Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Дуже давній народ

Вівторок,

3 листопада, 1927

Любий Мелмоте,

…Отже, ти з головою пірнув у темне минуле цього нестерпного молодого азіата Варіуса Авітуса Басіануса? Ох! Лише кілька людей викликають у мене більшу відразу, аніж цей дрібний сирійський пацюк!

Я сам зараз занурився в романський епос, оскільки останнім часом читаю «Енеїду» у перекладі Джеймса Родеса. Я ніколи раніше не тримав у руках цього перекладу і хочу сказати, що він набагато ближчий до Публія Марона, аніж будь-який інший, який я зустрічав, включаючи навіть так і не опублікований переклад мого покійного дядька, доктора Кларка. Це читання Верґілія, у поєднанні з роздумами про той епізод із відьомським шабашем на пагорбах у День усіх святих, у ніч проти останнього понеділка навіяли мені наскільки чіткі і яскраві сни про романську епоху, і водночас вони були позначені тінню такого похмурого жахіття, що я обов’язково опишу їх в якомусь своєму оповіданні. В юні роки я часто бачив сни про романську епоху — військовим трибуном я пройшов всю Ґаллію з Божественним Юлієм[177], — але відтоді мені так давно не снилося нічого подібного, що цей останній сон сповнив мене неймовірним натхненням.

У маленькому провінційному містечку Помпело[178] біля підніжжя Піренеїв, що у Ближній Іспанії[179], в час пізнього пообіддя палаюче сонце поволі котилося за обрій. Мабуть, усе відбувалося в часи пізньої Республіки, бо провінцією керував проконсул сенату[180], а не преторіанський леґат [181]Авґуста, за один день до листопадових календ[182]. Пагорби на північ від містечка забарвились багрянцем і золотом, а призахідне сонце таємничим пурпуром відбивалося від вологого каменю і тиньку щойно зведених будівель на запилюженому форумі та від дерев’яних стін цирку трохи віддалік. Гурти містян — широкочолих римських колоністів та жорстковолосих романізованих місцевих, поруч із покручами цих двох рас, зодягнених у дешеві вовняні тоґи, а також купки легіонерів у шоломах і чорнобороді варвари у грубих плащах з навколишніх поселень васконів[183] — усі зібралися на кількох брукованих вуличках і на форумі, охоплені якимсь незбагненним тривожним неспокоєм.

Що ж до мене, то я щойно вийшов із паланкіна, який іллірійські носії квапливо доправили з Калаґурріса[184], що лежить на південь від Ібераса. Схоже на те, що я був провінційним квестором[185] на ім’я Луцій Целій Руфус, мене викликав проконсул Публій Скрибоній Лібон[186], який кілька днів тому прибув із Тарракона. Також із Калаґурріса, свого постійного місця дислокації, прибули солдати п’ятої когорти XII легіону під командуванням військового трибуна Секстія Асселія разом із легатом регіону Бальбуцієм.

На зібранні обговорювали жах, що опосів ці пагорби. Містяни були налякані і просили залишити в них когорту з Калаґурріса. Стояла Жахлива Пора, осінь, і дикі люди гір готувалися до страхітливих обрядів, про які в містечку знали лише з чуток. То був дуже давній народ, що проживав високо в горах і розмовляв уривчастою мовою, якої не розуміли навіть васкони. Їх нечасто бачили, але кілька разів на рік вони посилали вниз маленьких жовтошкірих і косооких посланців (дивовижно схожих на скіфів), які торгували з купцями, спілкуючись на мигах, а щовесни і щоосені вони проводили якісь свої прокляті ритуали на пагорбах, і їхні завивання та вогні вівтарів наганяли жах на довколишні села. Завжди в той самий час — ніч перед травневими календами і ніч перед листопадовими календами. Якраз перед цими ночами зникало кілька містян, про яких ніхто ніколи більше не чув. А ще подейкували, що тутешні пастухи і фермери не так уже й цураються дуже давнього народу — бо ж у час цих страхітливих шабашів не одна крита очеретом хижка стояла опівночі порожньою.

Цього року всіх охопив ще більший страх, ніж зазвичай, бо люди знали, що на Помпело упав гнів дуже давнього народу. За три місяці до того п’ятеро маленьких косооких торгівців спустилися з пагорбів, і в бійці на ринку троє з них загинули. Інші двоє, не сказавши ні слова, повернулися в гори — і тієї осені не зник жоден селянин. В цьому прозирала якась зловісність. Це не було схоже на дуже давній народ — під час шабашу щадити свої жертви. Надто вже все добре складалося, щоб не викликати підозр, і селян охопив страх.

Багато ночей з боку пагорбів долинав лункий гуркіт барабанів, аж нарешті еділ[187] Тіберій Анней Стільпон, наполовину місцевий, послав до Бальбуція в Каллаґуріс за когортою, яка могла б зупинити шабаш наступної жахливої ночі. Бальбуцій легковажно відмовився задовольнити це прохання, заявивши, що страхи селян безпідставні, а огидні ритуали горців не повинні турбувати римлян, хіба що виникне загроза для самих громадян.

Я, хоч і був близьким другом Бальбуція, не погодився з ним; я стверджував, що мені вдалося глибоко проникнути в суть темних заборонених знань, а тому й вірив, що дуже давній народ може наслати будь-який безіменний фатум на це місто, яке, зрештою, було римським поселенням і в якому мешкало чимало наших громадян. Перелякалася навіть сама мати еділа, Гельвія, чистокровна римлянка, донька Марка Гельвія Цінни, що прибув із армією Сціпіона. Тож я й послав раба, маленького жвавого грека на ім’я Антіпатер, з листом до проконсула, і Скрибоній погодився з моїми аргументами та наказав Бальбуцію відрядити до Помпело п’яту когорту під командою Асселія; вони мали б надвечір напередодні листопадових календ рушити у гори, розігнати там будь-які оргії, на які б натрапили, і захопити стільки полонених, скільки можна доправити до Тарракона на суд пропретора[188]. Але Бальбуцій запротестував, що вилилося у доволі активне листування. Я так часто писав проконсулові, що він і сам, неабияк зацікавившись справою, вирішив особисто поглянути на цей жах.

Зрештою, він особисто прибув до Помпело у супроводі своїх лікторів[189] та іншої свити, наслухавшись дорогою вдосталь чуток, які його неабияк вразили і настільки стурбували, що він став твердо наполягати на тому, аби вчинити облаву на шабаші. Прагнучи порадитися з кимось, хто ретельно вивчав це питання, він наказав мені супроводжувати когорту Аселлія. Сам Бальбуцій теж з’явився, щоб всю дорогу відраджувати нас від цього наміру, бо ж він щиро вважав, що такі радикальні військові дії спричинять небезпечні заворушення серед васконів, як кочівників, так і осілих.

Ось таким чином ми всі опинилися під цим таємничим призахідним сонцем посеред осінніх пагорбів — старий Скрибоній Лібон у тозі претекста[190], від гладенької лисої голови якого та поораного зморшками орлиного обличчя відбивалося золотаве світло, Бальбуцій у блискучому шоломі та пластроні[191], виголений аж до синяви і з міцно стисненими губами у виразі відвертого несхвалення, молодий Аселлій у лискучих поножах і зі зверхньою посмішкою, а за нами — вервечка цікавих містян, легіонерів, варварів, лікторів, селян, рабів та іншої челяді. Сам я одягнув звичайну тогу, не бажаючи нічим вирізнятися з-поміж інших. І всюди клубочився жах. Містяни і селяни заледве наважувалися говорити вголос, а чоловіки з почту Лібона, які пробули тут уже майже тиждень, здається, теж перейнялися безіменним страхом. Старий Скрибоній виглядав дуже стривоженим, а наші гучні голоси — тих, що прийшли пізніше — здавалися дивними і недоречними, наче в усипальниці чи храмі якогось незнаного бога.

Ми увійшли до преторія і почали нашу похмуру нараду. Бальбіцій залишався при своїй думці, його підтримував Аселлій, який, як виявилося, глибоко зневажав усіх місцевих, та водночас вважав нерозумним рішенням їх тривожити. Обоє вояків наполягали, що краще не втручатися, викликавши невдоволення меншості — поселенців та цивілізованих місцевих, аніж виступити проти більшості варварів та осілих, викорінюючи їхні жахливі обряди.

Я, навпаки, невтомно наполягав на необхідності втрутитися і навіть запропонував супроводити когорту в будь-якій виправі, хай би куди вони вирушали. Я зауважив, що варвари-васкони у ліпшому разі — неспокійні та ненадійні, тож, незалежно від наших теперішніх дій, рано чи пізно нам таки доведеться з ними зіткнутися, а ще додав, що в минулому вони не зарекомендували себе як небезпечні супротивники для наших легіонів і що ми маємо запобігти стражданню римського народу від втручання варварів у плин їхнього життя, як того вимагає правосуддя і престиж Республіки. Також, з іншого боку, успішне адміністрування у провінції передусім залежить від безпеки і прихильності цивілізованої верстви населення, людей, які дбають про розвиток місцевої торгівлі та процвітання регіону і в чиїх жилах тече значна частка італійської крові. А тому, хоча, можливо, вони і становлять меншість, проте ці люди є надійним елементом, на них можна покладатися, і співпраця з ними найпевніше підпорядковує провінцію владі сенату і римського народу.

Нашим обов’язком і до певної міри грою на випередження було запропонувати їм захист, гарантований римським громадянам, навіть (тут я саркастично глянув на Бальбуція і Аселлія) ціною незначних заворушень і невеликої паузи в пиятиках і півнячих боях у таборі в Калаґуррисі. Зважаючи на відомі мені наукові праці, у мене не було жодних сумнівів, що над містечком Помпело і його мешканцями нависла справжня загроза. Я прочитав чимало сувоїв, привезених із Сирії та Египту, з потаємних міст Етрурії[192], я чимало спілкувався з кровожерним жерцем Діани Аріційської у храмі серед лісів, що оточують Лакус Неморенсіс[193].

Шабаш на тих пагорбах міг прикликати немислимо страхітливі речі, жахіття, яким не було місця на римських землях; і дозволяти такі оргії, що, як відомо, коїлися на тих шабашах, було абсолютно неприпустимо для тих, чиї прабатьки за консулату Авла Постумія[194] стратили стількох римських громадян за те, що ті практикували вакханалії — діяння, що навіки збережуться у людській пам’яті завдяки Senatus Consultum de Bacchanalibus[195], викарбуваній в бронзі і виставленій для загального огляду.

Той шабаш не становив би великої загрози для цілої когорти, за умови, якщо його вчасно зупинити, перш ніж ті обряди прикличуть до життя щось таке, із чим могло б і не впоратися залізо римського пілума[196]. Затримувати слід було тільки безпосередніх учасників, бо якщо не чіпати більшості люду, який зазвичай приходив просто подивитися, це б суттєво знизило градус ворожості, яку до нас відчували селяни, що симпатизували жерцям. Словом, і принципи[197], і політика вимагали рішучих дій, і я не сумнівався, що Публій Скрибоній, пам’ятаючи про свою гідність та обов’язок перед римським народом, не відмовиться від плану вирядити в гори когорту (разом зі мною), незважаючи на протести Бальбуція та Аселлія, які говорили радше як провінціали, ніж як римляни, і говорити так вони могли до безкінечності.

Надвечірнє сонце опустилося вже геть низько, і притихле містечко здавалося оповитим якоюсь потойбічною зловісною поволокою. Нарешті проконсул Скрибоній схвалив мої пропозиції і тимчасово поставив мене на чолі когорти, надавши звання центуріона пріміпіла[198]; Бальбуцій з Аселлієм дали на те свою згоду, перший — значно шанобливіше, ніж другий. Коли на дикі осінні схили впали сутінки, розмірений, страхітливий гуркіт барабанів жахливим ритмом вибухнув десь удалині. Деякі легіонери виявили нерішучість, але різкі накази повернули їх назад у стрій, тож невдовзі уся когорта вийшла на відкриту рівнину на схід від цирку. Сам Лібон, як і Бальбуцій, наполіг на тому, щоб супроводжувати когорту, але виникли величезні труднощі з тим, щоб знайти серед місцевого населення провідника, який би показав їм стежки через гори. Нарешті один юнак, на ім’я Верцеллій, син чистокровних римлян, згодився провести когорту пагорбами.

Ми виступили, коли вже смеркалося, тоненький срібний серпик молодого місяця тремтів над лісами, через які ми пробиралися. Найбільше нас непокоїло те, що шабаш усе ще тривав. Звістки про наближення когорти уже б мали досягти пагорбів, і навіть незлагода щодо остаточного рішення поміж учасників рейду не робила ці чутки менш тривожними, — а все ж у горах, як і раніше, гриміли моторошні барабани, наче у святкувальників була якась невідома нам причина не зважати на сили римського народу, що йшли просто на них. Звук погучнішав, коли ми дісталися ущелини серед пагорбів, де з обох боків нас стиснули круті лісисті схили, що не залишали нам місця для маневру і виставляли, мов напоказ, неймовірно фантастичні стовбури у тремтливому світлі наших смолоскипів.

Усі йшли пішки, окрім Лібона, Бальбуція, Аселлія, двох чи трьох центуріонів, та ще мене, аж нарешті дорога пішла вгору настільки круто, що навіть ті, у кого були коні, змушені були спішитися; біля коней залишилась група охорони з десяти чоловік, хоч ми й сумнівалися, що злодії наважаться промишляти у ніч таких жахіть. Час від часу нам здавалося, що ми помічаємо постать, що скрадається неподалік лісом, а після півгодинного сходження нагору крутий і вузький шлях зробив підйом такої кількості людей — понад трьохсот чоловік — дуже складним і обтяжливим завданням. Тоді, заціпенівши від страху, ми раптом почули жахливий звук, що долинав знизу. То були наші стриножені коні — вони кричали, не іржали, а саме кричали… і там, унизу, не було ні найменшого вогника, ані звуку голосу жодної людської істоти, від якої ми могли б дізнатися, що там коїться. Тієї ж миті на всіх верхів’ях спалахнули багаття, так що тепер на нас і попереду і позаду чигав той самий жах.

Кинувшись до нашого проводиря, молодого Верцеллія, ми знайшли тільки безформну купу у калюжі крові. У руці він стискав короткий меч, зірваний з пояса Деція Вібулана, підцентуріона, а на його лиці застиг вираз такого жаху, що навіть найстійкіші ветерани зблідли. Він убив себе, коли закричали коні… Він, хто народився і прожив усе життя в цьому регіоні, хто знав, що простолюд упівголоса каже про пагорби. Нараз смолоскипи потьмяніли, а крики переляканих леґіонерів змішалися з невгомонними вересками стриножених коней. Повітря стало відчутно холоднішим — значно різкіше, ніж це зазвичай буває на початку листопада, і наче затремтіло, збурилося могутніми хвилями, які я не міг не пов’язати зі змахами велетенських крил.

Уся когорта завмерла, і, поки гасли смолоскипи, я спостерігав те, що, як я гадав, було лише фантастичними тінями, накресленими в небесах примарним сяйвом Via Lactea[199], що лилося з Персея, Кассіопеї, Цефея і Лебедя. Тоді зненацька всі зірки пожухли і зникли з небосхилу — навіть яскраві Денеб і Веґа над нами, навіть самотні Альтаїр із Фомальгаутом позаду нас. А коли всі смолоскипи враз погасли, над нажаханою, сповненою криків когортою палали тільки жахливі вогні жертовних багать на верхів’ях гір; у їхньому пекельному червоному світлі, вимальовувалися силуети величезних безіменних потвор, що вистрибували у божевільному танці, про яких жерці Фриґії та пліткарки Кампаньї не наважувалися говорити навіть пошепки у найстрашніших своїх оповідках.

І над несамовитими криками людей та коней усе гучніше й гучніше лунав диявольський гуркіт барабанів, і крижаний вітер, що пронизував до кісток, ковзнув униз із тих заборонених висот і овіяв, здавалося, кожного з них, аж поки не розпалася вся когорта, поки кожен не заборсався і не закричав, немов повторюючи долю Лаокоона і його синів. Лише старий Скрибоній Лібон здавався незворушним. Серед усіх цих криків він промовляв слова, які досі відлунюють у моїх вухах:

— Malitia vetus — malitia vetus est… venit… tandem venit… [200]

А тоді я прокинувся. Це був найдивовижніший сон за багато років, що немов зринув з давно не тривожених і забутих бездонних криниць підсвідомого. Про долю тієї когорти не збереглося жодних записів, але містечко, принаймні, вціліло — енциклопедії свідчать, що Помпело дожило до наших днів і нині відоме під сучасною іспанською назвою Памплона…

За роки до ґотського панування —

ҐАЙ ЮЛІЙ ВЕР МАКСІМІН