Того самого ранку Майкл Вентон-Вікс був у дещо дивному гуморі. Для того, щоб зрозуміти, що він у дивному гуморі, вам треба було б знати його дуже добре, бо більшість людей вважали його дивним навіть у звичайному гуморі. Дуже мало людей знали його настільки добре. Можливо, його мати, але наразі між ними був стан холодної війни, тож вони не розмовляли одне з одним уже кілька тижнів.
А ще в нього був старший брат Пітер, який був кимось надзвичайно важливим у морській піхоті. За винятком похорону батька Майкл не бачився з Пітером після того, як той повернувся з Фолклендів, отримавши там славу, підвищення та зневагу до молодшого брата.
Пітер був радий, що його мати взяла на себе керівництво «Маґна», і повідомив про це Майкла, надіславши йому полкову різдвяну листівку. Для нього самого найвищою насолодою досі було залізти в брудну траншею та щонайменше хвилину стріляти з кулемета, і він не думав, що британські газети та видавницький бізнес навіть у теперішні неспокійні часи зможуть дозволити йому таке задоволення, принаймні, доки сюди не переїде більше австралійців.
Після шаленої ночі та страшних снів, які попри ранкове сонячне світло досі хвилювали його, Майкл прокинувся дуже пізно. Його сни були наповнені знайомими відчуттями втрати, ізоляції, вини, тощо, але також з незрозумілих причин у них було багато мулу. Завдяки телескопічним властивостям ночі кошмари про мул і самотність тривали, здавалося, впродовж жахливих, неймовірних відтинків часу, і завершилися лише з появою слизьких істот із лапами, що повзали по слизькому морю. Це стало для нього останньою краплею, і він різко прокинувся, вкритий холодним потом.
Хоча все, що було пов'язане з мулом, здавалося йому дивним, відчуття втрати, ізоляції, а понад усе ображеності, потреби скасувати зроблене — вони всі почувалися в його душі як вдома. Навіть слизькі істоти з лапами здавалися дивно знайомими та постійно спливали в його пам'яті, коли він готував собі пізній сніданок — шматок грейпфрута та китайський чай — дозволяв своїм очам пробігти по мистецьких шпальтах «Дейлі Телеграф», а потім незграбно міняв на пораненій руці бинт.
Завершивши ці малі справи, він не міг визначитися, що йому робити далі. Він був здатний згадати події минулої ночі з холодною відчуженістю, якої від себе не очікував. Це було добре, це було як слід, це було зроблено правильно. Але нічого не вирішувало. Усе, що мало значення, ще треба було зробити.
Що «все»? Він нахмурився тому, як текли та згасали його думки.
Зазвичай він о цій годині ходив у клуб. Раніше він це робив з розкішним відчуттям того, що було багато інших речей, які він мав робити натомість. Тепер він більше нічого не мав робити, і тому перспектива провести час там або деінде здавалася йому нудною.
Якщо б він туди пішов, то робив би те саме, що й завжди — насолоджувався джином з тоніком і легкою розмовою, а потім недбало оглянув би сторінки літературного додатку до «Таймс», «Опери», «Н'ю Йоркера» та всього іншого, що потрапило би в руки, але не було сумніву в тому, що останнім часом він робив це з меншим захватом і насолодою, ніж раніше.
А потім мав бути обід. Сьогодні на обід у нього не було заплановано зустріч — знову — тож він, напевно, залишився б у клубі та поїв би трохи смаженої камбали зі звареною шматочками картоплею з петрушкою, а потім великий просочений вином бісквіт зі збитими вершками. Бокал або два білого французького вина. І каву. А потім друга половина дня, що б вона не принесла.
Але сьогодні він відчував дивний намір не робити цього. Він розім'яв м'язи порізаної руки, налив собі ще одну чашку чаю, з зацікавленою безсторонністю подивився на великий кухонний ніж, що досі лежав біля чайника з кістяної порцеляни, та зачекав, щоб дізнатися, що він зробить далі. А далі він, як виявилося, пішов нагору.
Його будинок був досить холодний у своїй формальній досконалості, і виглядав таким, якими б хотіли бачити свої домівки ті, хто купує меблі, виготовлені під старовину. За винятком, звісно, того, що тут усе було справжнє — кришталь, червоне дерево, килим-вільтон — і викликало підозри в підробці лише тому, що було позбавлене життя.
Він піднявся до свого робочого кабінету, що був єдиною кімнатою в будинку, яка не була стерильною через порядок, але тут невпорядкованість книг і документів була натомість стерильною через недогляд. На всьому лежав тонкий шар пилу. Майкл не заходив у цю кімнату кілька тижнів, а прибиральникам було суворо наказано не чіпати її. Він не працював тут з тих пір, як редагував останній номер «Фетома». Йдеться, звісно, не про той, що вийшов останній, а останній справжній номер. Останній з його точки зору.
Він поставив порцелянову чашку на пил та підійшов до свого старого програвача платівок. На ньому він знайшов старий запис концерту Вівальді для духових інструментів, ввімкнув програвач і сів.
Він знову став чекати, що він робитиме далі, аж раптом здивовано збагнув, що він уже дещо робить, а саме слухає музику. По його обличчю повільно промайнуло збентеження, бо він збагнув, що раніше ніколи цього не робив. Він чув її багато разів і вважав, що вона є досить приємним шумом. На його думку, вона була гарним тлом для розмови про концертний сезон, але йому раніше ніколи не спадало на думку, що в ній було щось таке, що можна справді слухати.
Він сидів приголомшений взаємодією мелодії та контрапункту, які раптом розкрилися перед ним з чіткістю, якій не заважали ні запилена поверхня платівки, ні чотирнадцятирічна голка.
Але разом із цим одкровенням майже відразу з'явилося розчарування, яке спантеличило його ще сильніше. Музика, яка раптом розкрилася перед ним, з дивної причини не задовольняла. Було таке враження, ніби його здатність розуміти музику раптово зросла й набагато перевершила здатність цієї музики задовольняти, і все це відбулося раптово.
Він напружено вслухувався, щоб зрозуміти, чого не вистачає, і йому здалося, що ця музика була наче безкрилий птах, який навіть не знав, що він утратив. Він дуже добре ходив, але ж він ходив там, де мав ширяти, ходив там, де мав пікірувати, ходив там, де мав злітати, планувати та пірнати, він ходив там, де мав тремтіти від запаморочення польоту. Він ніколи навіть не дивився вгору.
Майкл подивився вгору.
Якийсь час по тому він збагнув, що все, що він робить — дивиться, як дурень, на стелю. Він похитав головою та виявив, що почуття згасло, залишивши по собі легкі млосність та запаморочення. Воно не зникло повністю, а просто заховалося кудись усередину нього, глибше, ніж він міг дістати.
Музика продовжувалася. Вона була досить милим набором приємних фонових звуків, але вже не зворушувала його.
Йому були потрібні підказки про те, що він щойно відчув, і на краю його свідомості спалахнула думка про те, де він може їх знайти. Він сердито прогнав цю думку, але вона спалахнула знову, і спалахувала доти, доки він зрештою не послухався її.
З-під свого столу він вийняв великий бляшаний кошик для сміття. Оскільки він тимчасово заборонив прибиральниці навіть заходити сюди, кошик залишився неспорожненим, тож усередині Майкл знайшов рвані шматки того, що він шукав, на які зверху був висипаний вміст попільнички.
З похмурою рішимістю він здолав свою огиду та повільно посовав на столі шматки ненависної речі, незграбно склеїв їх за допомогою шматків скотчу, які загорталися та склеювали не ті частини, приклеювали потрібні частини до його товстих пальців, а потім і до столу, аж доки зрештою перед ним не лежав грубо зібраний примірник «Фетома». Під редакцією мерзотної істоти на ім'я К. Росс.
Яка гидота.
Він гортав зім'яті липкі сторінки так, ніби колупався в куриних потрухах. Жодного рядочка, в якому б розповідалося про Джоан Сатерленд або Мерілін Горн. Жодного нарису про когось з крупних продавців предметів мистецтва, ні єдиного.
Його серія про родину Розетті: скасована.
«Плітки Зеленої Кімнати»: скасовані.
Не вірячи своїм очам, він хитав головою, доки не знайшов потрібну йому статтю: «Музика та фрактальні ландшафти» Річарда Мак-Даффа.
Пропустивши перші два абзаци вступу, він почав читати:
«Математичний аналіз і комп'ютерне моделювання відкривають нам, що форми та процеси, з якими ми стикаємось у природі — у тому, як ростуть рослини, як відбувається ерозія гір, як течуть ріки, як набувають своєї форми сніжинки та острови, як світло грає на поверхні, як молоко згортається або обертається у вашій каві, коли ви її розмішуєте, у тому, як сміх охоплює збіговисько людей — усі ці речі в їхній буцімто чарівній складності можуть бути описані взаємодією математичних процесів, які є навіть ще чарівнішими своєю простотою.
Форми, які ми вважаємо випадковими, насправді є результатами складних рухливих мереж чисел, що керуються простими правилами. Саме слово «природний», яке ми часто вважаємо синонімом до «безладний», насправді описує фігури та процеси, що здаються настільки незбагненно складними, що ми не можемо свідомо зрозуміти прості природні закони, які створили це.
Але всі вони можуть бути описані числами».
Дивно, але зараз ця ідея здавалася Майклові менш огидною, ніж коли він швидко прочитав цю статтю вперше.
Він продовжив читати з дедалі більшою зосередженістю.
«Проте, нам відомо, що розум здатний розуміти ці явища в усій їхній складності та в усій їхній простоті. М'яч, що летіть у повітрі, реагує на силу та напрямок кидку, на вплив гравітації, на тертя повітря (на здолання якого він змушений витрачати енергію), на турбулентності біля своєї поверхні, на швидкість і напрямок свого обертання.
Тим не менш, людина, якій може бути складно обчислити, скільки буде 3х4х5, не матиме проблем з виконанням диференціального числення та усіляких пов'язаних з ним обчислень, до того ж, зробить це з такою швидкістю, що зможе спіймати цей м'яч. Люди, які називають це «інстинктом», усього лише дають цьому явищу назву, нічого не пояснюючи.
Я вважаю, що найближче людям вдалося наблизитися до вираження нашого розуміння цих процесів у музиці. Це найабстрактніше з мистецтв, вона не має жодного сенсу або призначення, окрім як бути собою.
Будь-який аспект фрагменту музики можна описати цифрами. Те, як об'єднані частини великої симфонії, послідовності висот і ритмів, з яких складаються мелодії та гармонії, динаміка, що надає індивідуальність виконанню, і навіть тембри окремих нот, їхніх гармонік, як вони змінюються з плином часу, коротко кажучи, всі елементи шуму, які відрізняють звуки людини, що грає на пікколо та іншої людини, що стукає по барабану — усі ці речі можна виразити за допомогою послідовностей та ієрархій чисел.
І з мого досвіду, чим більше є внутрішніх взаємозв'язків між наборами чисел на різних рівнях ієрархії, хоч якими б складними та тонкими не були ті зв'язки, тим кращою та, скажімо, цільнішою стає музика.
Насправді, чим тонкіші та складніші ті взаємні зв'язки, і чим далі вони за межами можливостей нашої свідомості, тим сильніше інстинктивна частина вашого розуму — я маю на увазі ту частину вашого розуму, що вміє робити диференціальне числення з такою дивовижною швидкістю, що зсуне вашу руку в те місце, де та спіймає м'яч — тим сильніше та частина вашого мозку насолоджується.
Музика будь-якої складності (а навіть «Три сліпі миши» є складною в певному сенсі, коли хтось виконує це на інструменті, що має індивідуальні тембр і артикуляцію) проходить повз ваш свідомий розум і потрапляє в обійми вашого персонального математичного генія, що живе у вашій підсвідомості, реагуючи на всі внутрішні складності та взаємозв'язки та пропорції, про які ми вважаємо, що не знаємо їх.
Деякі люди протестують проти такого ставлення до музики, кажучи, що якщо ви зводите музику до математики, то де ж у неї потрапляє емоція? Я б сказав, що вона завжди була там.
Речі, які можуть зворушити наші емоції — форма квітки або грецької амфори, зростання дитини, відчуття вітру на обличчі, рух хмар, їхня форма, танок світла на поверхні води, тремтіння нарцисів на вітерці, як кохана людина рухає головою, як у цей час рухається її волосся, повільне затухання останньої ноти — усі ці речі можна описати складним потоком цифр.
Це не зведення до математики, в цьому полягає краса.
Спитайте в Ньютона.
Спитайте в Ейнштейна.
Спитайте в поета (Кітса), який сказав, що те, що уява вважає красивим, має бути істиною.
Він також міг би сказати, що те, що рука хапає як м'яч, має бути істиною, але не сказав, тому що він був поет і віддавав перевагу гаяти час під деревами з пляшкою розчину опіуму та записником, аніж грати в крикет, але якби він так сказав, це було б такою самою правдою».
На цьому місці на задвірках Майклової пам'яті щось поворушилося, але він не зміг збагнути, що саме.
«Бо саме це є основою відносин між, з одного боку, нашим «інстинктивним» розумінням форми, руху, світла та, з іншого боку, нашим емоційним відгуком на них.
І саме тому я вважаю, що мусить бути різновид музики, притаманний самій природі, природним об'єктам, закономірностям природних процесів. Музика, глибина задоволення від якої така сама, як від природної краси; а наші власні найглибші емоції і є проявом природної краси…»
Майкл припинив читати, і його погляд повільно сповз зі сторінки.
Він замислився, чи знає він, якою була б така музика, та спробував намацати її в темних нишпорках свого розуму. У кожній з частин розуму, які він відвідував, здавалося, що ця музика грала тут лише кілька секунд тому й усе, що залишилося — останнє відлуння чогось, яке він не міг розчути. Він повільно відклав журнал.
А потім згадав, що саме пробудила в його пам'яті згадка про Кітса.
Слизькі істоти з лапами з його сну.
Його охопив холодний спокій — він відчув, що наблизився до чогось.
Колрідж. Той чоловік.
Істоти з лапами слизькі
По морю слизькому повзли.
«Поема про старого мореплавця».
Майкл приголомшлено підійшов до полиць із книгами та вийняв свою антологію Колріджа. Потім повернувся до свого крісла та з легким побоюванням погортав сторінки, доки не знайшов перші строки.
Старезний Мореплавець
Одного з трьох спинив.
Ці слова були йому дуже знайомі, але коли він читав їх, вони будили в ньому дивні відчуття та жахливі спогади, про які він знав, що вони належать не йому. Усередині нього здіймалися відчуття втрати та спустошення жахливої сили, які хоча й не належали йому, так ідеально резонували з його власними досадами, що він не зміг не віддатися їм повністю.
«А тисячі істот слизьких
І далі жили; жив і я».