Книжки та кістяний пил

34

Багато новинок мали не лише різнобарвні палітурки, а й трафаретні візерунки, золочене тиснення й навіть кольорові ілюстрації! А ще Рута правду казала про запах нових книжок — він був такий насичений, аж Вів трохи запаморочилося в голові. Орчиця дістала перший-ліпший томик і розгорнула. Корінець книжки характерно скрипнув, звабливо зашаруділи ще незаймані сторінки.

— Боги, які чіткі літери! — зазначила Вів.

— О, так! Це новітня гномська технологія! — Рута не переставала всміхатися. — Собівартість нижча, а якість і швидкість друку вищі! А це означає, що і я зможу ставити менші цінники, ніж раніше.

Вів і Лантух діставали з ящиків запаковані книжки, розпаковували й передавали Руті. Та оглядала кожнісіньку й або клала на котрийсь із численних стосиків на столі, які сама ж сформувала за лише їй відомими критеріями, або ж відносила одразу на поличку. І якщо донині шафи в крамниці зяяли напівпорожніми полицями, то вже невдовзі всі прогалини були заповнені новесенькими виданнями. Цей процес був схожий на складання пазла: спершу нічого не зрозуміло, а тоді раптом бачиш цілісну, ідеально промальовану картину.

У розпал роботи вхідні двері з гуркотом прочинилися, й до книгарні ввалилася Ґалліна. Навіть Коржик зреагував на ґвалт, хоча доти солодко дрімав на осонні.

— О, приїхали? — без зайвих церемоній на кшталт привітання запитала гномка.

— Ага, ти саме вчасно! Нам якраз робочі руки потрібні, — Вів дістала з ящика стос на добрий десяток томів.

— Пф-ф-ф, не сміши! Та я тільки під ногами плутатимусь, — Ґалліна почухала свою копицю волосся десь на маківці. — Ну сама подумай, яка з мене поміч? Я ж нікуди не дістаю.

— Зате мене ти дістаєш професійно, — зметикувала Вів. — Важко не помітити: якщо байдикувати чи смаколики наминати, то ти залюбки, а як працювати тре’ — зразу на куций зріст нарікаєш. Кажи вже, чого приперлася?

Без найменших докорів сумління Ґалліна плюхнулася на крісло й розгорнула зіжмаканий папірець, який стискала в кулаку:

— Та не бурчи. Я просто подумала, може, ти захочеш зайнятися чимось більш звичним, коли розгребешся з книжками.

— Що означає «більш звичним»? — звела брови Вів.

Гномка помахала папірцем:

— Замовлення. Найм. Гроші платять невеликі, зате їхати недалечко. Я б і сама впоралася, але тоді подумала про тебе, раптом тобі нудно... Звісно, якщо ти ще не відцуралася такої брудної роботи.

Вів зловила на собі докірливий Рутин погляд і з удаваною байдужістю перепитала:

— Овва, найм? За винагороду? А суть роботи яка?

— Зачистити лігво шипоспинів. Десь на узбережжі, на південь звідси. Мабуть, оголошення залишив фермер, у якого шипоспини овець деруть.

— О, мерзенні створіння, — напрочуд емоційно прокоментував Лантух, про чию присутність уже всі й забули.

— Тобі доводилося зустрічати шипоспинів? — здивувалася Вів.

— Значно частіше, ніж я того бажав, — задумливо й зловісно проказав гомункул, і написи на кістках раптом спалахнули яскраво-блакитним сяйвом.

Орчиця замислилася.

— Мені потрібен час на роздуми, — звернулася до Ґалліни. Тоді подала Руті, яка не зводила з неї очей, чергову новеньку книжечку з ящика: — Не хотілося б надовго відлучатися з міста.

За цією узагальненою фразою насправді стояв панічний страх, що, як тільки вона покине Мурк, сюди заявиться Воррен, або Варіна, або всі заразом. І бозна, який сценарій гірший.

— Ага-ага, — скривила губи гномка. — Якщо хочеш, наймемо бричку, щоб пішки не йти. Тільки ти думай скоріше, бо мені вже остогидло без діла скніти й дупою полірувати стільці в «Окуні».

— Ага-ага, але ж ти запевняла, що й без мене впораєшся, — відпустила шпильку Вів. — То скільки там, кажеш, тих шипоспинів?

— Не знаю. Думаю, на всіх вистачить, — буркнула Ґалліна.

— Перепрошую, — прокашлявся Лантух, — якщо ви таки погодитеся на цю затію, я міг би стати вам у пригоді.

— Без образ, малий, — пирхнула гномка, — та наскільки мені відомо, шипоспини роздроблюють кістки на порох.

— Так і є, — погодився скелетик. — Проте моя пропозиція в силі, — язички синього полум’я в порожніх очницях запалали як ніколи яскраво.

— Диво та й годі: що довше ми знайомі, то, здається, менше я про тебе знаю, Лантуху, — зазначила Вів і вкотре уявила, яку брудну роботу йому могла загадувати Варіна.

Ґалліна вже прямувала на вихід, коли Рута гукнула їй у спину:

— Ой, ледь не забула! Прийшла та книжка, яку ти просила.

Гномка, судячи з усього, ладна була крізь землю провалитися.

— Е-е-ем... Угу... Я іншим разом по неї зайду, — пробурмотіла Ґалліна й прожогом кинулася за двері.

— Та ну, вона замовила якусь книжку?! Щоб читати?! А яку, яку? — допитувалася Вів, щойно вони лишились наодинці.

Щуролюдка незворушно розставляла книжки на полиці, тоді обернулась до Вів. У Рутиних очах танцювали бісики:

— Пікантну, — тільки й зронила книгарка.

~

Коли всі нові книжки знайшли свої місця на полицях, Вів винесла порожні ящики в повітку — ще стануть у пригоді. Рута ж натхненно складала нову композицію на столику біля вітрини: мружилася, чухала підборіддя, відступала на крок, роздивлялася, щось міняла, знову роздивлялася, і так по колу.

— О, дуже симпатично, — відзначила Вів.

Фінальна композиція мала дійсно дуже гарний і дещо екстравагантний вигляд: одні книжки стояли, інші лежали розгорнуті, а деякі Рута напівбоком обперла одна об одну.

У тій химерній піраміді було щось модернове й водночас наївне. Та головне — кожна книжка вабила око. Золочене або сріблене тиснення, вигадливі шрифти, неймовірної краси ілюстрації — одні реалістичні, наче живі, а інші — фантазійні, мовби зі сну. Та ще й яскраві, наче екзотичні квіти, палітурки, прикрашені майстерними візерунками.

Рута довго милувалася плодами своєї праці, проте з її уст не сходила зажурена усмішка.

— Знаєш, що найцікавіше? — заговорила вона. — Те, що мені шкода їх продавати. Я серйозно. Ненавиджу віддавати комусь книжки, навіть за гроші. Я тобі більше скажу: якби можна було, я б узагалі всі книжки собі лишила.

— О, це дуже надійний бізнес-план, — реготнула Вів.

Щуролюдка простягла подрузі лискучий томик.

— Овва, що тут у нас? «Жага і спека», — орчиця розпливлася в хитрій усмішці. — Нова поставка Ґрейтстрайдер?

На обкладинці красувалася вельми детальна ілюстрація: орк і людина сплітаються в дуже акробатичних вихилясах, на ходу стягуючи одне з одного одяг.

— Стоп, це те, що замовила Ґалліна, так? — осяяло Вів.

— Знаєш, що спільного в книгарки й священника? Вони не виказують звірених їм таємниць, — загадково прорекла Рута.

— Отже, я вгадала. До речі, коли ти плануєш відкриватися?

— А тобі кортить улаштувати полювання на шипоспинів?

— Та до чого тут шипоспини... — знітилася Вів.

— Ну годі, не рюмсай, я все розумію. Власне, в мене є кілька ідей, якраз хотіла з тобою про це поговорити, — Рута вмостилася в м’яке зелене крісло й жестом запросила Вів теж присісти.

— Не зовсім розумію, чому ти вважаєш за необхідне радитися зі мною, — зніяковіла орчиця, помітивши навдивовижу серйозний вираз обличчя подруги.

— Бо це стосується Мейлі, — пояснила та. — Як гадаєш. Вона погодиться випікати на замовлення, для книгарні? Щоб її булочки-пряники продавалися й тут, у «Чортополоху»?

На згадці про Мейлі Вів задумалася про той полохливий поцілунок і їхню вчорашню розмову. У грудях орчиці розливалося тепло. «Не на часі», — подумки переконувала себе Вів, проганяючи марево спомину.

— Таж можна напряму спитати, — знизала плечима. — Мене інше непокоїть: ми тільки-но навели тут лад, а ти хочеш, щоб усюди хлібні крихти валялися?

— Повір, жодна крихта довго не залежиться, поки тут є Коржик. Мені просто нещодавно спало на думку: як же добре буває отак умоститися в кріслі, почитати хорошу книжку й попоїсти якогось смаколика. Власне, крісла й книжки ми вже маємо. Плюс мені подобається, коли в книгарні хтось є. Ось ти взагалі ідеальна відвідувачка, щодня приходиш і проводиш тут чимало часу. Виявляється, мені завжди бракувало приємної компанії.

— Тим паче я скоро поїду... — тихо додала Вів.

— Отож-бо, — зітхнула Рута. — Ми вже стільки праці сюди вклали, то чому б не зробити так, щоб клієнтам хотілося побути тут довше? Якщо нам це під силу. Чи то пак мені.

Цей мимовільний перехід від «нам» до «мені» зачепив Вів значно сильніше, ніж мав би. Але так влаштований світ, хіба ні? Так, орчиця невдовзі назавжди покине Мурк, але ж вона зичить Руті лише щастя й процвітання, правда? Справжні друзі лихого не побажають.

Вів затиснула долоні між колінами й замислилася: чи можна їй називатися хорошою подругою, якщо вона так гостро зреагувала на цілком слушне зауваження? І про що це свідчить?

— Як на мене, це чудова ідея, — якомога приязніше відгукнулася орчиця. І додала, прокашлявшись: — До речі, пам’ятаєш, що пропонувала Мейлі? Думаю, це теж цікавий варіант.

— Маєш на увазі запросити сюди саму Кселію Ґрейт-страйдер? Повір, якби вона сама взяла та й прийшла сюди, то я була б тільки рада. Але оббивати їй поріг і падати в ноги, благаючи, щоб вона зволила навідатися до моєї жалюгідної книгареньки?.. Так би мовити, осяяла її своєю благородною персоною? Е ні, — пирхнула Рута, — мені на таке забракне духу.

— По-перше, книгарня аж ніяк не жалюгідна, — справедливо обурилася Вів. — Роззуй очі! Глянь, які порядки ми тут навели! По-друге, нагадаю: волею долі ти зараз сидиш навпроти однієї панянки, яка має звичку погоджуватися на найбільш шалені й відверто дурнуваті авантюри.

— Тобто ти ладна поїхати до неї й запросити?

— Чому б ні? Тільки зразу скажи, що мені за це буде?

— Спершу я тебе розцілую в губи й лоб, а потім зі шкіри вискочу, але організую найкращий раут, який тільки може бути на відкритті книгарні.

Вів поплескала себе по стегнах і встала:

— Домовились. Тільки як будеш мене заціловувати, то роби це не в присутності Мейлі.

— О, так, авжеж. Інакше на тебе чекає важка розмова.

— Коржику, лишаєшся за старшого, — жартома скомандувала Вів, віддаючи честь грифтер’єру.

Той спросоння пугукнув і зручніше скрутився калачиком.

~

За запітнілими вікнами «Морської пісні» Вів завважила силует Мейлі, проте дворфійка, на щастя, її не помітила. Так, їм би поговорити, але спершу треба вирішити нагальніші питання. Принаймні так Вів себе виправдовувала, проминаючи пекарню. Орчицю переслідувало дивне й неприємне відчуття: немов вона мусить про всяк випадок владнати всі справи, бо ж раптом сьогодні-завтра загине. Нібито намагається наперед подбати, щоб усе йшло своїм звичаєм, коли її не стане.

Ця докучлива думка страшенно висотувала нерви.

Мордуючись такими невеселими роздумами, Вів дісталася фортеці. На мурах і досі чатували вартові, проте вигляд у них був байдужий і знуджений. Воно й не дивно — страх перед нападом біснуватої некромантки з армією шкелетів давно притупився.

Орчиця люб’язно запитала у вартової при брамі, де знайти Іридію. Та скерувала її до штаб-квартири.

Проте дорогою Вів надумала розв’язати ще одне питаннячко. Якраз на очі потрапила вивіска «Прокат коней»: там можна було тимчасово орендувати колісний транспорт і необхідну до нього кількість доглянутих породистих конячок. Щоправда, забачивши орчицю, коні сахалися, тож Вів мусила триматися подалі від стаєнь, поки шукала управителя.

Швидко домовившись про оренду екіпажу на цілий день, орчиця заплатила наперед і почимчикувала звивистими вуличками до штабу вартових.

— Мітка? — перепитала тапенті, слухаючи розповідь Вів.

— Так, той самий символ, який був на грудях у Баль... — Вів саме вчасно похопилася, — у нашого знайомого покійничка.

Іридія примружилася, зачувши дивну обмовку, проте допитуватися не стала.

— Якщо не віриш мені, пошли когось із підлеглих. Випалене тавро просто на землі, посеред цвинтаря на кручі. Кажу тобі, це поганий знак. Я не знаю достеменно, що він означає, але точно знаю: це Варінина мітка. Можливо, її залишив той, хто убив сльозавого сіромаху? Або ж Варіна прислала ще когось. Припущень у мене багато, але. Я лише переказую тобі інформацію.

— Знаєш-ш, мене не покидає одна думка: якби не ти, то наш-ш с-с-спільний знайомий у с-с-сірих лахах владнав би ус-с-сі с-с-справи в міс-с-сті й с-с-спокійніс-сінько забравс-ся звідс-сіля. А я б і надалі с-с-спокійніс-сінько нес-сла с-с-служ-бу й горя не знала.

— Або, гляди, якесь би ще більше горе сталося, — процідила крізь зуби Вів. Чаша її терпіння була майже переповнена. Хотілося зігнати злість, та кращої нагоди, ніж полювання на зграю шипоспинів, не передбачалося. — Я знаю, що я тут тимчасова гостя, але намагаюся дотримуватися всіх законів і звичаїв міста.

Орчиця перевела подих, розтиснула кулаки й наважилася поставити головне запитання. Те, яке мучило її ще аж від тієї нічної розмови з Лантухом:

— Послухай, та магічна книжка... Вона й досі в тебе на зберіганні? Десь неподалік?

— Можливо. А ш-що? — зацікавлено схилила голову набік зміївна. — Ти-ш ж с-сама мені її принес-с-сла. Тепер тс-се не твій клопіт.

— Так, пам’ятаю, просто. Ймовірно, вона знадобиться, якщо виникне потреба розправитися з Варіною.

— А детальнішше можна?

— Ем... Ні... Не тепер.

— Я навіть не дивуюс-ся.

— То книга десь тут, у штабі?

Вартова осміхнулася, розвернулася на п’ятах і докинула вже з порога кабінету:

— Пос-с-слуга за пос-с-слугу, Вів. Приходь, коли знову ма-тимеш-ш нас-с-стрій побалакати начис-с-стоту.

~

Вів дочекалася, поки Мейлі, зарум’янена й замурзана борошном, вийде перевертати табличку на дверях пекарні.

— Салют, — якось незграбно махнула рукою Вів.

— Привіт, мармелядко, — прощебетала Мейлі й усміхнулася. В її щирій теплій усмішці не було жодних натяків на те, що між ними сталося вчора. Вів на мить і сама засумнівалася, що вони мали таку непросту болісну розмову, і що вона ставала навколішки, і що Мейлі цмокнула її в куточок уст.

Як добре, що хоч одна проблема сама собою відвалилася.

— Маю до тебе кілька пропозицій, — заговорила орчиця.

— То заходь, не стій на порозі, — пекарка впустила подругу.

Вів переповіла Рутину ідею, тоді озвучила свою. В пекарні було тепло й затишно, пахло закваскою і хрусткими скоринками. Дівчинка-помічниця час до часу побрязкувала мисками й сковорідками. Розмова лилася легко й невимушено, як річечка. Непомітно перейшли до інших тем: Вів згадувала бувальщини з життя в походах, а Мейлі скаржилася на комизистих клієнтів. Увесь цей час орчиця не сиділа склавши руки: драїла прилавки, вичищала попіл із пічок, заносила й виносила цеберка води. Здавалося, час зупинився, а майбутнє не мало ані найменшого значення. І це було прекрасно.