Книжки та кістяний пил

31

Я стою на самісінькому краєчку мису. В обличчя подуває вітер. Він розвіває мені волосся — те тріпотить за плечима, немов чорний піратський стяг. Небом поволі пливуть темні пелехаті хмари. Бліде місячне сяйво освітлює гребені мінливих брижів, що із шурхотом котяться кудлатою ковилою.

Якщо не знати, можна подумати, що на морі штиль. Проте це не так. Я відчуваю, як удалині стугонять хвилі й із непереборною силою, хоча й на позір мляво, накочуються на берег. Відчуваю, яка неосяжна лють кипить у водній товщі десь там, за горизонтом. Я стою тут, немов самітне дерево, з якого осінні буревії обривають останнє пожовкле листя. Віч-на-віч зі стихією.

Утім, ні. Бачу знайомий відблиск чорніших за ніч очей. Знаю, вона чекала на мене. Врешті наші погляди зустрілися.

Вперше, відколи...

Вів зітхнула й згорнула книжку. Глянула на віконце попід похилою стелею. Запалений каганець сонно шипів слабеньким язичком полум’я, яке з перемінним успіхом розганяло гущу тіней. Надворі, судячи з шуму, здійнявся добрячий вітер. Він гупав у шибки й щораз доносив той примарний запах морозу й металу.

— Бодай мені лихо, навіть книжка не рятує! — пробурмотіла Вів, кладучи «Дім осуду» поруч, на солом’яний матрац. Тоді зиркнула на шкіряний портфель, що тулився до старої скрині в кутку. — Агов, ти там спиш? — прошепотіла.

У відповідь — анічичирк.

Орчиця ще раз тяжко зітхнула, загасила каганець і лягла горілиць. У кімнатчині було темно хоч око виколи. Хіба зрідка пробивалася одним-одна смужка місячного світла. Вів почувалася, наче лежить на дні глибокої ущелини, звідки навіть небо заледве видно.

Та невдовзі й місяць сховався за хмарами. Орчиця поринула в неспокійний сон.

~

Їй снилася Варіна. Варіна Бліда.

Зустрілися вони на краєчку мису. Було темно й вітряно. Шелестіла густа ковила.

Авжеж, місцина видавалася знайомою — Вів перед сном читала опис цієї сцени.

Некромантка стояла на відстані кількох десятків кроків. У неї були чорніші за саму пітьму очі, настільки чорні, наскільки це лиш можна описати засобами мови. Бездонна чорнота й ніщота, яка зяяла на білосніжній плоті. Волосся зміїлося лискучими чорними пасмами. І якщо все живе напувається водою, то Варінині риси свідчили про те, що вона напувається кров’ю. Варіна мала сині, як у мерця, вуста. Неживі, але пухкі й усміхнені.

На небі світила повня. І не просто повня — на блідій поверхні місяця було викарбуване тавро: діамант, увінчаний рогами з гілок.

Вів стало важко дихати. Грудну клітку здушували величезні, але невидимі лабети. Прибережні трави вмить пожухли й щезли. Натомість із землі почали поставати бридкі почвари. їхні очиці світилися замогильним синім вогнем. Коли покручі випростовувалися, з них клаптями відпадали багнюка й дерен.

— Вів, я бачу тебе, — Варінина постать мінилася й, обростаючи сухостоями та химороддю, яка постала з-під землі, удесятеро розросталася.

Ні, вона не просто розросталася — вона наближалася, плавно оминаючи шкелетів, що сонмищем сунули до розгубленої жертви.

Оговтуючись від заціпеніння, Вів стрепенулася й потягнулася до пояса, по шаблю. Але її там не було. Лише тоді орчиця відчула щось важке за спиною. Пальці блискавично намацали за плечем знайоме навершя. Подумки дякуючи долі, Вів міцно взялася за обплетене шкірою руків’я. Тілом заструменів запал, жага битви. Тепер уже вона не відступить. Навіть якби й хотіла — не змогла б.

А вона й не хотіла.

— Ти взяла дещо, що належить мені, — проворкотіла Варіна, насуваючи величезною хмарою порожнечі, що стирала все на своїм шляху. Довколишній світ розлітався попелом, наче пил, що його здули з мармурової надгробної плити. Зрештою не лишилося нічого, тільки сама Варіна.

Вів дістала з піхов меча і виставила перед себе. Цей меч уже належить їй і тільки їй.

— Чорнокров! — Варінин шепіт прогримів гучніше за тисячу громовиць. Чорнокнижниця заполонила собою весь видимий простір, вона була попереду, позаду, вгорі, внизу, зусібіч. А тоді засміялася крижаним сміхом і невидимим лезом вп’ялася орчиці поміж ребра.

Вів сіпнулася, прокинулася, спросоння затуляючи однією рукою гадану рану на боці, що пульсувала крижаним болем. Друга ж рука мертвою хваткою стискала руків’я меча.

Руків’я Чорнокрова.

~

Трохи очунявши, Вів переконалася, що ніякої рани на боці немає. Піднялася, сіла, спиною обпершись об каркас ліжка. Праве стегно несподівано нагадало про себе різким спалахом болю. Орчиця відкоркувала пляшку з кістяним пилом. За мить із портфеля висипалася купка кісток, які врешті вишикувалися в невеликого на зріст скелетика.

— Мені не спиться, — мовила Вів, коли гомункулові очниці засвітилися синіми вогниками. — Вибач, що й тебе розбудила посеред ночі.

— Вам потрібна компанія? — запитав Лантух своїм глухим замогильним голосом.

— Мабуть. До речі, дякую, що нарешті позбувся дурної звички казати на мене «міледі».

Невідомо, чи почув цей комплімент Лантух, бо тієї миті він витріщився на дворучного меча, що поблискував при кволому світлі каганця.

— У нього є ім’я, так? — поцікавилась Вів.

— Так.

— Чорнокров.

Скелетик спохмурнів.

— Вам щось погане наснилося?

— Отже, я маю рацію. Це меч на ім’я Чорнокров, — зачудовано повторила Вів. — Так, — зізналася насамкінець, — мені снилася Варіна.

Гомункул зітхнув — так гірко, що в орчиці серце кров’ю обіллялося.

— Моя Леді прийде сюди.

— Це якщо її доти не спинить Воррен. Проте якщо йому це й досі не вдалося... Гм-м... Тоді твоя правда, буде лихо.

— А хто такий Воррен? — запитав Лантух.

Тож Вів розповіла йому про Воррена, Ланніса, Тука та всю їхню ватагу. Орчиця спіймала себе на думці, що ще ніколи так довго не розмовляла з гомункулом віч-на-віч. А той умів слухати.

По завершенні оповіді Вів уважно придивилася до Лантуха. Він сидів у позі лотоса, щоправда, в такій її конфігурації, яку не витримали б ніякі м’язи й сухожилля, що їх у кістяного гомункула, на щастя, не було.

— Знаєш, — заговорила орчиця, — мені здається, ти нас обманюєш. Трішечки.

Скелетик довго обмірковував почуте.

— Чому ви так вважаєте? — зрештою поцікавився він.

— Не знаю. Вважай, нутром чую. Послухай, я щиро вірю, що ти зобов’язаний зберігати її таємниці. В цьому я не сумніваюся.

— Так і є, — ледь чутно шепнув Лантух.

— Але осмілюся припустити, що ти дещо від нас приховуєш. Не тому, що хочеш їй допомогти. І не тому, що намагаєшся когось уберегти. А лише тому, що боїшся своєї володарки.

— Вона все чує, — схлипнув гомункул.

— Прямо зараз?! — серце Вів ледь не вискочило з грудей.

Проте Лантух похитав головою:

— Ні. Але коли вона мене знайде, то витягне звідси, — він постукав по рогатенькому черепу, — всі думки й спогади. Прочитає їх, і я нічого не зможу приховати. — Вогненні очі так і бігали. — Може, це не очевидно, але я теж відчуваю біль. Вона вміє завдавати болю.

— Чорт забирай, яке жахіття! — кивнула Вів, взяла з ліжка меча, поклала собі на коліна й почала водити пучками по лезу. — Проте дозволь іще дещо спитати.

— Запитуйте, — підкорився Лантух, однак сині язички полум’я в очницях спалахнули з новою силою.

— Ти хотів би визволитися від неї?

Скелетик зволікав із відповіддю — либонь, уявляв мить, коли Варіна витягне з нього цей спогад і безжально помститься за непокору.

— Так, — врешті прохрипів Лантух.

— А, по-твоєму, буде колись краща нагода, ніж тепер? Якщо Варіна таки прийде, клянусь, я зроблю все можливе й неможливе, аби вона загинула від власного ж меча. Так, я зараз не в найкращій формі, але свою справу знаю. Ба більше, лиходійку переслідує найзвитяжніший на всіх Землях воїн. І він не сам. І раптом так складеться, що Варіна опиниться між двох вогнів... — Вів для наочності припечатала кулаком по долоні.

— Боюсь, сталь її не бере. Навіть ця, — Лантух боязко постукав крайньою фалангою по клинку Чорнокрова. — А втекти від неї чи скинути окови закляття — неможливо.

— Нехай сталь її не бере, проте немає нічого безсмертного, — зловісно зауважила Вів.

— А якщо у вас нічого не вийде? — ніяк не проймався оптимізмом нажаханий гомункул. — Що тоді? Вона житиме, поки й світ сонця. І так само довіку катуватиме мене.

— Ну добре, добре, я зрозуміла, ти налаштований на гірше. Проте я не вірю, що виходу немає. Як ти сказав, «сталь її не бере»? А що тоді бере? Ти ж маєш знати?

Лантух довго й задумливо чухав кістляве підборіддя, дивлячись кудись у порожнечу. Та врешті вогняні веремії замерехтіли обнадійливим світлом:

— Гадаю, є один спосіб. Але це буде нелегко.

Обличчя орчиці перекосила жорстока хижацька посмішка. Посмішка, якої мешканці Мурка за свої життя не бачили.

— Розказуй, — процідила крізь зуби Вів.