Хто ти?

НІЧ ПЕРЕД БОЄМ

Взвод розмістили в невеликому сільському клубі на дніпровській кручі. Втомлені бійці поснули прямо на підлозі — хто в залі, хто на сцені. Незабаром — у бій, займати місця в окопах за селом. З-за обрію котилася вогняна смуга фронту, дрижала земля, темні хмари рябіли перехрещенням трасуючих куль, далеких спалахів снарядів.

А Миколі не спалося. Він стояв на кручі, дивився в морок дніпровської долини. Ні вогника, ні звуку. Ніби вимерли всі. Десь там Зеленьки… Оленка, мати, дід Василь… Чи, може, й їх вже нема? Може, залишився суцільний морок, приречені солдати та вогняний хаос…

Намагався відігнати пекучі думки. Заплющивши очі, згадував ясне минуле. В свідомості промайнули роки навчання, веселий вир людей на Хрещатику, неосяжні масиви жита. І очі… сині очі Оленки. Їхня неймовірна любов… Тугий живіт, а в ньому удари нового життя! Невже це було? І навіки минуло, як міраж, як дивний дитячий сон, що ніколи не здійснюється?..

Ранком він піде в бій… разом з товаришами. З друзями, яких він майже не знає. Люди з усіх усюд… з різними долями, з різними поглядами на життя… Вони зібрані разом гігантським вихором історії, щоб умирати, захищаючи щось… Що саме?

Згадалася легенда, що її розповів дід Василь. Легенда про істину! Там великий смисл життя і пошуків. Стремління до світла, до великої правди. Вмерти в дорозі до великої мети. І він умре так само — разом з цими незнайомими бійцями. Умре, щоб згусточок життя, який пульсує в лоні Оленки, не згинув. Щоб виріс в справжню людину. Хто буде? Син чи дочка? Мороз остраху прокотився поза спиною Миколи. Не буде нікого, якщо чорна повінь заллє рідну землю.

Ясно, ніби наяву, свідомість намалювала жахливу картину, йдуть, крешучи іскри з бруку, ковані ворожі чоботи, а рядом з ними — посиніле тільце дитини з мертвими, широко розплющеними очима.

Микола ледве не закричав від душевного болю. Ні, ні! Нізащо! Краще всім померти в чесному бою; ніж допустити таке. Він пригадав сумні, докірливі погляди жінок, похмурі обличчя чоловіків, дітей, які залишали рідні місця, відходили на схід.

Це ж не шахова гра, не везіння чи підступ долі. Це на всесвітній арені зіткнулися в смертельному двобої сили світла і темряви. Хто переможе? Піде людство до нових висот, до братерства і людяності чи знову відкотиться на тисячоліття назад, в морок дикунства і людиноненависництва?..

Біля клубу загомоніли, заблищали вогники цигарок. Миколині думки сполохалися, впали. Він зітхнув, похитав головою, ніби скидаючи з неї обридлий тягар. Треба відпочити, не думати. Скоро бій — і в ньому зустріч з ворогом. Обличчя до обличчя! Серце проти серця! Треба бути сильним і зібраним.

Він підійшов до дверей клубу. В боковій кімнатці вусатий сержант з їхнього взводу видавав гвинтівки селянам. Біля каганця, зробленого з гільзи, сидів літній чоловік з шрамом на щоці. Він приглядався до людей, що тінями виходили з темряви до мерехтливого кола світла, щось записував на клаптику паперу.

Микола уважно поглянув на чоловіка з шрамом. Це місцевий агроном. Він все життя вивчав землю, засівав її зерном, збирав урожай. Кохав її, як матір, як любу дружину, як дитя. Він мовчазний, як і земля… такий же вірний, як вона, такий же спокійний, впевнений в собі. Саме впевнений… Ніби й нема страшної небезпеки, чужої навали. Він готував раніше сівалки і культиватори для полів, а тепер виводить свою бригаду, свій дружний народ на інше поле, для іншого посіву…

Серце в Миколиних грудях радісно застукало. З такими не згине рідний край, не пропаде. Вони сіль землі, його основа.

Доки ось так, спокійно, мозолясті руки будуть тримати зброю — не панувати чужинцям на Україні…

До сержанта підійшов невеликий хлопчик років дванадцяти. Він мовчки простягнув руку до зброї.

— Е, куди ти? — здивовано мовив сержант. — Малий ще. Катай додому…

— Я сам, — похмуро бовкнув хлопець.

— Що значить сам?

— Він сирота, — пояснив агроном. — А ти, Юрко, справді, йди спати. Рано в партизани…

— Товаришу агроном, — благально сказав Юрко, і оченята його сповнилися вологим блиском. — Хай дасть. Я все одно піду. Щоб я вмер — піду…

Агроном якусь хвилю мовчки дивився на Юрка — серйозно, допитливо. Дитячі очі були прозорі, невинні, але десь в їх глибині гніздилася непохитна рішучість. Агроном махнув рукою сержанту:

— Дайте йому карабін…

Юрко, полегшено зітхнувши, схопив зброю, щасливо засміявся.

Агроном з жалем похитав головою, перезирнувся з Миколою:

— Хіба йому такі цяцьки потрібні? Замість скрипки чи рояля — гвинтівка…

Микола зацікавлено глянув на хлопця.

— А що він — уміє грати? Цікавиться музикою?

— Дуже… Вже учивсь на баяні. Ми хотіли його від колгоспу послати в музичне училище до Києва. Тут у нас почало закручуватись на оркестр, так війна ж… В цьому році купили рояль, а грати так і не довелося…

— У вас є рояль? — схвилювався Микола.

— Там, на сцені. А ви що — музикант?

— Трохи граю, — всміхнувся Микола. — Ану, піду спробую. Може, востаннє…

Він, обережно ступаючи поміж сонними бій цими, пробрався до сцени, вискочив на неї, одгорнув завісу. Там справді стояв рояль. Микола захоплено оглянув його. Він був новісінький. В коричневому лаковому покритті тьмяно відбивалося світло коптилки, деформовані тіні солдат. Микола підняв покришку, сів на табуретку. Зняв автомат з плеча, поклав на підлогу. Поворушив пальцями, пробіг по клавішах. Чиста дзвінка гама порушила тишу, відлунюючись в закутках клубу. Віл я дверей заворушилися тіні, заблищали здивовані оченята Юрка.

Микола забув про все. Він впав у стихію звуків, поплив за їх нестримною течією. Навала вражень ринула на свідомість, покотилася через серце, вимагала вияву в музиці. Попливли перші акорди імпровізації…

Деякі бійці підвели голови, в коридорі скупчилися селяни. Вони дивилися на сцену, бачили худорлявого бійця, який, заплющивши очі, схилився над клавішами рояля. Звуки, що линуть і залу, малюють селянам і бійцям широкі безмежні степи. Котиться під подихом вітру хвиля золотого колосся пшениці… Співають у високості жайворонки, славлять красу рідної землі, радість життя… Пливуть у бездонному небі білі хмарини… Десь далеко-далеко, мов у казці, дівочий голос виводить пісню без слів — чисту, святу, джерельно-прозору…

Раптом грізний акорд! За ним ще один. Ще!

Чола бійців нахмурюються, повиваються смутком. Ні, на землі не мир, не радість життя, не усмішки дівчат! Ідуть з гуркотом ковані чоботи по випаленій землі, а поряд з ними — мертва дитина… летять вгорі чорні літаки з хрестами, а внизу, в полум’ї, гинуть матері і жінки…

Надворі почувся гуркіт. Мелодія обірвалась. До залу вскочив командир — молодий чорнявий хлопець з двома кубиками. Він тривожно оглянув бійців, неголосно сказав:

— Нам пора, друзі. Займаємо позицію…

Загриміла зброя, казанки. Невеликий зал сповнився гомоном. Бійці, лаштуючи на ходу припаси, поспішали до виходу. Микола з жалем зітхнув, закрив кришку рояля. Закинувши на плече автомат, останнім пішов до виходу.

Біля дверей його схопила за рукав шинелі чиясь рука. Микола здивовано оглянувся. На нього захоплено дивилися блискучі Юркові очі.

— Що тобі, Юрко? — ласкаво запитав Микола. — Сподобалась моя гра?

— Дуже! — видихнув хлопчина. — Здорово! От би мені так?

— Навчишся, — всміхнувся Микола. — Ось закінчимо війну, підеш в консерваторію… Ну, прощай, мені пора…

— Дядю, — благально мовив Юрко. — А скажіть мені, хто ви? Музикант, еге?

— Композитор!

— Ой як здорово! Самі складаєте пісні? А як же ваше ім’я?

— Микола Горенко… Після війни зустрінемось, Юрку…

Микола швидко вийшов з клубу, зник у темряві. І довго ще дивилися вслід йому замислені, серйозні дитячі очі…

БІЙ

Взводний зупинив бійців під горбом, де мали займати позицію. З цього горба прострілювалися всі підступи до села і дорога, що вела на переправу. В сутінках ночі було видно темні валки солдат, які поспішали до Дніпра, торохтіли підводи, неголосно іржали коні. Взводний пройшов перед колоною, зітхнув, ніби зважувався на щось, глухо сказав:

— Друзі… Позаду нас — переправа. Наказ — протриматись до полудня. За цей час наші перейдуть на той бік… Потім наш відступ прикриють вогнем…

Він замовк, кашлянув. Мовчали й бійці. Нарешті Миколин сусід, бородатий полтавський дядько, заспокійливо мовив:

— Ти, командир, не вмовляй нас. Ми все розуміємо… Раз треба — значить, треба. Хіба вперше?..

Взвод схвально загомонів. Командир підняв руку.

— В окопи, товариші! Незабаром світанок…

Микола зайняв окоп якраз на верхівці горба. Звідси видно було тьмяний блиск дніпровських вод, заграву на обрії, темні обриси завмерлого села. А захід гримотів, перекочувався вогняним валом все ближче і ближче, плювався багровими спалахами вибухів. Незабаром над полем попливли тумани. Канонада затихала. По дорозі до Дніпра прокотилися важкі гармати. В темряві нишком лаялися артилеристи, проклинаючи покручені дороги.

Потім все завмерло. Спереду було німо, тільки зловісно перекочувався по яругах сивий туман, ніби під його хвилястою шкірою таїлась якась потвора…

Микола, поклавши автомат на бруствер, дивився в той бік, звідки мали йти гітлерівці. Хвилювався. Намагався з якоюсь хворобливою цікавістю копнутися у власній душі. Як він зустріне перший бій? Чи злякається? Чи не впаде перед страшним іспитом?..

Бородатий дядько — сусід Миколи — зупинився рядом, задумливо постояв, почав повільно крутити цигарку. Запитав:

— Страшно?

— Не те слово, — похитав головою Микола. — Я оце дивлюся навколо, думаю, сам собі не вірю… Ніби сон…

— Це правда, — згодився дядько. — Люди проти людей. Дивно… і підло, якщо подумати… Незрозуміло. Чого не вистачає? Земля така величезна, багата. Всім би ось так можна наділити… всі б жили… А так — півметра на кожного. Все одно — ми поляжемо, але й вони зогниють у нашій землі… Як скажені пси — кусають, кого попадуть.

Дядько помовчав, затягаючись смердючим димом, потім прихилився до Миколи, прошепотів:

— А як ти думаєш, Горенко? Ти грамотний чоловік, я чув, як ти на роялі грав… Ось умру я — і це назавжди? Більше не житиму?

— Аякже, житимеш! — насмішкувато обізвався хтось у темряві. — Черви з’їдять в окопі та й амба. Може, царства небесного захотів?

Дядько не відповів на образливе слово, спокійно, запитливо дивився на Горенка. Микола непевно сказав:

— Це найскладніше питання, дядьку… Всі людські сумніви одпали б, аби лиш узнати напевне тайни світу. Тільки тоді нецікаво було б жити…

— Це правда, — згодився дядько. — Раз нема тайни — нема інтересу жити. А все-таки — яка твоя думка?

— Я думаю так… Людина живе не сама по собі… не в пустоті. Вона — ось ви, я, наприклад, — не лише кусок тіла в пустоті, а ще й численна кількість всяких речей і явищ. Земля, люди, діти, улюблені книги, думки, тварини, хата, друзі. По-моєму, це ясно. Хіба ви б могли уявити себе без всього цього?.. Подумайте гарненько!..

— Правда, — зрадів дядько. Це дуже ти правильно сказав. Говори далі, говори… Я починаю кумекать…

— Ну от. Скажімо, я гину. На землю падає оце тіло і розпадається. Але ж все інше залишається?

— Що залишається? — почувся недовірливий голос збоку.

— Все, — розізлився дядько. — І діти, і поле, і земля рідна, і хмари, і сонце. Поняв?

— Ну й радуйся! — бовкнув скептик похмуро. — А ти гнитимеш в землі…

— Ну й дурень! Слухав і нічого не второпав. Горенко ж сказав, що я, ти, кожна людина — це не тільки тіло. Значить, коли вмирає тіло, то вмирає якась частинка моя, а більшість остається… Чи так, Миколо?

— Так, дядьку. Ми занадто любимо своє тіло і часто одділяємо його від усього, що оточує нас… А це неправильно…

— То що — може, після смерті остається душа? — озвався знову скептик.

— Може, й душа, — гаряче сказав бородатий дядько. — А що ж — я не проти! Політати після смерті над Україною, поглянути, чим закінчиться війна. Правда, я й так знаю, що розіб’ють німчуру, а все-таки хотілося б хоч одним оком зазирнути на життя дітей наших…

— Вони житимуть не на пустому місці, — додав Микола. — їстимуть плоди з тих дерев, що ми посадили, слухатимуть пісні, які ми склали, любитимуть світ і красу так, як ми їх навчили. Значить, житиме в них і наша частка…

З глибини окопу з’явилася невисока постать лейтенанта. Він оглянув бійців, визирнув за бруствер. Запитав:

— Як настрій?

— Та нічого, — озвався бородатий. — Ждемо… Говоримо про безсмертя…

— Та що ж, — всміхнувся взводний, — де ж про це й говорити, як не тут?.. Я пішов далі — чатуйте…

Бій почався раптово. Під горбом різко гримнули вибухи, покотилися вгору, наблизилися до окопів. Микола сполохано зіщулився, несвідомо втягнув голову в плечі. Збоку засміявся сусід-скептик.

— От тобі й безсмертя…

— Цить, дурню, — прошипів дядько з бородою. — Дурносміх!.. А що ж ти хочеш — під осколки себе підставлять?..

На рівнині почувся зловісний гуркіт, завивання потужних моторів.

— Танки, — похмуро сказав бородач. — Дадуть вони прикурить! У нас тільки одна гарматка… та гранати… Де твої, Горенко? Поклади їх отут, в пічурочці… Щоб напохваті…

Обрій на сході рожевів, наливався багрянцем. Дніпровську долину вкривав густий туман. Дядько кивнув головою, крикнув, пересилюючи гуркіт вибухів:

— Слава богу, що туман. Не видно переправи. А то наші б наплакалися…

— Танки! — злякано гукнув хтось. Люто ляснула протитанкова гарматка. Ще раз. В тумані пихнуло полум’я, покотився чорний дим.

— Є один, — задоволено сказав дядько. — Молодці хлопці!

Сонячні промені розідрали пелену туману, бризнули розпеченим золотом на рівнину. Присадкуваті потворні машини вирізьбились чіткіше. Стріляючи на ходу, вони повзли прямо на окопи. Кілька снарядів клюнуло по брустверу. Микола, затуливши обличчя, впав на дно окопу. Недалеко почувся стогін. Микола підняв голову. Бородатий дядько схилився над сусідом-скептиком. Перехрестився, похмуро зиркнув на Миколу.

— Мертвий…

«Почалося, — майнуло в Миколиній свідомості. — Як просто, звичайно. І нема страху, немає подиву. Може, й він зараз упаде, скошений осколком… — Але ця думка не викликала ні протесту, ні заперечення. — Все йде як слід. Умирати, так умирати! Тільки танки не повинні пройти. Нізащо…»

Все оповилось якоюсь імлою. Рухи стали автоматичними. Десь ніби в іншому світі гримотіли танки, кричав щось бородач, клекотів кулемет.

— Німці!

Німці? Де вони? Микола визирнув з окопу. Поміж танками видно було брудно-зелені постаті людей. Зігнувшись, вони підтюпцем бігли на горб. Падали. Знову вставали. Стріляли на ходу і знову падали, розкинувши руки…

Замовкла гарматка. Почувся приглушений крик.

— Пряме попадання!..

Стальні потвори ревли зовсім недалеко. Дядько повільно, хазяйновито взяв гранати з пічурки, кивнув Миколі.

— Я пішов. Прощавай, коли що…

Він вискочив на бруствер, поплазував між бур’яном. Микола побачив ще раз підошви його черевиків, почув лютий вигук. Десь, наче з кошмару, насунулася сіро-чорна фортеця з хрестом на башті, оглушливо залускотіли гусениці. Гримнув вибух. Танк крутонувся на місці, гребонувши на Миколу купу землі. Над головою з дзенькотом пролетіла гусениця. Микола відсахнувся. Потім, забувши про небезпеку, виглянув з-за бруствера. Бородатий полтавець лежав біля раненої потвори непорушно, простягнувши руки вперед. Він ніби дрімав після важкої праці, припавши до теплих грудей землі. З-під танка поповзли зелені мундири. То тікали танкісти. Микола провів автоматом по них, майже не цілячись. Постаті завмерли в бур’яні і більше не ворушилися…

На горбі горіло п’ять танків. Кілька цілих повернули назад. Відкотилася і навала німецьких солдатів.

Микола знеможено сів на землю, прихилившись до стінки окопу. До нього підскочив взводний — запилений, з підв’язаною, закривавленою рукою, без пілотки. Задихавшись, зупинився, витер брудний піт на чолі.

— Першу атаку відбили, Горенко… Чуєш?

— Чую, — прошепотів Микола. — Обидва мої сусіди загинули…

Взводний помовчав. Потім якось винувато промовив:

— Нас лишилося п’ятеро, Горенко… Всього п’ять чоловік… Іди до кулемета. Там нікого нема…

Через дві години почалася друга атака. Вихор вогню впав на жменьку бійців. Микола забув про час і простір. Він бачив лише сіро-зелені мундири, які повзли між бур’янами, гримлячі танки, відчував під руками затвор кулемета…

Потім зненацька простір дихнув пекельним вітром, блискавиця різонула по очах. Миколу кинуло навзнак, погасило свідомість. Він в останню мить встиг побачити дві ракети, що спалахнули над Дніпром, подумав:

«Сигнал до відступу… Всі переправились…»

Небо звалилось на нього купою сяючих уламків, які з гуркотом покотилися в бездонну глибінь, поволі затихаючи. А потім… світ огорнула тиша…

ОДИН

Свідомість поверталася повільно, болісно. Мов крізь вату, долинали до слуху Миколи звуки вибухів, далека канонада. Та він не міг збагнути, що воно таке. Йому здавалося, що він маленький хлопчик, лежить на печі і слухає казку бабусі. Страшну, незвичайну казку. Бу-бу-бу! — глухо розповідає бабуся. Ду-ду-ду! — стугонить піч, пече жаром. З-за комина виглядають морди жахливих потвор, дражнять Миколу. Він кидається, борсається на печі, хоче втекти від моторошних видінь…

Що це навколо? Люди… Вони лежать непорушно, дивно розкинувши руки. Біля них — зброя, пошматовані шинелі. Горить село, далекі язики полум’я кидають червоні промені навколо, і здається в тому освітленні, що трупи ворушаться. Взводний! Юнацьке обличчя скривлене чудною усмішкою, мертві очі дивляться в небо з якимсь подивом…

Микола поповз уздовж окопів. Невже він залишився один? Жодного звуку чи стогону. Мертво. Острах стиснув серце Миколи. Він схлипнув від болю, підвівся на коліна, хотів устати. Знову впав. Запаморочилось в голові, задзвеніло. Треба не поспішати. Берегти сили. Може, пощастить… добратися до Дніпра. А там… на той бік, до своїх…

Минуло кілька хвилин. Чи годин?.. Микола відчув прохолоду, розплющив очі. Темрява скрадала виднокрай, насувалася звідусіль. Миколі здалося, що то підповзає до нього чорною зміюкою казкова потвора, щоб схопити його, задушити в своїх обіймах, знівечити, осліпити і кинути навіки в темне провалля смерті. Враження було таким відчутним, зримим, що Микола піднявся на руках, люто крикнув назустріч ночі:

— Стій…

В грудях хрипіло, віддавалося пекучим болем в серці, але Микола гнівно бурмотів у простір, божевільно погрожуючи кулаком:

— Стій, кажу тобі! Я ще хочу побачити живе обличчя… я ще бажаю… побачити промінь сонця…

Та потвора мовчки, злорадно посувалася далі. Ось уже її щупальці — непереборні, невидимі — зовсім поряд… ось вони хапають, обплутують самотнього солдата.

Він заборсався на спаленій, гарячій землі. Лихоманково загрібаючи долонями пилюку, трохи проповз, мов хотів вирватися з обіймів ночі.

Сили майже не було. Тіло відмовлялося допомагати ще живому розуму в його шаленій боротьбі. Беззвучні ридання потрясли тіло Миколи. Сльози котилися по його запилених щоках і падали, немов останні краплини життя, в спраглу, потріскану землю.

Та ось уже не стало сліз. Захолонули груди, боляче тріпалося серце, сповільнюючи життєдайне биття. Згасаючий погляд піднявся вгору, ковзнув, мов поранений птах, над темними бур’янами.

Невже він більше не почує ніжного слова Оленки, не побачить рідного обличчя матері… Невже йому не судилось почути перед смертю дружнього слова? Він не хоче нести в морок могили жорстокий розпач, неймовірний біль душі…

Пітьма мовчала. Тільки десь оддалік гриміли металом дороги. Микола знав — то по рідній землі, мов по грудях матері, котяться ворожі машини.

Земля принишкла. Вона ніби з острахом прислухалася, як відлунюють у просторі невмолимі кроки фашистських солдат.

І Дніпро причаївся в своїй долині, огорнувся димом згарищ, щоб не бачити ганьби дітей своїх. Хвиля його змовкла, вода прослалася через Україну, мов чорна траурна стрічка.

На сході, за придніпрянськими лісами, гримотіло, спалахував обрій. Там десь був фронт. Він все далі котився в глиб країни.

А може, то тільки здається? Може, то фарби його хворобливої уяви малюють на полотнищі ночі картини жаху і смерті?

Микола простягнув руки вперед: наснажений тою облудливою думкою, хапаючись за бур’яни, повз ще кілька кроків. Під долоні попало щось тверде. Він обмацав ту річ. Гвинтівка. Тепер вона вже не буде стріляти в ворогів. Господар спить вічним сном…

Та не лише для смерті годиться зброя. Допоможи мені ще раз звестися на ноги.

Микола задубілими руками охопив приклад вперся дулом в землю. Зціпивши зуби, напружився, став на коліна. Потім, похитавшись якусь хвилю, звівся на ноги.

Він стояв на дніпровській кручі, над заваленими, задимленими окопами. В сутінках ночі бовваніли покорчені силуети гармат і машин, між бур’янами лежали пошматовані, понівечені трупи своїх і ворожих солдат.

Ні, ні! Це не приснилось йому. Сплюндрована земля, спалені села і поля — не кошмар! Важке гримотіння фашистських танків не марення! Трупи його товаришів не привиділися йому!

Микола відкинув гвинтівку геть, затряс кулаками, мов погрожуючи комусь невидимому. В його очах відбилися заграви далекого фронту. Він дивився на ті згасаючі огні, дивився гарячково, люто, ніби хотів загіпнотизувати їх.

— Чому не може бути… чуда? — прохрипів Микола. — Хай буде чудо!.. Хай зупиняться ті вогні… і посунуться назад… Я так хочу… я бажаю… наказую!

Чуда не було. Заграви згасали, затихала канонада. Над світом всевладно панувала ніч.

Микола похитнувся. Впав. Скарлюченими пальцями схопив шматок зашкарублої землі, притиснув до вуст.

— Земле, — пристрасно і гаряче, ніби в маренні, зашепотів він. — Не мовчи, мати моя, скажи хоч слово… Чи ще зійде сонце над рідним краєм… чи ніч навіки пануватиме… над дітьми нашими… над вітчизною?.. Скажи, земле… і я вмру спокійно…

Він замовк. Прислухався. Ніби щось чути. Якісь тихі слова. Чи то шамотіння бур’янів? Степовий легіт?..

Земля мовчить. Здіймаються її спалені груди, важко дихають, але ні слова не в силі вимовити вона…

Микола повернувся обличчям вгору, знайшов поглядом яскраву зірку.

— Зіронько… ніжна моя… Хоч ти не мовчи, утіш мене. Згадай, як ти радісно світила нам… з Оленкою… Скажи, скажи… невже не вернеться світанок?.. Я божеволію, втрачаю розум… Зіронько… невже задарма умирали ми тут… на кручі дніпровській?..

Зірка жалісно замиготіла, закуталась ніжним серпанком хмарки і зникла…

— Дніпре! — з останніх сил прошепотів Микола. — Дніпре… батьку мій… Чому ти мовчиш, вічно живий… невтомний?..

Тиша. Німо над світом. Микола гірко засміявся, опустив лице на землю. Дніпро теж заснув між темних берегів… І він схилив знамена слави своєї перед поганцями…

Безумна лють заклекотіла в душі Миколи. Він скрипнув зубами, з ненавистю поглянув на схід.

Покинули напризволяще! Одного… Серед ворогів… Серед трупів…

З вуст зірвалися жовчні слова осуду. Зірвалися і пропали в проваллі темряви. А Микола зненацька судорожно завмер, прислухався. Хто сказав такі слова? Невже він? Про кого? Про друзів своїх, про тих, заради яких вмерли товариші?..

О ганьба! Нема прощення йому за великий гріх! Хвиля відчаю залила його душу, нестерпною мукою пройняла серце. Микола заридав тяжко, обняв кривавими долонями землю, шалено цілував її потрісканими вустами.

— Земле, прости… Прости мене, нерозумного…

Бився підстреленим птахом на кручі, один в цілому всесвіті, карався власною карою і не знаходив у пітьмі серця, серед суцільної ночі, ні крихти утіхи…

СМЕРТЬ

На світанку його знайшли на кручі два німецькі солдати. Підхопили під руки, поставили на ноги. Мов крізь туман, він бачив усміхнене молоде обличчя, а на грудях — орел з фашистською свастикою. Не дивувався, не боявся нічого. Тільки не міг збагнути — чому вони сміються? Чому так дружно ґерґочуть? Невже це люди? Не може бути…

Його привели до клубу. До того самого клубу, де минулої ночі він грав імпровізацію. По вулиці котилися чужі машини, ляскотіли гусеницями танки, впевнено йшли колони солдат в сіро-зеленій формі. Чаділи недогарки будинків.

Миколу завели в зал. Поставили перед столом. Солдати щось сказали молодому випещеному офіцеру з красивим, владним обличчям. Той здивовано підвів брови вгору, з повагою вказав Миколі рукою на стілець. Промовив добірною українською мовою з ледь помітним акцентом:

— Сідайте, прошу… Ви один з тих?..

Микола очманіло дивився на нього, нічого не розуміючи. Чого від нього бажають? Що, можна сісти? Він важко опустився на стілець, облизнув пересохлі вуста. Офіцер помітив це, щось сказав солдату.

Перед Миколою поставили склянку а коричневим напоєм.

— Коньяк, — усміхнувся офіцер. — Випийте. Це поверне вам силу.

Микола взяв склянку, ковтнув палаючої рідини. В голові прояснилося. Він понуро поглянув на офіцера. Той здивовано дивився на документи Миколи.

— Ком-по-зитор, — протягнув він. — Хм. Дуже, дуже дивно. Ви справді композитор?

— Так, — сухо сказав Микола. — Якщо це має яке-небудь значення.

Він не міг зорієнтуватись, не міг зрозуміти, Що потрібно цьому ворогу, чому він поводиться з раненим бійцем так «гуманно»?

Офіцер дружньо всміхнувся, поплескав полоненого по плечі.

— Тоді ми колеги. Я музикознавець. Учився в Берліні. Дуже, дуже приємно… Але, д’явол вас візьми, ви здорово захищалися! Справжні герої! Я схиляюся перед таким героїзмом!..

Хвиля оп’яніння прокотилася по тілу Миколи, чомусь стало легко і приємно. Офіцер здавався смішним, кумедним з своїми ідіотськими речами. Все стало на свої місця. Якимсь внутрішнім почуттям Микола миттю збагнув своє місце в цій комедії, пусте нутро ворога, його жорстоку суть. Він тихо запитав:

— А перед тим, що вони захищали, ви теж схиляєтесь, гер офіцер?

— Що ви хочете сказати?

— Ви розумієте…

— Ага. Так. Що ж, у вас гострий язик. Я співчуваю вам. Ви в такому стані. Але ми гуманні. Переможці завжди повинні бути гуманні. Ми одпустимо вас до матки. До неньки, як кажуть українці. Дуже ніжне слово — ненька! Тільки перед тим — одне прохання… Тут зберігся рояль. Зіграйте мені що-небудь… Наприклад, Моцарта, «Концертну симфонію». Знаєте? Дуже добре. Війна, розумієте, гуркіт суцільний, а душа хоче гармонії. Я дуже люблю «Концертну симфонію», вона вся перегукується з українськими мелодіями. Ви вловлюєте це? Так що — зіграєте?

Микола не змушував себе просити. Хай мелодії линуть у просторі, сповнюють його гармонійним звучанням…

Може, менше стане в душах звірячого, може, я світі а кожним світлим акордом збільшуватиметься сила правди…

Він важко вийшов на сцену, сів на стільці. Забувши про все, став грати. Спраглою душею пив чарівні звуки, купався в них, ніби в прозорому джерелі. Біля дверей стовпилися німецькі солдати, вони задоволено кивали головами, тихо перемовлялися. Офіцер сидів біля столика, підперши голову рукою, і тінь задуми витала на його обличчі, Микола скінчив грати, глянув на офіцера. Той розчулено витирав платочком очі, два рази хлопнув у долоні.

— Браво. Здорово. Ви — справжній музикант. З глибокою душею. Я ще раз щиро висловлюю свою повагу. За мужність і за талант. Ви знаєте — у мене пропозиція. Чи не хочете залишитись при моїй частині? Будете грати мені вечорами. Будемо говорити про музику…

Микола гірко всміхнувся. Яка чарівна пропозиція. Задовольняти після ситої вечері «естетичну» душу ката-музикознавця. Чудово. Великий успіх…

Він зійшов, похитуючись, зі сцени, ясним поглядом подивився на ворога.

— А далі що, пане офіцере?

— Що значить далі? Ах так. Якою буде ваша доля? Знаєте — кінчиться війна, я не забуду вас. Може, навіть постараюсь влаштувати куди-небудь…

Образа, ніби удар ножа, пройняла душу Миколи. Він потемнів од гніву, не стримуючись, запитав:

— Невже ви думаєте, пане… музикознавець, що ви залишитесь тут?

Офіцер примружив очі, підвівся з крісла, приступив до Миколи.

— А ви… думаєте інакше? — озвався він.

— Інакше, — не володіючи собою, сказав Микола, і погляд його палав ненавистю. — Ніколи наша музика, наша пісня не буде вашою. І душа народу теж. Ви можете вбивати, палити… зайняти пів-країни. Але серця зайняти не можна… Душа для вас недоторканна!..

Офіцер, стиснувши тонкі вуста, мовчав, не зводив пронизливого погляду в очей Миколи. Зрештою, процідив крізь зуби:

— Може, й так. Ви всі фанатики… Тим гірше для вас. Нам не можна разом жити на землі. Або ви, або ми!.. Чи не так?

— Так, пане офіцер! — з жовчною іронією сказав Микола.

— Ви самі вибрали свою долю, — спокійно сказав офіцер. — Вас розстріляють…

— Дякую…

— Вас розстріляють, як воїна. І поховають. На дніпровській горі. Як Шевченка. Буде видно і Дніпро і кручі. Хе-хе! А на тому світі хай бог розсудить, хто з нас правий!..

— Суд буде на цьому світі, пане офіцер! — твердо мовив Микола.

І ось він знову на кручі дніпровській. Болі тіла і душі завмерли, відійшли в глиб єства. Безмежний простір, повитий ніжною голубою імлою, котився в далеч, манив до себе. На обрії чітко вирізнявся багрянець лівобережних лісів. Там десь Зеленьки, рідне село… Чи й там фашисти? Чи вціліли дорогі, кохані люди в страшному вихорі війни?.. Оленко, мамо, діду… Чи знаєте ви, чи відчуваєте, що син ваш, муж ваш стоїть перед лицем смерті?.. Який уже раз?..

— Шнель, шнель, — чується нетерпляче.

Микола оглянувся. Там дві жінки з села копають могилу для нього. Вони судорожно ридають, витирають сльози рукавами фуфайок, а солдати з нудьгою дивляться на їх повільну роботу, незадоволено підганяють суворими окриками.

Микола жадібно вдихає прохолодне повітря, а жалем дивиться на незібране жито. Важкі колоски хиляться донизу, роняють добірне зерно. Микола заплющив очі. Здалека звучить мелодія. Він схоплює її, розмотує клубок гармонії далі, далі, розпускає його на безліч барвистих ниток, що переплітаються в чудовому поєднанні, линуть в безмежжя свідомості…

Який хороший початок для симфонії. Жаль, він так і не встиг написати симфонії… А як хотілося… Почати можна було б з їхньої зустрічі. Весна… каштани… пісня над Дніпром… і клятва крові. Крізь листя дуба просвічує срібне коло місяця, воно поринає в хмари… а Оленка чомусь з жахом і надією дивиться на нього? Що вона тоді бачила в небі, чого чекала?

— Шнель!.. Пора…

Микола розплющує очі. Солдат вказує на могилу. Жінки, плачучи, побігли стежиною до села. Микола підійшов до ями, став обличчям до Дніпра. Не бачив ні солдат, ні автоматів, націлених на нього. Симфонія продовжувалась, посилювалась, підіймалася в невідомі космічні сфери. Прекрасні очі Оленки засяяли з глибини небосхилу, в музиці почувся голос діда:

— Справжня людина вмирає в дорозі…

Тріснули постріли. Розпечений вогняний шворінь роздер мозок, змів за одну мить сонце, Дніпро і синю далину. Тільки гучні акорди мелодії, що прозвучали урочисто в високості, розкотилися в небуття… згасли…

НАРОДЖЕННЯ

А Оленка прямувала на схід. Її підхопив воєнний вихор, покотив по фронтових шляхах. Під Харковом вона потрапила в оточення. В обозі пошарпаного полку на світанку вона разом з групою санітарів та лікарів пробиралась до своїх. У вибалку їх накрили літаки. Засвистіли кулі, гримнули вибухи бомб.

Оленка схопилася з підводи, тримаючись за живіт, кинулася в канаву. Важко дихаючи, припала до землі, заплющила знеможено очі. Біля вуха почувся голос старої санітарки:

— Понесло тебе в такому стані… Куди? Родиш отут, в ямі… Що ми робитимемо?..

Недалеко впала бомба. Хмара землі і вогню ринула навколо. Оленку оглушило, притиснуло до землі. Дитина в животі сильно застукала ніжками, неймовірний біль пронизав тіло Оленки. Вона закричала, але гуркіт вибухів заглушив її крик. Вона вужем закрутилася серед пилюки, шаленіючи від муки. Санітарка кинулася до неї, розгорнула одежу.

— Тужся! Тужся, бідненька ти моя! — кричала вона.

Оленка дивилася в захмарену височінь, де кружляли, метаючи смерть на землю, ворожі літаки, і не почувала страху. Їй було байдуже! Смерть так смерть! Нема нічого — ні світу, ні минулого, ні майбутнього! Є тільки хаос, мука і безкінечне чекання!.. Скоріше б! Скоріше!..

В нелюдській судорозі її тіло викинуло з себе нове життя. Біль покотився десь в глибину свідомості, на мить залишив Оленку. Санітарка хутко вовтузилася біля її ніг, замотувала щось червоне в пелюшки, які вона вийняла з вузла молодої матері.

— Дочка! — закричала вона, пересилюючи гуркіт бомб. — Як назвеш?..

— Оксана, — прошепотіла Оленка, всміхаючись замурзаним, змученим личком. — Оксана Горенко…

— Гарне ім’я, — похвалила санітарка. А батько де? Батько знає?..

Оленка похитала головою. Простягла руки, щоб взяти згорток.

— Чого вона мовчить? — запитала злякано.

Санітарка хотіла щось відповісти. Та зненацька прямо на них покотився вихор. Розкрилася вогняна безодня, підняла Оленку в повітря, гримнула об землю. Літаки з ревом пройшли низько над вибалком, зникли за горбом. Наступила страшна, моторошна тиша. А в тій тиші, над димуючим полем, над трупами і пошматованими підводами, пролунав пронизливий дитячий крик…

КІНЕЦЬ

Над кручею, недалеко від села, на тому місці, де розстріляли бійця, з’явилась могилка. Хтось обклав її дерном, поставив стовпчик. А кожного ранку на могилі лежали живі квіти. Прийшли холоди. Наступила глибока осінь, задощило. Потім вдарили морози. Зашерхли калюжі на дорогах. А на могилі незмінно з’являлися осінні айстри, а пізніше — пучок жовтого колосся пшениці.

І покотилася чутка між народом. її передавали з вуст в уста, від хати до хати, від села до села…

Говорили, що мертвий боєць оживає вночі. Як тільки зайде сонце і сутінки впадуть над дніпровською долиною, розкривається могила і з неї підводиться вбитий. Не видно його обличчя, тільки ясним вогнем палають на грудях рани. Він піднімає руку, і в просторі чується грізна мелодія… і на той заклик казковими тінями сходяться з різних боків озброєні люди. А мертвий боєць стає на чолі дивної колони і веде їх в нічну пітьму. Вони йдуть нестримною, грізною ходою… як доля народу, як помста за страшну наругу над рідним краєм, як вість того, що народ не скорився ворожій навалі… А на обрії, там, де вони проходять, вибухають ешелони, горять казарми німецьких вояків, виростає могутній привид грядущої перемоги…

…ЧИ ПОЧАТОК?

Юнак замовк. Відійшов до вікна, довго мовчазно дивився в пітьму, де все ще завивав ураган. Я не стримався, тихо запитав:

— Невже… все… Невже на цьому закінчилось?

Юнак здивовано поглянув на мене, і ясна посмішка осяяла його обличчя.

— Закінчилось? — перепитав він. — Навпаки. Тільки почалося…

— А як же… розстріл Миколи? Як Олена? Хіба бувають чудеса?..

— Чудес не буває, — тихо мовив юнак. — Та все ж таки, я сказав правду… Те, що я вам розповів, — лише початок. Хіба можуть загинути такі люди?

— Але звідки ви знаєте про це? Хто ви?..

— Невже не догадались? — усміхнувся юнак. — Я Юрко.

— Юрко? Малий партизан?

— Ну, тепер вже не малий. Тридцять перший рік стукнув…

Я уважно подивився на нього. Справді, він вже далеко не юнак. На чолі залягли дрібні зморшки, між бровами глибокі риси важких дум. І тільки очі — ясні і відкриті — створюють враження молодості.

— Так говоріть же, хутчій. Я не можу отямитися… Що було далі…

Юрко, вагаючись, поглянув на мене, потім рішуче похитав головою.

— Ні! Розповідь ще довга, не менше на півдня. Лягайте, спочиньте, а зранку — будь ласка…

Я згодився з ним. Лежав на декораціях, дивився в пітьму, слухав пісню бурану і думав. Думав не про свої негоди і біди. Я любив любов’ю Миколи, палав святим почуттям Оленки, горів на душевному вогні діда Василя. Чужі недавно долі входили в мою плоть і кров, і я з тривогою і хвилюванням, як і самі герої розповіді, готувався до їхньої трагічної і прекрасної дороги по бурхливому плину великого життя.

_{Здано на виробництво 16/ХІ 1962 р.}

_{Підписано до друку 9/III 1963 р.}

_{Формат 70×90¹/32. 11 ½ фіз. — друк. арк.}

_{12,77 ум. — друк, арк., 13,61 обл. — вид. арк.}

_{БФ 01043. Тираж 15 000. Зам. 3202.}

_{Ціна в оправі 51 коп.}

_{Радянський письменник, Київ, Бульвар Лесі Українки, 20.}

_{Книжкова фабрика Головполіграфвидаву Міністерства культури УРСР,}

_{Одеса, Купальний зав., 5.}