Година Бика

Розділ XI МАСКИ ПІДЗЕМЕЛЛЯ

Фай Родіс не змогла побачити володаря до свого несподіваного переїзду у Сховище Історії. Він ухилився від прощальної аудієнції. Високий худий «Змієносець», який служив посередником між головою Ради Чотирьох і Родіс, оголосив, що Великий страшенно зайнятий державними справами. Те, що зайнятість збіглася з пригодами минулого тижня, потішило б Родіс, якби не тривога за друзів, які перебували в місті. Перед від’їздом з палацу Цоам все-таки встигла встановити мікродатчик координатів. Нове помешкання Фай Родіс, незважаючи на похмурість архітектури й занедбаність, видалось їй затишнішим, ніж палац садів Цоам. Воно не виправдовувало пишної назви Сховища Історії, бувши всього-на-всього старим храмом, колись зведеним на честь Всемогутнього Часу. Не божества, а радше символу, якому в давнину поклонялись нерелігійні тормансіани. Храм Часу утворювали шість довгих будівель з великої синьої цегли. Вони стояли паралельно, тулячись до відкритої галереї, що проходила на висоті двох метрів над землею, в обрамленні низької балюстради з переплетених змій. Фронтони кожної з шести будівель підтримували колони з грубого чавуну. Занедбаний сад з низькими колючими деревами й кущами розрісся між храмом і високою червоною стіною, по гребеню якої час від часу походжали «лілові» вартові зі своїми розтрубами на грудях. Суха земля, нагріта за день, вночі випромінювала тепло із запахом пилюки.

Всередині будівель не було нічого, крім зв’язок книжок. По центру кожної зали стояли високі плити сірого й червоного зернистого каменю, помережані чудернацькими візерунками стародавніх написів. Перед плитами виднілися кам’яні лотки для збору подаянь.

На верхніх поверхах бокові прибудови були заставлені шафами і стелажами, забитими книжками. У вільних простінках громадилися штабелі напівзотлілих рукописів, газет, репродукцій та естампів. Картина вже досить знайома Родіс: на планеті Ян-Ях не було спеціально збудованих сховищ, задовольнялися сяк-так пристосованими старовинними будовами, які стояли порожніми. Не було тут і музеїв з широко розгорнутою експозицією, спеціально створеними оптичними діорамами, особливим освітленням і захистом від пилюки і температурних змін.

На верхніх поверхах збереглися численні кімнати невідомого призначення, вузенькі коридори, хисткі балкони й антресолі.

Коли «Змієносець» повів Родіс вибирати житло, Таель, який незмінно супроводжував земну «володарку», встиг шепнути їй, щоб вона обрала собі п’ятий від воріт будинок. «Змієносець», чекаючи, що Родіс захоче поселитися ближче до воріт, зрадів, але через боягузливу обережність запитав, чому їй сподобався саме п’ятий храм.

— Він краще зберігся, — не задумуючись, відповіла Родіс. — І, крім того, там чудова змія на майданчику сходів.

— Справді, справді! — погодився «Змієносець».

Фай Родіс не кривила душею. Скульптура змії у п’ятому храмі помітно відрізнялася від двох типів статуй, поширених на всій планеті. Звичайно зображали змію, яка підводилась з широких кілець, у загрозливій позі земної кобри. Або ж змія стояла на кінчику хвоста розгорнутою вгору пружиною, з розкритою до неба пащею. Обидва типи змії виражали злобу й бойову готовність.

У п’ятому храмі невідомий скульптор зобразив величезну чавунну змію у позі відчаю: несиметричні, ніби в судорожному зламі, кільця, страдницьки відхилена назад верхня частина тіла, вузька паща, з якої рветься німий крик. Змія, подібно людям, відчувала свій полон і намагалась вирватися з нього. Митець, без сумніву, передбачив концепцію інферно.

Родіс відвели житло з двох нашвидкуруч прибраних, наскрізь пропахлих пилюкою і старими паперами кімнат у мезоніні п’ятого будинку. Занесли раніше привезені меблі. Родіс хотіла поселитися у двох відносно затишних кімнатах, з’єднаних з балконом, який виходив на обернений до гір бік храму. І знову Таель, вибравши момент, порадив їй влаштуватись у двох асиметричних комірчинах, близьких до торця круто вигнутого даху. «Змієносець» наказав «ліловим» розставити меблі (а все майно Родіс складалося, як відомо, з одного СДФ і сумки з запасними батареями), відкланявся, оголосивши, що час від часу навідуватиметься до володарки землян для перевірки зручності її житла й обслуговування.

— Великий і мудрий, — «Змієносець» звично зігнувся, — звелів переказати вам, щоб з огляду на велику небезпеку ви не залишали б Сховище Історії. Тут охорона, здатна відбити напад. На вулицях міста завжди є небезпека, а володар, — знову уклін, — певен, що ви відмовитесь від особистої охорони.

— Відмовлюсь!

— Великий Чойо Чагас усе передбачив! А тепер я піду. Для допомоги вам лишається інженер Хонтеело Толло Фраель.

«Змієносець» недбало кивнув у бік інженера й вийшов. Під важкою ходою зарипіла дерев’яна підлога у коридорі й на сходах. Тиша запала в старому храмі.

Таель, що досі стояв мовчки, з незворушним виглядом, ожив. Жестом закликаючи Родіс мовчати, він вихопив табличку для нотаток, накреслив кілька знаків і простяг Родіс. Та прочитала: «Чи може СДФ служити детектором електронних пристроїв і хімічних отруйних препаратів? — ствердно кивнула й оживила дев’ятиніжку. СДФ виставив мерехтливий зеленкуватий ліхтарик, промінь якого пробіг по кімнатах, але не змінив кольору. Зате чорна кулька з лімбом для відліку одразу заворушила вусиками, фіксуючи два напрямки в першій кімнаті й чотири в другій. Керуючи їхніми вказівками, Таель виявив у меблях, у шафі і в ніші вікна шість коробочок з темного дерева. Підкоряючись вказівкам інженера, Родіс пронизала кожну руйнівним ультразвуком. Операція тривала лише декілька хвилин. Таель з полегкістю зітхнув і попросив Родіс поставити захисне поле.

— Тепер можна говорити вільно, — сказав він, вмощуючись на дивані.

— Навіщо така пересторога? — усміхнулась Родіс. — Нехай би собі слухали й записували.

— Ні в якому разі! — переможно вигукнув інженер. — Зараз ви все зрозумієте! Чагас, обравши відлюдне місце, зробив першу велику помилку. В дуже старих храмах є лабіринти секретних приміщень, забуті з плином часу й невідомі володарям, тому що далекоглядні дослідники, історики й архітектори зуміли зберегти таємницю для нас, «джи». У двох подібних будовах — Дзеркальній Вежі, у хвостовій півкулі й Куполі Білих Сот, у столиці, зараз розмножують прилади — ДПА й ІКП… А цей Храм Часу досліджений недавно. Моєму другові, архітектору по відновленню старих будов, пощастило, та й то випадково, знайти старовинні плани. Ви тут абсолютно вільні. В будь-який момент під носом «лілових» ви можете покинути Сховище Історії або зустрітися тут з ким побажаєте.

— Друге набагато важливіше, — радісно сказала Родіс, — це гарантія безпеки для тих, хто до мене приходить. Вихід до міста мені зараз ні до чого. Стеження за мною обов’язково комусь нашкодить. А взагалі я можу завжди, коли захочу, пройти крізь охорону «лілових».

— Невже? — здивовано й шанобливо вигукнув Таель. — Яким чином?

— Побачите, — обіцяла Родіс, — але як би нам подивитися плани?

— Завтра я приведу архітектора, а зараз покажу підземний хід. І мені час іти, щоб не викликати підозри надто довгим перебуванням у вас без свідків… Отак, — інженер увійшов до задньої кімнати, що слугувала спальнею, опустився навколішки біля грубої стіни і, взявши ногу Родіс, поставив її носок проти непомітного заглиблення на підлозі. Легко вдаривши по п’яті, він примусив Родіс натиснути на приховану клямку. Потужні пружини потягли вбік вузьку й товсту плиту. З вертикальної щілини війнуло затхлістю підземелля. Інженер увійшов у чорну пітьму, поманив за собою Родіс. Там він засвітив ліхтарик і показав на іржавий важіль, поворотом якого прохід зачинявся.

— Сюди можна тільки увійти, а повертатися треба іншим шляхом. У ті часи не існувало автоматики, та вона й не вціліла б за багатьох століть, — пояснив Таель.

Вони спустилися вузькими кам’яними сходами у товщі стіни, двічі повернули й почали підніматися. На останньому східці із стіни стирчала серпоподібна рукоятка. Родіс натиснула її і мимоволі примружила очі від світла, опинившись у своїй спальні, тільки з іншого боку.

Таель підскочив, ухопився за кінець карниза за вікном і плавно опустився на ньому, засунувши стіну.

— Якщо хтось ненароком поверне рукоятку, стіна лишиться зачиненою. — Тормансіанин сяяв, як хлопчик, що знайшов скарб.

— Завтра ми чекатимемо вас за стіною у цей же час. Якщо вам щось завадить, дайте сигнал інфразвуком СДФ. Їжу вац привозитимуть з Палацу Цоам. Не їжте нічого, ми самі будемо вас годувати. Знаючи ваш простий смак, не сумніваюсь, що наші харчі вам сподобаються. Але сьогодні доведеться попоститись.

Фай Родіс тільки усміхнулась.

— А тепер я змушений залишити вас, — сказав Таель. Узяв руку Родіс, наміряючись піднести її до губів. Після «подарунку смерті» вона дозволяла інженерові цю ніжність і сама іноді цілувала його в лоб. Але сьогодні вона злегка відвела руку й промовила:

— Я піду з вами.

— Як? Навіщо? А «лілові»?

Фай Родіс усміхнулась. Вона опустилася до статуї змії і вийшла на відкриту галерею під малозоряне нічне небо.

«Лілові», що тупцяли біля входу у п’ятий храм, зверхньо привітали знайомого їм Таеля і не помітили Родіс.

Біля головних воріт зібралося декілька «лілових» з командиром на чолі. Дотримуючись формальності, він попросив картку Таеля, не помітивши земної жінки, що йшла поряд з ним.

Нарешті Родіс і Таель вийшли на майдан до пам’ятника Всемогутньому Часові. Родіс бачила його мигцем з машини і тепер вирішила роздивитись. Чотири високих ліхтарі кидали мертве ртутне світло на пам’ятник.

— А як увійдете назад? — захвилювався Таель.

— Як вийшла.

— Масовий гіпноз! — здогадався інженер. — У нас його застосовують для громадського каяття. Біологи розробили спеціальний апарат у вигляді змії. Поєднання музики, ритмічних рухів і світлового гіпнозу.

— У нас є багато людей з вродженими здібностями. Підсилюючи їх особливим плануванням, люди стають лікарями, але ось я не стала лікарем. Непотрібний історикові хист раптом згодився…

Віддалік почулася чиясь хода. Інженер зник за постаментом, а Родіс повільно рушила навколо стародавнього пам’ятника, намагаючись зрозуміти почуття народу Ян-Ях, який жив тисячоліття тому. Чотири воєдино злиті чоловічі постаті гігантських розмірів. «Всемогутньому часові», — прочитала Родіс величезні золоті знаки на круглому п’єдесталі. Обличчям до відкритого простору, звідки сходились тісні вулиці, що піднімалися з міста, стояв, розставивши ноги, кам’яний велетень з байдужим, німим виразом обличчя. Обома руками він тримав широкий щит з написом, через верхній край якого перегиналась змія тормансіанської породи із стиснутою з боків головою. У відкритій пащі стирчали отруйні зуби. «Хто потривожить могилу Часу, буде вкушений розбудженим змієм», — промовляв напис на щиті. З правого боку, приховуючи усмішкою зле потайне знання, Час у своїй другій подобі пропускає під простягнутою рукою чергу безликих людей, які виходили з-під п’єдесталу. На другому боці той же гігант, жорстоко розтягнувши широкого рота і роздувши ніздрі приплюсну-того носа, обрушував товстий, оббитий цвяхами дрюк на тих, хто обійшов сектор п’єдесталу. Люди корчилися, захищаючи обличчя і голови, падали на коліна, звиваючись, розкриваючи чорніючі роти у застиглих криках страждання. Там, де зброя вже не сягала, люди падали в провалля, закрите ледь помітною решіткою.

Четвертий бік пам’ятника, повернутий до храму, був облямований доріжкою із скла того ж кольору, що й камінь пам’ятника. Тут четверте обличчя велета осявала усмішка, сумовита, сповнена розради і дивного торжества. З ласкавою обережністю він схилявся над юрмою молодих чоловіків І жінок а красивими й дужими тілами, що рвалися до нього. Вони тяглися до гіганта, а він ніби гладив долонею ниву піднятих до нього рук і перехиляв широку чашу на звернені до нього з надією і радістю обличчя.

Тиха й зосереджена, Фай Родіс повернулась до своїх відрізаних від усього світу апартаментів І зв’язалася по СДФ з Евізою, змалювавши їй розташування нового помешкання. Евіза під’єднала Вір Норіна, і Родіс заспокоїлася, що її вигнання не відбилося на товаришах. Очевидно, невдоволення Чойо Чагаса було спрямоване тільки проти неї.

Зараз у Родіс не було нікого дорожчого за Чеді, Евізу в Вір Норіна, загублених у величезній столиці. За Чеді Родіс боялася найбільше. Перебуваючи серед найневихованішої і найнедисциплінованішої частини населення, Чеді не могла розрахувати всі мотиви їхніх вчинків. Але Евіза запевняла, що у Чеді все добре й вона назбирала багато цікавих спостережень. І Родів спокійно заснула на новому місці, не звертаючи уваги на безперервне потріскування дерев’яних балок і мостин. У безпросвітній темряві, неначе старовинна лампадка, горів крихітний вогник СДФ; негайно зніме тривогу, якщо з’явиться непроханий гість чи зміниться хімічний склад повітряна домовлений час Родіс вдяглася по-тормансіанськи — у широкі штани, блузу з гладенької чорної матерії і тверді черевики. Замість ліхтаря Родіс наділа діадему, яка автоматично вмикалась у темряві, і натиснула носком у заглиблення стіни. Перш ніж ступити у відкритий отвір, вона встановила СДФ у першій кімнаті на автоматичне ввімкнення поля. Убезпечивши своє житло від нежданих гостей, Родіс засунула за собою стінну плиту.

У кінці перших сходів иа неї чекали Таель і архітектор. Знайомство почалось, як завжди, з довгого погляду й уривчастих, ніби ненароком сказаних слів. І не дивно — сором’язливому малорослому архітекторові, який звик до нечемності сановників і брутальності зовнішнього світу, Родіс, що спускалася сходами у світлоносній діадемі, видалася богинею. Таель тільки усміхнувся, пригадуючи своє власне потрясіння від першої зустрічі з Родіс. Зигзагоподібний спуск привів до галереї, яка кільцем аркад оточувала центральну валу з низьким склепінням. Кам’яні лави ховались у нішах між аркадами. Архітектор підвів своїх супутників до тієї з них, де стояли новенький стіл і масивний циліндр із стовпчиком подвійного ліхтаря, увімкнув його. Сильне червонясте світло залило підземелля. Архітектор трохи відступив назад, вклонився і назвав себе.

— Гах Ду-ден, або Гахден.

Він розстелив зведені креслення підземель Храму Часу, і Ро-діс вразили їхні розміри. Два яруси переходів і галерей, пронизуючи ґрунт, розбігались в усі напрямки, викидаючи шість довгих рукавів за межі саду і стіни.

— Ось ця галерея виходить під статуєю Часу, — пояснив архітектор, — але ми залишили її зачиненою, там надто багатолюдне місце. Хід номер п’ять, ліворуч від неї, один із найзручніших. Він закінчується в старому павільйоні, зайнятому зараз електричними трансформаторами високої напруги, куди ми, «джи», маємо вільний доступ. Ще кращий четвертий хід, заглиблений у товщу скелі на схилі гори, там, на виступі, стоїть старий будинок хімічної лабораторії імені Зет Уга. З підвалу лабораторії опускається вертикальний колодязь, доступний усім, хто посвячений у таємницю храму. Інші ходи йдуть у відкриті місця, якщо ними часто користуватися, вони можуть бути виявлені, але на випадок втечі згодяться.

— Зет Уг — один із членів Ради Чотирьох? — запитала Родіс. — Я не знала, що він учений-хімік.

— Зовсім ні! — засміявся архітектор. — У нас будь-який інститут, театр, завод можуть бути названі іменами великих, котрі не мають ніякого відношення ні до науки, ні до мистецтва, взагалі ні до чого, крім влади.

— Такий звичай, — ніби вибачаючись, потвердив Таель.

— І я зможу бачитися з людьми у цій залі? — Родіс оглянула просторе підземелля.

— Я гадаю, що напасникам тут буде зручно оточити нас. Ходімо до Святилища Трьох Кроків, воно на другому ярусі.

Підземелля другого горизонту виявились просторішими. Де-не-де в них збереглися меблі, виготовлені з чорного дерева або з крихкого чавуну, який широко використовувався на планеті, де не вистачало чистих металів. На речах лежав тонкий шар пилюки. Ретельно відполіровані стіни вкривав твердий склоподібний матеріал. Під ним збереглися фрески, мальовані на блискучому чорному тлі двома улюбленими фарбами Торманса — червоною і канарково-жовтою. Комбінація двох кольорів робила зображення грубуватими, водночас надаючи їм первісної дикості й сили. Родіс, мимоволі притишуючи ходу, захоплено розглядала творіння стародавніх художників Ян-Ях. Таель і Гахден не звертали на стінні розписи ніякої уваги.

Наскільки могла судити Родіс, фрески виражали неминучий прихід людини до смерті за невмолимою течією часу.

Правобіч галереї почуття життя повільно зростали від безтурботної дитячої гри до досвідченої зрілості й згасали в старості, у спалаху відчаю, за яким ішов раптовий обрив у смерть. Він виражався прямовисною лінією, яка обрізала все, що підходило до неї. За цією гранню була тільки чорнота. На тому ж чорному тлі біля краю скупчилася група людей, виписаних з особливою виразністю. Деформовані віком і хворобами, люди впирались, збиваючись докупи, та тільки-но хтось торкався страшної лінії, як у пітьмі зникли, ніби відсічені, голови, руки, тіла…

На лівій, такій же чорній стіні йшли вже не фрески, а барельєфи, занурені в подібний матеріал, з якого вони проступали з казковою реальністю. Художники зобразили тут різкий перехід від задумливого отроцтва до юності, вираженої зростанням сексуальних почуттів, ніби весь світ зводився до ритміки танцюючих юних літ в еротичному шаленстві.

Червоні чоловіки й вогненно-жовті жінки сплітались у химерних позах. Проте цим дивовижним зображенням все-таки не вистачало божественного достоїнства еротичних скульптур староданьої Індії І навіть демонічної глибини тантричних фресок Тібету чи картин сатаністів Ірану.

Дзеркально-чорна пітьма обривала процесію фігур не в згасаючому занепаді, а в момент крещендо, вирування почуттів. Ліва стіна на противагу правій відображала концепцію ранньої смерті.

Ідея швидкісного обертання поколінь із селекцією найбільш здібних для технічного прогресу, очевидно, виникла на Тормансі здавна.

Сучасне населення планети збирало плоди думок, посіяних тисячоліття тому, — катастрофа перенаселення оформила це у справжню філософію.

Чорна галерея розширилась. Над головами учасників походу нависли страшні маски, грубо й пістряво розмальовані. Величезні роззявлені роти, викривлені уїдливими усмішками, скалили не по-людськи гострі зуби, презирливо-знущально мружились дивовижно живі очі. Нижче за ці відворотні пики проходив ряд інших масок природних людських розмірів, на них стояла печать безнадійної меланхолії. Духовний занепад прозирав з них так реально, що викликав у Родіс нездоланно важке почуття. Маски завжди були індикаторами психологічних труднощів життя, яка викликала необхідність приховування істинного обличчя людини і суспільства. Алегорія масок тут здавалася дуже простою, але за грандіозністю задуму і рівнем виконання вони не поступалися фрескам чорної галереї. Родіс сказала про це архітекторові. Пожвавившись, він попрохав її зачекати. Удвох з Таелем вони принесли високу лаву, зняли з гачків потворні зображення, порожнисті, зліплені з легкого матеріалу. Маски прикривали видовжений на всю галерею фриз чудових скульптур молодих вродливих людей з мужніми і благородними обличчями, в їхніх оголених тілах не було ні сором’язливості, ні тваринної сексуальності постатей з чорної галереї.

— Навіщо їх закрили цими пиками? І коли? — запитала Родіс.

— В епоху встановлення всепланетної влади, — відказав Гахден, — щоб знищити ще одну духовну опору людини. Ті, хто здавна приходив сюди, споглядали й замислювались — ставали душевно схожими на людей минулого, переймали їхню силу, мудрість, ясність. Здобували мужність, мрію і волю — якості, нестерпні для володарів. Ось чому фризи завісили масками Століття Голоду і Вбивств… Поставимо їх на місце, Таель!

— Не треба. Нехай ті, хто прийде сюди до нас, побачать дуті привиди і справжнє життя Ян-Ях.

Архітектор привів їх до квадратної зали — по її кутках у цинічному сміхові надривались маски. Три широкі уступи піднімалися до стіни навпроти входу. На кожному уступі стояло по два ряди кам’яних лав. У стіні була ніша, а в ній довгий стіл.

— Святилище Трьох Кроків, — сказав архітектор, — тут я пропоную влаштувати місце зустрічей.

— Місце непогане, — схвалив Таель і подивився на Родіс.

— Це вирішувати маєте ви, бо знаєте життя Ян-Ях. Мене ж цікавить тільки святилище. Чому Трьох Кроків?

— Вам це здається важливим? — запитав архітектор.

— Так. Я здогадуюсь, але потрібне підтвердження. Мені це конче необхідно для глибшого розуміння духовного життя Ян-Ях.

— Гаразд. Я дізнаюсь, — пообіцяв Гахден, — а зараз я піду. Треба підготувати приміщення й провідників.

Архітектор зник у пітьмі, не запалюючи ліхтаря. Фай Родіс вирішила наслідувати його, не застосовуючи інфралокатор. Вона сказала про це Таелю, але інженер заперечив:

— Яке це має значення: із світлом чи без світла, якщо ви можете примусити людей не помічати вас?

— І привести за собою тих, хто переховуватиметься в бічних переходах поза моєю увагою?

— Я, мабуть, ніколи не навчуся мислити, як земляни. Спочатку — про інших, потім — про себе. Від людей — до себе — таким є хід майже будь-якої вашої думки. І ви усміхаєтесь усім зустрічним, а ми, навпаки, зарозумілим виглядом приховуємо боязнь насмішки чи образи. Наша грубість весь час виказує низький психічний рівень життя під страхом. Між вами й нами полярна різниця, — гірко промовив Таель.

— Не настільки серйозна, — усміхнулась Родіс, — ходімо зі мною рахувати кроки й повороти. Чи ви теж мусите йти?

— Ні. Я хочу провести сигналізацію до ваших кімнат.

Вони йшли якийсь час мовчки. Родіс допомагала інженерові закріплювати тоненький дріт.

— З вами хочуть зустрітися Сірі Ангели, — сказав Таель.

— Ангели? Та ще й сірі?

— Дуже древня таємна община. Ми думали, що вона припинила свою діяльність ще за часів Віку Розквіту. Виявляється, вони існували, але пасивно. Тепер, як вони запевняють, ваш детектор біострумів повертає їх до життя. Побачення з вами необхідне.

— Святилище Трьох Кроків і Сірі Ангели, — замислено проказала Родіс, — дивовижно! Невже все це було й тут?

— Що саме?

— Розповім потім, коли Гахден добуде відомості про Три Кроки і я побачуся з Сірими Ангелами.

Решту дня Фай Родіс провела, обдумуючи подальші дії. Вже вісімнадцять днів її супутники знайомляться з повсякденним життям міста Центру Мудрості. Ще трохи, і їхня місія закінчиться. Крім Вір Норіна і її. Астронавігаторові не так просто розібратися в інтелектуальній верхівці тормансіанського суспільства. А вона, Фай Родіс, повинна провести паралелі між роз’єднаними класами суспільства Ян-Ях — між людьми, неодноразово ошуканими історією, замороченими хитросплетіннями політичної пропаганди, втомленими нудьгою і безцільністю життя. Без мети не може бути осмисленої боротьби. Тут найвиразніші слова і звабливі ідеї перетворились на пусті заклинання, які не мають сили. Ще гірші слова-перевертні, у звичне й привабливе звучання яких мимовільно закладено перекручений зміст. Шлях у майбутнє розбігся тисячами дрібних стежок. Жодна не викликає довіри. Всі підвалини суспільства й навіть просто людського співжиття тут повністю зруйновані. Законність, віра, правда і справедливість, гідність людини, навіть пізнання ним природи — все знищено володарюванням аморальних, безсоромних і неосвідче-них людей. Вся планета Ян-Ях перетворилась на величезне попелище. Попелище спустошених душ, сила й гідність яких також розтринькані в нерозумній ненависті, заздрості, безглуздій боротьбі, і скрізь брехня. Брехня стала основою свідомості й суспільних відносин на нещасній планеті.

Лихо цього суспільства в тому, що вся соціальна боротьба у природному ході історичного процесу опустилась до дикого бандитського рівня насилля, на зразок племінної ворожнечі, якій відома тільки мета захоплення влади, їжі, жінок.

Колись супротивники були пов’язані певними морально-релігійними основами і мета була — впровадження своїх вірувань, організація суспільства й правила життя. А тепер боротьба за владу зовсім випустила з поля зору людину. Все можна, влада дозволена всім, кому завгодно — хто зуміє піднестись. Ці мерзенні методи вседозволеності вкоренилися скрізь і застосовуються в сім’ї і науковій лабораторії, у театрі й крамниці, не кажучи вже про органи влади. І повністю втрачені честь і гідність людини, які стали тепер мішенню для знищення.

Цей жахливий стан безвір’я, скепсису, нерозуміння шляху породжує, крім усього, ще й шизофренію. За секретними підрахунками, на Тормансі близько шістдесяти відсотків населення — психічнохворі. Досі «кжи» зневажали всі, а «джи», залякані «Змієносцями», жили в постійному страху. Тепер назріває криза. «Джи» і «кжи» зрозуміли, що так жити більше не можна, необхідно скинути обман і брехню, якими їх обплутали. Якщо вдасться показати їм правильний шлях, зруйнувати недовіру — тоді можна повертатися додому!

«Кораблю — зліт!» Скільки ще днів доведеться чекати ці довгожданні слова! Скільки ще днів доведеться провести у мансарді й підземеллі, поки вона здобуде право сказати ці слова Гріф Ріфту, який від тривоги ставав дедалі нетерплячішим. Цими днями має відбутися нелегке побачення з ним по СДФ. Потрібна ще одна дев’ятиніжка або хоча б її проектор для святилища Трьох Кроків.

Засинаючи, Родіс із сумом згадала свою «Мері», як живу істоту, що залишилась у садах Цоам.

Вона підвелася з першими променями світила й ледве встигла проробити ранкові вправи, як з’явився «ліловий» і сповістив про прибуття (вони ніколи не приходили, тільки «прибували») спеціального уповноваженого володаря Ян-Ях. Трохи здивована раннім візитом, Фай Родіс зустрілася з невисоким, опасистим са-нозником. Золоті змії на грудях і плечах свідчили про дуже високий ранг безпосереднього помічника Ради Чотирьох.

«Змієносець» передав вітання від Чойо Чагаса. Земна гостя ні в якому разі не повинна розглядати своє переселення як вигнання чи немилість з боку володаря. Великий і Мудрий вирішив, що в палаці їй самотньо і приємніше бути ближче до своїх супутників.

Родіс, приховавши усмішку, подякувала, додавши, що тут вона так само далека від міста, як і в палаці.

Сановник зітхнув з вдаваним смутком. Ян Гао-Юар, сказав він, зробить усе, щоб забезпечити її охороною, яка б не заважала під час прогулянок по столиці. Родіс висловила ввічливий сумнів. «Змієносець» поцікавився, чи добре опікають її призначені на те люди. Поговоривши про дрібниці, він підвівся. Знуджене, тупе обличчя його зробилося настороженим, гострі розумні очі забігали по кімнаті. Він схилився до Родіс і ледь чутно запитав, чи може вона увімкнути машину для захисту від підслуховування. Ствердно кивнувши, Родіс покрутила циферблат дев’ятиніжки, стала перед кріслами й витягла платівки випромінювачів. Магнітний промінь пробіг по кутках кімнати, складках завіси й меблях на випадок, якби там встановили нові апарати. Заспокоєний сановник знову вмостився у кріслі і, не зводячи настирливого погляду з Фай Родіс, заговорив про невдоволення народу владою і сучасним життям. Деякі вищі сановники, розуміючи це, згодні змінити діюче управління. Зокрема, у нього в руках «лілові» на чолі з самим Ян Гао-Юаром. Якби Фай Родіс допомогла йому, то влада Чойо Чагаса і всієї Ради Чотирьох впала б.

— Що, по-вашому, я мушу зробити для цього? — запитала Родіс.

— Зовсім мало. Дайте нам декілька ваших машин, — він зиркнув на СДФ, — і виступіть по телебаченню із заявою, що ви на нашому боці. Це ми беремось влаштувати.

— І що ж буде після того, як ви скинете владу?

— Вам, землянам, буде цілковита свобода пересування по планеті. Живіть у нас скільки завгодно, робіть що хочете! І коли прийде другий зореліт, то для нього не буде теж ніяких обмежень.

— Це для нас, гостей, а для народу Ян-Ях?

«Змієносець» спохмурнів, ніби Родіс запитала його про щось нетактовне. Він почав плутано просторікувати про несправедливості, масові страти й тортури, дурних сановників, нікчемність трьох членів Ради Чотирьох і більшості підібраної Чойо Чагвсом з найосвіченіших і боягузливих людей. Але Родіс невблаганно повертала його до суті питання, просячи перелічити ті реальні зміни у житті планети, які настануть після повалення Ради Чотирьох.

«Змієносець», гніваючись, закушував губу, барабанив пальцями по кріслу і, зрозумівши, що неможливо відбутися загальними словами, почав перераховувати:

— Ми збільшимо кількість розваг. За короткий строк збудуємо багато Будинків Кохання, Вікон Життя, палаців відпочинку на берегах Екваторіального моря. Знімемо обмеження на сексуальні видовища, знищимо відповідальність чоловіків за початкову стадію виховання дітей… Усе це для обох класів. Ну, а окремо для «джи». Треба зняти заборону на передачі з космосу. Я не бачу в цьому ніякої небезпеки для держави. Передачі рідко вловимі й незрозумілі…

Родіс мовчки вивчала сановника, намагаючись зрозуміти хід його думок, потім повільно проказала:

— Ви повинні відмінити закон про ранню смерть: ні «джи», ні «кжи» більше не буде. Не годуватимете дітей фальсифікованими продуктами! Витратите в сотні разів більше коштів на виховання, на кращі школи, подорожі, на загальне поліпшення життя. Збудуєте більше лікарень, їдалень, житла. Створите музеї. Іншими будуть науки, мистецтва. Ми допоможемо вам змінити й поліпшити багато чого в житті народу.

— О! Все це набагато важче. Планета надто бідна після Століть Голоду. Не можна все зразу. Багато наших устроїв необхідні. І повірте, «кжи» щасливі, по-своєму, звичайно. — Він пильно подивився на Родіс і додав: — Чи знаєте ви, що історичний процес схожий на маятник, який коливається туди й сюди, проходить піки протилежностей і глибокий спад. З нашою перемогою хитнеться до піка економічної інтенсивності життя — і тоді…

— Але ж це неправильно! Фактичний хід історії інший. Маятник — це лише образ, вигаданий людьми однолінійного мислення, котрі не знають діалектики. Образ народився із страждань у масах людей при наявності дрібних змін системи управління, без корінної її переміни. Адже нічого не зміниться, якщо прийняти доктрину, протилежну попередній, перебудувати психологію, пристосуватись. Мине час, усе зруйнується, приносячи незліченні біди. Ваші економісти не вміють передбачати і боронитися від кількісно-якісної природної пульсації життя. Обов’язок людини знищити ці «маятникові» страждання.

— Облишмо далекі наслідки! Хіба самий тільки приріст розваг, забав не буде цінним досягненням для народу?

— Звичайно, не буде! Прірва між злиденним життям і розвагами стане тим страшніша, чим сильніша ілюзія. Збіднення і звуження індивідуального й суспільного життя людини більше розходиться з тими нереальними видіннями, якими їх отуманюють. Штучна величність, напруженість, повнота почуттів в ілюзіях викликає розщеплення психіки між примарним світом і реальністю життя.

— Виходить, ви не вірите в нас, не вважаєте переворот потрібним?

— Так. Я почула лише порожні слова. У вас і ваших спільників немає знань, не розроблена програма й не досліджена ситуація. Ви не знаєте, з чого почати, до чого прагнути, крім ієрархічних перестановок у вищому класі Ян-Ях.

«Змієносець» підвівся із закам’янілим обличчям. Зробивши над собою зусилля, він заявив, що є ще одне прохання, у якому, він сподівається, земляни йому не відмовлять.

— Озбройте наших лікарів методами, завдяки яким ви продовжуєте життя. Як ви досягаєте своєї сили і краси і живете вдвічі довше від нас?

— Навіщо вам знати?

— Як навіщо? — вигукнув сановник.

— Усе повинно мати мету і сенс. Довге життя потрібне тим, хто духовно багатший, хто може багато дати людям, а якщо цього немає, тоді навіщо? Вас, хто ні про що не дбає, крім себе, своїх привілеїв, байдужих паразитів, без совісті, моралі, обов’язку, — мільйони. Ви ухиляєтесь від своїх прямих обов’язків і водночас привласнюєте в сотні разів більше, ніж тут дається будь-якому іншому членові суспільства. Які переконання дозволяють вам діяти наче грабіжники, довершуючи справу ваших нерозумних попередників, що виснажили ресурси планети і людства Ян-Ях? Невже не паморочиться у вас голова від погляду у величезне провалля між вами й народом?

«Змієносець» скреготнув зубами, стиснув кулаки, тупнув ногою і притьмом рушив до виходу.

— Стійте!

Незвичайно різкий і непереборно владний наказ земної жінки прикував його до місця. Скорившись, він слухняно втупився в Родіс. Та невловимо швидким рухом, характерним для землян, провела руками по його вбранні, знайшла у спідній кишені на грудях важку коробочку і повернулась до СДФ. Легеньке клацання — і всі записи були стерті. І Родіс повернула коробочку. Весь цей час сановник стояв, як бовдур, повторюючи вголос: «Нічого не пам’ятаю, геть нічого не пам’ятаю», — не відчуваючи, як і в голові його стирається пам’ять про недавню розмову. Фай Родіс при своїх природних здібностях не потребувала ІКП. «Змієносець» побрів до дверей, вклонився і щез. Родіс вимкнула звукозахист, і одразу прозвучали сигнали виклику.

З’явилося зображення Евізи, схвильованої і від цього ще прекраснішої.

— Тяжко поранена Чеді. Роздріблені кістки. Вона у мене в госпіталі.

Евіза назвала ліки й інструменти, які необхідно отримати з «Темного Полум’я», і сказала, що вони з Норіном зараз підуть до начальника міста, щоб попередити його про відправку з «Темного Полум’я» автоматичного дискольота, і домовляться про місце для його посадки.

— Чеді непритомна?

— Вона спить.

— Я прийду.

Родіс поставила долоню ребром (сигнал кінця зв’язку) і перемкнула СДФ на маяк корабля.

Вір Норін і Евіза прийшли до начальника міста у великий будинок на пагорбі, поблизу Центрального госпіталю. Сотні людей снували темними високими коридорами, куди виходило багато масивних дверей. Всемогутні картки зробили свою справу. Обох землян провели до начальника, навіть до секретарів якого рядові «кжи» й «джи» столиці потрапляли лише через кілька місяців чекання.

Величезна кімната з велетенським столом і глибоким кріслом підкреслювала значення сановника — огрядного, пещеного й страшенно пихатого. Він підвівся з помітним зусиллям, вклонився і знову розвалився в кріслі, мовчки показуючи Віру й Евізі на сидіння перед столом.

Вір Норін у кількох словах виклав прохання. Настало довге мовчання. Сановник перегорнув якісь папери, що лежали перед ним, підвів погляд, і земляни побачили знайому тупу бундючність, яка всіх «Змієносців» робила схожими.

— Випадок особливий. Ніколи автоматами не стріляли по місту. Я не можу дозволити.

— Але термінові посилки такого типу тисячі років практикуються на Землі. Це абсолютно безпечно! — запевнив Вір Норін.

— А раптом щось зіпсується? Раптом диск упаде на місце проживання поважних осіб…

— Зрозумійте, цього бути не може!

— Все одно такого немає у постановах. Треба послати запит до Ради Чотирьох!

— То пошліть! Йдеться про життя людини! «Змієносець» став злякано-обуреним, так ніби в його особі верховну владу скривдили.

— Навіть якщо я зважусь скористатися прямим зв’язком, щоб доповісти, все одно отримати дозвіл одразу не можна. І я не певен, що рішення буде на вашу користь.

Евіза підхопилась, очі її палали. Підвівся і Вір Норін. Вони подивилися одне на одного й раптом розсміялись.

— Чи правда, що високі керівні особи призначені для прийняття відповідальних рішень? — м’яко запитала Евіза.

— Тільки так!

— У законі немає пункту, який би дозволяв пересилання автомата. Але й немає й заборони, чи не так?

«Змієносець» трохи розгубився, але швидко оговтався.

— Не передбачено законами — отже, не дозволено.

— Ви призначені саме для вирішення непередбачених ситуацій, інакше навіщо ви тут?

— Я тут для того, щоб берегти інтереси держави, — гоноровито відповів «Змієносець».

Вір Норін поклав руку на плече Евізи.

— Не будемо гаяти час. Це не більш як вузько запрограмований робот. На його функцію вистачило б простого звукозапису.

Сановник з погрозою підвівся. Астронавігатор простяг до нього руку долонею вперед.

— На місце! Спіть! Забудьте!

«Змієносець» впав у крісло, заплющив очі й звісив набік голову. Евіза й Вір Норін вийшли з кабінету, сказавши двом жінкам-секретаркам, що сановник говорить з Радою Чотирьох. Священний страх на обличчях секретарок говорив про те, що начальник міста добре виспиться.

— Посадимо безпілотний дискоїд без усяких там постанов, — вирішив Вір Норін. — Таель знайде місце. Вантажу автомат візьме стільки, скільки встигнуть навантажити і для Таеля також! Швидше до СДР! Родіс домовилася з Ріфтом, і Таель уже біля неї.

Таель і його друзі встановили приводний маяк у засохлому саду, приблизно за кілометр від Центрального госпіталю. Робот-диск за сімнадцять хвилин покрив відстань між зорельотом і містом Центру Мудрості. Евіза й Вір Норін, узявши необхідне, бігцем кинулись до госпіталю, а група Таеля залишилася вивантажувати прислані для них матеріали й прилади. Гріф Ріфт обіцяв уночі надіслати ще один диск і передав інструкцію управління автоматом. Тормансіани могли сховати робот у надійному місці або втопити в океані.

Чеді принесли до госпіталю непритомну. Спочатку її поклали у заставленому ліжками коридорі. Черговий лікар не повірив поясненням «лілових» — на лихо, найнижчого рангу — і лише реготав у відповідь на запевнення, що дівчина ця прилетіла з Землі. Надто неймовірною здавалась її поява вночі, у звичайному одязі «кжи» та ще й пораненою у вуличній бійці. Останній сумнів, який виник був при огляді її напрочуд досконалого тіла, розвіялись, ледве Чеді в забутті промовила кілька слів бездоганною мовою Ян-Ях, з дзвінким акцентом хвостової півкулі. Лікар визначив пошкодження смертельними. Він не вважав себе в силі врятувати дівчину. Не варто було даремно мучити її, виводячи з шоку. І хірург махнув рукою, не відаючи, що саме в цей час «око володаря» віддавав наказ будь-що розшукати Евізу Танет.

Сильна воля Чеді допомогла їй виринути з червоного моря болю і слабості, які затопили свідомість.

Вона лежала без одягу, вкрита жовтою тканиною, на вузькому металевому ліжку, під яскравим світлом нічим не завішеної вакуумної лампи. Ці лампи, що так різали очі, зустрічалися на Тормансі в усіх службових приміщеннях і в житлах «кжи». Тут, у госпіталі, різке світло здавалося нестерпним, але жоден з розпростертих на сусідніх ліжках людей, які стогнали і металися в гарячці, не звертав на нього уваги. У нічний час хворих не відвідували доглядальниці, медичні сестри чи лікарі.

Люди проводили довгу ніч Торманса наодинці зі своїми стражданнями, надто ослаблені для того, щоб підвестися чи заговорити один з одним.

Чеді зрозуміла, що вона помре, полишена на свою долю. Долаючи жахливий біль і запаморочення, Чеді підвелась, спустивши ноги з ліжка і знову знепритомніла. Пронизуючий укол привів її до тями. Відкривши очі, Чеді побачила над собою розпашіле від хвилювання обличчя Евізи.

У супроводі чергового лікаря, якого аж корчило від переляку за свою помилку, Чеді повезли до вільної операційної. Евіза, упевнившись, що безпосередня небезпека минула, зв’язалася з Родіс і Вір Норіном.

Подальші справи, включаючи безплідну розмову із «Змієносцем», забрали понад дві години. Чеді спала в операційній. Коли Евіза примчала, як вітер, несучи на плечі сумку з необхідними препаратами, весь медперсонал госпіталю був у зборі. Хвилиною пізніше прибіг Вір Норін, навантажений двома великими, туго скрученими паками. Головний хірург нервово походжав перед дверима операційної — він утік зі свого кабінету, де на великому екрані чергуючись з’являлись то Зет Уг, то Ген Ші, вимагаючи відомостей про земну гостю. Попереджена Таелем Евіза нічого не сказала про допомогу, прислану із зорельота. В госпіталі вирішили, що вона бігала по ліки чи то додому, чи то до свого товариша.

Дезинфікуючись, Евіза встигла відпочити й негайно розпочала оперувати. Хірурги Торманса побачили дивну техніку земного лікаря. Евіза сміливо розпластала всі пошкоджені ділянки поздовжніми розтинами, старанно уникаючи зачепити не тільки най-дрібніші нервові сплетіння, а й лімфатичні судини. Вона скріпила розтрощені кістки, аж до найдрібніших скалочок, якимись червоними гачечками, ізолювала головні кровоносні судини, перетнула їх і приєднала до них маленький пульсуючий апарат. Після чого все операційне поле було п’ять разів просякнуто ОМН — розчином швидкісної регенерації кісток, м’язів, нервів; розтини з’єднані чорними гачками. З’явився другий прилад для масажування країв ран і одночасно втирання густої рідини шкірної регенерації — ШР. Тієї ж миті Евіза розбудила Чеді, щедро напоївши її схожою на молоко емульсією. Вір Норін в одязі брата милосердя з великою обережністю зняв Чеді з операційного столу. Землян зараз не турбувало дотримання тормансіанських звичаїв, вони не довіряли стерильності простирадел. Астронавіга-тор ніс на руках зовсім голу Чеді у відведену їй маленьку палату.

Там він поклав її на постіль з особливої, сріблястої тканини і накрив заздалегідь напнутим на каркас прозорим легким ковпаком. Сіро-блакитна дев’ятиніжка Чеді вже стояла поряд з постіллю. До неї підключили багатоциліндровий апарат із системою трубок, кінцями прикріплених до ковпака. Евіза Танет, відпочиваючи, випросталась на твердій канапці, легенько спершись на ліву руку і закинувши за голову зігнуту праву. Вона поглядала на стовпчик індикаторів біля узголів’я, з дротами, закріпленими на скронях, шиї, грудях і зап’ястях Чеді.

Вір Норін вдячно подивився на Евізу, міцно потиснув лікоть її дужої руки, яка виступала з-під густих кучериків на її потилиці, і рушив до виходу, обережно ступаючи ще вологою від дезинфекції підлогою.

Астронавігатор не встиг залишити величезну будівлю госпіталю, як у палату до непритомної Чеді й напівсонної Евізи увійшла людина в зім’ятому і запраному жовтому халаті відвідувача, із забинтозаним назскоси обличчям. Евіза підхопилась і кинулася їй на шию.

— Родіс!

— Я прийшла змінити вас, — і Родіс провела пальцями по запалій щоці Евізи.

Евіза примружилась, як дитина, коли їй попало в око мило, і відчайдушно замотала головою.

— Не зараз. Відійде нервове напруження, і я буду спокійна.

— Я відведу. Лягайте!

— Я так давно не розмовляла з вами, навіть по СДФ. Вам надовго дозволили відлучитись?

Родіс розсміялася по-дівочому дзвінко й безтурботно.

— Ніхто не дозволяв, як і посадку дискоїда. Якби я почала відпрошуватись, вони б і завтра не розв’язали важливого питання. А я буду тут з вами скільки потрібно.

— А цей маскарад?

— Робота Таеля і його друзів.

Родіс одягла поверх чорної тормансіанської перлово-сріблясту павутинку земного лікарського вбрання.

— А де ваш СДФ, Родіс?

— Вимкнений. Привезуть опівночі й випустять біля зходу у цей корпус. Я його покличу сюди. Ну, лягайте, а я походжу по кімнаті, відведу збудження іншого роду. Давно не відчувала такої радості від довгого ходіння, як сьогодні. Здається, цілу вічність я живу у тісноті, природній на кораблі й непотрібно примусовій — на Тормансі.

— Чеді теж не змогла звикнути до такого життя. Її тривалі прогулянки були корисними для знайомства з людьми і звичаями, але врешті призвели до катастрофи, — сказала Евіза.

— Чим викликано напад?

— Вона ще нічого не могла сказати. Той, хто напав на Чеді, одразу ж покінчив з собою. Навряд чи вона знає про це.

Родіс замислилась і промовила:

— Причина у сексуальній невихованості, яка породжує Стрілу Арімана. До речі, я чула про вашу лекцію про еротику на Землі. Ви зазнали невдачі навіть з лікарями, а вони мусять бути освіченими в цьому відношенні.

— Шкода, — засмутилась Евіза, — мені хотілося показати їм владу над бажанням, яка б не призвела до втрати сексуальних відчуттів, а, навпаки, до висот пристрасті. Наскільки вона яскравіша й сильніша, якщо не волочитись на її повідну. Але що можна вдіяти, коли у них, як говорила мені Чеді, всього лиш одне слово для кохання, для фізичного зближення і ще десяток слів, які вважаються лайкою. І це про кохання, для якого в мові Землі існує безліч слів, не знаю скільки.

— Понад п’ятсот, — відказала, не замислюючись, Родіс, — триста на означення відтінків пристрасті, і близько півтори тисячі, які змальовують людську красу. А тут, у книгах Торманса, я не знайшла нічого, крім убогих спроб змалювати, наприклад, прекрасну кохану їхньою бідною мовою. Усі виходять схожими, втрачається поезія, відчуття притуплюються монотонними повторами. Олігархи (звичайно, через своїх освічених поплічників) відчайдушно борються за приховування від людей їхніх духовних здібностей і пов’язаних з цим великих сил людської природи. Так само вони намагаються применшити і знецінити фізичну красу, щоб рядова людина ні в чому не могла вважати себе кращою чи вищою від правителів. Їхні вчені слуги завжди готові оббрехати, заперечуючи духовні сили, і висміяти красу.

За античних часів Європи і Ближнього Сходу, середньовічної Індії, — вела далі Родіс, — фізична любов переплітається з релігією, філософією, обрядовістю. Після чого реакція: Темні Віки, піднесення релігії і заперечення, придушення сексуальності. Нова реакція — і в ЕРС відродилася примітивна еротика з відмиранням релігійності, на слабшій фізичній основі. Не сталося, як у минулі часи, могутнього злету почуттів. Цей період — останній в існуванні капіталістичних відносин у суспільствах Землі — додатково охарактеризувався утилітаризмом. Еротика, і політика, і наука — все розглядалося з точки зору матеріальної користі й грошей… Утилітаризм незмінно призводив до обмеженості почуттів, не тільки мислення. Ось чому тормансіанам треба спершу відновити нормальне відчуття світу. Тільки потім вони будуть здатні на істинну еротику. Ви надто швидко рвонули з місця, Евізо! Але годі!

Родіс почала водити пальцями по тілу Евізи, натискаючи на певні точки і вимовляючи розмірено-музичні слова. Не минуло й кількох хвилин, як Евіза спала з дитячою безтурботністю. Скорботні зморшки ховалися лише в куточках губів, але невдовзі й вони щезли. Потім Родіс стала на коліна і, вигнувшись назад, головою торкнулася підлоги, випростуючи спину. Її супутниці належали до того віку, коли сили швидко відновлюються під час міцного і здорового сну. Родіс милувалася обома й раділа. Вони зробили, що зуміли, для вивчення Торманса і, природно, не могли змінити тутешнє життя. Тепер вони повернуться на «Темне Полум’я». Заради крихт, які Евіза й Чеді додали б іще до величезного завдання повороту історії Торманса, не варто більше ризикувати їхнім життям. Антрополог Чеді й лікар Зоряного Флоту Евіза ще відвідають різні місця всесвіту, подарують Землі своїх дітей, проживуть довге, цікаве життя. Безмірне приниження людини на Тормансі й пережиті тут страждання, смуток і жалість, що народилася до побратимів, зітруться, пам’якшаться і врешті перестануть тривожити їх на Землі…

Двері повільно розчинилися, увійшов СДФ і завмер біля ніг Родіс. Вона зняла з його ковпака важкий білий барабан і, з певним зусиллям поставивши його на вікно, угвинтила синій конус у спеціальний виступ верхнього краю. Серед спорядження Евізи Родіс знайшла високу склянку, прозору до невидимості і, повернувши конус, налила в посудину таку ж прозору рідину. Родіс обережно ковтнула, обличчя її засвітилося задоволенням. Після мінералізованої, нечистої, із запахом іржавого водопроводу й дешевого бактерициду води столиці смак земної води був невимовно приємним. Нея Холлі не забула надіслати із зорельота й земних концентрованих продуктів.

Родіс заходилася готувати їжу для Чеді й Евізи.

До палати квапливо увійшов блідий і спітнілий головний лікар.

— Я не підозрював, що в мене тут володарка землян, — уклонився він Родіс, — вам незручно й тісно. Але це влаштуємо пізніше, а зараз ходімо до мого кабінету. Вас викликають із садів Цоам. Здається, — обличчя головного набуло молитовного виразу, — з вами хоче говорити сам Великий і Мудрий…

Фай Родіс стала перед екраном двостороннього зв’язку Ян-Ях, на якому незабаром з’явилася знайома постать володаря. Чойо Чагас був похмурий. Різкий жест у бік головлікаря — і той, низько зігнувшись, кинувся з кабінету.

Чойо Чагас огледів Родіс у її сріблястому халаті, крізь який прозирав костюм простої жінки Ян-Ях.

— Не так ефектно, ніж ваші колишні шати. Але так ви мені ближча, ніби моя… піддана, — спроквола промовив він. — І все ж я здивувався, дізнавшись, що ви тут.

— Якби не катастрофа з Чеді, я не залишила б Сховища. Там дуже цікаві матеріали, і ви мудро вчинили, відіславши мене туди.

Чойо Чагас трохи пом’якшав.

— Сподіваюсь, що ви ще раз пересвідчились, як небезпечно спілкуватися з нашим диким і злим народом. Мало не загинула четверта наша гостя!

Фай Родіс хотіла спитати, з чиєї вини народ Ян-Ях перебуває в такому стані, але дратувати володоря не входило в її плани.

— Що ви тепер збираєтесь робити? — запитав Чойо Чагас.

— Як тільки наш антрополог одужає, я відішлю її і лікаря на зореліт. Зараз це питання кількох днів.

— А далі?

— Я повернуся до Сховища Історії. Закінчу роботу над рукописами. Наш астронавігатор продовжить знайомство з науковим світом столиці. Ще днів двадцять — і ми попрощаємося з вами.

— А другий зореліт?

— Він уже десь близько. Але ми не будемо зловживати вашою гостинністю. Очевидно, він не сяде. Залишиться на орбіті до нашого відльоту.

Володар, як здалося Родіс, відчув задоволення.

— Гаразд. Все влаштують найкращим чином.

— Не треба турбуватися. Краще накажіть, щоб нас з’єднували з вами або молодшими володарями без затримок. Інакше ми не здатні будемо розібратися, де кінчається ваша воля і починається тупість і страх сановників.

Чойо Чагас милостиво кивнув, якийсь час він мовчки дивився на Родіс, а потім, не промовивши ні слова, раптово зник з екрана. Вона повернулася до Чеді, яка вже сиділа на подушках і без ковпака. І Чеді й Евіза насолоджувались водою і їжею Землі, мружачись від задоволення.

— Не уявляли, що консервована земна їжа насправді така смачна, — сказала Чеді.

— Після тормансіанської, — відказала Родіс, занурюючи пальці в густе волосся дівчини, яке знову стало природного попелясто-золотавого кольору. Звільнені від контактних лінз очі сяяли колишньою синню.

— Дивовижно, — Чеді трохи звелася на лікті, але Евіза одразу ж поклала її на місце, — як вони можуть труїти себе, своїх дітей, занепащати своє майбутнє, фальсифікуючи і здешевлюючи їжу так, що вона перетворюється на отруту? Уявіть, що на Землі хтось став би приймати таку отруту. Безглуздя!

— Вони, — пояснила Родіс, — цим жахливим шляхом збільшують кількість продуктів, здешевлюючи її виробництво. А продають за ту саму дорогу ціну — це зветься непрямим податком у суспільстві Торманса, і прибуток іде олігархам.

— Впевнена, що жодна лабораторія тут не візьметься аналізувати склад продуктів, щоб не спливла назовні його шкідливість, — сказала Евіза, — треба захопити з собою на Землю зразки.

— Чудова ідея, — промовила Родіс, — почнемо сьогодні ж із госпіталю.

Родіс довго, не кваплячись, масажувала на плечі Чеді рубці загоєних розтинів із слідами чорних гачків. Чеді запевняла, що вже видужала, але Родіс і Евіза боялися наслідків внутрішніх пошкоджень. На маленькому возику привезли книжки — розважальне чтиво. Чеді заходилася читати їх одна за одною із швидкістю, недосяжною для тормансіан, але звичайною для землян, які миттю читають цілі сторінки.

Коли прийшла Евіза, біля постелі Чеді виросла гора книжок.

— Невже так цікаво? — запитала Евіза.

— Я все шукала щось путнє. Не могла повірити, щоб у технічно розвиненій цивілізації можна було писати такі дрібниці, схожі на земну літературу ЕРС. Ніби в них немає духовних проблем, тривог, хвороб, нещасть. Істинні великі трагедії, прекрасне людське геройство, приховане в буднях сірої повсякденності, їх не цікавить. Очевидно, і сама людина їм не цікава і служить лише тлом. Усе зводиться до тимчасових дурниць, випадкового нерозуміння чи міщанського невдоволення. Місцеві письменники вигадливо навчилися відволікати й розважати, переказуючи сотні разів одне й те саме. Вони ж пишуть і для телепередач, вихваляють щастя жити під мудрим керівництвом Чойо Чагаса, який нібито врятував їх від безнадійного минулого. Тут історія починається із встановлення всепланетної влади теоретика олігархії великого Іно-Кау. Враження, — що книжки написані для розумово нерозвинених дітей. Усі книжки — нові, мало читані. Треба б попросити якісь давніші видання.

Евіза пішла в бібліотеку, довго перебирала книжки, розмовляла з бібліотекарем і повернулась розгублена.

— Коли володарем став Чойо Чагас, — сказала Евіза, — старі книжки під загрозою тяжкого покарання вилучили з усіх бібліотек планети, зв’язали в сітки з камінням і втопили у морі. Окремі примірники передали до спеціального сховища, де їх неможливо ні читати, ні копіювати. Заборонено всім, крім кількох довірених осіб.

— Який злочин проти людини! — суворо зауважила Родіс.

— О, вам ще не все відомо, — сказала Чеді. — Тут існує жахлива система фільтрації. У кожному Будинку Видовищ, на телебаченні, радіо у них сидять «очі володаря». Вони мають право припинити будь-яке видовище, вимкнути всю мережу, якщо хтось спробує передати недозволене. Можуть убити за співи недозволених пісень. «Очі володаря» мають список, що можна виконувати, а що ні… І так в усьому. Як шкода цих бідолах! — голос Чеді здригнувся.

Родіс з Евізою перезирнулися, і Родіс сіла в узголів’ї Чеді, наспівуючи й водячи кінчиками пальців по її лобі й обличчю. Сині очі, які було заблищали від сліз, закрились. Ще хвилина, і дівчина занурилась у глибокий, спокійний сон.

— А тепер пройдемось по госпіталю, — запропонувала Евіза. — Час пізній, лікарі розійшлись. Я принесла свіжий халат.

Фай Родіс надягла жовтий одяг з такою ж шапочкою, і обидві земні жінки вийшли на сліпуче світло у захаращений ліжками коридор.

Ніколи не змогли б вони забути чотири ночі, проведені на добровільних обходах хірургічного відділення Центрального госпіталю столиці. Родіс робила відкриття за відкриттям. Страждальцям майже не давали знеболюючих ліків. Медицина Торманса не створила анальгетиків, які б не змінювали обмін речовин організму й не давали звикання — наркоманії. Могутні засоби, як гіпнотичний масаж і аутогенний вплив, зовсім не застосовувались. Лікарі не звертали уваги на сердечний смуток і страх смерті, а нудний біль при переломах вважався неминучим. Знищити зайві страждання було б, по суті, дрібницею, прискоривши зцілення одних, полегшивши останні дні інших…

Із самотністю хворих, їхніми нескінченними ночами страждань у непровітрюваних палатах не велось ніякої боротьби. В госпіталі переважали жінки, живучіші, ніж чоловіки. Вони лежали місяцями. Землянам пояснили, що дружин і матерів «джи» рятують тому, що у чоловіків без них трапляються нервові злами і вони, підкупивши чиновників, пробиралися до Палаців Ніжної Смерті, гублячи в собі потрібних державі фахівців. Втрата гідності смерті у таких госпіталях являла собою природний діалектичний парадокс планети, де смерть ставилася в державний обов’язок для більшості. Тим відчайдушніше чіплялися за життя «джи» у переповнених лікарнях. Родіс згадувала з усмішкою свої інфернальні випробування. Тут вона спустилася на набагато нижчі кола інферно.

А Евіза всоте подумки погоджувалася з ватажком шести «кжи». Ті справді вмирали здоровими, не відаючи жалюгідної боротьби за життя у бруді й муках.

Фай Родіс переходила від одного ліжка до іншого, сідала на краєчок, тамувала біль гіпнозом, заспокоювала піснею, навчала навіювати собі сон чи розважатись уявою. Евіза, яка не мала такої психічної сили, робила цілющий масаж нервів. Повернувшись на ранок у палату до Чеді, обидві, знеможені, впали й поснули, вичерпавши свою нервову силу.

Чутка про незвичайну жінку миттю розійшлася по всьому госпіталю. Тепер Фай Родіс, як богиню, з усіх боків зустрічали благаючі й простягнуті руки.

Навколишнє лихо звалилось на неї, гнітило, позбавляючи колишньої внутрішньої свободи. Родіс уперше зрозуміла, наскільки далека вона ще від справжньої духовної досконалості. Наслідком мізерності її сил в океані горя неминуче виникав жаль, відволікаючи від головної мети. Її допомога тут не відповідала, завданню, яке віднині лягло на людей Землі: допомогти народу Ян-Ях у знищенні інфернальної громадської системи в цілому й назавжди.

Провівши у госпіталі чотири дні, Фай Родіс знову йшла рипучою підлогою Храму Часу в супроводі подруг і всіх трьох СДФ. Два з них несли ще слабу Чеді у гамаку, підвішеному на опорних стовпчиках. Невимовно радіючи, Таель зустрічав їх біля воріт, і навіть варта цього разу, підібрана із спеціально навчених людей, пом’якшилась від вигляду синіх очей Чеді, що дивилися навкруги із захватом людини, яка одужує. Радість Чеді була недовгою. Дізнавшись про повернення на зореліт, Чеді дуже засмутилась, і Фай Родіс доклала чимало зусиль, щоб запевнити її у цій необхідності.

Стурбованість примусила Евізу вимагати, щоб її залишили тут на випадок хвороби Родіс чи Вір Норіна.

— Я почуваю себе чудово, — заперечувала Родіс, — а лікувати навіюванням я вмію краще за всіх вас.

— А Вір?

— От він, мені здається, захворів, але так, що лікар, хоч би й Зоряного Флоту, не потрібен.

— Невже? Наш випробуваний астронавігатор? Ви жартуєте?

— Якби ж то.

— Але це безумство! І ви такі спокійні!

— Безумство не більше, аніж життя Чеді серед «кжи», ніж ваша робота в госпіталі, ніж усі ідеї, які примусили нас вторг» нутися в буття негостинної замученої планети.

— Родіс, ви здогадуєтесь про щось небезпечне? Я не залишу вас.

— Залишите! — Родіс пригорнула Евізу до себе, і її волосся кольору воронового крила на секунду сплелося з темно-рудими пасмами Евізи.

Усі три жінки здійснили прогулянку по підземеллю з масками, відвідали святилище Трьох Кроків.

— Тут ми поставимо ваш СДФ, — сказала Родіс, звертаючись до Евізи, — його сіро-зелений колір із сріблястим полиском дуже гармонує з чорними столами й лавами.

— А мій? — запитала Чеді, яка полюбила попелясто-блакитну дев’ятиніжку.

— Свій ви подаруєте Таелю і навчите користуватися ним. — І він горітиме у нас зеленим вогником?

— Авжеж! Браслет Евізи візьму я, але вимкну його прямий зв’язок на «Темне Полум’я», коли ви будете у безпеці, за стінами корабля…

— За стінами корабля… — повторила Евіза. — Можливо, це соромно для справжнього дослідника, але я буду щаслива. Наскільки краще жити на кораблі, час від часу виходячи звідти в чужий світ, ніж опинитись, як ми, відірваними від «Темного Полум’я», потрапити в потік дивного життя, в якому всі ніби змовилися шкодити собі та іншим, викликати лихо й біди скрізь, навіть там, де немає причини для нещасть.

Родіс і Норін проводжали молодих жінок до громіздкої, за-пилюженої і розхитаної машини.

Чеді міцно обняла Родіс, поцілувала астронавігатора, після чого, ставши на коліна, погладила свій СДФ.

Двоє землян і тормансіанський інженер стояли на балконі п’ятого храму. Машина рушила верхнім обхідним шляхом, стовп куряви ще довго було видно над містом. Таель уже навчився розпізнавати настрій своїх, здавалося б, незворушних земних друзів. І зараз, дивлячись на спокійні, розважливі обличчя, інженер вирішив відволікти Родіс і Норіна від дум.

— Я ще не подякував вам за дорогоцінний подарунок, — сказав він, показуючи на СДФ.

— У нас не дякують за дарунки. Найбільша радість людини Землі — віддавати. Ми повинні сказати вам спасибі, — промовила Родіс.

Таель чомусь знітився і перевів розмову на інше.

— Мене завжди інтригувала кількість ніг СДФ. Чому 9, чому непарна, а не двостороння симетрія 2-4-6-8-10?

— Питання не з легких, — відповів Норін. — Вище білатеральної симетрії — тріада. Гелікоїдальна непарність вища двосторонньої рівноваги протилежностей, яку звичайно застосовують на Землі і яка відповідає поверхневій структурі довколишнього світу. 5-7-9 дають певні переваги у подоланні протиріч у бінарних системах і стійкість в обопільно суперечливому світі, тобто можливість переходити нездоланні перепони. Непарність, більша за одиницю, — це вихід з інфернальної боротьби протилежностей, можливість уникнути діалектичного хитання праворуч-ліворуч, вгору-вниз. У природі це багатовісні фазові системи чи трифазний струм, наприклад. Непарність як властивість відзначена ще за сивої давнини. Три, п’ять, сім, дев’ять вважалися щасливими й магічними числами. А в нас застосовується методика навскісних, або гелікоїдальних, врізів у рівноважні системи протилежних сил.

Таель похитав головою.

— Усе, що я зрозумів, — це існування механізмів, які працюють на складніших принципах, ніж внутрішні протиріччя. І ці механізми, так би мовити, стоять вище над силами діалектично збудованого світу. Вони могутніші!

— Якщо хочете, так! У звичайному житті Землі СДФ нам не потрібен. Роботи-супутники супроводжують нас лише під час важких експедицій на незвідані, далекі світи. Тут вони незамінні.

— І в погано влаштованому світі теж незамінні, — додав Таель.

Тінь тривоги промайнула на обличчі Вір Норіна, зробивши його схожим на тормансіанина.

— Вам час іти, Вір? — запитала Родіс, обнявши його за шкю і заглядаючи у вічі. — Вас чекають! Вас щось тривожить?

— Так, прийшло незвідане, і воно породило тривогу.

— На Тормансі, де нічого не виконується? Що ж далі, Вір?

— Не знаю. Я мушу розібратися в собі, але дні летять.

— Так, часу дуже мало. Вір, любий мій… — голос Родіс пом’якшав від ніжності.

Астронавігатор збіг сходами і пронісся повз сторопілу варту. Фай Родіс стояла, впершись кінчиками пальців у перила балкона, у глибокій задумі, і тому Таель, не прощаючись, пішов, забравши з собою в підземелля дев’ятиніжку.

Родіс, не відводячи погляду, довго дивилася на далекі голі гори, вкриті пурпурним серпанком. Ще така свіжа в пам’яті катастрофа в місті Кін-Нан-Те, щойно скінчились ускладнення з Чеді — і ось підступає щось інше. І цього разу вона, Родіс, не знає шляхів до вирішення. Що чекає Віра і його кохану, крім жертв з обох боків? І чому це звалюється на Вір Норіна, який на своїх кораблях пронизав Галактику у багатьох напрямках, на людину такого ясного розуму й енциклопедичних знань? Хоча за законами раптових поворотів це, можливо, природно у нездоланних перепон?! Відірвавшись від своїх дум, вона не помітила, як посутеніло. Фай Родіс пішла у свої помешкання.

Ще перед першими дверима Родіс відчула присутність когось знайомого за колишніми відчуттями. Йдучи, вона не насторожила дев’ятиніжку і зараз, не запалюючи світла, увімкнула її. Ледь чутно продзвенів її браслет, сигналізуючи про зміну повітря в приміщенні. Дев’ятиніжка засвітила крихітне рожеве вічко. Родіс побачила щільно зачинені двері до спальні. Хтось, чекаючи на неї, заховався у першій кімнаті — двері причинили не без наміру. Родіс відчинила двері, і ледь вловимим запахом війнуло в її ніздрі, настільки слабеньким, що, не настроївшись на нього, вона, можливо, і не відчула б його. Раптом у голову вдарило щось п’янке, туманячи свідомість. Темна сила, ніби пружина, почала розкручуватися всередині Родіс. Її охопило дике бажання вити, реготати, кататися по підлозі. Могутня воля Родіс витримала перший удар отрути. Вона відступила до СДФ, витягла і вставила у ніс біофільтри. Тепер був час подумати. Все ще з каламутною свідомістю вона відшукала препарат Т-9/32 — універсальний протиотруйний засіб від усіх збудників таламуса. Навіть не бувши лікарем, Родіс визначила, що в кімнаті розбризкано речовину, яка пригнічує свідомість, вивільняючи примітивні рефлекси таламічної групи й сірого горбка мозку. Протиотрута допомогла. Як добре, що вона передбачила можливість застосування подібних речовин, готуючись до висадки на Торманс!

Повернувши втрачену ясність думки і зору, Родіс наказала СДФ освітити кімнату і раптом рвонула вбік важку портьєру, яка закривала нішу вікна. Там, скрутившись кицькою, ховалась Ер Во-Біа. Прозора маска з маленьким газовим балоном під щелепою приховувала обличчя красуні, яка рвучко стрибнула назустріч Родіс. Її глибоко посаджені очі з очікуванням і здивуванням дивились на Фай Родіс, запитуючи: «Чому ж ти не падаєш?» В руці коханка Чойо Чагаса тримала складний прилад, який на Тормансі використовували для кінозйомки.

Ер Во-Біа простягла вільну руку до широкого пояса, під яким, безсумнівно, приховувалася зброя.

— Стійте! — наказала їй Родіс. — Кажіть, навіщо ви це зробили?

Прикипівши до місця, красуня завмерла і захиталась усім своїм тонким станом, ніби спонукувана бажанням перетворитися на змію, таку вподобану на планеті.

— Я хотіла, — із зусиллям крізь зціплені зуби сказала вона, — відкрити твоє справжнє «я», показати тебе. І коли ти валялася б, знемагаючи від тваринних пристрастей, я зняла б тебе, щоб показати фільм володарю. — Ер Во-Біа підняла апарат. — Він надто багато думає про тебе, надто звеличує тебе. Нехай би побачив!

Фай Родіс дивилась у спотворене злобою прекрасне обличчя. Поєднання ницої душі і досконалого тіла одвічно дивувала чутливих до краси людей, і Родіс не була винятком.

— На Землі, — нарешті заговорила вона, — ми вважаємо, що будь-яка негідна дія негайно мусить урівноважитися протидією. Зніміть маску!

Тваринного жаху жінки не зміг приховати й респіратор. Їіі довелося скоритися нездоланній волі.

За хвилину Ер Во-Біа лежала на підлозі, закинувши голову, закривши очі й оскаливши зуби, відчуваючи те, що хотіла викликати у Родіс.

— Янгар, Янгар! Я хочу тебе! Ще більше, ніж колись! Швидше! Янгар! — раптом закричала Ер Во-Біа.

У відповідь на її поклик одразу розчинились двері, і на порозі з’явився сам начальник «лілових».

«Десь тут ховався!» — відразу здогадалася Родіс.

Зрозумівши крах задуму й викриття їхньої таємниці, Янгар вихопив зброю. Та хоч би яким вправним стрільцем він був, йому важко було суперничати з Фай Родіс у швидкості реакції. Вона встигла увімкнути захисне поле. Обидві кулі, послані в неї — в живіт і в голову, — відбиті, вдарили Янгара у перенісся і між ключицями. Погляд Янгара, спрямований на Родіс, повільно згас, кров залила обличчя, він упав навзнак, сковзнув по стіні й повалився на бік за два метри від своєї коханки.

Постріли, без сумніву, рознеслися по всьому храму. Треба було діяти негайно. Родіс затягла Ер Во-Біа до спальні, причинила двері, розчахнула обидва вікна. Потім розчепила її зуби і влила ліки. Конвульсивні рухи Ер Во-Біа припинились. Ще трохи, й жінка розплющила очі, підвелася хитаючись.

— Здається… я… — хрипко вичавила вона.

— Так. Зробили все те, чого чекали від мене.

І раптом лють на її обличчі змінилася переляком, відвертим, неподільним і жалюгідним переляком.

— А камера? А Янгар?

— Там, — Родіс показала на двері до сусідньої кімнати. — Янгар мертвий.

— Хто його вбив? Ви?

Родіс заперечливо похитала головою.

— Сам себе. Власними кулями.

— І вам усе відомо?

— Якщо ви говорите про ваші з ним стосунки, так. Ер Во-Біа впала до ніг Родіс.

— Згляньтесь! Володар не простить, він не переживе свого приниження.

— Це я розумію. Такі, як він, не можуть допустити суперництва.

— Його помсту важко уявити! Тортури вишколених катів жахливі!

— Як і ваш Янгар?

Прекрасна тормансіанка похилила голову, благаючи пощади. Родіс вийшла до сусідньої кімнати і за мить повернулася з кіноапаратом.

— Забирайте, — сказала вона, простягаючи руку, — за рештки отрути.

Здригнувшись, Ер Во-Біа квапливо віддала крихітний пульверизатор.

— А тепер ідіть. Через перше вікно на галереї. Пригніться за балюстрадою. Дійдете до бічних сходів заднього фасаду, спуститесь у сад. Сподіваюсь, картку володаря ви маєте?

Ер Во-Біа мовчки стояла перед Родіс, закам’янівши від подиву.

— І не бійтесь нічого. Ніхто на планеті не дізнається про вашу таємницю.

Тормансіанка так само стояла, намагалася щось сказати і не могла. Родіс обережно торкнулась її пальцями.

— Тікайте, не стійте! Я теж мушу йти.

Родіс обернулась, почула за спиною дивні схлипування Ер Во-Біа і вийшла. У першій кімнаті перед захисною стіною СДФ юрмилися охоронники на чолі з офіцером, в кутку лежало тіло Янгара.

Очевидно, після розмови з Родіс у госпіталі володар планети розпорядився про негайний зв’язок, оскільки він одразу з’явився на імпровізованому екрані СДФ. Варта кинулась навтьоки.

Родіс сказала, що Янгар стріляв у неї. Чойо Чагас уже добре ознайомився з дією захисних екранів, щоб зрозуміти, чим усе скінчилось. А втім, володар анітрохи не був засмучений загибеллю начальника своєї особистої варти та першого помічника Ген Ші з безпеки держави, більше того, він, здавалось, був навіть задоволений,

Родіс ніколи було роздумувати над їхніми складними стосунками, вона боялася, що після загибелі Янгара її виженуть з храму. Володар запропонував їй задля безпеки знову поселитись у палаці, але вона ввічливо відмовилась, пославшись на нібито непрочитані матеріали, які мальовничо нагромадились у трьох кімнатах, приготовлені Таелем.

— Коли ви закінчите роботу? — обережно запитав Чойо Чагас.

— Як домовились — тижнів за три.

— Ага, справді! Перед відльотом ви повинні погостювати у мене кілька днів. Хочу ще раз скористатися вашим знанням.

— Ви можете користуватися досвідом усієї Землі.

— Саме цього я й не хочу. Ви пропонуєте загальне, а мені потрібне приватне.

— Я згодна допомогти вам і в приватному.

— Гаразд, пам’ятайте про моє запрошення! Зараз я залишу вас, дайте відповідь тільки на одне питання: що вам відомо про людей, які в минулому на Землі звались міщанами? Мені сьогодні зустрілось таке дивне слово.

— Так звався цілий стан, а потім це визначення чомусь перейшло на людей, які вміють тільки брати, нічого не віддаючи. Мало того, вони беруть на шкоду іншим, природі, всій планеті — жадібність тут не має меж. Брак самообмеження порушував внутрішню гармонію між зовнішнім світом і почуттям людини. Люди постійно виходили за рамки своїх можливостей, намагаючись піднятися вище в соціальному статусі і одержати пов’язані з цим привілеї… Все, що вони мали, — це комплекс жорстокої неповноцінності, розчарування, заздрості й злоби. Насамперед у цьому середовищі аморальності й нервових зривів необхідно було розвивати вчення про самовиховання і соціальну дисципліну.

— То це схоже на моїх сановників!

— Звичайно.

— Чому «звичайно»?

— Жадібність і заздрість розквітають і посилюються в умовах диктатур, коли не існують традиції, закони, громадська думка. Той, хто хоче тільки брати, завжди проти цих «стримуючих сил». Боротися ж з ними можна тільки одним шляхом: знищуючи будь-які привілеї, відповідно, й олігархію.

— Порада добра. Ви вірні собі. Ось чому… — володар замислився, ніби не знаходив точного слова, — мене так вабить до вас.

— Мабуть, тому, що я лише кажу вам правду?

— Якби тільки це!

— Ще зовсім недавно у нас були кабінети совісті. Туди приходили люди, щоб оцінити свої вчинки, з’ясувати їх мотиви чи дізнатись, як слід робити, з допомогою широкої інформації, справедливих і ясних умів людей з глибокою інтуїцією.

Ця пропозиція Родіс не сподобалася володарю.

Чойо Чагас зробив прощальний жест і зник.

За кілька хвилин охорона старанно замивала підлогу на тому місці, де щойно лежав труп Янгара, і з забобонним жахом озиралися на Родіс, яка ходила по кімнаті. Їй довелося вимкнути СДФ і вона побоювалася надмірної цікавості «лілових». Вартові зникли. Замість них з’явився захеканий, ледь живий Таель.

— Моя помилка! Моя дурість! — закричав він, зупинившись на порозі.

Родіс спокійно завела його до кімнати й причинила двері — вона інстинктивно засвоїла цю необхідну для мешканця Ян-Ях пересторогу, — потім розповіла про те, що трапилося.

Тормансіанин потроху заспокоювався.

— Я зараз піду й повернусь до підземелля. Ми там чекатимемо на вас. Не забудьте: сьогодні у вас великий і важливий прийом! — Лукаві зморшки зовсім по-земному промайнули на вустах тормансіанина.

— Ви інтригуєте мене, — сказала Родіс, усміхаючись.

Інженер зніяковів, відчуваючи, що вона читає його думки, махнув рукою і втік.

Зачинивши двері й настроївши, як звичайно, СДФ, Родіс рушила до підземелля.

У святилищі Трьох Кроків на неї чекали Таель з Гахденом і незнайомий чоловік з різкими рисами обличчя і по-пташиному пильним поглядом світло-карих очей.

— Я зрозуміла, — сказала Родіс, перш ніж інженер і архітектор представили відвідувача, — ви — художник?

— Це полегшує наше завдання, — сказав Гахден, — якщо ви зрозуміли, що вам доведеться бути символом Землі. Рі Бур-Тін, або Рітін, — скульптор і повинен виконати бажання багатьох людей створити ваш портрет. Він один з кращих художників планети і працює вражаюче швидко.

— З гірших! — несподівано високим і веселим голосом сказав скульптор. — Принаймні на думку тих, хто відає у нас мистецтвом.

— Хіба мистецтвом можна «відати»? — здивувалась було Родіс, але одразу додала: — Так, я забуваю, що «відати» у вас означає «охороняти», охороняти олігархію від зазіхання на її неподільну владу над духовним життям.

— Важко сказати краще! — вигукнув скульптор.

— Але ж є люди, які просто люблять мистецтво і допомагають йому. Ті, кому відомо, що й одна троянда прикрашає весь сад.

— Нас люблять тільки вбогі, а «Змієносці» неосвічені й ставляться до всього надто утилітарно. Вони утримують лише прислугу від мистецтва, які вихваляють їх. Справжнє мистецтво — тяжка праця. Чи багато зумієш створити, якщо в житті зайнятий оздобленням палаців і садів скульптурною дешевизною? А твори справжнього мистецтва, літератури, архітектури! Для людини це — щит, захист мрією, яка не збулась у природному плині життя.

— Ми називаємо мистецтво не щитом, а віхами боротьби з інферно, — сказала Родіс.

— Байдуже, як називати, важливо, щоб м’истецтво несло втіху, а не розвагу, кликало на подвиг, а не давало снодійне, не займалося пошуками дешевого раю, не перетворювалось на наркотик, — промовив Рітін.

— Я пригадую, як нашу Чеді вразила майже цілковита відсутність скульптур у місті, парках і майданах. Їх вважають непотрібними?

— Не тільки. Якщо скульптура стоїть без охорони або не захищена металевими ґратами, її негайно знівечать, забруднять написами, а то й геть розіб’ють!

— У кого підніметься рука на красу? Хіба люди можуть образити дитину, розтоптати квітку, скривдити жінку?

— І дитину, і квітку, і жінку! — хором відповіли троє Тормансіан.

Родіс тільки розвела руками.

— Поява таких людей у суспільстві вашого типу, очевидно, неминуча. Та чи відоме вам відсоткове співвідношення їх з нормальними людьми? Зростає їхня чисельність чи зменшується? Ось кардинальне питання.

Тормансіани мовчки перезирнулись.

— Знаю, знаю: статистика під забороною. І все-таки вам треба самим збирати відомості, порівнювати, позбавлятись громадської сліпоти…. — Фай Родіс замовкла і раптом засміялась: — Я уподібнююсь олігархам і починаю давати не поради, а як це?..

— Вказівки, — розплився в широкій і добрій посмішці архітектор.

— Ну що ж, починайте, Рітін! Мені стати, сісти чи ходити?

Скульптор завагався, кілька разів зітхнув, не наважуючись сказати. Родіс здогадалась, але не поспішала йому на допомогу, скоса і вичікувально дивлячись на нього. Рітін насилу вимовив:

— Бачите, земні люди — інші не лише обличчям, статурою, але й тілом… Воно у вас особливе. Не сказати, що легке, але й не видається важким. При міцності й масивності тіло ваше дуже гнучке і рухливе.

— То ви хочете, щоб я позувала без одягу?

— Якщо це можливо! Тільки тоді я створю повний портрет жінки Землі!

Тормансіани не встигли опам’ятатися, як Родіс стала ще недоступнішою і недосяжнішою в гордій своїй красі.

Архітектор, молитовно склавши руки, дивився на неї. Він одразу пригадав постаті героїв, які були сховані масками підземелля. У звичному вбранні вони видалися б грубуватими. З Родіс вийшло навпаки: одягнена, вона здавалась меншою і тендітнішою, а лінії тіла були набагато чіткіші, контрастніші, ніж у скульптури предків у галереї.

Таель завмер, втупившись у підлогу, і навіть прикрив очі долонею. Раптом він повернувся і зник у темряві галереї.

— Нещасний, він кохає вас! — уривчасто, майже брутально кинув скульптор, не зводячи очей з Родіс.

— Щасливий! — заперечив Гахден.

— Бережись! І ти загинеш! Але мовчи! — владно промовив Рітін! — Ви танцюєте? — звернувся він до Родіс.

— Як і кожна жінка Землі.

— Тоді танцюйте щось таке, щоб усе тіло включилось у танок, кожен м’яз!

Скульптор заходився в шаленому темпі накидати ескізи на аркушах сірого паперу. Кілька хвилин промайнули в мовчанні. Потім Рітін безсило опустив руки.

— Не можна! Надто швидко! Ви рухаєтесь так само стрімко, як і думаєте. Робіть лише кінцівки, я даватиму знак, і ви «завмирайте»!

Так справа пішла краще. По закінченні сеансу скульптор почав складати об’ємну паку ескізів.

— Продовжимо завтра!.. А втім, дозвольте мені посидіти, почекати. Ви розмовлятимете з «Ангелами», а я ще помалюю вас. Ніколи не думав, що люди вищої цивілізації будуть такими міцними!

— Так помилялися не лише ви. Багато наших предків вважали, що людина майбутнього стане тонкою, тендітною і ніжною. Прозорою квіткою на гнучкій стеблині.

— Еге ж, ви вгадали, навіть говорите тими ж словами! — вигукнув скульптор.

— А як жити, долаючи, змагаючись із життям і водночас радіючи йому? За рахунок машини? Яке ж це життя? Щоб стати матір’ю, я повинна за складом бути амфорою мислячого життя, інакше я покалічу дитину. Щоб витримати навантаження важких справ, бо тільки в них живеш повнокровно, ми повинні бути сильними, особливо наші чоловіки. Щоб сприймати світ в усій його красі й глибині, треба володіти гострими почуттями. На столі у голови Ради Чотирьох я бачила символічну скульптуру. Три мавпи: одна заткнула вуха, друга закрила лапами очі, третя затулила рот. Так, на противагу цьому символу таємниці й покірної поведінки, людина мусить чути все, бачити все й говорити про все.

— Коли ви пояснюєте, все стає на місце, — сказав скульптор, — проте мені від цього не легше з вашою багатогранною особою. Ескізи-зліпки зроблю, коли увійду в образ. Дивний, нечувано прекрасний образ, але не чужий — і від цього ще важче. Зрозумійте мене, таке неможливо зробити відразу!

— Не переконуйте, я все розумію. І посиджу з вами ще після того, як усі підуть. Та перш ніж з’являться «Сірі Ангели», мені треба знати про святилище Трьох Кроків. Ви щось з’ясували, Гахден?

— Святилище створено за часів заснування храму, коли релігійний культ Часу був у розквіті. Сюди мали доступ тільки ті, хто пройшов три ступені випробувань або три кроки посвячення.

— Отже, я не помилилась — ця віра принесена до вас із Землі! Віра в те, що досягти заслуг можна раз і назавжди без тривалого служіння і без боротьби. І ось тут за два тисячоліття вони не зуміли досягти навіть рівноваги сил горя і радості!

— Про які випробування ви говорите? — зацікавився скульптор.

— В будь-якій релігії є випробування перед посвятою у вище, таємне знання. Їх три, три кроки до індивідуальної величі й могутності. Ніби може існувати якась особлива сила безвідносно до іншого, навколишнього світу.

Перше випробування, так зване «випробування вогнем» — це надбання витримки, вищої мужності, гідності, довіри до себе. Це як процес згоряння всього лихого в душі. Після випробування «вогнем» ще є можливість повернутися назад, стати звичайною людиною. Після двох наступних — шляхи назад відрізані: той, хто здолав їх, уже не зможе жити повсякденним життям.

— І все це виявилося забобонами? — запитав, ледь затинаючись, Таель, який вийшов з галереї.

— Ні, не все. Ми багато чого взяли для психологічного тренування. Але віра у верховну істоту, яка стежить за кращими долями, була наївним пережитком печерного уявлення про світ. Навіть гірше — пережитком релігійного фанатизму Темних Віків, який існував паралельно з переконанням, що людина в усіх мінливостях і катастрофах планети мусить бути врятована тому, що вона — людина, боже створіння. Ті, хто вірив у бога, забували, що, навіть якби бог був насправді, він не став би заохочувати брак високих духовних якостей, прагнень і гідності у своєму творенні єдиного, наділеного розумом самопізнання. Сума злочинів людини, кинута на терези природи, цілком забезпечувала смертний вирок цьому невдалому і пихатому створінню.

А з іншого боку, діалектика світу така, що тільки людина володіє правом судити природу за надто великий обсяг страждань на шляху до вдосконалення. Неймовірно тривалий процес еволюції поки що не здатний звільнити світ від страждання, ні знайти правильного шляху до щастя. Якщо цього не зробить мисляча істота, тоді океан страждання хлюпатиметься на планеті до абсолютної загибелі всього живого від космічних причин — затухання світила, спалаху наднового — тобто ще мільярди років.

У підземелля, озираючись, увійшли вісім чоловік з суворими навіть для похмурих тормансіан обличчями, у темно-сірих плащах, вільно накинутих на плечі.

Архітектор хотів був підвести їх до Родіс, але той, який ішов попереду, недбало відсторонив Гахдена.

— Ти володарка земних прибульців?.. Ми прийшли подякувати тобі за апарати, про які ми мріяли тисячоліття. Багато віків ми ховались і байдикували, а тепер можемо повернутися до боротьби.

Фай Родіс подивилася на закам’янілі обличчя гостей — вони світилися волею і розумом.

Вони не носили ніяких прикрас чи знаків, вбрання їхнє, за винятком плащів, надітих, очевидно, для нічних мандрівок, нічим не відрізнялось від звичайного одягу середніх «джи». Тільки у кожного на великому пальці правої руки була широка платинова каблучка.

— Отрута? — запитала Родіс у ватажка, рухом запрошуючи сідати і показуючи на перстень.

Той ворухнув бровою, геть як Чойо Чагас, і жорстка посмішка ледь торкнулася його губ.

— Останнє рукостискання смерті — для тих, на кого падає наш вибір.

— Звідки походить назва вашого товариства? — запитала Родіс.

— Невідомо. З цього приводу не лишилось ніяких переказів. Ми так назвались від самого заснування, тобто з моменту нашої появи на планеті Ян-Ях з Білих Зірок, чи з Землі, як стверджуєте ви.

— Я так і знала. Назва вашого товариства глибша за змістом і набагато древніша, ніж ви гадаєте. В Темні Віки на Землі народилася легенда про великий бій Бога і Сатани, добра і зла, неба і пекла. На боці Бога бились білі ангели, на боці Сатани — чорні. Увесь світ розколовся навпіл доти, доки Сатана з його чорним військом не був переможений і скинутий до пекла. Але були ангели не білі й не чорні, а сірі, які лишилися самі по собі, нікому не підкоряючись і не воюючи ні на чиєму боці. Ними знехтувало небо і не прийняло пекло, і відтоді вони назавжди залишились між раєм і пеклом, тобто на Землі.

Похмурі прибульці слухали з палаючими очима: легенда їм сподобалась.

— Ім’я «Сірих Ангелів» прибрало таємне товариство, яке боролося із звірствами інквізиції в Темні Віки, однаково проти зла «чорних» слуг господа і невтручання, байдужості «добрих білих». Я думаю, що ви і є нащадки ваших земних братів.

— Дивовижно! — сказав ватажок «Сірих Ангелів». — Це додає нам ще більшої впевненості.

— У чому? — несподівано різко запитала Фай Родіс.

— У необхідності терору, у переході від поодиноких дій до масового винищення шкідливих людей, які надзвичайно розмножилися останнім часом!

— Неможливо знищити зло насильно. Ніхто не може одразу розібратись у зворотній дії. Треба збалансувати боротьбу так, щоб від зіткнення протилежностей виникав рух до щастя, сходження до добра. Інакше ви загубите провідну нитку. Самі бачите, минули тисячоліття, а на вашій планеті все ще несправедливість і гноблення, мільйони людей живуть жалюгідно коротким життям. На нашій спільній батьківщині у давнину чомусь ніхто ніколи, повторюю, ніколи не знищував істинних злочинців, з чиєї волі (і тільки з неї!) руйнували прекрасне, вбивали добро, грабували й розкидали корисне. Вбивцям Добра і Краси завжди дарувалося життя, вони не припиняли свою мерзенну діяльність, а такі, як ви, месники страчували зовсім не тих, кого варто було. Викорінювати шкідливих людей можна лише з дуже точним прицілом, інакше ви боротиметеся з привидами. Брехня і беззаконня створюють на кожному кроці нові примари злочинів, матеріальних скарбів і небезпек. На Землі наростання таких примар вчасно не врахували, і людство, змагаючись із ними, лише зміцнювало їхній психологічний вплив. Ми завжди пам’ятаємо, що дія дорівнює протидії, і дотримуємось рівноваги. А у вас сліпі напади примножать страждання народу, поглиблення інферно. В цьому випадку ви самі маєте бути знищені.

— То ви вважаєте нас непотрібними? — почулося грізне запитання.

— Більше того — шкідливими, якщо ви не викорените головні джерела зла, тобто, як у давнину говорили мисливці, не вцілятимете по слабких місцях олігархії. Але це лише один крок уперед. Він марний без другого і третього. Недарма святилище це зветься ім’ям Трьох Кроків.

Родіс зупинилась, уважно дивлячись на ватажка «Сірих Ангелів».

— Говоріть, — тихо сказав він, — адже ми прийшли вислухати ваші поради. Повірте, ми не маємо іншої мети, як полегшити долю народу, зробивши рідну планету щасливішою.

— Я вірю вам і в вас, — сказала Родіс. — Але погодьтесь: якщо на планеті володарює беззаконня і ви хочете встановити закон, то ви повинні бути не менш могутні, нехай з непомітного, тіньового боку життя, ніж олігархічна держава, що є втіленням беззаконня. Нестійкість погано влаштованого суспільства, по суті, полягає в тому, що воно завжди на краю глибокої прірви інферно і від найменшого струсу валиться донизу, до Віків Голоду і Вбивства. Цілковита аналогія з підйомом на високу гору, тільки тут замість сили ваги діють первісні інстинкти людей. Так і ви, якщо не забезпечите людям великої гідності, знань і здоров’я, то переведете їх з одного виду інферно в інший, радше гірший, оскільки будь-яка зміна структури вимагатиме додаткових сил. А звідки взяти ці сили, як не в народу, зменшуючи його і без того мізерні достатки, збільшуючи тяготи і горе!

— Але ми гинемо в бідності! Виходить, нам ніколи не зрушити з місця, не досягти об’єднання, щоб протистояти активній отруйній могутності підкупу, демагогії й віри у фетиші.

— А ви пам’ятайте, що могутність ця на найнижчому рівні, на дні суспільної будови. Піднятися над цим рівнем-означає перемогти її і допомагати іншим.

Бідність буває різною, і матеріальна бідність планети Ян-Ях іще не згубна. Тому що вона знайде вихід у духовному багатстві. Але для цього потрібна основа — бібліотеки, музеї, картинні галереї, скульптури, чудові будови, гарна музика, танці, пісні. І горезвісна нерівність розподілу матеріальних речей не остання біда, якщо тільки управителі не намагатимуться зберегти своє становище через духовну вбогість народу. Великі реформатори суспільства Землі передусім учили берегти психічне багатство людини. Зберегти його можна тільки в дії, в активній боротьбі із злом і в допомозі побратимам, іншими словами — в невтомній праці. Боротьба ж зовсім не обов’язково вимагає знищення. В боротьбі варто застосовувати свої особливі засоби, але тільки допустимі для шляху Добра, без обману, мучення, вбивства і злоби. Інакше перемога буде для народу означати тільки зміну гнобителів.

— Який приклад ви можете назвати?

— На низькому рівні — хімічні засоби страху, сліз і нестерпного запаху. Для знищення записів і доносів — запалювальні пристрої. При прямому зіткненні — паралізаторні засоби, лякаючі інфразвуки, гіпнотичні окуляри й інша подібна зброя, в малих масових формах індивідуального захисту від особистого переслідування. На вищому рівні — високорозвинена психічна сила, розпізнавання негідників, навіювання, читання емоцій. Є колосальний чинник відображення, відкидання у психологічному плані, і він доступний кожній людині, певна річ, при відповідному тренуванні. Те, що вважається у вас магнетичними, відьомськими силами, давно застосовується нами навіть у дитячих розвагах «зникнення» і «відходу в задзеркалля». Для того, щоб вищі сили людини ввести в дію, потрібна тривала підготовка, точнісінько така ж, яку проходять художники, готуючись до творчості, до вищого злету своєї душі, коли приходить, ніби іззовні, велике інтуїтивне розуміння. І тут теж три кроки: відчуження, зосередження і явище пізнання.

— А як ви вважаєте, володарко землян, на Ян-Ях народ навмисне втримують на низькому духовному рівні? — запитав пред-водитель.

— Я гадаю, так!

— Тоді ми починаємо діяти! Хоч би як охороняли себе володарі та «Змієносці», вони не врятуються. Міг отруїмо воду, яку вони п’ють з особливих водогонів, розпорошимо у повітрі їхніх помешкань бактерії і радіоактивну отруту, заразимо шкідливими, повільно діючими речовинами їхню їжу. Тисячі років вони набирали свою охорону з найтемніших людей. Тепер це неможливо, і «джи» проникають до їхніх фортець.

— Дарма. Якщо народ не зрозуміє вашої мети, ви самі станете олігархами, але ж вам не це потрібно?

— Ні в якому разі!

— Тоді підготуйте зрозумілу для всіх програму дії, а головне створіть справедливі закони. Закони не для охорони влади, власності чи привілеїв, а для дотримання честі, гідності і для примноження духовного багатства кожної людини. Із законів починайте створення Трьох Кроків до справжнього суспільства: закону, істинно громадської думки, віри людей у себе. Зробіть ці три кроки — і ви створите сходи з інферно.

— Але ж це не терор!

— Звичайно. Це революція. Проте в ній «Сірі Ангели», якщо вони підготовані, можуть тримати в страху вершителів беззаконня. Одначе без спільної справи, без союзу «джи» і «кжи» ви перетворитесь на купку олігархів. Та й годі! З часом ви неминуче відійдете від старих принципів, бо суспільство вищого, комуністичного порядку може існувати тільки як загальний потік, що невпинно змінюється, линучи вперед, угору, а не як окремі частинки із закам’янілими привілейованими прошарками.

Ватажок «Сірих Ангелів» підняв долоні до скронь і вклонився Родіс.

— Тут треба ще добре подумати, але я бачу світло, — сказаз він.

Загорнувшись у плащі, «Сірі Ангели» пішли в супроводі Тае-ля. Родіс відкинулась у кріслі, поклавши ногу на ногу. Перед нею, забувши про все, поринув у свої ескізи скульптор Рітін. Він тихенько наспівував щось дуже знайоме. Фай Родіс згадала: це була стародавня мелодія Землі, згадала й слова до неї: «Мені сумно від того, що я тебе люблю». Дивовижно, як музика, що піднялася з глибини віків, з’єднала обидві планети, пробилася в почуттях землян і тормансіан однаковим струменем прекрасного. І в самій Фай Родіс крізь почуття обов’язку і тривогу за майбутнє цього народу пробилася впевненість в успіхові земної експедиції.