Хто ти?

Увертюра

…Буває так. Живе людина в неспокої, в муках — шукає якоїсь розгадки. Є очі — а нічого не бачить, є вуха — а німо навколо, існує світ — мінливий, безконечний, а темрява густою пеленою вкриває його. Людина в такі часи схожа на келих, сповнений по вінця рідиною: не вистачає краплі, щоб хлюпнуло назовні…

А коли трапляється така крапля — все змінюється у світі. Хаос думок і знань, що недавно ворушилися безладно у млі, тепер освітлюється потужним променем прозріння. Все стає на своє місце, з душі спадає тягар сліпоти, на небосхилі життя спалахують живі, тремтливі обрії, вагітні новим буттям і значимістю. Так сталося зі мною.

Жахливий розпач колись полонив мою душу. Я не хочу торкатись причин. Кожен знає, що життя — не лубочна картина, не свято, не відпочинок, а труд і боротьба, зльоти й падіння, зневір’я і тріумф. Все йде поруч — темрява і світло, зло і добро, великий смисл і безглуздя, породжуючи в мінливих поєднаннях многоголосу симфонію буття.

Велике щастя, коли сердечний слух людини виділяє з безконечно складних життєвих сплетінь світлі, людяні тони, щоб виткати з них прекрасну тканину своїх дій. І горе їй, коли вона хаотично змішає різні начала; той шлях неминуче приведе до егоїзму, самотності, до людиноненависництва.

Я був потрапив на цей, другий шлях…

Після довгої сумної розлуки я повернувся до рідного краю. Ще раз повторюю, що не буду торкатись причини, бо не це головне. З тривогою — тим останнім живчиком віри — я наближався до хати, де колись народився, виріс, звідки пішов у життя.

Починалася завірюха. Село спало в сніговій постелі, де-не-де ліниво моргаючи очима-вогниками крізь білу запону.

Ніхто не привітав мене. Ніхто не зустрів.

Я наблизився до подвір’я. З болем відзначив те, що стверджувало мої побоювання: зігнилий паркан, похилену клуню, голоребрий дах, що сумно проглядав крізь снігову ковдру.

Вже передчуваючи похололим серцем правду, я постукав у шибку. Там, у хаті, щось зашелестіло, майнула біла тінь, прихилилася до вікна. До душі підкотився болючий клубок надії.

— Мамо…

Біла тінь завмерла. Мовчала.

— Мамо… Це я…

Почулося важке зітхання. А за тим — брязкіт защіпки. У мене серце впало. Не вона! Не вона…

Відчинилися, мов паща могили, двері. Я ввійшов до сіней, до хати, ступаючи ногами, мов дерев’яними. Чиїсь чужі висохлі руки чиркали сірник» запалювали каганець. Чиїсь чужі скорботні очі дивилися на мене. А, це сусідська баба… Чому вона тут?

Баба шамкала якісь слова, і я з жахом вловлював їх страшний вміст.

Бабу тут поселили після того, як мати померла. Померла! Одне слово — а скільки за ним криється?! Боже, а я нічого не знав, не відчував! Мати вмирала, кличучи сина, а він не чув! Вона простягала кістляві руки в темряву — лише привиди юрмилися біля її узголів’я! Вона дивилася з надією в сліпу стелю, та рідне обличчя не з’являлося в останні хвилини, щоб втішити, закрити очі. — А дружина… де вона? — ледве промовив я. Баба не відповіла. Гірко глянула на мене, схлипнула, витершись фартухом. Я зрозумів її нехитрий жест. Хіба не ясно і так? Ось на стіні фотографія. В сосновій пофарбованій рамці. Колись тут було двоє. Радісні, всміхнені, сповнені надій. Він в чорному піджаку, вона — в білій фаті, з квітами. Він простягав їй долоні, щиро пропонуючи покласти туди не тільки руку, а все — надії, серце, майбуття. А тепер… на карточці — він один. Друга половина зяє чорною діркою. Рваний край показує, з яким поспіхом різали ножицями нещасний відбиток. І тепер стоїть дурненький усміхнений юнак самотньо, щиро простягаючи долоні в пустоту.

Нема! Нема нічого! Тільки пустка з холодними стінами, що байдуже дивились на страшну кончину матері, тільки затканий павуком прямокутник, де колись усміхалися двоє…

Геть звідси…

— Куди ти? — простогнала баба жалісно.

Хрьопнули двері. Завірюха різонула в обличчя. Я рушив прямо в поле, не розбираючи дороги, шурхаючи в заметах. Хіба не все одно. Розвіяти в заметілі останні проблиски бажань, які ще кореняться в серці, заморозити душу і погасити себе, як розпачливий вогник…

Село розтануло в суцільній імлі, десь позаду. Я йшов серед снігового хаосу — один в цілому світі. Тільки думка моя вирувала, судорожно металася навколо заплутаного клубка проблем буття, ще більше заплутуючи його…

Віра?! Ха-ха! Я вірив. Сліпо, пристрасно, віддаючи коханому серцю сподівання, весь пал душі. Життя байдуже переїхало мою віру, розчавило її. Дружина — «єдина, чудесна, неповторна», — як я часто називав її, — пестить іншого, шепоче іншому слова вірності, а шматочки фотографії самотньо лежать під піччю. Нема віри! Вона вигадка окремих щасливчиків.

Надія?! Дурниці. На що надіятись?! Я сподівався збудувати свій шлях у майбуття, щоб він ішов поряд з шляхами друзів. Я бажав бодай трохи віддячити батькам своїм за всі їх муки, за всі їх старання, за криваву працю всього життя. Де мої надії? Ха-ха! Тільки пустка світить байдужими стінами, свідками страждання і смерті…

Любов?! Що це таке? Хто вигадав дивне слово? І що воно значить?

Твої уявлення, людино, — ілюзії. І найкраще, що ти вигадала, — любов — теж ілюзія! Тобі треба жити, тобі треба на щось надіятись, тобі треба виправдати своє існування. Ось ти й породила з надр маніакального розуму химеру, якої немає в світі — любов! Ти йдеш за неї на бій, ти живеш нею, в її честь складаєш найкращі пісні. І все даремно… все даремно… Все проходить — планети, сонця, всесвіти, а тим більше проходить сон природи… А той сон — ти, людино!.. Ти і твоя смішна любов…

Я згасаючим розумом слухав цю пісню хурделиці, цей зловісний монолог темряви. Слухав і не знаходив відповіді в ослаблій душі. Психіку обплутала байдужість. Тіло втомилося і не бажало більше боротися…

Що ж, не бажаєш — не треба. Значить, кінець…

Я зупинився. Сів прямо в сніг. Піднявши комір, заплющив очі. Все одно дивитися нікуди — навколо безмежна темрява.

В голові задзвеніло. Чи, може, то свистів вітрюган в польових заметах? Байдуже… Звуки гасли. Дрімота спадала над свідомістю. Зникали бажання. До серця підкотилася тепла хвиля…

Як гарно. Як добре. Не треба ні про що турбуватися, не треба страждати. Спати… Спати…

Відійшли… відлетіли в морок останні уявлення… образи… Востаннє, мов зірочки на нічному небі, майнули якісь іскри… Згасли… Я котився з височенної гори в бездонну долину, в пітьму, в океан небуття, що важко, майже непорушно вібрував десь внизу…

І раптом… щось трапилося. Мозок роздерла сліпуча блискавиця, болем хльоснула по серцю. Міріади барв розітнули морок. Океан захвилювався, метнув могутню хвилю вгору, на її гребені виніс мою свідомість на поверхню буття.

Я розплющив засніжені очі. Поворушив закоцюблими руками. З натугою встав, розгортаючи кучугуру снігу, яку вітер насипав на мене. Я ще живий. Я існую. Що ж пробудило мене? Чому я вискочив з лабет смерті, які так ласкаво приголубили мене? Навіщо знову повертатися в цей світ муки і болю?

Я рушив знову в темряву, в хуртовину, розігрівав застигле тіло впертою ходою, боровся з оскаженілою бурею. Куди ж я тепер ішов, для чого?

Не знаю. Щось сильне, невидиме вело мене в життя, штовхало, термосило душу, клювало мозок. А ти хотів забуття, спокою!.. Його немає в світі! Небуття — то ілюзія! Спокій — то вигадка! Хто це говорить? Хто насміхається наді мною? Що значать такі протилежні думки? Хуртовино, буре! Чи то ти знову морочиш мене, терзаєш мою свідомість непотрібною мукою?..

Хмари вгорі почали розходитися. Порідшала завірюха. Тільки вітер не слабшав, а по-старому котив снігові клубки Понад полем. Вийшов з-за хмар місяць, прослав казкову, мерехтливу стежечку серед заметів. Знову сховався… Знову вийшов, мов чарівник, одягнений в срібний імлистий серпанок.

Ось промінь пробіг з далини? грайливо сипонув іскрами навкруги мене і раптом… зупинився…

Він ніби спіткнувся, натрапивши на перешкоду. Я, з натугою витягаючи валянки а кучугури, підійшов ближче…

Ніби пробиваючи сніговий хаос, в небо піднявся обеліск. Строгі гранітні грані спокійно зустрічають ураган, дивляться в пітьму. На прямокутній плиті в світлі місяця золотом блиснули слова. Я схилився, прочитав:

Трохи нижче, на п’єдесталі, щось лежить, напівзанесене снігом. Я розгріб долонями сніг. Квіти. Справжні живі троянди. Вони вже приморожені, краї пелюсток почорніли, та все ж квіти не здаються стихії і смерті. Пелюстки тремтять під поривами бурі, переливаються в промені місяця вогнем, ніби кров убитого солдата…

Я стояв зворушений, вражений… Не могилою, не таємницею смерті, що завжди витає над місцем поховання, не хвилюючим написом «солдат-композитор»… а квітами — такими дивними, любими, незрозумілими серед холодної, снігової ночі. Я ніби пробудився від якогось кошмару, в глибині душі почало народжуватися неясне розуміння великого символу, втіленого в це немудре поєднання: троянди на холодному граніті могили…

Я повернувся лицем до вітрюгана, глибоко вдихнув колюче повітря, сповнене сніговим пилом. Я розкрив своє серце, наболілу душу назустріч стихії і торжествуюче засміявся. Я сміявся всім тілом, всім єством над небуттям, над смертю, над темрявою, що недавно хотіла проковтнути мене…

Життя долає смерть! Чуєш, стихіє?! Я йду далі, в життя, назустріч людям.

Спереду світяться живі вогники. Звідти пахне димом і теплом. Там люди…

Я рушив до села, щоб скоріше побачити живе обличчя, щоб дізнатися про дивну могилу, розкрити її таємницю і кинути в воскреслу душу цілюще зілля життя.

Зліва — круча. Вона стрімко падає вниз, губиться в заметілі. Це ж я зайшов на берег, Дніпра, біля сусідського села. Ось перші хати, заметені аж під стріхи, широкий вигін, а на ньому велика будівля. Колись, ще як я був малим, тої будівлі не було. Напевне, клуб…

Кілька вікон світиться. Чути мелодію — ніжну, іскристу, сумовиту. Хтось грає на роялі. Невже так пізно концерт? Чи, може хтось учиться?

Я постукав у широкі двері. Мелодія затихла. Почувся гучний голос:

— Зайдіть!

Я відчинив двері, ввійшов до залу. І ніби одрізав себе од заметілі, від неспокійних дум, від страшного відчаю. Тиша, тепло і спокій огорнули мене.

Я струсив сніг з пальта, обмів валянки віником, що стояв біля порога. Оглядівся.

Зал був порожній. Лавки позсувані до стін. Певно, тут недавно танцювали.

Зліва горіла грубка. Мерехтливе полум’я металося в прямокутнику дверцят, кидало м’який одсвіт навколо.

Висока постать стрибнула зі сцени, наблизилась до мене. Це був худорлявий хлопець з добрим, уважним поглядом. Він подав мені свою кістляву руку, міцно потиснув мою.

— Ви з району? Я назвав село.

— А, то ми ж сусіди… Яким же вітром? Я не зміг одразу відповісти йому. Яким вітром? Що сказати? Чи зрозуміє він, що є вітри розчарування і безнадії?

Я відповів щось пусте. Сказав, що не був у рідних краях давно і вирішив провідати батьківські місця. Хуртовина захопила в полі, заблукав. Якщо можна, то переночую в клубі, бо сьогодні вже йти назад не зможу.

Хлопець гостинно розвів руками, радо всміхнувся.

— Ночуйте, коли ваша ласка. Я тут живу. Один. Батька й матері нема. Отут, на столі, постелимо, що знайдемо. Буде тепло…

Буде тепло. Чудесний хлопче, мені тепло, що ти сирота, як і я… Мені тепло від твого щирого голосу…

Я роздягнувся, підійшов до грубки, сів. Простягнув замерзлі руки до вогню, з насолодою вбираючи животворне тепло. Багрово-жовтий язик полум’я тріпотів на обгорілій сосновій дровині, підморгував мені дружньо, наче жива істота. Що, минулося лихоліття, зникло темне почуття зневіри?

Де воно тепер, в чому? Куди поділося? Адже ти сидиш нині в затишку і не віриш, що зовсім недавно бажав смерті і забуття…

Я згадав могилу і квіти на сірому граніті. Пошукав поглядом хлопця, щоб запитати його. Він стелив якесь шмаття, декорації на широкому столі біля сцени.

— Чи не скажете ви мені… що за могила… там, над кручею?

— Ага, — жваво озвався він. — Ви бачили її? Це не проста могила. Якщо хочете — я розповім її історію.

— Дуже хочу. Та ви, може, спати хочете?

— Е, ні. Спати мені не хочеться. Певний, що й ви не заснете, хоч я й не майстер розповідати…

Хлопець підійшов до мене, підсунув ближче до грубки другий стілець, вкинув ще кілька полін і сів. Я дивився на його обличчя і бачив, що за молодими рисами і ясним блиском очей проглядає велике знання життя. Його очі затуманилися, ніби погляд їх сягнув у далекі глибини часу…

Він почав розповідати. Простими словами. Про звичайні речі, про звичайних людей. А моя уява вже бурхливо сприймала ті слова, жила болями, радостями і стражданнями невідомих людей, вимітала з глибин, з тайників власної душі свої страждання, свої муки і неосяжний, як мені здавалося ще недавно, біль серця…