Жменя вічності

38

Через годину, коли ми оглянули повністю всю Землю і вже збиралися йти, адмірал Брісо затримав мене:

— Капітане Матусевич, я хотів би поговорити з вами віч-на-віч.

Він провів мене в сусіднє з оглядовим залом безлюдне приміщення і сказав:

— Насамперед, радий повідомити вам, що ви представлені до найвищої державної нагороди нашої планети — Ордена Наполеона Бонапарта. Його вручають лише за найвидатніші заслуги перед Террою-Ґаллією і всім людством.

— Але, сер… — промимрив я, заскочений зненацька. — Я ж не зробив нічого видатного. Я просто воював, як усі.

— Крейсер під вашим командуванням був одним з кращих не лише в бриґаді та ескадрі, а й у всьому Першому Флоті. Крім того, завдяки вашому своєчасному та рішучому втручанню наша підготовча місія на Магаварші, яка майже була зазнала фіаско, врешті-решт пройшла успішно. Якби ви не врятували Рашель, місцеве підпілля не розпочало б у належний час повстання, а Чужі не відтягли б значну частину своїх сил від дром-зони. У тому, що звільнення Магаварші відбулося з найменшими втратами, чимала ваша заслуга.

Від цих слів я страшенно зніяковів, проте швидко опанував себе й зауважив:

— Професори Аґатіяр та Шанкар зробили не менше, ніж я.

— Ми вже говорили з ними. Натякнули, що хочемо нагородити їх, але обоє безапеляційно заявили, що нагороди заслуговуєте саме ви, що без вас нічого не вийшло б. Тому вважаю це питання вичерпаним. — Клод Брісо рішуче махнув рукою, ніби підводячи риску під обговоренням. — А втім, я запросив вас з іншого приводу. Це суто особиста, родинна справа.

— Так, адмірале?

— При нашій першій зустрічі, щойно побачивши вас на екрані, я був украй вражений. Ви, мабуть, не знаєте цього…

— Знаю, сер, — ввічливо перебив його я, хоча старшого за званням перебивати й не годилося. Проте зараз між нами відбувалася суто особиста розмова. — Я встиг побачити фотоґрафію капітана Леблана, перш ніж Рашель сховала її.

Він кивнув:

— Тоді мені буде легше розповісти вам решту. Після тієї першої зустрічі я був так заінтриґований, що зробив запит на Терру-Ґаллію й доручив одній довіреній особі роздобути інформацію про родину мого зятя Жофрея. Учора я отримав результати його неформального розслідування. Отож коротенько розповім цю історію. 3461 року, коли почалася війна з Чужими, чоловік на ім’я Владзімір Матусевич працював у вілійському посольстві на Террі-Ґаллії. У нього був син Стефан, шістнадцяти років, що навчався в звичайній ґаллійській школі, де вчилася також і дівчина на ім’я Жюлі Леблан. Діти дружили вже кілька років, Стефан був частим гостем у родині Лебланів, а Жюлі нерідко заходила до Матусевичів. І ті, й інші батьки підозрювали, що стосунки між їхніми дітьми значно серйозніші, ніж просто дружні. Проте з початком війни Владзімір Матусевич відправив дружину, сина й обох дочок на батьківщину, у сподіванні, що там вони будуть у більшій безпеці, ніж на Террі-Ґаллії. Але він помилився: невдовзі Вілія зазнала нападу чужинських військ і після тривалих та кровопролитних боїв була окупована. Її вцілілих мешканців Чужі розселили на сім різних планет, серед яких, за нашою інформацією, Махаварші не було. Це єдиний проблемний момент в моїй історії.

— Його легко прояснити, — сказав я, вже здогадуючись, до чого все йде. — Мій предок Стефан справді був родом з Вілії, а на Магаваршу потрапив помилково. Я певен, що це той самий Стефан Матусевич, про якого ви розповідаєте. Його батько, Владзімір, був дипломатом. Я лише не знав, що перед війною він працював на Террі-Ґаллії. Мабуть, це не збереглося в наших родинних хроніках.

— У такому разі все стає на свої місця, — продовжував Клод Брісо. — Так от, через вісім з половиною місяців після від’їзду юного Стефана з Терри-Ґаллії в Жюлі Леблан народився хлопчик, якого назвали на честь батька Стефаном. Владзімір Матусевич брав активну участь у вихованні онука, але так і не зміг переконати Жюлі дати йому своє прізвище. Маленький Стефан залишився Лебланом, а Жофрей Леблан був онуком його онука. — Адмірал спрямував на мене пильний погляд. — От і вся історія, капітане. Нічого надприродного у вашій схожості з батьком Рашелі немає. Це просто ваші спільні іґрек-хромосоми, які у п’ятому поколінні викинули такого коника і зробили вас, далеких родичів, схожими, мов брати. Інша річ — ваша випадкова зустріч з Рашеллю на Магаварші. Оце вже справжня фантастика! Неймовірний збіг обставин. Чи, може, не збіг. Може, якийсь містичний поклик крові, що звів вас удвох в один і той час в одному й тому ж місці.

Десь хвилину я мовчав. Нарешті промовив:

— Отже, ми з Рашеллю не чужі. Вона моя скількись-там-юрідна племінниця… Хоча ні, — уточнив я, порахувавши покоління своїх предків. — Кузина. Далека кузина.

— Це не головне. Важливо те, що Рашель бачить у вас свого батька. Дитяча психолоґія відкидає смерть, вірніше, не хоче її сприймати як даність; вона шукає будь-яку лазівку, найменшу зачіпку, щоб заперечити її існування. А ваша зустріч дала Рашелі не просто зачіпку. Для неї це стало подарунком долі, і десь на підсвідомому рівні вона сприймає вас як справжнього батька. Ви не лише схожі на Жофрея зовні. Ви майже такий, як він, за характером, складом розуму, у вас надзвичайно подібні голоси, міміка, жести і навіть однакова манера керування кораблем. Якби я вірив у чудеса, то, їй-богу, вирішив би, що ви і є Жофрей Леблан — воскреслий і помолоділий років на п’ять.