«Персть тваринна може бути таким робом заготовлена та збережена, щоби мудрий Чоловік мав цілий Ноїв ковчег у своїй майстерні і, якщо йому забажається, міг відживити детальну подобу Тварини з її праху; так само схожою Методою із персти людської Філософ може, без будь-яких протизаконних чарів, викликати Подобу свого мертвого Пращура із тліну, в який його Тіло обернулося».
[86]
Із приватного шпиталю для божевільних поблизу Провіденса, штат Род-Айленд, нещодавно зникла вельми дивна особа. Цю особу звали Чарльз Декстер Ворд[87], якого всупереч його власної волі запроторили до божевільні — це сталося завдяки клопотанню його згорьованого батька, який бачив, як потьмарення сина із простої дивакуватості перероджується у загрозливу маніакальність, включно з можливими вбивчими нахилами та значними змінами свідомості. Лікарі визнають, що цей випадок їх цілковито ошелешив, оскільки в юнака були виявлені відхилення не лише психологічного, а й фізіологічного характеру.
Насамперед, пацієнт виглядав дивним чином старшим за свої двадцять шість років. Звичайно, психічні розлади швидко зістарюють, проте обличчя цього юнака мало якісь невловимі риси, притаманні лише дуже старим людям. По-друге, процеси його життєдіяльності виявляли дивні результати, які не мали аналогів у медичній практиці. Він утратив голос, тож говорив лише пошепки; дихання і пульс весь час збивалися; травлення значно уповільнилося і мінімалізувалося, а нервові реакції на звичні подразники не були схожими на будь-які задокументовані раніше, нормальні чи патологічні. Шкіра була холодною і надто сухою, її клітинна структура здавалася занадто грубою та ламкою. Зникла навіть велика родима пляма оливкового кольору на правому стегні. Натомість на грудях з’явилася чи то дивна родимка, чи то чорна пляма, якої раніше не було. Загалом, усі терапевти погодилися, що метаболізм Чарльза уповільнився до паталогічного рівня.
Психіка Чарльза Ворда також перебувала у незвичайному стані. Випадок його божевілля не був схожий на жоден інший відомий, навіть з описаних в останніх і найвичерпніших працях, і супроводжувався виявом таких розумових здібностей, які могли б зробити з нього генія або вождя, якби вони не виражалися у наскільки дивній та гротескній формі. Доктор Віллетт, сімейний лікар Вордів, аналізуючи реакції пацієнта на речі, які не стосувалися безпосередньо хвороби, стверджує, що загальні розумові здібності пацієнта після потьмарення навіть покращилися. Відомо, що Ворд завжди мав схильність до наук, насамперед до вивчення старожитностей, та навіть в його найкращих з ранніх праць не прослідковувалася та дивовижна точність і проникливість, яку спостерегли психіатри у процесі подальших обстежень. Правду кажучи, було нелегко отримати законний дозвіл покласти Чарльза в лікарню, оскільки його розум здавався здоровим і ясним. Лише завдяки свідченням інших людей, а також аномальним прогалинам у його свідомості Ворда зрештою ізолювали. До самого зникнення він читав усе, що потрапляло під руку, і був чудовим співрозмовником, наскільки це дозволяв його слабкий голос. Не спромігшись передбачити його втечі, проникливі спостерігачі були певні, що юнак невдовзі опиниться на волі.
Лише доктор Віллетт, який свого часу допоміг Чарльзові з’явитись на цей світ і відтоді стежив за його розвитком, здавався наляканим від думки про його майбутню виписку. Він пережив жахливий досвід і зробив страхітливе відкриття, про яке не наважувався розповісти своїм скептично налаштованим колегам. Насправді, Віллетт і сам відіграв загадкову роль у цій справі. Він був останнім, хто бачив пацієнта перед зникненням. Через три години після того, як стало відомо про втечу Чарльза, кілька людей згадали, що лікар вийшов з його палати із сумішшю жаху і полегшення на обличчі. Ця втеча стала однією з нерозгаданих таємниць шпиталю доктора Вейтса. Розчинене вікно над проваллям заввишки шістдесят футів[88] заледве чи щось пояснювало, а все ж немає жодних сумнівів, що юнак зник саме після розмови з Віллеттом. Сам лікар жодних публічних пояснень не дав, хоч і виглядав значно спокійнішим, ніж до втечі Ворда. Проте багато хто думає, що він міг би сказати більше, якби був певен, що хтось йому повірить. Він застав Чарльза у кімнаті, але невдовзі після того, як вийшов з неї, на стукіт санітарів уже ніхто не відповідав. Коли відчинили двері, пацієнта там не було, і все, що вони побачили, — це відчинене вікно, крізь яке віяв холодний квітневий вітер, і хмару грубого блакитно-сірого пилу, від якого забивало подих. Щоправда, незадовго до того було чути завивання псів, але це тривало, лише поки Віллетт був усередині; пізніше ж вони поводились цілком сумирно. Чарльзового батька одразу повідомили про те телефоном, але він здався більше засмученим, аніж здивованим. Тоді викликали доктора Вейта, вони обговорили все з доктором Віллеттом, і обидва заперечували свою участь чи обізнаність із планом втечі. Лише від деяких близьких друзів Віллетта та старшого Ворда вдалося отримати якісь свідчення, та й ті занадто фантастичні, щоб у них повірити. Єдиний достеменно відомий факт — це те, що досі не знайдено жодного сліду зниклого божевільного.
Чарльз Ворд змалку захоплювався старожитностями — поза сумнівом, завдяки багатовіковому містові, в якому жив, і пам’яткам давнини, якими повнився старий батьківський маєток на пагорбі, що на Проспект-стріт. З роками його любов до старожитностей лише зросла, тож історія, генеалогія та вивчення колоніальної архітектури, побуту й ремесел невдовзі витіснили все інше зі сфери його зацікавлень[89]. У справі його божевілля дуже важливо пам’ятати про ці уподобання Ворда, бо хоча вони і не становили його основи, проте посідають важливе місце у зовнішніх проявах хвороби. Лакуни в його знаннях, які помітили психіатри, стосувалися виключно сучасних подій, проте їх з надлишком компенсувала вельми глибока обізнаність із речами, що стосувалися минулих часів, що було виявлено під час ретельного опитування. Складалося враження, що завдяки якомусь невідомому виду самонавіювання пацієнт буквально переносився у минуле. Дивним було те, що Ворда, здавалося, більше не цікавили старожитності, з якими він був так добре обізнаний. Либонь, він уже вивчив усе, що міг, і втратив до цього інтерес. Усі свої останні потуги юнак вочевидь спрямовував на опанування загальновідомих речей сучасного світу, які повністю стерлися з його свідомості. Він ретельно приховував цю свою необізнаність, але для кожного, хто спостерігав за ним, було очевидно, що вибір книжок для читання і всі розмови були зумовлені несамовитим прагненням набути знань про власне життя і про повсякдення та культурне підґрунтя двадцятого сторіччя, які у нього мали б бути з огляду на рік його народження і здобуту свого часу освіту. Зараз психіатри дивуються, як утікач дає собі раду в цьому складному сучасному житті, зважаючи на фрагментарність інформації, якою він володіє. Більшість вважає, що він заліг на дно у якомусь скромному й невибагливому місці, доки обсяг його знань про сучасність не досягне задовільного рівня.
Початок Чарльзового божевілля став причиною багатьох суперечок між лікарями. Доктор Ліман, авторитетний бостонський медик, відносить його до 1919–1920 років, коли юнак закінчував школу Мозеса Брауна. Тоді він раптово перекинувся з вивчення історії на окультизм і відмовився вступати до коледжу, оскільки, за його словами, індивідуально займався значно важливішими дослідженнями. Про це беззаперечно свідчить зміна Чарльзової поведінки в той час, особливо його постійні пошуки в міському архіві та на старих кладовищах однієї могили, датованої 1771 роком, — могили його предка на ім’я Джозеф Кервен. Ворд заявляв, що знайшов деякі його папери за дерев’яними панелями у старому маєтку в провулку Олні на Стемперз-Хілл, який збудував і в якому мешкав Кервен. Словом, немає сумнівів, що взимку 1919–1920 року з Вордом сталася велика зміна, оскільки він різко припинив свої дослідження старожитностей і відчайдушно занурився в окультизм, час від часу виїжджаючи за кордон та іноді перемежовуючи ці заняття хіба з пошуками тієї могили.
Проте доктор Віллетт не погоджується з таким поглядом, аргументуючи власну думку близьким і тривалим знайомством із пацієнтом, а також деякими страхітливими відкриттями та висновками стосовно його стану. Ці відкриття та висновки справили на нього величезне враження; його голос досі тремтить, коли він говорить про них, і дрижить рука, коли намагається про них писати. Віллетт визнає, що зміни 1919–1920 років сталися цілком закономірно як провісники подальшого розладу, що сягнув апогею 1928 року в страшному й непоясненному божевіллі. Втім, спираючись на особисті спостереження, він вважає, що тут межу необхідно проводити чіткіше. Зважаючи на те, що юнак завжди був неврівноважений, невротичний та надто вразливий до потойбічних проявів світу, що його оточував, лікар відмовляється припускати, що ранні переміни насправді свідчили про втрату глузду. Натомість він вірить твердженням самого Чарльза, ніби той відкрив, чи то відшукав щось таке, що справляло дивовижний і всеохопний ефект на людську свідомість. Справжнє юродство, стверджує лікар, настало пізніше — після віднайдення портрета і давніх записів Кервена, після подорожі до дивних чужоземних місць та моторошних молитов, проспіваних за таємничих обставин, після відповідей на ці молитви і листа, написаного в стані потьмарення свідомості, після хвилі вампіризму та зловісних потаксетських пересудів, а також після того, як пам’ять пацієнта витісняла сучасні йому знання, зник голос, а зовнішній вигляд, риса за рисою, змінився настільки, що цього неможливо було не помітити.
Аж тоді, наголошує Віллетт, у Ворда почали проявлятися всі ті страхітливі зміни, і його вражає кількість доказів, які підтверджують слова юнака про ту знахідку. По-перше, двоє далеко не дурних робітників бачили знайдені записи Джозефа Кервена. По-друге, Чарльз одного разу показував докторові Віллетту ті старовинні папери, а також сторінку зі щоденника Кервена, і не було жодних сумнівів щодо їхньої справжності. Отвір, у якому Ворд, за його словами, їх знайшов, також зберігся, а сам Віллетт мав ще один шанс ближче ознайомитися з документами за обставин, у які навряд чи хто-небудь би повірив. Слід також згадати про загадкові збіги в листах Орна та Гатчинсона, питання, пов’язані з манерою письма Кервена та знахідками детективів, які стосувалися доктора Аллена, а також моторошне повідомлення в середньовічних рукописах, які Віллетт знайшов у себе в кишені, коли опритомнів після пережитого шоку.
Нарешті, найпереконливішими були два страхітливі результати, які лікар отримав, застосувавши деякі формули, які він знайшов упродовж останніх розслідувань. Ці результати насправді довели, що папери не були підробними, і виявили їх жахливий таємний зміст. Самі ж папери стали назавжди втраченими для людства.
Ранні роки Чарльза Ворда слід розглядати як щось настільки ж давноминуле, як і його улюблені старожитності. Восени 1918 року, виявляючи неабияке захоплення популярною на той час військовою справою, він перейшов до останнього класу школи Мозеса Брауна, розташованої неподалік від їхнього дому. Прихильного до стародавніх речей юнака завжди заворожувала стара будівля головного корпусу, зведеного 1819 року. Подобався йому і просторий парк біля школи, — а Чарльз був вибагливий до краєвидів. Він мало з ким спілкувався, майже весь час сидів удома, прогулювався містом або займався уроками чи військовими вправами, а також вишуковував дані з генеалогії та історії у магістраті, ратуші, громадській бібліотеці, Атенеумі[90], Історичному товаристві, в бібліотеках Джона Картера Брауна та Джона Гея при Браунському університеті та у нещодавно відкритій бібліотеці Шеплі, що на Бенефіт-стріт. Можна легко уявити, яким він тоді був: високий, стрункий, білявий юнак із допитливим поглядом, трохи зсутулений і недбало одягнений, який радше справляє враження безневинного дивака, аніж привабливого хлопця.
Чарльзові прогулянки завжди перетворювалися на експедиції в давні часи, під час яких йому вдавалося із сотень реліквій старого міста відтворити яскраву і зв’язну картину минулих століть. Сам він жив у маєтку, збудованому в ґеорґіанському стилі, на вершині крутого схилу зі східного боку річки. Із розташованих у бічних крилах маєтку вікон, що виходили у двір, він обожнював роздивлятися гострі шпилі, бані, дахи і горішні поверхи високих будинків нижнього міста, що тяглися вдалечінь аж до сизих пагорбів за селами. Тут він народився, і з чарівної класичної веранди з фасадом у дві цегли нянька вперше вивезла його у візочку; вони їхали повз маленький білий будиночок, збудований за двісті років до того, як постало місто, до величних колежів уздовж розкішної тінистої вулиці, на якій поміж пишними садами та розлогими дворами самітно дрімали масивні цегляні обійстя та невеликі дерев’яні будиночки з вузькими колонадними доричними кружґанками.
Нянька також возила його вздовж сонної Конґдон-стріт, що тяглася уздовж підніжжя пагорба з усіма своїми будівлями з високими терасами у східному стилі. Маленькі дерев’яні будинки тут були старішими, ніж на інших вулицях, бо місто почало розбудовуватися саме на цьому схилі. І під час таких прогулянок Чарльз, здавалося, увібрав дух химерного колоніального містечка. Часом нянька спинялася і сідала на лавку в парку Проспект Террас, щоб погомоніти з поліціянтом. Один із його перших дитячих спогадів був про безкрайнє море повитих туманом дахів і бань, і шпилів, і далеких гір, які він побачив одного зимового дня з огородженої набережної; вони виглядали сизими й загадковими на тлі розжареного, апокаліптичного призахідного сонця, яке забарвлювало небо червоними, золотими, багровими й навіть зеленавими відтінками. Масивний мармуровий купол ратуші височів над містом; статуя, що вінчала його, була осяяна ореолом розпечених сонячних променів, які пробивалися крізь хмари.
Коли Чарльз трохи підріс, почалися його славнозвісні прогулянки — спочатку він нетерпляче тягнув за собою няньку, а потім уже сам замріяно блукав вулицями. Він спускався все далі й далі тим майже прямовисним схилом, щоразу віднаходячи старіші й химерніші закутки давнього міста. Часом він безцільно блукав крутою Дженкес-стріт з її високими мурами та колоніальними шпилями, підходив до рогу Бенефіт-стріт, де перед ним поставала дерев’яна будівля з парними дверима, обрамленими іонічними пілястрами[91], а біля неї — старий будинок із двосхильним дахом, біля якого ще збереглася присадибна ділянка, і великий дім судді Дурфе — занепалий пережиток ґеорґіанської розкоші. Тут вулиця робилася глухішою, але величні в’язи своєю тінню оживляли її, і хлопець прогулювався вздовж довгих рядів дореволюційних будинків з великими центральними димарями і класичними дверима головного входу. Зі східного боку будинки стояли на високих підмурках, і до них вели два марші обрамлених парапетами сходинок. Юний Чарльз любив уявляти, якими вони були в ті часи, коли вулиця була ще новою, і немов бачив червоні підбори та напудрені перуки людей, які снували фарбованими хідниками, що зараз виглядали змарнілими від віку.
Із західного боку пагорб був так само стрімкий, спускаючись до Староміської вулиці, яку засновники міста заклали на березі річки ще 1636 року. Там було багато провулків, у яких купчилися похилені старовинні будинки; та хай би який він був захоплений цим усім, все ж не наважувався спуститися у їхні правічні глибини, боячись, що вони можуть виявитися примарами або воротами в незнані жахіття. Значно безпечнішим йому видавалося прогулюватися вздовж Бенефіт-стріт повз залізний паркан цвинтаря біля церкви св. Йоана, повз задвірки Колоніального Дому, зведеного 1761 року, та напіврозвалений фасад заїзду «Золотий М’яч», в якому свого часу зупинявся Вашинґтон. На Мітинґ-стріт, яка раніше звалася Казематною вулицею, а потім Королівським Трактом, він любив підводити голову і роздивлятися на сході стрімку дугу сходів, збудованих для полегшення підйому на пагорб, а далі опускати погляд на захід — на стару цегляну колоніальну школу, через дорогу від якої стоїть будинок із зображенням голови Шекспіра, де до революції друкувалися Провіденс гезет і Кантрі-джорнал. За ними розташовувалася чепурна Перша Баптистська церква, зведена 1775 року, яка пишалася своєю неповторною дзвіницею роботи Ґіббса, в оточенні ґеорґіанських дахів та башточок. Звідси й у південному напрямку місто ставало ошатнішим, розквітаючи чудовими старовинними маєтками. Та дрібні доісторичні провулочки круто спускалися на захід, зі своїми гострими шпилями схожі на примар; вони все більше занепадали, перетворюючись на мальовничі руїни. Стара набережна, здавалося, ще пам’ятає величні часи, коли повз неї пропливали кораблі Ост-Індської компанії, часи багатомовні й брудні, з недогнилими причалами та тьмяноокими морськими ліхтарями. З тих прадавніх часів збереглися назви провулків: Поштовий, Виливковий, Гривенний, Копійчаний, провулки Червінців, Срібняків, Дублонів, Соверенів, Ґульденів, Доларів та Центів.
Коли він трохи підріс і став хоробрішим, юний Ворд іноді відважувався спускатися у цей чорторий розвалених будинків, розбитих вікон, поруйнованих сходів, перекошених балюстрад, темних облич і невідомих запахів. Він звертав від Саут Мейн до Саут Вотер, досліджуючи корабельні доки, де ще стояли шхерні пароплави[92], а тоді повертався у північному напрямку повз товарні склади з крутими дахами, збудовані 1816 року, і широку площу біля Великого Мосту, де ще стоїть Критий Ринок, зведений 1773 року, зі своїми давніми арками. На цій площі він часто зупинявся, щоб насолодитися виглядом чарівного середмістя, яке здіймалося на східному схилі річки, прикрашене двома ґеорґіанськими шпилями і увінчане церквою Християнської науки, як Лондон увінчаний собором Святого Павла. Найбільше він любив приходити туди надвечір, коли призахідне сонце торкає променями Ринок і фарбує в золото старі дахи й дзвіниці, і магічна атмосфера оповиває причали, де давним-давно ставали на якір кораблі Ост-Індської торгової компанії. Від довгого споглядання йому ставало майже млосно, він сповнювався поетичної любові до цього місця і з таким серцем у сутінках підіймався схилом додому повз стару білу церкву і вузькі стрімкі провулки, де у маленьких вікнах і ліхтарях над сходами з вигадливими кованими поручнями починали мерехтіли жовті вогники.
Трохи згодом Чарльз став шукати яскравих контрастів. Він проводив половину прогулянки серед розрухи колоніальних районів на північ від його дому, де пагорб збігає до нижньої частини Стемперз-Хіллу, на якому ґетто і чорний квартал скупчилися навколо Бостонської станції, звідки ще до революції відправляли поштові карети; іншу ж половину прогулянки присвячував ошатним, заможним районам біля Джордж, Беневолент, Павер та Вільямз-стріт, де на старому пагорбі у своєму первісному вигляді стоять багаті маєтки і з-за парканів видніються сади, а стрімкі зелені вулички зберігають безліч солодких спогадів. Ці прогулянки, а також і старанні студії, які їх супроводжували, очевидно, призвели до того, що улюблені Чарльзові старожитності врешті-решт витіснили реальний світ з його свідомості; вони й підготували ґрунт, на який тієї фатальної зими 1919–1920 року впали перші зерна божевілля, які зрештою розродилися такими дивними і жахливими плодами.
Доктор Віллетт упевнений, що аж до цієї лиховісної зимової переміни Чарльзове захоплення старосвітщиною не мало жодних нездорових ознак. Його мало цікавили цвинтарі, окрім як через їхню химерність та історичну цінність, а чогось подібного до жорстокості чи насильницьких інстинктів у нього не було й сліду. Тоді якось непомітно почали розвиватися події, пов’язані з його минулорічним генеалогічним відкриттям, коли серед своїх предків по материнській лінії він знайшов одного довгожителя на ймення Джозеф Кервен, який приїхав із Салема у березні 1692 року[93] і про якого ходили дуже дивні й жахливі чутки.
Чарльзів прапрадід Велкам Поттер 1785 року одружився із такою собі «Анною Тіллінґаст, донькою пані Елізи, доньки капітана Джеймса Тіллінґаста», про батька якої в родині не збереглося жодних відомостей. Наприкінці 1918 року, вивчаючи рукописний том метричної книги, юний генеалог натрапив на запис, в якому йшлося про офіційну зміну імені, за яким 1772 року пані Еліза Кервен, вдова Джозефа Кервена, разом зі своєю семирічною донькою Анною, повертала собі дівоче прізвище Тіллінґаст на підставі того, що «ім’я її Чоловіка вкрите Ганьбою з причин, котрі одкрилися після його Кончини, оскільки остання потвердила раніші поговори в громаді, хоч і не йняті на віру покірною Жоною, аж поки не відпали всі сумніви в їх Правдивості». Чарльз знайшов цей запис випадково, коли розділив два аркуші, які хтось ретельно склеїв і приховав це, змінивши нумерацію сторінок.
Юнак одразу зрозумів, що знайшов свого досі невідомого прапрапрадіда. Його радість була подвійна, бо він уже якось натрапляв на неясні побіжні спогади про цього чоловіка — про нього залишилося так мало записів (якщо не рахувати тих, які стали зараз доступні широкому загалу), що складалося враження, ніби всі назавжди хотіли забути про його існування. Та ця знахідка була настільки унікальною і неочікуваною, що виникало запитання, чим же його пращур так завинив, що колоніальні реєстратори настільки скрупульозно старалися приховати це і викинути його з історії. Можна було припускати, що підстави для цього були вельми серйозні.
Досі Чарльз задовольнявся романтичними рефлексіями про Джозефа Кервена, та, дізнавшись про свою спорідненість із цим очевидно табуйованим персонажем, він почав систематично вишуковувати про нього все, до чого міг дотягтися. І в цих захопливих пошуках він спромігся на більший успіх, ніж міг очікувати. Старі листи, щоденники і зшитки неопублікованих мемуарів на вкритих павутиною провіденських горищах та в інших подібних місцях містили багато уривків, які їхні автори не повважали за необхідне спалити. Одного разу Чарльз знайшов деякі записи навіть у Нью-Йорку, в музеї Френсис-Таверн, де зберігалася частина род-айлендської кореспонденції. Та найважливішою подією — тією, що, на думку доктора Віллетта, й призвела до остаточної деградації юнака, — була знахідка за дерев’яними панелями у напівзруйнованому будинку в завулку Олні у серпні 1919 року. Вона, поза сумнівом, стала тим, що відкрило вхід до найчорнішої з безодень.
Якщо вірити переказам, які відшукав Чарльз, Джозеф Кервен був особою незвичайною, загадковою та зловісною. Він утік із Салема до Провіденса — відомого притулку диваків, вільнодумців і дисидентів[94] — на початку великого відьомського переполоху, боячись звинувачень за свою відлюдькуватість та дивні хімічні й алхімічні досліди. Джозеф був блідим чоловіком років тридцяти. Невдовзі він став повноправним громадянином Провіденса, а згодом придбав земельну ділянку північніше від будинку Ґреґорі Декстера біля підніжжя Олні-стріт. Його дім стояв із західного боку Стемперз-Хілл на Таун-стріт, яку пізніше перейменували в завулок Олні. 1761 року він побудував на тому самому місці інший будинок, трохи більший, — він і досі там стоїть.
Найперше, що дивувало всіх у Джозефі Кервені, було те, що він не надто постарів відтоді, як приїхав. Він зайнявся судноплавним підприємництвом, придбав корабельню поблизу бухти Майл-Енд, 1713 року допомагав відбудувати Великий Міст[95], а в 1723 році став одним із засновників Конгрегаційної Церкви на пагорбі, але завжди залишався непримітним чоловіком тридцяти-тридцяти п’яти років. Коли минуло кількадесят років, ця його особливість почала привертати загальну увагу, та Кервен завжди пояснював це тим, що має добру спадковість і провадить аскетичне життя, яке його не виснажує. Городяни не могли збагнути, як така смиренність вживалася з незрозумілими роз’їздами купця і світлом, що ночами горіло в його вікнах, тож вони залюбки вигадували інші причини його вічної молодості і довголіття. Закоренилася думка, що Кервенові постійні змішування і переганяння хімічних реактивів були безпосередньо пов’язані з його виглядом. Ходили чутки про невідомі речовини, які він на своїх кораблях привозив із Лондона та обох Індій[96] або купував у Ньюпорті, Бостоні та Нью-Йорку; а коли старий доктор Джейбз Бовен приїхав з Рехобота і напроти Великого Мосту відкрив аптеку під вивіскою «Одноріг і Ступка», то поширилися розмови про зілля, кислоти і метали, які мовчазний відлюдник весь час замовляв і купував у новому закладі. Гадаючи, що Кервен володів якимись дивовижними і таємничими медичними здібностями, багато людей з різними болячками зверталися до нього по допомогу. Та хоч він і поводився так, що їхня віра в це тільки посилювалася, і завжди давав своїм «пацієнтам» різнобарвні мікстури, насправді їх лікувальна дія була вельми сумнівною. Згодом, коли минуло понад п’ятдесят років від приїзду Кервена, а помітних ознак старіння на його обличчі та в поставі не з’явилося, чутки в місті набули темнішого забарвлення, а в містян зникли будь-які претензії до його відлюдності.
Приватні листи і щоденники того періоду відкривають багато причин, чому Джозефа Кервена вважали диваком, боялися і, врешті-решт, цуралися його, ніби чуми. Всі знали про його лихозвісну любов до цвинтарів, на яких його можна було зустріти вдень і вночі за будь-яких обставин, хоча ніхто й не заставав його за якимись справді огидними речами. На Потаксетському шляху в нього була ферма, де він переважно проводив літо і куди часто їздив верхи то в розпалі дня, то посеред ночі. Здавалося, єдиними його слугами і сторожами на цій фермі була пара понурих пристаркуватих нарраґансеттів[97]: німий, вкритий дивними шрамами чоловік і страшна, мов опудало, дружина — можливо, через домішку негритянської крові. У прибудові була лабораторія, де Кервен проводив майже всі свої хімічні досліди. Допитливі вантажники і кур’єри, які доставляли пляшки, пакунки і коробки до маленьких затильних дверей ферми, ділилися враженнями про чудернацькі флакони, тиглі[98], перегінні куби і горнила, які вони помічали у низькій заставленій полицями кімнаті. Вони, перешіптуючись, пророкували, що мовчазний «хемік» — очевидно, маючи на увазі алхіміка — вже ось-ось має винайти філософський камінь. Найближчі сусіди — Феннери, які жили за чверть милі від ферми, — розповідали дещо цікавіші історії про дивні звуки, які, за їхніми словами, ночами долинали від будинку Кервена. Вони розказали, що чули крики і затяжні завивання, а ще їм не подобалося те, що він тримає величезне стадо худоби, яке позагачувало пасовиська, бо одному старому чоловікові з парою слуг вочевидь не потрібно стільки м’яса, молока і вовни. Стада оновлювалися щотижня: він купував скотину в кінґстонських фермерів. Та найбільше їм дошкуляла кам’яна будівля біля ферми з вузькими високими прорізами замість вікон.
Роззяви, які любили вештатися поблизу Великого Мосту, також мали багато історій про дім Кервена в завулку Олні, але не про новий, збудований у 1761-му — коли власникові вже мало би виповнитися зо сто років, — а про перший: низький, із двосхильним дахом, горищем без вікон і обшитими ґонтом стінами. Після знесення будинку Кервен ретельно прослідкував, щоб усі його дошки спалили дотла. Щоправда, це місце було менш загадковим, проте світло, що горіло ночами, двоє мовчазних темношкірих прислужників, понуре нерозбірливе бурмотіння старезного економа-француза, величезна кількість їжі, яку привозили в дім, де жило всього четверо людей, і природа деяких голосів, що вели приглушені розмови у геть неслушний час, разом із легендами про потаксетську ферму принесли цьому місцю недобру славу.
У вищих колах також полюбляли попліткувати про дім Кервена, оскільки по приїзді він поступово влився у церковне і торговельне життя міста і, властиво, зазнайомився з поважними людьми, з якими міг підтримувати товариство завдяки хорошій освіті. Він був із добропорядної родини: салемські Кервени, чи Корвени, були відомі у всій Новій Англії. Згодом з’ясувалося, що Джозеф Кервен замолоду багато подорожував, деякий час пожив у Англії і принаймні двічі здійснив подорож на Схід, а за манерою спілкуватися — коли він був такий ласкавий її проявити — Кервен справляв враження освіченого й вихованого англійця. Та з тих чи тих причин його зовсім не цікавили інші люди. Хоча він ніколи й не проганяв гостей, та був завжди таким замкнутим і заглибленим в себе, що ніхто не наважувався з ним заговорити, побоюючись, що будь-які слова звучатимуть безглуздо.
Іноді в його поведінці проступала якась таємнича, ущиплива насмішка, ніби він зневажав усіх людей за їхню тупість, бо сам уже встиг побувати у дивніших, яскравіших світах. Коли 1738 року з Бостона приїхав відомий своєю дотепністю доктор Чеклі, щоб зайняти посаду пастора у Королівській Церкві, він, звісно, завітав до Кервена, про якого так багато встиг почути; та йому не довелося надовго там затриматися — за його словами, у бесіді з господарем він відчув якусь зловісну затаєність. Якось одного зимового вечора, обговорюючи Кервена з батьком, Чарльз Ворд сказав, що ладен був би багато віддати, аби дізнатися, що ж насправді старий дивак сказав був тому спритному ксьондзові, та всі щоденникові записи погоджуються на тому, що доктор Чеклі навідріз відмовився повторювати почуте вголос. Добродій був неабияк шокований і звідтоді при кожній згадці про Джозефа Кервена втрачав свою славнозвісну витончену дотепність.
Дещо зрозумілішою була причина того, чому інший пан з вищих кіл уникав цього чванливого відлюдника. 1746 року пан Джон Меррітт, літній джентльмен з літературними і науковими вподобаннями, приїхав із Ньюпорта до Провіденса, який стрімко розвивався і заживав дедалі більшої слави, й побудував собі резиденцію на Перешийку, де зараз елітний район. Він жив у комфорті й розкошах, першим у місті став тримати екіпаж і ліврейних лакеїв і дуже пишався своїм телескопом, своїм мікроскопом і своєю добірною бібліотекою англійських та латинських книжок. Почувши про Кервена як про власника найкращої книгозбірні у Провіденсі, пан Меррітт одразу ж його навідав і був прийнятий значно ґречніше, ніж усі попередні візитери. Він був захоплений розмаїттям Кервенової бібліотеки, яка, окрім давньогрецьких, латинських та англійських класиків, містила також дивовижну колекцію філософських, математичних та наукових праць, зокрема Парацельса, Аґріколи, ван Гельмонта, Сільвія, Ґлаубера, Бойля, Бургаве, Бехера і Шталя[99], тож Кервен запропонував йому відвідати свою лабораторію на фермі, куди він раніше нікого не запрошував, і вони відразу ж вирушили туди в екіпажі пана Меррітта.
Пан Меррітт стверджував, ніби не бачив на фермі нічого особливо страшного, але згадав, що самого погляду на книжки з ворожбитства, алхімії та теології, які Кервен зберігав у вітальні, було достатньо, щоб викликати в нього довічну огиду. Ймовірно, вираз обличчя власника під час оглядин також зіграв значну роль у створенні цього враження. Незвичайна колекція, окрім класичних праць, які навіть пан Меррітт не хотів би мати у своїй бібліотеці, містила практично всіх відомих людству каббалістів, демонологів та чародіїв і була скарбницею знань у вельми сумнівних царинах алхімії та астрології. Там були Гермес Трисмегіст у редакції Менара[100], Turba Philosophorum[101], Liber Investigationis Ґебера[102], Ключ до мудрості Артефіуса[103], кабалістична книга Зоар,[104] праці Альберта Великого в редакції Пітера Джеммі[105], Ars Magnaet Ultima Раймунда Луллія в редакції Цецнера[106], Thesaurus Chemicus Роджера Бейкона[107], Clavis Alchimiae Фладда[108] і De Lapide Philosophico Трітенія[109]. Особливо багато в Кервена було середньовічних єврейських та арабських авторів. Пан Меррітт узяв до рук фоліант під назвою Qanoon-e-Islam[110] і аж зблід, коли виявилося, що під обкладинкою насправді був Некрономікон — заборонена книга божевільного араба Абдула Альхазреда, про якого він чув стільки жахливих речей кількома роками раніше, після відкриття страхітливих обрядових звичаїв у маленькому рибальському селі Кінґзпорт, що в провінції Массачусетс-Бей.
Та, хоч як це дивно, найбільше старого джентльмена насторожила одна невеличка деталь. На великому столі з дорогого дерева лежав потріпаний примірник Борела, на полях і між рядками якого було багато нерозбірливих Кервенових нотаток. Книга була розгорнута посередині, і в одному абзаці рядки були підкреслені настільки жирними нерівними лініями, що гість не втримався й прочитав його. Чи то сам зміст виділеного фрагмента справив таке враження, чи надмірний запал, з яким читач його підкреслював, — невідомо, та щось у цьому всьому було таке, що вплинуло на гостя дуже прикрим чином. Він згадував цей уривок до кінця своїх днів, записав його з пам’яті до свого щоденника, а одного разу навіть процитував своєму близькому товаришеві доктору Чеклі, тим самим вельми його розхвилювавши. Ось про що там йшлося:
«Персть тваринна може бути таким робом заготовлена та збережена, щоби мудрий Чоловік мав цілий Ноїв ковчег у своїм кабінеті і, якщо йому забажається, міг відживити детальну подобу Тварини з її праху; так само схожою Методою із персти людської Філософ може, без будь-яких протизаконних чарів, викликати Подобу свого мертвого Пращура із тліну, в який його Тіло обернулося».
Утім, найлиховісніші чутки про Джозефа Кервена ширилися біля корабельних доків у південній частині Таун-стріт. Моряки — народ забобонний: просолені морські вовки, з яких складалися команди шлюпів, що роками перевозили ром, рабів і патоку[111], які ходили під вітрилами прудких каперів та великих бриґів, що належали Браунам, Кроуфордам і Тіллінґастам, нишком робили дивні захисні знаки, коли помічали худу, ледь сутулу, світловолосу й оманливо молоду постать Кервена, який заходив до свого складу на Дублон-стріт або розмовляв із капітанами і суперкарґо[112] біля довгого причалу, де похитувалися на якорях його кораблі. Навіть власні Кервенові службовці й капітани ненавиділи й боялися його, а всі його моряки були набродом покручів із Мартиніки, Сент-Естатіуса, Гавани і Порт-Рояля[113]. Насправді, найбільше у старому дивакові всіх лякало саме те, наскільки часто в його команді змінювалися моряки. Прийшовши у порт, команда розсіювалася містом; дехто йшов у тих чи інших справах, та коли всі знову збиралися на борту, то майже щоразу бракувало кількох чоловік. Втім, усі добре пам’ятали, що ті справи стосувалися ферми на Потаксетському шляху, і що звідти мало хто повертався на корабель, тож незабаром Кервенові стало важко добирати й утримувати свою химерну команду. Майже щоразу, почувши історії про провіденські причали, кілька людей дезертирували, і їм ставало все важче знаходити заміну у Вест-Індії.
До 1760 року Джозефа Кервена майже всі стали цуратися. Його підозрювали у таємничих жахіттях і демонічних зв’язках, які виглядали то зловісніше, що важче їх було пояснити, зрозуміти чи навіть довести. Останньою краплею стало загадкове зникнення солдатів 1758 року. У березні та квітні того року два королівські полки на шляху до Нової Франції квартирували у Провіденсі[114], і за той час вони вельми зменшилися — набагато більше, ніж унаслідок простого дезертирства. Побутували чутки, що Кервена часто помічали за розмовою з «червоними мундирами», а коли вони почали зникати, то всі одразу пригадали історії про його моряків. Невідомо, щоб трапилося з рештою вояків, якби вони не отримали наказ рухатися далі.
А тим часом мирські справи торговця процвітали. Він мав негласну монополію на міську торгівлю селітрою, чорним перцем та корицею і в імпорті мідних виробів, індиґо, бавовни, вовни, солі, такелажів, заліза, паперу та різного англійського краму заввиграшки обійшов усі торгові спілки, окрім Браунів. Такі крамарі, як Джеймс Ґрін із Чипсайду, який тримав магазин «Слон», Рассели з-навпроти Великого Мосту з магазином «Золотий Орел» чи Кларк і Найтінґейл із «Рибою на Пательні», що біля «Нової Кав’ярні», майже повністю залежали від Кервена, який постачав їм товари; а його домовленості з місцевими винокурами, нарраґансеттськими молочниками і конярами, а також із ньюпортськими виробниками свічок зробили його одним із найбільших експортерів у колонії.
Хоча Кервена й піддали своєрідному остракізму, все ж він не втратив певного почуття громадянської солідарності. Коли дощенту згорів Колоніальний Дім, він щедро підтримав лотерею, завдяки якій 1761 року вдалося збудувати новий — цегляний, який і досі красується на старій головній вулиці. Того ж року він допоміг відбудувати Великий Міст, зруйнований жовтневим штормом. Він також відшкодував багато книжок з громадської бібліотеки, які згоріли у Колоніальному Домі, і багато чого придбав у доброчинній лотереї, на виручені кошти від якої заболочену Ринкову вулицю та поторовану колесами Таун-стріт замостили бруківкою, а також виклали посередині хідник з кругляка. Приблизно в той самий час Кервен побудував собі не дуже вигадливий, але розкішний новий будинок, чиї різьблені двері й досі вражають. Коли 1743 року послідовники Вайтфілда відділилися від церкви доктора Коттона, що на пагорбі, і заснували церкву напроти Мосту, обравши пастором Сноу, Кервен приєднався до них; утім, невдовзі він втратив охоту до їхніх зібрань. Проте згодом він знову почав проявляти набожність, оскільки розумів, що необхідно розвіювати чутки, які відчужили його від міста, оскільки незабаром ті можуть зашкодити його справам.
Образ цього дивного блідого чоловіка, який був середніх років на вигляд, проте насправді мав не менше ста років і який намагався виборсатися із тенет непоясненного й незрозумілого страху і ненависті, якими його обплутали місцеві мешканці, був одночасно зворушливим, драматичним і мерзенним. Виявилося, що багатство і публічні вчинки мали досить велику вагу, бо відверта неприязнь до Кервена помітно зменшилася, особливо після того, як його моряки раптом перестали зникати. Очевидно, він також став обачнішим і пильнішим у своїх цвинтарних вилазках, оскільки більше його ніхто за цим не заставав. Тим часом також стихли чутки про моторошні звуки та темні справи на потаксетській фермі. Обсяги їжі в його домі та розміри стад усе ще залишалися непомірно великими; та нікому за увесь цей час і на гадку не спало — аж до Чарльза Ворда, коли він вивчав Кервенові рахунки і платіжні доручення у бібліотеці Шеплі, — порівняти величезну кількість негрів, яких купець імпортував із Ґвінеї аж до1766 року, із підозріло малою кількістю тих, на кого були складені чеки про продаж работорговцям з ринку біля Великого Мосту чи плантаторам у нарраґансеттських районах. Безумовно, тут, як тільки виникла потреба, одразу ж уповні проявилася підлість та винахідливість його ненависного всім характеру.
Та, звісно, його запізнілі спроби все владнати мало допомогли. Кервена так само цуралися і зневажали, бо навіть лише той факт, що він виглядав вічно молодим, не давав містянам втратити пильність; тож, врешті-решт, він зрозумів, що його процвітання не триватиме довго. Його складні досліди та експерименти — хай чого вони стосувались — очевидно, вимагали значних коштів, а оскільки зміна середовища позбавила б його тих торговельних переваг, які він уже мав, то від переїзду в інше місце він би тільки втратив. Здоровий глузд підказував йому, що варто налагодити стосунки з мешканцями Провіденса, щоб його поява на публіці не змушувала їх стишувати розмови, тікати деінде, прикриваючись неправдоподібними відмовками, і взагалі не викликала загальної атмосфери пригніченості та збентеження. Кервенові службовці, які перетворилися на збіговисько лінивих нездар, яких ніхто інший не найняв би, завдавали йому чимало клопоту, а своїх капітанів та партнерів він утримував лише хитрощами, прив’язуючи їх до себе — то заставою, то векселями, то шантажем компрометуючою інформацією. У багатьох щоденниках їхні власники із жахом згадували, що Кервен проявляв мало не магічні здібності, з незрозумілою спритністю викриваючи їхні сімейні таємниці. За останні п’ять років свого життя йому вдавалося довідатися такі речі, які могли розповісти хіба що вже давно померлі, і він дуже вміло користався цими речами.
Саме тоді пронирливий крамар вдався до останніх відчайдушних спроб відновити свій суспільний статус. Хоч до цього він і був відлюдником, та вирішив укласти вигідний шлюб, узявши собі панну з пристойної родини, щоб ніхто більше не міг зазіхати на репутацію його дому. Можливо, у нього були й вагоміші причини для шлюбу — причини, які стосувалися речей настільки віддалених від відомого нам світу, що про них запідозрили лише з документів, знайдених через 150 років після його смерті; зрештою, про це вже неможливо дізнатися нічого певного. Звісно, він усвідомлював, який жах і обурення може викликати звичне залицяння, тож вирішив просто підібрати таку кандидатку, на чиїх батьків буде найлегше натиснути. Як виявилося, цих кандидаток було не так-то й багато, оскільки він мав дуже своєрідні вимоги до їхньої вроди, освіченості та соціального становища. Врешті пошуки Кервена звузилися до сім’ї одного з його найкращих та найстарших капітанів, удівця зі шляхетним походженням та бездоганною репутацією — Дьюті Тіллінґаста. Здавалося, його єдина донька Еліза була щедро наділена усіма можливими чеснотами, проте не мала багатого спадку. Капітан Тіллінґаст повністю залежав від Кервена, тож після гнітючої розмови у будинку під куполом на пагорбі Павер-лейн він дав згоду на цей нечестивий шлюб.
На той час Елізі Тіллінґаст виповнилося вісімнадцять, і вона отримала найкращу освіту, яку тільки міг дати їй батько. Вона відвідувала школу Стівена Джексона, що напроти Суду, а всіх тонкощів хатнього господарювання навчилася від матері, яка померла від віспи 1757 року. Вишивка, яку дев’ятирічна Еліза зробила 1753 року, досі зберігається в музеї Род-Айлендського історичного товариства. Після смерті матері вона практично сама вела господарство, їй допомагала лише одна стара чорношкіра жінка. Напевно, їхні суперечки з батьком щодо пропозиції Кервена були бурхливими, та про них не збереглося жодних записів. Достеменно відомо, що її заручини з молодим Езрою Віденом, другим помічником капітана на Кроуфордовому пакетботі Ентерпрайз, були розірвані, і що шлюб із Джозефом Кервеном відбувся сьомого березня 1763 року в Баптистській церкві у присутності найдобірнішого товариства з міської знаті, а церемонію провів Семюел Вінзор-молодший. У Gazette про цю подію була лише невелика замітка, та її вирізали чи вирвали з більшості примірників, що збереглися. Після довгих пошуків в архівах одного приватного колекціонера-пресофіла Ворд знайшов єдину копію, чудуючись із беззмістовної добірності мови:
«Увечорі минулого понедільника пан Джозеф Кервен, громадянин сього Міста, Крамар, узяв за жону панну Елізу Тіллінґаст, доньку Капітана Дьюті Тіллінґаста, Леді добропристойну й поштиву, яка прикрасить сей шлюбний Союз та примножить його Добробут».
Листування Дурфе та Арнольда, яке незадовго до перших звісток про його божевілля Чарльз Ворд відшукав у приватній колекції есквайра Мелвілла Ф. Пітерса на Джордж-стріт і яке охоплює цей і трохи раніший період, яскраво демонструє обурення городян цим непристойним шлюбом. Але не можна було так просто відкинути впливовість Тіллінґастів у суспільстві, тож у домі Джозефа Кервена знову почали з’являтися люди, які за інших обставин ніколи б не змусили себе переступити його поріг. Однак товариство так його остаточно й не прийняло, і від цієї вимушеної затії найбільше страждала його дружина, а проте стіну відвертого остракізму все ж було пробито. Напрочуд ґречне й уважне його поводження з дружиною здивувало і її саму, і всіх навколо. У новому будинку в завулку Олні більше не коїлося жодних моторошних речей, і хоча Кервен часто й подовгу затримувався на потаксетській фермі, куди його дружина ніколи не приїздила, та в цей період він значно більше, ніж будь-коли, скидався на нормального громадянина. Тільки одна людина виказувала неприховану ворожнечу до нього: це був юний штурман, чиї заручини з Елізою Тіллінґаст так раптово розірвалися. Езра Віден заприсягся відомстити і, незважаючи на тихий і спокійний характер, рішуче взявся за вистежування, яке не віщувало нічого доброго суперникові, що відняв у нього наречену.
Сьомого травня 1765 року народилася Анна, єдина донька Кервена. Її похрестив преподобний отець Джон Ґрейвз із Королівської Церкви, до громади якої подружжя увійшло невдовзі після весілля, щоб знайти компроміс між належністю до Конґреґаційної чи Баптистської церков. Запис про це народження, як і про шлюб за два роки до нього, вилучили з більшості копій церковних та міських метрик, де він мав би зберігатися, тож Чарльз Ворд з великими труднощами знайшов їх після того, як виявив запис про зміну прізвища вдови Кервена, що довів їхню кревність і викликав палкий інтерес, який призвів до божевілля. Властиво, запис про народження був знайдений дуже цікавим чином завдяки листуванню із нащадками лояліста доктора Ґрейвза, який забрав дублікати метрик, коли на початку революції покинув пасторат. Ворд вирішив спробувати цей шлях, оскільки знав, що його прапрабабця Анна Тіллінґаст Поттер була англіканкою[115].
Незабаром після народження дочки — події, яку він сприйняв з палкою радістю, що не було схоже на його звичну байдужість, — Кервен вирішив замовити свій портрет. Його намалював дуже обдарований шотландець на ім’я Козмо Александер, який на той час мешкав у Ньюпорті і який згодом став відомий як перший учитель Ґілберта Стюарта. Відомо, що він виконав портрет на стінній панелі у бібліотеці будинку в завулку Олні, та у жодному з двох щоденників немає навіть натяку на його подальшу долю. У той час ексцентричний алхімік був незвично задумливим і проводив майже увесь час на потаксетській фермі. Стверджували, що він постійно перебував у стані притлумленої гарячковості чи тривоги, ніби очікуючи якоїсь неймовірної події чи відкриття. Очевидно, велику роль в цьому відігравали хімія та алхімія, оскільки він перевіз на ферму більшість своїх книжок, які їх стосувалися.
Його вдаваний інтерес до суспільних справ не зменшився, і він не втрачав жодної нагоди, щоб допомогти таким важливим діячам, як Стівен Гопкінз, Джозеф Браун та Бенджамін Вест у їхніх намаганнях підвищити культурний рівень міста, який тоді був значно нижчий, ніж у Ньюпорта, що славився своїм заступництвом над гуманітаріями. 1763 року Кервен допоміг Даніелю Дженкесу відкрити книгарню і звідтоді став її постійним відвідувачем, а також фінансово допомагав часопису Gazette, який виходив щосереди у будинку з головою Шекспіра. У політиці Кервен був палким прибічником губернатора Гопкінза у протистоянні з партією Ворда, чия основна сила була зосереджена у Ньюпорті, а його переконлива промова у Гакер-Голлі 1765 року проти відокремлення Північного Провіденса у Генеральній Асамблеї зіграла вирішальну роль у пом’якшенні упередженості городян щодо нього[116]. Проте Езра Віден, який пильно за ним спостерігав, скептично насміхався з цієї показовості і відкрито присягався, що це була лише маска для прикриття незвіданих справ, які були темнішими за пітьму Тартару. Юний месник почав ретельно досліджувати всі справи Кервена у порту, проводячи ночі біля причалів із плоскодонкою[117] напоготові й чекаючи, коли загориться світло у Кервенових складах, і плив назирці за невеликим човном, який іноді тихо вислизав униз затокою. Він також уважно стежив за потаксетською фермою, а одного разу його сильно покусали собаки, яких на нього нацькували старі індіанці.
1766 року із Джозефом Кервеном сталася вражаюча зміна. Вона була дуже раптова і спричинила багато розмов серед допитливих городян. Куди й поділося враження очікування й тривоги, а натомість з’явився погано прихований тріумфальний захват. Здавалося, Кервенові було важко стримуватися, щоб нікому не розповісти про те, що він відкрив, дізнався чи зробив, та, вочевидь, потреба тримати все в таємниці була більшою за його бажання поділитися радістю, бо він нічого нікому не пояснював. Після цієї переміни, що трапилася з ним на початку липня, зловісний дослідник почав приголомшувати людей тим, що володів такою інформацією, якою з ним могли б поділитися хіба що ті, кого давно не було серед живих.
Проте ця зміна жодним чином не вплинула на його нездорові таємні заняття. Навпаки, вони лише примножувалися, тож усе більше морських перевезень доручалося капітанам, яких Кервен прив’язував до себе страхом, як досі робив це загрозою банкрутства. Він зовсім відмовився від работоргівлі, стверджуючи, що прибутки від неї постійно падають. Кожну вільну хвилину він проводив на потаксетській фермі, проте час від часу ходили чутки, що його бачили в місцях неподалік від цвинтарів, тож ті, хто вмів порівнювати факти, сумнівалися, чи насправді змінилися звички старого торговця. Езра Віден, хоча його шпигунські вилазки були вимушено короткими й переривчастими через морські плавання, був достатньо злопам’ятний і наполегливий, чим відрізнявся від заклопотаних містян і фермерів, тож дослідив Кервенові справи до найдрібніших деталей.
Багато дивних маневрів старого крамаря із суднами сприймали як належне з огляду на неспокійні часи, коли кожен колоніст вважав своїм обов’язком опиратися положенням Акта про цукор, що перешкоджав великим перевізникам. У Нарраґансеттській затоці стали звичним ділом контрабанда й порушення закону, почастішали нічні розвантаження незафрахтованих кораблів. Та Віден, ніч за ніччю слідкуючи, як від Кервенових складів, що були розташовані в доках на Таун-стріт, непомітно відчалювали ліхтери[118] чи невеликі шлюпи, невдовзі переконався, що лихий відлюдень таким чином намагався уникнути не лише військових кораблів Його Величності. Ще до переміни Кервена 1766 року його кораблі були здебільшого навантажені закутими в кайдани неграми, яких перевозили вниз через затоку і вивантажували у невідомому місці на березі північніше від Потаксета, а потім переганяли вгору крутим схилом до Кервенової ферми, де й зачиняли у тій величезній кам’яниці зі щілинами замість вікон. Та після метаморфози все змінилося. Імпорт рабів припинився, а згодом Кервен облишив свої опівнічні плавання. Десь навесні 1767 року він став діяти інакше. Знову від темних мовчазних доків відчалювали ліхтери, але цього разу вони проходили вниз затокою трохи далі — можливо, аж до мису Немквет, де перевантажували товар із невідомих великих різнотипних кораблів. Тоді Кервенові моряки перевозили цей вантаж до звичного місця на березі затоки, сушею доправляли його до ферми і замикали у тих самих моторошний кам’яницях, де раніше тримали негрів. Вантаж складався здебільшого із коробок та валіз, більшість з яких були продовгуваті, важкі й підозріло схожі на домовини.
Віден стежив за фермою із неослабною увагою, чергував біля неї мало не щоночі. Рідко коли траплявся такий тиждень, щоб він не прийшов — хіба що тоді, коли випадав сніг і було видно сліди. Та навіть тоді він підходив якомога ближче по втоптаній дорозі чи по замерзлій річці, щоб пошукати сліди, які могли залишити інші відвідувачі ферми. Згодом він зрозумів, що робота на морі перешкоджає йому шпигувати, тож найняв свого товариша на ймення Елеазар Сміт, щоб той продовжував стежити, поки Віден ходив би у плавання, а коли повертався, то вони могли багато чого дивного розповісти про Кервена. Та компаньйони цього не робили лише тому, що зайве розголошування могло сполохати їхню здобич і завадити подальшим розвідкам. Натомість, перш ніж вдаватися до якихось дій, вони хотіли здобути якомога достовірнішу інформацію. Те, що вони дізналися, мусило бути насправді приголомшливим, і Чарльз Ворд неодноразово говорив своїм батькам про те, як йому шкода, що Віден спалив свої нотатки. Все, що залишилося від їхніх відкриттів, — це короткі нерозбірливі записи Елеазара Сміта, а також обережні записи з чужих слів у щоденниках та листах, згідно з якими ферма була лише прикриттям для жахливих злодіянь, масштаби і природа яких незбагненні для людського розуму.
Як виявилося пізніше, Віден та Сміт давно переконалися в тому, що під фермою пролягала складна система тунелів та катакомб, в яких, окрім старого індіанця та його дружини, жило ще вельми багато челяді. Сам будинок зі шпилем був реліктом середини сімнадцятого століття і мав величезний комин та ромбовидні заґратовані вікна, а лабораторія була прибудована з північного боку, де дах опускався мало не до землі. Цей дім стояв оддалік від усіх інших, проте, судячи із різних голосів, що чулися звідти в незвичний час, до нього мусили існувати якісь таємні підземні ходи. До 1766 року ці голоси були просто бурмотінням, шепотом негрів та якимись знавіснілими криками, які іноді супроводжувалися дивними наспівами чи закликаннями. Та після цієї дати вони набули характерних моторошних рис, постійно змінюючись від монотонного бубніння людей, які скорялися чужій волі, до лютих чи болісних вересків, стишеної розмови, благального завивання, різких вигуків чи криків протесту. Всі вони говорили різними мовами, та Кервен володів усіма, бо його скреготливий голос часто щось відповідав, комусь дорікав чи погрожував. Іноді здавалося, що в будинку було кілька осіб: Кервен, його невільники і охоронці цих невільників. Часом звучали геть незрозумілі мови, яких ні Віден, ні Сміт не могли розпізнати чи зіставити з якимись національностями, хоч і побували у багатьох країнах. Самі ж розмови звучали радше як допити, ніби Кервен вимучував зі своїх нажаханих в’язнів якусь інформацію.
Віден дослівно занотував багато підслуханих фрагментів бесід, бо в розмовах часто використовували англійську, французьку та іспанську, якими він володів; проте не зберігся жоден з його записів. Він розповідав, що окрім кількох моторошних діалогів про минуле деяких провіденських родин, усі запитання і відповіді, які можна було зрозуміти, стосувалися історії та науки, іноді зачіпаючи дуже віддалені країни та часи. Одного разу, наприклад, якогось невільника, який то вибухав гнівом, то надовго замовкав, допитували французькою про вбивство Чорного Принца у Ліможі 1370 року[119], ніби відповідач був обізнаний з якимись таємними передумовами цієї події. Кервен запитав в’язня — якщо це був в’язень, — чи наказ на вбивство віддали через Знак Козла, який знайшли на вівтарі у стародавній римській крипті під Катедрою, і чи вимовив Темний Чоловік із Ковена Верхньої В’єнни[120] Три Слова. Так і не домігшись відповіді, інквізитор, здалося, вдався до більш рішучих заходів. Раптом пролунав жахливий зойк, тоді все затихло, і згодом почулося бурмотіння і звуки ударів.
Ніхто не бачив на власні очі жодного з цих допитів, бо вікна завжди були щільно завішані шторами. Проте одного разу, під час бесіди незрозумілою мовою, Віден помітив за завісою тінь, яка його неабияк налякала, нагадавши про ляльку з вистави, що він бачив восени 1764 року у Гакер-Голлі, коли майстерний чоловік із Джермантауна, штат Пенсильванія, показував механічний спектакль, розрекламований під назвою «Панорама Славетного Міста Єрусалима, в якій показано Єрусалим, Храм Соломона, його Царський Престол, знамениті Вежі та Пагорби, а також Страсті Нашого Спасителя від Саду Гетсиманського до Голготи; досконале зібрання Скульптур, Гідне того, щоб бути побаченим Цікавими». Саме цієї миті підслухач, який прокрався ближче до вікна передньої кімнати, поки тривала розмова, здивовано скрикнув, через що його й помітили старі індіанці і нацькували на нього псів. Після цього випадку з будинку більше не було чути жодних голосів, тож Віден зі Смітом вирішили, що Кервен переніс свої досліди у підземелля.
Було цілком очевидно, що підземелля насправді існували. Час від часу у несподіваних місцях, віддалених від будь-яких будівель, з-під ніг долинали приглушені крики і стогони, а на березі річки, де пагорби спускаються в долину Потаксета, в кущах знайшли приховані округлі дубові двері, оточені кам’яним мурованням, які, вочевидь, були входом до печер у горі. Віден не міг сказати, коли і як збудували ці катакомби, та він часто наголошував на тому, наскільки легко було робітникам дістатися непоміченими від річки до цього місця. Джозеф Кервен справді у досить різноманітний спосіб використовував своїх різношерстих моряків! 1769 року, коли почалися весняні грози, обидва шпигуни день і ніч слідкували, чи не вимиє на берег якихось таємниць підземелля, — і доля їх щедро винагородила, оскільки дощова вода винесла в канави багато людських та тваринних кісток. Звичайно, можна було знайти багато пояснень цьому — вони були неподалік від ферми, а на цих землях багато старих індіанських цвинтарів. Та Віден зі Смітом мали власні версії.
У січні 1770 року, поки Віден та Сміт усе ще марно сперечалися про те, що робити — якщо взагалі щось можна було зробити — із цими страхіттями, стався випадок із Форталесою. Розлючений підпалом митницького шлюпа Ліберті минулого літа у Ньюпорті, адмірал Воллес, який очолював прикордонний флот, наказав посилити контроль іноземних суден. Внаслідок цього військова шхуна Його Величності Сіґніт під командуванням капітана Чарльза Лезлі одного ранку після недовгої погоні захопила іспанський вітрильник Форталеса із Барселони, капітаном якого був Мануель Арруда і який, згідно із бортовим журналом, прямував із Каїра, що в Єгипті, до Провіденса. Під час обшуку на предмет контрабанди з подивом виявили, що корабель був навантажений самими лише єгипетськими муміями, призначеними для «Моряка A. B. C.», який мав перевантажити їх на ліхтер на причалі мису Немквет. Капітан Арруда вважав справою честі зберегти справжнє ім’я отримувача у таємниці, тож його ніхто й не дізнався. Віце-адміралтейський суд Ньюпорта не міг дійти єдиного рішення щодо цього питання, оскільки, з одного боку, не було доказів контрабанди на вітрильнику, а з іншого, він незаконно увійшов в затоку, тож за порадою Контролера Робінзона суд прийняв компромісне рішення не заарештовувати корабель, але заборонити йому заходити у води Род-Айленда. Пізніше поширилися чутки, що його бачили в бостонській бухті, хоча він ніколи й не заходив у сам порт.
Цей незвичайний інцидент схвилював громадян Провіденса, і ні в кого не було сумнівів, що існував якийсь зв’язок між цими муміями і зловісною особою Джозефа Кервена. Його незвичайні дослідження та замовлення чудернацьких хімікатів не були секретом, та про його любов до цвинтарів ходило досить поголосок, тож не треба було мати багатої уяви, щоб пов’язати його із цим химерним вантажем, який навряд чи міг призначатися кому-небудь іншому в місті. Кервен ніби знав, що про нього пліткують, бо кілька разів на публіці ніби між іншим згадував про хімічну цінність бальзамів, які можна знайти у муміях. Мабуть, він думав, що зможе змусити всю цю справу виглядати не так дивно, втім, не визнаючи власної причетності до неї. Звісно, Віден та Сміт ні на крихту не сумнівалися у важливості цього випадку і висловлювали найнеймовірніші теорії про Кервена та його жахливі заняття.
Наступної весни знову випали сильні дощі, тож двоє шпигунів ретельно пильнували берег річки поблизу Кервенової ферми. Вода вимила великі шматки схилу і винесла нові поклади кісток, але так і не з’явилося жодного шансу знайти якісь підземні кімнати чи ходи. Проте у той самий час у селі Потаксет, за милю від ферми, де річка спадає порогами і розливається тихим широким плесом, поширилися якісь чутки. Там, де потойбіч невеличкого містка пагорб вкривали ошатні старовинні котеджі, а рибальські баркаси мирно дрімали біля своїх сонних причалів, завирували невиразні розмови про речі, які помічали в річці поблизу порогів. Звісно, Потаксет — довга річка, яка протікає через багато міст і сіл, де є немало кладовищ, і, звісно, весняні зливи були досить сильними; та рибалкам, що сиділи біля мосту, не сподобався нібито лютий погляд, який кинуло на них одне створіння, коли його змивало вниз порогами, а також притлумлений крик іншого створіння, зовнішній вигляд якого переконливо свідчив, що йому вже нічого кричати. Ці чутки змусили Сміта — оскільки Віден на той час був у плаванні — прожогом кинутися до берега біля ферми, де мали б ще залишитися сліди завалу. Проте там не було й натяку на якийсь прохід — паводок залишив за собою стіну землі та викорчуваних кущів. Сміт почав було навіть копати навманя, але згодом припинив, тому що нічого так і не знайшов, — або тому, що боявся, що щось таки знайде. Цікаво, що зробив би упертий месник Віден, якби на той час був на березі.
Восени 1770 року Віден вирішив, що настав час розповісти всім про свої відкриття, оскільки він назбирав уже досить доказів, щоб їх пов’язати між собою, і мав другого свідка, який міг би заперечити можливі закиди, ніби його фантазію розворушили ревнощі та бажання помсти. Своїм першим повірником він обрав Джеймса Метьюсона — капітана Ентерпрайз, який, з одного боку, знав Відена досить добре, щоб не сумніватися у його чесності, а з іншого, був вельми впливовою й шанованою людиною в місті. Розмова відбулася у горішній кімнаті таверни «У Сабіни» поблизу корабельних доків. Сміт також був там присутній, аби підтверджувати кожен факт. Було помітно, що слова Відена справили величезне враження на капітана Метьюсона. Як і майже кожна людина в місті, капітан мав власні підозри щодо Джозефа Кервена, тож довелося лише навести кілька додаткових фактів, аби повністю його переконати. Під кінець бесіди він дуже посерйознішав і наказав обидвом юнакам нікому більше про це не розповідати. Він сказав, що передасть інформацію сам на сам дюжині найосвіченіших та найвпливовіших громадян Провіденса, з’ясує їхню позицію і послухає порад, які вони зможуть дати. У будь-якому разі, необхідна секретність, оскільки ця справа не до снаги міським констеблям чи громадським загонам безпеки. Зокрема, необхідно буде тримати все у таємниці від міських роззяв та вразливих натур, інакше у цей і без того непростий час всіх чекає повторення того жахливого салемського переполоху, що стався майже століття тому, коли Кервен уперше потрапив до Провіденса.
На думку капітана, людьми, з якими варто цим поділитися, були: доктор Бенджамін Вест, оскільки завдяки своєму памфлетові про орбітальний рух Венери він зажив слави талановитого ученого та глибокого мислителя; преподобний Джеймс Меннінґ, президент коледжу, який нещодавно переїхав із Воррена і тимчасово розмістився у новій школі на Кінґ-стріт, що над Пресбітеріан-лейн, чекаючи, поки її добудують; екс-губернатор Стівен Гопкінз, який колись був членом Ньюпортського філософського товариства і славився широким кругозором; Джон Картер, видавець часопису Gazette; всі четверо братів Браунів — Джон, Джозеф, Ніколас та Мозес, відомі місцеві магнати (до того ж Джозеф захоплювався науками); старий доктор Джейбз Бовен, великий ерудит, який володів безпосередньою інформацією про дивні Кервенові покупки; та капітан Абрагам Віпл, напрочуд хоробрий та енергійний моряк, на якого можна було покластися у будь-яких активних діях, що могли знадобитися. За потреби цих джентльменів можна було зібрати для спільного обговорення, і вони мали б вирішити, чи варто повідомляти у Ньюпорт губернаторові колонії Джозефу Вонтону, перш ніж розпочати серйозні дії.
Місія капітана Метьюсона виявилася успішнішою, ніж вони очікували, оскільки, хоча один чи двоє довірених досить скептично поставилися до моторошних подробиць Віденової оповіді, проте всі погодилися з тим, що необхідно вдатися до таємних та добре спланованих заходів. Усі розуміли, що Кервен становить потенційну загрозу для добробуту міста й колонії, тож його потрібно було прибрати за будь-яку ціну. Наприкінці листопада 1770 року в будинку Стівена Гопкінза зустрілося товариство поважних городян, щоб обговорити попередні дії. Вони уважно прочитали Віденові записи, які він передав капітанові Метьюсону, а самого Відена зі Смітом запросили, щоб засвідчити окремі деталі. До завершення зборів усе товариство охопило щось дуже схоже на страх, хоча крізь нього пробивалася тверда рішучість, яку найкраще виявляла прямодушна й гучна лайка капітана Віпла. Вони вирішили не ставити до відома губернатора, оскільки для вирішення проблеми буде замало законних засобів. Володіючи таємними силами невідомих масштабів, Кервен очевидно не був тим, кого можна було просто змусити залишити місто — до того ж, він міг вжити певних заходів у відповідь. Та навіть якби вдалося переконати цього диявола вступитися, його переїзд лише переклав би тягар на якесь інше місце. Часи тоді були беззаконні, і чоловіки, які роками ігнорували і зневажали Королівські війська, точно би не спасували, якби цього вимагав обов’язок. Кервена потрібно було заскочити зненацька на фермі в Потаксеті, влаштувавши облаву за участі досвідчених моряків, і дати йому лише один шанс виправдати себе. Якщо він виявиться божевільним, який бавився у верески та уявні розмови різними голосами, то його надійно ізолюють. Якщо ж з’ясується, що справа значно серйозніша і вся його підземна моторош реальна, то він і все, що з ним пов’язане, повинно буде згинути. Цю справу можна зробити без зайвого галасу, так що навіть його вдова і її батько не конче мусять знати, як усе сталося.
Поки вони обговорювали ці важливі кроки, у місті стався такий жахливий та незбагненний випадок, що деякий час усі розмови велися лише навколо нього. Посеред засніженої січневої місячної ночі на пагорбі понад річкою пролунало кілька пронизливих криків, які збудили всіх навколо зі сну і змусили їх кинутися до вікон; а люди, які мешкали поблизу мису Вейбоссет, бачили, як щось біле важко шубовснуло у воду біля брудної площі перед таверною «Голова Турка». Здаля почувся гавкіт собак, але він скоро розчинився у гаморі пробудженого міста. Чоловіки з ліхтарями і мушкетами, зібравшись у гурти, вирушили з’ясувати, що трапилося, але повернулися ні з чим. Проте наступного ранку на крижаних торосах біля південної опори Великого Моста, де простягнувся Довгий Док і де була винокурня Ебботта, знайшли велетенське м’язисте голе тіло, що стало предметом безкінечних здогадів і перешіптувань. При цьому шепотілися не стільки молоді, скільки старші мешканці міста, бо це застигле обличчя із виряченими від жаху очима лише у старожилів змогло викликати туманні спогади. Вони, тремтячи, здивовано і налякано бурмотіли поміж собою про те, що в його непорушних моторошних рисах проглядалася неймовірна схожість з одним чоловіком — чоловіком, який помер добрих п’ятдесят років тому.
Коли знайшли тіло, Езра Віден теж був присутній, і, згадавши завивання собак минулої ночі, вирішив пройтися уздовж Вейбоссет-стріт і далі через Міст Чорних Доків, звідки й лунали вчорашні звуки. Він немов очікував чогось незвичайного, тож не здивувався, коли, дійшовши до околиці житлового району, де вулиця переходила у Потаксетський шлях, натрапив на дивні сліди на снігу. Судячи з усього, за голим здорованем гналися пси і багато чоловіків у черевиках; їхній зворотний шлях було добре помітно. Вони тут припинили погоню, щоб не підходити надто близько до міста. Віден гірко усміхнувся. Йому навіть гадати не треба було, і він несамохіть пройшов за слідами до їхнього початку. Як він і очікував, вони привели до потаксетської ферми Джозефа Кервена. На жаль, двір перед фермою був геть затоптаний, тож він вирішив не потикати туди свого носа посеред дня. Доктор Бовен, до якого Віден одразу ж подався доповідати, провів розтин тіла невідомого і виявив деякі особливості, що його неабияк спантеличили. Травна система здорованя виглядала так, ніби він її ніколи не використовував, а шкіра мала жорстку і нещільну структуру, що важко було чимось пояснити. Вражений перешіптуваннями старожилів про схожість трупа з давно померлим ковалем Даніелем Ґріном, чий правнук Аарон Гоппін служив у Кервена суперкарґо, Віден ніби між іншим порозпитував їх і з’ясував, де був похований Ґрін. Тієї ночі десять чоловіків вирушили на Північний цвинтар, що напроти Герренден-лейн, і розкопали могилу. Як вони й передбачали, труна виявилася порожньою.
Тим часом ці самі змовники домовилися з листоношами про перехоплення Кервенової кореспонденції, і незадовго до інциденту із голим трупом до їхніх рук потрапив лист від Джедедаї Орна з Салема, який змусив їх глибоко замислитися. Копії деяких його частин зберігалися у приватному родинному архіві Смітів, де Чарльз Ворд їх і знайшов, і там було написано таке:
«Мені вельми подобає, що ти займаєшся Древніми Ділами своїм власним робом, і я також не гадаю, що пан Гатчинсон запосяг більших успіхів у Новому Салемі. Звичайне, що не вийшло Нічого, окрім як ожилого Жахіття, котре пан Г. піднес із Того, що його спромігся тілько частинно зібрати. Що ти надіслав, То не послужило — чи тому, що Чогось бракувало, а чи тому, що Слова були неправильно мною казані албо тобою переписані. Самому мені трудно. Я не володію жодними здібностями до Хемії, щоби урозуміти Борела, і заплутав ся у VII. Книзі Некрономікона, котрий ти нараяв. Та я хочу тебе попередити, аби ти держався того, що нам казано, і добре слідкував, кого визивати, позаяк ти Свідомий того, що писав пан Мейтер у Маґналії про —, і можеш сам поміркувати, як правдоподібно те Страховите створіння описане. Я закликаю тебе знову, не призивай Нічого, що ти не можеш відізвати; під Тим я маю на гадці Що-небудь, котре може визвати когось проти тебе, так що твої Наймогучіші Прилади можуть не зарадити. Проси Меншого, інакше Великий може не забажати дати Відповідь, і в Його владу потрапиш не лише ти. Я був зляканий, коли прочитав, ніби тобі відомо, що Бен Заріатнатмік тримав у своїй гебеновій Скриньці, позаяк я знав напевне, хто міг тобі це розповісти. І знову я прохаю тебе аби ти писав до мене як до Джедедаї, а не як до Симона. У сій Спільності Чоловік не має жити надто довго, тож тобі відомий мій План, за яким я вернуся, нібито як мій Син. Я бажаю, аби ти ознайомив мене із тим, що Темний Чоловік вивчив від Сільванія Коцідія у Катакомбах під Римським Валом, і буду повік вдячний, якщо ти передаси мені Манускрипт, про який розповідав».
Інший лист без підпису, надісланий з Філадельфії, також змушував замислитися, особливо один його абзац:
«Я поміркую над тим, що ви пропонуєте стосовного передавання Рахунків виключно вашими Суднами, однак я не завжди можу бути певен, коли їх очікувати. Щодо Справи, раніше обговорюваної, я попрошу тільки ще одну річ, проте хочу впевнитися, що зрозумів вас правильно. Ви повідомляєте, що жодної Частки не повинно бракувати, аби досягти найкращого Ефекту, але ви самі гаразд знаєте, як важко в тому мати певність. Було би надзвичайним Ризиком і Трудністю винести цілий Ящик, а у Місті (тобто у церквах Св. Петра, Св. Павла, Богородиці чи Ісуса Христа) це зробити майже неможливо. Та я знаю, які Недоліки були у того, хто був відтворений минулого Жовтня, і скільки живих Особин ви мали залучити, доки не натрапили на правильну Методу 1766 року; тож я покладатимуся на вас у всіх ваших Ділах. Я з нетерпінням чекаю вашого Брига і щодня запитую про нього на причалі пана Бідла».
Третій підозрілий лист був написаний невідомою мовою і навіть невідомою абеткою. У щоденнику Сміта Чарльз Ворд знайшов грубо скопійоване сполучення знаків, яке часто повторювалося в листі. Авторитетні вчені з Браунського університету визначили алфавіт як амхарський чи абіссинський, хоча й не змогли розпізнати ані слова. Жоден з цих листів так і не дійшов до Кервена, та зникнення Джедедаї Орна із Салема, про яке залишилися записи, свідчило, що провіденські чоловіки вдалися до певних таємних кроків. У Пенсільванському Історичному товаристві також збереглося кілька цікавих листів, адресованих докторові Шиппену, які стосувалися присутності у Філадельфії однієї небажаної особи. Проте були необхідні рішучіші кроки, тож основні плоди оприлюдненої Віденом інформації слід шукати на таємних нічних зборищах надійних і перевірених моряків та старих відданих каперів зі складів Брауна. Повільно, але впевнено вони розробляли план, який мав на меті не залишити жодних слідів від лихозвісних таємниць Джозефа Кервена.
Сам Кервен, незважаючи на всі застережні заходи, очевидно, відчував наближення чогось лиховісного, бо збереглися спогади, ніби в той час він мав незвичайно схвильований вигляд. Його карету весь час помічали то в місті, то на Потаксетському шляху, і його вдавана люб’язність, якою він намагався побороти упередження містян, потроху згасла. Його найближчі сусіди, Феннери, однієї ночі побачили яскравий стовп світла, який вихоплювався з якогось отвору на даху тієї таємничої кам’яниці із вузькими вікнами. Про цей випадок вони негайно повідомили Джона Брауна у Провіденсі. Пан Браун став очільником гурту, який поставив собі за мету викорінення Кервена з міста, тож він переказав Феннерам, що стосовно цього інциденту буде вжито заходів. Він вважав за необхідне повідомити їх про це, оскільки вони все одно неминуче стали б свідками вирішального нападу. Браун вирішив пояснити свої дії тим, що з’ясувалося, нібито Кервен був шпигуном ньюпортських митних дозорців, до яких усі провіденські фрахтувальники, купці та фермери, відкрито чи потай, були вороже налаштовані. Невідомо, чи повірили у цю вигадку сусіди, які встигли побачити стільки моторошних речей, та, у всякому разі, Феннери охоче пов’язували будь-яке лихо із таким дивакуватим чоловіком. Пан Браун доручив їм слідкувати за Кервеновою фермою і регулярно доповідати про будь-які незвичайні випадки.
Остерігаючись, що Кервен запідозрив змову і збирається вчинити щось незвичайне, товариство активних городян прискорило виконання свого плану. Згідно зі щоденником Сміта, у п’ятницю, 21 квітня 1771 року, о десятій годині вечора близько сотні чоловіків зустрілися у таверні Терстона «Золотий Лев» на мисі Вейбоссет, потойбіч Мосту. З ініціаторів, окрім провідника гурту Джона Брауна, були присутні також доктор Бовен з набором хірургічних інструментів, президент Меннінґ без своєї славнозвісної перуки (найбільшої в колонії), губернатор Гопкінз у темному плащі зі своїм братом-моряком Есеком, якого в останній момент за згодою товариства він посвятив у всі справи, Джон Картер, капітан Метьюсон та капітан Віпл, який і мав очолити облаву. Очільники обговорили все наодинці у задній кімнаті, а тоді капітан Віпл вийшов у світлицю і дав морякам, що там чекали, останні настанови. Елеазар Сміт був у кімнаті разом з очільниками, чекаючи на Езру Відена, чиїм завданням було прослідкувати за Кервеном та повідомити, коли його карета рушить на ферму.
Близько половини одинадцятої вечора на Великому Мосту почувся гуркіт, а тоді звук коліс екіпажа долинув з боку протилежної вулиці. Вже не було потреби чекати на звістку Відена про те, що їхня жертва вирушила у свою останню ніч нечестивого чаклунства. Коли стукіт коліс уже лунав над Мостом Чорних Доків, з’явився Віден. Чоловіки вишикувалися на вулиці, завдавши на плечі кремнієві мушкети, мисливські рушниці чи китобійні гарпуни, які вони захопили з собою. Віден та Сміт також приєдналися до загону, а з тих, хто брав участь в обговоренні, були присутні капітан Віпл, очільник гурту, капітан Есек Гопкінз, Джон Картер, президент Меннінґ, капітан Метьюсон та доктор Бовен, а також Мозес Браун, який не був на обговоренні у таверні, а доєднався до них об одинадцятій годині. Усі ці громадяни та сотня моряків, похмурі і трохи стривожені, негайно вирушили в дорогу, залишивши позаду Чорні Доки; пологим схилом по Брод-стріт вони почали підніматися до Потаксетського шляху. За церквою Елдера Сноу чоловіки обернулися, аби кинути прощальний погляд на Провіденс, що простягся під весняними зорями. Шпилі й бані темними силуетами височіли над містом, і з бухти північніше від Мосту тихо віяв солоний морський бриз. Понад пагорбом біля річки, на якому поміж дерев виднілося недобудоване приміщення коледжу, підіймалася Вега. Біля підніжжя пагорба і вздовж вузьких похилих вуличок дрімало місто — старий Провіденс, заради безпеки та добробуту якого потрібно було стерти з лиця землі це осердя грандіозного й жахливого богохульства.
За годину з чвертю, як і було домовлено, загін прибув до ферми Феннерів, де вони дізналися останні новини про жертву. Карвен дістався до своєї ферми на півгодини раніше, і невдовзі по тому промінь вистрелив у небо, хоча у вікнах і було темно. Останнім часом так постійно відбувалося. Саме тієї миті, коли чоловіки слухали доповідь, у південному напрямку спалахнув ще один промінь, і товариство зрозуміло, що вони насправді перебувають дуже близько від якихось надзвичайних, надприродних див. Капітан Віпл наказав своїй армії розділитися натроє; один загін з двадцяти чоловіків під проводом Елеазара Сміта повинен був вирушити до берега і охороняти причал від можливих підкріплень для Кервена, поки їх у разі нагальної потреби не покличе вістовий; другий загін, під проводом капітана Есека Гопкінза, мав прокрастися в долину річки позаду Кервенової ферми і сокирами або вибухівкою зруйнувати дубові двері на крутому схилі; третій мав почати наступ на саму ферму і сусідні будівлі. Із цього загону третину вів капітан Метьюсон до загадкової кам’яниці з високими вузькими вікнами, іншу третину — сам капітан Віпл до ферми, а решта мала оточити колом усі будинки і чекати екстреного сигналу.
За одним свистком річковий загін мав почати штурм дверей на схилі, а тоді хапати все, що може з них вийти. За двома свистками він мав проникнути у підземелля, щоб зітнутися з ворогом або долучитися до решти нападників. Загін біля кам’яниці повинен був діяти за цими сигналами у такий самий спосіб — на перший свисток увірватися досередини, а на другий — спуститися вниз через будь-який прохід, який вони зможуть знайти, і там приєднатися до головних бойових дій, які мали відбуватися у підземеллі. Третій, екстрений, сигнал з трьох свистків мав прикликати резервний загін з оборонних позицій; ці двадцятеро мали розділитися і зійти у катакомби з боку ферми і кам’яниці. У капітана Віпла була непорушна впевненість в існування катакомб, і він у своєму плані не передбачав жодних альтернативних дій. Він мав із собою дуже гучний свисток і не боявся, що загони можуть не почути чи неправильно зрозуміти сигнали. Звісно, резервний загін перебував майже за межами чутності свистка, тож до них необхідно буде послати вістового. Мозес Браун та Джон Картер пішли до річки разом із капітаном Гопкінзом, а президента Меннінґа та капітана Метьюсона відправили до кам’яниці. Доктор Бовен та Езра Віден залишилися у загоні капітана Віпла, який мав штурмувати ферму. Атака повинна була розпочатися, щойно від капітана Гопкінза до капітана Віпла прибуде вісник з повідомленням про готовність річкового загону. Тоді провідник подасть сигнал — один довгий свисток, і різні загони виступлять з трьох позицій. Близько першої ночі з ферми Феннерів вийшли три підрозділи: один — щоб охороняти причал, другий — щоб знайти двері на схилі в долині річки, і третій — аби розділитися і напасти на будівлі Кервенової ферми.
Елеазар Сміт, який був у річковому загоні, занотував у своєму щоденнику, що їхній перехід минув без пригод і що вони довго чекали на зворі біля бухти; лише одного разу тишу перервав далекий звук, що нагадував свисток, вдруге — почулися якісь завивання упереміш з гарчанням, а тоді з того самого боку пролунав вибух. Трохи пізніше одному чоловікові здалося, що він почув віддалені постріли, а за деякий час сам Сміт вловив пульсацію титанічних, громоподібних слів із небес. Удосвіта прибіг посланець, весь виснажений, із палаючими очима, від якого смерділо чимось огидним, і сказав усьому загону тихо розійтися по домівках і більше ніколи не говорити та навіть не згадувати про події тієї ночі і про того, хто називався Джозефом Кервеном. У вигляді та поведінці того посланця було щось таке, що переконало їх краще за його слова. Хоча він і був з багатьма знайомий і всі його знали як доброго моряка, та відтоді з ним відбулася якась загадкова зміна, яка назавжди відмежувала його від людей. Так само було й з іншими давніми товаришами, які пройшли через усе те жахіття. Переміна, що з ними сталася, була дивовижною і незбагненною. Вони побачили, почули чи відчули щось таке, чого не варто знати людині, і не могли цього забути. Вони ніколи не розповідали про це, бо навіть для найпоширенішого з людських інстинктів існують межі жахливого. І від того єдиного посланця увесь загін на березі перейнявся якимсь безіменним страхом, який запечатав їм уста. Вони дуже мало розповідали про це, а з усього гурту, що зоряної ночі вирушив з таверни «Золотий Лев», Елеазар Сміт був єдиним, чий щоденник зберігся.
Проте у листуванні Феннерів Чарльз Ворд віднайшов іще одне джерело, яке пролило трохи світла на цю історію. Воно зберігалося у Нью-Лондоні, де, як він дізнався, жила інша гілка цієї родини. Феннери, з дому яких було добре видно лиховісну ферму, стали свідками того, як чоловіки Провіденса вирушали на облаву; вони добре чули розлючений гавкіт Кервенових собак, за яким пролунав перший сигнал до атаки. Тоді з кам’яниці палахнуло яскраве світло, а за мить, після короткого другого свистка, що закликав до вторгнення, почулося віддалене бахкання мушкетів, а за ним жахливе гарчання, яке автор листа Люк Феннер записав літерами «Уааааррррр — Раааррр». Проте цей крик насправді був настільки моторошним, що жоден запис його не може передати, і автор згадує, що його мати знепритомніла, почувши його. Пізніше він повторився, але вже не так гучно, а за ним пролунали глухі постріли і гучний вибух з боку річки. Десь за годину після того всі пси почали скажено валувати, а потім задвигтіла земля, так що свічники аж підстрибували на каміні. Люк Феннер зауважив сильний запах сірки, а його батько стверджував, що чув третій екстрений свисток, хоча інші його й не розчули. Знову пролунали приглушені постріли, а тоді глибокий крик — не такий пронизливий, але ще лютіший за попередній. Це був ніби огидний гортанний кашель чи булькання, яке навіть не було схоже на крик, а лише віддалено нагадувало його радше своєю протяжністю і враженням від нього, аніж самим звучанням.
Потім на тому місці, де стояла ферма Кервена, щось спалахнуло і почулися відчайдушні й перелякані крики чоловіків. Вистрілили мушкети, і палаюче щось упало на землю. Тоді з’явилося ще одне вогненне щось, а за ним пролунав людський вереск. Феннер писав, що він навіть зміг розчути кілька слів із того нестямного крику: «Всемогутній, захисти свого агнця!» Ще раз гримнули постріли, і друга палаюча фігура теж упала. Після того десь на три чверті години запала тиша, а потім Артур Феннер, Люків брат, вигукнув, що він бачить вдалині «червоний туман», який підіймається в небо від проклятої ферми. Ніхто, крім хлопчика, не міг би цього підтвердити, та Люк відзначив дивний збіг, бо саме тієї миті троє їхніх котів у кімнаті настовбурчили шерсть.
Через п’ять хвилин подув холодний вітер, який приніс такий нестерпний сморід, що лише свіжий морський бриз зміг завадити почути його загонові біля річки чи тим, хто ще не спав у Потаксеті. Феннерам цей сморід був абсолютно незнайомий, і він викликав якийсь чіпкий, безформний страх, який впивався в душу більше, аніж той, що людина відчуває біля могили чи склепу. Тоді пролунав лиховісний голос, який ніколи не зміг забути жоден бідолашний, що його почув. Він прогримів з небес, ніби провісник загибелі, і від його відлуння дрижали шибки у вікнах. Він був низький і музикальний, ніби гудіння органа, і лиховісний, як заборонені книги Арабів. Ніхто з людей не міг би зрозуміти, що він сказав, бо він говорив незрозумілою мовою, та ось як спробував записати ці демонічні наспіви Люк Феннер: «DEESMEES — JESHET — BONEDOSEFEDUVEMA — ENITEMOSS». До 1919 року жодна жива душа не подумала пов’язати цей грубий запис з якими-небудь людськими знаннями, та Чарльз Ворд аж зблід, коли упізнав те, що Мірандола з дрожем назвав найвищим і найжахливішим із заклинань у чорній магії.
На цей зловісний поклик із ферми Кервена відповів, поза сумнівом, хор людських голосів, після чого до першого смороду домішався ще один, так само нестерпний. Тоді пролунав лемент, відмінний від попередніх криків, і продовжився завиванням, яке то наростало, то стихало. Іноді можливо було навіть розібрати слова, хоч їх і не зрозумів жоден слухач, а одного разу це виття переросло у диявольський істеричний регіт. Раптом почувся крик — крик повного, абсолютного жаху і божевілля, який вирвався з людських горлянок і лунав гучно й чітко, незважаючи на те, що йшов з глибокого підземелля, де мали бути ті люди. Опісля все навколо оповили темрява і тиша. Клуби їдкого диму здіймалися й затуляли зірки, хоча не було видно жодного полум’я, і, як виявилося наступного дня, на фермі Кервена не була пошкоджена жодна будівля.
Перед світанком двоє наляканих посланців, чий одяг відгонив тим позаземним смородом, постукали у двері Феннерів і попрохали барильце рому, за яке вони добре заплатили. Один із них повідомив родині, що проблему з Кервеном вирішено і що їм ніколи не можна згадувати про події тієї ночі. І хай яким зухвалим здавався цей наказ, та щось у вигляді того чоловіка, який його віддав, пригасило будь-яке обурення і надало йому моторошної владності; тож лише ці таємні листи Люка Феннера, які він наказував своєму родичеві в Коннектикуті знищити, залишилися єдиним доказом того, що він побачив і почув. Непослух цього родича, завдяки якому, зрештою, ці листи вціліли, вберіг цю історію від такого бажаного всіма забуття. Чарльз Ворд міг додати ще одну деталь, про яку він дізнався після довгих розпитувань мешканців Потаксета про їхні родинні перекази. Старий Чарльз Слокум із того села розповів, що колись його дід пам’ятав дивні чутки про обвуглене й скалічене тіло, яке знайшли на полях через тиждень після того, як оголосили про смерть Джозефа Кервена. А ширилися розмови через те, що спотворене тіло, наскільки можна було його роздивитися, не було ні достоту людським, ні схожим на жодну тварину, про яку читали чи яку бачили мешканці Потаксета.
Жодного чоловіка, який брав участь у тій жахливій облаві, неможливо було змусити сказати бодай слово про неї, тож уся плутана інформація була зібрана по шматочках лише від тих, хто не був учасником на фінальних подіях біля ферми. Є щось вражаюче у тій ретельності, з якою учасники рейду знищували кожну літеру, що хоч трохи натякала на ту нічну виправу. Загинуло вісім моряків, і хоч їхні тіла й не передали родинам, ті задовольнилися повідомленням про те, що трапилася сутичка із митниками. Ту саму причину називали і для пояснення численних поранень, які обробляв і перев’язував виключно доктор Джейбз Бовен, що брав участь в облаві. Найважче було пояснити дивний запах, яким просякли всі учасники тих подій. Про цей запах ще довго ходили розмови. Із очільників найважче були поранені капітан Віпл та Мозес Браун. Їхні дружини описували в листах, які вони були спантеличені, коли чоловіки нічого не розповіли і заборонили навіть торкатися до своїх пов’язок. Учасники рейду вельми постаріли у психологічному сенсі, стали відчуженими і дивакуватими. На щастя, всі вони були чоловіками діяльними, простими й дуже побожними, бо якби вони могли глибше осмислити те, що сталося, і були інтелектуально розвиненішими, вони б неодмінно занедужали. Найдужче цей випадок вплинув на президента Меннінґа, та навіть він зумів перебороти похмурі спогади, притлумлюючи їх молитвами. Кожен із цих очільників зіграв у майбутньому велику роль — і це, мабуть, на краще. Більш ніж за рік після того капітан Віпл очолив групу повстанців, які підпалили королівське судно Ґаспі, і в цьому вчинку можна помітити його бажання витіснити з пам’яті жахливі картини минулого.
Вдові Джозефа Кервена доставили запечатану олив’яну труну незвичної форми, яку, очевидно, знайшли прямо на фермі, де вона зберігалася на випадок потреби, і сказали, що там лежить тіло її чоловіка. Як їй пояснили, його було вбито під час сутички з митниками, деталі якої не можна розголошувати. Окрім того разу, ніхто більше й словом не прохопився про смерть Джозефа Кервена, тож у Чарльза Ворда був лише один натяк, на основі якого він розбудував свою теорію. Це була тоненька ниточка — підкреслений тремтячою рукою уривок із конфіскованого листа Джедедаї Орна до Кервена, який частково переписав собі Езра Віден. Копія зберігалася у нащадків Сміта, і нам залишається лише гадати, чи передав Віден її своєму товаришеві, коли все закінчилося, як безмовне пояснення тих аномалій, свідками яких вони стали, чи, що вірогідніше, вона опинилася у Сміта ще раніше і він власноруч підкреслив цей уривок, завдяки інтуїції чи розпитуванням роблячи висновки із того, що йому вдалося дізнатися від Відена. Підкреслений уривок такий:
«Я закликаю тебе знову, не визивай Нічого, що ти не можеш контролювати; під Тим я маю на гадці Що-небудь, котре може визвати когось проти тебе, так що твої Наймогучіші Прилади можуть не зарадити. Проси Меншого, інакше Великий може не забажати дати Відповідь, і в Його владу потрапиш не лише ти».
У світлі цього уривку, роздумуючи про те, яких страхітливих помічників у разі небезпеки міг прикликати цей чоловік, Чарльз Ворд замислився, чи насправді Джозефа Кервена убив хтось із громадян Провіденса.
Очільники облави активно долучалися до свідомого вилучення кожної згадки про померлого із життя й анналів Провіденса. Спершу вони не мали на меті робити це так ретельно, і тримали вдову, її батька й дитину в невіданні стосовно справжніх обставин смерті Кервена; та капітан Тіллінґаст був чоловіком тямовитим і невдовзі дізнався достатньо, аби вжахнутися, тож почав вимагати, аби донька повернула собі дівоче прізвище, наказав спалити бібліотеку і всі Кервенові папери і навіть збити напис із надгробка на могилі Джозефа Кервена. Він добре знав капітана Віпла і, мабуть, витягнув із цього бравого моряка більше свідчень про кінець того лиховісного чаклуна, аніж будь-хто інший.
Відтоді суворо заборонили згадувати про Кервена і навіть знищили про нього записи у міських архівах та старих примірниках часопису Gazette. За духом це нагадувало десятилітнє замовчування імені Оскара Вайлда після його ганьби[121], а за масштабом — долю, що спіткала Короля Руназару в книжці Лорда Дансені[122], якого боги вирішили не лише знищити, а й стерти всю земну пам’ять про нього.
Пані Тіллінґаст, яка після 1772 року стала називатися вдова Кервена, продала будинок у завулку Олні й оселилася разом з батьком на Павер-лейн, де й жила аж до смерті 1817 року. Ферма в Потаксеті, яку оминала всяка жива душа, залишилася напризволяще і, здавалося, розвалилася за лічені роки. До 1780 року залишилися лише кам’яні й цегляні споруди, але до 1800-го навіть вони геть розсипалися. Ніхто не наважувався продиратися крізь кущі на пагорбі понад річкою у пошуках прихованих дверей, і ніхто не намагався відтворити ті обставини, за яких Джозеф Кервен помер від викликаних ним самим жахіть.
Тільки час від часу уважні слухачі помічали, як дебелий старий капітан Віпл бурмоче про себе: «Будь він проклятий… як уже верещав, то най би не сміявся. Та ця мерзота… приховала щось на кінець. Я би не роздумуючи спалив його… хату».
Як ми вже знаємо, 1918 року Чарльз Ворд уперше дізнався про те, що Джозеф Кервен був його прародичем. Тож не дивно, що він одразу ж вельми зацікавився усім, що мало бодай якийсь стосунок до минулої таємниці; будь-яка невиразна згадка про Кервена, яку він відшуковував, ставала для нього, нащадка Джозефа Кервена, життєво важливою. Та й кожен захоплений своїм заняттям і наділений живою уявою дослідник генеалогії на його місці почав би ретельно й систематично збирати інформацію про Кервена.
На початку своїх пошуків Чарльз не вирізнявся особливою таємничістю, так що навіть доктор Ліман вагається, чи можна відносити до періоду божевілля юнака час, що передував кінцю 1919 року. Він вільно говорив про все з батьками — хоча його мати й не була у захваті від такого родича, як Кервен, — та з працівниками різних музеїв і бібліотек, які відвідував. Звертаючись до окремих родин щодо записів, які могли в них зберігатися, він ніколи не приховував предмета свого зацікавлення і поділяв їхній дещо жартівливий скептицизм стосовно старих авторів щоденників та листів. Він ніколи не приховував, що страшенно хотів би довідатися, що ж насправді трапилося півтораста років тому на потаксетській фермі, руїни якої йому так і не вдалося відшукати, і ким насправді був Джозеф Кервен.
Коли Чарльз натрапив на щоденник Сміта і знайшов лист від Джедедаї Орна, він вирішив відвідати Салем і пошукати якихось відомостей про ранню діяльність Кервена і його тамтешні зв’язки, тож вирушив туди на великодні канікули 1919 року. Його тепло прийняли в Інституті Ессекса, який був йому добре відомий із попередніх візитів до цього чарівного старого міста з обваленими пуританськими шпилями і розсипом двосхильних дахів, і там він знайшов досить багато інформації про Кервена. Він дізнався, що його предок народився у Новому Салемі, який тепер називався Денверзом, за сім миль від міста, вісімнадцятого лютого (за старим стилем[123]) 1662 чи 1663 року; що він утік на море у п’ятнадцятирічному віці, не з’являвся вдома дев’ять років, а коли повернувся, то говорив, одягався і поводився, наче уроджений англієць, і вже надовго поселився у Салемі. На той час він мало спілкувався з родиною, натомість більшість часу проводив за дивними книжками, які привіз з Європи, та з незвичними хімікаліями, які йому доставляли кораблями з Англії, Франції та Голландії. Деякі його вилазки в сільську місцевість стали предметом цікавості тамтешніх мешканців, і про них перешіптувалися, пов’язуючи їх із дивними чутками про багаття, що горіли ночами на пагорбах.
Єдиними близькими друзями Кервена були такий собі Едвард Гатчинсон із Нового Салема та ще Симон Орн із Салема. Їх часто бачили за розмовами про громадські справи, і вони нерідко навідували один одного. Гатчинсон жив у будинку під лісом, і вразливим людям не дуже подобалися звуки, які там чулися ночами. Подейкували, що він приймав дивних візитерів і що світло в його вікнах часто змінювало колір. Знання, які він виявляв стосовно давно померлих людей і давно забутих подій, були сприйняті як однозначно нездорові; він зник якраз на початку відьомського переполоху, і більше про нього й не чули. Джозеф Кервен тоді також залишив місто, та скоро стало відомо, що він оселився у Провіденсі. Симон Орн мешкав у Салемі до 1720 року, аж поки його надто довготривала молодість не почала привертати загальну увагу. Тоді він також зник, але тридцять років по тому його син — точна копія батька — повернувся і заявив свої права на спадщину. Його клопотання задовольнили на підставі документів, написаних добре знаною рукою Симона Орна, тож Джедедая Орн мешкав у Салемі аж до 1771 року, коли деякі листи від громадян Провіденса до преподобного Томаса Барнарда та інших салемців призвели до того, що він тихо зник у невідомому напрямку.
Деякі папери цих дивних персонажів та свідчення про них зберігалися в Інституті Ессекса, судовому архіві та міському реєстрі і містили як звичайні відомості про права на землю та торгові рахунки, так і загадкові уривки провокативнішого характеру. Чотири чи п’ять згадок про них було у стенограмах судів над відьмами, як‑то від певної Хевці-Ваг Лоусон, яка 10 липня 1692 року засвідчила перед присяжними та суддею Готорном, що «чотиридесять Відьом та Темний Чоловік мали звичай стрічатися в Лісах поза домом пана Гатчинсона», та такої собі Еміті Гоу, яка 8 серпня на процесі у судді Джедні заявила, що «Пан Дж. Б. (преподобний Джордж Берроуз) тієї Ночі наклав Мітку Дябела на Бриджет С., Йонатана Е., Симона О., Деліверанс В., Йозефа К., Сусану П., Мегетавіл К. та Дебору Б.». Там також зберігався каталог дивної бібліотеки Гатчинсона, яку знайшли після його зникнення, і авторський незакінчений рукопис із дивним шифром, якого ніхто не міг розтлумачити. Ворд замовив собі фотокопію рукопису, і коли її доставили, почав час від часу працювати над нею. Після серпня його робота над шифром значно пожвавилася, та, судячи з його розмов та поведінки, немає причин стверджувати, що він знайшов відгадку раніше, ніж у жовтні чи листопаді. Втім, він ніколи не розповідав, чи вдалося йому розгадати шифр.
Та найбільший інтерес викликали матеріали про Орна. Вордові не знадобилося багато часу, аби, спираючись на ідентичність почерку, підтвердити те, що він уже виявив у листі до Кервена, — а саме, що Симон Орн і його нібито син насправді були тою самою особою. Як Орн написав до свого товариша, у Салемі було небезпечно провадити надто довге життя, відтак він вирушив на тридцять років у подорож за кордон і прибув, аби повернути своє майно, але вже представником нового покоління. Вочевидь Орн був досить обачним, аби знищити більшість свого листування, але 1771 року небайдужі громадяни знайшли і зберегли кілька листів і документів, які їх вельми спантеличили. Там були незрозумілі формули й діаграми, намальовані ним та ще кимось. Деякі з них Ворд ретельно перемалював, а з деяких замовив фотокопії. Він також знайшов один дуже загадковий лист і, зіставивши його з іншими документами з міського реєстру, визначив, що почерк належав Джозефові Кервену.
Хоча під цим листом не стояло дати, та він точно був не тим, на який прийшла відповідь Орна, що її конфіскували у Провіденсі; інтуїтивно Ворд вирішив, що його було написано не пізніше 1750 року. Не буде зайвим навести тут повний текст як приклад стилю письма того, чия історія була такою темною і жахливою. Адресата він називає «Симоном», та це ім’я весь час перекреслюється (Ворд не міг визначити, хто саме його перекреслював — сам Кервен чи Орн).
Провіденсъ, I. Мая (Ut. vulgo)[124]
Брате: —
Мій почтивий Старый друже, хай Славиться вовіки Той, Кому ми служимо заради вѣчной Сили. Я саме натрапив на Те, що й тобѣ варт знати, стосуючися Меж Дозволенного і що з тим діяти. Я не имам наміру послідувати по твому приміру і покинути город через свій Вѣк, ибо Провіденсъ не такий проразливий, як Массачусетс-Бей, не полює на незвичайні Речі й не віддає їх под Суд. Я увъязався у Судна і Крам, таж не можу вчинити, як ти, бо крім того под моєй фермой у Потаксеті є Те, що ти Знаєш, Що не буде ждати до мого Повернення як Іншого.
Та я приготований є до трудних часів, як уже був казав тобѣ, і долго працював над тим, аби мати як Повернути ся. Я минувшої Ночі натрапив на Словеса, що призиваютьYOGGE — SOTHOTHE, і уперше узрів той Лик, що про його говорив Ібн Шакабао у —. І ВОНО мовило, що у III Псалмѣ Лібер-Дамнатуса содержиться Ключ. Як Сонце зайде у V Дім, а Сатурн у трин, нарисуй Пентаграму Огню, і промов дев’ятий Стих троєжди. Сей Стих повторюй щораз на Здвиження[125] та на Всіх Святих; і Річ ся виснується у Вишніх Сферах.
І з Сѣмені Древнєго вродиться Той, хто глядітиме в Минувшину, та не вѣдатиме, що шукає.
Утім це не дасть Нічого, як не буде Наслѣдника, і як до Персти, чи її Приготування, не буде готова його Рука; тут я визнаю, що ні зажив всѣх способів, ані вивідав Багато. Процес вершить ся безконечно тяжко, і затребує Шмат Зразків; тяжко є їх знайти Доста, незважаючи на Моряків, що я маю з Індій. Народъ у городі стає заінтересований, та я можу їх притримати. Притому Шляхта є гірша за Простолюд, бо більше намоглива у своїх Діях, і користує ся серед останніх великою вірою. Бою ся, що той Настоятель та пан Меррітт могли виказати мене, та поки що Небезпеки не має. Хемічні субстанції добути вільно, бо у городі єсть ІІ добрі Хеміки, доктор Бовен та Сем: Кару. Я слідую за вказаннями Борела з поміччю VII. Книги Абдула Аль-Хазреда. Я вдѣлю тобі з усього, що спроможу ся здобути. А тим часом не понехтуй скористати ся тими Словесами, що я тобі дав. Я переписав їх Правильно, та як Жадаєш узріти ЙОГО, то застосуй Письмена на Шматку — що я вклав у сей Згорток. Промовляй сі Стихи щораз на Здвиження та на Всіх Святих; і як твій Рід не перерве ся, то через роки прийде той, хто загляне в минувше і скористає ся тою Перстю чи Заготуваннями, що ти йому залишиш. Йов XIV. XIV.
Я тішу ся, що ти є знову в Салемі, і сподіваю ся тебе невдовзі стріти. Я надбав доброго огира і думаю завести Екіпаж. У Провіденсѣ вже єсть один, що належить пану Меррітту, хоча Дороги погані. Якщо ти вирушаєш у Подорож, не забудь звізитувати до мене. З Бостона виїдь на Поштових Шлях через Дедем, Рентем та Етлборо — у кожному Городѣ єсть добрий Трахтир. У Рентемі застанови ся у пана Болкома, бо Кімнати в його ліпші за ті що в пана Гатча, та вечеряй в іншому Домі, бо там ліпший Кухар. Заверни у Пров. біля Потакетських скоків і провадь Шляхом повз Трахтир пана Сейлеса. Мій Будинок напроти Трахтира пана Епенетуса Олні за Таун-стріт, із Пн-Сх на завулку Олні. Відстань від Бостонського Каменя бл. XLIV Миль.
Пане, я є твій старий і вѣрний другъ і Слуга во імя Альмуазина-Метратона.
Йозефус К.
Панові Симону Орну,
Вільям-Лейн, що в Салемі.
Хоч як дивно, саме з цього листа Ворд дізнався про точне місцезнаходження Кервенового дому в Провіденсі, бо в тих документах, які він до цього знаходив, не було жодних вказівок. Це відкриття принесло подвійні плоди, бо завдяки йому виявилося, що новий дім Кервена був збудований 1761 року на тому самому місці, що й старий, і цей тепер поруйнований будинок і досі стояв у завулку Олні й був добре відомий Вордові з його блукань по Стемперз-Хілл. Це місце було всього за кілька кварталів від його власного дому, який стояв вище на пагорбі; тепер там мешкала негритянська сім’я, яку часто наймали для прання, прибирання та витоплювання печі. Ворд був страшенно вражений тим, що у далекому Салемі йому цілком несподівано вдалося віднайти докази того, наскільки важливим було це фамільне гніздо для родинної історії, тож він постановив собі одразу ж після приїзду дослідити це місце. Його вельми спантеличили найбільш таємничі фрази з листа, які він сприйняв за певний незвичайний вияв символізму; втім, він з трепетом виявив, що йому був відомий біблійний уривок, на який покликається Кервен — Йов 14:14: «Як помре чоловік, то чи він оживе? Буду мати надію по всі дні свойого життя, аж поки не прийде заміна для мене!»
Юний Ворд провернувся додому у стані приємного збудження і провів наступну суботу в завулку Олні, довго й ретельно досліджуючи будинок Кервена. Той уже розпадався від ветхості, та колись був скромним двоповерховим дерев’яним міським будинком з мансардою, збудованому у типовому провіденському колоніальному стилі, із простим гостроверхим дахом, великим комином та майстерно різьбленим одвірком із віконцем-віялом над ним, з трикутним фронтоном та охайними доричними пілястрами. Зовні будинок майже не змінився, і Ворд відчув, що споглядає щось дуже наближене до зловісного предмета свого дослідження.
Він був знайомий із неграми, які мешкали в будинку, тож старий Аса і його опасиста дружина Ганна дуже ґречно провели його внутрішніми кімнатами. Всередині відбулося значно більше змін, ніж зовні, і Ворд із жалем помітив, що більшість рокайльних[127] прикрас над камінами та різьблені навісні шафи зникли, а чудові стінні панелі та фігурна ліпнина були зашмульгані, обдерті й оббиті, а подекуди і взагалі заклеєні дешевими шпалерами. Загалом, цей огляд не дав Вордові того, на що він очікував, та було принаймні захопливо побути в цих давніх стінах, які колись були домом такого лиховісного чоловіка, як Джозеф Кервен. Він схвильовано зауважив, що зі старовинного мідного дверного калатала дуже акуратно стерли монограму.
Відтоді й до закінчення навчання Ворд проводив час над фотокопією шифру Гатчинсона і збирав місцеву інформацію про Кервена. Шифр усе ще не піддавався розгадуванню, зате у зборі інформації він мав успіх. Ворд знайшов дуже багато посилань на схожі відомості, які перебували за межами Провіденса, так що на липень він уже готувався вирушити до Нью-Лондона та Нью-Йорка по старі листи, які там зберігалися. Подорож була досить плідною, адже він знайшов листи Феннера із жахливим описом облави на потаксетську ферму, а також листи Найтінґейла-Телбота, з яких дізнався про портрет, намальований на стінній панелі у бібліотеці Кервена. Ця згадка про портрет дуже зацікавила Ворда: він би багато віддав, аби дізнатися, як виглядав Джозеф Кервен; тож він вирішив ще раз оглянути будинок у завулку Олні й подивитися, чи не знайде він якихось слідів під шарами фарби чи запліснявілими шпалерами.
На початку серпня, коли розпочалися його пошуки, Ворд ретельно оглянув стіни у кожній досить великій кімнаті, яка могла вмістити бібліотеку лиховісного вченого. Особливу увагу він звертав на великі панелі, які ще збереглися над камінами, і дуже втішився, коли за годину пошуків у просторій кімнаті на першому поверсі натрапив на широку панель над каміном, яка виявилася темнішою за інші стіни, коли він здер кілька шарів фарби. Ще кілька обережних рухів ножем — і Ворд упевнився, що насправді знайшов доволі великий портрет олійними фарбами. Як справжній учений, він виявив терпіння і не ризикнув пошкодити його спробою негайно зішкребти фарбу ножем, а залишив усе як є і почав шукати експерта, який міг би надати йому допомогу. Через три дні він повернувся з досвідченим художником, паном Волтером К. Двайтом, чия студія була біля підніжжя Коледж-Хілл; тож, послуговуючись професійними методами і хімічними препаратами, цей талановитий реставратор одразу ж став до роботи. Старий Аса і його дружина вочевидь були стурбовані через цих дивних візитерів, тому їм належно відшкодували вторгнення у домашній побут.
День за днем тривала реставрація, і Чарльз Ворд з цікавістю оглядав лінії й тіні, що потроху проступали зі свого довгого забуття. Двайт почав знизу, тож, оскільки портрет зображав Кервена по коліна, то тривалий час не було видно обличчя. Тим часом виявилося, що він був худорлявим струнким чоловіком, одягненим у темно-синій сюртук, вишитий жилет, чорні парчеві бриджі та білі шовкові панчохи, що сидів у різьбленому кріслі перед вікном, за яким виднівся причал і кораблі. Коли відкрилася голова, то стало видно, що він носив охайну альбемарлову перуку[128], а його обличчя, тонке, спокійне й невиразне, здалося знайомим і Вордові, і художнику. Проте згодом реставратор і його замовник почали з подивом розглядати деталі цього тонкого блідого лиця і жахнулися, коли зрозуміли, який дивний жарт зіграла спадковість. Остання олійна ванна й останній рух леза повністю відкрили образ, який століттями був прихований, і тепер перед Чарльзом Декстером Вордом, який повсякчас жив минувшиною, постало його власне відображення в особі страшного прапрапрадіда.
Ворд привів батьків, аби показати, яку дивовижу він відкрив, і його батько одразу ж вирішив придбати портрет, хоч той і був намальований на вбудованій панелі. Схожість із юнаком вражала, незважаючи на те, що Кервен був зображений значно старшим; генетика ніби жартома створила майже точну копію Джозефа Кервена півтораста років потому. Пані Ворд зовсім не була схожа на свого предка, проте пригадала кількох родичів, які мали спільні риси з її сином та покійним Кервеном. Вона була не в захваті від цієї знахідки і радила чоловікові замість приносити портрет в дім, краще його спалити. Їй здалося, що в ньому було щось лиховісне — не лише в аурі, а й у самій схожості з Чарльзом. Проте пан Ворд був чоловік діловий і владний, володів великими текстильними фабриками у Ріверпойнті в долині Потаксета, а тому йому було байдуже до порожніх бабських балачок. Портрет його дуже вразив схожістю на сина, тож він вирішив, що його варто подарувати юнакові. Звісно, Чарльз охоче підтримав це рішення. За кілька днів пан Ворд знайшов власника будинку — приземкуватого чоловічка з пацючим обличчям і гортанною вимовою — і придбав цілий камін із панеллю, заплативши за нього доволі високу ціну, щоб уникнути потоку надокучливих спроб торгуватися.
Залишилося лише зняти панель і перенести її в дім Вордів, де вже велися приготування до її реставрації і встановлення над штучним електричним каміном у кабінеті Чарльза на третьому поверсі. Завданням Чарльза було контролювати цей процес, тож двадцять восьмого серпня він у супроводі двох досвідчених робітників з фірми декору Крукера навідався до будинку у завулку Олні, де вони акуратно зняли камін та панель з портретом і перенесли до своєї вантажівки. На тому місці зостався шматок відкритої цегляної кладки, а далі починався димохід, і в ньому юний Ворд знайшов сховок завбільшки десь із квадратний фут, який мав бути прямо за головою портрета. Зацікавившись тим, що могло там зберігатися, юнак заглянув усередину, де під товстим шаром пилюки й сажі знайшов якісь окремі пожовклі папери, грубий записник і кілька зотлілих клаптів тканини, в які, напевно, були загорнуті ці папери. Здмухнувши пилюку і попіл, він підняв записник і поглянув на жирний напис на обкладинці. Він добре знав цей почерк ще з Інституту Ессекса і прочитав заголовок: «Денник і Записник Джоз: Кервена, Джент., із Провіденських Плантацій, раніше із Салема».
Надзвичайно вражений своєю знахідкою, Ворд показав записник двом зацікавленим робітникам. Вони в один голос підтверджують походження і непідробність знахідки, і доктор Віллетт покладається на їхні свідчення, аби довести, що юнак ще не був божевільним, коли тільки почала проявлятися химерність його поведінки. Решта паперів були так само написані рукою Кервена, а один із них здавався особливо моторошним через напис: «Для Того, Хто Прийде Пізніше, і Як Йому Пройти Поза Час і Сфери». Інший був зашифрований; Ворд сподівався, що шифр збігався із тим, що він знайшов у Гатчинсона і з яким досі працював. Третій напис — тут він вельми втішився — виглядав як ключ до шифру; а четвертий і п’ятий поважно зверталися до «Едв: Гатчинсона, Зброєносця» та «Джедедаї Орна, Есквайра», «чи Їхнього Спадкоємця або Спадкоємців, або Тих, Хто Їх Представляє». Шостий, останній, називався: «Джозеф Кервен, його Житіє і Подорожі в роках 1678 по 1687: Куди Він Мандрував, Де Він Зостановлявся, Кого Він Бачив і Що Він Узнав».
Тут ми дійшли до моменту, від якого консервативніші психіатри починають відлік Чарльзового божевілля. Після своєї знахідки юнак одразу ж проглянув кілька сторінок із записника й рукописів, і те, що він там побачив, страшенно його вразило. Направду, показуючи заголовки робітникам, він ніби обачно закривав від них сам текст і був аж занадто схвильований, причому навряд чи від великої історичної чи генеалогічної цінності документів. Повернувшись додому, він розповів про свою знахідку майже зніяковіло, ніби хотів передати, наскільки вона була важливою, але не збирався її саму показувати. Він не показав батькам навіть заголовків, а лише сказав, що знайшов якісь документи, написані почерком Джозефа Кервена, «більшість зашифровані», які необхідно спочатку ретельно вивчити, перш ніж говорити про їхнє справжнє значення. Навряд чи він показав би їх робітникам, якби ті не виявили неабиякого зацікавлення. Поза сумнівом, він волів би уникнути цього, аби не змусити їх обговорювати його знахідку.
Ту ніч Чарльз Ворд просидів у своїй кімнаті за читанням знайденого записника й паперів, і ранок застав його за цим заняттям. Коли мати зайшла, щоб запитати, чи йому чогось треба, він наполіг, аби сніданок принесли йому нагору, і з’явився тільки після обіду, коли прийшли робітники встановлювати камін і портрет Кервена у його кабінеті. Наступну ніч він спав уривчасто, в одязі, а у перервах між сном гарячково бився над розгадкою шифру у рукописі. Вранці його мати побачила, що він працював з фотокопією шифру Гатчинсона, яку він їй раніше часто показував; та коли вона поцікавилася його успіхами, він відповів, що ключ Кервена не підходив. Того дня він облишив своє заняття і зачаровано спостерігав за чоловіками, які закінчували встановлювати портрет на дерев’яній панелі над електричним каміном, в якому, майже по-справжньому, горіло штучне поліно, і прилаштовували над ним полицю так, щоб виглядало, ніби там є димохід, проте щоб нічого не вибивалося із загального інтер’єру. Передню панель, на якій і був портрет, підпиляли і закріпили так, щоб за нею могла поміститися шафа. Після того, як робітники пішли геть, Чарльз повернувся до роботи у кабінеті і сидів там, позираючи то на шифр, то на портрет, який дивився на нього у відповідь, ніби дзеркало, що додає віку і повертає на століття назад.
Батьки Чарльза, згадуючи пізніше його поведінку в цей період, діляться цікавими подробицями стосовно способів приховування, до яких він вдавався. Він рідко ховав свої папери від слуг, бо цілком слушно вважав, що для них надто складним був загадковий старовинний почерк Кервена. Проте з батьками він був обачнішим, і якщо їм на очі потрапляв рукопис, який складався не виключно із шифру чи незрозумілих символів та невідомих ідеограм (як той, що називався «Для Того, Хто Прийде Пізніше…»), він завжди прикривав його якимось аркушем, аж поки той, хто приходив, не залишав кімнати. На ніч і щоразу, як кудись виходив, він замикав свої папери в антикварному бюро. Невдовзі у нього сформувався певний графік роботи і з’явилися нові звички, а його довгі прогулянки та інші заняття поза домом припинилися. Йому здавалося надзвичайно нудним навчання у школі, де він перейшов у випускний клас, і він часто висловлював намір не завдавати собі клопоту вступом до коледжу. За його словами, він займався значно важливішими дослідженнями, які могли відкрити йому більше шляхів до знань, ніж усі університети на світі.
Тільки той, хто завжди був більш-менш схильним до науки, дивацтва і самотності, міг надовго засісти за таке заняття і не викликати цим зайвої уваги. Втім, Ворд від природи був ученим і відлюдьком, тому його батьки більше шкодували, ніж дивувалися, що він став таким замкнутим і таємничим. У той час його батькові й матері здавалося дивним, що Чарльз не показував їм жодного слова зі своєї цінної знахідки, ані розповідав що-небудь з того, що йому вдалося розшифрувати. Цю мовчанку він пояснював тим, що хоче почекати, поки зможе з’єднати знайдене докупи, та минали тижні, а він усе нічого не розказував, і між юнаком та його родиною наростала напруга, підсилена заявами матері про її несхвалення цих кервенівських розвідок.
У жовтні Ворд почав знову відвідувати бібліотеки, але його більше не цікавила історична тематика. Тепер він дошукувався всього, що стосувалося відьомства, магії, окультизму й демонології, а коли виявилося, що в Провіденсі важко щось знайти на ці теми, він сів на потяг до Бостона і занурився у багатства великої бібліотеки в Коплі-Сквер, бібліотеки Вайдеренера в Гарварді чи Дослідницької бібліотеки Сіону в Брукліні, де зберігалися різні рідкісні видання з біблеїстики. Він накупив багато книжок, і невдовзі нова шафа в його кабінеті була всуціль заповнена працями на незвичайні теми; а під час різдвяних канікул здійснив кілька поїздок за місто, зокрема одну до Салема, щоб звіритися з деякими документами в Інституті Ессекса.
Десь у середині січня 1920 року у поведінці Ворда з’явилася якась нотка тріумфу, якого він нікому не пояснював, і після того він припинив працювати над шифром Гатчинсона. Натомість Чарльз почав займатися хімічними дослідами й одночасно порпатися в архівах; для першого заняття він обладнав собі лабораторію в будинку на горищі, яке ніхто не використовував, а щодо другого — вивчав усі джерела демографічної статистики у Провіденсі. Місцеві фармацевти і постачальники матеріалів для наукових дослідів під час пізніших опитувань надавали вельми дивні й беззмістовні списки речовин та інструментів, які він купував; та свідчення працівників магістрату, ратуші і різних бібліотек чітко збігаються стосовно об’єкта його других пошуків. Він завзято й гарячково шукав могилу Джозефа Кервена, з надгробка якої попередні покоління так завбачливо стерли його ім’я.
Поступово у родині Вордів наростала впевненість у тому, що із сином щось не гаразд. У Чарльза і раніше траплялися дивні вибрики і зміни інтересів, але ця таємничість і заглибленість у дивні пошуки були несхожими навіть на нього. Він лише вдавав, що вчиться, і, хоча й не завалив жодного екзамену, все ж було помітно, що давні захоплення його більше не цікавлять. Тепер він займався іншими справами — якщо не у своїй новій лабораторії, обклавшись старовинними алхімічними книгами, то або в місті, вивчаючи реєстри поховань, або студіюючи окультні видання у кабінеті, де дивовижно схоже обличчя — здавалося навіть, що ця схожість посилюється, — німо дивилося на нього з великої панелі на північній стіні.
Наприкінці березня до архівних пошуків Ворда додалися ще дивацькі блукання різними старовинними цвинтарями Провіденса. Причину цього з’ясували пізніше, коли від працівників ратуші дізналися, що, ймовірно, він знайшов важливу підказку. Його пошуки раптом повернули від могили Джозефа Кервена до могили якогось Нафталі Філда; цю зміну вдалося пояснити, коли дослідники Чарльзової справи, проглядаючи документи, з якими він працював, натрапили на дивом збережений фрагмент запису про поховання Кервена, в якому йшлося про незвичайну олив’яну труну, закопану «10 футів Пд і 5 футів Зх від могили Нафталі Філда в —. Те, що в цьому записі не було вказівки на конкретне кладовище, значно ускладнило пошуки, та й могила Нафталі Філда здавалася такою ж примарною, як і Кервенова; та принаймні його ім’я не намагалися стерти з історії, тож можна було сподіватися рано чи пізно натрапити на могильну плиту на якомусь із цвинтарів, навіть без жодних реєстрів. Звідси й почалися мандрівки Чарльза кладовищами, з яких він одразу ж викреслив цвинтар біля церкви св. Йоана (колишньої Королівської) та давні поховання конгрегаціоналістів посеред цвинтаря у Свон-Пойнт1, оскільки інші реєстри засвідчили, що єдиний Нафталі Філд (упокоївся 1729 року), якому могла належати згадана могила, був баптистом.
Уже надходив травень, коли на прохання старшого Ворда доктор Віллетт провів бесіду з юнаком, попередньо ознайомившись з усією інформацією про Кервена, яку дізналися Чарльзові батьки, ще коли він не був таким таємничим. Розмова не принесла багато користі чи якихось наслідків, оскільки Віллетт відчував, що Чарльз ні на мить не втрачав влади над собою і був поглинутий думками про речі, які вважав справді важливими; та принаймні вона змусила потайного юнака надати раціональне пояснення своїй поведінці останнім часом. Ворд, який належав до типу млявих і флегматичних людей, виявив готовність обговорити свої дослідження, хоч і не мав наміру відкривати їхній об’єкт. Він стверджував, що папери його прародича містили деякі дивовижні таємниці ранніх наук, переважно зашифровані, які за своєю значимістю не поступалися відкриттям Фенікса Бекона, а може, навіть перевершували їх. Проте самі по собі вони були абсолютно беззмістовними, якщо не зіставити їх із тогочасними науковими знаннями, що тепер повністю застаріли; тож негайна презентація їх світові сучасної науки позбавила б їх усієї надзвичайності та значимості. Аби вони могли зайняти належне їм місце в історії людської думки, необхідно з ними спершу попрацювати тому, хто знайомий із ґрунтом, на якому вони розвинулися, тож Ворд вирішив присвятити себе цій справі. Він прагнув якнайшвидше відшукати ті відкинуті суспільством старовинні вміння, якими повинен був володіти справжній тлумач Кервенових записів, і сподівався невдовзі презентувати людству і науковій думці надзвичайно цікаві речі. Навіть Ейнштейн, — заявив він, — не міг би вчинити більшої революції в сучасних уявленнях про світ[129].
Щодо своїх цвинтарних пошуків, які він охоче визнав, але не розповів нічого про їх результати, Чарльз сказав, що має підстави думати, ніби на пошкодженій могильній плиті Джозефа Кервена повинні міститися деякі містичні символи, вирізьблені згідно з його заповітом і не помічені неосвіченими мародерами, які збили його ім’я з плити, і що ці символи надзвичайно важливі для остаточного розшифрування коду. Чарльз вірив, що Кервен хотів захистити свої таємниці, тому записував усю інформацію у такий дивний спосіб. Коли доктор Віллетт попросив дозволу поглянути на ці загадкові документи, Ворд здавався дуже незадоволеним і спробував замилити йому очі такими речами, як фотокопії шифру Гатчинсона та формули і діаграми Орна; та врешті-решт він показав лікареві частину справжніх знахідок, що стосувалися Кервена: «Денник і Записник», шифр (і зашифрований заголовок), а також послання «Для Того, Хто Прийде Пізніше» із формулами, і дозволив йому зазирнути всередину, оскільки там однак все було написано незрозумілими знаками.
Він також розгорнув щоденник на заздалегідь вибраній сторінці, на якій не було нічого надто важливого, і показав її Віллеттові як приклад почерку Кервена англійською мовою. Лікар уважно роздивився нерозбірливі вигадливі літери і відчув загальну ауру сімнадцятого століття, якою дихали і почерк, і стиль, хоча автор і дожив до вісімнадцятого століття, а також швидко упевнився в оригінальності документа. Сам текст був доволі банальним, і Віллетт пригадав лише один фрагмент:
«Сер. 16 Паздр[130]. 1754. Мій Шлюпъ Нездрімний Нині виправився з Льондона із XX новыми Мущинами найнятими в Індіях, Гішпанців з Мартиніку та ще 2 Голландцями з Суринаму. Голландці хочуть Здезертирувати через лихі Чутки про ці Справи, та я подбаю щоби намовити їх зостатися. для пана Найта Декстера із «Хлопчика з Книжкою» 120 Відрізів Камелоту, 100 Відрізів ріжного Камелоту Камвольного, 20 Відрізів синьої Баї, 100 Відрізів Шаржі Камвольної, 50 Відрізів Каламайки, по 300 Відрізів Чесучі та Сукна[131]. для пана Ґріна зі «Слона» 50 Ґалонових Імбриків[132], 20 Грілень, 15 Казанків, 10 пар Щипців Коптильних для пана Перріґо 1 Набір Швацький, для пана Найтінґейла 50 Стосів Бомаги Писальної першого Ґатунку. Промовляв САВАОФА троєжди минулої Ночі та Нічого не явилося. Мені треба більше взнати від пана Г. у Трансильванії, хоча його Трудно дістати ся, і ще більше дивно, що він не може навчити мене Те з чого так лепсько користав остатні сто літ. Симон не писав ці V. Неділь, та маю надію, що він невдовзі дасться чути».
Коли, дійшовши до цього місця, доктор Віллетт перегорнув сторінку, його різко зупинив Ворд, мало не вирвавши записника з рук. Усе, що лікар встиг побачити на новій сторінці, — це кілька коротких речень, проте вони, хоч як дивно, глибоко закарбувалися в його пам’яті. Там було написано: «Стих із Лібер-Дамнатуса промовляв V Здвижень і IV Ночі Всѣх Святих, тим-то маю Надію що Рѣч визріває у Вишніх Сферах. Вона прикличе Того, хто має Прийти, як я подбаю про те, аби він був, і він мыслитиме про речі Минувші та глядітиме крізь роки, тож мушу приготувати Персть чи Те, з чого її робити».
Віллетт більше нічого не побачив, але те, що він помітив, викликало неясний жах перед портретом Джозефа Кервена, який німо дивився з-над каміну. Пізніше він любив згадувати дивну гру фантазії, — бо його медична освіта давала йому підстави стверджувати, що це була справді лише фантазія, — нібито очі Кервена на портреті непомітно й невідривно слідкували за юним Чарльзом Вордом, коли той ходив по кімнаті. Перш ніж вийти, лікар зупинився і ближче оглянув картину, дивуючись схожості портрета з Чарльзом і намагаючись запам’ятати кожну рису таємничого безбарвного обличчя, аж до непомітного шраму чи то віспини на рівній брові над правим оком. Лікар вирішив, що Козмо Александер був художником, гідним Шотландії, батьківщини Реборна, і вчителем, гідним свого талановитого учня Ґілберта Стюарта.
Лікар запевнив Вордів, що психічне здоров’я Чарльза не викликає жодних побоювань, але що він, з іншого боку, займається дослідженнями, які можуть виявитися справді важливими, і його слова змусили їх бути поблажливими навіть тоді, коли у червні юнак відмовився вступати до коледжу. Він заявив, що займається вивченням значно важливіших і вартісніших речей, і висловив намір наступного року поїхати за кордон, щоб попрацювати з деякими недоступними в Америці джерелами. Батько-Ворд одразу відхилив друге бажання як абсурдне для вісімнадцятирічного юнака, проте змирився з його рішенням щодо університету; отож після не найуспішнішого випуску зі школи Мозеса Брауна на Чарльза очікували три роки посилених окультних досліджень та цвинтарних пошуків. Тепер за ним утвердилася слава дивака, і він ще менше бачився з друзями родини, аніж раніше, весь час проводячи за роботою і тільки зрідка виїжджаючи до інших міст, аби попрацювати із загадковими документами. Одного разу він вирушив на південь, щоб поговорити з дивним старим мулатом, який мешкав на болотах і про якого в газеті надрукували цікаву статтю. Потім якось він поїхав на пошуки невеличкого села в Адріондак[133], в якому, за переказами, здійснювалися якісь дивні обрядові церемонії. Та батьки все ще забороняли йому їхати у Старий Світ, куди він так прагнув.
Досягнувши повноліття у квітні 1923 року й отримавши невеликий спадок від свого діда по материнській лінії, Ворд нарешті вирішив податися у мандрівку до Європи, в яку його раніше не відпускали батьки. Він навіть не розповів про свій маршрут, лише сказав, що дослідження й пошуки приведуть його до багатьох місць, проте пообіцяв батькам писати регулярно і докладно. Коли вони зрозуміли, що його не вдасться переконати, то припинили опиратися і почали допомагати всім, чим могли; отож, у червні юнак відплив до Ліверпуля під прощальні благословення батька й матері, які провели його до Бостона і махали руками з пірсу Білої Зорі у Чарльзтауні, аж поки він не зник із поля зору. Незабаром листи сповістили про те, що він безпечно дістався острова і поселився у гарному районі на Ґрейт Рассел-стріт у Лондоні; там він збирався залишатися, уникаючи зустрічі з друзями родини, аж поки не дослідить всі джерела Британського музею з потрібного напряму. Він мало писав про своє повсякденне життя, бо не було особливо про що писати. Вивчення та дослідження займали увесь його час, і якось він згадав про лабораторію, яку облаштував в одній з кімнат. Те, що він нічого не розповідав про свої блукання у пошуках старовини чарівним середмістям з його манливими краєвидами куполів і шпилів, сплетіннями вулиць і алей, чиї містичні повороти й неочікувано відкриті простори дивують і ваблять водночас, його батьки сприйняли за добрий знак, вважаючи, що нові інтереси заполонили його розум.
У червні 1924 року короткий лист сповістив про його від’їзд до Парижа, куди він раніше раз чи двічі літав ознайомитися з матеріалами із Національної бібліотеки. Звідтоді три місяці поспіль Чарльз присилав тільки листівки зі зворотною адресою на вулиці Сен-Жак і згадував про спеціальні дослідження рідкісних рукописів у бібліотеці анонімного приватного колекціонера. Він уникав знайомих, і ніхто з туристів не привозив додому звісток про те, що з ним бачився. Тоді Чарльз замовк, й аж у жовтні Ворди отримали листівку з Праги, що в Чехословаччині, у якій Чарльз писав, що поїхав до цього давнього міста з потреби поговорити з одним дуже старим чоловіком, який вважався останнім володарем надзвичайно важливих середньовічних знань. Він дав зворотну адресу в Нойштадті і повідомив, що не збирається залишати міста до січня; після того він надіслав кілька листівок із Відня, розповідаючи, що проїжджає це місто на шляху до східніших регіонів, куди його запросив один з його листувальників і товаришів по окультних студіях.
Наступна листівка надійшла з Кляузенбурґа в Трансильванії й повідомила про те, що Ворд уже наближається до свого місця призначення. Він збирався відвідати барона Ференці, чий маєток стояв у горах на схід від Ракуша[134], тож попросив писати йому туди на ім’я цього дворянина. Ще одна листівка прийшла з Ракуша через тиждень, і в ній Чарльз розповідав, що його зустріла карета господаря і що він збирається вирушити з міста в гори; тривалий час це було його останнє повідомлення — він аж до травня не відповідав на часті листи батьків. Тоді він написав матері, щоб відмовити її від плану зустрітися з ним у Лондоні, Парижі чи Римі влітку, коли старші Ворди збиралися помандрувати Європою. Він сказав, що дослідження вимагали його постійної присутності на тому самому місці, а розташування замку барона Ференці було не надто зручним для візитів. Він стояв на височині у лісистих горах, а самого місця сільські мешканці настільки остерігалися, що звичайним людям ставало від цього якось моторошно. І тим паче, барон був не з тих, хто може сподобатися добропорядним, консервативним мешканцям Нової Англії. Його погляди і поведінка були доволі специфічними, та й сам він був надто літнім, щоб його турбувати. Було б ліпше, — писав Чарльз, — якби його батьки почекали на його повернення до Провіденса, яке вже не за горами.
Утім, він не приїжджав аж до травня 1926 року, коли, відправивши кілька листівок зі звістками про повернення, юний мандрівник таємно приплив у Нью-Йорк на Гомерику і проїхав автомобілем багато миль до Провіденса, втішаючись на шляху краєвидом із зеленими пагорбами, що пропливали повз нього, впиваючись ароматом квітучих садів і насолоджуючись виглядом білих шпилів містечок весняного Коннектикуту; оце вперше за чотири роки він вдихнув запах давньої Нової Англії. Коли автомобіль минув Покатак і доїхав до Род-Айленда в чарівливій позолоті пізнього весняного надвечір’я, Чарльзове серце забилося швидше, і він, затамувавши подих, їхав до Провіденса повз Резервуар та Елмвуд-авеню, зачудований довколишньою красою, незважаючи на глибини заборонених знань, які він здобув у подорожі. На розташованій на узвишші площі, де сходилися Брод-, Вейбоссет- та Емпайр-стріт, він побачив, як полум’я сонця заливає добре знайомі будинки, бані й шпилі старого міста; проїжджаючи повз вокзал позаду Білтмора, він зацікавлено споглядав довкілля, і йому відкрився вид на великий купол і м’яку, помережану дахами зелень прадавнього пагорба понад річкою, і високий колоніальний шпиль Першої Баптистської церкви, забарвлений рожевим відсвітом вечора на тлі молодої весняної зелені.
Старий Провіденс! Саме це місце, приховані сили його тривалої історії привели Ворда на світ, і воно повернуло його назад, до дивовиж і таємниць, які не міг описати жоден провидець. Тут лежали непізнані дива, незбагненні та страхітливі, до яких його готували всі ці роки мандрів і досліджень. Найманий екіпаж промчав його повз Поштову площу, і Чарльз побачив річку, старий Критий Ринок і бухту; далі серпантином Вотермен-стріт вони піднялися на пагорб до Проспект-стріт, де з північного боку вабили око велика мерехтлива баня та залиті призахідним світлом іонічні колони Церкви Християнської науки. Затим — вісім кварталів з ошатними старими маєтками, такими знайомими йому з дитинства, і звивисті бруковані провулки, якими він так часто раніше гуляв. І нарешті — невелика біла ферма праворуч, а ліворуч — класичний портик у стилі Адамів і величний фасад великого цегляного будинку, де він народився. Було надвечір’я; Чарльз Декстер Ворд повернувся додому.
Психіатри з не настільки традиційними поглядами, як у доктора Лімана, стверджують, що саме європейська мандрівка Чарльза стала початком його божевоління. Вони визнають, що на її початку він був цілком здоровим, проте перед поверненням у його поведінці сталися жахливі зміни. Та доктор Віллетт не згоден навіть із цим твердженням. Він наполягає, що критична мить настала пізніше, а дивацтва юнака в цей період пов’язує із практикуванням ритуалів, яких він навчився за кордоном, — звісно, досить дивних, але не таких, що могли б звести з розуму того, хто ними займався. Сам Ворд, хоча з вигляду й постарів та посуворішав, усе ще нормально реагував на звичні подразники; у кількох бесідах із Віллеттом він виявляв таку розважливість, якої не зміг би так довго демонструвати жоден психопат — навіть на початкових стадіях захворювання. Про його божевілля в той період можуть свідчити звуки, які весь час лунали із його лабораторії на горищі, де він і проводив більшість часу. Звідти чулися монотонні примовляння й приспіви, а часом гучні ритмічні заклинання; і, хоча вони завжди вимовлялися Чарльзовим голосом, у самому його тоні та в наголосах тих замовлянь, які він промовляв, було щось таке, що змушувало кров холонути в жилах того, хто їх чув. До того ж помітили, що загальний улюбленець — старий чорний кіт Ніґ, коли чув деякі окремі звуки, то настовбурчував шерсть і вигинав спину.
Запахи, які час від часу доносилися з лабораторії, так само були дуже дивними. Іноді вони були огидними і ядучими, та частіше приємними, із невловимим принадним відтінком, який ніби викликав в уяві фантастичні картини. Люди, які їх вдихали, могли на мить побачити міраж із дивоглядними видовищами, із невідомими пагорбами чи безкінечними провулками, на яких вдалину простягалися ряди сфінксів і гіпогрифів. Ворд не повернувся до своїх давніх звичок прогулюватися містом, а повністю занурився у вивчення чудернацьких книжок, які він привіз із мандрівки, і в не менш чудернацькі дослідження у себе вдома; він це пояснював тим, що джерела з Європи дали йому багато матеріалів для роботи, тож він сподівається на великі відкриття в наступні роки. Зовні він настільки постаршав, що став майже цілком схожим на Кервена з портрета у бібліотеці, і доктор Віллетт під час своїх відвідин часто спинявся біля нього, дивуючись їхній подібності, — йому здавалося, що давно померлого чарівника від живого юнака відрізняв лише невеликий шрам над правим оком. Ці візити Віллетта, які він здійснював на прохання старших Вордів, були самі по собі доволі цікавими. Чарльз його не відштовхував, та лікар розумів, що ніколи не зможе докопатися до того, про що юнак насправді думає. Часто він помічав навколо себе дивні речі, як‑от невеликі воскові малюнки дивного змісту на полицях чи столах, напівстерті залишки кругів, трикутників і пентаграм, намальованих крейдою або вугіллям посеред підлоги просторої кімнати. Незмінно вночі лунали ті ритмічні наспіви, і зрештою Вордам стало надто складно тримати прислугу чи стримувати чутки про Чарльзове божевілля.
У січні 1927 року трапився дивний випадок. Одного разу близько півночі, коли Чарльз читав свої ритуальні заклинання, які моторошно відлунювали на нижніх поверхах, з бухти раптом подув холодний вітер, і всі сусіди відчули, як слабо задвигтіла земля. У той момент кіт виглядав неабияк наляканим, а десь із милю навкруги несамовито завивали собаки. Тоді загуркотів грім — дивне явище для тієї пори року — і пролунав такий тріск, що пану і пані Ворд здалося, ніби в будинок влучила блискавка. Вони поспішили нагору, щоб перевірити, чи нічого не сталося, але Чарльз перестрів їх біля дверей на горище; він був блідим, виглядав рішучим і зловісним, серйозне обличчя променіло майже страхітливим виразом тріумфу. Він запевнив їх, що в будинок не влучила жодна блискавка і що невдовзі буря вляжеться. Вони зупинилися і побачили з вікна, що він мав рацію — блискавки віддалялися, а дерева вже не хилилися до землі від подуву крижаного вітру з моря. Грім теж ущух, подекуди ще чулося глухе бурмотіння, і зрештою все затихло. З’явилися зорі, і вираз на Чарльзовому обличчі кристалізувався до чистого тріумфу.
Упродовж двох з лишком місяців після того випадку Чарльз значно менше часу проводив у своїй лабораторії. Він виявляв незвичний інтерес до погоди і розпитував про те, коли навесні розмерзається земля. Якось у березні він після півночі вийшов з дому і не повертався аж до ранку; раптом його мати, яка не спала всю ніч, почула гуркіт мотора біля в’їзду у двір. Звідти також лунала приглушена лайка, і пані Ворд, підвівшись, підійшла до вікна й побачила чотири темні постаті, які витягли з вантажівки довгий важкий ящик і понесли його за Чарльзом до бічних дверей. Вона почула важке дихання і тупіт на сходах, а тоді щось глухо гупнуло на горищі; після того знову кроки — і четверо чоловіків вийшли надвір та від’їхали на своїй вантажівці.
Увесь наступний день Чарльз безвилазно сидів на своєму горищі, завісив темними шторами вікна і нібито працював з якимись металами. Він нікому не відчиняв дверей і вперто відмовлявся від їжі. Близько полудня почувся шум, ніби хтось з кимось боровся, потім моторошний крик і звук падіння; та коли пані Ворд постукала у двері, після короткої паузи її син тихо відповів, що нічого не трапилося. Гидкий незрозумілий запах, який виходить з його кімнати, цілком безпечний і, на жаль, неуникненний. Тепер йому надважливо залишитися наодинці, а пообідати він прийде пізніше. Того дня, після якихось дивних шиплячих звуків, які долинали з-за його дверей, Чарльз нарешті зійшов униз; він виглядав дуже змученим і заборонив будь-кому під жодним приводом заходити до лабораторії. Після цього він знову став надзвичайно потайним і нікому більше не дозволяв заходити ні до його загадкової лабораторії, ні до суміжної з нею комірчини, яку він вичистив, абияк умеблював і приєднався до своєї недоторканної території, використовуючи як спальню. Там він і жив, поприносивши собі книжки з бібліотеки внизу, аж доки не придбав у Потаксеті хатинку і перебрався туди, аби проводити свої наукові досліди.
Якось увечері Чарльз раніше за батьків перехопив газету і нібито випадково вирвав з неї шматок. Пізніше доктор Віллетт, зібравши інформацію від мешканців дому, проглянув інший її примірник в редакції Journal і виявив, що на порваній сторінці була надрукована така замітка:
Сьогодні вранці Роберт Гарт, нічний сторож Північного цвинтаря, у найстарішій частині кладовища виявив групу кількох чоловіків з вантажівкою та, очевидно, сполохав їх, перш ніж вони встигли зробити те, за чим прийшли.
Це трапилося близько четвертої ранку, коли увагу Гарта привернув звук мотора, який він почув у своїй сторожці. Вийшовши оглянути територію, він побачив велику вантажівку за кілька родів[135] від головного заїзду, але не зміг підійти достатньо близько, бо його наближення видав шурхіт жорстви. Чоловіки поспіхом засунули великий ящик у вантажівку і від’їхали, перш ніж їх встигли перехопити; та, оскільки жодну зареєстровану могилу не зачепили, Гарт вважає, що вони хотіли закопати той ящик.
Копачі, напевно, вже працювали тривалий час, перш ніж Гарт виявив їхню присутність, бо він знайшов величезну яму, викопану досить далеко від дороги на ділянці Амаса Філд, звідки вже давно зникли старі надгробки. Яма, велика й глибока, немов могила, була порожня, але у цвинтарному реєстрі не було інформації про жодне поховання на цьому місці.
Сержант Райлі з Другого відділку оглянув місце і висловив думку, що яму викопали бутлегери[136], які сміливо й напрочуд винахідливо вирішили облаштувати сховок для спиртного у місці, де його ніхто не шукатиме. На його запитання Гарт відповів, що йому здалося, ніби вантажівка втікачів поїхала в напрямку Рошамбо-авеню, та він не був цього певен.
Ворд рідко з’являвся на очі батькам упродовж наступних кількох днів. Обладнавши спальню прямо на горищі, він залишався весь час наодинці, попросив, щоб їжу йому приносили до дверей і не забирав її, доки слуга не йшов геть. Час до часу знову лунали монотонні наспіви і дивні заклинання, іноді можна було почути дзенькіт скла, шипіння хімікалій, дзюрчання води або ревіння газової горілки. Іноді з-за дверей доносилися запахи, які ніхто не міг ідентифікувати, а те напруження, яке відчувалося навколо юного відлюдника, коли він ненадовго залишав свою лабораторію, викликало багато розмов і домислів. Одного разу він швиденько сходив в Атенеум по книжку і ще якось найняв посланця, який мав привезти йому з Бостона загадковий рукопис. Усе навколо сповнилося очікуванням чогось лиховісного; і батьки, і доктор Віллетт визнавали, що не мають поняття, що з цим усім робити.
Потім, п’ятнадцятого квітня, трапилася дивна зміна. На перший погляд, усе залишилося таким, як і було, проте насправді напруга жахливо зросла, і доктор Віллетт надавав цій зміні великого значення. Була саме Страсна п’ятниця — те, що це сталося такого дня, дуже вразило слуг, хоча інші вважали це випадковим збігом. Надвечір юний Ворд знову почав читати заклинання, цього разу чомусь особливо гучним голосом, і одночасно спалював якісь ядучі речовини, випари яких розповзлися по всьому будинку. У коридорі за дверима лабораторії було досить добре чути це замовляння, тож пані Ворд, поки чекала і дослухалася, мимоволі його запам’ятала і пізніше на прохання доктора Віллетта змогла його записати. Воно наведене нижче. Експерти сказали лікарю, що його копію можна знайти у містичних письменах «Еліфаса Леві[137]» — того, хто пробрався крізь шпарину в заборонених дверях і зазирнув у жахливі незвідані світи:
«Per Adonai Eloim, Adonai Jehova,
Adonai Sabaoth, Metraton On Agla Mathon, verbumpythonicum, mysteriumsalamandrae, conventussylvorum, antragnomorum, daemonia Coeli Gad, Almousin, Gibor, Jehosua,
Evam, Zariatnatmik, veni, veni, veni».
Так тривало близько двох годин без перерв чи змін, коли раптом в усіх сусідніх будинках почали скажено завивати пси. Про те, наскільки це завивання вразило й здивувало містян, свідчить обсяг статті у газеті наступного дня, але всі, хто перебував у будинку Вордів, вмить забули про галас через дивний запах, що розповзався кімнатами, — огидний, всепроникний сморід, якого ніхто ніколи не відчував ні до цього, ні опісля. Посеред цієї ядучої навали щось яскраво спалахнуло, ніби блискавка, і всіх засліпило, хоча надворі і був день; тоді пролунав голос, почувши який, ніхто вже не міг його забути через громоголосу віддаленість, неймовірну глибину і моторошну несхожість на голос Чарльза Ворда. Він струснув будинок, і, незважаючи на завивання собак, його почули принаймні двоє сусідів. Пані Ворд, яка в той час у відчаї стояла за дверима синової лабораторії й слухала, здригнулася, зрозумівши диявольський зміст заклинання; бо Чарльз розповідав їй про його лиху славу серед чорнокнижників і про те, як він прогримів, судячи з листів Феннера, над проклятою фермою в Потаксеті тієї ночі, коли вирішили стратити Джозефа Кервена. Вона ні з чим не могла сплутати цю пекельну фразу, тому що Чарльз її дуже яскраво описав ще у ті давні дні, коли він відкрито говорив про свої дослідження Кервена. Та те, що вона почула, було лише фрагментом цілого заклинання, записаного архаїчною й забутою мовою: «DIES MIES JESCHET BOENE DOESEF DOUVEMA ENITEMAUS».
Одразу після того, як прогриміли ці слова, день потьмянів, хоч до заходу сонця було ще далеко, а тоді накотила ще одна хвиля невідомого смороду, який був не подібний на перший, але так само нестерпний. Чарльз почав знову щось наспівувати, і його мати почула склади, що звучали приблизно як «Yi-nash-Yog-Sothoth-he-lgeb-fi-throdog» і завершилися вигуком «Yah!», маніакальна сила якого гула оглушливим крещендо. За мить по тому всі попередні спогади затьмарив гучний крик, який різко вибухнув і поступово змінився пекельним істеричним реготом. Сповнена жахом і водночас сліпою материнською відвагою, пані Ворд наблизилася до дверей і злякано постукала, але не отримала жодної відповіді. Вона постукала знову, але безсило зупинилася, почувши ще один крик: цього разу це був, поза сумнівом, крик її сина, але до його голосу додавався ще один — той несамовитий регіт. Тоді вона зомліла, хоч тепер і не може згадати, через що саме. Іноді пам’ять милосердно дарує нам забуття.
Пан Ворд повернувся з роботи о чверть на сьому і не застав дружини внизу; перелякані слуги сказали йому, що, можливо, вона нагорі біля дверей Чарльзової кімнати, з якої перед цим долинали такі дивні звуки, яких досі ще не чули. Він одразу кинувся догори сходами і побачив пані Ворд, яка лежала на підлозі у коридорі перед дверима лабораторії; усвідомивши, що вона знепритомніла, він поспішив налити склянку води із глека, що стояв у ніші неподалік. Він виплеснув холодну воду їй на обличчя і полегшено зітхнув, спостерігши її миттєву реакцію, — вона спантеличено розплющила очі. Та раптом його ніби морозом обсипало, і він мало не опинився в тому самому стані, з якого щойно отямилася його дружина. З лабораторії, в якій, здавалося, було тихо і спокійно, тепер долинало напружене й приглушене бурмотіння, надто тихе, щоб розібрати якісь слова, і напрочуд моторошне.
Звісно, для Чарльза читання заклинань не було чимось незвичним, але це бурмотіння було якимось інакшим. Воно надто скидалося на діалог, або імітацію діалогу, із регулярною зміною інтонації, ніби то були питання і відповіді, твердження і реакція на них. Один голос, безперечно, належав Чарльзові, а інший був настільки низький і глухий, що навіть здібності юнака до церемоніального наслідування не могли б допомогти йому так правдоподібно імітувати голос. Було у тому голосі щось огидне, диявольське, неприродне, і, якби не крик дружини, який привів його до тями і розбудив захисні інстинкти, то навряд чи Теодор Гауленд Ворд міг би згодом похвалитися, що ніколи не зомлівав. Він підхопив дружину на руки і швидко зніс сходами, перш ніж вона встигла почути голоси, які його так глибоко вразили. Та навіть цей поспіх не завадив йому краєм вуха вловити щось, що змусило його небезпечно захитатися разом з ношею на руках. Очевидно, вереск пані Ворд почув іще хтось крім нього, і тоді з-за дверей пролунали перші розбірливі слова з усієї тої приглушеної й жахливої розмови. Це був просто схвильований вигук Чарльза, та чомусь його зміст сильно вжахнув батька. Слова були прості: «Тссс! Напиши!»
Пан і пані Ворд деякий час радилися після обіду, і того ж вечора батько вирішив серйозно поговорити з Чарльзом. Не має значення, наскільки важливими були дослідження, — така поведінка була неприпустимою; ці останні зміни перейшли всі межі здорового глузду й були загрозою для порядку і психіки всіх, хто мешкав у їхньому будинку. Юнак, мабуть, остаточно втратив розум, бо тільки божевільний міг би так дико верещати чи провадити уявні розмови вдаваними голосами, як сьогодні. І це необхідно припинити, інакше пані Ворд точно захворіє і стане неможливо утримувати прислугу.
Пообідавши, пан Ворд почав підніматися до Чарльзової лабораторії. Проте він зупинився на третьому поверсі, почувши дивні звуки, що долинали з бібліотеки, яку на той час не використовували. Здавалося, що хтось розкидає книжки і дуже енергійно шурхотить паперами; підійшовши до дверей, пан Ворд побачив усередині Чарльза, який похапцем збирав стос різних за виглядом і розміром книжок. Він виглядав дуже виснаженим і змученим, а, почувши батьків голос, здригнувся і впустив з рук цілий оберемок книжок. За наказом Ворда-старшого він сів і деякий час вислуховував заслужені за увесь цей час докори. Він зовсім не перечив. Після догани визнав, що батько має слушність і що шум в лабораторії, бурмотіння, заклинання і хімічні випари були справді непростимими порушеннями. Чарльз погодився поводитися тихіше, але наполіг на збереженні секретності своїх занять. У будь-якому разі, сказав він, більшість його роботи в майбутньому полягатиме у книжкових дослідженнях, а для вокальних ритуалів, які будуть необхідні пізніше, він може знайти приміщення деінде. Він дуже шкодував, дізнавшись про материн переляк і втрату нею свідомості, і пояснив, що розмова, яку вони чули пізніше, була частиною символьної системи, розробленої для створення особливої ментальної атмосфери. Пана Ворда спантеличила його малозрозуміла термінологія, але, попри таємничу й напружену серйозність, Чарльз справив враження цілком здорової людини. Насправді розмова давала не надто багато підстав для висновків, і коли Чарльз зібрав свої книги й залишив кімнату, пан Ворд усе ще не знав, що з цим усім робити. Так само загадковою була і смерть бідолашного старого Ніґа, чий холодний трупик з виряченими очима і роззявленим від жаху ротом знайшли у підвалі за годину до того.
Тоді у спантеличеного батька спрацювало якесь детективне чуття, і він зацікавлено оглянув порожні полиці, щоб з’ясувати, які книжки син забрав на горище. Бібліотека юнака була класифікована просто і строго, тож одного погляду вистачило, аби сказати, які саме книжки зникли чи принаймні якого вони змісту. Тому пан Ворд був страшенно здивований, коли побачив, що це були ні окультні, ні стародруки, — окрім тих, які Чарльз позабирав раніше. Цього разу всі вони стосувалися сучасних тем: книжки з історії, географії, наукові монографії, посібники з літератури, філософські трактати і навіть деякі нещодавні газети й журнали. Це виглядало досить незвично на тлі останніх зацікавлень Чарльза Ворда, і його батько застиг від наростаючої розгубленості та всепоглинаючого відчуття неправильності. Враження, ніби щось не так, засіло йому в грудях, і він озирнувся, намагаючись зрозуміти, що саме було не в порядку. Щось точно було — і у вигляді кімнати, і в її атмосфері. Вже відколи він зайшов до бібліотеки, він знав, що щось не так. І раптом його ніби оглушило — він збагнув, у чому річ.
На північній стіні все так само височіла стародавня різьблена мантель із будинку в завулку Олні, але з потрісканим і старанно відреставрованим великим портретом Кервена трапилася біда. Час і перепад температур зробили свою справу, і, звідколи кімнату востаннє прибирали, сталося найгірше. Лущачись, вкриваючись тріщинами і врешті-решт у зловісній тиші раптово розпавшись на дрібні шматочки, портрет Джозефа Кервена назавжди припинив слідкувати поглядом за юнаком, з яким вони були настільки схожі, і тепер лежав на підлозі купкою синьо-сірого пилу.
У наступний після тієї пам’ятної Страсної п’ятниці тиждень Чарльза Ворда бачили частіше, ніж зазвичай, бо він постійно переносив книжки зі своєї бібліотеки до горішньої лабораторії та назад. Він поводився спокійно та розважливо, проте у нього був дещо злодійкуватий та затурканий вигляд, який не сподобався його матері, а ще він раптом став неабияким ненажерою, судячи з того, що він почав вимагати від кухаря. Доктору Віллетту розповіли про весь той галас і дивні випадки, що трапились у п’ятницю, а наступного вівторка у нього з молодиком відбулася довга бесіда в бібліотеці, яка нарешті позбулася насмішкуватого погляду картини. Як і завжди, ця розмова мало що дала, а проте Віллетт і досі готовий заприсягтися, що тоді юнак іще був цілком здоровий і при своїй тямі. Він незмінно обіцяв, що скоро відкриє свою таємницю, і говорив про необхідність перенести лабораторію куди-інде. А ще його геть не бентежила втрата портрета, що надто дивувало з огляду на те, як він спершу його зацікавив, — але, здавалося, він цілком спокійно сприйняв його раптове руйнування.
Десь із початку наступного тижня Чарльз почав надовго зникати з дому, а коли одного дня стара чорна Ганна прийшла допомогти із весняним прибиранням, то згадала про його нещодавній візит до старого дому в завулку Олні, куди він прийшов із чималою валізою і довго щось шукав у підвалі. Він завжди дуже тепло ставився до неї та старого Аси, проте останнього разу виглядав набагато заклопотанішим, ніж зазвичай, — і це її дуже засмутило, аякже, він ріс на її очах від самого свого народження. Інше повідомлення про юнака прийшло із Потаксета, де якісь друзі родини не раз і не двічі звіддалік бачили Чарльза. Скидалося на те, що він винаймає хатинку з причалом для каное у Роді-на-Потаксеті, а доктор Віллетт, розпитавши згодом місцевих, виявив, що його метою було забезпечити собі безперешкодний доступ до порослого живоплотом берега річки, уздовж якого він полюбляв гуляти, зазвичай у північному напрямку, подовгу не повертаючись із таких прогулянок.
Наприкінці травня на горищі Ворда знову залунали ритуальні наспіви, які викликали рішуче несхвалення пана Ворда, і юнак розгублено пообіцяв усе припинити. Одного ранку з-за дверей почулося, здавалося, продовження тієї розмови, яку було чули в ту буремну Страсну п’ятницю. Молодик лаявся чи, принаймні, запекло сперечався сам із собою, раптово зриваючись на протяжні та доволі чіткі викрики з двома різними інтонаціями, наче один голос чогось вимагав, а другий — відмовлявся; пані Ворд збігла вгору сходами і почала дослухатися з-за дверей. Вона встигла розчути хіба зовсім невеликий фрагмент, єдиними розбірливими словами в якому були «і три місяці потрібно кров’ю», а варто було їй постукати, як усі звуки стихли. Коли батько взявся розпитувати Чарльза, той сказав, що це був просто такий собі конфлікт між сферами свідомості, якого можна уникнути лише за непересічного вміння та який, проте, він пообіцяв перенести до інших вимірів дійсності.
Десь близько середини червня трапився дивний опівнічний випадок. Раннім вечором з лабораторії нагорі ще долинали якийсь шум та гупання, аж пан Ворд уже збирався було піти подивитися, що там, коли нараз усе стихло. Опівночі, коли вся родина вже полягала, ключник, як заведено, замикав на ніч передні двері, аж раптом, згідно з його свідченнями, внизу сходів з’явився Чарльз — розхристаний і розгублений, з валізою в руках, і на мигах показав, що хоче вийти. Юнак не промовив ані слова, проте шановному йоркширцю досить було перехопити єдиний погляд його запалених гарячкою очей, щоб задрижати від самої його присутності. Він прочинив двері, і молодий Ворд пішов геть, проте вже наступного ранку ключник доповів пані Ворд про свою відставку. Він казав, що у погляді, який на нього кинув Чарльз, було щось геть диявольське. Ну не може молодий джентльмен так дивитися на чесну людину, і він нізащо не зостанеться тут ще бодай на одну ніч. Пані Ворд відпустила його, не звернувши особливої уваги на його слова. Уявити Чарльза знавіснілим, та ще тієї ночі — їй це в голові не вкладалося, бо перш ніж заснути, вона чула тихенькі звуки з лабораторії, що була над їхньою кімнатою, — наче якісь схлипи, кроки і зітхання, яке виражало найбільші глибини відчаю. Пані Ворд давно вже звикла дослухатися ночами до дивних звуків, що лунали у спальні, бо таємниці її сина витіснили з її голови все інше.
Наступного вечора, як це трапилося й раніше, майже три місяці тому, Чарльз Ворд знову найпершим схопив газету і випадково загубив центральний розворот. Значно пізніше вдалось дізнатися, про що там йшлося, вже коли доктор Віллетт почав перевіряти всі зачіпки, відшукуючи то тут, то там окремі ланки цієї історії. У редакції Journal він знайшов той самий розворот, який загубив Чарльз, і в ньому відзначив дві замітки, які вважав важливими:
Як виявив цього ранку Роберт Гарт, нічний сторож Північного кладовища, ті цвинтарні виродки знову навідали давню частину кладовища. Могилу Езри Відена, народженого 1740 року і упокоєного року 1824, згідно з написом на видовбаному із землі та по-варварському понівеченому могильному камені, знайшли розритою та розграбованою — розкопували, очевидно, лопатою, яку перед тим вкрали у найближчому сараї.
Хай там що залишалося у труні після більш ніж століття захоронення, його вкрали, зосталися лише кілька уламків прогнилого дерева. Не було виявлено жодних відбитків коліс, проте поліція простежила ланцюжок слідів, судячи з усього, залишених черевиками якогось елегантного пана.
Гарт схильний пов’язувати цей випадок із березневими подіями, коли компанію, що приїхала вантажівкою, злякали аж коли вони вже розкопали доволі-таки глибоку яму, проте сержант Райлі з Другого відділка відкидає це припущення, вказуючи на суттєві відмінності у двох випадках. У березні копали там, де не було жодної відомої могили, цього ж разу розграбували могилу цілком конкретну і доглянуту. З огляду на по-блюзнірському розколоту могильну плиту, яка ще за день до того була ціла, пограбування було скоєне цілком зумисно і з повним усвідомленням злочинності дій.
Члени родини Віден, яких повідомили про те, що сталося, відреагували на звістку про цю подію хіба скорботою чи жалем і не могли навіть уявити того ворога, який наважився спаплюжити могилу їхнього предка. Гезерд Віден, що мешкає на Енджел-стріт, будинок 598, пригадав сімейну легенду, згідно з якою Езра Віден свого часу був причетний до якихось вельми незвичайних подій, що сталися невдовзі після Революції і які, втім, не заплямували його імені, але йому не відомо про жодні випадки сучасної ворожнечі чи змов. До справи взявся інспектор Канінгем, який сподівається у найближчому майбутньому пролити світло на ці загадкові події.
Сьогодні близько третьої ранку мешканців Потаксета розбудив незвично гучний гавкіт собак, який, судячи з усього, долинав з берега річки десь на північ від Рода-на-Потаксеті. За словами усіх, хто його чув, гучність і тон цього гавкоту були досить незвичні, а Фред Лемдін, нічний сторож на Роді, стверджував, що до нього домішувалося щось схоже на верески людини, охопленої смертельним жахом та агонією. Сильна, але нетривала буря, що здійнялася неподалік берега, поклала край хвилюванням тварин. Люди пов’язують із цим випадком дивні неприємні запахи, які, ймовірно, ширяться від нафтових цистерн, що стоять при березі, — ці запахи й спричинили незвичайну поведінку псів.
Чарльз виглядав геть стомленим і пригніченим, і вже пізніше всі зійшлися на тому, що, можливо, в той час він хотів у чомусь зізнатися чи щось розповісти про жах, який нависав над ним. Таємницю його нічних прогулянок викрило те, що мимоволі ночами чула його мати, а сьогодні більшість консервативних психіатрів як один звинувачують його у все частіших актах вампіризму, про які свого часу гучно заявляла преса, хоча тоді і не знайшли винуватця. У цих, не надто давніх, а тому свіжих у пам’яті нападах страждали люди різного віку і статі, а єдиним, що об’єднувало всі ці злочини, було те, що вони відбувалися неподалік двох цілком відокремлених місць: на Резіденшл-Хілл у Норт-Енді, біля будинку Ворда, та у передмісті біля залізничної станції Кренстон, поблизу Потаксета. Нападали як на запізнілих перехожих, так і на сплячих у будинках, в яких забули позачиняти вікна; ті ж, кому вдалося вижити, упівголоса розповідали про худорляву, вертку та стрибучу потвору з палаючими очима, яка впивалася зубами в горло або передпліччя і жадібно пила звідти кров.
Доктор Віллетт, який і від цієї дати вперто не бажає визнавати божевілля Чарльза, береться пояснювати ці жахи з неабиякою осторогою. За його словами, у нього є власна теорія, проте всі його тези — це зазвичай замасковані заперечення.
— Я не збираюся, — каже він, — говорити про те, хто чи навіть що, на моє переконання, скоїло усі ці напади та вбивства, проте можу запевнити, що Чарльз Ворд у них не винен. Я можу впевнено стверджувати, що на той час йому був невідомий смак людської крові, про що краще за будь-яке красномовство яскраво свідчило хоча б його недокрів’я та постійна блідість. Ворд злигався із темними силами і поплатився за це, проте сам він не був ні чудовиськом, ані негідником. Зараз же я не знаю, що й думати. Трапилися зміни, і я схильний вважати, що разом з ними і помер колишній Чарльз Ворд. Принаймні, його душа, бо те, що рухало тілом, яке втекло зі шпиталю Вейтса, вочевидь скеровувалося не його душею.
Віллетт зробив цю заяву цілком авторитетно, бо ж свого часу він був частим гостем родини Вордів — навідував пані Ворд, у якої почали сильно здавати нерви. Нічні підслуховування для неї обернулися на моторошні галюцинації, про які вона неохоче розповідала лікарю, і про які сам він радив їй забути, хоча наодинці нерідко замислювався про них. Ці марення завжди стосувалися тихих звуків, які, як їй здавалося, вона чула з горішніх лабораторії та спальні, — то було наче притлумлене зітхання та схлипування. На початку липня Віллетт відправив пані Ворд на безтерміновий відпочинок до Атлантик-Сіті, застерігши як пана Ворда, так і виснаженого і ослаблого Чарльза писати їй тільки підбадьорливі листи. Ймовірно, саме цій вимушеній, силуваній утечі вона й завдячує своїм життям і здоровим глуздом.
Невдовзі після від’їзду матері Чарльз Ворд почав перемовини з приводу придбання хатинки у Потаксеті. Йшлося про вбогу дерев’яну халупу з бетонним гаражем, яка стояла на високому малолюдному узбережжі річки вгору від Рода, і саме цю хатинку хотів купити юнак, не погоджуючись на жодну іншу. Він напосідав на агентів з продажу нерухомості, аж поки вони не придбали для нього цей дім у якогось неприємного власника за справді захмарну суму, а щойно стало можливим заселитися, Чарльз під покровом темряви перевіз туди всі свої пожитки — у велику машину з критим кузовом навантажили практично все обладнання своєї лабораторії на горищі, разом із книжками — як старовинними, так і сучасними, які він переніс з бібліотеки. Він вирушив вже удосвіта, і батько пригадує, як крізь сон чув притишену лайку і тупотіння ніг, коли робітники переносили добро його сина. Після цього Чарльз перебрався назад до своїх старих покоїв на третьому поверсі та ніколи більше не потикався на горище.
До своєї потаксетської хатини Чарльз переніс також усю таємничість, якою оточував свою обитель на горищі, з єдиною поправкою на те, що тепер його таємниці розділили ще двоє: зловісний метис португальського походження із Саут-Мен-стріт, який став йому за слугу, та худенький, вченого вигляду незнайомець у темних окулярах та з густою наїжаченою бородою, яка зблизька була підозріло схожа на штучну, який, безсумнівно, був колегою Чарльза. Сусіди марно намагалися розговорити цих чудернацьких чоловіків. Мулат Ґомез майже не розмовляв англійською, а бородань, який відрекомендувався всім як доктор Аллен, радо наслідував приклад свого співмешканця. Ворд намагався поводитись трохи приязніше, проте йому вдалося хіба збудити загальну цікавість побіжно згадуваними хімічними дослідженнями. Перш ніж серед людей поповзли дивні поголоси про вогні, які цілу ніч світилися у вікнах, ба й після того, коли світіння у вікнах раптом припинилося, містечком уже гуляли химерні чутки про неймовірні обсяги м’яса, яке замовляли у різника, та ще про приглушені крики, наспіви та інший галас, який лунав наче із дуже-дуже глибокого підвалу. Всі доброчесні буржуа в околиці майже одразу зненавиділи підозрілих нових поселенців, тож не дивно, що ніхто й не думав якось пом’якшувати натяки, які пов’язували ту одіозну публіку з епідемією вампірських нападів та убивств, особливо відколи радіус поширення цієї пошесті, як раптом виявилось, обмежився самим Потаксетом і прилеглими вулицями Еджвуда.
Ворд проводив у хатинці більшість свого часу, проте іноді спав удома, і, вважалося, що він досі мешкав під отчим дахом. Він двічі від’їздив у досі невідомому напрямку і щоразу був відсутнім тиждень. Чарльз усе бліднув і марнів, у ньому поменшало впевненості, коли він знову переповідав докторові Віллетту свою стару, як світ, історію про вкрай важливі досліди та майбутні відкриття. Віллетт часто навідував його у батьківському домі, бо старший Ворд неабияк переймався здоров’ям свого сина і прагнув гарантувати йому максимальний медичний догляд, який тільки можливо було забезпечити такому потайному і незалежному дорослому вже чоловікові. Доктор продовжує наполягати, що навіть тоді молодик був ще при здоровому глузді, а на підкріплення цього твердження наводить їхні численні бесіди.
Десь у вересні хвиля вампіризму пішла на спад, проте вже у січні Ворд мало не вскочив у серйозну халепу. Якийсь час усі просто жваво обговорювали нічні приїзди та від’їзди автомашин до потаксетської хатинки, аж ось внаслідок непередбаченого збігу обставин вдалося викрити вміст принаймні одного багажу. У віддаленій місцині долини Гоуп трапилось одне з численних пограбувань автотранспорту, які зазвичай коїлися для заволодіння цінним багажем, проте цього разу на крадіїв чекав справжній шок. Бо у продовгуватих ящиках, які вони захопили, були насправді страхітливі речі — власне, настільки страхітливі, що навіть закоренілі бандюги не змогли втримати цього у таємниці лише між своїми. Злодії похапцем закопали те, що знайшли у ящиках, проте поліція штату пронюхала про цю справу, і було проведено ретельне розслідування. Нещодавно заарештований волоцюга, в обмін на імунітет від додаткових звинувачень в інших справах, зрештою погодився відвести робочу групу на місце поховання; і там, у нашвидкуруч викопаній могилі, знайшли страхітливу і ганебну річ. Розголошення того, що там виявили нажахані поліцейські, могло б вельми вплинути на національну, а чи навіть міжнародну ситуацію та загальний спокій. Навіть цим не надто кмітливим офіцерам було важко хибно витлумачити побачене — і до Вашинґтона у шаленому поспіху негайно відіслали кілька телеграм.
Ті коробки мали доставити Чарльзові Ворду в Потаксет, тож поліція штату і федерали разом викликали його на вельми серйозний допит. Чарльз, як і двоє його супутників, був блідий та схвильований, проте все ж надав адекватні пояснення та докази власної невинуватості. Йому потрібні були особливі анатомічні зразки для одного з етапів його дослідницької програми, цінність, ба навіть важливість якої може підтвердити кожен, кому доводилося знати його впродовж останнього десятиліття; а препарати він замовляв через агентства настільки законні, наскільки взагалі можуть бути законними установи, що торгують такими товарами. Про те, ким були його препарати, він і сам нічогісінько не знав і був щиро вражений, коли інспектори натякнули йому на те, як страхітливо вдарить по національному престижу оприлюднення такої інформації. Усі свідчення Чарльза повністю підтвердив його бородатий колега, доктор Аллен, напрочуд лункий голос якого переконував значно краще, ніж знервований тон Ворда, тож, зрештою, представники влади залишилися ні з чим, хіба що відіслали до Нью-Йорка запит на ім’я та адресу, продиктовані Вордом, які, очікувано, завели їх у глухий кут. Тут варто лише додати, що ті «зразки» тихо і швидко поховали у належному місці, а широкий загал так ніколи й не дізнався про цей випадок блюзнірства.
Дев’ятого лютого 1928 року доктор Віллетт одержав від Чарльза листа, якого він вважав надзвичайно важливим і про який нерідко дискутував із доктором Ліманом. На думку Лімана, цей лист є яскравим свідченням активної фази dementia praecox[138], проте Віллетт і далі наполягає на тому, що він був написаний цілком адекватною, хоча й нещасною людиною. Особливу увагу він звертає на те, що почерк юнака нітрохи не змінився: так, розхитані нерви вочевидь далися взнаки, проте це, безсумнівно, писав сам Ворд. Нижче наведено повний текст:
100 Проспект-стр.
Провіденс, Р.А.,
08 лютого, 1928.
Любий докторе Віллетте!
Мені здається, що нарешті настав час звіритися Вам у тому, що я так давно обіцяв і до чого Ви самі давно вже мене спонукали. Я ніколи не перестану цінувати Ваше янгольське терпіння, яке Ви повсякчас виказували, чекаючи моєї сповіді, і Вашу впевненість у моєму здоровому глузді.
Тепер же я готовий говорити і мушу, на жаль, визнати, що не здобувся на жоден омріяний тріумф. Замість тріумфу я знайшов лише жах, і ця моя сповідь буде не переможним кличем, але благанням про допомогу та пораду, благанням врятувати мене і цілий світ від жаху, що перебуває поза людським розумінням чи здатністю до усвідомлення. Пригадуєте ті старі листи Феннера, в яких йдеться про давню облаву в Потаксеті? Це потрібно знову зробити, і то швидко. Від нас залежить значно більше, ніж я можу виразити словами, — вся цивілізація, всі закони природи, можливо, навіть доля Сонячної системи та Всесвіту. Я прикликав у цей світ страхітливу химородину, проте я зробив це заради знання. Тепер же, заради самого життя та Природи, ви повинні допомогти мені відправити ту почвару назад у пітьму.
Я назавжди покинув хатину в Потаксеті, і нам слід знищити все, що там зосталося, живе воно чи мертве. Я туди більше не повернуся і прошу не вірити, якщо Ви раптом звідкись почуєте, що я знову там. Я все поясню при зустрічі. Я назавжди повернувся додому, тож тепер прошу Вас зв’язатися зі мною, як тільки матимете п’ять-шість вільних годин, щоб вислухати все те, що я маю Вам розповісти. Так, розмова буде довгою, але повірте, Вам ще ніколи не випадало кращої нагоди виконати свій професійний обов’язок. Мої життя та здоровий глузд — останнє, що поставлено на карту.
Я не наважуюсь поділитися усім цим з батьком, бо він не зможе осягнути всього від початку й до кінця. Проте я розповів йому про небезпеку, яка мені загрожує, і він найняв чотирьох чоловіків із детективного агентства наглядати за домом. Не знаю, чи велика з них користь, бо проти них постануть сили, що їх навіть Вам непросто буде уявити, не кажучи про те, щоб примиритися з їхнім існуванням. Тож приходьте чимскоріш, якщо хочете застати мене ще живим і почути про те, що може врятувати весь космос від занурення у пекельну безодню.
Годиться будь-який час: я-бо з дому не виходитиму. Не телефонуйте загодя, бо невідомо, хто чи що може перехопити дзвінок. І молімося — хоч би хто там був над нами, щоб ніщо не стало на заваді цій зустрічі.
Ваш, у глибинах відчаю та безнадії,
Чарльз Декстер Ворд
P. S. Негайно застрельте доктора Аллена і розчиніть тіло в кислоті. Не спалюйте.
Доктор Віллетт одержав цього листа вранці, близько десятої тридцять, і миттю звільнив собі все пообіддя та вечір для нагальної розмови, яка, за потреби, могла тривати й до пізньої ночі. Він планував приїхати до Вордів годині о четвертій, а до того все сидів, гублячись у найнеймовірніших здогадах, від яких ніяк не міг відкараскатися, або механічно займався звичною для себе роботою. Звісно, будь-якому пересічному читачеві цей лист видався б маячнею навіженого, проте Віллетт бачив чимало дивних речей, які відбувалися з Чарльзом Вордом, щоб зараз вважати зміст цього листа простою нісенітницею. Він був майже впевнений, що за цією завісою таємниці чаїться щось незвичайне, прадавнє і страхітливе, а згадка імені доктора Аллена пробудила спогади про чутки, якими повнився Потаксет, стосовно таємничого колеги Ворда. Сам Віллетт його ніколи не бачив, проте чимало чув про його зовнішність та звички, і його неабияк цікавило, які очі можуть ховатися за тими зловісними темними окулярами.
Рівно о четвертій доктор Віллетт прийшов до будинку Вордів, де розчаровано виявив, що Чарльз не надто й дотримався своєї обіцянки сидіти вдома. Детективи були на своїх місцях, і, за їхніми словами, юнак трохи осмілів. Того ранку він, ще досить наляканий, довго з кимось сперечався по телефону, постійно повторюючи фрази на кшталт «я дуже втомився і маю трохи відпочити», «якийсь час я нікого не прийматиму, прошу мене пробачити», «прошу відкласти остаточне рішення, поки ми дійдемо компромісу» або «перепрошую, але я вирішив повністю відійти від усього, поговоримо пізніше». Тоді, заспокоївшись за допомогою медитації, абощо, він так тихо вислизнув із дому, що ніхто й не помітив його відсутності, аж доки він не повернувся близько першої по обіді й мовчки увійшов до будинку. Він піднявся до себе нагору, де його, певно, знову полишила хоробрість, бо, зачинившись, він злякано заплакав, а плач невдовзі змінився ядушним хрипінням. Проте коли лакей пішов дізнатися, в чому річ, його ще в дверях перестрів Чарльз, який зі зверхнім виразом на обличчі відіслав його геть — так, що той неабияк злякався. Тоді, вочевидь, Ворд затіяв якусь перестановку на полицях, бо з-за його дверей лунав гуркіт, стукіт та поскрипування; після цього він знову вийшов з кімнати та кудись подався. Віллетт поцікавився, чи не залишив він для нього якоїсь записки, але йому сказали, що Чарльз нічого не залишав. Лакея щось явно збентежило у вигляді та манерах молодого панича, бо він усе допитувався в лікаря, чи є надія, що той вилікується від нервових розладів.
Майже дві години доктор Віллетт марно прочекав у бібліотеці Чарльза Ворда, оглядаючи запорошені полиці, на яких тепер зяяли широкі прогалини там, де з них забрали книжки, і понуро усміхаючись, коли його погляд падав на панель над коминком, з якої ще торік зверхньо дивилося невиразне обличчя Джозефа Кервена. Через якийсь час почало сутеніти, веселі кольори надвечір’я поступилися місцем жахіттям, які згустилися тінями проти ночі. Нарешті приїхав пан Ворд і неабияк здивувався й розсердився, дізнавшись про синову відсутність, надто після всієї попередньої мороки з тим, щоб його захистити. Він нічого не знав про заплановану Чарльзом зустріч, проте пообіцяв сповістити Віллетта, щойно юнак повернеться. Бажаючи лікареві доброї ночі, він знову висловив стурбованість станом свого сина і гаряче попрохав зробити все можливе, щоб повернути Чарльза до нормального стану. Віллетт був радий покинути нарешті бібліотеку, бо там, здавалося, чигало щось недобре і мерзенне, немовби зникла картина зоставила по собі якийсь лиховісний слід. Йому ніколи не подобався той портрет; ба навіть зараз, хоч він і міг похвалитися міцними нервами, у тій порожній панелі йому ввижалося щось таке, що викликало в нього нагальну потребу якомога швидше вийти на свіже повітря.
Наступного ранку Віллетт отримав від Ворда-старшого повідомлення про те, що Чарльз і досі не з’являвся. Пан Ворд також написав, що телефонував доктор Аллен і сказав, що Чарльз якийсь час пробуде в Потаксеті та що його не можна турбувати. Це дуже важливо, бо сам Аллен має від’їхати у нагальних справах, на якийсь час, залишивши всі дослідження під постійним наглядом Чарльза. Чарльз переказував вітання і вибачався за всі незручності, до яких могли спричинитися несподівані зміни його планів. Прослуховуючи це повідомлення, пан Ворд уперше почув голос доктора Аллена, і його звучання пробудило в ньому якісь далекі спогади — нечіткі, але водночас тривожні, ба навіть лячні.
Отримавши такі бентежні та суперечливі звістки, доктор Віллетт розгубився і не знав, чим зарадити. Неможливо було сумніватися у глибокій щирості Чарльзового послання, що межувала з одержимістю, але що ж було думати про таку різку зміну його настрою і намірів? Молодий Ворд написав, що його оселя стала притулком пекельних небезпек, які будь-що слід знищити разом із його бородатим колегою, і що сам він нізащо туди не повернеться, а проте, судячи з останнього повідомлення, він забув про все сказане і знову повернувся в саме осереддя таємниць. Здоровий глузд підказував, що юнака варто залишити сам-на-сам із його дивацтвами, проте глибші інстинкти не дозволяли так просто проігнорувати листа. Віллетт знову його перечитав і зрозумів, що насправді він геть не такий беззмістовний і божевільний, як могло б здатися через його пишномовність та певну недовисловленість. Надто глибокий і справжній був виражений в ньому жах, а вкупі з тим, що лікар уже знав, йшлося там про невимовні страхіття з-поза часу і простору, що не допускало прямих цинічних описів. За межами звичного нам світу чаїться незримий жах, і безвідносно до того, чи надається він осягненню, ми завжди повинні бути готовими дати йому бій.
Понад тиждень докор Віллетт ламав голову над дилемою, яка так несподівано постала перед ним, і все більше схилявся до думки навідати Чарльза в його хатинці у Потаксеті. Ніхто з друзів юнака не наважувався проникнути до його забороненої криївки, навіть батько знав про неї тільки ті скупі дрібниці, які розповідав сам Чарльз, проте Віллетт відчував, що йому необхідно поговорити з хлопцем віч-на-віч. Пан Ворд час від часу отримував від сина коротенькі пустопорожні записки, друковані на машинці, і стверджував, що пані Ворд, яка зараз в Атлантик-Сіті, спілкується з сином не більше, ніж він. Тож нарешті доктор вирішив діяти і, попри неприємні передчуття, навіяні давніми легендами про Джозефа Кервена та нещодавніми одкровеннями й застереженнями самого Чарльза Ворда, сміливо вирушив до хатинки, що стояла на кручі біля річки.
Віллетт уже якось бував там, просто з цікавості, хоча, звісно, не заходив до хати і взагалі ніяк не виказував свєї присутності, а тому добре знав дорогу. Тож одного ранку наприкінці лютого він у своїй невеличкій автівці виїхав на Броад-стріт, збентежено згадавши про понурий загін, який сто п’ятдесят сім років тому вирушив цим самим шляхом у жахливій, та ще й досі не до кінця зрозумілій справі.
Поїздка занедбаними околицями містечка не забрала багато часу, і вже невдовзі перед Віллеттом розкинулись ошатний Еджвуд та сонний Потаксет. Віллетт повернув праворуч, вниз по Локвуд-стріт, і доки міг, їхав ґрунтовою дорогою, а тоді вийшов з машини та рушив на північ, де над вигинами річки та вкритими туманом низинами здіймалася круча. Будинків тут було небагато, і важко було проминути самотню хижку з бетонним гаражем, яка примостилася на узвишші ліворуч. Швидко пройшовши посипаним жорствою занедбаним хідником, він впевнено постукав у двері та твердим голосом заговорив до зловісного португальського мулата, який ледь прочинив двері, щоб поглянути на прибульця.
Доктор пояснив, що він має негайно побачити Чарльза Ворда в одній вельми важливій справі. Ні, він не прийме жодних вибачень, а про відмову зустрітися негайно доповість Ворду-старшому. Мулат усе ще вагався, а коли Віллетт спробував прочинити двері, захряснув їх перед самим його носом, проте доктор знову повторив свої вимоги, цього разу гучніше. Тоді з темних нутрощів дому пролунав хриплуватий шепіт, який пронизав Віллетта холодом аж до самих кісток, хоча той і не міг зрозуміти, чому він так його налякався.
— Та впусти вже його, Тоні, — мовив голос, — зараз поговорити нічим не гірше, ніж коли-інде.
Цей шепіт справді стривожив доктора, проте куди більше його злякало те, що сталось одразу після того. Підлога заскрипіла, і той, хто говорив таким дивним глибоким голосом, виступив на світло — він виявився не ким іншим, як самим Чарльзом Декстером Вордом.
Та ретельність, із якою доктор Віллетт потім відтворив і записав розмову, що відбулася між ними того вечора, пояснюється важливістю змін, які він приписує тому періоду. Бо тут і він нарешті визнає глибинні зміни у психіці Чарльза Декстера Ворда, визнає, що юнак, з яким він тоді розмовляв, геть інша людина, ніж той хлопчина, дорослішання якого він спостерігав останні двадцять та шість років. Розбіжності в поглядах із доктором Ліманом спонукали його до максимальної точності, тож він впевнено датує початок божевілля Чарльза Ворда днем, коли батьки стали отримувати від нього записки. Ці послання написані далеко не у звичному стилі Ворда, вони далекі навіть від стилю того істеричного листа, якого він надіслав Віллетту. Навпаки, ці записки вельми дивні, архаїчні, наче зрушення в мозку автора вивільнили враження та схильності з підсвідомості, сформованої хлоп’ячим захопленням давниною. У тексті помітні очевидні намагання стилізувати мову під сучасність, проте їхній дух, та й сама мова місцями далекі від сьогодення.
Та давнина чулася в кожному слові, в кожному жесті Ворда, коли він приймав доктора у своїй темній хатинці. Він вклонився, запросив Віллетта сісти і зненацька заговорив тим самим дивним шепотом, який, втім, він одразу спробував пояснити.
— Я мало не підхопив сухоти, — почав він, — від цього осоружного річкового повітря. Тож прошу пробачити мою мову. Я так гадаю, ви прийшли від мого батька — пересвідчитися, чи зо мною не приключилось якогось лиха, і маю надію, ви скажете йому, що немає жодних підстав перейматися.
Віллетт уважно дослухався до його скрипучих інтонацій, проте ще уважніше вивчав обличчя юнака. Він відчував, що тут щось не так, а тоді згадав про те, що йому розповідали рідні юнака — як однієї ночі його перелякався їхній ключник із Йоркширу. Було занадто темно, а проте доктор не попросив відкрити жалюзі. Натомість він лише запитав Ворда, чому той цілком проігнорував зустріч, про яку сам же і просив позаминулого тижня у листі.
— Я до цього й веду, — відповів господар дому. — Як ви, безперечно, знаєте, нерви у мене дещо розладнані, тож я деколи можу казати різні дивні речі, за які не вповні відповідаю. Як я вже допіру було казав, я зараз на порозі великих відкриттів, так що іноді можу трохи втрачати тяму вже від самої тільки їх величі. О, будь-яка людина злякалася б того, що я відкрив, — і я не зміг би їй дорікнути, — проте я не збираюся більше гаяти часу. З мого боку величезною дурницею було погодитися на тих детективів і стовбичити вдома, надто коли я зайшов настільки далеко — моє-бо місце тут. Мої сусіди, які люблять всюди пхати свого носа, не найкращої про мене думки, тож, мабуть, я піддався своїй хворобі, та й сам повірив у те, що вони про мене казали. У тому, що я роблю, немає жодного зла — принаймні, якщо я роблю все правильно. Ласкаво прошу зачекати ще шість місяців, а тоді я зможу продемонструвати те, що окупить ваше чекання сторицею.
Як ви могли втямити, я маю куди певніші способи дізнаватися про старину, ніж із книжок, а от вагу того, що я можу дати історії, філософії та мистецтву, відчинивши двері, до яких я маю доступ, зоставлю на ваш суд. Мій предок теж мав доступ до цього всього, коли прийшли ті галасливі селюки і закатрупили його. Тепер ці двері відчиняться переді мною, принаймні, прочиняться, подарувавши частину того знання. Цього разу нічого страшного не мало би статися, принаймні, не через мої глупі страхи. Молю забути все, що я вам, Пане, понаписував, і не боятися ні цього місця, ані будь-чого в ньому. Доктор Аллен — статечний чоловік, тож доведеться мені перепросити його за все те, що я міг про нього наговорити. Шкода, звісно, що він зараз не може до нас приєднатися, однак у нього зараз є важливі справи деінде. Його запал до цієї справи нітрохи не поступається моєму власному, тому, гадаю, коли я боявся наслідків своєї роботи, я боявся ще і його як свого головного порадника.
Ворд примовк, а доктор тим часом не знав, що думати й що казати. Зіткнувшись із таким прямим запереченням листа, він почувався якось по-дурному, а все ж не міг позбутися думки, що в цій розмові хлопець видається йому дивним і геть чужим, а от послання, попри трагічний тон, чи то пак завдяки йому, виглядало вельми природним і схожим за стилем написання на Чарльза Ворда, якого він знав. Віллетт спробував повернути розмову в інше русло, поговорити про давнину, нагадати юнакові колишні події, які могли б налаштувати його на звичну хвилю, проте ці спроби ні до чого путнього не призвели. Те саме пізніше спіткало й решту психіатрів, що обстежували Ворда. Великі пласти Чарльзової пам’яті, надто ж ті, що стосувалися сучасності та його особистого життя, безслідно пощезли, натомість з підсвідомості нагору пробився накопичений замолоду огром старовини, цілком заполонивши його сучасну особистість. Доскональна обізнаність юнака зі старовиною була геть ненормальною і демонічною, сам же він докладав усіх сил, щоб приховати ці знання. Коли Віллетт торкався якоїсь улюбленої Чарльзом ще з дитинства теми, той у відповідь видавав такий потік інформації, який ну ніяк не в змозі був опанувати смертний, і слухаючи його жваві розповіді, доктор не раз і не двічі хмурнів.
Це було за межами розуміння — стільки знати про те, як із товстого шерифа злетіла перука на поклоні під час вистави у Театральній академії пана Дуґласа на Кінґ-стріт одинадцятого лютого 1762 року, яке, до речі, випало на четвер; чи про те, як актори настільки почикрижили текст п’єси Стіля «Кмітливі любаси», що зоставалося хіба радіти, коли два тижні по тому керована баптистами міська рада закрила той театр. Скажімо, те, що бостонський екіпаж Томаса Себіна був «збіса незручним», можна було б дізнатися зі старих листів, але хто із звичайних знавців давнини міг пам’ятати, що рипіння нової вивіски Епенета Олні (він намалював на ній яскраву корону, коли змінив назву своєї корчми на «Кав’ярня «Корона») достоту нагадувало кілька перших нот нової джазової пісні, яка лунала з усіх радіоприймачів у Потаксеті?
Проте Ворд не був налаштований до тривалих розпитувань. Він одразу ж відкидав спроби поговорити на будь-які сучасні чи особисті теми, а від спогадів про минувщину невдовзі почав нудьгувати. Очевидно, єдине, чого він прагнув, — це достатньою мірою задовольнити цікавість свого гостя, щоб той пішов без жодного бажання повернутися. Насамкінець він запропонував Віллетту показати будинок і провів доктора всіма кімнатами дому — від підвалу до горища. Віллетт уважно все роздивлявся, проте помітив лише, що книжок було дуже мало, щоб заповнити ними широкі лакуни на Вордових полицях удома, та й були вони надто тривіальні а вельми вбога так звана «лабораторія» була обладнана хіба для виду. Очевидно, бібліотека з лабораторією були деінде, тільки невідомо, де саме. Зазнавши цілковитої поразки у своїх пошуках чогось, що він сам поки не міг чітко уявити, Віллетт ще засвітла повернувся до містечка і розповів усе Вордові-старшому. Вони зійшлися на тому, що юнак, вочевидь, збожеволів, проте наразі не слід вдаватися до жодних радикальних заходів. А передовсім слід оберігати спокій пані Ворд та тримати її у повному невіданні, наскільки це дозволятимуть дивні листи Чарльза.
Тоді пан Ворд вирішив особисто навідати сина, до того ж зробити це геть несподівано. Одного вечора доктор Віллетт відвіз його на своїй автомашині, висадив поблизу хатини і став терпляче очікувати на його повернення. Зустріч тривала довго, а батько повернувся до авто засмучений та пригнічений. Прийняли його десь так само, як допіру Віллетта, окрім хіба того, що Чарльз надто довго не з’являвся і вийшов аж тоді, коли відвідувач силоміць увійшов до коридору і відіслав португальця геть; у поведінці ж його постарілого сина не було жодного сліду родинних почуттів. Усередині панував півморок, але, незважаючи на це, юнак скаржився, що світло ріже йому очі. Говорив він неголосно, запевняючи, що й досі має проблеми з горлом, проте в його хрипкому шепоті вчувалися нотки, які незрозуміло чому розтривожили пана Ворда і ніяк не йшли йому з голови.
Тепер, остаточно вирішивши зробити для душевного зцілення юнака все, що буде в їхніх силах, пан Ворд і доктор Віллетт заходилися збирати будь-яку, хай навіть найнесуттєвішу, інформацію, яка могла б допомогти у справі. Передовсім вони вивчили плітки, що гуляли Потаксетом, — це було неважко, бо, як виявилося, обоє мали друзів у тих краях. Доктор Віллетт дізнався значно більше чуток, бо з ним місцеві спілкувалися набагато вільніше, ніж з батьком ключової постаті всієї історії, а з усього почутого випливало, що молодий Ворд і справді провадив дуже дивне життя. Чутки все ще пов’язували його з випадками вампіризму минулого літа, а опівнічні приїзди-від’їзди вантажівок тільки додавали підстав вже й так багатих і похмурих домислів. Місцеві торгівці подейкували про деякі геть дивні замовлення, які їм доставляв зловісний мулат, особливо про ненормальні обсяги м’яса та свіжої крові, які йому забезпечували дві найближчі м’ясарні. Для обійстя, на якому проживало всього троє чоловіків, ці обсяги було просто абсурдними.
Ще говорили про незрозумілі звуки, які лунали з-під землі. Тут було значно важче дізнатися щось більш-менш конкретне, проте всі малозрозумілі натяки збігалися у кількох основних пунктах. А саме, що було чути дивні звуки, схожі на відлуння якогось ритуалу, і це траплялося тоді, коли в хатині було темно. Звичайно, ті звуки могли долинати і з підвалу, про існування якого було добре відомо, проте чутки стверджували, що під будинком залягає розгалужена мережа підземель. Пригадуючи старі байки про катакомби Джозефа Кервена і притримуючись теорії, що Чарльз обрав цю хатину саме тому, що, за деякими документами, вона стояла на місці колишнього будинку Кервена, Віллетт та пан Ворд поставилися до цих чуток з усією серйозністю і кілька разів безуспішно оглядали прямовисний берег у пошуках дверей, про які згадували давні рукописи. Стосовно ж ставлення до вельми різномастих мешканців хижі, то невдовзі стало ясно, що до португальця люди переважно відчувають відразу, бородатого доктора Аллена з його незмінними окулярами бояться, а блідого молодого вченого просто вельми недолюблюють. Було також очевидно, що за останні тиждень чи два Ворд неабияк змінився, облишив будь-які спроби здаватися привітним, почав говорити лише хрипким відразливим шепотом — і то лише за крайньої необхідності.
Отакі фрагментарні відомості вдалося тут і там зібрати, і пан Ворд з доктором Віллеттом довго і серйозно дискутували про кожну дрібну деталь. Вони, де тільки могли, вдавалися до дедукції, індукції, екстраполяції та конструктивних домислів, зіставляли кожен відомий їм факт із останніх місяців життя Чарльза, включно з його відчайдушним листом, якого доктор нарешті показав батькові, зі скупими документальними свідченнями про старого Джозефа Кервена. Вони ладні були чимало віддати за те, щоби хоч краєм ока глянути на знайдені Чарльзом папери, бо ж причина божевілля юнака вірогідно полягала в тому, що він дізнався про старого чаклуна та його діяння.
А все ж пан Ворд і доктор Віллетт жодним чином не були причетні до перебігу наступних подій цієї виняткової справи. Збентежені та збиті з пантелику надто безформною і безтілесною загрозою, щоб мати змогу виступити проти неї, тепер обоє, батько з лікарем, вичікували у неспокої, а тим часом друковані записки від Ворда приходили все рідше та рідше. Тоді настав місяць — перший із багатьох — фінансової скрути, а в різних банках клерки лише похитували головами і телефонували одне одному. Їхні офіційні представники, які особисто знали Чарльза Ворда, вирушили до його хижі, щоб розпитати про те, чому кожен підписаний ним останнім часом чек був грубою підробкою, і хрипкувате пояснення юнака про те, що внаслідок нещодавно пережитого нервового стресу його рука втратила здатність нормально писати, вдовольнило їх значно менше, аніж мало б, на думку самого Ворда. Він, за його словами, не міг нормально виводити літери, кожна буква коштувала йому величезних зусиль, тож останнім часом йому доводилося друкувати всі свої листи, навіть адресовані матері чи батькові, які можуть це підтвердити.
Проте остаточно в глухий кут банківських працівників завела не безпосередньо ця обставина, бо в ній не було нічого безпрецедентного чи занадто підозрілого, і навіть не потаксетські чутки, відголоски яких виходили навіть за межі містечка, — їх геть збентежили плутані свідчення та незнання самого молодика, який демонстрував цілковиту втрату пам’яті стосовно найважливіших фінансових операцій, до яких він був доклав руку лише місяць чи два тому. Щось було не так, бо ж, незважаючи на цілковиту зв’язність та раціональність його мови, не існувало жодного розумного пояснення його цілковитої необізнаності з деякими фактами. Ба більше, хоч ніхто з цих чоловіків не був знайомий з Вордом надто близько, все ж вони не змогли не зауважити змін у його мові та поведінці. Їм було відомо, що він знавець старовини, але ж навіть найзаповзятіші антиквари не переймають для буденного вжитку архаїчне мовлення та жести. А от все це вкупі — хрипкий шепіт, немічність рук, погана пам’ять та зміни у мовленні і поведінці — свідчило про справді серйозні проблеми або важку хворобу, і все це, безсумнівно, створило плідний ґрунт для химерних чуток, тож після відвідин дому Чарльза представники банку порішили на тому, що їм необхідно поговорити із Вордом-старшим.
Отож, шостого березня 1928 року в офісі пана Ворда відбулася довга і серйозна бесіда, після якої цілком збитий з пантелику батько викликав доктора Віллетта і заявив, що сам він не може геть нічого вдіяти у цій ситуації. Віллетт проглянув спотворені незграбні підписи на чеках і подумки порівняв їх із почерком того останнього листа. Очевидною була повна кардинальна зміна, проте в цьому його новому письмі заразом було щось до болю знайоме. У ньому простежувалися вельми специфічні архаїчні риси, саме написання літер було цілком відмінне від того, як зазвичай писав юнак. Дуже дивно! Але ж де він їх бачив раніше? Втім, хай там що, Чарльз таки збожеволів. У цьому не випадало сумніватися. А раз він уже не здатен був розпоряджатися своєю власністю чи й далі нормально взаємодіяти з оточенням, необхідно вжити заходів для того, щоб його вилікувати. Саме тоді до справи залучили і психіатрів: докторів Пека і Вейда із Провіденса та доктора Лімана з Бостона, пан Ворд разом із доктором Віллетом надали їм найвичерпнішу інформацію про історію хвороби, а тоді у колишній бібліотеці їхнього молодого пацієнта разом із ними погодили план дій, докладно вивчивши книжки і папери, які він залишив, вибудувавши таким чином приблизну картину його нормального психічного стану. Проглянувши матеріали та перечитавши отриманий Віллеттом зловісний лист, усі зійшлися на тому, що самих лише досліджень Чарльза Ворда було достатньо, щоб зрушити або принаймні розхитати будь-який нормальний інтелект, після чого ще дужче забажали проглянути його потаємніші книжки та документи; щоправда, останнє вони могли здійснити — якщо взагалі могли — хіба що навідавши його хатину. Віллетт заново переглянув усю справу: саме тоді з’явилися нові свідчення робітників, які стверджували, що Чарльз знайшов документи Кервена, а ще, зіставивши окремі числа часопису Journal, знайшов знищені раніше Вордом фрагменти.
Восьмого березня, у четвер, доктори Віллетт, Пек, Ліман та Вейт, у супроводі пана Ворда, зненацька завітали до юнака, навіть не приховуючи своєї мети, і засипали свого на той момент уже офіційного пацієнта купою прискіпливих запитань. Чарльз з’явився після тривалого ігнорування їхнього приходу — від нього задушливо відгонило лабораторією, а сам він був ще більше схвильований, ніж зазвичай; проте він легко визнав, що його пам’ять і нерви сильно постраждали внаслідок постійних занять таємничими науками. Коли лікарі наполягли на його переїзді до іншого помешкання, він не чинив опору, а розум його, на відміну від пам’яті, здавалося, не постраждав. Мабуть, зважаючи на таку його поведінку, шановні лікарі у повному сум’ятті пішли б додому, якби не очевидний відтінок архаїки у його мові та заміна у його свідомості сучасних знань давніми, чого неможливо було не помітити, і саме це чи не найяскравіше свідчило, наскільки далеко він відійшов від «нормального» стану. Про свою роботу лікарям він сказав не більше, ніж раніше батькам та докторові Віллетту, а панічного листа, написаного минулого місяця, пояснив розхитаними нервами та істерією. Він стверджував, що у цій напівтемній халупі немає жодної бібліотеки чи лабораторії, окрім тих, які вони вже бачили, а потім, коли він став пояснювати, що причиною від’їзду з дому було небажання наповнювати його такими запахами, як той, яким зараз несло від його одягу, оповідь вже геть збилася на манівці. Чутки, що ходили серед сусідів, він приписував звичайному страху через їхню обмеженість. Щодо місця перебування доктора Аллена, то тут він не був певен, чи має право казати щось конкретне, проте запевнив своїх допитувачів, що цей бородатий чоловік із незмінними окулярами на носі повернеться за найменшої потреби. Ворда анітрохи не спантеличила пропозиція розрахувати апатичного бравосця[139], який відмовчувався у відповідь на всі запитання, та закрити хижу, в якій, здавалося, чаїлося стільки понурих таємниць, хіба що він ледь помітно затнувся, наче прислухаючись до якихось віддалених звуків. Здавалося, його явно охопило таке собі спокійне філософське відчуження, наче його відхід від справ був геть незначущим тимчасовим інцидентом, який завдасть йому значно менше клопотів, якщо його прийняти і розібратися з усім раз і назавжди. Було зрозуміло, що він покладається на безмежну гостроту власного розуму, сподіваючись виплутатися з того, до чого його привели переплутані спогади, втрата голосу та змінений почерк, не кажучи вже про його потайність та загальний ексцентризм. За загальною згодою вирішили не розповідати матері про зміни, які сталися із Чарльзом: батько погодився від його імені надсилати друковані записки. Ворда забрали до приватної лікарні, розташованої у спокійній та мальовничій місцині, на березі затоки на острові Конанікут, а головував у ній доктор Вейт; там його ретельно обстежували й опитували всі лікарі, які знали про цей випадок. Саме тоді помітили незвичні деталі його фізіології: вповільнений метаболізм, видозмінену та зістарену шкіру, неадекватні нервові реакції. З усіх лікарів, які оглядали Чарльза, найбільше був вражений доктор Віллетт, який знав Ворда змалечку і тому найясніше бачив, наскільки змінилося його тіло. Зникла навіть добре знайома родимка оливкового кольору на його стегні, натомість на грудях з’явилася чимала родима пляма, чи то рубець, якого там зроду не було і який наштовхнув Віллетта на думку про те, чи не потрапляв, бува, юнак на якісь нечестиві зборища, які, подейкують, відбуваються у диких безлюдних місцинах, де йому могли залишити так звану «відьомську мітку». Доктор ніяк не міг позбутися думки про транскрибовану стенограму процесу над відьмами у Салемі, яку Чарльз показував йому ще тоді, коли не приховував своїх занять, і в якій йшлося, що: «Пан. Дж. Б. Тієї Ночі наклав мітку Дябела на Бриджет С., Йонатана Е., Симона О., Деліверанс У., Йозефа К., Сусану П., Мегетавіл К. та Дебору Б.». А ще його страшенно непокоїло Вордове обличчя, аж поки одного дня він нарешті збагнув, що саме викликає той неспокій. Над правим оком юнака з’явилось дещо, чого він раніше ніколи не помічав, — маленький шрам, чи то мітка, достоту, як на тому вже знищеному портреті старого Джозефа Кервена, і яка, мабуть, засвідчувала якусь моторошну ритуальну ініціацію, яку вони обоє пройшли на певному етапі своїх окультних кар’єр.
Поки лікарі дивувалися змінам, що відбулися з Чарльзом, пан Ворд наказав доставляти йому всі листи, адресовані Чарльзу та докторові Аллену, і почав уважно їх перечитувати. Віллетт передбачав, що там вони небагато знайдуть, бо всі насправді важливі повідомлення, мабуть, передавали гінцем, а проте наприкінці березня з Праги надійшов лист, який змусив неабияк задуматись і доктора, і батька. Почерк був дуже нерівний і страшенно архаїчний, і хоч він і не виглядав зумисною стилізацією іноземця, все ж мова здавалася настільки ж далекою від сучасної англійської, як і мова самого молодого Ворда. Там було написано:
Кляйнштрассе 11,
Альтштадт, Праґа,
11-лют. 1928.
Брате во Альмуазині-Метратоні: —
Я днесь одержав твої впоминання того, що вийшло із Перстей, которі я тобі прислав. Ся помилка значить хіба, що Могильні камені були позрушувані, звідколи Варнава добув мені Зразок. Се трафляє ся, яко же й ви могли заключити з Того, що підняли на цвинтарі Крулівської Божниці року 1769, та з того, що підняв Г. на Старій Вічниці року 1690, і що його й покінчило. Я теж стрічав Таке в Египті, по тому 75 літ, від чого і взявся той Шрам, которий Хлопчина завидів на мені у 1924. Яко я вже давно тобі казав, не взивай до Того, що не зможеш відізвати: ані з мертвої Персті ані зі сторонніх Сфер. І най Слова незмінно будуть на поготові, спинись, як буде бодай наймнійший сумнів що до того, Кого ти воззвав. Із каменів нині хіба один на десять зостався на старім місцю. Нікогди не будеш певен, нім запитаєш. Днесь одержав звістку від Г., він мав Проблеми зі Сольдатами. Йому, гадаю, шкода, що Трансильванія перейшла від Мадяр до Романії, він і змінив би своє Мешкання, гдиб Замок не був повен того, про Що нам Відомо. Та він тобі про це вже, певно, написав. У наступній партії перешлю Дещо з цвинтаря на Горбі, зі Сходу, що тебе мало би неабияк потішити. Тим часом не забудь, що мені би дуже хотілося мати Б. Ф. Якби ти лишень міг його дістати. Ти знаєшся з Дж. Із Філаде. Куди ліпше чим я. Скористай його передо мною, як тобі завгодно, але не так тяжко, аби він Затявся, бо, зрештою, я теж маю бажання з ним переговорити.
Йоґґ-Сотот Неблод Зін
Симон O.
Пану. Й. К. у
Провіденс.
Від знайомства з цим клаптиком прихованого божевілля пана Ворда і доктора Віллетта опанувало цілковите сум’яття. Дуже, дуже повільно до них доходило, про що йдеться в цьому листі. Тож насправді у Потаксеті верховодив відсутній доктор Аллен, а не Чарльз Ворд? Це пояснювало всі дивні та божевільні твердження в останньому листі юнака. Але ж як бути з тим, що до бородатого незнайомця в окулярах звертаються як до «пана Дж. К.»? Єдиний висновок, який напрошувався викликав жах більший, ніж здатен осягнути людський розум. Хто такий цей «Симон O.»: старий дідуган, якого Ворд колись раніше навідував у Празі? Можливо, тільки от понад століття тому існував інший Симон O. — Симон Орн, названий Джедедая із Салема, який зник 1771 року, і саме його специфічний почерк тепер доктор Віллетт непомильно впізнав за фотокопіями нотаток Орна, які йому колись показував Чарльз. Які ж бо жахи і таємниці, які самозаперечення і перверзії Природи знову вийшли на яв тепер, через півтораста років, щоб тривожити всіяний розсипом шпилястих дахів старий Провіденс?
Уже геть не уявляючи, що його думати чи робити, батько зі старим лікарем пішли в лікарню до Чарльза і якомога делікатніше розпитали його про доктора Аллена, подорож до Праги, про те, що йому відомо про Симона, чи то пак Джедедаю Орна із Салема. У відповідь на всі ці запитання юнак переважно ввічливо відмовчувався, зронивши тільки своїм хрипким шепотом, що доктор Аллен наділений видатними спіритичними можливостями для встановлення зв’язку з деякими душами з минулого і що хай би який був кореспондент цього бороданя у Празі, він, імовірно, не менш обдарований. Уже покинувши палату, пан Ворд і доктор Віллетт збагнули, що, на превеликий жаль, допитували насправді їх: не сказавши нічого посутнього, замкнений у чотирьох стінах юнак спритно витяг із них увесь зміст празького листа.
Доктори Вест, Пек та Ліман не були схильні надавати якоїсь особливої ваги дивному листуванню колеги молодого Ворда; вони-бо знали, що ексцентрики та однодумці-маніяки, як і злодії, всюди впізнають своїх, тож були певні, що Чарльз чи Аллен просто натрапили на двійника-вигнанця, який колись бачив почерк Орна і почав його наслідувати, намагаючись видати себе за втілення давно померлої особи. Можливо, у самого Аллена була та сама проблема, тож він і міг переконати юнака приміряти на себе личину давно померлого Кервена. Таке вже траплялося, і саме тому обмежені лікарі не звернули уваги на зміну почерку Чарльза Ворда, зразки якого останнім часом всіма правдами і неправдами намагалися отримати від пацієнта, хоча якраз ця зміна найдужче й тривожила Віллетта. Сам Віллетт же, здається, ідентифікував цей його новий почерк — він був віддалено схожий на почерк самого старого Джозефа Кервена, втім, інші лікарі вбачали у цьому просто випадок наслідування, цілком звичний для подібної манії, тож не вважали це важливою обставиною і не вбачали тут нічого ні доброго, ні злого. Добре знаючи про такий ортодоксальний підхід своїх колег, Віллетт порадив панові Ворду притримати в себе листа, який прийшов доктору Аллену другого квітня із Ракуша, що у Трансильванії, і був написаний почерком, настільки схожим на шифр Гатчинсона, що батько з лікарем обоє на мить завмерли в тривозі, перш ніж зламати печатку. Ось його текст:
Замок Ференці
7 березня, 1928.
Любий К.: —
Приходив загін із 20 Міліціянтів побалакати за те, що кажуть Селяни. Треба глибше копати і менше пускати Чуток. Ці Ромуни вже мене до печінок заїли, всі такі поважні як не знати хто, а от Мадярів завше можна було купити доброю Потравою і випивкою. В тім місяцю M. добув мені Саркофага П’яти Сфінксів із Акрополіса, де він і мав бути за словами Воззваного, і я вже мав 3 Бесіди з Тим, що в нутрі лежить. Воно поїде прямісько до С. O. у Прагу, а звідтам до тебе. Вперте, але й ти знаєш, як із Такими чинити. Ти являєш Мудрість, маючи сяких менш, ніж Раніше: тепер-бо немає й Потреби тримати Сформованих Стражів, то й тим Менше знайдуть у Випадку Проблем, як ти й сам добре відаєш. Ти ж тепер можеш переїздити і трудитися, не зазнаючи Смертельного ризику, хоч я і плекаю надію, що ближчим часом Ніщо не сподвигне вас до такого Клопітного Кроку. Хвалю, що ти вже менш перетинаєшся з Тими, хто не Звідси, бо в тому завше є Смертельний Ризик, а ти й сам тямиш, що було, коли ти попросив про Заступництво Того, хто не прагнув се прохання вдовільнити. Ви переважили мене у вмінні так складати формули, щоби інший міг спосягти Успіху за їх поміччю, але ж Борел твердить, що вся справа тільки у вірнім доборі Слів. Чи Хлопець часто прибігає до їх? Шкода лише, що почина вередувати, хоть цього я й боявся, коли він товкся тут у мене цілих 15 Місяців, проте я певен, ти знаєш, як із ним бути. Формулою тут не вдати, вона-бо Діє лиш на тих, кого формулою з Персті покликано, але чи нема в тебе дужих Рук, Ножа та Пістоля, чи ж важко рити Могилу, а чи спалити тіло у Кислоті? O. каже, ти обіцяв йому Б. Ф., і я далі на черзі. Б. Скоро має прибути, і він-то має повісти тобі, що цікавить про ту Темну Річ під Мемфісом. Обережно з тим, по що взиваєш, і бережися Хлопця. До вірного часу позостав ся ще рік, тоді ж мають піднятися Леґіони з Глибин, і могуть наша не знатиме Меж. Май певність у тім, що кажу, ти ж бо знаєш O., а я мав на 150 літ більше, аби спізнати сі Речі.
Нефрен-Канай Гадот
Едв. Г.
ДоЙ. Кервена, Еск.
Провіденс.
Доктор Віллетт і пан Ворд не показували цього листа іншим психіатрам, але це не означало, що самі вони збиралися сидіти склавши руки. Жодна завчена софістика чи демагогія не могли заперечити того факту, що доктор Аллен з його чудернацькою бородою та незмінними окулярами, якого Чарльз у своєму божевільному листі описував як страхітливу загрозу, підтримував доволі тісну та моторошну дружбу через листування із двома незрозумілими особами, яких Ворд навідував у своїх мандрах і які відверто заявляли, що вони — аватари давніх друзів Кервена, ще із Салема, і що сам він вважав себе реінкарнацією Джозефа Кервена і планував — чи то, принаймні, його постійно до цього спонукали — розправитися з «хлопцем», який навряд чи міг виявитися кимось іншим, окрім Чарльза Ворда. Перед ними поставало якесь організоване жахіття, і хай хто б виявився призвідником, очевидно, що зниклий Аллен був причетний до нього. І дяка Богові, що Чарльз надійно замкнений у клініці. Не гаючи часу, пан Ворд найняв детективів, які мали зібрати всю можливу інформацію про таємничого бородатого доктора, з’ясувати, коли він взагалі з’явився і що про нього знають у Потаксеті, а в разі можливості — встановити, де він перебуває зараз. Віддавши детективам один із отриманих від Чарльза ключів від хатини, він наказав їм оглянути порожню кімнату Аллена, яку вдалося знайти, коли пакувалися пожитки пацієнта, та відшукати бодай найменші зачіпки, що могли там зостатися і свідчити про його дії. Пан Ворд спілкувався з детективами у старій бібліотеці свого сина, і всі вони полегшено зітхнули, коли покинули її — бо, здавалося, це місце дихало якимсь незримим злом. Можливо, вся річ була в тому, що вони чули про сумнозвісного старого чарівника, портрет якого іще донедавна витріщався з панелі над каміном, а можливо, то було щось інше, несуттєве; та хай там як, усі вони відчували невловимий міазм, який зосередився у цьому старому помешканні — настільки густий, що інколи давався майже матеріальною еманацією.
Далі почали стрімко розвиватися страхітливі події, які залишили невиправний слід жаху в душі Марина Бікнелла Віллетта і додали йому ще добрий десяток літ, хоча його молодість і без того була далеко позаду. Доктор Віллетт довгенько радився із паном Вордом, аж поки вони нарешті дійшли згоди у кількох важливих питаннях, хоча й розуміли, що інші психіатри взяли б ці висновки на сміх. Вони вирішили, що існує якийсь жахливий, який охопив увесь світ, рух, і, поза сумнівом, цей рух був тісно пов’язаний із некромантією, старішою навіть за Салемське відьомство. Принаймні двоє живих людей — та ще один, про кого вони не хотіли думати — були одержимі свідомістю, або й наділені повноцінними особистостями людей, які ходили по цій землі ще 1690 року чи навіть раніше — всупереч, ба навіть незважаючи на всі закони природи. Що ці жахливі почвари — і Чарльз Ворд разом із ними — робили, чи намагалися зробити, вельми очевидно випливало з їхніх листів і прояснювалося з кожного промінчика світла, як сучасного, так і давнього, які вдалося пролити на цю справу. Вони розкрадали могили, незалежно від їхньої давності, зокрема ті, в яких покоїлися наймудріші та найбільші мужі, сподіваючись відродити із тліну і праху якийсь відбиток померлих, щоб живитися їхніми знаннями.
Між цими жахливими розкрадачами могил була налагоджена страхітлива кореспонденція — вони передавали одне одному останки відомих людей із холодним розрахунком учених, які обмінюються книжками; а з піднятого ними з вікового праху вони добували свою могуть та мудрість, які незміримо перевершували все, що протягом існування світу будь-коли вдавалося зосередити у своїх руках одній групі людей. Вони винайшли нечестиві методи, щоб підтримувати ті уми живими, байдуже, в одному, а чи в різних тілах, а ще, очевидно, здобули можливість посягати свідомості мерців, яких вони тримали в себе. Скидалося, що було якесь зерно істини у давніх химерних працях Борела, де він писав про виготовлення навіть із найдавніших останків певної «персті», з якої можна було підняти тіні навіть давно померлих істот. Існувала формула для викликання такої тіні, існувала й формула, щоб обертати її назад у прах; тепер же ці заклинання вони настільки вдосконалили, що їх легко можна було вивчити. Проте слід обережно відроджувати мертвих із праху, бо на старих цвинтарях могильні камені часто переставлялися.
Віллетт та пан Ворд жахалися від кожного нового висновку. Істоти — певні сутності чи якісь голоси — приходили із незнаних місць, і з могил також, і, прикликаючи їх, слід було бути вкрай обережним. Сам Джозеф Кервен, безсумнівно, прикликав до життя чимало заборонених сутностей, а стосовно Чарльза — що ж тут було думати? Що за істоти «з-поза сфер» явилися до нього з часів Джозефа Кервена і звернули його розум до забороненого? Йому дали підказки, і він ними скористався. Він спілкувався із тим жахливим чоловіком у Празі, тривалий час пробув із тією істотою в горах Трансильванії. Вочевидь, зрештою він таки знайшов могилу Джозефа Кервена. Газетні статті у поєднанні з тим, що ночами чула його мати, були занадто значущими, щоб їх ігнорувати. Він щось прикликав, і воно, очевидно, прийшло. Той потужний голос, що лунав на горищі у Страсну п’ятницю, ті різні інтонації у замкненій лабораторії. На що вони були схожі, на що скидалася глибина того глухого голосу? Чи не було в ньому якогось страхітливого передвістя з’яви жахливого чужинця доктора Аллена, з його майже потойбічним басом? Так, саме це відчув пан Ворд, а відчувши, вжахнувся у єдиній своїй телефонній розмові з тим чоловіком, якщо він тільки був чоловіком!
Що за пекельна сутність, чи просто голос, яка страхітлива тінь чи з’ява прийшла у відповідь на потаємні заклинання, які Чарльз Ворд проказував за замкненими дверима? Ті голоси, які сперечалися за дверима — «і три місяці потрібно кров’ю», — милий Боже! Чи ж то не було саме перед спалахом вампіризму? Розграбування старої могили Езри Відена, ті крики у Потаксеті — чий то розум запланував помсту і потривожив приспане гніздо прадавніх потвор? А тоді хатина, і бородатий чужинець, і чутки, і страх. Остаточне божевілля Чарльза не наважувались пояснити ні батько, ані лікар, хоч обоє відчували, що у цей світ знову явився злий геній Джозефа Кервена, не зійшовши зі старого шляху кривавих жахіть. Чи тут і справді йдеться про одержимість демонами? Аллен точно мав до цього якийсь стосунок, і детективи повинні вивідати щось про того, чиє існування так впливало на життя юнака. Тим часом, оскільки вже майже не залишалося сумнівів в існуванні розлогих катакомб під хатинкою, слід було їх знайти. Добре усвідомлюючи скепсис інших психіатрів, Віллетт із паном Вордом на останній нараді вирішили самі таємно спуститися в ті незвідані глибини, тож домовилися наступного ранку зустрітися біля хатини, прихопивши із собою необхідні інструменти та спорядження.
Ранок шостого квітня видався ясним, і о десятій обоє дослідників зустрілися біля хижі. У пана Ворда був ключ, тож вони просто зайшли досередини і оглянули приміщення. Судячи з безладу, який панував у кімнаті доктора Аллена, перед ними тут вже встигли побувати детективи, тому залишалося хіба сподіватися, що вони знайшли щось вартісне. Звісно ж, передовсім їх цікавив підвал, і чоловіки, не гаючись, спустилися вниз — туди, де в присутності божевільного власника вони ще раніше без жодних результатів оглянули кожен закуток. Якийсь час здавалося, що все це намарно, поверхня ґрунтової долівки і кам’яних стін була настільки однорідною і звичайнісінькою, що важко було навіть уявити, нібито десь тут, під ногами, зяє отвір, який веде у безодню підземелля. Тоді Віллетт зметикував, що оскільки цей підвал копали пізніше, очевидно не знаючи про існування катакомб унизу, то й шукати вхід у глибини слід серед недавніх розкопок, які провадили сам молодий Ворд зі своїми спільниками, коли вони шукали вхід до підземних сховків, про які дізналися точно не з простих сільських чуток.
Доктор спробував поставити себе на місце Чарльза і уявити, де б він, найпевніше, почав копати, проте цей метод дав не надто багато. Тоді він вирішив діяти методом виключення і почав обережно оглядати всю поверхню підземного приміщення — стіни, підлогу і стелю, дюйм за дюймом шукаючи підказок. Коло пошуків усе вужчало й вужчало, аж поки не обмежилося невеличкою платформою біля зливу, яку він уже оглядав — і нічого не знайшов. Тепер же, вдаючись до всіх можливих способів і доклавши ще більше зусиль, він нарешті виявив, що верх цієї платформи кріпиться на кутовому шарнірі, його можна повернути і відсунути вбік. Під нею виявилася суцільна бетонна плита із люком посередині, і пан Ворд тієї ж миті захоплено кинувся до нього. Ляда легко піддалася, і нещасний батько вже майже підняв її, коли це Віллетт помітив незвичну блідість на його обличчі. Він похитнувся і опустив голову на груди, задурманений струменем затхлого повітря, який ударив із чорної ями.
За мить доктор Віллетт уже поклав свого зомлілого колегу на підлогу в будинку і взявся приводити його до тями, бризкаючи в обличчя холодною водою. Пан Ворд майже не реагував на подразники, і було зрозуміло, що йому дуже зашкодив цей газ із підземелля. Не бажаючи ризикувати, Віллетт поквапився на Брод-стріт, узяв там таксі й відправив постраждалого додому, ігноруючи його слабкі заперечення, після цього озброївся електричним ліхтариком, прикрив ніс стерильною марлевою пов’язкою і знову спустився до відкритого ним підземелля. Затхле повітря трошки розвіялось, тож тепер Віллетт зміг зазирнути у глибину стигійського провалля. Наскільки було видно на глибину приблизно десяти футів, донизу спускався круглий колодязь із бетонними стінами із залізною драбиною, а далі починалися старі кам’яні східці, які раніше виходили на поверхню землі десь у південно-західній частині сучасної будівлі.
Віллетт визнає, що на якусь хвилю старі легенди про Кервена ще утримували його від того, щоб одному спускатися у ті смердючі глибини. Думками він увесь час повертався до розповіді Люка Феннера про ту останню страхітливу ніч. Тоді почуття обов’язку взяло гору, і він почав спускатися, прихопивши із собою валізу на випадок, якщо знайде там важливі документи. Повільно, як і належить людині його віку, він спустився драбиною і ступив на слизькі сходи внизу. Світло ліхтарика вихоплювало з темряви дуже давнє мурування, а вологі стіни поросли огидним мохом століть. Усе глибше збігали сходи; не по спіралі, а гострими закрутами; вони були такі вузькі, що двоє чоловіків насилу могли б на них розминутися. Він нарахував щось зо тридцять сходинок, коли до його вух долинув якийсь ледь чутний відзвук; після цього йому більше не хотілося їх рахувати.
То був безбожний звук: одна із тих приглушених, потаємних наруг над Природою, яких просто не повинно бути. Назвати його глухим лементом, приреченим скімленням чи безнадійним виттям багатоголосого розпачу ураженої плоті без розуму — означає втратити саму квінтесенцію його бридотності, позбутися всіх відтінків, обертонів, що холодять душу. Чи не до цих звуків дослухався Ворд, коли його забирали? Віллетт не чув нічого гіршого за все своє життя, і коли доктор спустився сходами до самого низу і освітив ліхтариком стіни і високі склепіння коридору, що тягнувся циклопічною навою, даючи початок незліченним бічним аркам, цей звук нікуди не зник і продовжував лунати невідомо звідки. Зала, в якій він опинився, була приблизно чотирнадцяти футів заввишки, і футів десять-дванадцять завширшки. Долівку встеляли величезні шліфовані плити, стіни та склепіння вкривав тиньк. Важко було уявити її протяжність, бо в обох напрямках коридор губився у темряві. У деяких бічних арках були колоніального типу шестипанельні двері, інші ж проходи були відкриті.
Переборюючи породжений смородом та виттям жах, Віллетт почав один по одному оглядати бічні проходи: за ними були середніх розмірів кімнати зі склепінчастою кам’яною стелею, призначення яких було, вочевидь, доволі химерне: у більшості були пічки, з яких здіймалися димарі і які й самі по собі були досить цікавими інженерними витворами. Ніколи раніше, та й ніколи потім він не бачив таких інструментів, точніше, ймовірних інструментів, які тут і там виднілися з-під товстого шару пилюки та павутиння, що зібралася тут за півтора століття, часто безладно розкидані, мовби внаслідок якогось обшуку чи нападу. Проте чимало кімнат, здавалося, взагалі лишалися неторканими — у них, мабуть, проводилися найперші та найдавніші етапи досліджень Джозефа Кервена. Аж нарешті трапилась явно сучасна кімната — чи то, принаймні, така, що використовувалася ще зовсім недавно. Там були нафтові пічки, книжкові полиці та столи, стільці та бюро, письмовий стіл, захаращений паперами різної давності. Подекуди стояли підсвічники та олійні лампи, тож, знайшовши в кишені коробку сірників, Віллетт запалив ті з них, які були заправлені.
Коли світло зробилося яскравішим, стало зрозуміло, що це приміщення — не що інше, як останній кабінет чи то бібліотека Чарльза Ворда. Доктор уже раніше бачив чимало із цих книжок, та й добра половина вмеблювання перекочувала сюди із маєтку на Проспект-стріт. Скрізь траплялися добре знайомі Віллетту речі, тож подеколи це відчуття знайомого середовища було таким гострим, що він забував і про те, наскільки це місце огидне, і про завивання, хоча тут вони вчувалися значно чіткіше, аніж там, на сходах. Він вирішив, що передовсім потрібно знайти і забрати будь-які папери, в яких могло міститися щось важливе, надто ж ті таємничі документи, які Чарльз колись давно знайшов за картиною в завулку Олні. І тільки розпочавши пошуки, він зрозумів, наскільки непосильним завданням буде у всьому цьому до кінця розібратися: там лежали стоси папок, і всі вони були напхані списаними дивними почерками паперами, що містили не менш дивовижні малюнки, — на те, щоб усе це розшифрувати і привести до ладу, довелося б витратити місяці і навіть роки. Ось він натрапив на паку листів, надісланих, судячи з марок, із Праги та Ракуша, а почерк, яким вони були писані, безпомилково виказував Орна та Гатчинсона; їх він склав у стос, який потім планував забрати із собою.
Нарешті, у замкненому бюро з червоного дерева, яке раніше прикрашало кабінет Ворда, Віллетт знайшов теку зі старими паперами Кервена — він їх упізнав, незважаючи на те, що Чарльз дуже давно, і то вельми неохоче, дозволив йому лише побіжно глянути на них. Очевидно, юнак тримав їх у тому самому вигляді, в якому колись знайшов, — там були всі папери, окрім адресованих Орну та Гатчинсону листів, та шифру з ключем. Не розбираючи, Віллетт поклав до валізки увесь стос і продовжив переглядати папки. Оскільки його головним чином цікавив теперішній стан Чарльза, він насамперед проглядав папери, які стосувалися найпізніших подій, і, розгрібаючи гори останніх нотаток, помітив одну бентежну і дивну особливість. Дивним було те, що йому практично не траплялося паперів, написаних звичним почерком Чарльза, а останні були ще десь двомісячної давнини. З іншого боку, там була ціла купа аркушів з якимись символами та формулами, історичних нотаток та філософських коментарів, писаних кривулястим почерком, який цілковито відповідав тому, яким були зроблені старі записи Джозефа Кервена, — тільки ось датування було сучасне. Очевидно, левову частку найпізнішої діяльності Чарльза становила максимально точна імітація почерку старого чаклуна, і в цьому він досяг просто-таки вершин досконалості. Не вдалося знайти жодних слідів стороннього почерку, який міг би належати Аллену. Якщо він і справді був тут головним, то, очевидно, змушував молодого Ворда виконувати обов’язки секретаря.
Серед останніх матеріалів була одна магічна формула, чи то радше пара формул, яка траплялася настільки часто, що Віллетт встиг вивчити її напам’ять ще до того, як закінчив переглядати папери. Вона була записана у дві колонки, над лівою був накреслений архаїчний символ під назвою «Голова Дракона», що використовувався у астрономічних календарях на позначення висхідного вузла, над правою ж — дзеркальний першому «Хвіст Дракона», або ж низхідний вузол[140]. Доктор майже несвідомо збагнув, що друга половина була просто силабічним віддзеркаленням першої, за винятком останніх односкладових доль, та ще дивного імені Йоґ-Сотот, яке він уже зустрічав — у різних написаннях та формулюваннях — у найрізноманітніших матеріалах, що стосувалися цієї жахливої справи. Формула виглядала так, як наведено нижче, — достеменно так, готовий за найменшої ж потреби засвідчити Віллетт, — і перша формула нагадала йому щось вельми і вельми неприємне та напівзабуте. Уже пізніше, пригадуючи події тієї жахливої Страсної п’ятниці минулого року, він згадав деталі.
Ці формули були такими моторошними, а він настільки часто на них натрапляв, що, перш ніж сам це усвідомив, уже пошепки їх бубонів, копирсаючись у завалах рукописів. Проте в певний момент йому здалося, що він набрав уже чи не більше паперів, аніж зможе продуктивно опрацювати, тож вирішив більше нічого тут не оглядати, аж поки приведе всюди всіх психіатрів-скептиків гуртом — цього разу для ґрунтовного та систематичного огляду. Він усе ще мав знайти таємну лабораторію, тож, зоставивши валізу в освітленій кімнаті, він знову вийшов у смердючий чорний коридор, від стін якого безнастанно відлунювало тоскне і жахливе скімлення.
Наступні кілька кімнат, до яких він спробував зайти, були порожні або ж заставлені лише трухлявими ящиками та зловісними свинцевими домовинами, проте саме вони вразили доктора розмахом первісних експериментів Джозефа Кервена. Він подумав про безслідно пощезлих рабів та моряків, про спаплюжені могили в усіх куточках земної кулі та про видовище, яке, мабуть, відкрилося очам учасників давнього рейду, а тоді вирішив більше про це не думати. Праворуч від нього виросли високі кам’яні сходи, і Віллетт вирішив, що вони, певно, вели до якоїсь зі службових будов Кервена — можливо, до відомого кам’яного громаддя з високими вікнами-бійницями — за умови, що він спустився східцями, які колись починалися в будівлі гостроверхої ферми. Зненацька стіни перед ним мовби розійшлися, а сморід та виття стали нестерпними. Віллетт вийшов у просторе приміщення, таке велике, що промінь ліхтарика не сягав його протилежного кінця, лише де‑не-де височіли дебелі колони, підтримуючи склепінчасту стелю.
За якийсь час він підійшов до колон, що стояли колом, на кшталт монолітів Стоунгенджа, посеред яких на постаменті, до якого вели три сходинки, височів різьблений вівтар; і вівтар той був покритий такою вигадливою та незвичною різьбою, що Віллетт підійшов ближче, щоб оглянути візерунки у світлі електричного ліхтаря. Але, щойно розгледівши зображене, він відсахнувся, тремтячи з голови до п’ят, і не став роздивлятися темні плями, якими було вкрито верхню плиту і які тоненькими цівками застигли на бічних стінках вівтаря. Потім він помітив протилежну стіну і рушив уздовж неї — вона вигиналася величезним колом, яке де‑не-де розривалося чорними прямокутниками дверей і було всіяне безліччю порожніх камер за залізними ґратами, в яких лежали залізні кайдани для рук і ніг, вбиті у камінь мурування задньої стіни. Камери були порожні, але жахливі запахи і мерзенні стогони нікуди не поділися — навпаки, вони ставали ще настирнішими, іноді переплітаючись з іншими звуками, схожими на удари по чомусь вологому.
Тепер уже вся увага Віллетта буда прикута до того жахливого смороду і моторошному ґвалту. У величній залі з колонами вони відчувалися чіткіше, ніж деінде, проте навіть у цьому глибинному світі підземних таємниць здавалося, що звуки й запахи линуть звідкись знизу. Перш ніж серед темних відгалужень шукати сходи, які б вели ще глибше під землю, доктор посвітив ліхтариком на мощену каменем підлогу. Плити лежали нещільно, і поміж ними з різними інтервалами розташовувалися однакові камені, безладно подірявлені дрібними отворами, а в одному місці на підлозі валялася недбало покинута драбина. Хоч як дивно, та саме від цієї драбини найдужче відгонило тим гидким смородом, яким, здавалося, просякло все навколо. Поки Віллетт отак проходжувався кімнатою, він збагнув, що і сморід, і звук найдужче відчуваються саме біля тих ніздрюватих плит, тож це можуть бути якісь люки, за якими ховаються проходи до ще глибших надр жаху. Присівши біля однієї з них, він спробував її підняти і виявив, що, доклавши величезних зусиль, таки зможе її трохи підважити. У відповідь на його спроби звуки знизу стали гучнішими, а сам доктор, піднімаючи важку каменюку, тремтів усім тілом. З глибин вирвався невимовний сморід, і Вілетт, відкинувши плиту і спрямувавши промінь ліхтарика у зяючу моторошною чорнотою діру, відчув, як небезпечно запаморочилася його голова.
Якщо Віллетт сподівався побачити тут сходи, якими можна буде спуститися просто в безодню всеохопної мерзоти, його спіткало розчарування; у хвилях пекельного смороду та надламного вищання він бачив лише обкладене цеглою жерло колодязя, діаметром приблизно півярда, всередині ж не було не те що драбини, але й взагалі нічого, придатного для спуску. Коли він присвітив униз, виття раптом урвалось, поступившись місцем якимсь жахливим схлипуванням, яким акомпанувало шкряботіння і хлюпаючі удари. Дослідник здригнувся, остерігаючись навіть припускати, що за бридка химородина може чаїтися в тій прірві, проте зібрав-таки волю в кулак і зазирнув до грубо обтесаної шахти колодязя: він улігся долілиць і опустив ліхтарик на всю довжину руки, щоб розгледіти те, що там, унизу. Якусь мить він не міг розібрати нічого, окрім слизьких, замшілих цегляних стін, які спускалися вниз, в гущавину майже відчутних на дотик гидомирних міазмів і відразливого шалу; а тоді побачив, як на глибині двадцяти-двадцяти п’яти футів дном вузької шахти незграбно і оскаженіло вистрибує щось темне. Ліхтар затремтів у руці Віллетта, але він змусив себе знову глянути униз і побачив, що, либонь, ця істота ув’язнена у темряві цього неприродного колодязя; молодий Ворд залишив його там конати з голоду ще кілька місяців тому, коли лікарі забрали його з дому, — ба більше, та істота, вочевидь, була тільки однією з багатьох, кинутих до однакових камер під важкими поточеними дірками плитами, які щільно прилягали до підлоги великої обмурованої печери. Хай би що то були за істоти, у своїх тісних камерах вони не могли навіть лягти і постійно звивалися, вищали, вистрибували, марно чекаючи всі ці тижні на свого володаря, який їх покинув напризволяще.
Проте Марин Бікнелл Віллетт пошкодував, що знову зазирнув до прірви: він був хірургом з досвідом роботи в ампутаційній палаті, але зараз це нічого не важило. Важко пояснити, як єдиний погляд на матеріальний об’єкт — об’єкт, що вписується у відомі нам виміри — може настільки приголомшити і змінити людину; можна хіба сказати, що річ тут у деяких дрібних рисах і деталях: вони наділені тим потужним символізмом, тим потужним натяком на незбагненне, який жахливим чином впливає на свідомість людини, нашіптує їй про потаємні космічні зв’язки та непізнану дійсність за межами захисних ілюзій здорового глузду. Саме такі грані істоти відкрив Віллету цей другий погляд, і він, принаймні, тієї миті, коли їх розгледів, був у настільки ж безнадійно божевільному стані, як і будь-який пацієнт шпиталю доктора Вейта. Він випустив електричний ліхтарик з руки, яка раптом ослабла і заніміла, йому було байдуже до хрускоту і скреготу зубів унизу, який звістив йому про подальшу долю ліхтарика. Він кричав і кричав, заходячись панічним фальцетом, в якому нізащо не можна було впізнати його власного голосу; не маючи сили звестися на ноги, він поповз-покотився вологими плитами долівки, під якими з десятків колодязів Тартару озвалися виснаженим виттям і плачем у відповідь на його знавіснілий крик. Він до крові обдер долоні об шорсткі, розхитані каменюки, не раз і не двічі боляче вдарявся головою об колони, які густо стриміли посеред зали, але все так само продовжував рухатися. Потроху доктор прийшов до тями серед смороду непроглядної пітьми, чуючи тільки одну пронизливу ноту плачу, на яку зійшло те надривне схлипування. Він був липкий від холодного поту і не мав жодної змоги засвітити світло; вражений і геть виснажений бездонною чорнотою і жахом та проклятий спогадами, які вже не стерти з пам’яті. Під ним і досі копошилися десятки тих істот, а з однієї із шахт він зняв накривку. Віллетт знав, що побачена там унизу потвора нізащо не зможе видряпатися слизькими стінами, а проте здригався від самої думки про те, що десь може бути бодай найменший лаз.
Він так ніколи й не дізнається, що то була за істота. Вона була схожа на один із жахливих барельєфів на пекельному вівтарі, тільки що жива. Природа ніколи не давала їй цієї подоби, бо надто впадало у вічі те, що істота була незакінчена. Її вигляд суперечив уявленням про нормальність, а викривлення пропорцій не піддаються жодним описам. Віллетт наважується стверджувати хіба те, що ці істоти і були тим, що Ворд створив із недосконалих солей, і кого він тримав собі за слуг або для ритуальних жертвопринесень. Інакше, якби вони не були потрібні, то на вівтарі не різьбили б їхніх подоб. І то було не найгірше з усіх вирізьблених там зображень, проте Віллетт не відкривав інших ям. Першою виразною думкою, яка тоді з’явилася в його голові, був безглуздий абзац із якихось старих паперів Кервена, які він читав іще ген давно; речення, написане чи то Симоном, чи то Джедедаєю Орном у тому перехопленому зловісному листі, адресованому покійному: «Звичайне, що не вийшло Нічого, окрім як ожилого Жахіття, котре пан Г. піднес із Того, що його спромігся тілько частинно зібрати».
Тоді, замість витіснити геть це видиво, у Віллетовій пам’яті, доповнюючи його новим жахом, зринули спогади про ті страшні чутки, які колись ходили про спалене, покорчене тіло, знайдене у полях через тиждень після облави на Кервена. Чарльз Ворд якось розповів лікарю, що про нього казав старий Слокум: те тіло не було ані цілком людським, ані подібним до жодної тварини, про яку будь-коли чули в Потаксеті.
Ці слова стугоніли в голові доктора, а він кидався туди-сюди порослою селітрою кам’яною долівкою. Він намагався прогнати ті спогади, повторював подумки «Отче Наш», іноді збиваючись на мнемонічну тарабарщину на кшталт модерністської Спустошеної землі пана T. С. Еліота [141]і, зрештою, перемкнувшись на постійне повторення подвійної формули, яку він допіру знайшов у підземній бібліотеці Ворда: «Y’ai’ng’ngah, Yog-Sothoth», і так далі, аж до останнього рядка — «Zhro». Це трохи його заспокоїло, і за якийсь час він зміг зіп’ястися на ноги, гірко жалкуючи про втрачений у нападі переляку ліхтарик, ошаліло роззираючись у пошуках бодай найслабшого промінчика світла у непроглядно-чорнильній темряві холодного підземелля. Він майже не мав надії побачити його, а все ж напружував очі, розглядаючись навсібіч, видивляючись іскру, відблиск яскравого світла, яке він зоставив увімкненим у бібліотеці. За якийсь час він таки помітив десь ген удалині слабке світелко та, уже геть знемагаючи, поповз до нього, спираючись на коліна та лікті. Він повз серед смороду й завивань, постійно намацуючи перед собою підлогу, щоб не вдаритись об одну з численних велетенських колон або не впасти у мерзотну яму, яку він сам і відкрив.
Раз він торкнувся чогось твердого — судячи з усього, східців, які вели до того пекельного вівтаря, і з огидою сахнувся їх. Іншим разом наштовхнувся на ту саму поточену дірками плиту, яку він відкинув з ями, після цього Віллетт став ще обережнішим, наскільки це взагалі було можливо. Втім, зрештою, ні він не натрапив у пітьмі на ту глибоку яму, ані жодна почвара не вилізла з ями, щоб схопити його. Хай що то за істота була там унизу, зараз вона не виказувала своєї присутності жодним звуком чи порухом. Очевидно, з’їдений електричний ліхтарик не пішов почварі на користь. Щоразу, коли Віллетт пальцями намацував дірчасту плиту, він здригався всім тілом. Іноді, коли він повз цими плитами-люками, знизу пробуджувалося гарчання, проте загалом відгуку майже не було, бо він рухався геть безшумно. Поки він отак повз, світло попереду кілька разів відчутно слабло, і доктор розумів, що то одна за одною гаснуть залишені свічки та лампади. Думка про небезпеку загубитися у непроникній тьмі без сірників — у цьому підземному світі страхітливих лабіринтів — спонукала його зірватися на ноги й побігти, і він побіг, бо відкрита яма зосталася позаду; знав-бо, що коли згасне світло, його єдиною надією на порятунок, єдиною надією вціліти буде пан Ворд, який через деякий час, мабуть, вирядить когось на його пошуки. Та ось він потрапив із відкритого простору до вужчого коридору і чітко побачив перед собою світло, яке пробивалося крізь пройму дверей праворуч від нього. За якусь хвилю він уже був там — тремтячи від полегшення, знову увійшов до потаємної бібліотеки молодого Ворда і побачив, як згасає останній тріскотливий вогник останньої лампи, який і привів його в це безпечне місце.
Наступної миті він уже гарячково вливав до спорожнілих ламп олію із каністри, яку він примітив ще раніше, а коли кімната знову освітилася, почав роззиратися в пошуках якогось ліхтарика для подальшого огляду підземелля. Хоч яким він був нажаханим, усе ж в ньому переважила якась незрозуміла похмура цілеспрямованість: він твердо вирішив зазирнути під кожен камінь у своїх пошуках страхітливих таємниць, які стояли за непояснюваним божевіллям Чарльза Ворда. Так і не знайшовши ліхтаря, він вирішив узяти найменшу з ламп, напхав у кишені свічок та сірників і прихопив галон олії, яку вирішив приберегти на всяк випадок, у разі якщо знайде ще якусь приховану лабораторію по той бік жахливої зали з її нечестивим вівтарем та незвіданими закритими колодязями. Щоб знову пройти цією залою, потрібна була неабияка відвага, проте він знав, що мусить це зробити. На щастя, ні страхітливий вівтар, ані відкрита шахта не були біля широкої стіни з камерами, яка огинала печеру, і з якої, власне, двері вели у наступних напрямках пошуків.
Тож Віллетт повернувся назад до великої зали з колонами, до її смороду і приглушених завивань; він прикрутив вогонь у лампі, щоб навіть краєм ока випадково не побачити ні пекельного вівтаря, ані розверзтої ями, біля якої лежить подірявлена кам’яна плита. За більшістю чорних проходів ховалися хіба маленькі кімнатки, деякі порожні, деякі — відведені під комірчини; у тих комірчинах можна було побачити вельми дивні предмети. Одна була напхана вже напівзотлілими та запорошеними стосами одягу, і дослідник відчув радісний трепет, побачивши, що весь той одяг був у моді ще півтора століття тому. В іншій кімнаті він знайшов купу безладно зваленого сучаснішого одягу, наче хтось запасався ним для цілої роти чоловіків. Але що йому найбільше не сподобалось, то це великі мідні балії, які подекуди траплялися, — вони, та ще зловісні інкрустації, які їх прикрашали. Вони були навіть відразливіші за великі олив’яні миски, вщерть заповнені різноманітною гидотою, від яких несло таким смородом, що вирізнявся навіть з-поміж жахливих запахів склепу. Коли він пройшов уздовж стіни приблизно половину зали, то побачив іще один коридор, такий самий, як той, з якого він вийшов, — і в тому коридорі також було чимало дверей. Ним він і вирушив; попервах знайшов три кімнати, в яких не було нічого цікавого, проте нарешті натрапив на великий видовжений кабінет, захаращений резервуарами і столами, жарівницями та сучасним приладдям, безладно розкиданими книжками та нескінченними полицями з банками і пляшками, — все у ньому свідчило про те, що це і є та сама лабораторія Чарльза Ворда, яку він шукав і де не було жодного сліду давнішого перебування в ній Джозефа Кервена.
Засвітивши три вже заправлені лампи, що стояли у тій бібліотеці, доктор Віллетт з величезною цікавістю оглянув кабінет і його вмеблювання; судячи з пристойних обсягів різноманітних реагентів, які стояли на полицях, молодий Ворд цікавився якоюсь із галузей органічної хімії. Загалом же з облаштування та наукового приладдя, серед якого був і страховидний операційний стіл, можна було дізнатися небагато, тож, відверто кажучи, ця кімната розчаровувала. Серед книжок там була стара пошарпана копія Борела, надрукована готичним шрифтом; прикметно, що Ворд підкреслив у ній той самий уривок, який півтора століття тому так стривожив шановного пана Меррітта, що завітав був на ферму Кервена. Той старий примірник, безсумнівно, пощез разом із рештою окультної бібліотеки Кервена під час фінальної облави. З лабораторії виходило троє дверей, і доктор почав по черзі перевіряти приміщення за ними. Короткий огляд показав, що за двома були всього-на-всього невеличкі комірчини; втім він уважно їх обстежив, зауваживши, що в обох стоять труни — від напівзотлілих до майже нових — і могильні камені, на деяких із них він, здригаючись, навіть розібрав імена. У цих кімнатках було чимало одягу, а також кілька нових, іще запечатаних коробок, на які він не став гаяти часу. Найцікавішими виявилися якісь чудернацькі інструменти, що, мабуть, зосталися від обладнання лабораторії Джозефа Кервена. Вони трохи постраждали, певно, від рук нападників, але в них досі ще можна було впізнати хімічне обладнання ґеорґіанської доби.
Треті двері вели до чималого приміщення, всуціль заставленого полицями, а в центрі стояв стіл з двома лампами на ньому. Віллетт засвітив ці лампи і в їхньому яскравому світлі почав розглядати нескінченні полиці, які височіли довкола нього. Горішні взагалі були порожні, а більшість вільного місця решти займали маленькі чудернацькі олив’яні сулії, які можна було розділити на два види: одні — високі без вушок, на кшталт грецьких лекіфів[142], інші ж мали одне вушко і за розмірами були схожі на фалернські амфори. Всі вони мали металеві корки і були вкриті неглибоко викарбуваними символами. Вже за хвилю доктор зауважив, що ці посудини ретельно класифіковані: всі лекіфи, що стояли з одного боку кімнати, були позначені дерев’яною табличкою з написом «Custodes», яка звисала зі стелі над ними, а всі фалернські амфори стояли з іншого боку, позначені відповідно табличкою «Materia». На кожній із тих ваз чи амфор, окрім деяких на найвищій полиці, які стояли порожні й незакорковані, була бірка з номером, який, очевидно, відсилав до каталогу, проте Віллетт не став його шукати. На той час його більше цікавило, чим, окрім форми, відрізняються посудини, тож він навманя відкрив деякі лекіфи та фалернські амфори, щоб бодай приблизно уявляти їхній вміст. Але в кожній з них було те саме. Посудини обох видів містили небагато якоїсь речовини: однорідного й майже невагомого дрібного матового порошку різних сіруватих відтінків. Що ж до кольорів, якими єдино і розрізнявся вміст цих посудин, то тут не можна було помітити жодної чіткої закономірності; не було різниці навіть між вмістом лекіфів та амфор. Синювато-сірий порошок міг виявитися поруч із рожево-білим, а вміст будь-якої амфори міг мати прямого відповідника в одному з лекіфів. Найприкметнішою ознакою всіх цих порошків було те, що вони не злипалися. Віллетт міг набрати повну жменю порошку, висипати його назад у вазу, а на його долоні не зоставалося б ані порошинки.
Його неабияк збентежили написи на двох табличках і змусили замислитися, чому це одну батарею хімікатів так явно відділено від скляних посудин на полицях унизу. «Custodes», «Materia» — то були латинські слова, що означали «Стражі» та «Матеріали», і тут йому сяйнув наче півзабутий спомин: він уже зустрічав слово «стражі», і воно теж було пов’язане із якоюсь жахливою таємницею. Звісно ж, то було в нещодавньому листі, що його надсилав докторові Аллену старий Едвард Гатчинсон, і там було сказано: «Тепер-бо немає й Потреби тримати Сформованих Стражів, то й тим Менше знайдуть у Випадку Проблем, як ти й сам добре відаєш». І що ж це мало означати? Хоча стривайте — була ж іще одна згадка про «стражів» у цій справі: те, чого він не зміг достеменно пригадати, читаючи лист Гатчинсона. Ще давно, до часів свого утаємничення, Ворд розповідав йому про щоденник Елеазара Сміта, в якому оповідалося про стеження Сміта і Відена за фермою Кервена. У тому страхітливому літописі була згадка про деякі розмови, що велися в будинку до того, як старий чаклун остаточно переніс свої дослідження під землю. Там відбувалися, наполягали Сміт і Віден, якісь страхітливі наради за участю Кервена, деяких його в’язнів і стражів тих в’язнів. Якщо вірити Гатчинсону, чи то його аватару, доктор Аллен не тримав цих стражів сформованими. А раз вони не сформовані, то, певно, перебувають у «персті», на яку ця банда чаклунів обертала всі людські тіла та скелети, як тільки ті потрапляли їй до рук.
Тож ось що містилося в цих лекіфах: страхітливі плоди нечестивих ритуалів та вчинків, яких змушували, схиляли до покори і помочі, прикликаючи їх диявольськими заклинаннями на захист свого пекельного володаря, змушуючи це робити всупереч власній волі! Віллетт здригнувся від думки про те, що саме він допіру пересипав у руках, і мало не піддався паніці, пориву кинутися геть із тієї печери, заставленої страхітливими полицями, на яких стояли мовчазні, а можливо, навіть здатні бачити вартові. Тоді він подумав про те, що називалось «Materia» і містилося у безлічі фалернських амфор на протилежному кінці кімнати. Адже то також персть, солі, і якщо не солі «стражів», тоді чиї? Господи! Чи ж може бути, що тут лежать тлінні рештки великих умів всіх часів, добуті професійними розкрадачами могил із домовин, в яких, на думку всього світу, вони були у безпеці, а тоді покликані до життя словом шаленця, який сподівався витягти з них їхні знання для своєї лиховісної мети, яка зрештою, як писав бідолашний Чарльз у тій записці, вплине «на всю цивілізацію, всі природні закони і, можливо, навіть на долю Сонячної системи та Всесвіту»? А Марин Бікнелл Віллетт просто собі пересипав цей порох у руках!
Тоді у протилежному кінці кімнати він запримітив невеличкі двері й опанував себе достатньо, щоб наблизитись до них і роздивитися грубої роботи символ, вибитий над дверима. То був лише символ, але він сповнив його незбагненним надприродним жахом, оскільки якось його понурий сновидний друг намалював цей символ на папері та розповів трохи про те, що він означає в темних безоднях сну. То був символ Кóту, який сновидці могли бачити над вхідною брамою однієї чорної вежі, яка самотньо височіє у присмерку, — і Віллеттові вельми не сподобалось те, що його друг, Рендольф Картер, розповідав про його могуть. Але вже наступної миті він геть забув про символ, раптом відчувши новий кислуватий запах, який вирізнявся навіть у просякнутому смородом повітрі. Пахло радше хімікатами, аніж живою істотою, до того ж той запах йшов з-поза замкнених дверей. І це, безсумнівно, був той самий запах, яким відгонив одяг Чарльза Ворда того дня, коли лікарі приїхали його забрати. Тож, коли його урвали, востаннє він проводив свої досліди саме тут? Він був мудрішим за старого Джозефа Кервена і не опирався. Рішуче налаштований зустрітися з будь-яким дивом і жахіттям, яке може ховатися потойбіч дверей, Віллетт узяв лампу і ступив на поріг. На нього накотила хвиля непоясненного страху, але він відкинув геть те, що йому нашіптували чуття та інтуїція. Там не було нічого живого, що могло б йому загрожувати, і він не зупиниться за крок до розгадки таємниць, імла яких оповивала його пацієнта.
За дверима була середнього розміру кімната, без жодних меблів, окрім столу, єдиного стільця, двох дивних пристосувань із затискачами і шестернями, в яких Віллетт наступної миті впізнав середньовічне знаряддя тортур. З одного боку дверей була полиця з грубими нагайками, зваленими на ній, а над нею на кількох стелажах виднілися схожі на грецькі лекіфи келихи на високих ніжках. З іншого боку стояв стіл, на столі — потужна Арґандова лампа[143], зошит і олівець, а ще два закорковані лекіфи з полиць, наче їх туди поставили ненадовго або ж просто похапцем приткнули абикуди. Віллетт засвітив лампу та уважно оглянув зошит, шукаючи, що ж саме занотовував молодий Ворд, коли його урвали; проте він знайшов лише розрізнені уривки, нашкрябані нерівним почерком Кервена, які аж ніяк не прояснювали цієї справи:
«Б. не вмер. Утік по коридорах і сховався під Землею».
«Бачив старого В. Він мовив ’Саваоф’ та пізнав Шлях».
«Троєжди підняв Йоґ-Сотота і другого дня відіслав».
«Ф. поспробував убити всіх, знающих яко воззивати Тих, що з-поза Світу».
Коли потужний пломінь Арґандової лампи осяяв усю кімнату, доктор побачив, що в стіну навпроти дверей, саме поміж катувальними знаряддями, вбито багато кілочків, на яких висіли безформні балахони відразливого жовтаво-білого кольору. Однак голі бічні стіни, густо помережані таємничими символами та формулами, грубо вибитими зубилом на м’якому тинькованому камені, були куди цікавішими. На вологій підлозі теж виднілися сліди зубила, і Віллетт легко розрізнив у центрі велику пентаграму, а десь посередині між нею і кожним кутом — кола діаметром близько трьох футів. В одному із цих чотирьох кіл, у тому, що було ближче до недбало кинутих жовтавих балахонів, стояв порожній лекіф такого ж типу, як ті, що були на стелажах над нагайками, а одразу за межею кола була одна з фалернських амфор — із тих, що стояли на полиці в іншій кімнаті, маркована номером 118. Вона була відкоркована і порожня, проте, як, здригнувшись, помітив дослідник, лекіф не був порожнім. Всередині нього лежала жменька сухого темно-сірого порошку, який досі не розвіявся тільки тому що повітря у кімнаті було геть нерухоме; Віллетт ледве втримався на ногах, крок за кроком зіставляючи окремі деталі цієї сцени та відтворюючи подумки те, що тут відбувалося. Нагайки та знаряддя тортур, порох, чи то солі, з посудини, підписаної «Materia», два лекіфи з полиці «Custodes», балахони, формули на стінах, нотатки у зошиті, згадки у листах та легендах, тисячі дрібних натяків, сумнівів та припущень, якими мордувалися друзі та рідні Чарльза Ворда, — все це миттєво нахлинуло на доктора припливною хвилею жаху, коли він глянув на сухий сіруватий порошок в олив’яному лекіфі з довгою ніжкою, що стояв на підлозі.
Проте Віллетт зумів опанувати себе і заходився вивчати вибиті на стінах формули. Літери поросли грибком, деякі майже стерлися, оскільки їх вирізали ще в часи Джозефа Кервена, але й сам текст був більш-менш знайомим для того, хто читав нотатки Кервена чи серйозно цікавився історією магії. В одній формулі доктор непомильно впізнав фрагмент, який пані Ворд чула від свого сина тієї зловісної Страсної п’ятниці минулого року і який, як йому потім пояснили знавці цієї справи, був страхітливим звертанням до таємних богів, що живуть за межами звичних сфер. Тут воно було записане не точно так, як його відтворила з пам’яті пані Ворд, чи так, як знаюча людина цитувала за текстом Еліфаса Леві[144]; проте не випадало сумніватися, що це саме воно, а від слів на кшталт Саваоф, Метратон, Альмуазин та Заріатнатмік дослідника охоплював дрож, незважаючи навіть на те, що він уже встиг зіткнутися з мерзотою космічних масштабів.
Слова цієї формули були написані на лівій від входу стіні. Права стіна також була списана згори донизу, і Віллетт злякано впізнав серед написів ту саму формулу, на яку він так часто натрапляв серед пізніших нотаток у бібліотеці. Загалом, вони не відрізнялися від рукописних текстів і так само, як і в нотатках Ворда, починалися з прадавніх символів «Голова Дракона» і «Хвіст Дракона». Проте правопис суттєво відрізнявся від сучасних записів, наче старий Кервен якось по-інакшому записував звуки або ж у пізніших дослідженнях вдосконалив магічні формули та зробив їх дієвішими. Доктор спробував порівняти вибитий на камені текст із тим, який досі крутився в нього в голові, проте це було непросто. Запис, який він пригадував, починався з «Y’ai ’ng’ngah, Yog-Sothoth», а у настінній версії на початку було «Aye, engengah, Yogge-Sothotha», і в цьому варіанті, на його думку, друге слово було значно важче ділити на склади.
Пізніший варіант тексту вже міцно засів у його пам’яті, і тепер його неабияк стурбувала така розбіжність, тож він спіймав себе на тому, що проказує першу формулу вголос, намагаючись зрозуміти, як мала звучати висічена в камені формула. Дивно і зловісно лунав його голос у цих прадавніх проклятих безоднях, його акценти бриніли півтонами закляття незнаної давнини, йому вторувало бездумне, богохульне виття із глибоких ям, нелюдські каденції якого ритмічно здіймалися і опадали, пробиваючись крізь сморід та пітьму.
«Y’AI ’NG’NGAH,
YOG — SOTHOTH
H’EE — L’GEB
F’AITHRODOG
UAAAH!»
Але що це за холодний вітер здійнявся, щойно закінчився наспів? Затремтіли вогники в лампах, згустився морок, і вже ледве можна було розібрати літери на стінах. Звідкілясь з’явився дим і їдучий кислий запах, який заглушив сморід з колодязів; Віллетт уже відчував такий запах раніше, проте зараз він став значно міцніший та різкіший. Він відвернувся від стіни з написами і перевів погляд на кімнату, як і раніше, захаращену чудернацьким приладдям, і побачив на підлозі кілік[145], у якому лежав той зловісний сипкий порошок, а з нього здіймалася хмара сірувато-чорних випарів — густих і непрозорих. Той порошок — Боже Всемогутній! — був із полички «Materia». Що з ним зараз відбувалося, з чого це все почалося? Та формула, яку він наспівував, перша з двох, «Голова Дракона», висхідний вузол — Господи помилуй, чи ж це…
Доктор похитнувся, в голові у нього вихором закрутилися розрізнені фрагменти всього, що він бачив, чув або читав у страхітливій справі Джозефа Кервена і Чарльза Декстера Ворда. «Яко я вже давно тобі казав, не взивай до Того, що не зможеш відізвати: ані з мертвої Персті ані зо сторонніх Сфер. І най Слова незмінно будуть на поготові, спинись, як буде бодай найменший сумнів що до того, Кого ти воззвав». Господи милосердний, що то за постать в клубах диму?
Марин Бікнелл Віллетт навіть не сподівався, що хтось, окрім найближчих друзів, повірить бодай у частину його оповіді, тому не виносив цю історію на широкий загал. Лише кілька сторонніх людей чули її з третіх вуст і, звісно ж, переважно посміювалися, кажучи, що доктор уже старіє. Йому порадили піти у тривалу відпустку та надалі уникати справ, пов’язаних із нервовими потрясіннями. Проте пан Ворд знав, що досвідчений лікар каже жахливу правду. Бо хіба ж він сам не бачив на власні очі той жахливий лаз у підвалі хатини? Хіба ж Віллетт ще об одинадцятій годині того злощасного ранку не відправив його, знеможеного й хворого, додому? Хіба ж він марно не надзвонював докторові цілий вечір і наступного дня, і чи не поїхав він опівдні назад до тієї хатинки, де й знайшов свого друга непритомним, хоча й неушкодженим, в одному з ліжок на другому поверсі? Віллетт хрипко дихав і ледь розплющив очі, коли пан Ворд дав йому трішки бренді з пляшки, яку здогадався прихопити з авта. Тоді він затремтів і закричав: «Та борода… ті очі… Господи, а ти хто?» Вельми дивна фраза, з огляду на те, що адресував він її охайному, синьоокому, чисто виголеному добродію, якого знав іще, звідколи той був хлоп’ям.
Залита яскравим полуденним світлом, хижка була такою самою, як і добу тому. А Віллетт був так само одягнений, як і вчора, хіба що на колінах з’явилося кілька плям та протертостей, та ще легкий кислуватий запах нагадував панові Ворду сморід, яким просяк одяг його сина того дня, коли його забрали до лікарні. Ліхтарик, з яким доктор спускався під землю, кудись запропастився, проте поруч стояла порожня валіза, як і тоді, коли він її щойно сюди приніс. Перш ніж вдаватися в будь-які пояснення, хоча й, очевидно, докладаючи величезних зусиль волі, Віллетт, нетвердо ступаючи, спустився до підвалу і спробував зрушити оту фатальну плиту біля водогінних труб. Вона не піддавалася. Він пішов туди, де залишив інструменти, які тоді так і не знадобилися, взяв зубило і заходився одна по одній ламати міцні дошки. Внизу був свіжий шар бетону без жодного сліду отвору. Звідти не здійнявся ніякий газ, від якого стало б зле нещасному батькові, який услід за доктором спустився до підвалу; під дошками був тільки гладенький бетон — жодного жахливого колодязя, жодного світу підземних жахіть, жодної потаємної бібліотеки, жодних паперів Кервена, жодних жаских ям, з яких долинають сморід і крики, жодної лабораторії, ні полиць, ані вибитих зубилом формул, жодних… Доктор Віллетт зблід і схопив молодшого чоловіка за комір.
— Учора, — м’яко запитав він, — ти ж це бачив… і відчував? — А коли пан Ворд, і сам геть отетерілий від жаху та здивування, знайшовся на силі ствердно кивнути, лікар не без полегшення зітхнув, набрав у легені повітря та кивнув у відповідь. — Тоді я розповім тобі, — сказав він.
Тож цілу годину, в найкраще освітленій кімнаті, яку вони лише змогли знайти на горішньому поверсі, лікар пошепки оповідав свою страхітливу історію згорьованому батькові. Він нічого не міг пригадати, окрім постаті, яка з відкритого кіліка здіймалася в клубах сірувато-чорного диму, і був надто втомлений, аби розмірковувати над тим, що тоді насправді трапилось. Обоє розгублено, збентежено хитали головами, аж ось пан Ворд пошепки спитав:
— Як думаєш, може, варто спробувати розкопати вхід? — Доктор промовчав, бо насправді надто важко примиритися із силами з незнаних сфер, які, подолавши Велику Безодню, сягають нас і приголомшують такою своєю явною присутністю. І знову пан Ворд запитав:
— Куди ж воно поділося? Сам бачиш, воно якось перенесло тебе сюди і запечатало вхід. — І знову доктор Віллетт нічого не відповів.
Але це ще був не кінець. Перш ніж піти, доктор Віллетт поліз до кишені за носовою хустинкою і намацав шматочок паперу, якого там раніше не було. Папірець лежав під свічками та сірниками, взятими із пощезлого сховку. То був звичайний аркушик, мабуть, вирваний із дешевого зошита у тій зловісній кімнаті жахіть під землею, і написано на ньому було теж звичайним олив’яним олівцем — певно, одним із тих, які лежали на столі біля зошита. Папірець був дуже неохайно складений у кілька разів і, окрім слабкого кислуватого запаху загадкової підземної кімнати, не мав у собі жодного потойбічного сліду. Проте сам текст, безперечно, був більш ніж дивним: то не були письмена жодної відомої доби, а старанно виведені рядки, які дихали середньовічною пітьмою, ледве придатні для прочитання навіть тим, хто знається на такому письмі, а проте ніби дивним чином знайомі у деяких комбінаціях символів. Нижче наведено цю коротеньку записку, таємниця якої змусила двох вражених чоловіків, щойно її прочитавши, кинутись на вулицю до Вордового автомобіля, де розпорядилися, щоб їх спершу відвезли кудись, де можна спокійно пообідати, а звідти — до бібліотеки Джона Гея, що на пагорбі.
У бібліотеці вони легко знайшли хороші довідники з палеографії, над якими й просиділи аж до того часу, коли стемніло і велика люстра засяяла вогнями. Зрештою, вони знайшли те, що шукали. Насправді у походженні тих літер не було нічого фантастичного, і були то звичайнісінькі письмена дуже темної доби. То були готичні саксонські мінускули восьмого чи дев’ятого століття від Різдва Христового, вони навіювали думки про суворі часи, коли під свіжою личиною християнства таїлися прадавні вірування і прадавні обряди, а блідий місяць Британії зрідка поглядав на святі служби, відправлені посеред римських руїн Керлеона та Гекзема і біля веж, що стоять уздовж понівеченого Адріанового валу. Слова були написані латиною, яку пам’ятає та варварська доба: «Corvinus necandus est. Cadaver aq(ua) forti dissolvendum, nec aliq(ui)d retinendum. Tace ut potes», що можна грубо перекласти таким чином: «Кервена треба вбити. Тіло потрібно розчинити в азотній кислоті, не залишати решток. По змозі мовчати».
Доктор Віллетт і пан Ворд були мовчазні і геть спантеличені. Вони зіштовхнулися з незнаним і виявили, що їм бракує емоцій, щоб належним чином на нього відреагувати. Особливо Віллетт, який уже, здавалося, просто переситився жахливим досвідом, що випав на його долю; обоє чоловіків сиділи, тихі і безпорадні, аж до закриття бібліотеки. Тоді вони рушили до маєтку Ворда на Проспект-стріт, де проговорили до пізньої ночі, так нічого і не вирішивши. Доктор зостався там до ранку, проте і вранці не пішов додому й залишався там аж до пообіддя неділі, коли надійшла звістка від детективів, виряджених на пошуки доктора Аллена.
Пан Ворд, який у домашньому халаті нервово походжав вітальнею, сам відповів на дзвінок, а почувши, що звіт майже готовий, попросив детективів прибути наступного ж ранку, і то якомога раніше. Вони з Віллеттом були вельми раді, що бодай на одному з фронтів справа нарешті зрушила з місця, бо хай звідки походила та дивна, писана мінускулами записка, було загалом зрозуміло, що «Кервен», якого необхідно знищити, не хто інший, як бородатий незнайомець з його незмінними окулярами. Чарльз боявся цього чоловіка і сам писав Віллетту, що того потрібно вбити і розчинити у кислоті. Ба більше — під іменем Кервена Аллен листувався з європейськими чаклунами і, очевидно, вважав себе аватаром покійного некроманта. Тепер же нове невідомо ким написане послання стверджувало те саме — «Кервена» слід убити, а тіло розчинити в кислоті. Надто вже очевидним був зв’язок між двома повідомленнями, щоб ним нехтувати; зрештою, чи не планував сам Аллен убити молодого Ворда за намовою істоти, яка йменувала себе Гатчинсоном? Звісно, знайдений ними лист ніколи не потрапляв до рук бородатого чужинця, проте з тексту було зрозуміло, що Аллен уже виношував плани, як розправитися з молодиком, якщо той буде надто «норовливий». Зрозуміло, що слід було попередити наміри Аллена і, не вдаючись до радикальних заходів, кудись його помістити, де б він не зміг заподіяти шкоди молодому Чарльзу Ворду.
Того дня, без надії сподіваючись здобути бодай якусь дрібку інформації стосовно найбільших таємниць цієї справи з того єдиного джерела, яке могло цією інформацією поділитися, батько з доктором поїхали до бухти і навідали молодого Чарльза у шпиталі. Віллетт спокійно і серйозно розповів йому про все, що там побачив, запримітивши, як юнак блідне з кожною наступною деталлю, що тільки підтверджувало правдивість його слів. Доктор намагався досягти максимально драматичного ефекту, стежачи, чи не здригнеться, бува, Чарльз від опису закритих ям і безіменних покручів, які в них перебували. Але Ворд залишався незворушним. Віллетт на мить спинився, а тоді обуреним голосом заговорив про те, як ті істоти голодували за його відсутності. Він докоряв юнакові за його дивовижну негуманність, і сам здригнувся, почувши у відповідь сардонічний сміх. Вочевидь, збагнувши марність запевнень, що ніяких підземель там не існувало, Чарльз, здається, сприймав усю цю пригоду як похмурий жарт, лише іноді хрипко посміюючись із деяких моментів. Тоді він зашепотів у відповідь, і жахливе враження від сказаного посилювалося тоном його хрипкого голосу: «Чорт його забирай, вони їдять, але того не потребують! От у чому ґудз! Місяць, кажете, нічого не їли? Пане-добродію, майте розум! Чи відаєте, який то насміх зі старого Віпла з його пустопорожніми погрозами? Чого б то ви думали він напівоглух від тего галасу із Зовнішніх світів, але нічого не бачив і не чув у тих керницях! Він же й не помишляв, що вони там є! Чорти би вас забрали, та ж ті прокляті тварюки виють там, ще відколи Кервен пощез іще сто і п’ятдесят сім літ тому!»
Більше Віллетт не витягнув з юнака жодного слова. Наляканий, проте сповнений рішучості, він повів оповідь далі, сподіваючись, що якась із деталей зможе вирвати його співбесідника із стану того божевільного спокою, який він зберігав. Доктор з болем дивився на обличчя юнака, і споглядаючи зміни, які відбулися з ним за останні місяці. Воістину, цей хлопчина прикликав з небес безіменні жахіття. Коли Віллетт згадав кімнату з формулами та сіруватим порошком, Чарльз здригнувся. На його обличчі знову з’явилась знущальна посмішка, коли він почув, що Віллетт прочитав у зошиті, він навіть зронив, що то старі нотатки, які нічогісінько не означатимуть для того, хто глибоко не обізнаний з історією магії.
— Проте, — додав він, — якби ви знали слова, щоб воззвати до того, що було в тій урні, ви б оце зі мною не говорили. То був Нумер 118, і я собі так міркую, для вас було би немалим потрясінням, якби ви зазирнули до мого списку в іншій кімнаті. Я ще не воззивав до нього, хотяж і помишляв про те акурат того дня, як ви мене сюди ласкаво запросили.
Тоді Віллетт розповів про те, як проказав заклинання, про сірувато-чорний дим, який здійнявся; він розповідав і бачив, як уперше за увесь час на обличчі Чарльза Ворда проступає найсправжнісінький жах.
— Воно прийшло, і ви зараз тут, живі? — гарикнув Ворд, його голос нараз позбувся силуваних хрипів, натомість залунав розкотисто, наче резонуючи у бездонній печері. Окрилений і натхненний цим успіхом, Віллетт відчув, що зараз він панує над ситуацією, і у своїй відповіді процитував пересторогу з листа, яка залишилась у нього в пам’яті.
— Кажеш, Номер 118? Тільки ж ти не забувай, що із каменів нині хіба один на десять зостався на старім місцю. Нікогди не будеш певен, нім запитаєш!
А тоді, без жодного попередження, він витяг написану мінускулами записку і помахав нею перед очима пацієнта. Кращого ефекту годі було й бажати — тієї ж миті Чарльз Ворд знепритомнів.
Звісно, вся ця розмова відбувалася цілком таємно від тутешніх лікарів, щоб вони, бува, не звинуватили батька і доктора в тому, що ті потурають божевільним маренням шаленця. Тож доктор Віллетт із паном Вордом без сторонньої допомоги підняли зомлілого молодика і поклали його на канапу. Ледь очунявши, пацієнт забурмотів щось про якусь звістку, що її треба негайно доправити Орну та Гатчинсону; тож коли він повністю прийшов до тями, доктор оповів йому про тих дивних осіб, принаймні один з яких був йому лютим ворогом, раз нарадив докторові Аллену, як його збутись. Здавалося, це одкровення нітрохи не вплинуло на Чарльза, але ще до того, як Віллетт усе розповів, на обличчі пацієнта з’явився зацькований вираз. Після цього він не промовив більше ні слова, тож батько нещасного та Віллетт пішли геть, наостанок іще раз застерігши його від Аллена, на що юнак відповів, що про цього персонажа вже належно подбали і що більше він не заподіє йому жодної шкоди, навіть якщо дуже захоче. Цю фразу супроводжував злісний смішок, і чути його було вельми боляче. Вони не переймались комунікаціями, які Чарльз міг налагодити з тією страхітливою парою з Європи, бо знали, що адміністрація шпиталю затримує всі вихідні листи для перевірки і не пропустить жодної незрозумілої чи й просто незвичайної писанини.
Утім, ця історія з Орном і Гатчинсоном, якщо то справді були чаклуни-вигнанці, мала цікаве продовження. Спонукуваний якимось незрозумілим передчуттям, породженим жахами останнього часу, Віллетт зв’язався із міжнародним прес-бюро і попрохав надсилати йому повідомлення про всі варті уваги злочини і просто незрозумілі події у Празі та східній Трансильванії; за шість місяців серед численних перекладених статей, які він отримав, йому вдалося знайти дві, на його думку, вельми важливі. У першій йшлося про повне руйнування будинку в найстарішому кварталі Праги та зникнення лиховісного старого на ім’я Йозеф Надек, який мешкав там відлюдьком, відколи всі себе пам’ятали. У другій — про страшний вибух в горах Трансильванії на схід від Ракуша і загибель усіх мешканців лиховісного замку Ференці, про пана якого селяни розповідали жахливі речі, а солдати додавали, що його невдовзі мали викликати на серйозний допит до Бухареста, якби цей випадок не урвав його життя, що тривало в цих краях, скільки пам’ятали місцеві. Віллетт дійшов висновку, що рука, яка писала ці мінускули, здатна була втримати і серйознішу зброю, і що, полишивши на нього Кервена, автор цидулки вирішив особисто розправитися з Орном та Гатчинсоном. Доктор намагався не замислюватися про те, яка доля їх зрештою спіткала.
Наступного ранку доктор Віллетт поквапився додому до Ворда, щоб разом з ним зустрітися з детективами. Аллена — чи Кервена, якщо вірити твердженням про реінкарнацію, — потрібно за всяку ціну знищити або ув’язнити, і в цьому він звірився панові Ворду, поки вони удвох чекали приїзду детективів. Цього разу вони сиділи на першому поверсі, бо горішні частини будинку почали поволі просякати специфічним нудотним запахом, який старші слуги пов’язували зі зниклим портретом Кервена.
О дев’ятій годині детективи стали на порозі та негайно перейшли до справи. На превеликий жаль, вони не знайшли португальця, Тоні Ґомеза, як того хотіли, не вдалося їм також знайти і найменшого сліду походження чи теперішнього місця перебування доктора Аллена; втім, вони змогли зібрати чимало особистих вражень людей та фактів стосовно мерзотного чужинця. Серед мешканців Потаксета Аллен залишив не найприємніші спогади і здавався їм до певної міри неприродною істотою, всі до одного вірили, що його густа руда борода фарбована або й зовсім накладна — звісно ж, віру в це неабияк підігрів той факт, що в його кімнаті у ненависній хатині знайшли таку саму накладну бороду і темні окуляри. В його голосі, наскільки пан Ворд міг посудити з єдиної телефонної бесіди, була дивна глибина і якась відстороненість, які важко було забути; його погляд здавався злим навіть крізь димчасті окуляри в роговій оправі. Один крамар якось бачив зразок його почерку і дуже здивувався тому, наскільки він дивний і кострубатий; він же підтвердив ідентичність цього почерку з деякими неважливими написаними олівцем нотатками, знайденими у його кімнаті. До цього додавалися ще випадки вампіризму, які трапилися минулого літа, і з чуток можна було сказати, що більшість вірили в те, що вампіром був радше Аллен, аніж Ворд. Це підтверджують і заяви представників офіційних органів, які навідували хатину після жахливого випадку з пограбуванням вантажівки. Вони не вважали доктора Аллена настільки вже моторошним, проте назвали його домінантною особою у тому моторошному тінистому котеджику. Там було надто темно, щоб його добре розгледіти, проте вони запевняли, що зможуть його впізнати, якщо побачать іще раз. Так, борода його була вельми дивна, а ще, здається, додавали вони, над скельцем, що закривало його праве око, виднівся якийсь невеличкий шрам. Коли детективи обшукали кімнату Аллена, вони не знайшли там нічого особливо цікавого, окрім тієї самої бороди та окулярів і ще кількох списаних олівцем аркушів паперу, незграбний почерк на яких повністю збігався зі старими рукописами Кервена і моторошними нещодавніми нотатками самого Ворда, знайденими серед жахіть пощезлих катакомб.
Коли доктор Віллетт і пан Ворд проаналізували цю інформацію, то відчули в ній подих якогось доглибинного, невловимого й підступного космічного жаху, — а тоді обоє здригнулися від незбагненної, шаленої думки, яка одночасно спала їм на гадку. Накладна борода і окуляри — кострубатий почерк Кервена — старий портрет і невеличкий шрам — зміни у зовнішності юнака, в якого зараз такий самий шрам — той глибокий, лункий голос по телефону — чи не про нього згадав пан Ворд, коли його син під час останньої бесіди зірвався на крик, забувши на мить про шепіт? Чи хто колись бачив Чарльза та Аллена разом? Так, бачили представники органів, але опісля? Хіба не тоді, коли зник Аллен, Чарльз раптом перестав боятися і назовсім переїхав до хатини? Кервен — Аллен — Ворд — в якого диявольського, страхітливого покруча зрослися два покоління і дві особи? Та дивовижна подібність Чарльза із чоловіком на портреті — як той дивився, постійно витріщався і стежив поглядом за хлопцем? Чому, зрештою, і Аллен, і Чарльз наслідували почерк Джозефа Кервена, навіть коли були на самоті та без нагляду? А їхня страхітлива робота — зниклі підземелля жахіть, які за одну ніч зістарили доктора, голодні почвари у мерзотних ямах, страхітлива формула, про наслідки прочитання якої годі було сказати, написане мінускулами повідомлення, яке Віллетт знайшов у себе в кишені, папери і листи, і вся та бесіда про могили, «солі» та відкриття — до чого це все вело? Нарешті пан Ворд наважився на страшну річ. Притлумивши у собі будь-які родинні почуття, він дав детективам аркуш, який належало показати всім потаксетським крамарям, які бачили зловісного доктора Аллена. То була фотографія його бідолашного сина, на якій він ретельно прималював чорнилом чималі окуляри та клинцювату бороду на кшталт тієї, яку знайшли в кімнаті Аллена.
Дві години вони з доктором прочекали в тому гнітючому будинку, де поволі накопичувалися страх та міазми, а порожня панель над каміном мовби й далі зловісно стежила, стежила, стежила… Тоді повернулися детективи. Так, видозмінена фотографія була практично точною подобою доктора Аллена. Пан Ворд зблід, а Віллетт витер носовичком лоба, на якому раптом виступили великі краплі поту. Аллен — Ворд — Кервен — усе це ставало надто моторошним для того, щоб сформулювати осмислену думку. Що ж таке хлопець прикликав із безодень і що воно із ним зробило? Що взагалі відбувалося — від початку й до кінця? Ким був цей Аллен, який хотів убити Чарльза як надто «норовливого», і чому той приречений стати його жертвою, у постскриптумі до листа написав, що тіло треба неодмінно розчинити у кислоті? Чому, знову ж, написана мінускулами цидулка, про автора якої ніхто не наважувався думати, вимагала вбити «Кервена» таким самим способом? Як відбулася підміна і коли настала її остання стадія? Того дня, коли доктор отримав дивного листа, Чарльз цілий ранок ходив знервований, а потім у його поведінці відбулася зміна. Він непомітно покинув дім і прослизнув повз чоловіків, яких найняли для його охорони. Тож усе трапилося тоді, коли він вийшов з дому. Але ж ні, хіба він не скрикнув від жаху, повернувшись до свого кабінету — власне, цієї кімнати? Що він тут побачив? Хоча ні — що знайшло його? Та його копія, яка швидко вбігла до будинку, перш ніж хтось устиг її запримітити, — чи ж не була то потойбічна тінь, жах, що накинувся на безпомічну людину, що взагалі не виходила з дому? Чи ж лакей не згадував про дивні звуки в тій кімнаті?
Віллетт гукнув лакея і тихцем щось у нього запитав. Очевидно, все було кепсько. Так, тоді було чути якісь звуки — крик, сипіння, хрипи, якийсь стукіт чи хрускіт, чи тупотіння — або й усе водночас. І панич Чарльз, коли вийшов із кімнати, не сказавши жодного слова, був уже не той, що раніше. Лакей здригнувся, говорячи це, і принюхався до важкого запаху, який принесло протягом із якогось відчиненого вікна на другому поверсі. Авжеж, у цьому будинку оселився жах, тільки що раціоналістичні детективи не змогли осягнути його масштабів. Проте навіть вони відчували неспокій, бо десь у підґрунті цієї справи чаїлися деталі, які їм геть не подобалися. Доктор Віллетт надовго поринув у тяжкі роздуми, і думки його були неприємні. Коли-не-коли з його вуст зривались якісь фрази, коли він подумки відновлював, жахливий, майже неосяжний ланцюжок страхітливих подій.
Тоді пан Ворд дав зрозуміти, що розмову закінчено, і всі, окрім нього самого та доктора, вийшли з кімнати. Був лише полудень, проте населений примарними таїнами маєток немов оповили тіні близької ночі. Віллетт серйозно переговорив із господарем дому і переконав його перекласти на нього більшу частину подальшого розслідування. Він передбачав, що там траплятимуться деякі неприємні моменти, і їх буде значно легше витерпіти другові, аніж кревному родичу. Як сімейний лікар, він потребував певної свободи дій, а передовсім — трохи тиші та спокою на самоті у порожній бібліотеці на другому поверсі, де старовинна панель над каміном, здавалося, перетворилася на осердя незримого жаху, дух якого зараз був навіть відчутніший, аніж коли Джозеф Кервен злісно позирав зі свого портрета.
Панові Ворду, геть ошелешеному такою навалою гротескних страхіть та неймовірних припущень, які сипались на нього зусібіч, залишалось хіба що погодитись; уже через півгодини доктор замкнувся у страшній кімнаті з панеллю, привезеною із завулку Олні. Пан Ворд дослухався, стоячи за дверима, проте час минав, а він чув лише шум і стукіт, мовби там переставляли меблі чи порпалися в шухлядах, нарешті пролунали скрип і тріск, наче хтось відчиняв щільно припасовані двері шафи. Одразу після цього почувся придушений крик, хрипкий звук, мовби хтось хапав ротом повітря, і гучний хряскіт, із яким ті дверцята зачинилися. Потім у дверях заскрипів ключ, у коридорі з’явився Віллетт, виснажений, блідий, і попросив чимшвидше принести дров для каміна, вмурованого в південну стіну кімнати. Піч, пояснив він, замала, а з електричної жарівні взагалі жодної користі. Переборовши бажання засипати доктора запитаннями, пан Ворд віддав відповідні накази, тож невдовзі слуга вже приніс кілька дебелих соснових поліняк, хоча й здригнувся, заходячи до кімнати, щоб покласти дрова у камін. Тим часом Віллетт пішов до лабораторії та приніс звідти ще якісь дрібниці, що позосталися від липневого переїзду. Вони лежали прикриті у кошику, тож пан Ворд так ніколи й не дізнався, що там було всередині.
Тоді доктор знову замкнувся в бібліотеці, де, судячи з клубів диму, які, вилітаючи з комина, пропливали повз вікна, розклав там чимале багаття. Далі було чути, як він шарудить газетами, потім знову пролунав дивний тріск і скрип, і щось бухнуло на підлогу зі звуком, який насторожив усіх по той бік дверей. А далі Віллетт двічі скрикнув, а його крики супроводжувалися жахливим свистом і шарудінням. Прибитий вітром до землі дим зробився чорним та їдким, так що у приміщенні стало нічим дихати, і всі мало не вчаділи у цих дивних кислотних клубах. У пана Ворда запаморочилося в голові, а всі слуги налякано збились докупи, спостерігаючи, як землею стелиться жахливий чорний дим. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж дим бодай трохи розвіявся, а з-поза замкнених дверей перестали долинати приглушене шкрябання, шум від пересування предметів та інші звуки, природу яких було складніше визначити. І, нарешті, захряснувши дверцята якоїсь шафи, на порозі з’явився Віллетт — смутний, блідий і геть виснажений, в руках він тримав обгорнутий тканиною кошик, який прихопив із горішньої лабораторії. Він навстіж відчинив вікно, і нараз у прокляту кімнату увірвався струмінь чистого, здорового повітря, в якому вчувався новий для цього дому запах дезінфектора. Панель так само висіла над каміном, проте в ній уже не відчувалося жодного відтінку зловісності, вона здавалася спокійною і статечною, ніби на ній ніколи й не було зображено Джозефа Кервена. Насувалася ніч, проте цього разу в тінях не чаїлося жаху — лише спокійний смуток. Доктор ніколи і нікому не розповів, що він там робив. Тільки сказав панові Ворду:
— Я не можу відповісти на жодне запитання, скажу тільки, що існують різні види магії. Я здійснив велике очищення, і тепер мешканці цього дому можуть спати спокійно.
Те, що «очищення» доктора Віллетта у певному сенсі було випробуванням не менш суворим, ніж його жахливі пригоди в пощезлому склепі, добре ілюструє принаймні той факт, що старий лікар, як тільки переступив поріг власного дому, одразу ж знесилено впав. Три дні він відпочивав, не виходячи з кімнати, хоча поміж слуг і ходив поголосок, що його чули в середу після опівночі що вхідні двері тихесенько відчинилися й зачинилися. Проте, на щастя, уява слуг вельми бідна, а то ці чутки могли знайти підтвердження у статті Вечірнього вісника за середу, яка наводиться нижче:
Десятимісячне затишшя після підлого акту вандалізму на ділянці Відена, що на Північному цвинтарі, перервалося сьогодні вранці, коли нічний сторож Роберт Гарт знову помітив грабіжника. На мить визирнувши із сторожки близько другої ночі, Гарт помітив неподалік вогник лампи чи кишенькового ліхтарика у північно-західному напрямку, а, відчинивши двері ширше, зауважив постать чоловіка із садовою лопатою в руках, яка чітко вимальовувалась у променях електричного світла. Щойно розпочавши переслідування, він побачив, що чоловік стрімголов кинувся до центрального входу, вибіг на вулицю і загубився в темряві, перш ніж сторож зміг до нього наблизитися, не кажучи вже про те, щоб упіймати злочинця.
Як і в минулорічному випадку з розкрадачами могил, заброда не встиг завдати жодної шкоди, коли його сполохали. На порожньому клаптику ділянки Вордів була перекопана земля, але навколо не було нічого, що бодай віддалено нагадувало б домовину, а жодну з уже наявних там могил не потривожили.
Гарт, який повідомив про злочинця тільки те, що то був невисокий чоловік із густою бородою, схиляється до думки, що у всіх трьох випадках діяли ті самі люди, але поліція з Другого відділку вважає інакше, посилаючись на цілком відмінний характер другого випадку, який вирізнявся жорстокістю, коли з-під землі витягли старовинну труну й розкололи могильний камінь.
Перший із випадків, коли, на думку загалу, зловмисникам завадили щось поховати, трапився у березні минулого року; цей злочин приписують бутлегерам, які намагалися облаштувати сховок. Можливо, — каже сержант Райлі, — що третій випадок схожий на перший. Офіцери Другого відділку збиваються з ніг, намагаючись упіймати банду негідників, відповідальну за ці неодноразові злочини.
Доктор Віллетт відпочивав цілий четвер, наче оклигуючи від якогось недавнього потрясіння або готуючись до потрясіння прийдешнього. Увечері він написав листа до пана Ворда; цього листа доставили наступного ж ранку, і після його прочитання ще напівсонний пан Ворд надовго впав у глибоку задуму. Від неділі пан Ворд не міг повернутися до роботи, не міг отямитися від шоку, викликаного усім почутим і побаченим, а тим паче від моторошного «очищення», проте лист лікаря навдивовижу його заспокоїв, незважаючи на похмурі натяки у ньому на відчай та збурення нових таємниць.
Барнз-стр., 10,
Провіденс, Р.А.,
12 квітня, 1928.
Любий Теодоре,
Мені здається, що я маю обмовитися тобі бодай словом, перш ніж вчинити те, що я намислив зробити завтра. Це покладе край усім тим жахіттям, крізь які ми з тобою пройшли (бо щось мені підказує, що нікому й ніколи більше не проникнути у те жахливе місце, про яке нам обом відомо), проте боюся, що твій розум це так і не заспокоїть, якщо я не поясню тобі, наскільки цього разу все буде остаточно.
Ти знаєш мене, ще відколи був хлоп’ям, тож, думаю, не станеш мені перечити, коли я скажу, що деякі речі краще зоставити нерозгаданими та недослідженими. Тобі краще облишити будь-які домисли з приводу справи Чарльза, і я, вважай, наказую тобі сказати його матері не більше від того, що вона вже й так підозрює. Коли я завтра подзвоню у твої двері, Чарльз уже втече. Саме це всі повинні знати і пам’ятати. Він був божевільним, і він утік. Ти можеш делікатно і поступово підвести свою дружину до думки про його божевілля, коли припиниш посилати їй листи, підписані його іменем. Наполегливо рекомендую тобі навідати її в Атлантик-Сіті, та й самому трохи відпочити. Хіба одному Богу відомо краще за мене, наскільки тобі зараз потрібен відпочинок. Сам я поїду на південь, щоби трохи заспокоїтися і відійти від усього.
Тож ні про що мене не запитуй, коли я завтра подзвоню у твої двері. Можливо, щось піде не так, але в такому разі я тобі скажу. Проте не думаю, що до цього дійде. Тобі більше ні про що не доведеться турбуватися, бо Чарльз буде у повній, цілковитій безпеці. Він вже у місці надійнішому, ніж ти можеш помислити. Можеш також не боятися Аллена, не перейматися, ким чи чим він є. Він — така сама частка минулого, як і портрет Кервена, і коли завтра я подзвоню у твої двері, ти зможеш бути певен, що цієї людини більше немає на світі. А істота, яка написала ті мінускули, ніколи не потривожить ні тебе, ні твоїх близьких.
Але ти маєш опиратися смутку і допомогти в цьому своїй дружині. Я мушу відверто зізнатися, що втеча Чарльза ніяк не означає, що він до вас повернеться. Його вразила вельми специфічна хвороба, що ви могли зрозуміти зі змін в його тілобудові та психіці, тому не сподівайтеся будь-коли знову його побачити. Можу втішити вас єдино тим, що — він ніколи не був бузувіром, не був навіть направду божевільним, був тільки допитливим, розумним та сповненим ентузіазму хлопцем, якого занапастила його любов до таємниць та минувшини. Він зіткнувся з тим, що не можна пізнавати смертному, сягнув у минуле так, як нікому не можна сягати, тому щось із тих часів прийшло сюди і полонило його.
А зараз я підходжу до справи, у якій прошу тебе вірити мені ще беззастережніше, ніж досі. Бо стосовно долі Чарльза не має бути жодних недомовок. Скажімо, десь через рік, якщо хочеш, ти зможеш підвести під цією справою гідну риску, бо хлопця більше не буде на світі. Постав надгробок на своїй ділянці Північного цвинтаря, на десять футів західніше від могили твого батька — так ти позначиш справжнє місце спочинку свого сина. Не бійся, що під цим каменем лежатиме якась химородь чи підкидень[146]. Прах, що покоїтиметься у тій могилі, — то твої плоть і кров, то справжній Чарльз Декстер Ворд, якого ти знав від народження, справжній Чарльз із оливковою родимкою на стегні, без чорної відьомської мітки на грудях чи шрама на лобі. То Чарльз, який ніколи не зробив нічого насправді злого і який поплатився життям за свою «норовливість».
Ось і все. Чарльз втече з лікарні, а через рік від сьогодні ти зможеш поставити надгробок. Ні про що мене завтра не розпитуй. Повір, що честь твого давнього роду зараз так само незаплямована, як і будь-коли в минулому.
З найглибшими співчуттями і закликом до стійкості, спокою і смирення, завжди
Щиро твій друг,
Марин Б. Віллетт.
Тож рано-вранці у п’ятницю, 13 квітня 1928 року[147], Марин Бікнелл Віллетт навідав Чарльза Декстера Ворда у приватному шпиталі доктора Вейта на острові Конанікут. Молодик, хоч і не намагався уникати відвідувача, був дуже пригнічений і не надто радо підтримував розмову, якої з усіх сил домагався Віллетт. Очевидно, джерелом певної напруги було те, що доктор знайшов підземелля, і те, що він у них пережив, тож обоє дещо знітилися, обмінявшись кількома формальними словами привітання. Тоді між ними зринула нова нотка напруги, бо Ворд, здається, угледів у застиглому, немов маска докторовому обличчі рішучість, якої раніше не було. Пацієнт злякався, добре усвідомлюючи, що з часів останнього візиту тихомирний сімейний лікар перетворився на жорсткого і невблаганного месника.
Коли доктор почав говорити, Ворд зблід як стіна.
— З’явилися нові факти, — сказав він, — і я мушу чесно сказати, що тепер моїм обов’язком є розплата.
— Знову копали і знайшли нових голодненьких тваринок? — пролунала іронічна відповідь. Було очевидно, що юнак до останнього вирішив зберігати бравадний тон.
— Ні, — повільно усміхнувся Віллетт, — цього разу копати не довелося. Тут дехто шукав доктора Аллена, а знайшов у хатині лише накладну бороду та окуляри.
— Пречудово, — прокоментував стривожений пацієнт, намагаючись надати своїм словам уїдливості, — я можу тільки сподіватися, що вони більше личили колишньому власникові, ніж ваші — вам!
— Вам би вони дужче личили, — пролунала спокійна, ніби заздалегідь продумана відповідь, — як вони вам, власне, і личили.
Коли Віллетт це сказав, здавалося, що на сонце набігла хмара, хоча тіні на підлозі й не змінилися. Тоді Ворд наважився на випад:
— І що ж у цій бороді так волає про помсту? Припускаєте, що її час від часу могли використовувати, щоб жити подвійним життям?
— Ні, — понуро промовив Віллетт, — ти знову помиляєшся. Якщо хтось хоче бути шельмою, то це не моє діло; за умови, звісно, що цей хтось узагалі має право на існування, чи якщо він не вбив того, хто прикликав його у цей світ.
Тепер Ворд скипів.
— Ну, паночку, то що ж ви знайшли і чого тепер хочете од мене?
Доктор витримав невелику паузу, перш ніж відповідати, мовби добирав слів для разючої відповіді.
— Я знайшов, — нарешті сказав він, — дещо у шафі за старою панеллю над каміном, там, де колись була картина, і я спалив це і поховав попіл там, де мала б бути могила Чарльза Декстера Ворда.
Шаленець хапнув ротом повітря і зірвався з крісла, на якому доти сидів:
— Чорти б тебе побрали, кому ти повів — і хто би повірив тепер, по двох місяцях, ще й когди я живий? Що ти маєш на мислі робити?
Віллетт, хоч сам і невисокий, був наче осяяний величчю правосуддя, жестом утихомирюючи свого пацієнта.
— Нікому я не казав. Це геть незвичайна справа, це безум з-поза часу і жах з-поза сфер, над яким не владні та перед якими безсилі поліція, юристи, суди чи психіатри. Дяка Богові, що доля вділила мені крихту уяви, тож, обмірковуючи цю справу, я не збився на манівці. Ти не обманеш мене, Джозефе Кервене, бо я знаю, що твоя проклята магія — це реальність!
— Я знаю, як ти наслав закляття, яке протривало крізь роки і пов’язало тебе з твоєю копією і нащадком, я знаю, як ти затяг його у минуле і змусив підняти тебе з такої ненависної тобі могили, знаю, як він переховував тебе у своїй лабораторії, поки ти вивчав сучасний світ, ночами блукаючи вампіром, як ти, зрештою, об’явився зі своєю бородою та окулярами, щоб ніхто не міг подивуватися вашій неймовірній схожості; я знаю, що ти вирішив зробити, коли він дізнався про твої страхітливі розграбування могил по всьому світу, і що ти планував робити далі; я знаю, як ти це зробив.
Ти зняв бороду й окуляри і так обвів вартових навколо пальця. Вони подумали, що то Чарльз зайшов до будинку, вони подумали, що то він вийшов після того, як ти задушив Чарльза і сховав тіло. Але ти не зважив на різницю у вашому розумовому розвитку. Ти був дурнем, Кервене, гадаючи, що буде досить лише візуальної схожості. Чому ти взагалі не подумав про вимову, про голос, про почерк? Сам бачиш, не вдалося сховати шило в мішку. Ти ж краще за мене знаєш, хто чи що написало того листа, але я все ж застережу тебе, що ті мінускули не писалися намарно. Існують почвари та химородини, яких треба нещадно позбуватися, і я щиро сподіваюся, що автор тих слів подбає про Орна і Гатчинсона. Одна із тих потвор якось порадила тобі не призивати нічого, що ти потім не зможеш відіслати назад. Якось із тобою вже розправились, можливо, так само, як зараз, і скидається на те, що твоя зла магія знову не піде тобі на добро. Кервене, загравати з Природою можна лише до певної межі, за якою кожен жах, який ти прикликав, повстане проти тебе.
Тут доктора урвав конвульсивний крик, який вихопився з горла істоти, що стояла перед ним. Загнаний у глухий кут1, беззбройний, добре усвідомлюючи, що будь-яке фізичне насилля неминуче приведе на допомогу докторові санітарів, Джозеф Кервен вирішив покликати на допомогу свого єдиного правічного союзника і почав виводити кабалістичні знаки обома вказівними пальцями, водночас промовляючи своїм глибоким, лунким голосом, більше не стримуваним удаваним шепотом, вступні слова страхітливої формули.
«PER ADONAI ELOIM, ADONAI JEHOVA, ADONAI SABAOTH, METRATON…»
Проте Віллетт був швидшим. Тіє ж миті, як собаки на подвір’ї шпиталю зайшлися гавкотом, і тієї ж миті, як із бухти налетів холодний вітер, доктор спокійно та виважено почав промовляти те, що він уже давно готувався проказати. Око за око, чари за чари — і нехай ця потвора дізнається, наскільки добре він вивчив уроки безодні! Отож Марин Бікнелл Віллетт твердим голосом почав проказувати другу формулу з пари, в якій перша прикликала того, хто написав уже згадувані мінускули, — таємниче замовляння, над яким було зображення «Хвоста Дракона», символу низхідного вузла:
«OGTHRODAI’F
GEB’L — EE’H
YOG — SOTHOTH
’NGAH’NGAI’Y
ZHRO!»
При першому ж вимовленому Віллеттом слові пацієнт, який проказував свою формулу, замовк. Неспроможний говорити, монстр почав ошаліло вимахувати руками, аж ось і вони заціпеніли. Коли пролунало страхітливе ім’я Йоґ-Сотота, почалися жахливі зміни. То було не просто розкладання, а радше перетворення чи повернення до початкового стану, і Віллетт заплющив очі, щоб, бува, не втратити свідомості, перш ніж зможе закінчити заклинання.
Але він не зомлів, а той чоловік, те породження нечестивих віків і заборонених таємниць назавжди залишило цей світ. Божевілля із позачасся розвіялося, справу Чарльза Декстера Ворда було закрито. Розплющивши очі, перш ніж вийти із тієї кімнати жахів, доктор Віллетт побачив саме те, що намалював собі в уяві. Як він і передбачив, кислота не знадобилася. Бо ж, як і проклята картина минулого року, Джозеф Кервен тепер лежав на підлозі тонким шаром дрібного синювато-сірого пилу.