Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Сновидні пошуки незвіданого Кадата

Тричі Рендольф Картер бачив у снах дивовижне місто і тричі його виривали із цього сну, коли він ще стояв на високій терасі над ним. Усе в золоті, прекрасне, воно виблискувало у призахідному промінні, що освітлювало його стіни, храми, колонади й аркадні мости з помережаного прожилками мармуру, срібночаші водограї, бризки яких переливалися веселкою на широких площах і в духмяних садах, розлогі вулиці, що пролягали поміж тендітних дерев, усипаних квітами ваз і вишикуваних сяйливими рядами статуй з чорного дерева; на пологих північних схилах ярусами здіймалися червонясті дахи і старі, увінчані шпилями фронтони, між якими тулилися маленькі вимощені бруківкою вулички, з-поміж каменів якої вибивалися паростки трави. То був екстаз богів; янгольські сурми несьогосвітніх сопілок і грім безсмертних кімвалів[55]. Таємниці повивали це місто, як хмари повивають міфічну незвідану гору, і коли Картер, затамувавши подих, застиг на оточеному балюстрадою парапеті, на нього раптом накотили гіркота й тривога, родом із майже згаслих спогадів, біль за втраченим, а з ними і шалена потреба знову відшукати ті знані колись прекрасні та доленосні місця.

Він знав, що колись для нього не існувало нічого важливішого за це місто, хоч він і не міг сказати, в яку добу чи в якому втіленні він його знав, не міг навіть сказати, уві сні то було чи наяву. В його голові зринали нечіткі уривки спогадів про далеку, давно забуту пору юності, коли дива і насолоди шумували у таємницях кожного дня, а захід зі світанком були по вінця сповнені пророцтв у натхненних звуках лютні та пісень, відчиняючи чарівну браму назустріч новим вражаючим дивам. Але щоночі він усе так само стояв за різьбленими перилами на високій мармуровій терасі поміж химерних квіткових ваз і споглядав мовчазне присмеркове місто, сповнене краси і неземної неповторності, і, дивлячись на нього, відчував пута жорстоких богів сну, бо ж ніяк не міг ані покинути цю височину, ані зійти широкими мармуровими сходами, що, здавалося, не мали кінця і збігали вниз до тих старезних чаклунських вуличок, які, ваблячи його, простягалися внизу.

Прокинувшись уже втретє, так і не зробивши жодного кроку вниз тими сходами, так і не поблукавши жодною з тих тихих присмеркових вуличок, він довго і палко молився таємним і норовистим богам снів, які жили понад хмарами на незвіданому Кадаті, посеред невторованої людиною крижаної пустки. Але боги не сподобилися відповісти і не зглянулися, ба навіть не подали жодного знаку прихильності, коли він молився їм уві сні, навіть коли жертовно звертався до них через бородатих жерців Нашта і Каман-Та із різьбленого храму зі стовпом вогню посередині, який лежить неподалік від брами явного світу. Проте, здавалося, що молитви його таки почули, але поставилися до них неприхильно, бо одразу ж після першої з них він і зовсім перестав бачити те пречудове місто; наче ті три короткі видива звіддалік були хіба випадковістю чи просто образом, схопленим мимохідь, ніби вони суперечили якомусь прихованому плану чи волі богів.

Нарешті, стомлений власною тугою за тими осяйними присмерковими вулицями і таємничими провулками на пагорбах поміж старих, вкритих черепицею дахів, неспроможний ні вві сні, ані наяву викинути їх з голови, Картер вирішив зухвало рушити туди, куди раніше не ступала ще жодна людина, здолати вкриті темрявою крижані пустелі на шляху до незвіданого Кадата, повитого хмарами і коронованого незнаними зорями, який, поміж інших своїх таємниць, береже оніксовий замок Великих.

Поринувши в легку дрімоту, він спустився сімдесятьма східцями до вогняної печери і поговорив про це з бородатими жерцями Нашта і Каман-Та. І жерці похитали своїми головами, увінчаними атевами[56], і застерегли, що то буде смерть для його душі. Вони сказали, що Великі вже виявили свою волю і не стерплять, щоб їм надокучали наполегливими благаннями. А ще вони йому нагадали, що жодна людина не те що ніколи не ступала на незвіданий Кадат, а ніхто й гадки не має, в якому закутку простору той може бути; не відомо, перебуває він у сновиддях нашого світу, а чи в тих, що оточують якийсь загадковий супутник Фомальгаута чи Альдебарана[57]. Якщо у нашому світі, то, либонь, його можна досягти, але від самого початку часів тільки три людські душі змогли увійти і повернутися з чорних нечестивих безодень світів сну, а із цих трьох лише один лишився при здоровому глузді. У цих подорожах мандрівника підстерігали незліченні небезпеки, а до того ж була іще й та остання загроза, яка вічно чигає за межами впорядкованого світу, куди не сягають сни; ця остання безформна пошесть найглибшого пекельного сум’яття, яка пухириться і нуртує в осерді самої вічності — незміримий султан демонів Азатот, чиє ім’я жодні губи не зважаться промовити вголос, який ненаситно поглинає все досяжне йому в немислимих, непроглядних покоях позачасся серед глухого, скаженого ритму мерзенних барабанів і тоненького, монотонного завивання проклятих флейт; де під їх ненависний гуркіт і виття повільно, незграбно і абсурдно витанцьовують Інші Боги, душею і посланцем яких є повзучий хаос Ньярлатотеп.

Від цього Картера застерігали жерці Нашта і Каман-Та у вогненній печері, а все ж він вирішив знайти богів Незвіданого Кадата у холодній пустці, хай де вона була, і отримати назад свої видіння і спогади, а особливо спогад про чарівне присмеркове місто. Він знав, що ця мандрівка буде незвичайною і триватиме довго, і що Великі перешкоджатимуть йому, проте, старожил у світі снів, Картер сподівався на допомогу багатьох своїх колишніх навичок та спогадів. Тож попрохавши у жерців прощального благословення і ретельно обміркувавши подальші кроки, він сміливо зійшов униз сьомастами східцями до Брами Глибокого Сну і вирушив у подорож крізь чарівний ліс.

У гущавині тих дрімучих лісів, де дивовижні низькорослі дуби навпомацки переплітають гілля і дивні гриби променять тьмавим фосфоресцентним сяйвом, мешкають хитрі та відлюдькуваті зуґи; вони знають багато нерозкритих таємниць світу снів, і навіть кілька про світ явний, бо їхній ліс у двох місцях підступає до світу людей, проте не варто уточнювати, де саме, оскільки це може мати катастрофічні наслідки. Ті частини світу людей, до якого мають доступ зуґи, повняться непоясненними чутками і подіями, там навіть зникають люди, і щастя, що вони не можуть відходити далеко від світу снів. Але вони вільно пересуваються прилеглими до світу снів землями, маленькі, брунатні та незримі, сновигають нашим світом, приносячи із собою незвичні історії, за якими і збавляють час біля своїх домашніх вогнищ посеред свого улюбленого лісу. Більшість із них мешкає в норах, але деякі оселяються і в стовбурах великих дерев; і хоча харчуються вони переважно грибами, подейкують, що вони не зовсім байдужі до м’яса — тілесного чи духовного харчу, бо до їхнього лісу заходило значно більше сновидців, аніж виходило з нього. Проте Картер не боявся: бо ж був настільки досвідченим сновидцем, що навіть вивчив їхню деренчливу мову, та й вже не раз укладав з ними угоди; так і цього разу з їхньою допомогою він знайшов величне місто Селефаїс, що в Ут-Нарґаї, за Танарійськими пагорбами, де половину року править великий король Куранес, чоловік, якого він знав у реальному житті під іншим іменем. Куранес був тією єдиною душею, яка побувала у зоряних безоднях і, повернувшись, зберегла розум.

Тепер же, пробираючись низькими осяйними проходами поміж цих величезних стовбурів, Картер усе зумкотів, як це робили зуґи, інколи дослухаючись до звуків у відповідь. Він пригадував одне поселення цих істот неподалік від середини лісу, де коло з великих, укритих мохом валунів на тому місці, де колись була галявина, нагадує про старіших і жахливіших мешканців цього лісу, які давно вже канули в Лету, і він квапився саме до того місця. Картер простував повз чудернацькі гриби, що завжди здавалися більшими при наближенні до страшного кола, в якому прадавні створіння танцювали і приносили жертви. Нарешті сяйво тих м’ясистих грибів освітило перед ним моторошну сіро-зелену брилу, що пробивалася крізь верхів’я лісу і там зникала з очей. Це був перший із великого кола каменів, і Картер знав, що він уже неподалік від селища зуґів. Знову позумкотівши, він став терпляче чекати, і винагородою за очікування стало відчуття, що за ним невідривно стежать безліч очей. То були зуґи, бо їхні дивовижні очі стають помітними задовго до того, як можна вгледіти силуети невеликих і вертких брунатних тіл.

Вони висипали назовні з прихованих нір та дуплистих дерев, аж поки ними закишіла вся тьмяно освітлена ділянка навколо. Деякі з них, ті, що дикіші, стали грубо дражнити Картера, а один навіть нахабно вщипнув його за вухо, але старші негайно приструнили цих розбишак. Упізнавши гостя, Рада Мудрих запропонувала йому бутель ферментованого соку з населеного духами дерева, не схожого на інші, яке проросло із насіння, скинутого кимось із місяця; коли ж Картер причастився цим соком, почалася дуже дивна рада. На жаль, зуґи не знали, де шукати Кадат, не знали навіть, де лежить те холодне пустище — у нашому світі снів, а чи в якомусь іншому. Чутки про Великих долинали зусібіч, і казали тільки, що ці місця радше варто шукати серед скелястих вершин, аніж на рівнинах, бо вони нерідко танцюють на цих вершинах, коли над ними сяє місяць, а внизу клубочаться хмари.

Тоді один старий-престарий зуґ пригадав дещо, про що більше ніхто не чув: він сказав, що в Ултарі, за річкою Скай, ще й досі зберігається остання копія тих самих невимовно давніх Пнакотикських рукописів, створених у справжньому світі, в забутих північних королівствах[58], і перенесених до краю сну, коли кошлатий канібал Ґнофкес захопив багате храмами Олейтоë і винищив усіх героїв країни Ломар. Ті рукописи, сказав він, чимало оповідали про богів; до того ж в Ултарі мешкали люди, які бачили знамення, послані богами, і серед них один старий жрець, який сходив на високу гору, щоб побачити, як боги танцюють у сяйві місяця. Він так нічого й не побачив, проте побачив його супутник — і безслідно щез[59].

Тож Рендольф Картер подякував зуґам, які приязно зазумкотіли, дали йому на дорогу ще один бутель вина з місячного дерева, а тоді провели його до путівця, що вів на протилежний бік лісу, де стрімка Скай котить свої води вниз схилами Леріону, а у долині лежать Гатеґ, Нір та Ултар. Позаду нього, незримі у хащах, снували декілька допитливих зуґів, бо ж їм було цікаво побачити, яка доля його спіткає, і принести ці легенди своєму народу. Коли він вийшов за поселення, товсті дуби стали ще товстішими, і Картер пильно видивлявся місця, де б вони розступалися, всихаючи посеред неприродно густої порослі грибів, гнилісного ґрунту і струхлявілих колод своїх уже повалених братів. Там він мав різко повернути вбік, бо на тому місці на лісовій підстилці лежить величезна кам’яна брила; ті, що відважилися до неї наблизитись, кажуть, що у неї вмуровано залізне кільце, приблизно трьох футів у діаметрі. Пам’ятаючи прадавнє коло замшілих валунів, а ще те, для чого, ймовірно, його там звели, зуґи ніколи не затримуються біля тієї брили із залізним кільцем; вони-бо розуміють, що забуте геть не обов’язково є мертвим, і не хочуть бачити, як повільно і невідворотно піднімається брила.

Картер повернув у потрібному місці і почув позад себе перелякане деренчання слабкодухих зуґів. Він знав, що вони підуть за ним, тож не стривожився, бо рано чи пізно звикаєш до дивацтв цих допитливих істот. Коли він дістався до краю лісу вже сутеніло, а мерехтіння, яке все посилювалося, підказало йому, що то досвітня заграва. Над родючими полями, які збігали униз до Скай, він бачив, як з димарів будинків здіймається дим, і скрізь, куди не глянь, тяглися живоплоти, зорані поля і очеретяні дахи мирної землі. Одного разу він спинився біля колодязя на фермі, щоб випити води, і всі собаки нараз перелякано загавкали на необережних зуґів, які скрадалися в траві позаду нього. Біля іншого будинку, де зібрався гурт людей, він запитав про богів, чи часто ті танцюють над Леріоном, але фермер з дружиною лише сотворили знак Древніх і показали йому шлях до Ніра та Ултара.

Опівдні він крокував широкими вулицями Ніра, в якому вже колись бував, — це місто знаменувало рубіж найдальшої його подорожі в цьому напрямку; трохи згодом він підійшов до величного кам’яного мосту через Скай, у центральну опору якого каменярі вмурували жертву — живу людину, коли будували його тринадцять сотень років тому. Ціла зграя котів на протилежному боці (що всі як один повигинали спини, зачувши зуґів, які йшли за ним назирці) сповістила йому про близькість Ултара; бо ж в Ултарі, згідно з прадавнім і непорушним правилом, жодній людині не можна вбивати котів. Околиці міста були надзвичайно мальовничими: невеличкі зелені хатинки і акуратно огороджені ферми, а ще чудовішим було саме це тихе містечко, з його старими шпилястими дахами, навісними верхніми поверхами[60], незліченними коминами, вузенькими вуличками на пагорбі, на яких і досі видніється стара бруківка, якщо її вдасться розгледіти поміж безлічі котів. Невидимі зуґи порозлякували котів, а Картер вирушив просто до скромного храму Древніх, де, подейкували, все ще є жерці і зберігаються давні записи: у тій освяченій віками вежі з повитого плющем каменю, яка увінчує найвищий пагорб Ултара, він і побачив патріарха Атала, який бував на забороненій вершині Гатеґ-Кла у кам’янистій пустелі — і повернувся живим.

Атал, який сидів на помості з чорного дерева у прикрашеній гірляндами святині на вершині храму, жив ось уже три століття, проте пам’ять і розум його були так само гострі. Від нього Картер довідався чимало речей про богів, але переважно те, що вони просто земні боги, які немічно правлять тільки нашим світом снів, а поза ним не мають ні влади, ні притулку. Вони можуть, сказав Атал, і дослухатися до людських молитов, якщо будуть у доброму гуморі, але людині зась навіть думати про те, щоб видертися до їхньої оніксової цитаделі на вершині Кадата посеред холодної пустки. Щастя, що ніхто не знає, де височіє Кадат, бо наслідки сходження на нього можуть бути смертельними. Супутника Атала, Барзая Мудрого, поглинуло небо тільки за те, що він насмілився піднятися на знану вершину Гатеґ-Кла, і при цьому він несамовито кричав. Що ж до незвіданого Кадата, навіть якщо його знайдуть, все буде ще гірше; хай навіть мудрий смертний іноді може перехитрувати земних богів, та їх захищають Інші Боги, що прийшли із Зовнішнього світу, про яких краще взагалі не говорити. Принаймні двічі у світовій історії Інші Боги залишали свою печать на первісному граніті землі: одного разу ще в допотопні часи [61]— такі висновки роблять із тієї частини Пнакотикських рукописів, яка занадто давня, щоб її читати, а вдруге — на Гатеґ-Клан, коли Барзай Мудрий спробував побачити, як земні боги танцюють у місячному сяйві. Тож, казав Атал, значно ліпше буде залишити богів у спокої, звертаючись до них хіба що у побожних молитвах.

Картер не впав у відчай, хоч і був розчарований порадою Атала змиритися і його нездатністю допомогти у пошуках Пнакотикських рукописів та семи потаємних книг Гзана. Найперше він розпитав старого жерця про чудесне присмеркове місто, яке він бачив з огородженої тераси, сподіваючись на те, що, можливо, він зможе знайти його і без допомоги богів, — проте Атал не зміг йому нічого про нього розповісти. Мабуть, сказав Атал, це місто перебуває у якійсь особливій частині світу снів, а не у відомій багатьом країні видінь; можливо навіть, що воно на іншій планеті. В такому разі земні боги, навіть якщо захочуть, не вкажуть йому туди дороги. Але це навряд, бо те, що він більше не бачить його у снах, переконливо свідчить, що Великі хочуть сховати від нього це місто.

Тоді Картер вчинив негідно — він так напоїв простосердого господаря місячним вином, яке зуґи дали йому на дорогу, що у старого розв’язався язик. Втративши обережність, бідолашний Атал розбазікав Картеру багато заборонених речей, оповівши про величний лик, який, за словами мандрівників, вирізьблений у суцільній скелі на горі Нґранек, на острові Оріаб у південному морі, зауваживши, що то може бути образ, який земні боги якось викарбували за власною подобою в ті дні, коли вони при світлі місяця танцювали на тій горі. Розповів навіть, що риси того обличчя вельми дивні, так що їх буде легко впізнати з-поміж інших, і що ці риси — певна ознака належності до давньої раси богів.

Картер збагнув, що все це стане йому в пригоді у пошуках земних богів. Відомо, що, приховуючи свій справжній лик, наймолодші з Великих часто зваблюють людських доньок, тож десь на кордонах холодної пустки, посеред якої стоїть Кадат, місцеві мешканці мають бути однієї крові з богами. А якщо так, то найпростішим способом знайти оту пустку буде відшукати кам’яний лик на горі Нґарнек і запам’ятати оті риси; опісля ж, дбайливо їх записавши, потрібно буде відшукати ці риси серед людей. Там, де вони проявляються найчіткіше у всій своїй повноті, і мають неподалік мешкати боги; і хай би яка камениста пустка лежала за поселеннями у тих краях — саме у ній слід шукати Кадат.

У таких землях можна чимало дізнатися про Великих, а в людей їхньої крові можуть зберігатися вельми корисні для шукача, хай навіть найслабші, спогади. Вони можуть не знати про своє походження, адже боги настільки не люблять відкриватися людям, що заледве чи можна знайти когось, хто б чітко бачив їхні обличчя, — це Картер зрозумів іще до того, як вирушив на пошуки Кадата. Але у них можуть бути дивні піднесені думки, незрозумілі їхнім одноплеменцям, вони можуть співати про міста і сади, настільки не схожі на будь-що навіть у країні снів, що простолюд вважатиме їх дурнями; проте з усього цього, мабуть, можна дізнатися давні таємниці Кадата або знайти підказки про дивовижне присмеркове місто, яке боги тримають у таємниці. Ба більше, іноді декому вдається взяти в заручники якесь улюблене богом дитя, чи навіть захопити котрогось із молодих богів, які таємно живуть серед людей, заручені з якоюсь гарненькою селянкою.

Однак Атал не знав, де знайти Нґранек на острові Оріаб, тож порадив Картеру йти за співучою Скай, повз мости униз до Південного моря, куди ніколи не заходили мешканці Ултара, але звідки до них припливають торговці на своїх кораблях чи приводять довгі каравани мулів, запряжених у двоколісні візки. Там стоїть величне місто Дайлат-Лін, про яке, втім, в Ултарі ходить лиха слава через чорні трипалубні галери, які припливають до нього з безіменних берегів з вантажем рубінів. Купці, які прибувають на тих галерах, щоб продавати свій товар ювелірам, — люди, чи, принаймні, майже люди, але ніхто й ніколи не бачив їхніх веслярів; в Ултарі не схвалюють торгівлю з чорними кораблями з невідомих земель, чиї веслярі ніколи не показуються людям на очі.

Під кінець своєї оповіді Атал уже геть клював носом, тож Картер обережно вклав його на ложе з інкрустованого чорного дерева і розправив старому бороду на грудях. Зібравшись було йти, він зауважив, що його більше не супроводжує притишене джерґотіння, і здивувався, чому це зуґи так раптово втратили інтерес до його супроводження. Тоді помітив, як гладкі вдоволені коти Ултара напрочуд сито облизуються, і пригадав плямкання і котячі верески, які інколи долинали з нижніх частин храму, коли він розмовляв зі старим жерцем. А ще пригадав, яким лихим оком один особливо нахабний зуґ поглядав на маленьке чорне кошеня, яке сиділо на бруківці біля храму. А оскільки найбільше на землі Картер любив маленьких чорних кошенят, він спинився погладити лискучих котів Ултара, які все так само облизувалися, анітрохи не переймаючись тим, що його більше не будуть супроводжувати допитливі зуґи.

Сонце хилилося на захід, тож Картер зупинився у стародавньому заїзді на крутій короткій вуличці з видом на нижнє місто. Коли ж він вийшов на балкон своєї кімнати і глянув вниз на море червоних черепичних дахів і вимощені бруківкою вулички, на поля, які тішать око в далині, і на чарівні у призахідному світлі луги, то подумав, що Ултар був би для нього чудовим місцем, щоб доживати віку, якби не спогади про набагато величніше присмеркове місто, які все гнали його назустріч невідомим небезпекам. Тоді запали сутінки, і побагряніли занурені в таємниці рожеві стіни, увінчані потинькованими фронтонами, і в стареньких заґратованих віконцях один за одним позапалювалися жовті вогники. І в храмовій вежі на горі залунав мелодійний передзвін, а над лугами на протилежному березі річки Скай м’яко спалахнула перша зірка. Ніч принесла пісню, і Картер кивав головою в такт лютністам, які з балконів довершеної форми і вимощених мозаїками двориків Ултара прославляли дні сивої давнини. Здавалося, цієї миті навіть голоси численних котів Ултара звучали б солодко, якби після свого дивного бенкету ті не були ситими та мовчазними. Деякі з них уже вирушили до тих потаємних світів, які відомі лише котам і які, за словами місцевих мешканців, розташовані на темному боці місяця, на який коти застрибують з високих дахів, але одне маленьке чорне кошеня видерлося вгору сходами і вмостилося у Картера на колінах, муркочучи і граючись, а коли він нарешті влігся на невеличку тахту з подушками, набитими запашними снодійними травами, кошеня скрутилося клубочком біля його ніг.

Вранці Картер приєднався до каравану купців, який вирушав у Дайлат-Лін, навантажений ултарським прядивом і капустою з родючих ферм міста. І шість днів у супроводі передзвону збруї вони їхали рівною дорогою уздовж Скай, іноді ночуючи в тавернах маленьких, тихих рибальських селищ, а іноді — розбиваючи табір під зорями, і зі спокійної річки до них долинали уривки пісень човнярів. Той край був прекрасний, помережаний зеленим живоплотом, порослий гаями і поцяткований будиночками з мальовничими дахами і восьмикутними млинами.

Сьомого дня на видноколі попереду здійнялася паволока диму, з-за якої прозирали високі чорні вежі збудованого з базальту Дайлет-Ліна. Дайлет-Лін з його кутастими вежами здалеку трохи скидався на Дорогу гігантів[62], вулиці ж його були темні та непривітні. Чимало похмурих таверн там туляться побіля незліченних причалів, саме ж місто повниться дивними моряками з усіх куточків землі та ще деяких місць, які, кажуть, розташовані за межами землі. Картер розпитав одного чудернацьки зодягненого чоловіка про те місто, що лежить біля підніжжя вершини Нґранека на острові Оріаб, і дізнався, що тут ці місця добре відомі. Кораблі припливали з Багарни, розташованої на тому-таки острові, один із них всього за місяць мав повертатися назад, а вже звідтіля до Нґранека всього два дні подорожі верхи на зебрі. А проте мало хто бачив кам’яний лик бога, бо його вирізьблено на тому схилі Нґранека, на який украй важко піднятися, він виходить лише на покорчені скелі та похмуру вкриту лавою долину. Якось боги розлютилися на людей, що мешкали на тих схилах, і поскаржилися Іншим Богам.

Нелегко було витягти ці відомості з торгівців і матросів у приморських тавернах Дайлет-Ліна, бо зазвичай вони полюбляли шепотітися про чорні галери. На тижні саме очікували одну з них — вантажену рубінами з того самого невідомого берега, і містяни з жахом очікували, того дня, коли вона тут причалюватиме. У людей, що сходили з цих галер вести торгівлю, були надто широкі роти, а свої тюрбани вони намотували так, що чоло виступало з-під них на два вершки, створюючи враження винятково поганого смаку. Черевики ж їхні були найкоротшими і найдивнішими з тих, що будь-коли бачили у Шести Королівствах. Але найгіршим з усього була ця таємниця невидимих веслярів. Всі три ряди весел рухалися надто швидко, рівномірно та енергійно, а до того ж людям видавалося неправильним не давати команді жодного перепочинку за всі ті тижні, поки крамарі торгували на суші. Це не подобалося ні корчмарям Дайлет-Ліна, ані бакалійникам чи м’ясникам, бо ніхто ніколи не посилав на борт ані рісочки провіанту. Купці брали тільки золото і міцних чорних рабів із Парґа, що на протилежному березі річки. Це все, що будь-коли купували ці торгаші з неприємними рисами обличчя і тими своїми незримими веслярами; ніколи нічого у м’ясників чи бакалійників, лише золото і дебелих чорних рабів із Парґа, яких вони брали на вагу. Запахи ж, які південний вітер приносив до причалу від цих галер, неможливо навіть описати. Тільки найстійкіші завсідники приморських таверн могли його витримувати, та й то лише палячи найміцніше куриво. Дайлет-Лін нізащо не терпів би у себе цих чорних галер, якби тільки деінде можна було знайти такі рубіни, але ніде у земному світі сновидінь не добували таких каменів.

Строкате населення Дайлет-Ліна переважно пліткувало саме про це, поки Картер терпляче чекав на корабель з Багарни, який міг доправити його на острів, на якому височіє позначений різьбленням Нґранек, високий і пустельний. Сам він, тим часом, слухаючи байки подорожніх із далеких країв, не забував дошукуватися в них хоча б якихось згадок, що стосувалися б Кадата посеред холодної пустки чи дивовижного міста з мармуровими стінами та срібними водограями на нижніх терасах, осяяних вечірнім сонцем. Утім, про це він нічого не дізнався; хоч одного разу йому й здалося, що коли мова зайшла про холодну пустку, один старий вузькоокий гендляр з розумінням посміхнувся. Про цього чоловіка подейкували, що він приторговує з жахливими кам’яними поселеннями у крижаній пустелі плато Ленґ, на яке не потикається ніхто при здоровому глузді і зловісні вогні якого помітні ночами ще за багато миль. Казали навіть, що він мав якісь справи з одним верховним жерцем, про якого краще не згадувати, що носить на обличчі жовту шовкову маску і самотньо живе в доісторичному кам’яному монастирі. Не варто було сумніватися, що він міг принагідно продавати людей створінням, що, як вважали, населяли ту холодну пустку, але Картер невдовзі зрозумів, що його марно розпитувати.

Невдовзі до гавані повз базальтовий хвилеріз і високий маяк запливли галери, мовчазні та чужоземні, огорнені дивним запахом, який південний вітер приносив до міста. Тавернами на узбережжі прошелестів неспокій, а невдовзі коротконогі та широкороті купці у своїх замотаних набакир тюрбанах нечутно зійшли на берег у пошуках ювелірного базару. Картер уважно їх роздивлявся, і що довше він дивився, то більше вони йому не подобалися. Тоді він побачив, як сходнями корабля купці ведуть м’ясистих чорних чоловіків з Парґа, як ті, спітнілі, стогнуть на борту тієї галери, і замислився, у яких землях — та й чи в землях узагалі — судилося служити цим жалюгідним гладким створінням.

А третього вечора після заходу в гавань галер до нього заговорив один із тих моторошних купців, підступно посміхаючись і натякаючи на те, що чув у тавернах про Картерові пошуки. Здавалося, він знав речі надто потаємні, щоб відкривати їх людям; і хоч яким ненависними був звук його голосу, Картер вирішив, що не варто нехтувати знаннями подорожнього, який стільки мандрував і бачив. Запросивши цього купця в гості, він заповзявся торгуватися з ним за зачиненими дверима і витратив останні краплини місячного вина зуґів, щоб розв’язати йому язика. Дивний купець багато пив, але все посміхався, тверезий як скельце. А тоді витягнув чудернацьку пляшечку із власним вином, і Картер побачив, що вона зроблена з чистого рубіну і вкрита вигадливими різьбленими візерунками, надто химерними, щоб їх зрозуміти. Він запропонував господарю власне вино, і варто було Картерові пригубити лише краплину, як в голові у нього запаморочилося і він почав марити небаченими джунглями. А гість посміхався все ширше і ширше, і, провалюючись у пітьму, Картер бачив перед собою лише темне мерзотне обличчя, викривлене зловісним сміхом, і щось геть невимовне під однією з двох передніх складок помаранчевого тюрбана, які розпустилися у пориві цих епілептичних веселощів.

Картер прийшов до тями вже серед жахливого смороду, лежачи під шатром на палубі корабля, коли чарівні узбережжя Південного моря пропливли повз нього із неймовірною швидкістю. Він не був закутий, але троє темношкірих купців, вишкірившись, стояли побіч нього, і від самого вигляду цієї наволочі з їхніми тюрбанами у нього запаморочилося майже так само, як і від гидотного смороду, що сочився з моторошних трюмів. Він бачив, як повз нього линуть славетні землі і міста, про які ще колись давно полюбляв просторікувати його земний друг-сновидець — доглядач маяка у давньому Кінґзпорті, і він упізнав короновані храмами тераси Зара, оселі забутих снів; шпилі одіозного Таларіона, демонічного міста тисячі див, яким править ідол Латі; сади у Ксурі, землі незбувних насолод; і, нарешті, кришталеві миси-близнюки, які єдналися у променисту арку, що охороняє гавань Сона-Ніл, благословенної землі мрій.

А зловісний корабель усе швидше летів повз усі ці розкішні міста, і гнали його нелюдські змахи весел тих небачених веслярів унизу. І ще до вечора Картер зрозумів, що стерновому більше нікуди кермувати, окрім як до Базальтових колон на заході, за якими, подейкує простолюд, лежить чарівлива Катурія, але мудрі сновидці добре тямлять, що вони є брамою до страхітливого водоспаду, в якому океани краю земних снів падають у безкінечне ніщо, яким плинуть крізь порожній космос до інших світів, інших зірок, до жахливих порожнеч за межами впорядкованого всесвіту, де демонічний султан Азатот ненаситно поглинає світи в осерді хаосу, під гуркіт барабанів і завивання флейт, у супроводі пекельних танців Інших Богів, сліпих, безголосих, темних і божевільних, з їхньою душею і посланцем Ньярлатотепом.

Тим часом троє зловісних купців не зронили жодного слова про свої подальші наміри, хоч Картер добре розумів, що вони, вочевидь, заодно з тими, хто хоче перешкодити йому в цих пошуках. У краях сну всім добре відомо, що Інші Боги мають чимало спільників серед людей; ці спільники — люди вони, а чи майже люди — беззастережно виконують будь-яке бажання цих сліпих і божевільних істот в обмін на милість їхньої страхітливої душі та посланця, повзучого хаосу Ньярлатотепа. Тож Картер припустив, що ці торговці у зав’язаних на потилиці тюрбанах, почувши, що він насмілився відшукати Великих у їхньому замку на вершині Кадата, вирішили викрасти його і привезти до Ньярлатотепа в обмін на якийсь невимовний дарунок, яким їх винагородять. Картер навіть не здогадувався, де ж була рідна земля цих купців — у знаному всесвіті чи у прадавніх просторах за його межами; не міг також уявити, в якому пекельному місці вони зустрінуться з повзучим хаосом, щоб віддати його в обмін на винагороду. Проте він точно знав, що жодна подібна до людської істота, як оці купці, не наважиться наблизитися до вічно потьмареного трону демона Азатота у центрі безформної порожнечі.

Коли почало сутеніти, зголоднілі купці стали облизувати свої широченні губи, і тоді один із них спустився в якийсь зловісний гидкий закапелок внизу і вийшов звідти з казанком і кошиком з тарілками. Вони скупчилися під шатром і стали їсти паруюче м’ясо, передаючи казанок по колу. Вони запропонували шматок і Картеру, але щось жахливе було у його формі та розмірах, тож Картер став ще блідішим, ніж навіть був до цього, і коли на нього ніхто не дивився, пожбурив свою пайку в море. І знову він подумав про тих незримих веслярів унизу, про невідому поживу, з якої походила їхня нелюдська механічна сила.

Галера пропливла поміж Базальтових колон заходу, коли вже запала темрява, а попереду долинало зловісне завивання світового водоспаду. Здіймаючись, серпанок цього неймовірного водоспаду закривав собою зірки, палуба геть намокла, а корабель усе швидше линув нуртуючим потоком до краю світу. Тоді пролунав дивний посвист, галера різко поринула углиб, а Картера скував жах, коли земля раптово опинилася позаду, а великий корабель безшумною кометою вилетів у міжпланетний простір. Ніколи раніше він навіть не уявляв, що за безформні чорні істоти плазують, стрибають і борсаються у світовому етері, посміхаючись і шкірячись до таких-от мандрівників, іноді навіть зачіпаючи їх своїми слизькими лапами, коли щось рухоме раптом приверне їхню увагу. То безіменні личинки Інших Богів, вони також сліпі та божевільні, їх постійно мордують голод і спрага.

Але жахлива галера пливла не до тих місць, яких так боявся Картер, бо невдовзі стерновий узяв курс прямісінько на місяць. Що ближче вони підпливали, то все більшим ставав сяйливий серп місяця, чітко і тривожно випинаючи всі свої кратери і вершини. Корабель підплив ще ближче, і стало зрозуміло, що мета його подорожі — на потаємному, прихованому боці, який ніколи не дивиться на землю і якого ніколи не бачила жодна людська істота, окрім хіба сновидця Снірет-Ко. Картера вельми стурбувало те, як зблизька виглядав місяць, йому страшенно не сподобалися обриси і розміри руїн, які тут і там здіймалися на його поверхні. Мертві храми на вершинах гір не могли присвячуватися звичним чи хоча б прийнятним людському розуму богам, а в пропорціях зруйнованих колон, здавалося, чаївся якийсь глибинний, темний сенс, якого не хотілося дошукуватися. Картер волів навіть не загадуватися, як же виглядали ці прадавні віряни.

Коли корабель обігнув місяць і полинув над землями, які ще не бачила жодна людина, серед незвичного краєвиду стали з’являтись ознаки життя, і Картер розрізняв чимало присадкуватих, широких, круглих хатинок на полях, оточених полями чудернацьких білуватих грибів. Він зауважив, що у цих хатинках не було вікон, а сама їхня форма чимось скидалася на ескімоські помешкання. Тоді побачив маслянисті хвилі повільного, густого моря і зрозумів, що його знову чекає мандрівка водою — чи, принаймні, якоюсь рідиною. З дивним плюскотом галера опустилася на поверхню, і Картера дещо збила з пантелику та м’якість, з якою її прийняли хвилі. Тепер вони з величезною швидкістю линули вперед, лише раз сповільнившись, щоб відсалютувати іншій галері, яка виглядала достоту так само, як і їхня, але загалом довкола простягалося лише незвичне море, та ще над ними розкинуло своє шатро чорне небо, побите віспою зірок, навіть попри те, що на небосхилі палало сонце.

Попереду забовваніли пощерблені пагорби лепрозного узбережжя, і Картер розгледів огидні сірі вежі міста. Їхні обриси і кути нахилу, те, як вони купчилися на видноколі, геть без вікон, неабияк стривожили бранця; о, він гірко пошкодував про власну легковажність, коли так необачно ковтнув цього дивного вина з пляшки купця в тюрбані на потилиці. Що ближчим ставало узбережжя і що сильнішим — сморід міста, то більше лісів вимальовувалося перед Картером на схилах за його межами, і деякі з дерев у тих лісах були родичами тому самотньому місячному дереву у зачарованому лісі на землі, із соку якого маленькі брунатні зуґи і виброджують своє чудернацьке вино.

Картер почав уже розрізняти рухомі постаті на причалах, що лежали попереду, і що краще він їх бачив, то більше боявся і ненавидів. То були взагалі не люди, навіть наближено не люди, а величезні сірувато-білі слизні, які за власним бажанням могли збільшуватися і зменшуватися і які — хоча вони часто міняли подобу — найбільше скидалися на величезних жаб без очей, але з в’юнким клубком коротеньких рожевих мацачків на кінці їхніх тупих м’яких писків. Ці створіння заклопотано снували причалами, з надлюдською силою тягаючи паки, клітки і коробки; вони зістрибували із пришвартованих галер, тримаючи в передніх лапах довжелезні весла. Тут і там погоничі гнали отари закутих рабів, які виглядали достоту як широкороті люди, як ті купці, що торгували у Дайлет-Ліні; тільки от в цих отарах не носили ані тюрбанів, ані капців, ані жодного одягу, і вони взагалі переставали бути схожими на людей. Деяких із цих рабів — тих, що огрядніші, яких перевіряв наглядач, постійно чимось штрикаючи, — виводили з кораблів і саджали у клітки, які робітники затягували у невисокі доки або вантажили на величезні ваговози.

Щойно ваговоз наповнювався, то одразу ж рушав геть від причалу, а істота, що ним керувала, виявилася настільки гидотною, що у Картера перехопило подих, хоч він уже й набачився вдосталь жахіть у цьому ненависному місті. Тут і там невеличкі гурти рабів, зодягнених як темношкірі купці, піднімалися на борт галер, а позаду них ішла чимала команда тих слизьких жабоподібних істот, які на цих кораблях були за офіцерів, навігаторів та веслярів. І Картер бачив, що чорношкірих недолюдків використовують переважно для брудної та принизливої роботи, яка не вимагає особливих зусиль, — вони були стерновими і кухарями, вантажниками і посильними, а ще вони грали роль купців у перемовинах з людьми на інших планетах, до яких мандрували. На землі ці створіння, мабуть, почувались як риба у воді, бо в одязі та ще й з тими тюрбанами на головах їх було справді не відрізнити від людей, вони могли безперешкодно заходити до людських крамниць, не ризикуючи наразитися на розпитування. Але більшість з них, окрім хіба хирлявих чи геть потворних, все ж роздягали догола і везли геть гуркітливими ваговозами, якими керували оті гидотні істоти. Зненацька з корабля почали вивантажувати інших створінь; деякі з них були схожі на цих недолюдків, деякі — трохи менше, а деякі — взагалі не схожі. І Картер подумав, чи зосталися тут іще якісь бідолашні чорні товстуни з Парґа, яких мали вантажити і везти у глиб континенту цими деренчливими колимагами.

Коли галера причалила до слизького причалу з губчастого каменю, з трюмів висипала страхітлива юрба цих жабоподібних істот, двоє із них схопили Картера і потягли його на берег. Неможливо передати той сморід, як і сам вигляд міста, і в Картера збереглися хіба фрагментарні образи мощених вулиць і чорних хідників у бездонних проваллях прямовисних сірих стін без вікон. Нарешті його заштовхнули у низенькі двері і змусили здиратися вгору незліченними східцями у цілковитій темряві. Здавалося, жабоподібним потворам було байдуже, світло навколо чи темрява. Сморід цього місця був нестерпним, а коли Картера замкнули у кімнаті й полишили на самоті, він заледве спромігся обповзти свою камеру, щоб мати уявлення про її форму і розміри. Вона була круглою, близько двадцяти футів діаметром.

Там час припинив свій плин. Інколи крізь двері просували їжу, але Картер її не торкався. Він не знав, що йому судилося далі, але відчував, що його тримають тут до приходу жахливої душі одвічних Інших Богів і їхнього посланця, повзучого хаосу Ньярлатотепа. Нарешті, після хтозна-скількох годин чи днів, широкі кам’яні двері знову розчахнулися, і Картера повели униз сходами на залиті червоним світлом вулиці страхітливого міста. На місяці була ніч, і вздовж усіх вулиць стояли раби зі смолоскипами.

На одній із мерзенних площ утворили свого роду процесію: десять жабоподібних створінь, двадцять чотири недолюдки зі смолоскипами — по одинадцять обабіч, та ще по одному спереду і ззаду. Картера поставили посередині цієї колони, п’ятеро жаб стали попереду і п’ятеро — позаду, і по одному недолюдку зі смолоскипом обабіч нього. Деякі жаби дістали вигадливо різьблені флейти з чорного дерева і заграли на них гидотні мелодії. Під цю пекельну музику процесія вийшла на мощені вулиці, далі — на споночілі поля огидних грибів і невдовзі почала підніматися на один із найнижчих і найпологіших пагорбів, що лежали за містом. Картер не сумнівався, що на тому страхітливому схилі чи далі, на нечестивому плоскогір’ї, його чекає повзучий хаос; він бажав тільки одного — щоб ця жахлива ніч чимшвидше закінчилася. Завивання бісівських флейт було нестерпним, і він готовий був проміняти усі світи, в яких побував, на один більш-менш знайомий звук; проте жабоподібні потвори не мали голосів, а їхні раби не розмовляли.

Тоді крізь поцятковану зорями пітьму долинув знайомий звук. Він наче котився з високих пагорбів і, спійманий щербатими верховинами, що обступали долину, відлунив багатоголосим демонічним хором. То були опівнічні крики котів, і Картер нарешті впевнився, що правду казали старі селяни, упівголоса перешіптуючись про потаємні світи, відомі лише котам, у які під покровом ночі прокрадаються котячі старійшини, застрибуючи на них із дахів. І справді, вони проникають на темний бік місяця, перестрибують з пагорба на пагорб, огортаючись у прадавні тіні, і тут, серед лав цих жахливих істот, Картер почув їхній домашній дружній вереск і згадав про круті дахи, теплі коминки і маленькі освітлені віконечка дому.

Тепер Рендольф Картер уже досить добре розумів мову котів, і в цьому далекому, жахливому місці він відповів їм їхнім криком. Але це вже було зайвим, бо ще й не розтуливши губ, він почув, що цей хор лунає все лагідніше і ближче, бачив, як на тлі зірок мелькають прудкі тіні і невеличкі, граційні фігурки незліченними леґіонами стрибають із пагорба на пагорб. Уже пролунав поклик клану, і перш ніж жахлива процесія встигла злякатися, хмара наїжаченого хутра з фалангами смертоносних пазурів накинулась на неї нестримною приливною хвилею. Флейти замовкли, і ніч розітнули крики. Недолюдки, помираючи, завивали, а коти шипіли, верещали, гарчали, і тільки жабоподібні потвори не видавали жодного звуку, коли смердотний гній, що правив їм за кров, зрошував порослу гнилісними грибами землю.

У світлі останніх смолоскипів очам відкривалося запаморочливе видовище — ніколи ще Картер не бачив стільки котів. Чорні, сірі та білі; жовті, мурі, плямисті; звичайні, перські та менкси; тибетські, анґорські та єгипетські: усіх їх охопив бойовий шал, і всіх їх огортав ясний і чистий ореол святості, який підносив їх до рівня богів у давніх храмах Бубастиса[63]. Вони несамовито кидалися, чіпляючись в горло недолюдкам чи у вкриті щупальцями рила жабоподібних потвор, і люто тягли їх униз, на порослу грибами землю, де міріади їхніх одноплемінників довершували справу гострими як бритва зубами і пазурами у божественному кровожерному шалі. Картер вихопив смолоскип із рук полеглого раба, але невдовзі не встояв на ногах і впав під натиском своїх захисників. Так і лежав, у повній темряві, чуючи тільки гул бою і крики переможців, відчуваючи м’які лапки своїх друзів, які у запалі бою раз у раз пробігали його тілом.

Нарешті від жаху і виснаження його очі заплющилися, а коли він знову їх розплющив — довкола коїлося щось дивне. Велетенський, осяйний диск Землі, утринадцятеро більший, аніж видимий нам місяць, здіймався понад місячним краєвидом у сполохах химерного сяйва, а ген на незліченні ліги, аж до краю плоскогір’я, за яким височів щербатий гребінь пагорбів, колихалося море вишикуваних лавами котів. Вони намотували кола довкола нього, а двоє чи троє їхніх очільників облизували його обличчя і заспокійливо муркотіли. Від мертвих рабів і жабоподібних потвор уже не зосталося й сліду, хоча Картеру й здалося, нібито віддалік на відкритому просторі між ним і щільними лавами вояків він угледів одну кістку.

Картер заговорив до вожаків м’якою котячою мовою і дізнався, що його давня дружба з їхнім видом була добре знаною, ба більше, її нерідко обговорювали на котячих зборищах. Його перебування в Ултарі не минуло непомітно, а деякі з найстаріших котів пригадали, як він гладив і пестив їх, після того як вони призволилися до голодних зуґів, які зловісно позирали на маленьке чорне кошеня. Вони пригадали також, як приголубив він те саме чорне кошеня, яке прийшло навідати його в корчмі, як він, перш ніж піти вранці, зоставив йому повне блюдце жирних вершків. На чолі цього війська стояв прадід того самого кошеняти, бо він угледів зловісну процесію ще здалеку, з пагорба, і впізнав у в’язні щирого друга всього котячого роду землі та країни снів.

Тоді з далекої вершини залунав вереск, і старий вожак різко урвав свою мову. Там був один із передових сторожових постів їхнього воїнства, які виставляли на найвищих вершинах, щоб виглядати єдиного ворога, якого бояться земні коти, — велетенських незвичайних котів із Сатурна, які чомусь теж небайдужі до чарів темного боку місяця. Вони — союзники злих жабоподібних створінь і страшенно ворогують із земними котами; за цих обставин зустріч із ними не віщувала нічого доброго.

Після короткої ради генералів усі коти підвелися і зімкнули свої лави, захищаючи Картера і готуючись до велетенського стрибка крізь космос назад на дахи Землі та її краю снів. Старий фельдмаршал порадив Картеру просто розслабитися і летіти на Землю серед цих незліченних пухнастих стрибунів, пояснив йому, як відштовхнутися від поверхні, коли всі відштовхнуться, і як м’яко приземлитися, коли приземляться інші. Він навіть запропонував доправити його до будь-якого місця, до якого той тільки забажає, і Картер обрав місто Дайлет-Лін, з якого відпливла чорна галера; він-бо хотів сісти там на корабель до Оріаба і вкритої різьбленням вершини Нґранек, а ще застерегти людей у місті, щоб вони ніколи більше не вели справ із чорними галерами, якщо тільки існував спосіб розважливо і делікатно припинити цю торгівлю. Тоді, за сигналом, усі коти граційно підстрибнули, надійно стиснувши свого друга власними тілами, а в чорній печері на далекій, нечестивій вершині місячних гір марно чекав на свою здобич повзучий хаос Ньярлатотеп.

Стрибок котів крізь космос був навдивовижу стрімкий, і в їхньому товаристві Картер цього разу навіть не бачив тих великих, чорних, позбавлених форми тварюк, що плазували, стрибали і борсалися в безоднях. Ще перш ніж збагнути, що, власне, трапилося, він уже був у своїй знайомій кімнатчині в заїзді Дайлет-Ліна, а його друзі-коти нечутно вистрибували з вікон на вулицю. Останнім покинув її старий вожак з Ултара, і коли Картер потис йому лапку, сказав, що він має дістатися дому до перших півнів. На світанку Картер, спустившись униз, з’ясував, що вже минув тиждень з дня його викрадення. Попереду були ще два тижні очікування корабля до Оріаба, і за цей час він зробив усе, що міг, аби застерегти місцевий люд від чорних галер, та розповів їм про страхітливі шляхи їхнього плавання. Більшість містян повірили йому, хоча ювеліри так кохалися у чудових рубінах, що ніхто не пообіцяв припинити торгівлю із широкоротими купцями. Якщо через цих купців Дайлет-Лін колись спіткає лиха доля, це буде не його провина.

Приблизно за тиждень довгожданий корабель став на рейді біля чорного молу з високим маяком, і Картер з радістю побачив, що то просто вітрильник зі звичайнісінькими чоловіками, з розфарбованими щитами на бортах і жовтими трикутними вітрилами, яким керував сивочолий капітан у шовковій тозі. Вітрильник був вантажений запашними смолами з оріабських лісів, витонченими гончарними виробами, які виліплюють майстри Багарніта, та дивовижними маленькими статуетками, вирізьбленими із застиглої лави гори Нґранек. Усе це вони обмінювали на ултарську вовну, райдужні тканини Гатеґа і вироби із слонової кістки, які різьбили чорношкірі ремісники з Парґа, що на протилежному березі річки. Картер домовився з капітаном про дорогу до Багарни, і йому повідомили, що подорож туди займе десять днів. Очікуючи на відплиття впродовж усього наступного тижня, він чимало спілкувався з тим капітаном, розпитуючи про Нґранек, і капітан розповів, що мало хто бачив на власні очі те різьблене обличчя на його схилах; проте, казав він, більшість мандрівників, почувши ці легенди від старих людей, а ще від збирачів лави і різьбярів у Багарні, повернувшись додому, полюбляли всім розповідати, нібито вони і справді його бачили. Капітан навіть не знав напевне, чи хоч одна жива нині душа коли-небудь споглядала той барельєф, бо на зворотний бік Нґранека підніматися важко і моторошно, подейкують навіть, що ближче до вершини гора поточена печерами, у яких мешкають нічвиди. Але бодай просто пояснити, які із себе ті нічвиди, капітан навідріз відмовився, бо ж відомо, що вони найчастіше приходять у снах до тих, хто надто часто про них думає. Тоді Картер запитав капітана про незвіданий Кадат серед холодної пустки, про дивовижне присмеркове місто, але про все це добрий чоловік нічогісінько не знав.

Картер покинув Дайлет-Лін рано-вранці з відпливом і побачив, як перші промені світанку затанцювали на витончених багатокутних вежах того похмурого базальтового міста. Два дні вони плили на схід уздовж зелених берегів, часто споглядаючи гарненькі рибальські містечка, що здіймалися вгору схилами, червоніючи своїми дахами з димарями на них, зі старих сонних причалів і пляжів, на яких сохли снасті. Третього дня корабель повернув круто на схід, увійшовши в сильнішу течію, і невдовзі земля зникла за обрієм. П’ятого дня матроси почали нервувати, але капітан вибачився за їхні страхи, пояснивши, що корабель невдовзі пропливатиме повз порослі водоростями стіни і зруйновані колони прадавнього міста, надто старого для людської пам’яті, а коли вода у морі чиста, у глибині кружляє стільки тіней, що простолюд побоюється цього місця. Ба більше, зауважив він, у цій частині моря зникло чимало кораблів; вони підпливали сюди цілі та неушкоджені, але більше їх ніхто й ніколи не бачив.

Тієї ночі дуже яскраво сяяв місяць, води проглядалися до незміримих глибин. Стояв майже повний штиль, тож корабель ледве рухався, а океан був спокійний, як ніколи. Визирнувши за борт, Картер розгледів на чималій глибині баню величного храму, а перед ним — алею неймовірних сфінксів, яка вела до того, що колись було міською площею. Серед руїн пустували дельфіни, тут і там незграбно плавали морські свині, іноді підпливаючи до самої поверхні та вистрибуючи з моря. Корабель поволі просувався вперед, і на океанічному дні з’явилися пагорби, можна було навіть розрізнити лінії, які колись були крутими вуличками та давно розмитими стінами безлічі маленьких хатинок.

Тоді з’явилися передмістя і нарешті — велетенська одинока будівля на вершині пагорба, набагато простішої архітектури, ніж інші споруди, але збережена у значно кращому стані. Вона була похмура і присадкувата, чотири її стіни сходилися під прямим кутом, на кожному розі височіла вежа, а всередині був невеличкий брукований дворик, вся будівля глипала на світ дивними маленькими віконечками. На перший погляд, вона була зведена з базальту, хоча більшість фасаду і вкривали водорості; і така її відчуженість та самотність на цьому далекому пагорбі навівала думки про храм чи монастир. Маленькі круглі віконечка ніби світилися завдяки дрібним сяйливим рибкам, які оселилися всередині, і Картер, споглядаючи цю картину, не міг винуватити моряків за їхній страх. А потім, у світлі місяця, що проникало під воду, він помітив дивовижний, високий моноліт посередині того дворика, і побачив щось, прив’язане до нього. Позичивши у капітана оптичну трубу, він розгледів, що то моряк у шовковій тозі Оріаба, із закинутою головою, на якій порожнечею зяяли очниці, і Картер зрадів, що посвіжілий вітер невдовзі відніс корабель до приємніших морів.

Наступного дня вони зустріли корабель під фіолетовими вітрилами, що тримав курс на Зар, у країну забутих снів. Він був навантажений скляними посудинами, в яких цвіли дивовижних кольорів лілеї. Увечері одинадцятого дня на видноколі з’явився острів Оріаб, на якому височіла щербата, вкрита вічними снігами гора Нґранек. Оріаб — великий острів, а його порт Багарна — могутнє місто. Причали Багарни порфірові, саме ж місто величними терасами здіймається позаду них, над східчастими вуличками височіють горішні поверхи будинків та місточки, перекинуті між будівлями. Попід містом протікає великий, з гранітною брамою канал, яким можна дістатися до внутрішнього озера Ят, на дальньому березі якого лежать руїни прадавнього міста, збудованого з невипаленої цегли, назва якого давно вже забулася. Коли увечері корабель зайшов до гавані, вітаючи новоприбулих замерехтіли сигнальні вогні маяків-близнюків Тона і Тала, а у мільйонах віконець на терасах Багарни один за одним м’яко і лагідно спалахували теплі вогники, як загораються у присмерку зорі на небосхилі, аж поки увесь порт не перетворився на мерехтливе сузір’я, зависле поміж небесними зорями і їх відображеннями у тихих водах гавані.

Причаливши, капітан поквапився запросити Картера до свого невеличкого будиночка на березі Яту, до якого збігають схили пагорбів міста; для такого любого гостя його дружина і слуги приготували дивну, але смачнющу їжу. Наступні дні Картер проводив у всіх тавернах та людних місцях, куди сходилися збирачі лави та різьбярі, допитуючись про будь-які чутки та легенди, що стосувалися гори Нґранек, але не знайшов нікого, хто бував би на високих схилах чи бачив вирізьблене обличчя. Нґранек був дуже складною для сходження горою, за якою простягалася хіба що проклята пустка, до того ж ніхто не наважувався покластися на те, що нічвиди — це просто вигадка.

Коли капітан відплив назад до Дайлет-Ліна, Картер винайняв помешкання у старенькій корчмі, яка вікнами виходила на східчасту вуличку старого міста, будинки якого зведені з цегли і нагадують руїни на дальньому узбережжі Ята. Тут він планував своє сходження на прадавній Нґранек, тут зіставляв усе, що вдалося почути від збирачів лави про шлях нагору. Корчмар був уже в літах, він і сам чув чимало легенд, тож Картеру він став у неабиякій пригоді. Чоловік навіть повів Картера до горішньої кімнати свого старого будиночка і показав йому грубе зображення, яке один мандрівник колись давно нашкрябав на шматку глини, коли люди були сміливіші і їх ще не так лякала думка про мандрівку на круті схили Нґранека. Прадід старого корчмаря чув від свого прадіда, що мандрівник, який нашкрябав цей образ, таки піднімався на Нґранек і бачив там вирізьблене обличчя, після чого відтворив його, щоб інші також могли побачити те, що бачив він, але в Картера щодо цього були чималі сумніви, бо грубі риси обличчя малювалися явно в поспіху і недбало, до того ж воно майже цілковито ховалося за безліччю дрібніших фігур, виконаних із жахливим несмаком, що були наділені рогами, крилами, хвостами і зубами.

Нарешті, зібравши докупи всю інформацію, яку тільки міг здобути у корчмах та інших велелюдних місцях Багарни, Картер винайняв зебру і одного ранку вирушив дорогою вздовж узбережжя Ята до тієї частини острова, на якій височіє каменистий Нґранек. Праворуч від нього здіймалися пагорби, на яких росли чудові фруктові сади, поміж них тулилися маленькі кам’яні ферми, і ці краєвиди одразу нагадали йому родючі поля обабіч річки Скай. Надвечір він уже був біля безіменних прадавніх руїн на дальньому березі Ята, і, хоч збирачі лави і застерігали його від того, щоб ставати табором у цих руїнах, він усе ж припнув свою зебру до чудернацької колони поруч із зруйнованим муром і розстелив своє покривало у захищеному від вітру закутку, стіни якого були вкриті якимись барельєфними зображеннями, значення яких він так і не зумів розгадати. Картер накинув іще одне покривало на себе зверху, бо ночі на Оріабі прохолодні; а коли, прокинувшись уночі, він відчув, як крильця якоїсь комахи зачепили його обличчя, то просто загорнувся у ковдру з головою й спокійно заснув і спав, аж доки його не розбудили крики птахів мага у далекому смолоносному лісі.

Сонце щойно піднялося над високим схилом, яким тяглися ліґи прадавніх цегляних підмурівків, за якими — поруйновані часом стіни та ще де‑не-де потріскані колони і порожні п’єдестали спускалися до узбережжя Ята, і Картер пішов шукати свою стриножену зебру. На лихо, він побачив, що слухняна тварина лежить, нерухомо розпростерта на землі біля тієї химерної колони, до якої він її припнув, ще гірше — вона була мертва, щось випило усю її кров через малесеньку ранку на горлі. Хтось нишпорив у його поклажі, бо звідти зникло кілька блискучих брязкалець, а навколо в пилюці виднілися численні сліди перетинчастих лап, які не належали жодній відомій Картеру істоті. Тут йому пригадалися легенди і застереження збирачів лави, і він замислився, що ж то насправді торкнулося його обличчя вночі. Тоді він завдав багаж собі на спину і рушив уперед до Нґранека. Коли дорога пролягала через чергові руїни, він стривожився, побачивши величезну арку, схожу на вмурований у стіну старовинного храму портал, за якою виднілися східці, що вели вниз у непроглядну пітьму.

Тепер Картер рухався угору схилом, вже дикішою, лісистою місцевістю, де траплялися хіба що хижі вуглярів і табори збирачів смоли. Повітря було сповнене смоляним ароматом, а птахи мага безтурботно виспівували, семиколірно виблискуючи на сонці. Ближче до сутінок він дістався табору збирачів лави, які з повними клунками поверталися з нижніх схилів Нґранека; він отаборився з ними, слухаючи їхніх пісень та оповідок, дослухаючись до тихих розмов про супутника, якого вони втратили у цій подорожі. Той видерся надто високо, щоб дістатися до брили дуже гарної лави, але увечері не повернувся до своїх товаришів. Вирушивши наступного дня на пошуки, вони знайшли тільки його тюрбан, але на камінні внизу не було жодного сліду, який би вказував на те, що він упав. Після цього пошуки припинили, бо старші сказали, що більше вони нічого не знайдуть. Ніхто й ніколи не знаходив того, що забирали нічвиди, хоч існування самих нічвидів настільки сумнівне, що вони вважаються легендою. Картер розпитав, чи п’ють вони кров, чи люблять блискучі речі та чи перетинчасті у них лапи, але збирачі лави, здається, злякалися таких запитань і лише похитали головами. Побачивши, як їх стривожила ця тема, він більше нічого не запитував, а, загорнувшись у ковдру, одразу ліг спати.

Наступного дня він прокинувся разом зі збирачами лави і попрощався, бо їхня дорога пролягала на захід, він же поїхав на схід верхи на купленій у них зебрі. Старші благословили його, але й застерегли, що не варто підніматися дуже високо на Нґранек; він щиро подякував їм, хоча і не збирався дослухатися до їхніх порад. Він-бо досі прагнув знайти богів на незвіданому Кадаті і дізнатися у них правду про шлях до того таємничого і чудесного присмеркового міста. Під обід, після довгого сходження на гору, він натрапив на покинуті цегляні села горян, які колись жили на узвишшях біля Нґранека і різьбили статуетки з його м’якої лави. Вони мешкали тут ще за життя діда старого корчмаря, але десь у той час їхнє сусідство стало комусь заважати. Їхні будиночки стояли навіть на схилах самої гори, і що вище вони зводилися, то більшої кількості люду недолічувалися з кожним світанком. Зрештою, вони вирішили залишити ці землі, надто ж коли у присмерку почали зринати речі, які ніхто не міг достеменно пояснити; кінець кінцем всі вони пішли до моря, осівши у Багарні, заселивши один із найстаріших районів міста і там навчаючи своїх дітей старовинному мистецтву різьбярства, яке існує й донині. Саме від дітей цих горян, вигнаних із власних осель, Картер і почув найдивовижніші розповіді про Нґранек, коли блукав старенькими тавернами Багарни.

Увесь цей час величні скелясті крутосхили Нґранека, здавалося, здіймалися все вище, що ближче Картер підходив до них. Пологіший схил де‑не-де поріс деревами, а далі — миршавими чагарями, над якими примарно здіймалася до небес жахлива гола скеля, вкрита снігами і кригою вічної мерзлоти. Споглядаючи розколини і пощерблені схили тієї похмурої скелі, Картер не вельми тішився з перспективи видиратися нагору. Подекуди траплялися застиглі потоки лави і купи шлаку, що захаращували схили і виступи. Дев’ятнадцять еонів тому, навіть раніше, ніж боги почали танцювати на її шпилястій вершині, ця гора вивергала вогонь і гримотіла голосами глибинних громів. Зараз же вона здіймалася мовчазна і моторошна, оберігаючи на своєму прихованому схилі отой таємний титанічний образ, про який ходить стільки чуток. У тій горі були печери, які могли бути порожні і сповнені одвічною пітьмою, а могли — якщо легенди кажуть правду — бути притулком для невимовних жахіть.

Земля, поросла хирлявими дубами і ясенами, засіяна гострим камінням, лавою і багаторічним попелом, поволі підіймалася вгору до підніжжя Нґранека. На місцях, де зазвичай таборували збирачі лави, посеред залишків таборів були згарища і стояло кілька грубої роботи вівтарів, які вони будували, щоб умилостивити Великих або щоб віднадити істот, яких вони уявляли собі на височинах Нґранека та у лабіринтах його печер. Увечері Картер досягнув залишків найвіддаленішого табору і став там на ніч, припнувши свою стриножену зебру до молодого дерева і з головою закутавшись у покривало, перш ніж заснути. Всю ніч на узбережжі якогось потаємного ставка завивав вуніт, але Картер не боявся цієї страхітливої амфібії, бо ж знав, що жодна з них не наважиться наблизитись до схилів Нґранека.

У променях ясного світанку Картер почав своє довге сходження, намагаючись провести зебру настільки високо, наскільки ця корисна тварина взагалі могла піднятися, хоча, коли вузенька стежина стала занадто крутою, таки припнув її до низькорослого ясена. Далі він піднімався уже сам; спершу через лісок з руїнами давніх поселень на уже зарослих чагарями галявинах, а тоді густими травами, з яких тут і там випиналися чахлі кущики. Він неабияк шкодував, що більше немає дерев, бо схил став надто вже крутий, і від найменшого погляду вниз починало паморочитися в голові. Нарешті його очам відкрилася вся підгірна рівнина, куди сягало око: покинуті хатинки різьбярів, гайки смоляних дерев і табори збирачів смоли, ліси, у яких гніздяться і виспівують різнобарвні мага, а ген далеко виднівся навіть берег Ята, на якому стояли оті загрозливі прадавні руїни, назва яких загубилася у віках. Картер вирішив не надто роззиратися і продовжував підніматися вгору, поки не закінчилися кущі, і зосталося чіплятися хіба що за густу траву.

Тоді ґрунт майже зник, все частіше з-під землі виступали брили каміння, час від часу в розколинах траплялися гнізда кондорів. Нарешті під ногами залишилася тільки гола скеля, настільки жорстка і обвітрена, що Картер уже заледве міг підніматися вище. Рятували лише невеликі вибоїни та природні виступи; він радів надибуючи різні позначки, які збирачі лави різьбили на камінні, втішений, що тут і раніше бували звичайні люди. Ще вище про людську присутність говорили сходинки і приступки, вибиті в камені у тих чи тих місцях, а ще неглибокі виїмки та штучні розколини, всередині яких пролягали рудні жили або застиглі потоки лави. В одному місці навіть була прорубана щілина, яка вела до особливо багатих покладів праворуч від центральної стежки. Раз чи двічі Картер наважувався роззирнутися і просто завмирав від неймовірного краєвиду внизу. Під ним розкинувся весь острів аж до самого узбережжя, із кам’яними терасами Багарни і далекою паволокою диму з її коминів. А далі лежало безмежне Південне море з усіма його захопливими таємницями.

Досі стежка зміїлася вгору з ближнього боку гори, так що дальній схил з різьбленим ликом був усе ще захований від його погляду. Але тепер Картер побачив довгий виступ, який поволі піднімався вгору і огинав гору з лівого боку, тобто вів саме туди, куди він прагнув дістатися; ним він і вирушив, сподіваючись, що ця стежка виявиться правильною. Через десять хвилин він переконався, що це не глухий кут, бо стежина вела далі під арку, за якою, якщо тільки вона не була обвалена, через кілька годин підйому він мав би дістатися до того незвіданого південного схилу, що виходив на безплідні пустирища і прокляті лавові поля. Коли внизу перед ним відкрився новий краєвид, він побачив, що ці місця значно дикіші і не такі гарні, як ті приморські краї, якими йому довелося досі мандрувати. Схил гори також змінився; тепер в ньому нерідко траплялися тріщини та печери, яких не було побіч прямої дороги, з якої він звернув. Деякі тріщини зяяли над головою, деякі — під ногами, і жодну з них було не під силу подолати людині. Повітря стало геть холодним, але за неймовірно важким сходженням він цього навіть не помічав. Його турбувало лише те, що атмосфера робилася дедалі розрідженішою, він навіть подумав, що, мабуть, оце і є причиною страху перед цим схилом, яким надихалися творці всіх тих абсурдних історій про нічвидів, звинувачуючи їх у зникненні скелелазів, що зривалися вниз із тутешніх небезпечних стежок. Ці почуті від мандрівників історії не надто його вразили, але про всяк випадок він прихопив із собою надійний кривий ятаган[64]. Усі інші думки блякли і відступали перед його прагненням побачити той різьблений лик, від якого може початися його шлях до богів на вершині незвіданого Кадата.

Нарешті, у страхітливому холоді верхніх шарів атмосфери, він вийшов просто до прихованого боку гори Нґранек і побачив у бездонних западинах внизу невеликі бескиди та незаймані обшири лави там, куди впав давній гнів Великих. Були і не зачеплені катастрофою землі, широкі рівнини на півдні; але то була пустка, на якій не виднілося ані оброблених ланів, ані жодного димаря на даху хатини, і, здавалося, вона не мала кінця-краю. З цього боку ніщо не вказувало на близькість моря, бо ж Оріаб — великий острів. Тут також зяяли чорні печери і дивні розколини, але до жодної з них було не дістатися. Над головою нависала величезна камінна брила, яка затуляла йому верхній краєвид, і Картер замислився, чи не стане для нього нездоланною ця перешкода. Перебуваючи в такій небезпечній ситуації на висоті багатьох миль над землею, де з одного боку була тільки порожнеча і смерть, а з іншого — пласка кам’яна стіна, він на мить пізнав той страх, який відлякує людей від прихованого схилу Нґранека. Він не міг повернутися назад, бо сонце вже хилилося до заходу. Якщо шляху нагору немає, тоді його тут, на горі, заскочить ніч, і світанок він навряд чи побачить.

Проте шлях нагору таки був, і він помітив його саме вчасно. Лише дуже досвідчений сновидець міг скористатися цими вузенькими сходинками, але Картеру цього було достатньо. Тепер, піднявшись на вершину майже прямовисної скелі, він з’ясував, що подальший підйом значно простіший, ніж шлях, яким він досі йшов, бо на смузі, де розтанув велетенський льодовик, зостався глинистий прохід, весь усіяний каменистими виступами. Ліворуч від нього з незнаних висот до невідомих глибин розверзлася непрохідна прірва, і там, на недосяжній для нього висоті, чорнів вхід у печеру. Проте з іншого боку гора піднімалася пологим схилом, так що там було навіть достатньо місця для того, щоб перепочити.

Судячи з холоду, Картер наближався вже до межі снігів, тож він звів погляд догори, сподіваючись побачити вершину, яка мала б сяяти над ним у призахідному промінні. І справді, далі незліченними тисячам футів тяглися сніги, а трохи нижче стримів кам’яний кряж, подібний до того, на який він допіру піднявся; він споконвіків нависав над скелею, чорніючи на тлі білої крижаної вершини. І, побачивши цей обрис, Картер затамував подих, а тоді гучно скрикнув і благоговійно вчепився у пощерблену стіну; ця ж бо титанічна скеля не зосталася неторканою, відколи на зорі світу її виліпила природа, а виблискувала у призахідному промінні червоним колосом вирізьблених і відшліфованих рис божественного лику.

Суворо і жахливо сяяло те обличчя, в палаючому промінні вечірнього сонця. Жодному розуму не судилося осягнути його розмірів, але Картер нараз зрозумів, що і жодній людині не під силу було його створити. То був бог, вирізьблений руками богів, і він, зверхній і могутній, дивився на шукача. Чутки стверджували, що цей лик вельми дивний, що його не сплутати з іншими, і, як побачив Картер, вони виявилися правдою; його продовгуваті розкосі очі, вуха з видовженими мочками, тонкий ніс і гостре підборіддя — все свідчило про те, що це раса не людей, а богів. Нажаханий, він усе дивився на ту незрівнянну і страхітливу велич, хоча саме це він і прагнув побачити, хоч саме цього він і шукав; бо у божественному обличчі було більше дивовижного, аніж можливо передати, і коли це обличчя перевершує розмірами найбільший храм, коли зустрічаєш його погляд, спрямований униз крізь присмеркове світло із таємничої тиші того верхнього світу, з темної лави якого у сиву давнину його вирізьбили божественні руки, відчуваєш настільки потужне зачарування, що перед ним годі встояти.

І до цього зачарування домішувався подив від того, що йому були знайомі ці риси; хоча він і мав намір обнишпорити увесь край снів у пошуках людей, риси яких вкажуть на їхнє божественне походження, однак тепер йому стало зрозуміло, що в цьому немає потреби. Власне, величне обличчя, вирізьблене на цій скелі, не було геть незнайомим, такі обличчя він часто бачив у тавернах порту Селефаїс, який лежить в Ут-Нарґаї за Танарійськими пагорбами, і править ним король Куранес, якого Картер колись знав наяву. Щороку моряки з такими самими обличчями припливали на темних кораблях із півночі, привозячи на продаж онікс, різьблений нефрит, золоте прядиво і маленьких червоних співочих пташок Селефаїса, і тепер було зрозуміло, що вони не хто інші, як напівбоги, яких він шукав. А отже, неподалік від їхнього краю і має лежати та холодна пустка, посеред якої стоїть незвіданий Кадат, де височіє оніксовий замок Великих. І шлях його пролягав до Селефаїса, ген далеко від острова Оріаб, і шлях його пролягав назад до Дайлет-Ліна, угору річкою Скай до мосту біля Ніра і далі, крізь зачаровані ліси зуґів, у яких йому належить повернути на північ крізь чарівні сади Украноса аж до позолочених шпилів Трана, де потрібно буде знайти галеон, що перевіз би його через Серенійське море.

А сутінки ставали все густішими, і велике різьблене обличчя у мороці виглядало ще суворішим. Ніч заскочила мандрівника на тій скелі; у темряві він не міг рухатися ні вгору, ні вниз, хіба стояти, тримаючись за камінь і дрижати від холоду на тому вузенькому виступі, аж поки не настане день, постійно молячись, щоб не заснути, щоб сон не розтиснув йому руки і він не впав з тієї запаморочливої висоти вниз, на щербаті скелі та гостре каміння ненависної рівнини. Засяяли зорі, але окрім них очі Картера бачили хіба чорну порожнечу; порожнечу, сповнену смертю, супроти поклику якої він міг хіба що чіплятися за каміння і якомога далі відступати від незримої межі. Останнім, що він побачив у сутінках, був кондор, який ширяв у повітрі неподалік від західного виступу скелі позаду нього, а тоді з клекотом кинувся геть, коли пролітав неподалік від печери, вхід до якої зяяв на недосяжній для Картера відстані.

Зненацька, не зронивши жодного звуку в цій темряві, чиясь рука нечутно зняла гравірований ятаган із Картерового пояса. А тоді знизу долинув його брязкіт об каміння. А між собою і Чумацьким Шляхом Картер побачив жахливі обриси якоїсь істоти — гидотно худої, з рогами, хвостом і перетинчастими крилами. Все більше і більше істот почали шугати вгорі, затуляючи зорі, наче ціла зграя гидотних потвор безшелесно вилетіла з тієї недоступної печери на крутосхилі скелі. Тоді немов холодна ґумова рука схопила його за шию, ще одна — за ногу, враз підняли його на незміриму висоту і понесли геть. Наступної миті зорі пощезли, і Картер зрозумів, що це були нічвиди.

Уже непритомного, вони затягли його до тієї печери і понесли страхітливими лабіринтами всередині гори. Спершу він інстинктивно борсався, але припинив, щойно вони послабили хват. Самі вони не видавали жодного звуку, навіть їхні перетинчасті крила не шурхотіли. Тіла почвар були страшенно холодними, мокрими та слизькими, Картеру були гидкими дотики їхніх кігтів. Невдовзі вони пірнули вниз, пролітаючи крізь страхітливі безодні, а навколо чувся лише мерзенний, запаморочливий посвист затхлого, могильного повітря; Картер відчував, як вони занурюються у нескінченну круговерть верескливого, демонічного шаленства. Він кричав знову і знову, але з кожним криком ці кігті все більше розтискалися, загрожуючи його відпустити. Тоді він побачив попереду якесь сіре світіння і зрозумів, що вони дісталися того глибинного світу підземних жахіть, про який оповідають хіба що туманні легенди, який освітлений лише блідими неживими вогниками, де мертве повітря насичене гнилизною і з розколин земного ядра здіймаються правічні тумани.

Нарешті ген унизу він угледів нечіткі обриси сірих, моторошних скель, які, наскільки він знав, можуть бути хіба що Верхів’ям Ток. Вони стриміли, гидотні й похмурі, у потойбічному присмерку безмежних глибин, які ніколи не бачили сонця; вищі, ніж може собі уявити людина, вони здіймалися, охороняючи жахливі долини, поточені мерзенними плазуючими бголами. Але Картер волів радше дивитися на них, аніж на своїх викрадачів, страхітливих і незграбних чорних істот із м’якою, масною шкірою, схожою на китову, огидними рогами, які загиналися досередини, кажанячими крилами, помахи яких не породжували жодного звуку, потворними чіпкими лапами і шипастими хвостами, що неспокійно хльоскали у повітрі. Що найгірше, вони не говорили, не сміялися і навіть не посміхалися, оскільки не мали облич, які могли б посміхатися, замість облич у них була просто безлика пляма. Вони летіли, тримаючи його в кігтях, та раз у раз лоскотали, бо саме так люблять чинити нічвиди.

Зграя спустилася нижче, і тепер звідусіль нависало сіре Верхів’я Ток, і одразу було видно, що жодної живої душі не зустріти на цьому голому, байдужому граніті, затопленому вічними сутінками. Ще нижче, куди не сягало навіть світло мертвотних вогнів, була либонь правічна чорнота порожнечі, з якої подекуди ґоблінами випиналися тонкі вершини. Невдовзі ті вершини розчинилися у далечині, і навколо не зосталося нічого, крім могутніх поривчастих вітрів, які несли у собі темряву найглибших проваль. Нарешті нічвиди приземлилися на вкриту чимось незрозумілим долівку, так, ніби вона була всіяна суцільним шаром кісток, і залишили Картера на самоті на цій чорній рівнині. Принести його сюди — це й було завданням нічвидів, які охороняють Нґранек, і виконавши його, вони нечутно полетіли геть. Картер спробував простежити напрямок їхнього лету, але нічого не розгледів, бо навіть Верхів’я Ток зникло з виду. Навколо нього була тільки пітьма, жах, тиша і кістки.

Тепер Картер знав напевне, що опинився у долині Пнат, де повзали і рили нори жахливі бголи; але він геть не знав, чого чекати, бо ніхто й ніколи не бачив бголів, та навіть не мав гадки, як вони виглядають. Бголи відомі лише з туманних чуток за шурхотом, який вони здіймають серед кістяних пагорбів, та ще за слизьким дотиком, який мало кому доводилося пережити. Їх неможливо побачити, бо живуть вони лише в темряві. Та Картер і не хотів бачити бголів, тож уважно дослухався до кожнісінького звуку, що поруч нього долинав з незнаних кістяних глибин. Навіть у цьому страхітливому місці він мав чіткий план порятунку, бо чутки про Пнат і його околиці були добре відомі чоловікові, з яким він колись нерідко спілкувався. Коротко кажучи, скидалося на те, що він опинився в тому місці, в яке всі упирі явного світу скидають залишки своїх бенкетів; якщо пощастить, він зможе тут надибати той могутній кряж, вищий навіть від Верхів’я Ток, який позначає край їхніх володінь. Купи кісток підкажуть йому, де шукати, а якщо він уже його знайде, то зможе попросити упирів, щоб ті спустили йому мотузяну драбину; хай як це дивно, але серед цих жахливих істот він мав певні своєрідні зв’язки.

Чоловік, якого він колись знав у Бостоні, — художник, що малював дивні картини у потаємній студії на стародавній лиховісній вуличці неподалік від кладовища, — навіть подружився з упирями і навчив Картера розуміти найпростіші фрази їхнього огидного шамкотіння і бурмотіння. Зрештою, цей чоловік зник і тепер Картеру чомусь здалося, що саме тут він зможе його знайти, і зараз уперше за весь час свого перебування у світі снів він заговорив англійською, мовою його тьмяного життя наяву. Хай там як, а Картер відчував, що йому вдасться переконати якогось упиря вивести його із Пнату; та й краще вже зустріти упиря, якого ти принаймні можеш розгледіти, аніж невидимого бгола.

Тож Картер брів крізь темряву, переходячи на біг, коли йому здавалося, що він чує якийсь шурхіт серед кісток під ногами. Одного разу він наштовхнувся на каменистий схил і збагнув, що це підніжжя одного з Верхів’їв Ток. Почувши страхітливе шурхотіння і гуркіт у далекій височині, він упевнився, що натрапив на кряж упирів. Однак Картер сумнівався, що його почують за стільки миль, а тоді усвідомив, що у внутрішнього світу — свої закони. Поки він отак міркував, його вдарила кістка, що впала згори, судячи з ваги — череп. Таким чином зрозумівши, наскільки він близько до цього хребта, Картер підвів голову і, наслідуючи окрики упирів, верескнув так гучно, як лише міг.

Звуки линули повільно, тож минув деякий час, перш ніж він почув якесь бурмотіння. Але зрештою відповідь пролунала, і йому сказали, що зараз скинуть мотузяну драбину. Очікування було страшенно виснажливим, бо ж він і гадки не мав, що на той його крик могло посунути до нього крізь купи кісток. І справді, невдовзі він таки почув поблизу тихе шарудіння. Звук усе наближався, тож Картер відчував усе більший неспокій; йому не хотілося, аби щось змусило його зрушити з того місця, куди йому мають скинути драбину. Зрештою напруга стала просто нестерпною, він уже майже піддався паніці і збирався кинутися геть, коли почув, як щось впало на купку кісток. То була драбина — якусь хвилину Картер згаяв, намацуючи її у пітьмі, а тоді міцно за неї вхопився. Проте той, інший звук нікуди не подівся, він переслідував його навіть під час підйому по драбині. Він уже встиг піднятися на добрих п’ять футів над землею, як шурхотіння внизу раптом погучнішало, а коли він здолав приблизно десять футів, щось знизу почало розхитувати драбину. На висоті п’ятнадцяти, а то й двадцяти футів Картер відчув, як щось, звиваючись і вигинаючись, повзло по його лівому боці, і відчайдушно подерся вгору, намагаючись втекти від нестерпних дотиків цього гидкого жирного бгола, якого не може побачити жодна людина.

Чотири години він дерся вгору, у нього тремтіли руки, а долоні пообдиралися до крові, аж ось угорі знову завидніли сірі могильні вогні та вершини Току. Нарешті високо над ним окреслився рятівний край великого кряжу упирів, прямовисної стіни якого він поки не міг роздивитися; ще через кілька годин він розгледів обличчя, яке зацікавлено дивилося на нього з того схилу вниз, наче ґорґулія на соборі Паризької Богоматері. Від цього видива у нього все замлоїлося і він ледь не розчепив руки, але вже за мить зміг себе опанувати; якось його зниклий друг Річард Пікман познайомив його з упирем, тож для нього не стали несподіванкою ці собачі риси, неоковирну фігуру та інші характерні особливості, про які краще не згадувати. Тож, коли та страхітлива почвара витягла його із запаморочливої порожнечі урвища, він зберіг цілковите самовладання і навіть не закричав від вигляду напівзогнилих решток чи купки упирів, які навіть не припинили жувати, втупивши у нього свої зацікавлені погляди.

Картер опинився на залитій тьмяним світлом рівнині, ландшафт якої був позначений лише величезними кам’яними брилами і дірами нір. Загалом упирі поводилися цілком пристойно, хоча й один з них спробував його куснути, а ще декілька розчаровано відзначили його худорбу. Ввічливо бурмочучи їхньою мовою, він розпитав їх про свого зниклого друга і з’ясував, що той став доволі шанованим упирем і мешкає у безоднях поруч із явним світом. Зеленуватий підстаркуватий упир запропонував Картерові провести його до нинішньої оселі Пікмана, тож, незважаючи на природну відразу, він вирушив услід за потворою до просторого лазу і година за годиною, грузнучи у смердючому багні, рачкував услід за ним крізь пітьму. Зрештою вони вилізли на присмеркову рівнину, всіяну дивними земними реліктами — старими могильними плитами, потрощеними урнами і гротескними фрагментами пам’ятників, — і Картер із якимось щемом у серці збагнув, що від початку своєї подорожі він ще жодного разу настільки не наближався до реального світу, відколи спустився сьомастами східцями з вогняної печери до Брами Глибокого Сну.

Там, на надгробкові 1768 року, викраденому з цвинтаря Ґранарі,[65] що у Бостоні, сидів упир, колись знаний як художник Річард Аптон Пікман. Він був голий, мав схожу на ґумову шкіру і набув уже настільки виразних упирячих рис, що в ньому важко було розпізнати колишню людину. Проте він усе ще трохи пам’ятав англійську, тож сяк-так міг порозумітися з Картером односкладовими словами, а інші упирі час від часу допомагали йому, бурмочучи щось своєю говіркою. Коли він зрозумів, що Картер хоче дістатися до зачарованого лісу, а звідти — до Селефаїса в землях Ут-Нарґаї за Танарійськими пагорбами, то, здавалося, завагався, оскільки упирі сущого світу не мають справ із цвинтарями горішнього світу снів (окрім, хіба, перетинчастолапих вампірів, якими аж кишать мертві міста), і багато що відділяє їхній край від зачарованих лісів, зокрема і жахливе королівство ґуґів.

То ґуґи, волохаті та велетенські, колись звели кам’яні кола у тому лісі та приносили дивні жертви Іншим Богам та повзучому хаосові Ньярлатотепу, аж поки однієї ночі чутки про їхні збочення і мерзоту досягли вух земних богів, і ті прогнали їх до підземних печер. Зараз лише величезна кам’яна ляда із залізним кільцем посередині сполучає бездонні оселі земних упирів із зачарованим лісом, і ґуґи не наважуються її відчиняти, остерігаючись прокляття. Немислимо, щоб смертний сновидець проминув їхній край і вийшов назовні крізь ті двері, бо ж смертний сновидець — то їхній колишній харч, поміж них ще й досі гуляють легенди про те, які чудові ті сновидці на смак, навіть незважаючи на те, що через це вигнання їхній раціон обмежився ґастами, тими мерзенними створіннями, які гинуть на світлі, мешкають у підземеллях Зіна і стрибають на довгих задніх лапах, наче кенгуру.

Тож упир, який колись був Пікманом, порадив Картерові або вийти з цієї безодні в Саркоманді, мертвому місті, що розкинулося в долині під плоскогір’ям Ленґ, де порослі селітрою чорні сходи, які охороняють крилаті діоритові леви, ведуть із царства сну до ще глибших безодень, або через кладовище повернутися до сущого світу, розпочавши свою мандрівку від самого початку — сімдесятьма східцями дрімоти униз до вогненної печери, а тоді сімома сотнями сходинок крізь Браму Глибокого Сну до зачарованого лісу. Проте цей варіант для Картера не годився; він нічого не знав про шлях від плоскогір’я Ленґ до Ут-Нарґаї, ще менше він хотів прокидатися, боячись забути все, про що він уже дізнався у своєму сні. Якби він раптом забув ті високородні, богоспоріднені обличчя моряків із півночі, які торгували оніксом у Целефаїсі, це обернулося б катастрофою для його пошуків, вони-бо доводяться богам дітьми і чи не єдині можуть вказати шлях до холодної пустки і Кадата, на якому живуть Великі.

Після тривалих суперечок упирі згодилися провести свого гостя за велику стіну королівства ґуґів. Існувала невелика ймовірність того, що Картер зможе непоміченим прослизнути крізь те присмеркове царство круглих кам’яних веж, коли велети сито хропітимуть у своїх домівках, і зможе дістатися до центральної вежі, позначеної символом Кот, східці всередині якої ведуть прямісінько до ляди, за якою починається чарівний ліс. Пікман навіть погодився виділити йому трьох упирів із важелем, витесаним з могильного каменя, щоб ті допомогли йому відчинити кам’яні двері, — тим паче, що зуґи чомусь страшенно бояться упирів, так що нерідко самі тікають із власних цвинтарів, коли бачать, як ті на них бенкетують.

А ще він порадив Картерові і самому прикинутися упирем: зголити бороду, яка у нього відросла за цей час (бо всі упирі безбороді), вивалятися голяка у багнюці, щоб шкіра набула відповідного вигляду, навчитися їхньої дещо незграбної ходи, несучи свій одяг у вузлику, наче щойно викопаний з могили делікатес. Вони пройдуть до міста ґуґів — яким, власне, і обмежується їхнє королівство — прямою норою, що виходить на цвинтар неподалік від отієї самої вежі Кот. Проте слід стерегтися великої печери поблизу цвинтаря, бо то — вхід у підземелля Зіна, де жорстокі ґасти постійно напоготові, вони завжди видивляються мешканців горішніх безодень, які на них полюють. Ґасти намагаються виходити на поверхню, лише коли ґуґи сплять, а полюють вони і на ґуґів, і на упирів, бо не можуть їх розрізнити. Вони настільки примітивні, що пожирають навіть одне одного. У одному з найвужчих проходів підземель Зіна ґуґи виставляють чатових, але ті нерідко засинають, тож їх часто запопадає зграя ґастів. Хоч ґасти і не зносять денного світла, вони можуть годинами перебувати у сірому мороці безодень.

Тож нарешті Картер поповз нескінченними норами у супроводі трьох упирів, які з кладовища Чартер-стріт, що у Салемі[66], несли чорний сланцевий надгробок полковника Неємії Дербі, який упокоївся 1719 року. Коли вони знову вийшли у присмеркове світло, то опинилися в пралісі порослих лишайниками монолітів, які здіймалися вгору, аж доки сягало око, і служили скромними надгробками ґуґів. Праворуч від лазу, яким вони сюди дісталися, за нескінченними рядами монолітів, відкривався безмежний краєвид циклопічних круглих веж, які тягнулися у сіру височінь підземного світу. То було величне місто ґуґів, де висота дверей сягала тридцять футів. Упирі часто сюди приходили, бо ціла їхня зграя майже рік могла харчуватися мертвим ґуґом, і навіть попри небезпеку, їм легше поїдати ґуґів, аніж тривожити людські могили. Тепер Картер зрозумів, що то за велетенські кістки раз по раз траплялися йому в долині Пнат.

Просто попереду, одразу за кладовищем, здіймалась прямовисна скеля, біля підніжжя якої зловісно зяяла велетенська печера. Упирі порадили Картеру триматися від неї якнайдалі, бо то був вхід до проклятих підземель Зіна, у пітьмі яких ґуґи полюють на ґастів. І направду, це застереження швидко справдилося; один із упирів став наближатися до веж, щоб перевірити, чи й справді ґуґи вже поснули, як у темряві того величезного входу зблиснула пара жовтаво-червоних очиць, тоді ще одна — отже, ґуґів стало менше на одного вартового, а нюх ґастів і справді був неймовірно гострий. Тож упир повернувся до лазу і застеріг своїх товаришів, наказавши їм мовчати. Найкраще було не заважати ґастам, до того ж ті мали б невдовзі відступити, бо ж їх мала неабияк виснажити сутичка з ґуґом у тих темних підземеллях. За мить у сірий присмерк вистрибнуло щось розміром із невеликого коня, і Картера мало не знудило від вигляду тієї мерзенної потвори, обличчя якої дивовижно нагадувало людське, незважаючи на те, що йому бракувало носа, чола та інших істотних деталей.

Тут із печери вистрибнули ще три ґасти, приєднавшись до свого товариша, а упир тихенько прошепотів Картеру, що відсутність на їхніх тілах бойових шрамів — то поганий знак. Схоже на те, що вони навіть не вступали в сутичку з ґуґом-чатовим, а просто прослизнули повз нього, поки він спав, тож їхні сила і лють ще не знайшли виходу, і не знайдуть, аж поки вони не вполюють якусь жертву. Було безмежно гидко спостерігати за тими мерзотними, непропорційними тварюками, до того ж невдовзі їх ще побільшало, і ось довкола снували уже п’ятнадцять потвор, немов кенгуру вистрибуючи в сірому мороці, серед якого здіймалися титанічні вежі та моноліти, але ще гидкіше було слухати, як вони спілкуються, ніби кашляючи і хриплячи одне до одного. І все ж хай якими жахливими вони були, те, що геть несподівано услід за ними вилізло із печери, їх перевершило.

Спершу з’явилася добрих два з половиною фути завширшки лапа зі страхітливими пазурами. За нею — інша лапа, а далі — вкрита чорною шерстю гігантська рука, з якої, власне, на коротких зап’ястях і росли ці лапи. Тоді зблиснули два рожеві ока і з’явилася величезна, як добра діжка, голова розбудженого вартового. З кожного боку на два дюйми випиналися очі, прикриті порослими щетиною кістяними наростами. Але найжахливішим у цій голові був рот. З нього стирчали здоровенні жовті ікла, а сам він починався ще на вершечку чола і відкривався вертикально, замість горизонтально.

Та перш ніж бідолашний ґуґ устиг вилізти з печери і підвестися на всі двадцять футів свого зросту, кровожерні ґасти вже накинулися на нього. На якусь мить Картер злякався, що той закричить і підніме на ноги всіх своїх одноплеменців, але упир так само тихо пояснив йому, що ґуґи не мають голосу, а спілкуються одне з одним лише мімікою. Битва, яка розгорілася, була направду страхітлива. Люті ґасти зусібіч наскакували на поваленого ґуґа, терзаючи його плоть своїми писками, смертельно калічачи гострими твердими ратицями. Увесь час вони радісно кашляли, а час від часу, коли величезна вертикальна паща таки діставала когось із них, гучно скрикували — шум цієї битви неминуче перебудив би все поснуле місто, якби чатовий не ослаб і боротьба не перемістилася углиб печери. Там гуркіт невдовзі майже зовсім стих, і лише зловісне відлуння сповіщало про те, що боротьба все ще триває.

Тоді найбільш сторожкий із упирів подав знак іншим, і Картер услід за трійцею заглибився у праліс монолітів, ступивши на темні моторошні вулички жахливого міста, в якому, аж доки сягало око, у височінь здіймалися округлі вежі з циклопічних каменів. Вони мовчки пробиралися кам’яною бруківкою, лише іноді з огидою здригаючись від приглушеного похропування, що долинало з-поза величезних чорних дверей і повідомляло про те, що всі ґуґи сплять. Стривожені тим, що час сну добігав кінця, упирі перейшли на біг, але навіть у цьому дорога була неблизькою, бо відстані у місті велетів вимріюються не так, як у сущому світі. Проте нарешті вони вийшли на відкритий простір перед вежею, більшою за інші, велетенський вхід до якої позначав вибитий на камені монструозний символ, сам вигляд якого змушував тремтіти, навіть без розуміння його значення. Це була центральна вежа, запечатана знаком Кот, з величезними кам’яними сходами, які губилися в мороці і вели до горішнього краю снів та чарівного лісу.

Тоді почалося нескінченне сходження вгору, у непроглядну темряву; величезні розміри сходинок, заввишки мало не з ярд, витесаних для ґуґів, робили цей підйом майже неможливим. Картер навіть приблизно не уявляв, скільки їх там було, бо вже невдовзі так виснажився, що спритні й невтомні упирі змушені були допомагати йому підніматися. На всьому шляху над ними дамокловим мечем нависала загроза викриття і гонитви; хоча жоден ґуґ і не наважиться підняти кам’яну ляду, що веде до лісу, остерігаючись прокляття Великих, проте самої вежі та східців ці перестороги не стосуються, а ґастів, які намагаються втекти, нерідко переслідують аж до самісінького верху. У ґуґів настільки гострий слух, що коли місто прокинеться, їхні вуха вловлять навіть шум кроків чи шурхіт рук об камінь, а тренованим у полюваннях на ґастів у підземеллях Зіна та наділеним здатністю бачити в темряві велетам, звісно, не знадобиться багато часу, щоб наздогнати свою значно меншу і куди повільнішу жертву на цих циклопічних сходах. А ще більше пригнічувало усвідомлення того, що вони навіть не почують погоні, якщо така буде, і що переслідувачі з’являться цілком раптово, просто виринуть із темряви позаду них. І тут не врятує навіть звичний страх ґуґів перед упирями — тільки не в місці, де перевага буде цілковито на боці ґуґів. До того ж залишалася загроза з боку тих хижих і мерзенних ґастів, які, поки ґуґи спали, нерідко залазили до вежі. Якщо вони довго спатимуть, а ґасти, впоравшись із чатовим, невдовзі повернуться з тієї печери, то, безперечно, відчують запах Картера та упирів — в такому разі, мабуть, навіть краще загинути в пащі ґуґа.

А потім, після безконечного підйому, із пітьми над ними долинуло покашлювання, і зненацька події стали розвиватися вельми зловісно й непередбачувано. Очевидно було, що якийсь ґаст, можливо навіть не один, забрів до цієї вежі ще до того, як надійшов Картер зі своїми поводирями; було так само зрозуміло, що їх невдовзі помітять. Після секунди вагань упир, який ішов на чолі гурту, притиснув Картера до стіни і вишикував двох своїх одноплеменців настільки, наскільки це було можливо, підійнявши старий надгробок для нищівного удару на випадок, якщо з’явиться ворог. Упирі добре бачать у темряві, тож їхній гурт був у значно кращому становищі, аніж міг би опинитися Картер, якби мандрував сам. Наступної миті почулося цокання ратиць об каміння, і стало ясно, що принаймні одна потвора бігла вниз сходами, тож упирі підняли свою зброю, приготувавшись завдати удару. Майже одразу у темряві спалахнули два жовтаво-червоні ока, і окрім копит почулося важке дихання ґаста. Щойно він опинився біля тієї сходинки, на якій стояли упирі, вони з нелюдською силою торохнули його старовинним надгробком, так що далі пролунав лише короткий виск і важкий видих, перш ніж жертва важко впала на камінь. Скидалось на те, що тут була тільки одна потвора, і, ще якусь хвилю повслухавшись у темряву, упирі подали Картерові знак знову рушати вперед. Вони, як і раніше, збиралися допомагати йому; він тільки полегшено зітхнув, полишивши місце сутички, де зосталося валятися тіло ґаста, невидиме у підземній пітьмі.

Нарешті упирі разом зі своїм супутником спинилися, і Картер зрозумів, що вони вже досягли кам’яної ляди. Годі було й сподіватися на те, щоб її вдалося скинути, але упирі збиралися її трохи підняти і в щілину просунути надгробок, так, щоб Картер зміг пролізти. Самі ж вони мали намір знову спуститися і повернутися крізь місто ґуґів, оскільки були надзвичайно спритні, але не знали наземної дороги до примарного Саркоманда з його брамою в безодню, яку вартували леви.

Упирі з усіх сил вперлися в камінь ляди над головою, а Картер допомагав їм, як тільки міг. Вони вирішили, що виступ над горішньою сходинкою — саме те, що їм потрібно, і напружили свої насотані протиприродною їжею м’язи. За кілька секунд досередини проникла вузенька смужка світла, і Картер, якому й доручили це завдання, просунув крізь щілину край стародавнього надгробка. Тепер їм доводилося докладати всіх зусиль, щоб розширити щілину, але справа просувалася дуже й дуже повільно, до того ж вони мусили знову й знову починати все із самого початку щоразу, коли не вдавалося повернути плиту і розширити прохід.

Раптом унизу на східцях почувся якийсь шум, що стократ посилив їхній відчай. Це був лише стукіт ратиць ґаста, чиє тіло покотилось униз східцями, але незалежно від того, якою була причина падіння тіла, вона викликала тривогу. А відтак, пам’ятаючи про підступність ґуґів, упирі з новими силами взялися за плиту і швидко підняли ляду так високо, що змогли утримувати її, поки Картер просовував туди плиту для забезпечення достатньо широкого проходу. Тоді вони допомогли Картерові вилізти, дозволивши йому стати на їхні плечі, щоб видертися нагору, і притримуючи його ноги, коли він уже вчепився руками у благословенну землю горішнього краю снів. За мить вони і самі повилазили нагору, вибивши за собою надгробок і зачинивши ляду, бо знизу вже почулося чиєсь важке сопіння. Завдяки прокляттю Великих жоден ґуґ ніколи не вийде крізь цей прохід, тож із відчуттям безмежного полегшення і неймовірним бажанням відпочити Картер простягнувся просто на гротескних грибах зачарованого лісу, а його поводирі влаштувалися поблизу в позах, у яких зазвичай відпочивають упирі.

Хай яким незвичним був той зачарований ліс, що ним Картер колись давно вже проходив, тепер він видавався йому благословенним небесами порівняно з прірвами, які зосталися позаду. Навколо них не було ані душі, бо налякані зуґи позамикали свої двері, і Картер вирішив поцікавитися в упирів про їхній подальший маршрут. Повертатися через вежу було б надто ризиковано, але і горішній світ їх не надто приваблював — надто ж коли з’ясувалося, що їм доведеться зустрітися з жерцями Нашта і Каман-Та у печері вогню. Зрештою, вони вирішили повертатися крізь Саркоманд і його браму безодень, хоча ніхто з них не знав, як туди дістатися. Картер пригадав, що те місце лежить у долині біля Ленґа, пригадав також, що у Дайлет-Ліні йому траплявся моторошний косоокий старий купець, про якого подейкували, що він вів торгівлю на Ленґу. Тож він порадив упирям відшукати Дайлет-Лін, пройшовши рівнинами до Ніра та Скай, а далі рушити униз за течією до гирла річки. Порішивши на цьому, вони ухвалили не марнувати часу, бо все густіші сутінки обіцяли попереду цілу ніч мандрів. Картер потиснув лапи тим гидотним істотам, дякуючи їм за допомогу, і переказав із ними вітання тій істоті, яка колись давно була Пікманом; і все ж він полегшено зітхнув, коли вони пішли. Все-таки упир — це упир, з нього навіть у найкращому випадку кепський попутник. Після цього Картер відшукав лісове озеро, в якому змив із себе бруд низинної землі, а тоді нарешті вбрався у свій старий одяг, який він обережно ніс цілу дорогу.

У страхітливому пралісі велетенських дерев запала ніч, але завдяки фосфоресцентному світінню можна було так само легко подорожувати, як і вдень; Картер негайно вирушив добре знайомим шляхом до Целефаїса, що в Ут-Нарґаї за Танарійськими пагорбами. Уже в дорозі він подумав про зебру, яку цілу вічність тому залишив припнуту до ясена біля підніжжя Нґранека у далекому Оріабі. Цікаво, чи збирачі лави відпустили її. Ще він замислився, чи доведеться йому коли-небудь повернутися до Багарни і заплатити за зебру, яку вночі щось убило серед тих давніх руїн на узбережжі Ята, і чи згадає його старий корчмар. Отакі думки крутилися в нього в голові, коли він дихав нічним повітрям віднайденого горішнього світу снів.

Аж тут його зупинив звук, що долинав із великого дуплистого дерева. Він обійшов велике кам’яне коло, бо саме зараз йому не дуже хотілося розмовляти із зуґами, але, судячи зі знайомого белькотіння, що чулося з дерева, там засідала велика рада. Наблизившись, він розібрав кілька голосів, які напружено і палко про щось сперечалися; Картера неабияк зацікавила ця дискусія. На зборищі зуґів обговорювалася майбутня війна з котами. А все через те, що не повернувся загін, який вирушив услід за ним до Ултара, — насправді ж їх просто справедливо покарали за те, що ті збиралися вчинити. Цей похід визрівав уже давно; тепер же, впродовж одного місяця, воїнство зуґів кількома раптовими атаками мало завдати удару по всьому пухнастому котячому племені, захоплюючи зненацька цілі їхні загони, щоб не дати жодного шансу міріадам котів Ултара мобілізувати сили. Так планували зуґи, і Картер збагнув, що, перш ніж вирушати далі, він мусить їм завадити.

Тож Рендольф Картер тихенько прослизнув на узлісся й кинув котячий клич понад залитими місячним сяйвом рівнинами. І велика стара кішка у хатинці неподалік підхопила той клич і послала його далі, за багато ліг через рівнини, до великих і малих вояків, до чорних, сірих, мурих і плямистих; цей клич відлунив у Нірі та за річкою Скай, сягнувши Ултара, і численні ултарські коти хором підхопили його і стали шикуватись у похідні колони. На їхнє щастя, місяць ще не зійшов, тож усі коти були на землі. Прудко і безгучно пересуваючись, вони кинулися від кожнісінького коминка і з кожного даху, вливаючись у величезне хутряне море на рівнинах, які оточували ліс. Картер привітав їх, і після того, що він набачився, після тих, із ким він перебував у безоднях, вигляд цих вишуканих, граційних котів вельми його втішив. Він радо зустрів свого поважного друга, який колись його визволив, що був тепер на чолі ултарського воїнства, — його лискучу шию оперізував комірець, засвідчуючи його сан, а вуса войовничо стовбурчилися. А ще приємнішим було те, що молодшим лейтенантом у цій армії служив жвавий молоденький котик, який виявився тим самим кошеням з готелю, якому Картер налив повне блюдце густих вершків того давнього ранку в Ултарі. Тепер він став сильним і перспективним котом, який замуркотів, потиснувши своєму другові руку. Його дід сказав, що йому добре ведеться у війську і що після ще однієї успішної кампанії він зможе розраховувати на підвищення до капітана.

Картер негайно змалював загрозу, яка нависла над усім котячим родом, і у відповідь зусібіч почув глибоке вдячне муркотіння. Порадившись із генералами, він розробив план раптового нападу, який передбачав марш-кидок до місця наради зуґів та одночасну атаку на інші їхні відомі цитаделі; завдати несподіваного удару на випередження і змусити їх прийняти котячі умови капітуляції, перш ніж вони мобілізують свою армію вторгнення. Тож, не гаючи ані хвилини, величезне море котів заповнило зачарований ліс та оточило дерево нарад і велике кам’яне коло. Коли ворог побачив прибулих, бурмотіння переросло в панічні зойки. Допитливі брунатні зуґи майже не чинили опору. Вони побачили, що їх переграли, і всі їхні помисли миттю перейшли від думок про помсту до думок про те, щоб узагалі вціліти.

Половина котів сіла колом, оточивши полонених зуґів і залишивши з одного боку лише вузенький прохід, яким приводили все нових і нових полонених, захоплених котами в інших частинах лісу. Вони детально обговорили умови капітуляції, попросивши Картера бути тлумачем, і порішили на тому, що зуґи зостануться вільним плем’ям, якщо стануть васалами котів і щорічно сплачуватимуть їм велику данину тетерками, куріпками і фазанами із менш магічних частин свого лісу. Дванадцятьох молодих зуґів зі шляхетних родів забрали заручниками до Храму котів в Ултарі, а переможці ще раз наголосили, що зникнення котів на кордонах угідь, які належать зуґам, матимуть для останніх катастрофічні наслідки. Погодивши всі умови, коти розімкнули свої лави і дозволили зуґам безперешкодно вислизнути назад, до своїх домівок, що вони негайно й зробили, повсякчас озираючись.

Тоді старий генерал запропонував Картерові супровід до будь-якої землі, побоюючись, щоб зуґи, бува не захотіли зігнати на ньому злість і досаду за цю військову поразку. Він радо пристав на пропозицію — не тільки через гарантію безпеки, а ще й тому, що йому просто подобалося вишукане котяче товариство. Тож, у супроводі веселого і грайливого полку, з почуттям виконаного обов’язку, Рендольф Картер гордо крокував зачарованим і сяйливим лісом титанічних дерев, балакаючи про свої пошуки зі старим генералом та його внуком, інші ж коти радо вистрибували довкола чи ганялися за опалим листям, яке кружляло на вітрі над порослим грибами лісовим покривом. Старий кіт сказав, що йому чимало доводилося чути про незнаний Кадат серед холодної пустки, але він гадки не має, де його шукати. Що ж до чарівливого присмеркового міста, то про нього він навіть не чув, хоча радо поділиться з Картером усім, що дізнається корисного.

Він розказав Картерові кілька паролів, страшенно важливих серед котів країни снів, а ще дуже радив йому звернутися до старого котячого вожака у Селефаїсі, куди той зараз і прямував. Той старий кіт, якого Картер навіть трохи знав, був статечним мальтійцем, надзвичайно впливовим у будь-якій справі. На світанку мандрівники дісталися узлісся, і Картер тепло попрощався зі своїми друзями. Молоденький молодший лейтенант, якого він востаннє бачив іще маленьким кошеням, ішов би за ним і далі, якби йому не заборонив старий генерал. Суворий патріарх зауважив, що його обов’язок — іти туди, куди прямує його плем’я та армія. Тож Картер наодинці вирушив золотими полями, які таємниче простягалися обабіч порослої вербами річки, а коти повернулися назад до лісу.

Мандрівник чудово знав ті порослі садами землі, що пролягали між лісом та Серенерійським морем, і весело чимчикував уздовж осяйної річки Укранос, яка позначала його маршрут. Сонце підбивалося вгору над пологими пагорбами, на яких між лугами раз у раз виростали гаї, відтіняючи кольори тисяч квіток, якими поросли пагорби і байраки. Ці землі були оповиті серпанком благодаті, оскільки їм діставалося трохи більше сонця, ніж будь-якій місцині на землі, і вони чули таку дзвінку літню музику птаства і бджіл, як ніде інде; тож він ішов тут, немов крізь казку, переживаючи радощі й зачудування, яких не знав ніколи раніше.

До полудня Картер досяг яшмових терас Кірану, найнижчі схили яких збігали до берега, утворюючи підмурок для того прекрасного храму, до якого раз на рік у золотому паланкіні прибуває король Ілек-Вад зі своїх далеких земель у присмерковому морі, щоб вознести молитву богові Украноса, який співав йому, коли той іще молодим мешкав у хатинці на його березі. Той храм увесь із яшми, і він займає цілий акр разом із садами, сімома гостроверхими вежами, а також внутрішнім святилищем, в якому крізь приховані канали річка знаходить вхід під землю і бог м’яко співає у ніч. Не раз місяцю доводилося чути ті співи, коли він лив своє сяйво на сади, тераси і шпилі; але чи справді та музика — спів бога, чи просто наспіви таємничих жерців, не може сказати ніхто, крім самого короля Ілек-Вада, бо ж лише він заходив до храму, лише він бачив жерців. Зараз же, в цю дрімотну пору, той прикрашений витонченим різьбленням храм стояв німотний, тож, ідучи у світлі чарівного сонця, Картер чув лише жебоніння великого струмка, та ще цвірінчання птахів і дзижчання бджіл.

Усе пообіддя мандрівник ішов запашними лугами, оточеними пологими прибережними пагорбами, на яких виднілися криті рогозою мирні хатинки та різьблені з яшми і хризоберилу вівтарі на честь улюблених тут богів. Іноді він підходив до самого берега Украноса і насвистував щось веселим переливчастим рибкам, що гралися у його кришталевій чистій воді, іноді спинявся серед заростей очерету і під його шепотіння вдивлявся у величний темний ліс на протилежному березі, на якому дерева підступали впритул до води. Колись, у попередніх своїх снах, він не раз бачив, як чудернацькі буопоти сором’язливо виходили з лісу, щоб напитися води, але зараз жодного з них не було видно. Нараз він спинився, спостерігаючи, як хижа риба, вистрибнувши з води, схопила пташку-рибалку, приманивши ту своєю яскравою лускою, що спокусливо поблискувала на сонці, — вона схопила пташку за дзьоба своїм величезним ротиськом і затягла відважну мисливицю під воду.

Ближче до вечора він піднявся на спадистий порослий травою схил і побачив, як просто перед ним у промінні західного сонця палає тисяча позолочених шпилів Трана. Неймовірно високими здавалися алебастрові мури того дивовижного міста, які здіймалися вгору на недосяжну височінь, вирубані із суцільного каменю, — ніхто не знає, як і ким, бо вони старіші, ніж сама пам’ять. А все ж, хай якими високими були ці стіни, з їхньою сотнею воріт та двома сотнями торет[67], вежі всередині цих стін, білосніжні під золотими шпилями, були ще вищими; з рівнини, що оточувала місто, люди бачили, як вони стрімко здіймаються в небо, інколи сліпучо білі, інколи ховаючи свої верхівки у клубах хмар і туманів, а іноді, коли хмари слалися нижче, їхні шпилі незатьмарено сяяли понад імлою. А там, де брами Трана виходять на річку, стоять мармурові причали, ледь похитуються на хвилях заякорені ґалеони із прикрашених різьбленням кедра і каламандра[68], і дивні бородаті моряки сидять на діжах і паках, помережаних ієрогліфами далеких країв. Під мурами міста розкинулися ферми — маленькі хатинки куняють поміж невеличких пагорбів, а серед струмків та садів звиваються вузькі путівці з численними кам’яними місточками.

Картер ішов цими квітучими землями у надвечір’ї і бачив, як від річки до чарівних золотих шпилів Трана підповзають сутінки. І в годину смеркання він підійшов до південної брами, де його спинив чатовий у червоному однострої і зажадав від нього переповісти три неймовірні сни, на доказ того, що він — сновидець, гідний ходити крутими таємничими вуличками Трана і прогулюватися базарами, на яких продавався крам з прикрашених різьбленнями ґалеонів. І, задовольнивши волю чатового, Картер увійшов до казкового міста; шлях пролягав крізь настільки широкий мур, що брама здавалася тунелем, а далі подався звивистими і плутаними вуличками, які зміїлися поміж небосяжних веж. Крізь заґратовані й обрамовані балконами віконечка лилося світло, а з внутрішніх двориків, в яких дзюрчали мармурові водограї, вкрадливо линули звуки лютень і панфлейт. Картер знав дорогу і одразу рушив темнішими вуличками у напрямку річки, де у старій приморській таверні сиділи знайомі йому з безлічі інших снів капітани і моряки. Там він оплатив свій проїзд до Селефаїса на величному зеленому галеоні, там же й заночував, маючи перед тим серйозну розмову із вельми поважним котом, що мешкав у тій таверні; сидячи перед велетенською піччю, той сонно кліпав і снив давніми війнами та забутими богами.

Вранці Картер піднявся на борт галеона, що відпливав до Селефаїса, і сів на носі судна, спостерігаючи, як матроси віддають швартові, рушаючи у плавання до Серенерійського моря. На багато ліг попереду простягалися береги, які нічим не відрізнялися від тієї місцини, на якій стояв Тран: на віддалених пагорбах тут і там здіймалися невеличкі храми, ближче до берега під гостроверхими червоними дахами дрімали села, порозкидавши на осонні рибальські перемети. Ні на мить не забуваючи про мету своїх пошуків, Картер докладно розпитував усіх моряків про тих, кого їм доводилося зустрічати у тавернах Селефаїса, цікавлячись іменами та звичками дивних людей із продовгуватими розкосими очима, вухами з видовженими мочками, тонкими носами і гострими підборіддями, які припливали з півночі на темних кораблях і продавали онікс, взамін купуючи різьблений нефрит, золоте прядиво і маленьких червоних співочих пташок Селефаїса. Моряки небагато знали про цих людей — хіба те, що вони неговіркі і викликають у людей благоговіння.

Їхня країна, яка лежить дуже далеко, називається Інґанок, і мало хто наважувався туди мандрувати, бо то був крижаний край вічних сутінків, який, казали, розташований неподалік від жахливого Ленґа, хоча з того боку, де, припускали, має бути Ленґ, височіли непрохідні гори, тож ніхто не міг сказати напевне, чи там і справді є те страшне плоскогір’я, на якому стоять жахаючі кам’яні села і монастирі, про які не варто згадувати, чи ці чутки були породжені просто страхом, який ночами навідував лякливих людей, коли ті височенні, непрохідні стрімчаки чорніли супроти низького місяця. Звісно, до Ленґу можна було дістатися з різних океанів. Що ж до інших кордонів Інґанока, то тут моряки не могли сказати нічого певного, так само як і про холодну пустку та незвіданий Кадат — про них вони не чули нічого, крім, хіба, кількох непевних поголосків. А про чудесне присмеркове місто, яке шукав Картер, вони й взагалі нічого не знали. Тож мандрівник більше нічого не розпитував у них про ті далекі землі, вирішивши зачекати до тієї пори, коли він зможе поговорити з тими дивними людьми із холодного Інґанока, повитого вічною сутінню, які доводяться ріднею богам, чиї кам’яні риси вирізьблено на схилі Нґранека.

Уже коли день стояв у розпалі, галеон дістався до відгалуження річки, яке несе води крізь запашні праліси Кледа. Тут Картерові захотілося на якийсь час зійти на берег, бо серед цих тропічних хащ сплять самотні й усіма забуті дивовижні палаци з чорного дерева, в яких колись мешкали легендарні монархи країни, назва якої давно стерлася з пам’яті. Чари Древніх бережуть ті місця від руйнування і тліну, бо сказано, що одного дня вони знову будуть заселені; їх здалека у місячному сяйві бачать погоничі слонів, хоча ніхто не наважується підійти до них ближче, остерігаючись вартових, які їх стережуть. Але корабель плинув далі, в сутінках затихали звуки дня, а перші зорі по-змовницькому переморгувалися з ранніми світлячками, які вилися берегами, праліс уже залишився далеко позаду, і тільки розлиті у повітрі пахощі нагадували, що він узагалі був. І так усю ніч плинув той галеон повз незримі й незнані таємниці. Одного разу дозорець повідомив, що бачить вогні на східних пагорбах, але сонний капітан відповів, що краще на них взагалі не дивитися, бо ж невідомо, хто чи що їх запалило.

На ранок береги річки сильно розійшлися, і з вигляду хатинок, які стояли уздовж берегів, Картер зрозумів, що вони наближаються до великого торгового міста Гленіт, що біля Серенерійського моря. Його мури були зведені з необробленого граніту, а будинки вигадливо увінчані яскравими, прикрашеними ліпниною фронтонами. Люди у Гленіті радше схожі на мешканців явного світу, аніж на мешканців краю снів; власне, саме місто не славиться нічим, окрім торгівлі, та ще виробів своїх цехових майстрів. Причали у Гленіті дубові, і галеон на якийсь час пришвартувався до одного з них, поки капітан вів торгівлю у прибережних тавернах. Картер також зійшов на берег і з цікавістю роззирався роз’їждженими ґрунтовими вуличками, по яких снували запряжені волами дерев’яні брички, а збуджені купці на базарах один поперед одного розхвалювали свій товар. Усі прибережні таверни, просолені бризками припливних хвиль, купчилися біля причалів на брукованих вуличках і, здавалося, були неймовірно старими — таке враження створювали низенькі закіптюжені стелі і прикриті віконницями зеленаві круглі шибки. У тих тавернах старі моряки говорили про далекі порти, розповідали чимало історій про дивних людей із краю вічних сутінків — Інґанока, але і їм нічого було додати до того, що вже розповіли моряки з галеона. Потім нарешті, після всіх вивантажень і завантажень товарів, корабель знову вирушив у плавання призахідним морем, а високі мури та вигадливі фронтони Гленіта ставали все меншими і меншими, доки останні золоті промені дня ще дарували їм дивовижну красу, яка стократ перевершує ту, якою їх змогли наділити люди.

Дві ночі й два дні галеон плив водами Серенерійського моря, не побачивши жодної смужки землі і зустрівши дорогою лише один корабель. Тоді, ближче до вечора другого дня, попереду зблиснула засніжена вершина Арана, підніжжя якого поросло деревами гінкго, і Картер зрозумів, що вони дісталися краю Ут-Нарґаї і чудесного міста Селефаїса. Невдовзі перед ними засяяли мінарети того прекрасного міста, його білосніжні мури з бронзовими статуями і величний кам’яний міст у гирлі Наракси. За містом здіймалися пологі зелені пагорби, порослі гаями і садками асфоделей, всіяні маленькими капличками і хатинками; а ген далеко на овиді здіймався багряний кряж Танарійських гір, могутній і таємничий, за яким пролягають заборонені шляхи до світу людей та в інші краї сну.

У гавані було повно різнокольорових галер; деякі були з повитого хмарами мармурового міста Серенніан, яке лежить у нескінченному просторі за межею, де море зустрічається з сонцем, а деякі — з ближчих до реальності портів, які омивають океани царства сну. І серед цього розмаїття кораблів стерновий правив угору, до оповитих запахом прянощів причалів, де ґалеон став на якір у сутінках, коли над водами замерехтіли мільйони вогнів міста. Це безсмертне місто видив щоразу здавалося новим, бо час тут не мав влади потьмарювати і нищити. У храмі Нат-Гортата бірюза така сама яскрава, як і завжди, а вісімдесят жерців у вінках орхідей — ті самісінькі, що звели його десять тисяч років тому. Досі блищить бронза на величній брамі, а онікс під ногами не стоптується і не кришиться. Величні бронзові статуї, що стоять на мурах, дивляться вниз, на купців та погоничів верблюдів, які старші за саму пам’ять, — а все ж без жодної сивої волосини у заплетених бородах.

Картер не зразу вирушив на пошуки храму, палацу чи цитаделі, а ненадовго залишився на узбережжі серед купців та моряків. А коли для чуток та легенд уже занадто споночіло, він відшукав старезну, добре знайому йому таверну і заночував там, бачачи сни про богів незвіданого Кадата, яких він шукав. Наступного дня він обійшов усе узбережжя в пошуках дивних моряків з Інґанока, але йому сказали, що зараз жодного з них немає у порту і що їхні галери з півночі не заходили сюди два тижні. Проте він знайшов одного моряка-торабонійця, який бував в Інґаноку і працював в оніксових копальнях того присмеркового краю; так, розповідав моряк, на північ від населених земель і справді лежить пустеля, яку всі бояться і обминають десятою дорогою. Торабонієць вважав, що та пустеля огинає найдальший край непрохідних вершин жахливого плоскогір’я Ленґ і саме тому її так бояться, але потім додав, що подейкують ще й про інші дивні речі — про лиховісні проя´ви та безіменних вартових того місця. Він не знав, чи це та сама легендарна пустка, серед якої височіє незвіданий Кадат, хоча навряд чи просто так там були всі ті проя´ви і вартові, якщо вони тільки справді існували.

Наступного дня Картер вирушив угору вулицею Колон до бірюзового храму і побалакав із верховним жерцем. Хоч у Селефаїсі поклоняються переважно Нат-Гортату, у денних молитвах згадуються всі Великі Древні, тож не дивно, що жрець добре тямив у їхніх примхах. Як і Атал у далекому Ултарі, він рішуче заперечував проти будь-яких спроб побачити їх увіч, заявляючи, що вони запальні й норовливі та перебувають під захистом божевільних Інших Богів з-Позасвіту, чия душа і посланець — повзучий хаос Ньярлатотеп. Те, як ревно вони приховували чудесне присмеркове місто, очевидно свідчило, наскільки їм не хотілося, щоб Картер його знайшов, і небагато було шансів на те, що вони зважать на гостя, який захотів їх побачити і просто попросити про милість. Ніхто й ніколи раніше не знаходив Кадата, і надалі теж ніхто й ніколи не мав його знайти. Однак чутки про величний оніксовий замок Великих Древніх анітрохи не похитнули Картерової певності.

Подякувавши увінчаному орхідеями жерцю, Картер покинув храм і рушив на базар м’ясників, де, вгодований і задоволений життям, мешкав вожак котів Селефаїса. Це сіре, всіма шановане створіння, вилежувалось під сонечком на оніксовій бруківці, а коли прохач наблизився, той просто ліниво простягнув лапу. Але коли Картер повторив паролі та привітання, які йому повідомив старий котячий генерал з Ултара, пухнастий патріарх нараз став вельми товариським та говірким і розповів йому чимало таємниць, відомих лише котам, що живуть на приморських схилах Ут-Нарґаї. А що найважливіше, він згадав деякі речі, про які йому потайки розповідали лякливі портові коти Селефаїса, — про чоловіків з Інґанока, на темні кораблі яких не ступить жоден кіт.

Здається, цих людей оточує якась геть неземна аура, хоча коти не заходять на їхні кораблі зовсім не тому. А річ у тім, що на Інґаноку лежать тіні, яких не може витримати жоден кіт, тож у цьому холодному краю вічних сутінок ніколи не лунає радісне муркотіння чи домашній нявкіт. Ніхто не знає причини — чи це та поволока, яку приносить вітер з непрохідних вершин Ленґ, чи те, що сочиться повітрям з холодної північної пустелі; але не можна заперечувати факту, що у тих далеких землях плодиться щось з-поза меж цього світу, чого не люблять коти і що вони, до того ж, відчувають сильніше, ніж люди. Саме тому вони ані лапою не ступають на темні кораблі, які пливуть до базальтових причалів Інґанока.

А ще старий вожак котів розповів йому, де знайти давнього друга Картера — Куранеса, який в його останніх снах почергово правив то у Палаці Сімдесяти Насолод із рожевого кришталю, що в Селефаїсі, то у коронованому вежами захмарному замку небоплавного Серенніана. Скидалося на те, що жодне із цих місць більше не приносило йому спокою, навпаки — він став дуже сумувати за англійськими скелями та низинами, які пам’ятав іще хлоп’ям; де у маленьких сонних селах з-за ґратчастих віконечок вечорами лунають пісні старої Англії, де сірі дзвіниці ошатно здіймаються над зеленню тихих долин. Він не міг повернутися до цих див явного світу, бо його тіло померло; проте він зробив найкраще з того, що міг, — наснив собі невеличкий клаптик землі на схід від міста, де від прибережних скель до підніжжя Танарійських гір поля плавно здіймаються вгору. Там він і жив, у сірокам’яній готичній садибі, яка виходила вікнами на море, уявляючи, що це прадавні вежі Тревора, де він народився і де тринадцять поколінь його пращурів уперше побачили світ. На березі поблизу він побудував маленьке корнуольське рибальське селище із крутими брукованими вуличками, оселивши там людей із найбільш, як йому здавалося, англійськими обличчями, намагався навіть навчити їх розмовляти такою милою його серцю говіркою старих корнуольських рибалок. У поближній долині він звів величне норманське абатство[69], вежу якого йому було видно з вікна, а навколо нього, на подвір’ї, встановив кам’яні плити, на яких викарбував імена своїх пращурів, і мох, яким вони поросли, виглядав достоту як мох старої Англії. Бо хоча Куранес був королем у країні снів, і панував над усіма дивами і чудесами, радощами та пишнотами, задоволеннями та насолодами, дивовижами та незнаними утіхами, які тільки можна уявити, він би радо навіки зрікся всієї своєї могуті та свободи заради одного благословенного дня, який він міг би провести простим хлопчаком у чистій та тихій Англії прадавній, улюбленій Англії, яка бентежила його єство, і якій він незмінно, вічно належав.

Тож коли Картер нарешті розпрощався зі старим, сивим котячим вожаком, він не рушив на пошуки оперезаного терасами палацу з рожевого кришталю, а вийшов крізь східну браму і подався заквітчаним маргаритками лугом до увінчаного шпилем фронтону, який виднівся серед дубів у парку, що плавно здіймався до прибережних скель. Невдовзі він уже був поблизу високого живоплоту, де за брамою стояла невеличка цегляна вартівня, а коли він смикнув за дзвіночок, назустріч вийшов не пишно вдягнений і напомаджений палацовий лакей, а маленький дідок у робочому халаті, який з усіх сил намагався наслідувати говірку мешканців далекого Корнуолу. І Картер пройшов тінистою стежиною поміж дерев, надзвичайно схожих на англійські, і піднявся на тераси серед садів розбитих у стилі часів королеви Анни[70]. Біля дверей, старомодно оздоблених кам’яними котами, Картера зустрів вусатий лакей у добре підігнаній лівреї, провів його в бібліотеку, де у кріслі біля вікна сидів Куранес, володар Ут-Нарґаї та Серенійських Небес, сумовито дивлячись на своє невеличке приморське сільце, марно сподіваючись, що ось прийде його стара нянька та почне його шпетити, бо він ще не зібрався на ту паскудну вечірку просто неба[71] у вікарія, а карета уже чекає, та й матір втрачає терпіння.

Куранес, зодягнений у шати фасону, який вельми полюбляли лондонські кравці ще в роки його юності, радісно зірвався з місця назустріч гостю; бо ж вигляд англосакса з реального світу безмежно його втішив, хай навіть цей сакс був усього лише з Бостона, штат Массачусетс, а не з рідного Корнуолу. О, вони довго говорили про давні часи, і їм було що сказати одне одному, адже обоє були досвідченими сновидами, добре обізнаними з дивами незнаних місць. Куранесові довелося навіть побувати у позазоряній безодні за межею всіх світів, і кажуть, що він єдиний повернувся при здоровому глузді з тієї мандрівки.

Нарешті Картер виклав йому мету своєї мандрівки і поставив господарю ті самі запитання, які він ставив уже стільком іншим. Куранес не знав, ані де шукати Кадат, ані де стоїть чарівне присмеркове місто, проте добре тямив, що Великі — надто небезпечні створіння, щоб їх шукати, а Інші Боги ревно, хоч і незрозумілими смертним способами, захищали їх від надмірної цікавості людей. О, він чимало дізнався про Інших Богів у віддалених закапелках космосу, а надто в тій його частині, де не існує форм, а різнобарвні гази пізнають найдивовижніші таїни. Фіолетовий газ на ім’я С’нґак розповів йому страхітливі речі про повзучого хаоса Ньярлатотепа і застеріг його нізащо не наближатися до центру порожнечі, де султан демонів Азатот ненаситно поглинає все у темряві. Хай там як, а немудро було заїдатися з Великими Древніми; якщо ж вони так наполегливо приховували від нього шлях до чарівливого присмеркового міста, то краще його і не шукати.

До того ж, Куранес сумнівався, що його гість матиме якусь користь, навіть якщо таки зможе знайти те місто й дістатися до нього. Він і сам бачив сни, ба більше — довгі роки жадав дістатися прегарного Селефаїса і краю Ут-Нарґаї, він прагнув свободи, барв, недосяжного життя без земних кайданів, звичаїв та дурощів. Але тепер, коли він дістався цього міста і цього краю і утвердився в ньому на престолі, то виявилося, що свобода і безмежні можливості надто швидко набридають і стають одноманітними, змушуючи відчайдушно прагнути бодай якогось тривкого зв’язку з почуттями і спогадами. Він був королем Ут-Нарґаї, проте не бачив у цьому сенсу і постійно сумував за давно знайомими йому речами з Англії, які були за його юності. Він був ладен віддати і ціле королівство за єдиний звук дзвонів корнуельської церкви на світанку, а тисячу мінаретів Селефаїса — за крутовершя дахів у селі біля його дому. Тож він і сказав гостю, що те незнане присмеркове місто може і не вдовольнити його жадань, може виявитись не тим, що він шукав, — і можливо, краще йому залишитися прекрасним напівзабутим сном. Він-бо нерідко навідував Картера колись, ще наяву, і знав, серед яких мальовничих схилів Нової Англії той народився.

Нарешті, Куранес був переконаний, що Картер сумуватиме лише за ранніми спогадами свого життя: за відблисками Бікон-Хілл у світлі призахідного сонця, за високими дзвіницями і крутими звивистими вуличками химерного Кінґзпорта, за старезними двосхилими дахами прадавнього, оповитого таємницями відьмацтва Аркгема, за благословенними просторами луків і полів, де‑не-де підперезаних кам’яними стінами та поцяткованих дахами біленьких ферм, які тут і там прозирають крізь зелень. Він пояснив усе це Рендольфу Картеру, але той твердо стояв на своєму. Тож і розпрощалися вони кожен при своїй думці, і Картер повернувся крізь бронзову браму назад до Селефаїса й рушив униз Вулицею Колон до старого причалу, де знову розмовляв із моряками з далеких країв, очікуючи прибуття темних кораблів з холодного, сутінкового Інґанока, бо в жилах тих моряків і торговців оніксом тече кров Великих.

Одного зоряного вечора, коли над гаванню ясно сяяв Фарос[72], він освітив довгожданий корабель, що став на якір біля причалу, і з нього на берег почали виходити матроси і купці з дивними обличчями — один за одним, гурт за гуртом вони прямували до старовинних таверн на узбережжі. Попри хвилювання, яке охопило Картера, коли у рисах живих облич він побачив втілення божественного лика Нґранека, він не квапився заговорювати з мовчазними мореплавцями. Картер не знав, наскільки цим дітям Великих притаманні гординя, потаємність, а чи призабуті потойбічні спогади, проте був певен, що немудро розповідати їм про свої пошуки або надто прискіпливо розпитувати про холодну пустелю, що простягається на північ від їхньої присмеркової землі. Вони мало спілкувалися з іншими відвідувачами прибережних таверн, а збивалися групками у віддалених закутках і стиха наспівували незнайомі мелодії незнаних земель або мовою, не зрозумілою іншим мешканцям краю снів, переповідали одне одному довгі історії. І такі незвичні, такі зворушливі були ці мотиви та оповідки, що про їхні чари можна було судити навіть з того, як міняться обличчя слухачів, хоча для пересічних вух вони звучали тільки дивними гармоніями і незвичними мелодіями.

Цілий тиждень таємничі моряки сиділи у тавернах і торгували на базарах Селефаїса, але перш ніж вони встигли відчалити, Картерові вдалося домовитися про місце на їхньому кораблі — мовляв, він старий добувач оніксу, якому не терпиться попрацювати на їхніх копальнях. Корабель був просто чудовий, бездоганної роботи, побудований з тику[73], з ебеновими інкрустаціями та золотими канітелями, а каюта, яку відвели подорожньому, була обшита шовком та оксамитом. Одного ранку, коли закінчився приплив, на кораблі поставили вітрила, підняли якір, і Картер, стоячи на високій кормі, бачив, як удалині тануть осяяні сонцем стіни, бронзові статуї та золоті мінарети вічного Селефаїса, а засніжена верхівка гори Аран ставала все меншою й меншою. Коли настав полудень на видноколі вже не було нічого, крім лагідної блакиті Серенерійського моря, та ще ген віддалік виднілася барвиста галера, яка пливла у той повитий хмарами Серенерійський край, де небо зустрічається з морем.

Настала ніч, небо всіялося яскравими зорями, і чорний корабель тримав курс на Малий Віз та Малу Ведмедицю[74], які повільно оберталися в небесах. А моряки співали дивні пісні незнаних країв, а тоді один за одним стали спускатися в кубрик, і тільки вахтові, нудьгуючи, мурмотіли собі під ніс якісь старі пісні, раз по раз перехиляючись через перила і споглядаючи, як блискітливі рибки пустують у морській глибині. Картер пішов спати опівночі, а прокинувся з першим промінням сонця, яке сяяло значно південніше, ніж він звик бачити. І цілий день він намагався заприязнитися з командою корабля, розговорити їх, бодай щось дізнатися про їхню холодну сутінкову землю, про їхнє ошатне оніксове місто, про їхній страх перед високими і непрохідними хребтами, за якими, кажуть, лежить Ленґ. Їм було шкода, що в Інґаноку немає котів, і гадали, що то все через близькість страшного плоскогір’я. Лише про кам’янисту пустелю, що на півночі, вони не сказали ні слова. Щось не так було з тією пустелею, і здавалося, що вони вирішили просто забути про її існування.

Пізніше вони говорили про копальні, в яких Картер начебто мав намір працювати. Їх було чимало, бо все місто Інґанок було зведене з оніксу, і величезні поліровані блоки цього каменю постачали у Райнар, Оґротан та Селефаїс, а на місці їх продавали купцям із Траа, Іларнека і Кадатерона як матеріал, з якого у тих славнозвісних портах виготовляли дивовижні вироби. А далеко на півночі, майже на краю тієї самої холодної пустелі, існування якої не визнають моряки з Інґанока, розташована закинута сьогодні копальня, більша за всі інші; у давно забуті часи там добувались такі колосальні брили і блоки, що сам вигляд їхніх лакун у товщі породи здатен будь-кого нажахати до смерті. Ніхто не може сказати, хто видобував ті блоки і як їх транспортували, проте всі сходилися на тому, що краще не навідувати ту копальню, яка може берегти геть нелюдські спогади. Тож її й полишили там, серед вічного присмерку, де тільки круки та птахи шантак, про які ходять лише чутки, відають безмір її глибин. І щойно Картер почув про цю копальню, його наче струмом ударило, — бо ж він пам’ятав давні легенди про те, що палац Великих на верхівці Кадата збудовано з оніксу.

Що не день, то нижче й нижче стояло сонце у зеніті, натомість все густішими ставали тумани. Минуло ще два тижні — і сонце зовсім зникло, запали дивні сірі сутінки, коли за дня світло ледь сочилося крізь нерозривну поволоку густих хмар, а вночі небо не знало зірок, тільки тьмяно мерехтів нижній край хмар. На двадцятий день удалині забовваніла велика щербата скеля — перший клаптик землі, який з’явився на обрії, відколи за кормою зникла сніжна верхівка Арана. Картер запитав капітана, як зветься та скеля, проте у відповідь почув, що вона не має назви — через звуки, які долинають від неї поночі, її ніхто зумисне не шукає. І коли, після того, як запала темрява, від цієї щербатої гранітної брили долинуло оглушливе невтишиме виття, мандрівник зрадів, що вони не причалили до тієї скелі, і що вона не має назви. Моряки молилися і співали, аж доки виття не стихло вдалині, а Картер у ті передсвітанкові години побачив свої найжахливіші сни.

Уранці третього дня далеко попереду на сході замаячіли величні гори, вершини яких ховалися в застиглих хмарах того присмеркового світу. Побачивши їх, моряки заспівали радісних пісень, а деякі просто на палубі стали навколішки і заходились молитися — так Картер зрозумів, що вони прибули до краю Інґанок і невдовзі причалять коло базальтових набережних великого міста, названого так само, як і край, в якому воно стоїть. До полудня на обрії завидніла темна смуга узбережжя, а до третьої по обіді на північному березі почали вимальовуватися бані-маківки та фантастичні шпилі оніксового міста. Стародавнє місто здіймалося над мурами і причалами — шляхетне й таємниче, матово-чорне, із завитками волют[75] на капітелях [76]колон й арабесками золотих візерунків. Будинки були високими й мали багато вікон, а кожну стіну прикрашали різьблені квіти та візерунки, темна симетрія яких сліпила око яскравішою за світло красою. Деякі з них увінчані банями-маківками, інші мали подобу східчастих пірамід, де здіймалися грона мінаретів, в яких відображалися усілякі тутешні дивовижі та óбрази. Міські мури були низькі, з кількома брамами, над кожною з яких височіло величне склепіння, що підносилося над мурами і було увінчане головою божества, вирізьбленою з не меншою майстерністю, аніж те божественне обличчя на далекій горі Нґанек. На пагорбі посеред міста височіла більша за інші шістнадцятикутна вежа, а з її приплюснутої бані здіймалася висока вартова вежа. То, за словами моряків, був храм Великих Древніх, і правив там згорблений під тягарем таємниць старий верховний жрець.

Понад містом із оніксу линули ритмічні удари дивовижного дзвону, і щоразу їм вторило відлуння таємничої музики ріжків, віол та хоралів. І раз за разом із жарівниць, які стояли на триногах уздовж усієї галереї, що оперізувала баню храму, виривалися язики вогню — бо ж священики, та й самі містяни добре зналися на прадавніх містеріях і віддано берегли мелодії Великих Древніх, що записані в сувоях, давніших навіть ніж Пнакотикські манускрипти. Коли, проминувши великий базальтовий хвилеріз, корабель ввійшов у бухту, його зустрів віддалений гамір міста, і Картер побачив рабів, моряків та купців, що юрмилися в доках. Моряки і купці належали до тієї раси, яка успадкувала свої дивні риси від богів, а ось раби були приземкуваті та вузькоокі — з того народу, який, подейкують, прибув звідкись з-за непрохідних гір, з долин, які лежать за плоскогір’ям Ленґ. Причали тяглися далеко, ген аж поза міські мури, і на них можна було купити які завгодно товари із заякорених тут кораблів, а на одному кінці набережної лежали стоси обробленого і необробленого оніксу, який мали везти морем до Райнара, Ортоґана і Селефаїса.

Ще й не звечоріло, коли чорний корабель став на якір біля кам’яного причалу, який видавався далеко в море, і всі моряки упереміш із купцями одразу зійшли на берег, та крізь склепінчасту браму рушили до міста. Його вулиці були мощені оніксом, деякі — широкі й прямі, інші — звивисті й вузенькі. Будинки поблизу моря були нижчі за решту, а над чудернацькими арками їхніх дверей були викарбувані золоті знаки на честь шанованих нижчих богів — у кожного свій. Капітан корабля повів Картера до старої прибережної таверни, в якій збиралися за кухлем мореплавці з найвіддаленіших країн, пообіцявши, що наступного дня покаже йому всі дива сутінкового міста, а тоді провів його до корчми копачів оніксу, що біля північної стіни. І запали сутінки, і засяяли маленькі бронзові ліхтарики, і моряки в тавернах співали пісень про далекі краї. Але коли все місто сколихнуло бамкання величезного дзвона на найвищій міській вежі, а йому у відповідь таємниче залунали звуки ріжків, віол і хоралів, усі миттю урвали пісні та байки і, мовчки схиливши голови, сиділи, аж поки удалині не стих останній відголосок. Бо сутінкове місто Інґанок — дивовижне і незвичне, і люди в ньому бояться легковажити давніми ритуалами, аби одного дня не стрітитися із неочікуваними фатумом і воздаянням.

У тінях найтемнішого закутку тієї корчми навпочіпки сидів якийсь тип — він Картерові одразу не сподобався, бо то, безсумнівно, був один із тих вузькооких купців, яких він бачив колись давно у тавернах Дайлет-Ліну, тих купців, про яких подейкували, що вони торгують з мешканцями жахливих кам’яних сіл Ленґу, до яких ніхто при здоровому глузді не заходить і чиї зловісні вогні здалеку видно ночами; кажуть, вони навіть мають якісь справи із верховним жерцем, про якого не варто розповідати і який ховає обличчя за жовтою шовковою маскою та самотньо живе в прадавньому кам’яному монастирі. Здавалося, цей чоловік міг щось розповісти, ще коли Картер розпитував жерців Дайлет-Ліну про холодну пустку і Кадат; а все ж його присутність у темному і примарному Інґаноку, так близько від чудес півночі, стривожила Картера. Перш ніж він спромігся з ним заговорити, той наче розчинився, а моряки, уже пізніше, розповіли, що він прийшов із караваном яків з якихось країв, про які ніхто не міг нічого достеменно сказати, а віз його караван велетенські та смачнющі яйця легендарного птаха шантак, збираючись вторгувати за них майстерно вирізьблені гагатові келихи, які купці привозили з Ілларнека.

Наступного ранку капітан повів Картера оніксовими вулицями Інґанока, темними під сутінковим небом. Інкрустовані двері та фігурні фронтони, різьблені балкони і кришталеві вікна еркерів — усе блищало тьмавим і лискучим чаром; часом вони виходили на площі з чорними колонадами і статуями дивовижних істот — людей і казкових створінь. Мальовничі ландшафти довгих, прямих як стріла вулиць, бічних провулків, бань на будівлях, шпилів, перев’язаних арабесками дахів, були дивовижні й чарівні — настільки, що не виразити словами; але не було нічого прекраснішого за масивну височінь величного центрального храму Древніх, з його шістнадцятьма оздобленими різьбленням стінами, приплюснутою банею, шпилястою дзвіницею, що підносилася понад усіма спорудами, — неймовірної краси було все, чого лише торкався погляд. А на сході, ген за міськими мурами, за незліченними ліґами пасовиськ, височіли неприступні сірі схили тих непрохідних гір, за якими, подейкують, лежить страхітливий Ленґ.

Капітан повів Картера до величного храму, який стояв посеред обнесеного стіною саду на великій круглій площі, від якої, немов спиці від колісної вісі, навсібіч розходилися вулиці. Сім склепінчастих брам, які вели до саду і на яких було викарбовано ті самі обличчя, що дивилися з великих міських брам, ніколи не зачинялися; люди неквапливо гуляли мощеними каменем стежинками і вузькими алейками, уздовж яких стояли чудернацькі статуї на п’єдесталах і вівтарі на честь добрих богів. Повсюди у зроблених з оніксу фонтанах, басейнах і чашах жебоніла вода, на поверхні якої відбивалися вогні триніг, що стояли на високому балконі, а всередині плавали маленькі світні рибки, яких пірнальники діставали із глибин океану. Коли у повітрі над садом і цілим містом бринить низьке бамкання з дзвіниці храму, а у відповідь йому із семи лоджій над сімома садовими брамами лунають ріжки, віоли і хорали, із семи дверей храму виходять довгі шеренги зодягнених у чорне жерців у масках і каптурах, несучи у витягнутих руках великі золоті келихи, з яких здіймаються дивні випари. І всі ці сім шеренг неприродно крокують в ногу, не згинаючи колін, і сягнистою ходою простують стежинками до семи лоджій, в яких вони зникають і більше не з’являються. Кажуть, що ці лоджії з’єднані з храмом підземними переходами і що саме ними повертаються шеренги жерців; подейкують також, що безліч оніксових східців спускаються у підземелля, до таємниць, яких нікому не розгадати. І мало хто помічає, що жерці у масках та каптурах, які крокують у цих колонах, — зовсім не люди.

Картер не заходив до храму, бо це дозволено лише Королю-за-серпанком. Але не встиг він вийти із саду, як настав час дзвону, і він почув оглушливе бамкання, а з лоджій понад брамами у відповідь почулося завивання ріжків, віол та хоралів. І сімома найширшими стежками саду рушили довгі шеренги жерців із келихами в руках, і їхній вигляд так налякав мандрівника, як нізащо б не налякав вигляд людських жерців. Коли останній з них нарешті зник, Картер вийшов із саду, мимохідь помітивши на бруківці пляму саме там, де допіру проносили чаші. Навіть капітанові не сподобалась та пляма, тож він поквапливо повів Картера до пагорба, на якому під численними банями стояв величний палац Короля-за-серпанком.

Усі стежки, що вели до палацу з оніксу, були круті й вузенькі — усі, крім єдиної, якою король зі свитою їхали на яках або у запряжених яками каретах. Картер із провідником піднялися вгору вуличкою, яка цілковито складалася зі східців і спиналася вгору поміж оздоблених стін, на яких були таємні золоті знаки, а з балконів та еркерів іноді долинали ніжні подихи музики чи пахощі екзотичних ароматів. Увесь час попереду здіймалися титанічні стіни, могутні контрфорси і численні бані, якими славиться палац Короля-за-серпанком; нарешті вони пройшли попід великим чорним склепінням і увійшли до саду королівських насолод. Там Картер на хвилю спинився в замилуванні від такої краси, бо ж оніксові тераси та хідники під портиками, барвисті квітники та огороджені золотими ґратками дерева в ніжному цвіті, бронзові урни та триноги, оздоблені вигадливими барельєфами, статуї з чорного з прожилками мармуру, які, здавалося, ось-ось зійдуть з п’єдесталів, ставочки з вимощеним базальтом дном і облицьовані кахлем фонтани, в яких плавали блискітливі рибки, невеликі каплички, різнобарвні співочі пташки на різьблених стовпцях, чарівні завитки на величезній бронзовій брамі, та лози винограду, які спиналися вгору кожнісіньким вільним дюймом шліфованого каменю стін, — усе це творило видовище, чар якого перевершував будь-яку уявну дійсність і був легендарним навіть у краю снів. Ці сади, наче вимріяні, мерехтіли під сірим сутінковим небом, а просто перед ними височів коронований безліччю бань та прикрашений чудовою ліпниною палац, праворуч же виднілися фантастичні обриси далеких неприступних гір. Маленькі пташки без угаву тьохкотіли, фонтани співали, а пахощі прекрасних квітів серпанком оповивали цей чарівний сад. Там не було ні душі, і Картер цьому вельми радів. Звідти вони знову спустилися оніксовими східцями крутої вулички, бо жодному гостю не можна було ступати до палацу, і вважається негожим надто довго і пильно дивитися на велику центральну баню, бо, кажуть, під нею знайшов притулок прабатько всіх легендарних птахів шантак, а ще кажуть, звідти до мрійників приходять їхні дивні сни.

Потім капітан повів Картера до північних околиць міста, до Брами караванів, біля якої купчаться корчми, де збираються купці та погоничі яків і копачі оніксу. І там, у приземкуватуватому шинку каменярів, вони розпрощалися: капітанові треба було повертатися до справ, а Картеру понад усе кортіло поговорити з копачами про північ. У шинку було людно, тож мандрівник недовго шукав, з ким би зав’язати бесіду, — казав усім, що він старий каменяр, працює з оніксом і прагне дізнатися щось про копальні Інґанока. Проте дізнався він ненабагато більше, ніж йому вже було відомо, бо копачі були потайні, вони неохоче говорили про холодну пустелю на півночі, як і про шахту, до якої ніхто не ходить. Вони боялися легендарних вивідувачів із‑за гір, за якими, кажуть, лежав Ленґ, боялися таємничих сутностей та безіменних вартових крайньої півночі, що живуть серед скель. Казали навіть, що птахи шантак насправді не ті, за кого їх мають, і навіть добре, що ніхто й ніколи їх не бачив (бо лише у темряві годують легендарного прабатька птахів шантак під королівською банею).

Наступного дня, сказавши, що хоче сам оглянути ті шахти і навідати віддалені ферми і тихі оніксові села Інґаноку, Картер винайняв яка і нав’ючив на нього величезні шкіряні сакви для далекої дороги. За Брамою караванів дорога пролягала поміж зораних полів, біля яких стояло чимало химерних фермерських будиночків, увінчаних невисокими банями. Час від часу мандрівник спинявся біля якогось із них, щоб розпитати дорогу, й одного разу йому трапився господар настільки суворий і мовчазний, а заразом настільки сповнений неземного сяйва, притаманного рисам величезного обличчя, вирізьбленого на горі Нґранек, що в Картера не зосталося жодних сумнівів і нарешті він натрапив на слід Великих Древніх чи, принаймні, на того, у чиїх жилах тече дев’ять десятих їхньої крові, — тут, серед людей. І з цим суворим мовчазним селянином він повів мову про богів — дуже обережно, не забуваючи возносити їм осанну за всі ті блага, які боги йому вділили.

Тієї ночі Картер отаборився на придорожній луці біля величезного дерева лиґата, до якого він і прив’язав яка, вранці ж продовжив своє паломництво на північ. Близько десятої він дістався невеличкого сільця, що називалося Урґ, в якому зазвичай відпочивають купці, а копачі розповідають свої історії, і в шинках цього села він затримався до обіду. Саме тут великий караванний шлях повертав на захід, до Селарна, але Картер вирушив далі на північ, дорогою копачів. Усе пообіддя він простував дорогою, яка незмінно вела вгору, і була значно вужчою, ніж великий шлях, ця дорога пролягала землями, в яких було більше скель, аніж зораних полів. До вечора невеличкі пагорби ліворуч від нього перетворилися на чималі чорні скелі, тож було зрозуміло, що він уже близько до краю копалень. І увесь час далеко праворуч здіймалися масивні пустельні схили неприступних гір, і що далі він заходив, то похмуріші історії розповідали про них фермери, купці та фірмани вантажених оніксом возів, яких він інколи зустрічав дорогою.

Другої ночі він зупинився в затінку велетенської чорної скелі, припнувши яка до забитої в землю жердини. Хмари на півночі відсвічували яскравіше, і не раз та не двічі він бачив темні обриси, які проступали крізь них. Третього ранку перед ним постала перша оніксова копальня, і він привітав чоловіків, які працювали там кайлами і молотами. До вечора він проминув одинадцять копалень і спостеріг, що весь тутешній ландшафт — це переважно оніксові скелі та валуни, без жодного кущика чи травинки, лише величезні каменюки тут і там стриміли з чорної землі, а праворуч незмінно здіймався пустельний і моторошний хребет сірих непрохідних гір. Третю ніч він провів у таборі каменярів, де яскраві вогні відкидали чудернацькі тіні на шліфовані скелі, що височіли на заході. Вони співали багато різних пісень, розповіли чимало історій і відали про якісь геть незбагненні дива давнини, знали звичаї богів, тож Картер припустив, що у них є чимало прихованих спогадів про прабатьків — Великих Древніх. Вони розпитували його про подорож і застерігали не заходити надто далеко на північ; проте він відповів, що просто шукає нові поклади оніксу і не має наміру ризикувати більше, аніж зазвичай ризикує розвідник. На світанку він розпрощався з ними і поїхав на темну північ, де, як попереджали копачі, йому повинна трапитись страшна копальня, до якої ніхто не ходить, в якій величезні камінні блоки витісували руки істот, набагато давніших за людей. Але йому дуже не сподобалось, коли, озирнувшись, щоб помахати їм рукою на прощання, він побачив, як до табору наближається той присадкуватий і верткий вузькоокий купець, що про його оборудки на Ленґу чутки доходили аж до далекого Дайлет-Ліну.

Картер проминув ще дві копальні, і за ними населена частина Інґаноку, здавалося, закінчилась, а дорога звузилася ще більше, перетворившись на круту гірську стежину, що зміїлася серед чорних скель. І, як завжди, праворуч здіймалися далекі пустельні гори, і що далі Картер заходив у ці невторовані землі, то темніше і холодніше ставало навколо. Невдовзі він помітив, що на чорній стежці перед ним немає жодного сліду ніг чи копит, і збагнув, що він уже, насправді, ступив на незвідані стежки давнини. Коли-не-коли над головою лиховісно кричали круки, і раз у раз лопотіння крил, що долинало з-поза скель, змушувало його знервовано думати про легендарного птаха шантак. Але переважно він був там наодинці зі своїм кошлатим супутником, хоча й усе більше непокоївся, що цей витривалий як з дедалі більшою неохотою піднімався вгору, все частіше злякано форкав, почувши найменший шурхіт.

Вузенька стежка кривуляла поміж траурно-чорними і лискучими, як соболине хутро стінами, а схил став ще крутіший, ніж раніше. Підійматися було неймовірно важко, як часто сковзався на шматках каменю, якими був густо встелений путівець. Через дві години Картер побачив попереду гребінь гори, за яким не було нічого, окрім порожнього сірого неба, і подумки подякував богам за подальшу пряму дорогу або навіть спуск. Проте піднятися на гребінь було непросто: стежка здіймалася майже прямовисно й була небезпечно всіяна слизьким чорним гравієм та дрібними камінчиками. Зрештою Картер спішився і повів переляканого яка за вуздечку; а що сам Картер намагався йти так швидко, як тільки дозволяли ноги, тварину доводилось не раз і не двічі шарпати, коли вона спинялася посеред дороги, вагаючись. Тоді він, несподіваного для самого себе, вийшов на вершину гори, глянув униз і просто закляк від побаченого.

Стежка і справді далі вела прямо, поступово знижуючись, оточена тими самими природними стінами, що й раніше, але тепер ліворуч простягався неосяжний обшир, безмежжя, з якого незнана прадавня сила, розколовши, вийняла цілі оніксові скелі, утворивши велетенський кар’єр. Ця циклопічна вирва крутим урвищем спускалася вглиб бездонного провалля, а нижні її рівні губилися далеко в надрах землі. То була не людська копальня, а поорані борознами стіни вказували на страхітливі розміри блоків, витесаних колись безіменними каменярами. Високо над щербатими краями кар’єру ширяли, каркаючи, великі круки, а приглушене шарудіння у непроглядних глибинах доносило звістку про кажанів, ургаґів або й геть незнаних сотворінь, що населяють безмежну чорноту. Тож Картер у сутінках стояв на вузенькому путівці, а перед ним униз зміїлась кам’яниста стежка; праворуч від нього, наскільки сягало око, тяглися високі оніксові скелі, а високий гребінь ліворуч уривався в жахливі глибини цієї неймовірної копальні.

І раптом як заревів та, геть знавіснівши, вирвався з рук і кинувся бігти вузенькою стежкою, що вела на північ, аж поки зник удалині. Камінці, які він підбивав у повітря своїми копитами, полетіли за край копальні й падали у темряві без жодного звуку, який свідчив би, що вони сягали дна. Проте Картер, знехтувавши небезпеками тієї непевної стежки, щодуху кинувся навздогін. Невдовзі скелі ліворуч перетворились на суцільну стіну, і шлях знову став вузьким проходом, а мандрівник усе так само мчав навздогін за яком, величезні сліди якого безпомильно видавали напрямок відчайдушної втечі.

Якоїсь миті йому навіть здалося, що він чує удари копит зляканого звіра, і, підбадьорений цим, Картер наддав ходи. Він мчав миля за милею, а шлях перед ним потроху ширшав, аж поки стало зрозуміло, що він ось-ось досягне холодної та страхітливої північної пустелі. Порожні сірі схили далеких непрохідних гір знову виднілися понад кам’яними кряжами, попереду ж стриміли скелі та на відкритому просторі лежали валуни, за якими починалася темна, неозора рівнина. І знову його вуха вловили стукіт копит, ще чіткіший, ніж досі, проте цього разу той звук викликав не наснагу, а жах — він-бо збагнув, що то не переляканий постук його яка. Це було рішуче і безжалісне тупотіння могутніх копит, і звуки ці долинали з-поза його спини.

Тепер гонитва за яком для Картера обернулася втечею від незримої істоти, бо хоч він і не наважувався озирнутися, все ж відчував, що те щось позаду нього не віщувало йому нічого доброго. Мабуть, його як раніше за нього почув або відчув ту сутність, а сам він не хотів і думати, чи вона їх переслідує ще від людських сіл, а чи це виплодок тієї чорної безодні. Тим часом скелі зосталися вже ген позаду, і на безмежну піщану і кам’янисту пустку, в якій губилися всі дороги, опустилася ніч. Він більше не бачив слідів свого яка, але позаду все гучніше лунало те ненависне гупання, а інколи вчувалося ще й лопотіння крил і дзижчання. На жаль, не лишилося жодних сумнівів, що він не просто збився зі шляху — він безнадійно заблукав у цій голій пустелі вічного каміння і невторованих пісків. Лише далекі непрохідні верхів’я, що височіли праворуч, залишали бодай якесь чуття напрямку, проте й вони практично зникли з обрію, коли, загуснувши, сіра сутінь поступилась місцем хворобливому світінню нічних хмар.

А тоді, у присмерку й тумані темної півночі, він помітив щось жахливе. Якийсь час він був думав, що то гребінь чорних гір, але тепер стало очевидно, що там дещо більше. Світіння застиглих хмар тепер ясно відтіняло його обриси, так що можна було розрізнити навіть окремі його частини. Він не міг розібрати, наскільки до нього було далеко — ймовірно, доволі-таки неблизько. Воно було тисячі й тисячі футів заввишки, здіймаючись величезною увігнутою аркою від неприступних вершин до незвіданих західних просторів, і якоїсь миті стало схожим на хребет оніксових пагорбів. Але ці пагорби нараз перестали бути пагорбами, бо їх торкнулася рука, що не була людською. Ці громаддя мовчки сиділи там, понад світом, наче вовки чи нічвиди, короновані хмарами і туманом, вічно оберігаючи таємниці півночі. Так вони сиділи величезним півколом, ці собакоподібні скелі, з яких вирізьбили статуї недремних вартових, і їхні правиці здіймалися вгору, наче погрожуючи людству.

У мерехтливому світлі навислих хмар їхні схилені [77]голови ніби ледь похитувалися, проте, підійшовши ближче, Картер побачив, як із їхніх вкритих тінями колін здіймалися великі сутності, які напевне не були маною. Крилаті й скрекотливі, ці сутності щомиті збільшувалися, і мандрівник розумів, що настає кінець його блуканням. То були ані птахи, ані кажани, знані будь-де на землі чи в країні снів, бо самі вони розмірами перевершували слонів, голови ж їхні були наче кінські. І Картер зрозумів, що то, певно, сумнозвісні птахи шантак, і більше не дивувався, яка ж то лиха сторожа, які безіменні почвари змушують людей триматися оддалік заполярної кам’яної пустелі. Приречено спинившись, він нарешті наважився озирнутися: позаду нього мчав присадкуватий косоокий купець, про якого ходили лихі поголоски, він скакав верхи на кістлявому яку на чолі страхітливої орди зловісних шантаків, крила яких ще віяли холодом і смородом селітри із незвіданих глибин.

Але навіть потрапивши у пастку до цих крилатих жахіть із кінськими головами, що кружляли над ним, поволі стискаючи коло, Рендольф Картер не втратив самовладання. Над ним височіли ті страхітливі химери, а косоокий купець спішився і, шкірячись, тепер стояв просто перед своїм бранцем. А тоді подав Картеру знак осідлати одного з огидних шантаків і навіть допоміг йому залізти на нього, поки сам бранець вагався між огидою та здоровим глуздом. Залізти на птаха було геть непросто, бо замість пір’я шантаки вкриті дуже слизькою лускою. Коли нарешті він умостився, косоокий чоловік сів позад нього, доручивши одному із величезних птахів віднести свого яка на північ, до кільця вирізьблених гір.

Далі був страхітливий політ крижаним безмежжям, постійно вгору і на схід, до голих сірих схилів тих неприступних гір, за якими, кажуть, лежить Ленґ. Вони летіли високо понад хмарами, аж доки, зрештою, під ними не з’явилися ті знамениті верхівки гір, яких ніколи не доводилось бачити людям з Інґаноку, бо вони завжди ховаються у клубах світного туману. Вони трохи спустилися, так що Картер міг чіткіше їх розгледіти, і на найвищих піках він помітив дивні печери, на вигляд схожі на ті, які він бачив на горі Нґранек, проте не став розпитувати про них свого поневолювача, бо зауважив, що і сам чоловік, і птахи з кінськими головами страшенно злякалися самого їхнього вигляду і знервовано поспішили забратися геть, не заспокоївшись, аж поки не залишили ці гори із печерами далеко позаду.

Тоді шантаки пірнули під хмари і полетіли понад широкою пустельною рівниною, посеред якої в далині сяяли слабкі вогники. Під ними час від часу пропливали поодинокі гранітні хатинки і невеличкі хутори з хатками, складеними з голого каменю, а в їхніх віконечках блимало бліде світло. І з тих хаток та хуторів долинало пронизливе гудіння труб і гидке стукотіння кротал[78], тож було зрозуміло, що люди Інґанока мали рацію, подейкуючи про ці місця. Бо ж мандрівники і раніше чули такі звуки і знали, що вони можуть лунати лише на холодному пустельному плоскогір’ї, яке ніхто й ніколи не відвідує при здоровому глузді, лише у проклятому місці зла і таємниць, ім’я якому — Ленґ.

Навколо цих тьмяних вогнів витанцьовували якісь темні постаті, і Картеру стало цікаво, що то можуть бути за створіння, бо жодна жива душа ніколи не бувала на Ленґу, і цю місцину знали лише за самими вогнями і кам’яними будиночками, які іноді вдавалося розгледіти удалині. Ці істоти вистрибували повільно і незграбно, звиваючись і вигинаючись так, що на них гидко було дивитися, тож Картер зрозумів, чому напівзабуті легенди розповідають про них як про величезне зло, і звідки береться страх, який стримує всіх мешканців краю снів від подорожі на це жахаюче промерзле плоскогір’я. Коли ж шантаки спустилися нижче, до огиди від споглядання танцюристів додалось пекельне відчуття пригадування — і бранець з усіх сил напружував очі, перебираючи у пам’яті всі можливі місця, де він уже міг бачити таких почвар.

Вони стрибали так, мовби замість ніг мали копита, на головах у них було щось на кшталт перук чи шоломів із невеличкими ріжками. Одягу вони не носили, проте більшість із них і самі по собі були досить волохаті. Ззаду у них теліпалися куці хвости, а коли деякі з них задирали голову, Картер розгледів на їхніх пиках неймовірно широкі роти. І тоді він зрозумів, що то були за істоти, він збагнув, що насправді на головах вони не носять ані перук, ані шоломів. Бо таємничий народ, що населяв Ленґ, був тієї ж породи, що й похмурі купці з чорних галер, які торгують рубінами у Дайлет-Ліні — ті нелюдські купці, які й самі є рабами страхітливих місячних почвар! То було, безсумнівно, те саме поріддя, яке так давно підступно затягло Картера на їхню галеру, що їх рідню збивали у стада і гнали нечестивими причалами проклятого місячного міста, в якому сухоребрі мали працювати, а вгодованіших у клітках забирали для інших потреб їхні безформні, вкриті поліпами господарі. Тепер же він дізнався, звідки походять ці чудернацькі почвари, і здригнувся, здогадавшись, що Ленґ відомий отим безформним місячним потворам.

Але шантаки проминули вогні та кам’яні халупи, залишили позаду нелюдських танцюристів і полетіли понад безплідними сірогранітними пагорбами і темною пустелею, в якій лише каміння, крига та сніг. Настав день, і примарне сяйво низьких хмар поступилося туманним сутінкам північного світу, а мерзенний птах все так само вперто летів крізь холод і тишу. Час від часу косоокий заговорював до своєї тварини жахливою гортанною мовою, шантак же відповідав якимись реготливими звуками, наче пісок треться об скло. А земля під ними здіймалася все вище, аж поки нарешті вони опинилися над відкритим усім вітрам, рівним, наче стіл, краєм, який, здавалося, був стелею цього порожнього і неозорого світу. Там, геть самотні серед тиші, сутіні та холоду, здіймалися грубо обтесані брили приземкуватої будівлі без вікон, оточеної кільцем масивних монолітів. У самому способі їх упорядкування не було нічого людського, тож, пригадуючи старі легенди, Картер вирішив, що він потрапив у найжахливішу, але заразом і найлегендарнішу з усіх місцин — доісторичний монастир на краю світу, де самотою мешкає верховний жрець, якого годі описати — той, що носить жовту маску і молиться Іншим Богам та їхньому повзучому хаосові Ньярлатотепу.

Бридотний птах приземлився, і косоокий одразу ж спішився, щоб допомогти своєму в’язневі спуститися на землю. Картер не мав ані найменших сумнівів щодо того, чому саме його захопили: було очевидно, що цей купець — слуга темних сил, який прагнув привести до своїх повелителів смертного, що самовпевнено поставив собі за мету знайти незвіданий Кадат і піднести молитви перед ликами Великих Древніх у їхньому оніксовому замку. Скидалося й на те, що цей самий купець уже затримував його — точніше, за його волею Картера затримали місячні почвари у Дайлет-Ліні, а зараз він має намір зробити те, про що побоялися попередити коти-рятівники: відвести свою жертву на жахливу зустріч зі страхітливим Ньярлатотепом, розповісти йому, як наполегливо цей смертний шукає незвіданий Кадат. Мабуть, Ленґ і холодна пустка на північ від Інґанока недалеко від оселі Інших Богів, і тут підходи до Кадата добре охороняють.

Косоокий був невеликий, але величезний птах з кінською головою пильно стежив, щоб Картер йому корився, тож він ішов за купцем, минув кам’яне кружало і крізь невисокі склепінчасті двері увійшов до того кам’яного монастиря без вікон. Усередині не було жодного освітлення, проте лихий купець засвітив невеличку глиняну лампадку, оздоблену моторошними барельєфами, і повів свого в’язня лабіринтом звивистих коридорів. На стінах коридорів, у стилі, незнаному жодному археологові землі, було зображено страхітливі сцени, старіші за саму історію. Минули незліченні еони, проте їхня барва анітрохи не потьмяніла, бо ж холод і сухість жахливого Ленґа зберігають у чудовому стані чимало первісних речей. Картер мигцем зауважував їх, вихоплених непевним світлом лампадки, яка підстрибувала в руках його поневолювача, і здригнувся від історії, яку вони оповідали.

Ці прадавні фрески були літописом Ленґа, і на них рогаті й ротаті напівлюди з копитами замість ніг зловісно витанцьовували серед забутих міст. Там були сцени давніх воєн, у яких напівлюди з Ленґу билися проти пурпурових павуків із сусідніх долин, там були сцени, які зображали прибуття чорних галер з Місяця, які змальовували, як народ Ленґа підкоряється тим безформним, вкритим поліпами породженням пекла. Вони мали за богів тих слизьких блідо-сірих дияволів і ніколи їм не опиралися, навіть коли найсильніших їхніх одноплеменців забирали геть на чорних галерах. Страхітливі місячні потвори отаборилися на кам’янистому острові серед океану, а на фресках Картер побачив, що той острів — знайома йому безіменна скеля, яка йому зустрілася дорогою до Інґанока, якої так бояться моряки і з якої ночами долинає моторошне виття.

На фресках були зображені також величезний порт і столиця цих напівлюдей: вона гордо здіймалася поміж прибережних скель і базальтових причалів, прекрасними були її високі храми і прикрашені різьбленням маєтки. Розлогі сади й оточені портиками вулиці пролягали від скелястого побережжя до шести увінчаних сфінксами брам, що виходили на широку центральну площу, на якій сиділа пара велетенських крилатих левів, охороняючи вхід до підземних сходів. Тих крилатих левів було зображено на багатьох фресках, їхні могутні діоритові боки поблискували то в сутінках дня, то у хмарному світінні ночі. І коли Картер минав усе нові й нові зображення цих левів, йому нарешті сяйнуло, що це були за істоти, що це було за місто, в якому звіддавна правили ці напівлюди, аж поки до них не припливли чорні галери. Помилки бути не могло, бо ж край снів повниться розмаїтими легендами. Це первісне місто було не чим іншим, як широко знаним Саркомандом, руїни якого потьмяніли за мільйон років до того, як на землі з’явилася перша людина, і чиї колосальні леви-близнюки вічно охороняли спуск, що вів з краю снів до Великої Безодні.

На інших малюнках були пустельні сірі гори, що відділяли Ленґ від Інґаноку, та ще страхітливі птахи шантак, що будували свої гнізда на схилах гір. Там були зображені і химерні печери біля найвищих верхів’їв, від яких тікали навіть найхоробріші шантаки. Картер бачив ці печери, коли пролітав над ними, і ще тоді запримітив їхню схожість з норами, якими зрита гора Нґранек. Тепер же він знав, що ця схожість — геть невипадкова, бо на фресках були зображені страхітливі мешканці тих печер: для нього не стали відкриттям ці шкірясті крила, загнуті роги, шипасті хвости, чіпкі пазурі і жилаві тіла. Він уже раніше стрічав цих мовчазних летючих хижих потвор: вони ж бо — божевільні вартові Великої Безодні, яких бояться навіть Великі Древні і якими править не Ньярлатотеп, а старезний Ноденс. Вони — жахливі нічвиди, які ніколи не регочуть і не усміхаються, бо у них немає облич, а лопотіння їхніх крил вічно лунає у пітьмі поміж Долиною Пнат і проходами до зовнішнього світу.

Косоокий купець вивів Картера у величезне склепінчасте приміщення, стіни якого були оздоблені жахливими барельєфами, а посередині зяяла величезна кругла яма, довкруж якої стояли шість вівтарів, позначених якимись гидотними плямами. У цій просторій, наскрізь просоченій смородом крипті не було ані промінчика світла, а маленька лампадка в руках моторошного купця світила так тьмаво, що заледве можна було щось розгледіти. У протилежному кінці зали стояв високий дерев’яний поміст, до якого вело п’ять східців, і там, на золотому престолі, сиділа дебела постать, зодягнена в облямовану червоною смужкою жовту мантію. Обличчя її було закрите жовтою шовковою маскою. Косоокий заходився подавати якісь знаки цій істоті, а той, що чаївся у пітьмі, у відповідь підняв у повитих жовтим шовком руках флейту зі слонової кістки, вкриту огидним різьбленням, підніс її до своєї жовтої маски і заходився видобувати з неї страхітливі звуки. Якийсь час вони отак наче розмовляли, і щось до огиди знайоме вчувалося Картерові у цих звуках флейти і смороді мерзенної місцини. Він згадав про страшне, залите червоним світлом місто, про знавіснілу процесію, що рухалася його вулицями; про це, та ще про жахливий підйом місячними землями за тим містом, перш ніж на допомогу йому прийшли дружні земні коти. Він зрозумів, що та істота на помості — це і є верховний жрець, якого годі описати, про якого легенди оповідають такі дикі й моторошні речі, що Картер боявся навіть подумати, чим насправді може виявитися той сумнозвісний жрець.

Тоді шовк зісковзнув з однієї сірувато-білої лапи, і Картер враз збагнув, ким є цей жахливий верховний жрець. І тієї ж миті його охопив невимовний, несосвітенний жах, який однак навів на гадку, яка б ніколи не спала йому при здоровому глузді, бо у всій його збуреній свідомості тепер зосталось місце лише для нав’язливої думки — втекти від того, що сидить на золотому троні. Він знав, які безнадійно заплутані кам’яні лабіринти відділяють його від холодного плоскогір’я назовні. Знав, що навіть там, на плато, його чекатиме шантак, а все ж, незважаючи на все це, він був одержимий лише одним-єдиним бажанням забратися якомога далі від цієї скорченої, зодягненої в жовтий шовк почвари.

Косоокий поставив свою чудернацьку лампадку на один із високих заплямованих вівтарів біля ями і ступив уперед — либонь, щоб зручніше було жестами спілкуватися із верховним жерцем. Картер, досі мов заціпенілий, раптом відчув, як страх надав йому сил, і якомога сильніше штовхнув свого поневолювача, що враз звалився у роззявлену пащу колодязя, який, кажуть, сягає пекельних Підземель Зіна, де у пітьмі ґуґи полюють на ґастів. Тієї ж миті, схопивши лампадку з вівтаря, Картер кинувся углиб розписаних фресками лабіринтів, користаючись шансом, що йому випав, і намагаючись не думати про тихі кроки безформних лап, що відлунювали у коридорах за його спиною, про тихе лопотання і шкряботіння, яким знову повнилися неосвітлені коридори.

Та вже за кілька хвилин він пошкодував про свій необдуманий поспіх, вирішивши, що зміг би знайти вихід, орієнтуючись за фресками, які проминав дорогою сюди. Насправді, вони були вельми плутані, та ще й нерідко повторювались, тож з такого плану могло й нічого не вийти, але він шкодував уже про те, що бодай не спробував. Фрески ж, на які він дивився зараз, були ще жахливіші за бачені допіру, тож він розумів, що потрапив не в ті коридори, які виводять назовні. Доти він уже впевнився, що його не переслідують, тож дещо сповільнив ходу, проте не встиг полегшено зітхнути, як увіч зіткнувся з новим лихом. Його лампадка повільно згасала, мине ще трохи часу — і він опиниться у непроглядній темряві без жодної надії знайти вихід.

Коли світло остаточно згасло, він поволі побрів крізь пітьму, молячись Великим Древнім і благаючи їх про бодай якусь допомогу. Час від часу він відчував, як кам’яна підлога йде вгору, чи спускається вниз, а раз спіткнувся об сходинку, бозна навіщо видовбану в підлозі. Що далі він заходив, то вологішим ставало повітря, а натрапляючи на перехрестя чи роздоріжжя, Картер обирав прохід, який не йшов униз. Утім, скидалося на те, що його шлях стелиться все ж углиб: замогильний сморід і хрустка селітра, якою були вкриті ослизлі стіни, свідчили, що він опускається в саме нутро мерзенного плоскогір’я Ленґ. Проте не було жодного знаку, який би попереджав про наближення того, на що він, зрештою, наразився: це просто сталося, а з ним прийшли жах, шок і невимовний хаос. Ось він іще поволі просувається слизькою і практично рівною підлогою, а вже наступної миті — летить, аж паморочиться у голові, летить у темряву провалившись у вертикальну яму, яка перетинає коридор.

Він не міг сказати, скільки часу отак летів униз, проте, здавалося минули цілі години запаморочення, нудоти і неймовірного. А тоді він збагнув, що спинився і над головою в нього відсвічують хмари північної ночі. Навколо були тільки зруйновані стіни та потрощені колони, крізь бруківку, на якій він лежав, пробивалася трава, плити були розколоті чагарями і могутнім корінням. Позаду нього здіймалася прямовисна базальтова скеля без верхівки, на її темній стіні були вирізьблені огидні сцени, а посередині зяяв пітьмою склепінчастий вхід до чорних нутрощів, з яких він випав. Попереду тяглися подвійні ряди колон, їхніх уламків та залишки п’єдесталів — мабуть, колись це була широка вулиця; вази і басейни вздовж дороги свідчили, що то була садова алея. Ген попереду ряд колон розділявся надвоє, окреслюючи простору круглу площу, і на цій площі, під ледве світними нічними хмарами, височіли дві страхітливі постаті. То були величезні крилаті леви з діориту, а між ними чаїлися морок і тінь. На цілих двадцять футів вони підняли свої гротескні, неушкоджені голови, зі знущальним вишкіром розглядаючи руїни, що їх оточували. О, Картер добре знав, що воно таке, бо у легендах згадувалась тільки одна така двійня. То були незмінні вартові Великої Безодні, а ці темні руїни направду були правічним Саркомандом.

Перше, що зробив Картер, це загородив і забарикадував прохід, що вів углиб скелі, шматками каміння і уламками металу, які валялись довкруж. Він не хотів, щоб хтось із жахливого монастиря на Ленґу рушив за ним назирці, бо попереду на нього й без того чигало багато небезпек. Він не мав жодного уявлення, як від Саркоманда дістатися до населених земель краю снів; спускатися в печери до упирів також не мало жодного сенсу, бо вони про це відали не більше за нього. Ті троє упирів, які вивели його з міста ґуґів у зовнішній світ, не знали, як на зворотній дорозі досягти Саркоманда, але планували розпитати про це старих купців у Дайлет-Ліні. Картера не дуже приваблювала думка знову повертатися до підземного світу ґуґів, знову ризикувати й підніматися пекельною вежею Кот, її циклопічними східцями, що ведуть до чарівного лісу, проте розумів, що якщо жоден інший план не спрацює, то доведеться зважитися і на цей. Він боявся йти через плоскогір’я Ленґ без жодної сторонньої допомоги, та ще й повз той самітний монастир, бо ж у верховного жерця, либонь, повсюди чимало шпигів, а дорогою чигають шантаки і невідомо що ще. Якби була змога дістати корабель, він міг би поплисти в Інґанок повз ту щербату страхітливу скелю серед моря, бо, судячи з доісторичних фресок у монастирському лабіринті, та жахлива місцина лежить недалеко від базальтових копалень Саркоманда. Але геть неможливо було знайти човен у цьому місті, яке вже цілі еони стояло пусткою, а сам він навряд чи здужав би зробити бодай якесь суденце.

Отак розмірковував Рендольф Картер, коли до нього прийшло усвідомлення того, що він бачить те, чого раніше не помітив. Перед ним простягався величезний мертвий обшир легендарного Саркоманда, з усіма його зруйнованими колонами, розкришеними сфінксами на склепіннях брам, титанічними каменями та монструозними крилатими левами, відтіненими нудотним сяйвом нічних хмар. Тепер же ген попереду і праворуч він бачив світіння, випромінюване вочевидь не хмарами, і зрозумів, що він не сам у цій тиші мертвого міста. Відсвіти то яскравішали, то пригасали, мінячись зеленавими півтонами, від яких ставало лише тривожніше. А коли Картер підкрався ближче, спустившись униз захаращеною вулицею і протиснувшись поміж повалених стін, то побачив, що біля причалів палає вогнище, біля якого скупчилось чимало дивних постатей, і відчув, що повітря тут просякнуло запахом смерті. Трохи звіддалік серед маслянистого плюскотіння вод у бухті на якорі стояв великий корабель, у якому Картер нажахано впізнав одну з тих страхітливих чорних галер з місяця.

А тоді, щойно він зібрався тихцем рушити геть від того моторошного вогнища, як побачив, що ті дивні постаті заворушилися, а з юрби пролунав незвичний звук, який Картер ні з чим не міг переплутати. Це був переляканий стогін упиря, до якого за мить доєднався справжній хор стражденних голосів. Захищений тінями жаских руїн, Картер дозволив цікавості перебороти страх і, замість тікати, рушив уперед. Перетинаючи відкриту вулицю, він, наче хробак, плазував на животі, а в іншому місці — високо піднімав ноги, щоб не здійняти шуму серед шматків роздробленого мармуру. Проте йому поки що вдавалося залишатися непоміченим, тож невдовзі він уже знайшов собі місцину попід велетенською колоною, з якої було чудово видно залите зеленим світлом місце дії. Там довкола величезного вогнища, підживлюваного гидотними ніжками місячних грибів, розсілося мерзотне коло жабоподібних місячних тварюк та їхніх рабів-напівлюдей. Деякі з цих рабів розжарювали у полум’ї наконечники дивних на вигляд списів, час від часу штрикаючи розпеченими до білого жару вістрями трьох міцно зв’язаних рабів, які лежали, корчачись від болю, перед ватажками цього гурту. З того, як ворушилися щупальця на їхніх приплюснутих мордах, Картер зробив висновок, що місячним потворам неабияк подобалось це дійство, проте як же він жахнувся, коли раптом упізнав цей відчайдушний стогін і збагнув, що ці стражденні упирі — це та сама трійця вірних провідників, які безпечно вивели його з глибин світу, а самі з чарівного лісу вирушили на пошуки Саркоманда і брами до їхніх рідних глибин.

Тих гидотних місячний потвор біля зеленого вогнища було дуже й дуже багато, і Картер розумів, що зараз не зможе вдіяти геть нічого для порятунку своїх колишніх союзників. Він і гадки не мав про те, як упирі потрапили в полон, проте здогадувався, що ці сірі жабоподібні демони почули, як вони у Дайлет-Ліні розпитували шлях на Саркоманд, і просто не захотіли, щоб ті настільки наближалися до ненависного плоскогір’я Ленґ і верховного жерця, якого годі описати. Якусь мить Картер розмірковував, як би йому краще вчинити, аж згадав, що він зовсім близько від брами до чорного королівства упирів. Тож наймудріше для нього було б зараз піти на схід, до площі, на якій стоять леви-близнюки, і спуститися в прірву, яку вони охороняють, — там-бо його точно не спіткають жахи, гірші за ті, що на поверхні, — а вже внизу знайти якихось упирів, які захочуть врятувати своїх побратимів, а може, навіть вигнати місячних потвор із їхньої чорної галери. З іншого боку, подумав він, прохід, як і всі інші брами в безодню, можуть стерегти зграї нічвидів, проте зараз він уже не мав страху перед цими безликими створіннями. Тепер він знав, що їх із упирями зв’язують непорушні угоди, а один із упирів — той самий, що колись був Пікманом, — навчив його вимовляти пароль, на який вони відгукуються.

Тож Картер знову почав тихцем скрадатися крізь руїни, поволі просуваючись у напрямку центральної площі та крилатих левів. Прокрастися геть безгучно було страшенно складно, проте, на щастя, місячні потвори були зайняті, тож не розчули шуму, який він двічі здійняв, випадково перечепившись об розкидане повсюди каміння. Нарешті діставшись відкритого простору, він уже вільніше рушив серед порослих там миршавих дерев та чагарів вересу. Велетенські леви страхітливо відсвічували у хворобливому сяйві нічних хмар, проте він рішуче простував до них, заходячи спереду — бо саме з того боку був вхід у непрозірну темряву, який вони вартували. За десять футів від нього сиділи навпочіпки ті насмішкуваті діоритові бестії, вмостившись на циклопічних п’єдесталах, укритих жахаючими барельєфами. Поміж ними лежав мощений плитами майданчик, середина якого колись була оточена оніксовою балюстрадою. Поміж двома рядами перил виднівся чорний колодязь, і невдовзі Картер побачив, що перед ним і справді зяє безодня, крізь яку у склепи жахіть ведуть вкриті селітрою та пліснявою сходи.

Жахливими були спогади про той спуск, коли час тягнувся безкінечно, а Картер у цілковитій пітьмі спускався все нижче і нижче бездонною спіраллю крутих слизьких сходів. І східці там були такі стоптані та вузенькі, такі заяложені тванню земних глибин, що будь-якої миті можна було легко зірватися і полетіти сторч головою на дно бездонної ями; не знав він також, коли і де його можуть несподівано заскочити вартові нічвиди, якщо вони взагалі ще вартували цей правічний прохід. Він вдихав задушливий сморід земних надр і розумів, що повітря цих глибин не призначене для людей. За якийсь час він збайдужів до всього і просто куняв на ходу, просуваючись уперед радше за інерцією, аніж докладаючи свідомих зусиль, він навіть не усвідомив, коли впав, а щось враз підхопило його знизу. Картер уже з величезною швидкістю летів крізь безодню, коли огидний лоскіт підказав йому, що нічвиди виконали свій обов’язок.

Прокинувшись і збагнувши, що він летить серед зграї слизьких безликих літунів, Картер пригадав гасло, яке йому назвали упирі, і пролопотав його так гучно, як лише міг, перекрикуючи свист вітру і шум польоту. І хоч кажуть, що нічвиди не наділені розумом, ефект від цього був миттєвий: лоскіт нараз припинився, а істоти поквапилися перехопити його дещо зручніше. Трохи підбадьорений цим, Картер вдався в пояснення: оповів, що місячні потвори схопили і катують трьох упирів і про те, що він хотів зібрати виправу для їхнього порятунку. Нічвиди, хоч і безмовні, схоже зрозуміли його, бо почали летіти швидше і, здається, цілеспрямованіше. Нараз непроглядна чорнота поступилась місцем сірому півмороку внутрішньої землі, а просто перед ними простяглася гола рівнина — з тих, на яких полюбляють селитися і харчуватися упирі. Розкидані надгробки і окремі кістки підказали їм правильне місце, і коли Картер вигукнув клич негайного скликання, із численних нір почали вилазити їхні голі собакоподібні мешканці. Нічвиди спустилися вниз і поставили Картера на ноги, а тоді відлетіли трохи вбік, і, поки упирі віталися з новоприбулим, згорбившись, посідали півколом.

Картер квапливо пролопотів своє повідомлення цьому химерному товариству, і четверо упирів негайно вирушили різними норами, щоб повідомити інших і зібрати всіх, кого буде змога знайти, щоб вирушити на порятунок. Минуло чимало часу, поки прибув якийсь особливо поважний упир і подав якийсь знак нічвидам, після чого двоє з них здійнялися в повітря і полетіли кудись у пітьму. Тим часом на рівнину прилітали нові й нові зграї нічвидів, аж поки слизька долина всуціль вкрилася їхніми чорними тілами. Тим часом із нір вилазили нові й нові упирі, захоплено про щось белькочути і шикуючись у недоладні бойові порядки неподалік від з’юрмиська нічвидів. А тоді з’явився ще один гордий і поважний упир, який колись був митцем Річардом Пікманом із Бостона, — і саме йому Картер повністю і докладно розповів про все, що бачив. Колишній Пікман, здивований знову бачити свого давнього друга, був неабияк вражений його розповіддю і негайно скликав раду старшин трохи віддалік зборища, яке все розросталося.

Нарешті, ретельно оглянувши лави, всі старшини в унісон завили і почали віддавати накази юрбам упирів та нічвидів. Чималий рій рогатих літунів одразу зник, а інші розбилися на групи по двоє і, опустившись на коліна, витягли передні лапи, чекаючи на упирів. Коли упир підходив до пари нічвидів, яким його було призначено, його підіймали і несли геть у морок, аж поки відлетіло все військо, і на рівнині зостались тільки Картер, Пікман, старшини і декілька пар нічвидів за їхньою кількістю. Пікман пояснив, що нічвиди будуть аванґардом і бойовими тваринами для упирів, а сама армія прямує безпосередньо до Саркоманда на битву з місячними потворами. Тоді Картер разом зі старшинами-упирями підійшов до нічвидів, і його вмить схопили їхні вологі слизькі лапи. Ще мить — і всі вони мчали крізь вітер і темряву, безкінечно — вгору, вгору, вгору, до брами крилатих левів і примарних руїн прадавнього Саркоманда.

Минуло чимало часу, аж ось нарешті Картер знову побачив хворобливе світіння нічного неба над Саркомандом, а під ним велетенську центральну площу, що вже кишіла упирями і нічвидами. Невдовзі мало світати, але зібрана армія була така могутня, що не було жодної потреби нападати зненацька. Зеленаве полум’я біля причалу досі блідо блимало, проте більше не було чути завивання упирів — очевидно, з тортурами вже покінчили. Тихенько пробурмотівши вказівки нічвидам — зокрема тим, які не мали вершників, — упирі здійнялися вгору суцільними лавами і полетіли понад сірими руїнами до зловісного полум’я. Картер опинився біля Пікмана у першій шерезі упирів і, коли перед ним заманячив гидотний табір, побачив, що місячні потвори були геть не готові до нападу. Троє зв’язаних полонених нерухомо лежали біля вогнища, а їхні жабоподібні кати сонно і безладно валялися на землі. Раби-напівлюди міцно спали, навіть вартові зневажили свій обов’язок, який у цих краях видавався їм не надто важливим.

Атака нічвидів і упирів була миттєвою, ніхто із сірих жабоподібних тварюк та їхніх рабів-напівлюдей не встиг і пискнути, перш ніж кожного з них оточили цілі чоти нічвидів. Місячні потвори, звісно, були безголосі, але навіть раби не мали змоги закричати, бо ґумові лапи нічвидів стиснули їхні горлянки, перекриваючи доступ повітря. Ті величезні драглисті мерзоти жахливо борсалися, коли їх, насміхаючись, хапали нічвиди, але ніщо не могло встояти перед силою їхніх чорних чіпких пазурів. Коли якась із місячних потвор пручалась надто відчайдушно, нічвид послаблював хватку і смикав її за рожеві мацаки, які дрижали і звивалися, — очевидно, це було так боляче, що жертва негайно відмовлялася від подальшої боротьби. Картер очікував побачити криваву різанину, проте виявилося, що плани упирів були куди хитріші. Вони віддали якийсь наказ нічвидам, що тримали полонених, у всьому іншому покладаючись на їхні інстинкти, — тож невдовзі безпорадних потвор безгучно спровадили до Великої Безодні, де їх належало порівну розділити поміж бголами, ґуґами, ґастами та іншими мешканцями пітьми, які звикли харчуватися далеко не безболісно для своїх жертв. Тим часом звільнені від пут упирі доєдналися до своїх одноплеменців, які здобували тут переконливу перемогу, поки невеличкі групки завойовників обстежували околиці в пошуках місячних потвор, які могли десь зачаїтися, а інші піднялися на палубу смердючої галери, що стояла біля причалу, щоб переконатися, що ніхто з них не втече після цієї поразки. Скидалося на те, що вони переловили їх усіх, бо ніде не було помітно жодних ознак життя. Картер, прагнучи отримати у користування засіб пересування рештою краю снів, переконав упирів не затоплювати пришвартовану галеру, і це його бажання радо сповнили із вдячності за повідомлення про долю полоненої трійці. На борту галери знайшли чудернацькі предмети та оздоби, і деякі з них Картер одразу ж викинув у море.

Упирі та нічвиди тепер розійшлись, утворивши відокремлені групи, і перші заходилися розпитувати своїх одноплеменців про останні події. Виявилося, що трійця, послухавшись Картера, вирушила із чарівного лісу до Дайлет-Ліну уздовж Ніру та Скай, вкравши на якійсь фермі людський одяг і намагаючись зробити свою ходу якомога подібнішою до людської. У Дайлет-Ліні багато кого здивували і зацікавили їхній незвичний маршрут і обличчя, однак вони наполегливо розпитували про шлях до Саркоманда, аж поки один старий мандрівник таки вказав їм потрібний напрямок. Так вони дізналися, що для подорожі їм знадобиться лише корабель, що пливе у Лелет-Ленґ, тож вони набралися терпіння і стали чекати на судно.

Проте лихі шпиги, либонь, чимало вивідали, бо незабаром чорна галера стала на якір у порту, і широкороті торговці рубінами запросили упирів випити з ними у корчмі. Вино наливали з однієї із тих незвичайних пляшок, вирізаних із суцільного шматка рубіна, і невдовзі опісля цього упирі отямилися вже в’язнями чорної галери — достоту як колись Картер. Утім, цього разу незримі веслярі правили не на Місяць, а до прадавнього Саркоманда — либонь, щоб доправити своїх в’язнів до верховного жерця, якого годі описати. Вони причалили були до щербатої скелі в Північному морі — тієї, якої бояться моряки Інґанока, там упирі вперше побачили справжніх хазяїв корабля — і їм, попри загальну терпимість до бридких речей, стало гидко від вигляду безформних потвор та їхнього жахливого смороду. А ще там вони стали свідками розваг цих потвор — розваг, яким немає назви, які супроводжувалися тим нічним завиванням, що його так бояться люди. А потім вони причалили до руїн Саркоманда і почали свої тортури, які тривали, аж поки надоспів порятунок.

Далі стали обговорювати подальші плани: троє врятованих упирів пропонували здійснити наліт на щербату скелю і винищити гарнізон місячних потвор, що перебуває на ній. Проти цього виступили нічвиди: їх геть не приваблювала перспектива довгого лету над водою. Більшість упирів схвалили цей план, проте не уявляли, як туди дістатися без допомоги крилатих нічвидів. Тож Картер, збагнувши, що він єдиний тут зможе правувати галерою, запропонував навчити їх користуватися кількаярусною системою весел, і упирі радо пристали на цю пропозицію. Зажеврів сірий день, і під свинцевим північним небом добірний загін упирів піднявся на палубу мерзенного корабля і повсідався на лавах для веслярів. Картер виявив, що вони вельми здібні учні, тож іще до вечора їхній корабель здійснив кілька тренувальних мандрівок довкруж затоки. Проте минуло ще три дні, перш ніж він вирішив, що нарешті безпечно вирушати у військовий похід. І ось, коли веслярі були вже натреновані, а нічвиди безпечно вмостилися в кубрику, військо нарешті вирушило; Пікман і старшини зібралися на палубі та заходилися обговорювати план наближення до скелі і проведення самої операції.

Уже першої ночі вони почули завивання, що долинали зі скелі. І ці крики були такими жахливими, що вся команда затремтіла від страху; але найбільше боялися троє врятованих упирів, які не з чуток знали, що означають ці волання. Тож вирішили, що краще не нападати вночі, і в очікуванні світанку сірого дня корабель ліг у дрейф під сяйливими хмарами. Коли нарешті розвиднілося, а завивання стихли, упирі знову налягли на весла, і галера мало-помалу наближалася до щербатої скелі, яка своїми гранітними стрімчаками, здавалося, дряпала порожнє небо. Схили скелі були надто крутими для підйому, проте подекуди на них виднілися стіни дивних помешкань без вікон, а низенькі перильця позначали биті стежки серед скель. Жоден людський корабель ніколи не наближався до цього місця — чи, принаймні, ніколи не відпливав звідси після того, як підходив настільки близько, проте Картер і упирі не знали страху, вони невпинно рухалися вперед, огинаючи східне урвисько скелі у пошуках причалів, про які врятована трійця розповідала, що він нібито з південного боку — в гавані, утвореній двома крутими мисами.

Миси були звичайними виступами центральної скелі і сходились докупи так близько, що тільки один корабель міг пройти через цю протоку. Здається, ззовні не було чатових, тож галера безперешкодно пропливла протокою, радше схожою на канал, до застійної смердючої бухти. Проте всередині затоки панувала метушня: кілька кораблів стояли на якорі біля жахливого кам’яного причалу, а юрми рабів-напівлюдей та місячних потвор на побережжі тягали якісь паки та коробки або ж правували безіменними жахіттями, запряженими у торохкітливі підводи. Там було невеличке кам’яне містечко, висічене у прямовисній скелі над причалами, з якого простягалася витка стежина, що губилася серед високих схилів скелі. Ніхто не міг сказати, що було потойбіч величезної гранітної гори, але й видовище з цього боку було далеке від приємного.

Побачивши новоприбулу галеру, юрба на березі неабияк захвилювалася: хто мав очі, витріщався на корабель, хто не мав очей — лише вичікувально ворушив мацаками. Вони, звісно, ще не знали, що чорна галера перейшла в чужі руки: упирі, з їхніми рогами і копитами, скидалися на напівлюдей, а нічвиди ховалися внизу, під палубою. На цей час старшини завершили узгодження плану: щойно вони причалять, потрібно випустити нічвидів і негайно після цього відплисти, цілком поклавшись на інстинкти цих практично безмозких створінь. Опинившись на скелі, нічвиди повинні будуть спершу захопити все живе, що зможуть знайти, а тоді, неспроможні мислити інакше, аніж категоріями вроджених інстинктів, забудуть про свій страх води і полетять назад у безодні, забравши свою здобич у пітьму, з якої мало хто повернеться живим.

Упир, який колись був Пікманом, спустився вниз у трюм і віддав нічвидам необхідні вказівки, а корабель тим часом підплив уже майже впритул до моторошних і огидних причалів. Метушня на побережжі посилилась, і Картер збагнув, що їхня галера викликає підозри. Можливо, стерновий правував не до того причалу, а може, хтось на березі спостеріг, що жахливі упирі все ж відрізняються від поневолених напівлюдей, на чиїх місцях вони сиділи. Очевидно, хтось нечутно подав сигнал тривоги, бо за якусь мить з чорних дверей хатин без вікон на берег висипала ціла орда бридких місячних потвор, а стежкою від вигину дороги, що тяглася праворуч, прибігла ще одна зграя. Щойно ніс галери торкнувся причалу, як на палубу полетіла ціла злива дивних дротиків, вбивши наповал двох упирів і поранивши ще одного, але саме цієї миті відчинилися палубні люки, і з них здійнялася чорна рухлива хмара нічвидів, які миттю накрили місто, наче рій рогатих циклопічних кажанів.

Драглисті місячні потвори звідкись притягли довжелезну жердину і спробували відіпхнути нею від берега корабель нападників, але коли вдарили нічвиди, вони негайно полишили це заняття. Вид безликих, наче ґумових, потвор за їхньою улюбленою справою справляв моторошне враження: невимовно жахало видиво густої хмари нічвидів, що розлітається містом, летить угору, за вигин дороги в пошуках ворогів, які могли там зостатися. Час від часу чорні істоти випадково впускали жабоподібного в’язня на землю, і вельми огидно — як для зору, так і для слуху, — було спостерігати, як від удару об землю врізнобіч порсають шматки жертв. Коли останні нічвиди здійнялися з галери у повітря, старшини упирів пробелькотіли наказ відступати, тож веслярі тихенько вивели галеру з гавані, затисненої між двома мисами, а саме місто тим часом поринало в хаос битви.

Упир-Пікман вичекав декілька годин, поки недорозвинені мізки нічвидів переборють страх моря, галера ж тим часом відійшла на милю від щербатої скелі і кинула там якір, а упирі поки перев’язували рани своїм побратимам. Запала ніч, і сірі сутінки поступилися місцем хворобливому сяйву низьких хмар, а старійшини все вдивлялися в обриси проклятої скелі, очікуючи відльоту нічвидів. Ближче до ранку над верхів’ям скелі почала кружляти чорна цятка, яка невдовзі розрослася до розмірів чималої зграї. Удосвіта зграя наче поменшала і за якусь чверть години пощезла вдалині, у напрямку на північний схід. Раз чи двічі щось із цієї зграї падало в море, але Картер цим не надто переймався, бо ще раніше спостеріг, що жабоподібні потвори не вміють плавати. Нарешті, коли упирі вдовольнилися побаченим, коли всі нічвиди відлетіли до Саркоманда і до Великої Безодні зі своїми приреченими в’язнями, галера знову ввійшла у гавань поміж сірими мисами; уся її страхітлива команда зійшла на берег і розсипалася серед оголених скель, на яких височіли витесані з суцільного каменю вежі та фортеці.

І таємниці, які відкрилися їм у тих зловісних склепах без вікон, були воістину страхітливі: вони повсюди натрапляли на сліди минулих розваг і гулянок та на зогнилі недоїдки. Картер намагався уникати того, що було ще до певної міри живим, і кілька разів перелякано тікав від останків, щодо яких не був зовсім упевнений, що вони цілковито мертві. Просякнуті смородом халупи були умебльовані переважно химерними стільцями і лавицями, вирізаними з місячних дерев, на які були нанесені чудернацькі візерунки. Там лежало без ліку зброї, начиння, оздоб, зокрема траплялися якісь чималих розмірів божки у вигляді незнаних на землі істот, вирізьблені з суцільних рубінових брил. Незважаючи на коштовний матеріал, з якого вони були зроблені, Картер не завдав собі особливого клопоту довго їх розглядати чи розбиратися, кого зображають ці ідоли, — він узяв молоток і розтрощив їх на дрібні шматочки. Картер позбирав розкидані списи і дротики і, з дозволу Пікмана, роздав їх упирям. Ця зброя була не відома собакоподібним трупоїдам, але після дохідливих пояснень Картера вони без особливих труднощів оволоділи нею і навіть навчилися робити її самотужки.

Ближче до верхів’я скелі було більше храмів, ніж осель, і там, у численних вирубаних у скелі нішах, знаходили страхітливі різьблені вівтарі і незрозуміло чим заплямовані купелі та дароносиці, які призначалися для вшанування істот, страхітливіших навіть за богів, що живуть на вершині Кадату. В ніші одного з найбільших храмів починався низький темний лаз, який вивів Картера у простору неосвітлену залу під куполом, стіни якої були вкриті демонічними різьбленнями, а в центрі зяяв страхітливий бездонний колодязь — достоту такий, як у тому жахливому монастирі на Ленґу, де самотою живе верховний жрець, якого годі описати. На протилежному боці, захованому в тіні, потойбіч мерзенного колодязя, Картеру здалося, що він бачить невеличкі двері з незвично обробленої бронзи, проте без жодних очевидних причин відчував незбагненний страх від самої думки про те, щоб відчинити їх чи бодай підійти ближче, тож поквапився повернутися тим чорним переходом назад до своїх малоприємних спільників, які вешталися околицями так невимушено і байдуже, що він міг тільки дивуватися. Упирі роздивлялися рештки бенкетів місячних потвор і, здається, таки знайшли чим поживитися. Вони також відшукали барило міцного місячного вина і вирішили скотити його до причалу та забрати із собою, щоб потім використовувати у дипломатичних перемовах, хоча трійко врятованих упирів, пригадуючи, як воно подіяло на них на Дайлет-Ліні, застерегли побратимів не куштувати ані краплі. Там, поблизу води, були величезні склади з рубінами із місячних копалень — шліфованими і нешліфованими, проте упирі втратили до них будь-який інтерес, виявивши, що вони не годяться в їжу. Картер теж не мав наміру їх брати, бо надто вже добре знав, що їх видобуває.

Зненацька вартові, що стояли біля причалів, завищали, і всі гидотні фуражири миттю облишили свої заняття і почали збиратися на березі. Поміж сірими мисами виднілася чорна галера, яка швидко наближалася, ймовірно, зоставалася якась мить, перш ніж напівлюди на палубі помітять, що до міста вторглися чужинці, та зчинять тривогу, повідомивши про це потвор, що ховаються в трюмі. На щастя, упирі досі носили із собою списи і дротики, які їм роздав Картер, тож за його командою, яку повторила потвора, що колись була Пікманом, вони вишикувались у бойовий порядок і наготувалися відбивати висадку з корабля. Пожвавлення на палубі показало, що команда вже зауважила ситуацію, яка склалася на березі, а раптова зупинка корабля довела, що чисельну перевагу упирів помітили і взяли до уваги. Якусь мить повагавшись, новоприбулі мовчки повернулися і попливли назад крізь протоку, проте упирі на жодну мить не повірили, що сутички вдалось уникнути. Темний корабель або вирушив за підкріпленням, або ж команда вирішила висадитись деінде на острові, тож невеликий гурт розвідників негайно відправили на вершину скелі — перевірити, на який курс ляже ворожий корабель.

Упирі повернулися за яких кілька хвилин, і від страху в них тремтіли жижки: вони розповіли, що місячні потвори і напівлюди сходили на східний берег і піднімалися вгору прихованими дорогами і стежками, які навіть гірські козли навряд чи вважали б безпечними. Майже одразу після цього галера знову промайнула у протоці, але тільки на мить. Ще за хвилю з гори, захекавшись, прибіг другий посланець і повідомив, що на протилежний берег сходить ще один загін; обидва загони, сказав він, набагато чисельніші, аніж можна було б припустити з розмірів галери. Сам же корабель, тепер поволі пливучи тільки з одним рядом веслярів, невдовзі знову зринув поміж скель і став на якір посеред затоки, немовби щоб спостерігати за перебігом битви і, про всяк випадок, бути напохваті.

Тим часом Картер із Пікманом розділили упирів на три загони — два вирядили навперейми десанту місячних потвор, а одному належало залишатися у місті. Два загони миттю рушили вгору, як і було наказано, а третій загін розділився на морську і наземну групи. Морська група, на чолі якої став Картер, завантажилася на борт пришвартованої галери і рушила назустріч галері прибульців, на якій тепер суттєво поменшало екіпажу, а вороже судно, запримітивши цей маневр, негайно відступило у відкрите море. Картер вирішив їх не переслідувати, бо розумів, що його воїнів можуть більше потребувати у місті.

На цю мить страхітливі орди місячних потвор і напівлюдей уже піднялися на вершину скелі і тепер моторошно вимальовувалися на тлі сірого присмеркового неба. Почали тоненько завивати пекельні флейти нападників, і загальний вигляд цієї мішаної безладної процесії за огидністю не поступався смороду жабоподібних місячних почвар. Тоді з’явилися два загони упирів, що рухалися їм навперейми, і доповнили цю панораму. З обох боків у повітря злетіли дротики, і до пекельного завивання флейт доєдналося скавуління упирів і нелюдські виски тих напівлюдей, зливаючись разом у навіжений, невимовний хаос демонічної какофонії. Раз у раз зі скель зривалися і падали тіла — як у відкрите море, так і в затоку; тих, кому не пощастило опинитись у водах затоки, негайно затягували під воду якісь підводні мешканці, котрі виказували свою присутність лише величезними бульбашками, які повсякчас підіймалися на поверхню.

Цілих півгодини десь у піднебессі лютувала битва, аж поки зайд на західному схилі не винищили всіх до одного. Проте на східній скелі, де бився сам командир місячних потвор, упирям доводилося сутужніше: вони поволі відступали униз схилами до центральної скелі. Пікман негайно відправив туди частину загону, який залишався у місті, що неабияк допомогло на самому початку битви. А коли бій на західному схилі закінчився, переможці кинулися на протилежний схил гори на підмогу своїм побратимам, яких доти вже затисли в кільце: цей кидок переламав хід битви і дозволив відкинути нападників назад до вузького хребта мису. До того часу напівлюдей уже перебили, але рештки жабоподібних почвар відчайдушно оборонялися, розмахуючи затисненими у своїх міцних і гидотних лапах величезними списами. Дротиків уже майже не залишилося, тож обидві сторони кинулися врукопаш — принаймні, наскільки це було можливо на вузькому прискалку, де й розминутися було непросто.

Битва розгоралася, ставала все запеклішою, все більше й більше вояків з обох сторін котилися у море. Ті, що падали у води затоки, одразу зникали, схоплені тими незримими істотами, які здіймали бульбашки, проте деякі, котрі потрапляли у відкрите море, спромагалися дістатись до прибережних скель, тож пришвартована там ворожа галера змогла врятувати кількох місячних потвор. Прибережні скелі були абсолютно неприступні, за винятком тих вузьких кам’янистих смуг, на яких допіру висадилися потвори, тож упирі, які вціліли після падіння, ніяк не могли повернутися у стрій. Декого вбили дротиками бійці з ворожої галери, декого місячні потвори з горішніх прискалків, проте деякі вціліли, і їх було вирішено врятувати. Коли стало очевидно, що наземним загонам уже ніщо не загрожує, Картер спрямував свою галеру в протоку і таким маневром відігнав ворожий корабель далеко в море, а тоді спинився підібрати упирів, які вибралися на скелі або досі ще плавали у морі. Кількох місячних потвор, які ще залишилися на скелях і рифах, одразу ж знищили.

Нарешті, коли галера місячних тварюк відійшла досить далеко, а всі вцілілі загони їхньої армії збилися докупи, Картер висадив чималий загін на східному мисі, в тилу ворога — після цього битва протривала вже геть недовго. Напосівшись на цих гидотних виплодків одразу з двох флангів, упирі миттю порубали їх на шматки або поскидали в море, і вже до вечора старшини вирішили, що острів знову вдалось очистити від них. Ворожа галера тим часом зникла, тож було вирішено покинути цю лиховісну щербату скелю, поки для нападу на переможців не прибули ще більші сили цих місячних почвар.

Отже, до ночі Пікман із Картером зібрали всіх упирів і провели перекличку, під час якої з’ясувалося, що в битві вони втратили близько чверті своїх воїнів. Поранених уклали в трюм галери, бо Пікман ніколи не схвалював поширеного серед упирів звичаю вбивати і з’їдати поранених, а неушкоджені та легкопоранені сіли на весла або взяли на себе інші обов’язки, які могли успішно виконувати. Під пеленою сяйливих нічних хмар галера відчалила, і Картер анітрохи не шкодував, що покидає цей острів мерзотних таємниць, хоча в його пам’яті раз у раз зринала занурена в темряву зала під куполом з її бездонним колодязем і відразливими бронзовими дверима. Коли настав день, із корабля вже можна було побачити поруйновані базальтові причали Саркоманда, де на них досі чекали нічвиди, повсідавшись чорними рогатими ґорґуліями на потрісканих колонах і розкришених сфінксах жаского міста, яке віджило свій вік і загинуло ще до появи на землі людей.

Упирі отаборилися серед руїн Саркоманда і вирядили вісника до нічвидів з проханням віднести їх униз. Пікман зі старшинами не могли надякуватись Картерові за допомогу, а сам Картер відчув, що його остаточний план нарешті визрів — він зможе отримати у цих своїх жахливих союзників допомогу не тільки для того, щоб вийти з цієї частини краю снів, але й дістатися кінцевої мети своєї подорожі та знайти-таки богів на вершині незвіданого Кадата, а може, й чарівливе присмеркове місто, яке так несподівано вирвали з його снів. Тож він заговорив про це зі старшинами упирів і розповів усе, що знав про холодну пустку, серед якої стоїть Кадат, про страхітливих шантаків і про гори, в яких витесано двоголових вартових. Сказав про те, як шантаки бояться нічвидів, як ці велетенські птахи з кінськими головами з криками тікають від нір, проритих у голих сірих горах, які відділяють Інґанок від страхітливого Ленґа. Розповів також те, що дізнався про нічвидів із фресок у тому монастирі без вікон, яким править верховний жрець, що його годі описати: про те, що їх бояться навіть Великі Древні, і про те, що їхній повелитель зовсім не повзучий хаос Ньярлатотеп, а старезний, незапам’ятний Ноденс, Володар Великої Безодні.

Картер виклав усе це товариству упирів, після чого висловив їм своє прохання, яке не вважав чимось особливим з огляду на послугу, яку він щойно зробив цим жилавим собакоподібним трупоїдам. Так, казав Картер, він бажає немало — щоб нічвиди безпечно пронесли його повітрям понад краєм шантаків і різьбленими горами, на саме верхів’я холодної пустки, звідки не видно зворотних слідів жодного смертного. Він хотів дістатися оніксового замку на вершині Кадата, що посеред холодної пустки, аби вблагати Великих Древніх пустити його до присмеркового міста, яке вони в нього забрали, і був певен, що нічвиди без жодних труднощів зможуть доправити його туди: високо понад усіма небезпеками рівнин і понад страхітливими вартовими з подвійними головами, які вічно сидять у сірому присмерку. Бо ж ніхто на всій землі не був загрозою для нічвидів, навіть самі Великі Древні їх боялися. Проте навіть якщо несподівано втрутяться Інші Боги, а їхня звичка стежити за діяннями нижчих земних богів добре відома, нічвидам однак нічого боятися: позасвітове пекло не страшне для безмовних і безликих літунів, бо ж їхній повелитель — не Ньярлатотеп, а могутній і правічний Ноденс.

Десяти-п’ятнадцяти нічвидів, вів далі Картер, напевне вистачить, щоб жоден шантак і близько не підлітав до Картера, хоч, мабуть, непогано було б узяти до гурту ще кількох упирів, які б знали, як керувати цими створіннями, — упирям, звісно, це відомо краще, ніж людям. Вони могли б приземлитися будь-де за мурами тієї легендарної цитаделі з оніксу і там зачекати його повернення чи знаку відлітати, коли сам він піде в замок, щоб помолитися земним богам. Якщо хтось із упирів вирішить супроводжувати його до тронної зали Великих Древніх, він буде вельми вдячний, бо їхня присутність додасть ваги та поважності його проханню. Проте він жодним чином не наполягає на цьому, а лише просить перенести його до замку на верхівці незвіданого Кадата і назад; звідти вони помандрують або до чарівливого присмеркового міста, якщо боги виявлять йому ласку, або ж назад до земної Брами Глибокого Сну, якщо його молитви не будуть почуті.

Упирі дуже уважно слухали мову Картера, і невдовзі небо почорніло від хмар нічвидів, за якими раніше послали вісника. Крилаті тварюки сіли півколом довкруж армії упирів, терпляче очікуючи рішення собакоподібних старшин стосовно прохання земного мандрівника. Упир, який був колись Пікманом, про щось серйозно переговорив із побратимами, і зрештою Картерові запропонували значно більше, ніж він міг би сподіватися навіть у найкращому разі. Оскільки Картер допоміг їм здолати місячних потвор, вони вирішили допомогти йому із зухвалою мандрівкою туди, звідки ще ніхто не повертався: з ним мали вирушити не просто кілька союзних нічвидів, а ціла їхня армія з упирями-ветеранами, на місці ж залишався лише невеличкий гарнізон, якому належало захищати галеру і поранених у бою на щербатій скелі. Вони готові були здійнятися в повітря за його бажання, а після прибуття на Кадат його мала супроводити поважна свита упирів, щоб він міг висловити своє прохання земним богам у їхньому замку з оніксу.

Безмежно зворушений і вдоволений таким виявом вдячності, Картер зі старшинами упирів став планувати свою зухвалу мандрівку. Було вирішено летіти дуже високо, понад страхітливим Ленґом з його безіменним монастирем і моторошними кам’яними селами; зупинитися мали тільки на сірих вершинах, щоб переговорити з нічвидами, норами яких були поточені верхівки тих гір і кого бояться шантаки. Тоді, залежно від порад, отриманих від тамтешніх мешканців, вони виберуть маршрут — підлетять до Кадата або з боку різьблених скель, котрі стримлять на північ від Інґаноку, або через північні околиці самого мерзотного Ленґу. Собакоподібні та бездушні, упирі з нічвидами не боялися того, що їм може трапитися в тих невторованих пустелях, не відчували вони і жодного благоговійного страху перед Кадатом, який там самотньо височіє, ховаючи на вершині оніксовий замок.

Близько полудня упирі з нічвидами були готові до відльоту, кожен упир уже обрав собі пару рогатих криланів, яким належало його нести. Картер летів на чолі ескадри поруч з Пікманом, попереду подвійної шеренги нічвидів без вершників, які становили авангард війська. Пікман коротко верескнув наказ, і вся велетенська армія страхітливою хмарою здійнялася понад поруйнованими колонами й розкришеними сфінксами правічного Саркоманда — все вище і вище, аж поки зникли з виду величезні базальтові кручі за містом, і перед їхніми очима простяглися холодні, безплідні і рівні як стіл околиці Ленґа. А чорні істоти злітали все вище, аж поки сама рівнина внизу не змаліла; і коли вони отак летіли на північ понад овіяним вітрами плоскогір’ям, Картер здригнувся, помітивши кружало грубо обтесаних монолітів і приземкувату будівлю без вікон, у якій, він знав, живе зодягнена у жовтий шовк химородина, від якої лише нещодавно він заледве втік. Цього разу вони навіть не знизилися, військо, мов зграя величезних кажанів прошелестіло понад пустельним пейзажем, на величезній висоті проминувши тьмяні вогники мерзенних кам’яних сіл, ні на мить не затримавшись, щоб поспостерігати за напівлюдьми з рогами і копитами, які там, унизу, вічно танцюють і грають на флейтах. Якось вони побачили шантака, що низько летів над рівниною, але той, запримітивши зграю нічвидів, огидно заверещав і в нападі паніки кинувся геть на північ.

Уже в сутінках вони дісталися до гірського хребта, що відділяє від цих земель Інґанок, і спустилися до тих дивних печер біля вершин, яких, за спостереженнями Картера, так боялися шантаки. У відповідь на наполегливе скавучання старійшин упирів, із кожної нори нескінченним потоком посипали рогаті чорні нічвиди, з якими упирі та нічвиди з їхнього війська якийсь час радилися переважно за допомогою химерної жестикуляції. Невдовзі з’ясувалося, що найкраще буде рухатися понад холодною пусткою, що лежить на північ від Інґанока, бо в північних околицях Ленґа повно непомітних пасток, яких побоюються навіть нічвиди; потойбічні сутності, які таяться у білих напівсферичних будівлях, що примостилися на дивних пагорбах, і які народні повір’я пов’язують з такими мерзотами, як Інші Боги та їхній повзучий хаос Ньярлатотеп.

Ці мешканці вершин майже нічого не знали про Кадат, казали тільки, що на північ від них лежить якесь незнане диво, на сторожі якого стоять шантаки і витесані з гір вартові. Вони розповіли їм чутки про дивне викривлення простору, яке можна спостерігати на тих несходимих ліґах північних просторів, пригадали напівзабуті перекази про край, у якому вічно панує ніч, проте нічого не могли сказати напевне. Тож Картер із товаришами ґречно їм подякували і, пролетівши над гранітними верхів’ями до небес Інґаноку, опустилися нижче пелени сяйливих хмар, коли віддалік уже виднілися страхітливі недремні ґорґулії, які колись були звичайними горами, аж поки рука якогось титана не витесала жах із незайманих скель.

Там вони й сиділи страхітливим півколом, ноги їхні вгрузали в пісок, а митри пронизували осяйні хмари: моторошні, схожі на вовків, двоголові, з мордами, спотвореними люттю, і здійнятими вгору правицями, вони бездумно і похмуро споглядали межу людського світу, власним жахом оберігаючи підступи до холодних північних країв, які не належать людям. З їхнього підніжжя у повітря здійнялась величезна хмара зловісних шантаків, проте вони з несамовитим реготом полетіли геть, щойно в небі серед хмар замаячив авангард нічвидів. Армія помчала на північ від тих гір-ґорґулій, далі, безкінечними лігами похмурої пустелі, де не було жодного орієнтиру. Хмари відсвічували все слабше і слабше, аж поки зрештою довкола Картера не згустилася суцільна чорнота, проте крилані, вирісши у мороці підземель, ні на мить не зупинялися, оскільки вони бачили не очима, а всією поверхнею своїх слизьких тіл. Вони летіли все далі й далі, крізь вітри, які доносили до них химерні звуки та химерні запахи, летіли в найгустішу темряву, минаючи такі неосяжні простори, аж Картер замислився, чи й досі вони ще в земному краю снів.

Тоді зненацька хмари розступилися і над їхніми головами засяяли зорі. Внизу була незмінна чорнота, але бліді вогники у небесах, здавалося, сповнилися таким змістом і значимістю, як ніде інде. І річ була не в тому, що змінилися сузір’я, просто знайомі образи набули значень, яких вони ніколи раніше не мали. Усе сфокусувалося на півночі: кожна лінія, кожне зоряне скупчення мерехтливого неба стали тепер частиною розлогого панно, єдиним призначенням якого було поквапити спершу погляд, а потім і самого спостерігача рухатися вперед, до незвіданих таємниць і страхітливої мети, що лежить за межами крижаної пустки, яка все так само безкінечно тягнеться попереду. Картер глянув на схід, де раніше височів велетенський гірський хребет уздовж всього Інґанока, і у світлі зірок побачив той самий щербатий обрис. Зараз у суцільній смузі траплялися розриви, вона була нерівною, поміж крутоверхими скелями зяяли ущелини: Картер пильно роздивлявся кожен вигин і схил химерного силуету, який, здавалося, разом із зірками якоюсь незбагненною, проте нездоланною силою вабив на північ.

Вони мчали з величезною швидкістю, тож Картерові доводилося неабияк напружувати зір, щоб розгледіти щось унизу; коли це просто над пасмом найвищих гір щось величезне затулило зорі, щось, що летіло паралельно з їхнім військом. Упирі його також помітили, бо він почув, як вони навколо перемовляються, і сам він на мить було подумав, що то велетенський шантак, значно більший, ніж пересічний представник його виду. Проте невдовзі стало зрозуміло, що Картер помилявся, бо тінь, яка летіла над горами, ніяк не могла належати птахові з кінською головою. Обриси, що вимальовувалися на тлі зірок, хоч і вельми нечіткі, нагадували увінчану митрою велетенську голову, чи то радше пару величезних голів, які — дивовижа! — летіли без крил. Картер не міг розібрати, з якого боку хребта вона летить, але незабаром зрозумів, що ті обриси, які він бачить, — це ще не вся з’ява, бо у прогалинах скель вона заступала собою все зоряне небо.

Тоді у гірському хребті з’явився розрив — там, де невисокий перевал, над яким блідо сяяли зорі, сполучав страхітливі підступи до загірного Ленґу з холодною пусткою. Картер уважно вдивлявся у просвіт між горами, намагаючись розгледіти повністю всю істоту, голову якої допіру бачив над гірськими вершинами, що приховували решту. Тепер вона летіла трохи попереду, і все військо пильно вглядалося у прогалину, де істота ось-ось мала з’явитися на повен зріст. Велетенська з’ява, яка линула над вершинами, наблизилася до перевалу, поступово сповільнюючись, наче розуміючи, що й без того випередила військо упирів. На якусь хвилину їхні лави застигли у вичікувальній напрузі, а вже наступної миті зринули обриси цілої істоти, і це була мить одкровення: вуста упирів зсудомилися у придушеному стогоні космічного жаху, а в душу мандрівника прокрався холод, який ніколи більше її не покидав. Бо той колóс, що виднівся понад хребтом, виявився лише головою — двома головами, коронованими митрами, — а внизу, серед жахливої пустки, окреслилося страхітливе, неймовірне тіло, якому належали ці голови; то була химородина розміром із гору, яка тихо і нечутно ступала; її потворні, наче у гієни, обриси чорною тінню зоряним небом, а гидотна пара коронованих голів сягала ледь не до зеніту.

Картер не зомлів, не закричав, бо ж був досвідченим сновидцем, але дивився на колóса із жахом і дрожем, коли це помітив, що над горами вимальовуються голови все нових і нових потвор, які нечутно ступали услід за першою. Позаду сунуло троє могутніх гороподібних прояв, які здіймалися, затуляючи південні зорі, і по-вовчому скрадливо рухалися вперед, їхні високі митри похитувалися у повітрі на висоті кількох тисяч футів. Тож вирізьблені в горах подобизни не сиділи застигло в тому страхітливому півколі на північ від Інґаноку, піднявши вгору правиці. Вони мали свої обов’язки і не збиралися ними нехтувати. Жахало передовсім те, що вони увесь час мовчали, навіть хода їхня не спричиняла жодного звуку.

Тим часом упир, який колись був Пікманом, віддав нічвидам наказ, і вся їхня армія злинула високо у повітря. Химерна колона здіймалася в небо, аж поки ніщо більше не заступало їм зоряного неба — ні сірогранітний хребет, ані різьблені і короновані гори, що вміють ходити. Внизу зосталася тільки пітьма, коли вони галасливими легіонами рушили на північ під завивання вітрів та невловимий пересміх крізь етер, і жодного разу ні шантак, ані інші незнані сутності не здіймалися з примарних рівнин їм навздогін. І що далі, то швидше вони летіли, аж поки, здавалося, перевершили швидкість випущеної з рушниці кулі і наблизились до орбітальних швидкостей планет. Картер не міг начудуватися, як при такій швидкості ще досі залишаються на Землі, хоча знав, що у вимірах снів простір наділений вельми химерними властивостями. Він був певен, що вони потрапили у край вічної ночі, хіба трохи дивувався з того, що сузір’я угорі трохи витяглись у північному напрямку, наче збираючись докупи спеціально, щоб викинути їхнє летюче військо просто у порожнечу за Північним полюсом, подібно до того, як витрушують крихти з мішка.

А тоді Картер нажахано збагнув, що більше не чує лопотіння крил. Рогаті й безликі істоти розпростерли свої перетинчасті крила і наче застигли у несамовитому вихорі, який зі свистом і стугонінням ніс їх уперед. Армія потрапила в полон неземної сили, і упирі з нічвидами були геть безсилі супроти цього потоку, який шалено і нестримно ніс їх на північ, туди, звідки ще не повертався жоден смертний. Нарешті попереду на крайнебі заблимотіла єдина крихітна іскорка світла, яка, поки вони до неї наближалися, здіймалася все вище і вище, під нею ж було непроглядне чорне громаддя, яке заступало зірки. Картер вирішив, що цей сигнальний вогник, либонь, палає на вершині гори, бо ж тільки гора може здаватися таким колóсом навіть із висоти, з якої вони на неї дивилися.

Вогник піднімався все вище і вище, а водночас ширилася і пітьма під ним, аж поки нерівна конічна громада закрила добру половину зоряного неба. Хай як високо летіло військо, а все ж блідий моторошний маяк нависав над ними, здіймаючись своєю вершиною понад усіма горами і нагір’ями землі, торкаючись порожнечі космосу, в якому обертаються таємничий Місяць і скажені планети. Та гора, що темніла перед ними, не належала до відомих людям. Найвищі хмари, що клубочилися внизу під ними, були хіба мрякою біля її підніжжя. Найзапаморочливіші висоти атмосфери ледь сягали її середини. Отак здіймався, несходимий і примарний, цей міст поміж землею і небом, чорний у вічній ночі, коронований кетягом незнаних зірок, які щомиті яснішали власним жахом і значущістю. Упирі, побачивши це видиво, вражено заскавуліли, а Картер здригнувся, злякавшись, що вся їхня армія, рухаючись із величезною щвидкістю, просто розіб’ється об онікс цієї циклопічної скелі.

А світло тим часом піднімалося вище і вище, аж поки не замерехтіло вже ледь помітно у найвищих сферах етеру, насмішкувато підморгуючи війську своїм вогником. На півночі тепер була тільки чорнота — страхітлива, кам’яна чорнота, яка простиралася від безмежних глибин до безмежних висот, і тільки блідий вогник недосяжно мерехтів на вершині всього світу. Картер уважніше придивився до нього і зрештою побачив чорнильно-темні обриси, які відтіняли цей вогник на тлі зірок. На тій титанічній вершині височіли вежі — моторошні вежі, увінчані банями, що наліпилися там жахливими суцвіттями і гронами, які не могли бути творіннями рук людських; бастіони і тераси, дивовижні та водночас загрозливі, здавалися маленькими чорними і безмежно далекими цятками посеред розсипу зірок, що диявольськи сяяли у найвищій точці надземної сфери. На вершині цієї найвеличнішої з гір стояв замок, який не могла осягнути жодна смертна думка, і в ньому палало те демонічне світло. Тож Рендольф Картер зрозумів, що його пошуки завершено, що перед ним — мета, задля якої він порушував усі табу і наважувався на зухвалі вчинки, перед ним — легендарний, неймовірний дім Великих Древніх на вершині незвіданого Кадата.

І, щойно про це подумавши, Картер помітив зміну траєкторії польоту їхнього війська, безнадійно захопленого вітрами. Тепер вони піднімалися круто вгору, і було очевидно, що цьому лету судилося завершитись в оніксовому замку, в якому сяяло бліде світло. Величезна чорна гора тепер була настільки близько, що її схил мчав повз них із неймовірною швидкістю, чи то пак вони мчали вгору, в чорноту, за якою вже не можна було нічого розгледіти. Похмурі вежі споночілого замку над ними все більшали й більшали, і Картер бачив усю нечестиву мерзенність їхньої безмежності. І могутні брили тієї мурівлі були досконало вирізані з копалень у тому страхітливому проваллі, що зяє у кам’яному пагорбі на північ від Інґанока, та припасовані безіменними робітниками, і такі були її розміри, що людина супроти неї поступалася мурашці супроти найбільшої земної фортеці. Розсип незнаних зірок понад міріадом увінчаних банями веж сяяв блідим хворобливим пломінням, немов понад похмурими стінами зі слизького оніксу западали вічні сутінки. Тьмавий вогник виявився єдиним освітленим вікном в одній із найвищих веж, і коли безпорадна армія наблизилася до самої маківки гори, Картеру здалося, що він помітив якісь неприємні тіні, що раз у раз пропливали повз ледь освітлений клаптик простору. То було якесь дивне склепінчасте вікно, і форма його була цілком чужа всьому земному.

Суцільна скеля перейшла у велетенські підвалини монструозного замку, а швидкість, з якою вони летіли вгору, здавалося, трохи зменшилася. Наблизилися масивні стіни, і на мить вдалося помітити велетенську браму, крізь яку й вони прослизнули досередини. У просторі титанічного двору панувала суцільна ніч, за якою запала ще глибша пітьма внутрішніх приміщень, коли колону прибульців поглинув великий склепінчастий портал. У непроглядних оніксових лабіринтах гуляли круговерті холодних вітрів, і Картер нізащо не зміг би сказати, які циклопічні сходи і коридори німотно простягаються на їхньому безкінечному шляху. Цей шлях крізь пітьму незмінно вів угору, і жоден звук, ні дотик, ані зблиск не порушив густу пелену таїни. І хай якою великою була армія упирів та нічвидів, вона все ж загубилася в неосяжних порожнечах більшої за будь-яку зведену людиною будівлі. І коли все навколо них нарешті освітилося тьмавим сяйвом тієї зали у вежі, велике вікно якої правило їм за маяк, Картер нескоро зумів розгледіти далекі стіни та стелю, яка губилась у вишині, і зрозуміти, що він уже більше не у безмірі зовнішнього світу.

Рендольф Картер сподівався увійти до тронної зали Великих Древніх з гідністю, з гордо піднесеною головою, у супроводі поважної свити упирів, і вознести богам свої молитви, молитви людини, вільної і впливової серед сновид. Він знав, що смертному може бути під силу впоратися з Великими Древніми, і сподівався, що йому пощастить, що Інші Боги та їхній повзучий хаос Ньярлатотеп не пильнуватимуть за Землею, не прийдуть їм на допомогу у вирішальну мить, як це вже не раз бувало раніше, коли людським очам траплялося побачити земних богів у їхньому домі або на схилах їхніх гір. А зі своєю страхітливою свитою Картер, за потреби, сподівався впоратися навіть з Іншими Богами, знав-бо, що упирі не мають володаря, а нічвиди слугують не Ньярлатотепу, бо пан їхній — лише одвічний Ноденс. Проте зараз він бачив, що Кадат серед холодної пустки повниться темними дивами і безіменними сутностями, що Інші Боги недремно вартують нижчих, слабших від себе земних богів. І хоч вони не владні над упирями та нічвидами, а все ж шалені та безформні химородини з позасвіту можуть їм наказувати, коли настане в тому потреба, тож до тронної зали Картер зі своїми упирями увійшов не вільним і могутнім сновидцем. Їх занесли досередини страхітливі зоряні вихори, притягли незримі жахи північної пустки, і коли, скоряючись якомусь безмовному наказу, вітри вщухли, вся їхня безпорадна серед цього моторошного світла армія, що потрапила у полон, заніміло впала на оніксову підлогу.

Рендольф Картер не постав перед золотим помостом, перед ним не сиділо ясновельможне зібрання коронованих, увінчаних німбами істот із розкосими очима, довгими мочками вух, тонкими носами і гострими підборіддями — істот, подібних до лика, вирізьбленого на горі Нґранек. Оніксовий замок на верхівці Кадата був занурений у пітьму, і господарів не було вдома. Картер дістався незвіданого Кадата, що серед холодної пустки, але не знайшов там богів. А все ж моторошне світло сяяло в тій залі — невеликій, найменшій у всьому замку, стіни і стелю якої заледве можна було розгледіти за імлою, що там клубочилась. Так, там не було земних богів, це правда, але не бракувало інших прихованих і незримих сутностей. Там, де немає нижчих богів, не обов’язково відсутні представники Інших Богів — звісно ж, оніксовий замок не можна було назвати ненаселеним. Але Картер ніяк не міг уявити того, в якій неймовірній формі з-понад всіх форм жаху його зустріне тутешній володар. Він відчув, що його тут чекали, і мимоволі замислився над тим, наскільки пильно увесь цей час за ним спостерігав повзучий хаос Ньярлатотеп. Бо саме Ньярлатотепу, жахові незліченних форм, страхітливій душі та посланцю Інших Богів, слугують грибовидні місячні потвори, і Картер згадав про чорну галеру, яка зникла, коли хід битви переломився не на користь жабоподібних тварюк на тій щербатій скелі серед моря.

Отак розмірковуючи, він стояв, похитуючись, серед свого жаского товариства, коли це, геть неждано, півтемний і неосяжний простір кімнати прорізало страхітливе завивання демонічної сурми. Тричі пролунав той оглушливий бронзовий клич, а коли вдалині захлинувся відгомін третього сигналу, Рендольф Картер побачив, що залишився сам. Він не мав жодної гадки, куди, навіщо і як зникли всі упирі та нічвиди. Знав лише, що раптово залишився геть один, і хай які незримі сутності, глузуючи, снували в темряві довкруж нього, вони не були з безпечного земного краю снів. Зненацька з найвіддаленіших закапелків зали долинув новий звук. Це також було ритмічне гудіння сурми, проте цілком відмінне від трьох пронизливих посвистів, разом з якими зникли моторошні когорти. У цих низьких перегуках відлунили всі дивовижі та мелодії неземних снів: то були екзотичні видива неуявної благості, що вчувалися у кожному несьогосвітньому акорді і невловимо-потойбічних модуляціях. Пахощі фіміаму впліталися в золоті звуки музики, а над головою зажевріло величне світло, його кольори в унісон до симфонічних гармоній сурем мінилися градієнтом, якого не знає земна гама. Віддалік запалахкотіли смолоскипи, а ближче, хвилями напруженого очікування, глухо загули барабани.

Із прозорих димчастих серпанків і хмар фіміаму виринули дві однакові колони величезних чорношкірих рабів у пов’язках на стегнах із переливчастого шовку. На їхніх головах, немов шоломи, кріпилися смолоскипи із блискучого металу, з яких кільцями диму підносилися пахощі незнаних бальзамів. У правицях вони стискали кришталеві жезли, на вершечках яких шкірилися різьблені химери, а у лівих руках несли довгі тонкі срібні сурми, в які по черзі дуділи. На їхніх щиколотках і передпліччях були золоті браслети, а між кожною парою браслетів на щиколотках тягнувся золотий ланцюжок, що стримував їхній крок. З першого погляду було ясно, що ці чорношкірі — із земного краю снів, проте не таким очевидним було припущення, що їхні ритуали та вбрання мають земне походження. За десять кроків від Картера обидві колони спинилися, і всі невільники водночас піднесли сурми до своїх товстих вуст. Залунав дикий, екстатичний рев, а за ним — іще дикіший вереск, який хором — з дивовижною майстерністю — здійняли чорні.

Тоді широким проходом поміж двох колон чорношкірих рушила самотня постать: високий, стрункий чоловік, з юним обличчям давнього фараона, у різнобарв’ї переливчастих шат, коронований золотим пшентом[79], що сяяв якимось внутрішнім світлом. Царственна постать наблизилася до Картера: горда постава і витончені риси смаглявого[80] обличчя наводили на думку про його схожість з темноликим богом чи скинутим із небес архангелом, а в очах ледь блискотіли іскорки, що видавали примхливий норов. Він заговорив, і в соковитих інтонаціях його голосу дзюркотіла лагідна музика потоків Лети.

— Рендольф Картер, — промовив голос, — ти прийшов побачити Великих Древніх, що їх людині бачити не дозволено. Вартові говорили про це, говорили про це Інші Боги, шалено кружляючи і вистрибуючи під пронизливі звуки флейт у чорній безмежній порожнечі, в якій пробуває султан демонів, що його ім’я жодні вуста не наважуються вимовити вголос.

Коли Барзай Мудрий піднявся на Гатеґ-Кла, щоб побачити там Великих Древніх, які танцюють і завивають серед осяяних місяцем хмар, він не повернувся[81]. Інші Боги вже були там і зробили те, що їм належало зробити. Зеніґ із Афората шукав незвіданий Кадат у крижаній пустці, а зараз його череп прикрашає перстень на мізинці того, кого мені не варто називати.

Але ти, Рендольфе Картере, здолав усі перепони земного краю снів, і в тобі досі палає пломінь, який спонукає тебе до пошуків. Ти прийшов не з пустої цікавості, але задля іншої мети, і ти завжди шанобливо ставився до нижчих земних богів. А проте земні боги приховали від тебе чарівливе присмеркове місто твоїх снів, і все через їхню дріб’язкову жадобу: направду-бо вони самі зажадали дивовижної краси, породженої твоєю уявою, і заприсяглися, що відтепер це місто стане їхнім притулком — і ні жодне інше.

Вони полишили свій замок на верхівці незвіданого Кадата задля того, щоб оселитися у твоєму прегарному місті. І за дня вони прогулюються палацами, зведеними із помережаного прожилками мармуру, а надвечір виходять в оповиті пахощами сади і споглядають позолочені призахідним сонцем пишноти храмів та колонад, аркових містків та срібних фонтанів, широких вулиць із їхніми квітковими вазами та осяйними рядами статуй зі слонової кості. А коли западає ніч, вони піднімаються на високі оповиті імлою тераси, сідають там на різьблених порфірових лавах і розглядають зорі або перехиляються через балясини огорожі, роздивляючись стрімкі північні схили міста, де одне за одним м’яко засвічуються мансардні віконця невеличких старовинних будиночків, увінчаних шпилями, і з них на вулицю виливається затишне жовтаве світло домашніх свічок.

Боги полюбили твоє чарівливе місто і більше не ступають стежками богів. Вони забули земні верхів’я, забули гори, котрі пам’ятають іще їхню юність. На землі не зосталося більше богів, і лише Інші Боги з-поза меж світу правлять зараз на предковічному Кадаті. А десь далеко, у долині твоєї власної юності, Рендольфе Картере, безтурботно забавляються Великі Древні. Ти надто добре снив, о великий сновидо, бо ти віднадив земних богів від світу, де видива належать усім людям, і привів до світу, який безроздільно належить лише тобі: із мрій маленького хлопчика ти витворив місто набагато прекрасніше за всі візії, що були бачені раніше.

Негоже, щоб земні боги поступалися престолами павукам, які плетуть на них свої сіті, та Іншим, які правлять так, як належить правити Іншим. І хай би як радо сили з-поза меж світу наслали б на тебе хаос і жах, Рендольфе Картере, що став причиною їхнього смутку, але ж їм відомо, що тільки тобі до снаги повернути богів назад у їхній світ. І в той напівявний світ, що належить тобі, жодна сила найчорнішої ночі не зможе піти за тобою; і лише ти зможеш відпровадити самозакоханих Великих Древніх зі свого чарівливого присмеркового міста назад, крізь найпівнічніші сутінки, до місця, де вже їх зачекалися, — на верхівці незвіданого Кадата серед холодної пустки.

Тож, Рендольфе Картере, іменем Інших Богів я заклинаю тебе і наказую тобі виконати мою волю. Я велю тобі знайти присмеркове місто, що належить тобі, і випровадити з нього дрімотних та ледачих богів, яких чекає країна снів. І тобі неважко буде знайти прихисток цих богів, почути гул божественних сурем і грім безсмертних кімвалів, ту таїну, розташування і сенс якої невідступно переслідували тебе у світі явному і в проваллях снів, що катувала тебе зблисками стертих спогадів і болем втраченого — прегарного і значимого. Тобі неважко буде віднайти цей символ і релікт часу твоїх блаженств, бо то, воістину, некрушимий та вічний діамант, в якому злилися всі дива твого життя, щоб освітити тобі твою вечірню стежку. Знай! Шукати слід не за невідомими морями, але у добре тобі знаних роках минулого життя: ген у яскравих дивах твого дитинства і вихоплених сонячними промінцями магічних видивах, якими ті давні події видавалися твоїм широко розплющеним юним очам.

Знай же, що те дивовижне місто із золота й мармуру — не що інше, як сума всього того, що ти бачив і любив замолоду. То краса крутоверхих бостонських дахів і західних вікон, в яких палають промені надвечірнього сонця, то порослий квітами Коммон[82] і величний купол, що височіє на пагорбі, то переплетіння шпилів та димарів у бузковій долині, якою сонно плине оперезана численними мостами Чарльз[83]. Саме це ти бачив, Рендольфе Картере, коли нянька вперше вивела тебе на прогулянку навесні, і все це буде останнім, що ти побачиш, поки у твоїх очах світитимуться любов і пам’ять. То й прадавній Салем, обважнілий від років, то таємничий Мерблгед[84], який шкіриться мармуровими урвищами своїх узбереж навздогін минулим століттям, то блиск салемських веж і шпилів, які у променях призахідного сонця видніються з далеких лук Марблгеда.

То Провіденс, що химерно і гордовито розкинувся на семи пагорбах понад блакитною гаванню, з його зеленими терасами, які піднімаються до дзвіниць та цитаделей невмирущої давнини, то Ньюпорт, що примарою здіймається над замріяними хвилерізами. То Аркгем, з його замшілими гостроверхими дахами, за якими видніються підгірні луги, то прадавній сивий Кінґзпорт з його громаддям димарів, безлюдними причалами і навісними фронтонами, з його дивовижними високими скелями і повитим імлою океаном з високими буйками на обрії.

То прохолодні рівнини Конкорду, бруковані вулички Портсмута, вкрите вічними сутінками плетиво провулків Нью-Гемпшира, де за велетенськими в’язами ледь видніються побілені стіни ферм та скрипучі журавлі над криницями. Просолені причали Ґлочестера і обвітрені верби Труро. Видива шпилів далеких містечок і пагорбів, які вервечкою простягаються вздовж Північного узбережжя, безмовні кам’янисті схили та невисокі повиті плющем будиночки, що ховаються поміж великими валунами у глибині Род-Айленда. Запахи моря і духмяність полів, чари темних лісів та передсвітанкова прозорість фруктових садів. Вони, Рендольфе Картере, і є твоє місто, бо вони — це ти. Нова Англія викохала тебе, вливши у твою душу той чар, який не вмирає. І цей чар — затверділий, скристалізований, відшліфований роками спогадів та снів і є тим дивовижним містом у невловимому присмерку; і щоб знайти цей мармуровий парапет із вигадливими вазами і різьбленими перилами, щоб спуститись нарешті незліченними сходинками до міста розлогих площ і барвистих фонтанів, тобі треба лише знову повернутися до думок і видив свого меланхолійного дитинства.

Поглянь! Крізь ці вікна сяють зорі вічної ночі. Вони й зараз сяють над тими, видивами, які ти знав і виплекав, упиваються їхнім чаром, щоб сяяти ще яскравіше понад сновидними садами. Онде Антарес — він саме зараз підморгує над дахами Тремонт-стріт, ти міг бачити його зі свого вікна на Бікон-Хілл. А ген за тими зорями зяють провалля, з яких мене прислали мої шалені володарі. Одного дня тобі буде до снаги перетнути і їх, але якщо ти мудрий, то не вчиниш такої дурниці, бо з усіх смертних, що бували там і повернулися, лише одному вдалося вберегти розум від неймовірних жахів безодні. Там страховиська і потвори гризуть одне одного, намагаючись завоювати дещицю простору, і в дрібному там більше зла, ніж у великому, — ти й сам це знаєш з поведінки тих, хто ненастанно трудився, щоб тільки передати тебе мені до рук, я ж сам, повір, анітрохи не бажав тобі лихого і давно допоміг би тобі сюди дістатися, якби не мав іншого клопоту, а ще був певен, що ти й сам зможеш знайти сюди шлях. Тож облиш пекельні безодні і повертайся до погідних, милих серцю речей твоєї юності. Віднайди чарівливе місто і відпровадь додому неслухняних Великих Древніх, відішли їх у край їхньої власної молодості, край, що нетерпляче чекає на їхнє повернення.

І шлях, що я тобі готую, буде легшим, ніж стежина непевних спогадів. Поглянь! Ось підлітає величезний шантак, і правує ним невільник, якому, для твого ж добра, краще бути невидимим. Осідланий і готовий — ось він! Цей чорний, Йогаш, допоможе тобі осідлати жахіття. Прямуй до найяскравішої зірки, що на південь від зеніту, до Веґи, і за дві години опинишся на терасі свого присмеркового міста. Але лети в тому напрямку лише доти, доки почуєш далекі співи у висотах етеру. Вище розпростерся тільки жах, тому напни повіддя свого шантака, щойно забринить найперша нота. Тоді подивись на землю — і побачиш там сяйво незгасного жертовного вогню Іред-Наа на священній покрівлі храму. Той храм стоїть у твоєму жаданому присмерковому місті, тож лети до нього, перш ніж встигнеш почути спів і навіки пропасти.

А коли ж підлетиш до самого міста, прямуй до того парапету, з якого ти і сам колись споглядав його величну красу, і пришпорюй шантака, аж поки він закричить. І Великі Древні, сидячи на своїх запашних терасах, почують той крик, упізнають його, і їх охопить така туга за домівкою, що жодне з див того міста не втішить їх, не звеселить їх ніщо, крім похмурого замку на вершині Кадата і розсипу потойбічних зірок, що вінчає те верхів’я.

Тоді ти маєш приземлитися серед них на шантаку, нехай вони побачать і торкнуться того гидкого птаха з кінською головою; тим часом заговори з ними про незвіданий Кадат, який ти нещодавно покинув, розкажи їм, що його безмежні зали — порожні й темні, ті самі зали, де вони колись забавлялися і раділи неземними радощами. І шантак заговорить до них мовою шантаків, проте і в нього не буде більшої сили переконання, ніж у звичайних спогадів про давнину.

Ти маєш говорити і говорити до заблукалих Великих Древніх про їхню домівку та юність, аж поки ті, зрештою, не заплачуть і не попросять показати їм шлях назад — шлях, який вони забули. Тоді ти відпустиш шантака, хай він летить у небеса, голосячи свій клич, а Великі зберуться на силах і підстрибнуть, як то було колись, і вже як боги полинуть услід за мерзотною птахою, крізь безмежні безодні, до веж і бань Кадата.

Тоді чарівливе присмеркове місто навіки стане тобі втіхою і притулком, а земні боги знову правитимуть снами людей із призначеного їм місця. Вирушай — вікно відчинилося і зорі чекають. Твій шантак уже хрипить і гиркає від нетерплячки. Прямуй до Веґи крізь ніч, але звертай, коли почуєш співи. Не забудь цю пересторогу, інакше невимовні жахи затягнуть тебе у провалля вічного крику і безумства. Пам’ятай про Інших Богів: вони великі, безтямні та жахливі і чаяться у мороці позасвіття. Мусиш їх остерігатися.

— Гей! Аа-шанта ’ньїґ! Лети! Поверни земних богів до їхньої оселі на незвіданому Кадаті, молися всьому космосу, щоб ти ніколи не зустрів мене у тисячі моїх інших подоб. Прощавай, Рендольфе Картере, і стережися — я-бо Ньярлатотеп, Повзучий Хаос!

Тож Рендольф Картер, мало не вмліваючи верхи на страхітливому шантаку, зі свистом здійнявся у холодний простір і полетів у напрямку холодного блакитного сяйва північної Веґи, лиш раз озирнувшись на хаотичне громаддя вартівень та веж оніксового страхіття, в якому ще досі мерехтів самотній мертвотний вогник у вікні, що височіло понад землями і хмарами земного краю снів. Позаду ковзали безформні жахи і гучно лопотіли незримі перетинчасті крила, але він міцно тримався за гриву тієї гидкої лускатої птахи з кінською головою. Зорі глузливо витанцьовували, замалим не вистрибували, складаючись у бліді знаки фатуму, яких ніхто раніше не бачив і ніхто раніше не боявся, а вітри етеру все так само завивали у безформній чорноті та самотності поза межами космосу.

А тоді сяючий простір попереду розколовся тишею лиховісного знаку, і всі вітри і жахи просто пощезли, як щезає ніч перед світанком. Тремтячи у хвилях, які примарно виринули із золотавих клаптів космічної туманності, залунали перші несміливі ноти далекої мелодії, вони бриніли слабкими акордами, яких не знає зоряний світ Землі. І щойно музика погучнішала, як шантак стрепенувся і кинувся вперед, та й сам Картер дослухався до кожної чарівної ноти. То була пісня, але співав її не голос. Її співали ніч і небесні сфери, і вона була старезною вже тоді, коли народилися Ньярлатотеп та Інші Боги.

Шантак полетів швидше, і вершник його припав до гриви, впиваючись дивами незнайомих безодень, кружляючи у кришталевих вирвах позасвітньої магії. І надто пізно пригадалося попередження злого посланця, сардонічна пересторога посланця демонів, який застерігав шукача проти безуму тієї пісні. Лише на глум Ньярлатотеп вказав йому шлях до порятунку, до чарівливого присмеркового міста, насміхаючись, чорний посланець богів відкрив йому таємницю заблукалих богів, яких він би й сам зміг повернути, аби тільки захотів. Бо шаленство і дика лють безодні — ось єдині дари Ньярлатотепа для самовпевнених; і хоча вершник відчайдушно намагався розвернути птаха, зловісний та регітливий шантак усе ж летів уперед, стрімко й невтомно, із моторошною радістю лопочучи величезними слизуватими крилами, і прямував він до тих диявольських проваль, яких не сягають жодні сни, у найглибшу аморфну безвість, де в центрі вічності нуртує та блюзнірствує божевільний султан демонів Азатот, чиє ім’я жодні вуста не сміють вимовити вголос.

Неухильно дотримуючись наказу жахливого посланця, пекельний птах летів уперед крізь зграї безформних блукачів та сутностей, що вергаються у темряві, крізь свавільні орди мандрівних прояв, що все тяглися до нього, ці безіменні поріддя Інших Богів, такі самі сліпі та божевільні, безмежно спраглі та голодні.

Уперед, несхибно вперед несла та луската потвора безпомічного вершника, радісним клекотанням вітаючи регіт та істеричне завивання, якими, немов пісня сирен, обернулася музика ночі та сфер; птах здіймався вгору і каменем падав униз, мчав, поринаючи у найглибші провалля, сягаючи найвіддаленіших безодень, залишаючи позаду зірки й увесь сущий світ, метеором пронизуючи застиглу безформність, до неуявних, занурених у пітьму палат позачасся, де чорний Азатот, аморфний і жадібний, пожирає вічність під звуки приглушений, божевільний бій барабанів і тонке, монотонне завивання проклятих флейт.

Уперед, уперед, крізь верески, крики і чорні, сповнені живого руху безодні, — аж ось наче з якоїсь благословенної далечіні до приреченого Рендольфа Картера прийшли образ і думка. Надто вже добре спланував Ньярлатотеп цей глум, ці танталові муки, нагадавши про те, що не в змозі були знищити жодні пориви крижаного жаху. Дім — Нова Англія — Бікон-Хілл — сущий світ.

Знай же, що те дивовижне місто із золота й мармуру — не що інше, як сума всього того, що ти бачив і любив замолоду. То краса крутоверхих бостонських дахів і західних вікон, в яких палають промені надвечірнього сонця, то порослий квітами Коммон і величний купол, що височіє на пагорбі, то переплетіння шпилів та димарів у бузковій долині, якою сонно плине оперезана численними мостами Чарльз… Цей чар — затверділий, скристалізований, відшліфований роками спогадів та снів і є тим дивовижним містом у невловимому присмерку; і щоб знайти цей мармуровий парапет із вигадливими вазами і різьбленими перилами, щоб спуститись нарешті незліченними сходинками до міста розлогих площ і барвистих фонтанів, тобі треба лише знову повернутися до думок і видив свого меланхолійного дитинства.

Уперед, уперед, уперед — до запаморочення, до неминучого фатуму, крізь чорноту, з якої простягаються сліпі мацаки, з якої нюшать ослизлі морди, де хихочуть, хихочуть, хихочуть безіменні почвари. Проте образ і думка прийшли до нього, і Рендольф Картер чітко зрозумів, що зараз він снить — просто снить, що десь поза всім цим і досі існує сущий світ і місто його дитинства. Знову згадалися слова: «Тобі треба лише знову повернутися до думок і видив свого меланхолійного дитинства». Повернутися, повернутися — чорнота звідусіль, проте Рендольф Картер зумів повернутися.

І хай як сильно нуртовища жахіть стискали у лабетах його чуття, все ж Рендольф Картер міг би повернутися і рухатися. Він міг рухатися, а якби захотів — то й зіскочити зі зловісного шантака, що неухильно ніс його назустріч фатуму, виконуючи наказ Ньярлатотепа. Він міг би зістрибнути, міг кинути виклик безодням ночі, що безконечністю зяяли під ним, тим безодням жаху, які все ж не могли перевершити безіменного фатуму, що вже чекав на нього, зачаївшись у самісінькому осерді хаосу. Він міг повернутися, поворухнутися, зістрибнути — він міг — він може — він повинен — повинен…

І приречений, доведений до відчаю сновидець зістрибнув з тієї потвори з кінською головою і пірнув у бездонне провалля відчутної навіть на дотик пітьми. Минали ери, помирали і знову народжувалися всесвіти, зорі розвівалися в туманності, з туманностей складалися зорі, а Рендольф Картер усе падав у бездонне провалля тієї відчутної навіть на дотик пітьми.

Тоді неквапним плином вічності закінчився цикл, і космос знову прийшов до ще одного безплідного завершення, і все стало так, як було незліченні кальпи[85] тому. Матерія і світло знову народилися такими, якими їх колись знав простір; комети, сонця та світи запломеніли життям, хоча не залишилося нікого, хто міг би сказати, що вони приходили і йшли, приходили, йшли, вічно, вічно — назад до першопочатків.

І знову постало небесне склепіння, і знову був вітер, і пурпурове світло зазоріло в очах сновидця, який усе падав униз. І були боги, і створіння, і воля, і краса, і зло, і вереск погибельної ночі, в якої забрали її жертву. Бо ж крізь незнаний довершений цикл протривали думка та образ дитинства сновидця, і вони наново створювали сущий світ, повертали давньому, виплеканому снами місту життя, і було це добре. І з тих безодень йому показав шлях пурпуровий газ С’нґак, і правічний Ноденс вивів його із незміримих безодень.

Зорі вибухали світанками, а світанки вибухали водограями золота, кармазину і пурпуру, а сновидець усе падав. Крики шматували етер, коли промені світла гнали геть істот із позасвіття. І старий Ноденс тріумфально закричав, коли Ньярлатотепа, що підібрався уже геть упритул, раптом спинило жевриво світанку, що розвіяло його безформні жахи на сірий пил. І Рендольф Картер нарешті спустився мармуровими сходами до свого чарівливого міста, бо він знову повернувся у той милий його серцю світ Нової Англії, з якого вийшов.

Тож разом з акордами міріадів труб вранішнього оргáна, і з сяйвом світанку, яке, відбившись від золотої бані ратуші на пагорбі, лилося до його кімнати крізь зашторені пурпурові вікна, Рендольф Картер, скрикнувши, прокинувся у своїй спальні в Бостоні. У потаємних садках пташки виводили свої пісні, а кімнату сповнювали солодкі пахощі посаджених ще його дідом лоз, що повивали віконні ґратки. Класичний камін, різьблені карнизи і розписані вигадливими візерунками стіни сяяли красою, а лискучий чорний кіт, потривожений раптовим пробудженням господаря, струшував із себе залишки сну. А за багато вічностей звідтіль, за Брамою Глибокого Сну і зачарованим лісом, за краєм садів та Серенерійським морем, за присмерковими просторами Інґанока, повзучий хаос Ньярлатотеп замислено увійшов до оніксового замку на верхівці незвіданого Кадата і став погордливо докоряти нижчим земним богам, грубо увірвавши їхнє раювання в чарівливому присмерковому місті.