Книжки та кістяний пил

13

— Просто немає слів, — буркотів Гайларк, розмотуючи брудні заюшені бинти. — Ти вирішила з мене познущатися, еге?

На стегні орчиці зяяла жахлива розпанахана й розтривожена рана.

— Чорт забирай! — ахнула Ґалліна. Її так розпирала цікавість, що гномка ледь шию не скрутила, зазираючи лікареві через плече. — Як ти взагалі ходиш?!

— Отак і ходить, із ковінькою! — шкварчав ельф, тепер уже риючись у чорній сумці. — І не просто ходить, а ще й встрягає у вуличні бійки! Боги, і для кого я тут розпинаюся, якщо мене ніхто не слухає? Але ж я думав, ти на дозвіллі лежиш і читаєш, хіба ні? — Гайларк спідлоба зиркнув на Вів.

Орчицю переповнювали емоції: злість, підозри, обурення, відчай. Але виплескувати їх на свого єдиного лікаря — дурна ідея, тож Вів лише винувато знизала плечима.

Гайларк навіть раз бекнув від огиди, але заходився промивати рану. Це було боляче, та орчиця терпіла, бо знала, що з неї не зводить надміру допитливих очей надміру допитлива гномка. Поки ельф-ескулап протирав рану якимись смердючими розчинами, Вів навіть не сіпнулася — хіба разочок, — бо до семитваневої мазі за рівнем пекельності тим мікстурам було як до неба рачки.

Лікар поправив пенсне й після тривалих роздумів легенько натиснув на рвані краї рани пальцями. Щоправда, відгукнулося це таким спалахом болю, наче він по лікоть туди руку встромив. Орчиця від несподіванки просичала якийсь прокльон, на що ельф лише багатозначно осміхнувся.

— Маємо повторний розрив поверхневих тканин. Утім, я щиро здивований, як швидко загоїлися глибші, м’язові тканини.

— Довго ш-ще? — у дверях камери стовбичила Іридія, усім своїм виглядом виказуючи максимальну нетерплячку.

— Та ні, — зітхнув Гайларк. — Зараз перев’яжу, та й по всьому. Приписів ніяких давати не буду, однак же мене ніякий хрін не послухає. Закінчу й піду собі, вдаючи, що мою унікальну компетенцію шанують, поважають і гідно віддячують.

Ельф наклав нові білосніжні бинти, закріпив їх чистою пов’язкою. Встав, підняв із долівки ранець. Всередині тихо дзенькнули скляні шкалики.

— Щось від болю дати?

— Ні, — мотнула головою Вів, — нема потреби. І цей... Ще раз дякую. Вибачте, що знову завдаю вам клопоту.

Гайларк перевів погляд на постать у сірому лахмітті в камері навпроти й ледь помітно скривився. Вів подумала, що він теж відчув той осоружний душок.

— Я так бачу, цього сіромаху теж життя не балує? Вигляд у нього. нездоровий. Якщо вже я тут, можу і його оглянути.

Тапенті похитала лускатим капюшоном:

— Обійдетьс-ся, — і прочинила двері камери, мовляв, до побачення.

Ельф ще раз зиркнув на блідого, тоді на Вів і з абсолютно кам’яним виразом обличчя відкланявся. Іридія замкнула за ним і мовчки зникла в глибині будівлі.

~

Звісно, на нарах Вів не поміщалася — ані по довжині, ані по ширині. Довелося горопасі сидіти, випроставши ноги й спиною упершись у стіну. Під свіжою пов’язкою неугавно пульсував біль. Чоловік у сірому теж сидів — нерухомо, мов закам’янілий. Проте від самої його присутності Вів робилося гидко. Найкраще, думала вона, було б скупатися й змити із себе цей бридкий невидимий наліт поганця. А що буде, коли Іридія відпустить їх усіх і поверне конфісковані пожитки? Зокрема віддасть тому виродку магічний камінь? І що далі, він спокійно розгулюватиме містом? Від самої думки Вів мимохіть вишкірила ікла. Не можна допускати, щоб супостат гуляв на волі, а тим паче коли самій доводиться кульгати з костуром. Хіба що жити набридло.

Проте зараз орчиця нічогісінько не могла вдіяти. Єдине, що їй лишалося, — сидіти крячкою й маринувати себе у розсолі невтішних роздумів.

Ґалліна лежала, закинувши руки під голову. Дивилася в стелю, постукувала носаком шкарбана по стіні й повсякчас театрально зітхала. За четвертим чи п’ятим разом Вів нарешті не витримала:

— Голосніше! Знаєш, я одного не розумію: чого ти й досі сиділа в Мурку? Тільки не кажи, що чекала, доки сюди нагодиться Воррен. Зі мною все ясно: хай як мені тоскно, але іншого вибору не маю. А ти чого дожидалася?

— А якщо в мене теж немає вибору? — Ґалліна навіть не глянула на співрозмовницю. — Трясця, та ти мала б радіти, що я й досі в місті!

— Та я не про це! Маю на увазі, ти могла б якось із більшою користю гаяти час. Ти ж умієш щось робити, окрім як шпигати всіх ножами й словами? Наприклад, чим ти займалася раніше, після того як вилізла з пелюшок?

— Ти бодай уявляєш, — спохмурніла гномка, — як воно — бути на моєму місці? Ти бодай уявляєш, як це, коли тебе не сприймають серйозно?!

— Ну, я...

— Ні чорта ти не уявляєш! Це тебе бачать за милю й одразу беруть на роботу. І не треба ніяких співбесід, ти сама собою — промовистий доказ. Ніхто не сумнівається, що ти можеш проламати череп або звихнути шию, хіба ні? У тебе ж це на лобі написано!

— По-твоєму, як мед, так і ложкою? Е ні. Я теж маю багато працювати над собою. Ось сьогодні, вважай, на одній нозі мусила робити вправи з шаблею, щоб зовсім не заіржавіти. М’язи — це ще далеко не все...

— Ой, держіть мене семеро! — пирхнула Ґалліна. — Трудяга-роботяга! От скажи: що ти подумала, коли вперше мене побачила? Тільки чесно!

Вів роззявила була рота, але зрозуміла, що не має чого путнього сказати.

— Я так і думала! — гномка за звичкою потягнулася до пояса, але ні ножів, ні ладунки там не було — вартові ж усе відібрали.

Запала ніякова тиша. Гидкий тип у сірому її лише підсилював.

Вів уже почала сумніватися, чи він хоча б дихає.

~

— До тебе прийш-шли, — сиплий голос Іридії вирвав Вів із хворобливої дрімоти. Тілом орчиці прокотилася хвиля адреналіну, як воно буває спросоння.

Крізь вікна-шпаринки попід стелею ще просочувалося слабке вечірнє світло, але в коридорі вже горіли настінні ліхтарі.

Тапенті мала страшенно невдоволений вигляд. Цікаво, подумала Вів, це її стандартний вираз, за замовчуванням? Укриті лускатою шкірою м’язи обличчя навіть не пробували зобразити привітність.

З-за рогу нерішуче визирнула щуролюдка. Однією лапкою вона шарпала застібку плащика, а в другій тримала паперовий мішечок, із якого долинали знайомі хлібні пахощі.

— Руто, це ти?! — Вів на мить засумнівалася, чи не зраджує її зір, бо ж важко було повірити, що старша вартова дозволила зайти сюди ще одному відвідувачу, чи то пак відвідувачці. Вона й Гайларка неохоче впустила — мабуть, лише тому, що не хотіла потім бабратися в орчициній крові. Вів здивовано позирала на Іридію, але та не виказувала жодних емоцій.

Нервово озираючись, Рута підійшла до камери й просунула передачку крізь ґратки.

— Хотіла переконатися, що ти в порядку. А ще подумала, вартова дозволить щось принести, бо так їй не доведеться годувати зайві роти.

Вів піднялася з нар і, тримаючись рукою за стіну, на одній нозі поскакала до ґрат:

— Не переживай, я в нормі. Гайларк приходив, підлатав мене трохи, ги-ги.

— Це від Мейлі, — Рута кивнула на ароматний пакунок. — А це від мене, — вона дістала з-під поли плащика «Море пристрасті».

— Не пригадую, ш-щоб я давала дозвіл на отс-се, — кинулася навперейми Іридія.

— Срака-мотика, та це ж просто книжка! — верескнула щуролюдка.

Вів подумала, що зараз і Руту вкинуть до них у камеру. Проте тапенті лише зціпила губи, кілька секунд посвердлила запальну відвідувачку зміїним поглядом і зрештою... відступила.

Орчиця розцінила це як дозвіл: прийняла і гостинець, і книжку.

— Від Мейлі, кажеш?

— Так, вона дуже хвилюється. Каже, бачила все на власні очі.

— А на двох там вистачить? — пропищала Ґалліна.

Вів відмахнулася, мовляв, потерпи.

— А як там Коржик?

— Либонь, узяв собі в голову, що це він прогнав того паршивця. Запишався, пір’ячко розпустив. Ой, смішний, не можу. Все гаразд, — Рута глянула на Іридію, тоді на чоловіка в сірому, який ніяк не відреагував на її появу. — Недоколихане якесь, їй-бо.

— С-с-спас-сибі, неодмінно візьму до уваги ваш-ші с-с-свідчення, — прошипіла Іридія з-за спини в Рути. — Як с-с-самі бачите, із ваш-шою товариш-шкою вс-с-се прекрас-с-сно. До ранку не с-с-скопититьс-ся.

— Вам не за Вів треба пильнувати, а за отим плюгавим покручем, — Рута тицьнула пальцем у бік мовчазного й нерухомого в’язня в другій камері.

— Сидить як укопаний, тільки очі муляє, — докинула свої п’ять копійок Вів. — Руто, дякую, що прийшла. Всі розмови — потім, тут не місце.

Щуролюдка з розумінням кивнула. Тапенті недвозначним штурханцем у плечі скерувала Руту до виходу.

Вів гепнулася на нари, книжку відклала вбік — паперовий мішечок наразі вабив значно сильніше.

Вона зазирнула всередину: велетенські пухкі калачі з листкового тіста й імбирні булки з патокою. Гарячі пахощі зводили з розуму.

На мить запала тиша.

— А я розказувала, який активний у гномів обмін речовин? — озвалася Ґалліна.

~

Випічки вистачило ненадовго, хоча Вів і розділила її порівну.

Ґалліна визбирала в жменю всі крихти, а тоді й пальці облизала:

— Бодай я луснула, яка ж смакота! То від кого це, кажеш, передачка?

— Не скажу, — пирхнула Вів. — Я свої точки не здаю.

— Ясно. А книжку даси глянути?

Орчиця неохоче простягнула томика.

Коли гномка розглядала обкладинку, в неї аж бісики в очах затанцювали:

— Ого! Це ж треба, як вдало бризки розлітаються, еге?

— Віддай.

— Та встигнеш іще! — Ґалліна вирвала книжку у Вів із рук і забігла в дальній куток. — І ти оце таке читаєш? Розказуй, цікаве?

— А тобі нащо? Хочеш і собі примірник купити?

— Бороніть боги, — вишкірила зуби гномка. — Мене від читання тіпає. Але ти можеш почитати мені вголос. Зрештою, нам тут більше нема чим зайнятися.

Вів кинуло в жар — вона згадала, на якому пікантному розділі зупинилася.

— Ем, та ні, в мене до такого хисту немає.

— Не викручуйся. О, пропоную угоду!

— Сира земле, розступись! Більше ніяких довбаних угод, — розпачливо простогнала Вів.

— Ну ти спершу вислухай, а тоді стогнатимеш. Отже, ти вголос читаєш мені кілька розділів, а я більше ніколи не згадую цю пригоду. До-ві-ку.

Орчиця звела брови:

— Цю пригоду?.. Тобто?..

— Тобто те, як я врятувала твою кремезну дупу від того кістлявого доходяги в сірих лахах.

Кістлявий доходяга в сірих лахах навіть не моргнув, коли про нього зайшла мова. Вів уже майже забула про його існування. Майже.

Орчиця ретельно обміркувала пропозицію. Подумки ще раз посмакувала початок гарячої сцени в печері й вирішила, що гра варта свічок.

— Гаразд. Один розділ.

— Три.

— Два.

— По руках, — Ґалліна кинула книжку Вів, і та зловила її на льоту.

— Тільки попереджаю: оповідачка з мене нікудишня.

— Ти спершу спробуй, а тоді кажи. Якщо зовсім кепсько буде — я сама тобі рота заткну.

— Угода є угода, — орчиця розпливлася в хитрій усмішці. — Нових умов додавати не можна.

Ґалліна тільки й фиркнула.

Вів тим часом якомога зручніше вмостилася під стіною, розташувала злощасну ногу так, щоб менше боліло. Кашлянула, прочищаючи горло. Її чомусь пробрав нервовий мандраж.

— «Райлі все життя прожила в морі. Змалечку — на палубі. Тоді підросла й уже могла тримати штурвал. Проте така вже вдалася тендітна, що...»

— «Тендітна»? Це яка?

— Йо-о-осип голий, — роздратовано пробурчала Вів. — Це означає «худенька». Ти даси мені спокійно читати чи будеш щохвилини перебивати?

— А ти будеш різними голосами персонажів озвучувати?

— Ні.

— Тю. Лайно якесь, а не угода.

— Ти сама це затіяла. То мені читати далі чи як?

Ґалліна обурено щось буркнула собі під носа, але махнула рукою, мовляв, читай.

Вів від того тільки звеселіла й продовжила:

— «...Така вже вдалася тендітна, що її мати постійно боялася, аби доньку не змило хвилею за борт. Райлі була прекрасна, як краєчок суходолу на горизонті, вперше вихоплений оком після тривалої і важкої подорожі морем. Утім, усі знали, що морячкою їй стати не судилося. А тоді ще й Теш об’явився. Одного погожого ранку він сів на борт, маючи при собі повні валізи чаклунських книжок. Відтоді Райлі не знала спокою ані на суші, ані на морі. Прецінь магія допомагала їй мандрувати туди, куди ще не сягали жодні судноплавні маршрути».

На другій сторінці гномка почала куняти, на третій — посапувати, а на четвертій уже повним ходом давала хропака.

Вів суворо зиркнула на сіромаху в камері навпроти — той досі не поворухнувся. Тоді орчиця прогортала кілька розділів уперед, до того місця, де зупинилася вдень, і продовжила читати вже мовчки.

Ох і важкий же видався день. Вів була виснажена й змучена. Незабаром її здолав сон. Розгорнута книжка тихо шелеснула й упала їй на коліна.