Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі

РОЗДІЛ 16

Наступного ранку Річард прокидався двічі.

Першого разу він подумав, що прокинувся помилково й перевернувся на інший бік, щоб поспати ще кілька хвилин. Другого разу він різко схопився, бо в пам'яті спливли події минулої ночі.

Він спустився на кухню та похмуро й неспокійно поснідав, роблячи все не так. У нього підгоріли грінки, пролилася кава, він збагнув, що мав учора купити джем, але забув. Оцінюючи свої немічні спроби нагодувати себе, він подумав, що можливо, принаймні, зможе дозволити собі сьогодні ввечері час, щоб пригостити С'юзан дивовижною вечерею, щоб компенсувати минулий вечір.

Це якщо він зможе вмовити її піти з ним.

Був один ресторан, який Ґордон постійно нахвалював і рекомендував їм відвідати його. Ґордон непогано знався на ресторанах, було таке враження, що він проводив у них досить багато часу. Кілька хвилин Річард сидів і стукав олівцем по зубах, а потім пішов до своєї робочої кімнати й дістав з-під великого стосу комп'ютерних журналів телефонний довідник.

«L'Esprit d'Escalier».

Він зателефонував до ресторану й спробував замовити стіл, але коли він сказав, коли саме йому потрібне місце, це викликало стриманий сміх.

— А, non, m'sieur, — сказав метрдотель, — боюсь, це неможливо. Наразі замовлення треба залишати щонайменше за три тижні. Pardon, m'sieur.

Здивувавшись тому, що існують люди, які знають, чого їм захочеться через три тижні, Річард подякував метрдотеля й поклав слухавку. Що ж, може тоді знову піца? Ця думка знову нагадала йому про невдале вчорашнє побачення, а ще через секунду його охопила цікавість і він знову взяв телефонний довідник.

Джексон… Джентрі.

Ніякого Джентлі там не було. Жодного. Він знайшов інші довідники, окрім того, що на літери S — Z, який його прибиральниця з незрозумілих йому причин завжди викидала. У них точно не було ні Челлі, ні чогось схожого. Не було ні Жентлі, ні Дзентлі, ні чогось навіть трохи подібного. Він подумав про Тжентлі, Тзентлі або Тсентлі й спробував звернутися в довідкове бюро, але не додзвонився. Він знову сів і стукав по зубах олівцем, дивлячись, як на екрані комп'ютера повільно обертається канапа.

Як дивно, що відтоді, як Редж так нагально спитав про Дірка, минуло лише кілька годин.

Якщо справді хочеш когось знайти, як це зробити, до чого вдатися?

Він спробував звернутися в поліцію, але теж не додзвонився. Що ж, ось і все. Він спробував усе, що міг, хіба що приватного детектива не найняв, але в нього були кращі способи витратити свій час і гроші. Коли-небудь він знову стикнеться з Дірком, як це завжди траплялося раз на кілька років.

Та й взагалі йому було важко уявити, що існують такі люди — приватні детективи. Що це за люди? Який вони мають вигляд, де вони працюють? Яку краватку треба носити, якщо працюєш приватним детективом?

Напевно, це мала бути саме така краватка, якої ніхто б не очікував від приватного детектива. Уявіть собі: як вирішувати таку задачу, якщо щойно прокинувся?

Перш за все через цікавість, але також тому, що єдиною альтернативою було взятися за програмування робочого проекту, він почав гортати сторінки оголошень.

«Приватні детективи — дивись детективні агентства».

У такому серйозному діловому контексті ці слова здавалися дивними. Він гортав сторінки. Дайвінг, двері, декор, детективні агентства…

Цієї миті задзвонив телефон, і він відповів дещо грубо. Він не любив, коли його перебивають.

— Щось не так, Річарде?

— О, привіт, Кейт. Ні. Я просто… сильно замислився.

Кейт Ансельм теж була зірковою програмісткою в фірмі WayForward Technologies. Вона працювала над довгостроковим проектом, пов'язаним зі Штучним Інтелектом, однією з тих речей, які здаються абсурдною вигадкою, доки не почуєш, як про це розповідає вона. Ґордон мав потребу слухати, як вона про це розповідає, якомога частіше; частково тому, що він нервував через гроші, яких це коштувало, а частково тому… ну, мало хто сумнівався, що Ґордонові просто подобалося слухати Кейт.

— Я не хотіла тебе турбувати, — сказала вона. — Просто я намагалася зв'язатися з Ґордоном і не змогла. Він не бере слухавку ні в Лондоні, ні в котеджі, ні в машині, на пейджер не реагує. Як для людини, яка настільки схиблена на зв'язку, як Ґордон, це дещо дивно. Ти чув, що він провів телефон у свій бак ізоляції? Це правда.

— Я з учорашнього дня не розмовляв з ним, — сказав Річард.

Він раптом згадав про плівку, яку взяв з автовідповідача С'юзан, і подумки звернувся до Бога з проханням, щоб там не було нічого важливішого за вигадки про кролів. Він сказав:

— Я знаю, що він їхав до котеджу. Гм, не знаю, де він зараз. А ти пробувала… — Річард не міг вигадати, що їй ще спробувати. — Боже мій.

— Річарде?

— Це ж треба…

— Річарде, в чому річ?

— Ні в чому, Кейт. Просто я щойно прочитав найдивовижнішу річ.

— Справді? А що ти читаєш?

— Телефонний довідник…

— Справді? Негайно побіжу й собі куплю такий. Права на фільм за його мотивами вже хтось купив?

— Вибач, Кейт, можна я пізніше перетелефоную? Я не знаю, де зараз Ґордон і…

— Не переймайся. Мені знайоме це відчуття, коли не терпиться перегорнути сторінку. Вони ніколи не розкривають усі карти аж до самого кінця, так? Напевно, це Збіґнєв написав. Гарних тобі вихідних, — вона поклала слухавку.

Річард теж поклав слухавку й сидів, витріщившись на оголошення, що було в телефонному довідникові.

_________________________________

ХОЛІСТИЧНЕ ДЕТЕКТИВНЕ АГЕНТСТВО

ДІРКА ДЖЕНТЛІ

Ми розгадуємо весь злочин

Ми знаходимо всю особу

Зателефонуйте сьогодні, і отримаєте повне вирішення вашої проблеми

(Наша спеціалізація — зниклі коти та проблемні розлучення)

Вулиця Пекендер, 33a, Лондон

_________________________________

Вулиця Пекендер була лише в кількох хвилинах від його будинку. Річард занотував адресу, вдягнувся та пішов сходами вниз, зупинившись по дорозі, щоб ще раз глянути на канапу. Він подумав, що тут має бути щось жахливо очевидне, чого він не помічає. Канапа застрягла на невеликому повороті довгих вузьких сходів. У цьому місці були два метри сходового майданчика, який був на рівні квартири, що була прямісінько під Річардовою. Але до появи нових ідей його зупинка не призвела, тож зрештою він переліз через перешкоду та вийшов на вулицю.

В Іслінгтоні вам навряд чи вдасться кинути камінь так, щоб не влучити ним у три магазини з антикваріатом, у агентство торгівлі нерухомістю та в книжковий магазин. А навіть якщо ви в них не влучите, то обов'язково спрацюють їхні протизламні сигналізації, які ніхто не вимикатиме аж до понеділка. Поліцейська машина промчала по Аппер-Стріт і заверещала гальмами, ледве проїхавши повз Річарда. Він перейшов вулицю відразу за нею.

День був холодний і сонячний, йому це подобалося. Він перетнув кут парка Іслінгтон, де часто б'ють п'яниць, повз те місце, де згорів старий мюзик-хол Колінз, і пройшов провулком Кемден Песедж, де грабують американських туристів. Якийсь час він розглядав антикваріат і дивився на пару сережок, які на його думку могли сподобатися С'юзан, але він не був впевнений щодо цього. Потім він засумнівався, чи подобаються вони йому, заплутався та здався. Він зайшов до книгарні та імпульсивно придбав там антологію віршів Колріджа — просто тому, що вона впала в очі.

Звідти він пішов звивистими провулками, потім уздовж каналу, повз житлові багатоповерхівки біля каналу, крізь кілька маленьких скверів, аж доки не дійшов до вулиці Пекендер, і ця дорога виявилася значно довшою, ніж він очікував.

Це була одна з тих вулиць, по яких забудовники їздять у вихідні дні на своїх великих «Ягуарах» і пускають слину. На ній було багато вікторіанської промислової архітектури та коротка тераса часів пізнього Георга, і всі вони наче просили, щоб їх знесли та звільнили місце для нових міцних бетонних коробок. Агенти з продажу нерухомості блукали по цьому району голодними зграями, підозріло поглядаючи один на одного та тримаючи напоготові свої планшети.

Коли Річард зрештою знайшов будинок номер 33, той виявився затиснутим між 37 і 45. Він вимагав ремонту, хоча й не більшого, ніж сусідні будівлі. На першому поверсі було туристичне агентство, вітрина якого мала тріщину, а вицвілі рекламні плакати авіакомпанії BOAC уже, напевно, мали антикварну цінність. Двері біля агентства були пофарбовані яскраво-червоним; не дуже акуратно, але, принаймні, нещодавно. Біля дверей була кнопка зі зробленим акуратним почерком підписом «Домінік, уроки французької, четвертий поверх».

Але найбільш помітною деталлю дверей була зухвала та блискуча латунна табличка, що висіла посередині, і на якій було гравірування «Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі». І більше нічого. Вона виглядала абсолютно новою — навіть гвинти, що тримали її на місці, досі блищали.

Річард штовхнув двері, вони відчинилися і він зазирнув усередину. За дверима був короткий затхлий коридор, у якому не було майже нічого, крім сходів нагору. Двері в кінці коридору майже не мали ознак того, що їх впродовж останніх років відчиняли, а до них були присунуті металеві стелажі, акваріум і велосипедна рама. Решта — стіни, підлога, сходи й та частина задніх дверей, яку було видно — все в спробі прикрасити якнайдешевше було колись пофарбовано сірим, але тепер фарба сильно вже обдерлася, а на сирій плямі біля стелі з'явилася пліснява.

Почувши сердиті голоси, він рушив по сходах і незабаром зміг розрізнити галас двох окремих гарячих суперечок, що відбувалися десь над ним.

Одна з суперечок припинилася раптово — принаймні, її половина — і після цього сходами назустріч протупотів огрядний сердитий чоловік у плащі. Друга половина тієї суперечки продовжувалася високо над ними потоком ображеної французької. Проходячи повз Річарда, чоловік сказав: «Не витрачайте гроші, чоловіче, це ошуканство», і зник у холодному ранці.

Інша суперечка була не така гучна. Коли Річард дійшов до коридору, десь грюкнули двері, і вона теж завершилася. Він подивився на найближчі відчинені двері. Вони вели до маленької приймальні. Внутрішні двері, що вели далі, були зачинені. Молода дівчина з гладким обличчям і в дешевому синьому піджаку виймала з шухляди стола косметику та кидала її собі в сумочку.

— Це детективне агентство? — нерішуче спитав її Річард.

Прикусивши губу й не підводячи погляду дівчина кивнула.

— А пан Джентлі на місці?

— Можливо, — сказала вона, відкинувши назад волосся, яке було надто кучеряве, щоб його можна було відкинути як слід. — А може й ні. Я не можу цього сказати. Не моя це справа — знати, де він є. Відтепер місце його знаходження — виключно його справа.

Вона вийняла останню пляшечку з лаком для нігтів і різко закрила шухляду. Товста книга, що стояла в шухляді сторч, не дала шухляді засунутися. Дівчина ще раз спробувала стукнути по шухляді, але марно. Тоді вона вийняла книгу, вирвала з неї частину сторінок і знову поклала в шухляду. Тепер шухляда закрилася легко.

— Ви його секретарка? — запитав Річард.

— Я його колишня секретарка і не збираюся цього міняти, — сказала вона, рішуче закриваючи свою сумочку. — Якщо він воліє витрачати гроші на дурні дорогі таблички замість мені сплатити, то нехай так і робить. Ґречно дякую, але я цього не терпітиму. Добре для бізнесу, а як же! Добре для бізнесу — відповідати як слід на телефонні дзвінки, тож побачимо, як та латунна табличка з цим впорається. А тепер перепрошую, але я хочу бігти звідси.

Річард зробив крок убік, і вона вибігла.

— І скатертю дорога! — крикнув голос із кабінету.

Задзвонив телефон, і слухавка була миттєво взята.

— Так? — роздратовано спитав голос у внутрішньому кабінеті.

Дівчина повернулася по забутий шалик, але тихенько, щоб колишній роботодавець не почув. А потім пішла остаточно.

— Так, це холістичне детективне агентство Дірка Джентлі. Чим ми можемо вам допомогти?

Потік французької нагорі вщухнув. Настала напружена тиша.

Голос у кабінеті казав:

— Так, пані Сандерленд, правильно, важкі розлучення — одна з наших спеціалізацій.

Потім була пауза.

— Так, дякую вам, пані Сандерленд, але не настільки важкі, — слухавка була покладена на телефон, але відразу задзвонив інший.

Річард оглянув маленьку похмуру кімнату. В ній майже нічого не було. Пошарпаний стіл з дешевою стільницею, стара сіра шафа для каталогів, темно-зелений бляшаний кошик для сміття. На стіні висів плакат гурту «Дюран Дюран», на якому хтось квапливо написав червоним маркером: «Зніміть це, будь ласка».

Нижче іншим почерком було написано: «Ні».

Ще нижче перша людина дописала: «Наполегливо прошу зняти це».

Ще нижче друга людина написала: «Не зніму!»

Ще нижче: «Вас звільнено!»

Ще нижче: «Добре!»

На цьому це спілкування завершилося.

Річард постукав у внутрішні двері, але ніхто не відповів. Натомість голос продовжував:

— Я дуже радий, що ви запитали про це, пані Ролінсон. Термін «холістичне» стосується мого переконання в тому, що ми маємо справу з фундаментальним взаємним зв'язком усього з усім. Я не займаюся такими дурницями, як порошок для зняття відбитків пальців, аналіз ворсу з кишені та дурні відбитки підошов. На мій погляд рішення до кожної проблеми можна знайти в закономірностях і мережі Цілого. Зв'язки між причинами та наслідками дуже часто набагато складніші та непомітніші, ніж припускає наше грубе розуміння фізичного світу, пані Ролінсон.

— Дозвольте навести приклад. Якщо ви підете з зубним болем до акупунктуриста, він устромить голку в ваше стегно. Знаєте, навіщо він так робить, пані Ролінсон? Ні, пані Ролінсон, я теж не знаю, але маю намір з'ясувати. Приємно було з вами поспілкуватися, пані Ролінсон. До побачення!

Коли він клав слухавку, задзвонив інший телефон.

Річард прочинив двері та зазирнув за них.

Це був той самий Свлад або Дірк Челлі. Тіло в нього трохи покруглішало, очі та шия стали трохи червонішими, але загалом це було те саме обличчя, яке найкраще запам'яталося йому похмурою посмішкою, з якою власник обличчя сідав на заднє сидіння одного з чорних поліцейських авто вісім років тому в Кембриджі.

На ньому був старий світло-коричневий костюм, який мав такий вигляд, ніби в далекому та кращому минулому в ньому рубали ожину; червона клітчаста сорочка, що абсолютно не гармонувала з костюмом, і зелена смугаста краватка, яка не находила спільної мови ні з тим, ні з іншим. Також на ньому були окуляри з металевою оправою, які, напевно, хоча б частково були на носі для краси.

— А, пані Блатхол, яка це радість — знову почути вас! — казав він. — Я так засмутився, коли дізнався, що Тідлз померла. Яка страшна новина. Тим не менш, тим не менш… Хіба ми маємо дозволяти чорному відчаю приховати від нас яскравіше світло, в якому тепер перебуває ваша благословенна киця? Думаю, ні. Стривайте-но. Здається, я чую, як Тідлз нявчить саме зараз. Вона кличе вас, пані Блатхол. Вона каже, що в неї все гаразд, вона знайшла спокій. Вона каже, що матиме ще більший спокій, якщо ви сплатите по всіх рахунках. Це вам ні про що не нагадує, пані Блатхол? Здається, я й сам надсилав вам рахунок, ще й трьох місяців не минуло. Цікаво, чи не може він бути саме тим, що заважає її вічному спокою?

Швидким рухом руки Дірк поманив Річарда та попросив його подати йому зім'яту пачку сигарет, до якої він не зміг дістати.

— У такому разі, в неділю ввечері, пані Блатхол, о восьмій тридцять. Адресу ви знаєте. Так, я певний, що Тідлз буде тут, так само як і ваша чекова книжка. Ну то до зустрічі, пані Блатхол, до зустрічі!

Поки він прощався з пані Блатхол, задзвонив інший телефон. Він схопив його, водночас запалюючи сигарету.

— А, пані Соскінд! — сказав він у слухавку. — найстаріший і, дозвольте додати, найцінніший клієнт. Добрий день, пані Соскінд, добрий день! Шкода, але поки що, боюсь, жодної ознаки вашого юного Родерика, але пошуки стають більш активними, бо я переконаний, що вони наближаються до завершення, і я вірю в те, що впродовж кількох днів ми повернемо молодого шалапута до ваших рук, де він гарнесенько нявкатиме… А, так, рахунок… Я саме думав, чи отримали ви його.

Зім'ята сигарета Дірка виявилася надто зім'ятою, щоб її можна було курити, тож він притиснув слухавку плечем до вуха та понишпорив у пачці, шукаючи іншу сигарету, але там було пусто. Понишпоривши в шухляді, він вийняв папірець, уламок олівця, написав щось і передав Річардові.

— Так, пані Соскінд, — запевняв він слухавку, — я слухаю вас дуже уважно.

На папірці було: «Скажи секретарці, щоб купила сигарети».

— Так, — продовжував говорити в слухавку Дірк, — але як я впродовж семи років нашого знайомства вам уже неодноразово пояснював, пані Соскінд, я схиляюся до квантово-механічної точки зору. Моя теорія полягає в тому, що ваш кіт не загубився, а просто його хвильова функція тимчасово колапсувала, тож її треба відновити. Шредінгер. Планк. Тощо.

Річард написав на папірці «У тебе немає секретарки» та повернув його.

Трохи замислившись над цим, Дірк написав на папірці «Чорти забирай!» і знову дав його Річарду.

— Я згоден, пані Соскінд, що досягти віку дев'ятнадцять років вдається не багатьом котам, але хіба ми можемо дозволити собі вірити в те, що такий кіт, як Родерік, його не досяг? І хіба ми можемо в цьому похилому віці кинути його напризволяще? Адже саме зараз він найбільше потребує нашої підтримки, безперервних пошуків. Тепер ми маємо подвоїти наші зусилля, тож з вашого дозволу, пані Соскінд, саме це я й маю намір зробити. Уявіть собі, пані Соскінд, як ви дивитиметесь йому в очі, якщо не зробите для нього такої простої речі.

Річард посмикав у руках записку, подумки знизав плечима, написав на ній «Я куплю» та знову повернув її.

Дірк докірливо похитав головою, а потім написав: «Ну що ти, я не можу тебе просити, це так люб'язно з твого боку». Тільки-но Річард це прочитав, Дірк знову забрав папірець і додав: «Гроші візьми у секретарки».

Річард задумливо подивився на записку, потім взяв олівець і поставив галочку там, де раніше написав «У тебе немає секретарки». Він штовхнув папірець уздовж столу до Дірка, той лише глянув на нього та поставив галочку проти «Ну що ти, я не можу тебе просити, це так люб'язно з твого боку».

— Що ж, можливо, — продовжував Дірк розмову з пані Соскінд, — ви просто назвете ті частини рахунку, з якими маєте якісь труднощі. Лише в загальних рисах.

Річард вийшов.

Збігаючи сходами, він перетнувся з молодим даруванням з коротко стриженим волоссям і в джинсовій куртці, яке схвильовано дивилося вгору.

— Як там, друже? — запитав він у Річарда.

— Дивовижно, — пробурмотів Річард, — просто дивовижно.

Знайшовши найближчий кіоск, він купив Діркові дві пачки сигарет, а собі — новий номер журналу «Світ персональних комп'ютерів», на обкладинці якого був портрет Ґордона Вея.

— Шкода його, скажіть? — сказав продавець.

— Що? О, гм… так, — сказав Річард. Він часто про це думав, але здивувався, що його почуття поділяють незнайомі люди. Купивши ще й «Ґардіан», він заплатив і пішов.

Коли Річард повернувся, Дірк досі розмовляв по телефону, закинувши ноги на маленький столик, і було очевидно, що він збирався вести ці переговори розслаблено.

— Так, витрати на Багамах були… гм… затратними, пані Соскінд, це притаманно витратам. Саме тому вони і називаються «витратами», — він взяв простягнуті йому пачки сигарет, схоже, засмутився, що їх лише дві, але рухом брів подякував Річардові за надану послугу, а потім рукою запропонував сісти.

З верхнього поверху долинули звуки суперечки, що частково велася французькою.

— Авжеж, я поясню вам ще раз, чому подорож на Багами була такою необхідною, — заспокійливо казав Дірк Джентлі. — З великим задоволенням. Як ви, пані Соскінд, знаєте, я вірю в фундаментальний взаємозв'язок усіх речей. Більш того, я накреслив і тріангулював вектори взаємозв'язків усього, і всі вони ведуть на один із пляжів на Багамах, тому час від часу мені необхідно навідуватися туди під час розслідувань. Це дуже прикро, бо на жаль у мене алергія до сонця та пуншів з ромом, але ж кожний з нас має нести свій хрест, ви згодні, пані Соскінд?

Зі слухавки почулося якесь белькотіння.

— Ви мене засмучуєте, пані Соскінд. Хотів би я сказати вам, що мене ваш скептицизм підживлює та надає сил, але я не можу казати вам неправду. Насправді він мене спустошує, пані Соскінд, просто спустошує. Думаю, ви знайдете в рахунку відповідний пункт. Дайте-но я подивлюсь.

Він взяв потерту ксерокопію, що лежала перед ним.

— «Знаходження та тріангуляція векторів взаємозв'язків усього, сто п'ятдесят фунтів стерлінгів». З цим ми вже розібралися. «Відстеження їх до пляжу на Багамах, переліт і проживання». Усього лише півтори тисячі. Проживання, звісно, було надзвичайно скромне. Аж ось, знайшов: «Долання спустошуючого скептицизму клієнта, напої — триста двадцять сім з половиною фунтів стерлінгів». Я не включав би це в рахунок, пані Соскінд, якби це не повторювалося знову та знову. Відсутність віри в мої методи лише робить мою роботу складнішою, а як наслідок, на жаль, більш витратною.

Суперечка нагорі, судячи зі звуку, ставала дедалі запеклішою. Голос, що сперечався французькою, був на межі істерики.

— Я визнаю, пані Соскінд, — продовжував Дірк, — що витрати на це розслідування дещо перевищили початкову оцінку, але я певний, що і ви, в свою чергу, визнаєте, що робота, на яку витрачається сім років, очевидно є важчою, ніж та, яку можна зробити за півдня, тож і грошей за неї треба просити більше. Мені постійно доводиться переглядати свою оцінку складності цієї роботи залежно від того, наскільки вона виявляється складною.

Белькотіння зі слухавки стало несамовитішим.

— Моя люба пані Соскінд… Можна мені звати вас Джойс? Як скажете. Моя люба пані Соскінд, дозвольте мені сказати ось що. Не турбуйтеся через цей рахунок, не дозволяйте йому вас непокоїти. Благаю вас, не дозволяйте йому стати джерелом вашої тривоги. Просто стисніть зуби та сплатіть.

Він зняв ноги зі столика та нахилився над великим столом уперед, неухильно наближаючи слухавку до її місця на телефоні.

— Як завжди, було дуже приємно побалакати з вами, пані Соскінд. До зустрічі!

Нарешті він поклав слухавку, знову підняв її, а потім кинув у кошик для сміття.

— Мій любий Річарде Мак-Дафф! — сказав він, вийняв з-під стола велику плоску коробку та штовхнув її до нього, — твоя піца.

Річард неабияк здивувався.

— Ні, дякую, — сказав він. — Я поснідав. Прошу. Можеш сам з'їсти.

Дірк знизав плечима.

— Я сказав їм, що ти зайдеш і розрахуєшся впродовж вихідних, — сказав він. — До речі, ласкаво прошу до мого кабінету, — він обвів рукою своє занедбане оточення.

— Освітлення працює, — сказав він, указуючи на вікно, — гравітація працює, — сказав він, впускаючи на підлогу олівець. — Усе інше гарантувати не можу.

Річард кашлянув.

— Що це все? — спитав він.

— Про що ти?

— Це! — вигукнув Річард. — Усе це. Виявляється, ти є власником холістичного детективного агентства, а я навіть не знаю, що це таке.

— Я надаю послуги, які є унікальними на цьому світі, — сказав Дірк. — Термін «холістичне» пов'язаний з моїм переконанням, що те, чим ми тут займаємось, є фундаментальним взаємозв'язком усього…

— Так, це я вже встиг почути, — сказав Річард. — Мушу сказати, що це було схоже радше на привід нажитися коштом довірливих літніх жінок.

— Нажитися? — спитав Дірк. — Ну, якби мені хтось платив, то я б, можливо, й нажився, але запевняю тебе, мій любий Річарде, ризик, що це коли-небудь станеться, мінімальний. Я живу тим, що зветься надією. Я сподіваюся на дивовижні та прибуткові справи, моя секретарка сподівається, що я їй заплачу, хазяїн її квартири сподівається на орендну платню, компанія електропостачання сподівається, що він сплатить по своїх рахунках, і так далі. Особисто мені такий спосіб життя здається дивовижно оптимістичним.

— Тим часом я надаю багатьом чарівним і дурним літнім жінкам привид сердитися та фактично гарантую їхнім кішкам свободу. Чи є, запитаєш ти — і я ставлю це питання собі сам, тому що знаю, що ти знаєш, що я ненавиджу, коли мене перебивають — чи є хоча б одна справа, що потребує хоча б крихітної частки мого інтелекту, про який мені не треба тобі пояснювати, що він надзвичайний? Ні. Але чи вдаюся я у відчай? Чи пригнічує це мене? Так. Так було, — додав він, — до сьогодні.

— О, я дуже радий за тебе, — сказав Річард, — але що то була за нісенітниця про котів і квантову механіку?

Дірк зітхнув і єдиним рухом натренованих пальців відкрив коробку з піцею. Він сумно оглянув холодний круглий предмет, а потім відірвав від нього скибку. На стіл посипалися шматочки анчоусів і пепероні.

— Я не сумніваюся, Річарде, — сказав він, — що тобі знайома ідея про кота Шредингера, — і він запхнув значну частину шматка собі в рот.

— Авжеж, — сказав Річард. — Принаймні, в загальних рисах.

— У чому вона полягає? — запитав з повним ротом Дірк.

Річард роздратовано посунувся на стільці.

— Це ілюстрація, — сказав він, — принципу, згідно з яким на квантовому рівні всі події керуються ймовірностями.

— На квантовому рівні, а це означає, що й на всіх інших рівнях, — перебив його Дірк.

— Хоча на будь-якому рівні крім субатомного кумулятивний ефект тих імовірностей за нормальних обставин неможливо відрізнити від ефекту звичайних фізичних законів.

— Продовжуй, — в його обличчі зник ще один шматок холодної піци.

Річард подумав, що Діркове обличчя вже багато чого поглинуло. Зважаючи на те, як багато він говорив, його рот мав працювати майже невпинно. Натомість його вуха в звичайній бесіді майже не використовувалися.

Річардові спало на думку, що якби Ламарк мав рацію, і такою поведінкою відрізнялись би кілька поколінь нащадків, то зрештою мала б відбутися серйозна перебудова внутрішності черепа.

Річард продовжив:

— На квантовому рівні події не просто керуються ймовірностями, ці ймовірності навіть не розрішаються в реальні події, доки їх не виміряно. Або ж, якщо користуватися фразою, яку я щойно почув від тебе в дуже ексцентричному контексті, факт вимірювання колапсує хвильову функцію. До того моменту всі можливі дії, що були доступні, скажімо, електрону, співіснували як хвилі ймовірності. Ніщо не вирішене. Доки не виміряне.

Дірк кивнув.

— Приблизно правильно, — сказав він і знову завантажив рот. — Але що з тим котом?

Річард вирішив, що є лише один спосіб не дивитися, як Дірк їсть усю піцу, а полягає він у тому, щоб з'їсти решту піци самому. Він скрутив її трубочкою та надкусив кінець. Вона виявилася досить непоганою. Він відкусив ще. Дірк дивився на це перелякано.

— Ідея про кота Шредингера, — продовжував Річард, — полягала в тому, щоб спробувати уявити спосіб, яким ефекти ймовірнісної поведінки на квантовому рівні можна було б розглянути на макроскопічному рівні. Або ж назвімо його «повсякденний рівень».

— Еге ж, назвімо, — сказав Дірк, уражено дивлячись на залишки піци.

Річард ще раз укусив піцу та жваво продовжив:

— Тож уявімо, що ми беремо кота та кладемо його в ящик, який можна зробити абсолютно герметичним. А також кладемо в той ящик маленьку грудку радіоактивного матеріалу та склянку з отрутним газом. Все налаштовуємо таким чином, що впродовж певного відтинку часу є рівно п'ятдесят відсотків імовірності того, що один з атомів у радіоактивному матеріалі розвалиться та випустить електрон. Якщо це дійсно трапиться, система випустить газ, і кіт помре. Якщо ні, то кіт житиме. П'ятдесят на п'ятдесят. Бо саме такі шанси того, чи розкладеться один з атомів.

— Сенс, якщо я правильно розумію, такий: оскільки розпад одного атома є квантовою подією, яка не буде розрішеною, доки її не буде спостережено, та оскільки це спостереження не зробиш, доки не відкриєш ящик і не побачиш, чи живий кіт, чи здохнув, то є досить дивовижні наслідки. Доки не відчиниш ящик, кіт існує в невизначеному стані. Ймовірність того, що він живий, і того, що він помер, є двома різними хвильовими функціями, які накладені одна на одну всередині ящика. Шредінгер висунув цю ідею для того, щоб проілюструвати те, що він вважав у квантовій теорії абсурдним.

Дірк підвівся та почалапав до вікна, напевно, не стільки заради убогого виду, що відкривався звідти на старий склад, який знаменитий комік перебудовував на розкішні апартаменти, марнуючи зароблені рекламою пива гроші, скільки для того, щоб не бачити, як зникає останній шматок піци.

— Саме так, — сказав Дірк, — браво!

— Але яке це має відношення до цього… до цього детективного агентства?

— О, до цього. Ну, колись певні науковці проводили саме такий експеримент, і коли вони відкрили ящик, то кішка не була не жива, не мертва, вона була просто відсутня, і вони покликали мене розслідувати цю пригоду. Я зміг додуматися, що не сталося нічого надто драматичного. Просто кішці набридло, що її весь час зачиняють у ящику та ще й газом іноді труять, тож вона за першої-ліпшої нагоди вистрибнула у вікно. Мені довелося лише поставити біля вікна миску з молоком, спокусливо покликати «Берніс» — бо саме так цю кицьку звали, Берніс…

— Ні, зачекай-но… — сказав Річард.

— …і дуже скоро та кішка відновилася в ящику. Досить простий випадок, але в певних колах він, схоже, справив неабияке враження, і незабаром одне призвело до іншого, як це зазвичай буває, і зрештою все завершилося цією успішною кар'єрою.

— Хвилиночку, хвилиночку, — вимагав Річард, ляснувши по столу.

— Так? — невинно запитав Дірк.

— Про що ти верзеш, Дірку?

— У тебе є якісь заперечення щодо того, що я тобі розповів?

— Я навіть не знаю, з чого почати, — протестував Річард. — Отже. Ти сказав, що якісь люди проводили цей експеримент. Це нісенітниця. Кіт Шредінгера — несправжній експеримент. Це всього лише ілюстрація ідеї. Це не те, що роблять насправді.

Дірк дивився на нього з дивною увагою.

— Та невже? — зрештою сказав він. — І чому ж це?

— Бо нічого цим не перевіриш. Весь сенс цієї ідеї — думати про те, що буде, до того, як робити спостереження. Ти не знатимеш, що відбувається в ящику, якщо не подивишся, а тієї самої миті, коли подивишся, хвильовий пакет колапсує, і ймовірності розрішаються. Це не дасть ніякого результату. Це абсолютно не має сенсу.

— Ти, звісно, маєш певну рацію, — відповів Дірк, знову сідаючи на своє місце. Він вийняв з пачки сигарету, постукав нею кілька разів по столу, нахилився вперед і указав фільтром на Річарда.

— Але подумай ось про що, — продовжив він. — Припустімо, що ми долучаємо до експерименту екстрасенса, ясновидця. Когось, хто здатний визначити, в якому стані знаходиться кішка, не відкриваючи ящик. Когось, хто, скажімо, має певний астральний зв'язок із кішками. Що тоді? Це зможе надати нам додатковий погляд на задачу з квантової механіки?

— То вони саме це хотіли зробити?

— Саме це вони й зробили.

— Дірку, це повна нісенітниця.

Дірк з викликом вигнув брови.

— Гаразд, гаразд, — підняв руки Річард, — припустімо такий варіант. Навіть якщо б я погодився — а я з цим анітрішечки не згодний — що ясновидство має під собою хоч якісь підстави, це не змінило б фундаментальну неможливість цього експерименту. Як я вже казав, все це стосується того, що відбувається в ящику до того, як його спостерігають. Неважливо, яким чином ти це спостерігаєш, хоч зазираєш у ящик власними очима, хоч… своїм розумом, якщо тобі так завгодно. Якщо ясновидіння працює, то воно є всього лише одним зі способів зазирнути в ящик, а якщо ні, то воно взагалі тут ні до чого.

— Це, звісно, залежить від того, якої точки зору ти дотримуєшся щодо ясновидіння…

— Та невже? То якої точки зору щодо ясновидіння дотримуєшся ти? Мені дуже цікаво буде дізнатися, зважаючи на твоє минуле.

Дірк знову постукав сигаретою по столу та подивився на Річарда, примруживши очі. Наступила довга глибока тиша, яку порушували лише далекі крики французькою.

— Я дотримуюсь тієї самої точки зору, якої дотримувався завжди, — сказав зрештою Дірк.

— А саме?

— Що я не ясновидець.

— Та невже? — сказав Річард. — То що було з тими екзаменаційними білетами?

При згадуванні цієї теми очі Дірка Джентлі спохмурніли.

— Збіг, — сказав він тихим, розлюченим голосом, — дивний жахливий збіг, але тим не менш збіг. Через який, дозволь додати, мені довелося значний час просидіти в тюрмі. Збіги бувають дуже страшними та небезпечними.

Дірк у черговий раз кинув на Річарда довгий оцінюючий погляд.

— Я уважно спостерігав за тобою, — сказав він. — Для людини в твоєму становищі ти здаєшся надзвичайно розслабленим.

Це зауваження здалося Річардові дивним, і якийсь час він намагався зрозуміти його. А потім до нього дійшло, і це було неприємно.

— Боже мій, — сказав він, — то він і тебе до цього залучив?

Цього разу наступила черга дивуватися Діркові.

— Хто мене долучив? — сказав він.

— Ґордон. Ні, авжеж ні. Ґордон Вей. Він має звичку залучати інших людей до того, щоб тиснути на мене, щоб я взявся за те, що він вважає важливою роботою. На мить я подумав… о, забудьмо. То що саме ти мав на увазі?

— Ага. Ґордон Вей має звичку, кажеш?

— Так. Мені вона не подобається. А що?

Дірк довго прискіпливо дивився на Річарда, постукуючи олівцем по столу.

Потім відкинувся на спинку крісла та сказав наступне:

— Тіло Ґордона Вея знайшли сьогодні вранці, вдосвіта. Його застрелили, задушили, а потім підпалили його будинок. Поліція розробляє версію, згідно з якою його застрелили не в будинку, бо частинки шроту були знайдені лише в самому тілі.

— Але шрот було знайдено біля машини «Mercedes 500 SEC», що належала панові Вею, і яку було знайдено покинутою приблизно в трьох милях від його будинку. Це каже про те, що після вбивства тіло було перенесене. Більш того, доктор, який оглядав труп, дотримується думки, що пана Вея душили вже після того, як застрелили, що, напевно, каже про певне сум'яття в мозку вбивці.

— За дивним збігом виявилось, що минулої ночі поліція допитувала дуже збентеженого джентльмена, який сказав, що страждав від комплексу провини через те, що щойно збив свого роботодавця. Цим джентльменом був пан Річард Мак-Дафф, а його роботодавцем був пан Ґордон Вей, що загинув. Далі було висловлено припущення, що пан Річард Мак-Дафф є одним з двох людей, хто з найбільшою ймовірністю отримають від смерті пана Вея зиск, оскільки WayForward Technologies майже напевно перейде, принаймні частково, в його власність. Другою людиною є єдина жива родичка померлого, пані С'юзан Вей, в чию квартиру пан Річард Мак-Дафф вдерся минулої ночі. Про це поліція, звісно, ще не знає. І не дізнається, якщо ми постараємось. Але будь-які стосунки між цими двома особами природно стануть предметом ретельного дослідження. У радіорепортажах кажуть, що вони розшукують пана Мак-Даффа, який, на їхню думку, зможе допомогти їм у розслідуванні, хоча з їхнього тону зрозуміло, що він безсумнівно винний.

— Мої послуги коштують двісті фунтів стерлінгів на день плюс витрати. Витрати не обговорюються та іноді можуть вражати тих, хто не розуміє, яким чином вони стосуються справи. Вони всі необхідні та, як я вже сказав, не обговорюються. Ти наймаєш мене?

— Вибач, — сказав Річард, злегка кивнувши. — Що ти сказав?