Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі

РОЗДІЛ 4

Це був один із традиційно холодних листопадових вечорів.

Місяць видавався блідим і виснаженим, неначе цієї ночі він волів би радше поспати. Він неохоче зійшов і висів у небі, схожий на хворого привида.

Силуетами на його тлі, неясні та розпливчасті через вологу, що підіймалася він нездорових боліт, стояли башти та башточки Коледжу святого Седда в Кембриджі, примарна колекція споруджених упродовж століть будівель: середньовічні біля вікторіанських, «Одеон» біля «Тюдора». Лише завдяки туману, що оточував їх, вони здавалися хоч якось пов'язаними одне з одним.

Поміж ними сновигали силуети, що поспішали від одного острівця тьмяного світла до іншого, тремтячи та залишаючи позаду примари свого дихання, що долучалися поза їхніми спинами до холодної ночі.

Була сьома година. Багато силуетів прямували до їдальні Коледжу, яка відділяла Перший Двір від Другого, і з якої неохоче сяяло тепле світло. Двоє з цих силуетів здавалися особливо несумісними. Один з них — молодий чоловік — був високий, худий і незграбний; навіть загорнутий у цупке пальто він своєю ходою трохи нагадував ображену чаплю.

Другий був нижчий, кругліший, він рухався нескладно та невгамовно, неначе кілька старих білок намагалися втекти з мішка. Його вік був на іншому боці абсолютно невизначеного. Якщо ви загадаєте якесь число, то він, напевно, був дещо старший за нього, але… в цьому не можна бути до кінця певним. Його обличчя безумовно мало глибокі зморшки, а волосся, кілька пасом якого стирчали з-під його червоної вовняної лижної шапки, було тонке, біле та мало власну думку щодо того, в яку зачіску йому слід складатися. Він теж був одягнутий у цупке пальто, але поверх пальта майоріла мантія з вицвілою пурпуровою облямівкою — ознака його унікальної, особливої академічної посади.

Коли вони йшли, розмовляв переважно старший. Ідучи, він указував на усілякі цікаві речі, що були біля їхнього маршруту, анітрохи не зважаючи на те, що темрява не дозволяла побачити їх. Молодший чоловік казав «Так» або «Справді? Як цікаво…» або ж «Це ж треба» чи «Отакої». Його голова серйозно кивала.

Вони зайшли не в головний вхід, а в маленькі двері на східному боці двору, що вели до вітальні та вкритого темними панелями передпокою, в якому члени Коледжу збиралися, щоб потерти долонями одна об одну, сказати «бр-р-р-р», а тоді вже заходити до Головної Їдальні.

Вони спізнювалися, тому пальта знімали квапливо. Старшому чоловікові це було важче, бо спочатку треба було зняти професорську мантію, а знявши пальто знову надіти її, потім запхати шапку в кишеню пальта, потім запитати себе, куди він дів свій шарф, потім збагнути, що він його не взяв, потім понишпорити в кишені пальта, шукаючи хусточку, потім занурити руку в іншу кишеню, щоб знайти окуляри, знайти їх несподівано загорнутими в шарф, який він, виявляється, все-таки взяв, але не надів, попри сирий холодний вітер, що дмухав з трясовин наче подих відьми.

Він заштовхав молодого чоловіка поперед себе в залу й вони зайняли останні два вільні місця за Високим Столом, здійнявши цим цілий шквал нахмурених лобів і вигнутих брів, обурених перериванням молитви.

Цього вечора зала була повна. У холодні місяці вона завжди ставала популярнішою серед студентів. Більш незвичним було те, що залу було освітлено свічками — тепер таке траплялося лише з особливих нагод. Два довгі, переповнені людом столи простягалися в ледь освітлену темряву. При свічковому освітленні обличчя людей здавалися живішими, їхні приглушені голоси та дзенькіт келихів і столових приборів здавалися більш захопливими, а в темних нішах великої зали, здавалося, були присутні всі століття її існування. Високий Стіл був поперечиною на кінці цих двох столів і був піднятий над ними майже на півметра. Оскільки це був вечір прийому гостей, стіл було накрито з обох боків, щоб умістити якомога більше людей, тому багато хто сидів спиною до решти зали.

— Що ж, Мак-Даффе, — сказав професор, коли вже всівся та розгорнув серветку, — дуже радий вас знову бачити, друже мій. Радий, що ви змогли приїхати. Гадки не маю, до чого це все, — додав він, перелякано дивлячись навколо себе. — Усі ці свічки та срібло… Зазвичай це означає особливу вечерю на честь когось або чогось, про що ніхто нічого не пам'ятає окрім того, що це означає кращу їжу перед сном.

Він замовчав, на мить замислившись, а потім сказав:

— Вам не здається дивним, що якість їжі обернено пропорційна яскравості освітлення? Це змушує задуматися, яких кулінарних висот зможуть досягти наші кухарі, якщо зачинити їх у повній темряві? Думаю, це варто спробувати. У Коледжі є непогані підземелля, якими для цього можна скористатися. Здається, я вам їх колись показував, гм? Там чудова цегляна кладка.

Для гостя все це було певним полегшенням, бо було першою ознакою того, що той, до кого він приїхав, не має жодної гадки, хто він такий. Професор Урбан Хронотіс, «реджіус професор хронології», або ж просто «Редж», як він просив себе звати, мав пам'ять, яку він сам колись порівняв з метеликом «Птахокрилка Королеви Олександри», бо той яскравий, гарно пурхає туди-сюди та наразі вже майже вимер.

Коли він кілька днів тому зателефонував Річардові, запрошуючи його сюди, здавалося, що він сильно прагнув побачити свого колишнього студента, але коли Річард прибув цього вечора — дещо запізно, якщо відверто — професор відчинив двері начебто гнівно. Побачивши Річарда, він здригнувся від подиву та забажав знати, чи не має в того якихось проблем, дуже дратівливо зреагував на нагадування про те, що вже десять років минуло з того часу, як Річард був студентом, а зрештою таки погодився, що Річарда запрошено на вечерю, після чого він, професор, почав швидко говорити про історію коледжської архітектури, що було надійною ознакою того, що подумки він деінде.

Насправді «Редж» ніколи нічого не викладав Річардові, він був лише його тьютором, що означало відповідальність за добробут, нагадування про наближення екзаменів, поради не вживати наркотики, тощо. Взагалі-то було не зовсім зрозуміло, чи викладав Редж взагалі колись що-небудь і чого він міг навчити. Його посада була, м'яко кажучи, дуже незрозуміла, а після того, як він здихався обов'язків викладати завдяки простому та перевіреному часом методу — надаючи всім потенційним студентам великий список книг, які вже тридцять років не друкувалися, а потім влаштовуючи істерику через те, що вони не змогли їх знайти — нікому так і не вдалося виявити природу його наукової дисципліни. Він, звісно, колись давно дав собі клопіт вилучити з університетської та коледжської бібліотек останні примірники книг зі свого списку, таким чином отримавши багато часу на те, щоб займатися своїми справами.

Оскільки Річардові вдавалося відносно непогано спілкуватися з цим дідуганом, одного дня він набрався сміливості спитати його, що таке «реджіус професор хронології». То було одного з тих приємних літніх днів, коли здається, що весь світ готовий вибухнути від задоволення буття собою, а Редж мав нетипово відвертий настрій. Вони тоді йшли мостом через річку Кем, що поєднував старіші часини Коледжу з новішими.

— Синекура, мій любий друже, відверта синекура, — посміхаючись, казав професор. — Маленька кількість грошей за дуже малу або навіть відсутню роботу. Навіки позбавляє мене конкуренції, надаючи зручне, хоча й дещо скромне житло. Дуже рекомендую.

Він нахилився через поруччя моста та вказав на одну з цеглин, яку вважав цікавою.

— Але якого роду дослідження це мають бути? — наполягав Річард. — Це історія? Фізика? Філософія? Що саме?

— Ну, — повільно сказав Редж, — якщо вам так цікаво, цю посаду заснував король Георг ІІІ, який, як ви знаєте, подекуди тішився досить кумедними ідеями; приміром, він вважав, що одне з дерев у Віндзорському Парку насправді було Фредеріком Великим. Оскільки посада заснована ним, до неї додається «реджіус». Ідея теж належала особисто йому, а це вже було дещо незвичним.

Сонце виблискувало на річці Кем. Люди в човниках радісно волали один до одного забиратися з дороги. Худі природознавці, які кілька місяців просиділи в своїх кімнатах, ставши білими та схожими на риб, виходили, кліпаючи очима, на денне світло. Парочки, що прогулювалися вздовж берега, час від часу настільки захоплювалися навколишньою чудовістю, що відчували нагальну потребу сховатися десь на годину в кімнаті.

— Цей бідолаха, — продовжував Редж, — тобто, Георг ІІІ, як вам відомо, був одержимий часом. Увесь палац обставив годинниками. Постійно заводив їх. Іноді вставав посеред ночі й швендяв по всьому палацеві в одній нічній сорочці — заводив годинники.

— Розумієте, його дуже тривожило те, що час може перестати йти вперед. Протягом його життя відбулося стільки жахливих речей, що він боявся, що якась із них може повторитися, якщо час зможе повернутися хоч на трохи. Це дуже зрозумілий страх, особливо для геть божевільного, а той бідолаха, при всій моїй повазі до нього, безсумнівно з котушок з'їхав. Він призначив мене, або ж, правильніше, мою посаду — це професорство, розумієте, яке я наразі обіймаю… Про що я казав? О, так. Він започаткував цю посаду професора хронології з метою виявити, чи є якісь причини того, чому одна річ трапляється після іншої, та чи був спосіб запобігти цьому. Оскільки я від початку знав, що відповіді на ці питання були «так», «ні» та «можливо», я збагнув, що решту своєї кар'єри можу відпочивати.

— А ваші попередники?

— Емм… Дотримувалися такої ж думки.

— Але хто вони були?

— Хто вони були? Ну, чудові люди, звісно, усі до одного. Нагадайте мені коли-небудь розповісти про них. Бачите ту цеглину? Колись на неї вирвало Вордсворта[1]. Велика була людина.

Усе це було приблизно десять років тому.

Річард оглянув велику залу навколо себе, щоб побачити, що змінилося з тих часів, і виявив, звісно, що нічого. У темних висотах висіли ледь освітлені мерехтінням свічок примарні портрети прем'єр-міністрів, архієпископів, політичних реформаторів і поетів; будь-кого з них свого часу могло вирвати на ту саму цеглину.

— Що ж, — сказав Редж гучним змовницьким шепотом, ніби розповідав у жіночому монастирі про пірсінг сосків, — я чув, що ваші справи йдуть несподівано добре, це правда?

— Ну, взагалі-то, так, — сказав Річард, для якого це було такою самою несподіванкою, як і для інших, — так, непогано.

Кілька з тих, хто сидів за столом, подивилися на нього.

— Комп'ютери, — почув він, як хтось зневажливо прошепотів своєму сусідові. Жорсткі погляди знову розслабилися й відвернулися.

— Чудово, — сказав Редж. — Я дуже радий за вас.

— Скажіть-но, — продовжував він, і Річард не відразу збагнув, що професор звертався вже не до нього, а повернувся до свого сусіда справа, — а до чого все це? — він невизначено змахнув рукою, вказуючи на свічки та срібний посуд.

Його сусід, літній зморшкуватий чоловік, дуже повільно повернувся та подивився на нього так, ніби був дуже незадоволений, що його повернули до життя.

— Колрідж[2], — сказав він скрипучим голосом, — це Вечеря Колріджа, старий дурню.

Він дуже повільно знову повернувся обличчям уперед. Його звали Колі, він був професором археології та антропології, і поза очі про нього часто казали, що він вважав їх не стільки науковими дисциплінами, скільки можливістю повернутися в своє дитинство.

— А, справді? — пробурмотів Редж. — От воно що, — він знову повернувся до Річарда.

— Це Вечеря Колріджа, — сказав він з виглядом знавця. — Колрідж був членом цього коледжу, ви знали? — додав він через секунду. — Колрідж. Семюел Тейлор. Поет. Ви, напевно, чули про нього. Це його Вечеря. Ну, не буквально, звісно. Бо тоді б вона вже охолола.

Мовчання.

— Ось, візьміть солі.

— Емм… дякую, поки що не треба, — здивовано сказав Річард, бо їжі на столі ще не було.

— Ну ж бо, візьміть, — наполягав професор, даючи йому важку срібну сільницю.

Річард від подиву кліпнув очима, але, знизавши подумки плечима, простягнув руку. Але тієї самої миті, коли він кліпнув, сільниця раптом зникла.

Він здивовано подивився на професора.

— Добре, га? — сказав Редж, виймаючи зниклий предмет з-за вуха свого схожого на смерть сусіда справа, викликавши цим вибух напрочуд дівочого сміху. Редж хитро посміхнувся: — Дуже погана звичка, я знаю. У списку того, що я хочу кинути, вона відразу після куріння та п’явок.

Що ж, це була ще одна з речей, які не змінилися. Деякі люди колупаються в носі, інші мають звичку бити старих пані на вулиці. А гріх Реджа був нешкідливий та незвичайний — він мав пристрасть до дитячих фокусів зі зникненням предметів. Річард згадав, як він колись уперше звернувся до Реджа з проблемою — то був лише звичайний страх, який охоплює студентів час від часу, а надто тоді, коли їм треба написати курсову, але на той час це здавалося темним і страшним тягарем. Редж тоді сів, зосереджено нахмурившись вислухав усе, що Річард мав сказати, а коли той закінчив, серйозно замислився, почухав підборіддя та зрештою нахилився вперед і подивився йому в очі.

— Я маю підозру, що ваша проблема, — сказав він, — полягає в тому, що у вас забагато канцелярських скріпок у носі.

Річард вирячив очі.

— Дозвольте вам показати, — сказав Редж, нахилився через стіл і витягнув з Річардового носа ланцюжок з одинадцяти канцелярських скріпок і маленького гумового лебедя.

— А, ось справжня проблема, — сказав він, демонструючи лебедя. — Знаєте, їх кладуть у пакети з крупою, і проблемам від них нема числа. Що ж, я радий, що ми з вами поговорили, мій любий друже. Якщо знову матимете такі проблеми, звертайтеся до мене, не вагайтеся.

Річард, звісно, ніколи більше не звертався.

Річард подивився навколо, щоб перевірити, чи не було тут ще когось, кого він пам'ятав з часів свого навчання.

Через два місця ліворуч сидів професор, який був деканом факультету англійської мови, і який не виявив жодної ознаки впізнання колишнього студента. Це було зовсім не дивно, бо Річард старанно уникав його впродовж тих трьох років, що вчився тут, іноді навіть відрощуючи бороду та вдаючи себе кимось іншим.

Поруч із ним був чоловік, ім'я якого Річард не знав.

Взагалі-то, його не знав ніхто. Він був худий, схожий на мишу та мав дивовижний довгий кістлявий ніс — реально довгий і кістлявий. Взагалі-то, ніс був схожий на той кіль, за допомогою якого австралійці в 1983 році виграли американську регату, і про цю схожість того року багато говорили, хоча й, звісно, поза очі. Просто в очі йому ніхто ніколи нічого не казав.

Ніхто.

Ніколи.

Зустрівши його вперше, всі були настільки вражені та збентежені його носом, що не могли й слова сказати, а другий раз був ще гірший через спогади про перший, і так далі. Минали роки, загалом сімнадцять. Увесь цей час він був наче в коконі суцільного мовчання. У залі серед слуг уже давно стало звичкою ставити обабіч від нього додаткові сіль, перець і гірчицю, бо ніхто не міг попросити їх у нього, а попросити їх у того, хто сидів за ним, було не тільки неввічливо, але й неможливо, бо ніс заважав.

Ще однією його рисою була дивна послідовність жестів, які він робив і регулярно повторював упродовж вечері. А саме, він постукував по порядку по пальцях лівої руки, а потім по одному з пальців правої. Час від часу він постукував по іншій частині свого тіла — по суглобу на пальці, по ліктю або по коліну. Коли він був змушений припинити це (наприклад, коли він їв) він починав натомість кліпати очима та час від часу кивати головою. Ніхто, звісно, ніколи не наважувався спитати його, навіщо він це робить, хоча всіх розбирала цікавість.

Хто сидів за ним, Річардові не було видно.

В іншому напрямку відразу за смертним ворогом Реджа сидів Воткін, професор античної культури, людина надзвичайно суха та дивакувата. Його важкі окуляри були схожі на два великі скляні куби, всередині яких жили, наче золоті рибки, очі. Ніс у нього був досить прямий і звичайний, але нижче нього була така сама борода, як у Клінта Іствуда. Його погляд кружляв навколо столу: він вибирав, з ким сьогодні розмовлятиме. Він думав був, що його здобиччю стане один з гостей, недавно призначений голова Радіо ВВС-3, який сидів навпроти, але на жаль, того вже вполювали музичний керівник коледжу та професор філософії. Ці двоє пояснювали знесиленому чоловікові, що фраза «забагато Моцарта» була, якщо зважити на всі можливі значення цих слів, виразом, що заперечував сам собі, і таким чином будь-яке речення, що містить таку фразу, є безглуздим і, як наслідок, не може бути висунуте як аргумент при обговоренні програми радіомовлення. Бідолаха вже починав стискати свої столові прибори занадто сильно. Його погляд відчайдушно шукав допомоги та припустився помилки, перетнувшись з поглядом Воткіна.

— Добрий вечір, — чарівно посміхнувся Воткін, дуже дружньо кивнувши, а потім втупивши свій погляд у тарілку з супом, яку йому щойно принесли й від якої він нізащо не дозволить собі відволіктися. Поки що. Нехай той чоловік ще трохи постраждає. Він хотів, щоб порятунок був вартий хоча б кількох виступів на радіо.

За Воткіним Річард раптово виявив джерело тихого дівчачого хихотіння, що пролунало у відповідь на фокус Реджа. Дивовижно, але це була маленька дівчинка. Їй було приблизно вісім років, у неї було біляве волосся й похмурий вигляд. Вона сиділа й час від часу роздратовано копала ногою по ніжці стола.

— Хто це? — здивовано спитав Річард Реджа.

— Де хто? — здивовано запитав Редж Річарда.

Річард обережно нахилив палець у напрямку дівчинки.

— Дівчинка, — прошепотів він, — дуже маленька дівчинка. Це що, нова професорка математики?

Редж подивився на неї.

— Ви знаєте, — вражено сказав він, — я не маю жодної гадки. Ніколи нічого такого не бачив. Яка чудасія.

Цієї миті задачу розв'язав чоловік з радіо, який раптово звільнився з подвійної хватки двох своїх сусідів і сказав дівчинці припинити бити по столу.

Вона припинила копати ніжку й почала натомість із подвоєною силою копати повітря. Коли він сказав їй спробувати отримувати задоволення, вона копнула його. Це привнесло в її сумний вечір проблиск радості, який, втім, тривав недовго. Її батько коротко поділився з присутніми за столом своїми почуттями до няньок, які підводять людей, але ніхто з присутніх розмову на цю тему підтримати не міг.

— Велика серія програм, присвячених Букстегуде[3], — завершував свою промову музичний керівник, — звісно, мала вийти вже дуже давно. Я певний, що ви за першої ж нагоди спробуєте виправити цю помилку.

— О, гм, так, — відповів батько дівчинки, проливши суп, — гм… тобто… це ж не той самий, що Глюк?

Дівчинка знову копнула ногою ніжку стола. Коли її батько суворо глянув на неї, вона нахилила голову й самими губами спитала його.

— Не зараз, — наполегливим тоном, якомога тихіше відповів він їй.

— А коли?

— Пізніше. Можливо. Пізніше побачимо.

Вона похмуро горбилася на своєму стільці.

— Ти завжди кажеш «пізніше», — промовила губами вона.

— Бідолашна дитина, — пробурмотів Редж. — За цим столом немає жодного професора, який би в глибині душі не почувався так само. О, дякую, — принесли суп, відволікши його та Річардову увагу.

— То розкажіть-но мені, — сказав Редж після того, як вони обоє покуштували по дві ложки супу та незалежно один від одного прийшли до висновку, що фурор цей смак не зробить, — чим ви займалися, друже? Чимось пов'язаним з комп'ютерами, як я розумію, та ще й з музикою? Здається, тут ви вивчали англійську; втім, наскільки я розумію, лише коли знаходили на це час, — він багатозначно подивився на Річарда поверх ложки з супом. — Зачекайте-но, — перебив він навіть ще до того, як Річард почав говорити, — якщо я не помиляюсь, у вас, коли ви тут навчалися, був якийсь комп'ютер? Коли ж це було? У 1977-ому?

— Ну, те, що ми називали комп'ютером у 1977-ому, насправді було лише чимось на кшталт електронної рахівниці, але…

— О, не треба недооцінювати рахівницю, — сказав Редж. — У досвідчених руках це дуже потужний засіб рахування. До того ж, вона не потребує живлення, її можна зробити з тих матеріалів, які ви маєте під рукою, і ніколи не ламається під час важливої роботи.

— Тож електрична рахівниця не мала би сенсу, — сказав Річард.

— Ваша слушність, — погодився Редж.

— Насправді та машина мало що вміла такого, чого не можна було зробити самому за менший час і з меншим клопотом, — сказав Річард, — але з іншого боку їй добре вдавалося бути дурним учнем.

Редж подивився на нього, не розуміючи.

— А я й не знав, що вони в дефіциті, — сказав він. — Я прямо з цього місця можу до десятка таких крихтою хліба докинути.

— Не сумніваюсь. Але подивіться на це інакше. Який насправді сенс намагатися навчити когось чомусь?

Це питання призвело до схвального бурмотіння за столом.

Річард продовжував:

— Я маю на увазі, якщо дійсно хочеш щось зрозуміти, то краще за все спробувати пояснити це комусь іншому. Це змушує впорядкувати думки у власному розумі. І чим тупіший і повільніший твій учень, тим сильніше доводиться розкладати складну ідею на простіші. І саме в цьому є суть програмування. На той час, коли ти розклав складну ідею на такі маленькі кроки, з якими навіть дурна машина може впоратися, ти обов'язково й сам чомусь навчишся. Учитель зазвичай вчиться більшому, ніж учень. Хіба це не правда?

— Навчитися меншому, ніж мої учні, було б дуже важко, — незадоволено буркнув хтось, — хіба що вдатися до пре-фронтальної лоботомії.

— От я і витрачав цілі дні, намагаючись писати на цій машині курсові, які можна було за дві години завершити на друкарській машинці, але мене зачаровував процес спроби пояснити машині, чого саме я від неї хочу. Я по суті написав на Бейсику власний текстовий редактор. Проста процедура пошуку та заміни тривала в ньому близько трьох годин.

— Я вже забув, чи написали ви взагалі хоч одну курсову?

— Ну, начебто ні. Реальних курсових не було, але причини цього були просто дивовижні. Приміром, я відкрив, що…

Він замовкнув, сміючись подумки.

— Я, звісно, у той час грав на клавішних у рок-гурті, — додав він. — Це не дуже сприяло навчанню.

— А про це я не знав, — сказав Редж. — Ваше минуле не таке прозоре, яким я його вважав. Цим воно, мушу додати, схоже на цей суп, — він дуже обережно витер серветкою рот. — Одного дня треба піти та поговорити з кухарями. Я хочу переконати їх залишати в їжі потрібні частини, а викидати непотрібні. Отже. Рок-гурт, кажете? Отакої. Це ж треба.

— Так, — сказав Річард. — Ми мали назву «Досить непоганий гурт», але це була неправда. Ми мали намір стати «Бітлз» ранніх вісімдесятих, але порівняно зі справжніми «Бітлз» ми мали значно кращих фінансових і юридичних радників, які сказали «Не марнуйте час», і ми їх послухалися. Закінчивши навчання в Кембриджі, я три роки голодував.

— Але хіба ж я не наткнувся на вас у той період, — сказав Редж, — і ви мені сказали, що ваші справи добрі?

— Як для двірника. На дорогах тоді була жахлива кількість сміття. Мені здавалося, що його вистачить на цілу кар'єру. Втім, мене тоді звільнили за те, що я змітав сміття на ділянки інших двірників.

Редж похитав головою:

— Я певний, що то була кар'єра не для вас. Є безліч посад, на яких така поведінка призвела би до скорого підвищення.

— Я спробував кілька професій, але жодна з них не була кращою. І я на жодній з них довго не затримувався, бо завжди був надто втомлений, щоб працювати як слід. Мене знаходили сплячим у курниках та на шафах у архівах — залежно від того, ким я тоді працював. Бо всі ночі тоді я не спав, а вчив комп'ютер виконувати «Три сліпі миші». Для мене це була важлива мета.

— Не маю сумніву, — погодився Редж. — Дякую! — сказав він слузі, який прибрав його тарілку з недоїденим супом. — Дуже вам вдячний. «Три сліпі миші», кажете? Добре. Добре. Напевно, вам це зрештою вдалося, і саме завдяки цьому ваші справи зараз такі добрі. Так?

— Ну, насправді все було дещо складніше.

— Саме цього я й боявся. Шкода, що ви не принесли ту програму з собою. Вона змогла б розважити бідолашну панночку, яка зараз змушена терпіти нашу нудну й сварливу компанію. Швидке виконання «Трьох сліпих мишей» значно підбадьорило б її.

Він нахилився вперед, щоб подивитися повз двох своїх сусідів справа на дівчинку, яка досі сиділа на своєму стільці, понуривши голову.

— Привіт! — сказав він.

Вона здивовано підвела очі й відразу соромливо опустила їх, знову почавши гойдати ногами.

— Як на вашу думку, що тут гірше, — запитав Редж, — суп чи компанія?

Вона тихо та нерішуче засміялася, не підводячи очі.

— Думаю, з вашого боку дуже розумно не квапитися з висновками, — продовжував Редж. — Особисто я, перш ніж щось сказати, зачекаю на моркву. Вони її тушкують ще з вихідних, а я боюсь, що цього недостатньо. Єдине, що може бути гіршим за моркву — Воткін. Це той чоловік у дурних окулярах, що сидить поміж нами. Мене, до речі, звати Редж. Приходьте копнути мене, якщо матимете час.

Дівчинка хихикнула й глянула на Воткіна, який сильно напружився й зробив разюче невдалу спробу зобразити добру усмішку.

— Що ж, дівчинко, — ніяково сказав він, а вона, побачивши його окуляри, зробила відчайдушну спробу не розреготатися.

Таким чином, розмова не розпочалася, але дівчинка отримала союзника й почувалася тепер трохи краще. Її батько полегшено посміхнувся.

Редж знову повернувся до Річарда, а той раптом спитав:

— А у вас є сім’я?

— Гм… ні, — тихо сказав Редж. — Але продовжуйте. Що було далі, після «Трьох сліпих мишей»?

— Ну, якщо коротко, Редже, то я зрештою потрапив до компанії WayForward Technologies…

— А, так. Знаменитий пан Вей. Скажіть, який він?

Річарда завжди трохи дратувало це питання, бо ставили його йому дуже часто.

— Водночас кращий і гірший, ніж про нього кажуть у ЗМІ. Мені він, взагалі-то, дуже подобається. Як будь-який ентузіаст, він іноді буває нестерпний, але я знаю його ще відтоді, коли і він, і я були ніким. Він нормальний. Просто не слід давати йому свій телефонний номер, якщо не маєш автовідповідач, що розрахований на безупинну роботу.

— Що? Чому це?

— Ну, він один з тих людей, хто може думати лише коли розмовляє. Коли йому спадають ідеї, він має розповісти про них будь-кому, хто вислухає. Або ж, якщо самі люди слухавку не беруть (а таке буває дедалі частіше) його цілком задовольняють їхні автовідповідачі. Він просто телефонує їм і розмовляє з ними. У нього є одна секретарка, єдиним обов'язком якої є збирати касети в людей, яким він телефонував, стенографувати їх, сортувати, а наступного дня давати йому редагований текст у блакитній папці.

— У блакитній?

— Не знаю, чому він просто не скористується диктофоном, — знизавши плечима, сказав Річард.

Редж замислився.

— Думаю, він не користується диктофоном тому, що не любить розмовляти з самим собою, — сказав він. — У цьому є певна логіка. Своєрідна.

Він поклав у рот шматок свинячого біфштекса, який щойно принесли, замислено пожував його, а потім акуратно відклав ніж і виделку.

— То яка, — зрештою сказав він, — в усьому цьому роль юного Мак-Даффа?

— Ну, Ґордон призначив мене писати велику програму для Apple Macintosh. Фінансові таблиці, бухгалтерських облік, тощо; потужну, легку для використання, з графікою. Я спитав його, що саме він хоче в ній мати, а він просто сказав «Усе. Я хочу мати для тієї машини першокласне програмне забезпечення для бізнесу, яке і співає, і танцює». А оскільки настрій у мене був тоді дещо примхливий, я сприйняв ці його слова буквально.

— Розумієте, послідовність чисел може репрезентувати що завгодно: форму будь-якої поверхні, динаміку якого-небудь процесу, тощо. А бухгалтерський облік будь-якої компанії, зрештою, є просто послідовністю чисел. То я й написав програму, яка бере ці числа та робить із ними те, що ви накажете. Якщо вам потрібна діаграма зі стовпчиками — намалює діаграму зі стовпчиками, хочете кругову діаграму або графік — вона намалює їх. Якщо ви хочете, щоб із кругової діаграми вистрибнула танцюристка та відволікла від чисел, які на цій діаграмі зображені — програма і це вміє. Або ж ви можете перетворити свої числа, скажімо, на зграю чайок, і те, як вони вишикувалися та як машуть крилами, буде залежати від показників роботи різних відділів вашої компанії. Це чудово для створення корпоративних логотипів, які дійсно щось символізують.

— Але найдурнішим з усього, що ви могли побажати, було перетворення ваших бухгалтерських звітів на музику. Ну, тобто, це я вважав це дурницею. А корпоративний світ зшаленів від цього.

Редж уважно дивився на нього поверх шматочка моркви, акуратно наштрикнутого на кінець виделки, але не перебивав.

— Розумієте, будь-який аспект музики можна виразити послідовністю чисел, — завзято розповідав Річард. — Числа можуть означати висоту нот, тривалість нот, акорди, тощо.

— Ви маєте на увазі мелодію, — сказав Редж. Морква досі залишалася на місці.

Річард широко посміхнувся.

— «Мелодія» — досить непогане слово для цього. Треба його запам'ятати.

— Воно допоможе вам легше пояснювати щось іншим, — Редж поклав моркву на тарілку, не скуштувавши. — То на цю програму чекав успіх? — спитав він.

— У нашій країні успіх був не дуже великий. Річні звіти більшості британських компаній звучали як похоронний марш з «Саула», але в Японії всі злетілися на програму, як мухи на мед. Вона створила для багатьох компаній гімни, які починалися добре, але якщо ви маєте схильність до критики, то могли б сказати, що наприкінці вони ставали надто гучні та верескливі. Дуже гарні продажі були у Штатах, що з комерційної точки зору було найголовнішим. Хоча наразі мені найцікавіше, що станеться, якщо прибрати звідти бухгалтерію. Перетворити тріпотіння крил ластівки безпосередньо в музику. Що тоді почуєш? За словами Ґордона, на звук касових апаратів у такому випадку не слід розраховувати.

— Дивовижно, просто дивовижно, — сказав Редж і поклав, нарешті, шматочок моркви в рот. Він розвернувся й нахилився вперед, щоб звернутися до своєї нової подружки.

— Воткін програв, — оголосив він. — Морква побила всі рекорди. Вибачте, Воткіне, але яким би ви не були бридким, боюсь, морква вас випередила.

Дівчинка засміялася вже не так напружено, як раніше, й усміхнулася йому.

Воткін намагався сприймати це по-доброму, але коли його очі натрапляли на Реджа, було зрозуміло, що він був більше звиклий бентежити інших, аніж потрапляти в незручне становище самому.

— Татку, будь ласка, тепер можна? — ставши трохи впевненішою, дівчинка змогла заговорити.

— Пізніше, — наполягав батько.

— Пізніше вже настало. Я стежила за часом.

— Ну… — завагавшись, він програв.

— Ми були в Греції, — тихо, але захоплено оголосила дівчинка.

— О, в Греції? — сказав, кивнувши, Воткін. — Це ж треба. У Греції взагалі, чи в якомусь конкретному місці?

— На Патмосі, — впевнено сказала вона. — Там було красиво. Я думаю, що Патмос — найкрасивіше місце в усьому світі. От тільки порому не було тоді, коли він мав бути. Не було. Я стежила за часом. Ми спізнилися на літак, але я не засмутилася.

— А, Патмос, зрозуміло, — сказав Воткін, помітно пожвавівши від цієї новини. — Що ж, вам треба зрозуміти, юна пані, що греки, не задовольняючись тим, що їм належить найвидатніша культура античності, також стали авторами найкращого, а дехто каже, що навіть єдиного в своєму роді витвору творчої вигадки цього століття. Я звісно, маю на увазі розклад руху грецьких поромів. Грандіозний політ фантазії. З цим погодиться будь-хто, хто подорожував Егейським морем. Напевно.

Дівчинка нахмурилася.

— Я знайшла горщик, — сказала вона.

— Напевно, нічого особливого, — перебив її батько. — Ви ж розумієте, як воно. Кожний, хто вперше їде до Греції, вважає, що знайшов щось важливе, так? Ха-ха.

Усі за столом кивали. Це була правда. Неприємна, але правда.

— Я знайшла його в гавані, — сказала дівчинка, — у воді. Коли ми чекали на клятий паром.

— Саро! Я ж казав тобі…

— Але ж ти називав його саме так. І навіть гірше. Ти називав його такими словами, що я навіть не здогадувалася, що ти такі знаєш. Отже, я подумала, що якщо тут мають зібратися дуже розумні люди, то хтось з них зможе сказати мені, давньогрецький це горщик чи ні. Мені здається, що він дуже старий. Тату, будь ласка, даси їм на нього подивитися?

Її батько безпомічно знизав плечима та почав нишпорити під своїм стільцем.

— А ви знаєте, юна пані, — сказав їй Воткін, — що Книгу Апокаліпсис було написано саме на Патмосі? Саме там. Її, як ви знаєте, написав святий Іоанн Богослов. Як на мене, в ній є дуже чіткі ознаки того, що її було написано під час очікування на пором. Починається вона, як ви пам'ятаєте, з такої мрійливості, яка буває, коли вам треба згаяти час, коли вам нудно й ви щось вигадуєте, а потім вона поступово досягає кульмінації галюцинаційного відчаю. Як на мене, це все пояснює. Можливо, вам слід написати про це статтю, — додав він, кивнувши дівчинці.

Вона подивилася на нього як на божевільного.

— А ось і він, — сказав її батько, кладучи предмет на стіл. — Як бачите, це просто горщик. Їй лише шість років, — додав він з похмурою посмішкою, — так, люба?

— Сім, — сказала Сара.

Горщик був досить маленький, близько дванадцяти сантиметрів заввишки та десяти завширшки. Він був майже круглий, з вузькою шийкою, що стирчала над ним на два сантиметри. Шийка та близько половини поверхні горщика були вкриті затверділим ґрунтом, а ті частини, які було видно, мали грубу червонувату поверхню.

Сара взяла його та дала в руки професорові, що сидів праворуч від неї.

— Ви маєте розумний вигляд, — сказала вона. — Скажіть-но, що ви про нього думаєте?

Професор взяв горщик у руки з дещо зарозумілим виглядом.

— Я певний, що якщо зішкребти з дна землю, — дотепно сказав він, — там буде надпис «Зроблено в Бірмінгемі».

— Настільки старий? — удавано засміявся батько Сари. — Там уже давно нічого не виробляється.

— Хоч би там як, — сказав професор, — це не моя галузь, я молекулярний біолог. Ще хто-небудь хоче глянути?

Ця пропозиція не була зустріта радісними криками, але тим не менш горщик пішов з рук у руки навколо дальнього кінця столу. На нього витріщалися крізь товсті лінзи, вдивлялися крізь рогові оправи, озирали поверх лінз-півмісяців і мружили очі ті, хто залишив свої окуляри в кишені іншого костюму, який, на їхню думку, вже був у хімчистці. Ніхто, схоже, не знав, скільки йому років, і не дуже цим переймався. Обличчя дівчинки знову ставало засмученим.

— Прокислий набрід, — сказав Редж Річардові.

Він знову взяв срібну сільничку та підняв її.

— Юна пані, — сказав він, нахилившись уперед, щоб звернутися до неї.

— О ні, тільки не це, старий дурню, — пробурмотів старий археолог Колі, відкинувшись на спинку стільця та затуливши вуха.

— Юна пані, — повторив Редж, — подивіться на цю просту сільничку. Подивіться на цю просту шапку.

— У вас немає шапки, — надувши губи, сказала дівчинка.

— Отакої, — сказав Редж, — зачекайте хвилиночку, — він вийшов і повернувся зі своєю червоною вовняною лижною шапкою.

— Подивіться, — знову сказав він, — на цю просту сільничку. Подивіться на цю просту вовняну шапку. Я кладу сільничку в шапку, ось так, і передаю шапку вам. Наступну частину цього фокусу, пані… зробите ви.

Він вручив їй капелюх повз двох людей, що сиділи між ними, Колі та Воткіна. Вона взяла його та зазирнула всередину.

— Куди вона поділася? — запитала вона.

— Туди, куди ви її помістили, — сказав Редж.

— О, — сказала Сара, — зрозуміло. Це… це було не дуже цікаво.

Редж знизав плечима.

— Простий фокус, але мені було приємно, — сказав він і повернувся до Річарда. — На чому ми зупинилися?

Річард подивився на нього з легким шоком. Він знав, що професор завжди мав схильність до раптових і непередбачуваних змін настрою, але зараз було таке враження, ніби його миттєво залишила теплота. Тепер у нього був такий самий розсіяний вигляд, який він мав коли Річард прийшов до нього цього вечора, ніби абсолютно несподівано. Редж, напевно, відчув збентеження Річарда та швидко усміхнувся.

— Мій любий друже! — сказав він. — Мій любий друже! Мій любий, любий друже! Про що я казав?

— Емм… ви казали «Мій любий друже».

— Так, але я відчуваю певність, що це була лише прелюдія до чогось. Щось на кшталт короткої токати на тему того, яка ви чудова людина, перш ніж звернутися до основної теми, природу якої я наразі забув. У вас немає припущень щодо того, про що я хотів вам сказати?

— Ні.

— О. Що ж, напевно, це має мені лестити. Якщо б усі знали, про що я маю сказати, то який був би тоді сенс мені це казати? А як там справи з горщиком нашої юної гості?

А горщик уже дійшов до Воткіна, який заявив, що він експерт не з посуду, який виробляли древні, щоб було з чого пити, а лише з того, про що вони писали. Він сказав, що це Колі має знання та досвід, яким усі вони мають вклонитися, і спробував віддати горщик йому.

— Я сказав, — повторив він, — що це вашим знанням і досвіду ми маємо вклонитися. Ради бога, приберіть руки від вух і подивіться вже на цю штуку!

Лагідно, але рішуче він відтягнув руки Колі від вух, знову пояснив йому ситуацію та вручив йому горщик.

Колі швидко, але професійно оглянув посудину.

— Так, — сказав він, — приблизно двісті років, як на мене. Дуже груба робота. Дуже грубий зразок свого виду. Абсолютно не має цінності, звісно.

Безапеляційно відклавши його, він подивився на стару галерею для музикантів так, ніби вона його чимось розсердила.

На Сару це вплинуло миттєво. Уже й без того засмучена, тепер вона остаточно занепала духом. Вона прикусила губу та відхилилася на спинку стільця, знову почуваючи себе дитиною, якій тут не місце. Її батько суворо подивився на неї, щоб вона поводилася як слід, а потім знову попросив вибачити його за неї.

— Щодо Букстегуде, — квапливо продовжив він. — Так, старий добрий Букстегуде. Подивимось, що можна зробити. Скажіть-но мені…

— Юна пані, — перебив хрипкий від подиву голос, — ви чарівниця та чаклунка дивовижної сили!

Усі подивилися на Реджа, старого хвалька. Він тримав у руках горщик і дивився на нього з шаленим захватом. Він повільно перевів погляд на дівчинку, ніби вперше оцінивши силу страшного ворога.

— Я вклоняюся вам, — прошепотів він. — Хоч я й не гідний розмовляти в присутності такої володарки, як ви, я прошу дозволу привітати вас з одним з найкращих проявів магії, яким я мав честь бути свідком!

Сара дивилася на нього широко розкритими очима.

— Ви дозволите показати цим людям, що ви зробили? — запитав він.

Вона ледь помітно кивнула, а він різко стукнув об стіл її колись дорогоцінним, але тепер уже повністю дискредитованим горщиком. Той розбився на дві нерівні частини; засохла глина, якою він був обліплений, розсипалася черепками по столу. Одна зі сторін горщика відвалилася, а решта залишилася стояти.

Сара витріщила очі на вкриту плямами та окисом, але досі пізнавану срібну коледжську сільничку, що стояла затиснута всередині залишків горщика.

— Старий дурень, — пробурмотів Колі.

Після того, як вщухли всі прояви зневаги та осуду цього дешевого фокуса (жоден з них не затьмарив благоговіння в очах Сари), Редж повернувся до Річарда та запитав:

— А як щодо вашого друга, що вчився з вами, ви його коли-небудь бачите? Хлопець із дивним східно-європейським ім'ям. Свлад чи якось. Свлад Челлі. Ви його пам'ятаєте?

Річард не відразу зрозумів його.

— Свлад? — спитав він. — О, ви маєте на увазі Дірка. Дірк Челлі. Ні. Я не підтримував з ним контакт. Я стикався з ним кілька разів на вулиці, ото й усе. Думаю, він час від часу змінює своє ім'я. А чому ви питаєте?