Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Ібід

Цілком помилкове переконання, що саме Ібід є автором Житій, дуже часто побутує навіть серед людей, які претендують на ступінь у галузі культурології, тож його варто виправити. Широкому загалу слід знати, що за цю роботу відповідальний Див. Додаток[223]. З іншого боку, шедевром Ібіда стала видатна Див. Вище, яка раз і назавжди прояснила всі основні нюанси сентенцій греко-римських мислителів — до того ж, варто зауважити, з гідною подиву точністю, незважаючи на вельми пізній час написання тексту. Існують неправдиві дані — і то часто публіковані у сучасних книжках на кшталт монументальної праці фон Швайнкопфа[224] Geschichte der Ostrogothen in Italien[225] — про те, що Ібід був романізованим візіґотом[226] з племені Аталуфа, який оселився у Плацентії[227] близько 410 р. н. е. Не можна з такою ж певністю доводити протилежне; оскільки фон Швайнкопф, а після нього Літтлвіт і Бетенуар неспростовно довели, що цей ізольований від своїх сучасників діяч був чистокровним римлянином — принаймні, таким чистокровним, якого тільки могла породити та дегенеративна і занепадницька доба, — про якого сміливо можна сказати те, що Ґіббон[228] свого часу сказав про Боеція[229], що «він був останнім, кого Катон [230]чи Туллій[231] визнали б за свого співвітчизника». Він, як і Боецій, та й замалим не всі видатні люди тієї доби, походив із великого роду Анціїв[232], ретельно і не без задоволення проводячи свою генеалогію до всіх героїв Республіки. Його повне ім’я — довге і помпезне, за звичаєм того часу, який відмовився від тричленної простоти класичної римської номенклатури[233] — згідно з фон Швайнкопфом було Гай Анцій Маґнус Фуріус Каміл Емілій Корнелій Валерій Помпей Юлій Ібід; хоча Емілій заперечує наявність в імені Емілія, додаючи натомість Клавдія Децифуніана; Бетенуар же розходиться в поглядах із обома науковцями, наводячи його повне ім’я як Маґнус Фуріус Каміл Аврелій Антоній Флавій Анцій Петроній Валентин Егідій Ібід.

Цей видатний критик та біограф народився 486 року, невдовзі після того, як Хлодвіґ[234] ліквідував у Ґаллії римське право. За честь вважатися місцем його народження сперечаються Рим і Равенна, проте однозначно відомо, що риторики та філософії він навчався в Атенах — легковірні люди часто схильні перебільшувати утиски, яких це місто зазнавало від Феодосія[235]. У 512 році, в часи милостивого правління остроґота Теодоріха[236], він постає перед нами ще вчителем риторики в Римі, а вже 516 року заступає в каденцію консула разом із Помпілієм Нуманцієм Бомбастом Марцеліном Деодамнацієм[237]. Після смерті Теодоріха 526 року Ібід відійшов від публічного життя і почав укладати свій знаний твір (достеменний цицеронівський стиль якого є яскравим зразком класичного атавізму, на рівні, скажімо, з віршами Клавдія Клавдіана[238], який творив за століття перед Ібідом); втім, Теодат, племінник Теодоріха, невдовзі повернув його до придворної величі та призначив судовим ритором при своєму дворі.

Після узурпації Вітігеса[239] Ібід потрапив у немилість, на деякий час навіть опинившись у в’язниці; проте прихід візантійсько-римської армії під проводом Велізарія[240] посприяв швидкому поверненню йому свободи і почестей. Впродовж облоги Риму він хоробро бився на боці захисників міста, а після зняття облоги вирушив за орлами Велізарія[241] до Альби, Порту та Центумцелли[242]. Після облоги Мілану франками Ібіда обрали для супроводу освіченого єпископа Дація до Греції, тож іще 539 року він жив з ним у Коринфі. Близько 541 року він переїхав до Константинополя, де повсякчас насолоджувався імператорським фавором як з боку Юстиніана, так і з боку Юстина Другого[243]. Імператори Тиберій та Маврикій глибоко шанували його літа і чимало прислужилися його безсмертю — особливо Маврикій, якому подобалося вишукувати свій родовід у давньому Римі навіть незважаючи на те, що народився він у Аравії, в Каппадокії[244]. Саме Маврикій до 101-го року від народження поета подбав про те, щоб його праця стала настільним посібником у школах імперії, і, очевидно, саме це виявилося смертельним емоційним ударом для старого ритора, оскільки він мирно упокоївся у своєму домі біля церкви Святої Софії за шість днів до вересневих Календ, 587 р. н.е., на 102-му році свого життя.

Його останки, незважаючи на проблемне становище Італії, забрали для погребіння до Равенни; проте на околицях Классе[245] процесію перехопили, і над конфіскованими останками поглумився ломбардський герцог Сполетто, забравши його череп на подарунок королю Автарію[246] як заздоровну чару[247]. Череп Ібіда шанобливо переходив від батька до сина у ломбардській королівській лінії. Після захоплення Падуї Карлом Великим 774 року череп забрали у розбитого Дезидерія, так він потрапив до обозу франкського завойовника. Насправді, саме з цієї посудини папа Лев помазав цього героя-кочівника імператором Священної Римської імперії. Карл забрав череп Ібіда до своєї столиці в Екс, а невдовзі — подарував його своєму саксонському навчителю Алкуїну[248], а після смерті останнього 804 року череп перейшов до його родичів у Англії.

Вільгельм Завойовник, знайшовши череп у ніші абатства, куди його заховала набожна рідня Алкуїна (вірячи, що то череп святого, який своїми молитвами змусив ломбардців зникнути), віддав належні почесті його давності; навіть нещадні вояки Кромвеля[249], знищивши 1650 року абатство Баллілох, що в Ірландії (а туди її потаємно перевіз якийсь благочестивий папіст ще 1539 року, коли Генріх VII скасував права англійських монастирів), відмовились глумитися над такою шанованою реліквією.

Череп прибрав до рук рядовий Гопкінз, який знайшов благодать в азартних іграх, і невдовзі продав його за фунт Вірджинії[250] Стабзу, який знайшов благодать в Єгові. Стабз, виряджаючи свого сина Зоровавеля на пошуки кращої долі до Нової Англії 1661 року (бо йому здавалося, що атмосфера Реставрації[251] згубно впливає на богочестивого молодого йомена[252]), дав йому череп святого Ібіда — чи то, радше, брата Ібіда, бо ж він цурався всього, що було пов’язане з папізмом — як талісман. Ступивши на берег у Салемі, Зоровавель поклав череп на журнальний столик в ошатній хатині, яку він звів біля водонапірної вежі. Проте перші віяння Реставрації не минули для нього безслідно — пристрастившись до азартних ігор, він програв череп такому собі Епенету Декстеру, проїжджому громадянину Провіденса.

Череп зберігався у домі Декстера, у північній частині міста неподалік сучасного перехрестя вулиць Норт-Мейн та Олні, під час наскоку Конончета[253] 30 березня 1676 року у роки Війни Короля Філіпа[254]; проникливий сахем[255] збагнув, що це річ вельми цінна і шанована, тож на знак прихильності послав його у Коннектикут до табору Пекотів[256], з якими він саме вів перемови. Четвертого квітня вождь потрапив у полон до колоністів і невдовзі пішов на ешафот, але мандри многостраждальної голови Ібіда цим не завершились.

Пекоти, ослаблені попередньою війною, нічим не могли допомогти нарраґансеттам[257], які потрапили під удар наступними, а 1680 року голландський торговець хутром із Олбані, Петрус ван Шах, за скромну суму придбав знаменитий череп у двох ґульденів[258], він-бо збагнув його цінність за напівзатертим написом, виконаним ломбардським мінускулом[259] (слід пояснити, що у сімнадцятому столітті палеографія належала до сильних сторін новоанглійських торговців хутром).

На превеликий жаль, 1683 року французький купець Жан Ґреньє викрав реліквію у ван Шаха, впізнавши у своєму папістському захваті риси того, кого ще з пелюшок був привчений пошановувати як Сент Ібíда. Ґреньє, гнаний своїм побожним прагненням вирвати цей святий символ із рук протестанта, однієї ночі проломив сокирою голову ван Шаха і втік зі своїм трофеєм на північ. Утім, невдовзі його пограбував і замордував подорожній-метис Майкл Савард, який і забрав череп — хоча з огляду на свою малограмотність і не міг зрозуміти, наскільки він цінний, — щоб додати його до своєї колекції, яка складалася зі схожих, проте дещо новіших зразків.

Після смерті останнього у 1701 році його син П’єр, також метис, серед усього іншого продав череп емісарам Сак-Фоксів[260], і наступного разу його знайшли аж через кілька десятиліть біля тепе[261] вождя — знайшов його Шарль де Лянґляд, засновник факторії у Ґрін Бей, Вісконсин. Де Лянґляд поставився до цього священного предмета з належною шанобливістю і викупив його за солідну кількість скляних намистин; проте відтоді череп устиг пройти через безліч рук — його продали в поселення біля верхів’їв озера Віннебаґо, тоді племенам, що населяли узбережжя озера Мендота[262], аж ось нарешті, на початку дев’ятнадцятого сторіччя, він потрапив до рук Соломону Жуно, французу, який працював у факторії Мілуокі, що стоїть поміж річкою Меноміні та узбережжям озера Мічиган.

Пізніше череп купив Жак Кабош, ще один поселенець, який 1850 року програв його чи то в покер, чи то в шахи новоприбулому на ім’я Ганс Ціммерман, який до певного часу використовував його замість пивної гальби, аж поки, зачарований плюскітливим вмістом, не впустив його випадково зі столика на веранді на биту стежку перед своїм домом, де, закотившись у нору лугового собачки[263], після похмільного пробудження череп перейшов у категорію втрачених.

Отак не одне покоління освячений череп Гая Аніція Маґнуса Фуріуса Каміла Емілія Корнелія Валерія Помпея Юлія Ібіда, консула Риму, імператорського фаворита і святого Римської церкви, лежав, похований у землях міста, що невпинно розросталося. Спершу його вшановували своїми темними ритуалами ховрашки, які вбачали в ньому святиню, послану вишнім світом, проте цей культ невдовзі занепав, коли раса простих і невибагливих землекопів стала жертвою наступу войовничих арійців. Туди прийшли прокладачі колекторів та асенізатори, проте й вони оминули череп. Зводилися будинки — 2303 і ще більше, — аж поки однієї доленосної ночі трапилася воістину велична річ. Немов піна на поверхні традиційного для тих земель питва, Тендітна Природа здригнулась у надприродному екстазі, і те, що було низько — піднеслось, а що високо було — опустилося. І узріть! Прокинувшись, городяни Мілуокі в рожевому сяйві світанку побачили, як те, що було лукою — стало височиною! Широкі й далекосяжні були ті висоти. І підземний сховок, що був роками захований, нарешті вийшов на світло. І там, серед розламаного дорожнього покриття, лежав, вибілений і впокоєний, із лагідною святою і консульською гідністю, округлий череп Ібіда!