Коли впаде темрява

Дуже тісний кут

Кожного ранку Кертіс Джонсон проїжджав п’ять миль на велосипеді. Після того як померла Бетсі, він припинив на якийсь час цим займатися, але потім зрозумів, що без вранішніх поїздок смуток гризе його дужче. Отже, почав їздити знову. Тільки й тієї різниці, що тепер надягав велосипедний шолом. Він проїжджав дві з половиною милі по Морському бульвару, а потім розвертався і їхав назад. Завжди тримаючись велосипедної смуги. Житиме чи загине — це його не турбувало, але до законів і правил він ставився з повагою.

Морський бульвар був єдиною дорогою на Черепаховому острові. Він пролягав повз цілий ряд будинків, що належали мільйонерам. Кертіс не звертав на них уваги. По-перше, він сам був мільйонером. Заробив свої гроші у старомодний спосіб, граючи на біржі. По-друге, він не мав проблем з жодним із тих людей, що мешкали в будинках, повз які він їздив. Єдиний, з ким у нього були проблеми, це Том Грюнвальд, він же Том Мазефакер, але Грюнвальд жив у протилежному напрямку. Не на останній ділянці на Черепаховому острові перед Денним каналом, а на передостанній. Остання ділянка на острові й була тією проблемою (однією з проблем). Ця ділянка була найбільшою, з найкращим видом на затоку, і єдиною, наразі ще не забудованою. Все, що там було, — це осоково-злаковий хмизняк, морський овес, пальми-недоростки та кілька австралійських сосен.

Найприємнішим, най-найприємнішим елементом його вранішніх поїздок була відсутність телефону. Він офіційно перебував поза доступом. Щойно він повертався, як майже не випускав телефон з долоні, особливо коли ринок був відкритим. Він був спортивним чоловіком; міряв кроками дім з бездротовою слухавкою в руці, щоразу повертаючись до кабінету, де на екрані комп’ютера прокручувались цифри. Іноді він виходив з будинку, щоб прогулятися по дорозі, й тоді брав з собою мобільник. Зазвичай він повертав направо, в бік короткого відтинку бульвару. В бік дому Грюнвальда. Але не заходив аж так далеко, щоб той міг би його побачити; Кертіс не дозволив би цьому Мазефакеру такого задоволення. Він доходив тільки туди, звідки міг глянути, чи не наклав Грюнвальд своєї лапи якимсь шахрайським способом на ділянку Вінтона. Звісно, Мазефакеру не вдалось би провести непомітно повз нього важку техніку, навіть вночі — відтоді як Бетсі вже не лежить поряд, Кертіс почав спати чуйно. Проте все одно перевіряв, як правило, виглядаючи з-за останнього дерева у тінистому ряду двох десятків пальм. Просто для певності. Бо знищення пустих ділянок, поховання їх під тоннами бетону було для клятого Грюнвальда бізнесом.

А Мазефакер був хитруном.

Та наразі все йшло нормально. Якщо Грюнвальд спробував би шахрувати, Кертіс був готовий викинути тузи (в легальному сенсі). Тим часом Грюнвальд мусив відповісти за Бетсі, і він відповість. Навіть при тому, що Кертіс майже втратив бажання вв’язуватися в битву (він сам собі не зізнавався в цьому, але правду знав), він ще побачить, як Грюнвальд відповість за неї. Мазефакер ще взнає, що у Кертіса Джонсона щелепи з хрому… щелепи з хромованої сталі… і коли він у щось вчепився, то вже не випустить.

Повернувшись саме в цей четвер додому, за десять хвилин до того, як на Волл-стріт мав прозвучати дзвоник до відкриття, Кертіс, як він це робив завжди, перевірив, чи є нові повідомлення в його телефоні. Сьогодні їх було два. Одне від «Серкіт Сіті», либонь, якийсь торговець волів би продати йому щось нове, прикриваючись тим приводом, ніби бажає пересвідчитись, що він задоволений своїм настінним пласким екраном, придбаним ним усього місяць тому.

Відкривши наступне повідомлення, він побачив там 383-0910 М.

Ага, Мазефакер — навіть його телефон «Нокія» знав, хто він такий, бо Кертіс навчив його запам’ятовувати кляте ім’я. Питання полягало в тому, що могло знадобитися Мазефакеру від нього зранку цього червневого четверга.

Можливо, домовитися, і саме на умовах Кертіса.

Він дозволив собі посміятися з такої думки, а тоді відкрив саме повідомлення. Його приголомшило те, чого саме Мазефакер насправді бажав — чи хотів запевнити, нібито бажає. Кертіс мав підозру, що тут криється якийсь підступ, але не міг здогадатися, що Грюнвальд собі застановив цим досягнути. А ще цей його тон: похмурий, поважний, ледь не натужний. Може, не журба, але слова звучали журливо. Кертіс сам останніми днями таким тоном балакав по телефону, намагаючись знову включитися в гру.

— Джонсоне… Кертісе, — промовив Грюнвальд цим своїм натужним голосом. У запису зависла пауза, ніби він зважував, чи варто йому називати Кертіса на ім’я, а відтак він продовжив, так само важко і журливо. — Я не можу вести війну на два фронти. Давай з цим покінчимо. В мене зникло до цього всіляке бажання. Якщо я його колись мав. Я зараз у дуже скрутному становищі, сусіде.

Він зітхнув.

— Я готовий віддати ділянку, і фінансові причини тут ні до чого. Я також готовий компенсувати смерть твоєї… твоєї Бетсі. Якщо захочеш, зможеш знайти мене в моєму містечку Деркін Гров. Я пробуду там майже весь день. — Довга пауза. — Я зараз часто там буваю. З одного боку, мені важко повірити, що фінансовий ринок розвалюється, а з іншого — мене це зовсім не дивує. — Знову довга пауза. — Ти мусиш розуміти, що я маю на увазі.

Кертіс подумав, що оце ось він розуміє добре. У нього самого було відчуття, ніби він втратив свій ринковий нюх. Понад те, його це, здається, аніскільки не турбувало. Він впіймав себе на думці, що починає відчувати навіть якусь симпатію до Мазефакера. Цей його зажурений голос…

— Колись ми були друзями, — продовжував Грюнвальд. — Пам’ятаєш ті часи? Я пам’ятаю. Навряд щоб ми стали друзями знов — гадаю, розбіжності між нами зайшли надто далеко, — але ж ми можемо знову стати сусідами. Га, сусіде? — І знову довга пауза. — Якщо не дочекаюсь тебе серед моїх мальовничих руїн, скажу своєму юристові, хай він веде далі справу. На твоїх умовах. Але…

Тиша, порушувана лише диханням Мазефакера. Кертіс чекав. Уже сидячи біля кухонного столу. Йому було нелегко розібратися з власними почуттями. Згодом він зможе, але не тепер.

— Хотів б потиснути тобі руку і сказати, що дуже вибачаюсь за оту твою чортову собаку. — Тут почулися здавлені звуки, які були схожі — неймовірно! — на схлипування, а потім дзеньк, і телефонний робот оголосив, що більше немає повідомлень.

Кертіс ще трохи посидів на місці, у яскравих променях флоридського сонця, які не міг як слід остудити навіть кондиціонер, навіть о цій вранішній годині. Потім пішов до кабінету. Ринок уже відкрився: на екрані комп’ютера цифри почали своє безкінечне ворушіння. Він усвідомив, що зараз вони нічого не значать для нього. Залишив комп’ютер увімкненим, але написав записку для місіс Вілсон: «Мушу йти», перш ніж вийти з дому.

У його гаражі поряд з «БМВ» стояв моторолер, і йому раптом захотілося поїхати на ньому. Доведеться якось вклинюватися, щоб перетнути головну автомагістраль відразу за мостом, та хіба це вперше?

Йому сумно стиснулось серце, коли він знімав з вішака ключ до ролера і там дзвякнуло інше причандалля. Він мав надію, що це почуття мине з часом, але зараз воно було майже бажаним. Майже таким, як буває бажаний друг.

Напрузі між Кертісом і Тімом Грюнвальдом дав початок Рікі Вінтон, який був колись старим багатієм, а потім допровадив себе до того, що став старим маразматиком. Перш ніж допровадитися до смерті, він продав свою незабудовану ділянку наприкінці Черепахового острова Кертісу Джонсону за щирі півтора мільйони доларів, взявши у Кертіса завдаток — персонально ним виписаний чек на сто п’ятдесят тисяч доларів, навзаєм він на звороті рекламної листівки виписав йому підтвердження про покупку.

Кертіс почувався трохи шахраєм через те, що скористався зі старечої недолугості, але Вінтонові — хазяїну компанії «Vinton Wire & Cable» — аж ніяк не загрожувала голодна смерть. І хоча півтора мільйони й можна розглядати як сміховинно низьку ціну за такий гарний шматок нерухомості на березі Мексиканської затоки, тим не менш, беручи до уваги теперішній стан ринку, ця ціна не була щоб аж такою божевільно низькою.

Ну… а хоч би й низькою, але ж вони зі стариганом симпатизували один одному, крім того, Кертіс належав до людей, які вважають, що будь-які засоби придатні в коханні та у війні, а бізнес — це різновид останньої. Економка старого — та сама місіс Вілсон, котра доглядала й за домом Кертіса, — засвідчила їхні підписи. Озираючись назад, Кертіс розумів, що треба було діяти розумніше, але тоді він дуже хвилювався.

Десь через місяць після того, як Вінтон продав незабудовану ділянку Кертісу Джонсону, він продав її ж Тіму Грюнвальду, тобто Мазефакеру. Цього разу ціна була реальнішою — п’ять мільйонів шістсот тисяч, до того ж цього разу Вінтон — можливо, насправді зовсім не дурник, можливо, навпаки, сам по собі, нехай і вмираючий, а пройдисвіт — взяв авансом півмільйона.

Грюнвальдова купча була засвідчена садівником Мазефакера (який також працював садівником і в Кертіса). Написана вона була таким самим стрибаючим почерком, як і в Кертіса, і він гадав, що Грюнвальд у той момент хвилювався не менш за нього. Тільки хвилювання Кертіса походило від думки про те, що він тепер зможе зберегти кінець Черепахового острова у первозданній чистоті й тиші.

Грюнвальд, навпаки, вбачав у цій ділянці прекрасне місце для побудови кондомініума або й двох (коли Кертіс думав про пару, він уявляв собі Мазефакерові вежі-двійнята). Кертіс надивився таких забудов — у Флориді вони вигулькували, мов кульбабки на занедбаній галявині, — і ще він знав, кого туди запрошуватиме Мазефакер: ідіотів, які вважають пенсійні фонди ключами до раю. Чотири роки триватиме будівництво, а потім десятиліттями тут їздитимуть на велосипедах старигани з торбочками для стікання сечі, притороченими до їхніх усохлих стегенець. І старі баби у козирках проти сонця і сигаретами «Парламент» в зубах, які не прибиратимуть лайно, що ним засиратимуть тутешній пляж їхні дизайнерські собачки. Плюс, звісно, їхні замурзані морозивом онуки й онучки з іменами на кшталт Джейсон або Ліндсей. Кертіс знав — якщо цьому не запобігти, йому не вижити посеред репетування й вередливих вересків на кшталт «ви обіцяли, що підемо на Діснея сьогодні!»

Він не міг дозволити статися такому. І це виявилося легко. Неприємно, що ділянка не належить йому, можливо, ніколи йому не належатиме, але вона, принаймні, не належить і Грюнальду. Навіть родичам вона не належить, які раптом опинилися на видноті (мов ті таргани навкруг сміттєвого відра), оскаржуючи підписи на обох угодах. Ділянка наразі належала юристам і суду.

Що те саме, якби вона не належала нікому.

З ніким Кертіс міг мати справу.

Судові суперечки тривали вже другий рік, і Кертісові витрати на правників сягнули чверті мільйона доларів. Він намагався думати про ці гроші як про благодійні внески на користь якоїсь організації захисників довкілля — наразі не «Грінпіс», а «Джонсонпіс», але ж він не міг списувати такі внески зі свого оподатковуваного прибутку. А ще його бісив Грюнвальд. Грюнвальд діяв осібно, почасти тому, що не терпів програшів (Кертіс раніше теж не терпів програвати, хоча тепер з цим попустився), почасти тому, що мав персональні проблеми.

З Грюнвальдом розлучилася його дружина. Це було його Персональною проблемою №1. Вона перестала бути місіс Мазефакер. А тут вигулькнула й Персональна проблема №2 — Грюнвальду зробили якусь операцію. Кертіс не знав напевне, чи там був рак, він тільки бачив, що з Меморіального шпиталю в Сарасоті Грюнвальд повернувся схудлим фунтів на тридцять, ще й в інвалідному візку. З візка він кінець кінцем встав, але колишньої ваги так і не набрав. З його колись міцної шиї звисали брижі.

З’явилися проблеми і в його перед тим неймовірно ефективної компанії. Кертіс сам міг про це судити по тій місцині, де Мазефакер саме зараз застосовував свою фірмову тактику випаленої землі. Там — на материковому березі, за двадцять миль від Черепахового острова — мав з’явитися елітний район Деркін Гров. Наразі це було скупчення недобудов. Кертіс зупинився на пагорбі, з якого добре було видно примарне містечко, відчуваючи себе генералом, що споглядає на руїни ворожих укріплень. Відчуваючи, що життя йому врешті-решт піднесло осяйне червоне яблуко на тарілочці.

Все змінила Бетсі. Вона була — авжеж, тепер була — породи льовхен, немолодою, але ще меткою. Вона завжди тягала в пащі свою улюблену червону гумову кісточку, коли Кертіс вигулював її на пляжі. Коли Кертісові хотілося взяти дистанційний пульт телевізора, достатньо було сказати: «Подай-но мені той ідіотський цурпалок, Бетсі», як вона хапала зубами пульт з кофейного столика й приносила йому. Вона пишалась цим. А він нею. Вона була для нього найкращою приятелькою впродовж сімнадцяти років. Французькі льовхени зазвичай не живуть довше п’ятнадцяти.

А тоді Грюнвальд встановив між своєю й Кертіса ділянками електричний паркан.

Цей Мазефакер.

Там невелика напруга, запевняв його Грюнвальд, і він готовий це довести, і Кертіс йому повірив, але собаці з трохи зайвою вагою, та ще й з хворим серцем, тієї напруги вистачило. Та, головне, навіщо йому здався той паркан? Мазефакер набалакав тоді всякого лайна про те, що він, мовляв, загороджується від потенційних грабіжників, — вони, певне, збиралися саме з ділянки Кертіса повзти туди, де маячив пурпуровим тиньком маєток Мазефакера, — але Кертіс йому не вірив. Справжні грабіжники можуть припливти човном, підібратися з боку затоки. Він вирішив, що Грюнвальд, роздратований проблемою з ділянкою Вінтона, поставив електричний паркан, тільки щоб насолити Кертісу Джонсону. І, либонь, його улюбленій собачці. А може, навіть саме для того, щоб убити його собачку? Кертіс хотів вірити, що все-таки це трапилось на додачу.

Кертіс подав позов проти Мазефакера, щоб той компенсував йому вартість собачки — дванадцять сотень доларів. Якби він міг подати позов на дванадцять мільйонів — на таку суму він відчував тугу, дивлячись на ідіотський цурпалок, який більше ніколи не заслинявить жоден собака, — він би й миті не вагався, але його юрист пояснив йому, що туга і душевні муки не котируються в громадянських процесах. Ці емоції гарні для розлучень, а не для собак. Тож він погодився на дванадцять сотень і мав намір отримати їх, хоч лусни.

Юристи Мазефакера відповіли, що електричний паркан було протягнуто на дев’ять ярдів з Грюнвальдового боку межі поміж їхніми ділянками, а отже, битва — друга битва — розпочалася. Наразі вона тривала вже вісім місяців. Кертіс вважав, ніби застосована юристами Мазефакера тактика затягування процесу свідчить про те, що вони розуміють правоту Кертіса. Він також вважав, що їхнє небажання укласти мирову угоду і небажання Грюнвальда просто сплюнути отих тисячу двісті доларів показують, що для нього персонально ця справа стала настільки ж важливою, як і для самого Кертіса. А юристи їм обом уже стали в чималий гріш. Проте зрозуміло, що питання тепер було вже не в грошах.

Їдучи дорогою №17 вздовж колишніх фермерських угідь, які тепер перетворилися на порослі кущами пустища (Грюнвальд аж пріє, так йому б хотілося тут щось побудувати, — думав Кертіс), Кертіс дивувався, чому він не відчуває радості від такого повороту подій. Перемога мусила б зробити його щасливим, а цього не було. Єдине, чого йому зараз хотілося, — це побачитися з Грюнвальдом, вислухати, що він йому реально пропонує, і забути про все лайно між ними, якщо пропозиція не надто сміховинна. Звісно, це може означати, що Вінтонову ділянку захоплять таргани-родічі, а їм може теж забандюритися зводити там власний кондомініум, та чи це важливо? Наразі здавалося, що ні.

У Кертіса тепер теж з’явилися персональні проблеми, хоча радше ментального характеру, а не матримоніального (Боже збав), фінансового чи фізичного. Почалися вони невдовзі по тому, як він знайшов під парканом холодне, задубіле тіло Бетсі. Хтось назвав би ці проблеми неврозом, але Кертіс для себе називав їх тривожністю.

Втрата інтересу до фондової біржі, котра, відтоді як він відкрив її для себе у шістнадцять років, зачаровувала його безперервно, була найпомітнішим компонентом цієї тривоги, але не єдиним. Він почав міряти собі пульс і рахувати кожен рух зубної щітки у себе в роті. Він не міг більше надягати темних сорочок, бо вперше після шкільних років у нього з’явилася лупа. Цим дрібним сміттям так і обсипало йому плечі. Коли він розчісував волосся гребенем, лупа пурхала сніговою хуртовиною. Він її дико ненавидів, але все одно розчісувався, дивлячись телевізор або розмовляючи по телефону. Пару разів дочесався аж до крові.

Чешешся й чешешся. Вичісуєш цю білу мертвечину. Іноді кинеш погляд на ідіотський цурпалок на столику і згадуєш (а як інакше?), якою щасливою бувала Бетсі, коли його приносила. В людських очах рідко побачиш такий вираз щастя, особливо тоді, коли люди зайняті рутинним існуванням.

Криза середнього віку, сказав Сем (Семмі приходив раз на тиждень, щоб зробити йому масаж), вам треба перепихнутися з кимось, сказав Семмі, але власних послуг не запропонував, відзначив Кертіс.

Проте фраза залишилася в ньому бриніти — зависла реально, як і решта мантр двадцять першого століття, подумалось йому. Чи то мавп’ячий цирк довкола Вінтонової ділянки спровокував цю кризу, чи сама криза спровокувала весь цей рейвах довкола Вінтонової ділянки, хтозна. Що він точно знав, так це те, що тепер кожного разу, відчувши різкий біль у грудях, він думав не — ось, знову шлунок, а лякався — інфаркт, що йому почало ввижатися, ніби в нього ось-ось повипадають зуби (хоча ніколи в житті не мав з ними проблем), а коли підхопив нежить у квітні, то сам собі поставив діагноз — гострий імунодефіцит.

Плюс іще одна невеличка проблема. Це нав’язливе бажання, про яке він не розповідав своєму лікареві. І навіть Семмі не розповідав, хоча Семмі він розповідав усе.

Воно найшло на нього й тепер, на п’ятнадцятій милі порожньої дороги №17, що нею і раніше дуже рідко хтось їздив, а зараз її взагалі витіснило з ужитку продовження траси №375. Саме тут, між зелених чагарів, що насунулися з обох боків (треба бути не сповна розуму, щоб будуватися тут), де цикади співають у високій траві, по якій уже років десять чи й більш, як не паслися корови, і високовольтні дроти гудуть, і сонце молотками своїх променів лупить по не покритій шоломом голові…

Він знав, що навіть сама думка про нудоту викликає її, але що тут вдієш. Та фактично нічого.

Він під’їхав до місця, де, позначений щитом НАПРЯМОК НА ДЕРКІН ГРОВ, відгалужувався вліво від дороги путівець (порослий травою бурт між його торованим коліями ніби вказував шлях до провалу), і поставив «веспу» на нейтралку. Не гаючи часу — моторолер продовжував дзижчати в нього між колін, — Деркін розчепірив два пальці правої руки і засунув це V собі до горла. З останні два місяці блювотний рефлекс у нього майже геть притупився, тож йому довелося засовувати руку ледь не по браслетку фортуни — жирові складки на зап’ясті, поки це врешті не трапилось.

Кертіс схилився набік і розлучився зі своїм сніданком. Не задля прочищення шлунку, серед багатьох його вад булімія не значилась. Навіть сам процес блювання не належав до його улюблених розваг. А подобалося йому відчуття задушення; оте таке бажане стискання діафрагми над пупком плюс конвульсивний спазм рота і горла. Машина тіла ефективно діє, викидаючи з себе те, що незаконно до неї вдерлося.

Запахи — зелених кущів, дикої жимолості — раптом посвіжішали. Яскравішими стали кольори. Сонце лупило, ще дужче гатячи своїми молотками йому в потилицю, де йому аж шкварчала шкіра, клітини якої, либонь, саме зараз шаліли, хаотичними зграями шикуючись у меланому.

Йому це було байдуже. Він був живий. Він знову втиснув розчепірені пальці собі до горла, дряпаючи його стінки. Вихлюпнулися ще рештки сніданку. На третій раз він видобув із себе тільки довгі пасма блідо-рожевого слизу — закаляного кров’ю його горла. Аж тепер він відчув полегшення. Тепер він міг продовжити свій шлях до Деркін Гров — Мазефакерового Шанду посеред напоєної бджолиним дзижчанням пущі у віддаленому кутку округу Шарлотт.

Неспішно їдучи порослим посередині травою путівцем, правою його колією, він усвідомив, що Грюнвальд, певне, не один такий, кому сьогодні стало непереливки.

У Деркін Гров панував безлад.

Калюжі у вибоїнах так і не забрукованих вулиць та в канавках довкола незакінчених (а іноді навіть іще без стін) будівель. Під’їхавши ближче, Кертіс побачив напівспоруджені крамниці, покинуте тут і там, занехаяне на вигляд будівельне обладнання, провислі жовті стрічки попереджувальних загород — безпомилкові ознаки глибоких фінансових труднощів, а можливо, навіть банкрутства. Кертіс не знав, чи то надмірна захопленість Мазефакера завоюванням ділянки Вінтона — не кажучи вже про втечу його дружини, його хворобу та його юридичні проблеми у справі Кертісової собаки — призвела до такого безладу, бо як іще назвати подібний стан речей, як не безладом.

Він зрозумів це ще до того, як з’їхав униз до розтулених воріт і побачив над ними напис.

Під цим написом якийсь розумака залишив на щиті свій аерозольний жарт: НАБЕРІТЬ ДОДАТКОВИЙ НОМЕР 69 ТА СПИТАЙТЕ ГЕНЕРАЛА-П…ОЛИЗА!

Асфальт скінчився, далі почалися ями вже після трьох, закінчених на позір, будівель: дві крамниці по один бік вулиці та дім моделей по інший. Дім моделей був у стилі псевдо Кейп Код, від якого йому кров захолола в жилах. Не хотілося бити «веспу» на немощеній дорозі, тому він завернув моторолер у бік екскаватора, котрий простояв тут, здавалося, вже років сто, як не більше, — із землі в його завислому у повітрі ковші росла трава, — відкинув стояк і заглушив двигун.

Зайняту перед тим густим дзижчанням моторолера порожнечу заповнила тиша. Аж тут каркнула ворона. Їй відповіла інша. Кертіс підняв голову й побачив їхнє тріо на вершечку риштування, що оточувало майже зведений цегляний будинок. Може, тут мав бути банк. А тепер це надгробок Грюнвальда, — подумав він, але без усякої посмішки. Його, навпаки, наче знову почало нудити, і він, можливо, виригав би просто тут, але побачив далі на порожній вулиці — фактично у самому її кінці — чоловіка, котрий стояв поряд із білим седаном, на борту якого було намальовано зелену пальму. Над пальмою: ГРЮНВАЛЬД, під нею ще два слова: ПІДРЯДНИКИ & ЗАБУДОВНИКИ. Чоловік махав йому рукою. Сьогодні Грюнвальд чомусь виїхав на машині своєї компанії, а не власним «порше». Кертіс подумав, що нема нічого неможливого в тому, що той міг продати «порше». Або автомобіль арештувала федеральна податкова, котра могла також накласти арешт на володіння Грюнвальда на Черепаховому острові. Тоді Вінтонова ділянка мусить бути найменшою з проблем, які його наразі цікавлять.

Сподіваюсь, йому залишили достатньо, щоб він міг розрахуватися за мою собаку, — подумав Кертіс. Він махнув Грюнвальду у відповідь, витягши ключ запалювання, клацнув червоною кнопкою безпеки (автоматичні рухи, йому і в голову не могло прийти, що хтось вкраде тут, посеред цього пустища, його «веспу», однак звик дбайливо ставитися до власних речей) і поклав ключ до кишені, в якій уже лежав мобільний телефон. А тоді рушив ґрунтовою дорогою — котра так і не стала Центральною вулицею і, як тепер здається, ніколи нею не стане — на зустріч зі своїм сусідом, щоб уладнати проблеми між ними раз і назавжди, якщо це можливо. Він обережно обходив калюжі, що їх залишив після себе нічний дощ.

— Хай! Сусіде! — привітався Грюнвальд, коли Кертіс трохи наблизився.

На ньому були штани-хакі й майка з пальмовим логотипом його компанії. Майка висіла на ньому мішком. Його обличчя — окрім сухотних червоних плям на високих вилицях і темних, майже чорних, дуг під очима — було блідим. І хоча голос звучав бадьоро, він виглядав більш хворим, ніж будь-коли. Що б там не вирізали в нього, — подумав Кертіс, — це була помилка. Грюнвальд тримав одну руку в себе за спиною. Кертіс подумав, що він засунув її собі до задньої кишені. Виявилося, ні.

Трохи віддалік, на вибоїстій, вкритій калюжами ґрунтовій дорозі стояв на колодках трейлер. Пересувний будівельний офіс, вирішив Кертіс. Там висів, вставлений у пластиковий файл і причеплений на присоску, аркуш. На ньому багато чого було надруковано, але все, що прочитав Кертіс (все, що йому варто було прочитати), були слова, що містилися згори: ВХІД ЗАБОРОНЕНО.

Так, для Мазефакера настали погані часи. Щоб життя медом не здавалося для Тоні, — як сказав би Івлін Во.

— Грюнвальде? — достатня для початку фраза, якщо пам’ятати про те, що трапилось із Бетсі, Мазефакер на більше не заслуговував. Кертіс зупинився футів за десять перед ним і стояв, трохи розставивши ноги, щоб не вступити в калюжу. Грюнвальд теж стояв, розставивши ноги. Кертісу зринуло в голові — ба, це ж класична поза: два ковбої-стрільці готові розв’язати свою проблему на єдиній вулиці міста-привида.

— Хай, сусіде! — повторив Грюнвальд, тепер вже щиро сміючись. Щось знайоме вчувалося в тому сміху. А чом би й ні? Звісно, він і раніше міг чути, як регоче Мазефакер. Коли саме, пригадати не міг, але напевне мусив чути.

Позаду Грюнвальда, навпроти трейлера і неподалік від автомобіля, в якому приїхав Грюнвальд, рядком стояли чотири блакитні будочки пересувних туалетів. З-під них і навсібіч розрослася веделія та інші бур’яни. Часті пополудневі зливи (короткі грози в червні — характерна особливість узбережжя Мексиканської затоки) зрили перед ними ґрунт, і там утворилася вимоїна. Ледь не рівчак. Тепер її заповнювала стояча вода, на каламутній, запорошеній пилком бур’янів поверхні відображався лише натяк на небесну блакить. Сортири стояли, усім квартетом нахилившись уперед, мов надгробки на здутому морозами старому цвинтарі. Колись їх був квінтет, але п’ята будочка вже впала і лежала тепер дверцятами донизу в рівчаку. Це видовище додало останній штрих до картини — до того факту, що весь цей проект, безглуздий від самого початку, остаточно вмер.

Одна з ворон, що сиділи на риштуванні довкола недобудованого банку, здійнялася вгору і полетіла вилинялим блакитним небом, каркнувши на прощання двом чоловікам, що стояли один проти одного внизу. У високій траві безтурботно дзвеніла комашня. Кертіс відчув запах, що долітав від сортирів; їх, видко, давненько вже не чистили.

— Грюнвальде? — промовив він знову, а тоді (бо тепер, як йому здалося, треба було ще щось додати). — Чим я можу допомогти? У нас є про що перемовитись?

— Авжеж, сусіде, про те, чим я можу допомогти тобі. От про це і поговоримо.

Його знову прорвало на регіт, проте, лишень почавши сміятись, він скоро закашлявся. А Кертіс зрозумів, чому цей звук здався йому знайомим. Він чув його по телефону, ним завершувалося голосове повідомлення Мазефакера. Тож зовсім це не був придушений схлип. І чоловік цей не схожий був на хворого — чи то не просто на хворого. Він був схожий на божевільного.

Звісно ж, він збожеволів. Він втратив геть усе. А ти дозволив йому заманити себе сюди, одного. Це нерозумно, хлопче. Ти не обміркував усього як слід.

Атож, після смерті Бетсі він кинув багато чого обмірковувати як слід. Здавалося, ніщо не варте аж такої уваги. Та цього разу варто було поміркувати.

Грюнвальд посміхався. Чи, принаймні, шкірив зуби.

— Бачу, сусіде, ти приїхав без шолома. — Він хитав головою, не припиняючи щиритися веселою посмішкою хворої людини. Волосся метлялося йому по вухах. Схоже, він його давненько не мив. — Я певен, дружина не дозволила б тобі кататися так безтурботно, але ж, звичайно, такі, як ти, хлопці, не заводять собі дружин, і чому б це? Вони собі тримають собак. — Він протягнув це слово, перетворивши його на щось із «Дюків з Газзарду», — сообаак.

— Та ну тебе к бісу, а я собі пішов, — промовив Кертіс. Серце йому калатало, але він гадав, що голос у нього не тремтить. Він сподівався, що не тремтить. Раптом одразу йому стало важливо, щоб Грюнвальд не помітив його переляку. Він почав повертатися в той бік, звідки прийшов.

— Я думав, що ділянка Вінтона мусить виманити тебе сюди, — сказав Грюнвальд, — Але я був певен, що ти приїдеш точно, якщо я згадаю ще й ту твою огидну псюру. А знаєш, я чув, як вона скиглила. Коли набігла на огорожу. Сука ненависна.

Кертіс обернувся назад, не здатний повірити власним вухам.

Мазефакер кивав, рідке волосся метлялося по щоках його блідого усміхненого обличчя.

— Еге ж, — підтвердив він. — Я підійшов і побачив, що вона впала на бік і валяється там. Кендюх з очима. Я дивився, як вона здихає.

— Ти ж казав, що тебе не було вдома, — промовив Кертіс. Голос у його власних вухах звучав знічено. По-дитячому.

— Та годі, сусіде, звісно, я збрехав. Я тоді рано повернувся від лікаря, засмучений, що довелось йому відмовити після того, як він стільки трудів поклав на те, щоб навернути мене до хіміотерапії, а тут побачив ту твою псюру в калюжі її ригачок, вона смикалася, й мухи вже сідали на неї, і я враз повеселішав. Я подумав — чорти мене забирай, є ж іще справедливість, кінець кінцем. Напруга в огорожі була низькою, слабенький вольтаж проти великої худоби — тут я був абсолютно чесний, — але їй вистачило, еге ж?

До Кертіса Джонсона весь сенс почутого дійшов із запізненням, після короткої і, либонь, жаданої неспроможності щось розуміти. Стиснувши кулаки, він зробив крок уперед. Він не вдарив жодної людини з часу останньої бійки, котра трапилась, мабуть, ще в третьому класі, але зараз цілком серйозно збирався зробити саме це. Він хотів вдарити Мазефакера. Комахи так само безжурно сюрчали у траві, і сонце, як і перед тим, гамселило своїми променями — ніщо в зовнішньому світі не змінилося, а всередині нього — все. Апатична байдужість щезла миттю. Він мав тепер принаймні одну конкретну мету — лупцювати Грюнвальда, аж поки той не почне ридати і повзати рачки, заюшений кров’ю. І він гадав, що зможе це зробити. Грюнвальд на двадцять років старший, до того ж при поганому здоров’ї. А коли Мазефакер валятиметься долі — бажано мордою в калюжі і зі щойно зламаним носом, — Кертіс скаже: Це тобі за мою собачку, сусіде.

Грюнвальд зробив один запобіжний крок назад. І відтак продемонстрував сховану до того за спиною руку. В ній він тримав великий пістолет.

— Стій, де стоїш, сусіде, а то я зараз же зроблю тобі зайву діру в голові.

Кертіс не думав зупинятися. Пістолет не здався йому справжнім. Смерть з оцієї чорної дірочки? Та бути цього не може. Хоча…

— Це 45-й калібр, «АМТ Хардболлер», — сказав Грюнвальд. — Заряджений кулями з м’яким носом. Я купив його, коли останнього разу їздив до Вегаса. На виставці зброї. Якраз після того, як від мене пішла Джинні. Гадав її застрелити, але виявилося, що я втратив усякий інтерес до Джинні. Та й що вона таке, звичайна анорексична курва з цицьками з пінополістиролу, яких повно на Сонячному узбережжі. А от ти, ти — це дещо інше. Ти злосливий збочинець, Джонсоне. Ти підар-відьмак.

Кертіс зупинився. Він повірив.

— Але тепер ти, як то кажуть, цілком у моїх руках. — Мазефакер засміявся і знову закашлявся зі звуком, так дивно схожим на схлипування. — Я тебе навіть не мушу відразу застрелювати на смерть. Це потужний пістолет, так мені, принаймні, казали. Навіть якщо я попаду тобі в руку, ти все одно помреш, бо куля геть відірве тобі руку. А якщо в пузо? Твої кишки розлетяться довкола на сорок ярдів. То як, хочеш спробувати? На удачу, ти, панк?

Кертісу не хотілося пробувати. Він не почувався удачливим. Просвітлення запізнилося, але від того було ще більш очевидним: його обдурив і хитрістю заманив сюди абсолютно навіжений тип.

— Чого ти хочеш? Я дам тобі все, чого ти захочеш. — Кертіс ковтнув слину. В горлі щось ніби тріснуло. — Хочеш, щоб я відкликав позов щодо Бетсі?

— Не називай її Бетсі, — наказав Мазефакер. Він тримав пістолет — «Хардболлер», що за недолуга назва? — націленим Кертісу в обличчя, і діра тепер здавалася йому величезною. Кертіс подумав, що помре ще до того, як до нього долетить звук пострілу, хоча, либонь, встигне побачити полум’я — чи початок спалаху — з дула. Він також усвідомив, що перебуває в небезпечній близькості до того, що ось-ось обмочиться. — Назви її: «моя жопоморда сука, з кендюхом, набитим лайном».

— Моя жопоморда сука, з кендюхом, набитим лайном, — вмент повторив Кертіс, не відчувши й сліду якогось сорому перед пам’яттю Бетсі.

— А тепер скажи: «А я так любив лизати їй смердючу п… у», — наказував далі Мазефакер.

Кертіс мовчав. Він відчув полегшення, зрозумівши, що є межі, яких йому не переступити. До того ж, якби він промовив це, Мазефакер зажадав би від нього ще чогось іншого.

Грюнвальд, утім, не виказав незадоволення. Він помахав пістолетом.

— Та це я пожартував щодо останнього.

Кертіс мовчав. Половина його мозку захлиналася від панічного відчаю, а інша половина, натомість, здавалася яснішою, ніж за весь той час, що минув після смерті Бетсі. Можливо, навіть яснішою, ніж за багато років. У цій половині усіляко прокручувався факт, що він дійсно може загинути просто отут.

Він подумав, — що, як мені більше ніколи не доведеться з’їсти шматка хліба? — і на мить дві половини його мозку об’єдналися — збентежена і ясна — в бажанні жити, такому потужному, аж нестерпному.

— Чого ти хочеш, Грюнвальде?

— Щоб ти ввійшов до якогось з отих сортирів. Он до того, що скраю.

Він знову махнув пістолетом, цього разу вліво.

Кертіс обернувся подивитись, охоплений крихкою надією. Якщо Грюнвальд хоче його там замкнути… то й хай, хіба це не на краще? Може, тепер, після того як він налякав Кертіса і трохи випустив пару, Грюнвальд замкне його, щоб затримати, поки сам звідси вшиється. А може, він приїде додому і застрелиться, подумав Кертіс, прийме протиракову пілюлю 45-го калібру з оцього «Хардболлера». Популярний народний засіб.

Він промовив:

— Гаразд, я зайду.

— Але спершу повиймай все з кишень. Поклади все просто тут на землю.

Кертіс витяг портмоне, потім, неохоче, свій мобільний. Невелику пачку банкнот у прозорому кліпсі для грошей. Засмальцьований лупою гребінець.

— Це все?

— Так.

— Виверни кишені, мій дорогенький. Я хочу сам пересвідчитись.

Кертіс вивернув ліву передню кишеню, потім праву. Кілька монет і ключ від моторолера впали на землю, виблискуючи під млявим сонцем.

— Добре, — промовив Грюнвальд. — Тепер задні.

Кертіс вивернув задні кишені. Там знайшовся тільки старий список покупок, написаний на шматку паперу. І більш нічого. Грюнвальд сказав:

— А ну, давай, копни свій телефон ногою.

Кертіс спробував, але не попав.

— Ну ти й недороблений, — зареготав Грюнвальд. Сміх закінчився тим самим кахиканням, схожим на схлипування, і вперше в житті Кертіс цілком зрозумів, що таке вбивство. Ясна половина його мозку відзначила це як явище дивовижне, бо вбивство — раніше неймовірна для нього річ — виявилося таким самим простим, як вичісування лупи.

— Давай, поспішай, каліко, — наказав Грюнвальд. — Я вже хочу додому, лягти в гарячу ванну. Ніяких болетамувальних, тільки гаряча ванна діє як слід. Я б у ній просто жив.

Але він зовсім не був схожий на того, хто квапиться. Очі в нього просто сяяли.

Кертіс знову копнув телефон і цього разу поцілив, зафутболивши його просто під ноги Грюнвальду.

— Хто б’є, той виграє, — вигукнув Мазефакер. Він припав на одне коліно, підхопив «Нокію» (не зводячи пістолета з Кертіса), тоді випростався з неголосним натужним кректанням. Телефон Кертіса сковзнув до правої кишені його штанів. Він різким жестом вказав на решту речей на землі.

— А тепер позбирай усе своє барахло і поклади собі до кишень. Щоб жодної монети не залишилося. Хтозна, може, ти там знайдеш автомат з хотдогами.

Кертіс мовчки виконав, що йому було наказано, знову відчувши легкий укол болю, коли його погляд опинився на брелоку при ключі від його моторолера. Здається, є почуття, котрі залишаються незмінними навіть у найекстремальніших ситуаціях.

— Ти забув свій список покупок, ти, виродку. Не треба цього забувати. Все назад до кишень. А щодо твого телефону, то я його поставлю на підзарядку в твоєму будиночку. Звісно, після того як зітру з нього своє повідомлення, отак от.

Кертіс підняв аркуш паперу — пом. сік, антиоксидант, кус. риб., англ. оладки — було надряпано там — і засунув собі до задньої кишені.

— Ти не зможеш цього зробити, — сказав він.

Мазефакер звів угору кошлаті старечі брови.

— А ну, кажи.

— Будинок на сигналізації. — Кертіс сам не пам’ятав, ввімкнув він її чи ні. — А також там буде місіс Вілсон, коли ти повернешся на острів.

Грюнвальд зміряв його поблажливим поглядом. Той факт, що цей поблажливий погляд належав божевільному, не бісив, як мало би бути, а лякав.

— Сьогодні четвер, сусіде. Твоя економка по четвергах і п’ятницях приходить у другій половині дня. Чи ти гадаєш, я не стежив за тобою? Як і ти за мною?

— Я не…

— О, я бачив тебе, як ти визираєш з-за твоєї улюбленої пальми на дорозі, — гадаєш, я сліпий? — а от мене ти ніколи не бачив, ге? Бо ти лінивий. А хто лінюхи — ті сліпі. Лінюхи отримують те, що заслужили. — Його голос впав до конфіденційного шепоту. — Всі геї ліниві, це доведено наукою. Геївське лобі намагається приховати цей факт, але ці дослідження можна знайти в Інтернеті.

Охоплений зростаючим страхом, Кертіс ледь зважав на останні слова.

Якщо він відстежував приходи місіс Вілсон… Господи, скільки ж часу він це виношував і планував?

Щонайменше відтоді, як Кертіс подав позов щодо компенсації за Бетсі. А може, ще й раніше.

— А щодо коду твоєї сигналізації… — Мазефакер знову зайшовся своїм плаксивим реготом. — Відкрию тобі маленький секрет: твою систему ставила компанія «Герн сек’юріті», а я пропрацював з ними майже тридцять років. Якби схотів, то міг би отримати коди безпеки від усіх будівель на Черепаховому острові, які обслуговує «Герн сек’юріті». Але так вийшло, що мені був потрібен код лише одного будинку — твого. — Він чхнув, сплюнув на землю, потім зайшовся рипучим кашлем, що йшов з самої глибини його грудей. Виглядало так, ніби йому боляче кашляти (Кертіс сподівався, що так воно і є), але пістолет він тримав твердо. — А втім, я гадаю, ти не вмикав сигналізацію. У тебе голова забита думками про те, в кого б відсмоктати, та все таке інше.

— Грюнвальде, а може, ми…

— Ні. Нічого не вийде. Ти заслужив. Ти заробив, ти мусиш отримати за все платню, і ти її отримаєш. Іди до того сраного сортиру.

Кертіс рушив до туалетів, але націлився на лівий крайній замість правого крайнього.

— Ні-ні-ні, — заворкував Грюнвальд. Терпляче, ніби до дитини. — Іди у той, що з іншого боку.

— Той дуже нахилений, — пояснив Кертіс. — Якщо я до нього зайду, він може впасти.

— Аж ніяк, — заперечив Грюнвальд. — Ця штука непорушна, як твоя улюблена фондова біржа. Це спецнахил такий. Але, я певен, запах тобі сподобається. Хлопці твого типу багато часу проводять у сральнях, ти мусиш насолоджуватися тим запахом. Ти мусиш його любити. — Раптом пістолет ткнувся Кертісу між сідниць. Кертіс злякано скрикнув, а Грюнвальд розсміявся. Гидкий Мазефакер. — А тепер заходь усередину, поки я не розвертів на шмаття твоє роздовбане очко.

Оскільки туалет стояв нахилений вперед, Кертісу довелося нагнутися, переступаючи через рівчак із застиглою, каламутною водою, і дверцята ледь не вдарили йому в обличчя, коли він натиснув на клямку. Це викликало новий напад реготу в Грюнвальда, і з цим звуком Кертісу знову впливли до голови думки про вбивство. А все-таки просто дивно, як загострилися його відчуття. Раптова закоханість у зелені запахи рослин і в дрімотну синяву неба над Флоридою. А як йому хотілося з’їсти шматок хліба — навіть скибка «вандербреду» здалася б розкішшю гурмана; він поклав би серветку на коліна і їв цей хлібчик, запиваючи марочним вином зі своїх невеличких запасів. Він побачив своє майбутнє життя зовсім в іншій перспективі. От тільки б дожити до такої насолоди. І якщо Мазефакер збирається його тут лише замкнути, то, можливо, і вдасться.

Він подумав (зненацька й без усякого зв’язку, як і про хліб перед цим): якщо виберусь звідси, почну жертвувати гроші у фонд «Рятуймо дітей».

— Давай, залазь туди, Джонсоне.

— Кажу ж тобі, ця будка може впасти.

— Хто тут фаховий будівельник? Не впаде вона, якщо будеш обережним. Залазь.

— Я не можу зрозуміти, навіщо тобі це?!

Грюнвальд скептично розсміявся. Відтак сказав:

— Або заходиш туди, або я відстрелю тобі сраку, і допомагай мені Господь.

Переступивши через рівчак, Кертіс опинився в туалеті. Під його вагою той небезпечно хитнувся йому назустріч. Скрикнувши, він різко нагнувся над сідалом з зачиненою кришкою і вперся руками в задню стінку буди. Тим часом як він застиг у позі затриманого в очікуванні обшуку, двері за ним захряснулись. Сонячне світло зникло. Він раптом опинився в паркій, глибокій мряці. Він озирнувся через плече, і будка знову хитнулася, ледь-ледь утримуючи рівновагу.

Почувся стук у двері. Кертіс уявив собі, як Мазефакер перехилився через рівчак, однією рукою впирається в бік туалету, а кісточками іншої стукає до нього.

— Зручно тобі там? Затишно?

Кертіс не відповів нічого. Принаймні ця чортова будка трохи вирівнялась, коли Грюнвальд вперся в її двері.

— Я певен, що затишно, як малюку у колисочці, ну й таке інше.

Знову почувся грюк, і туалет знову хитнуло вперед. Грюнвальд перестав підтримувати його своєю вагою. Кертіс знову змінив позу, піднявшись навшпиньки, він відчайдушно бажав, щоб смердюча буда залишилася стояти більш-менш прямо. Обличчям йому стікав піт, зліва на підборідді пік поріз, що залишився після гоління. Від цього спливла на думку ванна у нього вдома, завжди вона сприймалася ним як щось рутинне, а тут згадалася з такою щемливою ностальгією. Він віддав би все до останнього долара зі свого пенсійного фонду, аби тільки зараз опинитися там, з бритвою у правій руці, дивитися, як кров проступає крізь мильну піну внизу на лівій щоці, і чути якусь ідіотську поп-пісеньку, що долітає з приймача-годинника на полиці при його ліжку. Щось у виконанні «Карпентерз» або Дона Го.

Зараз перекинеться, точно перекинеться, такий у нього був план від самого початку…

Проте будка, замість падати, застигла в тій самій позиції. Хоча й залишалася дуже близько від того, щоб ось-ось завалитися. Кертіс стояв навшпиньки, вчепившись руками у стінку, зігнувшись дугою над сідалом, лишень починаючи усвідомлювати, як гидотно тхне в цій гарячій буді, попри те, що діра закрита кришкою. Серед смороду людських фекалій він дочув запах дезінфектанту — того, синенького, еге ж, — і від цього йому чомусь зробилося ще гірше.

Коли Грюнвальд знову забалакав, його голос долинув з-поза задньої стінки туалету. Він переступив через рівчак і обійшов будку. Кертіс аж стрепенувся, мало не відскочивши, та зміг утриматись при місці. Але першого пориву побороти не зміг. Його розпластані долоні на мить відірвалися від стіни. Туалет гойднуло. Він знову упер руки в стінку, нахилившись вперед якомога далі, і будка застигла.

— Як ти там почуваєшся, сусіде?

— Переляканий всмерть, — відповів Кертіс. Зліплене потом волосся впало йому на лоба, але він боявся його змахнути. Навіть від такого легкого поруху будка могла перекинутись. — Випусти мене. Ти ж уже нарозважався.

— Якщо гадаєш, ніби я тут з тобою розважаюся, то глибоко помиляєшся, — відповів Мазефакер сухо. — Я розмірковував про це довгий час, сусіде, і кінець кінцем вирішив, що це просто необхідно, до того ж це єдиний спосіб. І зробити це треба саме зараз, бо, якщо чекатиму довше, моє тіло може відмовитися мені підкорятися у тій справі, котру я мушу зробити.

— Грюнвальде, ми можемо все владнати по-людськи. Присягаюсь, владнаємо.

— Любите ви присягатися, але я ніколи не повірю на слово такому, як ти, — промовив він тим же педантичним голосом. — Кожен, хто довіряє слову підора, заслуговує на те, що отримує. — І раптом заволав, аж луна пішла: — ВИ ВСІ ПРО СЕБЕ ДУМАЄТЕ, ЩО ВИ ТАКІ РОЗУМАКИ! ДУЖЕ РОЗУМНИМ ТИ СЕБЕ ЗАРАЗ ВВАЖАЄШ?

Кертісу нічого було сказати. Кожного разу, як йому здавалося, ніби він намацав регулятор Мазефакерового божевілля, перед ним відкривалися його нові обшири.

Грюнвальд нарешті продовжив, тепер уже спокійніше:

— Ти хочеш пояснень. Ти вже думаєш, що заслужив це. Можливо, вже думаєш.

Десь каркнула ворона. Для Кертіса, в його розжареній буді, це крик прозвучав, мов сміх.

— Ти гадаєш, я жартома назвав тебе підаром-відьмаком? А ось і ні. Чи означає це, що ти сам розумієш, що ти, ну, якась надприродна сила, наслана, щоби перевіряти мене, випробовувати мене? Не знаю. Ні, не знаю. Багато ночей я пролежав без сну відтоді, як моя дружина зібрала всі свої коштовності і втекла від мене, і ставив собі це запитання — та й інші теж, — але відповіді так і не знаю. Скоріш за все, ти теж.

— Грюнвальде, я тебе запевняю, я ніякий не…

— Помовч. Тут я кажу. Ну й, звісно ж, а як би ти інакше міг на це відповісти? Не важить, знаєш ти про себе щось чи ні, ти відповів би так само. Згадаймо свідчення сейлемських відьом. От лишень згадай. Я цікавився. Все є про це в Інтернеті. Вони присягалися, що не відьми, а коли почали думати, що це вбереже їх від кари на смерть, почали присягатися, що вони таки відьми, але насправді мало котра з них щось знала про себе точно! Все стає зрозумілим, якщо подивишся на це своїм освіченим… ну тим, освіченим… твоїм отим освіченим. Розумом, чи чим там іще. Агов, сусіде, а як тобі сподобається, коли я почну робити отак?

Раптом Мазефакер — хворий, проте все ще доволі дужий — почав розхитувати туалетну кабінку. Кертіса відкинуло на двері, схоже, добром усе це скінчитися не могло.

— Припини! — заволав він. — Припини негайно!

Грюнвальд глумливо зареготав. Кабінка перестала розхитуватись. Але Кертісу здалося, що долівка тепер була нахилена крутіше, ніж до того.

— Що ти мов та дитина? Ця річ незворушна, як фондова біржа. Слухай, що я тобі кажу!

Пауза.

— Авжеж… як то кажуть: всі підари брехуни, але не всі брехуни підари. Це незбалансоване рівняння, якщо ти розумієш, що я маю на увазі. Я безхитрісний, як та стріла, і все життя був таким. Я міг би трахнути Діву Марію й опісля цього піти на сільські танці, але я збрехав тобі, щоб виманити сюди. Я легко це визнаю, а можливо, брешу тобі й зараз.

Знову той кашель — глибокий і тривожний, либонь, до того ж іще й болючий.

— Випусти мене, Грюнвальде. Прошу тебе. Я благаю.

Довга пауза, так, ніби Мазефакер розмірковує над цим. А тоді він повертається до свого попереднього сценарію.

— А втім — якщо говорити про відьом, — ми не можемо покладатися на зізнання, — говорить він. — Ми не можемо покладатися навіть на свідчення, бо вони можуть бути перекручені. Коли маєш справу з відьмами, суб’єктивне затьмарює… затьмарює… ну, ти сам знаєш. Ми можемо покладатися лише на докази. Отже, я розглянув докази в цій справі. Погляньмо на факти. Перше — ти кинув мене з ділянкою Вінтона. Це по-перше.

— Грюнвальде, я ніколи…

— Помовч, сусіде. Якщо ти не хочеш, щоб я перекинув цей твій затишний будиночок. У такому випадку зможеш теревенити, що тобі заманеться. Ти цього хочеш?

— Ні!

— Гарна відповідь. Я не розумію достеменно, чому ти мене кинув, але маю тверду підозру, що ти боявся, ніби я збудую наприкінці Черепахового острову парочку кондомініумів. У будь-якому разі, доказ — тобто оте твоє сміховинне так зване підтвердження покупки — показує, що це було геть чисто примітивне кидалово. Ти заявляєш, що Рікі Вентон свідомо продав тобі свою ділянку за півтора мільйони доларів. А тепер, сусіде, я тебе питаю. Хіба в таке повірить хоч один у світі суд?

Кертіс не відповів нічого. Йому тепер було лячно навіть прокашлятись, і не лише тому, що це могло зірвати з котушок Мазефакера, — від цього могла втратити хитку рівновагу туалетна кабінка. Він боявся, що вона може завалитися, навіть якщо він поворухне притиснутим до її задньої стінки мізинчиком. Можливо, це дурниці, а можливо, й ні.

— А тоді налетіли родичі, ускладнили ситуацію, що й без них була вже складною, — саме через те, що ти сунув у цю справу свого підорського носа! Це ж ти їх і накликав. Або твій адвокат. Це ж очевидно, авжеж, як вони кажуть, ті юристи: «Що й треба було довести». Бо тобі подобається саме така ситуація.

Кертіс зберігав мовчання, воліючи його не дражнити.

— Отут ти й скористався своїм прокляттям. Мусив. Бо доказ це ясно демонструє. Не обов’язково бачити Плутон, щоб вирахувати, що Плутон там є. Якийсь вчений так сказав. Він вирахував, що Плутон існує, спостерігаючи відхилення в русі інших планет по їхніх орбітах, ти це знав? Вирахування відьмацтва робиться таким самим чином, Джонсоне. Треба збирати докази і спостерігати відхилення твоїх рухів по власній орбіті, тобто все, що ти робиш. Твоє життя цілком. Плюс морок у твоїй душі. А морок згущується. Я відчував це. Як затемнення. Це…

Він знову почав кашляти. Кертіс застиг у арештантській позиції, зад відстовбурчений, живіт схилений над сідалом, де свого часу висиджували Грюнвальдові теслі, коли їхня вранішня кава просилася на волю.

— А тоді мене покинула Джині, — промовив Мазефакер. — Зараз вона живе на Кейп Коді. Каже, що сама, та так воно і є, бо їй потрібні аліменти — усім їм вони потрібні, — але мені краще знати. Якби в цієї хтивої курви не було когось, на кому можна пострибати принаймні двічі на день, вона невідривно дивилася б «Американського ідола» й жерла шоколадні трюфелі, поки не лусне. А тоді федеральна податкова. Ці виродки з’явилися одразу ж слідом зі своїми лептопами й запитаннями. «Чи ви робили оте, чи ви робили оце, а де ваша документація на оте-то?» Це було відьмацтво, Джонсоне? Чи, може, нове кидалово? Чи мені не знати, простачку? Ніби це не ти підняв слухавку й порадив: «А зробіть-но аудит цьому хлопцю, бо в нього на тарілці шмат пирога, більший, ніж він здатен з’їсти сам».

— Грюнвальде, я ніколи в житті…

Тут туалетна кабінка струсонулася. Кертіса відкинуло назад, цього разу вже напевне…

Але й тепер будка встояла. Кертіса почало нудити. Аж до блювоти. Не так від запаху, як від спеки. Чи, либонь, від того й іншого разом. Сорочка прилипла йому до грудей.

— Я викладаю докази, — попередив Грюнвальд. — Мовчи, коли я викладаю докази. Дотримуйся цих падлючих судових правил.

Чому тут така задуха? Кертіс подивися вгору й не побачив в даху звичайних вентиляційних отворів. Авжеж, вони були там, але тепер чимсь прикриті зверху. Схоже, що металевим листом. У ньому було пробито пару-трійку дірок, крізь які пробивалося світло, але ніякого протягу абсолютно не долинало. Дірки були більшими за четвертаки, але меншими за срібний долар. Він озирнувся через плече й побачив інший ряд дірок, але два вентиляційні отвори в дверях теж були майже цілком затулені.

— Вони заморозили мої активи, — правив своє Грюнвальд похмурим, сповненим образи голосом. — Спершу зробили аудит, казали, що це лише заради проформи, але я ж бо розумів, що до чого і чим це закінчиться.

— Звісно, що ти все розумів, бо порушень тобі було не позичати.

— Та ще до тих перевірок у мене почався цей кашель. Це теж твоя робота, звісно. Пішов до лікаря. Рак легенів, сусіде, і він уже поширився мені на печінку, та шлунок, і дідько його зна, на що іще. На всі нутрощі. Всюди, куди відьмак може дістати. Дивно, що ти не навів його мені на яйця й сраку, хоча я певен, що згодом він дістанеться й туди. Якщо я дозволю. Та я не дозволю. Саме тому, хоча, гадаю, я утнув гарне прикриття оцій моїй теперішній з тобою справі, так би мовити, прикрив дупу памперсом, для мене нема великого значення, хоч би я цього зовсім не робив. Дуже скоро я пущу собі кулю в голову. З оцього от пістолета, сусіде. Лежачи у себе в гарячій ванні.

Він розчулено зітхнув.

— Це єдине місце, де я поки що відчуваю себе щасливим. У своїй гарячій ванні.

Кертісу дещо розвиднілось. Може, зі словами Мазефакера — утнув гарне прикриття оцій моїй теперішній з тобою справі, — хоча, скоріш за все, він почав розуміти все раніше. Мазефакер збирався перекинути туалет. Він це зробить, незважаючи на те, чи Кертіс ридатиме й проситиметься, чи глухо мовчатиме. Це не мало ніякого значення. Але наразі йому, звісно, краще мовчати. Бо він волів би залишатися у вертикальному положенні якомога довше — це само собою зрозуміло, — але ще й через те, що його взяла страшенна цікавість. Грюнвальд говорив про всі ті речі не в метафоричному сенсі; Грюнвальд цілком серйозно вірив у те, що Кертіс Джонсон якийсь чаклун. У нього, напевне, й мозок загнив разом з іншими нутрощами.

— РАК ЛЕГЕНІВ, — оголосив Грюнвальд своєму покинутому недобудованому містечку і знову почав натужно кашляти. Ворони карканням висловили протест. — Я покинув палити ще тридцять років тому, а ЗАРАЗ отримав рак легенів, як так?

— Ти з’їхав з глузду, — мовив Кертіс.

— Авжеж, так усім і мусить здаватися. Все йде за планом, еге ж? Таким і був твій ПЛААААН. А тоді, на десерт, ти ще й подаєш позов проти мене за свою кляту собаку з мордою, схожою на сраку? Собаку, котра забігла на мою Приватну територію? Що ти мав на меті цього разу? Після того як ти забрав у мене мою ділянку, мою дружину, мій бізнес і моє життя, яка ще може бути мета? Звісно, що приниження! Наруга! Не мав я лиха! Так на тобі, відьмацтво! А ти знаєш, що сказано в Біблії? Чарівниці не зоставиш при житті! У всьому, що трапилося зі мною, винен ти, а отже: чарівниці не зоставиш… при житті!

Грюнвальд штовхнув туалетну кабінку. Він, певне, вперся в неї плечем, бо ніякого розхитування не було цього разу, ніякої затримки. Кертіс умент утратив рівновагу й посунувся навзнак. Клямка мусила б відкритися під його вагою, але ні, мабуть, Мазефакер з нею теж щось зробив.

Тут будка завалилася дверми донизу і його припечатало об них спиною. Аж зуби йому клацнули і він прикусив собі язик. А від удару об двері головою в його очах замерехтіли зірки. Кришка на туалетній тумбі роззявилася, мов паща. Звідти вихлюпнулась брунатно-чорна рідота, тягуча, мов сироп. Зогниле лайно ляпнуло йому в пах. Кертіс скрикнув від огиди, змахнув з себе цей бруд, витер руку об сорочку, залишивши на ній коричневі плями. З роззявленої пащі туалету потік гидотний ручай. Він переливався через сідало і омивав його кросівки. Там пливла обгортка від «Шоколадних батончиків Різа». Смуги туалетного паперу звисали з туалетної пащі. Це виглядало, мов новорічне свято в пеклі. Цього не могло бути насправді. Це був кошмар з дитячих снів.

— Ну, як тобі тепер там пахне, сусіде? — гукнув йому Мазефакер. — Чисто як удома, ге? Вважаймо це стільцем ганьби для геїв двадцять першого століття, згода? Чого тобі не вистачає, так це хіба лише отого голубого сенатора і комплекту білизни «Вікторія Сікрет», а то утнув би собі вечірку в спідньому!

У Кертіса намокла вже й спина. Він зрозумів, що його будка впала в заповнений водою рівчак або тільки перекинулась через нього містком. Вода вливалася крізь дірки у дверях.

— Зазвичай ці пересувні туалети зроблені зі штампованого пластика — ну, знаєш, оті, що ти бачив у зонах відпочинку біля автострад, — так у тих ти, якщо дуже захочеш, можеш пробити одним ударом стінку або дах. Але на будівельних майданчиках ми зміцнюємо їм стіни металевими листами. Це називається обшивка. Бо хтось обов’язково візьме й почне пробивати в них дірки. Якісь вандали, просто заради розваги, або геї, такі, як ти. Роблять, як то у вас кажуть, «отвори блаженства». Авжеж, так, я знаю про ці штуки. Я володію повною інформацією, сусіде. Або діти прибіжать і почнуть кидати каміння на дах, просто щоб почути, як воно гримить. А воно торохтить, немов по великому паперовому пакету. Тому ми й обшиваємо дах. Звичайно, всередині стає задушливіше, але це теж додає ефективності. Нікому не захочеться висиджувати з журналом чи газетою по чверть години у сральнику, де спекотно, як у турецькій в’язниці.

Кертіс перевернувся. Він лежав у огидній смердючій калюжі. До зап’ястя йому причепився шматок туалетного паперу, і він його струсив. Він побачив коричневу смугу — її давно залишив, підтираючись цим папером, якийсь будівельник — і заплакав. Він лежав серед лайна й туалетного паперу, булькотіла вода, вливаючись крізь двері, і це не було сном. Десь, не дуже далеко звідси, на дисплеї його «Макінтоша» прокручувались цифри з Волл-стріт, а він лежав тут, у калюжі з сечі, і старе чорне лайно сунуло на нього з роззявленої неподалік від його підошов пащі туалетного сідала, і це не було сном. Він душу продав би, аби лиш прокинутись у своєму ліжку, чистому й прохолодному.

— Випусти мене! ГРЮНВАЛЬДЕ, БЛАГАЮ ТЕБЕ!

— Не можу. Все йде за планом. — Голос Мазефакера звучав по-діловому. — Ти приїздиш сюди, щоб глянути, позловтішатися. Відчуваєш природний позив, а тут тобі й пересувні сортири. Заходиш до однієї будочки, а вона раптом падає. Кінець історії. Коли тебе знайдуть — коли тебе кінець кінцем знайдуть, — копи побачать, що всі кабінки похилені, бо їх натурально підмило дощами. Звідкіля їм знати, що твоя була нахиленою трохи більше за інші? Не знатимуть також, що я забрав твій телефон. Вони переконаються, що ти залишив його вдома, мазунчик. Уся ситуація виглядатиме для них напрочуд ясною. Докази, розумієш, докази — вони завжди туляться один до одного.

Він засміявся. Цього разу без кашлю, просто сміявся приязним до себе сміхом людини, яка гарно зробила свою роботу. Кертіс лежав у брудній воді, котра вже піднялася на два дюйми, відчуваючи, як вона просякає його сорочку і штани і торкається шкіри, і бажав Мазефакеру, щоб той помер на місці, від інсульту або інфаркту. До біса той рак, хай здохне просто тут, на немощеній вулиці посеред свого збанкрутілого будівництва. Бажано, щоб упав на спину і птахи повидзьобували йому очі.

Якщо так трапиться, я загину тут.

Так, але ж Грюнвальд саме це й планував від самого початку, тож яка різниця?

— Вони побачать, що тебе ніхто не пограбував, гроші у тебе в кишені. Там же й ключ від твого моторолера. Вони, до речі, дуже небезпечні, майже такі само як мотовсюдиходи. А ще й без шолома! Як тобі не соромно, сусіде? Я, до речі, помітив, що ти ввімкнув сигналізацію, тож це вельми добре. Чудовий штрих до загальної картини. У тебе нема навіть ручки, щоб написати щось на стіні. Аби була, я б її, звісно, теж забрав, але в тебе її нема. Усе матиме ознаки трагічного інциденту.

Він на якийсь час замовк. Кертіс уявив собі його там з диявольською ясністю. Стоїть у своєму одягу завеликого розміру, з руками в кишенях, і немите волосся розсипалось йому по вухах. Розмірковує. Балакає до Кертіса, але також балакає сам до себе, навіть зараз видивляється, чи нема тут слабких ланок, навіть після багатьох безсонних ночей, витрачених на планування.

— Звісно, ніхто не може передбачити у своїх планах геть усе. Завжди в колоді може знайтися джокер. Двійки і валети, королі, але прості сімки побивають усіх. Десь так. А які шанси на те, що хтось може сюди з’явитися й знайти тебе? Тобто ще живого? Гадаю, малі. Нікчемні. Та й що мені втрачати? — Він засміявся, чути було, що задоволений собою. — Ти лежиш у лайні, Джонсоне? Сподіваюсь, що так.

Кертіс глянув на згусток екскрементів, який змахнув собі зі штанів, але не сказав нічого. Він почув низьке дзижчання. Мухи. Усього кілька, але й кілька їх — це вже забагато, на його думку. Вони з’являлися з роззявленого рота туалету. Мабуть, вони раніше опинилися зачиненими у збірному баку, який мусив би бути під ним, а не стирчати у нього в ногах.

— Мені треба йти, сусіде, але, зважай, тебе спіткала справжня, зрозумій це, доля відьмака. І, як той казав, — у сральнику ніхто не почує твоїх криків.

Грюнвальд вирушив геть. Кертіс зрозумів це по тому, як віддалявся його переривчастий сміх пополам із кашлем.

— Грюнвальде! Грюнвальде! Повернися!

Грюнвальд відгукнувся:

— Тепер ти саме той, про кого кажуть: опинився у глухому куті. Реально, ти потрапив у глухий кут.

А тоді — мусив цього очікувати, він на це дійсно очікував, хоча до кінця не вірив — він почув, як завівся двигун машини з намальованою на її борту пальмою — логотипом компанії Мазефакера.

— Повернись, ти, Мазефакер!

Та звук мотору вже стишувався, Грюнвальд спершу проїхав немощену частину вулиці (Кертіс чув хлюпання шин по калюжах), тоді до пагорба, туди, де був поставив свій моторолер зовсім інший Кертіс Джонсон. Мазефакер просигналив один раз — жорстокий і веселий звук, — а потім автомобільний мотор розчинився в звуках дня, у якому не було нічого, окрім дзижчання комах у траві, і гудіння мух, котрі вилітали з туалетного баку, та далекого скиглення літака, у якому пасажири першого класу саме зараз, можливо, пригощалися сиром брі з крекерами.

Муха сіла Кертісу на ліву руку. Він її здмухнув. Вона перелетіла на кавалок лайна і почала снідати. Раптом сморід розтривоженого туалетного баку здався Кертісу живою істотою, яка тягнула до його горла свою чорно-коричневу лапу. Але не запах старого гниючого лайна був тут найгіршим; гіршим був запах дезінфектанта. Отого, синенького. Він пам’ятав, що той має синій колір.

Він сів — не так і було там місця — і зблював між розставлених колін у калюжу, де плавали шматки туалетного паперу. Після його недавніх вправ з відригування у шлунку не залишилось нічого, крім жовчі. Похиливши голову, він важко дихав, вчепившись руками у двері, на яких тепер сидів, у місці порізу на підборідді йому щемило й смикало. Новий позив видобув з нього лише відрижку, що звуком нагадувала дзижчання цикади.

І, як не дивно, йому покращало. Він почав відчувати себе якось правдивіше. Це його блювання було природним. Не потребувало ніяких пальців до горла. Хтозна, може, таким чином і лупа в нього зникне? Може, він подарує світу новий цілющий метод — Омивання Витриманою Сечею. Треба не забути перевірити, як там справи на голові з лупою, коли він вибереться звідси. Якщо він вибереться звідси.

Принаймні тут можна сидіти. Хоча тут нестерпно душно і сморід жахливий (він намагався не думати про те, що там намішано, в цьому туалетному баку, і в той же час не міг відігнати від себе цих думок), є, принаймні, місце для голови.

— Лихо не без добра, — промурмотів він. — От і треба тепер зробити підрахунок усім цим чортовим статкам.

Еге ж, і провести інвентаризацію. Корисна справа. Калюжа, в якій він сидів, не глибшала, отже, це ще одна удача. Він не потоне. Прецінь, якщо не трапиться, замість звичайної короткої, якоїсь затяжної зливи. Таке бувало. І нема сенсу переконувати себе, що він опиниться на волі ще до полудня, так і станеться, це безперечно, бо такий магічний напрямок думок гратиме на руку Мазефакеру. Не можна просто сидіти тут, дякуючи Богу лише за те, що в нього вистачає місця, щоб підвести голову, і чекати спасіння.

Може, сюди занесе когось із департаменту планування й будівництва округу Шарлотт або мисливців за головами з федеральної податкової служби.

Приємно уявляти, але йому здавалося, що навряд чи таке трапиться. Мазефакер не міг не взяти до уваги ці ймовірності. Звісно, якийсь бюрократ або ціла зграя могли б раптом зробити сюди позаплановий візит, але сподіватися на таке — все одно що вірити, ніби може душевно перемінитися Грюнвальд. А місіс Вілсон вирішить, що він поїхав у кіно, на денний сеанс, до Сарасоти, як він це часто робив.

Він простукав стіни, спершу ліву, потім праву. З обох боків за тонким податливим пластиком відчувався міцний метал. Обшивка. Він став навколішки, вдарившись цього разу головою, але навіть не зауваживши. Побачене не додало йому радості: тупі кінці гвинтів, на яких трималася купи ця будка. Головки їхні були ззовні. Це не нужник, а домовина.

Цією думкою змило його недавній ясний, спокійний настрій. Натомість прийшло відчуття паніки. Він почав битися у стіни туалету, благаючи, щоб його випустили. Він кидався з боку в бік, немов дитина в істериці, намагаючись перекинути кабінку набік, щоб звільнилися двері, але клята буда лежала незворушно. Вона була достобіса важкою. Бо важкою була її металева обшивка.

Важка, як домовина! — вискнуло в його мозку. Паніка не давала місця жодній іншій думці. — Важка, як домовина! Як домовина! Домовина!

Він не знав, скільки часу повторював те саме й те саме, та в якийсь момент він спробував встати так, ніби міг пробити головою стелю й випростатись до неба, немов той Супермен. Знову забився головою, але цього разу болючіше. Упав на живіт. Рукою потрапив у щось липке, масне, і витер долоню ззаду об джинси. Зробив це, не глянувши. Бо очі тримав міцно заплющеними. З їх кутиків сочилися сльози. В чорноті під його повіками мерехтіли й спалахували зірки. Він подумав: крові начебто нема, от і добре, зарахую ще й це до клятих удач, але голова йшла обертом.

— Заспокойся, — сказав він собі. І знову став навколішки. Голова опущена, волосся повисло, очі заплющені. На вигляд мов чоловік при молитві, та він і справді ледь не молився. Об його потилицю вдарилась і відлетіла муха. — Психувати не допоможе, він тільки зрадів би, почувши, що ти тут голосиш і трусишся, тому заспокойся, не додавай йому радості, просто заспокойся, ідіоте, й міркуй.

Про що міркувати? Він у пастці.

Кертіс знову всівся на двері і сховав обличчя в долонях.

Час минав, а світ крутився.

У світі відбувалися свої справи.

По дорозі №17 проїхало кілька автомобілів, головним чином «робочі конячки»: фермерські пікапи на ринок у Сарасоті або до магазинів органічних харчів у Нокомисі, випадковий трактор, поштовий фургон з жовтим ліхтарем на даху. Ніхто не завернув до містечка Деркін Гров.

Місіс Вілсон прибула до садиби Кертіса, ввійшла в будинок, прочитала записку, залишену містером Джонсоном на кухонному столі, і ввімкнула пилосос. Потім вона прасувала одяг, одночасно дивлячись денні серіали. Приготувала кассероль з макаронами, поставила каструльку до холодильника, надряпала коротку інструкцію щодо запікання — 360,45 хв. — і поклала її на тому місці, де була лежала записка Кертіса. Коли над Мексиканською затокою почулося перше вуркотіння грому, пішла собі. Вона часто йшла раніше в дощовий сезон. Там ніхто не вміє їздити в дощ. Для них найтендітніша злива, як для вермонтців північно-східна завірюха.

У Маямі закріплений за справою Грюнвальда агент федеральної податкової з’їв кубинський сендвіч. Замість костюма на ньому була тропічна сорочка із зображеннями папуг. Він сидів під парасолем вуличного ресторану. В Маямі дощу не було. Агент перебував у відпустці. Справа Грюнвальда почекає його повернення на роботу, жорна державного млина мелють повільно, але вірно.

Грюнвальд розслабився у своїй ванні надворі, він дрімав, поки наближення грози не розбудило його першими звуками грому. Він виліз і зайшов у будинок. Щойно він закрив розсувні скляні двері між своїм патіо і вітальнею, як почався дощ. Грюнвальд посміхнувся.

— Це освіжить тебе, сусіде, — промовив він.

Ворони знову було зайняли свої позиції на риштуванні, що з трьох боків оточувало недобудований банк, проте, коли майже просто над ними удар грому розколов небо і почав накрапувати дощик, знялися й полетіли шукати притулок у гаю, незадоволено каркаючи від того, що їх потурбовано.

Усередині туалетної кабінки — здавалося, він замкнутий тут щонайменше вже три роки — Кертіс прислухався до дощу, котрий почав барабанити по даху його в’язниці. До того як Мазефакер перекинув туалет, дах слугував його задньою стінкою. Дощ спершу лопотів, потім лупив, потім гатив. У розпалі грози всередині було, немов у телефонній будці, обладнаній стереосистемою. Грім вибухнув над головою. Він умент уявив себе поціленим блискавкою, засмаженим тут, як у мікрохвильовій духовці. І зрозумів, що не вельми переймається такою перспективою. Це трапилося б, принаймні, швидко, а те, що відбувається насправді, тягнутиметься довго.

Знову почала підніматися вода, проте помалу. Кертіс цьому насправді зрадів, оскільки вирішив, що йому нема реальної загрози захлинутися тут, як пацюку, змитому в унітаз. Це ж все-таки була вода, а він уже відчував спрагу. Він притулився до одного з отворів у сталевій обшивці. Крізь дірку дзюрила вода з переповненого рівчака. Він смоктав, як кінь з водопійла. Вода була брудною, але він пив, аж поки йому не почало хлюпати в животі, і безперервно нагадував собі: це ж вода, вода!

— У ній може бути трохи сечі, але, я певен, її дуже мало, — промовив він і почав сміятися. Сміх перейшов у схлипи, а потім знову відродився сміх.

Дощ перестав близько шостої вечора, як завжди о цій порі року. Небо розчистилося якраз вчасно, щоб продемонструвати першокласну вечірню зорю Флориди. Кілька літніх мешканців Черепахового острова вийшли на пляж, щоб подивитися на захід сонця, як завше це робили. Ніхто не згадав вголос про відсутність Кертіса. Іноді він виходив туди, часом ні. Там був Тім Грюнвальд, і дехто з любителів вечірньої зорі зауважив, що він цього вечора має напрочуд бадьорий вигляд. Місіс Піблз сказала своєму чоловіку, коли вони, взявшись за руки, поверталися вздовж пляжу додому, що, як їй здалося, містер Грюнвальд нарешті переборов той шоковий стан, у якому перебував після втрати своєї дружини. Містер Піблз сказав їй, що вона залишається незмінно романтичною.

— Так, любий, — погодилась вона, тут же обіймаючи його за плече. — Саме тому я й вийшла за тебе.

Побачивши, як світло, що проникло крізь дірки в обшивці, — ті кілька, що не були занурені в рівчак, — з персикового перетворюється на сіре, Кертіс зрозумів, що ніч йому дійсно доведеться провести в цій смердючій домовині, де на долівці два дюйми води, а в ногах напівпрочинений туалетний бак. Можливо, йому навіть доведеться тут померти, але це здавалося аж надто філософським питанням. Натомість ніч тут — година за годиною, стос годин на стос, нагромаджувані, мов стоси чорних книг, — це реальна перспектива, якої не уникнути.

Знову напад панічного страху. Знову він почав скиглити і битися в стіни, цього разу обертаючись кругом на колінах, спершу бився правим плечем в одну стінку, потім лівим в іншу. Мов та пташка, що тріпонеться всередині церковної дзвіниці, — спливла йому думка, але перестати не міг. Махнувши ногою, він ступнею розмазав блукаючий кавалок лайна по низу туалетної тумби. Штани на ньому тріснули. Він порозбивав собі кісточки пальців. Нарешті зупинився, скиглячи, почав висмоктувати кров з поранених пальців.

Треба припинити це, треба берегти сили.

А тоді він подумав: а навіщо?

Ближче до восьмої години повітря почало холонути. На десяту охолола — принаймні, так здалося — й калюжа, в якій лежав Кертіс, і він почав тремтіти. Він обхопив себе руками і підтягнув колінки до грудей.

Усе буде гаразд, поки в мене не почнуть клацати зуби, — подумав він. — Я не витримаю, якщо в мене почнуть клацати зуби.

Об одинадцятій Грюнвальд пішов до ліжка. Він лежав там — у піжамі, над ним обертався вентилятор — і посміхався в темряву. Він почувався краще, ніж в усі останні місяці. Він відчував втіху і не дивувався цьому почуттю.

— На добраніч, сусіде, — промовив він і заплющив очі.

Цю ніч він проспав, жодного разу не прокинувшись, вперше за останні півроку.

Опівночі неподалік від Кертісової імпровізованої в’язниці якийсь звір, радше за все, всього лише якийсь дикий пес, але для Кертіса він прозвучав, як гієна, видав довге заливчасте виття. Зуби йому почали клацати. Звук був саме таким, як він боявся.

Трохи перегодом, хоч як це неймовірно, він таки заснув.

Прокинувся він від тремтіння. Навіть ступні його смикалися, як у наркомана під час ломки, відбиваючи чечітку. Я захворів, чорт, треба їхати до лікаря, у мене все болить, — виринула йому думка; аж тут лишень розплющив очі і побачив, де він. Згадав, де він опинився, і видав голосний відчайдушний крик: О-о-о… ні! НІ!

Але ж так. І в кабінці вже посірішало. Крізь круглі отвори долинало світло — блідо-рожеве сяйво ранку. Скоро воно розгориться, день ввійде в силу і розігріється. Невдовзі стане спекотно й задушливо, як у печі.

Грюнвальд повернеться. У нього ціла ніч була на роздуми, він усвідомив, як божевільно вчинив, і повернеться сюди. Він мене випустить.

Кертіс сам у таке не вірив. Хотів би, та не міг.

Йому страшенно хотілося помочитися, але, хай йому грець, він нізащо не сцятиме під себе, хай навіть після його вчорашнього борсання тут розмазане лайно повсюди і валяються шматки спожитого туалетного паперу. Чомусь йому ввижалося, що, коли він так зробить — яка гидота, — це означатиме те саме, якби він оголосив сам собі про те, що розпрощався з усякою надією.

Я втратив надію.

Але ж ні. Ще не цілком. Попри втому і біль, попри страх і зневіру в глибині його душі ще жила надія. Була також і гарна сторона медалі: йому не хотілося викликати в себе блювоти, і жодної хвилини за минулу ніч він не займався тим, що доволі віддавна стало його прокляттям, — не катував собі скальпу гребінцем.

А втім, не було потреби сцяти під себе. Він може просто підняти кришку туалетного сідала однією рукою, націлитись іншою і полегшитись. Звісно, зважаючи на нове положення кабінки, це буде горизонтальне сечовипускання замість природнього, під похилим кутом. Наразі пульсуючий тиск у його сечовому міхурі повідомляв про те, що проблем з цим не виникне. Ясно, що фінальні пару цівок, майже напевне, потраплять на долівку, але ж…

— Але вважаймо їх втратами під час бойових дій, — проголосив він, сам себе здивувавши при цьому хрипким сміхом. — А оскільки, окрім мого… доведеться підтримувати ще й підняту покришку сідала. Краще вже я зроблю ось що.

Він аж ніяк не містер Геркулес, проте і напівроззявлене сідало, і фланець, яким тримається при основі туалетна тумба, зроблені з пластику — сідало з білого, фланець — з чорного. Атож, уся ця будка цілком — ніщо інше, як дешева пластикова штамповка, тут не треба мати якогось спеціального технічно-будівельного досвіду, щоб це зрозуміти, отже, на відміну від стін і дверей, цей торець, де сідало й фланець, нічим не обшитий. Він вирішив, що доволі легко зможе їх зірвати, а якщо так, то також зможе — та хоч би й дати вихід своїй люті й страху.

Кертіс підняв кришку, збираючись вчепитися за кільце під нею й розхитати його. Але застиг, вдивляючись у круглу діру, за якою виднівся бак, намагаючись второпати, що ж він бачить.

Там виднілося щось схоже на смужку світла.

Він вдивлявся туди з недовірою, до якої потроху почало закрадатися почуття надії, — непевним, але вже відчутним збудженням обсипало його спітнілу, закаляну екскрементами шкіру. Спершу він подумав, що там або мазок флуоресцентної фарби, або це чисто оптична ілюзія. Остання думка посилилась, коли світлова смужка почала зникати. Меншає… мала… майже нема…

Та раптом, перед тим як зникнути зовсім, вона почала знову яскравішати, смуга світла, такого блискучого, що він не перестав її бачити, навіть коли заплющив очі.

Це сонце. Дно туалету — торець, що був дном, поки Грюнвальд не перекинув будку, — дивиться на схід, туди, де встає сонце.

А чому воно гасне?

— Сонце зайшло за хмару, — сказав він собі й відкинув з лоба волосся вільною від підтримування туалетної кришки рукою. — Ось і знову зайшло.

Він перевірив цю свою думку на приховані недоладності і не знайшов жодної. Ось він, доказ перед його очима: сонячне світло сяє крізь тонку тріщину у дні лайнозбирального баку кабінки пересувного туалету. Чи, може, там щілина. Якщо він зуміє пролізти туди й розширити цю сяйливу щілину, що веде в зовнішній світ…

Не покладайся на цю можливість.

А щоб дістатися туди, він мусить…

Неможливо, — спливла йому думка. — Якщо ти збираєшся пролізти плазом до цього баку крізь туалетне вічко — як та Аліса в засрану Країну Див, — гарненько зваж. Якби ти був худим хлопчаком, яким був колись, тридцять п’ять років тому.

Куди правду дінеш. Але ж він іще залишається струнким — він гадав, що завдячує цим своїм щоденним велосипедним поїздкам, — і цілком міг би спробувати прослизнути крізь отвір у туалетному сидінні. Можливо, це виявиться не таким уже й складним завданням.

А як щодо того, щоб вилізти звідти назад?

Ну… якщо він розширить ту світлову смугу, тоді й потреби не буде повертатися туди, звідки він прилізе.

— Припустімо, я навіть заліз туди, — промовив він. У його порожньому шлунку раптом спурхнула ціла зграя метеликів, і вперше з того моменту, як він з’явився тут, серед декорацій містечка Деркін Гров, він відчув позов викликати в себе блювоту. В нього б пояснішало і в голові, аби лиш встромити два пальці до горлянки і…

— Ні, — обірвав він себе і різко смикнув лівою рукою кришку з сідалом. Вони крекнули, але не піддалися. Він взявся до діла обома руками. Волосся знову впало йому на лоба, і він нетерпляче сіпнув головою, щоб змахнути його набік. Знову смикнув кришку. Та затрималася на хвильку, а потім одірвалася разом з кільцем сідала, один з пари білих пластикових штирів впав до баку. Інший, надломлений посередині, покотився підлогою під коліна Кертісу.

Він відкинув кришку з сідалом убік і, обхопивши руками унітазну тумбу, заглянув до баку. Перший подих отруйної атмосфери звідти змусив його з огидою відсахнутися. Він гадав, що вже звик до цього запаху (чи нюх притупився), та ба, не в такому наближенні до його джерела. І знову він зачудувався, коли ж востаннє цей чортів сортир чистили.

Лихо не без добра, згадай і про те, що ним також давно не користувалися.

Можливо, ймовірно, проте Кертіс не вважав, що навіть у такому разі він має якісь вигоди. Там, унизу було достатньо вантажу — лайна, яке плавало в залишках дезінфекційної води. Навіть при такому ощадливому освітленні було видно добре для того, щоб припинились сумніви. І залишалося ж іще питання, як вилазити назад. Напевне, йому вдасться — якщо зуміє залізти всередину, то й звідти вилізти зможе, — але надто барвисто йому уявлявся той, хто вилізе з тієї калюки, — смердюча істота з якогось можливого в майбутньому серіалі.

Постає питання — а чи має він вибір?

Авжеж, так. Можна сидіти тут, переконуючи себе в тому, що кінець кінцем спасіння прибуде. Верхи на конях, як в останній частині якогось класичного вестерна. Хоча, спливла йому думка, радше Мазефакер повернеться сюди, щоб упевнитися, що він усе ще… як він казав? Сидить у затишному будиночку? Словом, щось таке.

Ця думка його переконала. Він подивився в діру, темну діру, звідки йшов огидний запах, темну діру з єдиною щілиною обнадійливого світла в ній. Надія ця була такою ж вутлою, як саме це світло. Поміркував. Спершу права рука, потім голова. Ліву руку тримати притиснутою до тіла, аж поки він не заповзе туди по пояс. А тоді, коли вже можна буде звільнити ліву руку…

От лише що робити, якщо він не зможе її звільнити? Він уявив, що застряг, права рука в баку, ліва притиснута до тулуба, грудьми він закупорив діру, доступ повітря заблокований, собача смерть, вільною рукою він льопається в рідкому лайні і задихається, втупившись очима в яскраву тріщинку, що його підманула.

Він уявив, як хтось знаходить його тіло, застрягле в дірці туалету, гузно стирчить, ноги розпластані, всюди по стінках коричневі відбитки підошов залишились після його передсмертних корчів. Він уявив чийсь голос — імовірно, агента федеральної податкової, Мазефакерового прокляття, — як той каже: «Не доведи, Господи, мабуть, у цього чолов’яги впало туди щось дійсно коштовне».

Кумедна картинка, але Кертісові якось було не до сміху.

Скільки часу він уже стоїть отак, укляк і вдивляється в цей бак? Хтозна — годинник залишився в його кабінеті, на килимку біля комп’ютерної мишки, — але біль у стегнах підказував, що вже довгенько. І світло явно пояскравішало. Сонце вже цілком піднялося над обрієм, і невдовзі його в’язниця знову перетвориться на парну лазню.

— Мушу лізти, — промовив він і витер собі піт зі щік долонями. — Нічого іншого не залишається.

Але не рушив одразу, бо нова думка сяйнула йому в голові.

А що, як там сидить змія?

Що, як Мазефакер передбачив, що його ворог-відьмак намислить скористатися саме цим шляхом і посадив туди змію? Скажімо, мідноголову гадюку, котра згорнулася й спить до часу під товщею людського лайна? Мідноголівка вжалить його в руку, рука розпухатиме, температура підніматиметься, і він помиратиме поволі в муках. Укус коралової змії вбив би його швидше, хоча ще болючіше: пульс пришвидшується, потім серце зупиняється, знову пришвидшується і врешті зупиняється назавжди.

Нема там ніяких змій. Можливо, є жуки-комахи, але жодних тобі змій. Ти ж його бачив, чув. Він не загадував аж так далеко. Він занадто хворий, занадто божевільний.

Можливо, можливо, й нема. Хіба можна влізти в голову божевільному? Це дика гра без правил.

— Двійки і валети, королі, а щаслива сімка побиває всіх, — промовив Кертіс. Мантра Мазефакера. Йому безперечно було зрозуміло, що якщо він не полізе туди, то майже напевне помре тут. І наприкінці укус змії здаватиметься йому милосердям.

— Гайда, — промовив він, знову витираючи щоки. — Гайда.

Аби лиш не застрягнути посеред діри, щоб ні туди ні сюди.

Така смерть була б жахливою.

— Навіть не думай, ніби застрягнеш, — сказав він собі. — Поглянь-но, яка вона широка. Ця річ була створена під сраки пожирачів пончиків, водіїв-дальнобійників.

Від цих слів його взяв сміх. Більш істеричний, ніж веселий. Туалетний отвір не здавався йому аж таким широким, навпаки — вузеньким. Ледь не крихітним. Він розумів, що це нервове сприйняття — чорт, це сприйняття з переляку, це його, нажаханого до смерті, сприйняття, — але розуміння цього не додавало йому відваги.

— Гайда, робити нічого, — промовив він. — Ну дійсно ж, нема іншого виходу.

А там виявиться, що все намарно… а втім, він сумнівався, щоб комусь забаглося обшивати сталлю ще й дно лайнобаку, і це поклало край його ваганням.

— Господи, допоможи, — промовив він. Оце вперше він молився за останні сорок років. — Господи, поможи мені не застрягнути.

Встромив праву руку в отвір, потім голову (спершу набравши повні груди трохи чистішого повітря в кабінці). Притиснув ліву руку до тулуба і посунувся в отвір. Ліве плече зачепилося, але він не встиг ще запанікувати і рвонутись назад — це критичний момент, майнула в глибині його думка, точка неповернення, — як тут же смикнув плечем, мов танцює ватусі. І прослизнув. Ось він уже по пояс у баці. Його стегна — худорляві, але ж наявні — заткнули діру, тепер тут смоляна темрява. І лише смужка світла насмішкувато плаває перед його очима. Як міраж.

— О Господи, хай не буде це міражем.

Бак мав фути чотири глибини, можливо трохи більше. Більший за автомобільний бак, проте не дуже, на жаль, він був розміром десь як кузов пікапу. Напевне важко було визначити, але здавалося, що його повисле волосся торкається поверхні дезінфікованої води, а сама голова усього за кілька дюймів від того гною, що лежить на дні. Його ліва рука все ще залишалася притиснутою до тулуба. Зап’ястя зачепилося об край діри. Застряг. Він застряг головою вниз, у чорноту.

Наростала паніка. Він потягнувся вільною рукою, не думаючи ні про що, просто смикнувся. На мить його пальці попали в дужку світла, що сочилося крізь дно баку, котре тепер дивилося не в землю, а на схід сонця. Ось же світло, світло в нього перед очима. Він хапав його рукою. Перші три пальці виявились затовстими, щоб просунутись крізь вузесеньку щілину, але він спромігся встромити до тріщини мізинчика. Потягнув рваний край — металу чи пластику, неможливо було поки що зрозуміти, — той глибоко врізався йому в шкіру, потім він відчув, що порізав палець. Кертіс не зважав. Він потягнув сильніше.

Його стегна вискочили з отвору, мов корок із пляшки. Зап’ястя звільнилося, та запізно, щоб він встиг виставити перед собою ліву руку і пом’якшити падіння. Він шубовснув головою в лайно.

Задихаючись, молотячи руками, Кертіс виринув на поверхню, в ніс йому попала смердюча рідина. Він кашляв і відпльовувався, розуміючи, що отутечки він уже опинився у вкрай тісному куті. Він вважав тісною туалетну кабінку? Та будка — це прерія на Дикому Заході, австралійська пустеля, галактична туманність Кінська Голова. А його звідти навіщось понесло до тісної утроби, наполовину заповненої гниючим лайном.

Він витер обличчя, потім махнув руками, якісь темні тасьми зірвалися з кінчиків його пальців. Йому різало, пекло очі. Він витер їх спершу однією рукою, потім іншою. Ніс залишався забитим. Він стиснув його мізинцями — відчуваючи, як кровоточить правий, — і висякався, як зміг. Нарешті він зміг дихати, але відразу ж відчув, як сморід лізе йому до горла й аж у шлунок своєю пазурястою лапою. Врятувала відрижка з самісінької глибини нутра.

Зберись із силами. Просто сконцентруйся, або ти пропав.

Він сперся спиною на тверду стінку баку, хапаючи повітря ротом, хоча від того було не легше. Впрост над його головою манячив великий овал перламутрового світла. Діра туалету, крізь яку він здуру щойно сюди заліз. Він знову відригнув. На слух йому цей звук нагадав собаку в спекотний день, котра намагається гавкнути, але їй заважає достойно це зробити надто тугий нашийник.

Що, як я не перестану? Якщо не перестане ця гикавка? У мене почнуться корчі.

Він був такий переляканий і розгублений, що не міг думати, натомість його тіло думало за нього. Стоячи навколішки, він крутнувся, це виявилося нелегкою справою — бокова стінка баку, котра тепер стала долівкою, була слизькою, — але можливою. Притулився ротом до щілини і почав вдихати. Тут йому спливла згадка про якусь історію, що її він читав, а може чув, ще коли навчався у початкових класах: індіанці ховаються від ворогів, лежачи на дні мілких водоймищ. Лежать і дихають крізь очеретини. Ти зможеш. Ти зможеш усе зробити, треба тільки лиш заспокоїтись.

Він заплющив очі. Він дихав, а повітря, яке він всмоктував крізь щілину, було благословенно солодким. Мало-помалу шалене серцебиття почало стишуватися.

Ти можеш вилізти назад. Якщо ти проліз сюди, ти можеш вилізти й звідси. І вилазити назад буде легше, тому що ти…

— Тому що я засмальцьований, — промовив він, здригнувшись від сміху… і знову злякався свого власного глухого голосу.

Відчувши, що більш-менш опанував себе, він розплющив очі. Зір уже призвичаївся до темряви баку. Він побачив свої зашмаровані лайном руки і відірвав від правої прилиплу до неї тасьму туалетного паперу. Кинув її долі. Схоже, він уже почав звикати до таких речей. Схоже, людина здатна звикнути до будь-чого, якщо змушена. Ця думка не надто його втішила.

Він подивився на тріщину. Дивився якийсь час, намагаючись зрозуміти, що він бачить. Ця шпара була схожа на шов на штанях, що був погано прострочений і розійшовся. Бо це ж і є шов. Цей бак, кінець кінцем, — просто коробка з пластику, але ж він не суцільний, він складається з двох половин. Вони з’єднані рядом гвинтів, котрі, ось вони, блищать у напівтемряві. Вони блищать, бо білі. Кертіс намагався пригадати, чи бачив він коли де білі гвинти. Не зміг. Кілька гвинтів, по низу баку, виламано, там-то і йде ця тріщина. Лайно і вода з баку просочувались якийсь час у землю під туалетом.

А якби про це взнали у департаменті охорони довкілля? Вони б зараз з тебе також не злазили, Мазефакере, — подумав Кертіс. Він торкнувся одного з гвинтів у стінці, трохи лівіше від щілини. Певності не було, але він гадав, що гвинт, скоріш за все, зроблено з твердого пластика, а не з металу. Можливо, з того самого, що й кільце туалетного сідала.

Отже. Конструкція з двох частин. Баки збирають на якомусь туалетному конвеєрі десь у Дефаянсі, Міссурі, Меджик Сіті, Айдахо або… хтозна? Наприклад, у Чирі, в Айові. Скручують жорсткими пластиковими гвинтами шов, що перетинає дно і йде по боках, мов широка посмішка. Гвинти закручують за допомогою якоїсь спеціальної викрутки з довгим стержнем, можливо пневматичної, схожої на той пристрій, яким тобі в гаражі розкручували гвинти на колесах. А навіщо скручують так, щоб їхні головки були всередині? Та це ж ясно. Щоб не здумалось якомусь жартівникові прийти зі своєю викруткою і опорожнити бак з лайном.

Гвинти розташовувалися вздовж шва приблизно через кожні два дюйми, тріщина мала довжину дюймів з шість, отже, подумав Кертіс, три гвинти випали. Негодящий матеріал чи погана конструкція? Та яка різниця?

— Чеканна фраза, — проголосив він і знову засміявся.

Гвинти вліво і вправо від шпарини трішки видавалися, але він не міг ні розкрутити їх, ні виламати, як це йому вдалося зробити з туалетним сидінням. Не було за що вхопитися. Правий тримався трохи слабше, і він гадав, що аби його порозхитувати, то, може, шов лусне ще далі. На це підуть години, і пальці в нього будуть збиті на кров, коли він зробить цю справу, а він, скоріш за все, міг би її зробити. Але що це йому дасть? Ще два дюйми щілини, щоб краще дихалось? Не більше.

Решта гвинтів трималися міцно, незворушно.

Кертіс уже не міг стояти навколішках, м’язи стегон у нього буквально горіли. Він присів під заокруглену стінку баку, поклавши передпліччя на коліна, звісивши вниз брудні долоні. Кинув погляд на ясніючий овал туалетного отвору. Там, подумалось йому, залишився верхній світ, але що йому там робити. Хоча там і пахло краще, і, коли ноги трохи відпочинуть, можна буде пролізти назад крізь діру. Він не збирався довіку сидіти тут, у лайні, якщо з цього ніякої користі. А її, схоже, нема. Кертіс сидів нерухомо, і товстезний тарган, що втратив страх, ворухнувся вгору по закаляній холоші його штанів. Він махнув на нього долонею, і той зник.

— І правильно, тікай, — сказав Кертіс. — Чому б тобі не протиснутись крізь шпарку? Ти якраз зможеш. — Він змахнув волосся з очей, розуміючи, що вимазує в бруд собі лоба, але не переймаючись цим. — Атож, тобі подобається тут. Ти, либонь, гадаєш, що вже помер і потрапив до тарганячого раю.

Ось він відпочине, трохи перестануть гудіти ноги, аж тоді він вилізе геть з цієї Країни Див, назад, до кабінки розміром як телефонна будка, у верхній світ. Трішечки ще відпочине. Довше, ніж треба, він тут ані хвилини не залишатиметься. Кертіс заплющив очі, намагаючись зосередитись.

Він побачив цифри, що сновигають на комп’ютерному дисплеї. Нью-йоркська біржа ще не відкрилася, тож це мусять бути заокеанські цифри. Мабуть, Ніккей. Більшість цифр були зеленими. Це добре.

— Метали і промисловість, — промовив він. — І фармацевтична «Такеда» — оце треба купувати. Будь-кому це ясно…

Скорцюбившись під стінкою майже у позі ембріона, зі змарнілим, пошмарованим бойовим розписом обличчям, з гузном, ледь не по стегна зануреним у рідкий гній, з руками, що так і звисали з підтягнутих до грудей колін, Кертіс заснув. І бачив сни.

Бетсі була жива, і Кертіс сидів у вітальні. Вона лежала на своєму улюбленому місці, між столиком для кави і телевізором. Дрімала, тримаючи в себе під рукою останній з недожованих тенісних м’ячиків. Чи то, в себе під лапою, як годилося б висловлюватися щодо Бетсі.

— Бетс! — гукнув він. — Прокинься й подай мені ідіотський цурпалок!

Вона ворухнулася і важко підвелась на ноги — звісно, важко, вона ж уже старенька, — і на нашийнику в неї дзеленькнув жетон.

Жетон дзеленькнув.

Жетон.

Він прокинувся, хапаючи ротом повітря, похилений набік, сидів, спираючись на дно баку, з простягнутою рукою, чи то щоб взяти в собаки телевізійний пульт, чи щоб почухати їй голову.

Опустив руку на коліно. І не здивувався тому, що плаче. Напевне, сльози в нього почали литися ще до того, як він очуняв. Бетсі мертва, а він сидить у лайні. Якщо в такій ситуації мало причин для плачу, то де їх може бути більше?

Він знову подивився на овальне коло навпроти себе потрохи вгору по діагоналі і побачив, що там уже доволі ясно. Важко було повірити, що він проспав тут так довго, але, здається, так і є. Щонайменше годину. Хтозна, скільки отрути він устиг тут вдихнути, проте…

— Не варто сумувати, — промовив він. — 3 отрутою я якось впораюся. Я ж, як не як, відьмак.

Та хай хоч яке тут отруєне повітря, а сон був дуже гарний. Вельми живий. Дзеленчання того жетону…

— Курва, — прошепотів він і сягнув рукою до кишені. Він відчув жахливу впевненість, що загубив ключ від «веспи», коли вповзав сюди, і тепер йому доведеться нишпорити, проціджуючи рукою лайно, і розглядати улов при невірному світлі, що сочиться крізь тріщинку і крізь діру в туалетному сідалі, та ключ виявився на місці. На місці були й гроші, але яка з них тут користь, ніякої користі й з кліпса, в якому вони були затиснуті. Кліпс золотий, дорогий, але занадто товстий, щоб розглядати його як знаряддя для порятунку. Так само й ключ від моторолера. Але на його кільці висіло дещо інше. Річ, від одного погляду на яку, від одного дзенькання якої йому ставало гірко й одночасно весело. Це був жетон Бетсі.

На ній звичайно було їх два, але цей він зняв у неї з нашийника під час прощання, востаннє обіймаючи її, коли передавав тіло ветеринару. Інший був формальним, по закону штату він означав, що всі щеплення їй зроблено. А цей — особистий. Прямокутний, як у військових.

Це не викрутка, але це тонка річ, зроблена з нержавіючої сталі, і Кертіс сподівався, що вона згодиться. Він промовив ще одну молитву — не знаючи, чи правда те, що кажуть про атеїстів в окопах, але про тих, хто потрапив у бак з лайном, здається, не було ніким нічого сказано, — і вставив жетон Бетсі у шліц правого від тріщини гвинта. Почнемо з того, що вже трохи розхитаний.

Він очікував на спротив, але під тиском жетона гвинт майже відразу повернувся. Його це так вразило, що він впустив кільце і мусив намацувати його. Знову вставив жетон у шліц гвинта і двічі повернув. Далі відкручував вже пальцями. З великою, нестримною посмішкою на обличчі.

Перш ніж приступити до гвинта зліва від тріщини — вона вже подовшала на два дюйми, — він витер металевий жетон дочиста об свою сорочку (наскільки зміг дочиста, бо ж сорочка була бруднющою, як і весь він, аж липла до шкіри) і ніжно його поцілував.

— Якщо все в нас вийде, я візьму тебе в рамку. — Він на мить завмер, а тоді додав: — Будь ласка, зроби цю роботу.

Він вставив жетон ребром у шліц гвинта й повернув. Цей виявився тугішим за перший… але не таким уже й тугим. А після першого оберту він поліз швидко.

— Господи Ісусе, — прошепотів Кертіс. Він знову плакав; він уже перетворився на звичайного плаксія. — Невже я виберуся звідси, Бетс? Чи й справді?

Він пересунувся вправо і приступив до наступного гвинта. Так і совався вправо-вліво, вправо-вліво, вправо-вліво, відпочиваючи, коли втомлювалася рука, він згинав її і трусив нею, поки не миналося оніміння. Він уже просидів тут понад добу, тож тепер навіщо поспішати? Особливо йому не хотілося б знову впустити кільце з жетоном. Він не сумнівався, що знайшов би його, місця тут мало, але ризикувати не бажав.

Вправо-вліво, вправо-вліво, вправо-вліво.

Тож поступово, поки розгорався день і збірний бак дедалі більше нагрівався, від чого запах у ньому густішав і ставав ще нестерпнішим, щілина в його дні поширювалась. Кертіс робив свою справу, наближаючись до волі, але вперто не поспішав. Важливо було не поспішати, не сіпатись, мов той зляканий кінь. Бо він може облажатися, так, але ще й тому, що його гордість і самоповага — його глибинне єство — потерпіли наругу.

Геть питання самоповаги, повільність і поступовість перемагає в гонці.

Вправо-вліво, вправо-вліво, вправо-вліво.

Незадовго до полудня шов заляпаного грязюкою дна збірного баку пересувного туалету розійшовся, потім зійшовся, потім знову зяйнув і знову стулився. Минула хвилина. І він розійшовся по всій своїй чотирифутовій довжині, і звідти вигулькнула маківка голови Кертіса Джонсона. Знову зникла, всередині рипіло й стукало, це він відкручував решту гвинтів: три зліва й три справа.

Наступного разу, коли розійшовся шов, голова зі сплутаним, заляпаним брунатною гряззю волоссям показалася й почала сунутися назовні. Вона сунулась повільно, рот і щоки відтягнуті донизу, ніби якоюсь дикою силою тяжіння, одне вухо розідране й кровоточить. Він скрикнув, соваючи ногами, боячись, що ось-ось застрягне, а тільки ж почав виборсуватись з клятого баку Але навіть попри жах, яким його перейняло, він усвідомив, яке солодке повітря надворі: гаряче й вологе, смачнішого він ніколи не куштував.

Вилізши по плечі, він відпочивав, глибоко дихав, дивився на розчавлену пивну бляшанку, що блищала в бур’яні, в якихось десяти футах від його спітнілої, завацяної кров’ю голови. Бляшанка здавалася чудом. Тоді він знову напружився, голова задрана, скривлений рот, жили ца шиї напружені. Почувся тріск — це, зачепившись об край щілини, роздерлася На спині його сорочка. Він на це не звернув уваги. Просто перед ним росла молоденька вірджинська сосна футів чотири заввишки. Він потягнувся, вхопився спершу однією, а потім і другою рукою за її стовбур. Перепочив хвильку, зауваживши, що обидва плеча в нього розідрані й кровоточать, а тоді почав підтягуватись до дерева, допомагаючи собі ногами.

Він боявся, що з корінням вирве сосну з ґрунту, але дарма. Він відчув пекучий біль у сідницях, коли край щілини, крізь яку він виповзав, здирав з нього штани, стягнувши їх жужмом аж до кросівок. Звиваючись і торсаючись, він кінець кінцем загубив і самі кросівки. А коли бак нарешті відпустив його праву ступню, він ще якийсь час не міг повірити, що насправді звільнився.

Він перекотився на спину, голий, хіба що в трусах (обвислих, гумка розтягнута, ззаду діра, крізь яку зяють скривавлені сідниці) і в одній шкарпетці. Широко розплющеними очима він задивився у синє небо. А вже потім почав ридати. Він встиг охрипнути від ридань і тільки тоді усвідомив, що промовляє. Я живий, я живий! Я живий! Я живий!

Через двадцять хвилин він був на ногах і шкутильгав у напрямку покинутого будівельниками трейлера, що стояв на бетонних колодках, в тіні якого лежала велика калюжа. Двері були на замку, але біля сходів з неструганого дерева валялося кілька обрізків дощок. Один з них був розколотий навпіл. Кертіс підняв менший дрючок і почав гатити по замку, аж врешті двері прочинилися навстіж і зсередини війнуло гарячим застояним повітрям.

Перш ніж зайти, він обернувся і уважно подивився на ряд туалетів, що вишикувались по той бік дороги, по якій блищали на сонці калюжі, відбиваючи, мов осколки брудного дзеркала, синяву неба. П’ять туалетів, три стоять, два лежать дверми в рівчак. Він ледь не загинув в отому, що зліва. І хоча це він стояв зараз отут, майже голий, хіба що в драних трусах і єдиній шкарпетці, весь перемазаний лайном, і кров сочилася з його, як здавалося, ледь не сотні поранень, йому здавалося нереальним те, що з ним відбулося. Ідіотським сном здавалося.

Офіс був напівпорожній, напіврозорений, либонь, за пару днів до остаточного закриття проекту. Його не було поділено на робочі комірчини; це була одна довга кімната зі столом, двома стільцями і придбаним на якомусь розпродажі диваном. У дальній частині височів штабель набитих паперами картонних коробок, долі стояв запилюжений комптометр, там же стояли відімкнутий від мережі маленький холодильник, радіо, оборотне крісло, до спинки якого було прищеплено аркуш. На ньому напис: МІСЦЕ ДЖИММІ.

Стояла там також шафа з розчиненими навстіж дверми, але, перш ніж обстежити її, Кертіс зазирнув до холодильника. Всередині він побачив чотири пляшки джерельної води «Зефір», одна з них відкрита і на три чверті порожня. Кертіс вхопив цілу пляшку і вижлуктив її ледь не одним ковтком. Вона була теплою, але смак мала такий, який мусять мати води тих рік, що течуть на небесах. Майже негайно в нього заграло в череві. Він кинувся до дверей, перехилився через поріг і виблював воду на приступку.

— Глянь-но, ма, не треба ніяких пальців! — вигукнув він, і сльози рясно текли йому по обличчю. Він подумав, що міг би виригати хоч би й просто на підлогу покинутого трейлера, але перебувати в одній кімнаті з власними відходами йому не хотілося. Особливо після того, що з ним трапилось.

Усе, більше я не збираюся ніколи дристати, — подумав він. — Відтепер буду очищатися тільки в релігійний спосіб — непорочно випорожнюватись.

Він випив другу пляшку повільніше, і тепер вода залишилася в шлунку. Смокчучи воду, від поглядав у шафу. Там у кутку валялися дві пари брудних штанів і кілька не менш брудних сорочок. Кертіс подумав, що не так давно там, де зараз штабеля картонних ящиків, могла стояти пральна машина з сушилкою. А можливо, тут був ще й інший трейлер, котрий поставили на колеса й десь відтягнули. Та яка йому різниця? Його зараз цікавили два уцінені комбінезони, один з них висів на дротяному вішаку, а інший на стінному гачку. Той, що на гачку, виглядав надто великим. А от цей, що на вішаку, мусить йому підійти. Так загалом і сталося. Лише довелося підкотити на два оберти манжети на холошах, він гадав, що тепер більше схожий на фермера Джона, котрий щойно нагодував своїх кабанчиків, ніж на якогось успішного біржовика, але ж це годяща одіж.

Він міг би звернутися до поліції, але вважав, що після того, через що йому довелося пройти, має право на більшу сатисфакцію. Набагато більшу.

— Відьмаки не звертаються до поліції, — промовив він. — Тим більше відьмаки-геї, як я.

Його моторолер стояв на тому ж місці, але він поки що не мав наміру поїхати на ньому геть звідси. По-перше, надто багато людей звернуть увагу на брудну людину на червоному «Веспа Грантурізмо». Навряд чи хтось із них викличе копів… але вони сміятимуться. Кертісу не хотілося привертати до себе увагу і не хотілося, щоб з нього сміялися. Навіть у спину.

А ще він відчував втому. Він втомився дужче, ніж будь-коли за все своє життя.

Він ліг на диван з магазину уцінених меблів і підклав собі під голову одну подушку. Вхідні двері він полишив прочиненими, тож тепер сюди задував легкий бриз, ворушачи йому волосся своїми делікатними пальцями. На ньому був одягнений на голе тіло комбінезон. Свої брудні труси і останню шкарпетку він скинув до того, як перевдягатись.

«Я зовсік не відчуваю свого запаху, — подумав він. — Хіба це не чудесно?»

А тоді він заснув, глибоко й незворушно. Йому снилася Бетсі, вона приносила йому ідіотський цурпалок, на її нашийнику дзенькали жетони. Він взяв пульт у неї з пащі, а коли наставив його на телевізор, побачив, що крізь вікно заглядає Мазефакер.

Кертіс прокинувся через чотири години, закоцюблий, весь в поту, по всьому тілу йому свербіли ранки. Надворі гриміло, наближалась післяполуднева гроза, точно за розкладом. Він вийшов із трейлера й спустився краєчком сходів, немов стариган, що страждає на артрит. Він і почувався, як старий з артритом. Тоді він сів, поглядаючи то на потьмарене небо, то на туалет, з якого був врятувався.

Коли почався дощ, він виліз із комбінезону, закинув його до трейлера, щоб не намок, а сам голий вийшов на дощ, лице задерте у щирій посмішці. Посмішка не злетіла з нього, навіть коли блискавка вдарила в землю на дальньому кінці Деркін Гров, достатньо близько, щоб відчути запах озону в повітрі. Він почувався перфектно, в абсолютній безпеці.

Холодний дощ відхльостав його майже дочиста, а коли він почав вщухати, Деркін повільно піднявся сходинками до трейлера. Висохнувши, він знову надяг комбінезон. А коли сонце почало схилятися до обрію, пробиваючись променями крізь клапті поріділих хмар, він без поспіху рушив угору пагорбом до того місця, де поставив свій моторолер. Ключ тримав у правій руці, тепер уже подряпаний жетон Бетсі був затиснутий між великим і вказівним пальцями.

«Веспа» не звик залишатися покинутим на дощі, але він був гарний поні, і завівся усього лише після двох спроб, та одразу почав бурмотіти своїм звичайним добродушним тоном. Кертіс всівся в сідло, босий, без шолома, з блаженною душею. Так він і поїхав на Черепаховий острів, вітер куйовдив йому брудне волосся і лопотів холошами комбінезону по ногах. Йому зустрілося мало машин, і головну трасу він подолав абсолютно без проблем.

Він гадав, що проковтне пару пігулок аспірину, перш ніж іти до Грюнвальда, але, з іншого боку, він ніколи в житті не почувався краще, ніж тепер.

Близько сьомої вечора денна злива стала тільки спогадом. Шанувальники вечірньої зорі на Черепаховому острові десь за годину зберуться на пляжі, щоб, як звичайно, помилуватися щоденним шоу, і Грюнвальд мав бути серед них. Тим часом зараз він лежав у гарячій ванні у своєму патіо, очі заплющені, слабенький джин з тоніком під рукою. Перед тим як залізти до ванни, він прийняв перкоцет, пам’ятаючи, що це допоможе йому, коли він піде прогулятися на пляж, хоча й без того його переповнювало почуття замріяного щастя. Він не потребував зараз болетамувальних препаратів. Все може перемінитися, але принаймні тепер він почував себе прекрасно. Так, зараз він перед лицем фінансового зруйнування, але в нього достатньо приховано готівки, щоб ні в чому собі не відмовляти впродовж того часу, що йому залишився. Більш того, він упорався з підаром, який був винуватцем усіх його нещасть. Дінь-дон, відьмак гулькнув на дно…

— Привіт, Грюнвальде. Вітаю тебе, Мазефакере.

Очі Грюнвальда враз розліпилися. Між ним і призахідним сонцем височіла тінь, немов вирізана з чорного паперу. Або похоронного крепу. Схоже було на Джонсона, але цього не могло бути; Джонсон залишився замкнутий у перекинутому туалеті, Джонсон був мишкою у сральнику і, скоріш за все, вже здох. До того ж єлейний акуратист Джонсон ніколи не дозволив би собі вийти на люди одягненим, мов гість старовинної програми «Їі-Го-Го». Це сон, це мусить бути сном. Проте…

— Ти прокинувся? От і добре. Я хотів, щоб ти був цілком при пам’яті.

— Джонсон? — тихим шепотом, на більше він не спромігся. — Це ж не насправді ти, еге ж?

Але тепер постать трохи розвернулась — якраз достатньо, щоб проміні низького сонця освітили подряпане обличчя, — і Грюнвальд остаточно побачив, хто стоїть перед ним. А що там таке в нього в руці?

Кертіс помітив, куди дивиться Мазефакер, і свідомо повернув цю річ, щоб сонце освітило і її. Це фен для сушіння волосся, зрозумів Грюнвальд. Це фен для волосся, а він сидить у гарячій ванні.

Він ухопився за бортик, сподіваючись виплигнути, та Джонсон наступив йому на руку. Грюнвальд скрикнув і відсмикнув руку. Нога в Джонсона була. боса, але він придавив йому руку п’ятою, та й боляче ж.

— Сиди, де сидиш, мені так подобається, — промовив, усміхаючись, Кертіс. — Гадаю, це ж саме ти мав на увазі щодо мене, але, як бачиш, я звідти вибрався, ти це розумієш? І навіть приніс тобі подарунок. Зайшов до себе по нього. Не відмовляйся, він майже не вживаний, до того ж я поздував з нього всі гей-порошинки дорогою сюди. Тобто поки йшов двором. Вельми зручно, особливо після того, як ти вбив мою собаку і не вмикаєш напругу в тій ідіотській огорожі. Ось, тримай.

І вкинув фен до ванни.

Грюнвальд вискнув і намагався його впіймати, та дарма. Фен хлюпнувся і занурився у воду. Напором одного з підводних струменів фен перекидало й перекидало на дні. Він стукався об кістляві ноги Грюнвальда, а той відсахувався і не переставав скрикувати, впевнений, що його б’є електричним струмом.

— Не переймайся так, — промовив Джонсон з тією ж посмішкою. Він розчепив спершу одну лямку свого комбінезона, а потім іншу, комбінезон впав йому до ніг. Він стояв голісінький, бліді патьоки бруду залишилися тільки на внутрішніх боках рук і стегон. Та якийсь підозрілий брунатний згусток виднівся у нього в пупку. — Він не ввімкнутий. Я навіть не певен, що цей старовинний фокус з феном у ванні дійсно працює. Хоча, мушу визнати, якщо б я мав подовжувач, я б перевірив цей факт.

— Забирайся від мене геть, — прохрипів Грюнвальд.

— Нє-а, — відповів Джонсон. — Навіть не сподівайся.

Посмішка ні на секунду не сходила з його лиця. Грюнвальд подумав, чи той не зваріював. Він сам точно збожеволів би, якби опинився в обставинах, схожих на ті, в яких він залишив Джонсона. Як йому вдалося вибратись? Як, заради Бога?

— Денна злива змила з мене більшу частину лайна, але я все ще доволі брудний. Ти ж бачиш. — Джонсон помітив гидкий кавалок у себе в пупку, виколупав його пальцем і кокетливим жестом, ніби козу з носа, скинув його до ванни.

Той приліпився Грюнвальду до щоки. Коричневий, смердючий. Почав розпливатися.

Боже правий, та це ж лайно. Він знову заволав, тепер від огиди.

— Хто б’є, той виграє, — проказав щиро усміхнений Джонсон. — Не вельми приємно, правда? І хоча я тепер не відчуваю його запаху, я втомився його бачити. Тож будь сусідом, прошу, посунься, я теж бажаю до гарячої ванни.

— Ні! Ні! Тобі не можна…

— Дякую!

І Джонсон з тією ж посмішкою на губах плигнув до ванни. Плюхнуло добряче. Грюнвальд почув його запах. Почув сморід. Грюнвальд поповз в інший бік ванни, його худі білі ступні мелькали над бульбашковою поверхнею води, його так само худі, але засмаглі ноги скидалися одягненими у сірі нейлонові панчохи. Одну руку він уже перекинув через борт ванни. Але Джонсон вхопив його своєю густо посіченою ранками, проте дивовижно дужою рукою за шию й затягнув назад до ванни.

— Ні, ні, ні, ні, ні! — заперечив Джонсон, посміхаючись. І підтягнув Грюнвальда до себе. Маленькі чорно-коричневі цятки танцювали на поверхні води, що булькотіла. — Ми, голубі, рідко беремо ванну на самоті. Ти ж не міг не звернути уваги на цей факт у своїх дослідженнях в Інтернеті. А геї, які ще й відьмаки? Ці ніколи!

— Пусти мене.

— Можливо. — Проте Джонсон підтягнув його ще ближче до себе, він жахливо інтимно притискався, так сморід туалету чувся ще дужче. — Гадаю, тобі, по-перше, варто спробувати пірнаючого гейського стільця. Це щось на зразок водохрещення. Змиє всі твої гріхи. — Посмішка стала вищиром, вищир перетворився на оскал. Грюнвальд зрозумів, що зараз помре. Не у своєму ліжку, не в якомусь туманному, напоєному ліками майбутті, а просто зараз. Джонсон утопить його в його власній ванні, і останнє, що він побачить, будуть оці цяточки бруду, що тепер плавають у ще недавно чистій воді.

Кертіс вхопив Грюнвальда за голі кістляві плечі і занурив під воду. Грюнвальд боровся, хвицався ногами, його рідке волосся метлялося на поверхні, великі срібні бульбашки виривалися з його старого горбатого носа. Бажання утримати його там було таким сильним… і Кертіс міг це зробити, бо він був сильним. Колись Грюнвальд, певне, міг подолати його, навіть якби в нього одна рука була прив’язана за спиною, незважаючи на різницю у віці, але ті дні давно минули. Цей чоловік був просто хворим Мазефакером. Тому Кертіс його відпустив.

Грюнвальд виринув на поверхню, відкашлюючись і відпльовуючись.

— Ти таки справді мав рацію! — вигукнув Кертіс. — Ця твоя штучка чудово вгамовує болячки й недуги! Та не про мене мова, а як ти сам? Хочеш під воду ще разок? Занурення дуже корисне для душі, всі найкращі релігії про це кажуть.

Грюнвальд дико трусив головою. Краплі води розліталися від його ріденького волосся і кострубатих брів.

— Тоді просто сиди сумирно, — наказав Кертіс. — Сиди й слухай. І ще, я гадаю, нам тепер не потрібна оця річ. — Він посунув руку Грюнвальду під ногу, той підскочив з переляканим зойком. Кертіс витяг фен і пожбурив його собі через плече, фен покотився під стілець, що стояв серед патіо.

— Скоро я від тебе піду, — сказав Кертіс. — Повернуся до себе. А ти зможеш прогулятися на пляж, подивитися, як сідатиме сонце, якщо не передумав. Чи ти вже не хочеш?

Грюнвальд закивав головою.

— Ні? А дарма. Гадаю, це остання в тебе гарна вечірня зоря, сусіде. Я фактично певен, що це був останній твій гарний день, тому й залишаю тебе живим. І знаєш, у чому полягає головний парадокс? Аби ти мене не чіпав, ти б отримав саме те, чого прагнув. Бо насправді я весь час жив замкнений у сральнику, хоча сам не мав про це уявлення. От же смішно, правда?

Грюнвальд не вимовив ані слова, тільки дивився на нього зляканими очима. Переляканими і хворими очима. Кертіс його було вже ледь не пожалів, але згадка про власний досвід у туалетній будці залишалася яскравою. Кришка, що роззявилася, як паща. Лайно виплескується йому на коліна, мов мертва риба.

— Відповідай, або знову отримаєш водохрещення.

— Так, це смішно, — затинаючись, мовив Грюнвальд і закашлявся.

Кертіс чекав, поки в того пройде кашель. Він уже не посміхався.

— Авжеж, — сказав він. — Вельми кумедно. Уся пригода виявилася дуже кумедною, якщо розглянути її у правильній перспективі. А я саме так її розглядаю.

Кертіс прудко вискочив з ванни, свідомий того, з якою легкістю він рухається. Мазефакеру більше ніколи з ним не зрівнятись. У шафці, що висіла під піддашком біля дверей з патіо в дім, лежали свіжі рушники. Кертіс дістав один і почав витиратися.

— Ось іще що. Можеш зателефонувати до поліції та розповісти їм, що я намагався тебе втопити у твоїй же ванні, але, якщо ти це зробиш, спливе також і все інше. Решту своїх днів ти проведеш, відбиваючись від кримінального позову, на додачу до всіх інших. А якщо поводитимешся тихо, ми квити. Перевели одометр на нуль. Тільки — ось це обов’язково — я спостерігатиму, як ти зогниваєш. Настане день, коли ти смердітимеш, як той сортир, у якому ти мене замкнув. Коли всі навкруги чутимуть твій сморід і ти сам його чутимеш.

— Я вб’ю себе ще до того, — прохрипів Грюндвальд.

Кертіс знову одягнув комбінезон. Чомусь він йому подобався.

Схоже, в ньому чудово сидіти в затишному кабінетику, де комп’ютер назирає за біржовими курсами. Треба буде поїхати у «Таргет», прикупити собі півдюжини комбінезонів. Собі новому, неформальному Кертісу Джонсону, хлопцю, що носить комбінезони.

Застібаючи другу шлейку він застиг.

— Авжеж, ти можеш це зробити. Ти маєш свій той пістолет — як ти його там називав? — а, «Хардболлер». — Він застібнув пряжку, а тоді нахилився до Грюндвальда, котрий усе ще мок у своїй гарячій ванні, перелякано звідти поглядаючи. — Мені годиться й такий варіант. Можливо, в тебе вистачить на це сміливості, хоча коли дійде безпосередньо до справи… може, й ні. У будь-якому випадку, я з цікавістю прислухатимуся: а раптом почую «бабах»?

Тут він уже полишив Грюжвальда, але не тим шляхом, яким прийшов.

Назад він пішов по дорозі. Повернувши вліво, він потрапив би додому, але він повернув направо, в бік пляжу. Вперше після смерті Бетсі йому захотілося подивитися звідти на вечірню зорю.

Через два дні сидячи біля комп’ютера (з особливим інтересом він назирав за акціями «Дженерел Електрик»), Кертіс почув гучне «бах», що долетіло від сусідської садиби. Музика в нього буда якраз вимкнена, тож цей звук напрочуд виразно прокотився вологим, ледь не липневим повітрям. Він не залишився сидіти, де сидів, тільки трохи нахилив, дослуховуючись, голову. Далі було тихо.

«Ми, відьмаки, знаємо, що робимо», — подумав він.

До нього в кабінет, тримаючи в одній руці рушник для посуду, поспішно ввійшла місіс Вілсон.

— Там нібито, прозвучав постріл!

— Скоріш за все, це просто вихлоп якогось авта, — промовив він, посміхаючись. Він тепер часто посміхався після того як пережив ту пригоду в Дерків Гров. Він гадав, що ця посмішка не зовсім така, яка йому вдавалася за часів Бетсі, але краще вже хоч яка, ніж ніякої. Невже не ясно?

Місіс Вілсон дивилася на нього з сумнівом в очах.

— Але ж … мені здалося. — Вона одвернулася, щоб піти.

— Місіс Вілсон?

Вона знову обернулася до нього.

— Ви не покинете мене, якщо я заведу собі нову собаку? Цуценя?

— Я? Через цуценя? Потрібно щось серйозніше за цуцика, щоб мене здихатися.

— Але ж, знаєте, вони люблять усе гризти. І не завжди… — Тут він на хвильку замовк, немов побачив перед очима ту гидотну темряву туалетного баку. Нижній світ.

Тим часом місіс Вілсон не зводила з нього цікавих очей.

— Вони не завжди користуються туалетом, — закінчив він.

— Коли їх навчити, вони ходять, куди потрібно, — відповіла вона. — Особливо в нашому теплому кліматі. А вам дійсно потрібний друг, містере Джонсон. Я трохи… якщо по правді. Я трохи хвилююся через вас.

Він кивнув.

— Еге ж, я побував таки в лайні. — Він розсміявся, помітив її здивований погляд і примусив себе заспокоїтися. — Вибачте.

Вона махнула на нього рушником, показала, що прощає.

— Цього разу не чистопородного собаку. Гадаю, треба мені з’їздити до притулку тварин у Вінісі. Туди приносять різних. Їх ще називають врятованими собаками.

— Це було б вельми гарно, — сказала вона. — Чекатиму на тупотіння маленьких лапок.

— Добре.

— Ви й справді гадаєте, що то був звук автомобільного вихлопу?

Кертіс відкинувся на спинку стільця, зробивши вигляд, ніби він розмірковує.

— Ймовірно… але ось що, знаєте, наш сусід, містер Грюнвальд, він дуже хворий. — Він понизив голос до таємничого шепоту. — В нього рак.

— О Боже! — вигукнула місіс Вілсон.

Кертіс кивнув.

— Але ж ви не дуякмаєте, що він міг?..

Мерехтіння цифр у нього на екрані заступив скрінсейвер: аерофотографії і види пляжів, усі — знімки Черепахового острова. Кертіс підвівся, підійшов до місіс Вілсон і взяв у неї з рук кухонний рушник.