Коли впаде темрява

N

28 травня 2008

Дорогий Чарлі.

Мені здається дивним і водночас цілком природним називати тебе так, хоча, коли я востаннє тебе бачила, мені було майже вдвічі менше років, ніж тепер. Мені тоді було шістнадцять і я була страшенно в тебе закохана. (Ти про це знав? Звісно, що знав.) Зараз я щаслива заміжня жінка, маю маленького сина, і я постійно дивлюся тебе по CNN, де ти розповідаєш про медичні проблеми. Ти й зараз такий же красень (ну, майже такий же!), як був колись «у давні деньки» у Фріпорті[47], коли ми утрьох втікали на рибалку й ходили на фільми до «Залізниці»[48].

Ті літа здаються такими далекими — ви з Джонні нерозлучні, і я вештаюся за вами всюди, де ви мені дозволяєте. Можливо, це траплялося навіть частіше, ніж я на те заслуговувала! Тим паче після висловленого тобою співчуття виринуло ще більше спогадів, і я так плакала. Не лише за Джонні, а за усіма трьома нами. І ще, гадаю, за простим, безхитрісним життям, яким воно тоді здавалося. Якими золотими ми були!

Ти напевне бачив його некролог. Хіба не може визначення «смерть через нещасливий випадок» приховувати безліч гріхів? У новинах подавали, що Джонні загинув унаслідок падіння, так, звісно, він упав — на тім місці, яке ми всі добре знали, на тім, про яке він мене розпитував лишень минулого Різдва, — але це не випадковість. У нього в крові була велика концентрація седативних засобів. Не так багато, щоб його вбити, проте, як сказав коронер, достатньо, щоб він втратив орієнтацію, особливо якщо задивився через перила. Звідси «нещасливий випадок».

Але, я знаю, це було самогубство.

Ні вдома, ні при його тілі не було записки, проте Джонні міг таким чином проявити делікатність. Тобі, як лікарю, добре відомо, який високий відсоток самогубств серед психіатрів. Це так, ніби негаразди пацієнтів діють немов кислота, роз’їдаючи систему захисту психіки у їхніх лікарів. У більшості випадків ця система залишається неушкодженою. А у Джонні? Гадаю, ні… завдяки одному незвичайному пацієнтові. А ще в останні місяці свого життя він погано спав; завжди з тими жахливими чорними колами під очима! Також він відміняв сеанси направо й наліво. Подовгу їздив десь машиною. Де саме, не казав, але, мені здаєтеся, я здогадуюсь.

Так я наближаюся до того додатку, який ти, сподіваюся, проглянеш, коли дочитаєш цей лист. Я знаю, що ти дуже зайнятий, але — якщо це зарадить! — згадай ту закохану дівчинку, яка, завжди з розпатланим хвостиком волосся, колись невідлучно була поряд!

Хоча Джонні здебільшого був сам по собі, в останні чотири роки свого життя він підтримував більш-менш приятельські стосунки з двома іншими психіатрами. Після його загибелі досьє його пацієнтів (з його занехаяною практикою небагато їх було) перейшли до одного з тих лікарів. Усі ті папери зберігалися в його офісі. Але, прибираючи його кабінет удома, я знайшла короткий рукопис, який тобі й надсилаю. Це нотатки по пацієнту, якого він означає псевдонімом «N.», але я іноді бачила формальні досьє (не шпигувала, просто папери випадково на столі траплялися відкритими) і тому знаю, що так зазвичай не робиться. По-перше, ці записи робилися не в офісі, бо там нема вгорі заголовка, як у тих досьє, що я бачила, а внизу відсутня червона печатка КОНФІДЕНЦІЙНО. Ти також помітиш на цьому рукописі бліду вертикальну смужку. Таку смужку залишає його домашній принтер.

Але там було ще дещо, ти сам побачиш, коли розгорнеш пакунок. На пакеті він друкованими чорними літерами накреслив СПАЛИТИ. І я ледь так не зробила, не зазираючи досередини. Я думала, Господи поможи, може, він ховав тут потаємний запас наркотиків або роздруківки якоїсь особливо збоченої порнографії з Інтернету. Врешті-решт, дочка Пандори, якою я є, піддалася своїй цікавості. Краще б я утрималася.

Чарлі, мені здається, мій брат збирався написати книгу, щось популярне в стилі Олівера Сакса[49]. Судячи з цього фрагменту скрипту, спочатку він був націлився на обсесивно-компульсивний синдром, а зважаючи на його самогубство (якщо це було самогубство!), я думаю, чи не підтверджує цей його інтерес до синдрому нав’язливого стану (СНС) старовинний афоризм «Лікарю, зцілися сам»?

Хоч би що там було, мене стривожили досьє N. і дедалі фрагментарніші нотатки мого брата. Наскільки стривожили? Достатньо, щоб я переслала папери — до речі, я не зробила копій, це оригінали — його другові, з яким він не бачився цілих десять років, а я аж чотирнадцять. Спершу я гадала: «Можливо, воно варте публікації. Це могло б стати чимось на кшталт живого меморіалу по моєму брату».

Але тепер я думаю інакше. Річ у тому, що цей рукопис здається живим, і до того ж живим не в гарний спосіб. Розумієш, я знаю місця, що там згадуються (я впевнена, деякі з них і ти добре пам’ятаєш — поле з розповіді N., яку занотовував Джонні, мусить бути неподалік від тієї стежки, якою ми дітьми ходили до школи), і, прочитавши ці нотатки, я тепер відчуваю сильне бажання піти і пошукати це місце. Не всупереч тривожній суті рукопису, а внаслідок цього — якщо це не нав’язлива ідея, то що тоді?

Гадаю, нічого доброго ці пошуки не дадуть.

Але думки про смерть Джонні не покидають мене, і не лише тому, що він був моїм братом. Тривожить і цей вкладений сюди рукопис. Ти прочитаєш його? А як прочитаєш, то повідомиш мені свою думку про нього? Дякую тобі, Чарлі. Сподіваюся, я не дуже нахабно втручаюсь у твоє життя. І ще… якщо ти вирішиш виконати волю Джонні й спалити ці папери, я не матиму нічого проти.

Щиро,

«мала сеструха» Джонні Бонсейнта,

Шейла Бонсейнт-Леклер

964 Лісбон-стріт

Люїстон, Мейн 04240

P.S. Ой, я так наїхала на тебе!

1 червня 2007

N. — 48 років, партнер у великій бухгалтерській компанії в Портленді, розлучений, батько двох дочок. Одна — аспірантка у Каліфорнії, друга навчається у коледжі тут, у Мейні. Сам означає свої теперішні стосунки з колишньою дружиною як «віддалені, але дружні».

Він каже:

— Я знаю, що виглядаю старшим за свої 48 років, бо не висипаюся. Я намагався приймати амбієн і ті, що з зеленим метеликом[50], але від них тільки куняю на ходу.

На моє запитання, скільки часу він страждає на безсоння, отримую моментальну відповідь:

— Десять місяців.

Я питаю його, чи не через безсоння він звернувся до мене. Він посміхається в стелю. Більшість пацієнтів надають перевагу стільцю, принаймні під час першого візиту — одна жінка казала мені, що на кушетці вона почувається кумедною невротичкою з карикатури в «Нью-Йоркері», — але N. одразу ліг на кушетку. Він там лежить, міцно сплівши пальці собі на грудях.

— Гадаю, докторе Бонсейнт, ми обидва все добре розуміємо, — відповідає він.

Я питаю його, що він має на увазі.

— Якби я хотів лише позбутися мішків під очима, то пішов би або до хірурга-косметолога, або до свого сімейного лікаря — який, до речі, мені вас і порекомендував, сказав, що ви дуже сильний спеціаліст, — і попросив би чогось потужнішого за амбієн чи пігулки з зеленим метеликом. Мусять же існувати дієвіші препарати, чи не так?

Я мовчу.

— Наскільки я розумію, безсоння — це завжди симптом чогось іншого.

Я кажу йому, що не завжди, хоча в більшості випадків саме так. І додаю, що, якщо існує інша проблема, безсоння рідко буває єдиним симптомом.

— О, я маю й інші, — каже він. — Цілі купи. От погляньте на мої черевики.

Я дивлюся на його взуття. На ньому черевики спортивного типу на шнурках.

Лівий зав’язано вгорі, а на правому бантик внизу. Я кажу йому, що це вельми цікаво.

— Так, — каже він. — Коли я навчався у школі, дівчата мали моду зав’язувати кросівки внизу, якщо мали постійного залицяльника. Або хотіли показати хлопцеві, який їм подобається, що хотіли б з ним зустрічатися.

Я питаю, чи він з кимось зустрічається постійно, гадаючи, що цим допоможу йому розслабитися — на кушетці він лежить у напруженій позі, кісточки сплетених на його грудях пальців побіліли, ніби він боїться послабити тиск, яким їх утримує, бо інакше вони кудись відлетять, — але він не сміється. Навіть не усміхається.

— Я трохи застарий для того, щоб шукати постійних партнерів, — каже він. — Але дечого все ж таки потребую.

Він зважує.

— Я спершу зав’язував обидва черевики внизу. Це не допомогло. Натомість коли один вгорі, а інший внизу — це, схоже, таки діє. — Він звільняє праву руку від паралізуючої хватки лівої і підводить її вгору, показує мені зведеними майже впритул великим та вказівним пальцями: — От на скілечки.

Я питаю його, чого він потребує.

— Знову привести свій мозок до ладу. Хоча намагання поправити собі мозок, намагаючись зав’язувати черевики у відповідності до шкільного коду спілкування… трохи зміненого згідно з наявною ситуацією… це божевілля, як ви вважаєте? А божевільні люди мусять шукати допомоги. Якщо в них узагалі збереглася хоч дещиця здорового глузду — маю надію, що в мене він ще є, — вони це розуміють. Отже, тому я тут.

Він знову зчіплює пальці і дивиться на мене поглядом, у якому прочитуються зухвалість і переляк. А також певна полегкість. Він лежав безсонними ночами; намагаючись собі уявити, як воно — розповідати психіатрові, що він боїться за свій здоровий глузд, аж ось нарешті він це зробив, а я не заголосив, не кинувся тікати з кабінету і санітарів у білих халатах не викликав. Дехто з пацієнтів вважає, ніби у мене в сусідній кімнаті сидить напоготові ціла команда таких людей у білих халатах, озброєних сачками для метеликів і гамівними сорочками.

Я прошу його надати мені кілька актуальних прикладів його ментальних розладів, і він знизує плечима.

— Звичайне обсесивно-компульсивне лайно. Ви чули про цей синдром нав’язливих станів уже тисячі разів. Я до вас прийшов порадитися щодо основної причини. Розповісти про те, що трапилося у серпні минулого року. Я гадав, ви можете мене загіпнотизувати так, щоб я про все забув. — Він дивиться на мене з надією.

Я йому кажу, що, хоча тут немає нічого неможливого, гіпноз діє краще як допоміжний засіб для пригадування, а не для блокування пам’яті.

— Ет, — каже він. — А я цього не знав. Паскудство. — Він знову втупився у стелю. На одній половині його обличчя працюють м’язи, і мені здається — він хоче ще щось сказати. —

Розумієте, це може становити небезпеку. — Він замовкає, але це лише пауза; м’язи в нього під вилицею не перестають напружуватися й розслаблятися. — Моя проблема може бути дуже небезпечною. — Знову пауза. — Для мене. — Знову пауза. — Можливо, й для інших.

Кожний сеанс психотерапії — це серія виборів, розгалуження шляхів без дорожніх знаків. Наразі я міг би його спитати, що саме за проблема є такою небезпечною, але нехтую цим вибором. Натомість питаю його, яке конкретно обсесивно-компульсивне лайно він мав на увазі. Окрім зав’язування черевиків по-різному — один вгорі, один внизу, що само по собі є гарним прикладом (цього я йому не кажу).

— Ви самі усе це знаєте, — говорить він, кидаючи на мене хитрий погляд, від якого мені стає трохи не по собі. Я цього не показую, він не перший пацієнт, від якого мені стає не по собі. Психіатри — вони, як спелеологи, так-так, а кожен спелеолог вам скаже, що в печерах повно кажанів і мокриць. Не вельми приємна зустріч, але здебільшого вони в принципі безпечні.

Я прошу його посприяти мені. І нагадую, що ми з ним наразі лише знайомимося.

— Поки що не зав’язали постійних стосунків, еге ж?

Еге ж, відповідаю, поки що ні.

— Краще нам поквапитися, — каже він, — поки я ще в жовтогарячому стані, докторе Бонсейнт. На межі червоного стану[51].

Я питаю, чи він перелічує речі.

— Звісно, що так, — каже він. — Кількість клітинок у кросвордах у «Нью-Йорк Таймз»… а по неділях я рахую двічі, бо кросворди більші, і ще раз перевіряю себе. Є така необхідність.

Проходжу по власних слідах. Кількість гудків, коли комусь телефоную. В робочі дні тижня я переважно обідаю в «Колоніальній їдальні», це за три квартали від офісу, і по дорозі туди я завжди рахую чорні черевики. А повертаючись звідти, рахую коричневі. Одного разу спробував рахувати червоні, але це виявилося безглуздям. Червоні черевики носять тільки жінки, та й тих, по правді, небагато. Принаймні вдень. Я нарахував лише три пари, тому знову повернувся до «Колоніальної їдальні», тільки тепер уже почав рахувати коричневі черевики.

Я питаю його, чи йому потрібно нарахувати якусь визначену кількість черевиків, щоб отримати втіху.

— Тридцяти вистачить, — каже він. — П’ятнадцять пар. Як правило, це без проблем.

А чому необхідно нарахувати якусь визначену кількість?

Він розмірковує, дивиться на мене.

— Якщо я скажу «ви самі знаєте», чи ви попросите мене пояснити, що саме ви мали б знати? Ви вже не раз мали справу з СНС, я це з’ясовував — і то прискіпливо, — як подумки у себе в голові, так і в Інтернеті, то, може, перестанемо грати в лапанку?

Я кажу, що більшість рахувальників вважають, що досягнення визначеної кількості, відомої як «цільове число», необхідне для підтримування порядку. Так би мовити, щоб світ не зіскочив зі своєї осі.

Він удоволено киває — і крига скресла.

— Одного дня, коли я рахував, по дорозі назад до офісу мені трапився безногий чоловік. Він був на милицях, на відрізану ногу, що закінчувалася під коліном, у нього було надягнуто шкарпетку. Якби він був у чорному черевику, жодних проблем. Бо ж, розумієте, я повертався. Але на нім був коричневий. Мене це вибило з норми на цілий день, а вночі я зовсім не міг заснути. Бо непарні числа погані. — Він постукує собі по скроні. — Принаймні отут вони такі. Раціональна частина мого мозку розуміє, що все це лайно, але є там і інша частина, котра точно знає, що зовсім навпаки, і править ця частина. Можна гадати, що якщо нічого поганого не трапляється — фактично у той день трапилося хороше, аудит податкової служби ІК5, якого ми так боялися, було скасовано без жодних на те причин, — закляття мало б знятися, та дзуськи. Я налічив замість тридцяти восьми тридцять сім черевиків, а коли світ не завалився, ірраціональна частина мого мозку пояснила це тим, що я не просто перевищив цифру тридцять, а значно її перевищив. Коли завантажую посудомийну машину, я лічу тарілки. Коли їх там парне число більше десяти, все в порядку. Якщо ні, я додаю чистих тарілок, щоби була правильна цифра. Те саме з виделками й ложками. У пластиковому контейнері в посудомийці їх мусить бути щонайменше по дванадцять. Це означає, що, відтоді як я живу сам, треба докладати туди чистих.

А як щодо ножів, питаю я, і він одразу хитає головою.

— Ніяких ножів. У посудомийній машині вони зайві.

Коли я питаю чому, він відповідає, що не знає. Відтак, після

паузи, скоса кидає на мене винуватий погляд.

— Я завжди мию ножі руками, в раковині.

Я висловлюю припущення, що ножі в контейнері для столових приборів загрожують світовому порядку.

— Ні! — вигукує він. — Докторе Бонсейнт, ви розумієте, але ж ви не розумієте всього цілком.

Тоді ви мусите мені допомогти, кажу я.

— Світовий порядок уже порушено. Я порушив його минулого літа, коли прийшов на Акерманове поле. Тільки тоді я цього не зрозумів. Тоді ще ні.

— Але тепер уже так? — питаю я.

— Так. Не все, але достатньо.

Я питаю його, чи він намагається виправити речі, чи тільки контролювати ситуацію, щоб не стало гірше.

Вираз невимовного полегшення з’являється на його обличчі, на ньому розслаблюються всі м’язи. Те, що відчайдушно потребувало висловлення, нарешті сказано вголос. Це ті моменти, заради яких я живу. Це ще не зцілення, звісно, але на якийсь час N. отримав полегшення. Сумніваюся, що він на нього очікував. Більшість пацієнтів не чекає.

— Я не можу виправити речі, — шепоче він. — Але я можу контролювати ситуацію, щоб не стало гірше. Саме так. Я намагався.

І знову я наблизився до одного з тих розгалужень. Я міг би спитати його, що трапилося минулого літа — скажімо, у серпні — на Акермановому полі, але, ймовірно, питати про це все ще зарано. Краще спершу ще трохи розхитати корінь цього хворого зуба. Насправді я маю великі сумніви щодо того, ніби витоки цієї інфекції лежать так близько. Радше за все, те, що трапилося з ним минулого літа, подіяло лише як спусковий механізм.

Я прошу його розповісти мені про інші симптоми.

Він сміється.

— Це займе цілий день, а в нас залишилося… — Він кидає погляд на свій годинник. — Лише двадцять дві хвилини. Двадцять два, до речі — гарна цифра.

— Тому що парна? — питаю я.

Він киває, даючи мені зрозуміти, що я ставлю зайві запитання.

— Мої… мої симптоми, як ви їх називаєте… з’являються вкупі. — Тепер він дивиться у стелю. — Їх три, такі купи. Вони випихаються з мене… з тверезої частини мене… мов камені… камені, розумієте… о Господи, благий Боже… мов ті падлючі камені на тому падлючому полі…

Сльози ручаями течуть йому по щоках. Спершу він, здається, на них не зважає, так і лежить на кушетці, сплівши пальці, дивлячись у стелю. А тоді простягає руку до сусіднього столика, на якому стоїть, як її називає Сенді, моя секретарка, Одвічно-Довічна коробка серветок «Клінекс». Він бере пару, витирає собі щоки, потім зіжмакує серветки. Грудка паперу зникає в переплетінні його пальців.

— Їх три, отих купи, — повторює він не зовсім виваженим голосом. — Рахування — перша. Це важливо, але не так важливо, як торкання. Є деякі речі, яких я мушу торкнутися. Наприклад, пічні конфорки. Перед виходом з дому вранці або перед тим як лягти в ліжко ввечері. Я можу бачити, що вони вимкнені, всі регулятори стирчать рисками вгору, всі конфорки темні, — але все одно мушу їх торкнутися, щоб переконатися абсолютно. І також дверцят духовки, звісно. Потім я, перед виходом з дому або з офісу, почав торкатися вимикачів. Таким коротким подвійним доторком. Перш ніж сісти до своєї машини, я мушу чотири рази поплескати по її даху. І шість разів, коли їду туди, де треба. Чотири — гарна цифра, і шість — пристойна, але десять… десять, це як…

Я помічаю струмок сліз, якого він не зауважив, сльози стікають з кута його правого ока на мочку вуха.

— Як постійно зустрічатися з дівчиною вашої мрії? — припускаю я.

— Вірно, — каже він. — І шнурки в неї на кросівках зав’язані внизу, тож кожний це розуміє.

— Ви торкаєтеся якихось інших речей? — питаю, вже знаючи відповідь. За п’ять років практики я зустрічав чимало симптомів, схожих на N. Інколи я уявляю собі, що цих нещасних жінок і чоловіків закльовують до смерті хижі птахи. Ці птахи невидимі — принаймні поки гарний або удачливий, або те й інше разом, психіатр не обприскає їх віртуальним лумінолом, а тоді освітить під вірним кутом, — проте при цьому вони цілком реальні. Найдивніше, що попри всі проблеми, вражені цим синдромом люди часто ведуть продуктивне життя. Вони працюють, вони їдять (щоправда, часто недостатньо або надмірно), вони ходять у кіно, вони кохаються зі своїми коханками чи коханцями, дружинами чи чоловіками… і повсякчас біля них ті птахи, що вчепилися й відривають дзьобами шматки їхньої плоті.

— Я торкаюся багатьох речей, — каже він і знову дарує стелі свою змучену, чарівну посмішку. — Назвіть, і я торкнуся.

Отже, лічба важлива, кажу я, але торкання ще важливіше. А що вище за торкання?

— Розміщення, — говорить він і раптом починає весь труситися, мов той покинутий під холодним дощем собака. — О Господи.

Раптом він сідає і звішує ноги з краю кушетки. На столику поряд з ним окрім коробки Одвічно-Довічних серветок стоїть ще ваза з квітами. Рухаючись дуже швидко, він пересовує вазу й коробку так, що вони тепер розташовані одне до одного по діагоналі. Тоді бере з вази два тюльпани і кладе їх стебло до стебла так, що один бутон торкається коробки, а інший — вази.

— Так вони в безпеці, — каже він. Вагається, відтак киває, ніби подумки підтверджує сам собі, що згоден з тим, що все зроблено правильно. — Я оберігаю світ. — Він знову вагається. — Поки що.

Я дивлюся на свій годинник. Час минув, і ми багато чого досягли як на перший сеанс.

— Наступного тижня, — кажу я, — знову базікатимемо, на цім же місці. — Декому я промовляю цю жартівливу фразу із запитальною інтонацією, але це не стосується N. Він потребує нового сеансу і сам це добре розуміє.

— Годі й сподіватися на чарівне зцілення, еге ж? — питає він. Зараз у нього така сумна посмішка, що її важко бачити.

Я кажу йому, що він зможе відчути себе краще. (Таке позитивне навіювання не зашкодить, це знають усі психіатри.) Потім кажу йому, щоб викинув геть амбієн і «крихітні пігулки з зеленими метеликами» — мабуть, лунеста, висловлюю припущення. Якщо вони не діють вночі, єдине, на що вони здатні, — це наробити йому шкоди в денний час. Заснути посеред траси №295 — це не розв’язання його проблем.

— Ні, — погоджується він. — Гадаю, що ні. Доку, ми зовсім не обговорювали першопричину. Я знаю її…

Ми дійдемо до цього наступного тижня, кажу я йому. А тим часом я хотів би, щоб він склав список з трьох частин: рахування, торкання, розміщення. Він зробить це?

— Так, — каже він.

Я питаю його, ледь не мимохіть, чи нема в нього суїцидних настроїв.

— Таке спадало на думку, але мені слід ще багато чого зробити.

Цікава і доволі тривожна відповідь.

Я вручаю йому свою картку і прошу телефонувати — хоч удень, хоч уночі, — якщо думка про самогубство почне здаватися йому більш привабливою. Він обіцяє. Хоча майже всі вони обіцяють.

— Тим часом, — кажу я вже у дверях, поклавши руку йому на плече, — продовжуйте постійно зустрічатися з життям.

Він дивиться на мене, зблідлий і вже без посмішки, чоловік, якого роздзьобують на шматки невидимі птахи.

— Ви коли-небудь читали «Великого Бога Пана» Артура Мейкена?

Я хитаю головою.

— Це найкошмарніша з усіх будь-коли написаних історій, — каже він. — Там один з персонажів говорить: «Хіть завжди торжествує». Але він має на увазі не хіть. Він має на увазі ґвалтування.

Паксил? Можливо, прозак. Але поки що нічого, поки я ще не розібрався як слід з цим цікавим пацієнтом.

7 червня 2007

14 червня 2007

28 червня 2007

На наступний сеанс N. приносить своє «домашнє завдання», як я й очікував. Є багато речей у цьому світі, на які не можна покластися, і багато людей, кому не можна довіряти, але пацієнти з СНС, якщо вони не вмерли, майже завжди виконують свої завдання.

Якоюсь мірою його список комічний, з іншого боку, сумний, ще з іншого — просто моторошний. Він, кінець кінцем, бухгалтер і, я гадаю, використав якусь із їхніх бухгалтерських програм для створення контенту теки, яку він вручає мені, перед тим як самому лягти на кушетку. Це подвійні аркуші. Тільки заміть дебету-кредиту ці графіки детально демонструють ландшафт нав’язливих ідей N. Два верхні аркуші мають заголовок РАХУВАННЯ, наступні два — ТОРКАННЯ, а шість останніх — РОЗМІЩЕННЯ. Проглядаючи їх, я дивуюся, звідки він бере час на іншу свою діяльність. Хоча люди з цим синдромом майже завжди винахідливі. Мене знову відвідує ідея невидимих птахів, я бачу, як вони обсіли N., видзьобують з його плоті скривавлені шматочки.

Піднявши голову, я бачу його на кушетці, знову з міцно зчепленими на грудях руками. Він встиг розмістити вазу й коробку з серветками так, що ті утворюють діагональ. Квіти сьогодні — білі лілеї. Їхній вигляд і те, як їх покладено на столі, приводять мене до думки про похорон.

— Прошу, не треба мені казати, щоб я поставив їх назад, — говорить він винувато, але вперто. — Я краще піду звідси, ніж це зроблю.

Я кажу йому, що не мав наміру просити поставити їх, як було. Тримаючи в руках його графіки, роблю комплімент щодо того, як професійно їх зроблено. Він знизує плечима. Тоді я питаю його, чи в них подана загальна картина, чи це звіт за останній тиждень.

— Тільки останній тиждень, — каже він. Таким тоном, ніби це його самого зовсім не цікавить. Гадаю, що так воно і є. Людина, закльована ледь не до смерті хижими птахами, мало переймається минулорічними образами й ранами чи навіть тим, що відбувалося минулого тижня; у неї на думці теперішнє. І майбутнє, помагай йому, Боже.

— Тут, либонь, мусить бути дві-три тисячі випадків, — кажу я йому.

— Називайте це подіями. Сам я їх так називаю. Там шістсот чотири події лічби, вісімсот сімдесят вісім — торкання та дві тисячі двісті сорок шість — розміщення. Всі парні числа, зверніть увагу. Загальне число — три тисячі сімсот двадцять вісім — також парне. Якщо скласти його окремі цифри 3728, отримаєте двадцять, також парне число. Гарне число. — Він киває, ніби сам собі підтверджує цю думку. — Поділіть 3728 на два, і отримаєте тисячу вісімсот шістдесят чотири. Цифри 1864 складаються в 19, потужне непарне число. Потужне й погане.

Наразі він трохи здригається.

— Ви, певно, дуже втомлені, — кажу я.

Він не реагує на мої слова ані голосом, ні кивком, однак, попри все, дає відповідь. Сльози течуть йому по щоках у вуха. Мені б не хотілося пригнічувати його додатковими переживаннями, але я визнаю очевидний факт: якщо ми не розпочнемо нашу роботу якомога швидше — «не варто марно гаяти час», як сказала б сестричка Шейла, — він узагалі не буде спроможний щось робити. Я вже бачу занепад у його вигляді (пожмакана сорочка, недбало виголений, волосся вкрай потребує стрижки), і, якщо б розпитати про нього його колег, я майже певен, вони перекинуться багатозначними поглядами. Динамічні таблиці — пречудові засоби свого роду, але N. явно втрачає силу. Мені здається, нема іншого вибору, окрім як діставатися просто до осердя проблеми, бо, поки не сягнеш того осердя, не може бути й мови ні про який прозак, паксил чи щось таке.

Я питаю, чи він готовий розповісти мені, що саме трапилося минулого року в серпні.

— Так, — каже він. — Саме для цього я й прийшов. — Він бере кілька серветок з Довічної коробки й витирає собі щоки. Втомлено. — Але, доку… ви себе певні?

Ніколи ще пацієнт не ставив мені такого питання, і жоден не промовляв до мене таким тоном, з ледь прихованим співчуттям. Але я кажу йому — так, я певен. Моя робота — допомагати йому, проте для цього мені потрібна його участь, бажання допомагати самому собі.

— Навіть якщо ви таким чином ризикуєте з’їхати з глузду, як оце зараз я? Бо й таке може трапитись. Я вже пропащий, але, сподіваюся, не дійшов іще до стану потопельника, котрий у паніці готовий тягнути за собою на дно того, хто намагається його врятувати.

Я кажу, що не зовсім його розумію.

— Я тут, бо все це, можливо, відбувається у мене в голові, — каже він, стукаючи кісточками пальців собі по тімені, ніби бажає впевнитися, що я розумію, де знаходиться його голова. — А може, й не в голові. Напевне не скажу. Якщо те, що я бачив і відчував на Акермановім полі, реальне — тоді я носій якоїсь інфекції. Котрою можу заразити вас.

Акерманове поле. Я роблю собі нотатку, хоча все й так записується на плівку. В дитинстві ми з сестрою ходили до школи Акермана в маленькому містечку Гарло на берегах Андроскоггіну[52]. Це недалеко звідси, щонайбільше миль тридцять. Я кажу, що готовий ризикнути і що наприкінці — інтенсифікація позитиву — ми, безперечно, почуватимемося чудово, обидва.

Він відповідає на це нещирим, відчуженим сміхом.

— Як гарно, — говорить він.

— Розкажіть мені про Акерманове поле.

Він зітхає і каже:

— Воно у Моттоні. На східному березі Андроскоггіну.

Моттон, містечко за Честеровим млином. Наша мати купувала молоко і яйця на фермі «Бой Гілл» у Моттоні. N. говорить про місце, що лежить не більше як за сім миль від того сільського будинку, де я виріс. Я ледь не промовляю вголос: я його знаю!

Я змовчав, але він прискіпливо дивиться на мене, наче підслухав мої думки. А може, так воно і є. Я не вірю в екстрасенсорику, однак не відкидаю цілком її ймовірність.

— Ніколи не ходіть туди, доку, — каже він. — Навіть не шукайте його. Обіцяйте мені.

Я йому обіцяю. Фактично я вже понад п’ятнадцять років не бував у тому задрипаному кутку Мейну. Близько їхати, та мало хочеться. Томас Вулф дав нищівну характеристику цьому явищу, назвавши свій фундаментальний опус «Тобі ніяк не повернутися додому»; хоча це стосується не всіх (сестричка Шейла часто повертається, вона й зараз товаришує з кількома друзями дитинства), але щодо мене так і є. Хоча власну книгу я назвав би «Мені ніколи не захочеться вертатися додому». Найкраще мені запам’яталися косоокі босяки, що верховодили в забавах, порожні будинки з вибитими шибками, покинуті іржавіти машини, та, здавалося, одвічно біле холодне небо, по якому шастають зграї вороняччя.

— Добре, — каже N., на мить усіма зубами вишкірившись до стелі. Аж ніяк не агресивно; авжеж, я певен, це просто вираз обличчя людини, перед тим як їй піднімати щось важезне, від чого завтра їй болітиме все тіло. — Не певен, чи зможу все доладно оповісти, але намагатимуся якнайкраще. Важливо пам’ятати, що до того серпневого дня єдиним, що в моїй поведінці наближалося до СНС, було те, що перед виходом на роботу я знову заскочив до ванної, аби пересвідчитися, що гарно повидаляв собі волосся з носа.

Можливо, він каже правду, хоча навряд чи. Я не підтримую цю тему. Натомість прошу його розповісти мені, що саме трапилося того дня. І він розповідає.

Це продовжується три наступні сеанси. На другий з них — 15 червня — він приніс мені календар. Як то кажуть, речовий доказ.

Я за фахом бухгалтер, за покликанням — фотограф. Після мого розлучення — та ще й діти повиростали, а це теж свого роду розлучення, до того ж не менш болюче — більшість вихідних я проводив, блукаючи по околицях, знімав краєвиди своїм «Ніконом». Це плівковий, не цифровий фотоапарат. Під кінець кожного року я вибирав дванадцять найкращих знімків і робив календар. Мені його друкували в маленькій друкарні «Віндговер-прес». Дорого, але вони там роблять якісно. Календарі я дарував друзям і діловим партнерам на Різдво. Іноді й клієнтам, але небагатьом — клієнти з п’яти-шестизначними рахунками зазвичай цінують обрамлені сріблом речі. А сам я завжди віддам перевагу гарному фотопейзажу. У мене нема світлин Акерманового поля. Я там знімав, але фотографії ніколи не виходили. Пізніше я позичив цифрову камеру. Не лише знімки не вийшли, а й усі нутрощі в ній згоріли. Мені довелося купити нову камеру тому хлопцю, в якого позичав. Так ми домовились. Гадаю, я все одно знищив би потім всі знімки того поля, аби вони в мене були. Тобто якби воно мені дозволило.

[Я його питаю, що він має на увазі під «воно». N. ігнорує моє запитання, ніби й не чув.]

Я знімав по всьому Мейну й Нью-Гемпширу, здебільшого вибираючи місцини на власний смак. Я живу у Касл-Року[53] — просто над Панорамою, — хоча ріс у Гарло, як і ви. Не дивуйтеся, доку, я вас погуглив[54], як мені порадив сімейний лікар, — у наші дні всі гуглять одне одного, хіба не так?

Отже, в тій частині Центрального Мейну я зробив свої найкращі кадри: у Гарло, Моттоні, Честерз Мілл, Сейнт-Івзі, Касл-Сейнт-Івзі, Кентоні, Лізбон Фоллзі. Іншими словами, у містечках на берегах великого Андроскоггіну. Ті знімки виглядають якось

Більш… реалістичними. Гарний цьому приклад — календар за 2005 рік. Я вам його принесу, щоб ви самі побачили. З січня по квітень та з вересня по грудень — всі кадри були зняті неподалік від дому. З травня по серпень… зараз згадаю… Олд Очард Біч… Пемаквід-Пойнт[55], звісно ж, маяк… Гаррісон-Парк… і Громова яма у Бар Гарборі. Мені здавалося, що знімками «Громової ями» я досяг чогось такого, хвилюючого… але, коли побачив контрольні кадри, реальність привела мене до тями. Вони виявилися банальними туристичними фотографіями. Гарна композиція, ну то й що з того, правда? Гарну композицію можна побачити в будь-якому проспекті турбюро.

Хочете знати мою аматорську думку? Я вважаю, що фотографія — більш мистецька штука, ніж це здається людям. Логічно думати, що, оскільки хтось має смак до композиції плюс трохи технічних навичок, які вам викладуть на перших-ліпших фотокурсах, той будь-яке місце зніме з рівноцінним успіхом, особливо якщо займається краєвидами. Гарло в Мейні чи Сарасоту у Флориді, достатньо лише встановити правильний фільтр, прицілитися й натиснути кнопку. Насправді ж усе зовсім не так. Конкретна місцина у фотографії так само важить, як і в малярстві, у прозі чи в поезії. Не знаю, чому так, проте…

[Западає довга пауза.]

Насправді я знаю. Тому що митець, навіть такий аматор, як я, вкладає душу в те, що творить. Для деяких людей (для тих, хто має мандрівну вдачу, як я собі це уявляю) душа — річ пересувна. Але для моєї заїхати навіть до Бар Гарбору — вже задалеко. От мої знімки по берегах Андроскоггіну… вони до мене промовляють. І до інших людей також. Хлопець, із яким я спілкуюсь у «Віндговері», сказав мені, що я міг би знайти видавця в Нью-Йорку, отримував би платню за свої календарі, аніж платити самому за їх друк, тільки мене це ніколи не цікавило.

Мені це здається трохи… ну, не знаю, як сказати… Публічним? Претензійним? Не знаю, одне слово, чимось таким. Календарі — це ж дріб’язок, робиться лише для друзів. Крім того, я маю роботу. Мені приємно марудитися з цифрами. Хоча життя було б похмурішим, якби не моє хобі. Вистачить знати, що мої календарі висять на кухнях або у вітальнях кількох моїх друзів. Та хоч би, чорт забирай, у когось в коридорі. Парадокс полягає в тому, що я майже нічого не зняв після того, як намагався сфотографувати Акерманове поле. Гадаю, та частина мого життя, мабуть, скінчилася, а натомість у мені залишилася діра. У ній гуде посеред ночі, ніби там виє вітер. Вітер, який намагається заповнити порожнечу. Іноді я думаю, що життя — сумна штука, нечесний бізнес. Я справді так вважаю, доку.

Блукаючи, як звичайно, минулого серпня в Моттоні, я натрапив на ґрунтову дорогу, якої не міг пригадати, чи бачив раніше. Я їхав, заслухавшись музикою по радіо, і віддалився від ріки, хоча й знав, що вона тече десь неподалік, бо відчував її запах. Такий гнилий і свіжий водночас. Я певен, ви чудово розумієте, що я маю на увазі. Це древній запах. Отже, я виїхав на дорогу.

Дорога була вибоїста, майже геть розмита в декількох місцях. Уже смеркалося. Було десь близько сьомої вечора. А я ніде не зупинявся пообідати. Зголоднів. Уже був ледь не повернув назад, але тут дорога погладшала і пішла вже не донизу, а вгору. І запах також подужчав. Вимкнувши радіо, я на додачу до запаху почув і звучання ріки — не голосне, не близьке, але вона текла неподалік.

Потім я побачив дерево, що лежало поперек шляху, і знову ледь не повернув назад. Міг би, хоча там і не було місця для розвороту. Я знаходився усього лиш десь за милю від траси №117, тож міг би за п’ять хвилин здати туди задом. Тепер мені здається, ніби щось, якась сила, котра існує по світлий бік нашого життя, пропонувала мені таку можливість. Гадаю, минулий рік був би зовсім інакшим, якби я просто перемкнув трансмісію на задній хід. Та я цього не зробив. Бо той запах… він завше навівав мені спогади про дитинство. А ще я побачив прогалину неба над вершечком пагорба. Дерева — подекуди сосни, але здебільшого березовий непотріб — там розходилися, і я подумав: «Там поле». Спливла думка: якщо так, то звідти мусить відкриватися вид на ріку. Також я подумав, що там може бути достатньо простору для розвороту, але це була вторинна думка порівняно з тим, що мені може пощастити сфотографувати Андроскоггін при вечірній зорі. Не знаю, чи пригадуєте ви, а я пам’ятаю, що в минулому серпні у нас трапилось кілька вельми імпозантних заходів сонця.

Отож я вийшов з машини й відсунув дерево. То була одна з тих ні до чого не придатних беріз, така прогнила, що ледь не розсипалася у мене в руках. Але, сівши до машини, замість того щоб рушити вперед, я знову ледь не поїхав назад. Таки дійсно існує якась світла сила, я вірю в це. Але після того, як я прибрав дерево, звучання ріки ніби стало чіткішим — розумію, це глупство, але мені справді тоді так здалося, — тож я ввімкнув трансмісію на малі оберти і подолав своїм маленьким позашляховиком «Тойота 4Раннер» решту дороги вгору.

Я проминув невеличку, прибиту до дерева табличку, на ній було написано: АКЕРМАНОВЕ ПОЛЕ. ПОЛЮВАННЯ ЗАБОРОНЕНО. ЗАБОРОНЕНА ТЕРИТОРІЯ. Потім дерева залишились позаду, спершу зліва, потім справа, і ось воно. Мені перехопило подих. Я майже не пам’ятаю, як вимкнув двигун і виліз із машини, не пам’ятаю, як брав камеру, але я її таки не забув, бо вона була в мене в руках, коли я підійшов до краю поля, а її ремінь і кофр зі змінним об’єктивом били мені по ногах. Мене вразило в самісіньке серце і пробило його наскрізь, мене геть викинуло з мого ординарного життя.

Реальність — це таїна, докторе Бонсейнт, і фактура повсякдення — це запона, якою ми маскуємо її блиск і морок. Гадаю, з такої ж причини ми прикриваємо лиця померлих. У мертвому обличчі ми бачимо щось на кшталт воріт. Їх зачинено для нас… але ми знаємо, що вони не завжди залишатимуться зачиненими. Надійде день, коли вони відчиняться навстіж для кожного з нас, і кожний з нас туди ввійде.

Та існують місцини, де така запона рветься і проглядає реальність. Звідти визирає обличчя… але не обличчя мерця. Либонь, краще б уже звідти дивилося воно. Акерманове поле — одна з таких місцин, і, хто б ним не володів, він недарма прибив табличку з написом ЗАБОРОНЕНА ТЕРИТОРІЯ.

День догоряв. Сонце — приплюснута згори й знизу газова куля — сідало на західному обрії. У відбитках його сяйва довгою кривавою змією на відстані восьми-десяти миль звивалася ріка, але її голос долітав до мене крізь застигле вечірнє повітря. За нею сіро-зеленими грядами аж до самого горизонту піднімалися ліси. Я не бачив жодного будинку чи дороги. Не чув жодної пташки. Відчуття було, ніби мене закинуло в минуле на чотири сотні років. Або на чотири мільйони. Перші пасма білого низового туману почали тягнутися вгору з травостою — з високої трави. Ніхто не з’являвся тут, щоб її покосити, хоча поле було величеньке і пасовище гарне. Туман випливав з потемнілої зелені, мов пара від дихання. Так, ніби сама земля була живою істотою.

Гадаю, я наче трохи сп’янів. Справа не в красі, хоча там було красиво, справа в тому, що все, що лежало переді мною, було якимсь розрідженим, я порівняв би його з галюцинацією. А потім я помітив те кляте каменюччя, що піднімалося з некошеної трави.

Там було, принаймні мені тоді так здалося, сім каменів: два найвищі — близько п’яти футів заввишки, найменший — близько трьох, решта — щось середнє. Пам’ятаю, я підійшов до найближчого з них, але це як пригадувати про сновидіння після того, як воно почало зотлівати при світлі білого дня, — знаєте ж, як вони тануть? Звісно, ви знаєте, сни складають велику частину вашого робочого дня. Тільки в мене було не сновидіння. Я чув, як треться трава об мої холоші, відчував, як від туману набрякають вологою штани-хакі й починають прилипати до шкіри під колінами. Раз у раз якийсь кущ — тут і там ріс купками сумах — чіплявся й відтягував назад кофр з об’єктивом, а коли відпускав, той ще дужче, ніж зазвичай, гатив мене по стегну.

Я підійшов до найближчого каменя й зупинився. Це був один із п’ятифутових. Спершу мені здалося, що на ньому викарбовані обличчя — проте не людські, а обличчя звірів і монстрів, — але потім я трохи посунувся вбік і побачив, що це всього лише гра надвечірнього світла, котре згущувало тіні й робило їх на вигляд… ну, як будь-що. А втім, постоявши трохи на новому місці, я знову побачив обличчя. Деякі були на вигляд людськими, але не менш жахливими. Ні, більш жахливими насправді, бо людина завжди жахливіша, як ви гадаєте? Ми ж знаємо людей, ми розуміємо людей. Або так вважаємо. А ті обличчя виглядали так, ніби вони чи то кричать, чи сміються. Можливо, разом і те й інше.

Я гадав, що це тиша крутить-вертить моєю уявою, і самотність, і простір — переді мною розлігся добрячий шмат світу. Здавалося, сам час затамував подих. Ніби все, що там є, залишиться таким самим навічно, червоне сонце над обрієм за сорок хвилин до заходу і та вицвіла прозорість у повітрі. Я гадав, що всі ці речі змушують мене бачити обличчя там, де нема нічого, окрім випадкових рисок. Тепер я думаю по-іншому, але вже пізно.

Я зробив кілька знімків. Здається, п’ять. Погане число, але тоді я ще цього не знав. Відступив далі, бо волів захопити в кадр усі сім каменів, але, прицілившись, побачив, що їх там насправді вісім, вишикувалися нерівним колом. Схоже було на те (коли уважно дивишся, то й бачиш), що ці камені — частина якогось геологічного пласта, котрий вигулькнув з-під землі багато епох тому, або, може, його вимило дощами й повенями не так давно (поле мало явний ухил, тож, думаю, останнє було цілком імовірним), але водночас вони виглядали спланованими, як камені в друїдських колах. Хоча на них не було ніяких візерунків. Окрім тих, що залишила негода. Я кажу так, бо знаю, бо повернувся туди вдень і пересвідчився. Тріщинки й зморшки, як годиться на каменях. І не більше того.

Я зробив ще чотири світлини — загалом вийшло дев’ять, теж погана цифра, хоча трішки краща за п’ять, — а коли опустив камеру й поглянув знову неозброєним оком, я побачив обличчя, вони корчили гримаси, шкірилися й шварґотіли. Деякі людські, деякі звірині. І я нарахував сім каменів.

Та коли знову подивився крізь видошукач, їх було вісім.

Думки змішались у голові, стало лячно. Захотілося забратися звідти до настання повної темряви — геть з цього поля, їхати по дорозі №117, і щоб з радіо голосно ревів рок-н-рол. Але я не міг просто взяти та й піти. Щось в глибині мене — на тій глибині, де живуть інстинкти, котрі підказують нам робити вдих і випускати повітря, — наполягало на цьому. Я відчував, що, якщо зараз піду, скоїться щось жахливе, і, можливо, не тільки зі мною. Мене знову накрило тим відчуттям розрідженості, нібито саме в цьому конкретно місці світ став крихким і однієї людини вистачить, щоб сотворити якийсь неймовірний катаклізм. Якщо ця особистість не буде поводитися дуже й дуже обережно.

От тоді-то й почалося це моє СНС-лайно. Я переходив від каменя до каменя, торкаючись кожного, рахуючи кожний, відзначаючи, де який з них стоїть. Я волів опинитися звідти подалі — відчайдушно цього хотів, — хотів, але не припиняв рахувати. Бо мусив. Якимсь чином я знав, що мушу не припиняти дихати, якщо хочу залишитися живим. До того місця, звідки почав, я повернувся мокрий від поту, роси й туману, мене тіпало. Тому що торкатися каменів… було негарно. Це збурювало… домисли. І викликало видіння. Гидкі. Наприклад, як я рубаю сокирою свою колишню дружину і сміюся, а вона кричить, затуляючись від ударів скривавленими руками.

Але їх там було вісім. Вісім каменів на Акермановому полі. Гарна цифра. Безпечна цифра. Я знав це. І вже не мало значення, дивлюся я на них крізь видошукач камери або просто голими очима; після того як я їх торкнувся, вони зафіксувалися. Темнішало, над обрієм сиділа вже лиш половинка сонця (я, либонь, хвилин двадцять ходив цим нерівним колом, діаметром ярдів сорок), але ще було доволі видно — повітря там було напрочуд чистим. Мене ще не відпустив переляк — щось там було таке непевне, про це там усе просто волало, відсутність пташиних голосів волала про це, — але разом з тим я відчув полегшення. Непевність я, принаймні почасти, виправив, торкнувшись каменів… і тим, що знову подивився на них. Зафіксувавши кожний на його місці у себе в пам’яті. Це виявилось не менш важливим за доторки.

[Пауза на роздуми.]

Ні, це було важливішим. Бо саме те, яким ми бачимо цей світ, утримує приховану під цим світом темряву на своєму місці.

Утримує її від того, щоб не просочилася крізь шпарини, не поглинула нас. Гадаю, кожен з нас про це знає, в глибині душі. Отже, я пішов і майже дійшов до машини — мабуть, я вже навіть торкнувся її дверцят, — аж тут щось змусило мене озирнутися. І от тоді я побачив.

[Він надовго замовкає. Я помічаю, як він тремтить. Його проймає піт. Піт блищить у нього на лобі, мов роса.]

Там виднілося щось між каменів. Усередині того камінного кола, створеного випадково або з чиєїсь примхи. Воно було чорне, як небо на східному обрії, і зелене, як трава. Воно оберталося дуже повільно, але не відриваючи від мене своїх очей. Воно мало очі. Бліді рожеві очиці. Я розумів — раціональна частка мого мозку розуміла, — що я бачу лише відблиск світла на небі, але в той же час я знав, що там є щось інше. Воно використовує те небесне світло. Використовує вечірню зорю, щоб дивитися крізь неї, і дивиться воно на мене.

[Він знову починає плакати. Я не пропоную йому «Клінекс», бо не хочу порушувати чари. Хоча я не певен, що взагалі зміг би запропонувати йому серветки, бо він і мене причарував. Те, що він описує, — навіяна маячня, і в глибині душі він сам це розуміє — «тіні, як обличчя» і тому подібне, — проте потужна маячня розповсюджується, як вірусна інфекція з чханням.]

Мабуть, я задкував, я зовсім цього не пам’ятаю; пригадую лише, як думав про те, що бачив голову якогось гротескного монстра з потойбічної темряви. І ще — якщо там є один, то мусять бути й інші. Вісім каменів ще можуть їх утримувати в облозі — ледь-ледь, — однак, якщо каменів тільки сім, вони просочаться з потойбічної темряви в реальність і поглинуть цей світ. Мені здавалося, я дивився на найдрібнішого, найслабшого з них. Мені здавалося, що воно — з його рожевими очицями на сплюснутій зміїній голові й отим, схожим на великі довгі жальця, що росло в нього з морди, — дитинча.

Воно помітило, що я дивлюся на нього.

Ця огидна істота шкірилась до мене, а зуби в неї були головами. Живими людськими головами.

Тоді я наступив на суху гілку. Вона луснула голосно, мов петарда, і заціпеніння минулося. Гадаю, нічого неможливого нема в тому, що та істота, котра вигулькнула серед кола з каменів, мене загіпнотизувала, як змія, що начебто може гіпнотизувати пташок.

Я повернувся й побіг. Кофр з об’єктивом лупив мені по нозі, і кожний його удар ніби промовляв: Прокинься! Прокинься! Геть звідси! Геть звідси! Я смикнув дверцята своєї «тойоти» і почув дзеленькіт дзвоника, котрий нагадує вам, що ви залишили ключ у замку запалювання. Мені згадався старий фільм, де Вільям Павелл і Мірна Лой[56] стоять у вестибюлі шикарного готелю, і Павелл калатає взятим зі стійки дзвоником, викликаючи портьє. Правда ж, кумедно, які дивні речі спливають у голові в такі хвилини? У кожного з нас у голові також є щось на кшталт шлюзових воріт — ось що я думаю. Вони стримують божевілля, щоб ним не затопило розум. А в критичні моменти ці ворота розчахуються і нас затоплює всяке потойбічне лайно.

Я завів двигун. Ввімкнув радіо на максимальну звучність, і з гучномовців загримів рок. Грали «The Who», я це добре пам’ятаю. І ще пам’ятаю, що ввімкнув фари. Коли зробив це, ті камені, здалося, плигнули до мене. Я ледь не заверещав. Але їх було вісім, я порахував, а вісім — безпечна цифра.

[Тут знову довга пауза. Майже на цілу хвилину.]

Наступне, що пам’ятаю, — я знову на дорозі №117. Не знаю, як я туди виїхав, чи розвернувся десь, чи здавав задом. Не знаю, скільки на це пішло часу, пісня «The Who» вже закінчилася, і тепер грали «Дорз». Господи помилуй, вони співали «Повернення у потойбіччя»[57]. Я вимкнув радіо.

Гадаю, мені більше нема чого вам розповісти, доку, не сьогодні. Я виснажився.

[Так, судячи з його вигляду.]

[Наступний сеанс]

Я гадав, що враження, що його справило на мене те місце, поблякне дорогою додому — усього лише якийсь неприємний випадок серед безлюддя, авжеж? — і щойно я сидітиму у своїй вітальні, з ввімкнутим телевізором, то прийду цілком до тями. Але трапилося інше. Навпаки, відчуття катастрофи — від того, що я торкався якогось іншого, неприязного до нашого, всесвіту, — схоже, посилилося. Залишалася переконаність у тому, що я бачив обличчя — гірше того, тінь величезного рептильного тіла — посеред того камінного кола. Я почувався… інфікованим. Інфікованим власними думками, що роїлися в моїй голові. А ще я відчував себе небезпечним — так, ніби міг покликати сюди ту істоту, просто забагато думаючи про неї. А вона ж з’явиться не сама. Весь той потойбічний космос просочиться до нас, як блювотиння крізь мокре денце паперового пакету.

Я обійшов хату, позамикав усі двері. Тоді з’явилася впевненість, що, деякі я забув замкнути, і я знову їх перевірив. Цього разу я рахував: передні двері, задні двері, двері до комори, двері до підвалу, верхні гаражні двері, задні гаражні двері. Усього шість, і мені майнуло в голові, що цифра ця гарна. Не гірша за гарну цифру вісім. Це дружні цифри. Теплі. Не холодні, як п’ять або… ну, ви знаєте, сім. Я трохи заспокоївся, але ще раз усе обійшов наостанок. Так само шість. «Шість — це гаразд», — пам’ятаю, сказав я. Гадав, що після цього засну, але не зміг. Навіть прийнявши амбієн. Перед очима мені так і стояв захід сонця над Андроскоггіном, вечірня зоря, що обертається червоною змією. Туман піднімається з трави, мов язики. І істота в каменях. Оце найважче.

Я встав і порахував усі книжки у шафці в спальні. Їх виявилося дев’яносто три. Погана цифра, і не тільки тому, що непарна. Поділіть дев’яносто три на три, й отримаєте тридцять один; тринадцять ззаду наперед. Тож я приніс одну книжку з маленької полиці у вітальні. Але дев’яносто чотири лише трохи краще число, бо дев’ять плюс чотири дає тринадцять. Док, ці тринадцятки повсюди в нашому світі. А ви й не знали. Атож, я приніс ще шість книг до спальні. Ледь розпихав по полицях. Сто — це добре. Фактично це чудова цифра.

Я вже хотів був лягти, аж тут занепокоївся про полицю у вітальні. Ну, розумієте, так, ніби я обікрав Пітера, щоб заплатити Полу. Тож я порахував книжки там, їх була гарна кількість — п’ятдесят шість. Якщо скласти дві цифри, виходить одинадцять, непарне число, але не найгірше з непарних, і п’ятдесят шість ділиться на двадцять вісім — гарна цифра. Після цього я зміг заснути. Гадаю, мені снилися якісь кошмари, але, що саме, я не запам’ятав.

Минали дні, а я подумки повертався до Акерманового поля. На моє життя ніби впала тінь. Тоді я вже почав рахувати різні речі і торкався різних речей — щоб упевнитися, що розумію їхнє місцеположення у світі, в реальному світі, в моєму світі, — також я почав розміщувати речі. Завжди парно, і зазвичай колом або по діагоналі. Бо кола та діагоналі оберігають від вторгнення.

Зазвичай так воно і є. Проте не завжди. Якийсь дріб’язок може чотирнадцять перетворити на тринадцять або вісімку в сімку.

На початку вересня до мене в гості завітала моя менша дочка і зауважила, що я маю дуже втомлений вигляд. Вона спитала, чи не забагато я працюю. Також вона відзначила, що всі ті дрібнички, сувеніри, що її мати, виїжджаючи після нашого розлучення, так і залишила у вітальні, тепер розміщені, як вона це назвала, «польовими колами». Вона спитала: «Тату, щось ти на старість стаєш трохи дивакуватим, еге ж?» Ось тоді я й вирішив, що мені треба знову відвідати Акерманове поле, але цього разу при повноцінному денному світлі. Я гадав, якщо побачу все вдень, просто побачу кілька каменів, що без будь-якого сенсу стирчать кружком на некошеному лузі, я усвідомлю всю безглуздість цієї справи, а мої нав’язливі ідеї відлетять, мов пух з кульбабок під різким подувом вітру. Я бажав цього. Бо рахування, торкання і розміщення — це серйозна праця. Велика відповідальність.

По дорозі я заїхав до закладу, де звичайно обробляли мої фотографії, й дізнався, що кадри, які я відзняв того вечора на Акермановому полі, не вийшли. Я одержав лише сірі прямокутники, ніби їх засвітило якимсь потужним випромінюванням. Мене це затримало, однак не зупинило. Я позичив цифрову камеру в одного хлопця у тому фотосалоні — ту, яку спалив, — і знову поїхав до Моттона, швидко погнав. Хочете почути одну дурницю? Я почувався, як той обпечений отруйним плющем, що поспішає до аптеки по цинкову мазь. Бо реакція в мене була саме така — сверблячка. Рахування, торкання й розміщення діють, як чухання, але чухання дає тільки короткочасне полегшення. Цим ще більше розчухуєш сверблячку. Мені ж потрібні були ліки проти неї. Повернення до Акерманового поля не годилося на ліки, але звідки мені тоді було це знати? Як той казав, ми навчаємося, роблячи. А ще краще ми вчимося через спроби й помилки.

День стояв чудовий, у небі ані хмаринки. Листя було ще зеленим, але повітря відзначалося тією особливою прозорістю, що буває лише на межі пір року. Моя колишня дружина любила казати, начебто такі дні ранньої осені — це нам винагорода за те, що терпіли туристів і курортників цілі три літні місяці, вистоювали за ними в чергах, коли ті розплачувалися за куплене пиво за дбпомогою своїх кредитних карток. Я гарно почувався, пам’ятаю точно. Я почувався впевненим у тому, що покладу край цьому безглуздому шаленству. Слухав збірку хітів «Квін», думав, як чудово звучить Фреді Мерк’юрі, як чисто. Навіть підспівував. Я переїхав через Андроскоггін у Гарло — вода з обох боків старого мосту така прозора, що хоч очі виймай, — і бачив, як скидається риба. Мені стало так весело, що я розреготався вголос. Я не сміявся після того вечора на Акермановому полі, а сміх звучав настільки гарно, що я розреготався знову.

А далі через пагорб Бой Гілл — я певен, ви знаєте, де це, — і повз кладовище «Безтурботні пагорбки». Там я колись зробив цікаві знімки, але не помістив жодного до календаря. Через якихось хвилин п’ять я вже під’їхав до тієї бічної ґрунтової дороги. Вже почав робити поворот і вдарив по гальмах. Саме вчасно. Якби трішечки не встиг, радіатор моєї «тойоти» розідрало б навпіл. Поперек дороги було напнуто ланцюг, а з нього звисала нова табличка: АБСОЛЮТНО ЗАБОРОНЕНА ЗОНА.

Авжеж, я міг би запевнити себе, що це лише збіг обставин, що особа, якій належать ці гай і поле, — не конче на прізвище Акерман, хоча і ймовірно, — вішає цей ланцюг і знак на ньому кожної осені, щоб віднаджувати мисливців. Але ж сезон полювання на оленів починається аж першого листопада. Навіть пташиний сезон починається тільки в жовтні. Гадаю, хтось назирає за тим полем. Може, через бінокль, хоча, можливо, воно застосовує якийсь менш нормальний спосіб бачення. Хтось знав, що я побував там і можу з’явитися знову.

— Покинь і думати, — умовляв я себе, — якщо не хочеш досягти того, що тебе заарештують за вторгнення на приватну територію, можливо, ще й надрукують твою фотографію у касл-рокській газеті «Сигнал». Хіба не чудова реклама для твоєї ділової репутації?

Але мене неможливо було зупинити, особливо коли я мав шанс дістатися до того поля, нічого там не побачити і, як наслідок, відчути себе краще. Тому що — зважайте на це — я повторював собі, що, якщо хтось хоче віднадити мене від своєї власності, я мушу поважати волю цієї особи, і в той же час рахував літери на тому написі, їх було двадцять три, жахлива цифра, куди гірша за тринадцять. Я розумів, що думати таким чином — божевілля, але саме таким чином я думав, і якась частина мене розуміла, що в цьому немає ані крихти божевілля.

Я залишив «тойоту» на стоянці біля «Безтурботних пагорбків» і пішов назад до ґрунтової дороги, з плеча в мене звисала позичена камера в маленькому чохлі на зіпері. Я обійшов ланцюг — так просто — і рушив по дорозі в бік поля. Виявилося, що мені довелося б іти пішки, навіть якби там не було ланцюга, бо тепер поперек дороги лежало з півдюжини повалених дерев, і не якісь там трухляві берези. П’ять із них були добрячими соснами, а останнє — цілком зрілим дубом. Звісно, вони не самі впали, цих діток було стято ланцюговою пилкою. Їм не вдалося навіть пригальмувати мою ходу. Через сосни я переліз, а дуб обійшов збоку. Тут я вже опинився під пагорбом і почвалав угору до поля. Я не удостоїв і поглядом тамтешній напис АКЕРМАНОВЕ ПОЛЕ. ПОЛЮВАННЯ ЗАБОРОНЕНО. ЗАБОРОНЕНА ТЕРИТОРІЯ. Я побачив просвіт між деревами, ближче до вершини пагорба, серед останніх з них — пилові стовпи сонячних променів і безкінечне блакитне небо вгорі, на позір веселе й оптимістичне. Полудень. Не буде там ніякої гігантської ріки-змії, що кривавиться віддалік, а буде Андроскоггін, з яким я виріс, якого я любив, — синій і гарний, такий, яким видаються звичайні речі, коли ми бачимо їх у найвигіднішому їм ракурсі. Я кинувся бігти. Дикий оптимізм не полишав мою душу всю дорогу до вершини, але, щойно я побачив ті камені, що стирчали там, мов ікла, всі гарні почуття відлетіли геть. Їх заступив моторошний жах.

Там знову було сім каменів. Тільки сім. А посеред них — навіть не знаю, як це пояснити, щоб ви зрозуміли, — лежала вицвіла місцина. Не зовсім схожа на тінь, а більше на… ну, знаете, як ото з плином часу синій колір вицвітає на ваших улюблених джинсах? Особливо на тих місцинах, де є напруга, як от на колінах? Там було щось схоже на це. Колір трави ніби стерся до масної зелені шкірки лайма, а небо, замість синього, над колом з каменів виглядало якимсь посірілим. Я відчував, що, якщо ввійду в нього — а якась частина моєї душі цього таки хотіла, — зможу одним ударом кулака прорвати тканину реальності. А коли зроблю це, щось мене вхопить. Щось із потойбіччя. Я не мав у цьому сумнівів.

І все ж таки щось у мені воліло так зробити. Воно хотіло… сам не знаю… облишити любовну прелюдію й одразу перейти до сексу.

Я бачив — чи мені здавалося, що бачу, я й зараз не певен цього — місце, де мусив стояти восьмий камінь, і я бачив, як… як та вицвілість… бубнявіє, намагаючись прорватися там, де в облозі каменів з’явилося тонке місце. Я страшенно злякався! Бо якщо воно вирветься, тоді кожна неймовірна істота з потойбіччя потягнеться до нашого світу. Небо стане чорним, його заповнять нові зірки і божевільні сузір’я.

Я зняв з плеча камеру, але впустив її на землю, коли намагався розкрити зіпер чохла, у якому вона лежала. Руки в мене тряслися, ніби мене пройняло якимись корчами. Я підібрав чохол з камерою і розчепив зіпер, а коли знову поглянув на камені, побачив, що простір між ними вже не просто вицвілий. Він почорнів. І знову я бачив очі. Вони вдивлялися з темряви. Тепер вони були жовті, зі щілинами чорних зіниць. Як котячі. Або зміїні очі.

Я хотів націлитися камерою, але знову її впустив. А коли нахилився по неї, над нею зімкнулася трава, і мені довелося її витягувати. Ні, мені довелося її виривати звідти. Я вже стояв навколішки і обома руками смикав за пасок. І вітерець повіяв з того місця, де мусив би стояти восьмий камінь. Він відкинув волосся мені з чола. Він доніс сморід. Він смердів падлом. Я підніс камеру собі до обличчя, але спершу нічого не побачив. Я подумав: воно осліпило камеру, воно якимсь чином осліпило камеру, а тоді пригадав, що це ж цифровий «Нікон» і його треба ввімкнути. Я його ввімкнув — почув «біп», — але все одно нічого не бачив.

На той час вітерець уже перетворився на вітер. Під ним трава пішла вихилятися тінявими хвилями по всьому полю. Сморід став нестерпним. І день почав меркнути. В небі не було ані хмаринки, воно залишалося чисто синім, але день все одно темнішав. Так, ніби якась невидима планета затуляла сонце.

Щось заговорило. Не англійською. Щось таке, на слух як «ктгун, ктгун, дійаанна, дійаанна». А тоді… Господи Ісусе, тоді воно промовило моє ім’я. Воно сказало: «Ктгун, N., дійаанна К». Гадаю, я закричав, але не зовсім певен, бо тоді вже вітер став ураганним, він ревів у мене у вухах. Я напевне кричав. Мав повне право кричати. Бо воно знало моє ім’я! Ця абсурдна, невимовна істота знала моє ім’я! А тоді… камера… знаєте, що я зрозумів?

[Я йому кажу, що він, мабуть, не зняв кришку з об’єктива, і він відповідає мені пронизливим іржанням, яке діє мені на нерви, пробуджуючи в уяві пацюків, що ковзають по битому склу.]

Саме так! Авжеж! Кришка! Там була та злопадлюча кришка! Я зірвав її й підніс камеру до очей — я просто дивом знову не впустив її, бо ж руки мені трусилися страшно, а трава б її уже ніколи не відпустила, нізащо, бо наступного разу була б уже напоготові. Але я її не впустив, і вже цілився через видошукач, і бачив вісім каменів. Вісім. Вісімка добре діє. Мряка все ще ворохобилася всередині кола, але відступала. І вітер навкруг мене вщухав.

Я опустив камеру, і їх стало сім. Щось вигулькнуло з темряви, щось, чого я не в змозі описати. Я його бачу — я бачу його у своїх снах, — але не маю достатньо виразних слів для означення цієї гидоти. Пульсуючий шкірястий шолом на відстані моєї простягнутої руки. З жовтими баньками по боках. Баньки… гадаю, то таки були очі, і воно ними дивилося на мене.

Я знову підняв камеру і побачив вісім каменів. Я зробив чи то шість, чи вісім знімків, немов намагався зафіксувати, закріпити їх навічно на їх місцях, але, звісно, нічого не вийшло, я лише спалив камеру. Доку, об’єктив бачив усі камені — я абсолютно певен, що їх також було б видно і в дзеркалі, а може, навіть крізь звичайне віконне скло, — але ж камені неможливо було зафіксувати. Єдине, що може їх визначати, утримувати їх на місці, — це людський розум, людська пам’ять. Та й вони ненадійні, як з’ясувалося. Рахування, торкання й розміщення дієві якийсь час — як на сміх, дії, що загал їх вважає проявом невротичних станів, насправді спрямовані на дотримання порядку у світі, — але рано чи пізно весь вибудований за їх допомогою захист занепадає. А яка ж то важка робота.

І її, з біса, так багато.

Може, ми закінчимо на сьогодні? Я розумію, ще рано, але я дуже втомився.

[Я йому кажу, що, якщо він бажає, я можу виписати йому рецепт на седативний засіб — не дуже потужний, але надійніший за амбієн і лунесту. Якщо не перевищувати дози, ці пігулки допомагають. Він відповідає мені вдячною посмішкою.]

Гарно, це було б дуже гарно. Але, якщо ваша ласка, можу я вас про дещо попросити?

[Я кажу йому, що, звісно, він може.]

Прошу, випишіть мені тоді двадцять, сорок або шістдесят. Це вельми гарні цифри.

[Наступний сеанс]

[Я кажу йому, що вигляд у нього покращав, хоча це далеко від правди. Насправді він скидається на чоловіка, якого ось-ось замкнуть у спецзакладі, якщо він терміново не віднайде способу повернення на свою персональну трасу №117. Розвернутися чи здавати задом, не має значення, але він мусить забратися з того поля. До речі, і я також. Мені вже було наснилося це його поле, котре, якби захотів, я б і сам легко знайшов. Не те щоб я насправді збирався — це вже було б занадто схоже на співучасть у манії пацієнта, — але, якби схотів, знайшов би. Якось серед ночі в минулий вікенд (я теж тоді не міг заснути) мені спало на думку, що я мав би проїжджати повз нього, і не раз, а сотні разів. Бо я сотні разів проїжджав по мосту Бейл Роуд Брідж і тисячі разів повз кладовище «Безтурботні пагорбки» — у шкільному автобусі, який возив нас з сестричкою Шейлою до початкової школи імені Джеймса Ловелла[58]. Тож звісно, що я міг знайти його. Якби схотів. Якщо воно існує.]

[Я питаю, як йому спалося, чи допомогли прописані ліки. Темні кола в нього під очима кажуть мені, що ні, але цікаво, що відповість він.]

Набагато краще. Дякую. І з моїм СНС також трохи краще.

[При цьому його руки — від яких надходить правдивіша інформація — машинально розміщують вазу й коробку з серветками на протилежних кутках прикушеткового столу. Сьогодні Сенді поставила троянди. Він розташовує їх так, що вони утворюють зв’язок між вазою й коробкою. Я питаю, що було після того, як він з’їздив на Акерманове поле з позиченою камерою. Він знизує плечима.]

Нічого. Якщо не рахувати того, що я виплатив тому хлопцю з фотосалону компенсацію за його «Нікон». Невдовзі дійсно почався мисливський сезон, тож у тих гаях насправді небезпечно перебувати, навіть якщо ти вбраний з голови до ніг у щось яскраво-помаранчеве. Хоча мені не віриться, щоб у тих місцях було багато оленів, вважаю, вони тримаються подалі звідти.

Моє СНС-лайно спливло, і я почав знову нормально спати вночі.

Тобто… майже кожної ночі. Траплялися, звісно, сновидіння. У снах я завжди опинявся на тім полі, намагався витягти камеру з трави, але трава її тримала. Чорнота розпливалася з кола, мов олія, а коли я дивився вгору, бачив небо, розколене зі сходу до заходу, і з тієї тріщини лилося жахливе чорне світло… живе якесь світло. І голодне. В цю мить я зазвичай прокидався, весь залитий потом. Іноді з криком.

Потім, на початку грудня, до мене в офіс надійшов лист. На конверті був напис ПЕРСОНАЛЬНО, а всередині — якась маленька річ. Я розірвав конверт, і звідти мені на стіл випав ключик з брелоком. На ньому — літери А.П. Я зрозумів, що це таке, що означають ці літери. Якби там був лист, у ньому було б написано: «Я намагався віднадити тебе. Не моя вина, а може, й не твоя, проте ось тобі ключ, і все, що ним відкриється, — тепер твоє. Ретельно дбай про все».

У той вікенд я знову поїхав до Моттона, але не став залишати машину на стоянці біля «Безтурботних пагорбків». Розумієте, в цьому не було потреби. Портленд та інші маленькі містечка, які я проїжджав, уже були прикрашені до Різдва. Стояв колючий холод, але снігу ще не було. Ви ж знаєте, як воно завше холоднішає перед тим, як випасти снігу? Отак було й того дня. Але небо було обкладене хмарами, і сніг таки пішов, почалася справжня хурделиця саме тієї ночі. Ви пам’ятаєте?

[Я кажу йому, що так. Маю власну причину, щоб пам’ятати (і але цього я йому не кажу). Ми з Шейлою тоді залишилися в занесеному снігом нашому старому домі, до якого приїхали подивитися, що там треба відремонтувати. Ми випили і танцювали під старі записи «Бітлз» і «Роллінг Стоунз». Було приємно.]

Ланцюг так і висів поперек дороги, але ключ А.П. підійшов до замка. А повалені дерева було стягнуто на узбіччя. Я ніби знав, що так і буде. Блокувати дорогу більше не було сенсу, бо це поле тепер стало моїм полем, ті камені стали моїми каменями і, що б вони не оточували, відповідальність за нього тепер було покладено на мене.

[Я питаю його, чи було йому лячно, впевнений, що прозвучить відповідь — так. Але N. мене дивує.]

Ні, майже ні. Бо місце стало іншим. Я зрозумів це ще на розвилці, де ґрунтовий шлях відгалужується від дороги №117. Я відчув це. І ще я чув каркання ворон, коли відмикав замок своїм новим ключем. Зазвичай їхні крики мені видаються гидкими, але того дня вони звучали вельми ніжно. Хай це здасться претензійним, але ці крики звучали як спокута.

Я знав, що на Акермановому полі мусять стояти вісім каменів, і мав рацію. Я знав, що вони не стоятимуть правильним колом, і тут я також мав рацію. Вони знову мали вигляд безладно розкиданих скельних виходів, що виткнулися над геологічною платформою в результаті якогось тектонічного зсуву, або вісімдесят тисяч років тому їх оголив відступаючий льодовик, або якась повінь у більш недавній минувшині.

Я зрозумів також дещо інше. А саме: я активізував це місце всього лише тим, що подивився на нього. Людські очі прибирали геть восьмий камінь. Об’єктив фотокамери ставив його назад, але не міг утримати на місці. Я мусив відновити захист символічним актом.

[Він робить паузу, замислюється, а коли знов починає говорити, схоже, змінив уже тему.]

Ви знаєте, що знаменитий Стоунхендж — це комбінація годинника й календаря?

[Я відповідаю, що десь читав про це.]

Люди, які збудували його та інші подібні місця, мусили розуміти, що для визначення часу їм достатньо сонячного годинника, а щодо календаря — нам відомо, що доісторичні мешканці Європи й Азії визначали дні, просто роблячи позначки на стінах своїх печер. Тож якщо Стоунхендж — усього лише гігантський годинник-календар, то навіщо він? А я гадаю — це пам’ятник синдрому нав’язливих станів, гігантський СНС-невроз, що височіє посеред Солсберійського поля.

Якщо він окрім визначення годин і місяців не служить ще й захистом від чогось. Тримає на замку вхід до якогось божевільного універсуму, що сусідить з нашим. У мене траплялися дні — багато, особливо минулої зими, коли я почувався майже так само, як колись, — коли починав вважати, що все це маячня, що все, що я, як мені здавалося, бачив на Акермановому полі, відбувалось лише в моїй голові. Що все це моє СНС-лайно — не більш як ментальний спотикач.

Потім мене повернуло на інше — це почалося цього року навесні, — коли я сповнився віри в те, що все було насправді: я таки щось активізував. І, зробивши це, став останнім учасником довгої-предовгої естафети, початок якої, либонь, сягає праісторичних часів. Я розумію, це відгонить божевіллям, — але, з іншого боку, навіщо б я про все це розповідав психіатру? — і трапляються доволі довгі періоди, коли я не сумніваюсь у тому, що це таки справжнє божевілля… навіть коли рахую речі, блукаючи вночі по хаті, торкаючись вимикачів і конфорок на плиті, я певен, що це просто… ну, ви мусите розуміти… та хімічні реакції в моєму мозку відбуваються такі, що навряд чи правильні пігулки поправлять.

Я багато думав про це минулої зими, коли мені велося гарно. Чи, принаймні, покращало. А тоді, у квітні цього року, знову все пішло навскоси. Я більше рахував, більше торкався і розміщував ледь не все, що було можливо, колами й діагоналями. Моя дочка — та, яка вчиться в тутешньому коледжі, — знову зробила зауваження щодо мого зовнішнього вигляду і явної нервозності. Вона спитала, чи це через розлучення з її матір’ю, і, коли я відповів, що ні, вона мені, схоже, не повірила. Вона спитала, чи не варто мені «звернутися до когось», і, бачить Бог, ось я тут.

У мене знову почалися нічні кошмари. Якось на початку травня я прокинувся у себе в спальні на підлозі від власного крику. Уві сні я бачив величезне сіро-чорне чудовисько з крилами, як у ґорґульї, зі шкірястою головою, як шолом. Воно стояло на руїнах Портленда, само заввишки щонайменше в милю, — я бачив згустки хмар, що пливли повз його облямовані металевими пластинами руки. І голосили, й корчилися люди, яких він стискав у своїх кігтястих кулаках. Я розумів, я знав: воно прорвалося сюди з-поміж кам’яних стовпів на Акермановому полі, воно перше й наймізерніше з погані, котра ще полізе з того, іншого світу, і в цьому винен я. Бо я знехтував своїми обов’язками.

Я тинявся по хаті, розміщав речі колами, а потім рахував їх, аби впевнитися, що в тих колах тільки парна кількість речей, і до мене дійшло, що ще не пізно, що воно тільки-тільки почало прокидатися.

[Я питаю його, що він має на увазі під «воно».]

Воно — це сила! Пам’ятаєте «Зоряні війни»? «Використовуй силу, Люк»?

[Він несамовито регоче.]

Хоча це той випадок, коли потрібно невикористання сили! Потрібно зупинити силу! Ув’язнити силу! Щось хаотичне, що рветься крізь те тонке місце — і крізь усі тонкі місця цього світу, так я гадаю. Іноді мені спадає на думку, що за тією силою стоїть сила-силенна зруйнованих всесвітів, розтягнутий на безкінечні еони ланцюг, немов відбитки монструозних стіп…

[Він каже щось пошепки, чого я не розбираю. Я прошу його повторити, але він хитає головою.]

Доку, дайте мені ваш блокнот. Я краще напишу. Якщо те, що я вам розповідаю, правда, а не вигадки мого задовбаного розуму, небезпечно промовляти вголос те ім’я.

[Він пише великими друкованими літерами КТГУН. Показує мені, а коли я киваю, рве аркуш на шматки, рахує ці шматки — гадаю, щоб пересвідчитися, що їх парна кількість, — а вже потім викидає їх до сміттєвого кошика, що стоїть біля кушетки.]

Ключ, той, що я отримав його поштою, зберігався в моєму домашньому сейфі. Я дістав його й поїхав до Моттона — через міст, повз цвинтар, угору по тій чортовій ґрунтовій дорозі. Я не розмірковував, бо це рішення не з тих, які треба обдумувати. Це все одно, якби ви, повернувшись додому і побачивши там пожежу, почали розмірковувати, чи варто засмикнути фіранки у вітальні. Отже — я просто взяв та й поїхав.

Але прихопив з собою камеру. Не завжди варто вірити власним очам.

З кошмару я підхопився десь о п’ятій, тож іще був ранній ранок, коли я приїхав на Акерманове поле. Андроскоггін був дуже красивий — немов довге срібне дзеркало, а не якась змія, з делікатними завитками туману, що здіймалися від його гладіні, а потім розливалися понад ним, ну, я не знаю, либонь, у термічному потоці чи щось таке. Ця стрічка туману точнісінько копіювала ріку з усіма її поворотами й звивами, отож і сама виглядала, немов якась примарна небесна річка.

На полі виросла нова трава, і кущі сумаху майже всі вже зеленіли, але я побачив дещо загрозливе. І тут не важливо, що з того потойбіччя існує тільки в моїй голові (а я цілком погоджуюсь, що, можливо, так і є), ця штука була реальною. Я зробив фотографії, і на них усе видно. Вони каламутнуваті, але на кількох можна побачити мутації в найближчих до каменів кущах сумаху. Листя не зелене, а чорне, і гілки покручені… їх ніби вигнуто у формі літер, і з тих літер складаються слова… авжеж… його ім’я.

[Він киває на сміттєвий кошик, куди перед тим укинув шматки подертого аркуша.]

У колі каменів чорніла темрява — їх, звісно, було лише сім, тому мене туди й погнало, — але очей там я не побачив. Слава Богу, приїхав вчасно. Там тільки морок безперестанку обертався, немов перекривляючи тиху красу того весняного ранку, немов зловтішаючись із тендітності нашого світу. Крізь нього виднівся Андроскоггін, але той морок — ледь не біблійний стовп[59] — перетворював ріку на каламутно-сіру стрічку.

Я підняв камеру — вона тепер висіла в мене на паску, на шиї, гож навіть якби я її впустив, трава не змогла б її вхопити, — і подивився через видошукач. Вісім каменів. Опустив фотоапарат — і їх знову стало сім. Подивився через видошукач і побачив вісім. Знову опустив камеру, і тепер їх залишилося вісім. Проте цього було недостатньо, я це добре розумів. Я знав, що ще повинен зробити.

Примусити себе підійти до кола каменів було найтяжчим з усього. Скиглення трави, що терлась об манжети моїх штанів, мов голоси — низькі, захриплі, незгодні. Намагалися віднадити мене. Повітря почало набувати мертвотного присмаку. Сповнене канцерогенності, а то й чогось гіршого, бацил, котрих не існує в нашому світі. Шкіра на мені почала сіпатись, і майнула думка, по правді, я й тепер цього певен: якщо я зроблю крок між оцих двох каменів і вступлю в коло, плоть розплавленою рідиною стече з моїх кісток. Я відчував звідти пориви вітру, що вирував там у своїм приватнім циклоні. І я знав, що воно вже наблизилося. Оте, зі шкірясто-шоломною головою.

[Він знову киває на сміття в кошику.]

Воно було вже поряд, і, якщо я побачу його так зблизька, я збожеволію. Моє життя завершиться у цьому колі, де я робитиму знімки, на яких нічого не побачити, окрім сірих вуалей. Але щось підштовхувало мене вперед. І коли я туди ступив…

[N. підводиться й повільними кроками робить промовисте коло навкруг кушетки. Його хода — важка й водночас із підскоком, як у дитини, що виконує роль шукача у грі в піжмурки, — виглядає трохи моторошно. На ходу він торкається рукою невидимих для мене каменів. Один… два., три… чотири… п’ять… шість… сім… вісім. Бо вісім утримують світовий порядок. Тоді він зупиняється й дивиться на мене. Бували в мене пацієнти у кризовому стані — чимало, — але ніколи раніше я не бачив такого зацькованого погляду. В його очах жах, але я не бачу в них божевілля. Вони не затьмарені, а навпаки — ясні. Нехай це в нього й манія, але, поза всякими сумнівами, він сам це чітко усвідомлює.]

[Я питаю: «Увійшовши туди, ви їх торкалися?»]

Так, я торкнувся їх усіх по черзі. Проте не можу сказати, ніби відчував, як світ стає безпечнішим — ціліснішим, притомнішим — з кожним моїм доторком до каменя, бо це не було б правдою. Я відчував це через кожні два доторки. Знов парні числа, бачите? З кожною парою торкань той темний вир помалу згортався, а щойно я нарахував вісім, він ущух. Трава у колі каменів була жовтою, мертвою, але морок зник. І десь — звіддалік — я почув пташиний спів.

Я вийшов з кола. Сонце вже стояло високо, і туманна ріка, що була пливла понад реальною, розвіялася. Камені тепер мали вигляд просто каменів. Вісім виходів гранітної породи посеред поля, навіть не у формі кола, хіба що у вас вельми потужна фантазія. А в мене було відчуття роздвоєності. Половиною мозку я розумів, що все це було продуктом моєї уяви, моєї уяви, котра на щось хворіє. Інша половина знала, що все було насправді. Ця половина навіть розуміла, що покращення лише тимчасове.

Це все сонцестояння, розумієте? Одне й те ж повторюється по всьому світу — не тільки в Стоунхенджі, але й у Південній Америці та в Африці, навіть в Арктиці! Ви бачите це на американському Середньому Заході — навіть моя дочка це бачила, хоча сама абсолютно не розуміється на цьому! Польові кола! — називає це вона. А вони ж — це календарі, Стоунхендж і все інше, — тільки позначають вони не дні чи місяці, а періоди більшої та меншої небезпеки.

Від тієї роздвоєності мене розривало навпіл. Мене й зараз рве навпіл, з того дня я побував там з десяток разів, і двадцять першого — коли в мене був призначений сеанс у вас, який мені довелося скасувати, ви пам’ятаєте?

[Я кажу йому, що пам’ятаю, звісно, я пам’ятаю.]

Я цілий день тоді пробув на Акермановому полі, спостерігав і рахував. Бо двадцять першого було літнє сонцестояння. День найбільшої небезпеки. А от на зимове сонцестояння, двадцять першого грудня, небезпека найменша. Так було минулого року, так буде й цього, так було кожного року від початку часів. А в найближчі місяці — принаймні до осені — роботи в мене поменшає. А двадцять першого… я не в змозі навіть розповісти, як там було жахливо того дня. Як той восьмий камінь мерехтів, спливаючи в небуття. Як важко було сконцентруватися, щоб повернути його в наш світ. Як той морок згущувався й відступав… як згущувався й відступав… мов приплив. Я навіть було задрімав там, а коли очуняв, побачив над собою нелюдське око — гидотне тридольне око дивилося на мене. Я закричав, але не кинувся навтьоки. Бо світ на мене покладався. Покладався, сам того не знаючи. Я не побіг, а натомість підніс собі до очей камеру й подивився через видошукач. Вісім каменів. І ніякого ока. Але після цього я вже не дозволяв собі дрімати.

Врешті-решт камінне коло стабілізувалося, і я зрозумів, що можу вже звідти йти. Принаймні той день було убезпечено. Вже й сонце сідало, знову, як колись, у перший вечір; палаюча куля зависла над обрієм, перетворивши Андроскоггін на криваву змію.

Атож, доку, — хай це реальність чи хоч би й маячня, але то нелегка робота. І відповідальність! Я так втомився. Розповідати, який це тягар — тримати цілий світ на власних плечах…

[Він знову лежить на кушетці. Крупний чолов’яга, але зараз він здається малесеньким, якимсь усохлим. Та ось він усміхається.]

Нарешті в мене буде відпустка взимку. Якщо доживу. А знаєте що? Гадаю, у нас із вами вже все скінчилося. Як то кажуть по радіо: «На цьому ми завершуємо нашу програму». Хоча… хтозна? Я можу знову до вас завітати. Або дати вам знати про себе.

[Я йому заперечую, кажу, що в нас ще багато роботи. Кажу, що він тягне на собі вантаж; на його плечах сидить невидима вісімсотфунтова горила, і лише разом ми зможемо її умовити злізти. Кажу, що ми зможемо це зробити, але потрібен час. Кажу все таке й інше та виписую йому два рецепти, але в глибині душі я боюся, що він таки зробить, як сказав; він попрощався. Рецепти він бере, але він попрощався. Можливо, тільки зі мною, можливо, з самим життям.]

Дякую вам, доку. За все. За те, що вислухали. А оце…

[Він показує на розміщені ним на столі речі.]

Я б на вашому місці це не переміщував.

[Я вручаю йому талончик на сеанс, і він акуратно кладе його собі до кишені. І торкається кишені рукою, переконуючись, що все на місці, а я тим часом думаю, що, може, я помиляюся, може, я його таки побачу п’ятого липня. Я вже помилявся. Мені подобається N., і мені не хотілося б, щоб він безповоротно зник у тому камінному колі. Воно існує тільки в його мозку, але це не значить, що воно нереальне.]

[Останній сеанс завершено.]

5 липня 2007

Побачивши некролог, я зателефонував йому додому. Відповіла С., його дочка, яка вчиться тут, у Мейні. Вона цілком тримала себе в руках і сказала, що в душі була до цього готова. Що вона перша приїхала до N. у Портленд (цього літа вона працює у Кемдені, зовсім неподалік), але я чув через слухавку й інші голоси в домі. Це добре. Родина потрібна в багатьох випадках, але одна з її основних функцій — це збиратися разом, коли хтось із її членів помирає, і особливо це важливо, якщо смерть насильницька або нагла — вбивство чи самогубство.

Вона знала про мене. Розмовляла вільно. Так, це було самогубство. В машині. У гаражі. По низу дверцят він поклав рушники, і, я певен, їх було парне число, десять або дванадцять; гарні цифри, якщо вірити N. Тридцять — негарне число, але хто з нас — особливо серед чоловіків, які живуть самотньо, — тримає у себе аж тридцять рушників? Навряд чи хто. Я певен, що ніхто.

Буде слідство, сказала вона. Знайдуть ліки — ті, що я йому прописував, я в цьому не маю сумнівів — у нього в організмі, хоча навряд чи в летальній концентрації. Гадаю, це не привід; N. все одно мертвий, яка б там не була причина.

Вона спитала, чи прийду я на похорон. Мене це зворушило. Аж до сліз, якщо сказати правду. Я відповів, що буду, якщо родина не проти. Здивовано вона сказала, що навпаки… чому б їм бути проти?

— Бо я не зміг йому допомогти, врешті-решт, — сказав я.

— Ви намагалися, — сказала вона. — А це вже важливо.

І я знову відчув, як мені запекло в очах. Від її делікатності.

Перш ніж повісити слухавку, я спитав у неї, чи він не залишив записки. Вона відповіла — так. Три слова. Я так втомився!

Йому варто було б додати туди своє ім’я. Тоді було б чотири.

7 липня 2007

І в церкві, і на цвинтарі родина N. — особливо С. — виявили до мене приязнь і ласку. Чуйність родини, котра навіть у такі критичні моменти може впускати до свого кола. Навіть прийняти чужого. Там було близько сотні людей, чимало з, так би мовити, професійного відгалуження його сім’ї. Я заплакав біля могили. Не здивувався сам цьому і не соромився: взаємототожнення між пацієнтом і аналітиком — потужна сила. С. взяла мене за руку, обійняла і подякувала за те, що я намагався допомогти її батькові. Я їй подякував навзаєм, проте почувався, наче якийсь халтурник, невдаха.

Чудовий літній день. Яка іронія.

Сьогодні ввечері я прослухав записи наших сеансів. Гадаю, я їх транскрибую. На матеріалі історії хвороби N. можна написати щонайменше одну статтю — крихітний додаток до обширної літератури з обсесивно-компульсивного синдрому, — а можливо, й щось більше. Книгу. Я поки ще вагаюсь. Мене стримує те, що я мушу відвідати оте поле, щоб порівняти фантазії N. з реальністю. Його світ з моїм. У тому, що це поле існує, я цілком упевнений. А камені? Так, скоріш за все, є там і камені. Поза тим сенсом, яким їх нагородила його нав’язлива манія.

Гарна вечірня зоря сьогодні, така червона.

17 липня 2007

Я зробив собі вихідний і вирушив до Моттона. Увесь час про це думав, отже, не знайшлося причини, щоб не поїхати. Я «справляв дрижаки», як сказала б наша матір. Якщо я збираюся писати книгу про випадок N., цього «справляння дрижаків» мені треба позбутися. Жодних виправдань. Користуючись знанням пам’ятних з дитинства місць — Бейл Роуд Брідж (який ми з Шейлою, не пригадаю нині вже, з яких причин, чомусь назвали Мостом Невдах), Бой Гілл і, авжеж, цвинтар «Безтурботні пагорбки», — я гадав, що без проблем знайду ґрунтову дорогу N., і знайшов. Які могли бути проблеми, якщо вона виявилася єдиною ґрунтівкою, поперек якої висів ланцюг з написом ЗАБОРОНЕНА ТЕРИТОРІЯ?

Я припаркувався біля цвинтаря, як переді мною робив N. Хоча довкола стояв літній ясний і гарячий полудень, до мене долітали голоси лише кількох пташок, та й ті цвірінькали доволі далеко звідси. По дорозі №117 не виявилося жодної легкової машини, тільки один лісовоз промчав зі швидкістю понад 70 миль, обдавши мене гарячим маслянистим вихлопом так, що аж волосся мені здуло з лоба. А потім я залишився сам. Згадав про свої хлоп’ячі походи через Бейл Роуд Брідж з маленькою вудкою «Зебко»[60], покладеною на плече, мов солдатський карабін. Тоді ніколи не бувало мені страшно, і я переконував себе, що й сьогодні не боятимусь нічого.

Але вже було страшнувато. Нічого ірраціонального я в цьому не вбачав. Мало приємного у відстеженні глибинних витоків ментальної хвороби пацієнта.

Я стояв перед ланцюгом, питаючи сам себе, чи дійсно воно мені потрібно — чи бажаю я порушити заборону, вдертися не просто на територію, яка мені не належить, а в царину обсесивно-компульсивних фантазій, котрі, безсумнівно, й допровадили до загибелі їх колишнього власника. (Або ж — так буде коректніше — того, ким вони володіли.) Вибір не виглядав таким однозначним, яким він мені здавався ще того ж ранку, коли я натягував на себе джинси і взував свої старі руді туристські черевики. Вранці усе здавалося простим: «Поїдь і порівняй реальність із фантазіями N. або покинь і думати про статтю (чи то про книгу)». Але що таке реальність? Хто я такий, щоб наполягати, ніби сприйняття світу органами чуттів доктора Б. більш «реальне» за те ж сприйняття покійним бухгалтером N.?

Відповідь на це запитання здавалася достатньо ясною: док Б. не вчворив самогубства, він не рахує, не торкається й не розміщує речей, він людина, яка вважає, що цифри, хоч парні, хоч непарні, є просто цифрами. Доктор Б. у злагоді зі світом. Натомість бухгалтер N. не був у злагоді. Таким чином, сприйняття реальності доктором Б. раціональніше за сприйняття бухгалтера N.

Проте, опинившись там, відчувши тиху потужність тієї місцини (навіть на початку цієї дороги, ще перед ланцюгом), я зрозумів, що вибір у мене надзвичайно простий: піднятися ґрунтівкою до Акерманового поля або розвернутися й піти по асфальту до моєї машини. І поїхати звідси геть. Забути про можливу книгу, забути про ще більш можливу статтю. Забути про N. і займатися своїм власним життям.

Проте. Проте...

Від’їхати геть може означати (я кажу тільки може), що в глибині душі, на якомусь рівні підсвідомості, де завжди живуть усі ті древні забобони (пліч-о-пліч із нав’язливими маніями), я сприйняв віру N. у те, що Акерманове поле — це тонке місце, захищене лише колом з каменів, і якщо я там з’явлюся, то можу знов активувати якісь жахливі процеси, якусь жахливу битву, якій, як вважав сам N., він покладе край власним самогубством (принаймні тимчасово). Це буде означати, що я сприйняв (там само, в глибині мене, де всі ми залишаємося однаковими, як ті мурашки, що вовтузяться у своєму підземному кишлі) ідею, ніби сам стану його наступним наглядачем. Що мене обрано.

І якщо я погоджуся з цією ідеєю…

— Моє життя невідворотно зміниться. — Це я промовив уголос. — Я ніколи не зможу дивитися на світ колишніми очима.

Відтак справа одразу набула серйозності. Іноді заносить, хіба ні? У такі місцини, де вибір перестає бути простим, а наслідки вибору неправильного варіанту стають серйозними. Ймовірно, загрозливими як не для життя, то для психіки.

Або… а якщо це ніякий не вибір? Якщо все це лише закамуфльовано під вибір?

Я відкинув цю думку і протиснувся повз один з кілків, на які було напнуто ланцюг. Мене називали ворожбитом і пацієнти, і мої (хочеться вірити, жартома) колеги, але я не мав бажання розглядати себе під цим кутом, дивитися в дзеркало під час гоління й думати: ось чоловік, що в критичний момент дослухався не до власного розуму, а підпав під вплив нав’язливих ідей свого покійного пацієнта.

Тут поперек дороги не лежали повалені дерева, але ближче до підніжжя пагорба я побачив кілька стовбурів — переважно то були берези й сосни — у рівчаку. Мабуть, вони попадали цього року і їх відтягли вбік, або минулого року, або позаминулого. Мені важко було про це судити. Я не розуміюся на лісозаготівлі.

Я почав підніматися і побачив, що ліс обабіч дороги рідшає, відкриваючи переді мною широкий простір гарячого літнього неба. Відчуття було, ніби я рухаюсь у голові N. Я зупинився на півдорозі до вершини пагорба, не тому, що захекався, а щоб спитати себе востаннє, чи насправді мені це потрібно. А тоді рушив далі.

Краще б мені було цього не робити.

Поле там було, і вид звідти на захід відкривався саме такий мальовничий, як розписував N., — справді захоплюючий. Навіть при тому, що сонце стояло високо і було жовтим, а не сідало червоною кулею за обрій. І камені там, звісно, були, десь ярдів за сорок нижче по схилу. І, авжеж, у їх розміщенні вгадувалось щось схоже на коло, хоча аж ніяк не те коло, яке можна побачити у тому ж Стоунхенджі. Я їх полічив. Їх, як і казав N., було вісім.

(Окрім тих випадків, коли він казав, що їх було сім.)

Трава всередині цього приблизного кола була негустою і якоюсь жовтуватою, порівняно з яскраво-зеленою травою вище колін на решті поля (воно тягнулося широко й далеко, гублячись серед мішанини дубів, ялин і беріз), проте аж ніяк не мертвою. Потім мою увагу привернула зграйка кущів сумаху. Теж не мертвого — мені так, принаймні, здалося, проте листя на тих кущах, замість зеленого з червоними прожилками, було чорним і безформним. Настільки неправильним, що аж важко було на нього дивитися. Це листя знущалося з того порядку, якого очікує око. Краще я просто не можу пояснити.

Я помітив ярдів за десять від того місця, де стояв, щось біле між тими кущами. Підійшов, і побачив там конверт, і одразу зрозумів, що його тут для мене залишив N. Якщо не в день свого самогубства, то незадовго перед тим. Мені раптом наче щось урвалося в шлунку. Ясне розуміння того, що, вирішивши прийти сюди (якщо це було моє рішення), я зробив неправильний вибір. Що я, безумовно, зробив неправильний вибір, попри те що мав стійку звичку покладатися не на інстинкти, а на свій інтелект.

Дурниці. Я розумію, що не варто навіть і думати про нісенітниці.

Звісно (це ж очевидно!), N. теж це розумів, а, поза тим, не припиняв думати про те саме. І, безсумнівно, рахував рушники, навіть готуючись до того, щоб…

Щоб упевнитися, що їх парна кількість.

Що за дурня?! Авжеж, розум уміє утнути дивні штуки. Тіні народжують обличчя.

Щоб конверт залишався сухим, його було обгорнуто прозорим пластиковим пакетиком. Напис на конверті було зроблено великими чіткими літерами: ДОКТОРУ ДЖОНОВІ БОНСЕЙНТУ.

Я дістав конверт з пакета, потім кинув погляд на камені, що стирчали нижче по схилу. Їх так само вісім. Авжеж, інакше й не може бути. Проте довкола не чулося ні голосу пташки, ані цвіркуна. День затамував подих. Кожна тінь наче вирізьблена. Тепер я розумів, що мав на увазі N., кажучи про відчуття закинутості в далеке минуле.

У конверті щось було; відчував його совання туди-сюди, і мої пальці знали вже, що там таке, раніше, ніж я відірвав край конверта і та річ сковзнула мені в долоню. Ключ.

А ще записка. Всього лише два слова. Вибачте, доку. І підпис, звісно, його ім’я. Без прізвища. Отже, разом три слова. Недобра цифра. У всякому разі, згідно з уявленням N.

Я поклав ключ до кишені й так стояв біля куща сумаху, який мав вигляд не куща сумаху, — чорне листя, гілки покручені, аж поки вони не почали скидатися на руни чи на літери…

Я повернувся в бік дороги. Висока трава шелеснула об мої джинси, немов щось прошепотіла глухим, засапаним голосом. Сонце пекло мені руки і шию.

Я відчув потребу обернутися й знову подивитися. Гостру потребу. Присоромив себе, але зазнав поразки.

Обернувшись до поля, я побачив сім каменів. Не вісім, а тільки сім. Я двічі їх перерахував, щоб упевнитись. І місце поміж каменів, здавалося, потемнішало, ніби хмарка затулила сонце. Така малесенька, що тінь від неї падає лише на це місце. От тільки воно не схоже було на тінь. Воно якраз мало вигляд саме мряки, що рухалася понад пожовклою прим’ятою травою, обертаючись навкруг самої себе, а потім знову посуваючись у бік відтулини, де, як я був певен (майже певен, чорти мене забирай), стояв восьмий камінь, коли я сюди прибув.

Я подумав: у мене нема камери, щоб подивитися через видошукач і змусити її зупинитись.

Я подумав: я мушу її зупинити, поки ще в змозі запевнити себе, що нічого не трапилось.

Справедливо це чи ні, але мене не так схвилювала доля світу, як те, що я можу втратити ясність сприйняття; втратити контроль над своїми уявленнями про світ. Я ні на мить не повірив у нав’язливі ідеї N., але ж ця мряка…

Я не хотів, щоб вона розширювала плацдарм, розумієте? Не хотів, щоб їй дісталася навіть хоч якась зачіпка.

Ключ я поклав назад до надірваного конверту, а конверт засунув до задньої кишені, але пластиковий пакетик так і тримав у руці. Не замислюючись, що саме роблю, я підніс його до очей і подивився через нього на камені. Хоча я туго напнув пластик, його прозорість залишала бажати кращого, проте видно було доволі ясно. Каменів стало знову вісім, а та, так би мовити, мряка…

Вона всоталась.

Чи сховалася.

… вона зникла. (Звичайно, перш за все треба погодитись, що її там ніколи й не було.) Я опустив пакетик не без тривоги. Визнаю це — просто глянув на камені. Вісім. Кріпкі, як фундамент Тадж Махала. Вісім.

Я пішов назад по дорозі, успішно подавивши бажання ще раз озирнутись. Навіщо дивитися знову? Вісім і є вісім. Ніщо не здохло в лісі (мій приватний жарт).

Я вирішив забути про статтю. Краще викинути з голови всю історію хвороби N. Головне, що я туди таки сходив і подивився в очі — я абсолютно впевнений в істинності цього — божевіллю, яке існує в кожному з нас, усередині всіх лікарів Б. та пацієнтів N. у світі. Як там казали під час Другої світової? «Сходити поглянути на слона»[61]. Я сходив і поглянув на слона, але це не означає, ніби я мушу тягнути слона. Чи в моєму випадку — описувати того слона.

А якщо мені здалося, ніби я бачив щось іще? Хай навіть кілька секунд…

Хай так. Але зачекайте. Це тільки доводить потужність нав’язливої ідеї, що охопила бідного N. Пояснює його самогубство краще за будь-які статті. Проте деяким речам варто дати спокій. Це, либонь, саме такий випадок. Та мряка…

У будь-якому випадку, з мене досить N. Не буде ні книги, ні статті. «Сторінку перегорнуто». Ключ цей, безсумнівно, від замка на ланцюгу, що перекриває початок дороги, але я ним ніколи не скористаюся. Я його викинув.

«А тепер в ліжко» — як любив повелівати славний Семмі Пепіс[62].

Вечірня зоря, втіха моряка, червонітиме сьогодні над тим полем. Туман здійматиметься над травою? Можливо. Над зеленого травою. Не пожовклою.

Андроскоггін стане червоним, як завечоріє, звиватиметься довгою кривавою змією крізь мертвий родовий канал. (Фантастично!) Хотілося б це побачити. З будь-яких причин. Я це визнаю.

Це просто втома. До завтрашнього ранку все минеться. Завтра вранці я, можливо, навіть передумаю щодо статті. Або книги. Та не цього вечора.

Отже, у ліжко.

18 липня 2007

Розшукав серед сміття сьогодні вранці ключ і поклав собі на стіл. Викидати його було ніби визнанням якоїсь ймовірності. Ну, ви самі розумієте.

Атож. Та хоч би як: це ж просто ключ.

27 липня 2007

О’кей, так, зізнаюсь. Я дещо рахував, цікавився, чи парна кількість оточуючих мене речей. Скріпки для паперів. Олівці у склянці. Та інші речі. Це заняття дивним чином заспокоює. Я явно заразився лихоманкою N. (Мій приватний жарт, хоча це не жарт.)

Мій наставник у психіатрії — доктор з університету в Огасті[63], тепер голова медичного центру «Сіреніті Гілл». Я йому зателефонував — розповів, що роблю дослідження для доповіді, котру представлю на конференції в Чикаго наступної зими (звісно, збрехав, але іноді, розумієте, так легше), — і ми чудово подискутували на тему транзитивної природи симптомів СНС і як це проявляється у стосунках пацієнта й аналітика. Він підтвердив мої власні спостереження. Цей феномен не вельми поширений, але не можна вважати, ніби він є великою рідкістю.

Він мене спитав:

— Сподіваюсь, це ніяк не стосується персонально тебе, Джонні?

Гострий розум. Глибока інтуїція. Він завжди був таким. І бачить наскрізь вашого відданого слугу оповідача.

— Ні, — відповів я. — Мене просто зацікавив сам предмет. А тепер це стало чимось на кшталт обов’язку.

Ми гарно з ним посміялися наприкінці бесіди, а тоді я підійшов до столика й порахував на ньому книги. Шість. Це добре. Шість — добра вість (рима від К). Я подивився в себе у столі, чи на місці ключ, і, звісно, він лежав там, де ж йому ще бути? Один ключ. Один — це добре чи погано? «А сир залишається сам»[64] — пам’ятаєте? Може, й не зовсім доречно, але наводить на роздуми.

Я вже повернувся піти з кабінету, та згадав, що на столику крім книг лежать ще й журнали. Повернувся й порахував також їх. Сім! Я взяв номер «Піпл» з Бредом Пітом[65] на обкладинці й викинув у кошик для сміття.

Атож, якщо мені від цього легше, то які тут проблеми? І це ж був усього лише Бред Піт!

А якщо почне гіршати, здамся моєму. Це обіцянка, яку я даю сам собі.

Гадаю, мені може допомогти невронтин[66]. Хоча, чесно кажучи, це ліки проти корчів, та вважається, що в подібних до мого випадках вони допомагають. Атож…

З серпня 2007

Кого я намагаюся дурити? Ніхто не чув про такі випадки, а невронтин допомагає, як мертвому припарки.

Зате допомагає лічба. Дивовижно заспокоює. І ще дещо. Ключ лежав у неправильному кутку шухляди! Це підказала інтуїція, а інтуїція — це вам НЕ КІТ НАЧХАВ. Я перемістив його. Вже краще. Потім поклав у протилежний куток інший ключ (від банківського сейфу). Здається, тепер є баланс. Шість — добра вість, а два — голова (жарт). Гарно спав минулої ночі.

Тобто ні. Кошмари. Андроскоггін при вечірній зорі. Червона рана. Родовий канал. Але мертвий.

10 серпня 2007

Щось там погане діється. Восьмий камінь слабшає. Нема сенсу запевняти себе, ніби це не так, бо кожний нерв у моєму тілі — кожна клітина моєї шкіри! — сигналізує, що це правда. Рахування книжок допомагає, але не розв’язує БАЗОВУ ПРОБЛЕМУ. Навіть розміщення по діагоналях не сильно допомагає, хоча це безпремінно…

Крихти від тостів на кухонному столі, наприклад. Вирівнюєш їх лезом ножа. Вирівнюєш цукор на столі. ХА! Але хтозна, скільки там тих крихіток? Скільки кристаликів цукру? Їх неможливо порахувати!!

Треба цьому покласти край. Поїду туди.

Візьму з собою фотоапарат.

11 серпня 2007

Мряка. Господи Ісусе. Майже суцільна мряка. І ще дещо.

Мряка має око.

12 серпня

Чи я бачив щось? Насправді?

Не знаю. Гадаю, бачив, але точно не знаю.

У цьому записі 13 слів. Хай буде краще 20.

19 серпня

Я підняв слухавку, щоб подзвонити І. і розповісти йому, що відбувається зі мною, а тоді поклав. Що я йому скажу? Крім того, 1-207–555-1863 = 11. Погана цифра.

Валіум[67] допомагає краще за невронтин. Мені здається. Якщо я не перевищую дози.

16 вер.

Повернувся з Моттона. Весь просяк потом. Тремор. Але знову вісім. Я владнав. Зафіксував їх! Слава Богу. Але…

Але!

Я не можу жити таким життям.

Ні, але — Я З’ЯВИВСЯ ТАМ САМЕ ВЧАСНО. ВОНО БУЛО ВЖЕ НА САМІСІНЬКІЙ МЕЖІ Й ОСЬ-ОСЬ БИ ПРОРВАЛОСЯ. Захист тримається тільки якийсь час, а потім потрібен персональний візит лікаря! (Мій скромний жарт.)

Я бачив тридольне око, про яке розповідав N. Воно належить чомусь, що не належить ані нашому світу, ані нашому всесвіту.

Воно намагається прогризти собі шлях до нас.

Попри те що я в це не вірю. Я дозволив нав’язливій ідеї N. вставити палець до моєї психіки (вона грає зі мною тепер у «смердючого пальця», якщо ви сприймаєте моє почуття гумору), і діра продовжує ширшати, ось там і другий палець, і третій, уже ціла долоня. Длубається в мені. Длубає мою…

Але!

Я бачив на власні очі! Є інший світ поза нашим світом, наповнений монстрами…

Богами.

Сповненими ненависті Богами!

Ще одне.

Якщо я себе вб’ю, що це дасть? Якщо це не насправді, мої тортури все одно закінчаться. Якщо це реальне, восьмий камінь там закріпиться знову. Аж поки хтось інший — наступний безтурботний «ДОГЛЯДАЧ» — не забреде туди випадково по дорозі і побачить…

Самогубство здається гарним виходом!

9 жовтня 2007

Останнім часом краще. Думки в мене стали більш схожими на мої власні. А коли я останній раз був на Акермановому полі (два дні тому), всі мої тривоги виявилися марними. Там стояло вісім каменів. Я на них подивився — міцні, як кам’яниці, — і бачив ворону в небі. Вона завернула вбік, щоб облетіти стороною повітряний простір над каменями «теє счира — правда» (жарт), але ж ворона дійсно була. І поки я стояв там з фотокамерою, що звисала на паску мені на груди з шиї (нуль картинок потрапить на ринок, ті камені не фотографуються, до речі, N. мав цілковиту рацію щодо цього, до речі; можливо, радон??), я сам собі дивувався — як це мені могло ввижатися, що там тільки сім каменів? Зізнаюся, я рахував кроки, вертаючись до машини (і трішечки відступив і підступив, коли непарне їх число підвело мене до дверцят), але такі речі не минають швидко. Це КРИХТИ всередині РОЗУМУ! Чи можу…

Чи можу я чесно сподіватися на те, що мені покращає?

10 жовтня 2007

Звісно, є інша версія, хоч як би мені не хотілося з цим погоджуватись: N. мав рацію щодо сонцестоянь. Ми живемо від одного до наступного. Літнє позаду, попереду зимове. Отже, якщо теорія вірна, гарний період триватиме не так уже й довго. Якщо на мене очікують такі ж ментальні тортури наступної весни… і наступної теж…

Я цього не витримаю, лихо та й годі.

Як на мене зирило те око. Крізь вируючу мряку.

А з-поза нього інші істоти.

КТГУН!

16 листопада 2007

Вісім. І завжди стільки було. Тепер я певен. Сьогодні на полі стояла тиша, трава мертва, дерева при підніжжі пагорба голі, Андроскоггін сталево-сірий під залізним небом. Світ в очікуванні снігу.

Боже ж мій, а краще за все: пташка вмостилася ночувати на одному з каменів!

ПТАШКА!

Тільки вже їдучи назад до Люїстона, я усвідомив, що не лічив сьогодні своїх кроків, коли повертався з поля до машини.

Ось вона, правда. Ось де мусить бути правда. Я був підхопив заразу від одного зі своїх пацієнтів, але вже потроху одужую. Кашель минувся, шмарклі висохли.

Як завжди, жартую, бо я такий.

25 грудня 2007

Повернувся від Шейли, з традиційної різдвяної вечері у колі її родини. Коли Дон повів Сета до церкви на ритуал запалення свічок (гадаю, як шокувало б вірних членів їхньої методистської громади, коли б вони дізнались про поганське походження цього ритуалу), Шейла взяла мене за руку і промовила: «Ти знову став самим собою. Це так гарно. Я хвилювалася за тебе».

Атож, здається, таки рідну кровинку не надуриш. Доктор тільки підозрював, що зі мною діється щось не те, а Шейла знала. Люба Шейла.

— Я пережив щось на кшталт кризи минулого літа й осені, — зізнався я. — Можна сказати, духовну кризу.

Хоча це більше було схоже на психічну кризу. Коли людина починає вважати, що тільки приховування знання про жахливі світи потойбіччя мусить обслуговувати її здатність до перцепції, — це вже криза психіки.

Завжди практична Шейла сказала:

— Як добре, що не рак, Джонні. Цього я найбільше боялася.

Мила Шейла! Я розсміявся і обняв її.

Пізніше, коли ми вже підчищали все з тарілок (потягуючи егног[68]), я спитав її, чи не пам’ятає вона, часом, з якого дива ми називали Бейл Роуд Брідж Мостом Невдах. Вона струснула головою й розсміялась.

— Це твій друг придумав. Той, за котрим я тоді так упадала.

— Чарлі Кін, — згадав я. — Я його не бачив бозна скільки часу. Хіба що по телевізору. Він просто якийсь Санджай Гупта[69].

Вона ляснула мене по руці.

— Заздрість не личить тобі, дорогенький. А було це, коли ми якось рибалили з того мосту — пам’ятаєш, отими нашими маленькими вудками? — і Чарлі перехилився через поруччя і промовив: «А знаєте, якщо якийсь невдаха звалиться звідси, він вельми вдало уб’ється». Нас ці його слова так розсмішили, ми тоді реготали мов навіжені. Невже ти не пам’ятаєш?

Тоді пригадав і я. Бейл Роуд Брідж з того дня став Мостом Невдах. І наш старий приятель Чарлі мав рацію. Річечка Бейл дуже мілка в тому місці. Це далі вона впадає в Андроскоггін (місце впадіння напевне видно з Акерманового поля, хоча я ніколи не придивлявся), а це вже глибша ріка. А Андроскоггін тече до моря. Світ перетікає в інший світ, еге ж? Кожний новий глибший за попередній; цей дизайнерський принцип видно по всій землі.

Повернулися Дон з Сетом, хлопці Шейли, — великий і малий, рясно припорошені снігом. Ми обійнялися всі вчотирьох, так по нью-ейджівському, а тоді я поїхав додому під різдвяні колядки з радіоприймача. Вперше за довгий час такий щасливий.

Гадаю, ці нотатки… цей щоденник… ця хроніка уникнення божевілля (либонь, ще кілька дюймів — і я б «завалився з мосту»)… тут мусить закінчитися.

Слава Богу і щасливого мені Різдва.

1 квітня 2008

День Дурня сьогодні, і цей дурень — я. Прокинувся посеред сну про Акерманове поле.

Уві сні небо було блакитне, ріка в долині синя, сніг вже підтанув, залишилось лише кілька білих смуг, крізь них пробилася свіжа зелена трава, і знову там стояло тільки сім каменів. Знову в їхньому колі з’явилася мряка. Поки ще лише мла, але вона поглибшає, якщо я не втручуся.

Вставши, я порахував книжки (шістдесят чотири, гарне число, парне, і ділиться аж до одиниці — зважаймо на це), а коли це не допомогло, я висипав каву на кухонний стіл і зробив діагональ. Так, уже краще — принаймні зараз, — але мені все одно треба їхати туди з «лікарським візитом». Годі-бо «справляти дрижаки».

Тому що все починається знову.

Сніг майже зійшов, надходить літнє сонцестояння (воно ще за обрієм, але наближається), і все почалося знову.

Я відчуваю.

Господи, допоможи, я почуваюся, мов той раковий пацієнт, який після періоду ремісії прокинувся вранці й під пахвою раптом намацав пухлину.

Я не можу цього робити.

Я мушу це робити.

[Пізніше]

На дорозі ще був сніг, але я нормально доїхав до А.П. Залишив машину на стоянці біля цвинтаря й пішов. Там дійсно було тільки сім каменів, як я й побачив уві сні. Подивився через видошукач фотоапарату. Знову вісім. Вісімка — це гарна доля, світ вберіг наглядач поля. Гарна оборудка.

Для світу!

Не вельми гарна для доктора Бонсейнта.

Від того, що цим доведеться перейматися знову, стогне, протестує мій мозок.

Господи, прошу, хай цього більше не трапиться.

6 квітня 2008

Сьогодні більше часу пішло на те, щоб з 7 зробити 8, і я розумів, що попереду мене чекає багато «віддаленої роботи», тобто — рахувати речі і робити діагоналі, — ні, це не розміщення речей, тут N. помилявся, це робота зі створення балансу. Символічна штука, як хлів і лайно при причасті.

Ох, як же я втомився. А сонцезшивання ще так нескоро. Воно набирається сили, а сонцестискання ще так нескоро. Краще б той N. помер раніше, ніж прийшов до мене на прийом. Егоїстичний байстрюк.

2 травня 2008

Думав, що помру цього разу. Або з глузду зсунуся. А чи на своєму місці мій глузд? Господи, хіба я можу про це судити? Там нема Бога, там не може бути Бога, перед лицем тієї мряки і ОКА, що видивляється крізь неї. І ще чогось.

ІСТОТА З ШОЛОМНИМ ГОЛОВИЩЕМ, авангард ЖИВОГО БОЖЕВІЛЬНОГО ВСЕСВІТУ

Там чувся спів. Гімн звучав з глибочіні всередині камінного кола, з глибини мороку. Але я знову зробив з семи каменів вісім, хоча на це пішло дуже, дуже, дуже, дуже багато часу. Багато оглядів через видошукач, і ходінь по колу, і рахувань кроків, розширив коло до 64 кроків, і це врешті подіяло, слава Богу. «Спіральна циркуляція» — й-й-й-єс! Тоді я підвів очі. Озирнувся навколо. І побачив те ім’я, воно було вплетене в кожний кущ сумаху і в кожне дерево біля підніжжя того проклятого поля: Ктгун, Ктгун, Ктгун, Ктгун. Я поглянув на небо, щоб заспокоїтись, і побачив його посеред блакиті написаним хмарами: КТГУН — пливло в небі. Подивився на річку і побачив у її звивинах оте ім’я. Як я можу нести відповідальність за світ? Як це можливо? Так нечесно!!!!!!!!

4 травня 2008

Чи зачиняться двері, якщо я вб’ю себе?

А мир, якщо це лише мирт забуття?

Я збираюся проїхатись туди знову, але цього разу не всю дорогу. Тільки до мосту Вбий Роуд Брідж.

Там ручай мілкий, дно скелясте.

Висоти футів з 30.

Не найкраща цифра, але годиться.

Якщо невдаха звалиться звідси, він вельми вдало уб’ється.

Вельми вдало.

Я не можу перестати думати про те огидне тридольне око. Істоту з шоломною головою.

Обличчя, скорчені у каменях.

КТГУН!

[Тут нотатки доктора Бонсейнта закінчуються.]

8 червня 2008

Дорогий Чарлі.

Я не отримала від тебе звістки щодо нотаток Джонні, і це на краще. Будь ласка, не звертай уваги на мій попередній лист, а якщо надіслані мною папери в тебе ще збереглися, спали їх. Так хотів Джонні, я сама мусила б виконати його заповіт і зробити це раніше.

Я запевнила себе, що доїду тільки до Мосту Невдах — погляну на місце, де ми дітьми проводили такі щасливі дні, місце, де він позбавив себе життя, коли все щастя витекло з нього. Я запевнила себе, що цим поставлю крапку (це вираз із лексикону Джонні). Проте, звісно, під цією думкою приховувалася інша — про властивості якої, я певна, багато міг би розповісти Джонні, — і вона вела мене далі. Навіщо б я забирала ключ?

Тому що він лежав у його кабінеті. Не в тій шухляді, де я знайшла рукопис з його нотатками, а у верхній — у тій, що понад нішею для колін у письмовому столі. Там лежав також інший ключ — «для балансу», як він про це писав.

Чи послала б я тобі ключ разом зі скриптом, якби знайшла їх в одній шухляді? Не знаю. Ні. Але загалом я рада тому, як усе обернулося. Бо ти міг би піддатися спокусі поїхати туди. З чистої цікавості, або ще щось тебе могло туди потягнути. Щось потужніше. Хоча, мабуть, усе це маячня. Мабуть, я взяла той ключ, поїхала до Моттона і знайшла ту дорогу просто тому, що я, як писала тобі в попередньому листі, — дочка Пандори. Звідки мені знати напевне? N. не знав. Не знав і мій брат, до самого свого кінця, а він любив повторювати: «Я професіонал і не займаюся домашньою самодіяльністю».

У будь-якому випадку, не турбуйся про мене. Зі мною все гаразд. А якщо навіть ні, я вмію рахувати. Шейла Леклер має одного чоловіка і одну дитину. Чарлі Кін — згідно з тим, що я прочитала у «Вікіпедії», — має одну дружину і трьох дітей. Отже, ти маєш більше, чого втрачати. Крім того, може, я ніколи так і не пересилила того кохання, що колись відчувала до тебе.

За ніяких умов не приїзди сюди. Продовжуй займатися своєю роботою, розповідай людям про ожиріння, і залежність від сильних ліків, і про інфаркти в молодому віці, і про все таке інше. Нормальне.

А якщо ти не читав того рукопису (я сподіваюся на це, але не вірю; я певна, що в Пандори є також і сини), проігноруй і цей лист. Спиши його на рахунок істеричного стану жінки, яка передчасно втратила свого брата.

Там нічого цікавого.

Просто камені.

Я роздивилася усе на власні очі.

Присягаюся, там нема нічого, тож тримайся звідти подалі.

(1 червня 2008, «Демократ», видається в містечку Честерз Мілл)

keen1981

15:44

5 червня 2008

Кріссі.

Будь ласка, скасуй усі зустрічі на наступний тиждень.

Я розумію, що трохи запізно повідомляю, і знаю, скільки атак тобі доведеться відбити, але на це нема ради. Маю термінові справи у себе на батьківщині, в Мейні. Двоє моїх старих друзів, брат і сестра, вчинили самогубство з невідомих причин… і в одному й тому ж бля…кому місці!

Судячи з дивного рукопису, який мені надіслала сестра, перед тим як скопіювати (очевидно вона його скопіювала) самогубство свого брата, я вважаю, справу потрібно розслідувати. Брат, Джон Бонсейнт, був моїм кращим другом, ми росли пліч-о-пліч, ми одне одного десятки разів виручали у шкільних бійках!

Передачу про цукор у крові може зробити Гейден. Я знаю, він боїться, але він зможе. А якщо й ні, я все одно мушу їхати. Джонні і Шейла були мені не чужі.

І ще: не хочу здаватися лицеміром, але з цієї історії може вийти цікава передача. Про обсесивно-компульсивний синдром. Не так, можливо, захопливо, як миготіння радару в передачі про рак, але хворі на цю штуку могли б тобі розповісти чимало лячного.

Дяк., Кріссі.

Чарлі