Колір магії

Колір магії

Вогонь вирував щосили у двоєдиному місті Анк-Морпорку. Там, де він облизав стіни Кварталу чарівників, його колір вигравав синьо-зеленим, втім іноді в ньому зблискували іскри дивовижного восьмого кольору — октаринового; там, де його норовливі вершники зуміли дістатися бочок та крамниць із гасом, яких було повно на Купецькій вулиці, він просувався уперед серіями вибухів та вогняних феєрверків; на вулицях парфумерів він горів, залишаючи по собі солодкі пахощі; а там, де торкався лантухів із рідкісними сухими травами в комірках аптекарів, задурманював перехожим голови і змушував їх говорити з Богом.

Наразі уся центральна частина Морпорка була охоплена полум’ям, тож багатії та заможніші громадяни Анка з іншого боку ріки мужньо реагували на цю ситуацію, гарячково руйнуючи мости. Однак кораблі — навантажені зерном, бавовною та лісом, — вже піймали вогонь своїми просмоленими боками і тепер весело палахкотіли у доках Морпорка, тоді як їх швартування, згорівши дощенту, боролося із стрімкими водами ріки Анк, що спадали з початком відпливу, і поки їх, наче світляків-потопельників, відносило течією до моря, воно підпалювало палаци та павільйони берегової частини міста. В усякому разі, іскри, підхоплені легким вітерцем, швидко розносились навкруги, сягаючи ген аж за ріку до прихованих від цікавого ока садів та віддалених клунь.

Дим від того завзятого палахкотіння завдяки вітру здіймався високим чорним стовпом, на добру милю чи дві догори, і його було видно з будь-якого куточка дискосвіту.

Це видовище, безумовно, справляло враження з того місця, де дві постаті спостерігали за ним з неабиякою цікавістю — а саме з прохолодного темного пагорба за кілька ліг[4] звідти. Вища з них смачно уминала стегенце курчати, спершись на меча, що був лиш трохи коротшим за чоловіка середнього зросту. Якби не його тривожно-зосереджений вигляд, можна було б припустити, що він прибув з безплідних Серединних земель.

Його приятель був значно нижчого зросту, закутаний з ніг до голови у коричневий плащ. Пізніше, коли йому випаде нагода рухатись, можна буде побачити, що він робить це легко й безшумно, наче кіт.

Ті двійко заледве перекинулись слівцем впродовж останніх двадцяти хвилин, не беручи до уваги коротку безрезультатну суперечку про те, чи вибух, що гахнув особливо потужно, стався в одній з гуртівень, де гасові запаси чекали розмитнення, а чи у майстерні Заклинача Керібла. Від цього факту залежала сума збитків.

На цей час довгов’язий закінчив обгризати кістку та з жалем пожбурив її у траву.

— Ну ось, горять усі малі провулки, — сказав він. — Мені вони завжди подобались.

— Усі скарбниці, — мовив коротун, і в задумі додав. — Цікаво, чи коштовне каміння горить? Кажуть, воно тієї ж породи, що й вугілля...

— Усе золото плавиться, стікаючи в канаву, — сказав здоровань, не звертаючи на нього уваги. — І усе вино закипає у бочках.

— Тут колись ще й щурі були — може, хоч ті згинуть, — сказав його компаньйон у коричневому.

— Так, звісно, щурі.

— Це, далебі, не те місце, де хотілось би бути в розпал літа.

— Ага. Хоча не можна не відчувати якесь... — гм, якесь тимчасове...

Він замовк, тоді раптом пожвавився.

— Ми заборгували старому Фрідо з «Багряної п’явки» вісім срібних монет! — коротун ствердно кивнув.

Якийсь час вони обидва мовчки спостерігали, як нова серія вибухів викарбовувала яскраво-червону лінію на ландшафті досі темної частини найвеличнішого міста в світі.

— Тхоре?

— Що?

— Мені цікаво, хто ж все-таки приклав до всього цього руку?

Низькорослий власник меча на ім’я Тхір не промовив нічого. Він пильно вдивлявся в дорогу, залиту червонуватим світлом. Небагато хто пройшов тією дорогою, оскільки Поправна брама одна з перших впала під зливою розпеченого білого попелу.

Але зараз якісь двоє наближалися до тієї брами. Очі Тхора, що завжди були гострозорі у сутінках чи в мороці, розпізнали контури двох вершників та ще якоїсь невеликої істоти позаду них. Вочевидь, якийсь багатий купець утікає з усім добром, яке лиш зміг загребти зі собою. Саме так Тхір і сказав своєму приятелю, на що той лише зітхнув.

— Статус розбійників нам не личить, — сказав чужеземець, — але, як ти сам кажеш, настали важкі часи, тож м’якеньке ліжко нам сьогодні не світить.

Він зручніше взявся за меча і коли вершник, що їхав попереду, наблизився, вийшов на дорогу з піднятою на знак попередження рукою і скривив посмішку, що мала б одночасно заспокоїти та налякати.

— Даруйте, пане..., — почав було він.

Вершник натягнув віжки, стримуючи коня, і відкинув капюшон. Здоровань поглянув на обличчя, розцятковане поверхневими опіками та кошлами підсмаленої бороди. Від брів не залишилось і сліду.

— Забирайся з дороги! — гаркнуло обличчя. — Ти — Бравд із Серединних земель[5], еге ж?

Бравд збагнув, що в нього перехопили ініціативу.

— Іди геть, чуєш? — повторив вершник. — В мене немає часу на балачки з тобою.

Тоді озирнувся навкруги і додав:

— Це стосується і твого паскудного приятеля-нишпорки, де б він не ховався.

Тхір підступив до коня і вп’явся поглядом у розхристану постать.

— Ти ба! Очам своїм не вірю — це ж чарівник Ринсвінд! — сказав він дружнім тоном, занотовуючи тим часом у пам’яті адресовану йому образу — на випадок, коли трапиться нагода помститися. — Здається, я впізнав цей голос.

Бравд сплюнув під ноги і оголив меча. З чарівниками переважно не варто було морочитися, оскільки в них дуже рідко було при собі що-небудь справді цінне.

— Задерикувато говорить, як на чарівника-невдаху, — пробурмотів він собі під ніс.

— Нічого ви не розумієте, — стомлено відповів чарівник. — Ви мене так перелякали, що в мене піджилки трусяться, тож зараз я просто потерпаю від передозування адреналіну. А от коли оговтаюсь, у вас буде можливість налякати мене як годиться.

Тхір жестом вказав на палаюче місто.

— Ти був там?

Чарівник витер очі червоною, як жар, рукою.

— Так, я там був, коли все почалося. Бачите он того? Позаду мене? — він вказав їм на той шмат дороги, де видно було його супутника, що все ще до них наближався верхи, мало не випадаючи із сідла кожну другу хвилю.

— Ну, то й що? — запитав Тхір.

— Це він усе почав, — просто відповів Ринсвінд.

Бравд і Тхір поглянули на чоловіка, що тепер рухався, підстрибуючи по дорозі однією ногою, позаяк друга застрягла у стремені.

— Підпалювач, еге ж? — врешті мовив Бравд.

— Ні, — відповів Ринсвінд. — Не зовсім так. Скажімо краще, якби на землі запанував повний і цілковитий хаос, то він був би тим, хто стоїть у мокрих мідних обладунках на вершечку гори серед грому і блискавок і кричить: «Усі боги — покидьки». — У вас часом нема чогось поїсти?

— Так, є трохи курятини, — сказав Тхір. — В обмін на розповідь.

— Як-як його звати? — озвався Бравд, який не завжди встигав за плином розмови.

— Двоцвіт.

— Двоцвіт? — здивувався Бравд. — Яке кумедне ім’я.

— Ти й гадки не маєш наскільки. Отже, курка, кажеш? — сказав Ринсвінд, злізаючи з коня.

— Ага, швидка доставка з пекельної кухні, — підтвердив Тхір. Чарівник застогнав.

— Це мені нагадало, — додав він, — десь з півгодини тому тут як бабахнуло...

— То була гасова крамниця — на друзки, — відказав Ринсвінд, кривлячись від згадки про пекучий дощ.

Тхір повернувся до свого приятеля, вичікувально посміхаючись, — той буркнув і дістав монету. Раптом з дороги почувся зойк, що обірвався так само раптово. Ринсвінд навіть оком не змигнув, наминаючи шматок курчати.

— Одне з того, на що він абсолютно нездатний, — це їздити верхи, — сказав він і тут, щось пригадавши раптом, заціпенів, наче його мішком прибили, тоді нажахано зойкнув і кулею метнувся у пітьму. Коли повернувся, чоловік на ймення Двоцвіт, безвольно висів у нього на плечах. Він був малий і худорлявий, одягнутий у чудернацьке вбрання: короткі (по коліна) штанці та сорочку, кольори якої так запекло ворогували між собою, що вибагливе око Тхора замружилось навіть у напівтемряві.

— Кістки, здається, цілі, — зауважив Ринсвінд, відсапуючись. Бравд підморгнув Тхору і пішов оглянути ту істоту, що за їхніми припущеннями була якоюсь в’ючною твариною.

— Розумніше було б її не чіпати, — мовив чарівник, продовжуючи обстежувати непритомного Двоцвіта. — Повір на слово. Її захищає сила.

— Чари? — озвався Тхір, сідаючи навпочіпки.

— Та ні-і. Якась особлива магія, гадаю. Непроста. Тобто така, що може перетворювати золото на мідь, і в той же час воно залишиться золотом, — вона дає людям можливість розбагатіти, марнуючи їхні статки; вона дає слабким можливість спокійно почуватися серед злодіїв, вона проникає крізь найміцніші двері, щоб перетворити на непотріб скарби, які стережуть, як зіницю ока. І навіть цієї миті вона тримає мене своїм бранцем — щоб я супроводжував цього схибнутого, хочеться мені того чи ні, і оберігав його від біди. Вона сильніша за тебе, Бравде. І хитріша, думаю, навіть за тебе, Тхоре.

— То як же вона називається, ота всесильна магія?

Ринсвінд знизав плечима.

— Нашою мовою її називають звуко-відображення-духів-потойбіччя. А винце у вас є?

— Тобі, напевне, відомо, що мені не бракує досвіду у справах, де задіяна магія, — сказав Тхір. — От хоча б торік я — правда, з допомогою мого тамтешнього друга — таки розлучив горезвісного великого Архімага Іметри з його майном, цебто з його поясом, розшитим місячними камінцями, і з життям також, приблизно в такому порядку. Не боюся я оцього твого звуко-відображення-духів-потойбіччя.

— Однак, — додав він за хвилю, — ти мене зацікавив. Ану, розкажи-но мені, що й до чого, коли твоя ласка.

Бравд кинув погляд на істоту на дорозі. Зараз вона була ближче, тож її можна було краще розгледіти у вранішньому світлі. Вона, їй-богу, скидалася на...

— Скриня на ніжках? — здивувався він.

— Зараз я тобі усе розповім, — відгукнувся Ринсвінд. — Тобто, якщо наллєш вина.

А тим часом внизу у місті панував несусвітній гармидер. Хтось, трохи кмітливіший за інших, наказав зачинити велику річкову браму, що стояла на тому місці, де ріка Анк витікала за межі двоєдиного міста. Позбавлена можливості бігти своїм звичним руслом, ріка вийшла з берегів і розлюченим потоком неслася охопленими полум’ям вулицями. Незабаром вогонь поширився на ряд островів, кожен з яких ставав щораз меншим, тоді як чорний потік розбухав щораз більше. А вгорі, над містом, у клубах кіптяви й диму, збиралася велетенська гаряча парова хмара, що затуляла собою зірки. Тхір подумав собі, що вона схожа на якийсь чорний гриб або плісняву.

Двоєдине місто розкішного Анка та сморідного Морпорка, супроти яких всі інші міста в історії цивілізації були хіба що їх блідим відображенням, витримало чимало нападів за довгий і бурхливий період свого існування, і завжди повертало собі свою велич. Тож пожежа і, як наслідок, паводок, які зруйнували усе покинуте і вціліле у полум’ї майно — чим значно погіршили і без того жалюгідний стан речей для тих, хто залишився в місті, — не стали його кінцем. Це був радше такий собі вогняний розділовий знак — кома із золи згарища, в яке місто перетворив вогонь, чи крапка з комою, коли воно, як саламандра, горіло, та не згорало — у своїй нескінченній історії.

За кілька днів до цих подій до гирла ріки Анк з удосвітнім приливом підійшов корабель і пришвартувався серед безлічі інших, що вже тіснилися у лабіринті причалів та доків на березі Морпорка. Він привіз повні трюми рожевих перлин, молочних горіхів, пемзи, також кілька офіційних листів для Патриція Анк-Морпорка і ще одного чоловіка.

Цей чоловік, власне, і привернув увагу Сліпого Г’ю, одного з жебраків, що вийшов сьогодні раніше, ніж зазвичай, на свій патруль біля Перламутрового доку. Волоцюга штовхнув ліктем Кульгавого Бо, подаючи знак.

Чужинець на той час вже стояв на набережній, спостерігаючи за матросами на трапі, що з натугою виносили велику, оббиту мідними скобами скриню. Інший чоловік, очевидно капітан, стояв поруч із ним. Було щось таке у вигляді того мандрівника — і Г’ю відчував це кожним нервом свого тіла, яке зазвичай починало тремтіти, тільки-но він опинявся поблизу хоч би й малої дрібки неочищеного золота ще за п’ятдесят пейсів[6] від нього, — щось, що віщувало неминуче збагачення.

Певна річ, коли скриню поставили на бруківку, чужинець потягнувся до своєї торбинки — і ось у його руці зблиснула монета. Декілька монет. Золотих. Тіло Сліпого Г’ю вигнулося, як вербова лоза над водою, і він тихенько присвиснув. Тоді він знову штовхнув Кульгавого Бо під бік і послав його з новиною — хутчій до центру міста.

Коли капітан повернувся на свій корабель, чужинець залишився сам на набережній, розгублено роззираючись довкола, а Сліпий Г’ю тим часом підхопив горня, яким заробляв свій кусень хліба, і з улесливо-хитрою міною попростував через вулицю. Помітивши його, чужинець ураз почав порпатися у своїй торбинці з грішми.

— Здоровенькі були, добродію! — почав було Сліпий Г’ю, аж раптом виявив, що на нього з одного обличчя дивляться дві пари очей[7]. Він відсахнувся, готовий дременути.

— ! — сказав незнайомець, схопивши його за руку. Г’ю чув, що моряки з нього регочуть — ледве за борт не випадають. Однак його натреновані відчуття так явно свідчили про непереборну присутність грошей, що він завмер на місці. Чужинець відпустив його руку і хутко прогортав невелику книжечку, яку вийняв з-за пояса, а тоді сказав:

— Халоу!

— Що? — не зрозумів Г’ю. Чоловік спантеличився.

— Халоу? — повторив знову, на цей раз трохи заголосно і так старанно, що Г’ю практично бачив, як голосні міняють конфігурацію, набуваючи знайомого звучання.

— І вам халоу, — зметикував Г’ю. Чоловік широко всміхнувся і знову засунув руку у торбинку з грішми. Цього разу він витягнув велику золоту монету. Вона була не набагато більшою за анкійську крону, що відповідала восьмитисячній доларовій купюрі, а дизайн — зовсім незнайомий, однак мову, якою вона промовляла до Г’ю, він розумів пречудово. Мій теперішній власник, казала вона, потребує уваги і підтримки; чому б не задовольнити його потребу, щоб ми з тобою могли піти кудись і трохи розважитись?

Чужинець зауважив ледь помітні зміни у позі жебрака, і це його трохи заспокоїло. Він знову взявся щось шукати у своїй малій книжечці.

— Я бажаю, щоб мене провели до готелю, таверни, гостьового дому, шинку, притулку, караван-сараю, — зрештою сказав він.

— Що, усюди відразу? — здивувався Г’ю.

— ? — перепитав чужинець.

Г’ю усвідомлював, що за ними з інтересом спостерігає різний люд: продавчині риби, шукачі морських зірок, крабів та інших морських цікавинок, а також ті, хто просто ловив ґав неподалік.

— Слухай, — сказав він за хвилю, — я знаю одну хорошу таверну, цього досить?

Він боявся навіть припустити, що золота монета вислизне з його рук. Хай там як, а вона залишиться в нього, навіть якби Їмор конфіскував усе решта. А ота велика скриня, що була практично усім багажем приїжджого, — схоже, до верху набита золотом, вирішив Г’ю.

Чотириокий зазирнув у свою книжку.

— Я б хотів, щоб мене відпровадили до одного готелю, місця для відпочинку, таверни, шин...

— Так, гаразд. Ходімо вже, — нетерпляче відгукнувся Г’ю. Він підхопив один із клунків та хутко пішов уперед. Чужинець якусь мить вагався, а тоді пішов услід за ним.

Думки проносилися в голові Г’ю зі швидкістю експрес-потяга. Привести новоприбулого у «Тріснутий барабан»[8], не докладаючи до того особливих зусиль, — це ж неабияке везіння, і Їмор, мабуть, йому віддячить. Та попри усю привітність свого нового знайомого щось у його вигляді насторожувало, і він хоч убий, не міг второпати, що саме. Не зайва пара очей, ні. Щось інше. Він озирнувся.

Куций чоловічок бадьоро простував вулицею — по самій її середині, і зацікавлено роззирався на всі боки.

Від того, що Г’ю угледів наступної миті, у нього затерпли п’яти.

Масивна дубова скриня, яку він востаннє бачив на набережній у стані цілковитого спокою, тепер, весело розгойдуючись, йшла за своїм хазяїном назирці. Повільно, аби не дай боже якийсь необережний рух не зруйнував його непевний контроль над власними ногами, Г’ю злегка нагнувся, щоб зазирнути під скриню.

Там було багато-пребагато ніжок.

Дуже обачно Г’ю розвернувся і так само обачно попрямував до «Тріснутого барабана».

— Дивина, — сказав Їмор.

— У нього була ота велика дерев’яна скриня, — вставив слово Кульгавий Бо.

— Він, судячи з усього, — купець або шпигун, — продовжував Їмор. Відірвавши невеликий шматок м’яса від печені, яку тримав у руці, він підкинув його догори. Та перш ніж той описав повну дугу у повітрі, чорна тінь відокремилась від стіни у глибині кімнати і шуганула вниз, ухопивши шматок на льоту.

— Купець або шпигун, — повторив Їмор. — Як на мене, хай краще шпигун. Шпигун платить за себе двічі, бо завжди є якась нажива, після того, як ми його здамо. Як гадаєш, Візеле?

Навпроти Їмора другий найбільш авторитетний злодій Анк-Морпорка примружив одне око і знизав плечима.

— Я перевірив той корабель, — сказав він. — Це вільне торгове судно. Час від часу курсує до Кавових островів. Тамтешні люди — справжні дикуни. Вони нічого не знають про шпигунів, і я не здивуюсь, якщо вони полюбляють ласувати купцями.

— А він таки скидався трішки на купця, — подав голос Бо. — Хіба що не товстий.

За вікном почулося тріпотіння пташиних крил. Їмор піднявся з крісла, пройшов через кімнату до вікна і за хвилю повернувся з великим вороном на плечі. Коли він зняв з лапки птаха невеличку капсулку із вкладеною туди запискою, птах пурхнув догори і приєднався до компанії своїх чорноперих друзів, що дрімали на кроквах. Візел зовсім не відчував симпатії до птаха. Усі знали, що Їморові ворони були надзвичайно віддані своєму господареві, настільки віддані, що єдина Візелова спроба просунути себе у ранг найспритнішого злодія Анк-Морпорка коштувала йому — правій руці їхнього господаря, — його лівого ока. Втім, добре, що не життя. Їмор не був схильний ображатися на прояви честолюбства.

— Б12, — сказав Їмор і, відкинувши набік капсулку, розгорнув крихітний клаптик паперу, що був усередині.

— Кіт Муррін, — не задумуючись зреагував Візел. — Патрулює на верхній позиції вартової вежі у храмі Дрібних Божеств.

— Він каже, що Г’ю відвів нашого незнайомця до «Тріснутого барабана». Що ж, непогано. Товстопуз — наш друг, чи не так?

— Еге ж, — відповів Візел. — Якщо не забув, з ким знатися, щоб справи йшли вгору.

— Цей твій Муррін наче був його клієнтом, — вдоволено продовжив Їмор, — бо він тут пише про скриню на ніжках, якщо я правильно розібрав його карлючки. — він пильно подивився на Візела поверх записки.

Візел відвів погляд.

— Він отримає за це прочухан, — твердо сказав він.

Кульгавий глипнув на чоловіка у чорному, що сидів, розслаблено відкинувшись на спинку крісла, нагадуючи своїм безжурним виглядом пуму з Узбічних земель, — і подумав, що скоро отой Муррін скотиться зі шпилів храму Дрібних Божеств і приєднається до когорти дрібних божків у безлічі вимірів Потойбіччя. А він досі винен Кульгавому три мідяки.

Їмор зіжмакав записку і шпурнув її у куток.

— Думаю, трохи пізніше ми прогуляємось до «Барабана», Візеле. І заодно, може, скуштуємо те пиво, що так до вподоби твоїм людям.

Тхір промовчав у відповідь. Бути правою рукою Їмора нагадувало йому лагідне шмагання ароматизованими шнурівками — до самого скону.

Двоєдине місто Анк-Морпорк, найбільше з усіх портових міст, що розкинулися на узбережжях Округлого моря, було фактично осередком чималої кількості злочинних банд, злодійських гільдій, синдикатів та подібних організацій. Це була, окрім іншого, запорука його процвітання. Більшість простого люду, що жив на супротилежній стороні ріки у заплутаних провулках Морпорка, доповнював свій убогий заробіток, виконуючи ті чи інші дрібні послуги для однієї з конкуруючих банд. Тож на той момент, коли Г’ю та Двоцвіт ступили на подвір’я «Тріснутого барабана», ватажки багатьох банд вже були проінформовані про те, що до міста приїхав хтось такий, в кого начебто водяться чималі гроші. Окремі звістки більш спостережливих шпигунів містили також подробиці про книжку, що підказувала чужинцю, що говорити, та скриню, що вміла ходити. Ці факти відразу ж відкидалися як неістотні. Жоден маг, здатний на такі заклинання, ще досі ні разу не з’являвся у радіусі милі навколо доків Морпорка.

Позаяк година все ще була рання (чи, з іншого боку, пізня), коли більшість мешканців Морпорка тільки-но прокидались (або ж лягали спати), мало хто із завсідників «Барабана» мав нагоду бачити, як Двоцвіт спускався сходами у його зал. Коли ж позаду нього з’явився його багаж і упевнено пострибав сходинками вниз, відвідувачі за грубими дерев’яними столами — всі як один — з підозрою зазирнули у свої чарки.

Товстопуз саме лупцював малого троля, що підмітав шинок, коли наша трійця проходила повз нього.

— Що це, в біса, таке? — розгубився він.

— Тс-с, нічого не кажи, — просичав Візел. Двоцвіт вже знову водив пальцем у своїй книжці.

— Що він таке робить? — запитав Товстопуз, заклавши руки в боки.

— Вона підказує йому слова. Знаю, звучить безглуздо, — пробурмотів Г’ю.

— Як може книжка знати, що треба сказати?

— Мені потрібне помешкання, номер, десь переночувати, повний пансіон, чи чисто у ваших номерах, номер з гарним краєвидом з вікна, скільки коштує поселитись на одну ніч? — випалив Двоцвіт на одному подиху.

Товстопуз витріщився на Г’ю. Жебрак тільки знизав плечима.

— У нього купа грошей, — сказав він.

— В такому разі скажи йому — три мідяки. А ота Річ має піти до стайні.

— ? — не зрозумів чужинець. Товстопуз розчепірив три товсті червоні пальці — і на обличчі його співрозмовника засяяла широка усмішка, як доказ розуміння. Він знову понишпорив у своїй торбинці, вийняв із неї три великі золоті монети і поклав на долоню Товстопуза.

Товстопуз мовчки витріщився на них. Їхня вартість була в чотири рази більшою за вартість «Тріснутого барабана», разом із прислугою. Він перевів погляд на Г’ю. Той наче язик проковтнув. Тоді він знову поглянув на чужинця. Проковтнув слину.

— Гаразд, — сказав він нарешті, неприродно високим голосом. — Ну, і харчування, звісно, теж входить. Ох... Ви ж розумієте, так? — він доповнив сказане відповідним жестом.

— Їза? — здогадався куций чоловік.

— Так, — відповів Товстопуз, потроху вкриваючись краплинами поту. — Подивіться у своїй книжечці, я б сказав.

Чоловік розгорнув свою книжку і пробігся пальцем по сторінці. Товстопуз, який так-сяк умів читати, зазирнув у розгорнутий томик. Те, що він там побачив, було цілковитою нісенітницею.

— Їзжжа, — спромігся чужинець. — Так. Ескалоп, котлета, гуляш, рагу, фрикасе, суфле, галушки, бланманже, сорбет, каша, ковбаса, не їсти ковбасу, боби, без бобів, желе, джем. Гусячі потрушки. — Він радісно заусміхався Товстопузу.

— Усе разом? — кволим голосом запитав шинкар.

— Це в нього така манера висловлюватися, — пояснив Г’ю. — Не питай мене чому. Така, і крапка.

Очі усіх присутніх в залі уважно стежили за чужинцем — за винятком однієї пари, що належала чарівнику Ринсвінду, який сидів у найтемнішому кутку, гріючи у руках невеличкий кухоль пива. Він стежив за Багажем.

А ми простежимо за ним.

Роздивімось його уважніше. Сухорлявий, як і більшість чарівників, одягнутий у пурпуровий плащ, на якому потьмянілими блискітками було вишито кілька містичних символів. Хтось, можливо, подумав би, що він — просто помічник мага, який покинув свого господаря через власну зухвалість, нудьгу, страх чи нестримні потяги гетеросексуальності. Однак у нього на шиї висів ланцюжок із бронзовим восьмикутником, що засвідчував його статус випускника Невидної академії — вищої школи магії, приміщення якої існували поза часом і простором, тож їхнє розташування завжди було десь поміж Тут і Там. Випускники цього закладу, як правило, ставали щонайменше професійними чарівниками, та Ринсвінд — після одного злощасного випадку — покинув навчання, засвоївши тільки одне заклинання, тож заробляв собі на життя у місті, як вдавалося, користаючись своїми вродженими здібностями до мов. Зазвичай він уникав роботи, але міг похвалитися такою кмітливістю, порівняно з якою його знайомі мало чим відрізнялись від розумного щура. А ще він міг розпізнати річ, зроблену з дерева мудрої грушки[9], коли випадала така нагода. Саме зараз ось така річ була перед ним, і він ледве вірив власним очам.

Архімаг мав докласти величезних зусиль впродовж тривалого часу, щоб врешті-решт отримати невеличкий посох, зроблений з деревини тієї самої грушки. Вона росла тільки у місцях, просякнутих первісною магією. По всьому узбережжю Округлого моря знайшлося б не більше двох таких посохів. Велика скриня з отого самого дерева... Ринсвінд намагався прикинути на око її вартість, а тоді вирішив, що навіть якщо скриня напакована зірчастими опалами та паличками ауріколатуму[10], її вміст не становив би навіть десятої частини від вартості самої скрині. Від таких обрахунків на його скроні запульсувала жилка.

Він встав з-за столу і підійшов до трійці біля прилавка.

— Чи можу я вам якось допомогти? — наважився він.

— Відвали, Ринсвінде, — огризнувся Товстопуз.

— Я лиш подумав, що доцільніше було б звертатися до цього пана його рідною мовою, — спокійно сказав чарівник.

— Він чудово дає собі раду сам, — відказав шинкар, але про всяк випадок відступив кілька кроків назад.

Ринсвінд ввічливо всміхнувся незнайомцю і мовив кілька слів химерійською. Він пишався, що спілкувався нею абсолютно вільно, проте чужинець тільки збентежено кліпав очима.

— Нічого не вийде, — впевнено заявив Г’ю. — Вся справа в книжці. Вона йому говорить, що сказати. Магія.

Ринсвінд перейшов на високий стиль борогравійської, далі на вангельмешт, сумтрі і навіть блек оругу — мову, в якій зовсім не було іменників, та й прикметників теж, за винятком одного, — що саме по собі доволі непристойно. Кожна його спроба завершувалась однаково, а саме — ввічливим нерозумінням. У відчаї він спробував звернутись мовою племені троб, і тут обличчя куцого чоловіка розповзлось у широкій усмішці.

— Нарешті! — вигукнув він. — Мій добродію! Це — вражаюче! (Щоправда, тробійською мовою останнє слово насправді набуло значення «річ, що може статися тільки раз за увесь період придатності каное, яке добросовісно витесали сокирою і випалили вогнем з найвищого діамантового дерева, що росте у всім відомих лісах діамантових дерев на схилах підніжжя гори Аваява — оселі вогняних богів», чи так, в усякому разі, кажуть.)

— Що ти йому тут наговорив? — запитав Товстопуз підозріло.

— Що там сказав шинкар? — запитав куций чоловік.

Ринсвінд зібрався з духом.

— Товстопузе, принеси нам два кухлі твого найкращого темного пива, будь ласка.

— То ти його розумієш?

— Певна річ.

— Тоді скажи йому — скажи, що ми дуже раді його вітати. Скажи, що сніданок... гм... коштує одну золоту монету. — на якусь мить обличчя Товстопуза відображало повну гаму глибоких внутрішніх переживань, а тоді він додав, ніби піддавшись раптовому спалаху щедрості. — Ціна включатиме і твій сніданок теж.

— Чужинцю, — почав Ринсвінд незворушним тоном. — Якщо ви залишитесь тут, вас приріжуть або отруять ще до світанку. Тільки не переставайте всміхатися, бо я перестану також.

— Ну, годі вам, — не повірив чужинець, озираючись довкола. — Це місце на вигляд — надзвичайно затишне. Справжня морпоркська таверна. Знаєте, я стільки про них чув. Усі ці химерні балки. І зовсім недорого, до речі.

Ринсвінд обвів поглядом зал, щоб пересвідчитись, чи якийсь незапланований витік чарів із Кварталу чарівників, бува, не переніс їх миттєво у якесь інше місце. Ні — інтер’єр все ще був точнісінько таким, як у «Барабані»: стіни, вкриті кіптявою від постійного диму, на долівці — компост зі старого очерету та безіменних жучків, і квасне пиво, яке здебільшого не купують, а позичають ненадовго. Він намагався передати увесь цей образ словом «чудернацька», чи радше його найближчим відповідником у мові тробійців, що звучало як «та приємна незвичність дизайну, яку можна помітити у невеличких коралових хатинках пігмеїв-губкоїдів на півострові Орогай[11]». Від зусиль у нього голова пішла обертом. А гість тим часом продовжував:

— Мене звати Двоцвіт, — і простягнув руку, щоб привітатись. Решта компанії інстинктивно глипнула на його долоню, чи не лежить там, бува, ще одна монета.

— Приємно познайомитись, — сказав Ринсвінд. — Я — Ринсвінд. Послухайте, то був жарт. Це й справді круте місце.

— От і добре! Саме таке я і шукав.

— О!?

— А що це за напій у кухлях?

— Оцей? Пиво. Дякую, Товстопузе. Так. Пиво. Ну, знаєте?.. Пиво.

— А-а-а... Такий типовий дринк. Як гадаєте, маленької золотої монети вистачить, щоб за нього заплатити? Я б не хотів комусь завдати образи.

Монета вже була напоготові вигулькнути з його гаманця.

— Тряк, — крекнув Ринсвінд. — Тобто ні, вона нікого не образить.

— Добре. Кажете, це — круте місце. Таке, маєте на увазі, куди часто навідуються герої та шукачі пригод?

Ринсвінд замислився, перш ніж відповісти.

— Так? — викрутився він.

— Чудово. Я би хотів познайомитись з деким.

Чарівника раптом осяяло.

— Ага! — не стримався він. — То ви приїхали, щоб знайти найманців («воїнів, що воюють за те плем’я, у якого найсмачніші молочні горіхи»)?

— Та ні. Я тільки хочу з ними зустрітися. Щоб коли я повернуся додому, я міг розповісти, що їх бачив.

Ринсвінд подумав, що якби Двоцвіт познайомився з переважною більшістю клієнтури «Барабана», то ніколи більше не побачив би свою домівку, хіба що вона розташована десь нижче по ріці і його туди випадково винесе течією.

— То де ваш дім? — поцікавився він і зауважив, що Товстопуз уже встиг щезнути в одній зі своїх комірчин. Тим часом Г’ю за сусіднім столиком не спускав з них недовірливого погляду.

— Ви чули про місто Фест Пеларґік?

— Знаєте, я не надовго зупинявся в Тробі. Був там лише проїздом...

— Ні-ні, воно розташоване не в Тробі. Я розмовляю тробійською, бо в наших портах є чимало моряків-тробійців. Фест Пеларґік — основне портове місто Агатійської імперії.

— Шкода, та я ніколи про таку не чув.

Брови Двоцвіта поповзли угору.

— Ні?.. Вона досить велика. Якщо плисти у поправну сторону від Кавових островів, то приблизно за тиждень будете там. З вами все гаразд?

Він метнувся довкола столу і поплескав Ринсвінда по спині — неборака поперхнувся пивом.

Противажний континент![12]

За три вулиці звідти старий дідуган поклав монету на блюдце з кислотою і легенько нею побовтав. Товстопуз занепокоєно спостерігав за ним, почуваючи себе геть недобре у кімнаті, просяклій ядучими випарами з баків та колб. З численних полиць на нього дивились моторошні тіні, ймовірно всілякі черепи та набиті опудала.

— Ну? — спитав він нетерпляче.

— Неможливо пришвидшити такі процеси, — пробурчав старий алхімік. — Проба металу займає певний час. Ба! — він легенько струсив блюдце, і навколо монети закружляла зелена водоверть. Тоді він взявся занотовувати якісь підрахунки на клапті пергаменту.

— Надзвичайно цікаво, — сказав він нарешті.

— Вона — справжня?

Старий стиснув губи.

— Це залежить від того, як ви визначаєте цей термін, — відповів він. — Якщо ви маєте на увазі: чи ця монета відповідає, скажімо, такій, що вартує п’ятдесят доларів, — відповідь буде «ні».

— Я так і знав, — верескнув шинкар і рушив до дверей.

— Не певен, чи ви мене правильно розумієте, — сказав алхімік. Товстопуз роздратовано обернувся.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Розумієте, справа в тім, що з тієї чи іншої причини наші металеві гроші стали дещо гіршими з часом. Вміст золота в монеті становить в середньому заледве чотири частини з дванадцяти, а баланс досягається за рахунок срібла, міді...

— То й що з того?

— Я лише сказав, що ця монета — не така, як наші. Вона з чистого золота.

Після того, як Товстопуз пішов, а радше побіг назад до свого шинку, — алхімік якийсь час сидів непорушно, втупившись очима у стелю. Далі він вийняв крихітний клаптик тонкого пергаменту, понишпорив у своєму мотлоху на робочій тумбі, знайшов ручку і написав невеличке, стисле повідомлення. Тоді він підійшов до кліток з білими голубами, чорними півниками та іншими піддослідними тваринами. З однієї клітки він вийняв щура з блискучим, як оксамит, хутром, скрутив пергамент у вузеньку смужку і, вклавши його до пробірки, прикріпленої до задньої лапки щура, — відпустив тварину.

Якусь хвилю щур щось винюхував на підлозі, після чого шуснув у діру у віддаленому куті кімнати.

Приблизно о цій же порі одна до цього часу неуспішна ворожка, яка жила на протилежному боці того ж кварталу, знічев’я зазирнула у свою кришталеву кулю, тихо зойкнула і впродовж години спродала свої коштовні прикраси, магічні атрибути, добру частину гардеробу і майже усі інші особисті речі, які неможливо було перевезти на найбистрішому коні, якого лиш вдалося придбати. Той факт, що трохи згодом — після того, як її будинок згорів дощенту, вона таки померла під випадковим ґрунтовим зсувом у Морпоркських горах[13], лише підтверджує припущення, що Смерть також має почуття гумору.

Десь приблизно в цей самий час, коли поштовий щур щез у лабіринті підземних ходів міста і помчав уперед, беззаперечно слухаючись давніх інстинктів, Патрицій Анк-Морпорка узяв листи, що йому вранці приніс альбатрос. Він задумливо подивився на той, що лежав зверху, і викликав до себе свого головного шпигуна.

А у «Тріснутому барабані» Ринсвінд із роззявленим ротом слухав про те, що розповідав йому Двоцвіт.

— Тож я вирішив переконатися сам, — говорив куций чоловік. — Вісім років заощаджував, ось чого це мені коштувало. Але воно варте кожного піврину[14]. Хотів сказати, я — справді тут! У Анк-Морпорку. Оспіваному в піснях і оповідках. Гуляю вулицями, де ступала нога Еріка Біле Лезо, Грана Варвара і Бравда з Серединних земель, і Тхора... Усе точнісінько так, як я собі уявляв. Розумієте?

На обличчі Ринсвінда застиг вираз крайнього здивування і водночас паніки.

— Я вже більше не витримував рутини, там у Фест Пеларґіку.

Двоцвіт жваво продовжував далі:

— Увесь день сидіти за робочим столом, підбиваючи колонки цифр, тільки й лишалося, що чекати пенсії наприкінці життя... І де ж тут романтика? Двоцвіте, — сказав я собі — зараз або ніколи. Прийшов час припинити вештатись поблизу доків, слухаючи бувальщини моряків. Тож я склав собі розмовник і купив квиток на перший-ліпший морський рейс до Кавових островів.

— Без охорони? — вголос подумав Ринсвінд.

— Так. А навіщо? Що такого цінного у мене можна вкрасти? — здивувався чужинець.

Ринсвінд закашлявся.

— Ну, у вас є... гм, золото, — відповів він.

— Якісь дві тисячі рину. Цього ледве вистачає, щоб протягнути місяць чи два. Удома, маю на увазі. Тут, гадаю, їх може вистачити на трохи довший час.

— Рину, судячи з усього, — це одна з тих великих золотих монет? — запитав чарівник.

— Так. — Двоцвіт стривожено поглянув на нього поверх лінз для споглядання, що балансували на його переніссі. — То вистачить двох тисяч, як вважаєте?

— Тряк, — крекнув Ринсвінд. — Тобто, так — цілком.

— Це добре.

— А скажіть, в Агатійській імперії усі такі багаті, як ви?

— Я? Багатий? Сміх та й годі!.. і як вам таке спало на думку? Я — простий офісний працівник! Гадаєте, я переплатив шинкарю? — додав Двоцвіт.

— Ну, його влаштувала б і менша сума, — припустив Ринсвінд.

— Он як. Ну, наступного разу знатиму. Бачу, мені ще багато чого треба дізнатися. У мене з’явилась ідея. Ринсвінде, чи не погодилися б ви часом піти до мене на роботу як... гм... як би це краще сказати — не знаю, можливо, слово «гід» буде відповідним за цих обставин? Думаю, я зможу платити вам одне рину в день.

Ринсвінд розтулив було рота, збираючись щось сказати, але відчув, що слова у дружньому протесті прилипли до язика, не бажаючи з’являтися на світ, що швидко сходив з розуму. Двоцвіт почервонів.

— Я вас образив, — зітхнув він. — Запропонувати таке професіоналу вашого рівня було, звісно, зухвальством з мого боку. У вас, без сумніву, чимало проектів, до яких ви хочете повернутися — певні високомагічні заняття, я розумію...

— Ні, — мляво озвався Ринвінд. — Саме зараз ні. Одне рину, кажете? Одне в у день. Щодня?

— Гадаю, за цих обставин я, мабуть, повинен збільшити суму до півтора рину. Плюс будь-які кишенькові витрати, звичайно.

Чарівник швидко оговтався.

— Мені підходить. Чудово.

Двоцвіт сягнув рукою у торбинку і вийняв великий круглий золотий предмет, подивився на нього якусь мить і заховав назад. Ринсвінду не вдалось роздивитися його як слід.

— А тепер, — сказав турист, — думаю, мені не завадить перепочити. Подорож була довга. Потім, коли ваша ласка, повертайтесь пополудні, і ми підемо оглянути місто.

— Авжеж.

— В такому разі зробіть мені приємність і попросіть шинкаря провести мене у мій номер.

Ринсвінд зробив, як веліли, і тепер міг простежити, як заклопотаний Товстопуз, примчавши галопом з якоїсь підсобки, повів його наверх дерев’яними сходами позаду прилавка. Через кілька секунд Багаж схопився з місця і почимчикував за ними.

Залишившись на самоті, чарівник розтиснув кулак і поглянув на шість великих золотих монет, що йому дав Двоцвіт. Чужинець наполіг на тому, щоб виплатити йому аванс за перші чотири дні роботи.

Г’ю кивнув і схвально посміхнувся. Ринсвінд у відповідь тільки щось буркнув.

У свої студентські роки Ринсвінд ніколи не вирізнявся особливими успіхами у яснобаченні, але тепер оті незадіяні звивини в його мозку раптом ожили, а майбутнє, цілком ймовірно, вигравало в його очах усіма барвами райдуги. Він відчув легенький свербіж на спині між лопатками. Розумно було б купити за ці гроші коня, він це знав. То має бути добрий скакун, що обійдеться недешево, — жоден знайомий торговець кіньми не мав стільки грошей, щоб отак несподівано дати решту майже з цілої унції[15] золота.

Ну, а на інші п’ять монет він зможе відкрити власну справу десь подалі звідси, миль за сто, скажімо. То був би справді розумний вчинок. Але що ж буде з Двоцвітом, якщо він залишиться сам-один у місті, де навіть таргани інстинктивно і безпомилково відчувають золото? Треба бути справжнім негідником, щоб покинути його напризволяще. Патрицій Анк-Морпорка посміхнувся, але самими губами.

— Серединна брама, кажеш? — пробурмотів він.

Капітан охорони миттю відсалютував.

— Так точно, володарю. Нам довелось пристрелити коня, перш ніж він сам зупинився.

— Що і привело тебе сюди найкоротшим шляхом, — мовив Патрицій, глузливо зблиснувши очима в бік Ринсвінда. — Маєш що сказати на своє виправдання?

Ходили чутки, що одне крило в палаці Патриція було повністю зайняте дрібними чиновниками, які цілими днями тільки те й робили, що перевіряли та поновлювали усю інформацію, зібрану службою таємного стеження, майстерно організованою їхнім господарем. Ринсвінд у цьому не сумнівався. Він глипнув на балкон, що простягався з одного боку зали для аудієнцій. Там хтось раптом пробіг, тоді хтось прудко звідкись вистрибнув — і несподівано усе закінчилось сердитою стріляниною з арбалетів. Ринсвінд здригнувся.

Патрицій підпер підборіддя рукою і зиркнув на чарівника своїми маленькими і колючими, як вістря голки, очима.

— Так, так... порушення присяги, викрадення коня, поширення фальшивих грошей — що ж, гадаю, тебе чекає Арена[16], Ринсвінде.

Це вже було занадто.

— Я не викрадав коня! Я його чесно купив!

— Але за фальшиві гроші. Формально — це крадіжка, як бачиш.

— Але ж ті рину — з чистого золота!

— Рину, — Патрицій покрутив одне у своїх пальцях, товстих, прикрашених перстенями. — Це так їх називають? Як цікаво. Але, як ти сам відзначив, вони не зовсім подібні на долари...

— Ну, так, звичайно не подібні...

— А! Значить, ти це визнаєш?

Ринсвінд розтулив було рота, збираючись щось сказати, та передумав, вважаючи за краще промовчати.

— Правильно. І на довершення — моральна образа, завдана туристу у наших краях, як наслідок твого підступного шахрайства.

Патрицій зробив рукою ледь помітний жест. Охоронці за спиною Ринсвінда позадкували, їхній капітан теж відступив кілька кроків назад. Ринсвінд несподівано відчув себе дуже самотнім.

Кажуть, що коли чарівникові настає час помирати, Смерть з’являється по його душу власною персоною (а не доручає це завдання комусь із підлеглих, наприклад Хвороті чи Голоду, як це буває зазвичай). Ринсвінд знервовано озирнувся на всі боки, вже готовий побачити високу постать у чорному каптурі (до слова, в очах чарівників, навіть у тих, кого вважають невдахами, окрім усяких там паличок і колбочок, є ще й крихітні восьмикутнички, які дають їм можливість розрізняти октарин — основний колір веселки, порівняно з яким усі інші кольори здаються лиш блідими відтінками, що насилу проникають у звичайний чотиривимірний простір. Кажуть, він наближено скидається на люмінесцентний зеленувато-жовтий пурпур).

Що це за мерехтлива тінь у кутку?

— Я, звичайно ж, можу проявити милосердя, — сказав Патрицій.

Тінь у кутку зникла. Ринсвінд підвів голову — в його очах зажевріла безглузда надія.

— Правда? — спитав він.

Патрицій знову подав знак рукою. Ринсвінд побачив, що охоронці покидають залу. Залишившись наодинці з верховним Правителем двоєдиного міста, він волів би, щоб вони повернулись.

— Підійди ближче, Ринсвінде, — мовив Патрицій і показав на низький столик з оніксу поблизу трону, де стояла таця з вишуканими наїдками. — Може, скуштуєш підсушеної медузи?

— Е... — ні, — відповів Ринсвінд.

— Добре. Тоді слухай уважно, що я збираюсь тобі сказати, — продовжував Патрицій приязним тоном, — якщо не маєш бажання померти. Цікавим способом. Не відразу. Будь-ласка, припини вертітися на всі боки.

— Позаяк ти знаєшся на всіляких магічних штуках, тобі, звичайно, відомий той факт, що земля, на якій ми живемо, має форму — так би мовити — диска? І що кажуть, наче десь ближче до її краю лежить континент, хоч і малий за розміром, однак за своєю вагою такий, що не поступається жодному з могутніх масивів суші у цій півкулі? І що причиною цього, згідно давньої легенди, є те, що він в основному складається із золота?

Ринсвінд ствердно кивнув. Хто ж не чув про Противажний континент? Деякі моряки, повіривши дитячим казкам, навіть подалися на його пошуки. Вони, зрозуміло, повернулися з порожніми руками — якщо повернулися взагалі. Цілком ймовірно, що їх з’їли гігантські черепахи, як вважають бувалі мореплавці. Тому що Противажний континент був всього-на-всього старою доброю байкою.

— Він таки існує, — сказав Патрицій. — І хоча він, звісно, не золотий, та золото там справді є звичайнісіньким металом. Надра більшої частини його суші містять багаті поклади октирону. Тепер стає очевидним для усіх, хто вміє проникати в суть речей — як от ти, наприклад, — що Противажний континент становить собою жахливу загрозу для людей у наших краях, — він зробив паузу, поглянувши на збентеженого чарівника. Зітхнув. — Чи, може, ти мене не розумієш?

— Тряк, — відповів Ринсвінд з переляку і облизав пересохлі губи. — Тобто, ні. Тобто — авжеж, золото...

— Все ясно, — посміхнувся Патрицій. — Ти, мабуть, думаєш — як чудово було б помандрувати до того континенту і привезти звідти повні трюми золота?

У Ринсвінда виникло відчуття, що йому готують пастку.

— Хіба ж ні? — наважився він.

— А якби усі, хто живе на узбережжі Округлого моря, мали гору золота, кожен — свою власну? Чи добре це було б? Що могло б тоді статися? Подумай добре.

Ринсвінд наморщив лоба. Він думав.

— Ми усі були б багаті?

З того, як різко повіяло холодом після його слів, Ринсвінд збагнув, що відповідь була неправильна.

— Зрештою, можу тобі також сказати, що між Володарями Округлого моря та Імператором Агатійської імперії є певний, як це прийнято говорити, зв’язок, — вів далі Патрицій. — Ми усі маємо дещо спільне. У нас немає нічого, що б їх цікавило, зате все, що є у них, — ми не можемо собі дозволити. Ця Імперія — стара, як світ, Ринсвінде. Стара, підступна і жорстока, і дуже-дуже багата. Тож ми по-родинному обмінюємось вітаннями, надсилаючи їх поштовими альбатросами. Не надто часто.

— Саме один такий лист надійшов сьогодні вранці. Виявляється, один з підлеглих Імператора надумав відвідати наше місто. Виявляється, що він бажає його побачити. Хіба що божевільний погодився б на усі митарства перетину Поправного океану[17] тільки для того, щоб щось побачити. І все ж.

— Він висадився на берег сьогодні вранці. Він міг би зустріти славетного героя або найспритнішого злодія, або якогось доброго мудрого чоловіка: натомість він зустрів тебе. Він найняв тебе як гіда. Тож ти, Ринсвінде, будеш супроводжувати цього споглядача, цього Двоцвіта. Ти подбаєш, щоб він повернувся додому з хорошим відгуком про нашу маленьку країну. Що скажеш на цю пропозицію?

— Е. Дякую, володарю, — сказав Ринсвінд нещасним голосом.

— Ще один нюанс про всяк випадок. Була б трагедія, якби що-небуть недоречне спіткало нашого любого гостя. Було б жахливо, наприклад, якби він раптом помер. Жахливо для усієї нашої країни, бо агатійський Імператор добре дбає про свою і, безсумнівно, може знищити нас, просто кивнувши головою. Просто один кивок. І це також було б жахливо для тебе, Ринсвінде, бо за ті кілька тижнів, що залишаться до прибуття величезного Імперського флоту найманців, декотрі з моїх слуг займуться твоєю особою з надією на те, що коли охоплені жагою помсти капітани по прибутті побачать твоє все ще живе тіло, це трохи вгамує їхню лють. Існують, звичайно, певні чари, які не дають душі змоги покинути тіло, хай бог боронить від такої наруги, та — бачу по очах — ти починаєш розуміти, чи не так?

— Тряк.

— Перепрошую?

— Так, володарю. Я, е... подбаю про все, тобто я намагатимусь подбати, ну, тобто я намагатимусь пильнувати, щоби з ним нічого лихого не сталося. «А після цього мені дадуть завдання спекти у пеклі пиріжки зі снігу», — гірко додав він про себе.

— Чудово! Наскільки я розумію, ви з Двоцвітом — вже добрі друзі. Прекрасний початок. Коли він щасливо повернеться на свою рідну землю, я не забуду тобі віддячити. Я, можливо, навіть зніму з тебе усі звинувачення. А тепер дякую, Ринсвінде, — можеш йти.

Ринсвінд вирішив не просити повернути йому решта п’ять рину. Він позадкував до дверей — потихеньку.

— О, є ще дещо, — мовив Патрицій, тоді як Ринсвінд вже намацував клямку на дверях.

— Слухаю, володарю? — відгукнувся він, холонучи від недоброго передчуття.

— Певен, тобі не спаде на думку спробувати уникнути своїх обов’язків і утекти з міста. Я знаю, що тобі завжди було до вподоби жити в містах. Та не сумнівайся, правителі інших міст будуть сповіщені про цю ситуацію ще сьогодні.

— Запевняю вас, я такого і в гадці не мав, правителю.

— Справді? В такому разі на твоєму місці я б подав до суду на власне обличчя за наклеп.

Ринсвінд домчав до «Тріснутого барабана» за лічені хвилини і саме збирався увійти, коли звідти задки вийшов якийсь чоловік, та так моторно, наче кудись дуже квапився. Такий поспіх частково можна було пояснити списом, що стримів у нього з грудей. Він щось хрипло пробелькотів і впав без духу до ніг чарівника.

Ринсвінд зазирнув через поріг у шинок і тут же відскочив, рятуючись від важкої метальної сокири, що зі свистом пролетіла повз нього, наче куріпка.

Напевне, це був таки вдалий кидок, як він це збагнув зі своєї другої спроби обережно зазирнути у «Барабан». Там було гаряче — його відвідувачі завзято дубасили одне одного, і чимало з них, як підтвердилось за третьої довшої спроби вивчити ситуацію, — вже були добряче пошматовані. Ринсвінд відсахнувся знову — цього разу хтось люто зашпурив табуретом, який наступної миті розлетівся на друзки на іншому боці вулиці. Тоді він рвонув уперед.

На ньому було темне вбрання, яке від постійного носіння та нерегулярного прання потемніло ще більше. У суцільному мороці, здавалося, ніхто не помічає невиразну тінь, яка безпорадно блукала від столу до столу. Якоїсь миті хтось із заколотників наступив на те, що було — як підказували відчуття, — його пальцями. Потім ціла низка гострих зубів, очевидно чиясь щелепа, уп’ялася йому в щиколотку. Він скрикнув і втратив пильність рівно настільки, щоб меч, яким замахнувся на нього нападник, дивним чином простромив свого ж власника.

Ринсвінд пробився до сходів, перебігаючи з місця на місце цікавим способом — майже навкарачки, посмоктуючи на ходу ушкоджену руку. В поручні над його головою посипався град арбалетних стріл, і він тихенько заскиглив.

На одному диханні він подолав сходовий просвіт, будь-якої миті очікуючи ще одного, більш прицільного пострілу.

В коридорі нагорі він випрямився, хапаючи ротом повітря, і побачив, що прохід перед ним устелений мертвими тілами. Великий чорнобородий чоловік, із закривавленим мечем у руці, вовтузився перед дверима, намагаючись їх відчинити.

— Гей! — закричав Ринсвінд. Чоловік обернувся, а тоді, майже несвідомо, вихопив з нагрудного жилета короткого ножа і щосили метнув його. Ринсвінд пригнувся. Позаду нього почувся різкий зойк — лучник, розгублено дивлячись на свій арбалет, впустив його додолу і схопився руками за горло.

Здоровань же потягнувся за іншим ножем. Ринсвінд дикими очима роззирнувся довкола, а тоді, відчайдушно імпровізуючи, випростався у позу чарівників.

Одна його рука відкинулась назад:

— Асоніті! Кйоруча! Бізлблор!

Чоловік завагався, нервово зиркаючи на всі боки в очікуванні магії. Здогад, що магія на цей раз не відбудеться, вдарив його, наче блискавка з неба, і тієї ж миті Ринсвінд, вихором промчавши по проходу, щосили хвицьнув його ногою в пах.

Доки він вищав, тримаючись руками за вразливе місце, чарівник рвучко відчинив двері, заскочив усередину, хутко зачинив їх за собою і вперся у них плечима, віддихуючись.

У кімнаті було тихо. На низькому ліжку мирно посапував Двоцвіт. А на краєчку ліжка, біля його ніг, лежав Багаж.

Ринсвінд ступив кілька кроків уперед — жадібність спонукала його рухатись так плавно, наче він був на маленьких коліщатках. У скрині були торби, в одній з яких він помітив золотий відблиск. На якийсь момент жадібність взяла гору над обачністю, і він обережно простягнув руку до торбини... та який у цьому був сенс? Він вже ніколи не зможе скористатися тими грішми. Неохоче він забрав руку від скрині і раптом, на його подив, її кришка легенько задрижала. Хіба ж вона не зсунулась трохи — так, ніби від подиху вітру?

Ринсвінд поглянув на свої пальці, тоді — на кришку. Вона здавалася важкою і до того ж була оббита мідними штабками. Тепер вона знову лежала цілком непорушно.

Який ще вітер?

— Ринсвінде!

Двоцвіт зіскочив з ліжка. Чарівник шарпнувся назад і зобразив на обличчі щось на зразок усмішки.

— Мій любий друже, дуже вчасно! Зараз ми поснідаємо, а тоді — я певен, ви вже придумали чудову програму на сьогоднішній день!

— Е...

— Прекрасно!

Ринсвінд набрав у груди повітря.

— Послухайте, — з відчаєм почав він, — пропоную поїсти деінде. Там унизу невеличкий безлад після бійки.

— Колотнеча у шинку? Чого ж ви мене не розбудили?

— Ну, розумієте, я — що?

— Я думав, що все чітко пояснив вам сьогодні вранці, Ринсвінде. Я хочу побачити справдешнє морпоркське життя — невільничий ринок, Кубельця повій, храм Дрібних Божеств, Гільдію жебраків... і справжню колотнечу в шинку, — у голосі Двоцвіта з’явилися підозрілі нотки. — Адже у вас все це є? Ну, ви ж мене розумієте — гойдання на люстрах у височенних залах, гарцювання зі схрещеними шпагами на столах — усе те, у що Гран Варвар та Тхір так полюбляють устрягати. Одним словом — азарт!

Ринсвінд повільно осів на ліжко.

— Ви хочете побачити бійку? — перепитав він.

— Так. А що в тому поганого?

— Як мінімум, люди калічаться.

— О, та я не мав на увазі, щоб ми приєднувались. Я тільки хочу подивитись, і все. А ще — побачити декого з ваших уславлених героїв. Вони ж тут є, правда? Це ж не пусті портові балачки? — тепер, на подив чарівника, Двоцвіт майже благав.

— Правда, правда. Ясна річ, вони тут є, — поспішно відповів Ринсвінд. Він на мить уявив їх собі і здригнувся від самої думки.

Всі герої Округлого моря рано чи пізно проходили через анк-морпоркські брами. Більшість з них належали до варварських племен, що жили ближче до замерзлих Серединних земель, — які в певному розумінні спеціалізувалися на експорті героїв своїм сусідам. Майже в усіх них були примітивні чарівні мечі, чиї невгамовні обертони на астральному плані вносили хаос у делікатні експерименти прикладного чарівництва на багато миль навкруги, та Ринсвінд не мав нічого проти цього. Він пам’ятав, що його витурили з магічної академії, тож анітрохи не переймався тим фактом, що одна лиш поява героя біля міської брами була достатньою, щоб реторти починали вибухати, а демони — матеріалізуватися по всьому Магічному кварталу. Ні, йому не подобалося в них зовсім інше: зазвичай вони були суїцидально-понурі на тверезо і маніакально-навіжені напідпитку. Ну, і надто вже багато їх розвелось. Декотрі найбільш популярні місця для розваг поблизу міста у розпалі сезону перетворювались на справжній балаган. Подейкували навіть про те, щоб запровадити певний графік.

Він потер носа. Єдині герої, для яких у нього завжди знаходився час, були Бравд та Тхір, яких наразі не було у місті, та ще Гран Варвар, який за стандартами Серединних земель був практично професором, оскільки умів думати, не ворушачи при цьому губами — цебто мовчки. Подейкували, що Гран вештається десь у поправній стороні.

— Слухай, — сказав врешті чарівник. — Тобі колись доводилося зустрічати варвара?

Двоцвіт заперечно похитав головою.

— Так я і думав, — сказав Ринсвінд. — Що ж, вони — такі...

З вулиці почувся тупіт ніг, наче хтось біг, рятуючи свою душу, а з шинку унизу — звуки чергової колотнечі. Далі почалася якась метушня на сходах, і наступної миті двері різко прочинилися, перш ніж Ринсвінд встиг оговтатися та кинутися до вікна.

Він очікував побачити якогось очманілого пожадливого волоцюгу, але натомість на нього дивилося кругле червоне обличчя сержанта Міської варти. До нього знову повернулася здатність дихати. Аякже. Варта завжди остерігалася надто рано втручатись у будь-які чвари, коли перевага була явно не на її боці. Така робота приносила пенсію, тож приваблювала обережних і вдумливих людей.

Сержант сердито зиркнув на Ринсвінда, а тоді зосередив свою зацікавленість на Двоцвітові.

— Тут у вас, значить, все спокійно? — спитав він.

— О, все гаразд, — відповів Ринсвінд швидко, і перейшов на тробійську. — Двоцвіте, гадаю, нам краще поснідати деінде. Я знаю кілька місць.

Він вийшов у коридор з таким апломбом, на який лиш спромігся. Двоцвіт слухняно пішов слідом, а за кілька секунд сержант захрипів, ніби чимось давився, — Багаж з тріском зачинив свою кришку, встав, потягнувся і попростував за ними.

Вартові витягували тіла із зали шинку на вулицю. Живих серед них не виявилося. Варта подбала про це, надавши їм предостатньо часу, щоб утекти через чорний хід, — зручний компроміс між обережністю та праведністю, що було вигідно для обох сторін.

— Хто усі ці люди? — спитав Двоцвіт.

— Ну, як вам сказати. Звичайні люди, — відповів Ринсвінд. І перш ніж він стримався, якась доля його мозку, що нудилася від бездіяльності, захопила контроль над його ротом і додала: — По суті, герої.

— Справді?

Коли ти однією ногою застряг у сірих міазмах Г’ралля[18], значно легше ступити туди і другою та потонути, аніж продовжувати борсатися. Ринсвінд дав собі волю.

— Так, отой онде — то Еріґ Міцнорук, а оцей он там — Чорний Каптур...

— А Гран Варвар серед них є? — поцікавився Двоцвіт, захоплено роззираючись навкруги. Ринсвінд зібрався з духом і сказав:

— Ото він, позаду нас.

Неймовірність цієї брехні була настільки великою, що її відголоски розійшлися на одному з нижчих астральних планів аж до Кварталу чарівників за рікою, де вона набрала такої запаморочливої швидкості, наштовхнувшись на велетенську стаціонарну електричну хвилю (яка висіла там завжди), що пружно відскочила аж за Округле море. Обертон дійшов аж до самого Грана, який в той час бився з двома гнолями[19] на крихкому виступі високо в горах Кейдрек[20], — і змусив його на мить відчути тривогу, яку він не міг собі пояснити.

Двоцвіт тим часом відкинув кришку Багажу і поспіхом витягував зі скрині важкий чорний куб.

— Фантастично! — вигукнув він. — Удома цьому нізащо не повірять!

— Про що це він? — підозріло запитав сержант.

— Він радіє, що ви нас врятували, — відповів Ринсвінд і скоса поглянув на чорну коробочку, майже певний того, що вона от-от вибухне або видасть якісь химерні звуки.

— Ага, — сказав сержант. Він також придивлявся до коробки.

Двоцвіт радісно їм усміхнувся.

— Я б хотів зазняти цю подію, — повідомив він. — Чи не могли б ви попросити їх всіх підійти і стати біля вікна? Це займе одну хвилину. І... е... Ринсвінде?

— Так?

Двоцвіт став навшпиньки, щоб прошепотіти йому на вухо.

— Сподіваюсь, ви знаєте, що це таке, чи не так?

Ринсвінд збентежено поглянув на коробку. У неї було кругле скляне вічко, що висовувалось в центрі однієї сторони, і гачок, прикріплений позаду.

— Не зовсім, — відповів він.

— Це пристрій, що миттєво робить картинки, — пояснив Двоцвіт. — Зовсім новий винахід. Я дуже ним задоволений, але зачекайте, не думаю, що ці панове могли б — ну, тобто вони можуть почуватися не зовсім спокійно? Чи не могли б ви їм усе пояснити? Я відшкодую їм затрачений час, певна річ.

— У нього є коробка з демоном усередині, що малює картинки, — коротко пояснив Ринсвінд. — Робіть, що каже цей дивак — і отримаєте золото.

Вартові напружено посміхнулись.

— Ринсвінде, я б хотів, щоб ти теж був на картинці. Отак, добре.

Двоцвіт вийняв золотий диск, який Ринсвінд колись вже підмітив, якусь хвилю вдивлявся примруженими очима у його загадкову передню панель, а тоді, пробурмотівши, — тридцяти секунд має бути достатньо, — бадьоро сказав:

— Усміхайтеся, будь ласка!

— Усміхніться, — проскрипів Ринсвінд. Коробочка заджерготіла.

— Готово!

Високо-високо у небі над диском шугав другий альбатрос; насправді так високо, що його маленькі несамовиті оранжеві очі бачили увесь світ і велике, блискуче Округле море, що його оперізувало. До його лапки була прикріплена жовта капсула зі звісткою. А набагато нижче, невидимий серед хмар, той перший птах, що приніс звістку Патрицію Анк-Морпорка напередодні, розмірено махав крилами, повертаючись додому.

Ринсвінд зачудовано дивився на малесеньке квадратне скельце. Ось він тут, наче справжній, — крихітна фігура в натуральному кольорі, що стоїть попереду групи Вартових, чиї перелякані обличчя завмерли у жалюгідній подобі усмішки.

Страх безсловесно витав над групою чоловіків, що нависли над ним з усіх боків, намагаючись зазирнути через його плече і щось таки побачити.

Хитро всміхаючись, Двоцвіт простягнув йому жменю монет, що були, як Ринсвінд упізнав, — чверть-рину, та підморгнув.

— У мене були подібні проблеми, коли я зупинявся на Кавових островах, — сказав він. — Вони думали, що іконограф краде у них частину душі. Сміховинно, еге ж?

— Тряк, — відгукнувся Ринсвінд, а тоді, оскільки цього видалося недостатнім для підтримання розмови з його боку, додав: — Думаю, все ж таки, воно не дуже на мене схоже.

— Ним легко користуватись, — сказав Двоцвіт, не звертаючи уваги на його ремарку. — Погляньте, все, що вам треба зробити, — це натиснути оцю кнопку. Решту іконограф робить сам. А тепер я стану ось тут, поруч Грана, а ви зробите фотографію.

Отримані монети заспокоїли розхвильованих чоловіків у властивий золоту спосіб, а півхвилини по тому Ринсвінд був приємно вражений тим, що тримає в руках маленький скляний портрет Двоцвіта, де той тримає величезний меч і посміхається так, наче усі його мрії здійснилися.

Вони пообідали у невеликому шинку поблизу Латунного мосту[21] (Багаж тим часом спочивав під столом). Їжа та вино, які були значно кращими за ті, що Ринсвінд зазвичай міг собі дозволити, зняли втому, як рукою. Не так уже й погано все складається, — подумав він собі. Трішки винахідливості і ще трохи кмітливості — ось все, що потрібно.

Двоцвіт, здавалося, теж про щось міркував. Задумливо дивлячись на келих із вином, він зауважив:

— У тутешніх шинках, гадаю, частенько б’ються?

— О, навіть дуже.

— Без сумніву, обладнання та інвентар теж зазнає шкоди?

— Обл... А, я зрозумів. Ви маєте на увазі лавки і все таке. Гадаю, так.

— Це, напевне, дуже засмучує власників шинків.

— Насправді, я ніколи про це не міркував. Думаю, в цьому полягає один із ризиків їхньої роботи.

Двоцвіт подивився на нього із серйозним виглядом.

— Я міг би їм допомогти, — сказав він. — Ризики — це те, з чим я працюю. Слухайте, їжа тут — надто масна, вам не здається?

— Ви ж говорили, що хочете спробувати якусь справжню морпоркську їжу, — відповів Ринсвінд. — А до чого тут ризики?

— О, про ризики я знаю все. Це моя робота.

— Здається, саме так ви і сказали. Мені і першого разу не дуже вірилось.

— Та ні, я не йду на ризик. Мабуть, найбільша неприємність зі мною трапилася, коли я якось перевернув чорнильницю. Я оцінюю ризик. День за днем. Чи знаєте ви, які шанси на те, що дім не постраждає від пожежі в районі Червоного Трикутника у Фест Пеларґіку? П’ятсот тридцять вісім до одного. Я вирахував це, — додав він дещо самовдоволено.

— Для..., — Ринсвінд намагався стримати відрижку, — для чого? Даруйте. — Він налив собі ще трохи вина.

— Для..., — Двоцвіт зробив паузу. — Я не можу пояснити це тробійською, — зізнався він. — Моєю мовою це звучить — (тут він вимовив ряд чудернацьких складів).

— Страх-у-ванні, — повторив Ринсвінд. — Кумедне слово! Шо то таке?

— Ну, припустімо, у вас є корабель, навантажений, скажімо, золотими зливками. Він може потрапити у шторм або його можуть захопити пірати. Ви не хочете, щоб таке сталося, тож берете собі страхів-кум. Я вираховую шанси на те, щоб вантаж не був втрачений, виходячи з прогнозів погоди та статистичних даних про піратство за останні двадцять років, тоді додаю похибку, а тоді ви платите мені певну суму грошей відповідно до цих шансів...

— ...і похибки, — діловито підказав Ринсвінд, киваючи пальцем.

— ...а у випадку, якщо ви все ж втратите свій вантаж, я вам відшкодовую збитки.

— Відчаровую?

— Виплачую вам вартість вашого вантажу, — розтлумачив Двоцвіт.

— Ага. Все ясно. Це як битись об заклад, так?

— Заклад? Ну, гадаю, так. У певному розумінні.

— І ви заробляєте гроші на цьому страху-в-ванні?

— Воно дає прибуток від вкладених коштів, звісна річ.

Оповитий теплом від приємного золотистого напою у келиху, Ринсвінд намагався думати про страх-у-ванні в умовах Округлого моря.

— Я все ж не зовсім розумію цей страх-у-ванні, — сказав він твердо, спостерігаючи між іншим, як світ продовжує свій обертальний рух. — Магію — так. Магію я розумію.

Рот Двоцвіта розтягнувся в усмішці.

— Магія — це одне, а відображені-звуки-духів-потойбіччя — це інше, — сказав він.

— Га?

— Що-що?

— Те смішне слівце, що ви сказали, — сказав Ринсвінд нетерпляче.

— Відображені-звуки-духів-потойбіччя?

— Ніколи такого не чув.

Двоцвіт налаштувався пояснювати.

Ринсвінд налаштувався його зрозуміти.

Пополудні вони довго оглядали місто, рухаючись у поправному напрямку від ріки. Двоцвіт йшов попереду, розмахуючи дивною коробочкою, що висіла у нього на шиї на короткому ремені. Ринсвінд плентався позаду, стогнучи та зупиняючись раз за разом, щоб перевірити, чи його голова все ще тримається на плечах.

За ними назирці йшов ще дехто. У місті, де публічні страти, дуелі, поєдинки, чвари між магами і незвичайні пригоди відбувалися практично щодня, мешканці опанували професію зацікавленого глядача і довели її до абсолютної довершеності. Вони були, всі до одного, професійні роззяви. Хай там як, Двоцвіт з ентузіазмом продовжував робити знімок за знімком людей, зайнятих — як він це пояснив — звичайними повсякденними справами, і оскільки чверть-рину послідовно опинялося щоразу в іншій долоні, «за завданий клопіт», — невдовзі за ним потягнулася довга черга ошелешених і щасливих нуворишів на той випадок, якби цей схиблений вибухнув фонтаном золота.

У храмі Семирукого Сека на поспішно скликаних зборах жерці та майстри ритуальної пересадки серця дійшли згоди, що статуя Сека заввишки сто спан[22] була занадто священною, аби з неї робили магічні знімки, але плата в розмірі двох рину дивовижним чином змусила їх змінити свою точку зору і погодитись, що, можливо, не такий Він уже й святий.

Тривала зустріч у Кубельцях повій завершилась низкою яскравих і повчальних знімків, декотрі з яких Ринсвінд приховав у рукаві, щоб пізніше детально вивчити при зачинених дверях. Коли памороки в його голові розвіялись, він почав серйозно мізкувати над тим, як працює іконограф.

Усі чарівники, навіть ті, кого вважали невдахами, знали, що деякі речовини реагують на світло. Можливо, на ті скельця вплинув якийсь таємничий процес, що заморозив світло, яке крізь них проходило? В усякому разі, щось на те схоже. Ринсвінд завжди підозрював, що десь повинно існувати щось краще за магію. Досі він, як правило, не знаходив цьому підтвердження.

Хай там як, незабаром він не пропускав жодної нагоди зробити знімок. Двоцвіт був цьому тільки радий, адже тепер він також міг з’являтись на своїх знімках. Власне, у цей момент Ринсвінд зауважив щось дивне. Коробка наділяла свого власника певною силою — вона проявлялася в тому, що хто б не опинився перед її гіпнотичним скляним оком, покірно слухався найбільш категоричних наказів щодо пози та виразу обличчя.

І от, саме коли він був зайнятий дослідженням цього феномена на площі Розбитих місяців[23], прийшла біда.

Двоцвіт прийняв відповідну позу, щоб сфотографуватись з приголомшеним продавцем талісманів, — чергова юрба прихильників уважно стежила за ним, на випадок якби він утнув якусь кумедну дурницю.

Ринсвінд опустився на одне коліно (те, з якого легше було знімати), і натиснув на чарівний гачок.

Коробка озвалася:

— Нічого не вийде. В мене закінчилась рожева фарба.

Перед його очима відкрилися досі непомічені дверцята.

Маленька зелена гуманоїдна фігурка, вкрита огидними бородавками, висунулася звідти, показала дощечку з палітрою кольорів у своїй пазуристій руці і заверещала на нього.

— Немає рожевої! Бачиш? — проскреготів гомункул. — Нема чого тиснути на гачок, коли закінчилась рожева, еге ж? Якщо ти хотів рожевої фарби, не треба було стільки знімкувати молодих панянок, так? Відтепер це — монохром, друже. Ясно?

— Ясно. Так, авжеж, — сказав Ринсвінд. В одному неосвітленому кутку коробочки — як йому здалося, він побачив мольберт і малесеньке неприбране ліжко. Він все ж сподівався, що йому це здалося.

— Бувай, якщо все зрозуміло, — сказав бісик і гримнув дверцятами. Ринсвінду здалося, що він чує зсередини приглушені звуки: чиєсь бурмотіння і скрип підлоги, по якій совгають стільцем.

— Двоцвіте... — почав було він, піднявши голову.

Двоцвіт щез. Пильно вдивляючись у метушливу юрбу навколо, Ринсвінд відчув, як колючий холод мурахами пробіг по спині, і тут хтось легенько тицьнув йому чимось твердим у поперек.

— Обертайся, але повільно, — сказав голос, що звучав, як чорний шовк на дотик. — Або ж прощайся зі своїми нирками.

Юрба зацікавлено спостерігала. День обіцяв бути приємним.

Ринсвінд повільно обернувся, відчуваючи, як вістря меча ковзає по його ребрах. По інший бік леза він упізнав Стрена Візела — злодія, лютого головоріза, невдоволеного претендента на титул найбільшого мерзотника в світі.

— Здоров, — сказав він мляво. За кілька ярдів[24] від них він помітив кількох непривітних чоловіків, що піднімали кришку Багажу і збуджено тицяли на торбинки із золотом. Візел посміхнувся. Це ще більше спотворило його перетяте шрамом обличчя.

— Я тебе знаю, — сказав він. — Чарівник-пройдисвіт. Що то за Річ?

Ринсвінд зауважив, що кришка Багажу ледь тремтіла, хоча вітру не було. А він усе ще тримав у руках коробку, що робила знімки.

— Оце? Це робить картинки, — весело відповів він. — Гей, ану поусміхайся отак ще хвильку, гаразд? — він хутко відступив назад і націлив на нього коробку.

Візел вагався якусь мить, а тоді гаркнув:

— Що?

— Усе гаразд, просто всміхайся отак ще трохи... — попрохав Ринсвінд.

Злодій засумнівався, а тоді щось пробурчав і опустив меча. Пролунало клац у супроводі переляканого вереску на два голоси. Ринсвінд не озирався, побоюючись, що побачить жахливі речі, як йому підказувала інтуїція, тож на той момент, коли Візел повернувся по нього, він вже був на іншому боці площі і навіть не думав зупинятись.

Альбатрос велично спускався з-під хмар широкими, повільними змахами крил, втім, цей спуск ганебно закінчився шквалом пір’я та глухим звуком, коли він важко гепнувся на свою платформу у пташиному дворі Патриція.

Доглядач птахів, подрімуючи на сонці і зовсім не сподіваючись отримати ще одну заморську звістку сьогодні — так швидко після тієї, що надійшла вранці, схопився на ноги і почав вдивлятися в небо.

Через кілька секунд він мчав коридорами палацу, тримаючи в руці капсулу з повідомленням і — через недбалість, спровоковану несподіванкою — посмоктуючи на тильному боці долоні дошкульну рану від удару дзьобом. Ринсвінд чимчикував провулком, не зважаючи на сердиті верески, що лунали зі знімкувальної коробки, потім перемахнув через високу стіну — від чого його обшарпана мантія тріпотіла навколо нього, наче пір’я скуйовдженої галки. Він приземлився у передньому дворі крамниці з килимами і, розкидавши на своєму шляху крам та покупців, вигулькнув через чорний вхід на її іншому боці з вибаченнями напоготові, після чого прослизнув ще одним провулком, і коли вже було збирався бездумно пірнути у води ріки Анк, — спинився, небезпечно балансуючи біля самого краю води.

Кажуть, існують певні загадкові ріки, один ковток води з яких може коштувати людині життя. Долаючи щоразу свій бурхливий шлях через двоєдине місто, ріка Анк цілком могла виявитись однією з таких рік.

У далині до обурених криків додалася пронизлива нота жаху. Ринсвінд відчайдушно озирнувся навкруги, чи нема десь поблизу човна або поручня на гладких стінах обабіч нього. Він потрапив у пастку.

Непрохане, з глибин його свідомості почало виринати заклинання. Було б неправдою сказати, що він колись його вивчив: це воно його вивчило. Через той епізод його виключили з Невидної академії: побившись об заклад, він насмілився зазирнути у сторінки «Октави»[25] — останньої наявної копії особистого гримуару[26] Творця (поки бібліотекар Академії був зайнятий іншими справами). Заклинання вискочило зі сторінки і тут же глибоко врізалося у його розум, звідкіля навіть спільні зусилля талантів Факультету медицини не змогли його дістати. Які саме чари то були — вони також не могли впевнено сказати, окрім факту, що це було одне з восьми основних заклинань, хитромудро вплетених в саму канву часу та простору як таких.

Відтоді заклинання виявляло тривожну властивість: коли Ринсвінд почувався стомленим, а особливо коли йому загрожувала небезпека, воно домагалося, щоб його промовили.

Він заціпив зуби, та перший склад десь у кутику рота вже пробивався назовні. Його ліва рука мимовільно піднялася догори і, коли довкола нього закрутився вихор магічної сили, почала сипати октаринові іскри...

Багаж метнувся за кут, задіявши усі свої кількасот колінець, що рухалися швидко і злагоджено, наче поршні.

Ринсвінд позіхнув. Заклинання вмерло, так і не народившись.

А скрині, здавалося, анітрохи не заважав ні декоративний килимок, похапцем накинутий на неї, ні злодюга, якого вона волочила за собою, защемивши йому руку кришкою. Це був, у прямому розумінні, мертвий вантаж. В іншому місці з-під кришки стирчали рештки того, що колись було двома пальцями, — невідомо чиїми.

Багаж зупинився за кілька футів[27] від чарівника і за хвилю сховав свої ніжки. У нього не було очей, принаймні таких, щоб Ринсвінд міг помітити, однак він був впевнений, що Багаж пильно на нього дивиться. В очікуванні.

— Киш! — сказав він безсило. Багаж не поворухнувся, зате його кришка зі скрипом відчинилася і виплюнула мертвого злодія.

Ринсвінд пригадав собі золото. Ймовірно, скрині потрібно було мати господаря. Невже вона обрала його, за відсутності Двоцвіта?

Починався відлив, і тепер він бачив, як у жовтому вечірньому світлі різний непотріб спливав по воді вниз до Річкової брами, розташованої якихось сто ярдів нижче за течією. Це було секундною справою — відрядити мертвого злодія в останню подорож водами Анку. Навіть якщо його пізніше знайдуть, навряд чи це когось зацікавить. А от акули у гирлі ріки звикли до регулярних і ситних сніданків.

Ринсвінд дивився, як тіло відносить водою, і обмірковував свій наступний крок. Багаж, напевне, уміє триматись на воді. Все, що йому треба було зробити, — це дочекатись сутінків, а тоді вислизнути, коли вода спаде. Нижче по ріці було чимало місць, де він міг вибрести на берег, ну а тоді — якщо Патрицій і справді розіслав про нього попередження, змінити одяг, поголитись — це мало б вирішити проблему. В будь-якому разі є й інші землі, а в нього є мовний хист. Хай лиш він добереться до Химерії чи Ґоніму, чи Екелпону[28], і жодна армія не зможе його повернути. А тоді — багатство, комфорт і безпека.

Звісно, була ще проблема з Двоцвітом. Ринсвінд дозволив собі відчути сум, втім ненадовго.

— Могло бути й гірше, — сказав він, наче прощаючись. — Це могло б статися зі мною.

Він хотів рушити з місця, аж раптом виявив, що його мантія зачепилась за якусь перешкоду.

Витягнувши шию, він побачив, що за її край міцно вхопилася кришка Багажу.

— О, Ґорфале, — привітно сказав Патрицій. — Заходь. Сідай. Може, я вмовлю тебе спробувати зацукровану морську зірку?

— Я до ваших послуг, володарю, — спокійно відповів старий чоловік. — Окрім, мабуть, всього, що має стосунок до консервованих голкошкірих.

Патрицій знизав плечима і кивнув на згорток, що лежав на столі.

— Прочитай оце, — сказав він.

Ґорфал взяв у руки пергамент — одна його брова тихенько поповзла вгору, коли він побачив знайомі ідеограми Золотої імперії[29]. Якусь хвилю він мовчки читав, а тоді обернув пергамент іншим боком, щоб поглянути на печатку на звороті.

— Відомо, що ти вивчав Управління справами Імперії, — сказав Патрицій. — Чи можеш ти це пояснити?

— Знання державного управління більше стосується вивчення певного складу розуму, аніж тлумачення окремих подій, — відповів старий дипломат. — Звістка, безумовно, цікава, однак цілком очікувана.

— Сьогодні вранці Імператор наказав, — Патрицій дозволив собі розкіш скорчити гримасу, — наказав мені, Ґорфале, захищати оту особу на ім’я Двоцвіт. А тепер схоже на те, що його хтось убив. Тобі це не видається дивним?

— Ні. Імператор — як мала дитина. Він — ідеаліст. Запальний. Бог для своїх людей. Тоді як лист, що прийшов пополудні, — якщо я не помиляюсь, від Дев’яти Мінливих Дзеркал, Великого візира. Він усе своє життя провів на службі у кількох імператорів. Він сприймає їх як необхідний, проте надокучливий компонент успішного управління Імперією. Він не любить, коли трапляється щось недоречне. Імперія була створена саме завдяки тому, що не допускала подібних речей. Принаймні так він вважає.

— Починаю розуміти — сказав Патрицій.

— Саме так, — Ґорфал усміхнувся в бороду. — Цей турист якраз і є чимось недоречним. Погодившись з волею свого повелителя, Дев’ять Мінливих Дзеркал, безперечно, вживе власних заходів, які гарантуватимуть, що певний мандрівник не повернеться додому з імовірною хворобою невдоволення. Імперія хоче, щоб люди залишались там, де вона їм наказує. Тож як буде зручно, якщо цей Двоцвіт щезне назавжди у варварських землях. Тобто тут, володарю.

— І яка ж твоя порада? — запитав Патрицій.

Ґорфал розвів руками.

— Просто не втручатись. Справи самі про себе подбають. Хоча, — він задумливо потер вухо, — можливо, Гільдія найманців...

— О, так, — відгукнувся Патрицій. — Гільдія найманців. Хто там у них наразі президент?

— Злорф М’якоступ, володарю.

— Побесідуй з ним.

— Авжеж, володарю.

Патрицій кивнув. Це було таки полегшення. Він погоджувався з Дев’ятьма Мінливими Дзеркалами — життя таки досить непроста річ. Людям краще залишатись на своєму місці.

Яскраві сузір’я осяяли дискосвіт. Один за одним торговці зачиняли віконниці у своїх крамницях. Один за одним злодюги, шахраї, волоцюги, ілюзіоністи, відступники та нічні квартирні крадії прокидалися і снідали. Чарівники бралися за свої багатовимірні справи. Цієї ночі склався союз двох потужних планет, і містом уже витав легкий туман від перших вранішніх чарів.

— Послухай, — сказав Ринсвінд, — так діла не буде. — Він трішки відсунувся вбік. Багаж, зі зловісно роззявленою кришкою, слухняно посунувся за ним. У Ринсвінда промайнула думка зробити відчайдушну спробу і відскочити на безпечну віддаль. Кришка ляснула, наче читала його думки.

Хай там як, сказав він собі, майже зневірившись, — бісова штука переслідуватиме мене й надалі. Багаж виглядав впертим і рішучим. Навіть якщо йому вдасться дістатися до коня, він мав недобре передчуття, що Багаж переслідуватиме його у своєму темпі. І так без кінця. Перепливатиме ріки й океани. Поволі надолужуючи відстань, коли йому потрібно буде зупинитись, щоб перепочити. А тоді одного дня, в якомусь екзотичному місті та багато років по тому, він почує, як сотні ніжок тупотять по дорозі, поспішаючи за ним...

— Ти обрав собі не того! — застогнав він. — Це не моя провина. Я його не викрадав!

Скриня трохи підсунулась уперед. Тепер між п’ятами Ринсвінда і рікою залишалась тільки вузька смуга слизького пірсу. Раптовий проблиск інтуїції попередив його, що скриня зможе плисти швидше, ніж він сам. Він намагався не думати про те, на що це було б схоже — втопитися в ріці Анк.

— Знаєш, він не зупиниться, доки ти не піддасися, — доброзичливо сказав тихий голос.

Ринсвінд опустив очі на іконограф, що все ще висів у нього на шиї. Його дверцята були відчинені, і гомункул був там — спершись на одвірок, попахкуючи люлькою та спостерігаючи за усім, що відбувалося, з очевидним задоволенням.

— Принаймні, я заберу тебе зі собою, — процідив Ринсвінд.

Бісик вийняв трубку з рота.

— Що ти сказав? — запитав він.

— Я сказав, що заберу тебе зі собою, чорт забирай!

— Опануй себе, — бісик багатозначно постукав по боковій панельці коробки. — Побачимо, хто першим потоне.

Багаж позіхнув і підсунувся трішечки ближче.

— Ну, гаразд, — роздратовано відповів Ринсвінд. — Але дай мені час подумати.

Багаж неквапом позадкував. Ринсвінд прослизнув назад на відносно безпечне місце і сів, притулившись спиною до стіни. За річкою горіли вогні міста Анк.

— Ти ж чарівник, — сказав бісик-знімкар. — Ти придумаєш спосіб його знайти.

— Боюся, не такий уже я й чарівник.

— Ти ж можеш на кожного просто налетіти і перетворити його на черв’яка, — підбадьорливо додав бісик, пропустивши повз вуха його останню репліку.

— Ні. Перетворення на тварин — це заклинання восьмого рівня. А я ж навіть не закінчив підготовчий. Я знаю тільки одне заклинання.

— Що ж, цього досить.

— Сумніваюся, — понуро відповів Ринсвінд.

— І все-таки, що воно робить, оте твоє заклинання?

— Не знаю. Не хочу взагалі про це говорити. Та щиро кажучи, — зітхнув він, — від усіх заклинань небагато користі. Потрібно три місяці, щоб запам’ятати навіть простеньке, а тоді, щойно ти ним скористався — фіть! — і його нема. Ось чому усі магічні справи такі безглузді. Ти витрачаєш двадцять років на те, щоб навчитися заклинанню, яке змушує нагих дів з’явитись у твоїй опочивальні, а тоді ти настільки одурманений випарами ртуті і напівсліпий від читання старих гримуарів, що не пам’ятаєш подальших подій.

— Я завжди уявляв собі це по-іншому, — сказав бісик.

— Отакої! Слухай — це все неправильно. Коли Двоцвіт сказав, що у них в Імперії є кращі чари, я думав — я подумав...

Бісик дивився на нього і чекав продовження. Ринсвінд подумки вилаявся.

— Гаразд, якщо тобі так кортить знати, я подумав, що він не мав на увазі магію. Магію як таку.

— Тоді що б це могло бути?

Ринсвінд став почуватися справді кепсько.

— Не знаю, — сказав він. — Може, інший підхід до речей. Щось таке, в чому було б більше сенсу. Приборкання... загнуздання блискавки чи щось подібне.

Бісик кинув на нього співчутливий погляд.

— Блискавка — це списи, що їх жбурляють велетні-громовержці, коли б’ються один з одним, — м’яко зауважив він. — Це встановлений метеорологічний факт. Її не можна приборкати чи загнуздати, як ти собі це уявляєш.

— Я знаю, — сказав Ринсвінд нещасним голосом. — Це слабке місце в моєму аргументі, згоден.

Бісик кивнув головою і щез у глибині іконографа. За якусь хвилю Ринсвінд відчув запах підсмаженого бекону. Він чекав, аж доки його шлунок більше не міг витримувати такої муки, і постукав по коробці. Бісик з’явився знову.

— Я ото думав над тим, що ти сказав, — почув Ринсвінд перш, ніж встиг розтулити рота. — Та навіть якщо б тобі вдалося загнуздати її, наче коня, — як би ти змусив її тягнути віз?

— Що ти таке верзеш?

— Блискавка. Вона рухається вниз і вгору. А ти хочеш, щоб вона рухалася уперед. У будь-якому випадку, вона би спалила упряж.

— Начхати мені на блискавку! Як я можу думати, коли мої кишки грають марша?

— То з’їж що-небудь. Проста логіка.

— Як? Щоразу як я ворухнуся, ця клята скриня шкіриться на мене — ледве з петель не злітає.

Багаж, наче за підказкою, широко позіхнув.

— Бачиш?

— Вона не намагається тебе вкусити, — сказав бісик. — Там усередині є їжа. З тебе, замореного голодом, їй — користь невелика.

Ринсвінд вдивився у темне нутро Багажу. Там, серед безладної купи коробок і торбин із золотом, справді були декілька пляшок та пакунків у вощеному папері. Він зловтішно реготнув, а тоді пішов на безлюдний пірс і тинявся там доти, доки не знайшов кусок дерева потрібного розміру, засунув його так делікатно, як лиш зміг, у щілину між кришкою та самою скринею — і витягнув зісередини один з пласких пакунків.

То виявилось сухе печиво, що було твердим, як кора діамантового дерева.

— ‘рокляття, — промимрив він, тамуючи язиком біль у зубах.

— «Пігулки для травлення Капітана Ейтпантера» у поміч мандрівникам, саме те, що треба, — підказав бісик, визираючи з порога своєї коробки. — Врятували не одне життя у морських подорожах, ой, не одне.

— Ну, звісно. Ти використовуєш їх як рятівне коло чи просто згодовуєш акулам і спостерігаєш, як вони, типу, тонуть? А в пляшках що? Отрута?

— Вода.

— Але ж води повно усюди! Чого б він надумав везти її зі собою?

— Довіра.

— Довіра?

— Еге ж. До тутешньої води її у нього нема. Розумієш?

Ринсвінд відкоркував одну з пляшок. Рідина всередині, може, колись і була водою. Вона була абсолютно без смаку і не мала жодних ознак живої енергії.

— Ні запаху, ні смаку, — пробурчав він.

Багаж неголосно рипнув, привертаючи увагу. Неквапливо, з умисно-загрозливим виглядом він гримнув своєю кришкою, змоловши імпровізовану підпорку Ринсвінда, наче сухий батон.

— Ну добре, добре, — сказав він. — Я думаю.

Штаб-квартира Їмора містилася в Похилій вежі на перехресті Слизької вулиці та Скрижанілої алеї. Опівночі самотній вартовий, нудячись о пізній порі, поглянув на небо, де планети вишикувались, мов на парад, і подумав знічев’я, які ж переміни долі вони могли йому віщувати.

Почувся звук — такий тонкий і тихий, наче комар позіхнув.

Вартовий окинув поглядом безлюдну вулицю, і тут помітив, як місячне сяйво відблискує від чогось, що лежало в багнюці за кілька ярдів від нього. Він підібрав знахідку. То було золото, по якому ковзали місячні промені, — він охнув, і його здивування покотилося гучною луною по алеї.

Знову почувся тихенький звук — і ще одна монета викотилася в рівчак на іншому боці вулиці.

Поки він її підбирав, трохи подалі вигулькнула і завертілася дзиґою третя. Він пригадав, що золото, кажуть, утворюється з кристалізованого зоряного сяйва. До цього моменту він ніколи не вірив, що це правда — що щось таке важке, як золото, може впасти просто з неба.

Коли він дістався до кінця алеї, впало ще декілька. Та їх ще залишалось повно у торбині, тож Ринсвінд, натужившись, поклав її собі на голову.

Отямившись, вартовий побачив перед собою шалені очі чарівника, який наставив на його горло меча. Крім того, щось — у темряві було важко розібрати, що саме — міцно тримало його за ногу.

Це був затиск, розрахований на те, щоб збити з пантелику, — було ясно, що нападник міг би схопити його набагато міцніше, якби захотів.

— Де він, той багатий чужеземець? — просичав чарівник. — Швидко!

— Що це тримає мене за ногу? — налякано пробелькотів неборак. Він спробував звільнитися з невидимих лещат і відчув, що тиск посилився.

— Тобі краще не знати, — відповів Ринсвінд. — Не смикайся, будь ласка. То де чужинець?

— Його тут нема! Вони повели його до Товстопуза у шинок! І чого раптом усі його шукають! Ти — Ринсвінд, так? Скриня — скриня, що кусає людей, — о-ні-ні-ні-ні-ні... не треба-а-а-а-а...

Ринсвінд пішов, і вартовий відчув, що невидимий загарбник його ноги послабив — чи, йому було моторошно навіть подумати про таке, воно послабило — свій затиск. А тоді, якраз коли він намагався зіпнутися на ноги, щось велике, важке і квадратне налетіло на нього у темряві і помчало далі, слідом за чарівником. Щось із сотнею ніжок.

Маючи на допомогу тільки свій власноруч зроблений розмовник, Двоцвіт намагався пояснити таємниці страху-в-ванні Товстопузові. Огрядний чоловік слухав уважно, поблискуючи своїми маленькими чорними очима.

За цим усім, потішаючись, спостерігав Їмор, що сидів за столом навпроти і час від часу кидав недоїдки з тарілки одному зі своїх воронів. Біля нього туди-сюди походжав Візел.

— Ти надто нервуєшся, — сказав Їмор, не зводячи очей з двох чоловіків, що сиділи навпроти. — Я це відчуваю, Стрене. Ну хто б насмілився напасти на нас отут? А чарівник появиться. Надто великий він боягуз, щоб не прийти. І спробує з нами торгуватись. А ми його візьмемо. І золото. І скриню теж.

Єдине вціліле око Візела спалахнуло хижим вогнем, і він вдарив кулаком по долоні своєї другої руки, затягнутої в чорну рукавицю.

— Хто б міг подумати, що стільки мудрої грушки росте по всьому диску? — не міг заспокоїтись він. — Звідки ж нам було знати?

— Ти надто вже нервуєшся, Стрене. Цього разу, я певен, ти не схибиш, — сказав Їмор дружелюбно.

Його заступник роздратовано чмихнув і пішов муштрувати своїх людей. Їмор продовжував пильнувати туриста.

Як не дивно, куций чоловік, здавалося, не усвідомлював усю серйозність свого становища. Їмор кілька разів помічав, як він обводить залу шинку цілком задоволеним поглядом. Попри те він без упину щось говорив Товстопузу, а тоді Їмор побачив, як якийсь папір перейшов з рук в руки. І Товстопуз дав чужинцю кілька монет. Дивина, та й годі.

Коли Товстопуз нарешті встав і перевальцем подибав повз стілець, на якому сидів Їмор, рука ватажка усіх злодіїв вистрелила, наче сталева пружина, і схопила товстуна за фартух.

— Що це у вас там відбувалося, друже? — спокійно запитав Їмор.

— Н-нічого, Їморе. Суто приватна справа, начебто.

— Між друзями немає секретів, Товстопузе.

— Еге. Та я й сам не дуже розумію, що воно таке, чесно. Знаєш, щось типу парі? — проторохтів нервово шинкар. — Страх-у-ванні, так воно називається. Це ніби побитись об заклад, що «Тріснутий барабан» не згорить.

Їмор прикував Товстопуза поглядом до місця і не відпускав, аж доки той не сіпнувся від страху і цілковитого зніяковіння. Тоді головний злодій розсміявся.

— Оця проїдена черв’яками стара трухлява халабуда? — сказав він. — Той чоловік, напевне, несповна розуму!

— Так, але ж грошовитий. Він каже тепер, що у нього є — не пригадаю те слово, щось пов’язане із кумом — так ти можеш назвати заставлені гроші, — які сплатять люди, на яких він працює в Агатійській імперії, якщо «Тріснутий барабан» згорить. Не те, щоб я такого сподівався. Щоб згорів. «Тріснутий барабан». Тобто. Ну, тобто наче дім для мене є, мій «Барабан»...

— Ба, а ти не повний дурень! — завершив розмову Їмор і відштовхнув від себе шинкаря.

Двері з гуркотом відчинились, мало не вирвавши завіси, і гепнули в стіну позаду.

— Гей, це ж мої двері! — загорлав Товстопуз. Наступної миті він усвідомив, хто саме завітав у його шинок, і вчасно шмигнув під стіл, ухилившись від короткого чорного дротика, що просвистів через залу і уп’явся в дерев’яну панель стола.

Їмор простягнув руку до глечика і налив собі ще пива.

— Не присядеш біля мене, Злорфе? — запропонував він спокійним тоном. — І забери свого меча, Стрене. Злорф М’якоступ — наш друг.

Президент Гільдії найманців склав свою духову трубку і вставив її у чохол одним швидким вправним рухом.

— Стрене! — повторив Їмор.

Злодій у чорному невдоволено зашипів, але вклав у піхви свого меча. Його рука, втім, залишилась лежати на руків’ї, а очі продовжували стежити за найманцем.

Це було непросто. Просування по кар’єрній драбині у Гільдії найманців відбувалося за результатами конкурсного іспиту, і практичне завдання було його найважливішою, якщо не Єдиною частиною. Тому широке, відкрите обличчя Злорфа було безладно всіяне рубцями — як наслідок багатьох надто близьких сутичок. Воно, скоріш за все, ніколи не вирізнялося особливою красою і без того — подейкували, що Злорф обрав собі професію, яка асоціюється з чорними капюшонами, плащами та нічними прогулянками здебільшого через те, що в його родині простежувалась спадкова світлобоязнь, чимось схожа на ту, що в тролів. Люди, які наважувалися сказати таке в межах чутності Злорфа, як правило повертались додому, несучи свої вуха в капелюсі.

Він зійшов сходами вниз у супроводі групи найманців. Зупинившись прямо перед носом Їмора, він сказав:

— Я прийшов по туриста.

— Хіба ця справа тебе якось стосується, Злорфе?

— Авжеж. Ґрінджо, Ермонде — візьміть його.

Двоє найманців виступили вперед. Тут перед ними з’явився Стрен: меч матеріалізувався за дюйм від їхніх горлянок так блискавично, що здавалось, йому не довелося щойно розсікти між ними повітря.

— Можливо, мені вдасться вбити тільки одного з вас, — прогарчав він, — та пропоную вам самим вирішити — кого?

— Поглянь вгору, Злорфе, — озвався Їмор.

Ціла низка жовтих, зловісних очей лупала вниз із темряви поміж крокв.

— Ще крок, і ви підете звідси, не дорахувавшись власних очей, — попередив ватажок злодюг. — Тож сядь, випий пива, Злорфе, і поговорімо про це як розумні люди. Я вважав, у нас з тобою — угода. Ти не грабуєш — я не вбиваю. Не за плату принаймні, — додав він за якусь хвилю.

Злорф узяв запропонований кухоль.

— Отже? — сказав він. — Я його вб’ю. Тоді ти його пограбуєш. Кумедний чоловічок за отим столом — це він?

— Так.

Злорф перевів погляд на Двоцвіта, який привітно йому всміхався, і знизав плечима. Він рідко витрачав час на марні роздуми, чому одні люди бажають смерті іншим. Він просто заробляв собі на життя.

— Хто твій клієнт, дозволь поцікавитись? — не стримався Їмор.

Злорф підняв руку на знак протесту:

— Даруй! Професійна етика.

— Так, звісно. До речі...

— Що?

— Гадаю, кілька моїх людей чатують надворі...

— Чатували.

— А ще двійко перед входом будинку на іншому боці вулиці...

— Були колись.

— І двоє лучників на даху.

Сумнів пробіг обличчям Злорфа, як чорна тінь по добре зораному полі.

Двері знову відчинилися навстіж, добряче прибивши найманця, що стояв біля них.

— Припиніть це! — зверескнув Товстопуз, визираючи з-під стола.

Злорф та Їмор витріщилися на постать, що стояла на порозі. Вона була невисока, огрядна і розкішно вбрана. Дуже розкішно вбрана. Позаду неї невиразно окреслювалися кілька високих, кремезних тіней. Дуже високих, загрозливих тіней.

— Хто це? — спитав Злорф.

— Я його знаю, — відповів Їмор. — Його звати Рерпф. Він — власник шинку «Ситний таріль» трохи далі звідси, біля Латунного мосту. Стрене, прибери його.

Рерпф підняв догори руку, унизану перснями. Стрен Візел застиг на півдорозі до дверей, побачивши, як декілька великих тролів, переступили через поріг, пригнувши голови, і стали по обидва боки від товстуна, кліпаючи очима, незвиклими до освітлення.

На довжелезних, як два провислі мішки з мукою, руках випиналися м’язи, наче стиглі дині. Кожен троль тримав бойову двосічну сокиру. Між великим та вказівним пальцями.

Товстопуз виліз із свого сховку, червоний від гніву, мов печений рак.

— Геть! — заверещав він. — Заберіть звідси отих тролів!

Ніхто не поворухнувся. У залі раптом стало тихо. Товстопуз швидко озирнувся довкола себе. До нього поволі почало доходити, що він сказав і кому. Не стримавшись, він тихенько заскімлив, чого йому хотілося не вперше за цей вечір.

Він вже був біля дверей, що вели до комірок, коли один з тролів недбалим рухом руки, завбільшки як добрий огузок, запустив сокирою через залу. Двері ляснули і з оглушливим тріском розкололися навпіл — все злилося в один звук тієї миті, коли у них поцілила сокира.

— Трясця! — вигукнув Злорф М’якоступ.

— Чого тобі треба? — запитав Їмор.

— Я представляю Гільдію купців та крамарів, — поважно сказав Рерпф. — Щоб захистити наші інтереси, так би мовити. А саме отого куцого чоловіка.

Їмор насупив брови.

— Даруйте, — сказав він. — Мені почулось, ви сказали Гільдію купців?

— І крамарів, — підтвердив Рерпф. За його спиною, окрім інших тролів, тепер з’явилося кілька чоловіків, чиї обличчя здалися Їмору начебто знайомими. Ймовірно, він бачив їх раніше за шинквасом — з одного чи іншого боку. Невиразні постаті, яких легко не помітити і ще легше забути. Десь на задвірках свідомості почало зароджуватися неприємне відчуття. Він подумав собі, як ото бути, скажімо, лисицею, яка раптом зустрілась із роздратованою вівцею. Вівцею, яка до того ж може дозволити собі найняти на службу вовків.

— І скільки часу, дозволю собі запитати, ця — Гільдія — існує? — продовжив він.

— Від сьогодні пополудні, — відповів Рерпф. — А я, знаєте, — заступник цехмайстра у справах туризму.

— Про який саме туризм ви говорите?

— Е... ми в цьому не зовсім впевнені...— загнувся Рерпф. Якийсь старий з бородою висунув голову з-за плеча заступника і проквоктав:

— Від імені виноторговців Морпорка, кажу вам — Туризм означає Бізнес. Ясно?

— І що? — сухо сказав Їмор.

— А те, що ми захищаємо свої інтереси, як я вже казав, — відповів Рерпф.

— ЗЛОДІЇВ ГЕТЬ, ЗЛОДІЇВ ГЕТЬ! — почулося квоктання старого виноторговця. Кілька чоловіків підхопили заклик. Злорф вищирився.

— І найманців туди ж! — не вщухав старий. Злорф загарчав.

— Все очевидно, — продовжив Рерпф. — Коли тут довкола грабують та вбивають посеред вулиці, які ж враження повинні залишитися в туристів? Ви долаєте чималий шлях, щоб побачити наше прекрасне місто з його багатьма історичними та культурними пам’ятками, познайомитись з його самобутніми звичаями, і одного ранку бачите, як ваше мертве тіло лежить у канаві якогось провулка чи, що теж вірогідно, спливає водами Анку, — як же ви зможете розповісти своїм друзям, як чудово проводите тут час? Визнайте правду — вам треба рухатися в ногу з часом.

Злорф та Їмор перекинулися поглядами.

— Авжеж, треба — чи не так, Злорфе? — сказав Їмор.

— То починаймо, друзяко, — погодився Злорф. Одним вправним рухом він вихопив і приклав до рота духову трубку, і дротик зі свистом полетів у бік троля, що стояв попереду. Той закрутився на місці, і щосили метнув свою сокиру, яка гулко пронеслася над головою найманця та поцілила у безталанного злодія за його спиною.

Рерпф пригнувся, і троль позаду, не гаючи часу, підняв самостріл і випустив стрілу, що швидше скидалась на гарпун — така була довга, — у найближчого найманця. Це був тільки початок...

Як зазначалося раніше, той, хто здатен сприймати випромінювання насиченого октарину — восьмого кольору, пігменту Уяви — може бачити те, що іншим недоступно.

Сталося так, що Ринсвінд, поспішаючи крізь людні, освітлені спалахами вогнів базари Морпорка, з Багажем, що плентався за ним по п’ятах, нехотячи штовхнув високу темну постать, обернувся, щоб відповідно лайнутися, і побачив перед собою Смерть. Це був Смерть[30], певна річ. Хто ж іще розгулює базаром з порожніми очницями, та й коса за плечима тільки підтверджувала його здогад. Поки Ринсвінд стояв і дивився на нього, заклякнувши від страху, закохана пара, сміючись над якимось зі своїх приватних жартів, пройшла просто крізь примару і навіть того не помітила.

Смерть, наскільки це було можливо для того, чиє обличчя не здатне на мімічні рухи, мав здивований вигляд.

— РИНСВІНДЕ? — промовив Смерть таким глухим голосом, що здалося, наче важкі свинцеві двері гримнули глибоко в підземеллі.

— Е... — спромігся вимовити Ринсвінд, намагаючись ухилитись від того безокого погляду.

— АЛЕ ЧОМУ Ж ТИ ТУТ? (Гу-гуп! — прогуділи двері склепу в облюбованій хробаками твердині під віковічною горою...)

— Е... А чому б і ні? — сказав Ринсвінд. — Так чи інакше, у вас, напевне, багато справ, тож якщо ви просто...

— Я ЗДИВУВАВСЯ, ЩО ТИ МЕНЕ ШТОВХНУВ, РИНСВІНДЕ, БО ТОБІ ПРИЗНАЧЕНО ЗУСТРІТИСЬ ЗІ МНОЮ САМЕ СЬОГОДНІ ВНОЧІ.

— О, ні, не може...

— АВЖЕЖ, ТЕ, ЩО Я ОЧІКУВАВ ЗУСТРІТИ ТЕБЕ У ПСЕФОПОЛОЛІСІ — СТРАШЕННО ПРИКРИЙ МОМЕНТ У ВСІЙ ЦІЙ СПРАВІ.

— Але ж це за п’ятсот миль звідси!

— Я Й САМ ЦЕ ЗНАЮ, УСЯ СИСТЕМА ЗНОВУ ДАЛА ЗБІЙ, ТЕПЕР МЕНІ ЯСНО. ПОСЛУХАЙ, А ЧИ НЕ МІГ БИ ТИ..?

Ринсвінд позадкував, витягнувши перед собою руки, наче хотів від нього відгородитись. За прилавком неподалік продавець в’яленої риби з цікавістю спостерігав за цим божевільним.

— Аж ніяк!

— МОЖУ ПОЗИЧИТИ ТОБІ ДУЖЕ ПРУДКОГО КОНЯ.

— Не треба.

— ЦЕ БУДЕ ЗОВСІМ НЕ БОЛЯЧЕ.

— Ні! — Ринсвінд повернувся і щодуху побіг. Смерть подивився йому вслід і скрушно зітхнув.

— НУ І ДІДЬКО З ТОБОЮ! — буркнув Смерть. Він обернувся і тут угледів продавця риби. Скреготнувши зубами, Смерть скерував на нього свій кістлявий палець, і серце бідолахи зупинилося. Втім, це Його не дуже втішило.

А потім Смерть пригадав, що мало статися пізніше цього ж вечора. Сказати, що Смерть посміхнувся, було б не зовсім точно, адже на Його обличчі завжди був отой вимушений вираз закам’янілого вищиру. Та Він замугикав якийсь мотивчик, веселий, як заупокійні псалми, і — зупинившись лиш для того, щоб забрати життя мухи-одноденки, що пролітала повз, та одну дев’яту життя кішки, що вичікувала нагоду поживитись під прилавком із рибою, (усі коти, між іншим, чудово розрізняють октарин у спектрі кольорів) — Смерть повернувся і рушив до «Тріснутого барабана».

Вулиця Коротка, що у Морпорку, є фактично однією з найдовших вулиць міста. Філігранна вулиця перетинає той її кінець, звідки шлях веде у поправну сторону, на кшталт поперечної риски у літері Т, а «Тріснутий барабан» розташований у тому самому місці, з якого видно усю вулицю від початку до кінця.

У найдальшому кінці Короткої вулиці якийсь темний подовгастий силует зіпнувся на сотню куцих ніжок і пустився бігти.

Спершу він рухався незграбною риссю, але ще до того, як дістався середини шляху, він вже нісся вперед, наче куля.

Ще темніший силует просувався дюйм за дюймом вздовж однієї зі стін «Тріснутого барабана», за кілька ярдів від двох тролів, що чатували на дверях. Ринсвінд аж зіпрів. Якщо вони почують бодай найменше брязкання із торб, які він причепив собі ланцюжком до пояса...

Один з тролів поплескав свого товариша по плечу — звук був достоту, ніби хтось постукав по камінню щербатим кругляком. Він мовчки показав на залиту місячним сяйвом вулицю...

Ринсвінд вискочив зі сховку, розвернувся і закинув свою ношу у найближче вікно «Барабана».

Візел бачив, як вона приземлилася. Торба перелетіла через кімнату, виписуючи у повітрі кренделі, і розчахнулася на краєчку одного зі столів. За хвилю по підлозі покотилися золоті монети, пританцьовуючи і підморгуючи присутнім.

У залі враз стало тихо, чути було тільки слабеньке дзеленчання золота та стогони тих, кому вже дісталося на горіхи. Вилаявшись, Візел відпустив найманця, з яким бився.

— Це підстава! — крикнув він. — Усі залишайтесь на місцях!

Близько трьох десятків чоловіків та з десяток тролів, що навпомацки шукали розсипані на долівці монети, завмерли на місці.

Тоді, вже втретє, двері мало не винесло разом зі стіною. Двоє тролів заскочили усередину, прожогом зачинили їх за собою і, опустивши важкий засув, збігли сходами у шинок.

Знадвору несподіваним крещендо долинув тупіт ніг. Востаннє різко прочинилися двері. Насправді вони просто розлетілися вщент: масивний дерев’яний засув відкинуло далеко вглиб зали, одвірок теж не витримав натиску.

Двері разом з одвірком бухнулися на стіл, від якого тепер залишилась гора трісок. Отоді власне перестрашені забіяки помітили ще щось посеред купи мотлоху. Це була скриня, яка розлючено намагалася обтруситися від потрощеного дерев’яного сміття, що тут і там застрягло у її боках.

В отворі дверей, відтепер неіснуючих, з’явився Ринсвінд і закинув усередину ще одну золоту гранату. Вона врізалася в стіну і вибухнула потоками монет.

А внизу, у погребі Товстопуз подивився на стелю, промимрив щось собі під ніс й повернувся до свого заняття. Увесь його запас свічок на період зимового коловороту вже був розкиданий по підлозі, впереміш зі скіпками для розпалювання вогню. Тепер він узявся за бочку з гасом для ламп.

— Страх-у-ванні, — бурмотів він. Гас хлюпнув потоками, розходячись колами біля його ніг.

Візел метався залою шинку, мов ураган, з перекошеним від люті лицем. Ринсвінд уважно прицілився і вперіщив злодія торбою з монетами прямо по грудях.

Але тут закричав Їмор, вказуючи на кривдника пальцем. Ворон злетів зі свого насидженого місця на кроквах і кинувся на чарівника, виставивши уперед великі блискучі кігті.

Та в нього нічого не вийшло. Перш ніж він дістався цілі, Багаж зіскочив з підстилки, намощеної з трісок, коротко позіхнув — вже на льоту, і ляснув кришкою.

Він м’яко приземлився. Ринсвінд бачив, як його кришка знову відчинилася, цього разу зовсім трішки. Рівно настільки, щоб язик, великий, як листок лопуха та червоний, як рута, упіймав кілька пір’їн, що кружляли в повітрі.

У цей момент величезне колесо-свічник гахнуло зі стелі вниз, і кімнату поглинув морок. Ринсвінд згрупувався і, вистреливши наче пружина, стрибнув високо догори, де вхопився руками за балку, а тоді так спритно підтягнув своє тіло у відносно безпечне положення, що аж сам здивувався.

— Вражаюче, правда? — сказав йому голос над вухом.

Знизу під ними злодії, найманці, тролі, купці — усі майже одномоментно збагнули, що в приміщенні, де вони перебували, стало небезпечно рухатись через золоті монети, розсипані по підлозі, до того ж щось було там серед тіней — ще зловісніших у напівтемряві, — що справді наганяло жаху. Наче змовившись, вони усі кинулись до дверей, щоправда тепер у кожного було своє уявлення, де саме ті двері розташовані.

Вгорі, над усім цим хаосом, Ринсвінд пильно поглянув на Двоцвіта.

— Це ти скинув світильник додолу? — просичав він.

— Так.

— А яким дивом ти опинився тут, угорі?

— Я подумав, буде краще, якщо я не втручатимусь.

Ринсвінд зважив його слова. Здається, він не знав, що на це відповісти. Двоцвіт додав:

— Справжня колотнеча! Кращої годі було й уявити! Гадаєш, мені слід їм подякувати? Чи це ти усе влаштував?

Ринсвінд подивився на нього байдужим поглядом.

— Гадаю, зараз нам треба звідси спускатися, — сказав він глухо. — Усі пішли.

Він потягнув Двоцвіта через захаращену залу, а тоді — сходами уверх на вихід. Вони вийшли в ніч, що добігала свого кінця. На небі ще було видно поодинокі зірки, але місяць вже майже сховався, і на обрії займалася вранішня зоря. Що найголовніше, вулиця була безлюдна.

Ринсвінд принюхався.

— Ти відчуваєш запах гасу?

Тут із тіней вигулькнув Візел і збив його з ніг.

Товстопуз стояв навколішки на верхній сходинці драбини, що спускалася в погреб, і нишпорив у своїй трутниці. Вона виявилася вологою.

— Я вб’ю ту кляту кішку, — пробурчав він і почав намацувати запасну коробку, що зазвичай лежала на виступі біля дверей. Її там не було. Товстопуз не втримався від міцного слівця.

Раптом у повітрі, прямо перед ним, заблимав вогник тонкої воскової свічки.

— ОСЬ, ВІЗЬМИ ЦЮ.

— Дякую, — сказав Товстопуз.

— НЕ ВАРТО.

Товстопуз збирався було кинути свічку вниз у погреб. Його рука, однак, застигла, на півдорозі. Він поглянув на свічку — брови на його переніссі зійшлися, виказуючи стурбованість. Тоді він розвернувся і підніс свічку догори, щоб з’ясувати ситуацію. Хоч світла від неї було й не багато, зате темрява набула обрисів...

— О, ні... — видихнув він.

— О, ТАК, — сказав Смерть.

Ринсвінд покотився в траву.

Йому здалося, що Візел зараз простромить його своїм мечем отут, на цьому ж місці. Але все було значно гірше. Той чекав, поки він підведеться.

— Бачу, в тебе є меч, чарівнику, — мовив він спокійно. — Пропоную тобі встати і показати, як добре ти ним володієш.

Ринсвінд підвівся так повільно, як лиш йому вдалося, а тоді витягнув з-за пояса короткого меча, якого він забрав у вартового кілька годин і сотню років тому. Це була коротка тупа штукенція, порівняно з рапірою Візела, тонкою, як волосина.

— Але ж я не вмію ним користуватись, — заскиглив він.

— Чудово.

— Ти знаєш, що чарівників не можна убити холодною зброєю? — сказав Ринсвінд на межі відчаю.

Візел холодно посміхнувся.

— Чув про таке, — відповів він. — А тепер мені кортить це перевірити.— Він зробив випад.

Ринсвінду пощастило відбити удар, після чого він відсмикнув руку, наче ужалений; від другого удару він ухилився геть випадково, а за третім разом меч пройшов крізь його мантію і дістав грудей на рівні серця.

Щось брязнуло.

Тріумфальне гарчання застрягло у Візела в горлі. Він витягнув меч і ще раз шпигонув чарівника, що був напівживий від жаху і провини. Знову почувся брязкіт, і з подолу мантії почали сипатися золоті монети.

— Ти, значить, стікаєш золотом — не кров’ю? — прошипів Візел. — Цікаво, чи в твоїй обідраній бороді теж заховане золото, ти, дрібний...

Тільки-но він замахнувся, щоб нанести чарівникові останній удар, як невиразне світло, що ставало дедалі яскравішим на порозі «Тріснутого барабана», замиготіло, потьмяніло, а тоді виверглося ревучою вогняною кулею, від чого стіни шинку випнулися назовні, а дах викинуло в повітря на сотню футів уверх, перш ніж пробити його бризками розпеченої до червоного черепиці.

Візел збентежено дивився на збурене полум’я. Тим часом Ринсвінд стрибнув. Він проскочив під рукою, в якій злодій тримав меча, і мимовільно описав таку бездарну дугу своїм власним клинком, що той спершу повалив злодюгу долілиць, а тоді вискочив з чарівникової руки. Небо сипало іскрами і розхлюпувало бризки розпеченого гасу, а Візел тим часом, потягнувшись обома руками у грубих рукавицях, ухопив Ринсвінда за шию і повалив його на землю.

— Це ти зробив! — заверещав він. — Ти і твоя облудна скриня!

Його великий палець перетиснув Ринсвіндові горло.

— Ну ось і все, — подумав чарівник. — Втім, куди б я не потрапив, там не може бути ще гірше, аніж тут...

— Перепрошую, — сказав Двоцвіт.

Ринсвінд відчув, що затиск послабшав. А Візел вже потрохи підводився з виразом лютої ненависті на лиці.

Тліюча жаринка впала чарівникові на щоку. Він похапцем змахнув її і так-сяк зіп’явся на ноги.

Двоцвіт тепер стояв позаду Візела, чий гостролезий меч тепер впирався вістрям злодію у його ж поперек. Очі Ринсвінда звузились. Він шаснув рукою в складки мантії, а за хвилю вийняв її звідти, затиснуту в кулак.

— Не рухайся! — попередив він.

— Я це правильно роблю? — занепокоївся Двоцвіт.

— Він каже, що проштрикне твою печінку, якщо ворухнешся, — Ринсвінд дозволив собі вільний переклад.

— Сумніваюся, — відповів Візел.

— Парі?

— Ні.

Візел напнув м’язи, щоб розвернути себе лицем до туриста, та Ринсвінд виявився прудкішим — метнувшись уперед, він зацідив злодію в щелепу. Якусь мить Візел приголомшено витріщався на нього, а тоді м’яко перекинувся в багно.

Чарівник розтиснув кулак, що пік, мов ошпарений, і з тремтячих пальців вислизнув клуночок із золотими монетами. Він поглянув на злодія, що розпростерся біля його ніг.

— Сили небесні! — зітхнув він.

Він підвів очі до неба і зойкнув — за комір впала ще одна жаринка. Язики вогню гасали дахами будівель по обидва боки вулиці. Повсюди довкола них люди викидали з вікон своє майно і силкувалися вивести із задимлених стаєнь очманілих коней. Ще один вибух із розжареного до сліпучо-білого вулкану, яким тепер був «Барабан», висадив у повітря камін, і мармурові кахлі з нього тепер сипалися їм на голови.

— Найближче звідси — до Супротилежної брами! — Ринсвінд намагався перекричати тріщання дерев’яних балок, що завалювалися під натиском вогню.

Схопивши Двоцвіта за руку, він потягнув його за собою по вулиці, хоч той і впирався.

— Мій Багаж...

— До дідька твій багаж! Залишишся тут ще хвилю — і підеш туди, де багаж тобі не знадобиться! Ходімо! — загорланив Ринсвінд.

Доки вони підтюпцем пробігли через натовп переляканих людей, що теж покидали це місце, чарівник встиг нахапати повні легені холодного ранішнього повітря. Його щось бентежило.

— Я переконаний, що всі свічки загасли, — мовив він. — Як же тоді загорівся «Барабан»?

— Не знаю, — простогнав Двоцвіт. — Це жахливо, Ринсвінде. А ми так добре з ними порозумілися, справді.

Ринсвінд зупинився, ошелешений, і якийсь утікач наштовхнувся на нього з розгону, вилаявся і помчав далі.

— Добре порозумілися?

— Так, знаєш, така приємна ватага — щоправда, були певні труднощі через мову, але вони охоче прийняли мене в свою компанію, та вони би просто образилися, якби я відмовив — дуже привітні, як на мене...

Ринсвінд хотів було його виправити, а тоді зрозумів, що не знає, як почати.

— Це буде ударом для Товстопуза, — продовжував Двоцвіт. — Та він був завбачливий. Я досі маю те рину, яке він мені заплатив як першу страхову премію.

Ринсвінд не знав, що означає слово «премія», але його голова працювала швидко.

— Ти за-страхі-вив «Барабан»? — спитав він. — Ти заклався з Товстопузом, що він не згорить?

— Так, звісно. Стандартна оцінка. Дві сотні рину. А чого ти питаєш?

Ринсвінд повернувся, подивився на вогонь, що горів чимраз ближче, і задумався, яку частку Анк-Морпорка можна було придбати за двісті рину. Чималеньку, вирішив зрештою. Однак, не тепер, зважаючи на те, як швидко поширюється вогонь...

Він зміряв туриста поглядом.

— Ти... — почав було він і затнувся, шукаючи в пам’яті найпаскудніше слово тробійською мовою; щасливі маленькі тробійці таки не вміли по-справжньому лаятись.

— Ти, — повторив він. На нього знову хтось налетів, ледве не зачепивши його закинутим за плече лезом. Ринсвінду врешті-решт увірвався терпець.

— Ах, ти ж (такий-сякий з мідним кільцем у носі, котрий полоще ноги в чані з водою на вершині гори Раруаруага під час сильної грози і горлає, що Алогура, Богиня Блискавки, обличчям не ліпша за гнилий корінь юлоравги[31])!

— Я ЛИШ РОБЛЮ СВОЮ РОБОТУ, — сказала постать і пішла собі.

Кожне слово впало на нього, наче гранітна плита; більш того, Ринсвінд чомусь подумав, що він був єдиний, хто чув ті слова.

Він знову схопив Двоцвіта за барки.

— Вшиваймося звідси! — прогримів він.

Один із цікавих побічних ефектів пожежі в Анк-Морпорку стосується тієї самої страхів-кум, яка покинула терени міста через зруйнований дах «Тріснутого барабана» і — після того, як її далі підхопив висхідний потік теплого повітря і заніс високо в атмосферу дискосвіту, — повернулася на землю через декілька днів і за кілька тисяч миль звідти, осівши на кущ юлоравги на острові племені троб. Простодушні, веселі остров’яни згодом почали вшановувати її як божество, на чималу потіху їхніх більш досвідчених сусідів. За дивним збігом обставин, кількість опадів та врожаї впродовж наступних кількох років були майже надприродно багатими, що в свою чергу спонукало Факультет другорядних релігій Невидної академії послати на острови дослідницьку групу. Їхній висновок тільки підтвердив попередні дані.

Вогонь розносило вітром на всі боки від «Барабана» швидше, аніж людина могла від нього утекти. Дерев’яні балки Супротилежної брами вже яскраво палали, так само, як і обличчя Ринсвінда — почервоніле від жару, геть усе в пухирцях, — коли він нарешті туди дістався. До цього часу вони з Двоцвітом просувалися верхи — знайти тварину під сідло було не так уже й складно. Лукавий торговець загнув за своїх коней в п’ятдесят разів більше від того, чого вони дійсно вартували, тож ледве не проковтнув язика, коли йому вручили утисячу більше від їхньої вартості.

Тільки-но вони від’їхали за браму, як перша велика опорна балка, спалахнувши вогняним стовпом, гахнула додолу. Морпорк перетворився на пекельний казан.

Коні мчали галопом по залитій багряним сяйвом дорозі, і Ринсвінд раз по раз крадькома поглядав на свого супутника, що з усіх сил намагався втриматись у сідлі.

— Бісова ковінька! — подумав він. — Він живий! І я теж. Хто б міг подумати? Мабуть, в тому звуко-відображенні-духів-потойбіччя таки щось є? — то була неоковирна фраза. Ринсвінд намагався не зламати язика, вимовляючи хитросплетіння складів, щільно нанизаних один на одного, що рідною мовою Двоцвіта позначали одне слово.

— Еколірика? — спробував він. — Екро-гнотика? Ехо-гноміка?

Цього було достатньо. Тепер вони звучали зовсім пристойно.

На кількасот ярдів нижче по ріці від останнього тліючого передмістя Морпорка химерний прямокутний і добряче розмоклий предмет черкнув дном намулистого супротилежного берега. Він моментально випустив силу-силенну ніжок і почав шукати точку опори. Видряпавшись на самий вершечок дамби — увесь в патьоках сажі, розкислий від води і дуже-дуже сердитий — обтрусився і якийсь час визначав своє розташування. Потім він жвавим кроком кудись почимчикував, а на його кришці зручно вмостився маленький, надзвичайно потворний бісик і зацікавлено споглядав довколишній пейзаж.

Бравд перевів погляд на Тхора, і його брови поповзли вгору.

— Отакі справи, — сказав Ринсвінд. — Багаж наздогнав нас, невідомо як. Хлюпніть мені ще трохи.

Тхір потрусив порожнім бурдюком.

— Гадаю, на сьогодні тобі вже досить, — сказав він.

Бравд насупив брови.

— Золото — усюди золото, — сказав він нарешті. — Як може людина, в якої золота як мишей в стодолі, вважати себе бідною? Ти або бідний, або багатий. Звичайна логіка.

На Ринсвінда напала гикавка. У цей момент логіка весь час утікала йому з поля зору.

— Так, — сказав він, — з цього приводу я думаю, річ в тім... коротше, ви чули про октирон?

Двоє мандрівників ствердно закивали. Дивовижний райдужний метал так високо цінувався на землях довкола Округлого моря, як і мудра грушка, і був настільки ж рідкісним. Той, хто володів голкою з октирону, ніколи не збивався зі шляху, бо вона завжди вказувала вістрям на Осердя дискосвіту завдяки своїй надзвичайній чутливості до магічного поля диска; вона також пречудово церувала шкарпетки.

— Отже, що я хотів сказати, ага — золото також має своє магічне поле. Такі собі фінансові чари. Ехо-гноміка, — Ринсвінд захихотів.

Тхір встав з місця і потягнувся. Сонце тепер було високо над головою, а місто внизу вже вбралося в серпанок і потрохи просякало смородом. І золотом, вирішив він. Навіть мешканець Морпорка в свою передсмертну годину віддав би всі скарби, щоб врятувати свою шкуру. Час рушати в дорогу.

Куций чоловік на ім’я Двоцвіт, як виявилося, міцно спав. Тхір подивився на нього і тільки похитав головою.

— Хай там як, місто чекає на нас, — мовив він. — Дякую за гарну оповідку, Чарівнику. Що робитимеш тепер? — він глипнув на Багаж, і той відразу ж чкурнув, ляснувши на нього кришкою.

— Ну, кораблі тепер не відчалюють з міста, — посміюючись, сказав Ринсвінд. — Думаю, ми подамося до Карма[32] сухопутним шляхом. Як бачиш, хтось має за ним наглядати. Але послухай, я того не робив...

— Так, так, звісно, — заспокоїв його Тхір. Тоді розвернувся і заскочив у сідло на коні, якого притримував Бравд. За лічені секунди в куряві на дорозі можна було побачити лиш дві малі цятки, якими тепер були двоє героїв, що прямували до обвугленого міста...

Ринсвінд затуманеним поглядом дивився на сплячого туриста. На двох сплячих туристів. Доки він перебував у такому дещо вразливому стані, випадкова думка, що блукала вимірами у пошуках гостинного дому, прибилась до порогу його свідомості і прошмигнула йому до голови.

— Ось і ще одна халепа, в яку ти мене втягнув, — похнюпився він і безсило осів на землю.

— Навіжений, — сказав Тхір. Бравд, що галопом нісся за кілька футів від нього, кивнув на знак згоди.

— Усі чарівники стають такими на старість, — зауважив він. — Це все випари ртуті. Зачмелюють їхні мізки. Ну, і грибочки також.

— Ти ба! — сказав його супутник у брунатному вбранні. Сягнувши рукою у складки туніки, він вийняв золотий диск на короткому ланцюжку. Брови Бравда поповзли уверх.

— Чарівник сказав, що у того куцого чоловіка начебто є золотий диск, що показує йому час, — пояснив Візел.

— Пробуджується твоя жадібність, мій друже? Ти завжди був неперевершеним злодієм, Тхоре.

— Атож, — скромно погодився Тхір. Він торкнувся кнопки на обідку диска, і той миттєво відчинився.

Маленький демон, що сидів всередині, відірвав погляд від крихітної рахівниці і злісно нахмурився.

— Не вистачає десяти хвилин до години восьмої, — огризнувся він. Кришка годинника захряснулася, ледве не прихопивши зі собою Тхорові пальці.

Тхір зашпурив годинником якнайдалі у верес, де він, ймовірно, лупнувся об камінь. Щось, в усякому випадку, змусило його корпус розколотися навпіл; майнув яскравий октариновий спалах, і в повітрі потягнуло самородною сіркою, а істота з годинника розтанула і полинула до своєї домівки, який би демонічний вимір вона не вважала домівкою.

— Навіщо ти це зробив? — запитав Бравд, який був недостатньо близько, щоб почути демонові слова.

— Зробив що? — сказав Тхір. — Нічого я не робив. Абсолютно нічого не сталося. Ну ж бо — ми марнуємо час!

Бравд кивнув головою. Разом вони розвернули своїх добрих вірних коней і помчали, як вітер, до древнього Анка назустріч справжнім дивам.