Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі

РОЗДІЛ 14

Квартира С'юзан була маленька, але простора, а на такий фокус, — напружено міркував Річард, вмикаючи світло, — здатні лише жінки.

Напруженим він був, звісно, не через цю думку, бо вона спадала йому вже багато разів — кожного разу, коли він був у її квартирі. Ця просторість завжди вражала його, зазвичай тому, що він сюди приходив зі своєї квартири, яка була вчетверо більша, але тісна. Цього разу він теж щойно прийшов зі своєї квартири, але дещо ексцентричним шляхом, і саме це робило його незвичайно напруженим.

Попри холодну ніч він спітнів.

Озирнувшись на вікно, він пішов навшпиньки через кімнату туди, де на маленькому столику стояли телефон і автовідповідач.

Він сказав собі, що не має сенсу йти навшпиньки: С'юзан немає вдома.

Взагалі-то, йому було б надзвичайно цікаво дізнатися, куди вона пішла; так само як і їй, — казав він собі, — напевно, на початку цього вечора було надзвичайно цікаво дізнатися, де був він.

Він збагнув, що досі йде навшпиньки. Він вдарив себе по нозі, щоб припинити це, але все одно не припинив.

Лізти нагору по зовнішній стіні було жахливо.

Він витер лоб рукавом свого найстарішого та найбруднішого светра. Був один неприємний момент, коли все його життя промайнуло перед очима, але на той час він був надто зайнятий можливістю впасти, тож пропустив усе найцікавіше. Він збагнув, що все найцікавіше було пов'язане зі С'юзан. Зі С'юзан або з комп'ютерами. Але ніколи зі С'юзан і комп'ютерами водночас — то зазвичай були найгірші моменти. І саме тому він зараз був тут, — нагадав він собі.

Схоже, він досі мав переконувати себе.

Він подивився на годинник. Одинадцята сорок п'ять.

Йому спало на думку, що краще піти та вимити мокрі брудні руки, перш ніж торкатися чого-небудь. Він боявся не поліції, а моторошної прибиральниці С'юзан. Вона це помітить.

Він пішов у ванну кімнату, ввімкнув світло, протер вимикач, потім подивився на своє ошелешене обличчя в дзеркалі з яскравими люмінесцентними лампами, відкрив кран і сунув руки під воду. На мить він замислився про тепле мерехтливе світло свічок на Вечері Колріджа, і з темного та далекого минулого (цього вечора) почали виринати спогади. Тоді життя здавалося таким легким і безтурботним. Вино, розмова, прості фокуси. Він уявив округле личко Сари, витріщене від подиву. Він умився.

Він подумав: «Бережись, юначе! В його лиці священний жах, Стирчить волосся, шал в очах!»

Річард причесав волосся. А ще він подумав про портрети, що висіли високо в темряві над їхніми головами. Він почистив зуби. Тихе дзижчання люмінесцентних ламп повернуло його в теперішній час і з неабияким жахом він раптом згадав, що перебував тут зараз як зламник.

Щось змусило його подивитися в очі своєму віддзеркаленню, потім він труснув головою, намагаючись прочистити її.

Коли повернеться С'юзан? Це, звісно, залежить від того, чим вона зараз займається. Він швидко витер руки та повернувся до автовідповідача. Він тикав у кнопки, а його сумління тикало його. Плівка перемотувалася дуже довго і він, здригнувшись, збагнув, що це, напевно, Ґордон сьогодні перевершив самого себе.

Він, звісно, забув, що на автовідповідачі мають бути повідомлення, які залишив не тільки він, а прослуховування чужих повідомлень на автовідповідачі рівносильно читанню чужої пошти.

Він знову пояснив собі, що все, що він намагається зробити — виправити помилку, якої припустився раніше, доки вона не призвела до безповоротних наслідків. Він просто програватиме короткі уривки, доки не знайде свій голос. Це буде не дуже погано, він навіть не зможе розібрати, що там кажуть.

Він подумки застогнав, потім стулив зуби та так сильно тицьнув по клавіші «Грати», що промахнувся, натиснувши помилково на «вийняти касету». Він повернув касету на місце та натиснув на кнопку «Грати» обережніше.

Пі-іп. «О, С'юзан, привіт, це Ґордон, — сказав автовідповідач. — Я зараз уже їду до котеджу. Це вечір…» Кілька секунд Річард перемотував плівку вперед. «…хочу бути певним, що Річард працює. Я маю на увазі справді працює». Річард похмуро скривився та знову тицьнув на кнопку перемотування вперед. Йому дуже не подобалося, що Ґордон намагався тиснути на нього через С'юзан, до того ж уперто заперечуючи, що він це робить. Якщо це триває вже давно, не дивно, що С'юзан дратується при згадках про його роботу. Клац. «…реагування. Передай, будь ласка, щоб С'юзан замовила знак «Озброєне реагування» з загостреним кінцем знизу та такої висоти, щоб кролі бачили.»

— Що? — тихо пробурмотів Річард, і його палець над кнопкою перемотування завагався на секунду. У нього було враження, що Ґордон відчайдушно бажає бути схожим на Говарда Г'юза, і якщо йому ніколи не стати таким багатим, він міг принаймні спробувати бути вдвічі ексцентричнішим.

Вистава. Очевидна вистава.

«Я, звісно, маю на увазі секретарку С'юзан з офісу, а не тебе, — продовжував голос Ґордона на автовідповідачі. — Про що я казав? О, так. Річард і «Гімн 2.00». С'юзан, воно за два тижні має вже бути…» Міцно стуливши губи, Річард натиснув на кнопку перемотування плівки.

«…суть у тому, що є лише одна людина, яка має можливість дізнатися, чи виконує він важливу роботу, або ж просто мріє, і ця єдина людина…» Він знову сердито натиснув кнопку. Він обіцяв собі, що нічого не слухатиме, а тепер розлютився через те, що почув. Він справді має припинити це.

Ну, ще одна спроба.

Коли він знову включив відтворення, була лише музика. Дивно. Він промотав плівку вперед, але все одно отримав музику. «Навіщо комусь телефонувати та грати автовідповідачу музику?» — думав він.

Телефон задзвонив. Річард зупинив касету, підняв слухавку, а потім мало не кинув її, як електричного вугря, збагнувши, що він робить. Ледве наважуючись дихати, він підніс слухавку до вуха.

— Правило зламника номер один, — сказав голос у слухавці. — Ніколи не піднімай слухавку, коли ти в чужій квартирі. Бо ким ти в біса можеш назватися?

Річард завмер. Минула секунда або дві, перш ніж він згадав, як користуватися голосом.

— Хто це? — зрештою прошепотів він.

— Правило номер два, — продовжував голос. — Підготовка. Бери з собою потрібні інструменти. Бери рукавички. Спробуй хоч трохи уявити те, що на тебе чекає, перш ніж почнеш теліпатися посеред ночі на підвіконнях.

— Правило номер три. Ніколи не забувай про правило номер два.

— Хто це? — вигукнув Річард

Голос продовжував, ігноруючи його.

— Сусідський Патруль, — сказав він. — Якщо ти визирнеш із заднього вікна, то побачиш…

Тягнучи за собою провід телефону, Річард підбіг до вікна та визирнув. По його очах здалека вдарив спалах.

— Правило номер чотири. Ніколи не ставай там, де тебе можуть сфотографувати.

— Правило номер п'ять… Ти слухаєш мене, Мак-Даффе?

— Що? Так… — ошелешено сказав Річард. — Звідки ви мене знаєте?

— Правило номер п'ять. Ніколи не зізнавайся як тебе звати.

Річард мовчки стояв та важко дихав.

— Якщо тобі цікаво, я набираю платні курси…

Річард нічого не сказав.

— Ти вчишся, — продовжував голос. — Повільно, але вчишся. Якби ти вчився швидко, то вже поклав би слухавку, звісно. Але ти цікавий і некомпетентний, тому не кладеш. Насправді в мене немає курсів для зламників, якою б привабливою не була ця ідея. Я певний, що вони користувалися б попитом. Якщо ми не можемо обійтись без крадіїв, нехай вони принаймні будуть освічені.

— Але якщо б я вів такі курси, тебе я зачислив би безоплатно, тому що я теж цікавий. Мені цікаво дізнатися, чому пан Річард Мак-Дафф, який, наскільки мені відомо, тепер став заможним чоловіком, кимось там у комп'ютерній індустрії, раптом змушений вдиратися в чужі домівки?

— Хто?..

— Тому я провів невелике дослідження, зателефонував у довідкову службу та виявив, що квартира, в яку він вдерся, належить пані С. Вей. Я знаю, що роботодавця пана Річарда Мак-Даффа звати пан Ґ. Вей, і мені цікаво, чи вони, бува, не родичі?

— Хто?..

— Ти розмовляєш зі Свладом, більше відомим як «Дірк» Челлі, який наразі працює під псевдонімом Джентлі, з причин, про які наразі краще не казати. Бажаю тобі доброго вечора. Якщо хочеш дізнатися більше, через десять хвилин я буду в «Піца-Експрес» на Аппер-Стріт. Не забудь взяти з собою гроші.

— Дірк? — скрикнув Річард. — Ти… Ти намагаєшся шантажувати мене?

— Ні, дурню, на піцу гроші!

У слухавці клацнуло — Дірк Джентлі поклав слухавку.

Секунду або дві Річард стояв приголомшений, потім знову витер чоло та обережно, наче пораненого хом'ячка, поклав слухавку.

Його мозок почав тихо гудіти та смоктати пальчик. Багато маленьких нервових клітиночок кори його головного мозку взяли одне одного за ручки та почали водити хоровод і співати дитячі пісеньки. Він трухнув головою, намагаючись змусити їх припинити, та швидко знову сів біля автовідповідача.

Він довго сперечався з самим собою, натискати ще раз чи не натискати кнопку «Грати», а потім натиснув на неї ще до того, як визначився. Не минуло й чотирьох секунд легкої оркестрової музики, аж від вхідних дверей почулося шкрябання ключа в замку.

Запанікувавши, Річард натиснув на кнопку виймання касети, засунув її в кишеню своїх джинсів і встромив замість неї нову касету, яку взяв з купи біля автовідповідача. Вдома у нього біля автовідповідача була схожа купа. Їх приносила С'юзан з офісу — бідолашна страждальниця С'юзан з офісу. Треба не забути виявити їй вранці своє співчуття, якщо йому стане на це часу та зосередженості.

Раптом, навіть не усвідомивши цього, він змінив думку. Він миттєво вийняв з апарата нову касету, повернув туди викрадену, стукнув по кнопці зворотного перемотування та кинувся на канапу, де за дві секунди до того, як відчинилися двері, спробував вмоститися в недбалій і переможній позі. Корячись інстинкту, він заховав ліву руку за спиною, бо це могло статися в пригоді.

Коли він намагався надати рисам свого обличчя вираз у рівній мірі каяття, життєрадісності та сексуальної привабливості, двері відчинилися, і в них зайшов Майкл Вентон-Вікс.

Усе зупинилося.

Надворі вщухнув вітер. Сови завмерли в польоті. Ну, сови може завмерли, а може й ні, але центральне опалення безсумнівно вимкнулося, не в змозі чинити опір надприродному холоду, що раптом пронісся по кімнаті.

— Що ти тут робиш, Середо? — суворо запитав Річард. Він підвівся з канапи, неначе злетівши силою гніву.

Майкл Вентон-Вікс був великим чоловіком із сумним обличчям, у певних колах його знали як Майкла Середа-Тиждень, бо це були звичайні терміни, до яких він обіцяв усе виконати. Він був одягнений у костюм, який був бездоганно викраяний ще тоді, коли його батько, покійний лорд Маґна, купив його сорок років тому.

Майкл Вентон-Вікс посідав дуже високе місце в маленькому, але ретельно складеному списку людей, які дуже не подобалися Річардові.

А не подобався він тому, що Річардові здавалася дуже огидною думка про те, що хтось настільки привілейований може водночас так жаліти себе через те, що світ не розуміє проблеми привілейованих людей. Майкл, у свою чергу, не любив Річарда з тієї простої причини, що Річард не любив його та не робив з цього секрету.

Майкл повільно та сумно озирнувся в коридор, з якого заходила С'юзан. Побачивши Річарда, вона зупинилася. Вона поклала сумочку, розмотала свій шарф, розстібнула пальто, зняла його, вручила Майклові, підійшла до Річарда та дала йому ляпаса.

— Я чекала на це весь вечір, — люто сказала вона. — І навіть не пробуй удавати, ніби тримаєш лівою рукою за спиною букет квітів, який забув принести. Цим трюком ти вже користався раніше, — вона розвернулася та пішла.

— Цього разу я забув коробку шоколадних цукерок, — похмуро сказав Річард, простягаючи їй вслід пусту руку. — Я проліз усю зовнішню стіну, і лише тоді згадав про них. Ох і дурнем я почувався, коли в кімнату потрапив.

— Це не смішно, — сказала С'юзан.

Вона стрімко пішла на кухню, і звідти почулися такі звуки, ніби вона голими руками молола каву. Як для людини, яка завжди виглядала такою охайною та милою, вона мала пекельний темперамент.

— Це правда, — сказав Річард, абсолютно ігноруючи Майкла. — Я мало не вбився.

— Я на це не куплюсь, — відповіла з кухні С'юзан. — Якщо хочеш, щоб у тебе встромилося щось велике та гостре, іди сюди та пожартуй тут.

— Напевно, зараз уже безглуздо просити вибачення? — гукнув Річард.

— Ще б пак, — сказала С'юзан, примчавшись з кухні. Вона дивилася на нього палкими очима та навіть ногою тупнула.

— Що з тобою робити, Річарде? — сказала вона. — Ти, напевно, знову збираєшся сказати, що забув. Як тобі стає нахабства мати дві руки, дві ноги та голову, удаючи нормальну людину? За таку поведінку навіть нападу амебної дизентерії стало б соромно. Б'юсь об заклад, що навіть найнижча форма дизентерійної амеби коли-не-коли приходить до своєї дівчини, щоб швиденько прогулятися навколо шлунку. Сподіваюся, що в тебе був паскудний вечір.

— Так, — сказав Річард. — Тобі б таке не сподобалося. Там у ванній кімнаті стояв кінь, а ти ж сама знаєш, як тобі таке не подобається.

— Ох, Майкле, — не стовбич там, — різко сказала С'юзан. Дуже дякую тобі за вечерю та за концерт, ти був такий милий і мені дуже сподобалося слухати весь вечір про твої проблеми, бо це відволікло мене від власних. Але на мою думку буде краще, якщо я просто знайду твою книгу і ти підеш. Зараз мені потрібно буде багато стрибати та розлючено кричати, а я знаю, як це погано вражає твою делікатну натуру.

Вона взяла в нього своє пальто та повісила його. Доки він тримав його, здавалося, що він повністю віддався цій справі та не помічає нічого навколо. А без пальта він тепер здавався дещо розгубленим, наче голим, і був змушений повернутися до життя. Важкий погляд його великих очей знову зупинився на Річарді.

— Річарде, — сказав він, — я… Читав твою статтю в… «Фетомі». Про музику та…

— Фрактальні ландшафти, — коротко сказав Річард.

Він не хотів розмовляти з Майклом, і тим більше не хотів бути втягнутим у розмову про клятий Майклів журнал. Точніше, про журнал, що колись був Майклів. Саме в цей аспект розмови Річардові не хотілося бути втягнутим.

— Гм, так. Це, звісно, дуже цікаво, — казав Майкл властивим йому оксамитовим, надто згладженим голосом. — Форми гір, форми дерев, і все інше. Рецикльовані водорості.

— Рекурсивні алгоритми.

— Так, авжеж. Дуже цікаво. Але неправильно, зовсім неправильно. Я маю на увазі для журналу. Це ж, врешті-решт, мистецьке видання. Я, звісно, ніколи б не дозволив таке. Росс усе споганив. Повністю. Йому треба піти. Він має піти. Він позбавлений чутливості, він крадій.

— Він не крадій, Середо, це повна нісенітниця, — різко сказав Річард, раптом взявши участь у тому, в чому вирішив участі не брати. — Він аж ніяк не пов'язаний з тим, що тебе вигнали. У цьому винна виключно твоя дурість, і ти…

Почувся різкий вдих.

— Річарде, — сказав Майкл дуже м'яким і тихим голосом. Сперечатися з ним було все одно як заплутатися в парашутному шовку. — Мені здається, що ти не розумієш, наскільки важливо…

— Майкле, — лагідно, але твердо сказала С'юзан, тримаючи відкриті двері.

Майкл Вентон-Вікс слабко кивнув і наче здувся.

— Твоя книга, — додала С'юзан, простягаючи йому маленький том про церковну архітектуру Кента.

Він взяв книгу, пробурмотів щось на кшталт подяки, озирнувся навколо, неначе раптом збагнув щось дивне, потім взяв себе в руки, кивнув на прощання та вийшов.

Лише раптово розслабившись, Річард збагнув, яким він був напруженим до того, як пішов Майкл. Його завжди обурювала приязнь, яку С'юзан мала до Майкла, і яку вона завжди намагалася приховати своїм грубим ставленням до нього. Можливо, саме в цьому й була причина.

— С'юзан, що я можу сказати?.. — затинаючись, почав він.

— Для початку ти міг би сказати хоча б «Ой». Ти навіть цього мене не удостоїв, коли я тебе вдарила, а я вважала, що била сильно. Боже, як тут холодно. Чому вікно відчинене?

Вона пішла закривати вікно.

— Я ж казав тобі. Я в нього заліз, — сказав Річард.

Він сказав це таким голосом, ніби очікував, що вона після цього здивовано обернеться до нього.

— Чесно, — сказав він. — Як у тій рекламі з шоколадом, тільки коробку з цукерками забув… — він боязко знизав плечима.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Що в дідька на тебе найшло? — сказала вона. Вона висунула голову з вікна та подивилася вниз. — Ти міг убитися, — сказала вона, знову повернувшись до нього.

— Ну-у… так, — сказав він. — Просто це здавалося єдиним способом… не знаю, — він опанував себе. — Адже ти забрала в мене ключ.

— Так. Бо мені остогидло, що ти приходиш до мене й береш у мене продукти, замість того, щоб самому в магазин сходити. Річарде, ти справді заліз по цій стіні?

— Ну, я хотів бути тут, коли ти повернешся.

Вона спантеличено хитала головою.

— Було б набагато краще, якби ти був тут, коли я виходила. Це тому на тобі цей брудний старий одяг?

— Так. Ти ж не думаєш, що я був так вдягнений у Коледжі святого Седда?

— Я вже не знаю, що ти вважаєш розумною поведінкою.

Вона зітхнула та понишпорила в маленькій шухляді.

— Тримай, — сказала вона, — якщо це може тобі життя врятувати, — і дала йому два ключа на кільці. — Я надто стомилася, щоб сердитися. Вечір під натиском Майкла знесилив мене.

— Я ніколи не розумів, навіщо ти його терпиш, — сказав Річард, ідучи за кавою.

— Я знаю, що тобі він не подобається, але він милий і вміє бути чарівним у свій сумний спосіб. Зазвичай це дуже заспокоює — бути поруч із тим, хто настільки захоплений собою, бо в такому разі від тебе нічого не вимагається. Але він одержимий думкою, що я можу щось зробити стосовно його журналу. Я, звісно, не можу. В житті так не буває. Але мені шкода його.

— А мені — ні. Усе його життя йому все давалося дуже, дуже легко. Йому досі все дається дуже легко. У нього просто відібрали його іграшку, от і все. Хіба це несправедливість?

— Річ не в тому, справедливо це чи ні. Мені його шкода тому, що він засмучений.

— Авжеж, він засмучений. Ел Росс перетворив «Фетом» на справді дотепний, інтелектуальний журнал, який усім раптом захотілося читати. До нього там було лише незрозуміле белькотіння. Єдиним справжнім призначенням того часопису було надавати Майклові можливість пообідати та поспілкуватися з тими, хто йому подобався, під приводом, що можливо їм захочеться щось написати. Він жодного справжнього номера не видав. Весь цей журнал був фальшивкою. Він балував себе ним. Я не бачу в цьому нічого чарівного та захопливого. Вибач, я розбалакався про це, хоча не хотів цього.

С'юзан ніяково знизала плечима.

— Думаю, твоя реакція на нього занадто сильна, — сказала вона, — втім, я радше триматимуся від нього далі, якщо він і надалі тиснутиме на мене, щоб я зробила те, чого зробити просто не можу. Це так виснажує. Слухай, я рада, що в тебе був кепський вечір. Я хочу поговорити про те, що ми робитимемо на ці вихідні.

— А, — сказав Річард, — ну-у…

— О, спочатку мені краще перевірити повідомлення.

Вона пройшла повз нього до автовідповідача, прослухала перші секунди повідомлення Ґордона, а потім раптом вийняла касету.

— Не хочу я цим займатися, — сказала вона та дала касету Річардові. — Можеш просто відразу віддати її завтра в офісі С'юзан? Щоб їй не їздити. Якщо там є щось важливе, вона мені скаже.

Річард кліпнув, сказав «Так» і поклав плівку в кишеню, тремтячи від захоплення несподіваним порятунком.

— Отже, щодо вихідних… — сказала С'юзан, сідаючи на канапу.

Річард витер піт з чола.

— С'юзан, я…

— Боюсь, я мушу працювати. Ніколя захворіла, і мені наступної п'ятниці доведеться замінювати її у Вігмор-Холлі. Там мають бути уривки Вівальді та Моцарта, які я не дуже добре знаю, а це, боюсь, означає, що на ці вихідні мені потрібно багато репетирувати. Вибач.

— Ну, взагалі-то, мені теж треба працювати, — він сів біля неї.

— Я знаю. Ґордон весь час наполягає, щоб я стимулювала тебе. Мені це не подобається. Мене це не стосується, до того ж ставить мене в дурне становище. Я втомилася від того, що всі на мене тиснуть, Річарде. Добре, хоч ти цього не робиш.

Вона надпила каву.

— Але я цілком певна, — додала вона, що не хочу досліджувати, де проходить межа між тим, коли на тебе тиснуть, і тим, коли про тебе остаточно забувають. Обійми мене.

Він обійняв її, відчуваючи, що йому неймовірно пощастило, і що він на це не заслужив.

Годину по тому він вийшов і виявив, що «Піца-Експрес» уже зачинена.

А Майкл Вентон-Вікс тим часом їхав до свого дому в Челсі. Сидячи на задньому сидінні таксі, він пустими очима дивився на вулиці та в повільному, задумливому ритмі тихо стукотів пальцями по вікну. Тук-тук-тук-і-тук-тук-і-тук-і-тук. Він був одним з тих небезпечних людей, які зазвичай м'які, піддатливі та слухняні — за умови, що отримують усе, що їм потрібно. А оскільки він завжди мав усе, чого хотів, і його це легко задовольняло, нікому ніколи не спадало на думку, що він може не бути м'яким, піддатливим і слухняним. Вам би довелося протиснутися поміж багатьма м'якими піддатливими частинами, щоб знайти частину, що не гнеться, як би ви на неї не тиснули. То була частина, яку всі ті м'які піддатливі частини мали захищати.

Майкл Вентон-Вікс був молодшим сином лорда Маґна — видавця, власника газет і надто поблажливого батька, під чиїм крильцем Майкл із задоволенням займався видавництвом власного журналу, що приносив збитки. Лорд Маґна був президентом видавницької імперії, що поступово, але не втрачаючи гідності, занепадала, а заснована була його батьком, першим лордом Маґна.

Майкл продовжував легко постукувати кісточками пальців по склу. І-тук-тук-і-тук-і-тук. Він згадав той жахливий, огидний день, коли його батька вбило електрикою, коли той чинив штепсель, і коли керівництво бізнесом взяла на себе його мати. Не просто взяла, а почала керувати з неочікуваною завзятістю та цілеспрямованістю. Вона дуже прискіпливим оком дослідила, як працювала компанія, і навіть глянула на бухгалтерські обліки Майклового журналу. Тук-тук-тук. Про фінансовий бік керівництва журналом Майкл знав рівно стільки, щоб уявляти, якими мають бути цифри, і він просто запевняв свого батька, що саме такими вони й були.

«Я не можу дозволити цій посаді перетворитися на синекуру. Зрозумій це, синку: ти маєш заробляти на своє життя, бо інакше як на це подивляться люди?» — казав його батько, і Майкл тоді кивав серйозно та починав вигадувати цифри для наступного місяця, чи коли там він мав видати черговий номер.

Але його мати була не така поблажлива. Анітрішечки.

Майкл зазвичай називав свою мати поза очі старою бойовою сокирою, але якщо порівнювати її з бойовою сокирою чесно, це мала б бути майстерно виготовлена, чудово збалансована бойова сокира з елегантним мінімумом витонченого гравірування, що закінчувалося трохи не доходячи до блискучого гострого леза. Один змах таким інструментом, і ви навіть не помітите, що по вас влучили, аж доки трохи згодом не спробуєте подивитися на годинник і не виявите, що у вас уже немає руки.

Весь цей час, будучи відданою дружиною та люблячою, але суворою матір'ю, вона терпляче (або ж з удаваним терпінням) чекала за кулісами. Тепер, коли її (змінімо на мить метафору) вийняли з піхов, усі тікали навсібіч.

Включаючи Майкла.

Вона твердо вірила в те, що Майкл (якого вона тихо обожнювала) був геть зіпсований у гіршому розумінні цього слова, і вона була рішуче налаштована покласти цьому край.

Не більше кількох хвилин їй знадобилося для того, щоб зрозуміти, що він кожного місяця просто вигадував фінансовий звіт, що журнал, яким бавився Майкл, був фінансовою кровотечею, з нього постійно надходили величезні рахунки за ресторани, таксі та витрати на персонал, які син пустотливо декларував як витрати виробництва. Усе це просто губилося десь у велетенських рахунках Маґна Хауза.

Тоді вона викликала Майкла до себе. Тук-тук-і-тук-і-тук-тук.

— Як ти хочеш, щоб я з тобою розмовляла, — запитала вона, — як зі своїм сином чи як з редактором одного з моїх журналів? Мене влаштовують обидва варіанта.

— Твоїх журналів? Ну, я твій син, але я не розумію…

— Добре. Майкле, я хочу, щоб ти подивився на ці цифри, — жваво сказала вона, даючи йому аркуш з принтера. — Ті, що зліва, показують реальні доходи та витрати журналу, а ті, що праворуч — твої цифри. Тобі нічого не здається дивним?

— Мамо, я можу все пояснити, я…

— Добре, — люб'язно сказала леді Маґна, — я дуже рада цьому.

Вона забрала в нього роздруківку.

— Отже. У тебе є якісь ідеї щодо того, як покращити справи цього журналу в майбутньому?

— Так, авжеж. У мене є ідеї. Я…

— Добре, — радісно усміхнувшись, сказала леді Маґна. — Що ж, у такому разі все добре.

— Ти не хочеш їх почути?

— Ні, не треба, любий. Я просто рада, що тобі є що сказати з цього приводу. Я певна, що новий власник «Фетома» буде радий тебе вислухати.

— Що? — приголомшлено спитав Майкл. — Ти хочеш сказати, що продаси «Фетом»?

— Ні. Я хочу сказати, що вже продала його. На жаль, отримала я за нього небагато. Один фунт стерлінгів і обіцяння залишити тебе редактором ще на три номери, після чого твою долю вирішуватиме новий власник.

Майкл стояв із витріщеними очима.

— Ну що ти, — розважливо казала його мати, — не могли ж ми продовжувати так, як було раніше. Ти завжди погоджувався з батьком, що ця посада не має бути твоєю синекурою. А оскільки мені було б надзвичайно важко повірити в твої вигадки або спростувати їх, я вирішила перекласти цю проблему на когось, хто матиме з тобою більш об'єктивні стосунки. А зараз у мене запланована інша зустріч, Майкле.

— Але… кому ти його продала? — белькотів Майкл.

— Ґордону Вею.

— Ґордону Вею! Але ж заради Бога, мамо, він…

— Йому дуже кортить стати меценатом мистецтв. Думаю, його наміри серйозні. Я певна, що ви з ним чудово порозумієтеся. А зараз вибач…

Майкл стояв на своєму:

— Я ще ніколи не чув нічого настільки обурливого! Я…

— Ти знаєш, ці самі слова сказав і пан Вей, коли я показала йому ці цифри, а потім висунула вимогу, щоб тебе залишили редактором на три місяці.

Майкл гнівався, почервонів, грозив пальцем, але так і не зміг вигадати, що йому ще сказати. За винятком лише:

— А що було б, якби я сказав розмовляти зі мною як з редактором одного з твоїх журналів?

— Ну як же, любий, — ласкаво посміхнулася леді Маґна, — тоді б я, зрозуміло, зверталася б до тебе «пане Вентон-Вікс». А зараз не стала би казати тобі поправити краватку, — додала вона, малопомітним жестом вказавши нижче його підборіддя.

Тук-тук-тук-тук-тук-тук.

— Номер сімнадцять, кажете?

— Гм… Що? — спитав Майкл, хитаючи головою.

— Ви ж, начебто, просили до номера сімнадцять? — спитав таксист. — Ми вже приїхали.

— О. О, так, дякую, — сказав Майкл. Він вийшов з авто та понишпорив у кишені, шукаючи монети.

— Тук-тук-тук?

— Що? — спитав Майкл, простягаючи гроші.

— Тук-тук-тук, — сказав водій, — всю дорогу. Вас щось непокоїть, га?

— Вас це не стосується, — різко відповів Майкл.

— Як скажете. Просто подумав, може ви з глузду їдете, абощо, — сказав таксист і поїхав.

Майкл зайшов у свій будинок і пішов через холодний передпокій до їдальні, ввімкнув світло та налив собі з графина бренді. Потім він зняв пальто, кинув його на великий обідній стіл з червоного дерева, підсунув крісло ближче до вікна та сів у нього, тримаючи в руках келих, обдумуючи свої образи. Тук-тук-тук, — стукав він по вікну.

Під час видання трьох обумовлених номерів він похмуро залишався редактором, а потім його без церемоній вигнали. Було знайдено нового редактора на ім'я А. К. Росс, який був молодий, голодний і амбіційний, і який швидко зробив журнал сенсаційно успішним. А Майкл тим часом був розгублений і беззахисний. Для нього не залишилося нічого.

Він знову постукав по вікну та подивився на маленьку настільну лампу, що стояла на підвіконні та вабила його погляд. Досить огидна, звичайна маленька лампа, і єдиним, що завжди привертало до неї його увагу, було те, що саме ця лампа вбила електричним струмом його батька, і саме тут він тоді сидів.

Коли йшлося про техніку, старий був такий дурний. Майкл уявляв собі, як батько дуже зосереджено дивився крізь окуляри з лінзами-півмісяцями та посмоктував свій вус, намагаючись розв'язати загадкові складності штепсельної вилки. Здається, він устромив її в розетку не пригвинтивши кришку, а потім спробував, не виймаючи її, замінити в ній запобіжник. Так він отримав електричний удар, який зупинив його й без того хворе серце.

«Така проста, проста помилка, — думав Майкл, — якої будь-хто міг припуститися, будь-хто, але наслідки просто катастрофічні».

Просто катастрофічні. Смерть його батька, його власна втрата, сходження до слави того гидкого Росса й катастрофічний успіх журналу та… Тук-тук-тук. Він подивився на вікно, на своє віддзеркалення та на темні тіні кущів за ним. Він знову подивився на лампу. Це був той самий предмет, те саме місце, і помилка була така проста. Легко припуститися, легко запобігти.

Єдиним, що відділяло його від тієї простої миті, був невидимий бар'єр з кількох минулих місяців.

Раптом його охопив дивний спокій, неначе всередині нього щось несподівано вирішилося. Тук-тук-тук. «Фетом» належав йому. Він не мав бути прибутковим, він був його життям.

Його життя забрали в нього, на це треба відповісти. Тук-тук-тук-дзень. Несподівано для себе він розбив скло та досить сильно порізався.