Книжки та кістяний пил

32

— Ху-у-ух! — видихнула Мейлі, змахуючи з чола піт і закидаючи косу за спину. — І нащо я на це погодилася?!

Вів козирком приклала долоню до лоба й із верхівки кручі вивчала горизонт.

— Заради краєвиду! — підбадьорливо всміхнулася орчиця. Про те, що її саму сюди погнала гостра потреба проконтролювати виднокіл, Вів вирішила не казати. Тому просто пильно зирила вдалечінь, придивляючись до кожнісінької тіні, каменюки й кущика.

На обрії було чисто: ані тобі багатотисячної бузувірської армії, ані мертвотно-блідої жінки із чорнильно-чорними очима.

Вів трохи відлягло від душі.

Ліворуч, серед високих трав, стриміли надгробки, немов по лікті загнані в пісок кам’яні велети. Правіше від кованої загорожі, на пустищі, Рута з Ґалліною вдвох розстеляли зелене вовняне покривало.

— Не повірите, але я тут вперше, — повідомила Мейлі, задивляючись на північ. — Овва, оце так хатинка, справжні хороми, еге? — дворфійка кивнула на розкішний маєток, оточений живоплотом.

— Рута каже, там живе Кселія Ґрейтстрайдер, — пояснила Вів.

— Це та, яка пише книжки з розпусними сценами?

— Не такі вже вони й розпусні, — запротестувала Вів, хоча вони таки були розпусними.

— Я ж не кажу, що це щось погане, — усміхнулася пекарка, а в її очах затанцювали такі бісики, від яких Вів захотілося, аби Воррен іще трішечки затримався в поході.

Мейлі поставила на покривало плетеного кошика, який усю дорогу вперто несла самотужки.

— Руто, — защебетала дворфійка, — наступного разу ти ще й ту письменницю на розпродаж запроси! Випічка й розпусні романи — що може бути краще?

— Ха-ха! — реготнула щуролюдка. — Та я б і заговорити до Кселії не наважилася. Глянь на особняк, хіба схоже, що вона любить чуже товариство? Хоча ідея, звісно, хороша...

Вів тим часом відщебнула шаблю й обперла ту об ріг металевої загорожі цвинтаря. Вона не могла не помітити, як неоднозначно позирала на шаблю Мейлі. З одного боку, орчицю роздирали докори сумління. А з другого — така реакція страшенно дратувала. Ціною колосальних зусиль Вів приховувала обидва ці почуття. Звісно, тут, на кручі, за ними ніхто не стежитиме й, головне, точно не нападе зненацька. Проте після того нічного кошмару й такої відвертої розмови з Лантухом вона ні за які гроші не вийшла б із «Окуня» без зброї. Сьогодні вона ставила не на грубу силу меча, а на легкість і спритність, що їх забезпечує шабля. Щоправда, не минуло й пів дня, а орчицині руки вже скучили за Чорнокровом.

Ця прогулянка, зокрема й підйом на кручу, далася Вів значно легше, ніж минулого разу. Рана повністю затягнулася й украй рідко давала про себе знати. А ще орчиця нарешті змогла взути правий черевик — востаннє вона взувала його на світанку того дня, коли клятий шкелет проштрикнув їй списом стегно. Двічі.

Отож Вів уперше за довгий час знову почувалася собою. Ну, майже.

— Скажіть же, як добре на природі, на свіжому повітрі, — тішилася вона.

— Ага, розкіш, — фиркнула Ґалліна, знімаючи шкарбани й зариваючись ступнями в гарячий пісок. — Ти ж тупо загнала нас сюди. Ій-бо, дожилися. Кремезна орчиця, кровожерлива найманка, чий девіз «Не словом, а ділом», захотіла помилуватися краєвидом і влаштувати подругам пікнік, — гномка відпускала шпильку за шпилькою.

— Руті конче треба було розвіятися, — наполягала Вів.

— О, давайте все спихнемо на Руту! — вдаючи обурення, залементувала щуролюдка. — Це мені треба було розвіятися?!

— Ну а кому? Марудишся цілими днями, чекаючи на ту поставку. Та ти скоро мохом обростеш. Крамниця на замку, стіни пофарбовані, все чистеньке й новеньке, навіть килим! Чого там сидіти крячкою? Кажу, тобі треба подихати свіжим повітрям.

Ґалліна виляглася горілиць на покривалі, закинула руки під голову й замружила очі від сонця:

— Я тільки одне скажу: далеченько ж ми чесали як на те, щоб просто свіжим повітрям подихати.

— Я тобі теж дещо скажу: у Ворреновій ватазі діє одне цікаве правило, — гримнула Вів.

— Яке? — на згадці про Воррена Ґалліна аж очі розплющила.

— Хто ниє — той не їсть.

Мейлі засміялася переливчастим сміхом, дістаючи з кошика пляшки, келихи й ароматні перкалеві клуночки. Рута з перемінним успіхом намагалася відігнати від імпровізованого столу Коржика.

— До речі, про тих, хто не їсть... — Вів розстібнула портфель, відкоркувала пляшку кістяного пилу й сипонула на поки що безладну купку кісток.

Незабаром перед ними постав Лантух. Він зацікавлено роззирався, вивчав місцину. Тоді виставив уперед долоню й помалу ворушив пальцями, неначе насолоджуючись тим, як їх лоскоче вітер. Але ж він не міг цього відчувати. Чи міг?..

— Яка краса! — тужливо мовив гомункул, спостерігаючи, як розбиваються об берег хвилі, як даленіють на обрії цятки-кораблі. — А я так довго просидів у задушливій темряві. Стільки часу згайнував.

Вів укотре дивувалася тому, як яскраво скелетик проявляє емоції, хоча не має плоті, яка могла б забезпечувати міміку. Проте його жести, постава й тон говорили виразніше, ніж у багатьох тілесних істот. Потім орчиця із жахом подумала, скільки разів Варіна пробуджувала Лантуха лише заради виконання найбруднішої роботи — суть якої годі й уявити, — щоб потім знову відправити бідолаху в напівнебуття.

Проте зараз, коли Вів бачила, як Лантух ніжиться на осонні, їй і самій ставало тепліше на душі. Жаринка глибоко в грудях, що ледь була не згасла, знову розгоралася бадьорим полум’ям.

— З вашого дозволу, я б трохи прогулявся, поки ви будете трапезувати, — напрочуд безтурботно проказав гомункул.

— Та гуляй на здоров’ячко! Давно пора тобі показатися на світ білий, — Вів пригадала нічну розмову. — Точно, треба запровадити нову традицію: регулярні прогулянки містом.

Зі щелеп скелетика вирвався різкий звук, схожий на скрегіт камінців. Орчиця не одразу допетрала, що це Лантух так хихотить:

— Хай би як закінчилася ця пригода, проте навряд чи мені колись судилося вільно шпацерувати вулицями, — і додав із сумом: — Що більші сподівання, то болючіші розчарування.

Вів не здобулася на кмітливій відповіді, яка була б і чесною, і не грубою, тож вчинила як ніколи мудро й промовчала.

Скелетик пішов до краю кручі й замилувався на зграю морських птахів, що кружляли високо в небі.

Решта компанії повсідалася на покривало й узялася частуватися гостинцями, що їх наготувала Мейлі. Сама дворфійка вже нарізала свіжі хрусткі багети, понамазувала скибки козиним сиром і на кожну поклала по кілька штук маринованого перчика — пряного й пікантного. Вів повідкорковувала всім по пляшечці лимонно-пшеничного літопива. А на десерт ласували імбирним печивом, яке треба було вмочати в глечичок вершків із цукром.

Коржик не гребував кавалочками хліба, які йому щедро кидала Мейлі, проте не зводив щенячих очей із Ґалліни.

Що найцікавіше: Вів ніколи не бачила, щоб гномка ділилася харчами з грифтер’єром. Але судячи з того, як жадібно той стежив за кожним Ґалліним рухом, вона таки підгодовувала його — тишком-нишком.

Вів раз у раз поглядала на коліна Мейлі, що визирали з-під задертої спідниці, — білі й пухкі, немов ті вершки в глечику.

Із півночі повіяв лагідний бриз. Він доносив пахощі лугових трав, чортополохового цвіту й зовсім трішки — солі й водоростей.

Погомоніли, підобідали. Ґалліна одразу ж дала хропака, Коржик теж згорнувся калачиком, поклав голову на гномчиного живота, який здіймався й опускався в такт диханню, та й засопів.

Мейлі пригорнулася до Вів. Їхні руки переплелися. Орчиці захотілося обійняти дворфійку, заритися носом їй у волосся, втонути в теплих пахощах її тіла... Проте задовольнилася тим, що міцніше притулилася до Мейлі.

Рута розпашіла — чи то від спеки, чи то від наїдків і напоїв, а чи від усього разом. Вона зняла плащика, поклала собі на коліна й задивилася вдалину.

Вів простежила за поглядом товаришки й зрозуміла, що та дивиться на місто, яке розкинулося нижче на схилах. З кручі добре видно було товсті фортечні мури й тонкі цівки диму, що звивався понад дахами будиночків.

— Про що задумалася? — перервала мовчанку Вів.

Рута стрепенулася, немов проганяючи дрімоту.

— Думаю, нащо я так наперлася? — щуролюдка силувано всміхнулася й для переконливості потерла випнутий живіт.

— Ого, ну це вельми серйозна тема для роздумів, — реготнула Мейлі, одразу ж розпізнавши нещирість у відповіді товаришки. — Як ми не здогадалися!

Книгарка зітхнула й мовила:

— Ну гаразд. Я думала про батечка, — Рута знічев’я водила пучками між складок плащика. — Знаєте. Я так і не запитала в нього, чому.

— Чому — що? — не второпала Вів.

— Чому саме книгарня? Чому саме тут? Невже це була мрія всього його життя? Я так і не дізналася. Й уже ніколи не дізнаюся.

— А хіба тепер це має якесь значення? — Мейлі випросталася, але не відпустила руки Вів.

Рута знизала плечима:

— Мабуть, уже ні. Не знаю. Просто я й сама в себе цього ніколи не запитувала. Може, якби спитала в батечка, то й собі змогла б дати відповідь? А так... Стільки праці туди вкладено... І ви так багато мені допомагаєте. Підтримуєте мене... А я... — її лапки знесилено ляпнулися на червону матерію плащика. — Отак роками тягнеш ту саму лямку, робиш щось, робиш, і єдина причина, чому не перестаєш, — бо нічого іншого в тебе й немає, — Рута нервово шарпала плащик, аж доки не скрутила його жужмом. — Принаймні так мені іноді здається. Пробачте, що зіпсувала вам настрій. Наговорити таких дурниць — і це після всього, що ви для мене зробили. Під час пікніка! — вона кивнула на залишки трапези. — Так, у вас є всі підстави, щоби вважати мене тварюкою невдячною. От тільки я насправді безмежно вам вдячна!.. Мабуть, вас так ніколи не нагрібає, еге? — щуро-людка запитала це буцімто жартома, проте явно сподівалася, що хтось їй підтакне.

— Мене точно ні, — одразу ж відрізала орчиця. — Я знаю, хто я й для чого на цей світ народилася. І знала це змалечку, — Вів говорила так переконливо, що аж сама собі повірила.

— А мене, бува’, теж та-а-а-ак накриває, — мовила Мейлі, мимохіть стискаючи пальці Вів. — Але питання в іншому, Руто. От скажи: якщо ти покинеш книжкову справу, по-твоєму, тобі зразу полегшає?

Щуролюдка надовго замислилася.

— Ні, боюсь, не полегшає, — врешті відповіла вона.

— А як думаєш, чому? — допитувалася дворфійка.

— Гм-м-м. Мабуть. Мабуть, тому, що я багато чого втратила б. Позбавила б себе радості. — книгарка насупилася, добираючи слова, — знаєш, тієї особливої радості, коли розумієш, що хтось бачить світ так само, як і ти.

Несподівано для Вів Мейлі кивнула й пересіла так, щоби дивитися Руті у вічі:

— А ще — коли ця особлива персона бачить тебе справжню. І коли ти бодай на якусь мить забуваєш про самотність. Коли ви двоє відчуваєте одне й те саме. Чи принаймні ти на це сподіваєшся.

— Так! — радісно підхопила Рута. — Ось візьмімо, до прикладу, книжку. Книжка — вона як маленьке люстерко: буває, зазираєш у нього й бачиш, що на тебе звідти теж хтось дивиться! — щуролюдка поплескала Вів по солідному біцепсу. — Ось буквально нещодавно в мене таке було!

— Бо головне криється всередині! — засміялася Мейлі.

— М-м-м-м, яка диковина, що свиня некована! — закотила очі Вів.

— Ось бачиш, паляничко, — знову звернулася до Рути Мейлі, — в цьому й суть. Ось для чого ти це робиш. Як на те пішло, в мене та сама мотивація.

Руто задумливо задивилася на дворфійку.

Вів обмізковувала почуте й зважувала подумки, чи варто зараз щось казати, чи краще притримати язика за зубами, аж раптом з-за кованої огорожі кладовища пролунав глибокий замогильний голос:

— Міледі, гадаю, вам варто на це подивитися.

І від того «міледі» у Вів волосся на загривку дибки стало.

— Ви двоє — залишайтеся тут! — наказала орчиця. — Ґалліно, підйом!

Гномка міцно спала, довелося будити її штурханцями. Першим від них прокинувся Коржик — він обурено пугукнув на Вів, яка вже схопила шаблю й побігла до Лантуха. Вслід за нею босоніж подріботіла й Ґалліна — вона на ходу протирала очі й ледь чутно сипала прокльонами.

Гомункул стояв, схилившись, наче розглядав щось на землі. Кущик високої трави лоскотав йому ребра й хребет — щоправда, зсередини.

Вів зазирнула Лантуху через плече. Той боязко озирнувся.

Вони стояли над латкою чорної випаленої землі — таке буває, коли поцілить блискавка або на місці багаття. Латка була завбільшки зі стандартний щит, її обрамлювала така ж чорна обвуглена трава.

Можна було б подумати, що це цілком природне явище, от тільки на цьому попелищі проступав аж ніяк не природний візерунок: лінії утворювали діамант, увінчаний рогами з гілок.