Жменя вічності

30

На відміну від затяжного стрибка перехід першого роду не займає багато часу і триває лише неповні дві хвилини. Після входу нашого корабля в канал гіперпростір за передньою стіною рубки палахкотів лише сто сімнадцять секунд, а відтак згас, і ми знову опинилися в рідному космосі, на відстані сорока семи світлових років від Псі Козерога.

Ми знаходилися на зовнішньому краю Шпори Оріона, майже на периферії Ґалактики, але одночасно — у самому її центрі. На одному з бічних оглядових екранів виднівся маленький яскравий диск жовтого кольору, довкола якого оберталася невидима звідси блакитна планета з лаконічною назвою Земля. Просто Земля, Terra, Earth, Ge, Erde — без будь-яких префіксів і прикметників. Земля сама по собі, планета — прародителька людської раси, звідки чотирнадцять століть тому люди почали розселятися по всій Ґалактиці. І в цьому сенсі вона була для нас центром усього сущого, саме довкола неї обертався весь людський Всесвіт…

Цього разу, на відміну від усіх попередніх, мій тактичний дисплей був переповнений даними радарів та інших детекторів про присутність у районі дром-зони безлічі об’єктів штучного походження. Бортовому комп’ютеру знадобилося лише кілька секунд, щоб розсортувати цей потік інформації й видати її у придатному для сприйняття вигляді.

Навколишній простір був усіяний великими та дрібними уламками підбитих суден. Деякі з них однозначно ідентифікувалися як останки кораблів ґаллійського флоту, решта або належали чужинцям, в основному ґаббарам, або їх зовсім не можна було розпізнати. А поруч з нами — ясна річ, відносно поруч, на відстані трьох тисяч кілометрів від нас, — дрейфував ґаббарський крейсер з розпанаханою носовою частиною. Жодних ознак життя він не подавав. Геть усе навкруги свідчило про те, що зовсім недавно, ще якихось кілька годин тому, тут кипів кровопролитний бій…

З відстані півтора мільйона кілометрів до нас долинали позивні бойової загороджувальної станції Військово-Космічних Сил Терри-Ґаллії. Схожі позивні було чути і в інших напрямках, але їх джерела знаходилися ще далі. Розрахувавши паралакс, комп’ютер повідомив, що чотири десятки таких станцій рівномірно розташовані у сфері навколо дром-зони. Усередині цієї сфери джерела радіосиґналів з позивними Терри-Ґаллії були відсутні.

— Нас викликають, капітане, — доповів Шанкар.

— З’єднайте, — дав я розпорядження.

На екрані зовнішнього зв’язку з’явилося зображення молодої русявої жінки в сіро-блакитному мундирі з відзнаками капітана-лейтенанта. Її карі очі дивилися просто на мене, але насправді вона мене не бачила. Ще перед виходом до Псі Козерога ми вирішили, що розпочати переговори має Рашель: співвітчизники повірять їй швидше, ніж будь-кому іншому.

Як і слід було чекати, жінка, побачивши на екрані дванадцятирічну дівчинку, була приголомшена. Рашель негайно скористалася з цього і швидко заторохкотіла, розповідаючи свої пригоди. Останніми днями я активно вивчав французьку і начебто досяг непоганих успіхів, але зараз вона говорила з такою швидкістю, що я розбирав лише окремі слова — здебільшого назви та імена, серед яких найчастіше зустрічалося моє.

Вислухавши її, жінка почала була щось говорити, аж раптом замовкла на півслові й повернула голову вбік, ніби хтось її покликав.

— Attends une seconde,[5] — промовила вона, і майже відразу її зображення на екрані зникло, а натомість з’явився чоловік років п’ятдесяти в адміральській формі, з двома зірками на погонах.

— Oncle Claude! — радісно вигукнула Рашель, і тут не потребувалося ніякого знання мови, щоб зіставити французьке oncle з анґлійським uncle — „дядько“.

Потім виникла пауза на кілька секунд — поки вигук дівчинки зі швидкістю світла доходив до „дядька Клода“ і поки до нас поверталася його відповідь.

— Salut, Rachel, ma petite,[6] — сказав чоловік, а потім досить розбірливо, як на мене, висловився в тому сенсі, що дуже радий бачити її живою-здоровою, проте всі розмови згодом, а зараз нехай вона з’єднає його з командиром корабля.

Рашель негайно переключила зв’язок на мій капітанський пульт. Побачивши мене, чоловік ледь стримався від здивованого вигуку — його явно вразила моя схожість з Жофреєм Лебланом. Проте він швидко опанував себе й офіційно представився:

— Віце-адмірал Клод Брісо, заступник начальника Центру оперативного командування Спеціального корпусу загороджувальних станцій у складі Першого Флоту Визволення. — Анґлійською він говорив досить добре, але не так гарно, як Рашель. — Я чув усе, що розповідала моя племінниця, капітане Матусевич. Компліменти та слова подяки відкладемо до кращих часів, а поки негайно стартуйте і найкоротшим шляхом виходьте з дром-зони. Всі координати ваш комп’ютер уже отримав. Гадаю, прискорення п’ятдесят одиниць вистачить.

— Виконую, — коротко відповів я і впродовж наступної хвилини здійснив усі необхідні маневри.

— Задовільно, — сказав віце-адмірал Брісо, звірившись із даними на своєму тактичному дисплеї. — За тридцять сім хвилин ви залишите межі дром-зони.

— Можна збільшити прискорення, — запропонував я. — Навіть до ста одиниць. Ми вже перевіряли: ґравікомпенсатори працюють нормально, а всі пошкодження, завдані вірусною проґрамою, усунені.

Виникла пауза, спричинена відстанню між нами, потім почулася відповідь:

— Все одно не варто. Ви й так встигнете вийти з небезпечної зони. Вісім хвилин тому був оголошений початок одногодинного відліку. Отож у запасі маєте ще чотирнадцять хвилин.

Я хотів був запитати, про який відлік ідеться, але потім і сам збагнув, що саме має статися за п’ятдесят дві хвилини. Це було очевидно, без цього вторгнення не мало б успіху.

— До речі, сер, — промовив я. — Судячи з вашої реакції, ви вже давно знали про вірус.

Знову пауза. Нарешті він стримано відповів:

— Так, капітане. Цей вірус запустив у нашу мережу один аґент-п’ятдесятник. На жаль, ми не зуміли його відразу виявити, і в результаті зазнали катастрофи чотири наші кораблі. Крейсер „Зоря Свободи“ теж вважався втраченим. Ще три місяці тому ми оголосили всіх членів його команди загиблими. І Рашель також.

— А це не змінило ваші плани стосовно звільнення нашої планети? — запитав я.

З кількасекундною затримкою адмірал здивовано підвів брови:

— О! То ви про все здогадалися?

— Так, сер. Це було неважко.

— У такому разі не хвилюйтеся. Атака на Магаваршу почалася одночасно з атакою на Землю. Але відразу скажу, що я ще не знаю, як розгортаються там події.

— А Земля уже звільнена?

— Ще ні, — відповів Клод Брісо. — Вторгнення лише почалося, ми витурили Чужих із дром-зони, взяли її під контроль і саме збираємося заблокувати. Зараз перший ешелон головної ударної ґрупи знаходиться на півдорозі до орбіти Юпітера, прямуючи до Землі та Марса, а недавно почався бій на підступах до Сатурна. Його супутник Титан — один з найважливіших стратеґічних об’єктів у Сонячній системі: там розташована найбільша після марсіанської та земної військова база ґаббарів.

Я глибоко вдихнув, набираючись сміливості, і скоромовкою випалив:

— А ми можемо приєднатися до ваших військ?

З усього було видно, що мій співрозмовник не чекав на таке запитання. Мабуть, він вважав, що ми тільки й мріємо чимшвидше опинитися в безпеці, на борту однієї з бойових станцій.

— Але ж ви цивільний екіпаж. У вас немає досвіду участі в бойових діях.

— Не зовсім так, сер. Я справді лише льотчик цивільної авіації. Проте бортінженер, Арчібальд Ортеґа, активний член магаваршського Опору, там він проходив військову підготовку. Професор Шанкар є одним із керівників підпілля, він чудово справляється з артилерійськими системами. Професор Аґатіяр свого часу також брав участь в Опорі.

— Але… у вас на борту дитина.

— Je n’suis plus une enfant![7] — обурилася Рашель.

Оскільки вона вигукнула це досить голосно і її слова пішли в ефір, я не став нічого додавати, а просто дочекався реакції адмірала.

— Bon, bon, jeune fille,[8] — поступився Брісо з легкою усмішкою. Потім він знову став серйозним і звернувся до мене: — Подумайте самі, капітане Матусевич: як я подивлюся в очі своїй сестрі, якщо з цією jeune fille щось трапиться? Як я зможу сказати їй, що її дочка, яку вона вже поховала, все-таки залишилася живою, але потім знову загинула — цього разу остаточно й безповоротно?

Я не знав, що відповісти. Зате знайшлася з відповіддю Рашель.

— Пане віце-адмірале, — промовила вона офіційно. — Здається, ви забули, де ми знаходимось. Це не Терра-Ґаллія, не Новий Париж і не ваш будинок на Авеню-дез-Етуаль. Ми в космосі, у Сонячній системі, де йде війна за звільнення Землі. Зараз я для вас не племінниця, не дочка вашої сестри, а член екіпажу крейсера „Зоря Свободи“. Екіпажу, що був сформований поспіхом, але вже довів свою боєздатність. Саме з цього ви маєте виходити, ухвалюючи рішення.

Клод Брісо довго мовчав у задумі.

— Справді, Рашель, — сказав він нарешті, — ти вже не дитина… Гаразд, капітане Матусевич, я доповім головному командуванню про вашу… гм… ініціативу.

Відповідь прийшла, коли ми вже наближалися до кордону дром-зони.

— Головний штаб приймає крейсер „Зоря Свободи“ до складу Першого Флоту Визволення, — повідомив Клод Брісо. — Вам наказано прямувати до Сатурна і перейти в розпорядження командування Дев’ятнадцятої ескадри. Корекцію курсу починайте не раніше ніж через десять хвилин після виходу з дром-зони. Доти продовжуйте йти по прямій з п’ятдесятикратним прискоренням. Усе ясно, капітане?

— Так точно, сер!

— І побережіть дівчинку, — уже від себе додав дядько Рашелі. — Щасти вам.

— Дякую… До речі, адмірале. Як називається флот, спрямований до Магаварші?

Клод Брісо із сумнівом подивився на мене, але відповів:

— П’ятий Флот Визволення.

— А скільки їх взагалі?

— Це військова таємниця… а втім, уже ніяка не таємниця. Вісім. — З цими словами він простяг руку до консолі. — Віце-адмірал Брісо зв’язок закінчив.