Книжки та кістяний пил

Анотація

Збувати час серед моря книжок, у товаристві гострої на язик книгарки — либонь, остання забава, що могла спасти Вів на думку. Проте саме цього потребували її душа й тіло. І саме таке дозвілля дало початок колосальним змінам у її житті.

Але й без пригод не обійшлося! Зіткнення з підозрілим чужинцем у сірих лахах, знайомство зі сварливою і амбітною гномкою, бурхливий курортний роман, навала озброєних шкелетів — виявляється, в Мурку не так уже й нудно!

Тревіс Болдрі Книжки та кістяний пил

Що не кажіть, а на все свій час

ПРОЛОГ

— Вісімна’! — проревла Вів, сильним вивіреним ударом шаблі відділяючи череп шкелета від його шийних хребців. Тоді зареготала й штурхонула недобитка плечем — той і повалився, тільки костомахи заторохтіли. Ще два кроки, помах навскіс угору — і шаблюка розтрощила іншому кістякові грудну клітку. Уламки розлетілися так, наче по них рубонули сокирою.

— Дев’ятна’! — орчиця вишкірила ікла й кинулася вперед.

У її жилах вирувала кров, м’язи скорочувалися в бездоганному ритмі, кожен вдих і видих чисто виспівував у легенях. Вів знала свої переваги — молодість, сила, вправність — і користалася ними на повну.

Поміж бастіонних дубів юрбилася армія Варіни Блідої — висхлі шкелети без крові й плоті, а втім, на диво моторні. Билися вони в мертвій — буквально мертвій — тиші, завзято тицяючи у Вів шпагами та списами, а вона спритно ухилялася й безжалісно проріджувала ряди нечисті.

Орчиця прорвалася на вістря атаки, добряче випередивши решту Ворренових Воронів. То були досвідчені вояки, що пройшли вогонь і воду, от тільки здебільшого підстаркуваті або й відверто старі. Старі й нестерпно повільні. Молоду кров вони намагалися тримати в ар’єргарді, але Вів такі порядки не влаштовували.

Десь попереду чигала некромантка, й Вів мала намір першою її дістатися. А коли ті старі шкапи доволочаться сюди, то застануть таку картину: орчиця знічев’я бавиться шаблею, а біля її ніг покотом лежить їхня здобич.

Із кожним помахом шаблі лік знищених мерців стрімко зростав, проте й цього було замало. Тоді Вів витягла з-за пояса молот і заходилася працювати обома руками. Вона невтомно сікла шаблею й трощила молотом. Щити розліталися на друзки, кольчуги розпанахувалися, як паперові, а черепи репалися, наче перестиглі кавуни.

Десь позаду лунали крики — Ворони добивали тих, кого проминула Вів, і стримували наступ почвар, які сунули з флангів. Хтось гукнув, щоб Вів не гнала коней. Орчиця лише глузливо пирхнула.

Аж тут її ногу пронизало крижаним холодом, який за мить перетворився на вогненну геєну. Вів сіпнулася, крутнулася на місці й устигла побачити — а потім і відчути, — як один із солдатів-шкелетів висмикує вістря списа з її стегна й знову заганяє глибоко в і без того величезну рану. Орчиця спершу навіть не повірила очам: хіба іржавий метал може так бездоганно розітнути спершу матерію штанів, а потім і живу плоть, її плоть? Але саме це й сталося. А тоді полилася кров. Море крові.

Вів заревла, молотом відкинула спис, махнула шаблюкою й розрубала шкелета надвоє. Рогатий шолом шугонув ледь не до неба, вимальовуючи несосвітенну траєкторію. Вів могла б пореготати з такого польоту, але в неї вже був інший клопіт — лютий, нестерпний біль, який заполонив усі думки. Біль, від якого поранена нога підкосилася, немов кукурудзиння.

Заливаючи все довкола кров’ю, Вів повалилася набік, у мох і багнюку.

До неї наближався ще один оживлений кістяк. У порожніх очницях мерехтіли язички блакитного світла, а посеред лоба палало Варінине тавро — діамант, увінчаний гілками, що більше скидалися на роги. Готуючись до смертоносного удару, шкелет підніс угору свій баштовий щит, по периметру обкутий іржавим залізом. Вів чула лише власне уривчасте дихання й те, як у кістяка заскрипіли сухожилля.

Орчиця спромоглася молотом зачепити край щита і відштовхнути той убік, проте в останню мить упустила руків’я. Сльози застилали очі, але їй так і не вдалося роззброїти ворога. Керований темними силами покруч замахнувся над безпомічною Вів іржавим мечем, а та не мала змоги бодай шаблею відбитися. Єдине, що їй лишалося, — спостерігати, як плаский шмат сталі невблаганно наближається до її шиї.

Тишу розітнув крик. Але кричала не Вів.

Воррен з розгону налетів на шкелета, аж той похитнувся й утратив рівновагу. Ще мить — і дворф одним ударом пернача розтрощив потвору.

По тому ватажок перевів погляд униз, на Вів. Від неприхованого розчарування на його обличчі орчиці заболіло вдвічі сильніше.

— Сила є, ума — нема. Тепера радуйся. Не руш, затисни рану й постарайся не врізати дуба.

Старий дворф зник у горнилі побоїща. Вів боялася й дихнути зайвий раз, аж тут повз неї ураганом промчала вся ватага Воронів. Заблищали клинки, засвистіли стріли, запалав магічний вогонь. Браві вояки зрівняли найближчі лави озброєних шкелетів із землею й розчинилися в імлі.

Вів залишилася сама-однісінька. Лупаючи очима, вона лежала й спостерігала, як із рани на стегні витікає її життя.

~

— Ти ба, ше не спустила дух?

Вів спробувала прочунятися. Здавалося, її зараз знудить. А може, й знудило, поки вона валялася безпам’ятна.

Перше, що орчиця розгледіла перед собою, — суворі Ворренові очі, які поблискували з-над заплетеної в коси, помережаної сивиною густої бороди. Вів мотнула головою й роззирнулася, але зосередити погляд не вдавалося — на неї наче хтось надів замацані жирними пальцями окуляри. Тепер вона сиділа, притулившись спиною до віковічного дуба. Вочевидь їй навіть стало розуму — і сил, — щоб відірвати поділ сорочки й перев’язати рану, заткнувши течу жмутком моху. Проте тканина вже наскрізь просочилася, а поруч кавкала мутна калюжа з крові та грязюки.

Від того видовища Вів знову ледь не зомліла, але Воррен повернув її до тями напрочуд лагідним ляпасом.

Дворф зітхнув і скрушно похитав головою.

Битва скінчилася. І якщо ватажкової присутності було замало, щоби судити про стан справ, то мляве вештання ватаги позад нього сказало все без слів.

— Я ше од самого початку узрів, яка в тебе натура. Прецінь сподівав, шо помиляюся. Але, клянусь бородою, я знав, шо так воно й буде. Недарма ж кажуть, молоде — дурне й зелене. Абись розуму набрати, треба крові пролляти. Гляди, з часом якась клепка в голові та й покажеться, — Воррен задивився вдалину, немов зазираючи в незвідане майбутнє, тоді знову прикипів поглядом до Вів. — Я таких новачків, як ти, наскрізь бачу. Отак гляну раз — і вже акурат можу дати прогноз, виживе воно чи не виживе. Передовсім на руки зирю. Нема шрамів? Один до одного, шо згине в першому ж бою.

Не знімаючи рукавиць, ватажок поплескав орчицю по міцному передраменню. Гора м’язів, але на шкірі жодного рубця. Вів і далі мовчки витріщалася на криваве місиво на правому стегні.

Навіть у сидячому положенні Вів довелося хіба зовсім трішечки підвести погляд, аби подивитися в очі Ворренові, який стояв над нею.

— То шо, твій перший бій стане останнім, га?

Вів проковтнула нудотний клубок і замружилася. Вона відчула себе останньою дурепою. Потім відчуття образи переросло в обурення, а від обурення, як відомо, пів кроку до злості.

— Ні, — прошипіла вона крізь зціплені зуби.

— Бігме, і не сподівай так легко відбутися, — зареготав дворф. — Але тепера будуть у тебе силувані вакації. Поки вавка не загоїться.

Вів закліпала очима:

— Ми зловили її?

— Дідька лисого ми зловили. Гадаю, Варіни тута й не було. Вона тільки воду скаламутила, абись заманити нас у бій із її кістлявими посіпаками. Прецінь ми поїдемо далі, на північ, і знайдемо її.

Упершись лівою ногою в землю, а спиною — об стовбур дуба, Вів спробувала встати. От тільки права нога зовсім не слухалася, а кожен удар серця відлунював пекельним болем у рані.

— Ясно! Коли ми рушаємо?

— Ми? — пирхнув Воррен. — Бачу, зразу не дійшло: маєш тепера вакації. Кажуть, за кілька миль звідсіля є якесь приморське містечко. Туди тебе й відвезуть. Заживе нога, а там, гляди, ми на зворотному шляху тебе й підберемо. Певна річ, якшо ти до того часу станеш на ноги, хе-хе, і не передумаєш. Так, заїдемо по тебе за кілька тижнів, якшо дочекаєшся й не гайнеш світ за очі. А як гайнеш... — дворф знизав плечима, — кхм, вважай, на тому й розпрощалися.

— Але ж!..

— Цить! Ну й уперте! Кому кажу: вакації. Сьогодні ти чудом вижила, але вдруге так може й не пощастити. Хочеш іще одну таку вавку заробити? — Воррен кивнув на закривавлену перев’язку. — І шо, сказати, який у мене буде прогноз?

Вів вистачило розуму промовчати.