Хто ти?

СЕКРЕТАР РАЙКОМУ

Почалося літо. Зійшли з лугів весняні води. Над землею пройшли цілющі грози, напоїли поля життєдайною вологою. Ночами на обрії миготіли зірниці, повітря було парким, пахучим. Старі люди пророчили буйний врожай.

На початку червня Микола з Оленкою вирушили до району, щоб домовитись про роботу. Вийшли удосвіта. Ліс дрімав, обрій прокидався зі сну, розплющував блакитне око.

Микола роззувся. Оленка зробила те саме. Вона ойкала, щулилася, підстрибувала, натикаючись на грудочки. Він сміявся.

— Звикай.

Оленка хитро примружувалася.

— Я згодна. Буду босою. Тільки неси мене на руках…

— Двадцять п’ять кілометрів? — жахався Микола.

— Хіба так багато? — дивувалася дружина. — А ти ж обіцяв все життя носити на руках? Пам’ятаєш? Як признавався в коханні!..

— Ой і хитра ж ти, Оленко! — жартівливо сплескував руками Микола. — Так і хочеш проїхатись на чужій спині…

— На чужій? — ображалась Оленка. — А от і не чужа спина. Твоя спина рідна, люба, мила…

— Здаюсь! — Микола хапав Оленку на руки, ніс її по росяній Траві, зупинявся, цілував у потемнілі від жаги очі.

— Ми так ніколи не доберемось до району, Миколко…

Він опускав її на землю, брав за руку, вів, мов дитину, по лісовій стежині. Вони мовчали, слухали голоси пробудженої природи, вдихали тонкі аромати соснового лісу…

Незабаром вийшли з посадки. Попереду розкинулись поля сусіднього колгоспу. В рожевому промінні ранку поважно хиталися жита, гордо показуючи небу повновиде, ще зелене колосся. Микола зачаровано зупинився, замріявся. Прислухався. Над полями війнув вітер, а йому здалося, ніби то невидимі музичні інструменти взяли акорд. Ще раз. Ще. Переливи ніжних, майже нечутних звуків покотилися під небом, сплелися в чудову гармонію. Оленка з любов’ю поглянула на мужа, торкнулася його плеча.

— Ти чуєш музику, любий? — прошепотіла вона.

Він мовчки хитнув головою. Потім тихо сказав:

— В мені завжди звучить мелодія…І вірші… Вся наша земля, як поезія… як музика… Ось слухай…

— Миколко… Не орати, а збирати скоро треба…

— Не перебивай. Це ж не зведення по колгоспу, а вірші… Я ж експромтом… А ось я чую вже інший мотив…

— Правда, правда, Миколо… Тривожно в повітрі, тривожно на серці. Невже буде війна? — Оленка зіщулилася, ніби від холоду. — Я не можу зрозуміти… навіщо воювати, коли отака краса навколо…

— Наївна дівчинка, — ніжно обняв її за плечі Микола. — Якби всі розуміли красу і любов — давно б не було ні воєн, ні рабства… Згадай легенду, яку нам розповідав дід…

— Про істину?

— Ні, про жрицю, що приносила богу квіти… Наш народ віддає для світу любов і труд. Тому й важко нам думати, що можлива війна, руїна… Душі наші виховані красою, любов’ю. А там що робиться? Ти ж читала газети?..

Вони довго йшли мовчки, пригнічені думками про грізні події, про драму Європи, що здригалась в кривавих судорогах війни, сплюндрована чобітьми фашистів. Та скоро той смуток розвіявся разом зі сходом літнього сонця. Воно виглянуло з-за обрію — ясне, безжурне, животворне. Над сусіднім селом запалали верхівки тополь. Ударив треллю жайворон. Радісно зашепотіло чубате жито.

Незабаром їх догнала машина, яка везла з лісництва товсті дубові колоди. Шофер підхопив молодих, підкинув до району. Недалеко від центру вони зійшли. Установи були закриті. До початку роботи залишалося кілька годин. Микола повів Оленку на базар. Вони довго ходили між рядами, купили собі смаженої риби, хліба. Сіли на траві, недалеко від райкому комсомолу. Поснідали. Походили навколо районного будинку культури. Микола заздрісно дивився в вікна, заглядав на сцену, де стояв рояль.

— От якби в Зеленьки рояль. Можна було б знаєш як діло завернуть! Буду говорить в райкомі!..

Оленка читала афіші. Ввечері мав демонструватись фільм «Богдан Хмельницький». Вони вирішили подивитись.

О дев’ятій повернулися до райкому. Піднялися по широких сходах колишнього панського палацу на другий поверх. Тут колись Миколі вручали комсомольський квиток. Молодий секретар Нетреба, по прізвиську «Бра», гаряче говорив напутнє слово, закликав завжди бути вірним ідеям Ілліча, берегти чистоту серця і душі. Про нього Микола зберіг найкращі спогади. Чи працює він ще й досі?

Ось знайомі двері. На табличці напис: «Нетреба». Значить, він. Микола постукав у двері.

— Якого біса стукати? — почувся веселий голос. — Заходь і все.

Вони ввійшли до великого кабінету. Між двох прапорів побачили худе йоршисте обличчя з великими блискучими очима. Це був секретар Нетреба. Він схопився з крісла, вперся кістлявими пальцями в стіл, простягнув голову до Миколи, ніби гусак, що хоче вкусити.

— Те-те! Хто це? Чи не Горенко? Яким чином? Ти ж в консерваторії вчився! Яким чином, бра?

Микола внутрішньо посміхнувся. Нетреба ніяк не міг позбутися звички говорити замість «брат» — «бра»…

Він привітався, потиснув руку секретареві, познайомив його з Оленкою, розказав про свої плани.

Той підняв руки вгору, зацмокав.

— І-і-і! Молодця! Оце братва! Моє виховання! Значить, в село? В рідне? А не брешеш? Вірю, вірю! І жінку захопив? Ну й камса! Музика в маси! Оце да! Дай я тебе обніму! Ми таке закрутимо, що в носі засвербить! Спочатку в Зеленьках! Потім весь район. Ти розумієш, що це таке? Зітрем різницю! Між містом і селом! Фольклор, пісню — на новий рівень! Музика і хліб! Це тобі не штука! Це платформа! Підтримаю! Всіма силами!

— А голова колгоспу? Він може заартачитись. Я хочу придбати інструменти, рояль…

— Скрутимо роги, якщо заартачиться. Хай спробує! Ініціатива мас. Рух уперед! Гризи за горло! Не давай передишки! Широким фронтом. Збирай молодь. Жінка теж музикант?

— Ні, вона вчителька… Хоче в школу. Теж в Зеленьках…

— Оце да! — радів секретар. — Поворот до природи! Геройське рішення! Я подзвоню. В райвно. Буде порядок. Комсомолка? Тим краще. Візьмемо на облік. Включимо в роботу. Нові сили. Нові завдання. Вихор. Ураган…

Нетреба плескав Оленку по плечу, бив дружньо Миколу в груди. Очі його сяяли непідробною радістю, йоршистий чуб переможно стримів догори. Він сміявся, підморгував.

— А жінка в тебе — богиня. Афродіта. Діана. Як звать? Оленка. Певен, що краща за троянську Олену. Не червоній. Я по-дружньому. Я б на твоєму місці цілував її тільки по святах. Гріх цілувать щодня, так, як їсти борщ. Ха-ха! Молодці! Радий за вас! Такі б усі — завтра комунізм!

Прощалися весело, по-товариськи. Нетреба обіцяв підтримку, матеріальну і моральну.

— Буду навідуватись. Тим більше літом. Половимо рибки. Поговоримо з камсою. Хочу побачить діда твого. Обидили старого. Жаль. Багато падлюк на світі. Розумний дідуган. Багатюща голова. Тільки містик. Ну та нічого. Ти його слухай, а своє знай. Перелицьовуй те, що він каже. Так як Маркс і Енгельс Гегеля. Ха-ха! Передавай йому привіт. Бажаю щастя! Ну й молодці ж ви…

І довго ще ходив Нетреба по кабінету з сяючими очима, посміхався, ніби радів якимсь думкам…

ХЛІБ І МУЗИКА

У голови колгоспу з похмілля боліла голова. Під серцем смоктало. Перед очима виникали заманливі образи малосольних огірочків. Він уже хотів іти до Тетянки-самогонщиці, в якої це добро було щодня. Та раптом… халепа принесла Горенка.

Герасим Степанович незадоволено сопів, дивився посоловілими очицями на папірець, який поклав на стіл Микола. Водив товстим пальцем по рядках, мурмотів:

— Культвідділ… Угу… Посилаємо… для піднесення… Ти диви, піднесення! Що тут підносити, не розумію… Для організації музичних і хорових колективів… хм… колективів… єрунда якась…

Він подивився на Миколу, який, непевно всміхаючись, стояв перед столом. Кашлянув іронічно:

— Дивлюсь я на тебе, Миколо… Дивуюся. Чого тебе принесло назад, в Зеленьки? Вчився, вчився… і на тобі! Я думав, що ти чимсь путнім станеш… а ти знову у гнояку. Спати закортіло? Тут у нас уже є один… Іван Горпинин… Добре спить. Хе-хе!

Очі Миколині блиснули веселим усміхом. Він, не чекаючи запрошення, сів на лавку, поклав худі руки на стіл, пробіг довгими пальцями по уявних клавішах.

— Не спати я приїхав, Герасиме Степановичу! Діло робити! Ви кажете, гнояка? Це правда… До сих пір щось нема діла у вас! А пора б уже культуру підіймати! Людям ось так, — Микола провів ребром долоні по шиї, — ваша гнояка надокучила! Хочеться чого-небудь яснішого від сивухи!..

— Ну-ну! Ти не натякай!..

— Я не тільки про вас. Тут усі дудлять самогон. А чому? Тому, що пусто в душі. Пусто в клубі. Нікуди йти, нічого діяти після роботи.

— А ти що? Даси їм роботу після роботи? — єхидно хмикнув голова.

— Не роботу після роботи! — сердито сказав Микола. — Треба в душу людей нести красу, гармонію…

— Гармонія є в нас! — махнув рукою Герасим Степанович. — Всю душу перевертає щовечора!

— Я не про ту гармонію кажу, — засміявся Микола. — Коротше, треба нам піднімати культуру. Я вийшов з села, вивчився. І мені хочеться, щоб товариші мої в селі теж відчули красу мистецтва, як і я. А ви питаєте — для чого вернувся в село… Щоб дехто не киснув у самогонці, щоб замість матюків у клубі звучали мелодії Моцарта і Чайковського!..

— Іч! Загорівся! Ну йди, спробуй. Герой який! Вони всі плюнуть на твою культуру. Хіба що кіно подивляться. Так це й без тебе інколи крутять. А музика, всякі там симфонії — до лампочки! Главне — це хліб. Як пузо повне, то й чоловік довольний. То ми так собі й метикуємо — спочатку побільше сала, хліба, ковбаси…

— Самогонки, — підказав Микола.

— Самогонки, — згодився голова, — гм… гм… що ти мене збиваєш, сопляк? Ось не дай тобі поїсти два дні заспіваєш вовком! Куди й подінеться твоя культура. За горло схопиш найкращого друга або родича…

На чоло Миколи набігла тінь. Він встав, нахмурився.

— Ну, ну! Вже набичився! Що я таке сказав? Житейське діло. Бо багато прожив!.. Іди, раз кортить, піднімай культуру, музику давай! Ми послухаємо! Тільки нікому буде грати її. І ні на чому!..

— Я й хотів про це поговорити з вами. Купити треба інструменти. Набір струнних. І рояль. Потім організуємо хор!

— Іди ти к бісу! — розсердився голова. — Тут казанок болить од думок, не знаю, де взяти грошей на машину, а він рояль! І не думай. Іди, поки я не розсердився!..

— Герасиме Степановичу! Я повідомлю в район! Вони обіцяли підтримку…

Товсте обличчя голови налилося кров’ю, добродушні очиці стали злими, колючими.

— Загрожуєш? Хочеш мені підкласти свиню? Дивись, Миколо! По стежці дідовій ідеш? Його вдарили, щоб і тобі того ж самого не було…

— Не буде! — гнівно відповів Микола. — А музику дістанемо без вас. Я думав, що ви розумієте щось… а у вас… стидно!

Він хрьопнув дверима, вискочив надвір. Остудившись на повітрі, трохи заспокоївся. Попрямував до клубу через колгоспний двір. Здалека чулася протяжна пісня. Співали дівчата на городах, підгортаючи картоплю. Микола постояв, послухав. Радісно засміявся.

— Брешеш, голово, не тільки хліб цікавить наших людей. Пісня вічно живе в душі. Ось… подивись, навіть на роботі дівчата співають…

Він постукав у двері клубу. Ніхто не обізвався. Микола зирнув гору. Ого. Сонце вже підбирається до обіду. Невже й досі нема нікого?

— Він спить! — сміючись, крикнув якийсь дід з вулиці. — Ти гамсели кулаком!..

Микола заторохтів сильніше. За дверима згодом почулося човгання, незадоволений голос:

— Що таке?

— Одчини, Іване.

— А хто це?

— Микола Горенко…

Двері з рипом відчинилися. На порозі, зажмурившись від сонця, стояв хлопець з пом’ятим, заспаним обличчям. На правій щоці його чітко відбилася рука, яку він, певне, підкладав під голову замість подушки. В заплутаному нечесаному чубі стриміли лушпайки і солома. Він поглянув на Миколу, винувато, всміхнувся.

Горенко ввійшов до зали. Подивився на обшарпані стіни, на гасла, невміло написані червоним чорнилом, на запльовану, засмічену підлогу. Похитав головою:

— Ех, Іване! Що ж ти розвів тут? Як у свинюшнику. А сам?! Ти подивись, на кого ти схожий?..

Іван незадоволено засопів.

— Яке твоє діло? Приїхав з міста і вказує. Ти б попробував сам… А в місті всякий проживе… Там і кіно… і театри… і все таке…

— А ось я й спробую! — весело озвався Микола. — Мене в районі призначили завклубом. Тому й прийшов сюди…

— Брешеш?

— Правду кажу. Давай ключі, давай списки, що там в тебе є.

Іван розгублено стояв, Чухмарив голову.

— Як же так? А я? Куди ж я?

— Бачиш, — докірливо сказав Микола. — Доспався до того, що не знаєш, куди подіти себе! Такий бугай, запрягти — орати можна!

— У мене серце…

— Яке там серце. Лінь безпросвітна!

— Це ти правду сказав, — винувато прошепотів Іван. — Розсобачився я. А взагалі… до душі мені клуб… Якби робити по-справжньому — я б усім серцем…

Микола дружньо вдарив його по плечу, підбадьорливо всміхнувся.

— Знаєш що? Я тебе залишу в клубі. Тільки спати — забудь. У нас на меті — велике діло!..

— Вивернусь, Миколо, навиворіт! Буду працювати, як змій! — зрадів Іван.

— Вивертатися не треба. Давай посидимо разом, поміркуємо, що можна зробити. Сьогодні зібрати хлопців і дівчат можна? На дев’яту-десяту годину вечора?..

— Зберу. Напишемо об’яву. Пробіжу по селу. Сам скажу всім…

— Значить, домовились. Де в тебе папір? Чорнило? Пиши…

НЕВДАЛИЙ ДЕБЮТ

Іван Горпинин прибіг до Миколи о восьмій вечора, радісний, збуджений. Одсапуючи, сказав:

— Чоловік півсотні буде. Все село оббігав…

Микола подякував йому, одіслав назад, щоб приготувати клуб до першої зустрічі. Хвилюючись, одягався в новий костюм. Оленка допомагала йому, гладила сорочку, зав’язувала краватку. Підбадьорювала.

— Ти не бійся, Миколко… Я знаю, ти вмієш. Розкажи їм про свої задуми, плани — і всі підуть за тобою. А я побуду тут, з дідом… щоб ти вільніше себе почував…

— Спасибі, ластівко… Спасибі, горличко моя..

Він цілував жінку, тайком оглядаючись на матір, яка невпинно поралась у хаті. Мати нишком всміхалася, сяючи промінцями сумовитих святих очей. Вибачливо обзивалась:

— Дивися, синку, лагідніше будь з людьми… Вони ж твоєї душі не знають. А міряють кожен своєю мірою. Дехто всякі слухи розпускає…

— Які, мамо?

— Е… не варто говорити… Мелють язиками, мов корова хвостом. Та ти знай своє, синку. Роби добре діло…

Микола йшов до клубу святковий, піднесений, повторюючи в пам’яті слова, які він збирався сказати хлопцям і дівчатам. Про народні, пісенні традиції, які слід відродити. Про класичну музику, надбання якої треба нести в село, стираючи грані між селом і містом. Про хорові колективи, які могли б поряд з народними піснями розучувати і виконувати складні сюїти і ораторії, творити власні пісні.

Одразу після того вечора, коли дід Василь розповів легенду про істину, Микола захопився ідеєю створити оперу про древньослов’янського юнака Доброслава. І вдень і вночі переслідувала хлопця та думка. Перед ним уже мріли, народжуючись з імли віків, казкові постаті предків, їхні походи і битви. В просторі звучали арії і пісні, ніжні і палкі мелодії, дзвін мечів і журливий плюскіт дніпровського плину.

Він цілував Оленку над річкою, а в її очах бачив блиск очей Троянки, що проводжала коханого в далекі краї за правдою, прислухався до тихого голосу дружини і чув у тім голосі смутну пісню билинної дівчини. В сні він прокидався від могутнього хору древлянських дружинників, тремтів від захоплення перед видіннями жриці Краси…

— Що з тобою, сину? — турбувалася мати. — Ти співаєш вночі, щось мугичеш… Може, захворів?..

Микола сміявся. Оленка лукаво дивилася на нього, розуміючи, в чому справа. Вони йшли з Миколою в ліс і там палко говорили про майбутню оперу, про її героїв, про їх нерозривний зв’язок з сучасністю.

І ось тепер прийшла пора творити. Микола знав — буде все. І опера, і ораторії, і симфонії. Аби лише вистачило снаги, бажання, запалу. Аби лише юнацтво підтримало, допомогло на цій нелегкій, але чудовій дорозі. Думка летіла далі й далі, малювала яскраві обрії, головоломні перспективи. Захоплений нею, Микола незчувся, коли прийшов до клубу. Вікна світилися, з-за дверей долинав веселий гомін. Біля клубу крутилося десятків два хлопчаків. Вони зацікавлено заглядали в двері, вікна, сподіваючись на видовище або кіно.

Микола з похололим серцем ввійшов до залу. На мить запала німа тиша. Він поміж рядами пройшов до сцени. Дві гасові лампи ледь освітлювали приміщення. Він став ближче до однієї з них, кашлянув. Хтось засміявся, голосним шепотом сказав:

— Це він тебе викликає, Гапко…

В залі зареготалися. Микола поблід, змішався. Йому здалося, що присутні дивляться на нього зверхньо, іронічно. В душі зароджувалося неприязне почуття до цих смішливих, войовничих невігласів, які, не знати чому, вороже зустрічають свого ровесника і товариша після п’яти років розлуки.

Недалеко від сцени сидів Сергій. Його біла кучма підбадьорливо метлялася, він весело підморгнув Миколі. Давай, мовляв, не бійся!..

Микола ще раз кашлянув, хрипко проголосив:

— Товариші!

З задніх рядів хтось знову крикнув, піддражнюючи:

— Зараз ми вам прочитаємо лекцію на тему: «Вплив музики на врожай цукрових буряків!»

Знову регіт потряс зал. Микола зовсім розгубився. Всі розвеселилися, почали голосно перемовлятися, лузати насіння. Той об’єднаний тріск десятків зубів чомусь найбільше вразив Миколу. Він не стримався, безконтрольна лють заклекотіла в його грудях, обида залила свідомість.

— Як вам не соромно! Я прийшов, щоб поговорити з вами, розпочати цікаву роботу, а ви хуліганите та насіння лузаєте! Клуб же ваш власний, а ви його в свинюшник перетворили!

— Чистоплюй який! — почувся ображений дівочий голос. — Вирядився фертом, фіфу з города привіз та й думає, що пан! Бачили й не таких!.. Брудно йому в нас, одвик!..

У Миколи серце впало, в грудях щось занило. Що це? Звідки такий потік злоби, ревнощів і недовір’я? Хіба це не ті хлопці й дівчата, з якими він ганяв обручі по вулицях, їздив на соняшничині, купався в Дніпрі і драв пташині яйця на лузі? Хіба з іншими він ходив до школи і слухав розповіді вчителів про красивих і ясних душею людей?..

Посеред рядів підвелася невисока, кирпата дівчина — секретар комсомольської організації. Вона затрясла маленьким кулачком, блиснула чорними оченятами.

— Ану замовкніть! Як не соромної Микола приїхав у село, щоб навчити нас справжній музиці, пісні, а ви його зустрічаєте, наче уповноваженого з району!

— Хай не задирає носа!

— Самі вчені!

— Без нього вміємо співати!

— На біса нам його консерваторія!

— Ей, дівчата, пішли на вигін. Заспіваємо без учених…

— Пішли…

Загуркотіли лавки, зашуміли дівчата і хлопці, потяглися до виходу. З гамором, сміхом і свистом повалили на вулицю. Над селом полинув дзвінкий заспів:

Микола стояв непорушно, засоромлений, розлючений, змішаний. Яка ганьба! Позорище! Провал! Куди подіти очі від сорому? До нього підійшов Сергій, дівчина-секретар. Вони щось говорили йому, втішали. Микола не слухав. Ледве стримував сльози обиди, злості, карався думкою: за що? чому?

А в вечірньому небі сумовито звучало, затихаючи:

Микола зірвався з місця, не прощаючись ні з ким, вибіг на вулицю. Городами пробрався до річки, сів на кручі над водою. Хвиля тихо, ледве чутно хлюпала, вторячи вечірній тишині, зоряному спокійному безмежжю. Гнів проходив у серці хлопця. Він став відчувати, що допустив якусь помилку.

Викупавшись, Микола пішов понад берегом. Ще здалека побачив огник біля землянки діда Василя. Над лозами курився димок, чимсь смачно пахло. Біля вогню темніли дві постаті. Чувся гомін.

Микола виступив з пітьми. Одна з постатей метко схопилася, з радісним вигуком кинулася до нього.

Оленка! Вона взяла Миколу за руку, потягла до вогню.

— А ми з дідусем картоплю печемо, — гордо заявила вона. — А завтра юшку зваримо! Сідай до гурту. Він таке цікаве розповідає. Про подорож навколо світу! А ти не чув! О!..

Микола привітався з дідом, сів на пісок. Дід Василь запитливо зиркнув на нього з-під навислих брів, насмішкувато запитав:

— Щось не так?

Микола мовчки кивнув. Оленка злякано заморгала віями, жалібно мовила:

— А що? Тебе обидили? Миколо! Чого ж мовчиш?

— Все ясно, — махнув рукою дід. — Мабуть, почав з трибуни — в переносному розумінні, звичайно: «Ми та я, прийшли до вас! У нас завдання! У нас проблеми! Ви повинні!» Чи не так, Миколо?

— Угу, — присоромлено схилив голову Микола.

— Ото ж бо й є. Ану розкажи все, як було…

Хлопець ображено засопів, але все-таки розповів. Дід помовчав, підкинув у вогонь хмизу, розворушив його, і коли полум’я осяяло обличчя Миколи мінливим промінням, строго сказав:

— З дурниць почав. Бо думав, що виконуєш ве-е-елике завдання! Всесвітню місію! Що людство без тебе пропаде! Не міг робити діло просто, спокійно… так, як, наприклад, дихаєш…

Микола вражено глянув на діда. Велична простота цієї думки блискавично ввійшла до його свідомості. Він схопив мозолясту, покорчену від роботи старечу долоню, вдячно потряс її.

— Ой діду, спасибі вам! Я був просто дурень безмозкий! Ой і розумний же ви!

Дід Василь з досадою махнув рукою, одвернувся. Незадоволено буркнув:

— Який там розумний. Не розкидайся такими словами. Світ розумний, а не я. В кожному таїться знання — від найменшого до геніального… Тільки дехто тримає його під сміттям… Живи, думай, а головне, працюй… і не як-небудь, а на повну силу… і не ради возвеличення себе, а ради інших людей… і ти зрозумієш всю мудрість світу..»

— Дідусю, — тихенько озвалася Оленка, дивлячись захопленими очима в зоряне небо, — мені здається, я починаю розуміти…

— Що, дитя моє?..

— Велику суть колективізму… братства… творити ради інших, ради друзів своїх… і тоді…

— Тоді, — підхопив дід, вигрібаючи спечені чорні картоплини з жару, — всі душі будуть відкриті для інших, всяка діяльність буде не для себе, а для всіх, зникне егоїзм, і людство стане як єдиний торжествуючий дух… побудує царство свободи…

— Це вже щось містичне, діду, — несміливо озвався Микола.

— Дурниці! Яка там містика! Зрозумій, що людина буде розвиватися без кінця. Боги всіх народів будуть блідими тінями проти майбутньої прекрасної людини… Що? Зрозумів тепер? І ти, доню? От і добре… А тепер хапайте картоплю, доки гаряча, лупіть її. Ось сіль… Нема нічого кращого з їжі від печеної бульби. Хто не розуміє цього, тому ніяка філософія не поможе. Хіба не так, голуб’ята мої?..

СВЯТО БУДНІВ

Перший урок пішов Миколі на добро. Він вирішив не агітувати, а діяти. З’їздив у Київ, вициганив у директора консерваторії кілька стареньких музичних інструментів — скрипку, дві гітари, три балалайки. З тією здобиччю впевнено повертався в Зеленьки. Коли підходив до клубу, зустрів Герасима Степановича. Той здивовано блимав п’яними оченятами, розводив руками.

— Я думав, що ти базіка… А ти хлопець діловий… Ну-ну! Хвалю! Валяй! Побачимо, що ви награєте…

Микола не відповів йому. Втомлено ввалився до залу. Там його ждав Нетреба — секретар райкому. Він допоміг Миколі розгрузитися, весело торохтів;

— Оце по-нашому! За діло! Без теревенів! Кажуть, що спочатку ти підкачав! Секретарша ваша казала! Ну, нічого! Братва хороша! Їм дай діло. Поменше слів. Покажи суть. Слова — зерно. Не роби з них полови. Кожне — в серце. Виросте колос. А полова — за вітром. К бісу! Туди їй і дорога! Базік багато! Трудяг мало! Шуруй, Миколо! Ось я тобі привіз! Добився! Культвідділ скріпив! Асигнував. Контрабас! Мандоліни. Балалайки. Плюс твоє! Грім! Щоб через місяць — перший виступ! Соціальне замовлення! Ха-ха! Жартую! А все ж таки — не мнись! Надіюсь!

Микола сяяв. Оглядав новенькі інструменти, привезені Нетребою, настроював. Іван Горпинин недовірливо всміхався, торкався несміливо товстими пальцями до контрабаса, ніби не вірив, що є такі величезні балалайки.

— Оце да! — чухмарив він потилицю. — Невже й на цій штуці грають?

— Ні, дрова рубають! — сміявся Нетреба. — Миколо! Перший ентузіаст! Учи!

— А я зможу? — не вірив Іван.

— Як артист гратимеш! — пообіцяв Микола. — Сьогодні ж зберемо бажаючих. Пиши просто:

«Перше заняття гуртка струнних інструментів. Запрошуються всі охочі».

— Правильно! — гукав Нетреба. — Поговори з стариками! Тут є цимбалісти. Оверко! І його син!

— Знаю! Здорово грає.

— От бач! Поагітуй. Головне — вісь. Потім закрутиться. Ну, я побіг. Там у лісництві машина. Вантажить дрова. Я попутно. Заїду. Готуй рибку. Ха-ха. І півлітра не завадить. Ми ж не монахи. Жінці — салют. Діду — поклон… Прощавай…

З цього дня закрутилось. Щовечора в клубі велося заняття струнного оркестру. Охочих знайшлося багато. Крига настороженості розтавала. Ніхто не згадував неприємного вечора першої зустрічі. Микола одразу сказав, що не варто городити город, якщо збиратися тільки для бринькання. Вчитися справжньому мистецтву, читати ноти, виконувати, крім народних мелодій і пісень, класичні твори — ось завдання. Ніхто не заперечував, навіть старий цимбаліст Оверко прошамкав, широко всміхаючись зморшкуватим обличчям:

— Давай, Миколо, вчи! Хто ж собі гірше хоче? Більше гарної музики буде — менше сивухи. Як колись молитва — так зараз буде музика.

Щирі слова Оверка підтримало юнацтво дружним гомоном.

І пішло… і пішло…

Звичайні буденні дні для Миколи перетворилися в свято. Дивна гармонія звуків, що жила в його душі, запозичена в народу, в безсмертних творців, в природи — виливалася бурхливим джерелом в інші душі, тривожила їх, причащала до великої тайни мистецтва. Як ніколи, Микола тепер збагнув справедливість слів діда Василя. Працювати так, як дихаєш. Не думаючи, що комусь робиш послугу. Світ виховує, насамперед, тебе, а не ти світ…

Оленка раділа Миколиним успіхам. Інколи приходила на заняття, з насолодою слухала чудові народні мелодії. Записалася в хоровий гурток, куди ввійшло більшість вчителів. Вона подружилася з дівчатами, розпитувала про школу, про місцевих дітей, з хвилюванням, ждала вересня. Часто уявляла собі перший урок. Блискучі дитячі оченята. Напружену тишу. І її слова:

— Здрастуйте, діти… Я ваша нова вчителька. Звуть мене Олена Мусіївна. Ми з вами…

І так далі… і так далі… котився плин її думок, малював заманливі картини уроків, великих успіхів її учнів… її вихованців… Яке щастя брати участь в створенні нових доль!..

Минало літо. Луки жовтіли, покривалися копицями. По курних шляхах день і ніч ревли машини, везучи хліб в район. Новостворений оркестр і хор виступили з кількома концертами. Про зеленьківський клуб заговорили в районі, писали в газеті. Микола щиро радів. Навіть голова Герасим Степанович роздобрився, побачивши такий поворот справи, обіцяв купити рояль…

А Оленка розцвітала. Вона вже була не дружи пою, не коханкою, не другом навіть… а невіддільною частиною Миколи. І не почувала в цьому рабства… Навпаки! Глибоко в серце ввійшло усвідомлення великої свободи… То було звільнення від залишків егоїзму… Вони жили життям одне одного. Інколи в мріях, в мареннях Оленці уявлялося, що вони з Миколою дружна мурують якийсь осяйний храм спільної душі…

Вони допомагали колгоспникам складати сіно в копиці — її захоплював дружний ритм роботи, хвилююче, нез’ясовне відчуття єдності… Співали в хорі — вона завмирала від щастя, глибиною душі проникаючи в тайну гармонії… Гуляли в лісі чи на річці — Оленка благоговіла перед красою природи…

Дід Василь приязно всміхався, підбадьорював молодих, радів їхньому нехитрому щастю. Та коли залишався на самоті, на чолі з’являлася тінь важкої задуми. Він ніби передчував, що рядом з великим щастям десь крадеться біда. Звідки вона мала прийти — сувора доля? І коли?.. Відповіді не було… Мовчали стіни землянки, співала урочисті гімни природа, безжурно котив прозору хвилю Дніпро між благословенних берегів… Але дід знав, що велика радість не буває без горя…

ЩИРІСТЬ

Наступило перше вересня. Оленці дали другий клас. Вона страшенно хвилювалася, довго готувалась до знаменного дня, репетирувала уроки перед Миколою. Він сміявся, втішав:

— Поменше готувань. Згадай мій урок. Готувався, готувався, а мене мордою в грязь. Життя не любить репетицій. Побільше щирості…

І ось вона переступила поріг класу. Дружно застукали парти. В золотих скісних потоках сонячного проміння, яке лилося з вікон, заіскрилися розмаїті чуби і кіски. Чорні і білі, попелясті і руді. Оленці здалося, що минає вічність. Якимсь чужим голосом вона сказала:

— Здрастуйте, діти!

— Здра! — не дружно, але щиро загомонів клас. А потім чітко пролунав ззаду здивований дівчачий голосок:

— А яка гарна!

Хтось засміявся. Оленка почервоніла. Поспішаючи, поклала на стіл книжки, журнал, промовила:

— Я ваша нова вчителька. Звати мене Олена Мусіївна… Сідайте, діти. Будемо знайомитися. Я викликатиму вас, а ви відповідайте…

З середини класу піднялася рука. Оленка здивовано поглянула туди.

— Що таке?

З-за парти підвелася худенька дівчинка з кирпатим носиком, в простенькому платтячку. Вона, відверто дивлячись в обличчя нової вчительки, запитала:

— А то правда, що ви втекли з дому?

Сусід смикнув її. Хтось пирхнув. Оленка відчула, як по спині пробіг холодок. Вона заціпеніла. Їй хотілося провалитися крізь землю. До горла підкотився клубок відчаю, вона почувала, що заридає. Дивилася в щирі і жорстокі дитячі личка, гарячково думала: «Що робити? Де вихід?..» Щирість — почувся голос Миколи. Щирість — ласкаво примружились очі діда Василя… Тільки так…

Вона пересилила себе, ясним поглядом повела по класу. Голос її був твердий, спокійний.

— Тихо, діти… Я відповім. Справді, я втекла з дому. Не втекла, а пішла. Пішла від бруду, від сірості. Від нікчемного і пустого життя. В широкий світ. Я пішла до вас. Щоб дивитися, ось як тепер, у ваші очі, щоб передавати вам найкращі скарби землі — знання. Я знаю — є тільки один правильний шлях у житті. Ви нічого не зробите доброго, не створите нічого цінного, якщо не підете по ньому… Той шлях — щирість. Перед самим собою, перед іншими…

Клас мовчав, слухав. Уважні, серйозні личка, блискучі очі, а в них — дружнє співчуття. Душа в юної вчительки співала, розквітала. Вони — її друзі і союзники. Вона говорила далі — щиро, натхненно, і відчувала, що між нею і дитячими серцями виникають невидимі перші ниточки дружби… Хай діти не все розуміють, але вони відчують велику щирість, яка назавжди зв’яже їх незамінимим довір’ям…

ВЕСНЯНА ОСІНЬ

Минали дні. Сповнені роботою, мріями, планами. В один з вересневих днів приїхала неждано мати Оленки. Вона примирилася з одруженням дочки, привезла їй одежу, свої подарунки. Хильнувши чарку перваку, вона навіть розчулилася, поцілувала Миколу і, схлипнувши, сказала:

— Живіть. Я нічого… Тільки не заривайте себе в цій ямі. Ви ж, Миколо, можете висунутися. Я чула, що ваш оркестр гримить. Це правильно. Зробіть ім’я, а потім — в місто. Дадуть квартиру, дітки з’являться. Заживете, як люди…

— Тут теж люди, свахо, — докірливо мовила Миколина мати.

Оленка гарячилась, заперечувала:

— Як не соромно, мамо… Що ти пропонуєш Миколі! Використать село, як драбину? Щоб вилізти вище? Та люди тоді плюнуть на нас…

— Люди, люди, — буркотіла мати. — Що там люди! Надійся на свої сили. Люди — вони тільки й ждуть, щоб ногу підставити…

Микола ледве стримувався. Зрештою, хай виговориться. Переконувати її словами ні до чого. Не вийде. Вона сформувалася давно і твердо. Все, що не підходило під її погляди — було дивним, неприродним, незрозумілим…

Марія Іванівна прощалася з дітьми розчулено. Запрошувала в гості. Сідаючи в машину, кричала:

— Дивіться, щоб дітей не було. Доки не переїдете в Київ. Одержите квартиру — тоді хоч десятеро!..

Коли вона поїхала, дочка полегшено зітхнула. Все-таки це була єдина тінь в її серці — розрив з батьками. Які б вони не були, а забути не можна того, що по-своєму, як могли, мати і батько плекали її, пестили, мріяли про її щастя. Вона пішла по іншому шляху — але, може, в цьому і їх заслуга. Часто люди йдуть від протилежного. Життя складне… його не можна розрахувати наперед…

Наступала золота осінь. Інколи після роботи Микола з Оленкою йшли в ліс, збирали гриби. Втомившись, лягали на товстий пружний мох, слухали симфонію осіннього дня. Над верхів’ями дерев метався прохолодний вітер, з глибини неба линули кошлаті хмари, а Микола, схилившись над Оленкою і заглядаючи в очі, імпровізував вірші, в яких на всі лади оспівував її.

— Он Миколо, дивись, перехвалиш мене, — сміялася щасливо Оленка, в пориві ніжності притягаючи його до себе на груди. Він охоплював її сильними руками, завмирав од щастя, шалено цілував покриті золотим пушком руки, ноги. А в хвилини найбільшої близькості забували світ — їм здавалося, що тіла їхні зливаються з тремтливою, дрімаючою землею, а душі — з неосяжним прозорим небом.

Вставали з предковічної постелі, йшли по барвистому килиму жовтіючих трав. Микола любив зупинятися біля тонкої ніжнокорої берізки, що вже струшувала на землю жовтогаряче листя. Прихилившись до стовбура, читав:

Оленка удавано жахалась, тупала ніжкою.

— Що це значить, Миколо? Хіба я не твоя суджена? То, виходить, ти ще когось ждеш?

— Та ні, ні! — захищався Микола. — Це я писав рік тому. Бо не знав, що зустріну тебе.

— Тоді переробляй закінчення, — жартувала Оленка. — А то розлюблю. Ану, поете, живо!..

— Слухаю, королево моя. Іди туди, за той луб. Уявимо, що я тебе вперше бачу, зустрівши в лісі. Ось так. Готово. Є нові рядки. Читаю…

— О, тепер добре! Я вже не серджусь, любий!.. Поцілуй мене…

Оленка знову завмирала в обіймах Миколи, шепотіла:

— А ти знаєш, я теж перевіряла себе…

— Як, Оленко?

— Одходила вбік. Дивилася, як ти виходиш з-за кущів. Я уявляла, що вперше бачу тебе. Думала: чи інший раз полюбила б тебе?

— І що ж?

— Кожен раз полюбила б! — раділа Оленка. — Тисячу разів зустріла б — все одно! Тільки тебе!.. Тільки тебе!..

Зливались воєдино промені сірих і блакитних очей, змикались трепетні руки навколо стану… А осінь сипала згори багряне і золоте листя, ніби дякуючи їм за невмирущу весняну любов…