Коли впаде темрява

Дівчина-колобок[1]

Після того як померла її дитина, Емілі стала бігати. Спершу добігала тільки до воріт, де, зігнувшись, впиралася руками в коліна й відпочивала, а пізніше вже до кінця кварталу і далі — аж до закусочної «Квік-Пік» біля підніжжя пагорба. Там вона зазвичай з'їдала бутерброд з маргарином, а якщо не могла вигадати чогось іншого, підживлювалася шоколадними батончиками «Хо-Хо» або тістечками «Рінг-Дінг». Попервах поверталася вона повільно, але згодом бігла й на зворотньому шляху. Пізніше вона перестала під'їдати. Це виявилося на диво нелегкою справою. Раніше вона не уявляла, як гарно цукор гамує журбу. Хоча, можливо, солодощі просто стали для неї якимсь фетишем. Як би там не було, а врешті-решт надійшов час сказати «бай-бай» батончикам. І вона це зробила. Їй вистачало самого бігу. Генрі називав фетишем її бігання, і вона погоджувалася з тим, що він має рацію.

— Що з цього приводу каже Стайнер? — спитав він її.

— Стайнер, як медик, каже, щоб я бігала, накачувала собі ендорфіни. — Вона промовчала про те, що не бачилася з Сюзен Стайнер відтоді, як поховали Амі. — Вона каже, що може виписати на цю вправу рецепт, якщо тобі він потрібен.

Емілі завжди вміла надурити Генрі. Навіть після смерті Амі.

— Ми можемо народити іншу дитину, — сказала вона, сидячи біля нього на ліжку, де він лежав, схрестивши ноги, а по щоках йому текли сльози.

Його втішали ці слова, ну то й добре, хоча ніколи в них не буде іншої дитини, бо, так би мовити, залишається ризик знову знайти в колисці посіріле, застигле немовля. Більше жодних марних серцево-легеневих реанімацій чи лементу по номеру 911, де оператор тобі відповідає — говоріть тихіше, мем, я вас не розумію. Але Генрі не варто було цього знати, і вона воліла його втішати, принаймні на початку. Вона вірила в те, що не хліб, а втіха — суть життя. Можливо, пізніше вона змогла б і сама втішитися. Проте це саме вона народила дефектну дитину. Ось у чому жах. Тож більше вона не ризикуватиме.

Потім у неї почалися напади головного болю. Скажені напади. І врешті вона таки пішла до лікаря, але не до Сюзен Стайнер, а до їхнього терапевта Мендеса. Мендес виписав їй рецепт на якийсь «Зоміг»[2]. До сімейної клініки, де приймав Мендес, вона доїхала автобусом, а по ліки до аптеки вже побігла. Бігом вона поверталася й додому — якихось дві милі, — і, коли нарешті добігла, у неї в боці, високо, між пахвою й ребрами, ніби застрягла сталева виделка. Вона дозволила собі на це не зважати. То був біль, що минається. Крім того, вона була виснажена і сподівалася, що зможе хоч трішечки поспати.

Вона заснула — аж до надвечір'я. На тім самім ліжку, де було зачато Амі, на тому, де плакав Генрі. Прокинувшись, вона побачила в себе перед очима плаваючі в повітрі примарні кола, безпомилкова ознака того — як вона вже звикла його називати — Славнозвісного головного болю Ем. Вона проковтнула одну з нових пігулок, і, на її подив — ледь не переляк, — біль дав задній хід і вшився. Спершу до потилиці, а там і зовсім щез. Вона подумала, що проти смерті дитини мусила б існувати така ж пігулка.

А ще вона подумала, що їй треба з'ясувати межі власної витривалості, і вирішила, що подібне з'ясування вимагає тривалого часу. Неподалік від дому був стадіон юнацької спортивної асоціації з біговою доріжкою. Вона почала туди їздити машиною вранці, одразу після того, як Генрі йшов на роботу. Генрі не розумів сенсу в бігові. Джоґґінґ — інша справа, чимало жінок займаються бігом підтюпцем. Скинути зайвих якихось чотири фунти з гузна, зменшити на якихось пару дюймів обсяг талії. Але Ем не мала зайвих чотирьох фунтів ні на задку, ні на боках, а джоґґінгу їй більше не вистачало. Вона мусила бігати, і то швидко. Тільки швидкий біг допомагав.

Вона ставила машину біля треку і бігала, поки могла бігти, аж поки спортивна майка на ній не темніла від поту спереду і ззаду, аж поки ледь волочила ноги, аж поки від виснаження не починалася гикавка.

Генрі довідався. Хтось побачив, як вона одна-однісінька бігає о восьмій ранку, і доповів йому. У них була гаряча полеміка з цього приводу. Полеміка переросла в дебати про розлучення.

— Це просто хобі, — сказала вона.

— Джоді Андерсон розповіла мені, як ти добігалась до того, що впала. Вона перелякалася, подумала, в тебе щось із серцем. Ем, це не хобі. І навіть не фетиш. Це — манія.

І він подивився на неї з докором. Отоді-то вона вхопила книжку і пожбурила в нього так, що та навіть розірвалася. Саме через цей докірливий погляд розірвалася. Вона більше не годна була його терпіти. Та ще й вкупі з отим його видовженим обличчям — це немов жити в одній хаті з бараном. Я вийшла за барана дорсетської сірої породи, — думала вона, — от і маю тепер це безкінечне бее-бее-бее.

Проте вона ще раз спробувала підвести логічну мотивацію під те, для чого, як здогадувалась, логічної мотивації не існувало. Так виявлялося магічне мислення; а також магічний спосіб дій. Наприклад, те ж саме бігання.

— Марафонці біжать, доки не впадуть.

— Ти збираєшся взяти участь у марафонському забігу?

— Можливо.

Але дивилася вона при цьому вбік. У вікно, на під'їзну алею. Алея кликала її. Алея вела до хідника, а хідник — у світ.

— Ні, — сказав він. — Ти не збираєшся брати участь у марафонському забігу. Ти не плануєш бігти марафон. Вона збагнула — з тим відчуттям осяйного одкровення, яке нам завжди дарує наочність, — що це апофеоз Генрі, що в цім полягає вся суть цього довбаного Генрі. Впродовж усіх шести років їхнього подружнього життя він завжди був у курсі того, що вона думає, відчуває, планує.

«Я втішала тебе, — подумала вона — ще не шаленіючи, але близько до того. — Ти лежав отут на ліжку, нюняв, а я тебе втішала».

— Біг є класичною реакцією психіки на той біль, який відчуваєш, — говорив він, як завжди, поважно. — Це називається відсторонення. Але якщо ти не відчуватимеш болю, люба, ти ніколи не зможеш...

Отоді-то вона й схопила першу, яка трапилася їй під руку, річ, і нею виявився роман «Дочка хранителя пам'яті»[3] в паперовій палітурці. Вона колись було почала його читати, але покинула, зате тепер його читав Генрі і, судячи з закладки, вже встиг подолати три чверті. «У нього навіть літературний смак, як у дорсетського барана», — подумала вона і шпурнула книжку в нього. Книжка попала йому в плече. Він витріщив на неї широко розплющені здивовані очі, а потім рвонувся вперед. Либонь, хотів її просто обійняти, але хтозна? Невже хтось бодай щось може в такому розуміти?

Якби він кинувся на мить раніше, можливо, устиг би вхопити її за плече або за зап'ястя, а може, хоч ззаду, за майку. Та його скував секундний шок. Він запізнився, а вона вже побігла, пригальмувавши тільки раз, щоб підхопити зі столика в сінях свій гаманець на поясі. Під'їзною алеєю до хідника. А там вздовж узвозу, яким вона недовгий час прогулювалася, штовхаючи перед себе візочок, поряд з іншими матусями, які тепер демонстрували їй своє відчуження. Цього разу вона не збиралася зупинятися чи бодай стишувати біг. Емілі вибігла у світ одягненою лише в шорти, кросівки та майку з написом БЕРЕЖІТЬ ЛІДЕРА ГУРТУ ПІДТРИМКИ. Ринувшись униз пагорбом, вона на бігу оперезалася поясом з гаманцем і клацнула пряжкою. Що вона відчувала?

Радісне збудження. Чистий кайф.

Вона дісталася центру міста (дві милі, двадцять дві хвилини), не припиняючи бігу, навіть коли світлофор наказував стояти, у такі моменти вона тупцювала на місці. Двійко хлопців у «мустангу» з опущеним верхом — саме починалася пора для відкритого верху — пропустили її на розі Центральної і Східної вулиць. Один із них свиснув, Ем показала йому фак-пальця. Він засміявся й зааплодував, газонувши «мустангом» по Центральній.

При собі в неї було небагацько грошей, але вона мала пару кредитних карток. Особливо цінною була «Америкен Експрес», бо за її допомогою вона могла отримати дорожні чеки.

Вона усвідомила, що повертатися додому не збирається, принаймні не зараз. А коли ця думка замість смутку відгукнулася в ній почуттям полегшення — можливо, навіть ефемерного сп'яніння, — вона здогадалася, що це рішення на довший час.

Вона зайшла до готелю «Моріс», щоб звідти зателефонувати, а потім раптом вирішила зняти там собі номер. Є в них кімната на одну ніч? Є. Вона подала клерку кредитну картку «АмЕкс».

— Схоже, вам не потрібен носій, — промовив клерк, оцінивши на око її шорти й майку.

— Я поспішала з дому.

— Розумію. — Сказав таким тоном, що було ясно — він взагалі не розуміє нічого. Вона вхопила посунутий їй клерком ключ і поспішила через широкий хол до ліфтів, ледь стримуючись, щоб не побігти.

Вона хотіла купити якийсь одяг — пару спідниць, пару сорочок, дві пари джинсів, ще одні шорти, — але, перш ніж вирушити на закупи, мусила зателефонувати: спершу Генрі, потім — своєму батькові. Батько жив у Талахасі. Вона вирішила: краще буде спершу зателефонувати до нього. Номер його кабінету в гаражі вона не могла пригадати, зате пам'ятала номер мобільного. Він відповів після першого ж гудка. Чутно було ревіння автомобільних двигунів.

— Ем? Як ся маєш?

Це непросте запитання не видавалося аж надто складним.

— У мене все гарно, тату. Але я зараз в готелі «Моріс». Здається, я пішла від Генрі.

— Назавжди чи на спробу?

У його голосі не відчувалося здивування — він усе сприймав легко; у ньому це їй подобалося, — але ревіння двигунів спершу стишилося, а далі вщухло геть. Вона уявила, як він заходить до свого кабінету, зачиняє двері, бере, либонь, зі свого захаращеного столу її фотокартку й підносить собі до очей.

— Поки що не можу сказати. Просто зараз ще зарано.

— А через що так трапилося?

— Через бігання.

— Бігання?

Вона зітхнула:

— Не зовсім. Ти ж знаєш, як одне тягне за собою інше? Або цілу купу всякого іншого?

— Дитина. — Батько не промовляв імені Амі після смерті немовляти. З того часу вона назавжди стала дитиною.

— І те, як я переживаю через це. Генрі це неприємно бачити. Я зрозуміла, що хотіла б пережити це по-своєму.

— Генрі — гарний чоловік, — сказав їй батько, — але в нього своє ставлення до проблем. Безперечно.

Вона мовчки чекала.

— Що можу зробити я?

Вона пояснила. Він погодився. Знала, що він погодиться, але не раніше, ніж почує всю історію цілком. Вміти вислухати — це найважливіше, а Расті Джексон був спеціалістом і в цій справі. Один з трьох автомеханіків, що працювали в університетському гаражі, він став однією з чотирьох найвпливовіших персон у всьому кампусі Талахасі[4] (про це вона не від нього чула, він взагалі про таке не казав ні їй, ні будь-кому іншому) саме завдяки своєму вмінню вислуховувати.

— Я пішлю Маріет прибрати в домі, — сказав він.

— Не треба, тату. Я можу й сама прибрати.

— Я так хочу, — сказав він. — Там давно час влаштувати генеральну чистку. Той чортів будинок простояв зачиненим майже рік. Після того як померла твоя мати, я нечасто наїжджав до Вермільйона[5].Тут завжди знаходиться для мене якесь заняття.

І материне ім'я — Дебра — він також перестав промовляти. Після її похорону (рак яєчників) він просто почав її називати твоя матір.

Ем ледь не промовила — ти певен, що не проти? — але такі слова кажуть, коли послугу пропонує тобі хтось чужий. Або батько із зовсім іншою вдачею.

— Ти хочеш туди, щоб там бігати? — спитав він. У його голосі чулася посмішка. — Там довжелезний пляж, є де побігати, і довга дорога там також є. Ти й сама про все це знаєш. Там не доведеться розштовхувати когось ліктями, щоб не заважали твоєму бігові. Відтепер і до жовтня на Вермільйоні буде зовсім порожньо.

— Я хочу туди, щоб там думати. І, гадаю, щоб покінчити з жалобою.

— Це добре, — сказав він. — Замовити для тебе квиток на літак?

— Я й сама можу.

— Звісно, можеш. Емі, з тобою все гаразд?

— Так, — відповіла вона.

— Судячи з голосу, ти плачеш.

— Так, трохи, — погодилася вона, витираючи обличчя. — Все це трапилося так раптово. — Як смерть Амі, могла б вона додати. Дитина пішла скромно, як маленька леді. Анічичирк з бейбі-монітора[6]. Йди з дому тихо, не грюкай дверима, — часто нагадувала їй матір, коли Ем була дівчинкою-підлітком.

— А Генрі не оселиться неподалік у якомусь готелі, щоб тебе турбувати?

Вона почула в його голосі легке, делікатне занепокоєння, перед тим як він промовив турбувати, і усміхнулась попри сльози, котрі все ще не припинилися.

— Якщо ти маєш на увазі, чи він не приїде туди, щоб мене побити... то це не в його стилі.

— Чоловіки іноді міняють стиль, коли їхні дружини раптом зриваються й тікають геть — хай навіть усього лише заради бігу.

— Але не Генрі, — заперечила вона. — Він не той чоловік, який турбуватиме когось.

— Ти певна, що не хочеш спершу заїхати до Талахасі?

Вона трохи забарилася з відповіддю. Їй і хотілося, але...

— Мені потрібно якийсь час побути на самоті. Все інше згодом. — І повторила: — Усе трапилося занадто швидко.

Хоча вважала, що все вибудовувалося поволі. Можливо, існувало навіть від самого початку, закладене у ДНК їхнього подружжя.

— О'кей, я люблю тебе, Емі.

— Я тебе теж люблю, тату. Дякую тобі, — сказала вона крізь сльози. — Я тобі дуже вдячна.

Із Генрі не було клопоту. Генрі навіть не спитав, звідки вона телефонує. Він сказав:

— Не лише тобі потрібна розлука на якийсь час. Либонь, це на краще.

Вона ледь стрималась — її це вразило як абсурдне й водночас як цілком нормальне бажання — від того, щоб йому подякувати. Найкращою відповіддю їй здалося — промовчати. Наступні його слова довели правильність її вибору.

— Кому ти телефонувала по допомогу? Королю гаражу?

Цього разу вона ледь стрималася, щоб не спитати його, чи він уже устиг подзвонити своїй матері. Дотримання принципу «зуб за зуб» ніколи нічого не вирішувало.

Вона промовила — і сподівалася, що це прозвучало стримано:

— Я іду на острів Вермільйон. До будиночка мого тата.

— До тієї халупи. — Їй здалося, що він ледь не пирхнув. Так само як цукерки «Хо-Хо» і бісквіти «Твінкі»[7], будинки лише з трьох кімнат і без гаражу випадали з системи вірувань Генрі.

Ем сказала:

— Коли дістануся туди, зателефоную тобі.

Довга пауза. Вона уявила, як він стоїть у кухні, прихилившись головою до стіни, міцно, аж кісточки пальців йому побіліли, стискає телефонну слухавку, боячись прохопитися гнівом. Оскільки їхні шість років разом здебільшого були гарними роками, вона сподівалася, що він стримається. Втім, невідомо, чи з ним дійсно відбувається те, що вона собі уявила.

Коли він заговорив знову, голос звучав спокійно, щоправда, досить втомлено.

— Ти прихопила свої кредитні картки?

— Так. Але я не збираюся ними зловживати. Проте мені потрібна моя половина... — Вона затнулася, прикусивши губу. Ледь не назвала свою померлу дочку дитиною, а це було б негарно. Нехай батько так її називає, але тільки не вона. І продовжила спочатку.

— Моя половина грошей, що ми їх відкладали на коледж для Амі, — мовила вона. — Гадаю, там небагато, проте...

— Там більше, ніж ти гадаєш, — сказав він.

У його голосі знову почулося роздратування. Вони почали відкладати ті гроші не від народження Амі, навіть не тоді, коли Ем завагітніла, а ще як почали пробувати зробити дитину. Спроби затягнулися на чотири роки, і невдовзі перед тим, як Емілі нарешті зачала, йшлося вже про різні варіанти лікування безпліддя. Одним з варіантів було — взяти маля з притулку.

— Ті інвестиції були не просто вдалими, вони виявилися дарунком небес — особливо акції комп'ютерних компаній. Морт завів нас до цієї справи в найкращий час і витягнув звідти в абсолютно золотий момент. Емі, ти не повинна виймати яйця з цього кошика.

Отак з ним завжди. Він розповідає їй, що вона повинна чи не повинна робити.

— Я повідомлю тобі свою нову адресу, щойно її матиму, — сказала вона. — Роби зі своєю половиною що забажаєш, а мою надішли мені у вигляді банківського чека.

— Не припиняєш своєї біганини, — мовив він, і, хоча від цього менторського, зверхнього тону в неї виникло бажання, щоб він опинився поряд, щоб вона знову могла пожбурити в нього книжку — цього разу в твердій палітурці, — вона промовчала.

Нарешті він зітхнув.

— Слухай-но, Ем, я вшиюся звідси на кілька годин. Приходь і збери свою одежу чи що там тобі треба. Я залишу тобі трохи грошей на туалетному столику.

На мить вона спокусилася; аж раптом усвідомила, що гроші на туалетному столику чоловіки залишають для повій.

— Ні, — відповіла вона. — Я хочу все розпочати з нуля.

— Ем. — Відтак довга пауза. Вона вирішила, що він бореться зі своїми емоціями, від цієї думки в неї знову засвербіли очі. — Це в нас уже кінець, дівчинко?

— Не знаю, — відповіла вона, докладаючи зусиль, щоб голос звучав рівно. — Про це ще рано говорити.

— Якби я мусив угадати, я сказав би, що так. Сьогодні я переконався у двох речах. Одна з них полягає в тому, що здорова жінка може бігати довго.

— Я тобі зателефоную, — сказала вона.

— Друга — це те, що, коли йдеться про подружжя, живі діти діють як клей, а мертві — як кислота.

Це її вжалило найболючіше з усіх тих слів, що він міг би сказати, бо цим він принижував Амі до рівня паскудної метафори. Ем такого б собі не дозволила. Вважала, що ніколи б не змогла на таке зважитися.

— Я тобі подзвоню, — повторила вона і поклала слухавку.

Отже, Емілі Овенсбі пробігла під'їзною алеєю, відтак униз пагорбом до закусочної «Квік-Пік», а далі по треку Південно-Клівлендської філії Асоціації юніорів[8]. Вона прибігла до готелю «Моріс». Вона вихопилася із заміжнього життя, немов та жінка, що раптом наважилась попустити собі й рішуче випурхнула зі своїх сандалій. Далі вона домчала (за допомогою Південно-західних авіаліній) до Форт-Маєрсу[9] у Флориді, де орендувала авто, й поїхала звідти на південь, до Нейплза[10]. Острів Вермільйон лежав заціпенілий і майже порожній під пекучим червневим сонцем. Дорога простяглася на дві милі паралельно до острівного пляжа — від підйомного моста до відрізка батькової під'їзної алеї. Там стояла вбога на вигляд, давно не фарбована халупа — з блакитним дахом і облупленими блакитними віконницями зовні, однак затишна і з кондиціонером.

Коли вона вимкнула двигун «ніссана», залишилися тільки звуки хвиль, що билися об порожній пляж, та десь неподалік раз у раз скрикувала ух-ох, ух-ох якась стривожена пташка.

Ем поклала голову на кермо машини й проплакала п'ять хвилин, виливаючи з себе всю напругу й жахи, що назбиралися в ній за останні півроку. Принаймні намагалася це зробити. В межах чутності тут не було нікого, окрім того птаха з його ух-ох. Нарешті виплакавшись, вона зняла майку і ретельно витерла все: шмарклі, піт і сльози. Витерла лице і верх грудей, котрі ховалися під простим сірим спортивним ліфчиком. Відтак рушила до будинку, під підошвами її кросівок рипіли мушлі й уламки коралів. Нахилившись дістати ключ зі схованки під незважаючи-ні-на-що-чарівним садовим гномом у вилинялому червоному капелюшку, вона усвідомила, що вже понад тиждень не відчуває звичного головного болю. Це її особливо втішило, зважаючи на те, що пігулки «Зоміг» залишилися за тисячу миль звідси.

Через п'ятнадцять хвилин, одягнена в шорти й батькову стару сорочку, вона вже бігла пляжем.

Протягом наступних трьох тижнів її життя набуло абсолютної простоти. На сніданок вона пила каву й помаранчевий сік, на ланч з'їдала величезні порції зеленого салату, а в обід жадібно наминала страви від «Ставфер»[11], зазвичай макарони з сиром або зварені шматки телятини з тостами у фірмовій упаковці — це їдло її батько називав гівном на паличці. Та їй потрібні були вуглеводи. Вранці, коли ще було холодно, вона бігала по пляжу босоніж, смугою припливу, там, де сирий пісок був щільним і здебільшого без мушлів. У післяобідній час, коли ставало спекотно (і часто дощило), вона бігала по тінистій майже на всьому її відтинку дорозі. Траплялося, вона промокала до нитки. У таких випадках вона бігла крізь дощ, часто усміхаючись, іноді навіть регочучи, а повернувшись, роздягалась у передпокої і кидала вимоклий одяг у пральну машинку, яка — так зручно — знаходилась лише за три кроки від душу.

Спершу вона пробігала дві милі пляжем і милю по дорозі. Через три тижні вона вже долала три милі пляжем і дві по дорозі. Расті Джексон любив називати свою острівну криївку Солом'яним Куренем[12], чи то за якоюсь старою піснею, чи ще з іншої причини. Будиночок стояв наприкінці північного краю острова, на Вермільйоні більше не було нічого схожого на нього, бо решта будівель належали багатіям та супербагатіям, а на самісінькому південному кінці були три маєтки багатих аж до абсурду господарів. Іноді, коли Ем бігла по дорозі, повз неї проїжджали вантажівки з ґрунтообробним знаряддям, а легковики дуже рідко. Всі будинки, повз які вона бігала, стояли зачинені, під'їзні алеї до них — завішані ланцюгами, і такими вони залишаться щонайменше до жовтня, коли сюди потроху почнуть напливати власники. Вона почала придумувати їм назви: той, що з колонами, отримав ім'я Тара[13]; той, що стояв за високою огорожею з залізних шпичаків, став зватися Клаб Фед[14]; великий, що ховався за бридкою стіною з сірого бетону, став називатися Дотом. Єдиний з них невеличкий, затінений пальмами мандрівників і пальметами[15], вона назвала Хатинкою Тролів — його сезонні мешканці, як вона собі уявляла, харчуються печивом «Троль Гаус»[16].

Іноді на пляжі вона бачила волонтерів-екологів з «Черепахового дозору», а невдовзі вже могла й вітатися з кожним на ім'я. І, пробігаючи повз них, чула навзаєм: «Йо, Ем!» Більше там майже ніколи нікого не бувало, хіба що одного разу над нею з дзижчанням завис вертоліт. Його пасажир, юнак, нахилився і помахав їй рукою. Ем помахала йому у відповідь, її обличчя було надійно приховане козирком каскетки з логотипом команди «Семіноли» Флоридського штатного універу.

Їжу купувала вона у «Пабліксі»[17] — по федеральній трасі №41 за п'ять миль звідси. Вертаючись додому, часто зупинялася біля букіністичної крамниці Бобі Трікета, яка була куди більшою за батьків будиночок, хоча, зрештою, такий самий курінь. Там вона купувала старі кримінальні романи Реймонда Чендлера[18] та Еда МакБейна[19] в паперових палітурках, із засмальцьованими до брунатності кутиками пожовклих сторінок, і пахли вони так солодко й ностальгічно, як той старезний фургончик «форд» з дерев'яним кузовом, що вона його одного разу зустріла на трасі №41; на даху в нього ще були прив'язані два садові стільці, а ззаду стирчала добряче побита серферська дошка. Їй не було потреби купувати Джона Д. МакДоналда[20]; батько запакував його книжками цілі полиці, які сам колись змайстрував із ящиків з-під помаранчів.

Наприкінці липня вона пробігала шість, а інколи й сім миль щодня, циці в неї стали не більшими за шишечки, і дупця майже зникла, а на двох, до того порожніх полицях у батьковій хаті вишикувалися томики з назвами на кшталт «Мертве місто» чи «Шість негарних речей»[21]. Ввечері у неї ніколи не вмикався телевізор, навіть заради прогнозу погоди. Не вмикався й батьків старий комп'ютер. Жодного разу вона не купила якоїсь газети.

Батько телефонував їй що два дні, але перестав питати, чи не бажає вона, щоб він «вирвався» з роботи до неї, після того як вона пояснила, що, коли буде готова з ним побачитися, сама йому про це скаже. Наразі, сказала вона йому, в неї нема суїцидальних настроїв (це було правдою), нема навіть депресії (неправда) і вона добре їсть. Для Расті цього було достатньо. Вони завше були щирими одне з одним. Також вона знала, що влітку в нього завжди багато справ — все, що неможливо зробити, коли в кампусі (котрий він завжди називав заводом)вирує юнацтво, мусило бути зроблене між 15 червня й 15 вересня, коли там не було нікого, окрім студентів, що підробляють влітку, та учасників якихось наукових конференцій, що їх вряди-годи влаштовувала адміністрація.

А ще в нього була подружка, леді на ім'я Мелоді. Ем не любила їх навідувати — їй ставало там смішно, — але вона знала, що батькові було гарно з Мелоді, тож завжди питалася в нього про неї.

— Все добре, — беззмінно відповідав він. — Мел шикарна, як той персик.

Один раз вона зателефонувала Генрі, і один раз Генрі зателефонував їй. Того вечора, коли він дзвонив, Ем здалося, що він п'яний. Він знову спитав у неї, чи між ними все скінчилося назавжди, і вона знову відповіла, що не знає, таким чином, збрехавши. Ймовірно, збрехала.

Вночі вона спала, наче западала в кому. Спершу її мучили погані сни — знов і знов той ранок, коли вони побачили, що Амі мертва. В деяких сновидіннях Амі з'являлася їй чорною, мов зогнила полуниця. В інших — то були найгірші — вона знаходила Амі на межі втрати життя і рятувала її диханням з рота в рот. Найгіршими, бо прокидалася вона з усвідомленням того, що Амі залишається так само безповоротно мертвою. Якось під час нічної грози вона підхопилася посеред такого сну, зісковзнула голою з ліжка на підлогу й ридала, упершись ліктями собі в коліна, долонями розтягуючи лице в гримасу, а блискавки все спалахували й спалахували понад затокою, кидаючи на стіну миттєві сині відбитки.

Вона не припиняла себе навантажувати — випробовувала легендарні межі людської витривалості, — і сновидіння або пропали, або спустилися нижче за поріг її пам'яті. Прокидатися вона почала не те щоб з відчуттям свіжості, проте розслабленою аж до самої серцевини. І хоч кожен її день був точнісінько таким, як попередній, поступово дні почали здаватися їй новими — не вервечкою повторень, а кожний самодостатнім. Одного дня вона прокинулася з усвідомленням того, що смерть Амі — це не те, що відбувається, а те, що вже відбулося.

Вона вирішила запросити до себе батька — нехай приїде, і Мелоді хай привозить, якщо схоче. Вона пригостить їх гарним обідом. Вони зможуть заночувати (що за чортівня, це ж його дім). А відтак вона почала частіше гадати, що б його робити далі зі своїм справжнім життям, з тим, що невдовзі розпочнеться по той бік підйомного мосту: що би їй хотілося зберегти, а чого позбутися. Скоро їй треба буде зробити той телефонний дзвінок, гадала вона. За тиждень. Найбільше за два. Поки ще рано, але майже ось-ось. Майже.

Якогось полудня, невдовзі після того, як липень перейшов у серпень, Дік Холліс доповів їй, що на острові в неї з'явився сусіда. Дік називав Вермільйон не інакше, як тільки островом.

Дік був битим чолов'ягою років п'ятдесяти чи, може, сімдесяти. Високий і стрункий, він ходив в обшарпаному солом'яному капелюсі, схожому на перекинуту догори дном супницю. З сьомої ранку до сьомої вечора він опікувався мостом між Вермільйоном і материком. Працював з понеділка по п'ятницю. По вікендах його підміняв «хлопчик» (хлопчику було років тридцять). Коли, підбігши до мосту, Емілі замість Діка бачила перед будкою у старому плетеному кріслі хлопчика, який замість «Нью-Йорк Таймз» читав «Максим» або «Популярну механіку»[22], вона розуміла, що знову настала субота.

Утім, сьогодні там сидів Дік. Канал між Вермільйоном та материковим берегом — Дік називав його горлом (маючи на увазі гирло, вважала вона) — зяяв порожнечею. Небо було похмурим, на перилах мосту, тих, що з боку затоки, стояла чапля, не то медитуючи, не то пантруючи рибу.

— Сусіди? — перепитала Ем. — Немає в мене ніяких сусідів.

— Я неправильно висловився. Пікерінг повернувся. Хазяїн садиби №366. Знову привіз собі якусь небогу.

Слово небогу Дік підкреслив, зиркнувши своїми голубими, ницвілими майже до безбарвності очима.

— Я нікого не бачила, — сказала Ем.

— Так. Він переїхав міст своїм червоним «м'сдесом» десь з годину тому, коли ти ще, либонь, шнурки зав'язувала. — Дік нахилився над своєю газетою, і та захрустіла на його пласкому череві. Вона помітила, що він наполовину розгадав кросворд. — Кожного літа інша небога. Завжди молода. — Він зробив паузу. — Іноді дві небоги, одна у серпні, друга у вересні.

— Не знаю я його, — сказала Ем. — І ніякого червоного «мерседеса» не бачила.

Вона також не знала, що за будинок позначений номером 366. Вона помічала самі будівлі, але рідко звертала увагу на поштові скриньки. Звісно, окрім номеру 219. Це був той, дах якого прикрашав рядок вирізьблених пташок (дім, певне, називався Птахокрай[23]).

— Та це й на краще, — сказав Дік. Цього разу замість закотити очі він так закопилив губи, ніби йому до рота потрапило щось гидке. — Він привозить їх у «м'сдесі», а потім відвозить назад до Сейнт-Пітерсберга[24] на своєму судні. На великій білій яхті. Називається «Плейпен»[25]. Вона тут пройшла вранці. — І знову опустилися кутики його губ. Удалині загриміло. — Отже, небога отримує екскурсію по будинку, потім приємний короткий круїз морем на берег, і ми знову не бачимо Пікерінга до січня, аж поки не похолоднішає в його чиказьких краях.

Ем пригадала, що начебто бачила біля берега білу яхту під час своєї вранішньої пробіжки, але не була цього певна.

— За день чи два — а може, й через тиждень — він пришле сюди пару хлопців і хтось з них віджене його «м'сдес» туди, де він його тримає. Десь біля приватного аеропорту в Нейплзі, гадаю.

— Мабуть, він дуже багатий, — сказала Ем.

Ця розмова виявилася найдовшою з усіх, які вона до того мала з Діком, і їй було з ним цікаво, але все одно вона вже почала тупцювати на місці. Почасти тому, що не хотілося задубіти, але перш за все тому, що її тіло волало бігу.

— Багатий, як той Скрудж МакДак[26], але я вважаю, що Пікерінг надто смітить своїми грошима. Так, як дядечкові Скруджу й не снилося. Я чув, він заробив гроші на якихось комп'ютерних штуках, — завів він очі під лоба. — Так, як усі зараз.

— Мабуть, — сказала вона, не перестаючи тупцювати. Грім знову прокашлявся, і цього разу серйозніше.

— Я бачу, тобі не терпиться побігти, але затримую тебе не без причини, — промовив Дік. Він склав газету, поклав її долі поряд зі старим плетеним стільцем і поставив на неї свою чашку з кавою, мов прес-пап'є притиснув. — У мене нема звичаю патякати про острівних мешканців, бо в такому випадку я б не пропрацював тут довго — більшість із них багатії, — але ти мені подобаєшся, Емі. Ти замкнута і зовсім не пихата. А ще мені подобається твій батько. Ми з ним інколи разом хиляли пивце.

— Дякую, — сказала вона. Її зворушили його слова. Нова думка відгукнулася посмішкою в неї на губах. — А мій батько просив вас наглядати за мною?

Дік похитав головою.

— Ніколи не просив. Ніколи б і не попросив. Це не в стилі Р. Дж. Тим не менш він би тобі сказав те саме, що й я кажу: Джим Пікерінг не надто гарний чоловік. Я б тримався від нього подалі. Якщо він запросить тебе випити, хай навіть чашку кави, з ним і з його племінницею, я б на твоєму місці сказав — ні. І якщо б він запросив покататися з ним на яхті, я б теж на твоєму місці відповів йому абсолютним — ні.

— Я не відчуваю ніякої цікавості до будь-яких катань, — відповіла вона. Її цікавість була зосереджена тільки на завершенні своєї справи на острові Вермільйон. Вона відчувала, що кінець вже скоро. — Краще мені повернутися додому, поки не почався дощ.

— Гадаю, він не почнеться щонайменше до п'ятої, — сказав Дік. — А втім, навіть якщо я помиляюсь, вірю, що з тобою все буде гаразд.

Вона знову посміхнулась.

— Я теж так думаю. Всупереч поширеній думці жінки не тануть під дощем. Я передам татові ваші вітання.

— Так і зроби. — Він нахилився взяти газету, відтак застиг, глянувши на неї з-під свого дивацького капелюха. — А як тобі взагалі ведеться?

— Краще, — відповіла вона. — 3 кожним днем краще. — Вона відвернулася й припустила по дорозі до свого Маленького Солом'яного Куреня. На прощання вона махнула рукою, й одночасно з її помахом чапля, що сиділа на перилах мосту, майнула повз неї з рибою в довгому дзьобі.

Триста шістдесят шостий номер виявився Дотом, і сьогодні, вперше відтоді, як вона приїхала на Вермільйон, його ворота були розчахнутими навстіж. Чи вони вже були розчинені, коли вона пробігала тут у бік мосту? Цього вона не пам'ятала. Могла в той час дивитися на свій громіздкий, з великим циферблатом, годинник.

Вона вже майже проминула ворота — гриміло вже ближче, — але ж на ній був не тисячодоларовий замшевий костюм від Джилл Андерсон[27], а лише комплект із крамниці «Атлетик Аттіко: шорти і майка з зображенням найківської ключки. Крім того, як вона сама казала Дікові? Жінки не тануть під дощем. Отже, вона вповільнила темп, взяла трохи вбік і просто кинула погляд. Так, з цікавості.

Схоже, у дворі стояв «Мерседес 450 SL», такий, як у її батька, хоча в нього тепер уже доволі старий, а цей виглядав новісіньким. Цукерково-червоний, з сяючим навіть під потемнілим небом кузовом. Багажник був відчинений. Звідти звисав сніп довгого білявого волосся. Волосся було в крові.

Чи Дік їй казав, що дівчина Пікерінга блондинка? Це перше, що їй спало на думку, вона була шокована, була так вражена, що навіть не здивувалася. Це питання здалося їй цілком резонним, і відповідь на нього з'явилася тут же — Дік такого не казав. Тільки й казав, що молода і що небога. І казав це з гримасою на обличчі.

У небі гримнуло. Тепер майже над головою. У дворі було порожньо, якщо не вважати машини (і блондинка в багажнику нікуди не поділася). Дім теж виглядав безлюдним — мовчазним і ще більше, ніж завжди, схожим на бетонний дот. Навіть пальми, що гнулися навколо нього, не пом'якшували цього враження. Цей дім був надто великий, надто непривітний, надто сірий. Він був бридкий.

Емі начебто почула стогін. Навіть не розмірковуючи, вона побігла крізь ворота через двір до прочиненого багажника. Зазирнула всередину. Дівчина в багажнику не стогнала. Очі розплющені, але тіло в неї було порізано в численних місцях, і горло мала розчахнуте від вуха до вуха.

Ем стояла, задивившись, надто шокована, щоб поворухнутись, не в змозі навіть видихнути. Раптом їй спало на думку, що це муляж мертвої дівчини, реквізит для кінозйомок. Хоча її раціональний розум твердив, що це не так, та частина її душі, що теж відповідала за раціо, гарячково кивала. Навіть вигадувала сюжет на підтримку цієї ідеї. Дікові не подобається Пікерінг і Пікерінгів вибір дівчат? Але ж і Пікерінгу не подобається Дік! Це всього лише ретельно підготовлений розиграш. Пікерінг поїде назад через міст із навмисно відкритим навстіж багажником, з якого тріпотітиме волосся цієї бутафорської блондинки, і...

Але з багажника тепер долинули запахи. Це були запахи лайна і крові. Ем простягнула руку й торкнулася щоки під одним з вирячених очей. Холодна, але шкіра. О Господи, це таки людська шкіра.

Позаду неї почувся якийсь звук. Кроки. Вона почала розвертатися, аж тут щось впало їй на голову. Болю не було, тільки здалося, ніби яскравий білий спалах промайнув у її світі. А потім у її світі настала темрява.

Опритомнівши, вона зрозуміла, що прив'язана клейкою стрічкою до крісла у великій кухні, заповненій жахливими сталевими речами: раковина, холодильник, посудомийна машина, піч, що гідно виглядала б у кухні якогось ресторану. Від потилиці до передньої частини голови їй надходили довгі, повільні хвилі болю, здавалося, кожна з них сигналізує: шукай рятунку! шукай рятунку!

Біля раковини стояв високий стрункий чоловік у шортах хакі і старій сорочці-гольф «Ізод»[28]. У безжальному флуоресцентному світлі, що лилося з підвісної стелі, Ем помітила глибокі зморшки в кутиках його очей і сиве пасмо, що прорізало збоку його дорогу стрижку. На око йому було під п'ятдесят. Він мив під краном руки. На одній з них, трохи нижче ліктя, начебто виднілася колота ранка.

Він різко обернувся. Від цієї звірячої спритності у неї зойкнуло серце. Очі його сяяли такою яскравою блакиттю, якої вже не мав Дік Холліс. Вона не помітила в них ані сліду того, що могло б скидатися на розсудливість, і шлунок її провалився кудись глибоко. На підлозі — точнісінько такого гидотно сірого кольору, як і бетонний двір, тільки й різниці, що тут долівка була вимощена кахлями, — виднілася тьмяна, завширшки з дев'ять дюймів смуга. Ем подумала, що це, можливо, кров. Дуже легко було уявити, як Пікерінг тягне через кухню в невідомому напрямку білявку за ноги і її волосся залишає по собі цей слід.

— Отямилась, — промовив він. — Уже краще. Класно. Гадаєш, я хотів убити її? Я не хотів її вбивати. У неї в клятій шкарпетці був схований ніж! Я тільки й встиг, що ущипнути її за руку.

Здавалося, він обмірковує власні слова, тим часом промокаючи стосом паперових салфеток набубнявілу кров'ю ранку в себе на згині ліктя.

— Ну, іще за цицьку. Але ж усі дівчата цього очікують. Або мусили б. Це в них називається ПРЕ-людія. Чи в даному випадку — БЛУДО-людія.

Помахами обох рук з розчепіреними великим і вказівним пальцями він немов брав у лапки кожну свою фразу. Ем здавалося, ніби він намагається бавитися з нею в кота й мишки. А ще він скидався на божевільного. Фактично, вона не мала сумнівів щодо стану його психіки. Угорі прогуркотів грім, гучно, немов хтось там звалив меблі. Ем аж підскочила — наскільки вона була спроможна це зробити прив'язаною до кухонного крісла, — проте чоловік, що стояв біля подвійної раковини з не-іржавіючої сталі, навіть не підвів очі. Так, ніби зовсім не чув грому. Він відкопилив нижню губу.

— Отже, я забрав у неї ніж. А вже тоді я ошаленів. Мушу це визнати. Люди гадають, що я — втілення врівноваженості, і я намагаюся відповідати своїй репутації. Це так. Я намагаюся відповідати цій репутації. Втім, кожному чоловіку може урватися терпець. Ось цього-то вони й не розуміють. Будь-якому мужчині. За відповідних обставин.

Чвиркнув дощ, так ніби Господь там, угорі, смикнув ручку свого персонального ватерклозету.

— Хто може знати, що ти тут?

— Багато людей. — Її відповідь прозвучала спокійно.

Він блискавично перетнув кухню. Блискавично — саме те слово. Щойно він стояв біля мийки, а вже наступної миті опинився поряд із нею, ляснувши її по обличчі з такою силою, аж іскри посипалися їй з очей. Вони розлетілися по кімнаті, наче яскраві хвостаті комети. Голова хитнулась набік. Волоссям шмагнуло по щоці, й Ем відчула, як рот наповнюється кров'ю з розбитої нижньої губи. Внутрішній бік губи тріснув, і глибоко, вдарившись об її зуби. Відчувалося, що губа тріснула майже по всій ширині. Дощ надворі вже періщив. Я помру ще до того, як закінчиться цей дощ, — подумала Ем. Але сама собі не повірила. Либонь, ніхто не вірить, доки справа остаточно не добігає кінця.

— Хто знає? — заревів він, нахилившись їй просто в обличчя.

— Багато людей, — повторила вона, і ці слова прозвучали як бавато лютей, бо нижню губу їй уже почало розносити.

А ще вона відчула, як по підборіддю тече тонкою цівкою кров. Та попри страх і біль розум їй не знесло. Тож вона розуміла, що єдиний шанс для неї залишитися живою — переконати цього чоловіка в тому, що його викриють, якщо він її вб'є. Звісно, його викриють, навіть якщо він її відпустить, але вона розбереться з цим згодом. Не більше одного кошмару за раз.

— Бавато лютей! — промовила вона знову зухвало.

Він метнувся до мийки й назад і знову стояв біля неї — вже з ножем у руці. З маленьким ножем. Цілком можливо, що саме з тим, який дістала зі своєї шкарпетки вбита ним дівчина. Він приставив вістря до нижньої повіки Ем і відтягнув її донизу. От тоді вже не витримав її січовий міхур, з неї вихлюпнулося все враз.

Обличчя Пікерінга скривилося у трохи лицемірній відразі, й водночас він виглядав задоволеним. Дещо відсторонено Ем здивувалася, як особистість може одночасно переживати дві такі протилежні емоції. Він відступив на півкроку назад, але кінчик ножа не поворухнувся. Вістря так і чіплялося за її шкіру, відтягуючи донизу нижню повіку і злегка піднімаючи її очне яблуко.

— Чудово, — сказав він. — Знову доведеться прибирати. Втім, це не новина. Аж ніяк. І, як той казав, назовні місця більше, ніж усередині[29]. Саме так казав той чоловік.

Він щиро реготнув, ніби коротко дзявкнув, і знову нахилився до неї, втупившись своїми яскраво-блакитними очима в її затуманені.

— Назви мені одну людину, яка знає, що ти тут. Не гайся. Не надумай вигадувати. Якщо ти не назвеш одразу, я вирішу, що ти вигадуєш, і вийму тобі око з очниці, і кину його в мийку. Я це можу зробити. Отож кажи. Мерщій.

— Дік Холліс, — бовкнула вона. Просто бовкнула, по-дурному, але це трапилося рефлекторно. Їй не хотілося позбутися ока.

— Хто ще?

Жодне ім'я не спадало їй на думку, в голові була лунка порожнеча, вона вірила його запевненням, що затримка коштуватиме їй ока. Ніхто більше, ну то й що? — схлипнула вона. Та й звісно, одного Діка вже було достатньо. Звісно, що й однієї людини вистачить, хіба що цей такий скажений, що...

Він прибрав ніж, і хоча периферійним зором вона не могла розгледіти точно, але їй здалося, що на його кінчику зблиснула крихітна перлина крові. Її це не вжахнуло. Вона раділа вже з того, що зберегла собі периферійний зір.

— О'кей, — промовив Пікерінг. — О'кей, о'кей, добре, о'кей.

Він пішов до раковини і вкинув туди ножичок. Її трохи попустило. Та тут він відчинив дверцята шафи поряд із мийкою й дістав звідти великий, довгий, з гострим кінцем різницький ніж.

— О'кей, — підійшов він знову до неї. На ньому не було ані краплини крові, вона принаймні не помітила ані плямки. Як таке можливо? Скільки ж вона була непритомною?

— О'кей, о'кей, — вільною від ножа рукою він занурився собі у волосся, в свою коротку, ідіотично дорогу стрижку. І миттю відсмикнув руку. — Хто такий Дік Холліс?

— Наглядач підйомного мосту, — сказала вона; голос в неї дрижав, звучав непевно. — Ми балакали з ним про вас. Саме тому я й зупинилася, щоб поглянути. — На неї раптом найшло натхнення. — Він бачив ту дівчину! Вашу небогу, як він її назвав!

— Еге ж, еге ж, дівчата завжди виїжджають звідси на яхті, тільки це він і знає. Тільки це він і знає з усього. Що за нишпорки ці люди! Де твоя машина? Відповідай мені, або отримаєш новий презент — ампутацію цицьки. Швидку, проте не безболісну.

— У Курені! — це все, про що вона могла наразі згадати.

— Що це ще таке?

— Маленький будиночок наприкінці острова. Він належить моєму татові. — Знову її осяяв спалах натхнення. — Він знає, що я тут! Еге ж, еге ж. — Схоже, це не зацікавило Пікерінга. — Так, о'кей. Добре, велике діло. Ти маєш на увазі, що живеш там?

— Так...

Він перевів погляд на її шорти, що стали тепер темно-синіми.

— Ти бігаєш, авжеж?

Вона промовчала, та Пікерінгу не потрібна була відповідь.

— Авжеж, ти бігаєш, чорти мене забирай, так і є. Вистачить лише глянути на ці ноги.

Неймовірно, він зігнувся у попереку — так, ніби вітав особу королівської крові — і з гучним цмоком поцілував її стегно, просто під краєчком шортів. Він випрямився, і їй серце обірвалося, коли вона помітила, як настовбурчилися спереду його штани. Не до добра це.

— Ти бігаєш туди-сюди. — Він, ніби той диригент своєю паличкою, махнув різницьким ножем, аж зблиснуло дугою.

Це гіпнотизувало. Надворі не переставав періщити дощ. Він може лити ще хвилин сорок чи годину, а тоді визирне сонце. Ем загадала — чи буде вона тоді ще живою, чи побачить сонце, їй здавалося, що навряд. І все таки в це було важко повірити. Насправді, в це неможливо було повірити.

— Ти бігаєш туди-сюди. Вперед-назад. Іноді ти балакаєш з тим стариганом у солом'яному капелюсі, але більше не спілкуєшся ні з ким. — Вона була налякана, але ще не настільки, щоб не зрозуміти, що він говорить не до неї. — Авжеж. Ні з ким більше. Тому що тут нікого більше немає. Цікаво, оті мексикоси, що саджають тут дерева й стрижуть траву, вони-то бачили тебе під час твоїх післяобідніх пробіжок чи хтось із них тебе запам'ятав? Так чи ні?

Лезо похитувалося вгору-вниз. Він слідкував очима за рухами ножа, ніби шукав відповіді на його кінчику.

— Ні, — промовив він. — Ні, і я тобі скажу чому. Тому що ти для них чергова безлика грінґа, яка зганяє з себе зайвий жир. Таких усюди повно. Вони таких бачать щодня. Схибнутих на піклуванні про власне здоров'я. Такі змітають всіх зі свого шляху. Якщо не бігом, то на велосипедах. У тих їхніх ідіотських шоломиках-каструльках. О'кей? О'кей. Молися, леді Джейн[30], але роби це швидко. Я поспішаю. Дуже-дуже поспішаю.

Він підняв вістря ножа собі до плеча. Вона побачила, як стиснулися в нього губи, і вже очікувала удару. Для Ем увесь світ раптом прояснів; все в ньому стало неймовірно яскравим. Вона подумала: Я йду до тебе, Амі. А потім абсурдне, таке, яке вона могла почути хіба що на каналі ESPN: будь на місці, дитинко.

Утім, він завагався. Озирнувся так, ніби почув когось, і мовив:

— Так. Так? — і знову повторив: — Так.

Посеред кухні стояв покритий пластиком робочий стіл для готування їжі. Він пожбурив туди ніж, і той, замість втикатися в Емілі, загримів по столу.

Він сказав:

— Сиди тут. Я не збираюся тебе вбивати. Я передумав. Чоловік має право передумати. Від Ніколь я не отримав нічого, окрім укола в руку.

На столі лежав початий рулон клейкої стрічки. Він узяв його. За мить він уже стояв навколішки перед нею, його потилиця й зашийок виглядали такими безборонно ранимими. У кращому світі — у справедливішому світі — вона могла б, зчепивши пальці, вгатити кулаками по цій оголеній потилиці, але її руки були примотані у зап'ястях до поруччя зробленого з клену важкого крісла. Клейкою стрічкою до спинки також був прив'язаний її торс — грубі корсети в талії і одразу під грудьми. Ноги були примотані в колінах, згори й унизу в гомілках та в щиколотках до ніжок крісла. Він виявився напрочуд завбачливим.

Ніжки крісла він приклеїв плівкою до долівки, а зараз намотував додаткові шари, спершу спереду неї, потім ззаду. Закінчив, коли скінчилася плівка. Він випростався й поклав порожній картонний рулон на кухонний стіл.

— Отже, — промовив. — Непогано. О'кей. Все готово. Ти почекаєш тут. — Певне, ці слова здалися йому забавними, бо він задрав голову і знову реготнув отим своїм коротким дзявканням. — Не нудьгуй і не втікай, домовилися? Мені треба піти й розібратися з тим твоїм доскіпливим стариганом, і я хочу це зробити, поки йде дощ.

Цього разу він блискавкою метнувся до дверей, які виявилися шафою. Звідти видобув жовтого дощовика.

— Я пам'ятав, що він мусить висіти десь тут. У людей виникає довіра до того, хто одягнений у плащ. Не знаю чому. Це просто одна серед подібних загадок. О'кей, моя дівчинко, сиди нишком.

Він видав чергову порцію дзявкання, мов якийсь злий пудель, і пішов.

Коли хряснули передні двері і Ем впевнилася, що він дійсно пішов, та наднормальна яскравість світу почала сіріти й вона усвідомила, що перебуває на межі непритомності. Вона не могла дозволити собі непритомніти. Якщо існує життя після смерті й вона там колись побачиться з батьком, як зуміє пояснити Расті Джексону, що змарнувала свої останні хвилини на землі на непритомність? Він у ній розчарується. Навіть якщо вони зустрінуться на небесах, стоячи по кісточки у хмарах, і янголи навкруг них гратимуть музику сфер (аранжовану для арфи), він розчарується в ній, бо вона проміняла свій єдиний шанс на вікторіанське зомління.

Ем рішуче притисла зуби до своєї розбитої нижньої губи... а тоді закусила її, щоб потекла свіжа кров. У світ знову стрибком повернулася яскравість. Звук вітру й хлюпіт дощу коливалися, мов дивна музика.

Скільки вона має часу? Від цього Доту до підйомного мосту десь зо чверть милі. Його плащ і те, що вона не чула, щоб заводився двигун «мерседеса», давали їй підставу думати, що він туди побіг. Вона розуміла, що могла недочути звуку мотора через дощ і грім, але вона просто не вірила в те, що він міг поїхати туди машиною. Дік Холліс знає червоний «мерседес» і не любить чоловіка, котрий ним їздить. Червоний «мерседес» може насторожити Діка. Емілі вважала, що Пікерінг теж мав би це розуміти. Пікерінг навіжений — він говорив то сам до себе, то до когось, кого бачив лиш він, а вона ні, до невидимого партнера по злочину, але він не дурень. Звісно, Дік також не дурень, але він сам-один там, у тім будиночку біля мосту. Жодна машина не проїде, жодне судно не пройде каналом. Тільки не в таку зливу. До того ж він старий.

— У мене, мабуть, є хвилин п'ятнадцять, — повідала вона пустій кімнаті, а може, проказала це до кривавих плям на підлозі. Принаймні він не заткнув їй рота кляпом, та й навіщо було? Тут немає нікого, хто б зміг почути її крики, у цій бридкій, незграбній бетонній фортеці. Вона подумала, що, навіть якби стала зараз посеред дороги й закричала на всю силу легень, її все одно ніхто не почує. Зараз навіть мексиканці, що пораються біля будинків, десь поховалися від негоди, сидять собі в кабінах своїх вантажівок, п'ють каву і курять цигарки.

— Щонайбільше п'ятнадцять хвилин.

Авжеж. Скоріш за все, так. Бо повернеться Пікерінг і зґвалтує її, як збирався зґвалтувати Ніколь. А потім він її вб'є, як уже вбив Ніколь. Її — і скількох ще таких «небог»? Ем не могла знати, але відчувала, що — як сказав би Расті Джексон — це було не перше його родео.

П'ятнадцять хвилин. А може, лише десять.

Вона подивилася вниз, на свої ноги. Їх не було приклеєно липучкою до підлоги, але ж ніжки крісла — так. Хоча...

Ти ж стільки набігала, чорти тебе забирай. Тільки-но поглянути на ці твої ноги. Ноги були доладні, авжеж, і їй не потрібен був ніхто, хто б цілував їх, аби її в цьому запевнити. Тим наче не такий псих, як цей Пікерінг. Вона не знала, чи вони гарні в сенсі краси або сексуальності, але в утилітарному сенсі то були дуже добрі ноги. Вони далеко занесли її від того ранку, коли вона побачила мертву Амі в колисці. Ясно, що Пікерінг щиро вірив у надійність клейкої стрічки, певно, часто бачив, як її застосовують убивці-психопати в десятках фільмів, і жодна з його «небог» не подарувала йому сумнівів у її ефективності. Можливо, він не дарував їм шансу, можливо, вони були дуже налякані. Хоча, можливо... особливо в такий мокрий день, у непровітрюваному домі, такому сирому, що вона відчуває запах плісняви.

Ем максимально, наскільки їй дозволяли пута на грудях, нахилилася вперед і мало-помалу почала працювати стегнами й литками — тими своїми новими, набіганими м'язами, що привели в захват цього психопата. Спершу лиш трохи їх напружуючи, далі — наполовину. Вона вже наближалася до повноцінного напруження й почала втрачати надію, аж тут почулося цмок. Спочатку тихий, ледь не уявний звук, але він гучнішав. Стрічку було покладено кількома шарами хрест-навхрест, вона була диявольськи міцною, але все одно відклеювалася від підлоги. Хоча й повільно. Господи, милий, та як же ж повільно.

Вона розслабилася, важко дихаючи, піт стікав їй з лоба, під пахвами й між грудьми. Вона хотіла було одразу продовжити, але досвід бігання по треку Південно-Клівлендської філії юніорів підказував, що варто зачекати, щоб дати час свому захеканому серцю вимити з м'язів молочну кислоту. Якщо вона цього не зробить, подальші зусилля будуть менш енергійними і менш успішними. Це було важко. Чекати було важко. Вона не мала уявлення, скільки минуло часу, як він пішов. На стіні висів годинник — у вигляді розети, з нержавіючої сталі (як, мабуть, і все інше в цьому жахливому бездушному приміщенні, окрім червоного кленового крісла, до якого її було прив'язано), але він зупинився на 9:15. Він, видно, працював від батарейки, а батарейка здохла.

Вона хотіла посидіти нерухомо, поки не полічить до тридцяти (промовляючи собі після кожної цифри прегарна Мейзі), а витерпіла тільки до сімнадцяти. І знову почала грати м'язами, з усіх своїх сил смикаючись уперед. Цього разу цмокання почалося відразу, і то голосне. Вона відчула, що крісло почало подаватися вгору. Трішечки, але все ж воно точно підважувалося.

Ем напружилася, голова відкинута назад, зуби вишкірені, свіжа кров струменить підборіддям з розпухлої губи. Жили на шиї напнуті. Цмокання ще поголоснішало, і тепер вона почула, як щось рветься.

Гарячий біль раптом спалахнув у її правій литці, аж засудомило. Якусь мить Ем не припиняла напруження — ставки були високі, на кону лежало її життя, — але все ж розслабилася, повисла у своїх путах, хапаючи ротом повітря. І рахуючи.

— Один, прегарна Мейзі. Два, прегарна Мейзі. Три...

Та вона, либонь, таки зможе відірвати крісло від підлоги, незважаючи на цю застережливу судому. Вона була майже певна, що зможе. Але якщо вона зробить це за рахунок розриву м'язів у правій литці (з нею таке вже траплялося, пару разів її так прихоплювало, що м'язи на дотик ставали мов з каменю, а не з плоті), то втратить більше часу, аніж відвоювала. Та так і залишиться сидіти прив'язаною до цього падлючого крісла. Приклеєною до цього падлючого крісла.

Вона пам'ятала, що годинник на стіні не працює, але все одно поглянула на нього. Так само — 9:15. Чи він уже біля підйомного мосту? В ній раптом виринула надія: Дік увімкне мостову сирену, і той злякається. Чи може таке трапитись? Вона гадала — так. Вона гадала, що Пікерінг — як гієна, небезпечний тільки тоді, коли впевнений у своїй перемозі. І, можливо, як гієна, не здатен уявити, що може програти.

Прислухалася. Вона чула грім і розмірене шамотіння дощу, але реву встановленої біля мостової будки сирени не почула.

Вона знову спробувала відірвати крісло від підлоги і ледь не вгатилася головою в піч, коли воно майже вмент піддалося. Вона поточилася, її хитало, вона ледь не перекинулась, тож довелося притулитися спиною до покритого пластиком столу, що стояв посеред кухні. Серце калатало тепер так швидко, що вона майже не розрізняла окремих ударів; здавалося, щось просто гуде у неї в грудях і високо в горлі, під укосами спідньої щелепи. Якби вона перекинулась, лежала б зараз, мов та черепаха, на спині. Без жодного шансу знову підвестися.

— Усе гаразд, — подумала вона. — Цього не трапилося. Так. Але все одно з приголомшливою ясністю уявляла себе — як лежить тут на спині. Лежить в компанії з кривавим слідом, що його залишило по підлозі волосся Ніколь. Лежить і чекає, поки повернеться Пікерінг, щоб побавитися з нею, перш ніж позбавити її життя. А він коли повернеться? За сім хвилин? П'ять? Чи через якихось три хвилини?

Вона поглянула на годинник. Він показував 9:15.

Вона зсутулилася біля столу, хапаючи повітря, жінка, що виростила крісло собі на спині. На столі лежав різницький ніж, але вона не могла його дістати, бо руки були прив'язані до поруччя крісла. Та навіть якби вона спромоглася до нього дотягнутися — що тоді? Стояти тут, згорбленою, з ножем у руці. Вона ж нікуди ним не дотягнеться, нічого ним не зможе розрізати.

Вона подивилася на піч і замислилася: а що, якби їй пощастило ввімкнути конфорку? Якби та загорілася, можливо...

Нове видіння оволоділо нею: вона намагається перепалити липучку, але натомість від газу займається її одяг. Ні, вона не ризикне. Якби хтось запропонував їй пігулки (чи навіть кулю в голову), щоб уникнути зґвалтування, тортур і смерті — звісно, повільної, якій передуватимуть невимовні знущання, вона б заглушила в собі несхвальний батьків голос («Ніколи не здавайся, Емі, удача завжди поруч, чекає на тебе за першим поворотом чи за наступним») і погодилася б. Але наражатися на можливість опіків третього ступеня по всьому тілу вище талії? Лежати напівспеченою долі, чекати повернення Пікерінга, молити Бога, щоб він повернувся швидше і урвав її страждання?

Ні. На це вона не наважиться. Але що їй залишається? Вона відчувала, як збігає, збігає час. Годинник на стіні показував ті самі 9:15, але їй здалося, що плюскотіння дощу надворі трохи стихло. Ця думка сповнила її жахом. Вона відкинула її. Паніка її доконає.

Ніж недосяжний, а піч неможлива. Що їй залишається?

Відповідь здалася очевидною. Залишається крісло. Жодного іншого крісла у кухні не було, тільки високі, схожі на барні, стільці. Вона здогадалася, що це крісло він міг притягти сюди зі своєї їдальні, якої вона сподівалася ніколи не побачити. Чи він прив'язував інших жінок — інших «небог» — також до інших важких кленових червоних крісел, яким личило б стояти біля столу в їдальні? Чи, може, тільки до цього одного? В глибині душі вона вирішила, що саме так і є. Він покладався на це крісло, попри те що воно було не металевим, а дерев'яним. Що подіяло раз, подіє й наступного разу; вона була певна — і тут він теж мислив, як гієна.

Вона мусить зруйнувати крісло свого ув'язнення. Це єдине, і на це їй залишається лише кілька хвилин.

Вона знаходилась проти центру робочого столу, де зі стільниці трохи стирчав неширокий «ріжок», та вона не могла на нього покладатися. Вона боялася рухатися — боялася впасти й перетворитися на черепаху, — але їй потрібна була поверхня, ширша за цей виступ, щоб об неї битися. Отже, вона рушила до холодильника, той теж був з нержавіючої сталі... й величезний. Кращої поверхні, щоб побитися об неї дівчині, годі й шукати.

Вона човгала з кріслом, приклеєним стрічкою їй до спини, до заду й до ніг. Просуваючись нестерпно повільно. Так, ніби сунула з чудернацькою, зробленою у формі сидіння домовиною на плечах. Крісло й стане її домовиною, якщо вона перекинеться. Або якщо вона так і буде безрезультатно битися об цей «КітченЕйд»[31], коли сюди повернеться господар будинку.

Вона ледь не завалилася сторчголов, але якось зуміла утримати рівновагу, схоже, самою лише силою волі. Повернувся біль до литки, знову нагадавши про загрозу розриву м'яза, а відтак і про ненадійність правої ноги. І цей біль вона, заплющивши очі, теж намагалася прогнати силою думки. Піт лився її обличчям, змиваючи висохлі сльози, котрих вона не пам'ятала, коли наплакала.

Скільки збігло часу? Скільки? Дощ іще послабшав. Скоро вона чутиме не шум його, а окремі краплі. А може, Дік нав'язав тому бійку? Може, в нього навіть пістолет лежав у шухляді пошарпаного столика і він застрелив Пікерінга, як стріляють скаженого собаку? Чи вона тут почула б звук пострілу? Навряд, подумала вона, сильний вітер так і дмухав, не перестаючи. Ймовірніше, що Пікерінг — на двадцять років молодший і в гарній фізичній формі — забрав би в Діка будь-яку зброю, котру той міг дістати, й застосував би її проти старого.

Вона намагалася прогнати дурні думки, але це було важко. Важко було навіть думати про те, що вони зайві. Вона так само човгала вперед із заплющеними очима, і її побіліле обличчя — а губа ж напухла — сіпалося від напруги. Один дитячий крочок, два дитячі крочки. Можна мені зробити ще шість дитячих крочків? Так, можеш зробити. Але вже на четвертому кроці її коліна — вона сунулася майже навприсядки — вперлися у холодильник.

Ем розплющила очі, не в змозі повірити, що успішно завершила це важке сафарі — подолала дистанцію, яку незв'язана людина покрила б трьома звичайними кроками, та для неї це була справжня подорож. Чорт, не близенький світ.

Витрачати час на вшанування себе не було коли, і не тільки тому, що будь-якої миті вона могла почути, як відчиняються вхідні двері Доту. Мала вона й інші проблеми. Її м'язи тремтіли, їх зсудомило від ходьби в майже сидячій позиції, вона почувалася, мов нетренована аматорка, що намагається прийняти нелюдську позу з арсеналу тантра-йоги. Якщо вона не зробить цього відразу, то ніколи не зможе цього зробити. А якщо крісло таке ж міцне, як на вигляд...

Утім, вона прогнала цю думку.

— Напевне, буде боляче, — зітхнула вона. — Ти ж це знаєш, еге ж?

Вона знала, але пам'ятала, що Пікерінг у себе в голові може тримати для неї сюрпризи, незрівнянно жахливіші.

— Будь ласка, — промовила вона, повертаючись боком до холодильника, показуючи йому себе у профіль. Якщо це була молитва, вона загадала, що молиться до своєї мертвої донечки. — Прошу, — промовила вона ще раз і вихнула вбік стегнами, угативши своїм спинним паразитом об холодильник. Її не так сильно вразило, навіть в ту мить, коли крісло раптом відірвалося від підлоги й вона мало не влетіла головою в піч, ледь-ледь не вгатилася. А зараз спинка крісла крекнула, і сидіння під її сідницями посунулося набік. Тільки ніжки трималися міцно.

— Воно трухляве! — скрикнула Ем на всю порожню кухню. — Це чортове крісло трухляве!

Може, й не зовсім, але — Господи, благослови флоридський клімат — це крісло виявилося не таким міцним, яким було на вигляд. Нарешті промінчик удачі... та якщо б зараз, коли Ем спіткало везіння, сюди ввійшов той, вона б, либонь, збожеволіла.

Скільки? Скільки минуло часу, як він пішов? Вона не мала уявлення. Завжди у неї в голові працював доволі точний годинник, але тепер він був таким же бездіяльним, як і той, що висів на стіні. У цілковитій втраті почуття часу було щось особливо моторошне. Вона згадала про власний великий незграбний годинник, подивилася на руку, але годинник пропав. На тім місці, де він був, лишилася тільки бліда смужка. Напевне, це він його забрав.

Вона відхилилася вбік, щоб знову вдаритися об холодильник, аж тут у неї виникла краща думка. Зад її вже частково зсунувся з сидіння крісла, тож це додало їй свободи рухів. Вона напружила спину, як до того напружувала стегна й литки, намагаючись відірвати крісло від підлоги, проте цього разу, коли відчула попереджувальний біль у крижах, не розслаблювалася, щоб очікувати попущення. Більше нема в неї такого привілею, як марнувати час на очікування, вирішила вона. Їй привиділося, як він повертається, біжить просто посередині безлюдної дороги, розбризкуючи ступнями жмені води, як тріпоче його жовтий плащ. А в руці він тримає якийсь інструмент. Можливо, монтувалку, котру прихопив з собою із заляпаного кров'ю багажника свого «мерседеса».

Ем рвонулася вперед. Біль у крижах поглибився, став гострим, наче скляним. Але вона знову почула той тріск, з яким відривається клейка стрічка — не від крісла, а сама від себе. Рвалися напластування її шарів. Послаблюючись. Послаблення — не те, що звільнення, але все одно це гарно. Це додає їй свободи рухів.

Вона знову вихнулась, вгатившись у холодильник, і скрикнула при цьому від натуги. Її прохромив жах. Цього разу крісло не поворухнулось. Воно пристало, як той банний лист. Вона знову вихнулась, сильніше, скрикнувши голосніше: свято тантра-йоги пополам із садо-мазо-диско. Почулося крек, і крісло трохи зсунулося їй на праву сідницю й бік спини.

Вона хиталася знову... й знову... й знову, невимовно втомленими стегнами, і билася об холодильник. Втратила ударам лік. І знову плакала. Шорти в неї ззаду луснули. Вони косо сповзли на одне стегно, а воно вже кровило. Мабуть, загнала скіпку, подумала вона.

Вона глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти захекане серце (та куди там), і вгатила своєю тортурною колодою в холодильник знову, з усіх, які ще мала, сил. Цього разу вона нарешті влучила у притоплений важіль кригогенератора, і той вивергнув на кахляну підлогу джекпот із кубиків льоду. Знову тріск, провисання, і раптом ліва рука стала вільною. Вона тупо-здивовано глянула на неї. При руці так і залишався прив'язаний поручень крісла, зате само воно звисало збоку, утримуване лише довгими сірими смугами клейкої стрічки. Виглядало це так, ніби вона потрапила в якесь павутиння. Авжеж, так воно і є насправді; цей скажений курвий син у шортах хакі та сорочці «Ізод» і є павуком. Вона все ще не вільна, але тепер може скористатися ножем. Треба лише дочовгати до столу посеред кухні і взяти його.

— Не наступай на кубики, — напутила вона себе заморено. Голос прозвучав — так вона сама, принаймні, почула, — немов це промовила якась пришелепувата студентка, що довчилася до межі нервового виснаження. — Момент вельми недоречний для льодобіжного спорту.

Льоду вона уникла, але, коли нахилилася по ніж, щось небезпечно хруснуло у її натрудженій спині. Крісло, хоча вже й не так щільно, проте все ще прив'язане липучими корсетами до її тулуба (та й до ніг теж), вдарилося об край столу. Вона не звернула на це уваги. У неї з'явилася можливість ухопити ніж щойно звільненою лівицею і перепиляти стрічку, якою ще було обплутано її праву руку, хапаючи ротом повітря і кидаючи короткі погляди на двійчасті двері між кухнею і тим, що за ними ховалося, — їдальня й коридор, як гадала вона; в той бік він вийшов і звідти, ймовірно, знову з'явиться. Вивільнивши праву руку, вона відірвала все ще прив'язаний до лівої уламок крісла і кинула його на стіл.

— Перестань виглядати його, — наказала вона собі посеред сірої, притемненої кухні. — Роби свою справу, і все.

То була слушна порада, але важка для виконання, коли знаєш, що твоя смерть може ось-ось з'явитися крізь оці двері.

Вона почала перерізати жмут липучки просто в себе під грудьми. Це слід було робити акуратно, неспішно, але вона не могла собі дозволити неспішності, тож повсякчас колола себе гостряком ножа. Відчуваючи, як по шкірі стікає кров.

Ніж був гострий. Найгірше було те, що ті неухильні рани припадали їй просто під грудну кістку. Найкращим було те, що стрічка різалася без зайвого опору, шар за шаром. Нарешті вона була розпорота зверху й донизу, і крісло ще трохи зсунулося в неї зі спини. Вона взялася краяти широкий жмут стрічки в себе на талії. Тепер вона могла нахилитися глибше, тож працювала швидше, менше вражаючи власне тіло. Нарешті вона прорізала стрічку наскрізь і крісло впало спинкою на підлогу. Але її ноги все ще були прив'язані до його ніжок, і їх дерев'яні кінці вмент задерлися, втиснувшись у нижні частини литок там, де, мов дроти, зі шкіри випиналися її ахіллесові сухожилки. Біль був нестерпний, і вона застогнала.

Ем завела ліву руку за спину і повернула крісло в попередню позицію, притулила до спини, позбувшись таким чином цього жахливого тиску. Поза була болісна для руки і ганебна, але вона, утримуючи крісло при спині, знову обернулася лицем до плити. Тоді відхилилася назад і обіперлася об край столу кріслом, зменшивши так його вагу. Задихаючись, знову вся в сльозах (сама не помічала, що плаче), вона нахилилася вперед і почала пиляти плівку, що сковувала їй щиколотки. Ці зусилля послабили ножні пута і ті, якими була примотана до крісла нижня частина її тіла; робота нарешті пішла швидше, і вона рідше різалася, хоча й примудрилася добряче рубонути собі праву литку — так, ніби оскаженіла підсвідомість намагалася її покарати за те, що та відповіла судомою, коли Ем намагалася відірвати крісло від підлоги. Вона працювала з плівкою, яка утримувала її коліна, — останні пута, — коли почула, як відчинилися й закрилися вхідні двері будинку.

— Я вже вдома, мила! — весело гукнув звідти Пікерінг. — Ти скучила?

Нахилена, за завісою волосся перед лицем, Ем заклякла, і лиш найостанніший залишок волі змусив її знову рухатися. Нема часу панькатися з собою — вона просунула лезо різницького ножа під жмут сірої плівки, що скував їй праве коліно, у дивовижний спосіб не увіткнувши гострий кінець собі в колінну чашечку, і щосили рвонула ніж вгору.

Там, у холі, почулося важке клац, і вона зрозуміла: це він щойно повернув ключ у замку — великому замку, судячи зі звуку. Пікерінгу не потрібні були небажані гості, він, імовірно, гадав, що для одного дня достатньо однієї її. Він рушив холом. Напевне, на ньому були кросівки (раніше вона не помітила), бо кроки його були ледь чутними.

Він насвистував «О Сузана»[32].

Стрічка, що утримувала праве коліно, геть розповзлася, і крісло позаду неї завалилося на край столу з гучним стукотом, прив'язаним тепер залишалося тільки її ліве коліно. На мить кроки — вже дуже близькі — за двостулковими дверима зупинилися, але тут же вона почула, як він побіг. Після цього все пішло дуже, дуже швидко.

Він штовхнув двері обіруч, і вони розчахнулися з гучним чвах, так, з виставленими поперед себе руками, він і влетів до кухні. Руки в нього були порожні — ані сліду монтувалки, яку вона собі намалювала думкою. Рукави жовтого дощовика були підкочені до ліктів, і в Ем вистачило часу подумати: Плащ замалий для тебе, засранцю, — про це тобі могла б сказати дружина, але в тебе ж нема дружини, авжеж?

Каптур плащу було відкинуто назад. Його крута стрижка нарешті набула безладного вигляду — помірно безладного; для більшого вона була надто короткою, — і дощова вода текла йому по щоках, затікаючи в очі. Він з першого погляду второпав ситуацію, схоже, осягнув усе.

— Ах, ти, чортова курво! — заревів він і кинувся повз стіл схопити її.

Вона вистромила наперед різницький ніж. Лезо шваркнуло йому між великим і вказівним пальцями розчепіреної долоні, глибоко врізавшись у плоть у заглибині цього V. Ринула кров. Пікерінг верескнув від болю й здивування — більше від здивування, подумала вона. Гієни не очікують від своїх жертв, що ті...

Він скинув угору ліву руку і вхопив її за зап'ястя, викручуючи. Щось клацнуло. Чи, може, тріснуло. Хай там як, а руку їй аж до плеча пронизав біль, сліпучий, мов блискавка. Вона намагалася утримати ніж, але шансів не було. Ніж полетів через усю кухню, а коли той відпустив зап'ястя Ем, її права рука обвисла з вивернутими пальцями.

Він навалився на неї, проте Ем обома руками, незважаючи на крик новонародженого в її зап'ястку болю, відіпхнула його. Чисто інстинктивно. Раціональне мислення підказало б їй, що відштовхуванням не зупинити цього парубка, але раціональне мислення вшилося в найдальший куток її мозку, неспроможне ні на що, окрім надії на краще.

Він навалився на неї всією своєю вагою, але вона уперлася задом у потрощений ріжок кухонного столу. Він сіпнувся назад із таким сполоханим обличчям, що в інших обставинах це виглядало б комічним, і, послизнувшись на кубиках льоду, відскочив. На мить набувши виразу якогось мультиплікаційного персонажа — чи не Марафонця, колеги Ель Койота? — він, затанцювавши на місці, намагався утриматись на ногах. Та знову наступив на шматочки криги (він бачив, як вони іскрами розлітаються по долівці) і важко гепнувся долі, вдарившись потилицею об свій свіжопонівечений холодильник.

Підняв скривавлену руку, роздивився. Тоді перевів очі на неї.

— Ти порізала мене, — промовив він. — Ти, курво, тупа курво, подивись на це, ти мене порізала. Навіщо ти мене порізала?

Він спробував здертися на ноги, але з-під нього порхнули нові крижинки, і він знов-таки завалився. Він зробив оберт з упором на одне коліно, сподіваючись таким чином піднятися, і на мить опинився до неї спиною. Ем ухопила зі столу ліве поруччя від поламаного крісла. З нього звисали шматки клейкої стрічки. Пікерінг підвівся на ноги й обернувся до неї. Ем чекала. Вона опустила йому на лоба поручень, тримаючи його обома руками, — права не хотіла стискатися, але вона її примусила. Якась атавістична, відповідальна за виживання частина в ній навіть згадала, що червону кленову планку слід схопити за самий кінець, бо це максимально посилить удар, а удар потрібен був добрячий. Кінець кінцем, це ж був не бейсбольний кий, а підлокітник крісла.

Гуп. Звук виявився не таким гучним, як тоді, коли він штовхнув вхідні двері, розчахнувши їх навстіж, але пролунав доволі голосно, либонь тому, що дощ уже майже замовк. Якусь мить нічого не відбувалося, а тоді кров почала струменіти з його крутої зачіски, заливаючи йому обличчя. Вона задивилася на нього, просто йому в очі. Він відповів їй повним розгубленості й нерозуміння поглядом.

— Не треба, — промимрив немічно і простягнув руку до неї.

— Треба, — відповіла вона і вгатила знову, цього разу збоку — широким дворучним свінгом, права рука її при цьому не витримала в останній момент, проте ліва трималася міцно. Кінець підлокітника — потрощений на обламаному краї, зі шпичками, що стирчали навсібіч, — врізався Пікерінгу у праву скроню. Цього разу кров ринула одразу, щойно голова його мотнулася набік, вдарившись об ліве плече. Яскраві краплі попливли йому по щоці, ляпаючи на сірі кахлі підлоги.

— Стій, — промовив він глухо, лапаючи рукою в повітрі. На вигляд — як той потопельник, що благає порятунку.

— Ні, — сказала вона і знову опустила підлокітник йому на голову.

Пікерінг заверещав і, втиснувши голову у плечі, зіщулено кинувся геть від неї, намагаючись опинитися по інший бік кухонного столу. І знову наступив на крижані кубики, послизнувся, але примудрився встояти цього разу. Тільки якимось дивом він утримався на ногах, майнуло їй у голові.

Вона ледь не дозволила йому втекти, гадаючи, що він кинеться до дверей. Так зробила б вона сама. Та тут у її голові — дуже спокійно — прозвучав голос її батька: «Любонько, він кинувся по ніж».

— Ні, — прогарчала цього разу вона. — Ні, тобі його не дістати.

Вона хотіла було оббігти стіл з іншого боку і перейняти його, але не могла вона бігти, не могла, поки позаду неї теліпалися потрощені рештки крісла, мов якесь враже ядро на ланцюзі, — воно все ще трималося на залишках клейкої стрічки при її лівому коліні. Воно стукнулося об стіл, ляснуло її по гузну, намагаючись прослизнути між стегнами, заборсати їй ноги. Здавалося, крісло грає йому на руку, і вона зраділа, що потрощила його.

Пікерінг дістався ножа — той лежав якраз під дверима — і впав на нього ницьма, мов футбольний захисник, що прикриває собою вільний м'яч. Він видавав горлові, з булькотом і присвистом, звуки. Ем запопала його якраз у ту мить, коли він почав перевертатися. Вона знову й знову гамселила його по голові й сама скімлила, розуміючи краєчком свідомості, що підлокітник недостатньо важкий і що вона не в змозі вкласти в цю справу стільки сили, скільки їй хотілося б вкласти. Вона бачила, як вже набубнявіло її праве зап'ястя, і намагалася відплатити за отриману цим зап'ястям наругу так, ніби воно мало шанси пережити сьогоднішній день.

Пікерінг упав на ніж і завмер. Хапаючи ротом повітря, вона позадкувала, знову ті крихітні білі комети почали кружляти в її полі зору.

У неї в голові почалася чоловіча розмова. Доволі звична річ для неї і не завжди небажана. Іноді, але не завжди.

Генрі: Дістань з-під нього того бісового ножа і встроми йому просто проміж лопаток.

Расті: Ні, серденько. Не наближайся до нього. Він очікує цього. Корчить із себе опосума.

Генрі: Або в шию встроми. Так теж добре буде. У його смердючу шию.

Расті: Засунути під нього руку — все одно що вставити її у снопов'язалку. Емі, ти маєш дві можливості. Забий його до смерті...

Генрі, неохоче, проте переконливо: ...або тікай. Либонь, що так. А може, й ні.

У столі, біля неї, була шухляда. Вона висмикнула шухляду, сподіваючись побачити там інший ніж — цілу купу ножів: шеретувальні ножі, підрізні ножі, ножі-сікачі, зазубрені хлібні ножі. Вона погодилася б навіть на простацький, в біса, ніж для масла. Але побачила набір кокетливих кухонних знарядь з чорного пластику: пару порційних ложок, ополоник і велику діряву шумівку. Там лежала ще всяка дрібнота, але найнебезпечнішою річчю, що впала їй до ока, виявився обдирач для картоплі.

— Слухай сюди, — промовила вона. Голос її прозвучав захрипло, майже гортанно. Горло пересохло. — Я не хочу тебе вбивати, але вб'ю, якщо ти мене змусиш. Я знайшла велику виделку для м'яса. Якщо ти спробуєш перевернутися, я встромлю її тобі просто в шию і пхатиму, аж поки вона не вилізе в тебе спереду з горла.

Чи він повірив їй? Оце так питання. Вона була певна, що він свідомо поховав усі ножі, окрім того, що зараз лежав під ним, але чи він точно пам'ятає, що прибрав звідси геть усі гострі предмети? Більшість чоловіків не мають уявлення, що лежить у шухлядах їхніх кухонь, — вона знала це з досвіду свого життя з Генрі, та й перед Генрі, з життя зі своїм батьком, — але Пікерінг не був схожим на більшість чоловіків, і кухня ця не була такою, як більшість кухонь. Вона подумала, що ця нагадує радше анатомічний театр. Проте, зважаючи на те, що він приголомшений (а чи приголомшений він?) і як він напевне боїться, що похибка пам'яті може стати для нього фатальною, цей її блеф може подіяти. Тут постало інше питання: а чи взагалі він її чує? Та й чи розуміє, якщо навіть чує? Блеф може не подіяти, якщо людина, яку розводиш, не розуміє, наскільки високі ставки.

А втім, вона не збиралася стояти і довго зважувати всі за і проти. Це було б найгірше, що вона могла зробити. Вона нахилилася, не відводячи очей від Пікерінга, і загнала пальці під останнє кільце плівки, яке все ще тримало її прив'язаною до крісла. Пальці її правої руки ще впертіше відмовлялися працювати, та вона їх примусила. І те, що шкіра її була просякнута потом, теж придалося. Вона потягнула вниз, і плівка почала попускатися з тим самим бридким рипінням. Вона очікувала, що буде боляче, навкруг коліна залишилася яскраво-червона смуга (з якогось дива в голові їй кілька разів майнуло слово Юпітер), але вона вже перейшла той поріг, за яким не реагують на такі відчуття. Плівка піддалася і впала вниз, їй до щиколотки, зморщена, покручена, липнуча сама до себе. Вона струснула її з ноги. В голові гуло, чи то від натуги, чи від удару, що вона отримала від нього, коли задивилася на мертву дівчину в багажнику його «мерседеса».

— Ніколь, — промовила вона. — Її звали Ніколь. Промовляння імені мертвої дівчини, схоже, трохи привело Ем до тями. Тепер думка про те, щоб намагатися дістати з-під нього різницький ніж, видалася їй божевільною. Той внутрішній голос, яким до неї нібито промовляв її батько, мав рацію: навіть залишатися в одній кімнаті з Пікерінгом — це дратувати фортуну. Тільки втікати. Тільки так.

— Я йду, — промовила вона. — Ти мене чуєш?

Він не поворухнувся.

— У мене довга виделка. Якщо ти переслідуватимеш мене, я тебе нею проколю. Я... я виколупаю тобі очі. Ти мусиш залишатися там, де лежиш. Ти второпав?

Він не поворухнувся.

Емілі позадкувала від нього, відтак відвернулася і залишила кухню крізь ті двері, що були у протилежному її кінці. Вона так і тримала в руках той чортів поручень від крісла.

За стіною виявилася їдальня. Там стояв довгий стіл зі скляним верхом. Навкруг нього розташувалися сім червоних кленових стільців. Місце, звідки було взято восьмий, зяяло порожнечею. Аякже. Задивившись на пусте «місце матері» на одному кінці столу, вона раптом пригадала: під оком у неї бубнявіє крихітна перлина крові, а Пікерінг примовляє: «О'кей, о'кей, добре». Він повірив їй, коли вона сказала, що тільки Дік може знати про те, що вона може бути в цьому Доті, і вкинув ніж — маленький ножик Ніколь, подумалося їй тоді — до мийки.

Отже, ніж, яким його можна було залякувати, там таки був. І зараз є. В мийці. Але вона туди не повернеться. Нізащо.

Вона пройшла крізь їдальню і потрапила до холу, де було п'ять дверей, по двоє в бічних стінах і одні в дальній. Перші двоє дверей, які вона проминула, були відчинені, ліворуч була ванна, а праворуч — пральня. Пральна машина стояла з прочиненим верхнім люком для завантаження білизни. Поряд на полиці стояла коробка «Тайду». З люка звисала заплямлена кров'ю сорочка. Це сорочка Ніколь, вирішила Емілі, хоча й не могла знати напевне. Але ж, якщо це дійсно її сорочка, навіщо Пікерінг зібрався її прати? Пранням не вивести дірки. Емілі пригадала, що начебто бачила десятки поранень, хоча це видавалося їй неможливим. А як було насправді?

Вона вирішила, що так і було: Пікерінг же скажений.

Вона прочинила наступні за ванною двері й побачила кімнату для гостей. Це була невиразна стерильна коробка, де панувало велетенське ліжко, так ретельно застелене, що, аби кинути на покривало монету, вона, поза всякими сумнівами, відскочила б з дзенькотом. А чи служниця застеляла цю постіль? «Наше обстеження каже, що ні, — подумала Ем. — Наше обстеження показує, що ніяка служниця ніколи ногою не ступала до цього будинку. Тільки "небоги"».

Двері навпроти цієї кімнати вели до кабінету. Він був точнісінько таким само стерильним, як і протилежна йому гостьова. У кутку стояли дві шафки з картотекою. А в центрі великий стіл, на якому не було нічого, окрім комп'ютера «Делл»[33], захищеного від пилу прозорим пластиковим покриттям. Дубова підлога. Жодного килима. Жодного зображення на стінах. Єдине велике вікно затулене ставнями, крізь які пробивалося лише кілька дротиків неяскравого світла. Як і кімната для гостей, кабінет мав похмурий, відчужений вигляд.

— Він тут ніколи не працював, — подумала вона і була певна, що так воно й є. Це декорації. Весь цей будинок — театральна декорація, як і та кімната, звідки вона втекла, — кімната, схожа на кухню, яка була насправді анатомічним театром з легкими для відмивання панелями, долівкою і столом.

Двері в дальньому кінці холу були замкнені, ще наближаючись до них, вона знала, що будуть замкнені. Вона потрапляє у пастку в кінці цього коридору, якщо він зайде сюди крізь двері з кухні/їдальні. Звідси нікуди бігти, а бігання останнім часом стало єдиним, у чому вона вправна, єдиним, на що вона годиться.

Вона підсмикнула на собі шорти — вони здавалися завеликими їй тепер, після того як луснув задній шов, — і вхопилася за клямку. Вона була так переповнена передчуттям, що якусь мить не могла повірити, коли та піддалася під її рукою. Штовхнула двері, ті відчинилися, і вона вступила в кімнату, яка мусила бути спальнею Пікерінга. Тут панувала майже така ж стерильність, як у кімнаті для гостей, але не зовсім. По-перше, тут лежало дві подушки, а не одна, і стьобане покривало на ліжку (воно виглядало близнюком того, що у кімнаті для гостей) було відгорнуте акуратним трикутником, готове впустити свого хазяїна у комфорт свіжих простирадл після важкого трудового дня. І підлогу тут вкривав килим. Усього лише дешевий нейлоновий хідник, хоча й від стіни до стіни. Генрі, безсумнівно, назвав би це спецстайнею, але килим пасував до блакитних стін і робив цю кімнату на вигляд менш вбогою за інші. Тут також стояли невеличкий столик — схожий на якусь старовинну шкільну парту — і простий дерев'яний стілець. І хоча, порівняно з інтер'єром кабінету з його великим вікном і дорогим комп'ютером, тут не було нічого особливого, вона мала відчуття, що цей стіл — робочий. Що Пікерінг іноді висиджує тут, щось пише, горблячись, мов учень десь у сільській школі. Пише таке, про що їй не хотілося думати.

Вікно тут теж було велике. І на відміну від вікон у кабінеті й гостьовій кімнаті — не було закрите ставнями. Раніш, ніж Ем встигла виглянути надвір, щоб роздивитися, що там, унизу, її увагу привернула фотографія на стіні над ліжком. Не оправлена, не повішена за шнури на цвяшку, а просто приколота булавками. Навкруг неї стіна рясніла крихітними дірочками, схоже було, що там колись приколювали інші фото. Ця фотографія була кольорова, з друкованими цифрами в правому куті 19.04.07. Судячи лише з паперу, а не тому, що вона мала аж такий вишуканий смак, Ем вирішила, що знімок зроблено було, скоріш за все, не цифровою, а якоюсь старомодною камерою. Хоча, можливо, фотограф просто хвилювався. Як ото хвилюються гієни, втямила вона, коли надходять сутінки і свіжа здобич видніється неподалік. Невиразний кадр, ніби знятий телеоб'єктивом, і персона на ньому опинилася не в центрі. Ця персона була довгоногою молодою жінкою у джинсових шортах і обрізаному топі з написом БАР ПИВНИХ ЧАСІВ. На пучках пальців її лівої руки лежала таця, як в офіціантки на якійсь зі старих життєрадісних картин Нормана Роквела[34]. Вона усміхалася. Білявка. Ем не могла достеменно впізнати в ній Ніколь, і сам знімок був каламутним, та й не могла вона її розгледіти як слід за ті кілька секунд, коли, шокована, заглядала до багажника «мерседеса»... але вона була певна. Серце її було в цьому впевнене.

Расті: Це не важливо, серденько. Ти мусиш ушиватися звідси. Ти мусиш вибратися на простір, де зможеш бігти.

Так, ніби підтверджуючи ці слова, грюкнули, розчахнувшись, двері між кухнею та їдальнею — звук був такий, ніби вони ледь не зірвалися з завіс.

Ні, — майнула їй думка. У неї похололо всередині. Вона сподівалася, що цього разу не обмочилася, але неспроможна була вирішити напевне. — Ні, не може цього бути.

— Бажаєш жорсткої гри? — гукнув Пікерінг. Голос його звучав приголомшливо бадьоро. — О'кей, я можу пограти жорстко. Авжеж. Без проблем. Хочеш? Тільки попроси. Татусь тебе потішить.

Наближається. Вже у їдальні. Вона почула грюк, а потім гучне торохкотіння, коли він наштовхнувся на якесь із крісел (либонь, на те, що біля «батьківського» кінця столу) і віджбурнув його вбік. Світ поплив у неї в очах, посірів, хоча у цій кімнаті доволі пояснішало зі вщуханням дощу.

Вона закусила розбиту губу. Від цього свіжа цівка крові заструменіла їй на підборіддя, але одночасно у світ повернулися кольори, а сама вона — до реальності. Вона захряснула двері й лапнула рукою по замок. Тут не було замку. Вона озирнулася й угледіла простацький дерев'яний стілець, що тулився біля простацького дерев'яного столу. Коли Пікерінг, човгаючи ногами, кинувся бігти повз свою пральню й кабінет — а чи тримає він у руці різницького ножа? Звісно, що тримає, — вона вхопила стілець і, нахиливши, уперла його під клямкою. Усього за секунду він вдарив у двері обома руками.

Вона подумала, що, якби й ці двері були з дубових дощок, стілець відштовхнуло б, як шайбу в шафлборді[35]. Можливо, вона його підхопила б і захищалася стільцем: Ем Безстрашна Приборкувачка Левів. Хоча їй у таке аж ніяк не вірилося. Та тут був ще й цей килим. Дешевий, нейлоновий, але з глибоким ворсом — принаймні тут цей ворс прислужився. Ніжки стільця вгрузли й трималися, хоча вона побачила, що килим уже почав поротися.

Пікерінг заревів і почав бити в двері кулаками. Вона сподівалася, що він так і тримає в руці того ножа — раптом переріже собі знічев'я горло?

— Відчини двері! — волав він. — Відчини! Сама собі гірше робиш!

— Куди вже гірше, — тим часом подумала Емілі, задкуючи. І озираючись довкола.

Двері були тут єдиними, тож залишалося тільки вікно.

— Ти змушуєш мене скаженіти, леді Джейн!

— Ні, ти вже скажений. Як той звір.

Вона роздивилася, що вікно тут було особливого флоридського фасону, крізь таке можна тільки дивитися, а відкривати — зась. Тут бережуть кондиціоноване повітря. Ну, й що далі? Пролетіти крізь нього з тріском, мов той Клінт Іствуд у якомусь із класичних спагеті-вестернів? Імовірно; такий трюк, безумовно, здався б їй заманливим у дитинстві, але вона мала підозру, що поріжеться до кісток, якщо дійсно спробує це зробити. І для Клінта Іствуда, і для Двейна «Рок» Джонсона, і для Стівена Сігала існують дублери-трюкачі, що роблять за них усе, коли доходить до таких речей, як класичні стрибки крізь вікна салунів. Та й для трюкачів існує спеціальне скло.

Вона почула швидке тупотіння за дверима, він відбіг, а потім з розгону навалився на двері. Ці двері теж були доволі важкими, та Пікерінг не жартував, і одвірок здригнувся. Цього разу стілець посунувся на пару дюймів, але знову витримав. Що гірше, подовшилася діра в килимі і вона почула рипіння, дуже схоже на те, яке видавала, піддаючись, липучка. Пікерінг був дуже моторний для людини, битої по голові та плечах дрючком з червоного клена, звісно, він був скажений, але водночас достатньо розсудливий, щоб розуміти: якщо вона вибереться, то йому гаплик. Це для нього потужна мотивація, вважала вона.

Треба було мені потрощити об нього геть усе те крісло, — подумала вона.

— Бажаєш гратися? — волав він. — Я пограюся. Будь певна. Можемо закластися на твою сраку. Але ти на моєму ігровому полі, о'кей? І я вже... я... тут.

Він знову вгатився у двері. Вони струсонулися в одвірку, вже ледь тримаючись на завісах, а стілець знову відплигнув на пару-трійку дюймів. Ем задивилася на розростання темних рівчачків між дверима й упертими ніжками стільця — це дерся дешевий килим.

Отже, через вікно. Якщо їй судиться померти від кровотечі, спричиненої хтозна якою ще кількістю поранень, краще вже те, що вона сама собі їх завдасть. Хоча... якщо вона обгорнеться ковдрою...

Погляд її впав на стіл.

— Містере Пікерінг! — гукнула вона, хапаючи столик за борти. — Зачекайте! Я хочу укласти з вами угоду!

— Ніяких угод з курвами, о'кей? — відгукнувся він роздратовано, але затих ненадовго — либонь, щоб віддихатися, — та це додало їй часу. Час їй був найбільше потрібен. Час — це, певне, єдине, що вона могла від нього отримати; вона аж ніяк не потребувала його заяв про те, що він не той чоловік, котрий укладатиме угоди з курвами. — Ну, й що в тебе за геніальний план? Скажи татусеві Джиму.

Наразі її планом був стіл. Вона підважила його, майже певна, що зараз у її натрудженому попереку щось лусне, мов повітряна кулька. Але столик виявився легким і ще полегшав, коли на підлогу посипалися скинуті з його поверхні перев'язані гумовими стрічками стоси файлів, що виглядали схожими на університетські екзаменаційні реєстри.

— Що ти там робиш? — нервово запитав він, а відтак: — Не роби цього!

Вона побігла в бік вікна, різко зупинилася й жбурнула стіл. Скло розлетілося з жахливим дзенькотом. Не витрачаючи часу на роздуми, не затримуючись на роздивляння — від роздумів зараз не було ніякої користі, а роздивляння могло її лише налякати, якщо там було зависоко, — вона зірвала з ліжка ковдру.

Пікерінг знову вдарив у двері, і, хоча стілець знову втримав їх (вона про це здогадалася, якби ні, так той уже пробіг би через кімнату і вхопив її), гучно тріснула деревина.

Ем загорнулася у ковдру від шиї до п'ят, здавшись собі на мить готовою вирушити в снігову завірюху індіанкою з картини Невела Конверса Ваєта[36]. Вона рвонула у щербату діру вікна саме тієї миті, коли двері позаду неї з тріском розпахнулися. Кілька скляних шпичаків поранили ковдру, проте жоден не торкнувся Ем.

— Ах, же ти, паскудна довбана курво! — заверещав Пікерінг позаду неї — ледь не впритул за нею, — але вона вже полетіла.

Дитиною вона поводилася по-хлоп'ячому, більше полюбляла гратися в хлоп'ячі ігри (найкраща називалася просто — «у війну») в лісі поза їхнім домом у передмісті Чикаго, ніж бавитися з Барбі та Кеном на батьківському ґанку. Вона не вилазила зі штанів «Кріпка шкірка»[37] і практичних майок, волосся носила зав'язаним на потилиці у конячий хвостик. Разом з кращою подружкою Бекою вони дивилися по телевізору не близнючок Олсен[38], а старі фільми Іствуда й Шварценеґґера, а коли йшов серіал «Скубі-Ду», вони ототожнювали себе радше з самим собакою Скубі, ніж з Велмою чи Дафною. Всі два роки у початковій школі вони називали свої сніданки «скубі-хавкою».

А ще вони, звісно, лазили по деревах. Емілі запам'яталося одне літо, коли вона і її сусідка Бека — кожна у своєму дворі — тільки й робили, що висіли на деревах. Їм того літа було, здається, рочків по дев'ять. Окрім батьківського уроку з правильного падіння, єдине, що Емі ясно пам'ятала з того дереволазного літа, так це те, що мати кожного ранку намазувала їй носа якимсь білим кремом, наказуючи — Емі, тільки не надумай оце витерти! — своїм фірмовим тоном: слухайся-або-загинь.

Одного дня Бека втратила рівновагу і ледь-ледь не впала з висоти п'ятнадцяти футів на галявину Джексонів (можливо, всього з десяти футів, та в той час і така висота дівчаткам здавалася двадцятип'яти... чи п'ятдесятифутовою). Вона встигла вхопитися за гілку і повисла на ній, лементуючи по порятунок.

Расті якраз косив галявину. Він підійшов — вельми неспішно підійшов, навіть устиг вимкнути свою косарку «Бріґґз & Страт-тон» — і простягнув руки.

— Стрибай, — сказав він, і Бека, яка усього два роки, як перестала вірити у Санта-Клауса, але досі залишалася беззастережно довірливою, розтисла пальці. Расті легко її упіймав, потім покликав Емілі злізти з дерева. Він наказав дівчаткам сісти під стовбуром. Бека трохи поплакала, а Ем була налякана — більше через те, що лазіння по деревах стане тепер забороненою поведінкою, як прогулянки на самоті до магазинчику за рогом після сьомої вечора.

Расті не заборонив їм дерева (хоча матір Емілі напевне це зробила б, якби на той момент виглядала з кухонного вікна). Расті зробив інше, він навчив їх, як треба падати. А потім вони майже годину вправлялися у цьому вмінні.

Який же то був класний день.

Вилазячи з вікна, Емілі побачила, що від неї до вимощеного плитками патіо внизу в біса добряча відстань. Можливо, лише десять футів, але вони виглядали на всі двадцять п'ять, коли вона, загорнута у ковдру, стрибнула. А може, й на п'ятдесят.

Розслабляйте коліна, — навчав їх Расті сімнадцять чи шістнадцять років тому, того дереволазного літа, також відомого під назвою Літо Білого Носа. — Не вимагайте від них тримати удар. Вони витримають у дев'яти випадках з десяти, якщо висота не завелика, витримають — але кістку собі зламати ви можете. Стегнову, голінну або щиколотку. Найшвидше щиколотку. Пам'ятайте, що гравітація — матір усього сущого. Віддайтесь їй. Хай вона вас прийме. Згинайте коліна, а тоді падайте й котіться.

Ем вдарилася об іспанського типу плитняк, підігнувши коліна. В той же час вона, вивертаючи плече в повітрі, перекинула власну вагу вліво. Втягнула голову в плечі і покотилася. Болю не було — миттєвого болю не було, — але крізь її нутрощі щось потужно торохнуло, так, ніби тіло її стало порожньою шахтою, в яку хтось просто згори скинув меблі. Але вона тримала голову, щоб не подертися об плити. І гадала, що не зламала собі жодної ноги, хоча тільки підвівшись можна пересвідчитися, чи має вона рацію.

Вона доволі сильно вдарилася об надвірний металевий столик, аж той перекинувся. Там вона скочила на рівні, все ще не певна, чи її тіло достатньо ціле для такої дії, поки воно цього не зробило. Вона поглянула вгору і побачила Пікерінга, той витріщився на неї з розбитого вікна. Його обличчя скривилося в гримасу, він махав ножем.

— Зупинися! — закричав він. — Не тікай, стій смирно!

Аякже, — подумала Ем. Рештки пополудневого дощу перетворилися на туман, що зрошував крапельками її задерте обличчя. Божественне відчуття. Вона показала йому середнього пальця і демонстративно струсила ним.

Пікерінг заревів. Не тикай мені факи, ти, паскудо! — і шпурнув у неї ножаку. Ніж з брязкотом вдарився об плитняк і сковзнув під газовий гриль уже розламаний надвоє, лезо й руків'я окремо. Поглянувши вгору знову, вона побачила порожнє вікно.

Батьків голос сказав їй, що Пікерінг іде по неї, але навряд чи їй потрібно було ще коригування. Вона наблизилася до краю патіо — хода легка, не кульгає, хоча й побоювалася, що завдячує цим викиду адреналіну, — і подивилася вниз. Якісь три нікчемні фути до піску й морського вівса. Зайцю по яйця порівняно з висотою, з якої вона щойно звалилася. Під патіо тягнувся пляж, по якому вона вже зробила стільки ранкових пробіжок.

Вона подивилася в інший бік, де лежала дорога, але туди не варто. Бридка сіра стіна там була зависокою. І Пікерінг десь наближається. Звісно, що він йде сюди.

Вона сперлася однією рукою об декоративну цегляну огорожу і перестрибнула на пісок. Морський овес лоскотнув їй стегна. Вона поквапилась дюною між Дотом і пляжем, підтримуючи порвані шорти й повсякчас оглядаючись через плече. Нікого... поки що нікого... аж раптом Пікерінг вихопився з задніх дверей, волаючи до неї, щоб стала й ані руш. Він скинув з себе жовтий дощовик, але десь прихопив якийсь новий гострий предмет. Він розмахував ним, наближаючись по доріжці до патіо. Вона не могла розгледіти, що там у нього в лівій руці, і не бажала. Вона не бажала бачити його так близько.

Вона могла його випередити. Щось у його бадьорості підказувало, що він спершу бігтиме швидко, але скоро ослабне, не допоможе ані його шаленство, ні його страх перед викриттям.

Вона подумала: Це так, ніби я тренувалася весь час заради цього.

Вона ледь не зробила невиправну помилку, опинившись на пляжі, ледь не повернула на південь. Таким чином вона дісталася б кінця Вермільйону за якихось чверть милі. Звісно, там вона могла б загукати до доглядача мосту (насправді щодуху заверещати про порятунок), але якщо Пікерінг устиг щось заподіяти Діку Холлісу — а вона боялася, що так воно й є, — їй буде непереливки. Може трапитися, що якесь судно проходитиме канал і вона кричатиме, щоб її на ньому почули, але їй здавалося, що в Пікерінга перегоріли вже всі запобіжники; у такому стані він готовий зарізати її на смерть на сцені мюзик-холу «Радіо Сіті» просто на очах у «Рокеттс»[39].

Отже, натомість вона повернула на північ, де пролягали дві милі пустого пляжу між нею та її Солом'яним Куренем. Скинувши кросівки, вона кинулася вперед.

Вона не вперше бігла пляжем після однієї з таких коротких, але потужних післяобідніх злив, і відчуття вологи, що акумулювалася на її лиці й руках, було знайомим. Також і наростаючий шум прибою (якраз надходив приплив, пляж звужувався до стежки), і підсилення ароматів: солі, водоростей, квітів, навіть гнилуватої деревини. Вона очікувала, що відчуватиме переляк — як його відчувають, так вона вважала, люди в бою, що звичайно роблять небезпечну роботу і виходять (але не завжди) з неї неушкодженими. Чого вона не очікувала, то це краси.

Від Мексиканської затоки насувався туман. Вода здавалася темно-зеленим маревом, що сягає берега крізь білину. Мабуть, гуляла риба, бо віддалік виднівся пелікан, отой всепожираючий мішок. Більшість інших вона бачила як подовжені тіні, що, склавши крила, стрімко падали у воду. Декілька похитувалися на хвилях ближче до берега, на вигляд неживі, мов ляльки, але напевне крадькома вони назирали за нею. Ліворуч від неї тьмяно виблискувало маленькою монетою жовтогаряче сонце.

Вона боялася, що литку їй знову вхопить судома, — якщо так станеться, їй кінець, гаплик. Але це була робота, до якої та звикла, тож почувалася достатньо розслабленою, хіба трохи занадто гарячою. Її більше непокоїв поперек, що на кожному третьому-четвертому кроці відгукувався кольками, а на кожнім десятім-двадцятім надсилав угору важкий сигнал болю. Але вона заговорювала його подумки, заколисувала його, обіцяла йому гарячий масаж шіацу, коли все скінчиться і та дика тварина, що переслідує її, опиниться за ґратами в'язниці округу Кольєр. Метод, схоже, діяв. Чи то умовляння, чи то сам біг діяли як різновид масажу. Вона мала резони, щоб так вважати.

Пікерінг ще двічі волав до неї, щоб зупинилася, зрештою замовк, економлячи дихання для погоні. Вона озирнулася раз і вирішила, що він відстає на сімдесят ярдів, єдиним, що видавало його в цьому туманному присмерку, була його червона сорочка «Ізод». Вона озирнулася знову, і він був уже ближче, вона зуміла розгледіти його заляпані кров'ю шорти кольору хакі. Відстань п'ятдесят ярдів. Але засапався. Добре. Засапався, це добре.

Емілі перескочила через купу плавника, і її шорти сковзнули вниз, загрожуючи стати їй на заваді, а то й перетворитися на пута. Вона не мала часу на те, щоб зупинитися й скинути їх, тож тільки поспіхом підсмикнула, мріючи, аби вони були на зав'язках, вона б їх тримала чи навіть закусила б їх кінці зубами.

Ззаду долетів крик, і вона вирішила, що в ньому окрім злості почувся також страх. Прозвучало так, ніби до Пікерінга врешті дійшло, що все може обернутися зовсім не на його користь. Вона ризикнула кинути ще один погляд назад, з надією, і її надія виявилася не марною. Він перечепився через ту купу плавника, через яку вона перескочила, і впав на коліна. Його нова зброя валялася перед ним на піску у формі X. Ножиці цього разу. Кухонні ножиці. Оті великі, що ними кухарі-перерізають хрящі й кісточки. Він ухопив їх і зірвався на ноги.

Емілі бігла далі, потроху збільшуючи темп. Робила це несвідомо, хоча й не думала, що тіло само її підганяє. Було щось між мозком і тілом, якийсь інтерфейс. Саме ця її частина прагнула зараз керувати, і Ем їй дозволила. Ця частина воліла нарощувати темп потроху, майже ніжно, аби тварина позаду неї не второпала, що вона робить. Ця її частина хотіла підбити Пікерінга на те, щоб він сам додав швидкості, либонь, навіть дозволити йому трохи скоротити між ними відстань. Ця її частина воліла заморити його й виснажити. Ця частина воліла почути, як він захекався й хапає ротом повітря. Чи навіть харкає, якщо він курець (хоча, схоже, на це не варто сподіватися). А тоді вона рвоне своїм уже добре напрацьованим, але рідко застосовуваним спуртом; хоча той спурт чомусь завжди здавався їй схожим на спокушання долі — як розчепірені воскові крила під яскравим сонцем. Утім, вибору не було. А коли вже йдеться про спокушання долі, то це трапилося ще тоді, коли вона збочила з дороги, щоб зазирнути на подвір'я бетонного Доту.

А який я мала вибір, щойно побачивши її волосся? Можливо, це сама доля спокусила мене.

Вона бігла далі, відкарбовуючи підошвами сліди на піску. Знову озирнулася і побачила Пікерінга за якихось сорок ярдів позаду себе, але сорок ярдів — це нормально.

Із західного боку і просто над її головою хмари розійшлися з тропічною раптовістю, вмент перетворивши сірий туман на сліпучо-білу красу. Сонце прожекторами своїх променів оздобило пляж яскравими латками; Ем на мить опинилася в одній з цих латок, відчувши стрибок температури й вологості, а далі її знову забрав туман. Відчуття — мов у холодний день пробігла повз прочинені дверцята прального автомату. Попереду туманна синява розійшлася отвором у формі довгої котячої зіниці. Над нею вигулькнула подвійна веселка, кожен колір сяйливо виразний. На заході райдужні стопи пірнали в сувої туману й тонули у воді, а ті, що заокруглювалися вниз до материкового берега, зникали серед пальм і наче відполірованих воском ліродеревників[40].

Вона зачепилася правою стопою за свою ж ліву щиколотку і спіткнулася. Якусь мить вона перебувала на межі падіння, однак зуміла втриматися на ногах. Але тепер він був уже за тридцять ярдів від неї, а тридцять — це занадто близько. Годі задивлятися на веселки. Якщо вона не сконцентрується, ці райдуги стануть останніми в її житті.

Вона знову звела очі й побачила попереду чоловіка, він стояв по литки у прибої й дивився на них. На ньому були тільки коротко обрізані джинси та мокра червона хустка на шиї. Шкіра в нього була коричнева, волосся й очі темні. Невисокий, але з литим, кріпким тілом. Він вийшов з води, і обличчя в нього було стривоженим. О, слава тобі, Господи, вона бачить чиюсь стривоженість.

— Рятуйте! — закричала вона. — Рятуйте, прошу!

Занепокоєння його посилилося.

— Сеньоро? Que ha pasado? Que es lo que va mal?[41]

Вона трохи розуміла іспанську — ледь-ледь, — але з його вимови не второпала нічого. Та яка різниця? Він був майже напевне одним з тих робітників, що поралися на присадибних ділянках біля великих будинків. Він скористався дощем, щоб освіжитися в затоці. Навряд чи він має «зелену картку», але вона йому не потрібна, щоб врятувати їй життя. Він чоловік, і явно міцний, і він занепокоєний. Вона кинулася йому в обійми, відчувши, як вода з його тіла всотується в її шкіру і сорочку.

— Він божевільний! — кричала вона в обличчя цьому чоловіку. Авжеж, бо вони були з ним майже однакові на зріст. І врешті якесь іспанське слово вигулькнуло. Цінне слово, гадала вона, в цій ситуації: Loco! Loco! Loco!

Хлопець розвернувся, рукою міцно обійнявши її за плече. Емілі поглянула, куди дивився він, і побачила Пікерінга. Пікерінг щирився. Усміх його був чистим, радше вибачливим. Навіть заляпані кров'ю шорти й розпухле обличчя не заважали цьому усміху бути доволі переконливим. Й ані сліду ножиць, ось це було найгірше. Його руки — права розпорота, з загуслою кров'ю між великим і вказівним пальцями — були порожні.

— Es mi espoza[42], — промовив він. Вибачливим — таким же переконливим, як його усмішка, — тоном. Навіть те, що він захеканий, здавалося природним. — No te preocupes. Ella tiene...[43] — Запас його іспанських слів закінчився чи то добіг межі. Він розставив руки, тримаючи посмішку. — Проблеми? У неї проблеми?

Очі мексиканця спалахнули розумінням разом з полегшенням:

— Problemas?

— Si, — погодився Пікерінг. Відтак він підніс одну руку собі до рота і показав, ніби п'є з горла пляшки.

— А! — вигукнув мексиканець, кивнувши. — Випивати!

— Ні! — схлипнула Ем, відчуваючи, що хлопець уже готовий штовхнути її в руки Пікерінгу, щоб позбавитися цієї несподіваної problema, цієї несподіваної сеньйори. І вона дмухнула йому в обличчя, показуючи, що в її подиху нема запаху алкоголю. Раптом її осяяло, і вона показала на свою розпухлу губу:

— Loco! Це він зробив!

— Та ні, друже, це вона сама собі заподіяла, — промовив Пікерінг. — О'кей?

— О'кей, — відповів мексиканець і кивнув, проте так і не підштовхнув Емілі до Пікерінга. Тепер ним опанувала нерішучість. І ще одне слово пригадалося Емілі, підхоплене з якоїсь дитячої освітньої телепередачі, що вона її колись дивилася — либонь, разом з вірною Бекою, — коли в програмі не було «Скубі-Ду».

— Peligro[44],— промовила вона, ледве стримуючись, щоб не кричати.

Крик — це те, що роблять божевільні esposas. Вона пильно вдивлялася в очі цьому мексиканському плавцеві:

— Peligro. Він. Сеньйор Peligro!

Пікерінг засміявся й простягнув до неї руку. Перелякавшись такої його близькості (це було так, ніби соломорізка раптом відростила б собі руки), вона його відштовхнула. Він цього не очікував і все ще був задиханим. Тож хоча й не впав, але поточився назад з виряченими очима. І тут вивалилися ножиці, що були стирчали ззаду за поясом його шортів, де він їх сховав. На якусь мить усі троє задивилися на металеве X, розпластане на піску. Монотонно набігали хвилі. Птахи покрикували з заволоки туману.

Лагідна посмішка Пікерінга — та, яку, либонь, бачила не одна його «небога», — повернулася йому на обличчя.

— Я цього не можу пояснити, бо мені не вистачає лінго. Гарне ж пояснення, о'кей?

Він гупнув собі в груди кулаком, мов той Тарзан.

— No senor Loco, no senor Peligro, о'кей? — І ці слова, можливо, й подіяли б. Але тут він, так само усміхнений, показав рукою на Ем і проказав: — Ella es bobo perra[45].

Вона не мала тями, що таке boboperra, але помітила, як змінився вираз обличчя Пікерінга, коли він промовляв ці слова. Найпоказовіше — він закопилив верхню губу, вона зморщилася й задерлася, як у пса, що гарчить. Мексиканець одним порухом руки відштовхнув Ем на крок назад. Не зовсім за себе, хоча майже, і це недвозначно демонструвало: захист. А тоді нахилився за ножицями, що металевим Xбули розпластані на піску.

Якби він потягнувся по них раніше, ніж відштовхнув Ем, усе могло б статися інакше. Але Пікерінг бачив, що справи повертають не на його користь, і сам кинувся по ножиці. Він вхопив їх першим і, впавши на коліна, штрикнув мексиканця в його обліплену мокрим піском ліву ступню. Той звереснув, очі йому вибалушилися.

Він спробував ухопити Пікерінга, але Пікерінг упав на бік, тут же підхопився на рівні (який ще прудкий — подумала Ем) і відплигнув. Та одразу підскочив знову. Мов якийсь товариш-друзяка, обхопив мексиканця за міцні плечі і загнав ножиці йому в груди. Той позадкував, але Пікерінг тримав його міцно, і штрикав, і штрикав. Жоден з цих ударів не проникав глибоко — надто швидко працював Пікерінг, — але кров залляла все навкруги.

— Ні! — верещала Ем. — Ні! Перестаньте!

Пікерінг на мить обернувся до неї, з палаючими очима, безмовний, а тоді вдарив мексиканця в рот, ножиці проникли так глибоко, що аж їхні залізні кільця брязнули об зуби юнака.

— О'кей? — питався Пікерінг. — Так буде о'кей? Так тобі годиться, довбаний латиносе?

Емілі роззирнулася, хоч би якусь ломаку викинув прибій десь поблизу, але поряд не було нічого. Поглянувши знову на них, вона побачила, що ножиці стирчать у мексиканця з ока. Він зпадав повільно, наче вклонявся від пояса, а Пікерінг схилявся разом з ним, намагаючись вивільнити ножиці.

Ем налетіла на нього з виском. Нахиливши плече, вона вдарила його в живіт, розуміючи якимсь віддаленим куточком свідомості, що цей живіт мусить бути м'якеньким — чимало смачних страв зникло в нім.

Пікерінг, розчепіривши руки, впав горичерева, він хапав ротом повітря, вирячившись на неї. Вона хотіла відбігти, але він ухопив її за ліву ногу, встромивши їй у тіло нігті. Поряд із нею лежав, судомно сіпаючись, закривавлений мексиканець. Єдине, що залишилося від його ще тридцять секунд тому гарного обличчя, — це ніс.

— Йди-но сюди, леді Джейн, — промовив Пікерінг і потягнув її до себе. — Дозволь мені розрадити тебе, о'кей? Гарненько порозважатися з тобою, ти, паскудна курво!

Він був дужим, і, хоча вона й вп'ялася пальцями у пісок, він перемагав. Вона відчула гаряче дихання на своїй підошві, а тоді його зуби вгризлися глибоко їй у п'яту.

Ніколи не траплялося в неї такого болю; в широко розкриті очі ніби кинулися всі піщинки цього пляжу. Ем заверещала й хвицнула вільною правою ногою. Їй просто пощастило — де там їй було ще цілитися, — вона в нього таки поцілила, і влучила добряче. Він заскиглив (приглушено завив), і гострий біль у її п'яті перестав так само раптово, як був почався, залишивши по собі тільки пекуче жевріння. Щось луснуло в Пікерінга на обличчі. Вона почула й заразом відчула це. Либонь, щелепна кістка, подумалось їй. А може, перенісся.

Вона перекотилася, вставши раком, біль у розпухлому зап'ястку бевкав майже суголосно з болем у п'яті. Якусь мить, навіть у своїх розідраних шортах, котрі знову косо сповзли їй на стегно, вона виглядала, мов спринтерка, що очікує пострілу стартового пістолета. А тоді вона підхопилася й побігла знову, але тепер уже накульгуючи, з пристрибом. Вона трималася ближче до води. В голові їй кублилися безладні думки (наприклад, про те, що вона зараз схожа на кульгавого помічника шерифа з отих старих вестернів по телевізору, — цей образ просто промайнув і зник без сліду), але та частина її мозку, що була орієнтована на виживання, залишалася достатньо ясною, щоб скерувати її на щільний, вигідний для бігу пісок. Вона гарячково підсмикнула шорти й помітила, що руки її вимазані кров'ю з піском. Схлипнувши, вона витерла об майку спочатку одну, а потім другу руку. Кинула погляд назад через праве плече, попри безнадійність не втрачаючи надії, але він знову біг за нею.

Вона докладала усіх сил, які ще мала, вона бігла швидко, як тільки могла, і пісок — холодний та вогкий на її шляху — трішки гоїв її розпечену п'яту, але це навіть зблизька не було схоже на її колишній біг. Вона озирнулася й побачила, що він наздоганяє, вклавши всі сили у фінальний спурт. День яскравішав, теплішало, а попереду неї вже відцвітали веселки.

Вона старалася з усіх сил і розуміла, що цього недостатньо. Стареньку леді вона б обігнала, вона б обігнала старенького дідуся, вона навіть обігнала би свого бідного засмученого чоловіка, але не могла відірватися від скаженого курваля, що її наздоганяв. Він хоче спіймати її. Роззирнулася, чи нема десь чогось схожого на зброю, але такого тут нічого не було. Вона помітила згорілі рештки чийогось пляжного багаття, але ті були далеко попереду і задалеко від води, там, де пляж переходив у дюни й морський овес. Він схопить її ще швидше, якщо вона поверне в той бік, де пісок зрадливо м'який. Справи її достатньо кепські навіть тут, біля води. Вона чула його наближення, як він хрипко хекає, підшморгує кров розбитим носом. Вона навіть чула часте порипування його кросівок на вологому піску. Їй так хотілося, щоб хтось іще зустрівся їй на пляжі, що на мить їй намарився високий сивий дядько з великим кривим носом і темною обвітреною шкірою. Тоді вона усвідомила, що це її зневірений мозок вичаклував її власного батька — як останню надію, — й ілюзія розвіялась.

Він уже був достатньо близько, щоб спробувати вхопити її. Рукою він торкнувся майки на її спині, ледь не вчепившись у тканину, але не вдалося. Наступного разу вхопить. Вона вильнула до води, спершу забігши по щиколотки, потім по литки. Це було єдине, на що вона спромоглася, останнє, що їй стукнуло в голову. Щось — неоформлене, невимовне — підштовхнуло її до думки поплисти від нього чи, принаймні, зустріти його у воді, де вони опиняться в більш рівних умовах; хоч як, а вода применшить силу ударів жахливих ножиць. Якщо вона встигне забігти достатньо глибоко.

Перш ніж вона встигла впасти у воду й почати плисти — перш ніж вона навіть забігла по стегна, — він ухопив її за комір майки і смикнув назад, потягши знову до берега.

Ем помітила зблиск ножиць у себе над лівим плечем і вхопилася за них Вона намагалася викрутити їх, але безрезультатно. Пікерінг, розставивши міцні ноги, стояв по коліна у воді, утвердивши ступні в пісок, котрий засмоктували в себе зворотні хвилі. Одна з цих хвиль збила її, і вона впала просто на нього. Вони разом плюснули у воду.

Реакція Пікерінга була миттєвою й недвозначною, навіть у такому дезорієнтованому стані: він пручався, брикався, конвульсивно смикався. Істина спалахнула в її голові, мов феєрверк посеред темної ночі. Він не вміє плавати. Пікерінг не вміє плавати. Він володіє будинком на березі Мексиканської затоки, але не вміє плавати. У тім-то й річ. Його візити на острів Вермільйон присвячені розвагам тільки у приміщенні.

Вона відкотилася від нього, і він не намагався її схопити. Він сидів по груди в бурхливій воді, хвилі ніяк не могли заспокоїтися після шторму, і всі зусилля приділяв тому, щоб якось підвестися, опинитися носом і ротом подалі від субстанції, з якою так і не навчився давати собі раду.

Ем би заговорила до нього, якби їй не шкода було сил. Вона б сказала: Якби-то мені знаття, ми покінчили б з усім цим відразу. І той нещасний юнак залишився б живий. Але натомість вона стрибнула вперед з простягнутими руками і вхопила його.

— Ні! — заверещав він. І вдарив її обома руками. Вони були порожні — мабуть, він впустив ножиці, коли падав, — навіть кулаки стиснути він забув з переляку. — Ні, не треба! Відпусти мене, ти, курво!

Ем тримала міцно. І потягла його на глибину. Він міг би вирватися з її рук, і доволі легко, якби зумів побороти свою паніку, але саме це йому було не під силу. І вона зрозуміла, що тут ховається щось більше, ніж просте невміння плавати: його реакція була результатом якоїсь фобії.

Яким же це треба бути чоловіком, щоб, маючи хворобливу водобоязнь, купити собі дім на затоці? Він, безперечно, божевільний.

Ця думка її розсмішила, хоча він і люто відбивався, поціливши рукою раз їй по правій щоці, а потім сильно вдарив у ліву скроню. Зеленавий завиток прибою хлюпнув йому до рота, він відплюнувся. Ем потягла його глибше, побачила, що надходить велика хвиля — елегантна, скляниста, піна тільки-тільки почала формуватися на її вершечку, — і штовхнула його туди обличчям уперед. Його вереск перейшов у кахикання й булькотіння, але обірвався під хвилею. Він пручався, брикався, викручувався в її руках. Велика хвиля накрила і її, і вона затримала дихання. На мить вони опинилися під водою удвох, і вона побачила його, з блідою маскою смертельного страху замість лиця, що втратило всі людські ознаки й показало його тим, ким він був насправді. Галактика піщинок перекидалася між ними в зеленавому просторі. Прошмигнула якась цікава крихітна рибка. Очі Пікерінга вибалушилися. Круту зачіску йому розтріпало, і вона все це могла бачити. Вона уважно спостерігала, як срібляста низка бульбашок вихопилася з його носа й полинула вгору. І коли пасма його волосся потягнулися у зворотній бік, замість Флориди в напрямку Техасу, вона штовхнула його щосили й відпустила. Аж тоді сама вперлася ступнями в пісок і вихопилася з води.

Вона опинилася посеред діамантового повітря, хапаючи його ротом. Вона ковтала його жадібно, раз у раз відкушуючи великі шматки, а тоді почала задкувати короткими кроками. Зворотна хвиля, що прошуміла повз її стегна й між ногами, була такою потужною, що могла вважатися відбійною течією. Трохи глибше звідсіля вона нею й ставала. Ще далі вона перетворювалася на супротивну течію, і там навіть вправний плавець мав мало шансів, хіба що не впадав у розпач і тоді гріб поперек, стинаючи довгий кут, щоб повільно дістатися безпечного берега.

Вона зашпорталася, втратила рівновагу, сіла, і нова хвиля її обпекла. Чудове відчуття. Холодно й чудово. Уперше після смерті Амі їй на мить стало так чудово. Більш ніж чудово, насправді в неї боліло всеньке тіло, і вона усвідомила, що знову плаче, але почувалася вона божественно.

Ем зіп'ялася на ноги, мокра майка прилипла їй до грудей. Вона помітила, як щось синеньке відпливає геть, подивилася вниз на себе, озирнулася на ту річ і зрозуміла, що втратила свої шорти.

— Та й хай, все одно вони рвані, — промовила вона і почала реготати, йдучи спиною вперед в бік берега: ось їй по коліна, ось по гомілки, ось лише ступні її залишаються в піні. Вона могла б так довго стояти. Холодна вода майже втихомирила пекучий біль у її п'ятці, і сіль гарно діє на поранення, гадала вона; хіба не кажуть, що людський рот — це найщільніше обсаджена мікробами жива річ на землі?

— Так, — промовила вона, не перестаючи посміхатися, — але хто, в біса, той...

Раптом Пікерінг вихопився з криком. Він уже був футів за двадцять п'ять від берега. Він дико махав обома руками.

— Рятуйте! — волав він. — Я не вмію плавати!

— Я знаю, — промовила Ем. Вона підняла руку в жесті бон-вояж і поворушила пальцями. — А ще ти можеш навіть познайомитися з акулами. Дік Холліс казав мені, що вони з'являлися тут минулого тижня.

— Рятуйте! — І хвиля накрила його. Вона гадала, що він не випірне, але він зміг. Тепер за тридцять футів від берега. Щонайменше тридцять… —Я... мене! Прошу!

Його гідна подиву життєздатність, особливо зважаючи на те, що він робив — переважно молотив руками по воді, ніби вірив, що зможе злетіти вгору, мов та чайка, — була контрпродуктивною, тож його відносило від берега все далі й далі, і нікого не було на пляжі, хто б його врятував. Нікого, крім неї.

Не існувало способу, яким він зумів би повернутися звідти, вона була певна цього, але все одно вона прошкутильгала до решток вогнища і вибрала собі найбільшу з напівобгорілих дровиняк. А тоді вже стояла та просто дивилася, поки тінь її потроху росла позаду неї.

Він довго тримався. Вона не тямила, як саме довго, бо її годинник забрав він. За якийсь час він припинив свій вереск. На той момент він виглядав білою бульбашкою понад темно-червоною плямкою сорочки «Ізод», ще сотав білими ручками, немов намагаючись злетіти. А потім він ураз зник. Вона сподівалася побачити ще один змах руки, що вистромиться, мов перископ, але ні. Він зник, і по всьому. Бульк. Вона насправді була розчарована. Пізніше вона знову стане сама собою — либонь, навіть кращою, — але наразі їй хотілося продовження його страждань. Вона хотіла, щоб він помирав від жаху, і не швидко. За Ніколь і усіх інших небог, які напевне були там перед Ніколь.

А чи я теж тепер небога?

Вона гадала, що так. Остання племінниця. Та, що бігла так швидко, як тільки могла. Та, що вижила. Вона сіла поряд із рештками вогнища й відкинула геть обсмалену дровиняку. Та й з неї навряд чи була б гарна зброя; мабуть, тріснула б, як вугільний олівець художника, при першому ж ударі. Сонце набувало помаранчевої барви, розігріваючи обрій на заході. Незабаром небокрай запалає вогнем.

Їй згадався Генрі. Їй згадалася Амі. У тому напрямку більше нічого не було, але колись-то воно було — щось таке ж прекрасне, як подвійна райдуга понад пляжем, — і про це було приємно знати, приємно пам'ятати. Їй згадався батько. Скоро вона встане, й поплентається до свого Куреня, і зателефонує йому. Але не зараз. Трохи згодом. Зараз гарно було сидіти, встромивши ступні у пісок, обхопивши болючими руками свої стражденні коліна.

Накочувалися хвилі. Ані сліду її рваних синіх шортів чи червоної сорочки-гольф Пікерінга. Їх забрала собі затока. Він потонув? Вона гадала, що це найвірогідніше, але те, яким чином він раптом зник під водою, навіть без фінальної хвилі...

— Я думаю, щось ухопило його, — повідомила вона повітрю, що гуснуло навкруг неї. — Чи, може, мені просто подобається так думати. Бозна чому.

— Бо ти людина, серденько, — промовив її батько. — Тільки тому. — І вона вирішила, що так воно й є, бо це найпростіше пояснення.

У фільмі жахів Пікерінг мусив би з'явитися знову: чи то вихопитися з ревінням з прибою, чи то чатувати на неї, мокрий як хлющ, проте цілком ще живчик, у шафі її спальні, коли вона повернеться додому. Але це був не фільм жахів, це було її життя, її власне маленьке життя. Вона проживе його, починаючи з довгої кульгавої ходи назад, туди, де стоїть будиночок і ключ до нього лежить захований під старим бридким гномом у вицвілому червоному капелюсі. Вона скористається ключем, і також скористається телефоном. Вона подзвонить своєму батькові. Потім зателефонує до поліції. Пізніше, гадала вона, подзвонить і до Генрі. Вона вважала, що Генрі все ще має право знати, що з нею все гаразд, хоча не завжди буде його мати. Або, подумала вона, навіть не захоче його мати.

Над затокою троє пеліканів пролетіли низько, черкаючи по воді, тоді здійнялися вгору, роздивляючись долі. Вона дивилася на них, затамувавши подих, поки вони не досягли точки ідеальної рівноваги в помаранчевому повітрі. Її обличчя — на щастя, сама вона цього не знала — було як у дитини, яка щойно досягла віку, коли так чудово лазити по деревах.

Три птахи склали крила й гуртом кинулися вниз.

Емілі зааплодувала, хоча їй і боліло розпухле праве зап'ястя, і крикнула:

— Йо, пелікани!

Потім вона витерла рукою очі, відкинула волосся, звелася на ноги і рушила додому.