Колір магії

Ринсвінд прокинувся і здригнувся. Він промерз до кісток.

Так ось воно як, подумав він. Коли ти вмираєш, то потрапляєш у холодне, сире, оповите імлою моторошне місце. Гадес[72], де скорботні душі Мертвих нескінченно марширують серед гнітючих мочарів, поміж мандрівних вогнів, що мерехтять непевно, полохливо — чекайте хвильку...

Безперечно, Гадес не може бути таким некомфортним? А йому було справді страшенно некомфортно. У нього боліла спина там, де її намуляла гілляка, його ноги й руки пекли там, де їх подряпали чагарі, а — судячи з того, як стугоніла його голова, недавно по ній бебехнуло щось важке. Якщо у Гадесі пропонують такі задоволення, тоді він справді пекельний — чекайте хвильку...

Дерево. Він зосередився на першому слові, що виринуло у його свідомості, і це було несподіваним досягненням, зважаючи на дзвін у вухах та спалахи світла перед очима. Дерево. Щось дерев’яне. Так, правильно. Гілки, галузки і таке інше. І Ринсвінд, який лежить на купі того мотлоху. Дерево. Мокре-мокрісіньке. Холодне біле марево навколо нього. І знизу теж. Оце вже дійсно було дивним.

Він був живий, дарма що вкритий синцями з голови до ніг, і лежав у гіллі невеликого колючого деревця в ущелині скелі, що виступала через піняву білу завісу, якою був Краєпад. Усвідомлення цього накрило його лавиною страху. Він здригнувся. Дерево у відповідь тихенько тріснуло.

Щось голубе невиразної форми пронеслося повз нього, занурилось на мить у бурхливі води, а випірнувши, зі свистом прилетіло назад і всілося на гілку біля голови Ринсвінда. Це була маленька пташка з чубком синьо-зеленого пір’я. Вона заковтнула дрібну сріблясту рибину, яку щойно зловила у Водоспаді, і тепер з цікавістю дивилась на нього.

Ринсвінд зауважив, що довкола було чимало подібних птахів.

Вони ширяли у повітрі, стрімко проносились біля самої поверхні води, тоді пірнали у бурхливий потік і раз по раз, здіймаючи фонтани бризок, виринали з іще одним трофеєм у дзьобі. Декілька з них сиділи на його дереві. Вони здавалися Ринсвінду коштовними прикрасами з дивними переливами. Він заворожено на них дивився.

Власне, він був першим з усіх людей дискосвіту, хто коли-небудь бачив барвистих край-рибалочок, крихітних створінь, які давним-давно унікальним чином призвичаїлися до життя на краю диска. Ще задовго до того, як крулійці збудували Окружність, ці птахи винайшли власний ефективний метод підтримання порядку на границі світу — як спосіб існування.

Їх, здавалося, зовсім не турбувала присутність Ринсвінда. На мить він з жахом уявив, як до кінця життя живе отут на дереві, між небом і землею, поїдаючи птахів (без термообробки і соусу) та ще ту рибу, яку вдасться вихопити з їхніх дзьобів, коли вони пролягатимуть повз.

Цього разу дерево гойднулося достатньо відчутно. Ринсвінд зарюмсав, відчуваючи, що потрохи сповзає назад, та все ж зумів ухопитися за гілку. От тільки раніше чи пізніше його зморить сон...

Краєвид довкола ледь змінився, мабуть, тому, що небо набуло бузкових відтінків. Висока фігура в чорному плащі з’явилась у повітрі біля дерева. Її обличчя ховалося під темним каптуром.

— Я ПРИЙШОВ ПО ТЕБЕ, — промовили невидимі уста. Це прозвучало важко, мов китове серцебиття.

Стовбур дерева знову загрозливо затріщав, і від шолома Ринсвінда відскочив камінець, що випав зі скелі разом із частиною коріння.

Смерть Власного Персоною приходив збирати свій врожай, коли вмирали чарівники.

— Від чого я маю померти? — запитав Ринсвінд.

Висока постать задумалась.

— ПЕРЕПРОШУЮ?

— Ну, я ж начебто нічого собі не зламав, а також не втопився, то від якої напасті я зараз помру? Смерть не може просто взяти і убити тебе; повинна ж бути якась причина, — пояснив Ринсвінд. На превеликий подив, він більше не відчував страху. Напевне, вперше за все своє життя він не боявся. Шкода тільки, що цей новий досвід, скидалося на те, буде нетривалим.

Смерть, схоже, придумав відповідь.

— ТИ МОЖЕШ ПОМЕРТИ ВІД СТРАХУ, — мовив каптур. У голосі все ще звучали похоронні нотки, проте він якось невпевнено затремтів.

— Не вийде, — з викликом сказав Ринсвінд.

— ПРИЧИНА, ЗРЕШТОЮ, НЕОБОВ’ЯЗКОВА, — сказав Смерть, — Я МОЖУ БЕЗ НЕЇ ОБІЙТИСЯ.

— Стій, так не можна! Це буде кримінальний злочин!

Фігура в темнім убранні зітхнула і відкинула з голови капюшон. Замість глумливого оскалу Смерті, який очікував побачити Ринсвінд, на нього дивилося бліде, напівпрозоре і досить стурбоване обличчя якогось демона, чи когось схожого.

— Номер не пройшов, еге? — сказав він пригніченим тоном.

— Ти — не Смерть! Тоді хто ти? — вигукнув Ринсвінд.

— Золотуха.

— Золотуха?

— Смерть не зміг прийти, — винувато сказав демон. — У Псевдополісі — велика пошесть. Йому довелося вийти на свій патруль вулицями. Тож сюди він послав мене.

— Хто ж тепер вмирає від золотухи! Між іншим, у мене є певні права. Я — чарівник!

— Гаразд, гаразд. Для мене це була можливість себе проявити, — сказав Золотуха, — але поглянь на це з іншого боку — якщо я вдарю тебе цією косою, ти будеш точнісінько таким же мертвим, як і тоді, коли б це зробив сам Смерть. Про це ніхто не знатиме.

— Як це — ніхто?.. Я знатиму! — обурився Ринсвінд.

— Якраз ти цього не знатимеш. Ти вже будеш мертвий, — цілком логічно заперечив Золотуха.

— Греби звідси!

— Воно-то так, — сказав демон, піднімаючи косу, — але чому б тобі не спробувати подивитися на речі з моєї точки зору? Для мене це завдання — дуже важливе, а ти не можеш не погодитися, що твоє життя — далеко не кутя з медом. Покращити його може хіба що реінкарнація... ох.

Похопившись, він прикусив язика, однак Ринсвінд вже наставив на нього свій палець.

— Реінкарнація! — збуджено вигукнув він. — Отже, те, що говорять містики — правда!

— Я не збираюся з тобою точити ляси, — сказав Золотуха роздратовано. — То була просто обмовка. Питаю востаннє — ти погоджуєшся померти чи ні?

— Ні! — чітко сказав Ринсвінд.

— Ну, як хочеш, — відповів демон і замахнувся косою. Вона просвистіла цілком професійно, та Ринсвінда там вже не було. Він був на кілька метрів нижче від свого попереднього місця, і ця дистанція весь час збільшувалася, бо гілка, за яку він тримався, вибрала саме той момент, щоб тріснути і відправити його у безперервну подорож до міжгалактичної затоки.

— Вернися! — заволав демон.

Та Ринсвінд не відповів. Він лежав на хмарині пузом донизу в потоках повітря, що стрімко рухалось йому назустріч, і вдивлявся в імлу — тепер вже значно рідшу.

Далі вона зникла, зовсім.

А внизу увесь Всесвіт привітно підморгував Ринсвінду. Тут був Великий А’Туїн — гігантський, замислений, понівечений нещадними метеорами. І маленький супутник диска. І далеке світло маяка, що був не чим іншим, як «Безстрашним мандрівником». Тут також були усі зірки, схожі на припорошені діаманти, розсипані на чорнім оксамиті, зірки, що вабили усіх, та обирали найсміливіших...

Уся Нескінченність чекала, щоб Ринсвінд зробив отой останній крок.

І він його зробив.

Хіба ж у нього був вибір?

♦ КІНЕЦЬ ♦