

— Досить сильно, — промовив я. — Але також і полегшення, не буду тут брехати. Якби Містер, Що Капець існував насправді, він би ніколи більше не платив за ресторанні обіди. Принаймні тоді, коли я був би поряд з ним. — Я зітхнув. — Вас це шокує?

Вона потягнулася через стіл і легко торкнулася моєї руки.

— Аніскільки.

Від цих її слів мені ще більше полегшало, я навіть повірити не міг, що так може бути. Я коротко потиснув її руку й відпустив.

— А яке ваше друге запитання?

— Наскільки для вас важливо, чи повірю я вашій розповіді про речі, які до вас повертаються?

Я вирішив, що це неперевершене запитання, хоча прозорий кубик так і залишався стояти поряд із цукерничкою. Врешті-решт, не така вже це й рідкісна річ. І ще я подумав, що, якби вона замість німецької отримала диплом з психології, справи б у неї йшли ого-го.

— Не так важливо, як я гадав ще годину тому, — відповів я. — Самої розповіді про них вистачило для полегшення.

Вона кивнула й посміхнулась.

— Добре. А тепер я висловлю здогад: схоже, хтось грає з вами у якусь гру. Не вельми чесну гру.

— Морочить мене, — сказав я. Намагався не показати цього, але нечасто в мене траплялося таке розчарування. Можливо, у деяких обставинах між людьми виникає шар недовіри — для їх же захисту. Чи, може, — ймовірно, — я не доніс свого власного відчуття того, що все це… відбувалося насправді. Усе ще відбувається. Як відбуваються зсуви.

— Так, вас морочать, — погодилася вона, а тоді: — Але ви в це не вірите.

Знову зачіпки для сприйняття. Я кивнув.

— Я замикав двері, коли виходив, і вони залишалися замкнені, коли я повернувся зі «Стейплз». Я чув клацання засувів, коли повертав ключ. Вони голосно клацають. Їх неможливо не почути.

— Авжеж… почуття провини тих, що вижили… дивна річ. І потужна, якщо вірити журнальним статтям.

— Це… «Це не почуття провини тих, що вижили» — збирався я сказати, але не варто було цього говорити. Я виборов собі шанс придбати нового друга, а отримати нового друга — вже само по собі гарно, не важливо, що буде далі. Тому я вніс поправку. — Я не вважаю це почуттям провини, — показав я на прозорий кубик. — Він же справжній, чи не так? Такий самий справжній, як Сонині окуляри. Ви його бачите. І я також бачу. Я можу припустити, що міг сам його купити, проте… — Я знизав плечима, намагаючись передати цим те, про що нам обом було відомо, — можливе будь-що.

— Не думаю, щоб це робили ви. Але для мене також неприйнятна думка, ніби відкрився люк між реальністю і присмерковою зоною та звідти випали ці речі.

Так, у цьому й полягала проблема. Для Поли сама ідея того, що прозорий кубик та інші речі, які з’явилися в моїй квартирі, мають надприродне походження, автоматично виходила за межі здорового глузду, байдуже, скільки було фактів на її користь. Мені залишалося вирішити, чого я більше прагну, — доводити ще щось чи мати друга.

Я вирішив не наполягати.

— Добре, — сказав я і, перехопивши погляд офіціанта, зробив у повітрі жест, ніби підписую чек. — Я згоден сприйняти ваше несприйняття моєї історії.

— А чи так-то? — спитала вона, пильно вдивляючись у мене.

— Так. — Я гадав, що кажу правду. — Якщо так, ми можемо час від часу випити кави разом. Або просто потеревенити у вестибулі.

— Абсолютно.

Але голос її віддалився, випав з тону розмови. Вона задивилася на прозорий кубик з пенні. Потім глянула на мене. Я ніби в очі побачив зблиск у неї над головою, як малюють у коміксах. Вона простягла руку і вхопила кубик. Я не зміг би передати глибини відчаю, який вразив мене, коли вона це зробила, та й що я міг сказати? Ми були нью-йоркцями, сиділи в чистому, гарно освітленому закладі. Зі свого боку вона вже встановила основоположні правила, і вони абсолютно виключали будь-яку надприродність. Надприродне залишилося за межами. Все, що перебувало там, випадало з норми.

Та тут вогник загорівся в очах Поли. Той, що підказував, — до нас завівала Міс, Шо Капець, а я з власного досвіду знав, як важко протистояти голосу такої особи.

— Дайте його мені, — попросила вона, посміхаючись мені в очі. У цю мить — уперше, мушу зізнатися — я помітив, що вона сексуальна, а не тільки гарненька.

— Навіщо? — Так, ніби я цього сам не знав.

— Вважаймо це моїм гонораром за те, що я вислухала вашу історію.

— Я не знаю, чи він вартий того…

— Цілком достатній, — перебила вона. В ній розгорялося власне натхнення, а в такому стані люди не сприймають слова «ні». — Мені спала на думку розкішна ідея. Я, принаймні, пересвідчуся, що цей сувенір не втече до вас, махнувши хвостиком. У нашій квартирі є сейф. — Тут вона продемонструвала чарівну пантоміму, показавши, як зачиняє дверцята сейфа, змінює комбінацію цифр і викидає ключ за плече.

— Добре, — погодився я. — Це мій вам подарунок. — І відчув у цю мить щось на кшталт зловісної втіхи. Назвімо це голосом Містера, Шо Начувайся. Вочевидь, просто виговоритися мені було недостатньо. Вона не повірила мені, а принаймні якась частинка в глибині моєї душі воліла довіри і сумувала, що Пола не дала їй того, чого вона прагнула. Ця частинка розуміла, що дозволяти Полі забрати собі прозорий кубик — абсолютно жахлива ідея, але все одно радо спостерігала за тим, як жінка ховає його собі в сумочку.

— А тепер, — промовила вона енергійно, — мамуня каже бай-бай, зробимо ручкою. Можливо, коли мине тиждень чи два, а він до вас не повернеться, — гадаю, це залежить від впертості вашої підсвідомості, — ви почнете роздавати решту тих речей. — І ці її слова були для мене справжнім подарунком того дня, хоча тоді я цього ще не розумів.

— Можливо, й так, — погодився я і посміхнувся. Щирою посмішкою, адресованою новій подружці. Щирою посмішкою для Гарненької Мамуні. Не перестаючи думати — начувайся, а шо.

Так і трапилося.

На третій вечір — я якраз дивився вечірній випуск новин, де Чак Скарборо розповідав про транспортні проблеми міста, — мені подзвонили у двері. Оскільки я ні на кого не чекав, то вирішив, що це принесли якийсь пакет, можливо, навіть Рейф з «Федерал Експрес». Відчинив двері, там стояла Пола Робсон.

Зовсім не та жінка, з якою я нещодавно обідав. Назвімо цю її версію Міс Пола, Шо За Гидота Ця Сучасна Хіміотерапія. Губи ледь торкнуті помадою, і більш ніякого макіяжу, а обличчя перетворилося на хворобливу жовто-білу тінь. Під очима темніли пурпурно-коричневі кола. Мабуть, перед тим як спуститися сюди зі свого п’ятого поверху, вона кілька разів провела по голові щіткою, але користі від того було мало. Волосся її виглядало, мов солома, і стирчало врізнобіч так, що в інших обставинах це видалося б карикатурно забавним. Перед собою вона тримала прозорий кубик, і я побачив, що на пальцях цієї руки в неї вже нема колишніх ретельно доглянутих нігтів. Вона їх зжувала до пучок. І перше, що я подумав, Господи помилуй: Шо ж, Начулася.

Вона простягнула мені кубик.

— Заберіть це, — промовила вона.

Я мовчки взяв.

— Його звали Роландом Ейблсоном, — спитала вона, — правда ж?

— Так.

— У нього було руде волосся.

— Так.

— Неодружений, але сплачував на дитину якійсь жінці в Ровеї.

Я цього не знав — гадаю, жодна душа в «Лайт & Белл» про це не здогадувалась, — але знову кивнув, і не лише заради того, щоб вона продовжувала говорити. Я не мав сумнівів, що все це правда.

— Як її звали, Поло? — Сам не знаю, чому я це спитав.

— Тоня Грегсон.

Вона ніби перебувала в трансі. Але щось таке блищало в її очах, щось таке жахливе, що я ледь витримував у них дивитися. Тим не менш я відклав ім’я на поличку в своїй пам’яті: Тоня Грегсон, Ровей. А відтак, мов хтось під час інвентаризації: один прозорий кубик з пенні всередині.

— Він намагався сховатися під стіл, ви про це знали? Ні, я бачу, що ні. В нього зайнялося волосся, і він заплакав. Бо в ту мить зрозумів, що ніколи в нього не буде катамарана і ніколи більше не стригти йому своєї галявини.

Вона торкнулася рукою моєї щоки, таким інтимним жестом, що це могло б шокувати, якби та її рука не була такою крижаною.

— Під кінець він готовий був віддати все, що мав, до останнього цента, і всі свої акції, які беріг, за те, щоби хоч раз покосити галявину. Ви вірите в це?

— Так.

— Там усі кричали, він відчував запах реактивного палива, і він розумів, що надійшов час його смерті. Ви це розумієте? Ви розумієте увесь цей жах?

Я кивнув. Я не міг говорити. Хоч би мені до скроні приставили пістолет, я все одно не зміг би промовити жодного слова.

— Політики теревенять про меморіал, і звитяжність, і про війну проти тероризму, але палаюче волосся — це апокаліптично. — Вона вишкірилася в невимовній посмішці. За мить продовжила: — Він намагався заповзти під свій стіл з палаючим волоссям. Там, під столом, лежала та пластикова річ, як вона називається…

— Мат…

— Так, мат, пластмасовий мат, і він поклав на нього руки і відчував його рифлі і запах свого палаючого волосся. Ви це розумієте?

Я кивнув. І тут почав плакати. Ми ж говорили про Роланда Ейблсона, хлопця, з яким я працював. Він робив у відділі покриттів, я не дуже близько був з ним був знайомий. Привіт-привіт, от і все, звідки мені було знати, що в нього є дитина в Ровеї? А якби я не прогуляв того дня, моє волосся також згоріло би. Раніше я ніколи насправді цього не розумів.

— Я не бажаю вас більше ніколи бачити, — сказала вона. І знову вишкірилася жахливою усмішкою, але тепер і вона плакала. — Мене не хвилюють ваші проблеми. Мені начхати на все те лайно, яке ви знайшли. Ми з вами квити. Відтепер дайте мені спокій. — Вона вже було одвернулася, але затрималася і обернулася до мене знов. Сказала: — Вони зробили це в ім’я Бога. Але Бога немає. Якби десь був Бог, містере Стейлі, він вразив би усіх тих вісімнадцятеро на смерть просто там, у їхніх кріслах в аеропорту, з їхніми квитками на посадку в руках, але ніякий Бог цього не зробив. Пасажирів викликали на посадку, і ті виродки таки встали й пішли на посадку.

Я дивився, як вона йде до ліфта. З дуже прямою спиною.

З волоссям, яке стирчало врізнобіч, від чого вона здавалася дівчинкою з комікса в недільній газеті. Вона не бажала мене більше бачити, і я її не винуватив. Я зачинив двері й подивився на сталевого Ейба Лінкольна у прозорому кубику. Дивився на нього доволі довго. Я думав, як би тхнула його борода, якби Уліс Грант встромив у неї свою незмінну сигару. Неприємний запах гару. По телевізору хтось саме казав, що у «Сліпі’з» черги на розпродаж матраців. Після цього Лен Берман почав розповідати про «Джетс».

Тієї ночі прокинувся о другій ранку і слухав шепіт голосів. У мене не було ні сновидінь, ні просто видінь про тих людей, яким належали ці речі, я не бачив нікого з палаючим волоссям, нікого, хто б вистрибував з вікон, рятуючись від горючого реактивного палива, та й хіба я мусив? Я знав, ким вони були, і речі, які вони залишили по собі, залишені були для мене. Неслушно було віддавати прозорий кубик Полі Робсон, проте тільки тому, що вона була неслушною особистістю.

До речі, один з голосів належав саме Полі. «Ви можете почати віддавати речі, — повідомив він. І ще сказав: Гадаю, все залежить від впертості вашої підсвідомості».

Якийсь час я просто лежав, а потім зміг знову заснути. Мені приснилося, ніби я у Сентрал-Парку, годую качок, аж раптом зненацька якийсь гуркіт, мов надзвуковий удар, і небо заволокло димом. У моєму сні дим тхнув горілим волоссям.

Я думав про Тоню Грегсон у Ровеї — Тоню та її дитину, в якої можуть бути очі Роланда Ейблсона, а може, й не його, — і вирішив, що мушу з нею ще почекати. Я вирішив почати з вдови Брюса Мейсона.

Потягом я доїхав до Доббс Феррі і викликав зі станції таксі. Таксист підвіз мене до житлового будинку на одній з вуличок Кейп Коду. Я дав йому якісь гроші, попросив зачекати — я не затримаюсь довго — і подзвонив у двері. Під пахвою я тримав коробку. На вигляд як коробка з тортом.

Дзвонити довелося тільки раз, бо я телефонував заздалегідь і Джаніс Мейсон чекала на мене. Я добре обміркував свою історію і розповів її доволі впевнено, знаючи, що таксі за дверима, в якому крутиться лічильник, вбереже мене від зайвої допитливості.

Сьомого вересня, розповідав я, — попередньої п’ятниці — я намагався видмухати якісь ноти з мушлі, яку Брюс тримав на своєму столі, бо чув, як сам Брюс це робив на пікніку на Джонс Біч. (Джаніс, місіс Володар Мух, кивала; звісно, вона ж теж тоді там була.) Отже, сказав я, щоб не бути багатослівним, я випросив у Брюса мушлю на вікенд, щоб попрактикуватися. Тоді, вранці у вівторок, я прокинувся зі страшним запаленням носових пазух і диким головним болем, тож куди там мені було йти. (Цю історію я розповідав уже кільком людям.) Я саме пив чай. Аж раптом почув гуркіт і побачив, як у небо здіймається дим. Я не згадував про мушлю аж до цього тижня. Наводив лад у шухляді, і, чорти мене забирай, вона там лежить. Тож я просто подумав… це не така вже пам’ятка, та все ж таки я гадав, що… ну, розумієте…

Її очі наповнилися слізьми, як мої тоді, коли Пола Робсон повернула мені «пенсійний фонд» Роланда Ейблсона, тільки тепер не було того нажаханого виразу, який, я певен, з’явився на моєму обличчі, коли Пола стояла там з відстовбурченим навсібіч волоссям. Джаніс відповіла мені, що вона рада отримати будь-яку пам’ятку, що нагадуватиме їй про Брюса.

— Я не можу забути, як ми з ним прощалися, — сказала вона, тримаючи коробку в руках. — Він завжди йшов дуже рано, щоб встигнути на потяг. Він поцілував мене в щоку, а я розплющила одне око і спитала його, чи не принесе він з собою додому пінту «хаф-н-хафу». Він сказав, що так. Це останні слова, що він їх промовив до мене. Коли він прохав мене вийти за нього заміж, я почувалася, мов Гелена Троянська, — глупо звучить, але це щира правда, — як би мені хотілося, щоб я сказала йому тоді щось гарніше, ніж «принеси додому пінту “хаф-н-хафу”». Та ми прожили разом уже багато років, і той день здавався зовсім звичайним, а ми… ми ж ніколи не знаємо, авжеж?

— Так.

— Так. Будь-яке прощання може бути останнім, а ми цього не знаємо. Дякую вам, містере Стейлі. За те, що приїхали, привезли мені цю річ. Дуже люб’язно з вашого боку. — Відтак вона злегка посміхнулася. — А ви пам’ятаєте, як він стояв на пляжі, без сорочки, і дув у мушлю?

— Так, — відповів я і подивився, як вона тримає коробку. Пізніше вона сяде, і дістане звідти мушлю, і триматиме її у себе на колінах, і плакатиме. А я, принаймні, знав, що мушля ніколи вже не повернеться до моєї квартири. Вона потрапила додому.

Я повернувся на станцію і сів на потяг до Нью-Йорка. Вагони були майже порожніми о цій пообідній порі дня, а я сидів біля вікна з брудними патьоками дощу, що змивав пил, дивився на ріку і наближення гряди хмарочосів. У хмарні й дощові дні ту гряду, здається, створюєш у власній уяві, і вона враз з’являється.

Завтра я поїду в Ровей, повезу пенні в кубику з прозорого акрилу. Можливо, дитина візьме його своєю пухкенькою рукою і здивовано роздивлятиметься. У будь-якому випадку, він зникне з мого життя. Я міркував так, що єдина річ, якої буде важко здихатися, — це подушка-пердушка Джимі Іглтона: навряд чи мені вдалося б переконати місіс Іглтон, ніби я взяв її на вікенд додому попрактикуватися, еге ж? Проте необхідність — мати винахідливості, тож я був певен, що перегодом вигадаю якусь підходящу історію.

Мені спало на думку, що з часом можуть з’явитися й інші речі. І я збрехав би, якби запевняв вас, ніби вважаю таку можливість абсолютно неприємною. Коди йдеться про повернення речей, які люди вважали назавжди втраченими, речей, що мають вагу, існують компенсації. Навіть якщо це зовсім дрібні речі, як, наприклад, кумедні окуляри або сталевий пенні у прозорому кубику… ген-ген. Мушу зізнатися, компенсації таки є.