Коли впаде темрява

Пекельний кіт

Гелстон вирішив, що чоловік в інвалідному кріслі має вигляд хворої, переляканої, готової вмерти людини. Він мав великий досвід спостерігання таких явищ. Смерть була професійним заняттям Гелстона; він уже заподіяв її вісімнадцятьом чоловікам і шести жінкам упродовж своєї кар’єри вільного вбивці. Він знав, як виглядає смерть.

У домі — по суті, особняку — було холодно й тихо. Тільки глухе лускання дров, палаючих у великому кам’яному коминку, та замогильне завивання листопадового вітру надворі.

— Я хочу, щоб ви вчинили вбивство, — промовив старий. Голос у нього виявився деренчливо тонкий, сварливий. — Я розумію, що саме цим ви займаєтеся.

— З ким ви розмовляли? — спитав Гелстон.

— Із чоловіком на ім’я Сол Лоджіа. Він каже, ви його знаєте.

Гелстон кивнув. Якщо посередником виступає Лоджіа, все гаразд. А якщо у кімнаті був жучок, усе, що каже цей чоловік — Дроган, — пастка.

— Кого вам треба ліквідувати?

Дроган натиснув кнопку на вбудованій у поруччя його крісла консолі й під’їхав упритул. Зблизька Гелстон відчув жовтий запах страху, старості й сечі, три в одному. Йому стало бридко, але виду він не показав. Обличчя залишалося спокійним, беземоційним.

— Ваша жертва знаходиться просто позаду вас, — м’яко промовив Дроган.

Гелстон рухався миттєво. Його життя складалося з рефлексів, а вони завжди звірялися зі спиляним запобіжником. Він зіскочив з канапи, в оберті припав на одне коліно, рука всередині спортивного, спеціального крою плаща вхопила руків’я короткоствольного гібриду 45 калібру, що висів у нього під пахвою в пружинній кобурі, яка з першого дотику викидала пістолет йому в долоню. Вмить зброя була оголена й націлена… на кота.

Якусь мить Гелстон з котом дивилися один на одного. Для Гелстона це був дивний момент, він був людиною, позбавленою як уяви, так і забобонів. Тієї миті, коли він укляк на коліні, цілячись у кота, він відчув, що цей кіт йому знайомий, хоча якби він коли-небудь побачив кота такої незвичайної масті, то напевно б його запам’ятав.

Писок у нього було поділено навпіл: на білу й чорну рівні половини. Роздільна лінія йшла абсолютно прямо: від верху плаского черепа по носу й до рота. У напівтемряві очі в нього були великі, і в кожній майже круглій зіниці плавала призма коминкового вогню, мов дві жарини ненависті.

І думка луною відгукнулася в Гелстоні: Ми знаємо одне одного, ти і я.

Відтак це минулося. Він сховав зброю і підвівся з коліна.

— Я мусив би вбити вас за таке, діду. Я не сприймаю жартів.

— А я не жартую, — сказав на це Дроган. — Сідайте. Погляньте-но сюди.

З-під ковдри, якою були закутані його ноги, він дістав товстий конверт.

Гелстон сів. Кіт, що був чаївся на спинці канапи, легко сплигнув йому на коліна. Він поглянув угору на Гелстона великими темними очима, зіниці яких обрамляли тоненькі зеленаво-золотисті кола, потім вмостився й почав вуркотіти.

Гелстон запитально подивився на Дрогана.

— Він вельми дружелюбний, — сказав Дроган. — Спершу. Ласкавий дружелюбний котик вбив трьох людей у цій садибі. Залишилося ще мене. Я старий, я хворий… я волію вмерти власною смертю.

— Не можу повірити, — промовив Гелстон. — Ви найняли мене вбити кота?

— Загляньте до конверта, будь ласка.

Гелстон так і зробив. Там були сотки й п’ятдесятки, усі банкноти старі.

— Скільки тут?

— Шість тисяч доларів. Ще шість отримаєте, коли надасте мені докази, що кіт мертвий. Містер Лоджіа казав, що дванадцять тисяч ваш стандартний гонорар.

Гелстон кивнув, його рука машинально гладила кота, що лежав у нього на колінах. Той спав, не припиняючи муркотіти. Гелстон любив котів. Фактично це були єдині тварини, яких він любив. Вони були самі по собі. Бог — якщо він існує — створив їх перфектними, гордовитими вбивчими машинами. Коти — кілери тваринного світу, і Гелстон ставився до них з повагою.

— Я не зобов’язаний щось пояснювати, але я це зроблю, — промовив Дроган. — Попереджений — значить озброєний, як то кажуть, а я не бажаю, щоб ви поставилися до завдання легковажно. До того ж, мені здається, я потребую виправдання. Тож ви не вважатимете мене божевільним.

Гелстон знову кивнув. Він уже погодився зробити цей нікчемний постріл і ніяких зайвих балачок не потребував. Та якщо Дрогану заманулося поговорити, він послухає.

— По-перше, чи ви знаєте, хто я такий? Звідки мої гроші?

— Дроган. Фармацевтичні препарати.

— Так. Одна з найбільших фармацевтичних компаній у світі. А наріжним каменем нашого фінансового успіху було оце. — З кишені халата він видобув і вручив Гелстону маленький ненадписаний слоїк з пігулками. — Тридормалфенобарбін, компонент С. Призначається майже винятково невиліковно хворим. Виникає велика залежність від нього, розумієте? Це комбінація болегамувального, транквілізатора й середньої потужності галюциногену. Чудово допомагає безнадійно хворим впоратися зі своїм станом і призвичаїтися до нього.

— Ви самі його приймаєте? — спитав Гелстон.

Дроган проігнорував запитання.

— Його широко призначають по всьому світу. Це синтетичний препарат, розроблений у п’ятдесятих у нашій лабораторії в Нью-Джерсі. Тестування ми проводили майже винятково на лабораторних котах і кішках, бо вони мають нервову систему унікальної якості.

— Скількох ви знищили?

Дроган фиркнув.

— Це упереджений, несправедливий спосіб означення нашої роботи.

Гелстон знизав плечима.

— Протягом чотирирічного періоду тестування, шляхом якого ми дійшли до затвердження Tri-Dormal-G департаментом харчів та ліків, було… гм, використано близько п’ятнадцяти тисяч котів.

Гелстон свиснув. Близько чотирьох тисяч на рік.

— Отже, ви гадаєте, що цей вирішив з вами поквитатися, еге ж?

— Я не маю й найменшого почуття провини, — сказав Дроган, але в його голосі бриніла дражлива, сердита нотка. — П’ятнадцять тисяч лабораторних тварин загинуло, натомість сотні тисяч людей…

— Не переймайтеся, — перебив його Гелстон. Ці виправдання йому вже набридли.

— Цей кіт з’явився тут сім місяців тому. Я ніколи не любив котів. Настирливі тварини, рознощики хвороб… завжди нишпорять у полях… никаються у коморах… чіпляють собі на шерсть казна-яку заразу… завжди намагаються притягнути з собою щось у дім, показати вам… це моя сестра захотіла його взяти. Вона його знайшла. І заплатила за це.

Він подивився на сплячого на колінах у Гелстона кота зі смертельною ненавистю.

— Ви казали, цей кіт убив трьох людей.

Дроган почав розповідь. Кіт дрімав, вуркочучи на колінах Гелстона, а той ласкаво гладив і почісував його своїми міцними, тренованими пальцями вбивці. Час від часу, коли сосновий сучок вибухав у вогнищі, тварина здригалася, немов клубок сталевих пружин, вкритих шкірою й м’язами. Надворі вітер скиглив довкола великого кам’яного будинку, що стояв посеред коннектикутського відлюддя. Зима вила в горлі того вітру. А голос старого продовжував своє, монотонне.

Сім місяців тому їх було тут четверо — Дроган, його сестра Аманда, сімдесятичотирьохрічна, старша за нього на два роки, його давня приятелька Керолайн Бродмур («з вестчерських Бродмурів», підкреслив Дроган), тяжко хвора на емфізему, та Дік Кейдж, слуга, який працював на родину Дроган уже двадцять років. Кейдж, котрому й самому вже було за шістдесят, кермував «Лінкольном Марк IV», куховарив, подавав вечірній шеррі. Удень йому допомагала жінка, що приходила. Отак вони вчотирьох і жили близько двох років, безбарвна зграйка старих та їхній сімейний слуга. Єдине, що їх розважало, — «Голлівудські квадратики» та очікування, хто кого переживе.

А потім з’явилося кошеня.

— Це Кейдж його першим побачив, як воно огиналося та скрадалося біля будинку. Він намагався його нагнати. Кидав на нього ломаки й камінці і кілька разів влучив. Але кошеня не йшло. Винюхувало їжу, звісно. Воно було просто як скелет. Знаєте, хтось, либонь, наприкінці літнього сезону покинув його на узбіччі дороги помирати. Жахливий, негуманний вчинок.

— Краще підсмажувати їм нерви? — спитав Гелстон.

Дроган зауваження проігнорував і провадив далі. Він не любив котів. Завжди не любив. Коли цього не вдалося прогнати, він наказав Кейджу виставити для нього отруєну їжу. Велику миску принадної котячої їжі «Кало», перемішаної, між іншим, з Tri-Dormal-G. Кіт проігнорував приманку. На цьому етапі його помітила Аманда й наполягла, щоб котові надали притулок. Дроган палко протестував, але Аманда зробила по-своєму. Як завжди це робила, до речі.

— Але їй віддячилося, — сказав Дроган. — Вона занесла його в будинок власноруч. Він муркотів, точнісінько як і зараз. Але до мене не наближався. Ніколи… поки що. Вона налила йому блюдце молока. «О, погляньте-но на бідну тваринку, воно голодне», — воркувала вона. Обидві, вона й Керолайн, воркували над ним. Гидота. Таким чином вони, звісно, мстилися мені. Вони-бо знали про моє ставлення до котячих ще з часів програми лабораторних тестувань Tri-Dormal-G двадцять років тому. Вони отримували насолоду, дражнячи, дратуючи мене цим. — Він похмуро поглянув на Гелстона. — Але їм віддячилося.

У середині травня, коли Кейдж саме збирався подавати сніданок, він знайшов Аманду Дроган біля підніжжя сходів, — вона лежала посеред битого посуду і котячої їжі. Очі її сліпо втупилися у стелю. З носа й рота в неї йшла кров. У неї був зламаний хребет, обидві ноги, а шийні кісточки розсипалися на друзки, мов скло.

— Він спав у її кімнаті, — сказав Дроган. — Вона ставилася до нього, як до дитини… «Ти зголоднів, любчику? Чи, може, ти хочеш вийти надвір зробити пі-пі?» Чути таку бридоту від козир-жінки, якою колись була моя сестра. Я гадаю, він розбудив її нявчанням. Вона дістала його миску. Вона любила повторювати, що Сему не подобаються «Фріскіз», якщо їх не сприснути трохи молоком. Тож вона збиралася спуститися на перший поверх. Кіт терся об її ноги. Вона була сонна. Вони дійшли до верхнього майданчика сходів, і кіт забіг поперед неї… щоб вона перечепилася…

Авжеж, саме так це могло трапитися, подумав Гелстон. Він уявив собі, як стара жінка падає сторчма й безладно котиться донизу, через шок неспроможна закричати. Навсібіч розлітаються котячі сухарики, миска розбивається. І врешті вона лежить внизу сходів, з потрощеними своїми старими кістками, блищать її очі, з носа й рота струменить кров. І вуркітливий котик і собі спускається, задоволено під’їдаючи смачненькі «Фріскіз»…

— А що сказав коронер? — спитав він Дрогана.

— Смерть через нещасний випадок, звичайно. Але я-то розумів.

— Чому ж ви тоді не позбулися кота? Після загибелі Аманди?

— Це ж очевидно, бо Керолайн Бродмур пригрозила, що поїде звідси, якщо його не буде. Вона влаштовувала істерики, наче одержима. Хвора була жінка, до того ж трохи схиблена на спіритуалізмі. Якась медіум з Гартфорда наговорила їй (усього за двадцять доларів), що душа Аманди оселилася в Семовому котячому тілі. Сем — це Аманда, заявила вона, і якщо його не буде, то й вона поїде геть.

Гелстон, який став чимось на зразок експерта у вичитуванні поміж рядками людських доль, припускав, що Дроган і стара пташечка Бродмур колись давно були коханцями і старий ловелас не бажав дозволити їй поїхати звідси через якогось кота.

— Це було б усе одно що самогубство, — продовжував Дроган. — У своїй уяві вона вважала себе все ще багатою леді, цілком спроможною забрати кота й від’їхати з ним десь до Нью-Йорка або Лондона чи навіть до Монте Карло. Насправді ж вона була останньою з колись славної родини і в результаті невдалих інвестицій у шістдесятих жила на жалюгідну пенсію. Вона жила тут на другому поверсі у спеціально обладнаній зволожувальним устаткуванням кімнаті. Жінці було сімдесят, містере Гелстон. Вона багато курила все життя, окрім двох останніх років, емфізема в неї була просто жахлива. Я хотів, щоб вона залишалася тут, тож якщо це залежало від кота…

Гелстон кивнув, а відтак багатозначно поглянув на свій годинник.

— Десь у середині червня вона померла вночі. Лікар поставився до цього як до природного факту… просто приїхав і виписав свідоцтво про смерть, та й по всьому. Але в кімнаті був кіт. Кейдж мені розповів.

— Усі ми смертні, пане, — зауважив Гелстон.

— Звичайно. Точно так сказав і лікар. Але я знав. Я згадав. Коти люблять душити немовлят і старих уві сні. Перекривають їм дихання.

— Стара бабська байка.

— Підтверджена фактами, як більшість так званих бабських байок, — відповів Дроган. — Бачте, коти люблять місити лапами м’які речі. Подушки, товсті кошлаті килими… або ковдри. Ковдру в колисці чи ковдру на ліжку старої людини. Взяти, наприклад, хоч зайву вагу…

Дроган затих, а Гелстон замислився. Керолайн Бродмур спить у своїй кімнаті, її немічні легені з хрипом втягують і випускають повітря, цей звук майже розчиняється серед шепотіння спеціальних зволожувачів та кондиціонерів. Кіт дивної чорно-білої масті безшумно стрибає на постіль старої панни і своїми іскристими зелено-чорними очима дивиться на її пооране зморшками лице. Він вилазить на її худенькі груди і з вуркотінням умощується там всією своєю вагою… і дихання притишується… і кіт муркотить, а стара потихеньку задихається під його вагою.

Гелстон не відрізнявся розвинутою уявою, але тут злегка здригнувся.

— Дрогане, — промовив він, не перестаючи гладити кота. — Чому ви його просто не відвезете кудись? Будь-який ветеринар за двадцять доларів дасть йому газу.

Дроган відповів:

— Похорон відбувся першого липня. Я поховав Керолайн на нашому цвинтарі поряд із моєю сестрою. Так, як їй, либонь, хотілося. Тільки третього липня я викликав до цієї кімнати Кейджа і вручив йому плетеного кошика… такого, на кшталт козуба для пікніків. Розумієте, що я маю на увазі?

Гелстон кивнув.

— Я наказав йому посадити туди кота і відвезти в Мілфорд, до ветеринара, щоб той його всипив. Він відповів: «Слухаюсь, сер», взяв кошик і вийшов. Такий був чоловік. Більше живим я його не бачив. На трасі трапилася аварія. «Лінкольн» врізався в мостову опору на швидкості понад шістдесят миль. Дік Кейдж загинув миттєво. Коли його звідти витягли, обличчя в нього було подряпане.

Гелстон мовчав, і знову в голові у нього склалася картина того, як це могло відбуватися. Ані шелесне у кімнаті, тільки мирне потріскування вогню й мирне вуркотіння кота в нього на колінах. Вони разом з котом перед коминком складали гарну ілюстрацію до поеми Едгара Геста, тієї, де говориться: «Кіт на колінах у мене, у комині вогонь палає… так, я щасливий чоловік, як хто цього не знає».

Дік Кейдж їде на «Лінкольні» по трасі в бік Мілфорда, перевищуючи дозволену швидкість хіба на якихось п’ять миль. Поряд із ним плетений кошик — такий, на кшталт козуба для пікніків. Водій уважно дивиться на дорогу, можливо, якраз обганяє велику фуру і не помічає тваринки з напівчорною, напівбілою головою, яка вистромила свій писок з-під кришки козуба. На пасажирському сидінні. Не помічає, обганяє довгий трейлер, і отут-таки кіт із шипінням стрибає йому в обличчя, вганяє пазурі в одне око пробиває його, видирає, осліплює. Шістдесят миль на годину, гуде потужний двигун «лінкольна», а інша лапа вп’ялася у перенісся, розриваючи його диявольськи гострим болем, — мабуть, тут «лінкольн» починає заносити вправо, на смугу трейлера, і той попереджає його оглушливим гудком, та Кейдж не чує, бо верещить кіт, цей кіт розпластався в нього на обличчі, мов якийсь величезний хутряний павук, вуха в нього притиснуті до голови, зелені очі палають, мов диявольські фари, він брикає задніми лапами, розпорюючи м’яку плоть старечої шиї. Машину кидає в інший бік. Попереду виринає мостова опора. Кіт зістрибує, а «лінкольн» блискучою чорною торпедою врізається в бетон і вибухає, мов бомба.

Гелстон ковтнув слину й почув у горлі сухе «клац».

— І кіт повернувся?

Доган кивнув.

— Через тиждень. Того дня, коли ховали Діка Кейджа, до речі. Точно як у тій старій пісні. Про кішку, що завжди поверталася.

— Вижив у автокатастрофі при шістдесяти милях на годину? Важко віриться.

— Кажуть, вони мають по дев’ять життів. Коли він повернувся… от тоді-то я й почав міркувати, а чи він не той… ну… е… е…

— Пекельний кіт? — м’яко підказав Гелстон.

— Ну, за відсутності кращого слова скажімо так. Якийсь демон, присланий…

— Покарати вас.

— Не знаю. Але я його боюся. Я його годую, тобто жінка, яка приходить до мене прибирати, його годує. Вона його теж не любить. Каже, що його писок — це прокляття Господа. Звісно, вона з місцевих. — Старий намагався усміхнутися, але невдало. — Я хочу, щоб ви його вбили. Я прожив з ним останні чотири місяці. Він усюди скрадається в сутінках. Назирає за мною. Він ніби… очікує. На ніч я завжди замикаюся у себе в спальні, та все одно боюся, що прокинуся якось вранці, а він… сидітиме в мене на грудях… мурчатиме.

Надворі загубленою душею завивав вітер, щось дивне погукуючи у кам’яному комині нагорі.

— Кінець кінцем я зв’язався з Солом Лоджіа. Він порекомендував мені вас. Казав, що ви фахівець. Я йому вірю.

— Фахівець-одинак. Це значить — я працюю сам.

— Так. Він казав, що вас ніколи не арештовували, навіть не підозрювали. Він казав, що ви завжди приземляєтеся на ноги… як кіт.

Гелстон поглянув на старого у кріслі-візку. І раптом його м’язисті руки з довгими пальцями опинилися впрост над котячою шиєю.

— Я зроблю це просто зараз, якщо хочете, — промовив він м’яко. — Зламаю йому шию, він навіть не відчує…

— Ні! — скрикнув Дроган. І задрижав, судорожно втягуючи в легені повітря. Його запалі щоки зарожевіли. — Ні… не тут. Заберіть його десь.

Гелстон посміхнувся без сліду гумору в очах. І знову почав ласкаво гладити голову, спинку і плечі сплячого кота.

— Добре, — погодився він. — Я приймаю контракт. Вам пред’явити тіло?

— Ні. Вбийте його. Закопайте його. — Він зробив паузу. Нахилився вперед у своєму візку, ставши схожим на якогось старого стерв’ятника. — Принесіть мені хвіст, — промовив він. — Я вкину його у вогонь і дивитимуся, як він згорить.

Гелстон їздив «Плімутом» випуску 1973 року зі спецдвигуном від «циклона спойлера». Машина була потужна й бита і рухалася з капотом, нахиленим униз до дороги під кутом двадцять градусів. Він сам перебрав диференціал і задню підвіску. Коробка передач була зроблена десь в Пенсильванії, зчеплення від «Херста», колеса «Широкі овали» Боббі Ансера, а вигляд вона мала такий, ніби випущена була десь на початку шістдесятих.

Він виїхав від Дрогана після 9:30 вечора. Холодна скоринка півмісяця пливла вгорі крізь клоччя листопадових хмар. Він їхав з усіма відчиненими вікнами, бо здавалося, ніби той жовтий сморід старості й страху засів у його одягу, а йому це не подобалося. Холодний вітер чіпляв його жорстко й гостро, до заніміння, але йому було гарно. Так вивітрювався той жовтий сморід.

Він звернув з траси на Плейсерз Глен і з розважливою швидкістю тридцять п’ять миль поїхав через притихле місто, де на перехресті сторожко блимав жовтий сигнал самотнього світлофора. За містом, рухаючись по місцевій дорозі №35, він трохи попустив «Плімута», дозволивши йому легку рись. Гарно відрегульований мотор «спойлера» завурчав, як був мурчав кіт незадовго перед тим у нього на колінах. Гелстон усміхнувся такому порівнянню. На швидкості трохи за сімдесят вони рухалися між побілілих від паморозі полів зі скелетами кукурудзяних тичок.

Кіт перебував у подвійної товщини торбі для покупок, зав’язаній міцною мотузкою. Торба лежала поряд, на пасажирському сидінні. Кіт сонно вуркотів, коли він клав його до торби, та так і не переставав мурчати всю дорогу. Либонь, відчував, що він подобається Гелстону, і почувався безтурботно. Кіт, точно як він сам, був зух-одинак.

Дивне замовлення для вбивці, думав Гелстон, дивуючись ще й тому, що сам серйозно розглядає цю роботу як вбивство. Найдивнішим, утім, було те, що йому дійсно сподобався кіт, він відчував якусь спорідненість з ним. Якщо він зумів упоратися з тими трьома старими шкапами, це боєць… особливо з Кейджем, котрий віз його до Мілфорда на останнє побачення з завзятим ветеринаром, який більш ніж радо запакує його до керамічного нутра газової камери розміром з мікрохвильовку. Він відчував спорідненість, але не бажання знехтувати роботою. Він виявить свою повагу, вбивши його швидко й чисто. Зупиниться на узбіччі поряд з якимсь із цих покинутих осінніх полів, дістане його з торби і гладитиме, а тоді зламає йому шию й відріже хвоста кишеньковим ножем. А тіло, подумав він, я поховаю з пошаною, щоб не дісталося стерв’ятникам. Від хробаків я його не вбережу, а від наземних трупоїдів — так. Так він міркував, а машина мчала крізь ніч, мов темно-синій привид, і отут-то перед його очима з’явився кіт, на приладовій панелі, хвіст гордовито задраний, чорно-білий писок обернений до нього, ніби усміхнений рот.

— Тпрусь… — шикнув Гелстон. Він кинув оком уліво і побачив, що у подвійної товщини торбі для покупок прогризено чи продряпано діру — а саме збоку. Перевів погляд уперед… там кіт підняв лапу і грайливо замахнувся на нього. Лапа сковзнула Гелстону по лобі. Він відсмикнувся, і великі колеса «Плімута» завищали, бо машину різко кинуло з одного боку вузької асфальто-бетонної дороги на інший.

Гелстон замахнувся кулаком на кота на приладовій панелі. Той блокував йому поле зору. Кіт на нього зашипів, вигнув спину, але не поворухнувся. Гелстон замахнувся знову, і той замість ухилитися плигнув на нього.

Кейдж, майнуло йому. Точно як з Кейджем…

Він ударив по гальмах. Кіт уже був у нього на голові, він заблокував йому зір своїм пухнастим черевом, вчепився в нього пазурами і дряпав. Гелстон твердо тримав кермо. Він стусонув кота раз, другий, третій. І раптом дорога зникла, «Плімут» мчав у рівчаку, підстрибуючи на його нерівностях. Відтак струс, його кидає вперед, на ремінь безпеки, й останній звук, що він чує, — нелюдське виття кота, мов голос жінки в родових муках або в сексуальній агонії.

Він ударив його стиснутим кулаком, але відчув лише податливо-тугу пружність котячих м’язів.

Тут другий струс. І темрява.

Місяць зайшов. До світанку залишалася година.

«Плімут», оповитий низьким туманом, заліг у якомусь вибалку. В передній решітці застряг добряче переплутаний шматок колючого дроту. Капот зірвало з замків, і пара струменіла вгору з проломленого радіатора, потроху змішуючись із туманом.

Гелстон не відчував своїх ніг. Він подивився вниз і побачив, що теплоізоляційна перегородка «Плімута» прогнулася всередину салону. Ноги йому придавило задньою частиною моторного блоку великого «циклона спойлера» так, що не поворухнутися. Віддалік машини, полюючи на якусь мілку метушливу тваринку, запугукала сова. Поряд у салоні чулося мирне вуркотіння кота. Він, схоже, посміхався, як той Алісин Чеширський у Країні Див. На очах Гелстона він підвівся на лапах, вигнув спину, потягнувся. Одним миттєвим рухом, мов хвиля майнула штукою шовку, кіт опинився в нього на плечі. Гелстон спробував підняти руки, щоб його зігнати.

Руки його не послухалися.

Спінальний шок, подумав він. Паралізувало. Можливо, тимчасово. Та може бути, й назавжди.

Кіт муркотів йому на вухо, мов грім.

— Геть з мене, — цикнув Гелстон. Голос його прозвучав хрипко, глухо. Кіт на мить напружився, але тут же знов умостився. Раптом він мазнув Гелстону по щоці лапою, цього разу з випущеними кігтями. Гарячі смужки болю вниз до горла. І тепле струміння крові. Біль.

Відчуття.

Він наказав власній голові повернутися вправо, вона йому підкорилася. На секунду він зарився обличчям у гладесеньке пухнасте хутро. Гелстон вкусив кота. При цьому той видав горлом полохливо-дразливе — квек! — і зіскочив на сидіння. Дивився звідти на нього сердито, притиснувши вуха до голови.

— Не очікував такого, еге ж? — прокректав Гелстон.

Кіт розкрив пащу й зашипів на нього. Дивлячись на його чудернацький, шизофренічний писок, Гелстон зрозумів, чому Дроган міг вважати це створіння пекельним котом. Воно…

Думки йому перервалися, бо він раптом усвідомив пощипування, яке стиха почалося від долонь і вгору по руках.

Відчуття. Повертається. Добре, що колючки проймають.

Кіт з пінявим шипінням, розчепіривши пазурі, плигнув йому на обличчя.

Гелстон заплющив очі, відкривши рота. Вкусив кота за живіт, але впіймав лише пух. Кіт передніми лапами вчепився йому у вуха, глибоко загнавши кігті. Біль був невимовний, нестерпно сліпучий. Гелстон намагався підняти руки. Вони поворухнулися, але залишилися лежати на колінах.

Він нахилив голову й почав хилитати нею вперед і назад, як робить людина, якій до очей потрапило мило. Кіт шипів, верещав, але тримався. Гелстон відчував, як кров цебенить йому по щоках. Дихати було важко. Кіт притискався черевом йому до носа. Трохи повітря вдавалося перехопити ротом, але недостатньо. Заважало густе хутро. Вуха горіли так, немов їх облили бензином і підпалили. Він різко вихнув головою назад і зойкнув від дикого болю — можливо, в нього «хлистова травма», ушкодив собі шию, коли било машину. Але кіт не очікував цього руху, і його закинуло назад. Гелстон почув, як той гепнувся на заднє сидіння. Цівка крові затекла йому в око. Він знову спробував ворухнути руками, підняти хоч одну, втерти собі око.

Руки тремтіли в нього на колінах, але до ладу рухати ними він так і не міг. Він думав про свій особливий пістолет 45 калібру в кобурі під лівою пахвою.

Якщо я зможу дістати свого песика, тоді, котиську, решта з твоїх дев’яти життів мелькнуть тобі під хвіст.

Сверблячка в тілі посилилася. Тупий біль у ступнях, похованих під моторним блоком і, напевне, потрощених, поколювання й живчики в литках — точно, як коли прокидаєшся з відлежаною уві сні кінцівкою. Зараз Гелстон не переймався, що гам у нього зі ступнями. Достатньо було знати, що хребет не зламано, що він не доживатиме, як шматок плоті, причеплений до балакаючої голови.

А може, в мене теж ще залишилося кілька життів.

Приборкати кота. Це найперше. Потім вибратися з машини — може, хтось натрапить сюди, це розв’язало б усі проблеми заразом. Навряд щоб о пів на п’яту ранку на такій глухій дорозі, але, цілком можливо, пізніше. А тоді…

А що там позаду робить кіт?

Мало приємного отримати знову кота собі на обличчя, але й коли той позаду, поза полем зору, недобре. Він намагався щось роздивитися у дзеркалі заднього виду, та марно. Аварія збила його набік, і тепер воно показувало зарослий травою вибалок, у якому він опинився.

Мурчання.

Пекельний кіт, чорти його забирай. Він там заснув позаду.

А якщо навіть ні, якщо він дійсно спробує скоїти вбивство знову, що я можу зробити? А худенька ж тваринка, живої ваги не більше чотирьох фунтів. Та скоро… скоро він зможе рухати руками й дістане пістолет. Він був цього певен.

Гелстон сидів і чекав. Прислухався до відрухів свого тіла, яким хвильками прокочувалися поколювання й пощипування. Абсурдно (чи, може, як інстинктивна реакція на зустріч віч-на-віч зі смертю) на якусь хвилину в нього з’явилась ерекція. Важкенько було б трахатися в цих обставинах, — подумав він.

Небо на сході освітилося передсвітанковою смужкою. Десь подав голос птах.

Гелстон спробував знову підняти руки, на одну восьму дюйма вони відірвалися від колін і знову впали.

Поки що ні, але вже скоро.

М’яке плюх на сусідньому сидінні. Гелстон повернув голову й побачив чорно-білий писок, сяючі очі з величезними темними зіницями.

Гелстон до нього заговорив.

— Котику, я жодного разу не провалив роботу, коли за неї брався. Це могло трапитися вперше. Ось мої руки оживуть. Ще п’ять хвилин, ну, може, десять. Бажаєш поради? Стрибай у вікно. Вікна відчинені. Тікай, махнувши хвостом на прощання.

Кіт дивився на нього.

Гелстон знову ворухнув руками. Вони піднімалися з диким тремтінням. На півдюйма. На дюйм. Та й безсило впали, зісковзнувши з колін на сидіння «Плімута». Блідо біліли там, мов великі тропічні павуки.

Кіт шкірився до нього.

Я зробив якусь помилку? — розгубився Гелстон. Він зазвичай покладався на свою інтуїцію, і тепер думка про те, що він зробив якусь помилку, раптом цілком заволоділа ним. Тут тіло кота напружилося, і вже в саму мить стрибка Гелстон зрозумів, що той збирається утнути, й розкрив рота, щоб кричати. Кіт, розчепіривши лапи, плигнув Гелстону між ноги й зарився кігтями йому в матню.

Цієї миті Гелстону здалося, що краще б його дійсно паралізувало. Біль був колосальний, жахливий. Він ніколи не міг собі уявити, що такий біль може існувати у світі. Кіт борсався дикою хутряною пружиною, роздираючи кігтями йому яйця.

Ой, як же Гелстон закричав широко роззявленим ротом, але в цю мить кіт передумав і стрибнув йому на обличчя, просто на рот. Ось тут уже Гелстон остаточно зрозумів, що це щось більше, ніж кіт. Це щось, свідомо націлене на безжальне вбивство.

Він востаннє побачив чорно-білий писок під притиснутими до голови вушками, непомірно великі очі, сповнені божевільної ненависті. Ця істота знищила тих трьох людей, а тепер збиралося знищити і Джона Гелстона.

Кіт поцілив йому до рота, як хутряна ракета. Мов кляп, якого не виплюнути. Кіт сік передніми лапами, шматуючи кігтями йому язик, мов кавалок печінки. Гелстону зсудомило шлунок, і він ригнув. Блювотиння, не маючи виходу, залилося йому в трахею, він почав задихатися.

За таких крайнощів його воля до виживання перемогла наслідки поставарійного паралічу. Він повільно підводив руки, сподіваючись ухопити кота. О Господи ж мій, — думав він.

А кіт пробивався й далі йому до рота, у корчах, звиваючись усім тілом, він заривався глибше й глибше. Гелстон відчував, як широко розсуваються його щелепи, щоб пропустити тварину.

Він підніс руки — вхопити, вирвати, знищити цю істоту… але руки дістали тільки котячого хвоста.

Якимсь чином той цілком протиснувся йому до рота. Його дивний чорно-білий писок, либонь, уже пропхався йому в самісіньке горло.

Жахливе гучне булькотіння почулося з Гелстонового горла, воно розбухало, як еластичний садовий шланг.

Тіло його смикалося. Руки знову впали на коліна, і тільки пальці ще ворушилися без пуття. Та ось очі в нього блиснули, відтак повосковіли. Тепер вони сліпо тупилися крізь лобове скло «Плімута» на ранкову зорю.

З роззявленого рота в нього стирчало пару дюймів пухнастого хвоста… напівчорного, напівбілого. Хвіст ліниво помахував з боку в бік.

Потім зник.

Десь знову скрикнула пташка. Нарешті бездиханну тишу прикрашених памороззю полів сільського Коннектикуту осяяв світанок. Фермера звали Вілл Ройсс.

Він прямував на своєму робочому пікапі до Плейсерз Глен, щоб отримати новий техталон, аж тут помітив у світлі пізнього ранку, як щось зблиснуло у вибалку край дороги. Під’їхав ближче і побачив «плімут», що під недолугим, п’яним кутом застряг у канаві, з передньої решітки в нього, мов безладно переплутане сталеве макраме, стирчали обривки колючого дроту.

Фермер спустився вниз, і там йому перехопило дихання.

— Святий-правий, — привітався він неголосно до яскравого листопадового дня.

За кермом прямо, як штик, сидів чоловік, очі в нього були розкриті й порожньо дивилися у вічність. «Ропер-центр» ніколи більше не включить його у своє опитування щодо президентських виборів. Лице в нього було вимазане кров’ю. Сидів він з застібнутим ременем безпеки.

Водійські дверцята перекосило, але Ройсс, шарпаючи обома руками, спромігся їх відчинити. Він нахилився всередину й розстібнув ремінь безпеки, збираючись пошукати документи. Він уже торкнувся плаща, аж тут помітив, що в мертвого ворушиться сорочка, впрост над його поясною пряжкою. Ворушиться… і набухає. На тому місці, мов зловісні троянди, почали набрякати плями крові.

— Що за чортівня?

Він вхопився руками за сорочку мерця і смикнув її вгору.

Вілл Ройсс побачив — і закричав. У тілі Гелстона, над його пупком, зяяла рвана діра. Звідти визирав кіт з перемазаним у крові чорно-білим писком, на якому сяяли величезні очі.

Ройсс поточився назад, закричав, затуляючи собі руками обличчя. Зграя ворон разом здійнялася вгору з недалекого поля.

Кіт врешті виборсався назовні і безсоромно солодко потягувався.

Потім вистрибнув через відчинене вікно. Ройсс ще встиг помітити, як кіт шмигнув у високу мертву траву та й зник.

— Здавалося, він поспішає, — розповідав він пізніше репортеру місцевої газети. — Так, ніби на нього десь чекають якісь незавершені справи.