Колір магії

У лігві дракона

Гора називалася Вірмберґ[44] і височіла понад зеленою долиною, піднімаючись ще на півмилі угору; велика, сіра, перевернута догори дриґом гора.

Біля підніжжя вона була всього кілька ярдів завширшки. Далі, чіпляючись за хмари, гора здіймалася у небо, граційно вивертаючись назовні, мов перекинута духова труба, аж доки її верхівку не утинало плато, повні чверть милі завширшки. Там був невеличкий гай з такою пишною рослинністю, що вона каскадом спадала через край плато. І якісь хатини. І навіть маленька річка, що збігала через край водоспадом і від дошкульних вітрів проливалася на землю дощем.

Там також було кілька печер, на кілька ярдів нижче від плато. Входи до них мали такий природно-грубуватий вигляд, що прохолодного осіннього ранку Вірмберґ скидався на гігантський голуб’ятник, що висів попід хмарами.

Це, правда, мало б означати, що місцеві «голуби» мають розмах крил трохи більший, ніж сорок ярдів.

— Я відчував це, — сказав Ринсвінд. — Це місце має сильне магічне поле.

Двоцвіт та Гран саме обстежували невелику печеру, де вони пополудні спинились на перепочинок. Вони перезирнулись. Коні спокійно пощипували соковиту траву біля потоку. Жовті метелики пурхали поміж кущів. Кругом пахло чебрецем, над яким вдоволено гуділи бджоли. На рожні тихенько шкварчав дикий кабан.

Гран пересмикнув плечима і продовжив змащувати жиром свої біцепси. Вони сяяли як мідні чани.

— Нормально, як на мене, — сказав він.

— Може, кинемо жереб? — запропонував Ринсвінд.

— Шо?

— Ну ж бо. Кинь монетку.

— Хокей, — погодився Гран. — Коли ти так хочеш. — Він сягнув рукою у свою торбинку і дістав звідти жменю дрібних монет, награбованих у різних королівствах. Обережно вибрав із купки свинцевий чверть-йотем (монетку, що була в обігу в королівстві Злотий) і поклав її на пурпуровий ніготь свого великого пальця.

— Називай, — сказав він. — Решка чи..., — він подивився на зворотний бік монети з усією уважністю, на яку був здатен, — якась така риба з ногами.

— Назву, коли побачу монету в повітрі, — відказав Ринсвінд. Гран всміхнувся і підкинув монетку догори.

Йотем підлетів, обертаючись довкола осі.

— Ребро, — кинув Ринсвінд, перш ніж монета торкнулась землі.

Магія не вмирає. Вона просто видихається з часом.

Ніде це не було більш очевидним на всіх широких голубих просторах дискосвіту, аніж у тих землях, що були місцем визначних битв під час Війн Магів, які відбувались невдовзі після Сотворення світу. У ті дні магія у своїй первозданній формі існувала повсюди і охоче застосовувалась Першими Людьми у їхньому протистоянню Богам.

Точна першопричина Війн Великих Магів загубилась в туманах Часу, але філософи диска погоджуються, що Першим Людям, невдовзі після їхнього створення, цілком природно увірвався терпець. І битви були славні — з шумом, тріском, феєрверками: сонце ходило колесом по небокраю, моря кипіли, бурі спустошували землю, малі білі голуби загадковим чином з’являлись нізвідки в кишенях одежі людей, і стійкість самого диска (який несли крізь простір на своїх спинах чотири гігантські слони, що й самі везлися верхи на черепасі) була під загрозою. Це закінчилось жорстким втручанням Верховних Старійшин, яким підкорялись навіть самі Боги. Богів зіслали в піднебесся, людей сотворили заново — значно меншими цього разу, і більшу частину старої свавільної магії забрали від людей.

Це, однак, не вирішило проблеми з тими місцями, які безпосередньо зазнали впливу чарів протягом періоду воєн. Магія видихалася — повільно, упродовж тисячоліть і, розпадаючись, вивільняла міріади субастральних частинок, що суттєво спотворювали реальність навкруги...

Ринсвінд, Двоцвіт та Гран спантеличено дивились на монету.

— Таки ребро, — сказав Гран. — Ти ж чарівник. То що?

— Я не... не практикую таких чарів.

— Тобто ти їх не знаєш.

Ринсвінд пропустив його шпильку, бо це було правдою.

— Спробуй ще раз, — запропонував він.

Гран вийняв жменю монет.

Перші дві впали звичайно. Так само, як і четверта монета. Третя приземлилась на ребро — так і залишилась. П’ята монета перетворилась на маленьку жовту гусінь і відразу ж поповзла геть у своїх справах. Шоста, сягнувши в польоті найвищої точки, щезла з гучним «лясь!». За хвилю небо загуркотіло і вдарило блискавкою, легенько.

— Гов, ота була срібною! — обурено вигукнув Гран. Схопившись на ноги, він сердито дивився уверх. — Ану, віддай!

— Я не знаю, куди вона поділася, — стомлено сказав Ринсвінд. — Напевне, все ще летить. В усякому разі ті, що я підкинув вранці, не повернулися.

Гран продовжував стояти, задерши голову в небо.

— Як це? — не зрозумів Двоцвіт.

Ринсвінд зітхнув. Власне того він і боявся.

— Ми приблукали у зону з високим показником магії, — сказав він. — Не питайте чому. Колись давно тут, очевидно, сформувалося потужне магічне поле, а ми тепер відчуваємо на собі його побічний ефект.

— Атож, — сказав, проходячи мимо, якийсь кущ.

Голова Грана різко опустилася.

— Ти хочеш сказати, що це — одне з тих самих місць? — спитав він. — Вибираймося звідси!

— Добре, — погодився Ринсвінд. — Якщо ми підемо назад по власних слідах, можливо, нам і вдасться. Приблизно через кожну милю можемо зупинятися і підкидати монету.

Він негайно підхопився на ноги і почав пакувати речі назад у свої в’юки.

— Що? — розгубився Двоцвіт.

Ринсвінд зупинився.

— Послухай, — різко почав він. — Тільки не сперечайся. Ми йдемо далі.

— Але ж воно нормальне на вигляд, — сказав Двоцвіт. — Ну хіба що трішки малонаселене, та й усе...

— Еге, — сказав Ринсвінд. — Дивно, чи не так? Ходімо!

Десь угорі, понад їхніми головами, щось ляснуло — наче вперіщили батогом по мокрому камені. Тоді якась блискуча невиразна тінь промайнула над головою Ринсвінда, здійнявши хмару попелу над багаттям, і наступної миті туша кабана, злетівши з рожна, шуганула у височінь.

Вона зробила віраж, щоб не зачепити групу дерев попереду, тоді вирівняла курс і, з гучним ревом описавши невелике коло, полетіла в напрямку Середини світу, залишаючи позаду сліди, наляпані по землі гарячим свинячим жиром.

— Що вони зараз роблять? — спитав старий.

Молода жінка заглянула у кришталеву кулю.

— Прямують до Узбіччя, дуже швидко, — відповіла вона. — До речі — з ними все ще ота скриня на ніжках.

Старий захихотів — у темному запорошеному склепінні це прозвучало якось недоречно.

— Мудра грушка, — зауважив він. — Чудово. Так, гадаю, це те, що нам треба. Подбай про це, моя люба — а то, чого доброго, ще вислизнуть поза межі дії твоєї сили?

— Замовкни! Або...

— Або що, Ліссо? — сказав старий чоловік (те, як він сидів — безформною масою у витесаному з каменю кріслі — здавалося дивним у цьому тьмяному освітленні). — Ти вже вбила мене одного разу, пам’ятаєш?

Вона пирхнула і підвелася, зневажливо тріпнувши волоссям. Воно було руде, помережане золотавими ниточками. Випроставшись, Лісса мала справді приголомшливий вигляд. Вона була практично гола, не враховуючи кількох мізерних клаптиків найтоншої кольчуги та чобіт для верхової їзди зі шкіри дракона, що вигравала усіма барвами веселки. З одного чобота виглядала тростина для верхової їзди, незвична з огляду на дві особливості: вона була десь як спис завдовжки і мала наконечник із маленькими сталевими шпичаками.

— Моєї сили вистачить, не хвилюйся, — холодно сказала вона.

Невиразна тінь, здавалось, кивнула або принаймні заколихалась.

— Як ти продовжуєш мене запевняти, — почулося у відповідь. Лісса пирхнула знову і вийшла з келії.

Її батько навіть не поглянув їй услід. По-перше, тому, що, оскільки він помер ще три місяці тому, його очі, зрозуміло, були не в найкращому стані. А по-друге тому, що оскільки він був чарівником — чарівником п’ятнадцятого рівня, навіть якщо вже покійним — його оптичні нерви довгий час були налаштовані на сприйняття рівнів та вимірів, що виходили далеко поза межі звичайної реальності, тож були дещо неефективні, коли йшлося про сприйняття звичайного земного світу. (За його життя вони здавалися його оточенню химерними, як у комах — з вісьмома гранями). До того ж, перебуваючи тепер у тому вузькому просторі між яскравим живим світом та похмурим світом мертвих тіней, він міг охопити поглядом усю Причинність, як вона є. Ось чому він, разом зі слабкою надією на те, що цього разу його нікчемну доньку таки уб’ють через її амбіційність, не переймався тим, щоб за допомогою своїх визначних здібностей дізнатися більше про трьох мандрівників, які чимдуж утікали з його королівства.

За кількасот ярдів звідти Лісса намагалася дати лад своїм думкам, спускаючись стертими сходинами, що вели в підземелля Вірмберґу. За нею слідував десяток вершників. Раптом саме це і є ота нагода? Може, ось він — шлях розірвати замкнуте коло і посісти трон Вірмберґу. Він по праву належав їй, звичайно; але згідно традиції тільки чоловік міг бути правителем Вірмберґу. Це неабияк дратувало Ліссу, а коли вона сердилася, Сила текла через неї інтенсивніше, і дракони ставали особливо великими й потворними.

Якби у неї був чоловік, все було б інакше. Бажано, якийсь дужий парубок із довгими руками і куцими мізками. Хтось, хто б робив, що йому велять.

Найбільший з усіх трьох, що утікав з драконових земель, міг би підійти. А якщо б раптом вийшло навпаки, то у драконів завжди добрий апетит і годувати їх потрібно регулярно. А вона вже подбає, щоб вони були мерзенні.

Мерзенніші, ніж зазвичай — в усякому разі.

Вона пройшла сходами крізь кам’яну арку і наблизилася до вузького виступу під самим дахом великого грота, де ночували дракони.

Сонячні промені, пробиваючись через численні отвори у стінах, прошивали запорошену пітьму, наче тонкі бурштинові смолоскипи, що зберігали в собі мільйони золотистих комах. Внизу, у напівмороці, не було видно нічого. Нагорі...

Кільця для прогулянок брязнули так близько біля Ліссиної голови, що вона могла б торкнутися одного з них, лиш простягнувши руку. Вони висіли тут повсюди, розтягнуті від краю до краю на багато акрів перевернутої догори дриґом стелі грота. Щоб забити гаки для усіх тих кілець, знадобилося чимало часу і чимало каменярів, які чіплялися за щойно закріплені кільця і просувалися далі й далі. Та вони були нічим порівняно з вісімдесятьма вісьмома головними кільцями, що окремою групою висіли під самим куполом. Ще п’ятдесят було втрачено давним-давно, коли їх, обливаючись потом, встановлювали на місце цілі ватаги рабів (а рабів було пребагато в ті дні, коли Сила тільки-но з’явилась), і великі кільця з гуркотом полетіли в прірву, потягнувши за собою тих нещасних спритників.

Та вісімдесят вісім було встановлено — величезні, наче веселки, і поруділі, наче їх скропили кров’ю. З тих пір вони ведуть свій власний літопис. Ось. Від них...

Дракони відчувають присутність Лісси. Потоки повітря шугають у гроті, коли вісімдесят вісім пар крил розгортаються, наче вибагливий візерунок калейдоскопа. Величні голови із зеленими фасетковими очима стежать за нею згори.

Ці тварюки все ще досить прозорі. Доки чоловіки довкола неї виймають свої черевики з гачками зі сітки на стіні, Лісса зосереджується на процесі візуалізації; вгорі над нею у затхлому повітрі дракони стають повністю видимі, тьмяно віддзеркалюючи бронзовою лускою сонячне проміння. Їі мозок стугонить, але тепер, коли Сила проходить через неї потужним потоком вона може, практично не втрачаючи зосередженості, подумати і про інші речі.

Вона теж застібає черевики і граціозно пройшовшись колесом на руках, опиняється біля пари кілець на стелі, з якими, негучно брязнувши, зчіплюються її гаки.

Тільки тепер це вже не стеля, а підлога. Світ перемінився. Тепер вона стоїть на краю глибокого амфітеатру чи кратера, встеленого невеликими кільцями, по яких, розгойдуючись, як маятники, вже рухаються вершники драконів. У центрі амфітеатру їх чекає зграя їхніх величезних їздових драконів. Високо над головою невиразно видніється кам’яниста долівка грота, загиджена впродовж століть драконячим послідом.

Легким, плавним рухом, що було природною манерою її ходи, Лісса прямує до свого дракона, Лаоліта, який повертає до неї велику, трохи схожу на конячу голову. Його щоки — масні від кабанячого жиру.

«Це було дуже смачно», — звучить його голос у її голові.

— Здається, я казала, що не дозволяю жодних польотів без супроводу? — різко мовила вона.

«Я був голодний, Ліссо».

— То стримуй свій голод. Скоро матимете коней на обід.

«Віжки застрягають нам у зубах. А воїни будуть? Нам до смаку воїни».

Лісса зісковзнула з посадкової драбини і приземлилася на шорсткій, мов невичинена шкіра, шиї Лаоліта, обхопивши її ногами з обох боків.

— Воїн — мій. З ним є ще двійко інших, ними і поласуєш. Один — начебто якийсь чарівник, — додала вона підбадьорливо.

«О, ти ж знаєш, як воно з тими чарівниками. Вже через півгодини ти знову голодний», — пробурчав дракон.

Він розпростав свої крила і шугонув униз...

— Вони нас наздоганяють! — закричав Ринсвінд. Він ще нижче пригнувся до гриви коня і застогнав. Двоцвіт намагався не відставати та водночас вертів головою на всі боки, щоб роздивитися драконів, що ширяли в небі.

— Ти не розумієш! — крикнув турист поверх оглушливого лопотіння крил. — Я усе своє життя хотів побачити драконів!

— Зісередини? — відгукнувся Ринсвінд. — Замовкни і дивись, куди скачеш! — він підганяв коня, щосили натягуючи вуздечку, і прикипів очима до лісу попереду, намагаючись силою волі притягнути його ближче. Під тими деревами вони будуть у безпеці. Під тими деревами жоден дракон не пролетить...

Він почув, як зовсім близько ляснули крила, і його накрила чорна тінь. Інстинктивно він скрутився в калачик у сідлі, відчувши пронизливий біль, коли щось гостре дряпонуло його по спині.

Позаду нього закричав Гран, але то був, швидше, лютий бойовий клич, ніж болісний зойк. Варвар зіскочив з коня у верес і витягнув свого чорного меча, Кринґа. Побачивши, що один з драконів завертає, щоб атакувати ще раз, він почав розмахувати ним над головою.

— Жодна погана ящірка так зі мною не поводитиметься! — прогримів він.

Ринсвінд перехилився і вхопив Двоцвітового коня за віжки.

— Рухайся! — прохрипів він.

— Але ж дракони... — сказав Двоцвіт, геть зачудований видовищем.

— До біса дра... — почав чарівник і наче язика проковтнув. Інший дракон відокремився від зграї цяток, що кружляли високо понад їхніми головами, і тепер планерував прямо на них.

Ринсвінд відпустив Двоцвітового коня, вилаявся на чім світ стоїть і, пришпоривши свого власного коня, помчав до дерев, сам. Він не озирнувся, почувши якийсь переполох позаду себе, а коли над його головою майнула тінь, тільки тихо щось забелькотів і ще дужче втиснувся у гриву коня.

Він вже був готовий відчути пекучий, різкий біль, але натомість на нього посипався град дрібних ударів, колючих, ніби жало, коли його кінь мчав попід кронами дерев. Чарівник намагався втриматись верхи, та наступна низька гілка, товща за інші, викинула його зі сідла. Останнє, що він чув, перш ніж миготливі голубі іскорки безпам’ятства поглинули його, був різкий відчайдушний вереск плазуна і борсання кігтистих лап у верховітті дерев.

Коли він очуняв, на нього уважно дивився дракон; в усякому разі, він дивився у його бік. Ринсвінд застогнав і спробував чимглибше заритися у мох, аж раптом ледь не задихнувся від болю.

Крізь пелену агонії та страху він подивився на дракона.

Істота звисала з гілки великого мертвого дуба, за кількасот футів від нього. Її золотисто-бронзові крила були щільно притиснуті до тіла, але подовгаста кінська голова на кінці надзвичайно гнучкої шиї вертілася туди-сюди. Вона вивчала ліс.

Опріч того, вона була напівпрозорою. І хоч від її луски відблискувало сонце, Ринсвінд ясно бачив обриси гілок позаду неї. На одній з них сидів чоловік, справжній карлик — поруч із ящером, що висів по сусідству. Він не мав на собі зовсім нічого, окрім пари чобіт, малесенького шкіряного мішечка в області паху та шолома з високим гребенем. Знічев’я він розмахував туди-сюди коротким мечем і видивлявся щось у верховітті дерев з таким виглядом, наче виконував нудну і непрестижну роботу.

Якийсь жучок уперто дерся вверх по Ринсвіндовій нозі.

Чарівник замислився, якої шкоди може заподіяти напівтвердий і майже прозорий дракон? Чи він його тільки напівуб’є? Він вирішив не чекати, коли це з’ясується.

Просуваючись, наче гусінь — на п’ятах, пальцях рук та лопатках, Ринсвінд поповз убік, аж доки за листям дерев вже не було видно ні старого дуба, ні тих, хто на ньому сидів. Тоді він зіп’явся на ноги і дременув поміж дерев.

Він не мав жодної гадки, куди біжить, так само, як не мав ні харчів, ні коня. Та доки в нього все ще були ноги, він міг бігти. Папороття і дика ожина чіплялися за нього своїм колючим пруттям, та він цього не відчував.

Віддалившись від дракона приблизно на милю, він зупинився і впав під деревом, яке несподівано заговорило до нього.

— Гей, — сказало воно.

Сповнений недобрих передчуттів, Ринсвінд повільно підвів голову. Він намагався затриматись поглядом на безпечних для його душевної рівноваги листочках та корі, але лиха цікавість змусила його погляд блукати далі. Врешті він зупинився на чорному мечі, що стримів із гілки над Ринсвіндовою головою.

— Чого ото стоїш без діла? — сказав меч (таким голосом, ніби хтось водив пальцем по обідку великого порожнього келиха для вина). — Витягни мене.

— Що? — перепитав Ринсвінд, важко дихаючи.

— Витягни мене, — повторив Кринґ. — Або витягнеш, або мені доведеться пронидіти наступний мільйон років у купі попелу. Чи я тобі колись розповідав про той випадок, коли мене закинули в озеро ген аж...

— Що сталося з іншими? — обірвав його Ринсвінд, розпачливо тулячись до дерева.

— Ех, їх забрали дракони. І коней. І оту штуку на ніжках. І мене теж прихопили, та потім Гран мене впустив. Тобі, одначе, пощастило!

— Ну... — почав Ринсвінд. Кринґ ніби й не чув його.

— Сподіваюся, ти підеш їх рятувати, а не сидітимеш тут, ловлячи ґав, — додав він.

— Так, але...

— Тоді мерщій, витягни мене, і можемо рушати.

Ринсвінд скоса поглянув на меч.

Думка про кампанію порятунку до сих пір була так далеко на задвірках його розуму, що — якщо деякі прогресивні міркування про природу та форму цієї багатовимірної багатогранності всесвіту були правильними, — то вона, з іншого боку, була власне на його порозі; до того ж чарівний меч був цінною річчю...

Дорога додому буде довгою, куди б вона не вела...

Він через силу підвівся, притримуючись за дерево, і поволі рушив до гілки, звідки почувся скрипучий голос. Кринґ міцно застряг у дереві. Він взявся за руків’я і потягнув що було сили, доки в очах не замиготіло.

— Спробуй ще раз, — підбадьорливо сказав меч.

Ринсвінд застогнав, скрегочучи зубами.

— Могло ж бути гірше, — сказав Кринґ. — Замість мене могло бути ковадло.

— Еге ж, — просичав чарівник, хвилюючись за безпеку свого паху.

— У мене було багатовимірне життя, — сказав меч.

— Га-а?

— І багато різних імен теж.

— Прекрасно, — сказав Ринсвінд. Він похитнувся назад, коли лезо вискочило з дерева. Воно здавалося навдивовижу легким.

Спустившись на землю, він вирішив повідомити свою новину.

— Взагалі-то я не думаю, що це хороша ідея, — почав він. — Гадаю, нам краще податись до якогось міста. Ну, знаєш, щоб зібрати пошукову групу.

— Дракони полетіли у напрямку Середини світу — сказав Кринґ. — Однак пропоную почати з того, що висить отам на дереві.

— Даруй, але...

— Ти не можеш покинути їх напризволяще!

Подив промайнув на обличчі Ринсвінда.

— Не можу? — перепитав він.

— Ні. Не можеш. Слухай, буду з тобою відвертим. Мені траплялося працювати і з куди кращим матеріалом, аніж ти, але тут або пан або... тобі доводилось коли-небудь просидіти мільйон років у купі попелу?

— Бачиш, я...

— Тому, якщо ти не припиниш сперечатися, я відрубаю тобі голову!

Ринсвінд побачив, як його власна рука підскочила догори, аж доки мерехтливе лезо меча не забриніло майже біля самісінького його горла. Він намагався розслабити пальці. Вони не слухались.

— Я не вмію бути героєм! — залементував він.

— Пропоную безкоштовні курси.

З горла Бронзового Сіфи виривався приглушений вуркіт.

Його вершник К!сдра, нахилившись уперед, намагався розгледіти щось на іншому боці галявини.

— Я його бачу, — сказав він. Перестрибуючи з гілки на гілку, як білка, він спритно спустився з дерева і, приземлившись на м’яку купину, витягнув меча.

Не поспішаючи, він роздивлявся чоловіка, що наближався до нього — видно було, що тому зовсім не хотілося покидати свій прихисток серед дерев. Він був озброєний, однак вершник з цікавістю відзначив собі, як дивно чоловік тримає меча — витягнувши руку чимдалі уперед, наче йому було незручно, що його з мечем можуть побачити разом.

К!сдра підняв меча і широко заусміхався, коли побачив, що чарівник почовгав до нього. Тоді він стрибнув.

Пізніше він міг пригадати тільки дві речі з усієї бійки. Йому запам’яталося, як меч чарівника раптом вигнувся якимось загадковим чином і вчепився у руків’я його власного меча, від чого той випав з його руки. Іншою річчю — а саме вона і призвела до його поразки, як він запевняв — було те, що чарівник увесь час затуляв очі однією рукою.

К!сдра відскочив назад, щоб ухилитись від чергового випаду, і розтягнувся у повен зріст на порослій дереном землі. Загарчавши, Сіфа розпростав свої величні крила і злетів з дерева у повітря.

Наступної миті чарівник, нависнувши над ним, верещав не своїм голосом:

— Скажи йому, якщо він мене підсмалить, я спущу меча! Спущу! Їй-богу! Ну ж бо, скажи йому! — вістря чорного меча загрозливо нависло над горлом К!сдри. Дивним також було і те, що чарівникові, схоже, самому ледве вдавалося впоратись з мечем, який, окрім всього, ще й щось собі наспівував.

— Сіфо! — крикнув К!сдра.

Дракон заревів, демонструючи непокору, але вийшов зі стрімкого піке, що зберегло Ринсвінду голову на плечах, — і полетів, незграбно махаючи крилами, назад на дерево.

— Говори! — крикнув Ринсвінд.

К!сдра кинув на нього косий погляд поверх леза меча.

— Що ти хочеш, щоб я сказав? — не зрозумів він.

— Га?

— Я питаю, що ти хочеш, щоб я сказав?

— Де мої друзі? Варвар і куций чоловік — ось, хто мене цікавить.

— Думаю, їх повернули назад у Вірмберґ.

Ринсвінд відчайдушно опирався імпульсу, що йшов від меча, намагаючись не слухати його кровожерливе дзижчання.

— Який іще Вірмберґ? — спитав він.

— Саме той Вірмберґ. Іншого не існує. Це Лігво Драконів.

— Он як! А ти, як я розумію, вижидав, щоб забрати мене туди?

К!сдра мимовільно зойкнув: на його адамовому яблуку — там, де щойно штрикнув меч, зарясніла червона крапля.

— Не хочете, щоб люди знали, що у вас там — дракони, еге ж? — Ринсвінд закипів від гніву. Вершник з переляку кивнув і цього разу не вистачило чверті дюйма, щоб він сам собі перерізав горлянку.

Ринсвінд безпорадно озирнувся і збагнув, що справді таки доведеться самому давати собі з цим раду.

— Гаразд, — сказав він так смиренно, як лиш зумів. — Тоді тобі краще відвести мене до цього твого Вірмберґу, чи не так?

— Я повинен був доставити тебе туди мертвим, — промимрив К!сдра похмуро.

Ринсвінд поглянув на нього згори і повільно зобразив щось на зразок посмішки. Це була широка, безумна і достоту лиховісна гримаса. Зазвичай до такої посмішки (що вже навічно приклеїлась до черепних кісток чиєїсь фізії) злітаються пташки з кварталів уздовж річки і нишпорять у ній по всіх закутках, видзьобуючи недоїдки із зубів.

— Нічого, і живим цілком підійде, — сказав Ринсвінд. — А якщо говорити про когось, хто вже майже помер, пам’ятай, хто з нас тримає в руках меч.

— Якщо ти мене уб’єш, ніщо не завадить Сіфі роздерти тебе на шматки! — закричав вершник, розпластавшись, мов слимак на траві.

— Отож я зроблю інакше — відрізатиму шматки від тебе, — погодився чарівник. Він знову випробував на ньому дію своєї посмішки.

— Ох, ну добре, — понуро сказав К!сдра. — Ти гадаєш, я цілковито позбавлений уяви?

Він викрутився з-під вістря меча і махнув рукою в бік дракона, який знову здійнявся з дерева і полетів до них, повільно знижуючи висоту. Ринсвінду пересохло в горлі.

— Хочеш сказати, ми маємо їхати на оцьому? — насторожився він. К!сдра презирливо глипнув на нього, хоч лезо Кринґа все ще чатувало біля його горла.

— А як іще можна дістатися до Вірмберґу?

— Не знаю, — сказав Ринсвінд. — Як?

— Я мав на увазі, що іншого способу немає. Або верхи на драконі, або ніяк.

Ринсвінд знову поглянув на дракона перед собою. Він міг бачити крізь нього досить чітко, навіть притлумлену траву, на якій той лежав, та коли він обережно торкався поглядом луски, що була просто золотистим сяйвом у повітрі, вона здавалась йому досить щільною. Дракони повинні або існувати — повністю, або не існувати взагалі, подумав він. Напівіснуючий дракон був далебі не кращою версією золотої середини.

— Не знав, що дракони бувають прозорі, — стурбовано сказав він.

К!сдра зробив невиразний жест рукою.

— Справді?

Він досить незграбно заскочив на дракона, бо збоку за його пояс учепився Ринсвінд. Зайнявши своє зовсім незручне пасажирське місце, чарівник тут же піймав частину вуздечки, до якої зміг дотягнутись, і, стиснувши її так, що кісточки на пальцях побіліли, легенько штрикнув К!сдру мечем.

— Ти коли-небудь у житті літав? — спитав вершник, не обертаючись.

— По-справжньому — ні, таки ні.

— Бажаєте смоктунця?

Ринсвінд втупився в потилицю чоловіка, що сидів перед ним, тоді опустив погляд на торбинку з червоно-жовтими льодяниками, які йому пропонували.

— Це необхідно?

— Зазвичай, — відповів К!сдра. — Пригощайся.

Дракон підвівся, вайлувато почвалав галявиною і за мить вже був у повітрі.

Ринсвінд іноді бачив уві сні кошмари про те, як він балансує у якомусь незрозумілому і напрочуд високому місці, споглядаючи голубий обрій та оповитий хмарами пейзаж, що, кружляючи віддаляється від нього (від чого він, як правило, прокидався зі спітнілими п’ятами; він би ще не так хвилювався, якби знав, що той кошмар не був, як він себе заспокоював, просто звичайним для мешканців дискосвіту вертиго. Це був спомин про подію з майбутнього — в зворотному напрямі, і такий моторошний, що обертони страху гуляли по всій лінії його життя).

Теперішня ситуація не була тією подією, але непогано тренувала вестибулярний апарат.

Сіфа прокладав собі шлях у повітрі, здійснюючи раз за разом карколомні стрибки. На піку свого останнього стрибка його широкі крила з тріском розгорнулись, а тоді розпростались з такою силою, що дерева обабіч пригнулись додолу.

Потім земля залишилася далеко внизу, мелькаючи серією щораз менших слайдів. Раптом Сіфа почав спритно набирати висоту; полуденне сонце відблискувало від його крил, які все ще були не більш як золотистою павутиною. Поглянувши униз, — що було дуже необачно з його боку, Ринсвінд виявив, що бачить крізь дракона геть усе, аж до верхівок дерев далеко під ними. Дуже далеко. Від такої картини його шлунок скрутився у вузлик.

Він заплющив очі, та це не надто допомагало, бо тоді його уява пускалася в дикі танці. Зрештою він вирішив зафіксувати свій погляд на середній віддалі, де вересові пустирища та ліс можна було роздивлятись наче мимохідь.

Вітер люто шмагав його по обличчю. К!сдра обернувся до нього боком і крикнув прямо у вухо.

— Попереду Вірмберґ! Дивись!

Ринсвінд повільно повернув голову, пильнуючи, щоб меч, часом, не скотився зі спини дракона. Його сльозаві очі узріли неправдоподібно перевернуту гору, що стриміла посеред долини, порослої дрімучим лісом, мов труба, забута в оркестровій ямі. Навіть на відстані він міг розпізнати в повітрі слабке октаринове світло, що безумовно свідчило про стабільне магічне поле з інтенсивністю як мінімум — йому перехопило подих — кілька міліпраймів.[45] Як мінімум!

— О, ні, — тільки й спромігся він.

Краще б він дивився собі під ноги, а саме — у прірву, що відділяла його від землі. Він хутко відвів погляд і тут усвідомив, що земля вже не проглядається крізь дракона. Поки вони описували широке коло, наближаючись до Вірмберґу, він однозначно набував все щільнішої форми, так ніби тіло цієї істоти всотувало золоту імлу. До того часу, як Вірмберґ постав перед ними, шалено розгойдуючись у повітрі, дракон вже був абсолютно реальний.

Ринсвінду здалося, що він побачив якусь невиразну смугу у повітрі, так наче щось простягнулося з гори і торкнулося ящера. У нього виникло дивне відчуття, що дракон робиться все справжнішим.

А попереду Вірмберґ перетворився з іграшкового музичного інструмента на мільярди тон каменю, що висіли між небом та землею. Там угорі він побачив невеликі поля, гаї і навіть озеро, з якого витікала і переливалася через край гори річка...

Він, не подумавши, простежив поглядом за пінистою водою і відсахнувся саме вчасно. Конусоподібне плато перевернутої гори невідворотно насувалося на них. Дракон і не збирався сповільнювати хід.

Коли гора нависла над ними, наче найбільша в світі мухобійка, Ринсвінд побачив вхід до печери. Сіфа хутко полетів туди, ритмічно працюючи передпліччями.

Чарівник закричав, коли темрява розверзлася і поглинула його. Поряд короткочасним видінням промайнула скеля. А тоді дракон знову виринув у відкритий простір.

Тепер він був усередині печери, проте більшої, ніж на те могла би претендувати будь-яка інша печера. Дракон на фоні цього просторого порожнього простору був наче муха в банкетній залі.

Тут було чимало інших драконів — золотистих, сріблястих, чорних, білих — вони шугали у пронизаному стрілами сонця повітрі як заманеться або ж сиділи, вмостившись на кам’яних виступах. Інші, високо під куполом грота, висіли на величезних кільцях, мов кажани, загорнувшись у власні крила. Були там також і люди. Ринсвінд ледь язика не проковтнув, коли побачив, як вони розгулюють по тій широченній стелі, наче мухи.

А тоді він зауважив тисячу малесеньких кілець, що густо всіяли стелю. Кілька отих еквілібристів, що ходили вниз головою, з цікавістю спостерігали за польотом Сіфи. Ринсвінду знову пересохло в горлі. Він хоч убий не міг придумати, як діяти далі.

— Ну, — спитав він пошепки, — Які пропозиції?

— Ясна річ, ти нападаєш, — глумливо підказав Кринґ.

— Як це я сам не здогадався? — відказав Ринсвінд. — Мабуть тому, що вони всі озброєні луками?

— Ти — капітулянт.

— Капітулянт! Це лиш тому, що зараз мені допоможуть ним стати!

— Ти сам собі — найбільший ворог, Ринсвінде, — сказав меч.

Ринсвінд подивився угору на чоловіків, що недвозначно посміхались.

— Парі? — збайдужілим голосом сказав він.

Перш ніж Кринґ встиг відповісти, Сіфа метнувся уверх і присів на великі кільця, що небезпечно захилиталися.

— Ти б хотів померти відразу чи спершу здатися? — спокійно поцікавився К!сдра.

Чоловіки-верхолази почали сходитися до них з усіх боків, розхитуючись щоразу, як гачки на їхніх черевиках чіплялися за нове кільце на стелі.

У сітці, що висіла на невеликій платформі, прилаштованій до кільця-сідала збоку, були вільні черевики. Перш ніж Ринсвінд зміг що-небудь зробити, вершник перескочив зі спини дракона на платформу, де і стояв, глузуючи з його сум’яття.

Почувся короткий виразний звук, і кілька десятків луків загрозливо націлились прямо на нього. Ринсвінд обвів поглядом незворушні, перевернуті догори дриґом обличчя декого з лучників. Стиль одягу хранителів драконів не вирізнявся особливою фантазією і складався зі шкіряних обладунків, оздоблених бронзовими пластинами. Волосся тих, хто був без шолома, звисало вільно і майоріло в потоках вентиляції під стелею, наче водорості у морських хвилях. Серед них було кілька жінок. Перевернута поза робила направду дивні речі з їхньою анатомією. Ринсвінд мовчки дивився.

— Здавайся, — сказав К!сдра знову.

Ринсвінд розтулив рот, збираючись так і вчинити. Кринґ попереджувально задзижчав, і хвилі нестерпного болю прокотилися рукою Ринсвінда аж до плеча.

— Нізащо, — пискнув він. Біль вщух.

— Ну звісно, він не здасться! — позаду нього прозвучав голос, як ієрихонська труба. — Він же герой, чи не так?

Ринсвінд обернувся і побачив перед собою дві волохаті ніздрі. Вони належали молодому чоловікові міцної статури, що безтурботно висів вниз головою, зачепившись черевиками за кільця у стелі.

— Як тебе звати, герою? — запитав чоловік. — Щоб ми знали, хто ти такий був.

Пекучий біль знову пронизав руку Ринсвінда.

— Я... я — Ринсвінд з Анка, — вимовив він, задихаючись.

— А я — Ліо!рт Повелитель Драконів, — ім’я прозвучало з твердим гортанним вибухом між складами, що — як Ринсвінд здогадувався — було такою собі інтегральною пунктуацією. — Ти прийшов викликати мене на смертельний двобій.

— Ні, я зовсім не...

— Помиляєшся. К!сдро, допоможи нашому герою взути черевики. Я певен, йому кортить розпочати чимшвидше.

— Та ні, послухайте, я тільки прийшов, щоб знайти своїх друзів. Безперечно, немає причи... — Ринсвінд спробував пояснити, та вершник силоміць потягнув його до платформи, тоді штовхнув у крісло і заходився взувати на нього черевики з гачками.

— Поквапся, К!сдро! Ми не повинні перешкоджати нашому герою зустріти свою долю, — сказав Ліо!рт.

— Знаєш що, я певен, мої друзі почуваються тут як удома, тож якщо ти міг би просто розташувати мене де-небудь...

— Ти дуже скоро побачишся зі своїми друзями, — сказав вершник веселим тоном. — Якщо не атеїст. Жоден, хто вступає до Вірмберґу, ніколи більше його не покидає. Хіба що метафорично, ясна річ. Покажи йому, як дістатися до кілець, К!сдро.

— Бачиш, у що ти мене втягнув! — зашипів Ринсвінд.

Кринґ задрижав у його руці.

— Не забувай, що я магічний меч, — прогудів він.

— Таке хіба забудеш?

— Лізь по драбині і схопися за кільце, — сказав вершник, — тоді піднімай ноги догори, доки гачки не зчепляться з кільцем. — Він допоміг чарівникові піднятися по драбині — дарма, що той опирався, — і не відходив, аж доки він, заправивши край мантії у штани та затиснувши у руці меч, не повис вниз головою. Під таким кутом зору вершники мали досить стерпний вигляд, та самі дракони, що висіли на своїх кільцях, нависли над ними, наче величезні ґорґульї. Їхні очі збуджено поблискували.

— Прошу уваги, — сказав Ліо!рт. Один з вершників подав йому подовгастий згорток, обернутий червоним шовком.

— Ми битимемось на смерть, — урочисто оголосив він. — Твою, чужинцю.

— Та гадаю, я отримаю свободу, якщо переможу? — доповнив Ринсвінд, втім, без особливої надії.

Ліо!рт вказав на присутніх вершників, кивнувши в їхній бік головою.

— Не будь наївним, — сказав він у відповідь.

Ринсвінд набрав повні груди повітря.

— Думаю, мені слід тебе попередити, — сказав він, намагаючись надати голосу твердості, — мій меч — магічний.

Ліо!рт змахнув червону тканину у бездонну темну млу і завертів у руці чорним, як смола, мечем. На його поверхні мерехтіли руни.

— Який збіг обставин, — посміхнувся він і зробив випад.

Ринсвінд заціпенів від страху, проте його рука смикнулася вперед, коли Кринґ кинувся прийняти випад. Мечі схрестилися і, як факели, спалахнули октариновим сяйвом.

Ліо!рт гойднувся назад, недобре примруживши очі. Кринґ заскочив його зненацька: хоча меч повелителя драконів таки зумів відхилити удар, на торсі його володаря з’явилася тонка червона смужка.

Загарчавши, він метнувся до чарівника, ковзаючи з кільця на кільце та шалено при цьому брязкаючи черевиками. Мечі зімкнулися знову з іще одним вибухом магічної сили, а Ліо!рт тим часом опустив свою другу руку додолу навпроти Ринсвіндової голови і сіпнув ним так сильно, що одна нога чарівника вискочила з кільця і безпорадно заметлялася в повітрі.

Ринсвінд усвідомлював, що він, мабуть, — чи не найгірший чарівник на диску, бо знав лиш одне заклинання; та попри те він все одно залишався чарівником, а тому це означало — згідно з непорушними законами магії — що після його смерті не будь-хто, а сам Смерть з’явиться по його душу (тоді як у звичайних випадках це робив за дорученням хтось із Його слуг).

Саме тому, коли Ліо!рт із моторошною посмішкою відхилився назад і заніс над головою меча для вирішального удару, час почав сочитися тоненькою густою цівкою.

У очах Ринсвінда світ раптом замерехтів октариновим світлом, що набував фіолетового відтінку, коли фотони стикалися з неочікуваним магічним полем. У ньому повелитель драконів був схожий на примару, а його меч рухався повільно, як сновида.

Поруч із Ліо!ртом була ще одна постать, видима тільки для тих, хто мав здатність бачити додатково ще чотири магічні виміри. Вона була висока, темна і сухорлява, а в той час, коли на небі раптом гасли зірки, вона енергійно розмахувала косою сумнозвісного призначення...

Ринсвінд пригнувся. Лезо просвистіло у повітрі на волосину від його голови і безперешкодно пройшло крізь камінь у стелі грота. Смерть вилаявся спересердя своїм сухим, замогильним голосом. Видіння щезло. Реальність знову стала такою, якою її сприймали в дискосвіті. Ліо!рт завмер від несподіванки, коли побачив, з якою швидкістю чарівник ухилився від смертельного удару, а Ринсвінд тим часом з відчайдушністю, на яку спонукає лиш крайня безвихідь, розплутав свої кінцівки і кинувся через простір між ними. Обома руками, як лещатами, він захопив руку вершника, що тримала меч, і різко її викрутив.

Саме в цей момент єдине кільце, на якому висів Ринсвінд, — й без того надміру обтяжене, пискнуло ледь чутним неприємним металевим звуком і вислизнуло із каменя.

Він зірвався додолу, описав у повітрі смертельний пірует і врешті-решт повис над перспективою карколомного падіння, обома руками вчепившись в руку наїзника так міцно, що той аж скрикнув від болю.

Ліо!рт поглянув догори, на свої ноги. Зі стелі довкола гаків, що тримали кільце, сипалося каміння.

— Відпусти, чорти б тебе побрали! — закричав він. — Або ми обоє упадемо!

Ринсвінд не відповів. Він зосередився на тому, щоб не розтиснути пальці, і водночас намагався відганяти від себе гнітючі образи власного тіла, розпластаного на камінні внизу.

— Пристрельте його! — заревів Ліо!рт.

Краєм ока Ринсвінд побачив, як декілька лучників націлили на нього свої самостріли. Ліо!рт, не гаючи часу, замахнувся вільною рукою — і його кулак, весь унизаний каблучками, встромився чарівникові у руку.

Ринсвінд розімкнув пальці.

Двоцвіт взявся руками за ґрати і підтягнувся догори.

— Бачиш що-небудь? — спитав Гран, з-під його колін.

— Тільки хмари.

Гран опустив його додолу і сів на край одного з дерев’яних ліжок, що були єдиними меблями у камері.

— Трясця! — сказав він сердито.

— Не падай духом, — озвався Двоцвіт.

— Я не падаю — сиджу, як бачиш.

— Я все-таки думаю, це якесь непорозуміння. Сподіваюсь, вони нас скоро випустять. Вони здаються дуже культурними.

Гран подивився на нього з-під кошлатих брів. Він збирався щось сказати, тоді, здавалося, передумав. Натомість просто зітхнув.

— А коли ми повернемось додому, ми зможемо сказати, що бачили драконів! — не вгавав Двоцвіт. — Ну, що тепер скажеш?

— Дракони не існують, — відрізав Гран. — Кодіс із Химерії[46] вбив останнього двісті років тому. Не знаю, що ми бачимо тут, але то — не дракони.

— Але ж вони підняли нас на своїх крилах у повітря! У тій залі було, напевне, сотні...

— Думаю, це були тільки чари, — Гран зневажливо фиркнув.

— Ну, на вигляд вони були як справжні дракони, — заперечив Двоцвіт, наїжачившись. — Я завжди хотів побачити драконів, ще відтоді як був хлопчаком. Драконів, що ширяють у небі і випускають клуби вогню...

— Вони просто повзали колись по болотах та інших відстійних місцях, а випускали хіба що сморід, — сказав Гран, лягаючи на ліжко. — Також, вони були не дуже великі. І збирали дрова.

— Я чув, що вони збирають скарби, — зауважив Двоцвіт.

— І дрова. Гей, — додав Гран, веселіючи на очах, — ти звернув увагу на усі ті кімнати, якими вони нас проводили? Таки справляють враження. Повно хороших речей кругом, до того ж деякі з тих гобеленів вартують, напевне, півкоролівства. — Він задумливо пошкріб підборіддя, що прозвучало ніби десь поруч дикобраз продирається через терен.

— Що тепер буде? — запитав Двоцвіт.

Гран покопирсав пальцем у вусі і тепер неуважно його роздивлявся.

— О, — озвався він, — Гадаю, за хвилю прочиняться двері, і мене потягнуть на арену якогось храму, де я битимусь, ймовірно, з парою гігантських павуків та восьминогам рабом із джунглів Хапони[47]; потім я врятую від неминучого шлюбу якусь принцесу, тоді переб’ю вартових чи кого іншого, після чого та дівиця покаже мені потаємний вихід звідти і, звільнивши від господаря пару добрих коней, ми утечемо зі скарбом. — Гран лежав, заклавши руки під голову, і дивився в стелю, насвистуючи щось дуже немелодійне.

— Стільки всього? — не повірив Двоцвіт.

— Так заведено.

Двоцвіт сів на своє ліжко і намагався мислити. Це виявилось нелегко, бо його думками повністю заволоділи дракони.

Дракони!

Ще з тих пір, коли йому було два роки, він захоплювався малюнками вогняних створінь у книжці «Октаринові казки». Його сестра сказала йому, що вони насправді не існують, і він пригадав, яке то було для нього гірке розчарування. Якщо у світі немає таких чудових тварин, вирішив він тоді, — цей світ і наполовину не такий, яким повинен бути. А тоді, значно пізніше, його віддали в учні шановному магістру розрахунків Дев’ятисилу[48], який у своїй занудності був повною протилежністю драконам, і часу на фантазії не залишалось.

Але з цими драконами було щось не те. Вони були надто малі та розніжені порівняно з тими, що жили в його уяві. Дракони повинні бути великі і пазуристі, екзотичні і вогнедишні — великі і зелені з довгими гострими...

Бічним зором Двоцвіт вловив, як щось ворухнулося у найдальшому, найтемнішому куточку цієї темниці. Коли він повернув голову, воно щезло, хоча йому здалося, що він чув найтихіший з усіх звуків — так, напевне, шкребуть кігті по камінні.

— Гране? — гукнув він.

З іншого ліжка донеслося гучне хропіння.

Двоцвіт пройшов вздовж стіни, легенько постукуючи по каменях на випадок, якби там була потаємна панель. В цей момент двері відчинилися, гупнувши у стіну позаду. Півдесятка вартових забігли через них, розійшлися по камері і опустилися на одне коліно. Їхня зброя була націлена виключно на Грана. Пізніше, згадуючи цей факт, Двоцвіт почувався ображеним.

Гран продовжував хропіти.

В кімнату твердою ходою зайшла жінка. Не багато жінок уміють крокувати переконливо, але їй це вдавалося. Вона мимохідь глянула на Двоцвіта — так, ніби він був частиною інтер’єру; тоді її погляд зупинився на чоловікові, що міцно спав на ліжку.

Вона мала на собі такі самі шкіряні обладунки, що й інші вершники, однак її модель була значно лаконічнішою. Це, а також розкішна грива рудо-каштанового волосся, що спадало по спині до пояса, було з її боку єдиною поступкою умовностям, що на диску вважалися пристойністю. Вираз обличчя вона мала замислений.

Гран забулькав спросоння, обернувся на інший бік і знову провалився у глибокий сон.

Обережним рухом, наче якийсь надзвичайно делікатний інструмент, жінка вийняла з-за пояса тонкий чорний клинок, замахнулася і нанесла удар.

Перш ніж клинок описав півдуги, права рука Грана метнулася йому назустріч так швидко, що здавалося, ніби вона миттєво матеріалізувалася в тому місці, де був клинок. Зі слабким виляском вона зімкнулася на зап’ястку жінки. Його інша рука тим часом гарячково намацувала поблизу меч, якого там не було...

Гран прокинувся.

— Ге? — сказав він, дивлячись уверх на жінку зі здивовано-сердитим виглядом. Тоді він помітив лучників.

— Відпусти, — сказала жінка спокійним тихим голосом та водночас твердим — з діамантовою огранкою. Гран повільно звільнив її руку.

Вона відступила назад, масуючи зап’ясток і дивлячись на Грана ласим поглядом.

— Що ж, — врешті мовила вона. — Ти пройшов перше випробовування. Як тебе звати, варваре?

— Кого це ти назвала варваром? — прогарчав Гран.

— Це я і хочу довідатись.

Гран повільно полічив лучників і зметикував свої шанси. Його плечі розслабились.

— Я — Гран з Химерії. А ти хто така?

— Лісса, Повелителька Драконів.

— То ти правиш цим місцем?

— Це ще потрібно з’ясувати. Судячи з твого вигляду, тебе найняли поорудувати мечем, Гране з Химерії. Ти міг би бути мені корисним — якщо пройдеш випробовування, звичайно. Їх усього три. Перше ти щойно пройшов.

— А які інші... — Гран замовк, та його губи продовжували беззвучно ворушитись. За хвилю він невпевнено припустив, — два?

— Небезпечні.

— А винагорода?

— Достойна.

— Даруйте, — сказав Двоцвіт.

— А якщо я їх не пройду? — спитав Гран, не зважаючи на Двоцвіта. Повітря між Граном та Ліссою потріскувало від магнетизму, доки їхні погляди, блукаючи постатями одне одного, шукали, на чому би спинитись.

— Якби ти завалив перше випробовування, то зараз вже був би мертвий. Це можна вважати типовим покаранням.

— Е... послухайте, — почав Двоцвіт. Лісса кинула на нього побіжний погляд — здавалося, вона вперше його бачить.

— Заберіть оце, — спокійно сказала вона і знову повернулася до Грана. Двоє охоронців закинули луки за плече, взяли Двоцвіта під лікті і підняли над землею. Тоді вони моторно вибігли з камери.

— Гей, — сказав Двоцвіт, коли вони поспішали коридором по той бік дверей, — де, — (коли вони зупинились перед наступними дверима), — подівся мій, — (коли вони відчиняли двері), — Багаж? — він приземлився на купу чогось, що колись, ймовірно, було соломою. Двері з тріском зачинились, і цей звук підхопили старі замки, зі скрипом замикаючи вихід наглухо.

А в іншій камері Гран навіть бровою не повів.

— Згода, — сказав він, — яким буде наступне випробовування?

— Ти повинен вбити двох моїх братів. — Гран замислився.

— Заразом чи одного, а потім іншого? — уточнив він.

— Послідовно чи одночасно, — підтвердила Лісса.

— Що?

— Просто убий їх, — різко сказала вона.

— Славні воїни, мабуть?

— Уславлені.

— Тож віддякою за все це буде...?

— Ти одружишся зі мною і станеш Правителем Вірмберґу.

Запанувала довга мовчанка. Брови Грана зійшлися на переніссі, доки він намагався осмислити незвичну ситуацію.

— Я отримаю тебе і цю гору? — врешті сказав він.

— Так. — Вона подивилася йому прямо у вічі, і кутики її рота ледь сіпнулися. — Плата гідна, запевняю тебе.

Гран перевів погляд на каблучки на її руці. Камені були великі, до того ж це були неймовірно рідкісні молочні діаманти з родовищ глинистого сланцю Мітоських островів. Коли він нарешті відірвав від них очі, вони зустрілись з Ліссиними — очима розгніваної фурії.

— То ти ще думаєш? — процідила вона крізь зуби. — Гран Варвар, який хоробро заглянув би у пащу Самого Смерті?

Гран потиснув плечима.

— Звісно, — сказав він, — Єдина причина заглянути в пащу Смерті — це нагода поцупити Його золоті зуби. — Він зробив широкий жест рукою і нехотячи зачепив дерев’яне ліжко. Відскочивши, воно збило з ніг одного лучника, а Гран із задоволенням продовжив тему, поваливши ударом другого та вихопивши зброю у третього. За хвилину все закінчилось.

Лісса за той час навіть не ворухнулась.

— Ну? — сказала вона.

— Що — ну? — відізвався Гран з місця побоїща.

— Тепер ти збираєшся вбити мене?

— Що? О, ні. Ні, це всього лиш, так би мовити, звичка. Щоб не втрачати форму. То де ж ті твої брати? — Він широко всміхнувся.

Двоцвіт сидів на своїй купі соломи і дивився просто перед себе у темряву. Йому стало цікаво, скільки часу він вже отут просидів. Кілька годин, щонайменше. Можливо, днів. Він подумав, що цілком можливо, минуло навіть кілька років, просто він про це забув.

Ні, роздуми в такому дусі нікуди не годяться. Він спробував переключитись думками на щось інше — траву, дерева, свіже повітря, драконів. Дракони...

З темряви почулося тихесеньке шкряботіння. Тоді Двоцвіт відчув приємний лоскіт на чолі.

Щось було тут разом з ним, у камері. Щось, що дуже тихо шкряботіло, але навіть у суцільній пітьмі створювало враження величезності. Він відчув, що повітря ожило.

Коли він підняв руку, вона здавалася масною і мерехтіла слабким сяйвом, що свідчило про локалізоване магічне поле. Двоцвіт збагнув, що йому страшенно бракує світла...

Вогняна куля прокотилася біля його голови і вдарилась у протилежну стіну. Каміння спалахнуло, наче жар у печі, і він, поглянувши угору, побачив перед собою дракона, що займав собою більшу частину простору в камері.

«Слухаю і корюся, повелителю», — сказав голос у його голові.

У відблисках полум’я, що потріскуючи вистрибувало на камінні, Двоцвіт побачив двоє величезних зелених очей, а в них — своє відображення. Сам дракон, якому ці очі належали, був різнобарвний, рогатий, колючий і в’юнкий, як отой з його споминів — справжній дракон. Його крила, навіть складені, були достатньо широкі, щоб, розпроставшись, обдерти стіну з обидвох сторін камери. Він лежав прямо біля його ніг.

— Коришся? — перепитав Двоцвіт голосом, що тремтів від страху і радісного збудження.

«Звичайно, повелителю».

Сяйво згасло. Двоцвіт вказав дрижачим пальцем на місце, де — як він пам’ятав — мали бути двері, і сказав:

— Відчини їх!

Дракон підняв свою здоровенну голову. І знову з’явилась вогняна куля, але цього разу, поки м’язи на шиї дракона скорочувалися, її колір мінявся на щоразу блідіший: з помаранчевого на жовтий, з жовтого на білий, і вкінці він став ніжно-блакитним. На цей час полум’я вже також було дуже слабке і там, де воно торкалося стін, розплавлене каміння шипіло і стікало додолу. Коли воно досягло дверей, метал вибухнув фонтаном гарячих краплин.

Чорні тіні вигиналися і стрибали по стінах. Якусь нескінченну мить метал клекотів, а тоді двері розламались навпіл і впали у коридор. Полум’я згасло так само раптово, як і з’явилося, що не могло не бентежити.

Двоцвіт обережно переступив через ще гарячі двері і хутко оглянув коридор. Там нікого не було.

Дракон вийшов слідом за ним. Міцна дверна рама спричинила йому певні незручності, та він з цим легко впорався, піднявши плечі — раму вирвало зі стіни і відкинуло набік. Істота вичікувально дивилася на Двоцвіта, пульсуючи кожним м’язом у спробі розгорнути крила у вузькому коридорі.

— Як ти сюди потрапив? — спитав Двоцвіт.

«Ти викликав мене, хазяїне».

— Не пам’ятаю, щоб я таке робив.

«Подумки. Ти покликав мене у своїх думках», — терпляче пояснив дракон у такий самий спосіб, телепатично.

— Ти хочеш сказати, що я просто подумав про тебе, і ти з’явився?

«Так».

— То це були чари?

«Так».

— Але ж я думав про драконів усе своє життя!

«У цьому місці межа між уявним та реальним, напевне, дещо стерлася. Все, що можу сказати, раніше мене не було, а потім ти надумав мене, і ось я з’явився. Тому, звичайно, я слухаюсь твоїх наказів».

— Нічого собі!

Півдесятка вартових саме цієї миті вирішили завернути за ріг у коридорі. Там вони і вклякли на місці, роззявивши рота. Тоді один з них опам’ятався — якраз настільки, щоб схопити лук і стрельнути.

Груди дракона здійнялись, наче гора. Стріла розлетілась у повітрі на палаючі друзки. Варту наче вітром здуло. За півсекунди те місце, на якому вони стояли, омила хвиля вогню.

Двоцвіт подивися на дракона зачаровано.

— А ти і літати вмієш? — спитав він.

«Звісно».

Двоцвіт знову перевірив коридор і вирішив не переслідувати вартових. Оскільки він вже зрозумів, що не має жодного уявлення про те, де зараз перебуває, іти в будь-якому напрямку було краще, ніж залишатись на місці. Він бочком пройшов повз дракона і поквапився геть звідти. Масивний звір грузько розвернувся і пішов слідом.

Вони підтюпцем пробігли кількома коридорами, що утворювали справжній лабіринт. Якоїсь миті Двоцвіту здалося, що він чує крики, далеко позаду себе, та невдовзі вони затихли. Іноді темна арка напівобвалених дверей виринала у пітьмі на їхньому шляху. Крізь всілякі отвори сюди доходило слабке світло, відбиваючись тут і там від великих дзеркал, вмурованих у стіни коридору на поворотах. Іноді, з якогось віддаленого джерела, світло було яскравішим.

«Дивина, — подумав Двоцвіт, спускаючись широким сходовим просвітом та по ходу здіймаючи куряву сріблястого пороху, — але тунелі тут значно ширші. І також краще сплановані». У стінах були ніші з встановленими статуями, а подекуди висіли вицвілі і все ж привабливі гобелени. На них здебільшого були зображені дракони — сотні драконів, у польоті або ж на своїх сідалах-кільцях, дракони з людьми, що полювали на оленів чи, як прийдеться, на інших людей. Двоцвіт несміливо торкнувся одного гобелена. На сухому гарячому повітрі тканина відразу зсипалася трухою, зоставивши по собі лиш обвислі волокна, в які була вплетена тонка золота нитка.

— Цікаво, чого вони все це покинули? — сказав він.

«Не знаю», — ввічливо відгукнувся голос у його голові.

Він повернувся і подивився уверх на лускату, подібну на кінську морду.

— Як тебе звати, драконе? — запитав Двоцвіт.

«Не знаю».

— Думаю, я називатиму тебе Дев’ятисил.

«Значить, це і є моє ім’я».

Вони пробиралися через всепоглинаючу пилюку, що встеляла кілька наступних величезних залів із темними колонами, витесаними у суцільній скелі. Це було зроблено з неабиякою вправністю: від долівки до стелі усі стіни були прикрашені багатьма статуями, ґорґульями, барельєфами та рифленими колонами, що відкидали химерні рухливі тіні, коли дракон люб’язно підсвічував шлях на прохання Двоцвіта. Вони проминали довгі галереї та широкі природні амфітеатри в печерах, що потопали в пилюці і були цілковито занедбані. Ніхто не навідувався у ці мертві гроти впродовж століть.

Тоді він помітив стежку, що вела до ще одного темного входу в тунель. Хтось регулярно нею ходив, і, здавалося, зовсім недавно. Це була глибока і вузька проторована доріжка на сірому покривалі з пилюки.

Двоцвіт вирішив піти нею. Вона вела через ще величніші зали та звивисті коридори, досить просторі для дракона (а дракони, здавалося, ходили нею колись; тут була кімната, де було чимало поржавілої збруї, за розміром саме для драконів, а також кімната, де були лати та кольчуги, що підійшли б і слонам). Вони закінчувались кількома зеленими бронзовими дверима, кожні з яких були такі високі, що стриміли у височінь, недосяжну для ока. Перед Двоцвітом, на рівні грудей, була невелика мідна дверна клямка у формі дракона.

Він торкнувся її, і двері миттю відчинилися — так безшумно, що аж мурахи по спині пішли.

Тієї ж миті волосся Двоцвіта стало дибки і раптом дмухнув гарячий сухий вітер, який, проте, не здійняв пилюку так, як це зробив би звичайний вітер — натомість він моментально збив її у відразливі напівживі тіні, перш ніж вона осіла. У вухах Двоцвіта зазвучали дивні пронизливі голоси, що жебоніли про Речі, замкнуті у далеких підземельних Вимірах, там, поза крихкою решіткою часу та простору. Тіні з’являлися там, де не було нічого, що могло б їх відкидати. Повітря гуділо наче вулик.

Одним словом, навколо нього з небаченою силою витали чари. Зала за дверима була залита приглушеним зеленим світлом. На мармурових полицях, викладені вздовж стіни ряд за рядом, лежали труни. У центрі кімнати на підвищенні було крісло, витесане з каменю, а в ньому сиділа похилена постать, яка не поворушилась, однак сказала скрипучим старечим голосом:

— Заходь, юначе.

Двоцвіт ступив уперед. Постать у кріслі була людиною, наскільки він міг розібрати у тьмяному освітленні, та було щось таке у тому, як незграбно вона розпласталась у кріслі, що зовсім не викликало бажання побачити її виразніше.

— Я, знаєш, помер, — цілком буденним тоном сказав голос з того місця, що — як Двоцвіт дуже сподівався — було головою. — Гадаю, ти й сам це бачиш.

— Е... — розгубився Двоцвіт. — Так. — Він почав потрошки відходити назад.

— Очевидно, еге ж? — погодився з ним голос. — Ти, напевне, Двоцвіт, так? Чи то буде пізніше?

— Пізніше? — спитав Двоцвіт. — Пізніше, ніж що? — він зупинився.

— Ну, — сказав голос. — Бачиш, коли помираєш, з’являються інші недоліки. Одним із них є, так би мовити, звільнення від пут часу, а тому я можу бачити все, що було і що буде, одночасно, щоправда тепер звичайно, я знаю, що Час, з багатьох практичних причин, не існує.

— Це не звучить як недолік, — зауважив Двоцвіт.

— Ти так вважаєш? Уяви собі, як це — бути в той самий час давнім спомином і паскудною несподіванкою, і ти зрозумієш, що я маю на увазі. Хай там як, тепер я пригадую, що саме збираюся тобі сказати зараз. Чи я вже це сказав? Гарний дракон, до речі. Це ще не зарано говорити?

— Так, непоганий. Він просто нагодився, — відказав Двоцвіт.

— Просто нагодився? — сказав голос. — Ти його викликав!

— Начебто так, проте я тільки...

— Ти володієш Силою!

— Я тільки подумав про нього, і все.

— Саме це і є Сила! Я вже тобі казав, що я — Ґрейха Перший? Чи то буде далі? Даруй, але в мене не такий великий досвід у трансцендентності. В будь-якому разі, так — це і є справжня Сила. Вона викликає драконів, як бачиш.

— Гадаю, ти вже це мені казав, — сказав Двоцвіт.

— О, правда? Я, безперечно, мав такий намір, — відповів померлий.

— Але ж як це можливо? Я думав про драконів усе своє життя, та це вперше, коли один таки з’явився.

— Ну, як би тобі пояснити — правда в тому, що дракони ніколи не існували, як ти (і я — доки мене не отруїли якихось кілька місяців тому) розумієш існування. Я говорю про реального дракона, draconis nobilis, зрозуміло; болотяний дракон, draconis vulgaris, — це звичайна тварина і не вартує нашої уваги. Справжній дракон, з іншого боку, — створіння такого довершеного духу, що він може набути видимої форми в цьому світі, тільки якщо його породить надзвичайно натренована уява. І навіть тоді вищезазначена уява повинна бути в місці, наскрізь просякнутому магією, що дає можливість межам між видимим та невидимим тоншати. В такому разі дракони можуть проскочити крізь неї, так би мовити, і проявити свою форму у матриці ймовірності світу. Мені це дуже добре вдавалося, коли я був живий. Я міг уявити, ох, п’ять сотень драконів заразом. Тепер Лісса, найбільш вправна з моїх дітей, ледве здатна уявити п’ятдесят миршавих істот. Багато, чи не так — як для прогресивного виховання. Вона насправді у них не вірить. Ось чому її дракони такі нецікаві — тоді як твій, — сказав голос Ґрейхи, — майже такий же довершений, як колись були мої. Очам замилування, хоч тепер, власне, я тих очей і не маю — в прямому розумінні.

Двоцвіт швиденько пробурмотів:

— Ти весь час говориш, що ти мертвий...

— То й що?

— Ну, мертві, е... вони, знаєш, не дуже балакучі. Як правило.

— Я був свого часу надзвичайно могутнім чарівником. Моя донька мене отруїла, звісна річ. Це загальноприйнятий спосіб успадкування влади в нашій родині, однак, — покійник зітхнув чи, принаймні, зітхання почулося у повітрі кілька футів над його кріслом, — невдовзі стало очевидним, що жоден з моїх трьох дітей не має достатньої сили, щоб захопити владу над двома іншими. Вельми невтішна ситуація. Таке королівство, як наше, повинно мати лиш одного правителя. Тож я вирішив залишатися живим, виконуючи цю роль неофіційно, що — безумовно — страшенно їх усіх дратує. Я не дам своїм дітям можливості потішитися і поховати мене, доки з них не залишиться хтось один — і не проведе церемонію як слід. — Почулося якесь неприємне хрипке сопіння. Двоцвіт вирішив, що то, напевне, був смішок.

— Значить, нас викрав хтось із твоїх нащадків? — здогадався Двоцвіт.

— Лісса, — сказав голос покійного чарівника. — Моя донька. Її сила — найбільша. Дракони моїх синів здатні пролетіти не більше кількох миль, перш ніж вони починають танути у повітрі.

— Танути? Я дійсно помітив, що ми могли бачити наскрізь через того, який нас сюди приніс, — сказав Двоцвіт. — Мені тоді це здалося трохи дивним.

— Звичайно, — сказав Ґрейха. — Сила працює тільки поблизу Вірмберґу. Це, бачиш, закон обернених квадратів[49]. В усякому разі, я так думаю. Коли дракони віддаляються від місця Сили, вони починають марніти. Інакше моя маленька Лісса на сьогодні вже правила б усім світом, якщо я щось таки в цьому тямлю. Та я розумію, що не повинен тебе затримувати. Ти, мабуть, хочеш врятувати свого друга.

Двоцвіт роззявив рота від несподіванки.

— Грана? — сказав він.

— Ні, не того. Худющого чарівника. Мій син Ліо!рт намагається порубати його на шматки. Я був у захопленні від того, як ти його порятував. Порятуєш, тобто.

Двоцвіт випростався у повний зріст, що виявилось нескладно.

— Де він? — запитав куций турист, крокуючи до дверей на героїчний манер (як він сподівався).

— Просто йди стежиною, яку помітиш серед пилюки, — сказав голос. — Лісса інколи мене навідує. Їй одній вистачило духу мене вбити. Яблуко від яблуні, як кажуть. Щасти тобі, до речі. Здається, пригадую, що вже це казав. Тобто, ось-ось скажу. Гримучий голос затих в лабіринті дієслівних форм, а Двоцвіт тим часом біг щодуху уперед глухими тунелями в компанії дракона, що супроводжував його легким підстрибом. Та незабаром Двоцвіт притулився до колони, геть задихавшись. Здавалося, він вже цілу вічність не мав ані крихти в роті.

«А чому б тобі не полетіти?» — озвався голос Дев’ятисила у його голові. Дракон розпростав крила, зробив кілька пробних махів і відразу ж піднявся над землею. Двоцвіт якусь мить спостерігав, мов зачарований, а тоді підбіг і швидко виліз йому на шию. Незабаром вони вже були в повітрі, кілька футів понад землею, і поринули уперед, залишаючи за собою клуби пилу.

Двоцвіт тримався за шию дракона так міцно, як лиш міг, коли вони стрімко проносились через низку гротів, спускаючись у глибочінь гори, а потім підіймалися догори вздовж гвинтових сходів, що легко могли б вмістити армію солдат. Наверху вони випірнули у більш заселену територію: відполіровані до блиску дзеркала на кожному куті у коридорах відбивали бліде світло.

«Я чую тут дух інших драконів».

Крила залопотіли так швидко, що вже неможливо було встежити за їхнім рухом, і Двоцвіт мало не беркицьнувся, коли дракон змінив напрям і понісся боковим коридором, наче йому віжка під хвіст попала. Ще один крутий поворот — і ось вони випірнули з бокового входу тунелю у просторий грот. Внизу виднілися завали каміння, а згори світло пучками пробивалося крізь великі отвори під покрівлею. Там, під стелею, між іншим, кипіло життя... доки Дев’ятисил летів, розсікаючи крилами повітря, Двоцвіт пильно розглядав тіні великих крилатих істот на кільцях-сідельцях та крихітні фігурки людей, що примудрялися ходити вниз головою.

«Це місце для ночівлі», — сказав дракон вдоволеним тоном.

Двоцвіт продовжував споглядати дивне місце, коли раптом одна з тіней високо угорі відокремилась від стелі і почала на очах збільшуватись...

Ринсвінд спостерігав, як бліде обличчя Ліо!рта віддалялось і врешті зникло з поля зору. Чудеса, хіба ні, не замовкала якась мала частка його мозку, чому я піднімаюсь?

Тоді його почало обертати у повітрі, і до нього повернулось відчуття реальності. Він падав униз на вкрите гуано каміння.

Від такої перспективи йому зайшли памороки. В цей момент із глибин пам’яті виплили слова заклинання, як це завжди траплялося в критичних ситуаціях. Чому б тобі нас не промовити, здавалось, настійливо пропонували вони. Що тобі втрачати?

Ринсвінд змахнув рукою, продовжуючи стрімголов летіти вниз.

— Ашонай, — закликав він. Слово спалахнуло перед ним холодним голубим вогником, тріпочучи на вітрі.

Він змахнув іншою рукою, не тямлячи себе від страху і чар, що переповнювали його свідомість.

— Ібіріс, — протяжно промовив він. Звук матеріалізувався мерехтливим оранжевим словом, поруч свого попередника.

— Ешорін, Кванті, Пайсен. Н’ґурад. Ферінґомелі. — Слова довкола нього пломеніли кольорами веселки, і він замахнувся назад обома руками, готовий вивільнити останнє восьме слово, що з’явилося б у сліпучому октариновому сяйві і скріпило б заклинання.

—... — почав він.

Йому раптом перехопило дух, а заклинання розсипалось, як пазли, і погасло. Пара рук обхопили його довкола пояса, і увесь світ шарпнувся убік тієї миті, коли дракон виринув зі свого піке, на долю секунди черкнувши пазурами найвищий камінь на запаскудженій долівці — найнижчого місця Вірмберґу. Двоцвіт радісно засміявся.

— Піймав!

А дракон, завершуючи політ граціозною дугою, ліниво тріпонув крилами і вилетів через вхід до печери на свіже ранішнє повітря.

Опівдні, на розлогій зеленій луці квітучого плато на самому верху гори Вірмберґ, що дивним чином втримувала рівновагу сторчма, дракони та їхні наїзники вишикувались у широке коло. Позаду них було місце для юрби слуг, рабів та тих, хто тяжко гарував, щоб заробити на шматок хліба тут у піднебессі, — усі спостерігали за групою людей у центрі порослої травою арени.

Серед них було кілька вершників старшого рангу, до якого належали Ліо!рт та його брат Ліартес. Перший все ще розтирав свої ноги, кривлячись від болю. Збоку неподалік стояли Лісса та Гран, та ще дехто з її свити. Між двома таборами стояв спадкоємний Хранитель Традиції.

— Як ви знаєте, — непевно почав він, — не-цілком-покійний Правитель Вірмберґу Ґрейха Перший поставив умову, що не передасть трон наступнику, доки один з його дітей — він чи, як може статися, вона — не спроможеться викликати на двобій і побороти свого брата або сестру у смертельному поєдинку.

— Так, так, ми знаємо все це. Переходь до суті справи, — пробурчав з повітря голос поблизу нього.

Хранитель нервово ковтнув. Він так і не звикся з тим, що його колишній господар так і не зміг відійти в інші світи як належить. «Цікаво... то старий шуліка все ж помер чи як?» — думав собі він.

— Не зовсім ясно, — кволим голосом сказав він, — чи дозволено кидати виклик через довірену особу...

— Дозволено, дозволено, — обірвав його на півслові голос безтілесного Ґрейхи. — Це навіть кмітливо. Не тягни кота за хвіст.

— Викликаю вас на прю, — сказав Гран, свердлячи очима братів, — відразу обох.

Ліо!рт та Ліартес переглянулись.

— Ти битимешся одночасно з нами обома? — не повірив Ліартес, високий жилавий чоловік з довгим чорним волоссям.

— Ага.

— Це ж зменшує твої шанси, чи не так?

— Ага. Я один вартую більше, як ви двоє вкупі.

Ліо!рт кинув на нього спопеляючий погляд.

— Ти самовпевнений варвар...

— Цього вже досить!— прогарчав Гран. — Зараз я вас...

Хранитель Традиції застережливо викинув уперед руку з синіми прожилками вен.

— На Майданчику Побоїщ битися заборонено, — сказав він і замовчав, намагаючись сам зрозуміти зміст своєї репліки. — Ну, ви зрозуміли, що я маю на увазі, — спробував пояснити він, але здався і за хвилю додав: — Як сторони, котрим кидають виклик, мої господарі Ліо!рт та Ліартес мають право обрати зброю.

— Дракони, — в один голос сказали вони. Гран чмихнув.

— Драконів можна використовувати для нападу, тому вони є зброєю, — твердо сказав Ліо!рт. — Якщо ти не погоджуєшся, можемо вирішити це на кулаках.

— Атож, — підтакнув його брат, киваючи Грану.

Хранитель відчув, як ефемерний палець тицяє його у груди.

— Не стій отут, роззявивши рота, — сказав могильний голос Ґрейхи. — Поквапся, ну ж бо!

Гран відступив назад, хитаючи головою.

— Е, ні, — заперечив він. — З мене і одного разу вистачило. Я краще помру, ніж битимуся на одній з цих штук.

— Тоді помри, — люб’язно, як лиш міг, погодився Хранитель.

Ліо!рт та Ліартес вже попростували назад через порослу муравою галявину, де їх чекали слуги з бойовими драконами. Гран повернувся до Лісси. Вона лиш знизала плечима.

— Мені що — не дадуть навіть меча? — розгубився він. — Хоча б ножа?

— Ні, — сказала вона. — Я не думала, що так вийде. — Вона раптом якось зіщулилася, втративши всю свою зухвалість. — Мені дуже шкода.

— Тобі шкода?

— Так. Мені шкода.

— Ага. Мені саме так і почулося.

— Не дивись на мене так! Я можу надумати тобі найкращого дракона...

— Ні!

Хранитель висякався у носовичок, якусь мить потримав його у витягнутій руці, а тоді випустив, дивлячись, як він падає додолу.

Удар крил змусив Грана обернутися. Дракон Ліо!рта був вже у повітрі і по колу наближався до них. Він шуганув вниз і коли був зовсім низько над галявиною, стовп полум’я вирвався з його пащі, висікши на траві чорну смугу, що простягалася в бік Грана.

Він ледве встиг відштовхнути Ліссу набік і стрибнув під укриття, відчуваючи пекельний біль у руці. Упавши, він прокотився по землі та одразу ж зірвався на ноги, гарячково озираючись за іншим драконом. Він з’явився збоку, і Гран, не маючи часу на роздуми, був змушений відстрибнути наосліп, рятуючись від вогню. Дракон, пролітаючи повз нього, вдарив хвостом і залишив на чолі Грана пекучий слід. Гран знову звівся на ноги — цього разу із зусиллям, і потрусив головою, щоб порозганяти іскри з-перед очей. Його обдерта спина завдавала нестерпного болю.

Ліо!рт пішов в атаку знову, та цього разу не так стрімко, врахувавши несподівану прудкість кремезного варвара. Коли земля була вже близько, він побачив, що той стоїть нерухомо, з опущеними руками — лиш груди ходять ходором. Зручна мішень.

Коли дракон випірнув із піке, Ліо!рт оглянувся, сподіваючись побачити позаду величезну купу золи.

Там нічого не було. Спантеличений, Ліо!рт відвернувся.

І тут перед його очима постав Гран, що підтягував себе на лускате плече дракона однією рукою, збиваючи вогонь з волосся іншою. Рука Ліо!рта метнулася за кинджалом, однак біль загострив і без того чудові рефлекси Грана, що тепер стали гострі, мов бритва. Ударом з розгону він вгатив по зап’ястку драконового хазяїна, від чого кинджал вислизнув додолу, а наступним ударом Гран поцілив Ліо!ртові прямо в щелепу.

Дракон, витримуючи на собі вагу тепер уже двох чоловіків, летів на висоті лиш кількох футів над землею. Це виявилося дуже доречним, бо тієї миті, коли Ліо!рт втратив свідомість, дракон розтанув у повітрі.

Лісса кинулася через поле до Грана і допомогла йому підвестися на ноги. Він розгублено кліпав очима.

— Що сталося? Що сталося? — залопотів він.

— Це було просто фантастично! — вигукнула вона. — Оте твоє сальто у повітрі, і все інше!

— Так, але що все-таки сталося?

— Ет, це непросто пояснити...

Гран насторожено вдивлявся у небо. Ліартес, який був значно обережнішим за брата, кружляв високо понад ними.

— Ну, маєш десять секунд, щоб спробувати, — сказав він.

— Ці дракони...

— Що?

— Вони — уявні.

— Так само, як і всі ці уявні опіки на моїй руці, хочеш сказати?

— Так. Ні! — вона шалено затрусила головою. — Доведеться розповісти тобі пізніше!

— Гаразд, якщо зможеш знайти справді доброго медіума, — уїдливо відповів Гран. Він не зводив погляду з Ліартеса, чий дракон широкими змахами крил неквапливо спускався.

— Та послухай же! Дракон мого брата здатний існувати, тільки якщо той при свідомості, інакше у нього немає проходу у цей...

— Біжи! — закричав Гран. Він відштовхнув її від себе і кинувся долілиць на землю — тієї ж миті повз них із ревом пронісся дракон Ліартеса, залишивши по собі ще одну обвуглену смугу на траві.

Доки істота набирала висоту для наступного нападу, Гран сяк-так зіпнувся на ноги і пустився, мов очманілий, бігти до лісу на краю арени. Це був, по правді, не ліс — так, ріденький перелісок, не набагато ширший за живопліт, що надміру розрісся, та принаймні жоден дракон крізь нього не пролетить.

Він і не пробував. Ліартес посадив свого дракона на м’яку мураву за кілька ярдів звідти і з безтурботним виглядом спустився на землю. Дракон згорнув крила і зарився мордою у соковиту траву, в той час як його хазяїн прихилився спиною до дерева і засвистів щось не до ладу.

— Я можу тебе спопелити, — сказав Ліартес трохи згодом.

З кущів — ані шелесту.

— Може, ти — за отим кущем гостролисту?

Гостролист, спалахнувши як свічка, перетворився на м’яку воскову кулю.

— Я певен, щось у тому папоротті ворушиться.

Від папороття залишились одні ребра, притрушені сизим попелом.

— Ти лиш відтягуєш неминуче, варваре. Чому б тобі не здатися просто зараз? Я спопелив чимало людей — жоден не скаржився, що було боляче, — сказав Ліартес, скоса поглядаючи на кущі.

Дракон продовжував свою роботу, дмухаючи вогнем на все, більш-менш подібне на кущ чи зарослі папороття. Ліартес наготував меча і чекав.

Гран скотився з дерева і, щойно приземлившись, пустився бігти. Позаду нього дракон, ревучи, з тріском продирався крізь чагарі, намагаючись розвернутися, та Гран все біг і біг, очима прикипівши до Ліартеса і сухої гілляки у руках.

Маловідомим, але правдивим є той факт, що двонога істота може зазвичай випередити на короткій дистанції чотириногу, просто через те, що чотириногій потрібно більше часу, щоб дати лад усім своїм ногам. Гран почув за спиною шкряботіння кігтів, а тоді зловісний звук — наче щось гупнуло об землю. Дракон вже напіврозпростав свої крила і намагався піднятись у повітря.

Коли Гран кинувся на Ліартеса, меч вершника, наче у лиху хвилину, зачепився за суху гілляку. Тоді Гран врізався в нього, мов таран, і обидва чоловіки гепнули на землю.

Дракон заревів.

Ліартес завищав (після того, як Гран з анатомічною точністю рвучко смикнув коліном вгору), та все ж зумів нанести удар у відповідь, що повернуло ніс варвара, зламаний колись давно, у його нормальне положення.

Гран відшпурнув його стусаном і підвівшись на ноги, зіткнувся ніс-до-носа зі страхітливою конеподібною фізіономією дракона, що грізно роздував ніздрі.

Він брикнув ногою і влучив Ліартесу, який намагався підвестися, по голові. Чоловік повалився додолу, як сніп.

Дракон зник. Вогняна куля, що вже майже докотилася до Грана, почала згасати, доки не стала — майже торкнувшись його щік — не більш як поривом теплого вітру. А тоді все вщухло, лишень ще тліючі кущі стиха потріскували.

Гран закинув непритомного вершника собі на плече і неквапом рушив до арени. На півдорозі він наткнувся на Ліо!рта, що лежав, розпростершись на землі, з неприродно вивернутою ногою. Він нахилився і, пробурчавши щось собі під ніс, поклав його собі на інше плече.

Лісса та Хранитель Традиції чекали на трибуні з одного боку луки. Жінка-вершниця вже достатньо опанувала себе і тепер спокійно спостерігала, як Гран скинув з плечей обидвох вершників на сходи перед нею. Люди довкола неї стояли в шанобливих позах, наче учасники судового процесу.

— Убий їх, — сказала вона.

— Я вбиваю, коли вважаю за потрібне, — відказав він. — У будь-якому разі, вбивати непритомних людей — це неправильно.

— Не думаю, що трапиться більш слушна нагода, — поділився своєю думкою Хранитель. Лісса пирхнула.

— Тоді я їх вижену, — сказала вона. — Щойно вони опиняться поза межами чарів Вірмберґу, у них зовсім не залишиться Сили. Вони стануть простими розбійниками. Це тебе влаштує?

— Авжеж.

— Я здивована, що ти такий милосердний, вар... Гране.

Гран знизав плечима.

— Людина у моїй ситуації не може дозволити собі іншого, вона мусить пам’ятати, ким вона є. — він озирнувся. — То де ж наступне випробовування?

— Попереджую, воно буде небезпечним. Якщо хочеш, можеш вийти з гри зараз. Однак, якщо ти пройдеш його, то станеш Правителем Вірмберґу і, зрозуміло, моїм законним чоловіком.

Гран зустрівся з нею поглядом. Він задумався про своє життя до цього часу. Воно раптом видалося йому суцільною низкою довгих дощових ночей просто неба, запеклих сутичок з тролями, Міською вартою, незліченними бандитами та лихими жерцями і, принаймні тричі, зі справжніми напівбогами — і все заради чого? Ну так, заради цілої купи скарбів, треба визнати — але куди ж вона вся поділася? Порятунок викрадених дівиць, безперечно, обіцяв певне короткочасне задоволення, та в більшості випадків все закінчувалося тим, що він доправляв їх до якогось міста з пристойним приданим, тому що з часом навіть найбільш погідлива колишня полонянка починала посягати на його свободу і не надто вітала його зусилля врятувати її сестер по нещастю. Коротше кажучи, все, що він здобув за своє героїчне життя, — це свою репутацію та мереживо шрамів. Бути правителем може бути цікаво. Гран усміхнувся. З такими вихідними позиціями, маючи усіх цих драконів та добру ватагу воїнів, можна справді стати видатним суперником.

Та й дівка була зовсім непогана.

— То що — третє випробовування? — спитала вона.

— Я знову битимусь без зброї? — і собі запитав Гран.

Лісса підняла руки і стягнула з голови шолом, випустивши на волю кучері рудого волосся. Далі вона розстібнула брошку на своєму плащі. Під ним на ній не було більше нічого.

Поки очі Грана гуляли по її тілу, його розум запустив у дію прості обчислювальні машини з двійковим кодом. Одна оцінювала вагу золота в браслетах на її зап’ястках, вартість тигрових рубінів, що прикрашали перстені на пальцях ніг, діамантової зірочки у її пупку і двох надзвичайно оригінальних завитків із крученого срібного дроту. Інша була настроєна виключно на його лібідо. Обидва підрахунки цілковито його задовольнили.

Вона підняла руку, простягнула йому кубок вина і всміхнулася:

— Думаю, ні.

— Він навіть не спробував нас врятувати, — Ринсвінд висунув свій останній аргумент.

Чарівник вчепився за Двоцвіта, як п’явка, обхопивши його за пояс руками, коли дракон почав поволі описувати в небі кола, нахиляючи світ під небезпечним кутом. Свіжі знання про те, що луската спина, на якій вони зараз везлися верхи, існувала тільки як така собі тривимірна мрія, жодним чином не повпливали (як він вже зрозумів) на його відчуття вертиго, від якого у нього зазвичай терпли п’яти. Його думки весь час поверталися до того, що може статися, якщо Двоцвіт втратить концентрацію.

— Ніхто — навіть Гран, не зміг би протистояти отим самострілам, — твердо сказав Двоцвіт.

Дракон саме пролітав високо над лісистою місциною, де вони утрьох якось марно намагались заснути холодної дощової ночі, коли на обрії диска зійшло сонце. В одну мить похмурі синьо-сірі відтінки досвітньої години стали світлою жовтяво-мідною рікою, що розливалась по світу, спалахуючи золотистим там, де вдарялась об лід чи воду, чи світлову дамбу. (Через щільність магічного поля навколо диска навіть саме світло поширювалось з дозвуковою швидкістю; цю цікаву властивість розумно використав, зокрема, народ сорка з Великого Нефу, який за минулі століття збудував складні та витончені дамби, а долини обніс стіною з відшліфованого кварцу для того, щоб вони вловлювали слабке сонячне проміння і, так би мовити, зберігали його про запас. Сяючі резервуари Нефу, з яких світло вихлюпувалось через край після сонячних днів впродовж кількох тижнів поспіль, були дивовижною картиною з висоти — прикро, що Двоцвіт та Ринсвінд не подумали поглянути у тому напрямку).

Перед ними на фоні неба зависла неймовірність вагою мільярд тонн, тобто витворений з магії Вірмберґ, і все було не так уже й погано, доки Ринсвінд не повернув голову і не побачив, як тінь гори повільно розповзається по хмаровиді світу...

— Що тобі там видно? — спитав Двоцвіт у дракона.

«Видно, як хтось б’ється на вершині гори», — тихо озвався дракон.

— Бачиш? — сказав Двоцвіт. — Гран, напевне, саме зараз б’ється не на життя, а на смерть.

Ринсвінд мовчав. За хвилю Двоцвіт обернувся до нього. Чарівник дивився поперед себе затуманеним поглядом і беззвучно ворушив губами.

— Ринсвінде?

Чарівник тихенько крекнув.

— Вибач, — сказав Двоцвіт. — Що ти сказав?

— ...увесь час... велика зала... — промимрив Ринсвінд.

Його погляд знову став осмисленим, на якусь мить — дивованим, а тоді у ньому промайнув страх. Він забув і поглянув униз.

— Ай-й, — вимовив він і почав сповзати. Двоцвіт піймав його за комір.

— Що таке?

Ринсвінд спробував заплющити очі, але у його уяви повік не було, тож вона щосили витріщалася на землю з висоти пташиного польоту.

— Хіба ти не боїшся висоти? — тільки й зміг сказати він.

Двоцвіт поглянув униз на крихітний краєвид, помережений тінями, які відкидали хмари. Думка про страх раніше й справді не приходила йому в голову.

— Ні, — сказав він. — Чого б я боявся? Ти однаково мертвий, чи упав би з висоти сорока футів, чи з чотирьох тисяч фатомів[50] — ось, що я тобі скажу!

Ринсвінд спробував подивитися на ситуацію неупередженим оком під таким кутом, але не побачив у ній жодної логіки. Йшлося не про падіння як таке, а про нього самого, блідого й холодного, з посоловілими очима...

Двоцвіт піймав його знову.

— Спокійно, — сказав він підбадьорливо. — Ми вже майже прилетіли.

— Ох, як же я хотів би бути зараз у місті, — застогнав Ринсвінд. — Відчути під ногами тверду землю!

— Цікаво, чи дракони можуть долетіти аж до зірок? — міркував вголос Двоцвіт. — Ото був би клас....

— Навіжений! — підсумував Ринсвінд беззаперечним тоном. Від туриста не чути було ані звуку, тож чарівник витягнув шию, щоб зазирнути йому в обличчя і з жахом побачив, що Двоцвіт дивиться уверх на зірки, що бліднули на небосхилі, з дивакуватою усмішкою на обличчі.

— Навіть не думай собі про таке! — додав Ринсвінд погрозливо.

«Той, кого ти шукаєш, зараз бесідує з вершницею драконів», — сказав дракон.

— Га? — відгукнувся Двоцвіт, не перестаючи видивлятись зірки, що помалу згасали.

— Що? — тут же насторожився Ринсвінд.

— Авжеж, Гран, — сказав Двоцвіт. — Сподіваюсь, ми встигаємо. Пірнай! І без шуму!

Вітер посилювався, доки врешті його не змінила буря — така пронизлива, що прошивала до кісток, і Ринсвінд розплющив очі. Можливо, їх просто відкрило вітром — в усякому разі тепер вони не заплющувалися.

Пласка вершина Вірмберґу раптом виросла над їхніми головами, тривожно захилиталася, а тоді перекинулася на розмиту зелену пляму, що мелькала обабіч них. Крихітні ліси та поля злилися в одну суцільну латку, що так само меркотіла внизу. Щось сріблясте проблиснуло вдалині — ймовірно, то була маленька річка, яка виплюскувалася через край плато. Ринсвінд намагався викинути з голови пов’язаний з цим місцем спомин, але йому, вочевидь, було комфортно серед усіх файлів, що містили життєпис чарівника, — і він не збирався покидати облюбовану територію, затьмарюючи усі інші враження.

— Гадаю, ні, — сказала Лісса.

Гран неквапом взяв кубок із вином. На його обличчі засяяла усмішка від вуха до вуха.

Дракони довкола арени раптом почали ричати. Їхні наїзники поглянули в небо. Тут якась зелена мара блискавкою промайнула повз них, і Гран щез.

Кубок на мить завис у повітрі, потім упав на сходи, розлетівшись на тисячу друзок. І ось тоді з нього виплеснулась одна-єдина крапля.

А все це тому, що в той момент, коли дракон Дев’ятисил акуратно загріб Грана своїми кігтями, їхні біоритми відразу ж синхронізувалися. Оскільки вимір уяви є значно складнішим, ніж виміри часу та простору — котрі існують порівняно недовго, в результаті нерухомий і прямостоячий Гран миттю перетворився на Грана, якого відносило невідомою силою вбік зі швидкістю вісімдесят миль за годину, без жодних негативних наслідків, не враховуючи кількох недопитих ковтків вина. Інший наслідок проявив себе в тому, що Лісса несамовито заверещала і покликала свого дракона. Щойно золотистий звір з’явився перед нею, вона застрибнула на нього верхи, все ще нага, і вихопила самостріл в одного з вартових. Далі її підхопило повітря, а інші наїзники тим часом збиралися в гурт навколо своїх драконів.

Хранитель Традиції, спостерігаючи з-за колони, де він завбачливо сховався від божевільної метушні, в той момент випадково вловив міжвимірні відголоски однієї теорії, що саме визрівала в умі одного з перших психіатрів із сусіднього всесвіту, — можливо, через те, що реальність цих вимірів просочувалась одночасно в обидвох напрямках, і психіатр на мить побачив оголену даму на драконі. Хранитель всміхнувся.

— Б’ємося об заклад, що вона його не наздожене? — прозвучав над його вухом голос Ґрейхи, в якому чути було, як хробаки копошаться у склепах.

Хранитель, заплющивши очі, облизав пересохлі губи.

— Я думав, мій Повелитель наразі вже спочиває у царстві Вічного Сну, — наважився почати він.

— Я — чарівник, — сказав Ґрейха. — Смерть особисто має явитись по мою душу. А Його, хе-хе, схоже, немає поблизу...

— НУ ЩО, ПІШЛИ? — запитав Смерть.

Він був верхи на білому коні, цілком реальному на вигляд — з плоті та кісток, за винятком червоних очей та вогняної пари з ніздрів; простягнувши кістляву руку, він витягнув душу Ґрейхи з в’язкого ефіру, згорнув її до розміру маленької цятки сліпучого світла — і проковтнув.

Тоді Він пришпорив коня, і той помчав крізь повітря, висікаючи копитами іскри.

— Повелителю Ґрейхо! — прошепотів старий Хранитель Традиції, довкола якого сколихнулася реальність.

— То був підлий трюк, — долинув голос чарівника, а швидше слабенький відголосок, що розсіювався у безкінечному чорному просторі.

— Повелителю... на що подібний Смерть? — тремтячи, гукнув старий услід.

— Розкажу, коли сам до кінця зрозумію, — приніс вітер ледь чутну відповідь.

— Так, — промурмотів Хранитель. Раптом похопився. — За білого дня, будь ласка.

— Ви, йолопи, — закричав Гран зі свого місця між вказівними кігтями передніх лап Дев’ятисила.

— Не чути! — загорлав Двоцвіт у відповідь, і його слова одразу ж потонули у свисті штормового вітру. Дракон, входячи у віраж, злегка нахилився на одне крило, і Двоцвіт побачив внизу маленьку іграшкову дзиґу, якою згори здавався могутній Вірмберґ, а також метушню мініатюрних істот, що лаштувалися в погоню. Крила Дев’ятисила били й зневажливо відштовхували повітря. Значно рідше повітря, між іншим. Двоцвіту вже втретє заклало вуха.

Попереду натовпу тих істот він зауважив золотистого дракона. І когось на ньому верхи.

— Гей, з тобою все гаразд? — стривожено запитав Ринсвінд. Йому довелося зробити кілька глибоких, на повні легені, ковтків повітря — яке чомусь стало розрідженим, для того, щоб виштовхнути з горла слова.

— Я міг би бути повелителем, та вам, йолопам, неодмінно треба було прийти і... — Гран задихнувся, коли холодне рідке повітря скувало йому груди, хоч які могутні вони були.

— Шо ся робит з повітрям? — видушив із себе Ринсвінд. Перед його очима замиготіли голубі іскорки.

— Ек, — сказав Двоцвіт і зомлів.

Дракон зник.

Ще кілька секунд усі троє залишались в повітрі — Двоцвіт та чарівник мали особливо кумедний вигляд, сидячи один поперед іншого, охопивши розкинутими ногами щось, чого там не було. А далі те, що на диску відоме як гравітація, оговталося від несподіванки і спрямувало на них свою силу.

У той самий час Ліссин дракон пролітав повз, і Гран важко гепнувся йому на шию. Лісса нахилилася і поцілувала його.

Ця подробиця залишилась поза увагою Ринсвінда, який падав на землю, все ще міцно обхопивши Двоцвіта за пояс. Диск унизу мав вигляд невеличкої круглої карти, пришпиленої до неба. Він, здавалося, застиг на місці, та Ринсвінд знав, що це не так. Світ наближався до нього, як величезний пампух із кремом.

— Отямся! — закричав він поміж реву та стогону вітру. — Дракони! Думай про драконів!

Вони продовжували стрімко падати у лопотінні крил звідусіль — втім, орда їхніх переслідувачів скоро залишилась позаду, тобто угорі. Дракони вищали і, перекидаючись у повітрі, летіли шкереберть.

Двоцвіт мовчав. І хоч мантія чарівника розвівалась довкола нього, немов опахало, він не приходив до тями.

Дракони, подумав Ринсвінд на грані паніки. Він намагався сконцентруватися і уявити більш-менш правдоподібного дракона. Якщо турист на це здатний, подумав він, значить, і я зможу. Проте нічого не виходило.

Диск був тепер значно більшим. Закутаний в хмари, він спокійно здіймався під ними все вище й вище.

Ринсвінд спробував знову, замруживши очі та напружившись кожним своїм нервом. Дракон. Його уява, дещо пошарпаний і виснажений орган, зробила зусилля відшукати в собі дракона... будь-якого дракона.

— НЕ ВИЙДЕ, — пролунав смішок, наче поминальний дзвін, — ТИ Ж У НИХ НЕ ВІРИШ.

Ринсвінд поглянув на страхітливу примару верхи на коні, що вишкірилась до нього, і його розум від страху дав драпака.

І спалахнуло сліпуче світло.

І настала непроглядна темрява.

Під ногами Ринсвінда з’явилася м’яка долівка, а навкруги — рожеве світло і багато-багато людей, які щось схвильовано кричали.

Він ошелешено роззирнувся довкола себе. Він стояв у якомусь тунелі, заповненому здебільшого стільцями, на яких сиділи пристебнуті пасками люди у дуже дивному одязі. І всі вони щось йому кричали.

— Прокинься! — прошипів він. — Допоможи мені!

Тягнучи на собі напівпритомного туриста, він позадкував, рятуючись від натиску юрби, доки його вільна рука не намацала на дверях клямку дивної форми. Він покрутив її і вислизнув, гримнувши за собою дверима.

Роздивляючись нове приміщення, в якому він опинився, чарівник зустрівся поглядом із переляканою молодою жінкою, котра, впустивши на землю тацю, яку тримала в руках, дико заверещала.

Це був той вереск, що допомагає вийти із заціпеніння. Ринсвінд, який вже наскрізь просяк адреналіном від страху, повернувся і прошмигнув біля неї уперед. Там знову були стільці. Коли він настійливо поволік Двоцвіта центральним проходом, люди, що сиділи по обидва боки від нього, попригинали голови. За рядами стільців він помітив маленькі віконця. А за віконцями, на фоні пухнастих хмар, — крило дракона. Срібне крило.

Мене з’їв дракон, подумав він. Нісенітниця, відповів він сам собі, ти не міг би бачити з черева дракона. Тут його плече зачепило двері у далекому кінці тунелю, і він пройшов крізь них у конусоподібну кімнату, що була ще дивнішою, ніж сам тунель.

В ній було повно миготливих вогників. Серед усіх тих вогників, у контурних кріслах, сиділо четверо людей, які витріщились на нього з роззявленими ротами.

Він повернув до них голову і помітив, що їхні погляди змістилися убік. Ринсвінд поволі обернувся. Поруч нього стояв п’ятий чоловік — бородатий і смаглявий молодик — схожий на кочівника з народу Великого Нефу.

— Де я? — запитав чарівник. — У череві дракона?

Молодий чоловік потиху відступив назад і тицьнув маленьку чорну коробочку чарівникові під ніс. Четверо в кріслах попригиналися.

— Що це? — сказав Ринсвінд. — Знімкувальна коробка? — Він простягнув руку і взяв її, що, вочевидь, здивувало смаглявого чоловіка, який закричав і спробував вихопити її у чарівника. Знову почувся крик — цього разу від одного з чоловіків у кріслах. Лиш тепер він вже був не в кріслі. Він стояв, націливши щось мале і металеве на молодого чоловіка.

Це подіяло дивовижним чином. Чоловік відповз назад, піднявши руки вгору.

— Будь ласка, віддайте мені бомбу, сер, — сказав чоловік із металевою штукою у руках. — Обережно, будь ласка.

— Оцю річ? — перепитав Ринсвінд. — Тримайте! Мені вона не потрібна! — Чоловік взяв її дуже обережно і поклав на підлогу. Люди в кріслах розслабилися і один з них почав щось наполегливо говорити стіні. Чарівник із подивом за ним спостерігав.

— Не рухатись! — різко крикнув чоловік зі шматком металу — амулет, вирішив Ринсвінд. Смаглявий позадкував у куток.

— Те, що ви зробили, — дуже мужньо з вашого боку, — сказав Ринсвінду власник амулета. — Ви це знаєте?

— Га?

— А що з вашим другом?

— Другом?

Ринсвінд подивився на Двоцвіта, який все ще мирно дрімав. Це його не здивувало. А от що справді було дивним — це те, що на Двоцвітові тепер був інший одяг. Дивний одяг. Його бриджі тепер закінчувались вище колін. Зверху на ньому було щось на зразок жилета з яскравого, строкатого матеріалу. На голові він мав невеликий кумедний солом’яний капелюх. З пером збоку.

Якийсь дискомфорт у районі ніг змусив Ринсвінда опустити погляд. Його одежа також змінилась. Замість зручної старої мантії, так чудово пристосованої до швидкісних забігів у всіх можливих випадках, його ноги облягали труби з якоїсь тканини. З того ж самого матеріалу була і його куртка...

До цього моменту він ніколи не чув тієї мови, якою говорив чоловік із амулетом. Вона була досить груба і дещо схожа на мову Серединних земель — але чому ж він розумів кожне слово?

Стривайте, вони несподівано з’явились у цьому драконі після того, як... матеріалізувались у тій загаті, вони у ній бовтались, кудись волочились, вони — вони почали розмову в аеропорту так невимушено, що вирішили сісти поруч у літаку, і він обіцяв показати Джеку Цвейблумену місцеві цікавинки, коли вони повернуться у Штати. Так, саме так і було. А тоді Джек раптом занедужав, а він почав панікувати і притягнув його аж сюди, чим несподівано для всіх налякав того терориста. Зрозуміло. Та що ж, на бога, означає «Серединні землі»?

Доктор Р’їнсвенд потер скроні. Зараз йому б точно не завадило хильнути чогось міцного.

Парадокс розходився колами по безкрайому плесу причинності.

Мабуть, найважливіша річ, яку треба було б пам’ятати кожному поза межами сумарної цілісності мультисвіту, було те, що хоча чарівник із туристом з’явились на борту літака справді недавно — разом з тим вони перебували в ньому увесь той час, що й інші пасажири, від початку рейсу. Іншими словами: так само як правдою було те, що вони з’явились у цьому конкретному комплекті фізичних вимірів буквально кілька хвилин тому, правдою також було і те, що вони жили в ньому увесь цей час. Саме на цьому моменті лексикон нормальної людини впирається у глухий кут, розвертається і йде перехилити чарчину.

По суті все не так складно — кілька квінтильйонів атомів щойно матеріалізувалися (а водночас і ні, позаяк й раніше були) у всесвіті, де їм, власне, не слід було опинятися. Зазвичай такі речі закінчуються величезним вибухом, але оскільки всесвіти є надзвичайно еластичними, цей конкретний всесвіт врятував себе від такої розв’язки, розтягнувши, мов гумку, свій часо-просторовий континуум до такої межі, щоби в нього спокійно помістились усі зайві атоми, а тоді швидко стягнув його до розміру освітленого кола навколо багаття, яке за відсутності іншого терміну його мешканці за звичкою називали Теперішнє. Це, звісно, вплинуло на історію — було на кілька війн менше, на кілька динозаврів більше і таке інше — та в цілому епізод відбувся майже непомітно.

Втім, поза межами цього конкретного всесвіту відголоски тієї незначної затримки розкотились горохом по Сумарності, залишаючи вм’ятини на стінах цілих вимірів та руйнуючи галактики, як карткові будиночки.

Однак все це зовсім не спадало на думку доктору Р’їнсвенду — неодруженому чоловікові 33 років, що народився в Швеції і виріс у Нью-Джерсі, а також спеціалісту з явища відшарування окисів у певних атомних реакторах. Так чи інакше, він, напевне, все одно не повірив би цьому.

Цвейблумен, здавалося, ще й досі не прийшов до тями. Стюардеса, яка провела Р’їнсвенда до його місця під аплодисменти решти пасажирів, занепокоєно над ним схилилася.

— Ми надіслали радіограму, — сказала вона Р’їнсвенду. — Коли ми приземлимося, на вас вже чекатиме швидка допомога. О, тут у списку пасажирів записано, що ви доктор...

— Я не знаю, що з ним таке, — перебив він. — Інша справа, якби він був магноксовим реактором[51]. Це в нього якась шокова реакція?

— Я ніколи...

Її речення обірвав оглушливий гуркіт у хвості літака. Декілька пасажирів залементували. Несподіваний порив вітру підхопив у вихор кожен журнал чи газету, що вільно лежали на сидіннях, і стрімко пронісся вперед по салону.

Щось іще насувалося на них із проходу. Щось велике і овальне, дерев’яне і скріплене мідними скобами. Що мало сотню ніжок. Якщо воно було тим, чим здавалося, а саме скринею, яка розгулювала салоном — схожою на ті, що фігурують в оповіданнях про піратів, до верху набитою нечесно заробленим золотом та коштовностями — тоді те, що було її кришкою, раптом роззявило рота.

Коштовностей там не було. Зате там було пребагато великих квадратних зубів — білих, як білий явір, і пульсуючий язик — червоний, як червоне дерево.

Стародавня валіза збиралася його зжерти.

Р’їнсвенд вчепився за непритомного Цвейблумена, якою б малою підтримкою наразі це не було, і забурмотів щось сам до себе з переляку. Понад все на світі він хотів би опинитися зараз деінде...

І настала непроглядна темрява.

І спалахнуло сліпуче світло.

Раптове відбуття кількох квінтильйонів атомів з всесвіту, в якому вони все одно не мали права перебувати, спричинило суттєве порушення гармонії Сумарної Цілісності, яку вона гарячково намагалась відновити, знищуючи по ходу ряд субреальностей. Величезні неконтрольовані виплески первісної магії відбувалися в самому центрі мультисвіту, вихлюпуючись через кожну шпарину у досі спокійні виміри і спричиняючи появу нових туманностей, зіткнення зірок, хаотичні міграції диких гусей і потоплення уявних континентів. У світах аж до іншого кінця нескінченності фіксували чудові заходи сонця сліпучооктаринового кольору, коли частинки магії високого заряду проносилися в атмосфері. В кометному ореолі навколо легендарної Льодової системи Зерет згасла шляхетна голуба комета, тоді як один принц, засяявши, майнув у небі.

Все це пройшло непоміченим для Ринсвінда, коли він, міцно тримаючи млявого Двоцвіта за пояс, стрибнув у море дискосвіту на кілька сотень футів униз. Ніщо, навіть конвульсії усіх вимірів, не могло порушити залізний Закон Збереження Енергії, тож коротка подорож Р’їнсвенда літаком була достатньою, щоб перенести його за кілька сотень миль по горизонталі та сім тисяч футів по вертикалі.

Слово «літак» спалахнуло і тут же згасло в Ринсвіндових думках.

Чи то, бува, не корабель там унизу?

Студені води Округлого моря з ревінням затягували його все дужче у свої задушливі зелені обійми. За хвилю почувся іще один сплеск — Багаж, досі гордо відмічений могутньою руною мандрівників TWA[52], як було зазначено на ярлику, також шубовснув у море.

Трохи згодом вони використали його як пліт.