Година Бика

Розділ V У САДАХ ЦОАМ

Нея Холлі, яка переселилася під купол зорельота на місце Ген Атала, прокинулась від глухого виття приладів зовнішнього прослуховування. Вона збагнула, що «Темне Полум’я» перейшов на низьку орбіту, не вимикаючи захисного поля. На екрані внутрішнього ТВФ вона побачила водіїв зорельота, які жваво розмовляли з Фай Родіс.

Зниження «Темного Полум’я» повинно було розбурхати всю планету. Став можливим повторний напад саме в той час, коли земляни вимкнуть захисне поле. Фай Родіс, наполягаючи нз вимкненні поля, взяла гору. Вона переконала пілотів корабля в тому, що в олігархічній державі зворотний зв’язок неминуче слабкий. Поки звістка про те, що поле знято й можна повторити напад, проб’ється до верховного володаря, «Темне Полум’я» встигне спуститися.

Зореліт кружляв над планетою Ян-Ях, вибираючи місце посадки. Цей мис, що врізався в море, був надто малий для величезного, неповороткого ЗПП. Відкрили ще дві оглядові шахти, і земляни не могли відірватися від них, уперше розглядаючи планету на такій близькій відстані. «Темне Полум’ям робив останні витки на висоті близько 250 кілометрів. Трохи щільніша, ніж у Землі, атмосфера вже почала нагрівати корабель, що розтинав її. Переважав фіолетовий відтінок, великі озера серед гір мали майже чорний, із золотавим полиском, колір, а океани — густо-аметистовий. Там, де крізь неглибоку воду просвічували мілини, море похмуро зеленіло.

Земляни з сумом згадували радісний зелений відтінок Тібету, яким вони запам’ятали його востаннє з такої висоти.

Паралельні ребра розсічених невисоких гребенів, низки пірамід, які наче наповзали одна на одну, лабіринти суходолу,їа неозорих плоскогір’ях Ян-Ях здавалися світло-коричневими з фіолетовим відтінком. Місцями тонкий рослинний покрив накидав на зритий і неродючий ґрунт шоколадний серпанок. Колосальні виливи брижуватих темно-сірих лав позначали зону екваторіальних розломів. Довкруж цих похмурих зон гручт набув цеглянистого кольору, а чим далі від лавових гір, ставав жовтішим. Симетричні борозни піщаних дюн брижили пустельне узбережжя, і планета здавалася безлюдною.

Лише придивившись, земляни побачили, що вздовж великих річок та в низьких улоговинах, де ґрунт голубів від вологи випарів, чималі площі були розбиті на правильні квадрати. Відтак проступили дороги, зелені острови міст і величезні бурі плями підводних заростей на морських мілководдях. Хмари не дробилися пухнастими клубочками, пір’їстими смугами чи пошматованими сліпучо-білими полями, як на Землі. Тут воли громадилися лускатими, зернистими масами, скупчуючись н.;д морями хвостової і головної півкуль.

Зореліт струснула вібрація. Гріф Ріфт увімкнув охолоджувачі. Огорнутий сірою хмарою, корабель ринув униз. Екіпаж цього разу зустрів перевантаження гальмування не в магн;т-них камерах, а в амортизаційних кріслах і на канапах. І знову, несвідомо дотримуючись незримої грані, семеро вдягнених у металевий панцир зібралися на канапі окремо від решти зорс-літників.

Місце й час посадки «Темного Полум’я», як потім дізналися земляни, трималося в таємниці. Тому лише деякі мешканці планети Ян-Ях бачили, як громаддя корабля, раптово вихопившись із глибини неба, нависло над пустельним мисом. Гарячий стовп гальмівної енергії вдарив у пухкий ґрунт, здійнявши курний, димний смерч. Колона шалено крутилась і довго не піддавалася натиску морського вітру. Її гаряче дихання поширилося далеко по морю і суші, навстріч довгим, переповненим тормансіанами в однакових лілових шатах, вервечком машин, що, гуркочучи, поспішали сюди. Люди були озброєні — у кожного на грудях висіли коробки з короткими трубками, що стирчали вперед. Захоплені спечним диханням смерчу, машини зупинилися на безпечній відстані. Тормансіани вдивлялися в пилову завісу, намагаючись зрозуміти, що це — вдалий спуск чи катастрофа? Поступово крізь сірувато-коричневу імлу почав проступати темний купол зорельота, який стояв так рівно, неначе він спустився на раніше вимощений підмурівок. На подив тормансіан, навіть зарості високого чагарника навколо корабля виявилися непошкодженими. Довелося прорубати шлях, щоб пропустити призначені для прибульців машини з емблемою чотирьох змій.

Безпосередньо біля самого зорельота рослинність була знищена, і ґрунт розплавився, утворивши рівний кільцевий майданчик.

Зненацька основа зорельота потонула в срібній хмарі. На тормансіан повіяло холодом. За кілька хвилин ґрунт захолов. У кораблі відчинилися два круглі люки, що нагадували широко поставлені величезні очі. Опуклі поліровані поверхні їх загорілися зловісним відблиском червоного світила, промені якого пробилися крізь клуби пилу. Тормансіани в ліловому, що кільцем пробиралися через чагарник, зупинилися, оглядаючись на машини, які застряли позаду. Звідти по ланцюжку передали розпорядження ближче не підходити. Могутнє зітхання пролунало над мисом. Спіральний рух повітря закрутив листя, уламки обвугленого гілля і пилюку, підносячи їх високо до фіолетового небозводу. Вітер підхопив і відніс сміття в пустельне море. Не гаючись, над кільцеподібним виступом основи купола корабля розповзлися навсебіч товсті панцерні плити. Висунулася масивна труба діаметром понад людський зріст. На кінці її безшумно розгорнулося віяло з металевих балок, під яким опустилася на ґрунт прозора клітка підіймача. Затамувавши подих, жителі Торманса дивилися на цю блискучу, як кришталь, коробку.

Фай Родіс, ідучи попереду по трубчастій галереї, поглядом прощалася з членами екіпажу, які залишилися. Вишикувавшись у ряд і стараючись приховати тривогу, вони проводжали друзів усмішками й міцними потисками рук.

Біля важелів підіймача стояв Гріф Ріфт. Він затримав металевий лікоть Родіс, шепнувши з незвичною для нього м’якістю:

— Фай, пам’ятайте, я готовий усе взяги на себе! Я зітру їхнє місто з лиця планети і розрию його на глибину кілометра, щоб виручити вас!

Фай Родіс обняла командира за шию, притягла до себе й поцілувала.

— Ні, Гріф, ви ніколи не зробите цього!

У тому «ніколи» було стільки сили, що суворий зорелітник покірно схилив голову…

Перед жителями планети Ян-Ях з’явилася жінка в костюмі чорного кольору, схожому на ті, які були дозволені лише вищим вельможам міста Центру Мудрості. Металеві стойки на комірі тримали перед обличчям гості прозорий щиток. На плечах у такт ході здригалися змієподібні трубки й сліпуче блищали трикутні дзеркальця, немов священні символи влади. Поруч, виблискуючи воронованою накривкою, хутко дріботів дев’ятьма стовпцями-ніжками якийсь механізм, що невідступно супроводжував жінку Землі…

Один за одним виходили її супутники — три жінки й тфе чоловіків, кожен у супроводі такої ж механічної дев’ятиніжки.

Над усе господарів планети вразили ноги прибульців, оголені до колін. Вони блищали різноколірним металом, а на п’ятах виступали зубці на зразок коротких острогів. Метал блищав і в розрізах чоловічих сорочок, і в широких рукавах жіночих блуз. Жителі Ян-Ях із здивуванням помітили, що обличчя землян, гладенькі, вкриті рівною засмагою, по суті, нічим не відрізнялися од «білозоряних людей», як тормансіани називали себе. Вони зрозуміли, що метал на прибульцях — лише дуже тоненький одяг, який щільно облягає тіло.

Двоє статечних тормансіан зійшли з високого й довгого повоза, що вигнувся в заростях, неначе члениста комаха. Вони зупинилися перед Фай Родіс і рвучко вклонились.

Жінка Землі заговорила чистою мовою Ян-Ях. Але її голос, дзвінкий і високий, металевого тембру, зазвучав з циліндра на спині супроводжуючого механізму.

— Родичам, які розлучилися на двадцять століть, настав час знову зустрітися.

Тормансіани відгукнулися незграйним гомоном, перезираючись із виглядом надзвичайного подиву. Прикрашені емблемами змій сановники поспіхом наблизились і запросили гостей до великого екіпажу. Старший за віком вельможа дістав із нагрудної сумки аркуш жовтого паперу, списаний красивими знаками Ян-Ях. Схиливши голову, він почав вигукувати слова так, що його почули й люди в зорельоті, і тормансіани, котрі стояли віддалік за кущами. При перших же словах сановника тормансіани шанобливо витягнулись і як один схилили голови.

— Говорить великий і мудрий Чойо Чагас. Його слова до прибульців: «Ви явилися сюди, на планету щастя, легкого життя і легкої смерті. У великій доброті своїй народ Ян-Ях не відмовляє вам у гостинності. Поживіть з нами, повчіться і розкажіть про нашу мудрість, благополуччя і справедливий устрій життя в тих невідомих безоднях неба, звідки ви так несподівано прийшли!»

Оратор замовк. Земляни чекали продовження промови, але сановник сховав папір, випростався і змахнув рукою. Тормансіани відповіли голосним ревінням.

Фай Родіс оглянулась на супутників, і Чеді могла поручитися, що зелені очі на незворушному обличчі її керівниці сміялись, як у пустотливої школярки.

Двері в борту машини розчинились, і Родіс ступила на опущену підніжку. Робот-дев’ятиніжка, тобто вірний СДФ, рушив слідом. Старший сановник застережливо підняв руку. Миттю з-за його спини вихопився дебелий, одягнений у лілове чоловік з нашивкою у вигляді ока на лівому боці грудей. Фай Родіс уже піднялася в машину, а СДФ учепився передніми кінцівками за край підніжки, коли чоловік у ліловому енергійно штовхнув робота ногою просто в ковпак з воронованого металу. Застережливий крик Родіс, що обернулася надто пізно, завмер на її губах. Тормансіанин злетів у повітря і, описавши дугу, впав у гущавину колючого чагарника. Обличчя охоронників спотворились від люті. Вони ладні були кинутися до СДФ, спрямовуючи на нього розтруби нагрудних апаратів. Фай Родіс простягла руку над своїм роботом, опустила захисний щиток на обличчя, і вперше сильний голос жінки Землі пролунав на планеті Ян-Ях без передавального пристрою:

— Обережно! Це всього лише машина, яка служить валізою для речей, носієм, секретарем і сторожем. Машина зовсім нешкідлива, але влаштована так, що куля, випущена в робота, відлетить назад з тією ж силою, а удар може викликати поле відштовхування, як це щойно сталося. Допоможіть вашому слузі вибратися з кущів і дайте спокій нашим механічним слугам!

Тормансіанин, що впав у колючки, борсався там, завиваючи від люті. Охоронники й обидва сановники позадкували, і всі сім СДФ залізли в повіз.

Востаннє земляни окинули поглядом «Темне Полум’я». Затишна й надійна частина рідної планети самотньо стояла серед курної галявини на яскраво освітленій чужим світилом рівнині. Люди Землі знали: шестеро тих, що лишилися, пильно стежать за ними, але темінь у глибині люка й галереї здавалася непроникною.

Скорившись знаку сановника — «Змієносця», як назвала його Евіза, зорелітники опустилися на глибокі м’які сидіння, і машина, погойдуючись і підстрибуючи, помчала нерівною дорогою. Десь під підлогою гули двигуни. Здійнялася брунатна тонка курява, ховаючи купол «Темного Полум’я». Розтруби могутнього компресора здували куряву назад. Земляни оглянулися. Ті, що супроводжували, на чолі з двома «Змієносцями» сіли віддалік, не проявляючи ні приязні, ні ворожнечі, ні навіть простої цікавості. Однак Родіс помітила жадібну й обережну допитливість у поглядах, які вони кидали крадькома. Так могли б поводитись діти далекої минувшини Землі, яким під страхом покарання веліли не знайомитися з прибульцями і триматись осторонь їх. Висадка землян зберігалася в таємниці. Машина, що шалено мчала, спочатку не привертала уваги дедалі численніших пішоходів та людей у високих повозах, які розгойдувалися на ходу. Але чутки про гостей із Землі якимось чином розійшлися по місту Центру Мудрості. За чотири земні години, коли машина стала наближатися до столиці планети, обабіч широкої дороги вже товпилися люди, всі без винятку молоді, в робочому одязі одноманітного покрою, але різних кольорів. Позаду лишилося коричневе безмежжя суходолу. Темно-зелені густі гаї чергувалися з правильною геометрією оброблених полів, а довгі ряди низеньких осель — з масивними кубами, очевидно, заводських будівель.

Нарешті під колесами машини нестерпно засяяло дзеркально-скляне покриття вулиці, схоже на ті, які бачили зорелітники в телевізійних передачах. Замість того, щоб проїхати в місто, машини повернули на шлях, обсаджений високими деревами з темно-оливковою корою прямих стовбурів. Довге віття, що нагадувало опахала, було спрямоване до шляху й кулісоподібно перекривало сусідні дерева. Дорога йшла в тінь, мов у глибину сцени крізь нескінченні ряди декорацій. Несподівано дерева-куліси поступилися місцем потрійному ряду невисоких дерев, схожих на жовті конуси, перевернуті догори основою. Між ними в трикутних просвітах на тлі темно-бузкового неба виднілася всіяна розмаїтими квітами вершина горба, що височів над столицею. Глуха чотириметрова блакитна стіна обмежувала овальний простір, в якому клубочився, наче прагнув перехлюп-нутися через верх, густий гай стріблясто-зелених, схожих на ялини, дерев. Цей сад чи парк, за строкатим килимом галявини, видався прекрасним після бурих, коричневих і темно-шоколадних степів, що простяглися під густим бузковим небом впродовж трьохсот кілометрів шляху від зорельота до столиці.

— Що це за гай? — уперше порушила мовчанку Фай Родіс, звернувшись до старшого «Змієносця».

— Сади Цоам, — відповів той, злегка вклоняючись, — місце, де живе сам великий Чойо Чагас і його високі помічники — члени Ради Чотирьох.

— Хіба ми їдемо не в місто?

— Ні. В своїй безмежній доброті й мудрості великий дасть притулок вам у садах Цоам. Ви будете його гостями доти, поки не полишите планету Ян-Ях… Ось ми й приїхали. Далі дороги нема. — Старший сановник з несподіваною спритністю відчинив задні дверцята і ступив на скляну гладінь «майданчика перед ворітьми. Він підняв перед обличчям блискучий диск і зник у проході, що відчинився збоку. Другий «Змієносець», який весь час мовчав, жестом запросив землян вийти з машини.

Зорелітники зібралися перед ворітьми, розминаючись і по-правляючи трубки біофільтрів. Вір Норін і Чеді Даан відійшли назад, щоб охопити поглядом багатоповерхові споруди із внутрішніми виступами й позолоченими гребенями — стилізованою брамою садів Цоам.

— І тут змія! — вигуюнула Чеді. — Помітили? На грудях сановників, і на бортах машин, і тепер тут, на брамі палацу володарів.

— Нічого дивного, — сказав астронавігатор, — адже вони із Землі, де цей символ так часто зустрічався в стародавніх цивілізаціях. Змія недарма була вибрана атрибутом Сатани і влади. Вона наділена здатністю гіпнозу, проникає всюди й отруйна…

— Не уявляю, як вони позбавляються від пилу в таких витончених і складних архітектурних формах? — мовила, підходячи, Евіза Танет.

— Без людських рук тут не обійтись, але це небезпечна робота, — відповів Вір Норін.

— Отже, не цінуються ні руки, ні життя, — підсумувала Чеді, можливо, занадто поспішно.

її слова потонули в громовому ревінні, що пролунало з невеликої вежки в центрі надбрамного перекриття.

— Вітаю вас, чужинці. Заходьте, не бійтеся, бо тут ви під високим захистом Ради Чотирьох, найвищих обранців народу Ян-Ях, і особисто мене, їхнього глави…

Зненацька розчинилися величезні стулки воріт. Земляни усміхнулись: запевнення володаря Торманса були даремні — ніхто з них не відчував навіть тіні страху. Зорелітники пішли по пружних плитах, які гасили звуки кроків. Дорога описувала круті зигзаги, що нагадували знаки блискавки, які здавна застосовувались на Землі.

— Чи не занадто багато слів про безпеку? — запитала Чеді з ледве помітним відтінком нетерпіння.

— І поворотів, — додала Евіза.

Крізь гущавину дерев вимальовувались громіздкі лінії архітектури палацу, що важко розплився за килимом жовтих квітів, гострі, конічні суцвіття яких стирчали цупко, не коливаючись під вітром.

Височезні, в чотири людські зрости, двері здавалися вузькими. Темні панелі дверей були вкриті блискучими металевими пірамідками. Всі сім роботів СДФ раптом подалися вперед, уривчасто й тривожно видзвонюючи. Вони вишикувались перед дверима, перепиняючи шлях зорелітникам, але за кілька секунд замовкли і розступилися.

— Пірамідки на дверях під струмом, — відповів на запитальний погляд Фай Родіс Ген Атал.

— Так, але заряд уже вимкнули, — підтвердив Тор Лік, який тримався збоку і з видимою неприязню вивчав архітектуру садів Цоам.

Зненацька й безшумно розкрилася темна висока шпарина дверного проходу, і земляни вступили в колосально високу залу, різко розмежовану на дві частини. Передня, з підлогою з шестикутних дзеркальних плит, була на два метри нижча від задньої, застеленої грубим чорно-жовтим килимом. Промені високого світила проникали крізь червоно-золоті шибки, і від того горішня частина зали була пронизана якимось чарівним сяйвом. Там сиділи в знайомому порядку незмінні чотири постаті: одна попереду і в центрі, решта три — ліворуч і трохи позаду. В низькій частині зали панувало тьмяне світло, яке пробивалося зі стелі між гігантськими металевими, закріпленими на виступах зміями, які роззявляли ікласті пащеки над гостями із Землі. Дзеркальні плити відкидали невиразні мінливі тіні, посилаючи тривожну бентегу, яка оволодівала кожним, хто наважувався стати віч-на-віч з Радою Чотирьох.

Володарів Торманса, очевидно, вже сповістили про все, що стосувалося землян. Вони не виявили здивування, коли побачили кумедних дев’ятиніжок, які тупцяли біля ніг зорелітників, що виблискували металом. Підкоряючись знаку Фай Родіс, усі сім СДФ вишикувалися в ряд на тьмяній дзеркальній підлозі. Земляни спокійно піднялися по бокових сходах на підвищення і зупинились, мовчазні й суворі, не зводячи очей з володарів планети. Не кваплячись, Чойо Чагас підвівся навстріч Фай Родіс і подав руку. Те саме, але вже поспіхом зробили троє інших. Всього секунда знадобилася Родіс, щоб пригадати забуті на Землі давні форми привітання. Вона потиснула руку володареві, як робили тисячі літ назад її предки, засвідчуючи відсутність зброї й лихих намірів. А втім, навряд чи зброя була тут відсутня насправді. В кожному заглибленні стіни між сяючими вікнами ховалася ледве видима постать. Один, два, три… вісім нерухомих людей налічив Тор Лік. Їхні обличчя не виражали нічого, крім загрозливої готовності. Можна було не сумніватися, що за першим же знаком ці закам’янілі постаті перетворяться в бездумних виконавців будь-якого наказу. Так, будь-якого, це виразно відбивалося на тупих обличчях з масивними кістками черепа, які проступали під гладенькою смуглявою шкірою.

Евіза не втрималася від пустощів і кинула на вартових такі чарівні погляди, на які тільки була здатна. Не побачивши реакції, вона змінила тактику, і вираз її обличчя став улесливо-розчуленим. Це подіяло. У двох найближчих до неї сторожів по щоках розлився темний рум’янець.

Земляни сіли в крісла з розчепіреними у вигляді пазуристих лап ніжками. Зорелітники мовчазно розглядали хитромудрі візерунки килима, а навпроти, з нечемною пильністю вивчаючи гостей, також мовчки сиділи члени Ради Чотирьох. Мовчання ставало обтяжливим. Вір Норін і Фай Родіс, котрі бличже від інших сиділи до володарів, могли почути їхнє важке дихання — дихання людей, далеких від спорту, фізичної праці чи аскетичної стриманості.

Чойо Чагас переглянувся з худим і жилавим Гентло Ші, вже відомим землянам під скороченим іменем Ген Ші, який відав миром і спокоєм планети Торманс. Той витягнув шию і сказав, ледь шепелявлячи:

— Рада Чотирьох і сам великий Чойо Чагас хочуть знати ваші наміри й побажання.

Чеді уважно дивилася на володаря планети, не розуміючи, як може людина, напевно розумна, слухати примітивні лестощі, але обличчя Чойо Чагаса не виказувало ніяких почуттів.

— Рада Чотирьох знає всі наші бажання, — відповіла Фай Родіс, — нам нічого додати до того, що ми просили по ТВФ.

— Ну, а наміри? — улесливо запитав Ген Ші.

— Швидше розпочати вивчення планети Ян-Ях і її народу!

— Як ви збираєтеся це зробити? Чи усвідомлюєте непосильність завдання за такий короткий термін вивчити величезну планету?

— Все залежить від двох чинників, — спокійно відповіла Родіс, — від співробітництва ваших сховищ знання, пам’ятних машин, академії і бібліотек та від швидкості ваших засобів пересування по планеті. Безглуздим було б думати, що ми самі зможемо пізнати все те, що накопичено тисячоліттями праці ваших учених. Але ми в змозі відібрати істотне і вникнути в суть життя народу Ян-Ях, ознайомившись із його історією, літературою і мистецтвом. Багато що можемо записати пам’ятними машинами зорельота. Ми хочемо повезти на Землю якомога більше інформації.

— Хіба ви підтримуєте прямий зв’язок із зорельотом? — швидко запитав Зет Уг, недавній опонент Родіс по телебаченню.

— Авжеж. І ми розраховуємо показати вам дещо із записів пам’ятних машин зорельота. На жаль, наші СДФ не можуть розгорнути проекцію на великому екрані. Кожен робот розрахований на аудиторію не більше тисячі чоловік. Сім СДФ одночасно покажуть фільми семи тисячам глядачів.

З неприхованою тривогою Ген Ші підвівся.

— Думаю, що це не знадобиться!

— Чому?

— Народ Ян-Ях не підготовлений для таких видовищ.

— Не розумію, — з ледь помітним зніяковінням усміхнулася Родіс.

— Нічого дивного, — раптом сказав Чойо Чагас, який досі мовчав. Від звуку його голосу, різкого, владного й нетерпимого, решта членів Ради затремтіла і повернулася до володаря. — Тут багато що буде вам незрозумілим. А те, що ви повідомите нам, може бути неправильно витлумачено. Ось чому мій друг Ген Ші побоюється показу ваших фільмів.

— Але ж будь-яке непорозуміння може бути усунене лише пізнанням, отже, тим важливіше показати якомога більше, — заперечила Родіс.

Чойо Чагас ліниво підняв руку долонею до землян.

— Не будемо обговорювати те, що тільки-но прийшло на поріг розуміння. Я накажу інститутам, бібліотекам, сховищам мистецтва підготувати для вас зведення і фільми. У нас, певно, нема таких пам’ятних машин, про які ви говорите, але інформація, закодована в найдрібніші одиниці, проходить двома потоками — через слова і зображення. Все це ви одержите тут, не полишаючи садів Цоам. Зі швидкістю руху наших газових літаків… — Чойо Чагас затнувся, — майже тисячу кілометрів за земну годину, ви хутко дістанетесь будь-якого місця нашої планети.

Настала черга землян обмінятися здивованими поглядами: володар Торманса знав земні міри.

— Одначе, — вів далі Чойо Чагас, — вам слід сказати наперед, які місця ви плануєте відвідати. Наші літаки не скрізь можуть сідати, та й не всі райони планети Ян-Ях безпечні.

— Може, ми спочатку познайомимось із загальною планетографією Ян-Ях і потім визначимо план відвідувань? — запропонувала Родіс.

— Гаразд, — погодився Чойо Чагас, підводячись, і несподівано привітно сказав: — А тепер ходімо у відведені вам покої палацу.

І рушив попереду, ступаючи безшумно по м’яких килимах через боковий хід по коридору, стіни якого виблискували тьмяним металом.

— Невже ця маска завжди прикриватиме ваше обличчя? — Він легенько доторкнувся до прозорого щитка Фай Родіс.

— Не завжди, — усміхнулася жінка, — тільки-но я стану безпечною для вас і…

— Ми для вас, — володар з розумінням кивнув. — Тому я не запрошую пообідати з нами. Ось тут, — він обвів руками простору залу з великими вікнами, шибки яких були затемнені внизу, — ви можете почуватися в цілковитій безпеці. До завтра!

Фай Родіс вдячно вклонилась.

Земляни оглянули кімнати-двері в них були навпроти вікон, у стіні ліворуч. Потім вони знову зібралися в залі.

— Чудернацька архітектура, у нас так будують психолікарні, — сказала Евіза.

— Чому верховний володар так настирливо запевняє нас у безпеці? — запитала Тівіса.

— Виходить, її нема, — серйозно сказала Родіс. — Вибирайте-но кімнати і ми домовимось, хто куди поїде, щоб я могла висловити наші побажання Чойо Чагасу. — Помітивши здивування на обличчях своїх супутників, вона пояснила: — Я певна, що Чойо Чагас поквапиться побесідувати зі мною таємно. Вони думають, що я ваша володарка, а державці повинні говорити наодинці.

— Невже? — здивувалась Евіза.

— У давні часи на Землі це приносило незмірні біди. Але будемо поштивими гостями і підкоримося тому, до чого звикли наші господарі. Мені треба наперед знати ваші бажання і ваші поради, інакше як я відповідатиму володареві?

— Можливо, попервах Чеді підсумує свої спостереження при обльоті Торманса? — сказав Вір Норін. — Тоді й нам буде легше вибирати лінію поведінки.

— Не думаю, що я дізналася більше, ніж ви, — засоромилась Чеді. — Якщо Фай допоможе, спробую… Ми зіткнулись із суспільством своєрідним, аналогів якому не було в історії Землі чи некомуністичних цивілізаціях інших планет. Поки що незрозуміло, стало воно дальшим розвитком монополістичного державного капіталізму чи ж мурашиного псевдосоціалізму. Як ви знаєте, обидві ці форми змикалися в нашій земній історії подібним встановленням олігархічних диктатур. Спершу на Землі соціалізм наслідував капіталізм у його гонитві за матеріальною могутністю і масовою дешевою продукцією, іноді приносячи в жертву ідеологію, виховання, мистецтво. Деякі соціалістичні країни Азії намагалися створити в себе соціалістичну систему якомога швидше, жертвуючи всім, чим тільки можна було, а найгірше — непоправними людськими й природними ресурсами. Водночас у наймогутнішій капіталістичній країні ЕРС — Америці, — яка стала на шлях воєнного диктату, виникла необхідність сконцентрувати всі найважливіші галузі промисловості в руках держави, щоб запобігти флуктуації та опору підприємців. Це сталося без підготовки необхідного державного апарату. Саме в Америці з її антисоціалістичною політикою гангстерські банди пронизали всю промисловість, державний апарат, армію і поліцію, всюди несучи страх і корупцію. Почалася боротьба з політичним впливом бандитських об’єднань, який дедалі посилювався, почалися політичні терори, що зумовили збільшення таємної поліції, а в кінцевому підсумку захоплення влади олігархією гангстерського типу.

Мурашиний псевдосоціалізм створився в Китаї, що тільки-но став на шлях соціалістичного розвитку, після захоплення влади маленькою групою, яка з допомогою недовченої молоді розгромила державний апарат і висунула як абсолютно незаперечний авторитет «великого», «найвидатнішого», «сонцеподібного» вождя. В тому й іншому випадку кінцевим наслідком була нелюдська олігархія з багатоступеневою ієрархічною пірамідою. Добір на цій піраміді тривав за ознакою сліпої та бездумної відданості, яка підживлювалась дешевим підкупом. Монополістичний державний капіталізм неможливий без олігархії, бо при неминучому падінні продуктивних сил можна добре забезпечити лише привілейовану верхівку. Отже, посилювалась інфернальність. Незліченні злочини проти народу виправдовувалися інтересами народу, який на ділі розглядався як грубий матеріал історичного процесу. Для будь-якої олігархії важливо лише, щоб цього матеріалу було якомога більше, щоб завжди існувала неосвічена маса — опора єдиновладдя і війни. Між такими державами виникало безглузде змагання по зростанню народонаселення, яке потягло за собою божевільне марнотратство виробничих сил планети, що зруйнувало велику рівновагу біосфери, досягнуту мільйонами століть природної еволюції. А для «матеріалу» — народу — безглуздість життя дійшла краю, зумовивши наркоманію в усіх видах і байдужість до всього… Чеді помовчала й закінчила:

— Я гадаю, що на Тормансі ми зустріли олігархічне суспільство, яке виникло з державного капіталізму, тому що є тут рештки релігії і справа виховання має низький рівень. Капіталізм зацікавлений у технічній освіті й підтримує проповідь релігійної моралі. Мурашиний псевдосоціалізм, навпаки, старанно викорінює релігію, не зацікавлений у високому рівні освіти, а лише в тому мінімумі, який необхідний, щоб маси слухняно сприймали «великі» ідеї володарів — для цього люди не повинні розуміти, де закон, а де беззаконня, не передбачали наслідків своїх вчинків і повністю втрачали індивідуальність, стаючи частками налагодженої машини гноблення й свавілля.

— А як же мораль? — запитала Тівіса.

— Мораль залежно від обставин диктується згори. Крім моралі релігійної і звичайного права, що виникло із суспільного досвіду, є духовні підвалини, які сягають корінням тисячі століть соціального життя дикого рівня розвитку, в цивілізованої людини приховані в підсвідомості й надсвідомості. Якщо в тривалому гнобленні й розкладу моралі утрачено й цей досвід, тоді нічого від людини не лишається. Тому в індивідуальностях не може бути нічого постійного, крім відсутності ініціативи та ще, може, страху перед вищестоящими. Різноманітні страхи, що пронизують таке суспільство, аналогічні марновірним страхам, які виникали в ізольованих залишках архаїчних культур, де острах перед богами змушував захищати себе щонайскладнішими ритуальними обрядами замість свідомої відповідальності за свої вчинки.

— Але ж це юрба! — сказала Евіза.

— Звісно, юрба. Придушення індивідуальності зводить людей в людський натовп, як було в Темні Віки Землі, коли християнська церква фактично виконала завдання Сатани, розлютивши і зробивши вбивцями безліч людей… На жаль, головна релігійна книга найтехнічнішої і наймогутнішої з минулих цивілізацій — білої, була Біблія, наповнена злом, зрадою, племінною ворожнечею і безконечними вбивствами… Для іншої великої цивілізації минулого — жовтої — вчення Конфуція породило мовчазну покірність обставинам життя… Але ви змушуєте мене відхилятися від економіки в психологію. Закінчую. На Тормансі існує класове капіталістичне суспільство, олігархія, яка панує над двома основними класами, однаково пригнобленими: класом освічених, які за необхідністю живуть довше, інакше невигідно їх учити, і класом неосвічених, які помирають у двадцять п’ять років.

— І ви, Родіс, згодні з твердженнями Чеді? — запитав Вір Норін.

— Мені вони видаються цілком імовірними, тільки не зовсім зрозуміла грань між держкапіталізмом і мурашиним псев-досоціалізмом. Можливо, суспільство Торманса виникло з другого?

— Можливо, — погодився Чеді. — Якщо вони визнають науку лише як засіб захоплення й утвердження влади, а мораль — як спосіб змусити одноманітно мислити величезні маси людей, але й самі тоді, бувши неосвіченими й аморальними, перебувають під пресом страху й підозр. Для цього суспільного ладу типові дві фази: примусити плодитися й розножуватись, як кроликів, поки планета ще не освоєна, впроваджуючи священний обов’язок розмноження через релігійну мораль. Друга фаза — поспішне знищення одвічних духовних підвалин, коли тіснота перенаселення викликала необхідність абсолютної покори незліченних людських мас. У цьому багатомільярдному морі людства Торманса стерлась індивідуальність, потонули видатні люди науки й мистецтва. І виникла потреба впровадити обов’язок і повинність ранньої смерті.

— Я гадаю, Чеді має рацію, — сказала Фай Родіс, — і її висновок про ненауковість управління правильний. Те й друге: і швидке розмноження, і знищення незліченних мас людей відбувалося стихійно, без мети і смислу, так, що навіть уся ця дивовижна жорстокість була даремною. Заперечуючи соціальну науку, правителі Торманса не дослідили, чи приріст населення дає збільшення числа обдарованих людей, чи, навпаки, зменшує це число. Чи стає окрема людина щасливішою і здоровішою, а чи зростає горе й нещастя — апріорно можна сказати, що за такого жорстокого ладу горе посилювалось. Напевно, нічого навіть віддалено схожого на нашу Академію Горя і Радості тут не могло бути. А ресурси планети виснажувались…

— Скажіть нам, Родіс, — попросила Евіза, — невже і в нас на Землі колись було щось подібне? Я вивчала історію, але недостатньо, і цей важкий перехідний період історії людства — Ери Роз’єднаного Світу — уявляю погано. В чому його суть?

— У цей період почали формуватися держкапіталістичні формації з тенденцією поширитися по всій планеті. Саме в фазі державного капіталізму виявилася вся нелюдськість такої системи. Ледве усунулась конкуренція, як одразу ж Еідпала необхідність у поліпшенні й здешевленні продуктів виробництва. Важко уявити, що діялося в Америці після встановлення цієї форми! В країні, розбещеній достатком речей! Олігархія володарює лише заради своїх привілеїв. Сутність цієї форми в нерівності розподілу, не обумовленого ні власністю на засоби виробництва, ні кількістю і якістю праці. Водночас найголовнішим стає приватне питання особистого успіху, задля якого люди готові на все, не турбуючись про суспільство й майбутнє. Все продається, справа лише в ціні.

Псевдосоціалізм, засвоївши від державного капіталізму демагогію і марні обіцянки, змикається з ним у захопленні влади групою обраних та придушенні, точніше, навіть фізичному знищенні інакомислячих, у войовничому націоналізмі, в терористичному беззаконні, яке неминуче призводить до фашизму. Як відомо, без закону нема культури, навіть цивілізації. В умовах псевдосоціалізму велике протиріччя особистості й суспільства не може бути розв’язане. Щораз тугіше скручується пружина складності взаємної кооперації окремих елементів у вищому організмі й вищому суспільстві — чим вища організація, тим сильнішою стає влада суспільства над індивідом. І якщо боротьба за владу ведеться найменш корисними членами суспільства, то це і є зворотний бік організації.

Чим складніше суспільство, тим міцніша в ньому повинна бути дисципліна, але дисципліна свідома, а отже, необхідні дедалі більший і більший розвиток особи, її багатогранність. Однак за відсутності самообмеження порушується внутрішня гармонія між індивідом і зовнішнім світом, коли він виходить за рамки відповідності своїм можливостям і, намагаючись досягти вищого, набуває комплексу неповноцінності й зривається в бузувірство та святенництво. Ось чому навіть у нас таке складне виховання й освіта, адже воно триває практично все життя. Ось чому обмежено «я так хочу» і замінено на «так необхідно».

— Хто ж був першим на цьому шляху? Невже знову Росія? — зацікавилася Евіза.

— Знову Росія — перша країна соціалізму. Саме вона пішла великим шляхом по лезу бритви між капіталізмом, що гангстеризувався, псевдосоціалізмом і всіма їх різновидами. Росіяни вирішили, що краще бути біднішими, зате створити суспільство з більшою турботою про людей і з більшою справедливістю, викоренити умови й саме поняття капіталістичного успіху, викоренити будь-яких володарів, великих і малих, у політиці, науці, мистецтві. Ось ключ, який привів наших предків до Ери Світового Возз’єднання. Його ми не виявили на Тормансі, тому що тут через дві тисячі літ після ЕСВ ще існує інферно, олігархія, яка створила витончену систему гноблення. Для боротьби з цією системою треба виховати людей високого психофізіологічного загартування і, як і ми, безневинних у своїй могутності. І насамперед навчити їх боротись із всепроникною «обраністю» — системою протиставлення володарів і натовпу, всезнаючих учених і темних неуків, зірок і безталанних, еліти й нижчого робітничого класу. В цій системі корінь фашизму й розбещення людей Торманса…

Семеро землян сиділи на широкій канапі багряно-червоного кольору. Крізь високе вікно з якоїсь товстої пластмаси рожевого відтінку виднілися дерева саду, пронизані промінням світила Торманса. На відміну від земного Сонця воно не описувало дуги по небу, а опускалося повільно й величаво майже по прямовисній лінії. Його проміння крізь рожеві вікна здавалося бузковим. Бронзові обличчя зорелітників набули похмурого зеленуватого відтінку.

— Отже, вирішено, — сказав Вір Норін, чий СДФ виконував обов’язки секретаря і кодував результати наради для передачі на «Темне Полум’я».

— Вирішено, — підтвердила Родіс, — ви залишаєтесь у столиці серед учених та інженерів. Тор Лік і Тівіса перетнуть планету від полюса до полюса, побувають у заповідниках і на морських станціях, Евіза — в медичних інститутах, Чеді й Ген вивчатимуть суспільне життя, а я займусь історією. Зараз треба зв’язатися з кораблем, а потім — спати. Наші господарі рано лягають і рано встають.

Справді, ледве погасли останні промені заходу і під високою стелею автоматично ввімкнулось освітлення, як настала цілковита тиша. Інколи можна було помітити в сутінках саду тіні вартових, котрі повільно походжали, і знову все застигало, як у мертвій воді казкового озера.

Евізі стало душно, вона підійшла до вікна й почала морочитись із засувкою. Широка рама розчинилася, прохолодне повітря саду чужої планети, що пахло по-особливому, повіяло в кімнату, і в ту ж мить гидотно завила труба. З усіх боків побігли люди, світячи ліхтарями й загрозливо піднімаючи чорні розтруби своєї зброї.

Вір Новір одним стрибком опинився біля приголомшеної Евізи і зачинив вікно. Виття припинилось. Норін жестами намагався заспокоїти вартових, що з’юрмилися під вікном. Ліхтарі погасли, охоронники розійшлись, і земляни дали волю своїм почуттям, кепкуючи з обуреної Евізи.

— Я певен, що нас слухають і бачать весь час, — сказав Тор Лік.

— Добре, що мова Землі абсолютно незрозуміла Тормансу! — вигукнула Евіза. — У них немає ще наших текстів достатньої довжини.

— Я гадаю, її легко розшифрують, — заперечила Чеді, — багато схожих слів і понять. По суті справи, це одна з мов п’ятого періоду ЕРС, що змінилася за двадцять два століття.

— Хоч би як там було, наші розмови поки що незрозумілі і зайве не потурбують володарів Ян-Ях, — сказала Фай Родіс. — Слід інколи екрануватися з допомогою СДФ, щоб не показувати їм інтимні сторони нашого життя. Скажімо, зараз, коли ми говоритимемо із зорельотом.

Чорно-синій СДФ Родіс вийшов до центра кімнати. Під його ковпаком загув дальній проектор ТВФ, кімната потонула в темряві. Зорелітники посідали щільніше на канапі. З протилежного боку спалахнуло зелене світло й зазвучали мелодійні звуки пісні про гілку верби над гірською річкою. Невиразні контури людей, які швидко рухалися, нараз намітились різко й об’ємно, ніби ті, що лишилися в кораблі, перенеслися сюди, в сади Цоам, і сіли поруч у цій високій кімнаті палацу.

Економлячи енергію батарей СДФ, сила яких могла знадобитися на важливіші справи, кожен стисло переказав свої враження першого дня на Тормансі. Рекорд стислості побив Тор Лік, котрий говорив останнім: «Багато пилу, слів про велич, щастя і безпеку. Поряд з цим страх і охоронні пристрої, призначені не для безпеки, а для того, щоб зробити володарів Торманса недоступними. Обличчя людей смутні, навіть птахи — і ті не співають».

Коли погасло стереозображення і зв’язок із зорельотом перервався, Родіс казала:

— Не знаю, як вас, а мене запобіжна сироватка й біофільтри хилять на сон.

Сонливість замість звичайної жаги діяльності відчували всі. Евіза вважала це нормальним явищем і попередила, що зорелітники будуть млявими ще днів три-чотири.

На ранок, ледве семеро землян устигли поснідати, як з’явився сановник у вугільно-чорному вбранні з вишитими на ньому голубувато-срібними зміями. Він запросив Фай Родіс на побачення з «самим великим Чойо Чагасом». Решті членів експедиції він запропонував прогулянку по садах Цоам, поки не настане час іти в центральне «Коло Відомостей», куди передадуть інформацію «за наказом великого Чойо Чагаса».

Фай Родіс, пославши рукою товаришам поцілунок, вийшла у супроводі мовчазного охоронця в ліловому. Шанобливо киваючи, він показував дорогу. Біля одного із виходів, прикритих важким килимом, він завмер, розпростерши руки й зігнувшись навпіл. Фай Родіс сама відкинула килим, і враз розчинилися масивні двері, що, як і всі двері на Тормансі, поверталися на завісах, а не всувалися в стіну, мов у будинках землян. Фай Родіс опинилась у кімнаті з темно-зеленими драпіруваннями і різьбленими меблями чорного дерева, яку земляни вже бачили із зорельота по секретному каналу телепередач.

Чойо Чагас стояв, злегка торкаючись пальцем кришталевої мінливої кулі на чорній підставці. Зблизька «великий» був мало схожим на свої зображення на екрані. Чагас лукаво й підбадьорливо всміхнувся, рукою запрошуючи її сідати, і Родіс усміхнулась у відповідь, зручно вмощуючись у широкому кріслі.

Чойо Чагас сів ближче, довірливо нахилився вперед і склав руки, немов приготувавшись терпляче слухати свою гостю.

— Тепер ми можемо говорити наодинці, як і належить вершителям доль. Навіть, якщо зореліт лише піщинка порівняно з нашою планетою, психологічна відповідальність і повнота влади одна й та ж.

Фай Родіс хотіла заперечити — подібна формула стосовно неї не тільки неправильна, а й морально образлива для людини Землі, проте стрималась. Було б смішно й марно навчати закоренілого олігарха основ земної комуністичної етики.

— Які норми людського спілкування у вас, на Землі, — вів далі Чойо Чагас, — в яких випадках ви говорите правду?

— Завжди!

— Це неможливо. Істинної, незаперечної правди нема!

— Є її наближення до ідеалу, тим ближче, чим вищий рівень суспільної свідомості людини.

— До чого тут вона?

— Коли більшість людей усвідомлює, що будь-яке явище двостороннє, що правда має двоє облич і залежить від життя, яке змінюється….

— Отже, нема абсолютної правди?

— Гонитва за абсолютним — одна з найтяжчих помилок людини. Це породжує однобокість, тобто напівправду, а вона гірша, ніж просто брехня, — вона ошукує менше число людей і не страшна для людини тямущої.

— І ви завжди тримаєтесь цього правила? Неухильно?

— Неухильно! — твердо відповіла Родіс і тут же подумки знітилася, згадавши інсценівку, розіграну на зорельоті.

— Тоді скажіть правду: нащо ви прибули сюди, на планету Ян-Ях?

— Повторюю попереднє пояснення. Наші вчені вважають вас нащадками землян п’ятого періоду древньої епохи, яку називають на Землі ЕРС — Ерою Роз’єднаного Світу. Ми припускаємо, що ви наші прямі родичі. Та хіба це не очевидно, досить подивитися на нас з вами?

— Народ Ян-Ях іншої думки, — чітко сказав Чойо Чагас, — але припустимо, що сказане вами — правда. Що ж далі?

— Далі ми б хотіли спілкуватися. Обмінятися досвідом, вивчити уроки помилок, зарадити скруті, можливо, навіть, злитися в одну сім’ю.

— Он воно що! Злитися в одну сім’ю! Так вирішили ви, земляни, за нас! Злитися в одну сім’ю! Підкорити народ Ян-Ях. Такі ваші таємні наміри!

Фай Родіс випросталась і завмерла, дивлячись у вічі Чойо Чагаса. Її зелені очі потемніли. Якась незнайома сила скувала волю голови Ради Чотирьох. Він поборов скороминуще відчуття гніву і вів далі.

— Хай наші побоювання перебільшені, але ж ви не запитали нас, прибувши сюди. Чи треба мені називати всі причини, за якими наша планета відмовляє всім і будь-яким прибульцям із чужих світів?

— А особливо із світу таких схожих на вас людей, — підказала Родіс думку, не висловлену Чагасом.

Той ковзнув по жінці підозрілим поглядом вузьких очей: «Відьма, чи що?» — і ствердно кивнув головою.

— Я не можу повірити, що люди Ян-Ях відмовилися б заглянути в океан безмежних знань, відкритий їм завдяки нашій планеті й Великому Кільцю!

— Я не знаю, що це таке.

— Тим більше! — Родіс здивовано глянула на Чойо Чагаса, нахилилася ближче. — Хіба для вас не головне — примноження краси, знань, гармонії і в людині, і в суспільстві?

— Це ваша правда! А наша — це обмеження знань, бо вони відкривають людині страхітливу прірву космосу, на краю якої вона усвідомлює свою нікчемність, втрачає віру в себе. Руйнується цінність простих і прекрасних проявів життя. Щастя людини бути задоволеною тими умовами, в яких вона народжена й перебуватиме завжди, бо вихід із них — це смерть, ніщо, іскра, що згасла на вітрі. І ми створили тут щастя не для того, щоб його зруйнували прибульці, нехай навіть ті, які претендують на кровну спорідненість із нами!

— Щастя молюска, що сховався в мушлю і ось-ось має бути роздушений неминучим збігом обставин, який— раніше називали на Землі, та й тепер називають у вас долею.

— У нас усе передбачено!

— Без знання? А недавні катастрофічні наслідки перенаселення? Вся ваша планета вкрита кладовищами — десятки мільярдів жертв невігластва й затятості, — гірко мовила Фай Родіс. — Звичайна розплата за цивілізацію, позбавлену мудрості. Допустити сліпе переповнення екологічної ніші,[2] як для будь-якого виду тварин?! Сумний і ганебний кінець для гомо сапієнс — людини мудрої.

— Он як? Вам відома історія Ян-Ях? Звідки? — підозріливо примружився Чойо Чагас.

— Лише уривок з повідомлення чужого зорельота, який спостерігав вашу планету двісті вісімдесят років тому. Йому відмовили в посадці ваші попередники, котрі також уявили, ніби вони тримають у своїх руках долю планети. — Фай Родіс сказала це глузливо й різко, розуміючи, що лише так можна пробити шкаралупу самовпевненої величі цієї людини.

Чойо Чагас схопився і зміряв Родіс з голови до ніг таким поглядом, від якого у підвладних йому людей підкошувались ноги й відбирало мову. Жінка Землі підвелася, спроквола й незворушно розглядаючи володаря, як щось цікаве, що підлягає вивченню. Люди Землі здавна навчилися тонко відчувати психологічну атмосферу, яка оточує кожну людину, і з неї судити про її думки й почуття.

— Знищення тих, хто не згоден — прийом давній і застарілий, — сказала вона, читаючи думки володаря. — Не лише за посланців інших світів, провісників космічного братерства розуму, але й за людей свого народу кінець кінцем доведеться відповідати.

— Яким чином? — стримуючи лють, запитав Чойо Чагас.

— Якщо дослідники запровадять на планеті шкідливу жорстокість і навмисну дезинформацію, перешкоди для шляхів пізнання, що веде до невігластва населення, тоді вони можуть апелювати до арбітражу Великого Кільця.

— І що ж тоді?

— Ми лікуємо хвороби не тільки окремих людей, а й цілих суспільств. І особливу увагу надаємо профілактиці соціальних нещасть. Мабуть, слід було б це зробити на планеті Ян-Ях кілька століть тому…

— Ви з’явилися з повчаннями, коли ми вже самі виплуталися з дуже тяжкого становища, — заспокоюючись, сказав голова Ради Чотирьох.

— Ви знаєте, що земляни колись не могли подолати гігантський простір. Та ми й не підозрювали, що наші предки із Землі змогли подолати таку неймовірну відстань. Якби не дослідники із Цефея… А втім, навіщо ми даремно гаємо час. Спробуйте відкинути роль всесильного володаря. Допоможіть нам пізнати вас. А результат визначить ваші подальші рішення.

— А ваші?

— Я не можу вирішувати сама нічиїх доль — навіть тих, хто довірився мені. Ось чому я не володар у вашому розумінні.

— Візьму до відома, — сказав Чойо Чагас, який знову став люб’язним і запропонував Родіс сісти. — Чи обдумали ви план ознайомлення з нашою планетою?

Фай Родіс виклала свої міркування. Чойо Чагас слухав уважно і, на подив Родіс, не висловив ніяких заперечень. Він стояв, поглядаючи на кришталеву кулю і нібито замислившись. Родіс замовкла, і він, не відводячи очей від кулі, дав згоду на всі поїздки своїх гостей.

— За однієї лише умови, — раптом повернувся він до Фай Родіс, — якщо ви тим часом залишитесь гостею садів Цоам!

— Як заложниця? — напівжартома-напівсерйозно запитала Родіс.

— Ні, що ви! Просто я першим повинен дізнатися про свою «прабатьківщину», — іронічно відповів він.

— Невже ви нічого не знаєте про неї?

Чойо Чагас ледь помітно здригнувся й ухилився від мудрих зелених очей.

— Зрозуміло! Ми з Білих Зірок, як визначено нашими вченими. А ви зовсім інші. Ви не бачите себе збоку й не розумієте, наскільки ви відмінні від нас. Насамперед у вас нечувана швидкість рухів, думок, яка поєднується з упевненістю й очевидним внутрішнім спокоєм. Все це може неабияк розлютити.

— Це погано. Ви демонструєте неповноцінність, глибоко зачаєну у вашій душі, праматір будь-якої жорстокості. Коли приходять до влади люди з таким комплексом, вони замість прикладу доблесті й служіння людині починають сіяти навколо себе озлоблення і приниження, і воно розходиться як кола по воді.

— Пусте! Це вам лише здається, людям з чужою нам психологією.

Фай Родіс підвелася так швидко, що Чойо Чагас зіщулився від несподіванки, як хижий звір. Але вона тільки доторкнулася до кришталевої кулі, яка зацікавила її своїми особливими переливами барв.

— Ці ворожильні кулі для аутогіпнозу вміли робити на Землі лише в Японії п’ять тисячоліть тому. Стародавні майстри вирізьблювали їх з прозорих природних кристалів кварцу. Головна оптична вісь кристала орієнтована по осі кулі. Для ворожіння потрібні дві кулі, одну ставлять віссю вертикально, другу — горизонтально, як ваш Тор… ваша планета. Де ж друга куля?

— Лишилась у предків на Білих Зорях.

— Можливо, — байдуже згодилася Родіс, ніби втративши інтерес до дальшої розмови.

Уперше в житті голова Ради Чотирьох відчув незвичайну бентегу. Він опустив голову. Кілька хвилин обоє мовчали.

— Я познайомлю вас із моєю дружиною, — несподівано сказав Чойо Чагас і безшумно зник за складками зеленої тканини. Фай Родіс лишилася стояти, не відводячи погляду від кулі й ледь усміхаючись своїм. думкам. Нараз вона простягла руку до пояса й витягла маленьку металеву трубку. Приклала її до підставки ворожильної кулі, і в ній опинилася крихітна порошина чорного дерева, цілком достатня для аналізу.

Фай Родіс не здогадувалася, що удостоїлась нечуваної почесті. Особисте життя членів Ради Чотирьох завжди було прихованим. Вважалося, що ці надлюди взагалі не опускаються до таких житейських справ, як одруження, зате можуть взяти в коханки будь-яку жінку планети Ян-Ях. Насправді Еолодарі брали дружин і коханок лише з вузького кола найвідданіших їм людей.

Чойо Чагас увійшов безшумно й несподівано. Очевидно, це було його звичкою. Він кинув швидкий погляд навсебіч і лише потім подивився на нерухому гостю.

— Вони на місці, — тихо сказала Родіс, — тільки…

— Що — тільки? — нетерпляче вигукнув Чойо Чагас, хутко перетнув кімнату й відіп’яв складчасте драпірування, яке нічим не відрізнялося від оббивки стін. У ніші за нею стояв чоловік і широко розкритими очима дивився на свого володаря. Чойо Чагас гнівно закричав, проте вартовий не зрушив з місця. Чойо Чагас кинувся в інший бік. Родіс жестом зупинила його.

— Другий теж у такому ж стані!

— Це ваші жарти? — у нестямі запитав владика.

— Я остерігалася зустріти нерозуміння, як учора з вікном, — вибачливо призналася Родіс.

— І ви можете це зробити з кожним? Навіть зі мною?

— Ні. Ви входите до тієї п’ятої частини всіх людей, яка не піддається гіпнозу. Спочатку треба зламати вашу підсвідомість. А втім, ви це знаєте… У вас зібрана і тренована воля, могутній розум. Ви підкоряєте собі людей не тільки впливом слави, влади, відповідної обстановки. Хоча й цими способами користуєтесь чудово. Ваша приймальна зала: ви вгорі, в осяянні, а внизу, в сутінках, — усі інші, нікчемні прислужники.

— Хіба погано придумано? — запитав Чойо Чагас з ноткою зверхності.

— Ці речі здавна відомі на Землі. І значно величніші!

— Наприклад?

— У стародавньому Китаї імператор, він же Син Неба, щорічно відправляв молитву про врожай. Він ішов з храму в спеціальну мармурову альтанку — вівтар — через парк дорогою, по якій мав право ходити лише він. Дорога була піднята до верхівок дерев парку й вимощена ретельно вкладеними плитами мармуру. Він прямував у цілковитій самотині й тиші, несучи посудину з жертвою. Кожному, хто траплявся ненароком там, унизу, під деревами, негайно стинали голову.

— Отже, для повної величі мені слід було б учора зітнути голови всім вам?.. Та облишмо це. Як ви справилися з моїми вартовими?

— Дуже легко. Вони треновані на безвідповідальне й бездумне виконання. Це призводить до тупості, втрати розумного сприйняття і сили волі — головного компонента стійкості. Це вже не індивідуальність, а біомашина із закладеною в неї програмою. Нема нічого простішого, як замінити програму…

Із-за драпірування несподівано, як і її чоловік, з’явилася жінка незвичайної для тормансіанок вроди. Одного зросту із Фай Родіс, значно тендітніша, вона рухалася з особливою гнучкістю, явно розрахованою на ефект. Волосся, таке ж чорне, як у Родіс, але матове, а не блискуче, було зачесане назад з високого гладенького лоба, лягаючи на скроні й потилицю важкими хвилями. На тім’ї виблискували дві переплетені змії з роззявленими пащами, тонко викарбувані із світлого, з рожевуватим відблиском металу. Намисто такого ж металу у вигляді мережаних квадратів, з’єднаних рожевим камінням з алмазним блиском, охоплювало високу шию і спускалося чотирма сяючими підвісками в улоговину між грудьми, ледве прикритими фестонами пружного корсажу. Похилі вузькі плечі, красиві руки й більша частина спини були оголені, зовсім не за правилами повсякденного одягу Торманса.

Довгі, ледь розкосі очі під ламаними бровами дивилися пильно й владно, а губи великого рота з трохи піднятими куточками були щільно стиснуті, виражаючи невдоволення.

Жінка зупинилась, безцеремонно розглядаючи свою гостю. Фай Родіс перша рушила навстріч.

— Не обманюйте себе, — стиха сказала вона, — ви, безперечно, вродлива, але прекраснішою за всіх бути не можете, як ніхто у всесвіті. Врода має безліч відтінків — у цьому багатство світу.

Дружина володаря примружила темно-коричневі очі й подала руку жестом власної величності, в якому проступало щось удавано дитяче. Фай Родіс, котра вже засвоїла привітання Торманса, обережно стиснула її вузеньку долоню.

— Як вас звуть, гостя із Землі? — спитала та високим різкуватим голосом, уривчасто, ніби наказуючи.

— Фай Родіс.

— Звучить гарно, хоча ми звикли до інших поєднань звуків. А я Янтре Яхах, в буденному скороченні — Ян-Ях.

— Вас назвали по імені планети! — вигукнула Родіс. — Вдале ім’я для дружини верховного володаря.

На губах жінки Торманса промайнула зневажлива усмішка.

— Що ви! Планету назвали моїм іменем.

— Дивовижно! Перейменовувати планету з кожною новою володаркою — який величезний і даремний труд! Адже треба переписувати всі позначення, та й у книжках плутанина!

— Клопіт із зміною імен — дрібниці! — втрутився Чойо Чагас. — Нашим людям не вистачає роботи, тож працівники завжди знайдуться.

Фай Родіс уперше зніяковіла й мовчки стояла перед володарем планети та його чарівною дружиною.

Обоє по-своєму витлумачили її збентеження і вирішили, що настав сприятливий момент для завершення аудієнції.

— Унизу, в жовтому залі, чекає інженер, він допомагатиме вам одержувати інформацію. Він весь час перебуватиме тут, з’являючись за першим вашим покликом.

— Ви сказали — інженер? — перепитала Родіс. — Я розраховувала на історика. Адже я невіглас у питаннях технології. Крім того, у нас на Землі історія — найважливіша галузь знань, наука наук.

— Щоб розпоряджатись інформацією, потрібен інженер. У нас так заведено. — Чойо Чагас поблажливо усміхнувся.

— Дякую, — Родіс уклонилась.

— О, ми зустрінемося ще не раз! Коли ви покажете мені фільми про Землю?

— Коли захочете.

— Гаразд. Я виберу час і повідомлю. До речі, — Чойо Чагас кивнув на драпірування, — виведіть їх із гіпнотичного стану.

— Можете подати сигнал, вони вільні.

Чойо Чагас клацнув пальцями, і тієї ж секунди обидва вартові вийшли із схованок з похиленими головами. Один із них пішов попереду Фай Родіс через коридори до зали, завішаної чорним драпіруванням і встеленої чорними килимами. Звідси сходи з чорного каменю двома півколами спускалися до золотисто-жовтої нижньої зали. Вартовий зупинився біля балюстради, і Фай Родіс пішла вниз одна, відчуваючи дивну полегкість, ніби за похмурою чорнотою вгорі залишилася тривога про долю експедиції.

Посередині на жовтому килимі стояв чоловік, блідіший за звичайного тормансіанина, з густою і короткою чорною бородою, схожий на старовинний портрет епохи ЕРС. Могутній лоб, густі брови, що нависали над ледь опуклими фанатичними очима, вузька дуга чорних вусів… Чоловік неначе в трансі дивився, як спускалась по чорних сходах жінка Землі, навдивовижу правильні й тверді риси обличчя якої були напівприхо-вані прозорим щитком. Щось нелюдське випромінювали її широко розкриті зелені очі під прямою лінією брів. Вона дивилась ніби крізь нього в безмежні, їй одній відомі далі. Тормансіанин відразу зрозумів, Що це дочка світу, не обмеженого однією планетою, відкритого просторам всесвіту. Подолавши хвилинну розгубленість, інженер підійшов.

— Я — Хонтеело Толло Фраель, — чітко вимовив він трислів-не ім’я, що означало нижчий ранг.

— Я — Фай Родіс.

— Фай Родіс, я посланий у ваше розпорядження. Моє ім’я складне, особливо для гостей з чужої планети. Називайте мене просто Таель, — інженер усміхнувся зніяковіло й лагідно.

Родіс зрозуміла, що це перша по-справжньому добра людина, яку вона зустріла на планеті Ян-Ях.

— У вас є якісь додатки до імені, що означають повагу, вирізняють розум, працю, геройство, як у нас на Землі?

— Ні, нічого подібного. Всіх коротко називають «кжи» — короткожитель, жителька; вчених, техніків, людей мистецтва, які не підлягають ранній смерті, «джи» — довгожителями, а до правителів звертаються зі словами «великий», «всемогутній» або «повелитель».

Фай Родіс обмірковувала почуте, а інженер нервово водив по килиму носком свого черевика, твердого й рипучого на відміну від безшумного, м’якого взуття «Змієносців».

— Може, ви хочете пройти в сад? — несміливо запропонував він. — Там ми можемо…

— Ходімо… Таель, — сказала Родіс, даруючи інженерові усмішку.

Він зблід, повернувся і пішов попереду. Через вікно-двері вони спустилися в сад, до вузеньких алей, розпланованих геть по-земному.

Фай Родіс роздивлялася, пригадуючи, де вона бачила щось схоже. Чи не в якійсь із шкіл третього циклу в Південній Америці?

Безпелюсткові квіти-диски, яскраво-жовті по краях і густо-фіолетові всередині, що погойдувалися на тоненьких голих стеблах над бірюзовою травою, нічим не нагадували Землю. Чужими здавалися жовті лійкоподібні дерева. Через біофільтри ледь чутно проникав пряний запах інших квітів, різкого синього відтінку, які кетягами звисали з куща довкруж овальної галявини. Фай Родіс ступила крок до широкої лави, збираючись сісти, але інженер енергійно показав в інший бік, де конічний горбик увінчувала альтанка у вигляді корони з тупими зубцями.

— Це квіти бездумного відпочинку, — пояснив він, — досить посидіти там кілька хвилин, щоб поринути в заціпеніння без думок, страху й турбот. Тут полюбляють сидіти верховні правителі, і слуги приходять за ними у призначений час, інакше людина може пробути тут невизначено довго!

Тормансіанин і гостя із Землі піднялися в альтанку з виглядом на сади Цоам. Далеко внизу, за голубими стінами садів, біля підніжжя плоскогір’я, розкинулося величезне місто. Його скляні вулиці виблискували, немов річкові протоки. Але води бракувало навіть у садах Цоам. У підземних трубах шуміли струмки й деінде вливалися в невеликі басейни. Від височенних воріт навіть сюди долинала безладна музика, зливаючись із шумом голосів, сміхом і окремими вигуками.

— Там щось коїться? — запитала Родіс.

— Нічого. Там вартові й прислуга садів.

— Чому ж вони такі невитримані? Хіба правителі, які тут живуть, не вимагають тиші?

— Не знаю. В місті шуму набагато більше. В палаці не чутно, а до зручностей інших їм байдуже. Слуги володарів нічого не бояться, якщо до вподоби своїм володарям.

— Тоді вони їх дуже погано виховують!

— А навіщо? І що ви маєте на увазі?

— Насамперед уміння стримувати себе, не заважаючи іншим людям. У цьому єдина можливість зробити спільне життя щасливим для всіх без винятку.

— І ви досягли такого на Землі?

— Значно більшого. Вищих ступенів сприйняття і самодисципліни, коли думаєш спершу про іншого, потім про себе.

— Це неможливо!

— Це досягнуто вже тисячоліття тому.

— Виходить, і у вас не завжди було так?

— Авжеж. Людина подолала незліченні перепони. Але найважчим і найголовнішим було подолання самого себе не задля одиниць, а для всієї маси. А згодом це стало просто. Вміння розуміти людей і допомагати їм принесло відчуття власної значимості, для якого не вимагалося ні особливого таланту, ні виняткової інтелектуальності — це і є шлях більшості людей. Вони відчули, як стають чуйнішими, вправнішими й відкритішими, з величезною перевагою над вузькими інтелектуалами, навіть і розумнішими.

Інженер промовчав, прислухаючись до далекого ревіння радіо й людського гомону.

— А тепер розкажіть мені про способи зберігання інформації на планеті Ян-Ях. І допоможіть одержати її.

— Що цікавить вас насамперед?

— Історія заселення планети з часу приходу сюди ваших людей і донині. Особливо мене цікавлять періоди максимального заселення та подальшого різкого спаду населення Ян-Ях. Звичайно, з економічними показниками і зміною ідеології.

— Усе, що стосується нашої появи тут, заборонено. Так само закрита вся інформація про періоди Великої Біди й Мудрої Відмови.

— Не розумію.

— Володарі Ян-Ях нікому не дозволяють вивчати так звані заборонені періоди історії.

— Неймовірно! Мені здається, тут якесь непорозуміння. А поки що познайомте мене хоч би з тією історією, яку дозволено, але тільки з точними економічними показниками і статистичними даними обчислювальних машин.

— Дані обчислювальних машин нікому не показуються, не показувались і раніше. Для кожного періоду вони обробляються спеціальними людьми в секретному порядку. Обнародувалось лише дозволене.

— Яке ж значення мають ці відомості для науки?

— Майже ніякого. Кожен період правителі старалися подати таким, яким хотіли.

— Чи є можливість добути справжні факти?

— Лише побічним шляхом, у рукописних мемуарах, у літературних творах, які уникли цензури чи знищення.

Фай Родіс підвелась. Інженер Толло Фраель теж підвівся, похнюпившись, принижений у своєму рабстві дослідника. Родіс поклала руку на його плече.

— Так і вчинимо, — лагідно сказала вона. — Спочатку загальний нарис історії в дозволеному обсязі, потому постарайтеся знайти все, що вціліло від минулих цензур, виправлень, точніше — спотворень і прямої дезинформаціі. Не журіться, на Землі були схожі періоди. А що сталося згодом, невдовзі побачите.

Інженер мовчки провів її до палацу.