Хто ти?

МУДРИЙ ЕЗОП

Гості розійшлися. Наступав вечір.

Мати виглянула надвір, зітхнула, сказала лагідно:

— Ніч сьогодні буде, як у казці. Підіть погуляйте, діти…

Вона зупинилася перед молодими, перехрестила обох, винувато додала:

— Хоч зараз і не вірять, а я благословляю вас. Хай божа мати покриє вас своїм святим покровом, захистить од всього лихого… Бережи, Миколко, дружину…

Син мовчки, з вдячністю поцілував матері руку…

Вони вийшли з хати, пішли між лозами понад берегом. Трималися за руки, мовчали, прислухалися до подиху широкої ріки, до нечутного голосу паруючої землі. Зупинилися на кручі. Звідси видно було Дівич-гору на правобережжі, неосяжну гладь води, далекі спалахи сяйва над Києвом. Ледве чутна мелодія пісні линула над Дніпром, і здавалося, що її співає сама природа, прохолодний життєдайний простір, пасма прозорих туманів.

Микола підійшов до товстелезного столітнього в’яза, провів долонею по стовбуру. Дерево було покручене, вкрите химерними бородавками, наростами. Вузлувате коріння жадібно охопило землю могутніми обіймами, вгризлося в неї пристрасно, ніби хотіло навіки врости до рідного лона. Микола поглянув на Оленку, захоплено сказав:

— Яка сила… Яка любов до землі… Людям би таку. Я пам’ятаю цей в’яз ще з дитинства. Тільки тоді він був гіллястий, крислатий… А тепер тільки стовбур залишився та невеликі віти… Старий уже… Мабуть, років з двісті буде…

— Мудрий, напевне, — прошепотіла Оленка.

— Дуже, — згодився Микола. — Як Езоп…

— Древній мудрець? Він був потворний, але мудрий. Ти дуже влучно сказав… Мудрий Езоп. Так і будемо звати його. А ось, Миколо, його кохана. Це дерево стрункіше, молодше… Бач, як воно схилилося до Езопа… Вони люблять одне одного…

— Як ми, Оленонько…

Він прихилився до в’яза, прислухався. Тривожно поглянув на дружину.

— Він говорить, Оленко…

— Езоп?

— Еге. Я чую, що він каже…

Оленка затамувала подих, очі її загорілися вогниками цікавості.

— Що він каже, Миколо?..

Вітер зашелестів у листі, десь недалеко заспівала хвиля, в кущах лози тужливо заскиглила чайка. Микола заплющив очі, обняв стовбур в’яза, хвилю якусь мовчав. Потім прошепотів:

— Він каже, що все проходить… Все проходить. Земля і сонце… і дерева… і люди… і лише любов одна вічна… Бережіть любов… бережіть любов…

— Запитай його, Миколко… чи будемо ми щасливі?

— Він замовк, Оленонько… О, знову говорить… Він каже, що щастя не приходить саме… Шукайте його…

— Чудові слова, Миколко…

— Дихайте вітром негод, каже Езоп… Дихайте вітром надій. Бійтеся спокою… Бійтеся сну…

— Подякуй йому, Миколко… Ми розуміємо його…

Оленка обняла стовбур в’яза, поцілувала шершаву кору. Прихилилася щокою до грудей коханого. В напівтемряві Микола бачив вологий блиск її очей, тонко окреслений ніс, повні рожеві вуста. Біля своїх грудей він відчув її тремтячі груди, на обличчі — гарячий подих.

Зараз! Ось зараз станеться щось неймовірне, нечуване… Ще хвилинку заждати… Яке солодке чекання. Микола повільно… нестерпно повільно розплітає косу Оленки, захоплює повні долоні золотого волосся. Він заривається всім обличчям її цей водопад, вдихає запах коханої…

— Миколо! Візьми мене… Неси мене, коханий… Неси до щастя!

НІЧ КОХАННЯ

Микола бере Оленку на руки, міцно притиснув до грудей. Вона обвиває його за шию, цілує шоку. Він несе її берегом, лозами… Несе, не почуваючи втоми. Вій ступає не по піску, не по землі. Він лине в безкрайньому просторі, серед хмар, прямує до казкових країв, до зоряних замків, де вони з Оленкою пануватимуть вічно наодинці з любов’ю.

На обрії сходить червоний місяць. Вій лагідно посміхається молодим, кидає хвилюючі барви на весняну землю, на широкі води. Між лозами повзуть тумани, в Дніпрі колишуться мовчазні зірки…

Микола кладе свій скарб на найчудовіше ложе у світі — на м’яку, запашну, молоду траву, серед квітів, припадає до її вуст і п’є божественний нектар. П’є довго, пристрасно, до самозабуття. Відхиляється знеможено, дивиться на неї, не вірячи своїм очам…

Хто це лежить під ясними зорями, в місячнім блиску? Невже Оленка, невже його дружина, дівчина з хлоп’ячих мрій? Чи, може, то земля, вагітна бажанням і красою, породила весняної ночі з лона свого казкову царівну? З ким порівняти тебе, чудесне видіння? З небом зоряним? Так ні! Воно голубим шатром, розцвіченим золотими краплями, покірно звисло над тобою. Воно — твій дім, а ти його прикраса… Може, з чарами весняної ночі? Ні, вони створені для тебе, моя кохана, для твого серця. Для тебе зійшов срібновидий місяць — бачиш, як від його променів засміялася річка! Вона теж вітає тебе, вона німує перед твоєю красою…

Микола невмілими руками пестить тугі перса, жагуче цілує їх, відчуваючи вустами бурхливий стукіт серця в грудях коханої. Біліють мармуром ноги під місячним сяйвом, все тіло її стислося в суцільний клубок чекання. Завмерла хвиля дніпровська, принишкли лози, зорі зупинили свою віковічну ходу. Місяць цнотливо огорнувся прозорою хмаркою. Тиша покотилась над світом.

Хай буде світло! Торжествуй, природо! Ген, і вітре, коти весільну хвилю по широкій гладі дніпровській, війни понад лісом, хай столітні дерева заспівають урочисту пісню великого таїнства, хай заглушать радісний стогін першого єднання… І Оленка лежить, розметавши руки, важко дихає, п’є всім тілом солодощі кохання, вбирає очима зореносне безмежжя. Її нема, нема його… Є одне-єдине серце, єдина душа, єдине торжествуюче тіло. Воно летить на хвилі нестримного бажання вгору і вгору, для нього немає світу, немає впину, а тільки стремління в сфери великої тайни. Ще мить… ще один спалах… і перед зачарованими душами в блискавичному спалаху постає тріумфуюче божество кохання…

ДІД ВАСИЛЬ

Вернувшися з ув’язнення, дід Василь майже весь час був на природі. Він ніби боявся залишатися в таких місцях, де простір обмежувався стінами — подобою тюрми. Він ненавидів будь-який примус і бажав лише одного — самотності.

Ось і зараз — в цей прозорий травневий вечір — дід Василь вийшов на берег. Він довго дивився на мінливий багатобарвний захід, курив люльку. Потім сів у човен, сильними помахами весла спрямував його поперек течії, змагаючись з могутніми весняними водами. Добрався до малесенького острівця, верхівка якого виглядала з води, прив’язався до кущика лози. Мимо струмилася лагідна хвиля, над головою темніло небо, наливалося зорями, відсувалося у безмежжя. Розум очищався, звільнявся від суєтних думок, розширявся, охоплював собою минуле і сучасне. Село ледь чутно гомоніло, готувалося до сну. Над ним витали тумани, ніби приємна трударська втома.

Дід Василь важко зітхнув, сумно схилив голову, задумався. Хто він — поряд з цими трударями? Теж трудар… сліпо закоханий в рідне лоно… Тільки чому ж так сталося, що його стежка пролягла десь осторонь, мимо них? Чому він, як заклятий, ховається від людей, не йде до дружного живого гурту, де сплелися в нерозривний клубок радості і горе, надії і розчарування?

Крутиться вузол спогадів, розплутується ледь помітна ниточка розуміння того, що сталося. Душа виходила на власний, найясніший суд. Перегортала припорошені сторінки минулого, оцінювала їх, поблажливо всміхалася або дружньо схвалювала давно забуте…

Коли це було?.. Чи ж було воно?.. Пристрасний юнак Василь шукає світла, що осяяло б темні шляхи життя. Він хоче зрозуміти вищий смисл існування. Він просиджує вечори і ночі над книгами, в яких говориться про це. Думка не хоче сліпо сприймати написане, вона проникає в глибину, розкриває зерно, хоче знайти живий зародок істини…

Батько — колишній кріпак, велетень з вічно сумним обличчям і похилими плечима — вечорами приходив з поля, підперши вузлуватими руками підборіддя, дивився на сина, нескладно говорив ніжні, тривожні слова:

— Не такий ти, Васильку… як всі… Важко буде тобі… Неприкаяним житимеш серед людей… нелюбимим… Чого шукаєш?.. Чого хочеш, синку?..

Хлопець піднімав од книжки поблідле обличчя, втомленими очима всміхався татові, тихо ронив вибачливі слова:

— Не сердься, тату… Я знаю, що ти останні копійки тратиш, щоб вивчити мене… щоб я легше жив… та, мабуть, не буде цього. Чим більше знаєш — тим більша прірва відкривається перед розумом…

— Я знаю, — згоджувався батько. — Хоч і не розумію… Тільки душа мені підказує… То хай тебе бог береже… Я не серджуся… Іди до світла. Шукай. Може, онуки мої побачать його… Або хоч вийдуть на добрий шлях…

І Василь шукав. Не тільки в книжках. В житті, в душах людей, в їх словах, обличчях, діях, стремліннях. В чесності і підлості. В горі і радості. В любові і зраді. В надії, що хоч слабеньким вогником, а горіла в серці майже кожної людини…

Він учився в гімназії, тягнувся з усієї сили, щоб якось прожити на нужденні батькові заробітки. Влітку приїжджав до Зеленьок, допомагав обробляти землю, ловити рибу. Вечорами заходив до поповича, сперечався з ним, з його батьком — отцем Гавриїлом.

Сільський піп старанно навертав Василя до стежки релігійної, відкривав перед ним перспективи служіння на благо церкви.

— Ти корінь народу… Одержиш освіту, не маєш права не віддати її тим, хто годує тебе…

— Я й хочу зробити це! — заперечував хлопець. — Тільки чому обов’язково ставати священиком?..

— А що є значніше, ніж вирощення духу людського? Що є вище від пастирства во ім’я Христа?

Одного разу Василь, не стримавшись, сказав:

— Я не хочу діяти іменем Христа супроти Христа! Хіба може церква виступати від його імені такою, як вона є тепер?

Отець Гавриїл розгубився. Як і всі священики, що не звикли до самоаналізу, він сприймав усе, що проповідував, що читав у церкві, — останнім і непорушним законом. А тепер син кріпака, хлопчисько, який недавно покірно схилявся в поклоні перед грізним і милостивим богом, сумнівається в самій основі релігії. Ще не сприймаючи слова Василя серйозно, він силувано всміхнувся, якимсь неприродним голосом запитав:

— Ти, мабуть, начитався Толстого — цього єретика?

— Навіть у вічі не бачив, — відповів Василь.

— Звідки ж у тебе взялися такі думки? Куди йдеш ти, хлопче?

— Далі острога не піде, — сміявся попович — випещений, самовдоволений.

— Може, — спокійно казав Василь. — Та робити не те, що велить душа — не хочу…

— Цить, — оскаженіло крикнув священик, весь чорний від ненависті. — Геть, хамське бидло, з моєї хати! Геть, щоб я твоєї ноги більше не бачив!

Василь схопився з місця, завмер. З граничною ясністю в якусь мить він зазирнув в душу цього «апостола» мертвого бога. Зазирнув… і вже не боявся його. Бо не бачив у його душі нічого, крім пустоти і бруду. Зупинившись на порозі, тихо сказав:

— Темрява розсіється, отче… І засяє новий світ істини… Не лопніть від гніву, бережіть здоров’я. Сказано ж бо, — додав він зовсім жартівливо, — що: «Хто сердиться на брата свого без причини, на того буде суд…»

Дорого обійшлася Василеві розмова з попом, його виключили з гімназії, прокляли в церкві.

Батько від горя помер, навіть не попрощавшись з коханим сином. Брати вигнали Василя з обійстя, не бажаючи накликати через нього гнів на всю родину. І пішов Василь, попрощавшись з напівмертвою матір’ю, в світи. Де тільки не носила його доля. По полях і по дорогах, по ріках і степах. Розум сповнювався знанням життя, душа гартувалася простою народною правдою. Світ був вагітний перемінами. Відчував це і Василь. Читав брошури підпільної партії марксистів, живив зерно великих ідей власними мріями, передавав у розмовах з людьми світлі думи про майбутнє, вбирав у власну душу сподівання інших людей…

Минули роки. Гримнула революція в клекоті підлої і безглуздої війни.

Дід Василь сумно всміхнувся. Як давно це було. І недавно. Ось… заплющ очі… прислухайся… і знову луна революції відгукнеться в свідомості, звихрюючи принишклі, забуті верстви пам’яті. Який непереможний, неймовірний порив мчав народні вали вперед! Яка ясна, кришталева пристрасть! Яка жертовність і велич оновлених душ, що сягали вже поглядом в нові світи розкутого, звільненого розуму. «Не одружимось, доки не здолаємо контру світову!» «Жити будемо зовсім не так, як раніше!» «Дружною сім’єю — вперед!» О, чудові заповіти юних, неосквернених сердець! Ви були живою душею нашого святого стремління до правди, до нового життя…

Постарілий, припорошений сивиною Василь теж ішов у тому строю. Всю пристрасть серця вкладав у гарячу боротьбу за правду трудівничу, за душу людини, за велику щирість кожного перед кожним. Не схилявся, як і завжди, перед сильнішими, відстоював те, що було вистражданим, вимученим, перевіреним довгими роками дум і вагань. Одразу не міг, не хотів, не смів збагнути, що залишається ще і бруд, і підлість, і підступ, і заздрість, і ненависть ворогів. Завжди був різким і правдивим. Не дивився на чини, не жалів ні себе, ні інших. І ненависники постарались… З’явилися доноси, наклепи. Арешт. Розмова з слідчими. Слухав і не хотів розуміти слова слідчого — втомленого і похмурого чоловіка:

«Не треба бути ідеалістом, Василю Івановичу… Життя не марево на обрії, а реальна жорстока річ. Його закони невмолимі. В людини нема такого органа, який би так сприймав добро, як очі сприймають світло або колір. Спочатку треба виховати, створити такий орган, а тоді — вимагати лише добрих діл. Ми боролися не за царство свободи одразу, а за право йти по шляху до нього. А це — ой який довгий процес…»

Знав, що слідчий говорить правду… Знав і не хотів миритися з цим. А країну захопила хвиля творіння, в громі новобудов часто не можна було почути ліричний голос душі. Він здавався писком інтелігента, що не знайшов сам себе. Користуючись тим, підступні або й просто дурні, нікчемні люди нишком робили своє. На старі виразки, традиції, закони часто натягали нові назви, чудесні ідеї, профанували їх в очах чесних людей. І це було найжахливішим…

Душа Василя не витримала страшного удару. Він став замкнутим, відійшов убік, з широкого шляху в закуток зневіри. Люди не підтримали його в тяжкий час, навіть відсахнулися. Це призвело до втрати віри в чисте серце. Так минали роки. Дід Василь став відлюдкуватим, мовчазним. Лише інколи, на зборах чи під час лекції, проривало його. І тоді він жовчно сперечався з лекторами, висміюючи їхні банальні гасла, накликаючи на себе немилість.

Востаннє це трапилося кілька місяців тому.

Після лекції про мораль, етику та про стирання грані між селом і містом, прочитаної не дуже грамотним районним лектором, дід Василь не витримав, зчепився з ура-проповідником, доводячи йому, що ще ніякої ліквідації грані нема.

Сам по собі невинний факт суперечки в клубі перетворився майже у виступ проти влади, в «контрреволюційну пропаганду».

Знову був арешт. Допити, болісні і насторожені розмови з людиною в формі. Психіатрична лікарня… а потім воля… Воля! Вона залишилася невловним сфінксом, вічною загадкою. В душі старого рибалки щось надломилося. Він зовсім ввійшов у себе, мов равлик, сторонився людей. І люди сторонились його. Гірко потішався сам над собою. Став ніби забута щирість. Таїться в душі, а з’явитися на світ, відкритися перед людьми — соромиться. Будуть сміятися… А чому, чому до сих пір так часто сміються над щирістю… Незрозуміло… Неймовірно…

На березі почулися тихі голоси. Дід Василь прислухався. До нього долинула розмова закоханих. Дід зрозумів лише окремі слова, та зате серцем сприймав їхній настрій, що так вливався в загальний настрій весни. Він відчув, як біля серця зашкребло щось теплою лапкою. Чогось стало жаль, за чимсь гірко…

Біля в’язів заколихалися тіні. Перетворилися в одну. Дід Василь бачив, як у сяйві місяця Микола ніс дружину на руках, як зник з нею в лозах. Поглянув рибалка на зірки, на тумани, які покривали серпанком широкі води, задоволено похитав головою.

«Все йде як слід. Життя продовжується. Нові душі відкривають світи, шукають шляху. Вони не знатимуть манівців, як ми, — вони відкриють істину. А мені… чи мені ще доведеться послужити людям… Душа спить… Не хочеться вставати… Тягар важкий. Треба грози, щоб підняти його… Чи буде вона для мене?..»

СПОГАДИ

Опівночі поверталися додому закохані. Зморені ніжністю, здивовані тим, що сталося. Розчаровані і вражені водночас. Мовчали, пливли у сні місячної ночі, мов привиди, над водою, над лозами…

Вони зупинилися недалеко від столітніх в’язів. На перевернутому човні темніла постать людини. Жевріла люлька.

— Дід, — прошепотів Микола.

— Я хочу до нього, — попрохала Оленка.

Молоді підійшли ближче. Дід заворушився, повернув до них обличчя. Оленка побачила усміхнені очі, добрі насуплені брови. Сіла біля нього, щиро притиснулася щокою до старої шкарубкої руки. Дід Василь серцем почув той чистий порив, у душі щось здригнулося, затепліло.

— Ти щаслива, доню?..

— Щаслива, дідусю… Тільки моє щастя якесь непевне… Я ніби маленька дівчинка, що лягла спати в бідній хаті, серед злиднів, а проснулася в осяйному, казковому краю. Все мерехтить, виблискує чарівними фарбами… а що воно — невідомо…

— Треба прокинутися, доню… Треба вивчати той невідомий край…

— А коли це сон? — з страхом запитала Оленка. — Тоді знову буде бруд… і злидні… і сіра дійсність…

Дід Василь довго мовчав. Як це схоже на його вагання і пошуки. Тільки ж не слід, щоб все повторювалося. Не слід…

— Я розкажу вам, діти, маленьку казочку. А ви слухайте… І думайте. Сідай, Миколо, в ногах правди нема. Ось тут, поряд. Спати ще не хочете?..

— Ні, — дружно відповіли молоді, а Оленка додала, пригортаючись до дідового плеча:

— Цілу ніч готова слухати…

Він, задумано розгладивши довгі вуса, почав говорити:

— Давно це було… далеко на Сході. В долині жило войовниче, жорстоке плем’я. Воно без кінця воювало з сусідами, захоплюючи в полон ворогів своїх і залишаючи в тяжкому рабстві власних воїнів. Рушаючи на бій і повертаючись з битви, люди ті приносили жертву своєму богу, статуя якого споконвіку стояла в гігантському храмі. То був жорстокий бог, такий, як і народ його. Він не бачив нічого, крім кривавих жертв, дику пожарищ, не чув інших звуків, крім перед смертного крику. Очі ідола блищали червоним вогнем, рот хижо кривився в жадібному оскалі. Його боялися, і він жив тим страхом. Жерці — служителі бога — користувалися тою фанатичною вірою. Любов і добро не існували. Вони вважалися хворобою слабих, убогих розумом людей…

Та одного разу в храмі з’явилася молода дівчина-жриця. Її привели замість старої, що недавно померла. Головний жрець — охоронець храму — навчив дівчину її немудрій роботі і залишив наодинці з богом. Вона спалювала на вогні м’ясо тварин, відданих у жертву, ставила димуючий дар під ніс богу, з жалем дивилася, як він хижо поглинав смердяву горілого. І запитала одного разу: «Боже, невже тобі так приємно вдихати дим? І живитися кров’ю? І вічно погрожувати людям? Боже, усміхнися мені… Я люблю тебе. Скажи — правда, що ти не такий страшний, як говорять про тебе жерці?..»

Бог мовчав, загадково всміхався крізь хижий оскал. І тоді не витримала дівчина, зламала заповіт жерців. Одного разу замість паленого м’яса піднесла вона в дар богу сніп запашних квітів з річкової луки. Дивний аромат розлився в храмі. І криваві вогні щезли в очах бога. Зникла хижість в лиці, замість неї з’явився вираз ніжності… Здивувалася і зраділа жриця. З того дня вона викидала жертовне м’ясо собакам і клала перед богом тільки квіти і трави…

Через кілька днів повернулося з битви військо племені, ведучи багато полонених, везучи безліч скарбів, награбованих в чужих землях. Старшини з трубними криками, з великим і блискучим почтом ввалилися до храму, щоб одсвяткувати перемогу і віддячити богові за успіх багатими жертвами…

Дивною тишею, ніжним ароматом, осяйним блиском прекрасного обличчя бога зустрів воїнів храм. Вони завмерли заворожені, вражені, здивовані. Невідомі раніше почуття пробудилися в жорстоких серцях, зм’якшили їх. З глибин душі виповз сум. Перед ними виникли картини палаючих станів переможеного племені, почулися зойки дітей і жінок. І воїни пожаліли вперше в житті дітей ворогів своїх, як своїх власних. І сказав вождь: «Воїни мої! Вороги билися з нами доблесно і хоробро! Не гоже повертати їх в рабство лише тому, що зброя наша сьогодні була могутнішою! Одпустимо їх додому, віддамо їм скарби їхні, щоб знову палали багаття в селищах, щоб діти веселилися поверненню батьків, як веселяться нині наші діти. І не будемо більше підіймати меч один на одного! Хіба не дає наша багата долина всього, що потрібно людині? Погляньте на бога — він схвалює мої слова!»

А бог справді усміхався. Його чоло сяяло мудрістю і тайною, очі випромінювали любов. І жевріли любов’ю серця воїнів. Одпустили вони полонених своїх, оддали їм пограбоване. Молода дівчина-жриця плакала від щастя, сховавшись в куточку храму. І коли розійшлися воїни, вона знову побігла на луки, щоб принести жертву вдячності за велике чудо божества.

Старий жрець, почувши про дивну подію в храмі, аж потемнів од гніву. Цього разу храм не одержав нічого від військової здобичі. І жрець вирішив дізнатися, що трапилося. Він скликав своїх помічників і причаївся біля статуї бога. Ждали вони недовго. Дівчина повернулася з луків, несучи гірлянди чарівних польових і лугових квітів. Вона, співаючи радісні пісні, поклала жертву біля ніг бога, увінчала найкращими квітами його чоло. І блакитними променями спалахнули очі його, і в просторі почулася неземна, чарівна музика…

Тоді жерці зрозуміли, хто змінив серце бога. І жахлива ненависть загорілася в чорних душах. Вони кинулися до дівчини, безжалісно вбили її перед лицем осяйного бога. І потім, спаливши, піднесли йому в жертву. Задрижала земля. І сльоза скотилася по щоках бога. А потім обличчя його знову, як колись, скривилося в хижому оскалі, а очі спалахнули кривавим вогнем…

Дід Василь замовк, розкурив люльку, пихнув димком.

— Гарно як, — прошепотіла Оленка, не розплющуючи очей. — Я розумію вас, дідусю. Це чудова і правдива казка…

— Тільки вона дає не точну відповідь, — озвався Микола. — Я згоден, що люди збирають те, що сіють. Посієш підлість — не збереш радості! Але в чому істина, правда? Я хочу знати конкретно…

Дід Василь ласкаво-іронічно засміявся, розкуйовдив чуб Миколи. Докірливо хитнув головою.

— Ех ви, горе-теоретики! Закінчені істини вам подавай, все на полички поклади, розжуй! А чи є вона справді — ясна і зрима істина, щоб можна було її помацать, як, скажімо, скульптуру?.. Це вічне запитання… Воно мучить молоді душі в кожному поколінні. Пам’ятаю — це було давно-давно — як мені в дитинстві довелося почути цікаву легенду…

— Про що, діду? — заінтриговано озвався Микола. — Ви мені не розповідали?..

— Ні… Не доводилося. А легенда та про істину…

— Так розкажіть нам, дідусю, — попросила Оленка, лащачись до старого. — Все одно ми не заснемо сьогодні…

Дід погладив Оленку по голові, зітхнув. Знову набив люльку тютюном, запалив.

— Хай буде по-вашому. Розкажу. Дай згадаю… як це почалося… Бачите, на правобережжі бовваніє Дівич-гора? Саме вона розповіла мені ту дивну легенду…

Микола і Оленка перезирнулися, з острахом поглянули на старого. Може, він марить? Чи жартує? Ні, чоло нахмурене в зусиллі згадати забуті літа і події, примружені очі дивляться строго і спокійно… Ні, ні! Не слід дивуватися. Хіба в таку ніч можна сумніватися в чому-небудь? Все можливе, все здійсненне. Душа відкрита назустріч чудесному…

ДІВИЧ-ГОРА

— Мені було тоді дванадцять років. Я вже навчався в гімназії. Любив читати книги про всякі чудеса, казкові пригоди, міфічні історії. І в житті, і в природі, що оточувала мене, я хотів бачити лише незвичайне, чарівне. Може, саме тому я полюбив Дівич-гору. Вона завжди була і огорнута серпанком легенд, переказів. Народ одухотворяв її. Цей настрій мимоволі передався й мені…

Вечорами я довго просиджував на березі, дивився на гору, мріяв. Ви коли-небудь прийдіть сюди, подивіться на неї… і зрозумієте мої почуття… Коли спадає ніч над дніпровською долиною, коли блакитна імла котиться по широких плесах ріки, Дівич-гора стає суворою, таємничою. По її схилах повзуть легкі вечірні тумани, вони підіймаються покрученими яругами від води до вершини, вкривають гору напівпрозорою фатою. І тоді здається, що це не мертве громаддя з глини і землі нависло над Дніпром, що це сіла колись спочивати біля води добра бабуся з породи велетнів, утомившись після багатовікового шляху, та так і заклякла на тисячі років, невідомо чого ждучи…

Ще змалку я чув, що багато таємниць — суворих, страшних і хвилюючих — ховає в серці своєму Дівич-гора. Проходять, минають дні, роки, віки, а вона мовчить — німує. Мовчить в гарячі літні дні, коли понад нею виспівують жайворони, коли прозорі хмарини, знемагаючи від спеки, зупиняються в небі, щоб освіжитися над Дніпром перед далеким польотом. Мовчить в травневі вечори, коли веселі і сумні дівочі пісні котяться над нею, завмираючи на лівобережжі в густих лісах. Мовчить взимку, закутана в сніговий саван, дрімає під зле завивання хурделиці… Не говорить вона і в місячні ночі, коли ніч не світило прокладає срібні дороги в дніпровській хвилі.

І лише в горобині ночі, коли блискавки крають небосхил від одного кінця обрію до другого, коли зелено-багрові змії грозових розрядів в’юняться в дніпровім потоці і все живе ховається по своїх притулках — випадкові перехожі або рибалки, що не встигли добратися додому, можуть почути важкий, приглушений стогін. Здається, то стогне сама земля. Старі люди кажуть, що то обзивається зі свого віковічного сну Дівич-гора…

І ще кажуть — хто прийде в цю пору до гори з чистим серцем і незлобивою душею, той зможе зрозуміти таємничу мову і почути древні перекази про долю рідної землі…

Так розповідав мені дід Харлампій, старий рибалка… твій пра-прадід, Миколо… В дитячі роки це було, як я вже говорив… в ті давні, овіяні золотими снами часи. Пам’ятаю й досі теплий червневий вечір…

На березі прив’язані човни. Один з них перевернутий догори, як оцей, на якому ми сидимо. На ньому зручно вмостився дід і палить люльку. Жевріє вогник між прокуреними вусами, падають на пісок золоті іскорки. Над тихою водою пливе танучи запашний дим, і такими ж сувоями в’ється химерно сплетена розповідь діда.

— А чи правда, що можна почути мову горн? — несміливо запитую я. — Чи, може, то тільки так, для казки придумано?

Очі діда хитро примружені. Але він не сміється. Білі брови підіймаються, він строго дивиться в далечінь, де в темряві бовваніє Дівич-гора.

— То все правда, синку, — чую відповідь. — Недарма народ з вуст в уста передає ті перекази…

Я більше ні про що не запитував діда. В моїй душі визрівав чудний замір. Минало літо. Пожовкли, схилилися до землі буйні жита. А я все ждав, коли ж почнеться горобина ніч, щоб послухати розмову Дівич-гори за Дніпром…

В одну серпневу ніч розгулялася гроза. Батько і мати полягали спати. В перервах між громом я чув їхнє спокійне дихання. Тільки баба привидом туманіла коло вікна, раз по раз хрестячись і примовляючи: «Господи, пронеси! Справжня горобина ніч!»

Я стрепенувся. Горобина ніч! Ось коли можна перевірити, чи правду говорив дід…

Незабаром баба заснула. Я, тремтячи від хвилювання, встав, підкрався до вікна. Зовсім недалеко мигнуло. За тим гримнув оглушливий грім. Я злякано відсахнувся. В голові майнула боязка думка: «Може, не треба?»

Та хлоп’яче самолюбство перемогло. Тихо знявши з стіни батьківський кобеняк, я одягнув його і вислизнув надвір.

В обличчя мені линули потоки дощу. Я накинув кобку на голову і, вже не вагаючись, просто по калюжах побіг до ріки. Там витяг з кущів дідівський човен, зіпхнув його на воду і поплив. Божевільний хлопчисько був, як згадаю… Навіть тепер моторошно, незрозуміло, як я переплив Дніпро…

Залишивши човен на березі, я почав видряпуватись на гору. Без упину миготіли блискавиці, їх примарне зеленкувате сяйво освітлювало дорогу. Незабаром я добрався до половини Дівич-гори, зупинився там. Було страшно. Далеко внизу шумів, кидаючи чорну хвилю в крутий берег, широкий грізний Дніпро. Він ніби сердився на мене за те, що я смів пливти по ньому в хвилини його гніву. Вгорі могутній вітрюган мчав у безвість громаддя хмар, безжалісно крутив їх у велетенських вихорах. Мені здавалося, що то якийсь гігант стоїть в мороці, сягаючи головою неба, і вдаряє хмару об хмару, крешучи без кінця сині вогні…

Я сховався в рівчак, вимитий потоками води, причаївся. Тут було трохи тихше. Прислухався. Серце калатало, мов хотіло вискочити з грудей. Ось зараз, зараз має заговорити Дівич-гора. Та спливали хвилини, а я не чув нічого, крім гримотіння в небі і шуму дніпровської хвилі внизу…

А може, заважає кобка? Треба її зняти. О, так і є… Без неї чути набагато краще. Холодні патьоки полилися мені за шию, та я не звернув на це уваги. По спині побігли дрижаки. Зацокотіли зуби. Та я, зіщулившись, терпів, прислухався.

Скільки минуло часу, я не знав. Ноги в мене заклякли, голова горіла, перед очима з’являлися і зникали червоні кола. І ось… серед грому… в завивання вітру… вплівся важкий стогін. Я затремтів.

Гора! Це, напевне, стогне вона…

Почувся протяжний голос. Він покотився луною над Дніпром в непроглядному мороці, перемагаючи люті пориви бурі. А може, це мені здалося? Може, я сплю?..

Ні, не сплю! Ллє з неба дощ, як і раніше, шумить вітер, миготять блискавиці. Ніби в тумані, колишуться неясні обриси кручі. Я не відчуваю — є в мене руки і ноги чи нема, але слух мій жадібно вбирає і ховає в дитячій пам’яті слова, що ясно лунають серед ночі. В гарячому плетиві з страху, неймовірного напруження, холоду і очікування дзвенить чарівна струна, створює дивну мелодію. Я втрачаю пам’ять, потроху насувається небуття, та легенда Дівич-гори залишається в свідомості…

Я отямився десь за два тижні. Мене знайшли непритомного на кручі Дівич-гори і довго виривали з чіпких рук смерті. Лише через два місяці до мене повністю повернулося здоров’я і жвавість, а до того я ходив блідий, аж зелений, худий, як смерть. Мати й батько довго допитувались, чого я шукав уночі на Дівич-горі, картали мене за непослух, але хіба я міг їм відкрити всю правду? Дід сидів осторонь і задумано дивився на мене. Він, напевне, все розумів. Часто в ті дні, коли я хворів, він сидів поряд і тихенько оповідав мені чудові легенди та казки про давно минулі часи.

І знаєте… щоб не кривити душею… я навіть тепер не знаю, чи справді чисте дитяче серце дозволило мені почути в ту грозову ніч розповідь Дівич-гори, чи дід Харлампій розповідав її хворому хлопчику під мелодійний спів соснового лісу. Як би там не було, а я проніс той чарівний переказ про давні-предковічні часи через все життя… а тепер оповідаю його вам… Може, пригодиться в житті…