Розділ XIII КОРАБЛЮ — ЗЛІТ!


Вір Норін розпрощався з Сю-Те на перехресті вулиці, яка вела до невеликого заводу точних приладів, де працювало багато друзів Таеля. Сю-Те хотіла побачитися з одним із них, щоб влаштуватися на роботу.

Вона повернулася додому збуджена — все складалось у згоді з її мріями. Та невдовзі радість згасла, заполонив болісний смуток, коли вона дізналася, що термін перебування землян на Ян-Ях кінчається. Лише двоє їх лишилося в місті Центру Мудрості, решта вже були в зорельоті.

Вір Норін цього вечора довго чекав, коли вона вийде із своєї кімнати, але Сю-Те не з’являлась. Не розуміючи її настрою— психічна інтуїція не підказувала йому нічого поганого, — Вір Норін нарешті сам постукав до дівчини.

Сю-Те сиділа, поклавши голову на випростані вздовж стола руки. Виразу лукавої провини, властивого їй, коли вона вважала себе в чомусь незграбною чи зізнавалась у слабості, не ви-никло на її обличчі при вигляді Вір Норіна. Так, Сю-Те й справді була схожа на сумного птаха — гітау. Вона підхопилася, заклопоталася, щоб зручніше посадити Вір Норіна, а сама опустилася просто на підлогу, на тверду подушку і довго мовчки дивилася на свого земного друга. Вір Норіну передались її почуття: вона думала про нього і близьку розлуку.

— Скоро твій зореліт полетить? — запитала вона нарешті.

— Скоро. Хочеш полетіти з нами? — вихопилось у нього те, про що не слід було запитувати.

На обличчі дівчини спокійна печаль змінилася жорстокою внутрішньою боротьбою. Очі Сю-Те наповнились слізьми, дихання перервалось. Після довгого мовчання вона важко вимовила:

— Ні… Не думай, що я невдячна, як багато з нас, чи що… я не люблю тебе. — Її смагляві щоки потемніли ще дужче. — Я зараз повернусь!

Сю-Те зникла в стінній шафі для одягу; який слугував їй кімнатою для перевдягання.

Вір Норін дивився на строкату в’язь килима, думаючи про її відмову летіти на Землю. Вроджена мудрість, яка ніколи не полишала Сю-Те, утримує її від цього кроку. Вона розуміє, що це буде втечею, на Землі для неї пропадуть мета і сенс життя, які щойно з’явилися тут, їй буде дуже самотньо.

Ледь чутно стукнули дверцята шафи.

— Вір! — прочув він шепіт, озирнувся і завмер.

Перед ним в усій чистоті щирого пориву стояла гола Сю-Те. Поєднання жіночої сміливості й дитячої сором’язливості було зворушливим. Вона дивилась на Вір Норіна сяючими і сумними очима, ніби шкодуючи, що не може віддати йому нічого більшого. Розпущене чорно-попелясте волосся спадало по обидва боки круглого напівдитячого обличчя на худенькі плечі. Юна тормансіанка стояла врочиста, замкнута в собі, ніби виконувала якийсь обряд. Приклавши долоні до серця, вона простягла їх складеними до астронавігатора.

Вір Норін розумів, що за канонами Ян-Ях йому віддавали найзаповітніше, найбільше, що було в житті у молодої жінки «кжи». Такої жертви Вір Норін не міг відкинути, не міг відштовхнути цей вищий для Торманса вияв любові і вдячності. Та він і не хотів ні від чого відмовлятись. Астронавігатор підняв Сю-Те, міцно притиснувши до себе.

Часу до світанку лишалось небагато. Вір Норін сидів біля постелі Сю-Те. Вона міцно спала, підклавши обидві долоні під щоку. Вір дивився на спокійне і прекрасне обличчя своєї коханої. Кохання підняло її над світом Ян-Ях, а сила й ніжність Вір Норіна зробили недоступною страху, сорому чи смутній тривозі, зрівнявши із земними сестрами. Він примусив її відчути власну вроду, краще розуміти тонкі переходи її мінливої вдачі! А вона? Вона розбудила його пам’ять про прекрасні дні життя…

Перед Вір Норіном безперервною низкою проходили, ведучи в безконечну далину, пам’ятні образи Землі. Заповідна долина в Каракорумі, у бастіонах лілових скель, над якими оманливо близько сяяли снігові піки. Там, біля річки кольору берилу, яка безугавно дзюрчала по чорному камінні, стояла легка, ніби невагома будівля дослідної станції. Дорога вниз плавно звивалася через гай велетенських гімалайських ялин до селища наукового інституту прослуховування глибинних зон космосу. Астронавігатор Дуже любив згадувати роки, проведені на будівництві нової обсерваторії на степовому бразільському плоскогір’ї, низькі обльоти безбережних Високих Льяносів з величезними стадами зебр, жирафів і білих носорогів, перевезених сюди з Африки; кільцеві насаджені ліси Південної Африки з блакитним і сріблястим листям, срібно-сині ночі у снігових лісах Гренландії; будови одинадцятого вузла астромережі на березі Тихого океану, які здригалися під грізним вітром.

Ще один вузол на Азорських островах, де море таке бездонно-прозоре у тихі дні… Поїздки для відпочинку у святі для будь-якого землянина стародавні храми Еллади, Індії, Русі…

Ані найменшої тривоги про майбутнє, крім природної турботи про доручену справу, крім бажання стати кращим, сміливішим, сильнішим, встигнути зробити щонайбільше для загального добра. Горда радість допомагати, допомагати невпинно всім і кожному, яку раніше могли відчути лише казкові халіфи з арабських легенд, зовсім забута в ЕРС, а тепер доступна кожному. Звичка спиратися на таку ж загальну підтримку й увагу. Можливість звернутися до будь-якої людини світу, яку стримувала тільки дуже розвинута делікатність, говорити з ким завгодно, просити будь-якої допомоги. Відчувати навколо себе добру спрямованість думок і почуттів, знати про витончену проникливість і взаєморозуміння людей. Мирні мандри в періоди відпочинку по навдивовижу різноманітній Землі і всюди бажання поділитися усім з тобою: радістю, знанням, мистецтвом, силою…

Схиляючись над сплячою Сю-Те, Вір Норін переживав надзвичайно сильне бажання, щоб і його тормансіанська кохана побувала в усіх прекрасних місцях рідної йому планети.

Молоді жінки бувають внутрішньо більше кочівники, ніж чоловіки, більше прагнуть до зміни вражень, тому тіснота інферно для них важча. Він мріяв про те, щоб на Землі численні рани, завдані цій ніжній душі, зникли без сліду… І знав, що цьому ніколи не бути…

Сю-Те відчула його погляд і, ще не отямившись від сну і щасливої втоми, довго лежала із закритими очима. Нарешті вона запитала:

— Ти не спиш, любий? Відпочинь тут, поруч зі мною. — Голос її зі сну був по-дитячому тонкий. — Мені снився сон, ясний, як ніколи! Ніби ти поїхав від мене — о, ненадовго! — у якесь маленьке містечко. Я вирушила на побачення з тобою. Це було наше й не наше місто. Люди, яких я зустрічала, світилися добротою, готові допомогти мені шукати тебе, кликали відпочити, супроводжували там, де я могла заблукати. І я йшла вулицею— яка дивна назва: вулиця Кохання! — стежкою через свіжу і м’яку траву до великої, повноводої річки, і там був ти! — Сю-Те знайшла руку Вір Норіна і, знову засинаючи, поклала її на щоку.

Вір Норін не ворушився, дивний клубок стояв у нього в горлі. Якщо сон, навіяний його думками, був для Сю-Те неможливою мрією, то як іще мало любові розчинено в океані повсякденного життя Торманса, в якому проживе сбоє коротеньке життя ця чиста істота, ніби перенесена сюди з Землі! Думка, яка давно мучила його, зробилася нестерпною. Він повільно взяв руку тормансіанки і почав цілувати коротко стрижені нігтики з білими цяточками. Як і переплетіння синіх жилок на тілі й червонясті білки очей, це були сліди не поміченої в дитинстві недуги, поганого харчування, важкого життя матері. Сю-Те, не прокидаючись, посміхнулась, міцно стиснувши вії. Дивовижно, як на бідному ґрунті тут виростають такі квіти! Зруйнована сім’я, яка створила людину з дикого звіра, виховала у ній все найкраще, невтомно боронила її від суворої природи. І без сім’ї, без материнського виховання виникають такі люди, як Сю-Те! Чи це не доказ правоти Родіс, її віри у первинну добру основу і людини! На Землі теж немає сім’ї в її стародавньому розумінні, але ми не знищили її, а просто розширили до цілого суспільства…

Вір Норін тихо підвівся, огледів завішану килимами і портьєрами кімнату, прислухався до тупоту і грюкання, які лунали з усіх боків будинку, що прокидався. На вулиці загавкало дзявкотливе собача, прогримів транспортний повіз.

Смуток щораз дужче проймав Вір Норіна — відчуття тупика, з якого він, бувалий, загартований психічно подорожувач, не бачив виходу, його симпатія до маленької Сю-Те перетворилась несподівано й могутньо на любов, збагачену ніжною жалістю такої сили, якої він і не підозрював у собі. Жалість для вихованого у щасті віддачі землянина неминуче викликала прагнення до безмежної самопожертви. Ні, треба порадитися з Родіс! Де Родіс?..

А Фай Родіс провела цю ніч за обговоренням проблем «кжи». Гзер Бу-Ям прийшов до святилища Трьох Кроків ще раз із кількома товаришами. «Кжи» почали перший візит із суперечки й вихваляння своїми перевагами перед «джи» і передусім набагато більшою свободою в усіх своїх вчинках. Фай Родіс осадила їх, сказавши, що це позірна свобода. Їм дозволяють лише те, що не шкодить престижу й економіці держави і не небезпечно для «Змієносців», відгороджених від народного життя мурами своїх привілеїв.

— Подумайте над вашим поняттям свободи, і ви зрозумієте, що вона полягає у правах на недостойні вчинки. Ваш протесті проти пригноблення б’є по невинних людях, далеких від будь-якої участі у цій справі. Володарі постійно нагадують вам про необхідність захищати народ. «Від кого?» — чи цікавились ви таким питанням? Де вони, ці так звані вороги? Привиди, з допомогою яких примушують вас жертвувати всім і, що найгірше, підкоряють собі вашу психіку, спрямовуючи думки й почуття хибним шляхом.

Гзер Бу-Ям довго мовчав, потім заходився розповідати Родіс про нечувані гноблення «кжи».

— Все це, — сказав він, — викреслено з історії і збереглось лише в усному переказі.

Родіс дізналася про масові отруєння, які зменшували населення з волі володарів, коли виснаженим виробничим силам планети не потрібна була велика кількість робітників. І навпаки, про примусове штучне запліднення жінок в епохи, коли вони відмовлялись народжувати дітей на швидку смерть, а безстрашні сподвижники — лікарі й біологи — розповсюджували серед них потрібні засоби. Про трагедії найпрекрасніших і найздоровіших дівчат, відібраних, як худоба, і утримуваних у спеціальних таборах — фабриках для виробництва дітей.

Спроба цілковитої заміни людей автоматичними машинами скінчилася крахом, починалася зворотна хвиля, знову з масовою і важкою ручною працею, оскільки з капіталістичної позиції люди виявились набагато дешевшими будь-якої складної машини. Ці кидання з боку в бік називалися мудрою політикою володарів, зображалися вченими як ланцюг безперервних успіхів у створенні щасливого життя.

Родіс як історику був відомий закон Рамголя для капіталістичних формацій суспільства: «Чим бідніша країна чи планета, тим більший розрив у привілеях і роз’єднання окремих прошарків суспільства». Достаток робить людей щедрішими й лагіднішими, та коли майбутнє не обіцяє нічого, крім низького рівня життя, приходить зневіра й загальна озлобленість.

Вчені допомагали володарям в усьому: створюючи страшну зброю, отруту, заплутуючи народ хитрими словами, спотворюючи правду. Звідси закріплена в народі ненависть і недовіра до вчених, намагання образити, побити, чи навіть просто вбивати «джи», як прислужників гнобителів. «Кжи» не розуміють їхньої мови, однакові слова у них означають зовсім не те, що в «джи».

— Щодо мови, то ви самі винні, — сказала Родіс. — У нас на Землі був час, коли при безлічі різних мов і різних рівнів культури однакові слова мали абсолютно різні значення. Навіть в єдиній для різних класів суспільства мові. І все-таки цю велику розбіжність вдалося перемогти після об’єднання земного людства в одну сім’ю. Бійтесь іншого: що нижчий рівень культури, то сильніше дається взнаки прагматична вузькість кожного словесного поняття, подрібненого на окремі відтінки, замість загального розуміння. Наприклад, у вас слово «любов» може означати і світлу, і наймерзеннішу справу. Боріться за ясність і чистоту слів, і ви завжди змовитеся з «джи».

— Змовитися про що? їхня правда не наша!

— Чи так? Правда життя відшукується тисячолітнім досвідом народу. Але швидкі зміни життя при технічно розвиненій цивілізації заплутують шляхи до правди, роблячи її нестійкою, ніби на надто чутливих терезах, яким не дають врівноважитися. Знайти правду, спільну для більшості, з допомогою точних наук не вдавалося, тому що не були встановлені критерії для її визначення. Ці критерії, чи то пак міра, виявились у якісь періоди розвитку суспільства важливіші від самої правди. У нас на Землі це знали вже кілька тисячоліть тому, у стародавній Елладі, Індії, Китаї… — Родіс на мить замислилась і вела далі: — Пориви до прозріння зустрічалися здавна у пророцтвах безумців, які інтуїтивно розуміли всю велику значимість міри. В «Апокаліпсисі, чи «Одкровенні Іоанна» — одного із засновників християнської релігії, — є слова: «Я глянув і побачив коня вороного і на ньому вершника з мірою в руці…» Ця мрія про міру для створення істинної правди людства здійснилась після винаходу електронних обчислювальних машин. Прийшла можливість оцінки горя й радості для гармонії почуття і обов’язку. Ми маємо величезну організацію, яка займається цим: Академія Горя й Радості. У вас «джи» повинні разом з вами визначити міру й знайти правду, за яку треба змагатися разом, нічого більше не боячись…

Правда і є істина, брехню породжує страх. Але не наполягайте надто на точності істин, пам’ятайте про їхню суб’єктивність. Людина прагне завжди зробити об’єктивною її, царицю всіх форм, але вона кожному показується в іншому вбранні. Виховання в правді не може бути оповите абстрактними формулюваннями. Насамперед це справжній подвиг на всіх щаблях життя. Коли ви відмовитесь від лихослів’я, від спілкування із зрадниками правди, наситите свій розум добрими й чистими думками, ви здобудете особисту непереможність у боротьбі зі злом.

Так повільним переконанням, незаперечно і неупереджено Фай Родіс тягла нитку за ниткою від «кжи» до «джи». Решту довершували особисті контакти. Вперше «кжи» і «джи» зустрічались як рівні у підземеллях старого Храму Часу.

Таель був вражений жвавістю розуму, дивовижною тямущістю у навчанні й цілковитій відкритості всьому новому тих, кого вони звикли вважати тупою і бездіяльною частиною людства. «Кжи» засвоювали нові ідеї навіть шзидше, ніж треновані розумово, але й відсталіші «джи».

— Чому вони не прагнули до знань, чому їхній розвиток давно зупинився? — запитував інженер у Родіс. — Адже вони, виявляється, анітрохи не гірші від нас!

— У самому формулюванні «їх», «вони» — ваша найприкріша помилка. Це абсолютно ті самі люди, штучно відібрані вашим суспільством і приречені жити в умовах примітивної боротьби за існування. Так, у первісних лісах наших тропіків племена, які пішли туди десятки тисяч років тому, всі сили витрачали тільки на одне — щоб вижити. Від покоління до покоління вони вироджувались інтелектуально, втрачаючи творчу енергію. Навіть могутні слони степової породи, гігантські бегемоти великих річок Землі перетворювались у лісах на карликові, дрібні види. Ваш «ліс» — це коротке життя з перспективою близької смерті в задушливій темряві перенаселених міст, з поганою їжею і нецікавою роботою.

— Так, загалом «кжи» — лише дешеві проміжні ланки між дорогими машинами, — сказав Таель. — Немає ні майстерності, ні радості творення. Машина робить краще, швидше, а ти в неї лише «на підхваті», як висловлюється Гзер Бу-Ям. «Ви помираєте хворими й мудрими, а ми — молодими й дурними, що краще для людини?» — запитали мене. Я намагався їм пояснити, що погана робота кожного з нас, хоч би ким він був, б’є по своїх же беззахисних братах, батьках, дітях, а не по ненависних гнобителях. Ті мають охоронні засоби. «Як ви можете так чинити?» — запитав я, і, здається, вони зрозуміли.

— І все ж «вони» мають перевагу перед «вами», — сказала Родіс. — Дивіться, які яскраві постаті — ця компанія Гзер Бу-Яма! їм небагато треба, і в цьому вони вільніші. Побачили б ви, як поводився Гзер Бу-Ям, коли побачив по СДФ Евізу Танет! З якою по-дитячому наївною і світлою радістю він дивився на неї! «Я побачив її, свою мрію, ще раз і тепер можу померти!» — вигукнув він. Ось вам і грубий, темний «кжи»!

Почувся тихий виклик СДФ, і Родіс відгукнулася. На екрані з’явився Вір Норін і сказав:

— Я хочу привести до вас Сю-Те.

— Її?

— Так. Задля безпеки я прийду до підземелля.

— Я чекаю вас.

Побачивши Фай Родіс, Сю-Те зітхнула коротко й різко, ніби схлипнула. Родіс простягла їй обидві руки, пригорнула до себе, зазирнула у відкрите, підняте до неї обличчя.

— Ви володарка землян?.. Дурна, я могла б не запитувати, — сказала Сю-Те, опускаючись на коліна перед Родіс, яка дзвінко розсміялась і легко підняла дівчину. Губи Сю-Те раптом затремтіли, по щоках покотилися великі сльози. — Скажіть йому… Він запевняє, що все не так, і я не розумію. Ну, навіщо я земному чоловікові, якщо ви такі?.. Велика Змія, я жовте пташеня Ча-Хік перед жінками Землі!

— Скажу, — серйозно відповіла Родіс, посадивши її і взявши за руку.

Вона довго мовчала. Сю-Те схвильовано дихала, і Родіс ніби прокинулась.

— Ви чуйна й розумна, Сю-Те, тому в мене не може бути слів, прихованих від вас. Вір, дорогий мій! Вам випав, якщо тут можна говорити про успіх, мільйонний шанс. Вона не богиня, але істота іншого роду — фея. Ці маленькі втілення добра здавна користувались особливими симпатіями в земних казках.

— Чому особливими? — тихо запитала Сю-Те.

— Богиня — героїчне начало, покровителька героя, яка майже завжди веде його до славної смерті. Фея — героїня звичайного життя, подруга чоловіка, яка дає йому радість, ніжність і благородство вчинків. Цей казковий розподіл і відображав мрії людей минулого. І знайти тут, на Тормансі, фею?! Що ж ви робитимете, бідний мій Норін? — запитала Родіс земною мовою,

— Не бідний! Якби я міг узяти її з собою, але вона каже, що це неможливо!

— Вона має слушність, мудра маленька жінка.

— Розумію і погоджуюсь. Але можливий інший, діаметрально протилежний вихід…

— Вір! — вигукнула Родіс. — Це ж Торманс, планета мук у глибокому інферно!

Вір Норін раптом розсердився і, як справжній тормансіанин, заходився проклинати інферно, і Торманс, і людську долю мовою Ян-Ях, багатою цими закляттями нещасть. Сю-Те злякано підхопилася, Родіс обняла її за тонку, стягнуту зеленим поясом талію і втримала на місці.

— Дарма. З чоловіками це буває, коли вони ображаються на власну нерішучість.

— Я вирішив!

— Можливо, на вашому місці я вчинила б так само, Вір, — раптом згодилася Родіс і провадила далі земною мовою: — Ви загинете, але принесете велику користь, а їй дасте скількись там місяців, навряд чи років, щастя. Бережіть себе! Вона помре, тільки-но настане ваш кінець. Вона не боїться смерті. Найстрашніше для неї — це залишитися без вас. Тільки жінки Торманса в коханні можуть проявити стільки мужності й стійкості, так само як і байдужості до всього, що може з нею трапитись. Де розрахунки зворотного шляху?

— У Менти Кор. Ми приготували їх ще тоді, як облітали Торманс.

— Ми будемо сумувати за вами, Вір!

— А я? Але я сподіваюсь дожити до прильоту другого ЗПП і побачити якщо не вас, то співвітчизників.

— Йдіть, Вір! Ми ще не раз побачимося за той час, який лишився. Можливо, ви ще зміните своє рішення…

— Ні! — сказав він так твердо, що Сю-Те, яка ні слова не зрозуміла, здригнулася.

Віщим чуттям жінки здогадуючись про суть розмови двох землян, вона гірко розплакалась, коли Родіс попрощалася з обома довгим поцілунком.

Невдовзі після побачення з Родіс Вір Норін з’явився до фізико-математичного інституту — найбільшого в столиці, який увібрав майже всіх здібних учених планети. Інженер Таель попередив Вір Норіна, що в тутешній «майстерні» він може говорити вільніше, ніж в інших. Інженер надавав великого значення майбутній розмові.

Присутні розташувались у строгому порядку наукової ієрархії. Попереду, ближче до головуючої групи, посідали знамениті вчені-можновладці. У багатьох на грудях блищали особливі знаки: фіолетова куля планети Ян-Ях, обвита золотою змією.

Позаду маститих і заслужених недбало розсілися представники середнього прошарку, а в кінці зали тіснилася молодь. Цих пустили сюди в обмеженій кількості.

Вір Норін достатньо вивчив учений світ Торманса і знав, як послідовно проводився в ньому розподіл привілеїв, починаючи від розмірів житла і грошової оплати й кінчаючи одержанням особливо якісних, нефальсифікованих і свіжих продуктів зі складів, які постачали самих «Змієносців». Мабуть, з усіх безглуздостей суспільства Ян-Ях Вір Норіна найбільше дивувало, як могли продавати себе найрозумніші голови планети. Очевидно, в усьому іншому, крім їхньої вузької професії, вони зовсім не були могутніми, ці талановиті обивателі.

Зрештою, багато вчених усвідомлювало це. Більшість їх поводилась бундючно й зухвало — саме так здебільшого поводяться люди, що приховують комплекс неповноцінності.

— Нам відомо про ваш виступ у медико-біологічному інституті, — сказав голоза зборів, суворий і жовчний чоловік, — але там ви утримались від оцінки науки Торманса. Ми розуміємо делікатність людей Землі, але тут ви можете говорити вільно й оцінити нашу науку так, як вона цього справді заслуговує.

— Я знову скажу, що знаю надто мало для того, щоб охопити суму пізнання і порівняти її. Тому сказане мною треба розглядати лише як дуже загальне й поверхове враження. Чи правильна думка, що склалась у нас, прибульців із Землі? Мені неодноразово доводилося тут чути, що точна наука береться розв’язати усі проблеми людства Ян-Ях.

— Хіба у вас, підкорювачів космосу, не так? — запитав голова.

Вір Норін похитав головою.

— Навіть якщо не вимагати істин, заснованих на несуперечливих фактах, наука навіть у власному розвитку необ’єктивна, непостійна й не настільки точна, щоб узяти на себе всебічне моделювання суспільства. Один із знаменитих учених Землі ще в давні часи, лорд Рейлі, сформулював дуже точно: «Я не думаю, щоб учений мав більше прав вважати себе пророком, ніж інші освічені люди. В глибині душі він знає, що під побудованими ним теоріями лежать протиріччя, які йому не під силу розв’язати. Вищі загадки буття, якщо вони взагалі збагненні для людського розуму, вимагають іншого озброєння, аніж лише розрахунок і експеримент…»

— Яка ганебна безпомічність! Тільки й лишилося закликати на допомогу божество, — пролунав різкий голос.

Вір Норін обернувся у бік невидимого скептика.

— Основне правило нашої психології приписує шукати в собі самому те, що припускаєте в інших. Ідея про суперістоти, яку так важно знищити, живе в вас. Боги, супергерої, суперучені…

Земний фізик, про якого я згадав, мав на увазі величезні внутрішні сили людської психіки, її вроджену здатність виправляти дисторсію світу, яка виникає при спотворенні природних законів, від обмеженості пізнання. Він мав на увазі необхідність доповнити метод зовнішнього дослідження, колись характерний для науки Заходу нашої планети, інтроспективним методом Сходу Землі, якраз покладаючись тільки на власні сили людського розуму.

— Це роки безрезультатних роздумів, — заперечили Вір Норіну з дальнього кутка аудиторії, — ми не маємо ні часу, ні засобів. Уряд не дає нам великих грошей, а ви дивитесь на нашу бідність з вашої багатої планети.

— Бідність і багатство в пізнанні відносні, — заперечив астронавігатор, — у вас на Землі все починається з питання: яка користь людині від найвіддаленіших наслідків, від найменших витрат духовних і матеріальних сил. Ви говорите про відсутність засобів? Тоді чому ви прагнете до оволодіння первинними силами космосу, не пізнавши як слід необхідних людині речей? Невже вам ще не ясно, що кожний крок на цьому шляху дається важче попереднього, бо елементарні основи всесвіту надійно скуті в доступних нам видах матерії? Навіть просторово-часова протяжність нестримно прагне набути замкнутої форми існування. Ви веслуєте проти течії, сила якої дедалі зростає. Божевільна вартість, складність і енергетична потреба ваших прикладів давно перевищили виснажені виробничі сили планети й волю до життя ваших людей! Йдіть іншим шляхом — шляхом створення могутнього безкласового суспільства з розумних, сильних і здорових людей. Ось на що треба витрачати всі без винятку сили. Ще один із древніх учених Землі, математик Пуанкаре, сказав, що число можливих наукових пояснень будьі-якого фізичного явища безмежне. Тож обирайте тільки те, що стане безпосереднім кроком, нехай маленьким, до щастя і здоров’я людей. Тільки це, більше нічого!

Перш ніж навчитися нести чужий тягар, ми вчимось, як не примножувати цей тягар. Стараємося, щоб жодна наша дія не примножувала всепланетної скорботи, осягаючи діалектику життя, набагато складнішу й важчу, ніж усі головоломні задачі творців наукових теорій і нових шляхів мистецтва.

Що найважче в житті — то це сама людина, бо вона вийшла з дикої природи не призначеною до того життя, яке вона мусить вести по силі своєї думки й благородства почуттів.

Всепроникної культури, гармонії між діяльністю і поведінкою, між професією і мораллю у вас іще немає навіть на самій верхівці культури Ян-Ях, якою вважається тут фізико-математична наука…

— А у вас на Землі не вважається?

— Ні. Вершина, куди сходяться у фокусі всі системи пізнання, у нас історія.

Знову підвівся голова зібрання:

— Наша бесіда пішла в напрямку, який навряд чи цікавий для цвіту вченості Ян-Ях, який тут зібрався.

Вір Норін побачив, що його не зрозуміли.

— Краще познайомте нас із земними уявленнями про устрій всесвіту, — запропонував чоловік з орденом «Змії і Планети» і великими зеленими лінзами над очима.

Вір Норін підкорився бажанню своїх слухачів.

Він розповів про спірально-гелікоїдальну структуру всесвіту, про світи Шакті й Тамаса, про складні поверхні силових полів у космосі, які підкоряються закону п’ятиосних еліпсоїдних структур, про трояку природу хвиль розвитку — великих і малих, про спірально-асиметричну теорію ймовірностей, замість усталеної в науці Ян-Ях лінійно-електричної, яка не дозволяє обійтися без вищої істоти. Вір Норін говорив про перемогу над простором і часом після розкриття загадок граничних мас зірок, здавна відомих ученим Ян-Ях, як і землянам: величин Чандрасекара і Шварцшильда, а головне, після виправлення помилки діаграми Крускала, коли закінчились уявлення про антисвіт як абсолютно симетричний нашому світу. Насправді між Тамасом і Шакті є асиметрія гелікоїдального зрушення, і вибух квазарів не обов’язково відображає колапс зірок у Тамасі.

Найважче було подолати уявлення про замкнутість всесвіту в собі, в колі часу, який замикається на собі і який вічно, безконечно існує. Математичні формулювання, на зразок перетворення Лоренца, не допомогли, а лише заплутали питання, не даючи думці людини перебороти всі ці «замкнуті на собі» системи, сфери, кола часів, які були лише відображенням досвіду безвиході. Лише коли людина змогла подолати інфернальні кола й зрозуміла, що немає замкнутості, а є розгорнутий у безконечність гелікоїд, тоді вона, за словом, індійського мудреця, розкрила свої лебедині крила понад бурхливим бігом часів над сапфірним озером вічності.

— …Тоді й саме тоді ми оволоділи такими дивовижними для вас психічними впливами і передбаченнями, тоді прийшли до винайдення Зорельота Прямого Променя, зрозумівши анізотропну структуру Всесвіту.

Зорельоти Прямого Променя йдуть по вісях гелікоїдів, замість того, щоб розмотувати нескінченно довгий спіральний шлях. І уява вченого, заснована на логічно-лінійних методах вивчення світу, схожа на ту ж таки спіраль, яка невпинно намотується на нездоланну перепону Тамаса. Тільки в ранньому ви ці, до кондиціонування людини системою усталених поглядів, прориваються в ній здатності Прямого Променя, які раніше вважалися надприродними: наприклад, ясновидіння, телеакцепція і телекінез, вміння вибирати з можливих майбуттів те, яке здійсниться. Ми на Землі намагаємося розвинути ці здатності у віці, коли ще не кондиціонована найбільша сила організму Кундаліні, сила статевої зрілості.

Тій же загальній закономірності підпорядковано і розвиток життя, неминуче, всюди на різних рівнях часу, що призводить до спалаху думки. Для цього необхідна сталість внутрішнього середовища в організмі і здатність накопичувати й зберігати інформацію. Інакше кажучи — якомога повніша незалежність від зовнішніх умов існування, оскільки цілковита незалежність недосяжна.

Щоб отримати мислячу істоту, висхідна спіраль еволюції скручується дедалі тугіше, оскільки коридор можливих умов робиться дедалі вужчим. Виходять дуже складні організми, все більше й більше схожі один на одного, навіть коли вони виникають у різних точках простору. Мислячий організм неминуче різко виражений як індивід, на відміну від інтегрального члена суспільства на примітивному рівні розвитку, як мураха, терміт та інші тварини, пристосовані до колективного існування. Якості мислячого індивіда певною мірою антагоністичні соціальним потребам людства. Хочемо ми цього чи ні, але так вийшло в становленні земної людини — а отже, і нашої. Це не дуже вдало для викорінення інферно, але, зрозумівши випадковість, ми підійшли до абсолютної необхідності подальшого, тепер уже свь домого скручування спіралі в розумінні обмеження індивідуального розмаїття почуттів і прагнень, тобто необхідності зовнішньої дисципліни, як діалектичного полюса внутрішньої свободи. Звідси випливають серйозність, суворість мистецтва й науки — відмінна риса людей і суспільств вищої категорії — комуністичних.

Якщо замість скручування спіралі суспільства йтиме розкидання і розкручування, то з’явиться безліч анархічних одиниць (особливо в полегшених умовах життя), відповідно почнеться розкидання і творчості: роздрібнені образи, слова, форми. За широтою й тривалістю розповсюдження такої творчості можна встановити періоди занепаду суспільства — епохи розпущених, недисциплінованих людей. В науці Ян-Ях особливо проявився її розпущений характер і як наслідок — невміння знайти правильний шлях. Окремі ефекти, без гармонійного музичного ладу, оркестрованого з найпершими потребами людства… Незрілим відкриттям, не вивченим глибоко і всебічно, ви надаєте надуманої важливості, кидаєте майже всі сили і кошти на те, що згодом виявляється осторонь від головного шляху, похваляючись переліком розумних формул і пустопорожніх символів. — Вір Норін зупинився, потім сказав: — Даруйте я не хотів торкатися соціальних питань та, видно, ми на Земіі не можемо мислити інакше, маючи на увазі головну мету: охорону спокою, радості и творчої роботи людей!..

Вчені Торманса зустріли закінчення промови Вір Норіна похмурим мовчанням. Вони сиділи, ні словом, ні жестом не виказуючи своїх почуттів, поки він, трохи здивований реакцією аудитори, спускався з кафедри. А втім, він відчув зростаюче невдоволення вже на початку своїх соціологічних формулювань. Вір Норін вклонився і вийшов із зали, всім своїх єством відчуваючи вибухову ворожість привілейованих слухачів. Причинивши за собою двері, він почув незграйний гомін, який невдовзі посилився до крику. Ясна річ, проводжати його ніхто не вийшов, і Вір Норін, який не терпів церемоній прощання, навіть зрадів, що зекономив час і раніше побачить Сю-Те. Через півгодини він підходив до свого дому. В душі зародилась неясна тривога: погане назрівало в його грядущій долі, і це погане пов’язане з виступом у фізико-технічному інституті. Так, він справив враження на вчених, але яке? Він поводився не так, як треба, не зумівши залишитись у рамках «чистої» науки Ян-Ях. Одначе Таель підкреслював необхідність саме такого виступу… Треба поговорити з Родіс, вона зуміє зазирнути в майбутнє далі ного…

Лихі передчуття Вір Норіна одразу зникли, коли він побачив Сю-Те. Ніколи він не уявляв, скільки істинного щастя можна відчути на краю небезпеки ось у такій маленькій кімнаті. Обличчя Сю-Те було осяяне самовідданою любов’ю, і Вір Норін відчував, які дорогі йому кожен її жест, сміхотливі зморшки, манера ходити, її дивний ніжний голос, ні високий, ні низький, ні дзвінкий, ні глухий. Сю-Те завжди вміла внести нове, несподіване в їхню розмову, раптово переходила від сяючої радості до тривожних дум про майбутнє, від самозабутньої, майже шаленої пристрасті до сумного зосередження в собі. Іноді, ніби пробуджуючись, Сю-Те дивилась на Вір Норіна, як у безодню життя, готова і душу й тіло кинути туди, віддати все до останнього подиху. Часом привидом біди поставало перед нею темне майбутнє, виникало пронизливе відчуття примарності її щастя з дивним прибульцем з міжзоряних просторів, незбагненних для її розуму, і тоді Сю-Те кидалась до астронавігатора й завмирала, пригорнувшись до нього із заплющеними очима, ледве дихаючи.

Вона часто співала й починала звичайно із зворушливо-сумного, а потім із запалом кидалась у складну в’язь ритмічного танцю. Вона звіряла йому дитячі мрії, оповідала свої юні переживання з делікатністю почуттів і спостережень, доступних не кожній жінці Землі. І знову співала, заглядаючи в майбутнє, яй. у темну річку, що повільно тече в невідому далечінь. І йому хотілося тоді забути про все, щоб якомога довше залишатися з Сю-Те, у щедрості її кохання, і самому віддавати себе так само безоглядно. Неможлива мрія: надто складною була ситуація на чужій планеті, де він зробився каталізатором народжуваних сил опору і боротьби за людське існування, Зі, вихід з інферно! Належало ще пережити тяжкий момент, коли зореліт з усіма його друзями відлетить на рідну планету. Очікування завдавало мук Вір Норіну, хоча попереду було ще немало днів спільної роботи з Родіс і частих зустрічей по СДФ з екіпажем зорельота.

Так думав Вір Норін, але він помилився.

Після того як він залишив інститут, з гурту сперечальників вийшов присадкуватий чоловічок із шкірою настільки жовтою, що скидався на хворого. Він був цілком здоровий, просто налє-жав до етнічної групи жителів високих широт головної півкулі. Нар-Янг уже заробив собі подвійне ім’я, бувши відомим астрофізиком. Він поквапився до кабінету на четвертому поверсі інституту, зачинився там і, підбадьоруючи себе курильним димом, узявся за обрахунки. Обличчя його то кривилось у саркастичній посмішці, то розпливалось у зловтішній радості. Нарешті він схопив нотатки і поїхав до приймальні вищої Ради, де містився переговорний пункт для виклику відповідальних сановників з нагальних справ державного значення.

На відеоекрані з’явився бундючний «Змієносець».

Окрилений відкриттям, Нар-Янг зажадав з’єднати його з володарем. Таємницю, яку він розкрив, настільки важлива й велика, що він може довірити її тільки самому Чойо Чагасу.

«Змієносець» з глибини екрана довго вдивлявся в астрофізика, обдумуючи щось, і нарешті його зле й хитре обличчя розпливлося в подобі посмішки.

— Гаразд! Доведеться почекати, сам розумієш.

— Звичайно, розумію…

— То чекай!

Екран згас, і Нар-Янг, вмостившись у зручному кріслі, поринув у честолюбні мрії. За таке донесення його нагородять орденом «Змії і Планети», званням Змієзнавця, дадуть красивий дім на березі Екваторіального моря. І Гае Од-Тімфіфт, славетна танцівниця, якої він давно домагається, стане поступливішою…

Двері з гуркотом розчинилися. Вдерлися двоє здоровенних «лілових». За їхніми спинами маячив блідий черговий по приймальні. Перш ніж астрофізик опам’ятався, його витягли з крісла і, заломивши руки назад, потягли до виходу. Зляканий, і обурений Нар-Янг заволав пробі, погрожуючи поскаржитися самому Чойо Чагасу. Удар по голові, що на мить затуманив зір, припинив його лемент. Опам’ятавшись уже в машині, яка шалено стрибала нерівною дорогою вгору, вчений спробував запитати людей, котрі його схопили, куди й навіщо його везуть. Сильний ляпас припинив розпитування.

Його виштовхали з машини перед глухими ворітьми темно-сірого будинку, обгородженого чавунною стіною. Серце Нар-Янга затремтіло від змішаного почуття страху й полегкості. Мешканці столиці боялися резиденції Ген Ші, першого й найгрізнішого помічника Чойо Чагаса. Астрофізика бігцем погнали вниз, у напівпідвальне приміщення. В яскраво освітленій кімнаті при-голомшений Нар-Янг замружив очі. Одна мить знадобилась охоронникам, щоб зрізати з його одягу застібки, зняти пояс, розпороти знизу догори сорочку. Акуратний, сухуватий вчений перетворився на жалюгідного обірванця, що вчепився за свої ганебно спущені штани. Жорстокий стусай у спину — і, тремтячи від страху й люті, він опинився біля великого стола, за яким сидів Ген Ші. Другий на планеті можновладець усміхався привітно, і Нар-Янг відчув упевненість.

— Мої люди перестаралися, — сказав Ген Ші. — Я бачу, вам неточно передали наказ, — звернувся він до «лілових», — привезти не злочинця, а важливого свідка.

Ген Ші помовчав, роздивляючись жовтошкірого астрофізика, потім тихо сказав:

— Ну, що там за повідомлення? Сподіваюсь, ти зважився потривожити володаря із справді важливої причини, інакше, сам розумієш, — від посмішки Ген Ші підбадьорений було Нар-Янг мерзлякувато зіщулився.

— Повідомлення важливе настільки, що я доповім тільки найвеличнішому, — твердо сказав він.

— Він зайнятий і звелів два дні його не турбувати. Говори, та швидше!

— Я хотів би бачити володаря. Він гніватиметься, якщо я скажу комусь іншому, — вчений опустив очі.

— Я тобі не хтось інший, — похмуро сказав Ген Ші, — і не раджу морочити голову.

Нар-Янг мовчав, намагаючись подолати, страх. Вони не посміють щось йому зробити, поки він володіє таємницею, інакше вона загине разом з ним.

Астрофізик мовчки помотав головою, боячись виказати словами свій переляк. Ген Ші так само мовчки запалив довгу люльку і показав нею у куток кімнати.

Миттю до Нар-Янга підскочили «лілові», здерли з нього штани, інші вартові зняли чохол з предмета, що стояв у кутку кімнати. Ген Ші ліниво підвівся і наблизився до грубої дерев’яної статуї умаага. Колись цих тварин, які нині майже вимерли, розводили на планеті Ян-Ях для їзди верхи і в упряжці. Морда умаага щирилась у звірячій усмішці, а спина була стесана у вигляді клина. «Ліловий» запитав:

— Просте сидіння, володарю, чи?..

— Чи! — відповів Ген Ші. — Він упертий, а сидіння вимагає часу. Я поспішаю.

«Ліловий» кивнув, уставив рукоятку в лоб дерев’яній худобині й почав крутити. Клиноподібна спина, ніби паща, повільно розкрилася.

— Що ж, надягайте йому стремена! — спокійно промовив Ген Ші, випускаючи клуби диму.

Перш ніж охоронники схопили його, Нар-Янг зрозумів, що на нього чекає. В народі давно вже ходив поговір про страшний винахід Гір Бао, попередника Ген Ші, з допомогою якого могли добитися будь-якого зізнання у чоловіків. Їх садовили верхи на умаага, і дерев’яні щелепи на спині статуї починали повільно сходитися. Дикий жах зламав усю впертість і людську гідність астрофізика. З вигуком «Усе скажу!» — він поповз до ніг Ген Ші, втискаючись у підлогу і благаючи пощади.

— Відставити стремена! — скомандував володар. — Підніміть його, посадіть, ні, не на умаага — у крісло!

І Нар-Янг, проклинаючи себе за ницість доносу, тремтячи й захлинаючись, розповів, як сьогодні вранці земний гість прохопився на засіданні фізико-технічного інституту, не здогадавшись про висновки, які вчені Ян-Ях зроблять із змальованої ним картини Всесвіту.

— І ти один знайшовся розумний?

— Не знаю… — Астрофізик завагався.

— Можеш називати мене великим, — поблажливо промовив Ген Ші.

— Не знаю, великий. Я зразу ж пішов креслити й обчислювати.

— І що ж?

— Зореліт прийшов з неймовірно далеких глибин космосу. Не менше тисячі років знадобиться, щоб повідомлення звідси досягло Землі, і дві тисячі років на обмін сигналами.

— Це означає?! — напівзапитально вигукнув Ген Ші.

— Це означає, що ніякого другого зорельота не буде… Адже я був радником на переговорах із землянами… І ще, — заквапився Нар-Янг, — показане нам засідання земної ради, яке дозволило знищити Ян-Ях, — обман, блеф, містифікація, пусте залякування. Нікого стирати з лиця планети вони не будуть! У них немає на це повноважень!

— Ну, такі справи можливі й без повноважень, особливо коли далеко від своїх володарів, — подумав уголос Ген Ші й раптом грізно тицьнув пальцем в ученого: Ніхто про це не знає? Ти нікому не обмовився?

— Ні, ні, клянуся Змієм, клянуся Білими Зірками!

— І це все, що ти можеш повідомити?

— Все.

Досвідчене вухо Ген Ші вловило невпевненість у відповіді. Він ворухнув зламаними, як у більшості мешканців Ян-Ях, бровами, пронизуючи жертву безжалісним поглядом.

— Шкода, але все-таки доведеться прокатати тебе на умаазі. Гей, узяти його!

— Не треба! — відчайдушно заверещав Нар-Янг. — Я сказав усе, про що здогадався. Тільки… Ви помилуєте й відпустите мене, великий?

— Ну? — гримнув Ген Ші, змітаючи останні рештки волі вченого.

— Я чув розмову двох наших фізиків, ненароком, клянуся Змієм! Ніби вони розгадали загадку захисного поля землян. Його неможливо долати миттєвими ударами на зразок куль чи вибуху. Чим сильніший удар, тим більша сила відбиття. Але якщо розітнути його повільним натиском поляризованого каскадного променя, то воно піддається. І один сказав, що хотів би спробувати свій квантовий генератор, недавно виготовлений ним у робочій моделі.

— Імена?

— Ду Бан-Ла і Ніу-Ке.

— Тепер усе?

— Геть усе, великий. Більше я нічого не знаю. Клянуся…

— Можеш іти. Дайте йому голку і плащ, відвезіть куди треба.

До Нар-Янга, що натягав штани, підійшли «лілові».

— Ще двох за цими фізиками! Ні, беріть тільки Ду Бан-Ла. З жінкою доведеться морочитися, вони завжди впертіші!

Старший з «лілових» низько вклонився, зник за дверима. Інші підвели вченого до виходу. Ледве він ступив на поріг, як офіцер у чорному, що мовчки стояв збоку, вистрілив йому в потилицю довгою голкою з повітряного пістолета. Голка беззвучно вп’ялася між основою черепа й першим хребцем, обірвавши життя Нар-Янга, який так і не встиг осягти простої істини, що ніякі умови, благання й угоди з бандитами неможливі. Рештки давньої віри в слово, честь чи співчуття занапастили безліч тормансіан, які намагалися вислужитися перед олігархами й повірили в «закони» та права зграї вбивць, якими були, по суті, Рада Чотирьох і її вищі наближені.

Ген Ші порухом пальця відіслав чорного офіцера й перейшов до сусіднього приміщення з пультами й екранами переговорних апаратів. Повернувши голубу клему, він викликав Кандо Лелуфа, або ж Ка Луфа, третього члена Ради Чотирьох, який відав обліком господарства планети. Це був опецькуватий низенький чоловік у пишному парадному вбранні, схожий на Зет Уга, але з великою щелепою, жіночим маленьким ротом і писклявим голосом.

— Кандо, тобі доведеться відмінити свій прийом, — без довгих передмов оголосив Ген Ші. — Негайно приїзди до мене, звідси будемо командувати однією операцією. Випадає рідкісна нагода здійснити задумане…

Не минуло й півгодини, як обидва члени Ради Чотирьох, димлячи люльками, обговорювали підступний план.

Чойо Чагас час від часу навідувався до секретних покоїв свого палацу (навіть Ген Ші не знав, що там, у цих підземеллях під вежею). Цього разу володар був відсутній всього добу, і це означало, що як мінімум ще добу необмежена влада над усією планетою буде в їхніх руках. За цей час багато чого можна зробити!

План був простий: арештувати Фай Родіс і Вір Норіна, тортурами примусити їх сказати все, що треба, по телебаченню і якомога швидше вбити. Земляни не будуть воювати з усією планетою. Добре було б, звичайно, викликати зореліт на активні дії, якщо тортурами примусити володарку землян наказати завдати удар по садах Цоам і знищити Чойо Чагаса, як винуватця.

Могутність зорельота велика. Від садів Цоам залишиться яма, в якій зникнуть найближчі помічники й охорона володаря, не кажучи вже про нього самого. Тоді Ген Ші й Ка Луф стають без зайвих потрясінь і ризику першими особами в державі, а Зет Уг — там видно буде! Усіх свідків прибрати, в тому числі й бевзя Таеля, який не вміє як слід шпигувати!

— На майбутнє треба подбати про глибокі підземні сховища. Адже зорельоти із Землі, раз пізнавши шлях, неодмінно з’являться сюди. Накажу, щоб усіх, кого хапають у столиці, не відсилали до Палацу Ніжної Смерті чи в далекі місця, а створили з них армію підземних робітників, — виклав Ген Ші.

— Дуже мудра думка! — пискнув Ка Луф.

Поки володарі радилися нагорі, на нижній поверх притягли побитого, але нескореного фізика Ду Бан-Ла. Цей виявився впертішим за легковірного донощика Нар-Янга, й «ліловим» довелося посадити його на умаага. Втративши голос від нестямного крику, обливаючись потом, і сльозами, фізик здався і під конвоєм катів поїхав по свій апарат.


Фай Родіс з приходом ночі опустилась до підземелля. Сьогодні відбувалося велике спільне зібрання «кжи» і «джи» — обговорювались реальні кроки до злиття сил у загальний опір. Слухаючи промовців, Родіс не переставала обдумувати, як допомогти Вір Норіну і його милій феї Сю-Те. Вона не сумнівалась у рішенні всіх Рад Землі. Сюди не пошлють експедицій, доки не проросте насіння посіяного людьми «Темного Полум’я» або, при несприятливій ситуації, стане ясно, що Година Бика не кінчається і демони й далі пануватимуть на Тормансі. В такому разі можна застосувати закон Великого Кільця про знищення режимів, які закривають мислячим істотам шлях до всебічного пізнання світу, що зупинили їхній розвиток, зберігаючи інферно. Ніхто не стане повторювати помилки стародавніх колонізаторів Землі, які поселилися в чужих країнах, не знаючи ні історії, ні психології, ні звичаїв народів-аборигенів, надто якщо ці народи мали високорозвинену власну культуру.

Ось добра ідея: домовитися з Чагасом про те, щоб Вір Норін легально залишився тут, на планеті Ян-Ях, як історик, спостерігач і кореспондент до приходу ще одного корабля. Або ще кращий привід — «викликаний» нею зореліт нібито затримується, і астронавігатор залишиться для зв’язку й посадки. Це дасть Вір Норіну якийсь період спокійного життя…

З навколишньої темряви пр. шшли відчуття грізної небезпеки, що згустилася зненацька, ЛК пргтнані шквалом зловісні хмари. Чутлива психіка Фай Родіс попередила її. Вперше за весь час перебування на Тормансі вона відчула, що на неї насувається смертельна небезпека.

Вороги були близько. Захоплення нарадою, думки про Віра, послабили її нормальну чутливість, і вона запізнилась на годину чи більше. Підкликавши Таеля, Родіс передала йому свої побоювання. Інженер уважно глянув на неї, і холодок пробіг по його спині. Лагідна, майже ніжна обережність земної жінки змінилася грізною рішучістю, невловимою швидкістю рухів і думок. Воля, ніби туго напнута струна, вібрувала в ній, відгукуючись на почуття довколишніх людей.

Родіс порадила розходитися двома головними й дальніми ходами. Вона попередньо проглянула їх подумки: чи немає пастки? Ніхто не повинен потрапити в лабети «лілових», інакше почне розмотуватися страшна нитка розслідування.

Потім поквапилася нагору в супроводі Таеля, концентруючи всю свою волю на заклику до Вір Норіна. Хвилини йшли, але Родіс не вловила відгуку.

— Спробую зв’язатися з володарем, — сказала вона Таелю біля підніжжя сходів, які вели до її спальні.

— Ви маєте на увазі Чойо Чагаса? — запитав Таель, задихаючись від швидкої ходи.

— Так. З іншими не можна мати справи. Вони не тільки безвідповідальні, вони ворожі Чагасу.

— Велика Змія і Змія Блискавка! Адже Чойо Чагаса немає, і тепер я розумію…

— Як немає? (У Родіс промайнув спогад про таємне сховище вивезених із Землі речей).

— Він вирушив на дві доби до секретної резиденції й передав управління, як завжди, Ген Ші.

— То вони хочуть захопити нас за відсутності Чойо Чагаса! Тортурами примусити щось зробити для них, або й просто вбити нас, щоб на кораблі покарали Чагаса, це безсумнівно. Таель, любий, рятуйте Вір Норіна. Беріть СДФ із святилища, відведіть подалі і зв’язуйтеся з ним. Він у себе, я зумію розбудити його, а ви домовтесь, куди йому сховатися. Швидше, Таель, не можна баритися. Насамперед вони спробують захопити мене. Швидше! Я теж викликатиму його із своєї кімнати.

— А ви, Родіс? Як же? Якщо їм вдасться?

— Мій план простий. Я буду боронитися захисним полем СДФ, доки не поговорю із зорельотом. Дайте координати місця у старому саду, де саджали дисколіт при пораненні Чеді. На підготовку дискольота знадобиться години півтори. Ще близько двадцяти хвилин, поки прилетить Гріф Ріфт. Батарей дев’ятиніжки вистачить на п’ять годин, навіть при безперервному обстрілі. Запас часу в мене величезний. Коли сховаєте Вір Норіна, повертайтеся з дев’ятиніжкою і чекайте мене біля виходу з четвертої галереї. Я поставлю мій СДФ на самознищення при розрядці і зійду вниз, поки вони казитимуться навколо. Не бійтесь, я зорієнтую вибух угору, щоб не пошкодити будівлю і не виявити хід до підземелля. Воно нам ще згодиться.

— Я не боюсь нічого, крім… — інженер приглушив ридання, які рвалися з грудей. — Я боюся за вас, Родіс, моя зоре, опоро, любове! Насувається щось нечувано жахливе!

Фай Родіс сама змагалася із зловісною тугою, яка гострим клином пробивалася з навколишньої пітьми через її стійку психіку. Очевидно, тормансіанину передавалося її почуття.

— Йдіть, Таель. Можете запізнитися з Норіном.

— Дозвольте мені піднятися з вами! Всього дві хвилини. Я мушу впевнитися, що вони не пролізли до вашої кімнати.

— Не зможуть. Я загородила вхід, як завжди, коли спускалась до підземелля.

Дуже обережно вони зсунули блок стіни у темній спальні Родіс. Приклавши палець до губ, вона підкралася до дверей в іншу кімнату, почула сильне гудіння дев’ятиніжки і виглянула за поріг. У навстіж розчинених з коридора дверях зібралося чимало людей у чорних халатах, каптурах і рукавичках, нічних карателів. Широкий прохід між приміщенням верхнього поверху був заповнений «ліловими», які маячили в розмитих контурах захисного поля. Задні метушилися, тягнучи щось важке, а передні стояли непорушною шеренгою, не намагаючись ні стріляти, ні кидатися в атаку.

Фай Родіс непоміченою відступила до спальні.

— Поспішайте, Таель!

Інженер ступив крок до залишеного відкритим входу її озирнувся. Вся його відданість і любовне поклоніння перед Родіс відбилися на обличчі з силою передсмертного прощання.

Родіс обняла Таеля, поцілувавши його з такою силою почуття, що в очах у того потьмяніло. На мить Таелеві пригадалися фільми про Землю, про холоднувате й ніжне кохання землян, яке дивно поєднувалося з шаленою пристрастю…

Він уже біг крутими сходами у непроникний морок підземелля, а Родіс, підскочивши, нагнула карниз і засунула отвір у стіні.

Столиця засинала рано, і в цей час у кварталі «джи» панувала тиша. Вір Норін зненацька прокинувся. У заглушеній килимами кімнаті Сю-Те ледь чулося рівне сонне дихання. Беззвучний голос кликав його з мороку: «Вір, Вір, прокиньтесь! Прокиньтесь, Вір! Небезпека!»

Він підхопився, миттю скинув сон: Родіс! Що сталося?

Розбудивши Сю-Те, він побіг до себе, увімкнув дев’ятиніжку й побачив темну кімнату Родіс. За кілька секунд видіння розчинилось і з’явився Таель…

Жах і захват охопили Сю-Те у божевільній мандрівці на СДФ темними вулицями міста Центру Мудрості. На куполі дев’ятиніжки було місце лише для однієї людини. Вір Норін узяв дівчину на руки. Фантастична координація і почуття рівноваги землянина утримували його на маленькій машині, що мчала з максимальною швидкістю. На роздоріжжі, за містом, астронавігатор зупинився. За порадою Таеля він повільно об’їхав велике коло, оббризкавши ґрунт особливою рідиною, колись принесеною Таелем. Цей прихований від володарів винахід мав властивість надовго паралізувати нюхові нерви. Тепер не страшні собаки, якщо їх пустять слідом. Лишалось не більше двох кілометрів шляху до посадочного майданчика дискоїда.

Тим часом Родіс вийшла із спальні, і вороги помітили її крізь нещільну завісу. Вони заметушилися, показуючи на неї і роблячи знаки тим, хто стояв позаду. Родіс посилила поле, сіра стіна приховала рухливі постаті, а прохід поринув у пітьму. Невидима для ворогів, Родіс викликала верхнім променем свій корабель. Там, біля щитка, на якому зосталося лише два зелених вогники землян і третій — Таеля, сиділа Мента Кор. Вона миттю розбудила Гріф Ріфта. Він з’явився за кілька секунд. Загальний сигнал тривоги пролунав по зорельоту. Весь екіпаж кинувся готувати дисколіт — останній з трьох, узятих із Землі. Ріфт, у тривозі схиляючись над пультом, просив Фай Родіс не вичікувати більше, тікати у підземелля.

— Дев’ятиніжка впорається без вас. Я давно боявся чогось подібного і ме переставав дивуватися вашій грі з Чойо Чагасом.

— Це не він. Чим нікчемніші власть імущі, тим вони небезпечніші. Я прилечу не гаючись. Ясне небо, невже ви нарешті будете на кораблі, а не в пеклі Торманса?

— Тут бізліч людей, нічим не гірших від нас. Вони приречені від народження до смерті лишатися тут — нестерпна думка. Я дуже тривожуся за Віра.

— Та ось він, Вір! Сидить під деревами біля посадочного майданчика. Негайно тікайте!


— Йду, не переривайте зв’язок, спостерігайте за кімнатою. Хочеться знати, скільки витримає моя вірна дев’ятиніжка. І ми попрощаємося з нею вже з «Темного Полум’я».


Родіс узяла зі столика котушку ще не переданих на зореліт записів і, пославши Гріф Ріфту повітряний поцілунок, рушила до спальні.

Почувся такий оглушливий скрегіт, що Родіс на мить завмерла. З мороку захисного поля, неначе морда потвори, розпеченим клином висунувся невідомий механізм. Розпоровши захисну стіну, він свистячим променем вдарив у двері спальні, відкинувши Родіс до вікна, біля якого стояла дев’ятиніжка.

Гріф Ріфт нестямно вчепився у край пульта, наблизивши до екрана перекошене від жаху обличчя.

— Родіс! Родіс! — намагався він перекричати свист і виск променя, за яким до кімнати влізала дивна споруда, яку підштовхували ззаду чорні постаті карателів Ген Ші. — Кохана, небо моє, скажіть, що зробити?

Фай Родіс стала на коліна перед СДФ, наблизивши голову до другого звукоприймача.

— Пізно, Гріф! Я загинула. Гріф, мій командире, я запевняю вас, благаю, наказую: не помщайтеся за мене! Не творіть насилля. Не можна замість світлої мрії про Землю посіяти ненависть і жах серед народу Торманса. Не допомагайте тим, хто прийшов убити, під іменем бога, який карає без розбору правого й винуватого, — найгірший винахід людини. Не робіть марними наші жертви! Відлітайте! Додому! Чуєте, Ріфт? Кораблю — зліт!

Родіс не встигла втішити себе пам’яттю про рідну Землю. Вона пам’ятала про хвацьких хірургів Торманса, любителів оживлення, і знала, що їй не можна вмерти звичайним шляхом. Вона повернула рукоятки СДФ на вибух з відтяжкою на хвилину, могутнім зусиллям волі зупинила своє серце і впала на дев’ятиніжку.

Карателі, що вдерлися з переможним ревінням, зупинилися перед тілом володарки землян — на хвилину життя, яке їм залишилося…

У командира Зорельота Прямого Променя вперше за довге життя вирвався вигук гніву і болю. Зелений вогник Фай Родіс на пульті згас. Зате там, де стояв її СДФ, у чорне небо здійнявся стовп сліпучого блакитного вогню, який підняв попіл спаленого тіла Фай Родіс у верхні шари атмосфери, де екваторіальний повітряний потік понесе його, оперізуючи планету.



Загрузка...