Жменя вічності

33

Я прокинувся втомлений і розбитий, відчуваючи в усьому тілі неприємну слабкість. Настінній годинник у каюті показував чверть на другу ночі за станційним часом, отже, я проспав лише неповні чотири години.

Я повільно підвівся й сів. У мене відразу запаморочилося в голові, а в мозку ліниво ворухнулася думка:

„Щось мені кепсько.. так, ніби шваркнули з паралізатора…“

Це змусило мене рвучко встати з ліжка. Забувши про взуття, я босоніж кинувся до виходу з каюти.

Проте двері не відчинялися ні поворотом ручки, ні голосовим наказом. Кілька секунд я безсило гупав у них кулаками, а відтак, сповнений дурних передчуттів, підбіг до терміналу. Та не встиг я ввімкнути його, як екран сам ожив, і звідти на мене глянуло смагляве Ахмадове обличчя.

— Привіт, Стефане, — сказав він, глузливо посміхаючись. — Схоже, ти так захопився боєм, що геть забув про мене.

Ахмад сидів у моєму капітанському кріслі й пальцями правої руки постукував по бильцю. У лівій він стискав два тонкі дроти, що тяглися кудись убік, за межі екрану.

— Комп’ютере! — чітким командним голосом гукнув я. — Бунт на кораблі. Захоплення в полон капітана.

Бортовий комп’ютер ніяк не зреаґував на мої слова, дарма що я повторив їх ще тричі. Ахмад голосно зареготав:

— Що, друзяко, спіймав облизня? Ти так упевнився у своїй владі над кораблем, що геть забув, на чому вона тримається. Будь-який комп’ютер, навіть найдосконаліший, — це лише купа брухту. Він просто робить те, що закладено в його проґраму, а її завжди можна змінити. Визнаю, що на початку я утнув дурницю, мені зовсім вилетіло з голови, що на кораблях такого класу стоять високоінтелектуальні комп’ютери. Однак потім уже ти дав маху, коли не відключив термінал у моїй каюті. На відміну від тебе, я не забавлявся віртуальними космічними польотами; у вільний час я серйозно вивчав кібернетичні системи й чекав слушного моменту, коли мене допустять до секретної інфомережі Опору. Я збирався… А втім, це вже неважливо. Головне те, що я зробив тут, на кораблі. Я заплутав комп’ютер лоґічними парадоксами, знайшов лазівку в захищену зону пам’яті й деактивував його блок ідентифікації. Тепер він слухається того, хто сидить у капітанському кріслі.

Я застогнав від розпачу та досади. Я зовсім забув про Ахмада та альва. Приєднавшись до ескадри, ми вирішили зачекати з доповіддю про бранців, оскільки побоювалися, що під цим приводом нас одразу відкличуть з району бойових дій. А потім, коли корабель пришвартувався до станції… Хай їм чорт, я навіть не згадав про них! Й інші, мабуть, також.

— І що ти робитимеш? — запитав я, намагаючись зобразити незворушність. — Чого домагаєшся? Ти спізнився, Ахмаде, тепер ти в пастці. Тобі нікуди тікати.

— Проте спробую вибратися. Мені однаково нічого втрачати. Але щоб ти не утнув якоїсь дурниці, май на увазі ось це. — Ахмад зробив паузу, камера змістилася вбік, і я побачив на підлозі предмет конічної форми, висотою сантиметрів десять і приблизно стільки ж у діаметрі. Від нього тяглося два дроти, що їх Ахмад стискав у лівій руці. — Це боєголовка від заряду десантної базуки, яку я знайшов серед напівлегкого озброєння. Її вибухової сили цілком вистачить, щоб роздовбати к бісовій матері всю рубку. Боєголовка активована, але поки я тримаю контакти з’єднаними, вона не вибухне. Та щойно я випущу їх з руки — наприклад, після пострілу з паралізатора чи бластера, — вибух станеться негайно. І від нього постраждаю не тільки я.

Камера змістилась ще далі, і я побачив Рашель. Непритомна, вона лежала на підлозі з міцно зв’язаними руками та ногами. Боєголовка знаходилася лише за метр від неї, і в разі вибуху жодного шансу на порятунок не було.

— Інші твої товариші паралізовані й замкнуті у своїх каютах, — продовжував Ахмад. — Усі засоби зв’язку я завбачливо відключив. Ці люди не цікавлять мене — загроза їхньому життю не змусить тебе до покори. А от заради цього дівчиська ти зробиш усе, що я накажу. Ми знайомі з тобою багато років, і мені добре відомо, як ти мріяв про дочку…

— Чого ти хочеш?! — хрипло загарчав я.

— Вгамуйся, Стефане. Всьому свій час. Я тут ознайомився з бортовими записами: за чотири години ваша бриґада у складі всієї ескадри вирушає до Марса. Ми спокійно стартуємо, а десь між орбітами Сатурна та Юпітера змінимо курс і підемо в глибокий космос. Переслідувати нас не будуть, та й не зможуть: як розвідувально-диверсійне судно „Зоря Свободи“ має кращі швидкісні та маневрені показники, ніж інші крейсери цього класу. Коли ми опинимося в безпеці, я посаджу всіх вас у шатл, а сам спробую прорватися в дром-зону.

— Ти не… — почав я, але вчасно прикусив язика. Ахмадові ні до чого було знати, що канали не просто зосереджені в невеликій частині простору, а й практично закупорені. — І куди ж ти подасися?

— Це моя справа. Тебе вона не стосується. Проте ти не дав мені доказати. Я відпущу всіх вас на волю лише за однієї умови: ти мусиш дещо зробити для мене. Інакше мені доведеться залишити на борту заручника. — Ахмад пильно подивився на мене. — Ти здогадуєшся, кого саме?

Я люто заскреготав зубами.

— Падлюка! Мерзотник! Ти… Я б задушив тебе власними руками!

— Не сумніваюся. — Ахмад був сама незворушність. — Тому я вжив усіх запобіжних заходів. Тож будь слухняним хлопчиком, Стефане, і все буде гаразд.

— Що тобі треба? — зітхнувши, запитав я.

— Ти мусиш викрасти технолоґію стискання дром-зони.

Почувши цю нахабну вимогу, я чомусь зовсім не здивувався. Від Ахмада — справжнього Ахмада, якого я пізнав лише нещодавно, — можна було чекати чого завгодно.

— Ти божевільний, — сказав я несподівано спокійно. — Невже ти справді віриш у те, що я зумію її викрасти? Це найбільша таємниця Терри-Ґаллії!

— А ми зараз пришвартовані до однієї зі станцій, яка містить у собі цю таємницю. Ґаллійці на разі почувають себе переможцями, вони втратили пильність, і мені майже вдалося добратися по внутрішній мережі до їхнього стискувача каналів. Зостався лише один бар’єр, якого звідси, з нашого корабля, я не можу подолати. Для цього треба потрапити на борт станції, але мені не можна залишати корабель: я серед особового складу не зареєстрований і мене затримають на першому ж посту. Якби я мав більше часу, то все б уладнав сам, а так мені знадобиться твоя допомога.

— Що я маю зробити? — саркастично спитав я. — Проникнути в їхню секретну мережу і скачати надсекретну інформацію? А дзуськи! По-перше, я цього не вмію, я не хакер. А по-друге, якби навіть умів, не зробив би.

— Е ні, Стефане, зробиш. Доведеться. Інакше твоя люба донечка полетить разом зі мною.

— А щоб тебе покорчило!..

— Так от, — вів далі Ахмад, — ніякого особливого вміння від тебе не вимагається. За чотири години, що залишилися до старту, ти мусиш потрапити до координаційного центру станції і через один з терміналів з’єднатися з нашим кораблем… тобто, уже з моїм кораблем. А решту зроблю я.

— Гадаєш, мене пустять до їхнього центру? Та ще й дозволять скористатися терміналом? Та ти просто йолоп!

— Можливо. Але ти постарайся, Стефане. Придумай що-небудь. Заради своєї коханої донечки.

Екран згас, я безсило сперся на стіл і затулив обличчя руками. Мені страшенно хотілося заплакати…