Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Нащадок

Є у Лондоні чоловік, який кричить, коли на церковній дзвіниці бамкають дзвони. Він живе сам зі своїм смугастим котом у Ґрейз-Інн[165], а люди вважають його сумирним юродивим. Його кімната повна простеньких, ледь не дитячих книжок, і він годинами намагається забутися серед їхніх вутлих сторінок. Усе, чого він хоче від життя, — це не думати. З невідомих причин його лякають думки, він тікає як від чуми від усього, здатного бодай трішки розворушити уяву. Він сухоребрий, із сивою головою і поораним зморшками лицем, а проте подейкують, що він зовсім не такий старий, яким здається. У нього чіпкими пазурами впився страх, і від кожного звуку його очі очманіло розширюються, а на чолі виступає піт. Він уникає друзів і колег, бо не хоче відповідати на їхні запитання. Ті, що знали його як інтелектуала та естета, кажуть, що їм безмежно шкода бачити, що з ним тепер сталося. Десять років тому він з усіма розірвав стосунки, і ніхто навіть не впевнений, виїхав він із країни, а чи просто зник із їхнього поля зору, поринувши в усамітнення. Минуло десятиліття, відколи він переїхав до Ґрей-Інн, нікому не сказавши про своє місцеперебування, аж до тієї ночі, коли молодий Вільямз купив Некрономікон.

Вільямз був сновидцем, йому було двадцять три роки, і коли він ще тільки переїхав до старовинного будинку, то відразу ж відчув химерність і подих космічних вітрів, що овівали цього всохлого старого по сусідству. Він спробував потоваришувати з ним, адже його колишні друзі не підтримували з ним стосунків, він чудувався страху, що тяжів над цим кістлявим, виснаженим старим, що завжди, здавалося, за чимось спостерігав, завжди до чогось дослухався. Він спостерігав і дослухався радше розумом, ніж очима і вухами, не втрачаючи жодної нагоди поринути у безтурботне читання легких, пісних романчиків. А коли починав калатати церковний дзвін, він відволікався і захóдився вереском, і сірий кіт, що мешкав із ним, також нявчав в унісон з ним, аж доки не стихало відлуння останнього удару.

Та як Вільямз не намагався, він не міг змусити свого сусіда заговорити про щось приховане чи потаємне. Старий, якому ніяк не личили його вигляд і манери, лише силувано усміхався і тихенько та гарячково лопотів якісь безтурботні дурниці, його голос щомиті вищав і гучнішав, аж поки не зривався на писклявий нерозбірливий фальцет. Навіть найбуденніші зауваження виказували його глибоку і всебічну освіту; Вільямз не здивувався, дізнавшись, що той навчався у Гарроу і Оксфорді. Згодом взагалі з’ясувалося, що то не хто інший, як лорд Нортем, про чий старовинний прабатьківський замок на узбережжі Йоркширу ходило чимало дивних чуток. Та коли Вільямз наважився заговорити про замок і про його можливе римське походження, той відмовився визнати, що в ньому є бодай щось незвичне. Він навіть пронизливо захихотів, коли мова зайшла про гіпотетичні підземелля, висічені у суцільній скелі, яка насуплено дивиться на Північне море.

Ніщо не віщувало біди аж до тієї ночі, коли Вільямз приніс додому лиховісний Некрономікон божевільного араба Абдула Альхазреда. Він знав про цей страхітливий фоліант років із шістнадцяти, коли незріла любов до дивовиж привела його із розпитуваннями до старого горбатого букініста на Чендос-стріт[166], і його дивувало, що, говорячи про Некрономікон, чоловік завжди блід. Старий продавець книжок розповів йому, що відомо тільки про п’ять уцілілих копій, які пережили всі едикти вражених жерців та законників, спрямовані проти книжки, і що всі ці примірники зберігаються за сімома замками у хранителів, які зареклися читати ненависний ґримуар[167]. Проте тепер, нарешті, йому не просто вдалося знайти доступну копію, але і придбати її, до того ж за сміховинно низькою ціною. То була єврейська крамничка у злиденних околицях Клер-Маркету, де він і раніше нерідко купував химерні речі, і він майже уявляв собі, як буркотливий старий левит[168] посміхався у свою кошлату бороду, натрапивши на цю справді велику знахідку. Масивна оправа з грубої шкіри з мідними застібками майже бездоганно збереглася, а ціна була до абсурду низькою.

Одного погляду на заголовок вистачило, щоб розбурхати в ньому почуття: вигляд графіки у тексті, писаному вульгарною латиною, збудив у його свідомості якісь далекі, найглибші спогади. Його охопило нездоланне бажання принести цей величезний том додому і сісти за його розшифрування, тож взявши його до рук, він настільки стрімко вискочив із крамнички, що лише встиг почути тривожний смішок старого єврея. Але, опинившись нарешті у своїй кімнаті, він виявив, що комбінація готичного тексту і незрозумілих ідіом занадто складна для його лінгвістичних знань, і неохоче покликав свого дивного переляканого друга, щоб той допоміг йому розібрати спотворену середньовічну латину. Лорд Нортем саме бурмотів якусь тарабарщину своєму смугастому котові і дико витріщився на молодика, коли той зайшов до кімнати. Тоді він побачив фоліант і страшно весь затремтів, а щойно Вільямз вимовив його назву, зомлів. Коли ж він прийшов до тями, то оповів свою історію; гарячковим шепотом розповідав він цей неймовірний уривок безумства, і все для того, аби тільки його друг не загаявся спалити ту прокляту книжку і розвіяти її попіл на чотири вітри.

Очевидно, шепотів лорд Нортем, із самого початку щось пішло не так, але він би нізащо про все не здогадався, якби не копав так глибоко. Він був дев’ятнадцятим бароном з роду, який непристойно глибоко губився в давнині — дуже глибоко, якщо простежити деякі деталі в традиціях, бо родина зберігала свідчення ще про досаксонські часи, коли такого собі Лунея Ґабінія Капіто, військового трибуна[169] у Третьому леґіоні Авґуста[170], що квартирував у Ліндумі в Римській Британії, відсторонили від командування за участь у деяких ритуалах, що не належали до жодної з релігій. Подейкували, що Ґабіній приходив до ґроту в скелі, в якій збиралися дивні люди і творили Старший Знак[171] у темряві; про цих дивних людей, брити згадували лише зі страхом у голосі і говорили, що вони були останніми вцілілими з великої землі на Заході, що пішла під воду, після неї зосталися тільки острови зі святилищами у вигляді кругових укріплень, найбільшим з яких є Стоунхендж. Звісно, невідомо, наскільки достовірною є легенда про те, що Ґабіній збудував неприступну фортецю просто над забороненою печерою і став патріархом роду, який не змогли знищити ані пікти, ані сакси, ані дани, ані нормани; невідомо, настільки правдивим є також те, що саме з цього роду вийшов хоробрий соратник і лейтенант Чорного Принца[172], якого Едуард Третій зробив бароном Нортемом. Так, ніхто не знав цього напевне, але про це постійно ходили чутки; насправді, мурування фортеці Нортема підозріло скидалося на мурування Адріанового валу[173]. Ще дитиною, коли лорд Нортем засинав у старовинній частині замку, він бачив дивні сни, тоді ж у нього виробилася звичка поринати у спогади, вдивляючись у примарні краєвиди, переживаючи події та враження, які не були частиною його життя наяву. Він став сновидцем, для якого життя було бліде і нецікаве, він став шукати дивних реальностей і відчуттів, яких він колись зазнав, а проте яких не можна було відшукати у жодному з відомих нині куточків землі.

Сповнений переконання, що наш фізичний світ — усього лише атом у розлогому і зловісному просторі і що розташовані десь поруч незнані виміри просочуються у сферу знаного, Нортем в юності один за одним осушував джерела знань формальних релігій та окультних таємниць. Проте ніде він не знаходив бажаного, і що старшим ставав, то більше його зводили з розуму розміреність і обмеженість життя. У дев’яностих він загравав із сатанізмом в завжди радо чіплявся за будь-яку доктрину чи теорію, яка обіцяла втечу від закритого світу науки і обмежених, незмінних законів природи. Він просто ковтав книжки на кшталт описів Атлантиди Іґнація Доннеллі[174], а десятки таємничих попередників Чарльза Форта[175] захоплювали його своїми дивами. Не раз він мандрував за багато ліг, простежуючи таємничі сільські оповідки про надприродні дива, а якось вирушив до Аравійської пустелі на пошуки Безіменного міста[176], якого не бачила жодна людина. В ньому зростала дражлива надія, що десь існує брама, що варто її знайти — і перед ним відкриються потойбічні безодні, відгомін яких відлунював ген у найдальших закапелках його пам’яті. Можливо, вона була у видимому світі, а може, тільки в його думках і почуттях. Мабуть, десь у незвіданих закапелках його свідомості зберігався якийсь потаємний зв’язок, який волав до його минулих і майбутніх життів у забутих вимірах, який поривав його до зірок, до вічностей і безмежжя поза ними.