Година Бика

Розділ X СТРІЛА АРІМАНА

Чеді Даан ще не звикла до гамору тормансіанської столиці. Незвичні звуки долинали до її маленької кімнатки на четвертому поверсі в нижній частині міста Центру Мудрості. Збудовані з дешевих звукопроникних матеріалів стіни й стелі здригалися від тупоту людей, які мешкали нагорі. Лунала різка, негармонійна музика. Чеді Даан намагалася визначити, звідкіля лине цей безладний гамір, щоб збагнути собі, навіщо так галасують люди, напевне розуміючи, що при поганій конструкції їхніх будинків вони заважають сусідам. Весь дім резонував, безперервно різали слух гуркіт, рипіння, свист, вібрація водопровідних труб у тонких стінах.

Чеді зрозуміла, що будинки збудовані абияк і не розраховані на таку неймовірну кількість мешканців. І вулиця планувалась без урахування резонансу й ставала підсилювачем шуму. Всі спроби розслабитись і перейти до внутрішнього споглядання були марними. Тільки-но Чеді відволікла себе від какофонії звуків, як раптом лунали гучні й різкі удари. Виявилося, що грюкали двері в будинках або екіпажах. У невихованих тормансіанців вважалося навіть шиком якомога дужче грюкнути дверима. Чеді найперше впадало у вічі те, що тормансіани геть безпорадні в умовах свого тісного життя і поводяться так, ніби тільки вчора покинули просторі степи.

Чеді підійшла до вікна, що виходило на вулицю. Тонкі нерівні шибки спотворювали контури протилежного будинку, який похмурим громаддям затуляв небо. Гострі очі Чеді помітили димок газів, насичених вуглецевими й свинцевими окисами, що піднімалися з підземних тунелів, призначених для важкого міського транспорту. Вперше не уявою, як на уроках історії, а всім тілом відчула Чеді тісноту, задуху й незручності міста, збудованого тільки для того, щоб дешевше прогодувати й забезпечити необхідним безіменну масу людей — абстрактну кількість споживачів їжі й води.

Годі було й думати про зосередженість та відпочинок, поки не навчишся відключатися він невпинної какофонії.

До одягу теж треба було звикнути. Чеді примусила затріпотіти всі м’язи тіла, масуючи шкіру, що свербіла під вбранням. На верхній одяг гріх було скаржитись. Блуза сталевого кольору з високим коміром, стягнена м’яким чорним пояском, і широкі штани з тієї ж тканини подобалися Чеді. Але її примусили вдягти й білизну: зовсім незнайомий для жительки Землі ліфчик і цупку спідничку. Нові друзі запевнили Чеді, що поява на вулиці без цих дивних пристосувань може спричинити скандал.

Чеді підкорилась і сиділа напівгола, доки господиня та її сестра клопоталися біля неї. Попелясте волосся Чеді ще в садах Цоам перетворилося на смолисто-чорну цупку гриву, яку дівчата планети Ян-Ях полюбляли носити або безладно розтріпаною, або заплетеною в дві тугі короткі коси. Контактні лінзи змінили колір очей. Тепер, коли Чеді підходила до дзеркала, на неї дивилося чуже й ніби аж неприємне обличчя. Але дві її хазяйки без угаву вихваляли її, обіцяючи численні перемоги над чоловіками. Саме до цього Чеді прагнула якнайменше. Швидко виконати місію можна було тільки при цілковитій її свободі як спостерігача.

Таелеві друзі провели сюди Чеді вночі. Вулиця Хей-Гой, тобто Квітів Щастя, була населена «кжи». Її прийняло подружжя молодих тормансіанів і сестра господині, яка мешкала тут тимчасово.

Трискладове ім’я цієї молодої жінки скорочувалось як Ца-сор. Вона зголосилася бути супутницею Чеді по місту Центру Мудрості. Для молодих, і особливо гарних дівчат прогулянки столицею Ян-Ях у вечірні години були небезпечними, не кажучи вже про ніч, коли і сильні чоловіки не з’являлись на вулиці без нагальної потреби.

Жінки наражалися на образи чи напади переважно з боку одержимих статевим психозом підлітків. Врода, замість того щоб бути захистом, тільки дужче приваблювала молодих бандитів, як хижаків приваблює запах крові.

Вірний блакитний СДФ, підібгавши ніжки, вмостився під ліжком (тут спали на високих ложах із заліза або пластмаси) і був накритий напівспущеним до підлоги покривалом. До перестороги, як пояснила Чеді, вдалися, щоб господарів не запідозрили у зв’язку з жителькою Землі. Офіційно Чеді вважалася гостею сім’ї інженера величезного заводу, а контакт зорелітниці з темними, яеосвіченими «кжи» вважався забороненим. Господарі могли поплатитися за це вигнанням із столиці. Загроза серйозна: в інших місцях планети жити було важче. Там люди отримували за свою працю менше й тому менше мали грошей на харчування, на придбання речей і для розваг.

Мешканці міста Центру Мудрості та ще двох-трьох величезних міст на узбережжі Екваторіального моря були предметом заздрості інших, менш щасливих жителів Ян-Ях.

Суть цього щастя лишалася неясною Чеді, поки вона не збагнула, що багатство й нужденність на планеті Ян-Ях вимірювалися сумою дрібних речей, що перебували в особистому володінні кожного. В усепланетному масштабі, в економічних зведеннях, у повідомленнях про успіхи фігурували тільки речі й повністю виключалися духовні цінності. Чеді згодом пересвідчилася, що самовдосконалення не було завданням людства Ян-Ях.

І водночас господарі дивували Чеді веселою безпосередністю і любов’ю до скромних прикрас свого тісного житла. Від двох-трьох квіточок у вазі з простого скла вони були просто в захваті. Якщо їм вдавалося добути якусь дешеву статуетку чи чашку, то задоволення розтягувалось на багато днів. У кожному житлі був екран відеоприладу з потужним звукопередавачем. І вечорами, коли сімейні люди, тобто ті, хто жив парами і з дітьми до віку, який відповідав початку першого циклу Землі, сиділи вдома, споглядаючи тьмяні маленькі плоскі екрани, гуркіт звукового супроводу стрясав стіни, стелі й підлогу благеньких будинків. Але інші мешканці ставилися до цього з дивовижною байдужістю. Молодий сон був міцним: ніякої необхідності у читанні, роздумах чи тим більше медитацій вони не відчували. Дуже багато вільного часу йшло на пустопорожні розмови, плітки й просторікання.

На вулиці Квітів Щастя стояла школа — похмура будівля з червоної цегли посеред занедбаного, витоптаного садка. Заняття в школі йшли з ранку до вечора. Час від часу шкільний сад і прилегла частина вулиці сповнювалися ревищем, диким свистом й верескливим сміхом — це хлопчики й дівчатка пустували у проміжках між уроками. Ще більший ґвалт здіймався у вечірні години: крики, тупіт, лайка й бійка — ніби кошмарний сон про людей, яких злий чарівник перетворив на мавп.

Учні мешкали в довгій будівлі позаду школи весь період, доки їх, відокремлених від батьків, готували до розподілу по професійних училищах і ділили на «джи» і «кжи». Жахлива невихованість дітей нікого не бентежила. Навіть серед дорослих вважалося мало не ганебним допомогти хворому чи літньому, виявити повагу до старості, поступитись у чомусь іншій людині. Не відразу зрозуміла Чеді, що не виключна зіпсованість тормансіан, а розповсюджені психологічні комплекси приниження і неповноцінності були цьому виною. Зростання цих комплексів у світі абсолютної влади йшло відразу в двох напрямках, захоплюючи щораз кількість людей і дедалі сильніше оволодіваючи кожним зокрема.

Дивне людство планети Ян-Ях, здавалося, зовсім не думало про те, як полегшити життя кожної людини, зробити його спокійнішим, добрішим, щасливішим. Усі кращі уми скеровувались тільки на здешевлення виробництва, на примноження речей — народ примушували ганятися за речами і вмирати від духовного голоду ще раніше фізичної смерті.

Як наслідок виникало безліч незручностей і від непродуманого будівництва, і від недбалої технології, і нєкваліфікованої роботи. Молоді «кжи» отримували тільки примітивні ремісницькі навички — справжньою майстерністю не володів ніхто. Незручності життя спричиняли мільйони непотрібних зіткнень між людьми, де кожен був по-своєму правий, а винен суспільний устрій планети, який примусив народ борсатись у повсякденних клопотах, для усунення яких ніхто нічого не робив. Тормансіани не керувались ні мораллю, ні релігійними правилами, не кажучи вже про вищу свідомість. Про постійну, чітку й розроблену в усіх аспектах систему виховання людей як членів суспільства не було навіть мови. Ніщо не стримувало стихійного прагнення зробити на зло іншим, помститися за своє приниження на сусідові. Ідіотські критичні зауваження, вичитування і шельмування людей на виробництві чи у сферах мистецтва й науки пронизували все життя планети, стискаючи її отруєним поясом інферно. Очевидно, в подальшому при тій же системі управління буде щораз менше доброзичливості й терпимості, щораз більше злоби, глуму й знущань, притаманних швидше стаду павіанів, аніж технічно розвиненому людському суспільству.

Понад дві тисячі років тому деякі нації на Землі вірили, що політичні програми, застосовані в економіці тоталітарною владою, здатні змінити хід історії без посередньої підготовки психології людей. Не вміючи поліпшити долю народів, догматики дуже сильно впливали на долі окремих осіб. Стріла Арімана вражала без промаху, бо необґрунтовані зміни порушували здавна й дорогою ціною досягнуту стійкість суспільства. Необхідного усереднення соціальних явищ не відбувалося. Навпаки, посилилось кидання з однієї крайності в іншу, без наукового аналізу й даних про щастя і благополуччя людей. Що й стало найбільшим лихом олігархічних режимів і наочно проявлялося на Тормансі.

Дефекти соціального устрою Торманса, раніше відомі Чеді Даан, ставили її в позицію відчуженого, хоча й доброзичливого спостерігача. Безпосереднє зіткнення з «дефектами» почалося з перших днів життя на вулиці Квітів Щастя, і тут відчуття Чеді стали зовсім іншими.

Несподіванкою розпочалась і їхня найперша прогулянка з Цасор. Тормансіанці йшли вулицею назустріч безладно, не дотримуючись якоїсь певної сторони. Ті, хто дужчий, навмисне йшли напролом, розштовхуючи зустрічних, примушуючи їх сахатися вбік, і брутально огризалися на докори. Скрізь, де люди юрмилися, біля вузьких проходів — воріт, парків, дверей розважальних палаців, крамниць (на Тормансі, як і всюди, де існувала нерівність у розподілі, зберігалась грошова система оплати праці для двох нижчих класів суспільства), їдалень і на транспорті, — міцні чоловіки й жінки розштовхували слабших співгромадян, намагаючись пройти першими. Усе це вже знала Чеді і, незважаючи на треновану волю, часто ловила себе на тому, що ледве стримує напади обурення. Обов’язкове прагнення обійти, випередити, бодай на хвилину, інших людей могло б видатися хворобливим ідіотизмом людині, необізнаній з інфернальною психологією.

Якось Цасор, бліда й перелякана, сказала Чеді, що її викликали у місцевий Будинок Зібрань на «Зустріч із Змієм». Такі зустрічі відбувалися в кожному районі міста двічі-тричі на рік. І хоч як Цасор намагалася пояснити сенс і призначення цих зустрічей, суть справи залишилась для Чеді незрозумілою. Врешті Чеді зупинилася на тому, що це древній культовий обряд, який ввійшов у звичай серед нерелігійних людей сучасної Ян-Ях. Жах, який навіювало Цасор це запрошення, чи, точніше, наказ, примусив Чеді запідозрити лихе й наполягти на спільному відвіданні «Змія».

Велика, погано провітрена зала швидко наповнювалась народом.

Ніхто не звертав уваги на Цасор і Чеді, які сіли в середньому ряду. Люди сиділи у нервозному очікуванні. На смаглявих щоках одних виступав рум’янець хвилювання, обличчя інших, навпаки, вирізнялися жовтою блідістю. Декотрі схвильовано походжали широкими проходами поміж рядами, похиливши голови й щось бурмочучи стиха, але не вірші, як спершу подумала Чеді. Тормансіани взагалі дуже мало читали вголос вірші, соромлячись почуттів, виражених у поезії. Здавалось, вони бурмотіли якісь завчені формули чи правила.

Зала вміщувала близько тисячі «кжи», тобто людей, вік яких досягав двадцяти п’яти років, за місцевим віковим відліком.

Чотири удари у великий гонг наповнили залу вібруючим гудінням міді. Присутні завмерли у напружених позах, випроставши спини і втупившись у платформу невеликої сцени, до якої сходилися, звужуючись, лінії стін, стелі й підлоги.

З мороку коридора, що вів за освітлену сцену, викотилось кубічне узвишшя, розмальоване переплетеними чорними й жовтими смугами. На ньому стояв «Змієносець» у довгому чорному вбранні, тримаючи в руці невеликий фонопередавач.

— Настав день зустрічі! — заверещав він на всю залу, і Чеді помітила, як тремтять пальці Цасор.

Вона взяла похололі руки дівчини в свої, спокійні й теплі, стисла їх, навіюючи тормансіанці душевний спокій. Цасор перестала тремтіти і поглядом подякувала Чеді.

— Сьогодні володарі великого й славного народу Ян-Ях, — «Змієносець» уклонився, — перевіряють вас через неперевершено знання Змія. Ті, хто причаївся, опустивши очі, — таємні вороги планети. Ті, хто не зможе повторити гімн відданості й послуху, — видимі вороги планети. Ті, хто насмілиться протиставити свою волю Змія, підлягають неухильному допиту у помічників Ян Гао-Юара!

Цасор здригнулась і ледь чутно попрохала Чеді потримати її за руку, оскільки за мить почнеться найстрашніше. Піддаючись раптовій інтуїції, Чеді занурила Цасор у каталептичний стан. І вчасно!

«Змієносець» зник, і на узвишші на його місці виникла напівпрозора куля. Вона виблискувала візерунком хвилястих ліній, які мінилися від руху кулі. Відповідно бігові багатоколірних хвиль вібрував, підвищуючись у тональності, потужний звук. Куля обертала вертикальний стовп райдужного світла, що гіпнотично діяв на присутніх. Чеді довелось напружити всю волю, щоб лишитись безстороннім спостерігачем. Звук обірвався, куля зникла. На підвищення повільно піднялася, розвиваючи величезні кільця, гігантська червона металева змія. У її розкритій пащі мерехтів червоний вогонь, а на бокових наростах плоскої голови люто світилися фіолетові очі. У залі згасли лампи. Змія, повертаючи голову в усі боки, перебігала променями очей по рядах застиглих тормансіан. Чеді зустрілася поглядом з металевою гадиною і відчула удар — свідомість її на мить потьмарилась. Слабкість поповзла вгору, від ніг підступаючи до серця. Лише міцна нервова система, загартована спеціальним навчанням, допомогла зорелітниці відстояти свою психічну незалежність. Змія схилилася нижче і розгойдувалась, мало не торкаючись головою переднього ряду. В такт їй розгойдувалися з боку в бік і присутні, крім заціпенілої Цасор і нескореної Чеді. Помітивши, що «Змієносець», стоїть у кутку сцени, пильно стостерігаючи за публікою, Чеді, тісніше притиснувши до себе супутницю, стала погойдувати її разом із собою.

Протяжний зойк вихопився із змії, і його відразу підхопила вся тисяча тормансіан. Вони затягли врочистий і тужливий гімн, вихваляючи володарів планети і щастя свого життя, вільного від загрози голоду. Дивлячись на позбавлені думки обличчя і роззявлені роти, Чеді жахнулась: незмірне безглуздя того, що робилося навколо, просто-таки вражало. Подумавши, вона зрозуміла, що люди в гіпнотичному трансі, поза волею міцно закріплюють у своїй підсвідомості зміст пісні, що вступатиме у боротьбу з будь-яким інакомисленням, як внутрішнім, так і принесеним іззовні від інших людей або через книжки.

Але жахлива металева змія була всього лиш машиною. Істинні вершителі доль «кжи» перебували на задньому плані. Замислившись, Чеді забула про необхідність розкривати рота разом з усіма і вдавати, що співає. Палець «Змієносця» вказав на неї. Позаду з’явилась кремезна постать «лілового» охоронця, неперевершену тупість якого не здатен був пробити навіть гіпноз червоної змії. Він поклав руку їй на плече, але Чеді дістала картку-»перепустку». «Ліловий» відступив з низьким поклоном і бігцем подався до «Змієносця». Вони обмінялися нечутними у ревищі юрби фразами. Сановник розвів руками, красномовно виказую» чи досаду. Чеді вже не треба було більше грати роль. Вона сиділа непорушно, озираючись навсебіч. Збудження тормансіанц; зростало. Кілька чоловіків вибігли у прохід між передніми р дами стільців і сценою. Там вони попадали навколішки, виг куючи’щось незрозуміле. Миттю четверо «лілових» відвели їх л воруч, за двері, приховані драпіруванням. Дві жінки поповзл, на колінах, за ними кілька чоловіків…

«Змієносець» керував «ліловими», як вправний диригент. Невловимий порух руки — і ось уже охоронники витягли з крісел двох чоловіків і жінку. Схоплені упиралися, оберталися, щось нечутне вигукували в загальному гаморі. Охоронники брутально, безцеремонно тягли людей у темний коридор за сценою.

Звиви зміїного тіла скоротились, рухи уповільнились, і нарешті змія застигла, погасивши очі, підвівши догори трикутну голову.

Присутні замовкли і, ніби прокинувшись, озиралися здивовано. «Вони не пам’ятають, що сталося!» — здогадалася Чеді. Вони навчилися приховувати свої почуття на загальних зібраннях, які час від часу влаштовувалися на місцях їхньої роботи. Там, як розповідали Чеді, від «кжи» вимагали публічно погоджувати й вихваляти мудрість олігархії. Вікова практика навчила людей не надавати ніякого значення цим вимогам, виказуючи зовнішню покору. Тоді олігархи знайшли інші методи втручатись у психіку й розкривати потаємні думи.

Чеді непомітно розбудила Цасор.

— Не говоріть зі мною і не підходьте! — шепнула зорелітниця. — Вони знають, хто я. Йдіть додому, я доберуся сама.

Цасор, іще приголомшена, розуміюче підморгнула.

Чеді повільно підвелася і вийшла, із задоволенням після задухи вдихаючи прохолодне повітря. Вона спинилась біля тонкої чотиригранної колони з дешевого штучного каменю, все ще продумуючи сцену загального покаяння під гіпнозом. Раптом вона відчула на собі важкий погляд, оглянулась, і опинилася віч-на-віч з атлетично збудованим «кжи» у зеленому одязі з нашитим на рукаві знаком стиснутого кулака. Невелика група людей серед «кжи» досягала віку 30 земних років. Це були так звані «спортивні взірці» — професіональні гравці й борці, нічим не зайняті, крім м’язових тренувань, вони звеселяли величезні натовпи людей на стадіонах розвагами, більше схожими на масові бійки.

Спортивний «взірець» дивився на неї пильно й безцеремонно, як і багато інших чоловіків, що їх тут зустрічала Чеді. Ще в садах Цоам звикла вона до манери мешканців Ян-Ях роздягати поглядом. На Землі у наготі, природному вигляді людини, ніхто не вбачав нічого особливого, нічого збудженого, принаймні сим паче сороміцького. Звичайно, кожен мусить бути чистим і не прибирати неестетичних поз, чого навчали з першого року життя. У жительки Землі погляди чоловіків Ян-Ях викликали тільки неприємне відчуття, як погляди божевільних.

«Взірець» запитав:

— Приїхала здалеку? Недавно? Мабуть, з хвостової півкулі?

— Як ви… — Чеді спохопилася, — ти вгадав?

Тормансіанин задоволено посміхнувся.

— Там, кажуть, є гарні дівки, а ти… — Він клацнув пальцями, — ходиш сама, хоч і найвродливіша, — незнайомець кивнув у бік дівчат, що спускалися сходами. — Мене звуть Шот Ка-Шек, скорочено — Шотшек.

— Мене Че Ді-Зем, або Чезем, — у тон йому відрізала Чеді.

— Дивне ім’я. А втім, ви там, у хвостовому, усі якісь не такі.

— А ти бував у нас?

— Ні, — з полегкістю почула Чеді відповідь тормансіанина.

— А ти чиясь?

— Не зрозуміла.

— Ну, ти належиш комусь чи ні? — Шотшек розсміявся, побачивши подив Чеді. — Тебе бере хто-небудь?

— Ні, ніхто! — утямила нарешті Чеді, подумки лаючи себе за тупість.

— Ходімо зі мною у Вікно Життя.

Так називались у тормансіанів великі приміщення для перегляду фільмів і артистичних виступів.

— Що ж, ходімо! — відповіла Чеді. — А якби в мене був чоловік?

— Я відкликав би його вбік, і ми погомоніли б з ним. — Шотшек зневажливо знизав плечима.

Стало ясно, що для нього такі «переговори» завжди кінчались успішно.

Шотшек заволодів рукою Чеді. Вони рушили до найближчої сірої коробки Вікна Життя.

Задуха тут нагадувала Будинок Зібрань. Сидіння стояли ще тісніше. У спекотній кімнаті сяяв світлий величезний екран. Техніка Ян-Ях дозволяла створювати правдоподібні ілюзії, які захоплювали глядачів мальовничою брехнею. Чеді, ще перебуваючи на зорельоті, переглянула багато фільмів, і цей мало чим відрізнявся від них. Хоча планета Ян-Ях давно вже перетворилася на єдину державу, дія відбувалася під час однієї з минулих воєн. Герої діяли з усією хитрістю й жорстокістю давніх часів. Вбивства й обман ішли одне за одним. Вродливі жінки винагороджували героїв у постелях або піддавали їх неймовірним приниженням. Однією з головних дійових осіб була жінка. Вона по ходу дії вбивала й катувала людей.

Шалені скачки на верхових тваринах, гонки на гримотливих механізмах, полон, втеча, знову полон і втеча. Дія розгорталася по випробуваній психологічній канві. Коли героїня опинилась у постелі, ледь прикрита ковдрою (тормансіанська заборона на деякі частини тіла), з голим, але знятим зі спини героєм, Чеді відчула, як гарячі н вологі руки Шотшека схопили її за груди й коліно. Шкодуючи, що вона не володіє загартованістю і психологічною силою Фай Родіс, Чеді зробила спробу відсторонитись. Тормансіанин тримав міцно. Не бажаючи відповідати насиллям, Чеді різко виставила клином лікоть, вивільнилась, підвелась і рушила до виходу під роздратовані вигуки тих, кому вона затуляла видовище. Шотшек наздогнав її на доріжці, що вела до великої вулиці.

— Чому ти мене образила? Що я зробив поганого?

Чеді подивилась спокійно, навіть сумовито, міркуючи, як вийти з цієї ситуації, не відкриваючи свого інкогніто.

— У нас так не чинять, — тихо мовила вона, — якщо в першу ж годину знайомства так обніматися, що ж робити потім?

Шотшек недобре зареготав.

— Ніби ти не здогадуєшся? Скільки тобі років?

— Вісімдесят! — перевівши двадцять земних років у Тормансіанські, збрехала Чеді.

— Тим більше! Я думав шістдесят п’ять… ходімо!

— Куди?

— До мене. У мене кімната з вікном на канал. Я куплю вина і динату, і нам буде чудово. — І Шотшек знову міцно обняв Чеді.

Вона мовчки вирвалась і поквапилась вийти з алеї на вулицю. Перехожі не збентежили переслідувача. Він наздогнав Чеді і, смикнувши за руку, примусив повернутися до себе обличчям.

— Чому ти пішла зі мною? — сердито запитав він.

— Я не сподівалася, що так вийде, пробачте!

— До чого тут «пробачте»? Ходімо, буде добре. Чи я не сподобався? Ходімо, не пошкодуєш!

Чеді ступила крок у бік, і тоді Шотшек ударив її в обличчя долонею. Удар не був особливо болючим і не оглушив. На тренуваннях бували й сильніші. Але вперше земну дівчину ЕРЗ вдарили із спеціальним наміром принизити, образити. Швидше здивована, аніж обурена, Чеді озирнулась на численних людей, що поспішали мимо. Байдуже чи зі страхом дивилися вони, як дужий чоловік б’є дівчину. Ніхто не втрутився, навіть коли Чеді. одержала ще один удар, уже сильніший.

«Годі!» — вирішила зорелітниця і зникла. Психологічна гра у зникнення відома кожній дитині Землі, і полягає тому, щоб відволікати увагу суперника, зосередити його на чомусь сторонньому, тихенько зайти йому за спину й не виходити із сектора невидимості. Це можна зробити лише на відкритому місці, завбачаючи всі повороти противника.

Шотшек озирався дико й здивовано, поки Чеді не з’явилась у полі його зору.

— Ага, ось де ти! Не втечеш! — загорлав тормансіанин, підносячи кулак.

Чеді блискавично присіла й завдала паралізуючі удари у два нервових вузли. Шотшек звалився їй під ноги. Він звивався, силкуючись підвестися на неслухняних ногах, і дивився на Чеді з невимовним подивом. Та підтягла його до стіни, щоб він міг обіпертися об неї спиною, поки не оговтається. Компанія юнаків і дівчат зупинилась біля них. Безцеремонно показуючи пальцями на зганьбленого Шотшека, вони хихотіли, кидаючи колючі слівця. Чеді вперше зустрілася з манерою людей Ян-Ях грубо висміювати все незрозуміле, насміхатися над бідою своїх же співгромадян. Чеді стало соромно. Вона швидко рушила вниз вулицею. У вухах усе ще звучав зухвалий сміх, а в очах усе ще стояли повні здивування очі Шотшека. Дивне, нове почуття заволоділо нею. Схоже на смуток, воно стиснуло їй серце. Але смуток приносив з собою відчуття відчуженості, а зараз Чеді ніби заплуталась у тенетах невизначеної провини. Вона не розуміла, що до неї прийшла жалість — давнє почуття, зараз майже не знайоме людству Землі. Співчуття, милосердя, бажання допомогти володіли людиною Ери Рук, які Зустрілися. Але жалість, що народжується від безсилля відвести лихо, виявилась для Чеді Даан чимось новим і примусила її з тривогою осмислювати свою поведінку. Невдо-волена собою, вона намагалася знайти помилку, не підозрюючи, що її друзі — Евіза й Вір — так само болісно спотикалися на перших кроках життя в столиці.

Чеді поспішала додому, щоб у відсутність Цасор не накоїти ще якихось дурниць. Зустрічаючи здивовані погляди перехожих, вона й не підозрювала, наскільки відрізняється від мешканціз Ян-Ях своєю поставою — високо піднятою головою і гордо відведеними плечима. Чоловіки оглушливо свистіли вслід, виказуючи своє захоплення. Жінки озиралися з обуренням і називали її соромітницею. Чеді не здогадувалася, що це всього лише спроба вивищитись, ганьблячи вродливу конкурентку. Звичайну на Тормансі недоброзичливість усіх до всіх Чеді відчувала фізично вагомим тягарем. Вона з полегкістю зітхнула, опинившись за порогом маленької квартирки. Їй стали близькими почуття людей древності, які ховались у своїх оселях від зовнішнього життя. Зараз їй було до душі безладдя у квартирі, яке спочатку здивувало її, манера тормансіан розкидати свої речі, створюючи хаос із одягу, зім’ятих брошур (тут читали друковані видання), обгорток від харчів, косметики.

Цасор зраділа поверненню гості, згадавши раптом, що залишила її без грошей. Тут-таки вона примусила Чеді взяти кілька потертих пластмасових квадратиків з ієрогліфами й кодовими знаками. Знову Чеді подивувалася з недбалої щедрості «кжи», які абсолютно не берегли ні свого, ні чужого достатку. Вони не намагалися збирати гроші, як це було заведено у давні часи на Землі. Лише згодом Чеді зрозуміла, що коротке життя «кжи», повністю залежне від свавілля правителів, котрі могли будь-якої миті забрати у них все, навіть життя, не мало майбутнього. Не було сенсу збирати гроші, берегти речі… Навіть діти не втішали людей без майбутнього. Весь час і шла глуха боротьба між жінками, які не бажали народжувати, і державою, яка зобороняла протизаплідні засоби та’аборти. Щоб підняти низьку народжуваність, недавно володарі удостоїли матерів деякими привілеями. Річ у тому, що створилась загроза зменшення числа людей, настільки відчутна, що володарів це стало турбувати: покірні юрби— опора олігархії.

Слухняно прийнявши гроші, Чеді розповіла Цасор про свої пригоди. Тормансіанка дуже злякалась.

— Це небезпечно! Образити чоловіка! Ти ще не знаєш, які вони мстиві! Я знаю, він заздрить, чоловіки страшенно заздрісні… як і жінки, — подумавши, додала Цасор.

Чеді не відразу зрозуміла, чому повинен заздрити Шотшек, лише набагато пізніше вона збагнула, що та ж сама заздрість до багатства, цього разу не матеріального, а духовного, викликала цю ненависть, тим більше сильну, що цей вид багатства був абсолютно недосяжним для таких людей, як Шотшек.

— Але ж образив він мене, — заперечила вона Цасор.

— Це не має значення. Чоловікам байдуже, що відчуваємо ми, жінки. Аби лиш їхня гордість була задоволена. І ми завжди винуваті… Цікаво, як на Землі?

Чеді почала розповідати про істинну рівність чоловіків і жінок у комуністичному суспільстві Землі. Про кохання, відокремлене і незалежне від усіх інших справ, про материнство, сповнене гордості й щастя, коли кожна мати народжує дитину не для себе й не як розплату за хвилини пристрасті, а дорогоцінним подарунком кладе його на простягнуті руки всього суспільства. Колись давно в ЕРС, при зародженні комуністичного суспільства, прибічники капіталізму знущались над етикою свободи шлюбу і спільності виховання дітей, не підозрюючи, наскільки важливе воно для майбутнього, і не розуміючи, на якому високому рівні треба вирішувати такі питання.

Цасор слухала як зачарована, і Чаді милувалася нею. Тормансіанка у повсякденному вбранні була схожа на хлопчиська. Широкий пояс, який підтримував штани з грубої тканини, косо лежав на вузьких стегнах, а під нього була заправлена блакитна сорочка з глибоким розрізом розстебнутого коміра й закачаними рукавами. Цупке волосся до плечей розділялось неакуратним проділом, спадаючи на тривожні, із страдницьки вигнутими бровами очі. Розкриті губи великого рота свідчили про граничну увагу. Цасор прихилилась до одвірка, вигнувши тонкий стан і схрестивши руки.

Підкоряючись раптовому почуттю (вона не схотіла боротися з ним чи намагатися зрозуміти його), Чеді обняла Цасор, по-материнськи ніжно гладила її волосся і щоки. Тормансіанка здригнулась, пригорнувшись до Чеді, і та сказала їй кілька лагідних слів земною мовою. Дівчина сховала гарячий лоб на грудях Чеді, як у матері, хоча різниця їхнього віку зовсім не велика.

Вони стояли, обнявшись, поки не скінчились швидкоплинні сутінки планети Ян-Ях. У кімнатці одразу запанував морок — освітлення вулиці було надто тьмяним. Цасор відірвалась від Чеді, запалила світло й засоромилась. Приховуючи ніяковість, Цасор почала наспівувати, і Чеді була вражена музичній прозорості й смутку її пісень, зовсім не схожих на ті, котрі вона чула на вулицях чи в місцях розваг, з їхніми грубими ритмами, різкими дисонансами й крикливою манерою виконання. Цасор пояснила, що чиновники засуджують меланхолійні пісні молоді, безпідставно вважаючи, що вони знижують і без того низький життєвий тонус. А старовинні наспіви, які так полюбляє старше покоління «джи», містять зайві спогади про минуле і теж викликають смуток. Тому схвалення властей отримують у всепланетних передачах лише бадьорі, величальні і, звичайно, бездарні пісеньки. Тепер Чеді стало ясно, чому тормансіани співають так мало. Їй самій весь час хотілося співати, але на вулиці вона боялась привернути увагу натовпу, а вдома — сусідів. Чеді пригадала, як люди Ян-Ях соромляться прояву ніжності, любові й поваги, водночас даючи цілковиту волю лайці, глузуванню і навіть бійкам. Вона вирішила, що Цасор необхідно зустрітися з іншими землянами. Цього вечора Чеді чекала побачення з Родіс по СДФ.

Вони пробралися до кімнати Чеді, не запалюючи світла, ретельно задрапірували вікно і лише тоді викотили з-під ліжка сріблясто-голубий СДФ. Від повороту диска на браслеті дев’ятиніжка запалила сигнал і, загувши, звелася на лапки. Вона налякала Цасор, яка сприйняла її за живу істоту.

Коли промінь-носій був спрямований по відомих координатах, Фай Родіс там не виявилося. Схвильована Чеді не зразу помітила німі сигнали, що бігли по стіні, на яку фокусувався СДФ. Нарешті вона побачила кільця, які йшли ланцюжком і зрозуміла, що Родіс покинула сади Цоам, залишивши там крихітний індикатор, який ввімкнувся від променя СДФ.

Стривожена, вона спробувала викликати Евізу чи Вір Норі-на. Минула година, поки на екрані, нарешті, з’явилася Евіза, вдягнена по-вечірньому, в дуже відкритій сукні, яка тісно облягала тіло. Тканина аметистового кольору відтіняла її топазові, широко розставлені очі й яскраво-червоні губи.

Евіза Танет заспокоїла Чеді: Фай Родіс покинула сади Цоам і мешкає зараз у старому Храмі Часу, розташованому у горішній частині міста й перетвореному на сховище стародавніх книжок. Евіза жила біля Центрального госпіталю і могла вільно з’єднуватися з Родіс. Чеді домовилась зустрітися з Евізою за чотири дні по тому, як Евіза побуває на міжміській конференції лікарів.

— Приходьте зранку, Чеді, — сказала Евіза, — ми пообідаємо в їдальні госпіталю. До речі, де ви харчуєтесь?

— Де припаде у моїх мандрах по місту, в першій, що трапиться, їдальні.

— Треба обрати постійну їдальню, ту, де краще годують.

— Скрізь однаково погано. «Кжи», що працюють у їдальні, не люблять свою роботу. Цасор каже, що вони, як це… крадуть. Беруть собі усе найкраще.

— Навіщо?

— Щоб з’їсти самим, віднести сім’ї, обміняти на квадратики… гроші. Тому їжа й несмачна!

— Мені здається, ваша подруга помиляється. Тут, на Тормансі, люди настільки налякані Століттям Голоду, що намагаються виробити якнайбільше їжі з кожного продукту, додаючи до нього неїстівні речовини. Таким чином вони псують натуральне молоко, масло, хліб і навіть воду. Звичайно ж, така їжа не може бути смачною, часто вона просто шкідлива, звідси й величезна кількість хвороб печінки та кишечника.

— Ось чому тут така несмачна вода. І розливають її марно. Хіба не краще використовувати її ощадливо, але робити смачнішою? — промовила Чеді.

— Тут на кожному кроці зустрічаються речі, що суперечать здоровому глузду. Увечері вони вмикають на повну потужність телеекрани, музика гримить; надриваючись, щось говорять спеціальні величальники, демонструють фільми, хроніку подій, вбивчі спортивні видовища, а люди займаються своїми справами, розмовляють зовсім про інше, намагаючись перекричати передавачі.

Евіза допитливо глянула на Чеді, але та не знайшла пояснення.

Хіба можна було зрозуміти дії, спричинені жахливим егоїзмом: брутальність у спілкуванні, недбальство в роботі й мові, прагнення отруїти й без того гірке життя ближнього? Водії незграбних транспортних машин вважали, наприклад, доблестю промчати вулицями вночі з галасом і гуркотом. І тут прин-цип нелюдського здешевлення перетворював ці машини на смердючі страхіття, які вивергають димову отруту й терзають слух. Навіть прості інструменти для роботи на Тормансі були зроблені абияк, без будь-якої турботи про нерви робітника і сотень людей. Чеді не змогла описати все неподобство вищання механічних пилок, свердел, вбивчий гуркіт молотків і скрегіт лопат. Довелося зробити спеціальний запис цих звуків, дивуючись, чому не глухнуть тормансіани й не впадають у дике шаленство. Незбагненна для землян згубна будова їхніх машин була зрозумілою тормансіанам і, що найгірше, здавалась їм природною. Як в ЕРС у жертву дешевизні приносилась найвища дорогоцінність суспільства — сама людина, її здоров’я, психічна цілісність і спокій.

Часто-густо така техніка ставала безпосередньою небезпекою для життя. Тисячі переплетінь оголених для здешевлення електричних дротів (тормансіани не знали щільної конденсації у кульових акумуляторах) загрожували смертю необережним. Небезпечні хімікати щедро й недбало розсипались усюди, входили у виробничі процеси, нещадно отруюючи людей. На щастя, через брак горючих копалин припинилось подальше забруднення атмосфери.

— Не сумуйте, Чеді! — промовила Евіза з екрана СДФ. — Ми платимо не так уже й багато, говорячи словами тормансіан, щоб на власні очі побачити таке ганебне суспільство. Родіс запевняє, що вона саме так і уявляла собі ЕРС на Землі!

— Тоді що ж тут дивного? Тільки сумно, якщо пригадати даремні випробування і жертви наших спільних предків, які вже пройшли через усе це…

— Тримайтесь, Чеді! На нас чекає ще немало випробувань. Щодня тут обов’язково трапляється щось неприємне, і я не хотіла б довго жити на Тормансі, — зізналась Евіза.

Чеді почула за стіною голоси господарів, що повертались, і попрощалася з Евізою. СДФ сам поліз під ліжко. Опустивши ковдру, Чеді зустрілася поглядом з Цасор. Тормансіанка стояла, склавши руки, щоки її горіли, а в очах стояли сльози.

— Могутня Змія, як прекрасна Евіза! — промовила вона. — Навіть серце завмирає, як у маленької, коли слухала казку.

— Що ж у ній особливого? — усміхнулась Чеді.

— Все! Ти теж гарна, але вона!.. Тільки чому вона така жорстка, чому мало в ній любові й співчуття?

— Цасор! Як ти зуміла знайти стільки вад у Евізи? На Землі немає таких людей.

— Еге ж! Хоча, — дівчина замислилась, — спершу й ти видалась мені такою ж! Може, і вона інша? Але вродлива неймовірно! — І Цасор, змахнувши непрохані сльози, вислизнула з кімнати.

Чеді залишилась стояти в задумі, згадуючи зворушливу беззахисність дітей і жінок Торманса. Схвильовану дворічну крихітку, яка заламувала свої рученята в бентезі й чеканні, дівчину, що вся трепетала від перших грубощів у її коханні, жінку, яка не знала, чим уже догодити лихому коханцеві.

Всюди сльози, трепет, страх і знову сльози — така доля жінки Торманса, покірної і терплячої трудівниці, що бореться в домашньому житті з комплексом приниження. Чоловік був владикою і тираном. Гострий жаль ятрив Чеді, але діалектичне мислення нагадало їй, що покора й терпіння породжують грубість і невігластво. У примітивних суспільствах і в Темні Віки Землі чоловіки боялися жінок з розвиненим інтелектом, їхнього вміння використовувати зброю своєї статі. Первісний страх примушував чоловіків вигадували для них особливі обмеження. Щоб убезпечити себе від «відьомських» властивостей, жінку тримали на низькому рівні розумового розвитку, виснажували тяжкою роботою. Крім цього, всі тормансіани були охоплені загальним страхом, типовим для людей урбаністичного суспільства, — страх лишитися без роботи, тобто без харчів, води і притулку, бо люди не знали, де добути все це інакше, якщо не з рук держави.

Жорстокість державного олігархічного капіталізму неминуче робить почуття людей, їхнє відчуття світу дрібними, поверховими, скороминучими. Виникає ґрунт для спрямованого зла — Стріли Арімана, як процесу, властивого саме цій структурі суспільства. Там, де люди сказали собі: «Нічого не можна вдіяти», — знайте, що Стріла Арімана вразить усе найкраще в їхньому житті.

Вперше Чеді дорікнула собі за самовпевненість, з якою взялася вивчати соціологію такої планети. Їй не вистачало непорушної впевненості Евізи і глибини Фай Родіс.

А Евіза Танет у цю хвилину обдумувала свій виступ на конференції. Як не образливо, не викликаючи почуття приниження, розповісти лікарям Торманса про гігантську силу земної медицини на відміну від вражаючої бідності їхньої науки?

Вона вже бачила лікарів-подвижників і героїв, які працювали, не шкодуючи сил, день і ніч, боролися з убогістю госпіталів, з невіглаством і грубістю нижчого персоналу, що ненавидів і проклинав свою роботу, мало оплачувану, брудну, непочесну. Хворі здебільшого були з «джи», а нижчий персонал — «кжи». Ці різні класові групи ставились одна до одної з ненавистю, що трагічно позначалося на хворих. Як правило, родичі докладали всіх зусиль, щоб допомогти хворим подолати хвороби вдома. З хірургією це було неможливо-задушливі, переповнені палати післяопераційних хворих з їхнім специфічним запахом довго снились Евізі, перебиваючи її мрії і спогади про Землю.

Евізі дали притулок інженери з класу «джи», люди, які стояли на вищому щаблі ієрархічної драбини. Тому й кімната й ліжко у неї були трохи просторіші, аніж у Чеді. Кожен щабель в ієрархії Торманса відзначався якимсь дрібним привілеєм — розмірами квартири, кращим харчуванням. Евіза із здивуванням спостерігала, з якою люттю люди змагалися за ці нікчемні привілеї. Особливо старалися пробитися до вищого прошарку сановників, стати «Змієносцями», де привілеї зростали до максимуму. Вдавались до обману, наклепів, доносів. Підкупи, рабська запопадливість і звіряча ненависть до конкурентів — Стріла Арімана несамовито відкидала з дороги порядних і чесних людей, примножуючи негідників серед «Змієносців»…

У день конференції Евіза, бадьора й квітуча, входила до службового приміщення Центрального госпіталю. Пройшла через камеру опромінення і дезинфекційний коридор до маленького холу й спинилась там поглянути на себе в дзеркало. Із сусідньої кімнати, призначеної для курців, через напівприхилені двері долинала голосна розмова. Ті, що говорили, не соромились — Евіза зрозуміла, що мова йде про неї. Молоді лікарі, які зібралися на ритуал куріння, перебиваючи один одного, висловлювали захват від гості в такій формі, що Евіза розгубилась — сміятися їй чи гніватись.

— Мене починає тіпати, коли вона проходить, — чувся високий тенор, — жовті очиська сяють, груди рвуть сукню, ноги, ох, які ноги!..

Евіза несподівано увійшла до кімнати для куріння. Троє молодих лікарів, що диміли люльками, привітали її. Евіза огледіла їх веселими очима, і ті зрозуміли, що вона чула коли не все, то багато чого.

Вони знічено рушили услід за Евізою, поспіхом загасивши люльки, а та надала своїй ході характеру еротичного танцю, щоб «покарати» молодь за грубу еротику розмови. Прискорене дихання позаду свідчило про успіх її витівки.

Величний головний лікар госпіталю, у повсякденному вбранні медиків Ян-Ях — яскраво-жовтому халаті з чорним поясом і жовтій м’якій шапочці, в окулярах, угледівши Евізу, розтягнув у посмішці тонкі, неприємні губи хитруна й зануди. Гострі, примружені очі пробігли поглядом по її вбранню, яке здавалося яскравим, настільки личило воно настрою і гордому обличчю хазяйки.

— Ходімо до моєї машини! — І, не чекаючи згоди, головний лікар повів гостю до бокового виходу, де стояв довгий і вузький транспортний механізм.

Конференція мала відбутися у палаці за містом, машина дісталася туди крутою дорогою, випереджаючи безліч пішоходів. В одному місці Евіза звернула увагу на стару «джи» з важкою коробкою на плечах й мимоволі змахнула рукою, просячи зупинити машину. Але водій навіть не загальмував. На здивований погляд Евізи головлікар лише нахмурився. Вони під’їхали до будинку із зруйнованими архітектурними оздобами — величезними кам’яними квітами. Висока стіна де-не-де зруйнувалась, а триярусна надбрамна вежа була розібрана. Але сад, що оточував палац, видавався густим і свіжим, без печаті занепаду, яка лежала на напівзасохлих парках і садах усередині міста.

— Ви, я помітив, здивувались, що ми не підвезли стару? — почав головний лікар, скосивши очі на Евізу, що йшла поряд.

— Ви спостережливі.

— У нас неможливо бути надто добрим, — ніби виправдовуючись, сказав тормансіанин. — По-перше, можна підхопити інфекцію, по-друге, треба берегти машину, по-третє…

Евіза зупинила його жестом.

— Можете не пояснювати. Передусім ви думаєте про себе, бережете машину, цей примітивний виріб із заліза й пластмаси, більше, ніж людину. Усе це природно для суспільства, в якому життя меншості тримається на смерті більшості. Тільки навіщо ви присвятили себе медицині? Чи є сенс лікувати людей при легкій смерті й швидкій зміні поколінь?

— Ви помиляєтесь! «Джи» — найцінніша частина населення. Наш обов’язок зціляти їх усіма способами, відвойовуючи у смерті. Звичайно, було б ідеально, якби нам вдалося зберегти один лише мозок, відокремивши його від зношеного тіла.

— Наші предки помилялися так само, вважаючи мозок і психіку чимось окремим від тіла, нібито не пов’язаним з усією природою в цілому. Дехто стверджував, що весь світ лише похідна людських уявлень про нього. Тут витоки багатьох біологічних помилок. Мозок і психіка не створюються самі собою. Їхня структура й робота — похідні суспільства часу, суми знань у період становлення індивіда. Тільки шляхом безперервного всотування нових вражень, знань, відчуттів мозок у людей емоційних і з доброю пам’яттю долає закономірну консервативність — і то лише до певних меж. Великий учений, що досяг вершини через тридцять років своєї діяльності, робиться консерватором, безнадійно відсталим від епохи. І сам не зрозуміє цього, бо його мозок настроєний співзвучно світу, який залишився позаду, відійшов у минуле.

— Але ж можна моделювати нові умови, нарощувати їх…

— Поки моделюєте, ще більше розійдуться кондиція мозку й умови середовища. Ноосфера, тобто психічне оточення людини, змінюється набагато швидше біологічної трансформації.

— Ми не теоретизували, а боролися зі смертю, на досвіді осягаючи нові можливості продовження життя.

— І додали до колосального списку злочинів природи і людини ще мільйони мучеників! На додачу деякі відкриття завдали людям більше шкоди, ніж користі, навчивши політичних бандитів-фашистів ламати людину психічно, перетворювати на покірну худобу. Якщо полічити всіх замучених під час дослідів тварин, розтерзаних вашими операціями хворих, тоді доведеться строго засудити ваш емпіризм. В історії нашої медицини й біології також мали місце ганебні періоди нехтування життям. Будь-який школяр міг різати живу жабу, а напівграмотний студент — собаку або кицьку. Тут важливо знати міру. Якщо переступити межу, то лікар стане різником або отруювачем, вчений — вбивцею. Якщо не дійти до потрібної межі, тоді з лікарів виходять прожектери або неосвічені чинуші. Але найнебезпечніші фанатики, готові шматувати людину, не кажучи вже про тварин, щоб здійснити небувалу операцію, замінити те, чого неможливо замінити, не розуміючи, що людина — не механізм, зібраний із стандартних запчастин, що серце не тільки помпа, а мозок — не вся людина. Такий підхід завдав свого часу багато шкоди у нас, і я бачу його процвітання на вашій планеті. Ви експериментуєте над тваринами навмання, забувши, що лише крайня необхідність може якось виправдати муки вищих форм тварин, наділених стражданням не менше від людини. Такі ж беззахисні й ваші «зцілені» в лікарнях. Мені доводилось бачити дослідницькі лабораторії трьох столичних інститутів. Сума страждань, що вміщена в них, не може виправдати мізерні досягнення…

Головний лікар смикнув Евізу за руку, зіпнувши її з доріжки. Вони опинилися за буйними заростями кущів.

— Нагніться, швидше, — прошепотів тормансіанин так вимогливо, що Евіза скорилась.

Від воріт бігло кілька людей, які гнали попереду себе огрядного чоловіка з сірим обличчям і вибалушеними очима. Сили залишали його. Він зупинився хитаючись. Один з переслідувачів ударив його коліном в обличчя, зігнувши товстуна навпіл. Другий збив жертву з ніг. Переслідувачі заходилися топтати чоловіка ногами.

Евіза вирвалася з рук головного лікаря і кинулася до місця розправи, вигукуючи:

— Зупиніться, припиніть! — Безмірне здивування промайнуло на озвірілих обличчях. Кулаки розтулилися, тіні посмішок пробігли по скривлених губах. Запала тиша, в якій чути було лише схлипування жертви.

— Як ви можете, шестеро молодих, бити одного — недужого й старого? Чи не соромно вам за негідний вчинок?

Міцний чоловік у голубій сорочці нахилився вперед і тицьнув пальцем в Евізу.

— Велика Змія! Як я не зрозумів! Ти ж із Землі?

— Так! — відповіла Евіза, припавши на коліно, щоб оглянути пораненого.

— Облиш це стерво! Погань живуча! Ми його тільки трохи провчили.

— За що?

— За те, що він писака. Ці кляті писаки-лакузи вигадують небилиці про наше життя, перебріхують історію, доводячи велич і мудрість тих, хто їм дозволяє жити й добре платить. За одну фразу в їхній, писанині, яка сподобається володарям, доводиться розраховуватись усім нам. Таких мало бити, їх треба вбивати!

— Стривайте! — вигукнула Евіза. — Може, він не так уже й винен. Ви тут не дбаєте про точність сказаного або написаного. Письменники теж не думають про наслідки якоїсь дошкульної, ефектної фрази: вчені — про те, що спричинить їхні відкриття. Вони поспішають швидше оповістити світ, нагадуючи півнів, які кричать навперебій.

Ватажок розплився у посмішці, відкритій і симпатичній.

— А ти, земна, розумниця! Тільки помиляєшся: ці знають, що брешуть. Вони гірші від дівчиськ, яких беруть у садах за гроші. Ті продають тільки себе, а ці — всіх нас! Я їх ненавиджу, — він штовхнув свою жертву, яка відповзала навкарачки.

— Припиніть, нещасні! — Евіза загородила собою письменника.

— Змія-Блискавка! Ти нічого не розумієш, — примружився ватажок, — це вони нещасні, а не ми. Ми йдемо з життя, сповнені сил, не знаючи хвороб, не знаючи страху, ні про що не турбуючись. Що може нас налякати, якщо скоро все одно смерть? А «джи» вічно тремтять, боячися смерті й довгого життя з невідворотними хворобами. Бояться не догодити «Змієносцям», бояться мовити слово проти влади, щоб їх не перевели до «кжи» й не спровадили до Храму Ніжної Смерті. Побоюються втратити свої нікчемні привілеї у харчуванні, житлі, вбранні.

— Таж їм треба співчувати.

— Овва! Чи відомо тобі, чим заробляється право на довге життя? Придумують, як примусити людей підкорятись, як зробити їжу з усякого непотребу, як примусити жінок народжувати більше дітей для Чотирьох. Шукають закони, які б виправдовували беззаконня «Змієносців», вихваляють, брешуть, добиваючись підвищення.

— Отже, вони хочуть іти на важчу роботу?

— Е, ні! Чим вище у нас стоїть людина, тим менше працює. От і лізуть, щоб досягти чину «Змієносця», і задля цього готові зрадити весь світ.

— А ви не зраджуєте, навіть зустрічаючись із Змієм? І не боїтеся Янгара?

Ватажок «кжи» здригнувся, пильно глянув на Евізу.

— Тобі відомо більше, ніж я думав… Ну, прощавай, земна, більше не побачимось!

— Я можу попросити вас зробити одну важливу річ? Саме вас. — Евіза подивилась на ватажка.

Він спалахнув, як хлопчик.

— Дивлячись що.

— Піти до старого Храму Часу, де пам’ятник, відшукати там нашу володарку. Її звуть Фай Родіс. Поговоріть з нею так само прямо і розумно, як говорили зі мною. Тільки спочатку знайдіть інженера Таеля. Він хоч і «джи», але людина, яких на вашій планеті поки що небагато.

— Гаразд, — ватажок подав руку.

— Евіза Танет… яке ім’я!

Шестеро зникли, в саду. Від воріт до Евізи наближалась галаслива група лікарів Центрального госпіталю, які приїхали великою громадською машиною.

З-за кущів вийшов головний лікар, гукнув помічників, і вони мовчки потягли пораненого до машини.

— Хто це? — запитала Евіза одного з колег по госпіталю.

— Славнозвісний письменник. Як вони його відлупцювали! — колега розцвів задоволеною посмішкою, ніби він був повністю на боці «кжи».

Дивуючись, Евіза рушила разом з лікарями до вузького порталу входу.

Всередині будівля повторювала звичайний стиль Торманса. Важкі двері до просторого вестибюля. Широкі сходи піднімались до зали, прикрашеної дворядною колонадою. У вестибюлі юрмилося безліч людей. Їхні погляди відразу звернулись до Евізи. Гостю провели нагору й посадили у бічній галереї на витертий диван. Усі прибулі залишалися внизу, вишикувавшись живим коридором.

— Вони когось чекають? — запитала Евіза літнього чоловіка у жовтому медичному халаті, що саме проходив мимо.

— Так, — коротко відказав той, — мають прибути представники Вищого Зібрання.

— Чому «прибути», а не просто приїхати?

Співбесідник злякано глянув на Евізу, озирнувся і зник між колонами.

Чекати довелося понад півгодини, коли нарешті з’ясувалося, що сановники не приїдуть. Натовп унизу ніби прорвало. Зі сміхом і голосними розмовами, характерними для тормансіан, усі кинулися сходами до зали. Головний лікар відшукав Евізу і повів її на підвищення, де посідали найзнаменитіші медики столиці й почесні гості з інших місць планети. Евіза відмовилась, запевняючи, що нічим не заслужила високого місця і їй, рядовому й молодому лікареві Зоряного Флоту, це непристойно. Вона сіла біля колони в кутку зали, відчуваючи на собі увагу всієї аудиторії, заклопотана майбутнім виступом.

Оратори не поспішаючи змінювали один одного. Говорили довго, про речі більш ніж очевидні, заздалегідь обумовлюючи спрямування початих доповідей. У тормансіан такий виступ чомусь мав назву короткого вступного слова. З усього відчувалося, що ці потоки банальностей нікого не цікавили. Евіза бачила це із знуджених облич, з галасу в залі, який ледве перекривався гуркотом звукопідсилювачів, що передавали промови ораторів.

Нарешті розпорядник засідання оголосив про бажання лікаря з Землі виступити перед лікарями Торманса.

Евіза рушила через залу до трибуни, її вітали вигуками, лясканням по бильцях крісел і свистом захопленої молоді. І хоч такий ґвалт здавався їй дивакуватим, все ж він свідчив про добрі почуття. Вклонившись, Евіза подякувала тормансіанам. Коли вона заговорила з непередавано м’яким земним акцентом, який не змогли огрубити підсилювачі, в залі настала небувала тиша. Тормансіани не зводили з Евізи очей, оглядаючи її від пильних топазових веселих очей до сильних ніг у дивному синьому з сяючими вогниками взутті, вони намагалися зрозуміти, чим так схожа і не схожа водночас ця жінка на жінок Ян-Ях.

— Ваші старшини хотіли, щоб я, ознайомившись із медициною Ян-Ях, вказала на помилки лікарів і розповіла про досягнення Землі. Але мої знання у науці Ян-Ях мізерні і, головне, я не маю основного критерію, необхідного, щоб судити про будь-яку науку, не маю уявлення про її долю у творенні людського щастя. Тому виступати порадником і критиком було б з мого боку нескромно й нечемно. Все, що я можу, — це розповісти вам про перешкоди, подолані на Землі… Викладання будь-якого предмета, особливо великих розділів науки, у нас починається з розгляду історичного розвитку і всіх помилок, допущених на його шляху. Так людство, борючись із властивим людям прагненням забувати неприємне, захищає себе від шляхів і повторення колишніх невдач, яких було багато в докомуністичній історії. Уже в ЕРС визначилася величезна різниця між силами й матеріальними засобами, які людство витрачало на медицину і на науку воєнного й технічного призначення.

Наймудріші голови були зайняті у фізиці, хімії, математиці. Крок за кроком біологія і медицина розходилася з фізико-математичними науками у своєму уявленні про світ, хоча зовні широко користувалась їхніми методами і дослідницькими апаратами.

В результаті природа навколо людини і вона сама, як частина її, постали перед людством як щось вороже, що мусить бути підкорене тимчасовим цілям суспільства.

Вчені забули, що велика рівновага природи і конструкція організму є наслідком історичного шляху неймовірної тривалості і складності, в підпорядкуванні і взаємозв’язку інтегральних частин. Вивчення цієї складності хоч би у загальних рисах вимагала багатовікової роботи, а людство Землі почало необачно і поспіхом пристосовувати природу до перехідних утилітарних цілей, не рахуючись із необхідними людям біологічними умовами життя. І людина — спадкоємець болісного мільярдолітнього шляху, пройденого планетою, — як не вдячний і нерозумний син заходилася розтринькувати, переводити в ентропію основний капітал, який їй дістався: накопичену в біосфері енергію, що, як накручена колись пружина, послугувала для технічного стрибка людства…

Евіза зупинилась, і тієї ж миті зал вибухнув стукотом долонь об дерево. Порушена тема була близькою планеті Ян-Ях, дотла розореній нерозумними предками.

Евіза, яка не звикла до такої реакції зібрання, стояла, безпорадно оглядаючи бурхливу аудиторію, поки головуючий не вгамував захоплених слухачів.

Евіза зовсім не збиралася розпалювати пристрасті нестриманої аудиторії, що призвело б до втрати розумного і критичного сприйняття. Вона вирішила бути обачливішою.

Вона розповіла, як короткозоро помилилися ті, хто торжествував, перемагаючи окремі прояви хвороб з допомогою хімічних засобів, щорічно випускаючи тисячі нових, по суті, фальшивих ліків. Відбиваючи дрібні вилазки природи, вчені прогледіли масові наслідки. Притлумлюючи хвороби, але не зцілюючи хворих, вони породили жахливу кількість алергій і розповсюдили найстрашніший їх різновид — ракові захворювання. Алергія виникала й через так зване імунне перенапруження, якого зазнавали люди у своїх тісних помешканнях, школах, крамницях і видовищах, а також внаслідок постійного перенесення швидким автотранспортом нових штамів мікробів і вірусів з одного кінця планети в інший. В цих умовах бактеріальні фільтри, вироблені організмом у біологічній еволюції, перетворювались на свою протилежність, на ворота інфекції, як, наприклад, мигдалини горла, синуси обличчя чи лімфатичні вузли. Втрата міри у використанні препаратів і в хірургії пошкодила охоронні системи організму, як, приміром, безмірне використання влади підірвало охоронну систему суспільства — закон і мораль.

Сутність лікування, заснована на старих уявленнях, відстала від життя. Коли в процесі розвитку суспільства загинули релігія, віра в потойбічне життя, в силу молитви і в чудо, світоспоглядання відсталого капіталістичного устрою зайшло в безнадійний глухий кут невір’я, порожнечі й безцільного існування. Це породило суцільні неврози старшого покоління. Нагнітання загрози тотальної війни як засіб політичної агітації, постійне нагадування про це у газетах, радіо, телебаченні сприяло психозам серед молодої частини населення — суперечливим прагненням швидше відчути всі радощі життя і втекти від її реальності. Перенасиченість розвагами, напруга штучних переживань створили своєрідний перегрів психіки. Люди дедалі наполегливіше мріяли піти в інше життя, до простих радощів буття предків, до їхньої наївної віри в ритуали і таємниці. А лікарі пробували зціляти за старими канонами колишніх темпів, іншої напруженості буття.

Машини, благоустрій житла, техніка побуту істотно змінила нормальне фізичне навантаження людей.

Медицина продовжувала користуватися накопиченим у зовсім інших умовах життя. Загальне ослаблення організму, м’язової і скелетної систем призводило, незважаючи на брак важкої роботи, до масового розвитку гриж, плоскостопості, короткозорості, збільшення переломів, розширення вен, геморою, розростання поліпів й ослаблення сфінктерів з порушенням травлення і частими явищами апендициту. Безліч дефектів шкіри спричинив неправильний обмін речовин.

Лікарі, стурбовані напливом захворювань, без упину оперували, кленучи нудну рутину «простих випадків» і не підозрюючи, що зустрілися з першою хвилею біди. А коли вслід за тотальним ослабленням людей дедалі частіше почали зустрічатися хвороби зіпсованої спадковості, тільки декому з передових вчених вдалося розпізнати в цьому Стрілу Арімана. Найбільше благодіяння — знищення дитячої смертності — обернулося лихом, нагородивши безліччю психічно неповноцінних, цілковитих кретинів чи фізично дефективних від народження людей. Тривожною несподіванкою стало збільшення випадків народження двох, трьох дітей, що загалом знижували рівень здоров’я і психіки. Боротьба з новою бідою виявилась виключно важкою.

її можна було подолати лише при високій моральній відповідальності всіх людей і проникнення науки в саму глибину молекулярних генетичних апаратів.

Евіза перелічила ще кілька підступних пасток, які поставила природа на прогресивному шляху людства. Шлях цей полягав у поверненні до первісного здоров’я, але без колишньої залежності від безжальної природи. Суть справи полягала в тому, щоб відійти від її гекатомб, завдяки яким вона здійснює поліпшення і вдосконалення видів тварин, нещадно помщається за недолугі спроби людини звільнитися від її влади.

— І це нам вдалося! — вигукнула Евіза. — Ми всі здорові, міцні, витривалі від народження. Але ми зрозуміли, що наше прекрасне людське тіло заслуговує кращого, ніж сидіння у кріслах і натискання кнопок. Наші руки — найкращий інструмент з усіх створених природою або людиною — просять тонкої роботи, щоб отримувати істинне задоволення. Більше того, ми змагаємося за життя свого розуму достоту так само, як і за життя тіла. Ви дізнаєтеся про всі ті зусилля, які ми витратили в нерівній боротьбі. Нерівній тому, що глибина і всеохоплююча могутність природи досі не вичерпані й досі людство веде невтомний бій за своє розумове і фізичне здоров’я і готове до будь-якого випадку природних стихійних сил!

Закінчення промови Евізи викликало нову хвилю схвального гомону. Сувора, навіть натхненна серйозність зійшла з неї, і вона перетворилась на життєрадісну, з відтінком грайливості жінку, яка схилилась перед залою у вільному поклоні танцівниці. Метаморфоза посилила ревише захвату серед молодих медиків. Тормансіанам взагалі подобалась весела серйозність землян, які ніколи не жартували з великими почуттями, нікого не висміювали, не намагалися порозважатися за рахунок іншого…

Евіза повернулась на своє місце і знову спостерігала за доповідачами. Вони говорили розумні речі на рівні науки Торманса, повідомляли про нові відкриття, але цікаві ідеї губилися в масі непотрібних фраз. Думка, як загнане звірятко, металася між словесними нагромадженнями висловів, відступів, ремінісценцій, схоластики доказів.

Вчені Торманса багато уваги приділяли запереченням, словесно знищуючи те, чого нібито бути не може й що неможливо вивчити. Про відомі явища природи твердили як про неіснуючі, не розуміючи складності світу. Цей негативний напрямок науки користувався найбільшим успіхом серед маси людей Ян-Ях тому, що піднімав їхній малий досвід і вузький здоровий глузд до «останнього слова» науки.

Минуло немало часу, а Евіза, за винятком психологічних спостережень, не видобула майже нічого вартого уваги. Звичку говорити, не зважаючи ні на що, вона пояснювала бажанням утвердити перед іншими свою особистість. Крім того, вивергаючи потоки слів, людина отримувала психологічну розрядку, необхідну у цьому світі постійного пригнічення і роздратування. Висловлювати думки у багатослівних промовах ставало дедалі обтяжливіше. Евіза зраділа, почувши, що оголошено перерву. Вона підвелася, наміряючись знайти безлюдне місце, щоб пройтися, відпочиваючи, та де там! — її оточив галасливий натовп збуджених тормансіан і тормансіанок різного віку, від юних практикантів до. сивоволосих начальників госпіталів та професорів медичних інститутів.

Евіза знайшла поглядом свого головлікаря. Він підійшов, безцеремонно розштовхуючи людей.

— Підвезти вас до їдальні підкріпитися? Розступіться, колеги «джи», наша гостя голодна і стомилась!

Евізі не хотілось їсти, особливо у незнайомій їдальні. В неї пропадав апетит від незрозумілої неприязні жінок, які роздавали їжу. В житті Торманса будь-яка залежність від людини виявлялась принизливою. Той, до кого зверталися з проханням, глумився й збиткувався, перш ніж виконати свій прямий обов’язок. Відраза або в кращому випадку цілковита незацікавленість у роботі вирізняла «кжи». «Джи» тремтіли перед ними, очікуючи найелементарнішої послуги. На заводах і фабриках, де командували лілові «Змієносці», становище було іншим. Найменший опір карався негайно, найчастіше відправкою до Палацу Ніжної Смерті. Зате поза пильними очима сановників і охоронників «кжи» знущались над «джи» як хотіли. І ті покірливо терпіли, знаючи, що в будь-який момент за рішенням Ради Чотирьох «кжи» можуть стати їхніми катами. На Тормансі особливо боялись машин. Масове застосування механізмів в руках невихованих й озлоблених людей створювало підвищену небезпеку. Транспортні катастрофи стали повсякденним явищем на Ян-Ях, звичними вважались і дикі розправи з довгожителями.

Розмірковуючи, Евіза йшла поряд з головлікарем алеєю до низького будинку, де були їдальня і готель.

— Вас дивує, чому я сховався в кущі, а не кинувся на допомогу письменникові? — раптом запитав головлікар, намагаючись зазирнути у вічі своїй супутниці.

— Ні, — байдуже відказала Евіза. Її не цікавила персональна мотивація вчинку, який неминуче випливав із суспільного життя Торманса.

— Я міг покалічити руки і нашкодити багатьом людям, позбавивши їх можливості прооперуватися.

Раптом з-за дверей вихопився гурт людей і з криком кинувся до них. Головлікар посірів, лице його спотворилось від жаху. Евіза, лишаючись спокійною, упізнала молодих лікарів, учасників конференції. Вони налетіли вихором, відтрутили головлікаря і щільним кільцем оточили гостю з Землі. Евіза пригадала, як одного з перших днів у столиці її вразила юрба, яка оточила вродливу, недоладно вдягнену жінку. Це була знаменита артистка, як пояснили потім Евізі. Вона дарувала праворуч і ліворуч завчені усмішки. Кілька чоловіків у червоному одязі брутально розштовхували народ, який так само безцеремонно натискав. Досить було з’явитися в громадському місці популярній людині, як сотні молодих людей кидалися до нього, випрошуючи що-небудь на пам’ять.

Тепер сама зорелітниця опинилася в колі цікавих, на щастя, лише лікарів. Перед нею стояла й усміхалася досить миловида тормансіанка: смаглява шкіра, чорне волосся і сяючі вузькі очі яскраво відтінювалися жовтим вбранням, що облягало її постать.

— Даруйте, ми вирішили затримати вас. Помітили, що вам хочеться піти. Навряд чи ми ще раз зустрінемося з вами! У нас є дуже важливі запитання, і ви не відмовите нам…

— Не відмовлю, — так само весело відказала Евіза, — якщо зможу. Мої знання дуже обмежені. Що вас цікавить?

— Секс! Розкажіть, як у вас на Землі дають раду цій безлічі бід, потужному батогу в руках влади, спокусі до найвищого й облудного щастя. Розкажіть або хоч би дайте відповідь на запитання, які ми не змогли вам поставити у залі конференції!

Евіза помітила галявину, огороджену меридіональною алеєю високих і густих дерев і захищену від спеки. Її запрошення перейти туди сприйняли із захватом. Низенька і цупка трава зарябіла вбраннями людей, які примостились у тіні, а Евіза влаштовувалась перед ними на горбку, підгорнувши під себе ноги, підсміюючись над собою, що вона знову стала проповідницею. Зараз перед нею була інша мета, аніж на конференції. Тут можна говорити без обави травмувати формулюваннями, які завжди звучать гостро при різниці в інтелектуальному сприйнятті. Евіза подивилася на темне небо Торманса, перевела погляд на фіолетові смуги тіней і відчула, як її підхопила музична логіка думки.

Вона намагалась якомога поетичніше передати тормансіанам вірш древнього російського поета.

«Голод і пристрасть жагуча — спільна хвороба для всіх, плаває, бігає а чи літає — все їм лягає до ніг…» І співучу кінцівку: «У відсталих підганяє знов канчуками болю голод і любов!»

— Людина і на Землі, і у вас на Ян-Ях бореться, щоб усунути з життя ці дві сили, які завдають біль. Спочатку батіг голоду — і маєш масове ожиріння. Потім батіг любові, добившись порожнечі й індиферентності сексуального життя. Людство Ян-Ях то заперечує силу й значення сексу, то вихваляє цей потяг, надаючи йому домінуючої ваги в житті. Від метання з однієї крайності в іншу статеве виховання приречене.

— А хіба воно є у вас? — почулося запитання.

— Є, і вважається дуже важливим. Треба навчитись бути господарем свого тіла, не тамуючи бажання і не підкоряючись йому до розпущеності.

— Хіба можна регулювати любов і пристрасть?

— Неправильне поняття. Коли ви катаєтесь на гребені хвилі, то слід володіти мистецтвом балансування, щоб не впасти. Та коли треба зупинитись, тоді ви залишаєте хвилю, відстаючи від неї…

Побачивши здивування слухачів, Евіза збагнула, що в морях Торманса немає великих прибійних хвиль і слухачам невідоме катання на латах.

— Я не згадувала на зібранні про подвійну залежність. Багатство психіки — від дужого і здорового тіла, яке від багатогранної психіки насичене відвагою, прагненням, невтомністю і чуттєвістю. Біохімічна будова людини така, що вимагає постійної смертності мозку на одну п’яту частини його потужності, а це підтримується тільки рівнем кетостеронів — статевих гормонів у крові. За що людина розраховується, говорячи вашими словами, постійно еротичною гостротою почуття. Якщо гальмувати це почуття надто довго, то виникають нервові злами і психічні зрушення, той раптовий і уярмлюючий потяг до випадкових партнерів, що в давнину називалось нещасним коханням.

— Виходить, треба розпоряджатись і робити це імпульсивно, спалахами, — сказала тормансіанка, яка почала бесіду.

— Авжеж.

— А як же любов? Адже імпульс не може тривати довго?

— Давня, як світ, помилка! Людина піднялася до справжнього кохання, але тут у вас і далі вважають по-печерному, що кохання — тільки статеве з’єднання. Чи треба говорити вам, наскільки істинна закоханість багатша, яскравіша, триваліша? Ту велику відповідність усім прагненням, смакам, мріям, що можна назвати коханням, і в нас на Землі не знайдеш легко й просто. Для нас кохання — священне слово, яке означає почуття всеохоплююче і багатогранне. Але і в найвужчому розумінні чисто фізична, статева любов ніколи не має однобічного відтінку. Це більше, ніж насолода, це служіння коханій людині й разом з ним красі й суспільству, інколи навіть підкоряючись вимогам генетичних законів всупереч своїм особистим смакам, якщо вони розходяться з ними, при бажанні мати дітей. А підступну силу, нерозряджених гормонів ми навчились випускати на волю, створюючи внутрішній спокій і гармонію…

— Невже на Землі не навчились регулювати цю силу хімічними препаратами? — запитав знайомий Евізі нейрохірург.

— Краще не втручатись у дуже складний зв’язок гормонів, які тримають психофізіологічну основу індивіда, а йти природним шляхом еротичного виховання.

— І ви навчаєте еротики дівчат і юнаків? Нечувано! — вигукнув нейрохірург.

— На Землі це розпочалося декілька тисяч років тому. Храмова еротика стародавньої Греції, Фінікії, Індії, возведена до релігійного служіння. Девадазі — храмові танцівниці — вивчали і практикували ерос такої інтенсивності, щоб повністю вичерпати сексуальні бажання і перевести людину на інші помисли. Такими ж є і тантричні обряди для жінок.

— Отже, на Землі завжди існував культ пристрасті й жінки? — запитала немолода слухачка. — У нас одразу ж починається розмова про розбещеність і розпусту…

— Зовсім ні! У первісних суспільствах, які склалися задовго до комуністичних ер, жінки принижувались до ролі робочої скотини. Існували нібито «священні» обряди спеціальних операцій, як, наприклад, кліторотомія, щоб позбавити жінку сексуальної насолоди.

— Навіщо? — злякано вигукнули тормансіани.

— Щоб жінка нічого не вимагала, а покірно виконувала свої обов’язки прислуги і дітонароджувального механізму.

— Якими ж були їхні діти?

— Темні й жорстокі дикуни, хіба могло бути інакше?

— І ви впоралися з цим?

— Ви бачите нас тут, нащадків усіх рас на Землі…

— Велика Змія! Скільки перешкод на шляху до справжньої доброти в коханні! — вголос подумала юна тормансіанка, що сиділа схрестивши ноги, в першому ряду.

— Всього можна досягти, якщо розумно й серйозно зайнятися питаннями статі. Немає нічого принизливішого й огиднішого для чоловіка, ніж жінка, яка вимагає від нього неможливого. Для жінки образлива необхідність самообмежування, обов’язок «рятувати кохання», як мовилось у давнину. Обидві статі повинні однаково серйозно ставитись до сексуального боку життя…

Почулося зневажливе гмукання. Високий лікар з якоюсь блискучою брошкою на грудях підвівся і пройшовся між рядами слухачів, нахабно поглядаючи на Евізу.

— Чекав інших одкровень від посланиці Землі. Ці старі, як Білі Зорі. Що ви практикуєте — початкове, так би мовити, знайомство кожної пари?

— Звичайно! Щоб стати парою надовго закоханих.

— А коли не вийде надовго?

— Обоє отримають розрядку, адже вони навчені Еросу.

— Абсолютно неможливо у нас! Або земляни не мають головного почуття кохання — ревнощі. Сказати всьому світові: це моя жінка!

— Таких ревнощів немає. Це залишки первісного статевого відбору — суперництва за самку, за самця — байдуже. Згодом, під час встановлення патріархату, ревнощі розквітали на основі інстинкту власності, тимчасово згасла в еротично впорядкованому житті античного часу і знову відродилась при феодалізмі, але через страх порівняння, при комплексах неповноцінності чи приниженості. До речі, жахлива нетерпимість вашої олігархії — явище такого ж типу. Щоб не посміли ставити когось вище, вважати кращим! А наші сильні, спокійні жінки й чоловіки не ревниві, сприймаючи навіть тимчасове нерозуміння, Проте знають, що найвище щастя людини завжди на межі його сил!

Опонент подивився на Евізу, по-чоловічому оцінюючи.

— Очевидно, це можливо лиш тому, що ви, земляни, настільки холодні, що ваша прекрасна зовнішність радше відштовхує, аніж приваблює.

Дехто з чоловіків схвально заплескав. Евіза дзвінко розсміялась.

— По дорозі сюди я чула деякі розмови між присутніми тут, які оцінювали мої достоїнства зовсім по-іншому. І тепер я відчуваю увагу, адресовану моїм ногам. — Евіза погладила свої круглі коліна, що виглядали з-під короткої сукні. — Ні на хвилину я не переставала відчувати спрямоване до мене бажання. Отже, холодність не заважає привабливості й мій опонент не правий.

Жінки-лікарі нагородили Евізу оплесками схвалення.

— Ми справді холодні, доки не відпустили себе на волю еротиці, і тоді…

Евіза повільно підвелась і випросталась, уся напружившись, ніби в хвилину небезпеки. І тормансіани побачили метаморфозу зорелітниці. Її губи розкрились, ніби для пісні чи невимовлених слів, «тигрячі» очі зробилися майже чорними. І без того визивні груди молодої жінки піднялись ще вище, струнка шия якось вирізнилась на нешироких прямих плечах, немислимо чистих і гладеньких, рум’янець хвилювання проступив крізь засмагу на оголеній шкірі. Спокійної і привітної вченої більше не існувало. З’явилась жінка, сама суть її статі у спокусливій вроді й силі, заклична, грізна, ледь-ледь зневажлива…

Перевтілення видалося таким разючим, що її слухачі позадкували.

— Змія, істинна змія! — почулося перешіптування приголомшених тормансіанок.

Скориставшись замішанням, Евіза пішла з галявини, і ніхто не посмів її зупинити.

Чеді повільно йшла вулицею, неголосно ласпівуючи і намагаючись стримати пісню, що рвалася з її душі. Їй хотілося вийти на великий майдан, їй давно вже не вистачало простору. Тісні комірчини кімнатки, де вона тепер постійно бувала, нестерпно гнітили її. «Часом так ставало тоскно дихати й дивитись і бракло сил», що Чеді вирушала бродити, проминаючи маленькі сквери і вбогі площі, намагаючись вибратись до парку. Тепер вона частіше ходила сама. Траплялося, що її затримували «лілові» або люди із знаком «ока» на грудях. Картка незмінно виручала її. Цасор звернула її увагу на рядок знаків, підкреслений синьою лінією, яка означала «виявляти особливу увагу». Як пояснила Цасор, це був категоричний наказ усім тормансіанам хоч би де вони працювали — в їдальні, крамниці, салоні зачісок чи в громадському транспорті, — прислужитися Чеді якомога швидше й краще. Поки Чеді ходила з Цасор, вона не користувалася карткою і впевнилася на досвіді, як важко рядовому мешканцеві столиці добитися не тільки особливого, а звичайного доброго ставлення. Та тільки-но з’являлася на світ картка, як брутальні люди згиналися в принизливих поклонах, стараючись водночас якомога швидше спровадити небажану відвідувачку. Ці перетворення, викликані страхом, настільки відштовхували Чеді, що вона користувалася карткою лише для оборони від «лілових».

Вже кілька днів Чеді не вдавалося зв’язатися по СДФ ні з Евізою, ні з Віром. Вона не бачилась і з Родіс. Вір Норін жив серед учених. Чеді вирішила не з’являтися там без нагальної потреби. Вона розраховувала на швидше повернення Евізи й не могла зрозуміти, що затримало її там більше ніж на добу. Чеді вирушила до подруги пішки, не бентежачись значною відстанню й недоладним плануванням міста.

Кілометр за кілометром ішла вона, не дивлячись на одноманітні будинки, вишукуючи скульптури і пам’ятники, які б відбивали мрії народу, пам’ять минулого, прагнення до прекрасного. На Землі дуже любили скульптури і завжди ставили їх на відкритих і безлюдних місцях. Там людина знаходила опору своїй мрії ще в ті часи, коли марнота непотрібних справ, тіснота життя заважали людям підніматися над повсякденністю. Найвеличніша могутність фантазії! У голоді, холоді, терорі вона створювала образи прекрасних людей, чи то в скульптурі, чи в малюнках, книжках, музиці, пісні, вбирала в себе широту і сум степу й моря. Усі разом вони перемагали інферно, будуючи першу ступінь підйому. За нею почався другий ступінь — вдосконалення самої людини, і третій — перетворення життя суспільства. Так створювалися три перші великі ступені сходження, і всім їм основою слугувала фантазія.

А в місті Центру Мудрості на майданах і в парках стояли обеліски або зображення змій з повчальними написами. Зрідка траплялись ідолоподібні статуї великих начальників різних періодів історії Ян-Ях, незважаючи на різницю в одязі, як близнюки схожі один на одного загрозливими, непохитно-вольовими обличчями і позами. Були відсутніми скульптури, присвячені просто красі людській, ідеї, висотам досягнень. Подекуди стирчали нагромадження іржавого заліза, покрученого ніби в корчах хворої психіки своїх творців, — це були залишки скульптур епохи, яка передувала Століттю Голоду, збережені на втіху сучасним мешканцям Ян-Ях.

Проходячи повз державні будівлі, Чеді не бачила ні вітражів, ні фресок: очевидно, могутність фантазії образотворчого мистецтва заважала володарям, змагаючись із ними у владі над душами людей.

Звичайно, правити темною і плоскою психікою, яка знала лише примітивні потреби й не бачила шляхів ні до чого іншого, було простіше…

Чеді завернула до вузького провулка між однаковими червоними будинками, оздобленими старовинними малюнками з чорної кераміки. Здавалося, величезні краплі смоли текли по широкій гладіні стін. Тут були квартири «джи», притулок Евізи у столиці. Чеді набрала відомий код, що відкривав двері, і в маленькому передпокої голосно запитала дозволу увійти.

Глава дому, літній бактеріолог приходив додому рідко, весь час перебуваючи в Патрулях Здоров’я. Почувся голос господині, що запрошувала Чеді до суміжної кімнати. У кріслі, з книжкою в руках, сиділа жінка середніх років із заплаканим обличчям. Виявилося, що Евіза не з’являлася додому вже чотири дні.

Жінка запитала тривожно:

— Як ви гадаєте, ваша земна подруга ще прийде сюди? Адже тут лишились її речі!

— Звичайно, прийде. Але що з вами сталось?

— Біда! Мені так потрібна ваша подруга. Тільки вона може полегшити моє горе.

— Яке, можливо, я допоможу зараз?

— Я… — жінка схлипнула. Сльози покотилися по щоках. Чеді поклала руку їй на голову.

— Не можу, — жінка підняла книжку, — зовсім не можу читати. Не бачу. Як бути? Я трохи заробляла виписками. А тепер? Що ж мені робити тепер? Як жити?

— Передусім заспокойтесь. Ви маєте чоловіка й дітей, ви їм дуже потрібні.

— Страшно стати безпомічною. Ви не розумієте. Книжки були моєю єдиною втіхою. Мені, нікому не потрібній, книги дають мені все! — і знову потік сліз. — Не бачу! А наші лікарі не знають, як допомогти.

Сльози безпорадності й безнадії боляче озвались у душі Чеді. Вона не вміла боротися з жалістю, цим новим почуттям, яке дедалі сильніше оволодівало нею. Треба попросити Евізу допомогти жінці якимись сильнодіючими ліками. У морі страждань на Тормансі страждання жінки були всього лиш краплею. Допомагати краплі не ваото й марно для моря. Так учили Чеді на Землі, вимагаючи завжди визначити причини лиха й діяти, знищуючи його коріння. Тут же все виявилось навпаки. Причини були сліпучо ясними, проте викоренити їх у безодні інферно Торманса не могли ні Чеді, ні весь екіпаж «Темного Полум’я». Чеді сіла поруч із заплаканою жінкою, заспокоїла її і лише тоді рушила додому.

Смеркалося. На тьмяно освітлених вулицях маячили поодинокі перехожі, то з’являючись у світлі ліхтарів, то зникаючи у пітьмі. Від низького місяця з його слабким сірим світлом падали ледь видимі примарні тіні. Мабуть, Чеді була єдиною жінкою на безлюдних вулицях цього району. Вона не боялась, як і будь-яка людина з Землі. У давнину основою безстрашності найчастіше вважалася недорозвинена нервова система і самовпевненість, яка йшла від невігластва. Комуністичне суспільство породило іншу вищу ступінь безстрашності: самоконтроль при повному знанні та надзвичайній обережності у діях.

Чеді не поспішала повернутися до своєї комірчини і згадувала срібні місячні ночі Землі, коли люди ніби розчиняються у нічній природі, усамітнюючись для мрій, кохання чи зустрічаючись із друзями для спільних прогулянок. Тут з настанням темряви усі мчали додому, під захист стін, злякано озираючись. Безпомічність тормансіан перед Стрілою Арімана зайшла далеко і воістину стала трагедією.

Чеді йшла близько години, доки не опинилась у добре освітленій центральній частині міста Центра Мудрості. Вечірні розваги приваблювали сюди безліч людей, переважно «кжи», які приходили для безпеки компаніями по кілька чоловік. «Джи» уникали з’являтися в місцях, що їх відвідували «кжи».

Чеді теж намагалась уникати компаній «джи», щоб не вдаватись до втомливої психологічної дії і тим більше не користуватись охоронною карткою володарів. І цього разу, вгледівши попереду групи чоловіків, які горлали ритмічну пісню під акомпанемент звукопередавача, Чеді перейшла на другий бік вулиці, зупинилась під кам’яними ворітьми. Туди-сюди снували мимо люди, чулися вигуки й розкотистий регіт, так властивий мешканцям Ян-Ях. Підійшли двоє юнаків і спробували заговорити з нею. Яскраво-червоне лілове світло заливало широкі сходи, падаючи косим каскадом з фронтону будівлі Палацу Вечірніх Задоволень, оточеного подвійним колом квадратних, синіх із золотом колон. Зненацька хлопці зникли, їх ніби вітром звіяло, дорогу перегородили троє «кжи» — «взірці». Вони підійшли, вдивляючись у Чеді й про щось говорячи один одному. Раптом чиясь груба рука схопила Чеді ззаду, примусивши обернутися. Гостре відчуття небезпеки підказало їй відхилитися вбік. Страшний удар, завданий чимось важким, металічним, зачепив її голову, здер шкуру на потилиці, розірвав м’яз і роздробив правий плечовий суглоб, з ключицею і частиною лопатки. Важкий шок стиснув їй горлдо й серце, затьмарив очі, гасячи свідомість. Поштовх від падіння пронизав її тисячею розпечених ножів у плечі, руці й шиї. Зусиллям волі Чеді підвела голову і смикнулася, намагаючись стати на коліна. Перед нею ніби здалеку з’явилося знайоме обличчя. Шотшек дивився на неї з переляком, злістю і тріумфом.

— Ви? — з невимовним подивом прошепотіла Чеді. — За що?

При всій своїй обмеженості тормансіанин не прочитав на прекрасному обличчі своєї жертви ні страху, ні гніву. Тільки подив І жалість, так, саме звернену до нього жалість! Незвичайна психологічна сила дівчини щось пробудила у його темній душі.

— Чого став? Бий іще! — гукнув один з його приятелів.

— Геть! — Шотшек не тямлячи себе, замахнувся на нього.

Усі кинулися навтіки. Ще раніше розбіглися мимовільні свідки розправи, і освітлені сходи спорожніли.

Чеді повільно схилилась набік і розпростерлась на бруківці біля ніг Шотшека. У безпомічній зламаності дівчини Землі йшло у небуття стільки чистої і незмірно далекої краси, що Шотшек раптом відчув нестерпну скорботу й каяття, ніби його розірвали навпіл. «Кжи» не вміли справлятися з такими незвичними переживаннями. Шотшек зміг перемогти їх тільки одним шляхом. Заскреготавши зубами, він вихопив довгу тригранну голку, з розмаху встромив її собі в груди, діставши до серця, і впав, відкотившись на кілька кроків від Чеді. Чеді не бачила нічого — ні самогубства Шотшека, ні того, як двоє «лілових» прибігли, повернули її обличчям, обшукали і, знайшовши картку, з жахом викликали людину з «оком».

— До Центрального госпіталю, негайно! — розпорядився той.