Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі

РОЗДІЛ 12

«…тож якщо хочете, залиште мені повідомлення, і я зателефоную вам якнайшвидше. Можливо». Пі-іп.

— Лайно. Дідько. Зачекай хвилину. Прокляття. Слухай… Ем…

Клац.

Річард втиснув слухавку на її місце та ввімкнув задній хід, щоб повернутися на двадцять метрів і ще раз глянути на дороговказ біля бокової дороги, повз яку він щойно промчав, не помітивши її в тумані. Він виїжджав з Кембриджської системи доріг з одностороннім рухом своїм звичайним способом, тобто їздив колами з дедалі більшою швидкістю, аж доки не досягнув свого роду другої космічної та не полетів звідти геть у випадковому напрямку, який тепер треба було визначити та скоректувати.

Повернувшись до бокової дороги, він спробував зіставити інформацію на дороговказі з інформацією на карті. Але це було неможливо. Це перехрестя, напевно, навмисно розташували на лінії розділу між сторінками карти, а дороговказ зловісно кружляв на вітрі.

Інстинкт підказував йому, що він прямує в неправильному напрямку, але він не хотів повертатися тією самою дорогою, боячись, що його знову затягне в гравітаційний вир транспортної системи Кембриджу.

Тому натомість він повернув ліворуч, сподіваючись, що там на нього чекає краща доля, але через який час його нерви не витримали, і він повернув праворуч, потім спробував повернути ліворуч, і після ще кількох таких маневрів заблукав остаточно.

Він вилаявся та ввімкнув у машині обігрів. Якби він зосередився на тому, куди він їде, а не намагався водночас телефонувати, він би принаймні знав зараз, де він є, — казав він собі. Взагалі-то йому не подобалося мати телефон у машині, він вважав це зазіханням на приватність. Але Ґордон наполіг на цьому та навіть заплатив за це.

Річард роздратовано зітхнув, від'їхав назад і знову розвернувся. Роблячи це, він мало не збив людину, яка тягнула в поле тіло. Принаймні, так інтерпретував побачене впродовж секунди його перевантажений мозок, але насправді то був, напевно, місцевий фермер з мішком чогось поживного, хоча що він тут робив посеред ночі, було незрозуміло. Коли Річард розвертався, промені його фар на мить вихопили силует людини, що тупцювала по полю з мішком на спині.

«Добре, що то не я», — похмуро подумав Річард, і знову рушив.

Через кілька хвилин він доїхав до перехрестя з дорогою, що була більше схожа на головну, мало не звернув на неї праворуч, але натомість повернув ліворуч. Дороговказів не було.

Він знову потикав пальцем у кнопки свого телефону.

«…зателефоную вам якнайшвидше. Можливо». Пі-іп.

— С'юзан, це Річард. З чого мені почати? Яка халепа. Слухай, мені шкода, дуже шкода. Я дуже налажав, я не знаю чим себе виправдати. Слухай, я зроблю що завгодно, щоб спокутувати це, обіцяю…

У нього була слабка підозра, що це не той тон, яким розмовляють з автовідповідачем, але він не зупинявся.

— Чесне слово, ми можемо поїхати кудись, взяти відпустку на тиждень, або хоча б на ці вихідні, якщо хочеш. Точно, на ці вихідні. Поїдемо кудись, де сонячно. Байдуже, як сильно Ґордон намагається тиснути на мене, ти й сама знаєш, як він уміє тиснути, адже він твій брат, врешті-решт. Я просто… ем… взагалі-то, краще це зробити на наступні вихідні. Дідько, дідько, дідько. Просто я вже пообіцяв… Ні, слухай, це неважливо. Ми все одно зробимо це. Мені начхати на завершення «Гімну» для «Комдекса». Це не кінець світу. Ми просто поїдемо. Нехай Ґордон відчепиться від мене та… А-а-а-а-а-а-а-а!

Річард шалено крутнув кермо, щоб об'їхати примару Ґордона Вея, що раптово з'явилася в променях його фар і з розбігу стрибнула назустріч.

Він вдарив ногою по гальмах, його понесло юзом, він спробував згадати, що треба робити, коли тебе несе юзом, він знав, що колись давно бачив про це телепередачу, що ж це була за передача? Боже, він не може згадати навіть назву передачі, не кажучи вже про… о, так, там казали, що не можна тиснути на гальма. Точно. З повільною та приголомшливою силою весь світ обертався навколо нього, коли його машина розверталася впоперек дороги, врізалася в насип, що йшов уздовж узбіччя, потім ковзнула та, похитнувшись, зупинилася задом наперед. Річард упав на кермо та важко дихав.

Він підняв слухавку, яку перед цим впустив.

— С'юзан! — вигнув він, — я зателефоную пізніше, — і поклав слухавку.

Він підвів погляд.

Просто перед ним у світлі його фар стояла примарна фігура Ґордона Вея, яка переповненими жахом очима дивилася йому в очі, повільно піднімала руку та вказувала на нього.

Він не знав, як довго він просто сидів там. Видіння зникло через кілька секунд, але Річард просто сидів і тремтів, напевно, не довше хвилини, доки його не вивели з трансу раптовий вереск гальм і різке світло фар.

Він похитав головою. Він збагнув, що зупинився на стрічній смузі дороги. Автомобіль, який щойно різко загальмував майже бампером до бампера, був поліцейським. Річард двічі або тричі глибоко вдихнув, а потім змусив своє заціпеніле тремтяче тіло вийти з машини та повернутися обличчям до офіцера, силует якого повільно йшов до нього у світлі фар.

Офіцер оглянув його з голови до п'ят.

— Ем… Вибачте, офіцере, — якомога спокійніше сказав Річард. — Мене… ем… понесло юзом. Дороги ковзкі, і я… понесло. Мене розвернуло. Як бачите, я зараз розвернутий, — він указав рукою на машину.

— Не хочете розповісти мені, чому саме вас понесло юзом, пане? — дивлячись йому просто в очі, офіцер поліції виймав записник.

— Ну, я ж кажу, — пояснював Річард, — дороги ковзкі через туман і, ну, якщо зовсім чесно, — раптом сказав він попри всі спроби зупинити себе, — я просто їхав собі, аж раптом мені здалося, що я побачив свого роботодавця, який кидався мені під колеса.

Офіцер спокійно дивився на нього.

— Це комплекс вини, офіцере, — сказав Річард з нервовою посмішкою, — ви ж розумієте, як воно буває. Я саме думав про те, щоб відпочити на вихідні.

Полісмен, схоже, вагався між співчуттям і підозрілістю. Його очі трохи примружилися:

— Ви пили, пане?

— Так, — сказав Річард, зітхнувши, — але дуже мало. Не більше, ніж два келиха вина. Ем… і маленький келишок портвейну. Але не більше цього. Я просто втратив на мить зосередженість. Зараз усе гаразд.

— Ім'я?

Річард сказав йому, як його звати та де він живе. Полісмен акуратно все записав у свій нотатник, потім подивився на номерний знак авто, записав і його теж.

— А хто ж ваш роботодавець, пане?

— Його звати Вей. Ґордон Вей.

— О, — вигнув брови полісмен, — це той пан комп'ютерщик?

— Ем… Так, правильно. Я розробляю програмне забезпечення для його компанії. WayForward Technologies II.

— У нашому відділку є один ваш комп'ютер, — сказав полісмен. — Не вмикається, хай йому грець.

— О, — втомленим голосом сказав Річард, — а яка у вас модель?

— Здається, вона називається «Кварк-2».

— О, тоді все просто, — полегшено сказав Річард. — Вона не працює. І ніколи не працювала. Це просто купа лайна.

— Дивно, пане, саме так я завжди й казав, — відповів полісмен. — А дехто з колег з цим не погоджується.

— Що ж, ви не помилялися, офіцере. Цей мотлох безнадійний. Це головна причина того, що перша компанія збанкрутувала. Раджу вам користуватися ним як прес-пап'є.

— Я радше цього не робитиму, пане, — не погодився полісмен. — Бо тоді двері протягом відчинятиме.

— Я вас не розумію, — сказав Річард.

— Я ставлю його, щоб двері не відчинялися, пане. У нас у відділку о цій порі року жахливі протяги. А влітку ми б'ємо ним по голові підозрюваних.

Він закрив свій записник і сховав його в кишеню.

— Раджу вам, пане, їхати надалі обережніше. Замкніть машину та пиячте всі вихідні. Мені тільки це допомагає. А зараз їдьте обережно.

Він повернувся в свою машину, опустив скло вікна та дивився на те, як Річард розвернув свою машину та поїхав. Потім він теж поїхав.

Річард глибоко вдихнув, спокійно доїхав до Лондона, спокійно переліз через канапу, спокійно зайшов у свою квартиру, спокійно сів, налив собі бренді та почав сильно тремтіти.

Причин його тремтіння було три.

По-перше, був простий фізіологічний шок від того, що він мало не вбився, бо це завжди впливає на нерви сильніше, ніж здається. Тіло накачує себе адреналіном, який потім залишається в організмі доки не скисне.

Другою причиною було те, через що його понесло юзом — дивовижне видіння Ґордона, який кидався назустріч його машині. Ох, лишенько. Річард набрав повний рот бренді та пополоскав горло. Потім поставив келих.

Усім було добре відомо, що Ґордон Вей є одним з найбагатших природних родовищ тиску на почуття провини, і що він міг доставляти будь-кому тонну цього почуття кожного ранку, але Річард не знав, що в його випадку все настільки погано.

Він знову взяв келих, піднявся сходами та відчинив двері до своєї робочої кімнати, для чого довелося зсунути стос журналів «БАЙТ», що спирався на них. Відштовхнувши журнали ногою, він пройшов у кінець великого приміщення. Величезне вікно на цій стіні надавало вид на велику частину північного Лондона, з якого наразі розвіювався туман. У темній далечині сяяв собор святого Павла. Секунду або дві Річард дивився на нього, але той не робив нічого незвичайного. Після подій цього вечора це було для Річарда приємним сюрпризом.

У протилежному кінці кімнати стояли два столи, на яких, за останнім рахунком, стояли шість комп'ютерів Макінтош. Посередині стояв Maк II, на якому ліниво оберталася червона тривимірна модель канапи всередині синьої тривимірної моделі сходів з поруччям, радіатором, ящиком енергорозподілу та, звісно, з незручним поворотом посередині.

Канапа починала обертатися в одному напрямку, натикалася на перешкоду, поверталася в іншій площині, натикалася на іншу перешкоду, оберталася навколо третьої осі, доки знову не зупинялася, а потім починала все від самого початку, але вже в іншому порядку. Не треба було дивитися на цю послідовність маневрів дуже довго, щоб зрозуміти, що вона повторюється.

Канапа вочевидь застрягла.

Три інші Макінтоші з'єднувалися плутаниною кабелів з неохайним набором синтезаторів: самплер Emulator II+ HD, стійка TX-модулів, Prophet VS, Roland JX 10, Korg DW8000, Octapad, гітарний контролер Synth-Axe MIDI для лівші та навіть стара барабанна машина — усі вони збирали пил у кутку. Також там був маленький касетний магнітофон, який був рідко потрібний, бо більшість музики зберігалася у комп'ютерних файлах, а не на плівці.

Він усівся навпроти одного з «Макінтошів», щоб перевірити, чим той займається. На екрані була таблиця з назвою «Без назви — Excel», і він задумався, навіщо це.

Він зберіг її та подивився, чи не залишив він собі поміток, і швидко з'ясував, що в цій таблиці знаходяться дані, які він якийсь час тому завантажив після пошуку в базах даних мережі фактів про ластівок. Тепер він мав цифри, які описували їхні міграційні звички, форму їхніх крил, аеродинамічні профілі та характеристики турбулентності, а також якісь елементарні дані щодо того, яку форму могли набирати в польоті їхні зграї, але поки що він не мав жодної гадки щодо того, як йому все це поєднати.

Оскільки сьогодні він був уже занадто втомлений, щоб думати конструктивно, він шалено виділив і скопіював обрані навмання цифри з таблиці, вставив їх у власну програму-конвертор, яка масштабувала та фільтрувала ці цифри згідно з його власним експериментальним алгоритмом, завантажив конвертований файл у «Performer» — потужну програму-секвенсер, і відтворив результат через випадкові MIDI-канали на тому синтезаторі, що був наразі підключений.

Результат був коротким уривком жахливої какофонії, тому він зупинив його.

Він запустив програму-конвертор ще раз, цього разу наказавши їй перенести частоти в соль-мінор. Це був один з тих інструментів, яких він згодом хотів позбутися, бо вважав це нечесною грою. Якщо його непохитна віра в те, що ритми та гармонії музики, які він вважав найкращими, можна було знайти в ритмах і гармоніях природних процесів, мала під собою хоча б якесь підґрунтя, то задовільні форми модальності та інтонації також мали виникати природно, а не мали вводитися як параметри.

Але наразі він задав параметр навмисно.

Результат був коротким уривком жахливої какофонії в соль-мінор.

Досить вже випадкових спроб.

Перша задача була відносно проста: треба було розрахувати фігуру, яку описує в польоті кінчик крила ластівки, а потім синтезувати її як звук. Таким чином він отримає єдину ноту, що буде хорошим початком, а часу це займе не більше, ніж один вікенд.

От тільки не було в нього цього вікенду, бо йому потрібно було якимось чином завершити другу версію «Гімну» ще впродовж наступного року, або ж «місяця», як його називав Ґордон.

Що невблаганно нагадало Річардові третю причину його тремтіння.

У нього немає жодної можливості звільнити ці вихідні або наступні для виконання обіцянки, яку він дав автовідповідачеві С'юзан. І це покладе їхнім стосункам край, якщо цього ще не зробила катастрофа сьогоднішнього вечора.

Але тепер уже все. Все зроблено. Із залишеним на чужому автовідповідачі повідомленням неможливо зробити нічого, окрім як чекати на наслідки. Все зроблено. Безповоротно.

Йому в голову спала дивна думка.

Вона його неабияк здивувала, але він не помітив, що з нею дещо не так.