Хто ти?

БДЖОЛА НА КАМЕНІ

Вона лежала в маленькій заглибині на кам’яному стовпі загорожі — коричнево-золотиста, непорушна бджола. З лівобережжя віяв холодний весняний вітер, ворушив прозорі крильця, ніби хотів вихопити нещасну комаху з її останнього притулку і кинути під ноги перехожим.

До бджоли простяглася тонка дівоча рука, ніжні пальці взяли її, поклали на долоню. Піднялися густі вії, в синіх очах з’явився сум. Дівчина дивилася на свого супутника — юного хлопця з, русявим непокірним чубом і ясним дитячим поглядом. Чи не сміється він? Ні, на обличчі хлопця співчуття і розуміння.

— Мертва, — печально прошепотіла вона. — Який жаль…

— А може, й ні, — заперечив юнак. Він схилився над долонею дівчини, торкнувся пальцем комахи. Задумано повторив: — Може, й не мертва…

— Знаєте що, — жваво озвалася вона, — давайте загадаємо…

— На що?

— На бджолу. Якщо оживе, тоді загадане здійсниться…

Хлопець поглянув у очі дівчини, чомусь густо почервонів, хитнув головою:

— Я згоден. Загадаємо…

Дівчина піднесла долоні до вуст, почала дихати на бджолу. Хлопець з-за плеча дівчини дивився на непорушну коричневу грудочку. Дивився, закусивши вуста, нахмуривши чоло, ніби чекав, що від подиху цієї дівчини станеться чудо.

Минали хвилини. Дівчина невтомно зігрівала теплим подихом бджолу. Серце билося болючими, сильними ударами, ніби хотіло передати маленькій комасі частинку своєї снаги. Мовчав хлопець, намагався не дихати, мов боявся, що станеться лихо. Якщо бджола не оживе, не полетить… тоді все… загадане не справдиться, воно вмре, як і оця ніжна, чудесна комаха…

І ось… вона заворушилася. Звелася на лапки. Підняла крильця. Поповзла по долоні.

— Ожила, — ще не вірячи своїм очам, шепнула дівчина. — Погляньте, Миколо… Ожила…

Комаха затріпотіла крильцями, знялася і полетіла. Вона майнула золотою цяткою в промені сонця і зникла між каштанами, в білих суцвіттях. Дві пари очей — сині і сірі — провели її, потім несміло зустрілися. Руки хлопця і дівчини зійшлися на кам’яному стовпі, торкнулися кінчиками пальців.

Юнак схвильовано зітхнув, опустив погляд униз.

— А що ви… загадали?

Вона несміливо і трошки лукаво зиркнула на нього.

— А ви? Що загадали?

— Я… про вас…

— І я… про вас…

— А що саме?.. — Скажіть ви…

— Я скажу… я задумав, чи не розлучимось ми… чи будемо завжди друзями…

— І я… те саме…

Вії піднялися і знову опустилися.

Ой мабуть, не зовсім так задумали хлопець і дівчина!

Хлопець несміливо торкнувся пальцем руки дівчини, прошепотів:

— Знаєте що… давайте поклянемось!

— Поклянемось?

— Еге. На вічну дружбу. Клятвою крові.

— Як це клятвою крові? — схвильовано запитала дівчина.

— Так робили наші предки, — таємничо прошепотів хлопець, схилившись до її вуха. — Коли хотіли стати кровними друзями, побратимами. В келиху з вином змішували свою кров… і випивали…

Очі дівчини округлилися, запломеніли вогниками цікавості і рішучості.

— А потім?

— Потім треба клястися. На вічну дружбу. Хто зраджує друга, того карає клятва крові. Де б він не був — на землі чи на морі, під водою чи під землею — всюди його наздожене страшна кара…

Вуста дівчини відкрилися, очі замріяно сягнули десь в безмежжя.

— Я згодна…

— Тоді сьогодні… Ввечері… О восьмій годині. Або краще о дев’ятій.

— Гаразд. Я прийду…

— Біля Володимира… Чуєте, Оленко?

— Чую, Миколо…

Вона пішла по алеї. Хлопець не зводив погляду з її трохи вуглуватої, милої постаті в простенькому синьому платті.

Вона зупинилась, оглянулась. Ледве помітно махнула рукою.

СНИ НАЯВУ

Микола йшов по вулиці і нікого не бачив. Він співав щось собі під ніс, всміхався до перехожих, дерев, весняного вітру. Зустрічні люди лаялися, натикаючись на нього, а потім, побачивши на його обличчі блаженну посмішку, говорили вслід, знизуючи плечима:

— Божевільний або п’яний… Не інакше…

А він міряв потертими черевиками Хрещатик, плив у святковому потоці юрби, марив наяву, забувши про все на світі.

Він знову побачить сьогодні ввечері її. Загляне в бездонні очі, торкнеться тремтливих рожевих пальців, почує ніжний хвилюючий голос. Як дивно, як неймовірно!..

Коли це сталося? Чи це завжди було?

Не можна повірити, щоб коли-небудь не існувало Оленки, не може бути, щоб Микола жив без неї. Вона існувала, йшла поряд, він знав про це, тільки не хотів турбувати її… Як це було?..

Кілька днів тому Микола одержав диплом в консерваторії. Він закінчив композиторський відділ. Були поздоровлення, був концерт, веселий галас товаришів, а потім — самотність. Друзі віднині йшли на свої облюбовані дороги. У Миколи теж був свій шлях. Він збирався їхати в рідне село над Дніпром, щоб там працювати в клубі.

Микола не одразу зважився на цей крок. Перед тим було багато шукань, роздумів, сумнівів. Шлях до великої музики почався з дитинства, коли він побував на симфонічному концерті в Києві. Той вечір в Пролетарському саду врізався в свідомість хлопця навічно. Сплелося все в єдиному гармонійному акорді — темно-синє небо над Дніпром, задумливі каштани і дуби, принишклі люди і могутній прибій райдужних звуків.

Микола сприйняв тоді музику, як рідну стихію, як лебідь вперше сприймає воду, як сокіл— повітряний простір, як сліпонароджений — перші промені безмежного розмаїтого світу після щасливої операції.

Виконували Бетховена. Героїчну симфонію. Ураган мелодії переслідував Миколу, не давав спати, сплітався з його повсякденним життям, змушував мріяти. І вже в сьомому класі він безповоротно вирішив стати композитором.

Дехто з дорослих насміхався над ним, подейкував:

— Закортіло Миколі бути лірником. На легкий хліб потягнуло. В колгоспі, бач, йому важко.

Паличкою махати, звичайно, легше, ніж вилами гній накидати…

Микола не розумів, що часто в тих словах треба було шукати не безпричинну злобу, а багатовіковий біль за втраченими можливостями, гнів стихії, яку так довго тримали в полоні, не даючи їй достойної роботи. І хоч хлопця проводжали в Київ не лише глумливими, а й добрими, сердечними словами, він довго зберігав у душі гіркоту, образу і навіть мстиве бажання — довести насмішникам, що вони обмежені, грубі люди.

Та згодом плетиво образи, дитячої гордості і наївних бажань розвіялося назавжди. Добрий імпульс цьому дало останнє побачення з учителем співів Яковом Степановичем. Це було на третьому році навчання в консерваторії. Микола приїхав до рідного села на канікули. Йому передали, що Яків Степанович дуже хворий і незабаром помре. Микола відвідав його в невеликій хатині біля школи.

Надовго хлопець запам’ятав той вечір, висхлі руки вчителя, його ледве чутний голос і дивні, потойбічні очі. Погляд їх був прозорий, ніжний і вимогливий.

— Я радий, що ти прийшов, Миколо, — шепотів учитель. — Хотілося перед смертю сказати тобі кілька слів…

— Ви не вмрете, учителю…

— Не говори зайвого, — спокійно заперечив Яків Степанович. — Треба завжди бути щирим… а тим більше перед кінцем…

Помовчавши, вчитель запитав, дивлячись в очі юнака:

— Ти любиш музику, Миколо?

— Дуже, Якове Степановичу…

— Я знаю. Бачу… Думаю, що станеш добрим композитором… Тільки скажи… де ти будеш жити?.. Працювати?..

— Не знаю, — розгубився Микола, — Може, в Києві…

— В Києві, — повторив учитель. — Чому так тягнуться в місто? Для чого? Ну, я розумію тих, хто збирається стати слюсарем, токарем… працювати на заводах чи в установах… А ти… чого ти там шукаєш?

Микола мовчав, захоплений зненацька справедливим докором. Вчитель взяв його руку в свою висохлу гарячу долоню і палко зашепотів:

— Я не хочу тебе ні в чому переконувати… Якщо в душі людини живе зерно добра і правди, то воно розквітне… обов’язково. Я хочу, щоб ти правильно зрозумів мене… Ти свою музикальну душу одержав тут, серед трударів землі, села. Згадай, Миколо, що народ вічно зберігає в лоні своєму пісню і казку… а з того чудового джерела брали початок наші великі піснярі… так було завжди… І ти не повинен бути винятком…

Старенького вчителя поховали над Дніпром, на старому цвинтарі. На свіжу могилу спадало жовте листя, в небі пливло бабине літо. Було сумно і ясно. Микола дивився у далину і потай дивувався, що йому не хотілося плакати. Навпаки, в душі дзвеніла радісна струна. І в її звучанні чувся Миколі голос старенького вчителя, який говорив, що життя продовжується, народжується, розвивається… Що треба йти в середину його потоку, а не крутитися у вирі, хай навіть дуже великому…

Хлопець зрозумів Якова Степановича… А може, просто відкрив цю думку в своїй душі — повернути те, що здобув, назад, в те джерело, звідки вийшов. Останній рік був сповнений роздумами, суперечками з товаришами, боротьбою з самим собою.

І ось прийшло остаточне рішення. Він повертається до рідного села. Дехто сміявся, кажучи, що працювати в сельбуді з освітою композитора все ’дно, що грати симфонію на балалайці, та Микола не зважав на це. Він знав, куди йде, бачив мету, далекі обрії майбутнього. Тільки чогось ще не вистачало. Серце бажало, щоб поряд хтось ішов… в житті, в мріях, в дерзанні…

І ось… зустрілася вона.

Микола у трамваї протискувався до виходу. Схилився до якоїсь дівчини, ввічливо запитав:

— Ви зійдете тут?

— Ні.

— Дозвольте пройти.

— Прошу…

Микола ступив на східці, випадково оглянувся. І остовпів.

На нього зиркнули великі сині очі, обрамлені чорними віями. Над ними крильми розліталися густі брови, що зрослися на переніссі. Дівчина ніяково всміхнулася. Трамвай зупинився. Кондукторка назвала зупинку, смикнула за мотузку дзвінка.

— Вам сходити? — тихо озвалася дівчина.

Микола не рухався з місця. Він стояв стовпом, несміливо поглядаючи на неї. Що трапилося, хлопець не знав. Він тільки серцем усвідомлював одне: нізащо не можна залишити її, не познайомившись, бо не можна буде жити без неї. Трапилось таке, чого ніяк не збагнути… Але що робити, як звернутися до неї? Може, вона розсердиться, вилає, осоромить…

Трамвай дійшов до Червоноармійської, зупинився. Дівчина глянула на Миколу, наблизилась до виходу. — Мені пора. Дозвольте… Вона вистрибнула з трамвая. Пролунав дзвінок. І тоді Микола, ні про що не думаючи, незважаючи ні на кого, кинувся вслід за нею.

Вона йшла по правому боці вулиці. Микола перейшов на лівий бік. Нервово м’яв у руках дипломну книжку, поглядав на дівчину, з кожною хвилиною втрачаючи сміливість… Дівчина помітила його, раз у раз поглядала на нього через вулицю. Це надало сміливості Миколі. Він вихопив з кишені блокнот, знайшов огризок олівця. Натикаючись на стовпи, на людей, похапцем почав писати:

«Дорога незнайомка…»

Зупинився, з досадою почухав потилицю. Банально! Ніби в якомусь сентиментальному романі. Та й що він їй напише? Що хоче зустрітися! Що вона йому подобається? Хіба можна передати словами те почуття, яке виникло в душі, коли він сам не може дати йому назви?

Микола рішуче порвав листочок, подивився знову на правий бік вулиці. Дівчина зникла. Погляд хлопця не бачив її серед потоку людей. Ех, розтяпа! Боягуз!

Микола метнувся через вулицю. Він не зважав на свисток міліціонера, на сигнали автомашин. Метушився серед людей, заглядав у лиця дівчат. Нема! Він був ладен рвати волосся на голові. Що ж тепер буде? Як він без неї житиме? Хіба знайдеш її у великому місті, не знаючи навіть ім’я?

І раптом Микола побачив її. Дівчина стояла біля сатураторного візка і пила газовану воду. Дивилась на нього. І Микола відчув якимсь невідомим чуттям, що вона чекає його, хоче, щоб він підійшов.

Хлопець рішуче догнав її, пішов поруч. Вона не обернулась, тільки матово-біла щока її запаленіла. Вони вийшли до Ботанічного саду. Тут було затишно. На голови перехожих падали одцвітаючі свічки каштанів. Плакучі верби пестливо торкалися ніжно-зеленими косами людських плечей і облич.

Микола кашлянув. Дівчина зупинилася, підняла вгору вії. Їхні погляди зустрілися… і не могли розійтися. Хлопець не бачив ні стоптаних білих черевиків, схожих на козячі ратиці, ні старенького плаття. Він купався в синьому джерелі, що струмилося з новоодкритого світу — світу її очей. Біля серця солодко защеміло, воно билося глухими, лункими ударами, ніби теж хотіло пробитися в юний, весняний світ, щоб побачити її… її… Вона… Одне слово… і більше не треба жодних. Вона! Одна в цілому бутті! Вона марилась в снах, мріях, видіннях, в музиці, в піснях, вона малювалася на сторінках книг, дивилася а блакиті неба, з квітів, обзивалася в шепоті дерев, в подиху травневих вітрів…

А тепер вона стоїть перед ним в образі дівчини. І Микола знає, відчуває, що це не перша зустріч, — він знає, що так було вічно… завжди… Та й справді — хіба без неї можна жити? Хіба вона може не існувати? Розлука буває не назавжди… І вони теж були в розлуці… А тепер зійшлися. Навіки… Довго стояли вони, зачаровано дивлячись одне на одного.

— Я… Микола…

— А я… Оленка, — почувся несміливий голос. Микола аж засміявся від щастя. Оленка!

Оленка! Яка гармонія в одному слові. Оленка! Ціла симфонія в цьому імені! Саме це ім’я марилось і в снах, і наяву…

Три дні зустрічалися Микола і Оленка. Ходили по алеях над Дніпром, між рядами каштанів і лип, і все говорили, говорили. Про свої мрії, про навчання, про музику, книги. І лише про почуття, яке в обох пломеніло в очах, рвалося з грудей, чулося в кожному русі, в кожному погляді, не говорили…

Хлопці в гуртожитку помітили незвичайний стан Миколи. Роз’їжджаючись додому, жартували:

— Еге, закохався Горенко… Прощай тепер сільський клуб. Не поїде ентузіаст на ниву народну!..

Микола, справді, відкладав поїздку додому. Він повертався з побачення, бив себе кулаками по голові, картав за те, що не сказав Оленці того, що думав, писав вірші. В одному з них він намагався виправдати свою несміливість.

Та ось сьогодні допомогла воскресла бджола. Микола вирішив більше не ждати. Він летів по вулицях Києва, мов на крилах. В душі органом звучало тільки одне: сьогодні він знову буде бачити Оленку, дивитиметься в її ніжні очі, чутиме тихий, грудний, неповторний голос.

Він згадав про клятву крові? Еге, треба ж дістати вина! Чи вистачить грошей? Микола вивернув кишені, знайшов дві потріпані троячки, один карбованець і жменю мідяків. Сім карбованців і сорок копійок. На дороге вино не вистачить. Ну та дарма… Хай буде дешеве…

Микола рішуче повернув до «Гастронома»…

ДОЧКА І МАТИ

Мати Оленки працювала в аптеці продавцем. До неї зараз поспішала дочка, щоб поділитися своєю радістю. Оленка не пам’ятала жодного слова з того, що було переговорено з Миколою вчора, сьогодні. Вона пливла на хвилях п’янкої радості, самозабуття, бачила тільки якесь сяйво перед собою… і тим сяйвом був блиск його очей. Оленка не допускала думки про кохання. Вона не могла думати так. Це було соромно. Це було лиш на сторінках книг. А в них щось інше. Незрозуміле. Дивне… І приємне. Мертва бджола, яка потім ожила… Клятва крові…

Вона стріпнула головою, ніби відганяючи неймовірні видіння, тихенько засміялася. Хлопці довгими захопленими поглядами проводжали її. Оленка не бачила нікого. Музика любого голосу звучала в її вухах, в просторі ввижалися глибокі сірі очі, високий блідий лоб.

Оленка зайшла в аптеку, проштовхалася до ручного відділу. За прилавком стояла повна красива жінка з владним суворим лицем. Вона помітила дочку і строго осміхнулася. Вийшла з-за прилавка. Оленка кинулася до неї, цмокнула в щоку.

— Що з тобою? — здивувалася мати. — Ти якась чудна сьогодні! Очі горять… щоки червоні… Ти випадково не випила?..

— Що ти, мамусько, — зашепотіла Оленка. — Як могло тобі прийти в голову… Я хотіла сказати, що познайомилася…

— Познайомилася? З ким? — З хлопцем…

— Цього ще не вистачало, — занепокоїлася мати. — А хто він?

— Микола, мамочко!

— Я не про те питаю, дурненька! Хто він за професією?

— Композитор. Красивий, розумний… Якби ти бачила його, ти похвалила б мене…

— Композитор — це непогано! — строго сказала мати.

В цей час інша продавщиця гукнула:

— Маріє Іванівно! Мати оглянулась. До її відділу вже зібралася черга. Чувся незадоволений гомін.

— Приведи його завтра до нас. Я запрошу Олену Антонівну. Вона одразу скаже, чого він вартий. А тепер іди… Мені ніколи.

Оленка вийшла з аптеки, полегшено зітхнула. Вона сподівалася бурі, а вийшло все гаразд. Навіть можна буде познайомити Миколу з батьками. Ось тільки недобре, що мати запросить Олену Антонівну. Оленка не любила її. Це була п’ятдесятип’ятилітня обивателька, яка ніде не працювала, отримуючи пенсію за покійного чоловіка. Вона мала великий вплив на Марію Іванівну, і кожне слово її було законом для мами. Та дарма! Хай говорить, що їй заманеться. А сьогодні попереду — велика радість. Вони з Миколою знову зустрінуться, будуть ходити в сяйві зірок під кронами столітніх дерев, і в і н читатиме їй вірші про кохання, про дивовижні мрії, про наступні дороги життя…

І найголовніше — сьогодні таємнича, хвилююча клятва крові. При думці про неї душа Оленки завмирала в передчутті чогось невідомого, що мало змінити все її життя…

КЛЯТВА КРОВІ

Вони зустрілися о дев’ятій біля пам’ятника святому Володимиру. Микола одгорнув борт піджака, показав засургучовану головку пляшки.

— Дивіться… Це вино…

— Для клятви? — таємниче прошепотіла дівчина.

— Еге. Давайте походимо трохи, погуляємо, а потім десь в гущавині відкриємо. Треба, щоб ніхто не бачив…

— В Пролетарському саду…

— Добре, Оленко… Вони з півгодини постояли біля бар’єра, мовчки спостерігали за імлистою далиною, що поволі огорталася сутінками. На Дніпрі загоралися вогні бакенів, миготіли в тремтливій течії. На небі засяяли великі зірки. Понад Володимирською гіркою пливла протяжна мелодія народної пісні. То десь співали хлопці та дівчата, які збиралися роз’їжджатись на канікули. Оленка повернулася до Миколи, в її очах він помітив одблиски вогнів Подолу.

— Чари які, Миколо…

— Чари, Оленко… У мене таке враження, наче ми з вами пливемо в далеку і невідому дорогу…

— І в мене… схоже…

Навколо снував гомінливий потік людей. Оленка з Миколою одійшли від бар’єра, повільно попливли разом з юрбою вниз, до Хрещатика. Тримаючись за руки, мов діти, вони піднялися по вулиці Кірова до Пролетарського саду.

Над містом впала синя темрява. З-поміж дерев лунали звуки симфонії — там виступав республіканський оркестр. Сотні людей снували по алеях парку. Микола зупинився, запитливо заглянув у очі супутниці.

— Сюди не підемо… Дуже людно…

— А куди?

— Краще на кручі Дніпра…

— Як хочете, Миколо…

— Тоді ходімо зараз. Тільки ні, не можна… Я ж забув, що потрібно склянку або келих.

— А чого ж ви мені не сказали? — здивувалася Оленка. — Я б взяла з дому…

— Я не подумав, — занепокоєно відповів Микола. — Але нічого. Ми десь в ларку купимо.

Вони рушили далі. Микола зупинився біля одного магазину, зайшов до середини. Ніяковіючи, покликав одну з продавщиць.

— Скажіть, будь ласка, у вас є склянка?

— Яка склянка? — здивувалася вона. — В нас продуктовий магазин, а не посудний…

— Та ні, може, у вас є.

— Є. Але ми не продаємо.

— Мені дуже потрібно. Я прошу вас, продайте… Або дайте тимчасово…

— Не можу, — сердито сказала продавщиця. — Це вже хильнуть закортіло. Такий молоденький і п’яниця!..

Покупці засміялися. Микола, почервонівши, прожогом кинувся на вулицю.

— Нема? — поцікавилася Оленка. — Нема, — похмуро сказав Микола. Він підійшов ще до кількох ларків. Але в жодному з них склянок не продавали. Так вони добралися до Печерського спуску. Далі магазинів не передбачалося.

Микола розпачливо глянув на дівчину. Вона теж засумувала. Здавалося, що за дурниці —нема склянки! Та в цьому випадку діяло щось значніше, ніж проста невдача. В нічному освітленні, під шумливими вітами каштанів, в промінні зірок все здавалося непростим. І невдача з склянкою, що мала послужити для клятви кроні, теж ставала символічною.

— А може, завтра? — несміливо запитала Оленка.

— Не можна… Тільки сьогодні. Клятви не можна відкладати…

— Що ж тоді робити? Може, прямо з пляшки?

— Не годиться… Як же з пляшки пити разом?..

— А треба разом?

— Обов’язково… Знаєте що? Я придумав. Бачите — стоїть пивний ларьок?

— Так він же зачинений.

— Нічого. Біля нього ящик для сміття. Я сам часто бачив, як викидають побиті склянки в ящик. Може, там щось знайдеться…

— Добре, Миколо, — зраділа дівчина. — Ходімо туди…

Прогноз Миколи виявився правильним. В сміттєвому ящику вони знайшли вищерблену склянку. Микола обережно загорнув її в газету, як найбільшу дорогоцінність, щасливо посміхнувся.

— А тепер гайда до Дніпра. Там помиємо її.

На Печерському спуску світла майже не було. Оленка і Микола йшли в суцільній тьмі поміж привидами дерев. Де-не-де на стовпах траплялися лампочки, і тоді вони вступали в маленьке примхливе коло проміння. Вітер хитав ті лампочки, і дерева здавалися живими. Могутні віти розгойдувалися в повітрі, ніби жестикулювали в відчайдушній пристрасній суперечці. Інколи деякі з них схилялися донизу, енергійно торкалися облич Оленки й Миколи, мов запитуючи їх або чекаючи підтримки в тій весняній дискусії.

Оленка боялася ходити поночі в таких відлюдних місцях. Та нині вона відчувала поряд з собою руку, що випромінювала спокій і силу. Опираючись на неї, вона могла йти куди завгодно і скільки завгодно. І хлопець наче розумів її настрій. Він ішов поряд з нею тихо, обережно, мов боячись розхлюпати якийсь невидимий келих.

Дніпровська хвиля зустріла |їх журливим плюскотом. По набережній інколи проходили машини. Микола розгорнув газету, вимив склянку.

— Чиста…

Він вибрався на насип. Оленка торкнулася його руки, показала на схід. Там, за силуетами далеких будинків Слобідки, сходило багрове коло місяця.

— Я дуже люблю місяць, — сказала вона. — Це чудово, що він зійшов зараз…

Микола щасливо всміхнувся. Смішна і люба. Безумовно, місяць зійшов для неї… для мене…

Взявшись за руки, вони знову пішли нагору. Минувши Аскольдову могилу, заглибилися в зарослу кущами алею. В гущавині, під столітніми дубами, знайшли ветху лавочку. Десь на схилах заливалися п’янкими піснями солов’ї. Поміж стовбурами дерев пробирався потроху вгору місяць. Ставало прохолодно…

Микола зняв піджак, накинув його на плечі Оленці. Вона вдячно кивнула, закуталася. Намацала в боковій кишені пляшку. Витягла, подала йому.

— Почнемо? — запитала серйозно, довірливо.

Він мовчки хитнув головою, дістав ножик, вкрутив штопор у корок, витяг його. Взяв склянку, налив майже доверху вина. Підняв її поперед себе, показав Оленці на тлі місяця. Вино блиснуло, заграло багровими іскрами. Дівчина здригнулася, ніби від холоду.

— Що з вами? Може, холодно?

— Ні, нічого… Мені просто… якось моторошно…

— Може, ви боїтесь?

— Ні! — з викликом озвалася вона. — Не боюся. Що треба робити далі?

— Додати до вина… крові, — прошепотів Микола. — Ось дивіться, я зроблю собі… Він розкрив лезо ножика, запалив сірника, подержав його над вогником. Потім чиркнув ним палець. Оленка скрикнула. Микола підняв склянку, і дівчина бачила, як з його пальця в вино впало кілька крапель крові. Краплі розпливлися тягучими смугами, надаючи рідині моторошного забарвлення.

Микола поставив склянку на лавку, знову потримав лезо над сірником. Несміливо подав ножик дівчині.

— Тепер вам…

— Зробіть самі… Вона простягнула руку. Микола взяв тонкі пальці Оленки, доторкнувся до одного лезом. Тихо прошепотів:

— Не боїтеся?

— Ні! — з викликом заперечила дівчина. Обличчя її в місячному сяйві було блідим і урочистим. Ось воно на мить здригнулося, затремтіли тіні брів.

— Боляче? — схвилювався Микола.

— Ні…— в захваті прошепотіла Оленка.

Він підняв склянку, наблизив до неї руку дівчини. Вона з трепетом спостерігала, як кров її змішувалася з кров’ю Миколи. Десь в глибині оживали почуті і прочитані образи, заховані в душі таємничі картину предковічних часів. Їй здавалося, що це вже колись було… Хлопець прихилився до неї, прошепотів: — Тепер треба випити… і все…

— Разом?

— Разом…

Вони припали до склянки. Їх вуста були поруч, торкалися одне одного.

Гаряча рідина обпекла Оленку, але вона хоробро допила до кінця. Одхилилася, передихнула. Микола підняв порожню склянку вгору, врочисто проголосив:

— А тепер… поклянемось… І зовсім тихо, проникливо, щиро додав, тримаючи Оленку за руку:

— Я клянуся… бути вічно вірним нашій дружбі… Якщо зраджу — то хай мене покарає клятва крові…

— Клянуся, — почувся тремтячий голос Оленки, — що ніколи не порушу клятву крові…

Микола вдарив склянку об землю. З дзенькотом розлетілися навколо скалки.

— Щоб ніхто ніколи не міг пити з цієї склянки, — пояснив він.

Вино зашуміло в голові Оленки. Вона схопила пляшку, розбила її об стовбур дуба.

— Щоб ніхто не пив більше цього вина!.. Микола несміливо взяв її за руку, заглянув у очі. Вона, глибоко вдихнувши повітря, прошепотіла:

— Може, ще щось треба?..

— Ще… треба поцілуватися… Формально… — Так вимагає клятва?..

— Угу…

Оленка, не задумуючись, обхопила за шию хлопця, поцілувала. Він, відчувши біля себе її стан, груди, палаюче обличчя, не тямлячи себе, схопив її в обійми.

Довго, ой, довго тривав цей «формальний» поцілунок. І, напевне, ніхто з них не хотів закінчувати його.

Оленка падала в безодню, летіла у вихорі незвіданого почуття в незнайомий світ, відкривала його вперше і не могла покинути.

Микола випростався, охопив долонями гаряче чоло, завмер. Дівчина знеможено сіла на лавку. Заплющила очі. Щось промовила. Він кинувся до неї, притулив її руку до своєї щоки.

— Ти щось сказала?..

Вона не здивувалася, що він назвав її ти. Так треба. Так має бути.

— Що це було? — ледве чутно запитала чи в нього, чи в вітру, чи, може, у свого серця. — Невже це… воно.

Знову мовчання. Знову грозовий поцілунок. І так без кінця.

Місяць піднявся між верховіття дубів. Замовкали далекі звуки міста. Вщухли солов’ї. Тільки вітер захоплено хитав напружені життєвою снагою віти, доносив з далеких полтавських полів запахи квітів і полину.

Оленка лежала в обіймах Миколи, щаслива, виснажена неймовірним спалахом почуттів, і місячні промені ткали на її блідих щоках неземні узори. І раптом Микола відчув, як вона здригнулася.

— Що з тобою, Оленко?

— Нічого… нічого… мовчи… Ще хвилинку… Микола занепокоєно заглянув у її лице. Очі Оленки вдивлялися в глибінь нічного неба, на далеку кулю місяця, яка то поринала в хащі хмар, то знову випливала з них на ясне тло. Ось пливе чорна фантастична потвора. Вона роззявляє велетенську пащу, намагається ковтнути ясне світило. Місяць пручається, судорожно пульсує, виривається знову на волю…

Оленка з хвилюванням і острахом дивилася на космічну боротьбу двох велетнів. Їй вони здавалися символами життя. Якщо переможе світло — все буде ясно, гарно, щасливо. Вони з Миколою завжди йтимуть рядом, не розлучаться повіки. А якщо ні… ой, краще не думати!

Місяць поринув у темну хмару. Пітьма огорнула простір. Оленка притислася до Миколи, ждала. Неясні проблиски пробивалися крізь густу пелену, ніби там, за нею, билося, пульсувало болюче, гаряче серце неба. Невже не вирветься, невже не з’явиться знову?

Минали хвилини… чи віки… Микола чув, як дівчина важко дихає, як тремтить її тіло.

— Тобі погано, Оленко?

— Зараз… Одну мить… зачекай…

Срібною каймою спалахнув край хмари. Ось… зараз… вийде світило, розжене морок… Ні! Ще чорніша запона з’являється з безмежжя, покриває, гасить останні іскри надії…

Серце в Оленки впало. Невже кінець? Невже таким буде їхнє життя? Знала в глибині душі, що це забобони, що нема ніякого зв’язку між місяцем і людиною, але нічого не могла подіяти з настроєм. Чорний покрив хмар затулив не тільки промені місяця, він вкрав і дитячу, новонароджену віру…

Та ось… заясніло вгорі, завирували темні громаддя в небі. Вітер налетів з Дніпра, радісно захитав велетенські дерева. Місяць вийшов з темряви раптово, ніби камінь, викинутий з пращі владною, сильною рукою. Хмари розбіглися врізнобіч, зоряне тло збільшувалося… і, нарешті, лише ясне коло нічного світила одне панувало в космічному безмежжі…

Оленка знеможено-радісно заплющила очі.

— Нарешті, — прошепотіла вона.

Микола нічого не питав. Він інтуїтивно відчував її настрій, знав, що в ній тепер діється щось знаменне і важливе. А коли срібне проміння місяця осяяло її натхненне, щасливе обличчя, він все зрозумів. Знову їхні вуста були разом, і нічні прозорі тумани котилися між деревами, лягали до ніг хлопця і дівчини. А може, то не тумани були… Може, то дніпровські добрі духи ласкаво всміхалися до закоханих, соромливо огортаючи їх сивим серпанком.

Вже під ранок вони вертали назад, німі, приголомшені. Пустинні вулиці мовчали. Тільки де-не-де лунко віддавалися кроки окремих перехожих. Недалеко від вулиці, де жила Оленка, Микола сказав:

— Мені все здається сном… Ти зараз підеш додому… А я залишусь один. Я не зможу тепер без тебе… Ти розумієш, Оленко? Я не зможу…

Вона радісно зазирнула в його лице, в темні пристрасні очі.

— Так ми ж знову зустрінемось, Миколо…

— Я не хочу зустрічатися з тобою, — палко заперечив він. — Я хочу завжди бути рядом… Давай поїдемо разом в село. До мене… Я працюватиму в клубі. Буду вивчати народні пісні, писати свої, організую хор… А ти…

— А я, — перебила, його Оленка, — працюватиму в школі… Я ж закінчила учительський технікум. Правда, ти й досі не знав цього?

— Ніколи ж було, — кумедно промовив Микола.

Обоє засміялися. Оленка поклала свою долоню на груди Миколи, тихо сказала:

— Хіба ти міг сумніватися в мені? Я поїду… Куди захочеш… Завтра… та ні, вже сьогодні… мама запрошувала тебе до нас в гості…

— В гості? — злякався Микола. — Я ж не знайомий!..

— Так познайомишся, смішний. Приходь сюди о восьмій годині. Я ждатиму тебе… А потім, ввечері, про все поговоримо…

Вона подала йому руку, поклала її в сильну, тонку долоню коханого, тихенько відступила, не зводячи погляду а його очей. Ще на мить їхні пальці затрималися, потім розійшлися, навіть на відстані несучи дивне почуття єдності.

Стукнули двері будинку. Микола зітхнув і поволі пішов назад. Над дахами загоралась зірниця…