Розділ ІІ ПО КРАЮ БЕЗОДНІ


Двадцять днів, як пливли каравели

На могутніх хвилях і вітрах.

Двадцять днів, як компаснії стріли

Замість карт показували шлях.


Наспівуючи ці прадавні слова на мелодію «Зоряного Раю», Чеді Даан увірвалася до круглого залу. Побачивши Фай Родіс, яка схилилась над машиною для читання, вона зніяковіла.

— Входжу в мислення ЕРС, — пояснила Чеді, — сьогодні рівно двадцять днів, як ми загальмувались і нерухомо висимо в просторі!

— А вам не здається, — слова Фай Родіс супроводжувались її звичною усмішкою, — що «Зоряний Рай» не підходить для віршів ЕРС? Дейра Мір, яка недавно створила кантату, прихильниця похмурого червоно-оранжевого спектра мелодій. А я гадаю, що поети ЕРС — люди порядні, бо створювали в тих умовах добрі, людяні твори голубого спектра. Ви знаєте, що з тих часів я над усе шаную російську поезію! Вона видається мені найглибшою, наймужнішою і найлюдянішою серед поетичної спадщини всього тодішнього світу. Порядні люди завжди носили в собі смуток невлаштованого, інфернального життя, і мелодії їхніх пісень не повинні були бути мажорнішими від зеленого спектра.

— Але записи музики, що вціліли, — заперечила Чеді, — багаті навіть на жовті мелодійні лінії.

— Авжеж, проте не забувайте, Чеді, перевтілюючись у дівчину ЕРС, що в творчості того часу завше розділялися дві сторони — зовнішня і внутрішня. Внутрішню вміли виражати лише побічно, а зовнішня була маскою в жовтому, оранжевому й навіть інфрачервоному спектрі мелодій, її називали ще абстрактною, сказати б, надемоційною музикою.

— А маска слугувала вимогам суспільства чи влади?

— Часто, але не завжди. Як будь-яка маска, вона для художника насамперед прикривала розрив між пориваннями й життям, яке йому доводилося вести.

— Але тоді всі носили маски, — здивувалася Чеді Даан.

— Так і було. Тих, хто зрідка пробував жити без маски, вважали божевільними, святими чи так званими дурнями — тодішній термін для неагресивних людей з дефектним мисленням.

— І це доведено?

— Звісно, ні. Про внутрішнє життя людей тієї епохи мало відомо, і завжди можлива дисторсія уявлень, але, даруйте, я перебила вас.

— У вас значно більше знань з ЕРС і вибору, заспівайте мені. Таке, що вам особливо подобається.

Фай Родіс, зіпершись ліктями на стіл, обхопила пальцями тверде підборіддя. Кілька хвилин вона лишалася в цій позі, потім заспівала сильним високим голосом:


Ні, не докір, і не звістка

Ті освячені часи!

Врівноважилися близько —

Серця мого терези.


Чеді стримала подих захоплення.


Мить між світлом і тінню,

День між зимою й весною,

Вся підкоряюсь горінню

Пісні, що лине зі мною!


— У синьому спектрі? — запитала Чеді.

— Зеленому. Я взяла мелодію з «Байдужої Богині».

— «Мить між світлом і тінню…» — задумливо повторила рядок Чаді. — Чудова річ! Назавжди запам’яталась. І як пасує вона до нашого майбутнього шляху на межі між зоряними просторами Шакті і безоднею Тамаса!

— Мить між світлом і тінню — адже це наше «Темне Полум’я». Я не подумала про це, — сказала Родіс, — для мене звучав лише внутрішній зміст пісні, а він привів до теперішнього. Непоодинокий збіг при глибокому почутті! — І Фай Родіс знову замислилась, а Чеді Даан вислизнула в круговий коридор, де ледь не зіткнулася з астронавігаторами.

— Ходімо з нами, Чеді, — запросила Мента Кор, — ми біжимо потанцювати. Сьогодні добре працювали! Ми заклали останню кохлеарну програму, але всередині все кипить від напруги.

— Гаразд, я тільки покличу собі партнера, — відповіла Чеді, — Гріф Ріфта. — І вона підняла перед себе циферблат сигнального браслета.

Мента Кор прикрила його рукою.

— Не треба. Він зійшов на веранду. — Мента затнулася, опустивши очі. — Навіщо тривожити Ріфта? Мені здається, він розмірковує над глобальними проблемами.

— Саме тому й потрібно його відволікти. Очевидно, ви не знаєте, що він пережив. Гріф Ріфт утратив кохану жінку. Вона загинула, відкриваючи древній склад біологічної отрути, яку наші предки запасли у кількості достатній, щоб отруїти всю планету. Мудрість людей ЕРЗ врятувала всіх від жахливої катастрофи ціною лише одного життя. Але це життя було дорогоцінним для Ріфта.

Чеді Даан підійшла до дверцят ліфта, які послужливо відчинилися перед нею. «Верандою» називався простір між куполом навколо сфероїда пілотської кабіни, він використовувався як прогулянковий майданчик і гімнастичний зал. Там уже шалено й поривчасто ганяли Тізіса Хенако і Тор Лік.

Чеді Даан побачила Ріфта, який схилився на поручні галереї і втупився в сріблясте дзеркало басейну для гімнастики. Заповнений перетвореним ізотопом талію, неотруйним і нелетючим, він слугував для складних вправ в умовах нормального й підвищеного тяжіння.

Чеді повела інженера вниз. І похмурий повелитель зорельота мимохіть усміхнувся, дивлячись згори вниз на розрум’янене обличчя Чеді. Вони танцювали повільно й мовчки. Чеді відчула, як напружені рухи Гріф Ріфта стали вільнішими.

— Ще кілька днів, і вони, — Чеді кивнула на астронавігаторів, — одержать усі дані. Тоді візьметеся за справи ви, — Чеді зітхнула. — Кажуть, що нема нічого страшнішого, ніж входити в нуль-простір. Можливо…

— Я знайду для вас місце в пілотській кабіні. Там, за охолоджувачем індикатора швидкостей, є маленьке крісло. Треба ж соціологу подивитись на коріння Всесвіту, нещадного й убивчого для життя, яке пролітає в його чорних глибинах, нзмов чайка в нічному урагані.

— І все ж пролітає.

— Так, у цьому й полягає найбільша загадка життя і його безглуздість. Матерія, яка породжує в собі сили для розгадування себе, нагромаджує інформацію про саму себе. Змія, що вчепилась у свій хвіст!

— Ви говорите як древній чоловік, що жив вузько, мало і без радощів пізнання.

— Усі ми, як і тридцять тисяч літ тому, стаємо вузькими й малими, ледве зустрінемося віч-на-віч із нещадністю світу.

— Не вірю. Тепер ми значно більше розчинені в тисячах духовно близьких людей. Здається, що нічого не страшно, навіть загибелі, безслідного зникнення такої малої краплі, як я. Хоча… вибачте, я маю на увазі тільки себе.

— Я і не відчув вас учителькою другого циклу. Та чи знаєте ви, яке страшне слово «ніколи» і як важко з ним змиритися? Воно нестерпне, і я переконаний, що завше було так! Відтоді як людина стала пам’яттю воскрешати минуле й уявою заглядати в майбутнє.

— А світ побудований так, що «ніколи» повторюється кожної миті життя, мабуть, це єдине, що невідворотно повторюється.

Може, справжня людина тільки та, що знайшла в собі силу поєднати глибоке почуття і це нещадне «ніколи». Раніше, та й нині, багато хто старався розв’язати це протиріччя боротьбою з почуттям. Якщо попереду «ніколи», якщо любов, дружба — це всього лише процес, що має неминучий кінець, то клятви в коханні «навіки», дружбі «назавжди», за які так чіплялися наші предки, наївні й нереальні. Отже, чим більше холодності у стосунках, тим ліпше — це відповідає істинній структурі світу.

— Невже ви не бачите, наскільки це не відповідає людині? Адже в самій своїй основі вона влаштована як протест проти «ніколи», — відповів Гріф Ріфт.

— Я не думала про це, — зізналася Чеді.

— Тоді прийміть боротьбу емоцій проти миттєвості життя, нещадної безконечності всесвіту як природне, як одну з координат людини. Але якщо людина поєднала в собі глибину почуттів і «ніколи», не дивуйтесь її смутку!

Чеді Даан схвильовано подивилась на схилене до неї обличчя інженера й ніжно погладила його велику руку.

— Ходімо! — коротко сказав Ріфт і повів її на другу палубу, в свою простору каюту.

Інженер увімкнув сіре світло, яке використовувалося для розгляду кольорових співвідношень, і відсунув легку панель у стіні. Пластична голограма воскресила зовнішність тієї, котра зосталася колишньою тільки в пам’яті Гріф Ріфта.


Молода жінка в широкій білій сукні сиділа, склавши оголені руки на колінах і трохи піднявши обличчя, обрамлене серпоподібною рамкою ретельно зачесаного світлого волосся. Опуклий гладенький лоб, тонкі косі брови й веселі, лукаві очі гармоніювали із сміхотливим обрисом великого рота. Висока шия охоплювалася кількома рядами рожевих перлин, які опускалися на низько відкриті за модою недавніх літ груди. Легка юна радість ішла від усієї її фігури. В каюті зорельота немовби опинилася фея Весни невмирущих казок людства, щоб передати астронавтам те особливе передчуття щастя, яке властиве лише дуже молодим у розпалі весни, пройнятої всіма ароматами, сонячними відблисками й свіжим вітром Землі.


З цим відчуттям Чеді тихо вийшла з каюти, коли Гріф Ріфт погасив стереопластичний портрет і стояв у сірому світлі мовчазний і нерухомий. Чеді ж стримувала сльози і нервовий клубок у горлі, дивуючись, як сильно подіяло на неї побачення із загиблою коханою знаменитого інженера. «Соціолог Ери Рук, які Зустрілися, — говорила вона собі, — що ж сталося з тобою? Чи насправді ти стаєш жінкою ЕРС — нестримано жалісливою, чутливою до будь-якого страждання. Слід подумати, чи буде це корисним у важкі дні, коли доведеться поринути в життя Торманса?» Вона вже давно вирішила побувати на планеті в ролі звичайної тормансіанки, не гості, не вчительки, а просто учениці, Зуміти стати схожою, не вирізнятися, загубитися в людських натовпах, які бачили на знімках цефеян. Судити не іззовні, а зсередини — основна заповідь соціолога вищих форм суспільного устрою. Фай Родіс підтримує її проект, лише ставить умову, що остаточне рішення буде ухвалено на Тормансі…

Гріф Ріфт дотримав своєї обіцянки. Чеді забилась у глибину крісла. Всі місця в пілотській кабіні були зайняті. В центрі півкола пультів сидів Гріф Ріфт, трохи позаду й праворуч Дів Сімбел, схожий на кам’яну статую борця. Соль Саїн спрямував зіщулені очі на верхній ряд екранів. Вилиці його сухого обличчя різко виступали, а глибока зморшка оббігала підборіддя від однієї щоки до другої. Обидва астронавігатори, збайдужілим виглядом намагаючись показати, що вони зробили все, розташувалися за лівим кінцем пульта. Чеді Даан зі свого місця могла бачити в профіль Фай Родіс, яка сиділа в кріслі «для гостей» за два метри позаду інженера-анігілятора. Глава експедиції зовні здавалася цілком спокійною, проте це не могло ввести в оману чутливу Чеді, яка помітила її хвилювання.

«Теж уперше», — подумала Чеді, оглядаючись на щільно зачинені двері. Решта екіпажу, крім Ген Атала, перебувала в камері біозахисту у віданні Неї Холлі й Евізи Таяет. Ген Атал усамітнився в тісній каюті під самим куполом, вище пілотської кабіни, куди, як до полюса, сходилися лінії силових напруг, температурної деформації і рефлекторів кульових згушень мі-нус-поля. Палка уява Чеді Даан змалювала інженера броньового захисту прадавнім воїном, який ховався за щитом, готовим відбити несподівані удари ворога. По суті, так воно й було, лише замість руків’їв меча й кинджала пальці інженера тримали важелі набагато могутніших знарядь.

Тиша порушувалася трьома нотами акорду ОЕЗ. Гріф Ріфт повернувся до Соль Саїна і подав йому якийсь знак. Звуки ОЕЗ змовкли, тиша стала такою глибокою, що екрани кругового огляду, спалахнувши, здавалося, зашелестіли й задзвеніли купками яскравих зірок ліворуч, у напрямку галактичного центру. Сплутані нитки голчастих світил тяглися праворуч, уздовж зовнішнього рукава нашого всесвіту.

За другим знаком Гріф Ріфта Дів Сімбел повернув зореліт. Повільно зникли з попередніх екранів дико скуйовджена туманність газу, що світився, край хмари темної матерії, підсвічений щільним вогнем кульового скупчення, і довгі нитки розсіяного світла в Лебеді.. Чорнота космічної ночі насунулася впритул, відкидаючи в безмежну далину тьмяні вогники далеких зірок і галактик. Це означало, що ніс корабля повернувся до сузір’я Рисі й наближався до репагулюму — ніби перегородки, яка розділяла частину оберту світу й антисвіту, Шакті й Тамаса, вкладених один в одного.

Дів Сімбел розкрутив невелике червоне колесо, насаджене на конус, який стирчав з пульта. Зореліт здригнувся, легеньке прискорення втиснуло Чеді в глибину крісла. Нижні краї екранів замерехтіли, гасячи сліпучі зоряні вогні відблисками роботи нейтронної вирви. Гріф Ріфт чимось клацнув, пронизливий сигнал пронісся по всіх приміщеннях корабля, і блакитне полум’я, що спалахнуло на екранах, змусило стрепенутися Чеді й Фай Родіс. Обидві жінки інстинктивно прикрили руками очі, поки не звикли до переміни кольорів — блакитного й синього. що вихрились і стрімко обтікали купол зорельота. В пілотській кабіні стало темно, ніби вона поринула в озеро пітьми, накрите згори чашею швидких потоків світла.

Чотири гігантські круглі шкали спалахнули одна над другою на вертикальній переділці, яка розмежовувала два екрани, на вершині дуги пультів. Гріф Ріфт кивнув убік Дів Сімбела, й інженер-пілот квапливо повернув червоне колесо назад.

Чеді Даан радше вгадала, ніж відчула обертання сфероїда кабіни, циферблати замиготіли перебігом жовтогарячих вогнів, і їхні великі стрілки поповзли ліворуч, здригаючись і гойдаючись туди-сюди. Гріф Ріфт схилився над пультом, і його руки, освітлені лише полиском циферблатів, замелькали на клавішах приладів із швидкістю першокласного музиканта. Стрілки повільно вирівнювались, одна за одною припиняючи своє нерівне тремтіння, із правого боку на екрани почала наповзати темінь. Це не був нічний морок Землі, наповнений повітрям, запахами й звуками життя. І не морок космічного простору, чорнота якого завше передбачає неосяжну просторінь. На зореліт повзло щось таке, що не піддається почуттям і розуму, не наділене жодною із звичних для людини властивостей, що не піддається навіть абстрактному визначенню. Це була не речовина і не простір, не порожнеча і не хмара. Щось таке, у чому всі відчуття людини водночас тонули й опиралися, викликаючи глибокий жах. Чеді Даан вчепилась у крісло і зціпила зуби, охоплена первісним страхом. Чеді вся тремтіла. Вона затримала погляд на видовженому суворому обличчі Гріф Ріфта, який завмер над своїми приладами. Чотири циферблати над його головою тепер горіли тьмяним жовтим полум’ям. Чітко вирізнялися вістря стрілок — дві вгору, дві вниз, — які підповзали до вертикальної межі. Ледве стрілки торкнулися цієї межі, зореліт труснуло. На мить перед очима Чеді постало незабутнє грандіозне видовище — зоряні хмари, що палали кинджальними променями, смуги й кулі аж до вертикального стовпа із циферблатами, а ліворуч — стіна пітьми, яка заповнила все.

І раптом усе погасло. Відчуття провалля, падіння в безодню без опори і рятунку пригнітило потьмарену свідомість Чеді. Невимовно болісне відчуття внутрішнього нервового вибуху змусило її кричати надривно й безтямно. Насправді ж Чеді лише безгучно ворушила губами. Їй здавалося, що все її єство випаровується, неначе крапля води. Потім крижаний холод скував її в глибині тієї безодні, куди вона без кінця падала…

З відчуттям, що тіло неушкоджене, до Чеді повернулася свідомість. Струмені тонізуючої газової суміші тихо обвівали її вкрите потом обличчя. Повільно, боячись не пережити повторної непритомності, Чеді скосила очі на праві екрани. На них не виднілося нічого, крім каламутної й сірої порожнечі. Ліворуч, Де раніше сяяла світлоносна потужність мільйонів сонць центру Галактики, теж було сіре ніщо. Чеді очима зустрілася з Фай Родіс, яка мляво усміхнулась і, бачачи, що Чеді хоче щось сказати, приклала пальці до губів.

Гріф Ріфт, Дів Сімбел і Соль Саїн зсунули свої крісла. В трикутнику їхніх плечей і голів тепер світилася невисока, прозора, як кришталь, колона. Всередині її по ледве помітній спіралі текла схожа на ртуть рідина. Найменше уповільнення або прискорення її потоку викликало стрибок однієї із стрілок на великих циферблатах і короткий вимогливий гудок звідкись із підніжжя пульта. При цьому всі три голови здригались, напружуючись, і знову впадали в заціпеніння, ледве стрілки повертались на межу.

Пролунав особливо настирливий гудок, дві стрілки зсунулись одночасно. На правому екрані із сірої імли проступила пляма пітьми.

Чеді достатньо знала нові уявлення про будову всесвіту, щоб зрозуміти цю пляму тільки як виступ Тамаса. Вона знала, що гравітаційні поля в нашому всесвіті мають дуже різноманітну форму, найчастіше вони схожі на дзиги, вирви, сильно сплюснуті конуси, які ланцюгами тягнуться в напрямках анізотропії простору-часу. Тож не дивно, що антигравітаційні для нас поля антисвіту, тобто гравітація Тамаса, побудовані аналогічно і за цим хвилястим виступом приховані згущення антиматерії — чорні галактики й сонця-невидимки Тамаса.

Колись людям здавалось неймовірним, що в сусідніх галактиках, на зразок Туманності Андромеди, можуть опинитись населені світи. А ще раніше паморочилась голова від уявлення про жителів планет Арктура чи Альтаїра. Тепер людині вже мало свого всесвіту з його мільярдами галактик, і вона підкрадається до жахного мороку антисвіту, який перебуває зовсім близько. Але яку ж відвагу й жадобу пізнання треба набути людям, аби не лише безстрашно постати перед стіною жаху, а й прагнути проникнути крізь неї в те, що в звичайної людини, як у самої Чеді, навіть не має визначення! І вона мало не набралася сміливості вчити життя самого Гріф Ріфта! Ні, вона розмовляла з ним чемно, з дружнім розумінням і єдністю почуттів…

«Мить між світлом і тінню…» — озвалася в пам’яті пісня Родіс. Справді, мить. Вертикальна планка із циферблатом уособлює певну грань. Зісковзнути з неї, і… вона знає тепер, що буде в Тамасі. Можна опинитись і в нашому світі, світлому Шакті, проте він також убивчий, якщо вийти надто близько до зірки або в кульове скупчення. Так проносяться по гребеню хвилі, з тією різницею, що політ «Темного Полум’я» з тринадцятьма життями його екіпажу чекає вельми славна доля. Гріф Ріфт сказав їй про чайку, яка летить у нічному урагані — чи йому не знати! Для нього це не поетичне порівняння, а точний образ ЗПП. Ні, годі! Корені всесвіту надто страшні для неї, людини, яка виросла в турботливому суспільстві Землі. Цікаво, що відчула Фай Родіс, — ось вона, така ж нерухома, як ті троє довкола кришталевої колони, звела погляд на екрани, за якими сіра порожнеча і, певно, теж намагається уявити Тамас?

Чеді не вгадала думок Фай Родіс. Відчуття, пережиті нею, були болючіші, ніж у Чеді, тому що Родіс не непритомніла. Її сильне, чудово натреноване тіло опиралося переходу в нуль-простір майже так само, як у водіїв ЗПП. Швидко повернувшись до нормального стану, вона думала про кімнату в інституті Кін Руха, на сході Канади, де вона готувалась до експедиції.

Простора кімната зі стіною, заскленою величезними листами силіколу, виходила на долину широкої річки, що пролягала серед соснових лісів заповідника. Фай Родіс пригадалися найнезначніші деталі — від палевого відтінку суцільного килима до великих столів і диванів із штучного сіро-шовковистого дерева. Теплий затишок сприяв роботі. Особливо коли за прозорою стіною ген над річкою повзли низькі хмари й холодний дощ проносився за вітром. Тоді Фай Родіс вмощувалась на дивані, що стояв на протилежному боці кімнати біля читального апарату й стосів відновлених стародавніх фільмів, читала, думала і споглядала. Щасливий час для «всотування» інформації, щоб бути здатною до розуміння давніх історичних процесів і шляхів розвитку людства.

Одного разу їй потрапив до рук уривок фільму про війну. Гриб води і пари від ядерного вибуху стояв над океаном, сягаючи хмар, над пагорбами й пальмовими гаями крутого берега. Кілька кораблів були перевернуті й порозкидані. З берегового укріплення двоє людей спостерігали за тим, що відбувається. Немолоді й опасисті, вони були в однакових кашкетах із золотими символами — очевидно, командири.

їхні обличчя, освітлені загравою морської пожежі, поорані зморшками, з припухлими повіками стомлених очей виражали не переляк, а лише зосереджену увагу. Обидва мали виразні риси, масивні щелепи й однакову впевненість у благополучному закінченні титанічної битви…

Родіс пригадала, як тоді, дивлячись у чорну ніч за прозорою стіною, думала про океан мужності, що знадобилася людям Землі, аби вивести себе з дикого стану, а свою планету перетворити в світлий квітучий сад.

Дев’яносто мільярдів людей пройшли під косою часу, починаючи з хитких куренів на гілках дерев або вузьких щілин в урвищах скель, поки з перемогою розуму й знання, з наступом всепланетного комуністичного суспільства не скінчилася ніч нещасть, яка здавна супровождувала людство. Страхітлива ціна!

Проте зараз горда жінка була вражена і, якщо чесно зізнатися, налякана зіткненням з реальністю всесвіту, налякана не менше, ніж зазнавали страху її сестри, які колись жили на планеті. Страх перед реальністю, що веде до розриву з нею, до створення ілюзій і спотворення дійсності, завжди володів людиною, не загартованою з дитинства для боротьби із силами природи. Навіть тепер вона, дужа, спеціально натренована психічно, тремтить перед фундаментальними структурами реального світу… Проте тверді й невблаганні обличчя її соратників у боротьбі із силами антисвіту, перед якими не лише людина, а навіть ціла галактика — пилинка, що безслідно зникає у ворожій пітьмі Тамаса — античасу й антипростору…

Фай Родіс роздивлялася трьох безстрашних пілотів корабля, що сиділи перед нею, і запитувала себе: де межа і чи є вона? Після винаходу ЗПП настала Ера Рук, які Зустрілись, а що прийде їй на зміну в майбутньому? Ера з’єднання Шакті і Тамаса? Урівноваження коріння двополюсного весвіту? Та як уникнути замикання, безструктурності, анігіляції? Навіть невиразні здогади про це їй не під силу.

І нараз кришталева колона погасла, новий звук, наче акорд басової струни, відбився у підлозі кабіни. Фай Родіс інстинктивно зрозуміла, що «Темне Полум’я» досяг мети, а саме-точки виходу. Знову щось скоїлося з її тілом. Падіння чи зліт? Розтягування чи стиснення? Фай Родіс не могла збагнути. Зникли всі звичні почуття. Вона ніби плавала в невагомості, не відчуваючи ні холоду, ні тепла, ні долу, ні гори, ні світла, ні мороку. Втративши всі орієнтири, мозок відмовився будь-що сприймати. Однотонні тупі думки закрутилися по колу, наздоганяючи одна одну в нескінченній низці повторень. Вона не відчувала ні страху, ні радості, не розуміла свого стану, схожого на життя, яке вже народилось і ще нерозумне, як мільярди літ тому. Але незнане вдерлося в думки, що мчали по колу, розірвало їхній замкнений ланцюг. Свідомість знову розкрила свої обійми зовнішньому світові. Повернувшись із небуття… Ні, цей стан не можна було так називати. Родіс була, але не існувала, чи, точніше, існувала, а не була.

Вона побачила розкішний розсип зоряних вогнів. Лише пояси та кулі вогненної матерії тепер опустилися вниз по лівому боці екранів. Попереду, праворуч, у чорноті космосу зловісно світило сузір’я П’яти Червоних Сонць, а збоку — ще дві близькі бліді зірки.

Гріф Ріфт підвівся, провів долонями по обличчі, немов змиваючи із себе втому. Дів Сімбел маніпулював цифровими дисками на пульті. Зореліт кілька разів здригнувся, ніби звір, що заспокоювавсь, і завмер. Радість, невиразна й глибока, зігріла Фай Родіс. Так почувається людина, яка, блукаючи в згубному підземеллі, виходить до голубого неба, теплого сонця, живого запаху трав і лісу. Вона всім усміхалася: Гріф Ріфту, Чеді, обом астронавігаторам, які пробиралися вздовж пультів до ліфта в приміщенні обчислювальних машин. Перед овальними дверима звідкілясь з’явився Ген Атал. Він пересунув зелений важіль, і масивні двері відповзли праворуч. Інженер броньового захисту підійшов до Чеді одночасно з Гріф Ріфтом.

— Усе! — сказав Ріфт. — Тепер нехай астронавігатори мудрують. Скоро вони скажуть нам, як далеко ми відійшли від мети. Як ви гадаєте. Дів?

Інженер-пілот показав на тьмяне світило діаметром чотирп-н’ять сантиметрів, наполовину приховане рамкою екрана й раніше не помічене Фай Родіс.

— Якщо це сонце Торманса і воно за розміром подібне до нашого, то до нього може бути всього триста — чотириста мільйонів кілометрів. Це дрібниці.

— А якщо не воно? Яке-небудь з тієї п’ятірки? — запитав Соль Саїн.

— Тоді доведеться мандрувати довго… або знову входити в нуль-простір, проте вже без завчасу підготовленої на Землі сітки. Буде лихо, та я вірю і розрахункам Землі, і нашим астронавігаторам. Не вперше вони ведуть ЗПП, — спокійно сказав Дів Сімбел.

Чеді Даан обережно опустила ноги на тугу підлогу.

— Як почуваєтесь, Чеді? — турботливо спитав Гріф Ріфт. — Може, викликати Евізу? Все-таки ми ризикували, піддаючи вас такому випробуванню. Я покладався на ретельне тренування нашого екіпажу.

— І не помилились, — випросталася Чеді, з усіх сил стараючись подолати кволість у ногах і мерехтіння перед очима.

Троє водіїв зорельота схвально перезирнулися. Вона відповідає так, ніби непритомніти двічі за короткий проміжок часу для неї було звичною справою. Чеді завважила сміхотливу іскорку в темних очах Соль Саїна.

— Чому ви не турбуєтесь про Фай Родіс? Вона також уперше потрапила в нуль-простір.

— За Фай Родіс ніхто не тривожився, — Гріф Ріфт притишив голос, — вона не лише вела розкопки на дальніх планетах, але й пройшла всі десять ступенів інфернальності.

— Навіщо? — здивувалася Чеді Даан.

— Історики роблять усе, аби глибше зрозуміти відчуття людей далеко минулого.

Чеді порожевіла від напливу різних почуттів. Вдруге в тісному товаристві з тринадцяти чоловік вона недооцінила людину. Справді, не можна вважати себе соціологом до п’ятдесяти років. Добре, що машинна лінгвістика — сфера, в якій вона може покладатися на себе. Скільки ще сюрпризів принесе їй подальша робота з товаришами по експедиції? Вона попрямувала до своєї каюти, кинувши скоса погляд на Фай Родіс. Зіпершись на спинку крісла, та дивилася на недобре мерехтіння сузір’я Червоних Сонць. Чеді раптом пригадалася картина однієї з художніх виставок. Безрадісний ландшафт: пасма бурого каміння, ослизлі и покриті звивистими смугами брудно-коричневої рослинності — Довгих, схожих на водорості пачосів. Низьке захмарене небо піДпиралось, ніби колонами, рядами червоно-іржавих ажурних веж. На бантинах найближчих загадкових будівель висіли ті ж коричневі пасма, відхилені вбік стійким і рівномірним вітром. Попереду широким планом була зображена жінка в складному скафандрі. Верхня частина шолома, трохи піднята як забороло стародавніх рицарів, відкривала частину обличчя. За характерними обрисами лоба, перенісся, брів і очей Чеді тепер безпомилково впізнала Фай Родіс, хоча ніс, рот і підборіддя ховались у складному респіраторному пристрої. Так, безсумнівно, вона була там, на мокрих планетах інфрачервоних сонць! А отже, короткий, передостанній стрибок «Ноогена» відбувся за участю Фай Родіс. І вона мовчала, аби Чеді та її товариші, які не були в нуль-просторі, не почувалися перед нею зеленими новачками.

Чеді не знала ще багато чого. А втім, і сама Фай Родіс не підозрювала, що в цю саму мить серед гір Передкавказзя сидів біля велетенського телескопа автор картини, відомий астроном. Підбадьорюючи себе таблетками, що знімали сон, він чергував третю ніч. Перед ним блимали на екрані червоні цятки п’ятизо-ряного скупчення в сузір’ї Рисі, посилені в мільйон разів. Десь там, можливо, поблизу цього маленького червоного вогника вище скупчення, за тисячі літ шляху світлового променя, має виринути «Темне Полум’я». На ньому незабутня Фай Родіс, чиї багатоликі образи тепер зможе стерти з його пам’яті лише смерть…

Саме в цей час у сфероїді пілотської кабіни Фай Родіс і Гріф Ріфт теж дивилися на яскраво-червону зірку. Інженер-пілот правильно здогадався — тьмяне світило, що скидалося на екрані на маленький диск, було сонцем Торманса.

Вір Норін і Мента Кор уже визначили відстань — триста вісімдесят мільйонів кілометрів зореліт мав пройти на анаме-зонних моторах — звичайних космічних двигунах. Якби зореліт не був повністю загальмований, а йшов хоча б із так званою «швидкістю підходу» в 0,1 Л, то він міг би досягнути Торманса рівно через три з половиною години. Але розгін, а відтак гальмування «Темного Полум’я» вимагали ще близько тридцяти годин.

Переможно пролунали сигнали, які загнали людей в амортизаційні кабіни магнітних шахт.

«Темне Полум’я» стрибками понісся за новим курсом. Щг до появи ЗПП звичайні зорельоти, обладнані магнітними гаси телями інерції, одержали прізвисько «зоряних кенгуру» саме з.і цю здатність неймовірно швидкого набирання швидкості.

Дів Сімбел і Соль Саїн налаштували автомати керуванні корабля, щоб пройти набирання швидкості, політ і гальмуванні в єдиному циклі. Весь екіпаж, поринувши в гіпнотичний сон, яки;і пом’якшував незручності, не полишив амортизаційних кабін Ніхто на кораблі, крім тих, що вели дорожню зйомку і журна і роботів, не міг спостерігати, як червоне сонце виростало, змінюючи забарвлення на чимраз червоніший колір. Спочатку воно росло повільно, потому стало наближатись із загрозливою швидкістю, виливаючи на зореліт свою вогненну силу. Досягнувши в поперечнику близько двох метрів, воно виглядало не плоским диском, а кулею в мантії, яка широко розкинулась і світилася. Воно віддалилось так само швидко, тільки-но корабель пройшов анастерій, і зрівнялося за розмірами із Сонцем, яке було видно із Землі.

Зореліт завершив описувати точну криву. Його швидкість упала до визначеного мінімуму. В окремій маленькій кабіні, де дрімали Дів Сімбел і Вір Норін, запрацювали апарати пробудження, які розбудили б чергових на випадок будь-якої неполадки ОЕЗ. Невдовзі всі тринадцять чоловік зібралися в пілотському сфероїді, дивилися на планету, що наближалась. Друга від свого світила й набагато ближча до нього, ніж Земля до Сонця, вона теж мала лише один віддалений супутник екваторіального обертання. Астронавтам добре знайома чиста блакить рідної планети, яка ставала дедалі яскравішою і радіснішою в міру наближення до неї. Натомість Торманс виявився густо-синім, а там, де згущення хмарного покриву відбивали й менше розсіювали промені червоного сонця, — фіолетовим. В густоті забарвлення планети був відтінок непривітності. Більш нервові, ніж зорелітники, люди, можливо, побачили б у зовнішньому вигляді Торманса щось лиховісне.

Темно-синя куля висіла в чорному небі, а під нею, ледве помітний, плив попелястий диск супутника.

— Все-таки Торманс, мабуть, був третьою планетою, — голосно сказав Тор Лік. — Перша давно впала на своє світило, як то буде з нашим Меркурієм. Ця зірка старша… — Астрофізик замовк, дивлячись на приймальний екран передніх локаторів, прокреслений дугою пунктиру.

Гріф Ріфт кинувся до пульта, проте Олла Дез випередила його й увімкнула зв’язок. У другому віконці під локатором побігли короткі вертикальні стовпці, а перекладна машина стала виспівувати дві ноти — ре і соль, повторюючи їх без упину.

— Мова Кільця! — вигукнув Гріф Ріфт.

Олла Дез пересунула індекс перекладної машини. Зразу ж У віконці отвору побігли цифри: 02, 02, 02, 02… — галактичні позивні станцій Великого Кільця. Зореліт викликали!

Якісь надзвичайно чутливі локатори виявили наближення «Темного Полум’я» і тепер зверталися до нього мовою, спільною Для мільйонів планет Галактики і позагалактичних зоряних скупчень, об’єднаних у могутній союз Великого Кільця. Навіть галактика М-ЗІ, або Туманність Андромеди, тепер з допомогою зорельотів прямого променя приєднує колосальну потужність свого колективного розуму, свого Кільця, до нашого, і це лише сам початок нової ери ЕРЗ. Ця умовна мова, розшифрована сином Землі, незабутнім Кам Аматом, готувалася зазвучати в звичайних символах з планети Торманс!

Але тоді зовсім неправильні були земні уявлення про неї! Якщо тормансіани входять до Кільця, знають його мову і спілкуються з братами по розуму, то ніякої планети мук не існує. Це міф, помилка, зумовлена випадковим нерозумінням. Очевидно, мислення цефеян надто відрізнялося від мешканців сузір’я Дракона, які послали ЗПП у двадцять шосту сферу восьмого оберту, і це не могла перевірити станція Великого Кільця, яка передала повідомлення Землі!

Чеді Даан здалося, що в зорельоті повіяло підбадьорливим вітром далекої Землі. Замість того щоб стукати в двері негостинної, можливо, ворожої планети, вони приходять званими гостями, як рівні до рівних. Тормансіани усе зрозуміють, і марними видаються побоювання образити чи бути ображеними недовір’ям і страхом.

Товариші Чеді розділяли її радість. Тільки в гострому обличчі Олли Дез на мить промайнуло розчарування. Із неусвідомленого бажання наслідувати Фай Родіс Чеді Даан спершу подивилась на неї, впіймавши кинутий Гріф Ріфтом погляд веселого полегшення, майже торжества. Фай Родіс злегка відкинулась назад, щоб не відвертатись від екранів, і подала Гріф Ріфту руку таким жестом, що Чеді була в захопленні: вона ще ніколи не дивилася на голову експедиції як на жінку, особливо поруч із такими неперевершеними представницями своєї статі, як Олла Дез і Евіза Танет. А зараз у Родіс ніби злилися ніжність матері, доброта лікаря і радість усвідомлювати себе прекрасною.

Перебіг цифрових сигналів за склом приймача тривав визначене число хвилин. Потім надійшла низка інших знаків. Жорсткий, слабо модульований голос, яким говорили малогабаритні перекладні машини на кораблях, повільно вимовив: «Усім, усім, усім. Слухайте повідомлення…»

Чеді похолола й безпорадно оглянулась. Фай Родіс миттю нагнулась до приймача, а Гріф Ріфт стиснув у кулак руку, яка щойно тримала пальці тріумфуючої Родіс. «Слухайте повідомлення експедиції з планети», — машина ніби захлинулась, видавши кілька невиразних звуків, і вела далі, як і раніше, чітко, без інтонацій: «Ми встановили орієнтир галактичних координат і попередження на ненаселеному супутнику планети. Слухайте спочатку попередження: 02, 02, 02, 02, — слухайте попередження».

— О-ох, — зітхнув хтось із гіркотою розчарування, ледве машина на секунду замовкла.

«Застереження кисневого життя. Не робіть посадки. Планету заселяє гуманоїдна цивілізація великої щільності ІТВ (індекс технічної висоти) близько 36, що не входить у ВК. На прохання прийняти зореліт, надіслане їхньою мовою, категорично заперечили. Вони не хочуть відвідувачів. Не робіть посадки на планету». Машина зробила другу паузу, а у віконці поповзли значки її цифри, непотрібні для землян, які заздалегідь знали координати. Люди стояли в мовчанці, поки знову не повторилися звуки і цифри галактичних позивних.

— Усе зрозуміло! — Олла Дез вимкнула приймач.

— Так, — невесело сказав астронавігатор, — бомбова станція на супутнику. Справно працює третє століття. Молодці цефеяни!

— Взагалі, якби не вони… — почала Олла Дез.

— Нас би тут не було, — озвався Соль Саїн, сухо засміявшись від пережитого напруження.

Люди зарухались і заговорили, намагаючись приховати одне від одного своє розчарування.

— Прошу уваги, — припинив розмови Гріф Ріфт і звернувся до Фай Родіс: — Який план?

— Як і раніше, без змін, — відповіла вона, знову перетворившись на колишню, спокійну й несхитну Родіс.

— Чи треба спочатку наближатися до супутника, — спитав Гріф Ріфт, — тепер, коли повідомлення цефеян підтверджує його безлюдність?

— Треба. Ми з нашим досвідом можемо побачити те, що не могли зрозуміти і, отже, не помітити цефеяни. Можливо, на супутнику зосталися споруди колишньої цивілізації Торманса, яка лише згодом занепала. На планеті могла існувати ще давніша цивілізація, що вимерла або була знищена сучасними мешканцями Торманса, якщо вони прибульці…

Гріф Ріфт кивнув, мовчазно погоджуючись.

«Темне Полум’я» повільно наближався до супутника і, вирівнявши з ним свою орбіту, почав обліт позбавленої життя кулі діаметром близько шестисот кілометрів, як Мімас Сатурна. Потужні стереотелескопи обмацували сіру поверхню, місцями поорану глибокими тріщинами провалів і низьких гір. Стрічки відзнятих фільмів просто з апаратів тяглися на збільшення, достатнє, аби роздивитись окреме каміння. Перехресний обліт не дав ані найменшого доказу, що супутник колись населяли розумні істоти. Знайшли навіть бомбову станцію цефеян, яка затишно розташувалась у напівцирку, врізаному в круте урвище пухирчастої світлої лави. У це зручно захищене від метеоритів місце на Другому колі обльоту скинули бомбову станцію «Темного Полум’я», яка сповістила мовою Кільця, що ЗПП Землі прибув сюди із спеціальною місією і сідатиме на планету. Продовження роботи станції більше п’яти років з моменту скидання означає загибель зорельота, про що планета СТ 3388 + 04ЖФ (Земля) просила повідомити по Кільцю при найпершій можливості. — Не забути б вимкнути на зворотному шляху, — стурбовано сказав Дів Сімбел, — такі випадки траплялися на радощах, коли рятувалися з небезпечних планет.

— У нас є запобіжний пристрій, — запевнив Соль Саїн, — тут додатковий контур. Будемо віддалятися від Торманса і його супутника, станція завиватиме, поки не вимкнемо.

— Тоді все готово! Час іти на Торманс, — сказав, позіхнувши, інженер-пілот.

— Устигнемо відпочити. Фай Родіс попередила, щоб ми підходили до планети якомога повільніше, з денного боку, не користуючись локаторами і не сигналячи.

— Підкрадаємось, наче давні мисливці до звіра, — невдоволено всміхнувся Соль Саїн.

— Вам не подобається? — здивувався Дів Сімбел.

— У цьому є щось негідне — ховатися, скрадатися потайки!

— Фай Родіс говорила про необхідність не тривожити мешканців Торманса. Якщо вони вороже настроєні до гостей з космосу, то прихід «Темного Полум’я» викличе обурення, а нам доведеться один-два місяці обертатись на орбіті навколо планети, поки ми вивчимо мову й ознайомимось із звичаями. Якщо вони дізнаються про зореліт, що літає над їхньою планетою, то зараз ми навіть ре зможемо пояснити, нащо ми тут!

— Цефеяни ж пояснили!

— Певне, завчивши одну-дві фрази. І одержали відмову. А ми; не повинні її чути — надто далекий був шлях, і Торманс — наша мета, а не мимохідь помічена планета, — сказав Дів Сімбел.

— А чи не схоже це на нескромне підглядання з-за рогу? — не здавався Соль Саїн. — Методи, які годяться для древніх людей, а не для вищої форми суспільства… А ось і наш соціолог! Ви якої думки, Чеді? — Інженер-кібернетик переповів розмову.

Та замислилась, потому рішуче оголосила:

— Було б недостойно людей Землі й нашої ери з’явитися, підгледіти й тихо повернутись назад. Ніякої шкоди ми не завдали б, але це… зазирати до кімнати людини, коли вона нічого не підозрює… Ми пояснимо, коли спустимося на планету, і вони зрозуміють.

— А якщо не зрозуміють і не приймуть? — опирався Соль Саїн глузливо мружачись.

— Не знаю, як би я вирішила. Я згодна з Родіс.

— І я думаю так само, — сказав інженер-пілот. — Тим паче що ви обидва випускаєте з поля зору істотну деталь. З величезної висоти, на якій ми можемо вести стійкий орбітальний політ, побачимо тільки найзагальніші деталі життя планети. І зможемо ловити лише ті передачі, які призначені для всієї планети. Інакше кажучи, ми побачимо й почуємо тільки відкрите суспільне життя. Нам більше нічого й не потрібно для розуміння їхньої мови й норм поведінки.

— Правильно, Дів! Як це до мене зразу не дійшло? Що ви скажете, Соль?

Інженер-кібернетик розвів руками, погоджуючись.

— І ще одне, — провадив Дів Сімбел. — У них нема високих штучних супутників, і ми нічого не порушимо в системі їхнього зв’язку.

— А може, взагалі немає супутників, ні високих, ані низьких? — запитав Соль Саїн.

— Незабаром побачимо, — сказав Дів Сімбел.




Загрузка...