Хто ти?

Мелодія п’ята ЛЕГЕНДА ПРО ІСТИНУ

В прадавні часи жив над Славутою древлянський хлопець Доброслав. Не такий був, як усі. Інші безжурно ходили в походи, одружувалися, родили дітей, полювали і вирощували врожай. Жили, як і належало жити, не задумуючись, звідки тече Славута, або хто метає блискавиці з грозового неба. Кажуть жерці, що Перун, — значить, так воно і є…

А Доброслав не міг задовольнитися таким життям. Він болів за муки інших людей, ненавидів насильство, гнівався, коли бачив обиду слабших і пиху сильніших. Він бачив грубе і темне життя своїх одноплемінників і просив у богів іншої долі. Та все текло, як раніше. З бруду не родилася чистота, з ненависті не з’являлося добра між людьми…

І запечалився вельми Доброслав. Часто він говорив своїй молодій дружині Троянці:

— Життя віддав би, щоб змінити підле, темне животіння древлян. Не можу більше терпіти… піду питати в людей, може, хто знає, де знайти відповідь на мої терзання…

Довго ходив молодий вояк по нетрях і лісах, по городищах і скитах. Нарешті забрів Доброслав до славетного столітнього пустинника, який з’явився, не знати звідки, недалеко від київського городища, йому відкрив він наболіле серце, змучену душу. Вислухавши, старий сказав:

— Це вічна дорога, синку… Не ти перший народився на ній. Ти хочеш знайти істину, побачити своїми очима взірець бажаної краси та щастя. Чи правду я кажу?

— Правду, батьку… Покажіть же, куди йти, де шукати істину… Я на край світу полечу заради неї…

Довго мовчав пустинник, думав. Врешті сказав:

— Сам не відаєш, чого прохаєш, синку… Я вже пройшов той шлях, на який поспішаєш ти… і міг би сказати…

— Не треба! — гукнув Доброслав. — Я не залишуся в незнанні. Тільки сам хочу звідати до кінця всю радість чи гіркоту шукання! Покажи, старче, куди йти мені? Цього лише прохаю!..

— Рано ти народився, вояче, — сумно озвався пустинник. — Твоя сила — як буря над пустинею. Котиться, несе хмари піску, а користі ніякої. Млина треба, вітрил… Або молоти зерно, або нести вперед кораблі! А такого вітрила для тебе ще нема… Одначе йди… Я скажу тобі, куди… Далеко на півдні, в тім краю, де горить ясним вогнем вечірня зоря, на березі моря стоїть храм Безсмертя. В ньому з давніх-давен доля поставила статую Істини. Обличчя її не бачив ніхто — воно закрите чорним покривалом. Хто зірве ту запону, той помре в храмі, так і не вернувшись до рідного краю.

Очі Доброслава запалахкотіли вогнем рішучості.

— Я готовий вмерти, аби лиш поглянути на неї. Я йду, старче… Хай боги бережуть тебе…

І зібрався в дорогу Доброслав. Сів на вороного коня, потримав на руках сина. Перехилившись з сідла, поцілував дружину, натягнув поводи.

Хотіла щось сказати Троянка, та подих перехопило, хвиля відчаю сповнила груди, стримала сльози. Кінь заіржав, з місця ринувся вскач, стелючись чорним птахом понад лозами, понад бур’янами. Хмара куряви заклубилася за ним. І тоді, шалено загавкавши, з припони зірвався улюблений пес Доброслава В’юн і кинувся услід за господарем. Троянка бачила, як муж її зупинився, підхопив собаку на сідло і поскакав далі. Що ж, так і мусить бути! Вірність хай буде рядом з подорожнім, з безприютним скитальцем. Там вона найбільше потрібна…

Затихло іржання коня, зникла постать вершника. Тільки ще стугонить земля та луна, затихаючи, котиться в лісі.

Тоді Троянка не витримала. Вона впала на теплу землю і тяжко заридала. Внизу, втішаючи її, співав журливу пісню Славута, а над нею гомоніли густими вітами дерева, мов передавали одне одному дивовижні вісті про хороброго вояка, що пішов у далекі краї за істиною…

Не день і не ніч їде понад берегами Славути Доброслав. Густими лісами, звіриними стежками пробирається він до полудня. Не хоче виїжджати в степ — там наскочать кочівники, від них не відчепишся. А тут — надійний захист від ворожого ока, здобичі скільки хочеш…

Спадає вечір. На небі загорається зірка. Вона переливається живим вогником, тремтить, хвилює серце Доброслава, мов погляд рідної матері. Вперед, вірний коню! Вперед, друже В’юн.

Їде вояк місячної ночі понад берегами. Верби схиляють до води свої коси, в хвилях граються русалки, моргають зеленими очима, простягають Доброславу білі руки.

— Іди до нас, чорнобривий хлопче!

— Не можу, дівчата річкові! Поспішаю я в далекі країни, шукаю істину, щоб побачити красу життя, щоб осяяти долю дітей своїх…

Замовкає сміх русалок, і привітно здіймають вони вслід Доброславу вінки з білих лілей і співають ласкаві пісні на честь хороброго вояка.

Та ось порідшали ліси. Перед вершником простягнулися неосяжні степи. Бур’яни, мов стіна, стоять до обрію, гірко пахне на сонці полин, в небі виглядають здобич шуліки. Де-не-де височать у мареві могили. Бережися, вояче, це ворожий край. Гасають по широких просторах розбійники степові — огри. Помітять чужого — не жди пощади.

Серед бур’янів ляже на годинку спочити Доброслав. Рядом куняє вороний кінь. В’юн охороняє їх, чуйно прислухаючись до звуків степу, та нишпорить навколо, видобуваючи мишей чи ховрахів з нірок собі на обід.

Ввечері знову вперед. Полини глушать чужі запахи, дурманять голову. Шепоче тирса, заколисує. Тільки зірка вечірня палає в небі, кличе, нагадує…

І ось підкралося лихо. Зморений, голодний, заснув одного разу вояк. Не чув він ні гавкання В’юна, ні іржання коня. Спіймали собаку, зв’язали Доброслава.

Кинувся вояк, рвонувся, застогнав од болю.

Розплющив очі і все зрозумів. Ганебно закінчилися його пошуки. Прив’язали розбійники Доброслава до спини коня, рушили. Вороний понуро йшов у гурті чужих коней, а В’юн жалібно вищав за ґратами клітки, укріпленої на дерев’яному двоколісному фургоні.

Під вечір валка прибула в городище огрів, недалеко від порогів Славути.

Вона зупинилася посередині селища, біля кам’яної будівлі. Біля входу стояли дві велетенські постаті з огидними лицями — певно, якісь ідоли кочівників.

Вороги стягнули Доброслава з коня, розв’язали, штовхнули в плечі. Він розправив занімілі руки, піднявся до входу. За ним вели вороного, несли в клітці В’юна.

Загриміли труби, вдарив барабан… Доброслав ввійшов до великого залу. Тут було напівтемно. Та незабаром очі його звикли до тьмяного освітлення, і він побачив на підвищенні хана огрів. Гостроверха шапка з срібним шпилем вінчала його вузьку голову, з-під шапки пильно, несхитно дивилися на полоненого темні, гострі очі, на пишне, різнобарвне вбрання спадала довга, чорна борода.

Вожак розбійників щось сказав хану. Той поглянув на коня, задоволено кивнув. Потім ковзнув поглядом по собаці, байдуже зиркнув на Доброслава.

— Собаку однесіть доньці, — наказав він. — А коня — до мого гурту…

Повернувшись до вояка, хан промовив, склавши руки на грудях:

— Я хан огрів Іт-тун. Відповідай мені, звідки ти, хто? Я бачу по одежі твоїй, що ти древлянин…

— Ти правду мовиш, хане Іт-тун, — відповів вояк. — А ім’я моє — Доброслав.

— Чого потрапив у мої землі?

— Я нічого поганого не зробив ні твоїм воякам, ні тобі, хане Іт-тун. Я їхав у далеку країну по сумлінню власного серця.

Хан презирливо засміявся.

— Куди ж вело тебе серце, древлянине? Що ти міг зробити в чужих краях сам, без товаришів, без захисту?

Доброслав якусь мить вагався, а потім в голові майнула химерна думка. А що, коли розповісти хану про все — про пошуки, про таємничу дорогу до істини? Може, зрозуміє?! Адже є серце і в огрів! Може, Іт-тун одпустить Доброслава і віддасть собаку та коня.

Вояк поклав руку на груди і почав розповідати. Про свої шукання правди, про муки душі, що не хотіла миритися з темним, нікчемним життям людей, про бесіду з пустинником, який розповів йому про статую Істини в храмі Безсмертя. Хан слухав, не перебиваючи. Нічого не можна було прочитати на його суворому обличчі, в очах, захованих під густими кущами чорних брів. Слухали і слуги та воїни, що стояли рядами обабіч підвищення, слухала і донька хана, виглядаючи з-за дверей.

— Отож я і вирішив, хане Іт-тун, — палко закінчив Доброслав, — знайти той храм, відкрити ясне лице істини, щоб воно сяяло, якщо не нам, то дітям нашим. Іду по світу, йду за вечірньою зіркою надії: може, хто скаже мені — де храм Безсмертя. Ти багато жив на світі, хане Іт-тун, багато знаєш, — може, ти чув що-небудь і вкажеш мені вірну дорогу?..

Довго мовчав Іт-тун, роздумуючи. Потім підняв лице, подивився гостро на древлянина. Зуби його вишкірились, єхидний сміх розкотився по залу. Почали сміятися і воїни хана, хоч не розуміли причини.

Пересміявшись, хан спохмурнів і суворо сказав:

— Істину знає кожен звір, кожна билина, кожна людина, всякий черв’як і риба. Істина світу — це сила! Вовк ловить козу степову, зайця, задирає слабого коня — ось істина! Сильніше дерево глушить мізерне — ось істина! Посій хліб, залиши напризволяще, бур’яни вкриють його, заглушать, висмокчуть соки землі. Хліба в тебе не буде! Я прийду, прополю бур’яни, силою — ти чуєш? — викину погане зілля і одержу врожай! Ось істина! Мої воїни полонили тебе, тепер ти мій раб, бо в мене є сила — ось істина! Сила — істина життя, його закон. Життя — для сильних, хіба ти не знаєш, не бачив цього?

Доброслав заперечливо похитав головою, гордо випростався:

— Ні, хане Іт-тун! Це неправда. Ти бачиш тільки шкаралупу, а ядро заховане глибше. Істина мусить бути не в тому, що ти сказав. Бо й на великому здохлому коні ти не поїдеш нікуди, хоч отруйний запах трупа може причинити лихо, бо й ведмідь не вишиє гарний візерунок на сорочці, хоч має велику силу. А хіба ти не знаєш, що малесенька іскра може зробити велику пожежу, аби вітер лише роздув попіл, а з нікчемної зернини можна зібрати гори зерна за кілька літ?! Ні, не сила — істина світу, хане Іт-тун!

— Мудро говорить древлянин! — хитали бородами старці огрянські, скоса поглядаючи на хана.

А Іт-тун грізно метнув іскристим поглядом навколо, підвівся на троні і загримів:

— Ти смієш заперечувати мені, нікчемний плазун? Ти, може, сподіваєшся, що знайдеш свій химерний храм?

— Я вірю, хане, в свою долю! Мені сяє зірка надії!

— Ха-ха-ха! Він вірить! Ви чуєте? Так я доведу тобі, в чому істина! Ось тут, піді мною — яма. Тебе вкинуть туди. Десять днів тобі не дадуть їсти. За цей час ти зречешся своєї думки, ти згодишся, що істина — в силі. Що? Ти хитаєш головою? Побачимо! А якщо й витерпиш — ніколи більше не побачиш світла сонця, не те що храму Безсмертя, і хай на небі сяє хоч тисяча зірок надії! Гей, слуги! Чули мій наказ?

Доброслава схопили, одібрали меч. Під ногами Іт-туна відкрилася темна яма. Сильна рука штовхнула вояка в спину, і він стрімголов полетів униз — в морок, цвіль і сморід.

Ей, друже, куди ти потрапив? Що подієш тепер? Де кінь твій могутній, де вірний В’юн, де меч батьківський? Руки ворога одібрали все, одрізали стежки до осяйної мети. Чи вистачить снаги в тебе, щоб витерпіти наругу, чи знайдеться мужність і віра, щоб ждати?..

Минуло три дні. Три дні неймовірних мук і страждань. Сильне тіло Доброслава вимагало їжі, води, але хан дотримав свого слова. Ні крихти не кинули слуги в яму, не подали ні краплі води.

Вояку було видно крізь грати вгорі, як хан Іт-тун приймав гостей, послів з інших племен. Інколи він розповідав гостям про Доброслава, про його пошуки істини, і тоді дикий регіт лунав у залі, регіт торжествуючої сили.

На четверту ніч у древлянина почала паморочитись голова. Він збагнув, що загине. Хіба можна чекати милості від такого звіра? Попросити? Згодитися з ним, стати рабом, а потім шукати нагоду для втечі?

Ні! Ніколи, нізащо! Хто впаде перед насильником перший раз, той падатиме й далі, без кінця!

Боляче затіпалося серце, на очі насунувся тягар. Доброслав згадав перед смертю рідний край, широкого Славуту, ясні очі Троянки — бідолашної дружини, маленького сина. Він думкою прощався з ними, посилав своє благословення, свою безмірну любов. Припадав вояк щокою до цвілих стін ями, шепотів палкі слова до рідного краю…

Раптом згори почулося якесь шкрябання, тихий голос. Доброслав стрепенувся, звів очі вгору… На тлі ґрат неясно вимальовувалась маленька постать.

— Хто ти? — хрипко запитав древлянин.

— Тихо, — прошепотів голос. — Я донька хана Іт-туна. Не гнівайся на мене, древлянине. Я слухала твою розповідь про істину. Мій батько неправду говорив… серце моє підказує так! Ти хоробрий і добрий…

— Скільки років тобі, люба дівчинко?

— Дванадцять. Та я вже велика. Я мрію про ясні і чудові краї. Ти схвилював мене, древлянине. Чим допомогти тобі?

— Не знаю, — гірко сказав вояк. — Ти накличеш гнів батька.

— Не турбуйся про те. Ось, візьми… Тут м’ясо, вода… Лови!

— Хай щастя всюди супроводить тебе, ластівко степова…

— Мене звати Сойфулі. Я б щодня передавала тобі їжу, та боюсь — побачать…

Донька хана зникла. Доброслав миттю знищив кусень м’яса, пожадливо випив половину бурдюка води. До тіла поверталась міць, пояснішає розум. Радісні думки, надії завирували в свідомості.

Хай боги благословлять тебе, добре створіння! Серце твоє чисте, не заплямоване жорстокістю і злочином.

От і помиляєшся ти, хане Іт-тун! Силу твою і батьківський наказ перемогла сердечна доброта доньки твоєї. Ні, не в силі істина, суворий володарю!..

Сойфулі знайшла вихід зі скрутного становища. До ями, в якій сидів древлянин, була проведена діра для стоку. Дівчинка пускала в ту діру В’юна, прив’язавши до шиї торбу з їжею, і вірний пес проповзав аж до свого господаря. Доброслав знаходив на ошийнику їжу і воду. Тим же шляхом випроваджував собаку назад.

Тепер він не боявся смерті. Проте лежав непорушно в кутку, щоб хан ні про що не догадався. Так минуло десять днів.

Ввечері Іт-тун схилився до ями і насмішкувато сказав:

— Ти живий, древлянине?

— Живий, — тихо, але ясно відповів Доброслав.

— Дивно! Хвалю! Ти сильний вояк. Це радує мене! Послухай, що я скажу тобі. Виходь на волю, йди в мою охорону. Даси мені клятву вірно служити. Жити будеш краще від вождів київських!

В залі всі замовкли, очікували відповіді. І ось з ями пролунали сумні слова:

— Ні, хане Іт-тун. Не буду я тобі служити, бо не в силі істина! Тільки істині можна служити не задумуючись…

Аж заскреготав зубами хан від злості, тупнув ногою.

— Так не вийдеш ти ніколи з цієї ями, не побачиш ні химерного храму свого, ні рідної землі, ні сонця. Не хочеш служити силі — згниєш в землі!

— Воля твоя, хане Іт-тун. Та істина вища від сили…

І потяглися для Доброслава довгі ночі і дні. Йому давали шмат тухлого м’яса, смердючу воду в бурдюку. Та це його не турбувало. Сойфулі через день посилала В’юна а добрими припасами, їсти і пити вистачало.

Одежа на Доброславі струхла, почала розвалюватись. Одростала борода. Він втратив рахунок дням. Не знав, скільки часу минало над страшною темницею — рік, два чи десять. Чи живі ще Троянка з сином, чи, може, й вітер розвіяв їхнє городище, а ворони розтягли білі кості по широкому степу?

Інколи древлянину снився широкий повноводий Славута, хвиля його співала знайомі пісні, а на полудневім небі горіла ясна зірка надії. Прокидався вояк, метався вовком по ямі, рвав на собі волосся. Там, на горі, життя, гуляє вітер, гримить гроза, хвилюється тирса, літають птахи. А тут — душно, земля тисне груди, не дає дихати. Наче в могилі! Чи не краще було послухати хана, вийти на волю, зректися своїх слів?!

— Ні, ні! — кричало сумління. — Ні, ні! — стугоніло серце, вирувала кров, заперечувала душа.

Інколи приходила Сойфулі. Мов тінь з’являлася вона в отворі, зірочками очей слідкувала за Доброславом, слухала його розповіді про землі древлян і полян, про жорстокі бої, про буйні ліси, про красу Славути, про велику істину, що очищає душі, тривожить серце. Дівчинка зітхала, тихенько плакала, втішала в’язня, будила в згорьованій душі неясну надію.

Зненацька наступила зміна. Одного разу Сойфулі прийшла засмучена і мовчазна. Довго сиділа над отвором, потім зронила тихі, мов шелест листя, слова:

— Горе, древлянине…

— Що трапилося, Сойфулі, дівчинко моя?..

— Я вже не дівчинка, чужинцю! Хіба ти не знаєш, що минуло сім років?

— Сім років! — охнув вояк.

— Так. Це правда. Я вже наречена. І мене віддають за сина козарського володаря. А я не хочу цього. Я його не люблю! Він поганий і дикий! Все життя моє пройде в смердючих шатрах і диких походах! О горе мені!

— Не йди, Сойфулі!..

— Що говориш ти, древлянине! Батько мій так вирішив. Ти ж знаєш — він нічого не визнає, крім сили…

— І ти, Сойфулі, згодишся з ним?

— Ні! — майже крикнула дівчина. — Ні, і я доведу це! Я хочу іншого життя — ясного, широкого, як сонце, як неосяжний світ… Вояче! Готуйся!

— Куди? — здивувався Доброслав.

— В похід! Я знаю, де твій кінь і меч. Ключі у мене. Ми поїдемо з тобою до храму Безсмертя, шукати істину!

— А якщо смерть, Сойфулі?

— Хай буде смерть! Ні слова більше!

О, жадана воля! О, буяння крові, правда серця, голос великої любові! Ви не вмерли, ви рветеся з клітки пітьми до сонця справжнього життя!

Впав замок, відкрилися грати. Вниз падає вірьовка, Хутчій. Доброслав хитається, він одвик ходити, він одвик од світла. Добре, що зараз ніч!

Тихо, вояче, щоб не почули вартові. Переходами, закутками… Сойфулі на мить забігла кудись, повертається з В’юном. Пес розуміє небезпеку, мовчки несамовито облизує губи, щоки Доброслава.

Степове повітря, запах полину вдарили в обличчя древлянина, оглушили. Сльози виступили на очах, бурхливо забилося серце. Далі, поміж валунами, до ущелини. Що там чорніє? Кінь! Його вороний!

Кінь впізнав господаря, тихенько заіржав, заклично тупнув копитом. Поряд — білий степовий кінь.

— Сідай, древлянине, скоріше, доки хмари на небі. Вийде місяць, можуть помітити…

Мов крила виросли, як відчув себе Доброслав у сідлі. Задрижав від хвилювання, міцно натягнув повід, помацав держак меча! Ні, ще не вмерла доля!

Де ти, зірко ясна? Ось я бачу твоє чисте проміння, світи нам в дорозі! Вперед, коню!..

Рушили. Безшумно минули селище. Скоро степ. Та ось зрадливо виповз з-за хмари місяць, осяяв вершників.

— Хто такий? — пролунав голос.

Меч батьківський, не підведи! Блиснула сталь, падає на землю вояк огрянський, коні несуть втікачів все далі й далі, через тирси і полин, через пахощі степу, в голубу далину ночі.

Позаду знялася тривога, почулися крики, тупіт сотень копит. Вороний летить стрілою, та кінь Сойфулі відстає. Доброслав стримує шалений галоп, жде дівчину. Вона важко дихає, тремтячою рукою хапається за плече древлянина.

— Тікай сам. Я зупиню їх. Твого коня ніхто не наздожене!

— Що ти кажеш, Сойфулі? Сідай на мого коня, поїдемо разом.

— Двох не понесе! Мовчи! Поспішай до храму! Знайди істину — може, вона засяє і для нашого темного народу! А я — умру! Поцілуй мене, древлянине! Прощай!

Вже недалеко вогні, грізні крики погоні. Сойфулі припала до вуст Доброслава, відштовхнула його.

— Вперед, вояче! Поспішай!

— Прощай, моя зіронько!

Стримуючи ридання, рвонув повід Доброслав. Вихором несе його в рятівну темряву вороний. Поряд, в темряві, чорним клубочком котиться В’юн, тривожно гавкаючи.

А Сойфулі повернула свого коня, зупинила, очікуючи.

Налетіла зграя хижаків степових, важка рука батька стягнула її на землю.

— Проклятий виродок! Де древлянин?

— Не знаю!

— Випустила його? Втоптала в грязь батька! Вовче сім’я! Слимакова душа! Гей, воїни, всі в погоню за ним! А її прив’яжіть на могилі, буде шакалам добрий сніданок!

Мовчить Сойфулі, не просить пощади. Стугонить земля, погоня віддаляється. А її — прив’язану до кам’яного стовпа — залишають на високій могилі.

Нічого не жаль дівчині, сум спадає на серце, руки терпнуть од пут. В небі сяє зірка, та зірка веде хороброго вояка в чарівні краї. Сойфулі теж допомогла йому в тій важкій дорозі, вона щаслива…

Мовчить далина. Ні, не наздогнати вороного коня. Недалеко виють шакали, наближаються. Горять зеленими вогниками їх неситі очі, вони помітили поживу. Прощай, світе, прощайте, степи рідні! Ще раз вдихнути п’янке повітря перед тим, як хижі зуби ввіп’ються в дівоче тіло…

Доле моя! Лети до вояка древлянського, простели перед ним широку і ясну дорогу до таємничої істини!..

Вирвався Доброслав з чіпких рук огрянських, відірвався од погоні в бур’янах степових. День і ніч їхав він на полудень. Ще кілька разів нападали на нього кочівники степові, та рятували древлянина меч батьківський і кінь вірний. Бурею налітав Доброслав на розбійників і справляв гучну тризну по дорогій Сойфулі.

Так він добрався до моря, в’їхав у візантійську колонію. Довго розпитував греків-купців, чи не чули вони про храм Безсмертя. Купці сміялися, хитали головами.

А зірка пломеніла ночами на полудневім небі, манила в далеч, обіцяла, закликала.

Нарешті один старезний перс — господар галери — згодився перевезти Доброслава через море за коштовні оздоби на держаку меча. Він розповів вояку, що в молодості чув про дивний храм, який стоїть далеко за морем, серед пустелі.

Десять днів бурхливе море несло вутлу посудину, гралося нею, мов кіт мишею. А на одинадцятий викинуло до протилежного берега.

Доброслав розпрощався з персом, рушив на південь. Там височіли скелясті хребти, вкриті сірими хмарами. Ой і важкий лежав попереду шлях…

Багато місяців древлянин пробирався ущелинами, гірськими стежками через чужі, непривітні краї. А потім перед ним простягнулася жовта піщана пустеля. Десь там, за нею, був храм. Вперед, вже недалеко! Все ясніше горить зірка, все ближче мета!

А пустеля кидала на чужинця хмари піску, погрожувала. Повернися назад! Хіба не бачиш — кості верблюдів і коней, людей і різних тварин лежать на барханах? Хіба не бачиш — сотні років вітер піском засипає їх мертві очі?..

Даремні погрози твої, пустеле! Велика мета попереду! Серце ще гаряче, сила грає в руках! Вперед, коню!..

Пече сонце. Воно стоїть майже над головою. В’юн важко дихає, просить води. А води зовсім мало, залишилася третина бурдюка. І ніде не видно ні струмка, ні колодязя, лише піски та піски, вкриті рідкими чагарями…

Вороний схуд, боки його впали. Вже не можна сидіти в сідлі, не понесе вірний кінь. Доброслав іде пішки, веде його за повід. Все частіше відпочиває древлянин. Сила зникає. Спека нестерпна. Піски палять, мов розтоплена піч. Немає вітру, нічим дихати…

Одного разу В’юн не встав після привалу. Він приповз, жалібно стогнучи, до ніг Доброслава, сумно поглянув очі господаря і сконав. Закопав Доброслав його в сипучому піску, рушив далі. А потім впав вороний. Сиротою залишився древлянин. Попрощався з вірним товаришем, захопив з сідла нужденні пожитки і пішов далі сам…

Чи то доля берегла Доброслава, чи дух рідної землі підтримував його в нещасті, але вийшов він до краю пустелі, до широкої повноводої ріки.

Вийшов на берег древлянин і завмер вражений. На тому боці в синьому мареві виднівся дивовижний храм серед високих казкових дерев. Баню храму, що сяяла золотом, підтримували напівпрозорі колони; вони переливалися зеленими, синіми, рожевими барвами, ніби хвиля морська під сонцем. Через річку були перекинуті мости до тієї чарівної будівлі.

Перуне! Може, це і є той самий храм Безсмертя? Невже кінець шляху?

Забувши про спрагу, про голод, Доброслав рушив до мосту…

В храм вели сходи з білого каменю, над ними звисали широкі листки невідомих рослин, між листям жовтіли плоди. Затамувавши подих, Доброслав піднявся вище. Обабіч сходів він побачив безліч могилок. Спочатку здивувався, а потім збагнув, що звідси ніхто не повертається. На мить зупинився, сумнів ледь відчутною тінню торкнувся серця. Потім рішуче кинувся вперед.

Минув колонаду, широкі двері. Вони самі собою розчинилися, вгорі пролунала ніжна музика. Доброслав увійшов до велетенського залу. Сонце проникало крізь різнобарвне покриття, і в тому мереживі казкового проміння древлянин побачив дивну картину.

На осяйному троні посередині залу сиділа жінка в діамантовій короні, в золототканому вбранні. Навколо неї стояли на колінах люди, тисячі людей. Тут були сиві діди, літні воїни і молоді безвусі юнаки. Всі вони непорушно, невідривно споглядали чудову жінку, не зроняючи й слова.

«Невже це істина? — подумав Доброслав. — Тоді де ж чорна запона, про яку говорив дід-пустинник?»

Він підійшов ближче, щоб розглянути риси обличчя тієї жінки. Повіки її розплющилися, на древлянина зирнули великі сині очі. Ні, не сині, зелені… Ба ні — чорні! Чи, може, карі? Які ж в неї очі? Чому вони так чудно міняться?

Піднялася вгору тонка рука в серпанку вбрання, до слуху Доброслава долинув тихий, мов шелест степової тирси, голос:

— Що шукаєш, вояче?

Схвильований древлянин, наблизившись до трону, мовив:

— Багато років іду я з рідного краю, що лежить за морем, шукаю храм, де захована істина. Шлях привів мене сюди. Що бачу я перед собою — скажи?

Ясна посмішка заграла на щоках жінки, вуста затремтіли, Почулася відповідь:

— Істина світу — це краса, герою! Хіба ти не знав цього? Ти прийшов туди, куди слід. Це храм предковічної краси, а я його жриця…

— Що кажеш ти? — вражено скрикнув Доброслав. — Істина в красі? То я йшов у таку далеч, щоб почути ці слова?

— Я кажу правду, вояче! Голуб схиляється перед голубкою, лев перед красою левиці, людина завмирає перед красою природи, чоловік понад усе ставить красу жінки. Що є на світі, які муки, на які не пішов би чоловік заради красивої жінки?

— Заради коханої, хочеш ти сказати?

— Це все одної Кохають лише красу…

— Неправда! Є інша краса, інша істина, жрице!

— Дивись, — владно сказала жінка. — Ось тисячі чоловіків стоять навколо мене. Всі вони шукали єдиної істини — краси і знайшли її в мені. Ніхто ще не виходив звідси назад — хіба не бачив ти могили біля храму?

— Бачив, жрице. І все ж не згоден з тобою. Ні, не цю істину шукаю я, не туди потрапив. Піду далі, мені нема коли дивитися па тебе…

Очі жриці спалахнули недобрим вогнем.

— Пожди! Поглянь, яке багатство має краса, дивись і спробуй піти звідси…

Вона підвелася, підняла руки догори. Музика заграла голосніше, промені схрестилися над головою жінки. Корона зникла, потьмяніло вбрання. І ось перед Доброславом виникла бронзовотіла постать південної красуні — висока, струнка, а чорними жагучими очима. Стан її вигнувся хвилею під прозорим серпанком, поплив у грайливому ритмі над дзеркальною підлогою.

Ніби стогін пролунав у широкому залі. Тисячі поклонників краси закоханими очима спостерігали чарівний танець, шепотіли молитву своєму ідолу. Жриця пройшла круг і раптом перетворилася в іншу жінку. Тепер перед Доброславом стояла русява жінка. Очі її мерехтіли блакитними вогниками, вони були напівприкриті довгими віями, білосніжні руки лебедями літали в повітрі, накликаючи до себе, обіцяючи неземну насолоду і втіху.

Одна за одною пропливали перед Доброславом красуні різних країн і народів. Чорноволосі і золотокосі, білі і рожеві, чорні і бронзові, синьоокі і кароокі, високі і маленькі — безліч жінок закликали древлянина лишитися в храмі краси. Та Доброславу було байдуже до них, він тільки втомлено чекав, коли закінчиться дивне видовище.

Нарешті, затихла музика. Жриця знову сіла на троні. Поглянула запитливо на гостя.

— Велике багатство — краса, — сумно сказав Доброслав. — Ти довела мені це, жрице. Важко втриматися від таких чар. Та я ж сказав тобі, що іншої істини шукаю. Не лише для себе… для дітей моїх, для народу мого…

Жриця гнівно нахмурилась, махнула рукою. Промайнула блискавка, загриміло вгорі. Перед приголомшеним Доброславом виникла постать Троянки… її стан в простій полотняній одежі… Її чорні засмучені очі, прекрасні повні вуста.

Вояк затремтів, схопився рукою за груди. Що це, мара?

— Троянко, зірко моя кохана! — крикнув він, кинувся до неї,

Постать щезла. Тільки луна стоголосо повторила крик Доброслава.

— Ось бачиш, — їдко всміхнулася жриця, — ти все-таки красі поклоняєшся, і в твоїй душі живе стремління до неї. Ти зберіг образ дружини своєї таким, яким хочеш бачити його! Та минуло вже багато років. Вона постаріла. Чи будеш ти її любити тепер? Дивись…

Зелені хвилі Славути покотилися перед древлянином, в тумані замайоріли високі кручі. На них постать жінки. Це Троянка. Тільки дуже постаріла вона… Сивина вплелася в чорні коси, потьмяніли очі, зів’яли вуста. Боже, Перуне! Як багато часу минуло…

Жриця вдоволено засміялася. Вояк мовчить, не хоче підійти до коханої дружини, бо вона змінилася так, що не схожа на той взірець, який жив у грудях чоловіка.

Та Доброслав тихо ступає вперед, зі сльозами радості падає до ніг Троянки, цілує землю, де вона стоїть… Видіння щезає…

Задумалася жриця, потім встала, підвела гостя, ясно поглянула в його очі. Зітхнула.

— Ти правду говориш, чужинцю… Є істина сильніша за красу. Ти перший, хто вийде з цього храму… бо тебе веде щось сильніше за всю могутність, якою володію я. За те, що витримав ти нечувані муки в дорозі — вкажу я тобі шлях до храму Безсмертя. Будь благословен, вояче! Ще багато перепон на шляху, та вже ніхто не зупинить тебе… Прощай, хоробрий чужинцю!..

Ой, як легко дихати, в руках з’являється нова сила, гарячіше плине по жилах кров. Все-таки є, існує храм Безсмертя, він близько, він одкриє Доброславу свої тайни, очистить його серце видінням осяйної істини! Прощай, чудова жрице Краси! Хай в тиші храму твого живуть і гинуть тисячі чоловіків з усього світу. А я піду далі, за іншою красою, за іншою істиною, бо в ній радість і горе, щастя і любов і великий смисл життя…

Минуло ще багато років. Доброслав постарів, обносився. Борода виросла в нього аж до пояса, потемніло, схудло обличчя. Він переборов ще одну пустелю і наблизився до моря-океану. Одного вечора вибрався вояк на високу скелю і звідти побачив храм Безсмертя.

Не радів, не хвилювався, бо довгі роки без упину ждав цієї зустрічі. Довго стояв на скелі, задумано спостерігав за таємничою будівлею.

Заходило сонце. Фіолетова мла спадала на океан. Глухо шумів прибій. А з туману, на вершині гори, виринали обриси заповітного храму. Вони стрімкими лініями здіймалися в небо, ніби підпирали його гострими піками.

Глибокі прірви оточували ту гору, в ущелинах темніли густі ліси. Клуби диму чи хмар купчилися внизу, дихали мороком, смертю.

Ой, як далеко заховалася ти, істино! Недарма ще ніхто не бачив обличчя твого. Гей, Доброславе, збери сили, вперед! Залишився останній крок, останнє зусилля…

Сонце впало за обрій. Раптово на землю насунулась непроглядна пітьма. Тільки зірка провідна незмінно сяяла на небі. Вона опустилася над храмом, зупинилася непорушно, палахкотіла яскравим вогнем, освітлюючи ніжним промінням суворі скелі.

Десь вгорі почулася мелодія — тягуча, заколисуюча. Доброслав відчув, як могутня, невідома сила склепляє йому повіки, наливає втомою руки і ноги, приковує до землі. Великим зусиллям він одігнав сон, протер очі. «Дивне божество храму! Ти хочеш мене приспати перед самою метою! Я не піддамся чарам твоїм. Гей, зірко ясна, люба моя надіє! Світи мені востаннє!»

Доброслав рушив униз, по крутій вузенькій стежині. Праворуч громадились велетенські скелі, ліворуч роззявлювала темну пащу бездонна прірва. Хмари огорнули весь виднокіл. Вояку здавалося, що він пливе в густій рідині, а під ногами нічого нема. Кожен крок давався нелюдським зусиллям, загрожував смертю.

З моря налетів ураган, примчав страшні чорні хмари. Вдарив грім. Почалася гроза. Холодні потоки дощу освіжили Доброслава, але йти стало ще важче, каміння стало слизьким.

Стежка привела до густого лісу. Товстелезні стовбури дерев переплелися в’юнкими рослинами, які створювали непролазне мереживо. Задушливо пахли якісь квіти, дурманили голову.

Доброслав мечем прорубав собі дорогу в тій хащі. Крок за кроком неухильно просувався він вперед.

А коли озирнувся назад, то побачив, що прорубана стежка заростала знову. Вороття назад не було.

Десь в гущавині завивали дикі звірі, огидно ухали птахи, в імлі зловісно шипіли тисячі гадів. Доброслав не звертав уваги ні на що. Він забув про сон, про втому… Рубав, рубав, рубав…

Ліс обірвався раптово. Перед древлянином виникла крута скеляста стіна. В сірій передсвітанковій мряці Доброслав бачив на тій скелі зубчаті стіни храму. Стежки нема… Нема, то й не треба! Поліземо й так! Вояк шукав найменші щілинки в скелі. Чіплявся нігтями, пальцями, обідрав руки до крові, припадав до каменя вужем…

Обливається потом Доброслав, повзе по страшній крутизні. Прірва невмолимо кличе його до себе, та він не здається. Ось край гори… одна мить… Храм Безсмертя зовсім поряд…

Впав безтямно на траву Доброслав, довго лежав без руху. Потім, коли проясніло в очах, він встав, озирнувся навколо, пройшов попід стіною. Входу не було. Тоді він одчепив вірьовку від пояса, закинув петлю на зубець. Підтягнувся до верху стіни і перескочив на той бік, упавши в м’яку високу траву.

Нічого не чути. Моторошна тиша. Хто ж тут живе, звідки музика? Він ступив крок уперед, за щось зачепився. Череп! Жовтий, прадавній! Хтось теж, мабуть, приходив шукати істину, та й ліг навіки в траві. В пусті діри очей повпліталися квіти, ребра занесло пилом. Звідки ти був, вояче, з яких країв? Чи ждуть тебе вдома, на батьківській землі, чи й пам’ять про тебе заросла бур’янами?..

Доброслав обминув череп і рушив далі. Зненацька згори пролунав могутній голос. Він посилювався луною і глухо котився над широкими ущелинами:

— Хоробрий вояче!.. Зупинись, доки не пізно, і поверни назад!

Доброслав занімів од несподіванки, а потім крикнув сміливо:

— Хто говорить зі мною, з’явись!

— Не запитуй нічого! — грізно відповів голос. — Повертайся назад!

Голос став тихим, він ніжно, облесливо заплутував Доброслава гармонійними переливами:

— Багато мук витерпів ти, вояче! За це одержиш найкращі дива світу в повне володіння. Тільки не руш цей храм!

Древлянин рішуче пішов далі, презирливо засміявся:

— Не говори солодких, улесливих слів. Серце моє бажає істини!..

— Герої всіх народів шукають її без кінця, — гриміло вгорі. — Та всі вони зогнили в землі, а люди, як і раніше, — в пітьмі незнання!..

Доброслав нахмурився, заперечливо похитав головою.

— Неправда. Кожна така смерть стала східцем, що наближає інших людей до істини. Хай я умру, зате майбутні покоління зірвуть темну запону тайни…

— Зажди ще мить! Я дам тобі найкращі царства світу. Нащо тобі вмирати, нащо здобувати істину для інших? Ти будеш жити безжурно, спокійно, тільки облиш свою безумну мрію!

— Не треба мені твого царювання! У мене є царство, найкраще в світі — свята земля предків! Вона стогне в темряві, в ярмі рабства. Я не проміняю її ні на які землі, як і матір єдину мою ні на яку найкращу матір!..

— Красуні всього світу ляжуть до ніг тобі, вогняні пестощі віддадуть по першому твоєму бажанню, якщо повернеш ти геть від храму!..

— Я бачив храм предковічної краси! — гордо відповів Доброслав. — Я бачив найкращих жінок світу! А ще скажу тобі — заради істини я кинув дома ту, з якою не зрівняються всі красуні землі. І вона мене благословила на цей шлях. Одступи — я іду!..

— Так бережись же! — грізно загримів голос, аж стіни храму задрижали. Перед древлянином спалахнуло полум’я, на тлі стін затанцювали химерні потвори, вони гарчали, вили, погрожували сміливцю. Доброслав витягнув з піхов меч і безстрашно кинувся до входу, в темний коридор. Перед ним розступилася прірва — він, не задумуючись, перескочив її, багряні язики полум’я палили його обличчя, він затулявся рукавами зотлілої сорочки. Дрижала земля і глухо котився десь вгорі грім, але в серці Доброслава не була страху!

— Де ти, невблаганне божество, що сховало велику істину? Я йду, не зупинюсь ніде!

Коридор обірвався, звуки затихли. Перед Доброславом відкрився неосяжний зал. Обриси куполу губилися десь вгорі, в легкому фіолетовому тумані. Крізь велетенські віконниці лилося мертвенне зеленкувате проміння. А перед вояком звисала згори до самої підлоги чорна запона. Складки її були важкі, мов витесані з суцільного каменю, чорний, моторошний колір втілював у собі непроникливість, тайну, смерть.

Доброслав втомлено сперся на колону, подивився навколо. На підлозі лежали білі і жовті кістяки — тисячі кістяків. Всі вони простягали свої мертві руки до заповітного покривала в жагучому бажанні — здобути істину. Всі полягли, не досягнувши мети. Чого не вистачало їм — уміння чи сили? Що вело їх в цей храм — бажання слави, відвага серця чи слово коханої жінки?

Древлянин відчув, що сила зникає в його руках, ноги підгинаються, млость підкочується до серця. Він заплющив очі, приклав руку до грудей і зашепотів палко, гаряче, вкладаючи в слова всю надію, всю віру мужнього серця:

— Троянко, далека зоре моя! Прийди до мене на мить одну, вдихни в мене повітря рідної землі, втиш спрагу водою із Славути, благослови своєю любов’ю! Ти чуєш, Троянко, ластівко моя, доле згорьована?

І чудо сталося перед Доброславом. Перед ним з’явилася люба дружина. Горять коханням її блискучі, молоді очі, сильні руки обіймають вояка, вливають в м’язи нову силу. Кров грає бурхливіше, серце стукає в грудях, ніби хоче вирватися на волю. Тепер можна позмагатися з невблаганним божеством!..

— Ти вмреш, як тільки зробиш крок вперед! — прогримів голос над головою вояка.

— Я знаю це — і радо встаю проти тебе, грізна сило! — закричав Доброслав і кинувся вперед, переступаючи через кістяки. Він схопив обома руками чорну запону і, зібравши всі сили, рвонув її вниз.

Загриміли громи, блискавиця осліпила вояка. Разом з покривалом він гримнув на землю. Розпластався на кам’яному ложі, і темрява насунулась на нього. Він відчув, що вже більше не встане. Наступала смерть… Вона холодними руками вхопила, стиснула серце, склепила очі. Дух Доброслава забунтував проти її невблаганного присуду.

Зажди ще мить! Дай поглянути на істину, заради якої гинуло так багато людей!

Ледве-ледве підвів голову древлянин і згасаючим поглядом подивився в нішу, яка була за покривалом. Там не було нічого! Порожнеча… Доброслав протер очі, поглянув ще раз… Зір не обманював, там, справді, не було нічого…

Страшний божевільний сміх древлянина прокотився попід куполом храму:

— Так ось в чому істина, безумний діду? Вона в порожнечі! І я, дурень, послухав тебе, пішов у чужину за химерою!.. О горе мені…

Над Доброславом з’явилася тінь жінки, закутаної в туманний серпанок. Її добре, сумне обличчя скидалося на когось знайомого, рідного і невідомого водночас. Небесною музикою пролунали тихі слова:

— Не терзай гнівом свого серця в останню хвилину, сину… Я, доля твоя, прийшла втішити тебе… Ти хотів знайти істину на шляху одного життя… О нерозумне дитя! Той шлях безконечний. А щоб іти по ньому, потрібні безстрашні серця, стремління вперед і безсмертний вогонь шукання. В тебе зрів той вогонь, ти плекав його мужністю і вірністю прекрасній, хоч і невідомій меті… Ти не впав перед силою, не здався мукам, не захопився минущими благами світу. І одержиш за те найбільшу нагороду від мене… Дух шукання твій не умре. Він перейде до сина твого, до нащадків твоїх… Вони підуть далі, по тому шляху, який ти проклав нечуваним подвигом своїм…

Доля схилилася над вояком, ніжні пальці торкнулися холодіючого обличчя.

— Ти зрозумів мене, сину?..

Потім все зникло. Тільки хмарка сивого туману покотилася в глиб храму, розтанула. А крізь віконниці храму Доброслав побачив яскраве сяйво вечірньої зірки.

Він усміхнувся, полегшено зітхнув. Темніючою свідомістю зрозумів, що доля сказала правду йому. Ніколи не згасне в сильних і вірних душах вогонь шукання, він житиме вічно, пройде крізь негоди і смерть… І завжди — в лиху годину, в грозу, в своїх і чужих краях — перед нащадками горітиме зірка надії і віри, той чистий вогник, що вів Доброслава в далекі землі за істиною…

З тою думкою древлянин востаннє заплющив очі…