Життєпис Білого Ворона

Вкладено до сьомого зшитку. Листок перший

Маєток Керіних

….Досі не можу отямитись, а руки тремтять, як у старого п’янички. Матуся Ела і тато Ітаор нагородили мене міцною головою. Інший на моєму місці вже давно гриз би ланцюги у божевільні.

Але — до ладу. Тоді, увечері, я дописав останній рядок, запечатав пакунок і написав записку Вуку, кому його відіслати. Хвала Богам, що Вук був письменним і виконував все дослівно.

Опісля того перевдягнувся в чисте і відкрив пуделечко. Голка подряпала руку. Я знав, що цього досить, але, про всяк випадок, злизнув кров. Тоді ліг на ліжко і заплющив очі.

Болю не було. Просто якийсь провал… Потім прямо наді мною залунали голоси:

— Рабу божому Зооту… Ві-ічная пам’ять… Кгм… Кхи… Горло б промочити… Спека…

— Зараз, панотче, — деренчливий тенорок Вука, — квасу з погрібниці принесу…

- І ві-ічний спокій даруй йому… Кгм… Кхи… От лихо…

- І подумайте, — голос Оліна Релі, - ще молодий, здоровий чоловік — і раптом удар…

— А оцей дивний заповіт — це місцевий правник з Пелли, пан Еркін, — відпустив кріпаків на волю… З землею… Погану послугу пан Редін зробив своєму спадкоємцю…

— Ось квасок, панотче, — знову Вук, — а оті родичі пана Зоота зараз прийдуть… Вони всю ніч читали оті його зшитки. Так шкода хлопчика, він так побивався…

— Спокуса, — знову голос панотця Лаша, — той юнак явно — незаконний син. Від якоїсь тубілки з далеких країв… Його обличчя… А отой другий родич… Йому б тільки хвоста та роги — сущий чортяка… І ніякої поваги, самі насмішки… Ну що ж… Продовжимо… І ві-ічний спокій даруй йому…

Заупокійна служба пішла своїм трибом. Чулося жіноче схлипування. Голоси знайомі — покоївка, куховарка, праля… та що ж це таке, на Бога?

Я спробував ворухнути віями… Вдалося. Розплющив очі. На обличчі у мене щось лежало… Біла духмяна хустина. Руки я мав складені на грудях, і на них падали важкі гарячі краплі. Краплі розтопленого воску.

Чутливість поволі верталася. По тілу почали бігати мурашки… Я втямив, що начебто живий… Але ж люди добрі! Таже мене ось-ось мають поховати!.

Мене обійняв такий жах, що я забув про все не світі. А також і про те, як подивляться оточуючі на моє воскресіння з мертвих. Я рвонувся і сів… Хустина впала з обличчя, а свічка зашипіла й погасла.

Мій добрий знайомець, панотець Лаш, з яким ми не раз випивали разом, похлинувся останнім рядком заупокійної. Вук з переляку сів мимо стільця. Челядинки заверещали так, що мені заклало вуха.

І було від чого — я сидів у труні! Готовий небіжчик… Навіть підборіддя мав підв’язане хусткою. Довкола горіли свічі…Труна стояла на столі в моїй таки вітальні… Ах, Боже ж мій…

Ніхто не допомагав мені вилізти з цього тісного пристановиська. Жінки продовжували верещати, чоловіки остовпіли… І раптом двері розчинилися — і до них увійшов ще один покійник. Терн Лелег…

Отут я таки подумав, що і справді вмер. Або маю видиво від отрути… Гарне таке видиво… За ці два роки Терночок постаршав… Лице змужніло… Ліву скроню перетинав рубець… На правій руці я побачив чорну рукавичку… Але пальці… Пальці, нібито, були на місці. Ні, це таки і справді видиво.

— Татку! — закричав Терн, — татку, любий….

Він кинувся до мене, і тут мене знову трохи не побив справжній грець. До кімнати зайшов Мечислав у вбранні моанського дворянина. Він навіть перуку пудровану вбрав…

— Боги мої! — мовив він ельберійською, — та що ж це ми накоїли! Живу людину поклали в гріб!

— Але ж лікар сказав — він мертвий, — плакав Терночок, обійнявши мене.

— Лікар… Я куди дивився? Моанським лікарям я не довіряю — знав одного такого, — хмикнув Веданг. Тоді нахилився наді мною і розв’язав хустину, котра тримала моє підборіддя.

— Як ви, — мовив, — батьку Білозіре? Дуже злякалися?

— Напевне, — озвався я, — мені не треба покидати це затишне ліжко… Як можеш ти звати зрадника батьком, княже… Вбий мене, і хай мене тут і закопають… Менше буде витрат на похорон…

— Батьку Білозіре! — аж гнівно мовив Веданг, — ви що мене за моанця маєте? А сина вашого я для чого з собою взяв? Аби він подивився, як я вас буду вбивати? Якби я думав про це — я б уже давно вас знайшов…

— Ведангу, — вимовив я, — гордий Драконе… Як мені вимолити у тебе пробачення?

— Спершу вилазьте з цього ліжка, — сказав Мечислав, — чи вам там зручно?

— А чого ж — хмикнув я, — не тисне… По мірці робили.

Мечислав обернувся до служниць.

— Та припиніть верещати, жіночки, — мовив він моанською, — ну, отямився чоловік, ну і слава Богу… Панотче, замовляю вам молебень за здоров’я пана… кгм… Зоота. Пане Вук…Встаньте, будь ласка і принесіть воскреслому чогось випити. Терночку, братику, все гаразд… Перестань плакати.

Завдяки Ведангу все якось прийшло до ладу. Він витягнув мене з домовини і переніс до спочивальні. Вук, втираючи засльозені очі, приніс горілку в графинчику, чарочки та смажену рибу, яку готували на поминки. Я випив, заїв це діло рибою, і мені трохи покращало.

- І ми ж таки спізнились, — зітхнув Веданг, — хвала Богам, що щось не спрацювало… Батьку Білозіре… Та не дивіться на мене так… І на Терна теж… Він — не небіжчик, я — не месник. Ось моя рука… Примиримося… Те, що сталося — судьба…

Цього я не чекав. Обережно взяв руку Мечислава… Ще не вірячи, стис тверду долоню.

— Як ти врятувався? — запитав.

— Я кричав їм подумки, — відповів Веданг, — і вони почули… Моя дружина… І Повелитель. Вони якраз були на кораблі… Я цього не знав… Я тільки хотів…проститись. Дана могла б дістатись до Гнізда Драконів і без корабля, але вони, мої рідні, хотіли діяти напевне… Занадто високо вони цінували кров Драконів.

— Світло, — вимовив я, — блакитне світло…

— Атож, — всміхнувся Веданг, — то була з’ява… Ці ж падлюки зовсім розперезалися… Зробили з мене якусь дошку для письма…

Він розстебнув моанського камзола, тоді сорочку. На смаглявих грудях виднілися білі шрами. Знайомі обриси рун… Сила і Слава… Разом — Ельбер…

- І от скажіть, звідки поганцям відоме наше письмо? — хмикнув Дракон, — розписали, щоб і на тому світі бачили, що я — ельберієць. Я комусь ще в морду плюнув наостанку… Кому — не знаю, бо нічого не бачив… І добре, що не бачив… Вогнедан стрибнув просто у вікно… Уже у вогняній хвилі… Оце мовив тоді Ольг, що всі ці паскуди до ранку не доживуть — і так і сталося.

— Ольгу як вдалося вижити? — вимовив я.

— Дана опустила корабель понижче і почала водити світлом… Там ліхтар такий є… величезний. Ольг застряг у кроні дерева. Все що можна переламав, але дихав ще… А дитинка моя була у нього на грудях… Він синочка мого навіть непритомним не випустив.

— О, ні, - сказав я, відчуваючи, як з душі спадає смертний тягар, — то Воїн… Воїн…

— Воїн уже розмовляє й бігає, - всміхнувся Веданг, — і вимагає у татка «справжню косю». Хоче конячку у власність…Вам легше трохи, еге ж?

— Не те, що легше, — сказав я, — я щасливий… вперше за оці два роки. Але ж хто врятував Терночка?

— Повелитель, — мовив Мечислав, — на щастя, Скол вирішив відвезти хлопця до замку. Тут важче було, ніж з Ольгом і зі мною. Терн рік не приходив до тями. Але таки вичуняв…

— Вижив, — мовив Терночок, — дякуючи Повелителю і Ясній Пані. Вони не дали мені померти. І рука… Бачите — пальці… Вони ще не рухаються, але Повелитель мовив, що в майбутньому…

— Яка дивна Сила, — мовив я розчулено, — а батько… Батько Ольг…Напевне прокляв мене…

— Ну, — зітхнув Мечислав, — я сам був дуже…здивований… Коли ви мене ото… шнурами до канапи. Я аж заплакав… Добре, хоч під пов’язкою сліз видно не було. Потім, коли увірвався до кімнати Вогнедан, я думав, що він і вас…разом з усіма. Там весь отой мій ремонт пішов під три чорти… Брат тільки мене прикрив від жару — канапа цілою лишилася… а решта… Попіл і купка кісток…І розпізнавати було нічого. Потім Ольг отямився… Виявляється, він примчав мене попередити… Щодо оцієї банди. Він не думав, що вони сунуться до замку… В Гнізді Драконів повно людей, а про хід знали лічені особи… А потім… Потім він знайшов заповіт князя Дафіна. Серед ваших паперів. Оце і добило стрия… А потім, коли Скол привіз Терна, ми зрозуміли, що ви живі.

— А чому я нині не вмер? — спитав я здивовано, і Мечислав відповів:

— Судьба!

Листок другий.

Борт бригу «Воля»...

Веданг умовив мене повернутися. Він оповів, що Ольг захворів. З того часу, коли прирік мене на смерть. Навіть Сила Повелителя неспроможна утримати його на цьому світі. Він хотів померти теж, мій грізний батько, що був твердішим за крицю і мудрішим за змія. Хотів померти, бо занадто любив мене.

Ми відпливли з Сейвігуру. Бриг увійшов до порту під белатською корогвою. Авжеж, нас ще не визнано Імперією… Нічого… Визнають, ніде не дінуться. Вука я забрав з собою — не захотів кидати старого напризволяще. Він сказав, що стежитиме, аби я не загубив серед язичників своєї душі. Для того взяв з собою молитовник і окуляри, які я йому купив у Пеллі. Маєток Керіних я залишив за собою… Хоча передати мені його нікому. Ну, та й Бог з ним.

Більш за все мене хвилює самопочуття Ольга… Стривайте, татку… Я більше ніколи вас не покину. Я залишуся з вами до кінця життя… Тільки не помирайте!

Листок третій.

Данаділ, Боговлада, Гніздо Ворона.

Мій дім був у повному порядку… Останній рік в ньому жив Терночок… Серед наших з Найсінем речей та смутних спогадів. На столі у вітальні стояла все та ж модель корабля… Кімната Найсіня теж зосталася неторканою… Здавалося, ніби господар лише вийшов кудись, зоставивши меча в дерев’яній стійці, старенький лоянський халат на ліжку, ельберійську одежу в шафі… Сувій, списаний знаками-словами, по якому він учив Терночка лоянської мови. І який сам і написав…

Мечислав оповів мені, що Найсіня поховано на Боговладському цвинтарі… У вишиванці… Напророчив собі мій бідолашний друг. Терн тоді був непритомним, а Повелитель, не знаючи лоянських звичаїв, наказав урядити вогняне поховання, яко воїну, і вбрати Найсіня в святкове ельберійське вбрання… Так і відійшов до неба колишній імператорський гвардієць… В ельберійському кунтуші воїна і з ельберійським же мечем, яким він захищав Ольга у Збраславській битві. Терн, коли одужав, наказав вибити на пам’ятному камені ще й лоянськими знаками про те, що тут поховано відважного воїна, і сам намалював ті знаки для майстрів.

Але все те я роздивлявся пізніше. Як тільки ми дібралися до Боговлади з Побережжя, я одразу ж побіг до Палацу… Мечислав мовив, що Ольг нині там… Що Повелитель утримує його при житті трохи не насильно. Що Вогнедан навмисне послав його, Мечислава, з Терном за мною — припинити дію вироку, і забрати додому… Або, принаймні, дізнатися точно — живий я, чи вже помер. Я здогадався вірно — Ольг не наказав перевірити, чи я виконав вирок. Полишив суд моїй совісті… А опісля того, як послав «тінь» до Астеону — зліг і більше не підіймався.

Біля дверей спочивальні Ольга мене зустріла Вербена. Жриця буркнула, наче ми бачились вчора:

— Явився, волоцюга… Іди швидше, я вже всяку надію втратила…

Я зайшов до спочивальні… зупинився. Від батька дійсно зосталися самі очі… Він схуд так, що під прозорою шкірою просвічували вилиці. І він мене побачив… ще не вірячи…Ще не сподіваючись.

— Я повернувся, — мовив я, стаючи на коліна біля ложа, — я повернувся, татку…

Ольг заплющив очі. Сказав рівно:

— Я хотів, аби ти вибрав життя… Віриш?

— Вірю, — сказав я, — хоча я й намагався померти… Не судьба… Татку, ви дуже мене зневажаєте?

— Дурень! — прошипів батько майже колишнім голосом, — ти думаєш — ти перший? Ти знаєш, скільки моїх людей отак згоріло, коли на спитки взяли їхніх рідних? Особливо серед «сірих тіней»? Ти думаєш, Мечислав протримався б довго? Не знаю, наскільки б вистачило його страшної вірності.. Можливо, він збожеволів би. Тому я і кинувся у яр… Аби померти з честю. І мені, і йому… Я тобі не за те голку послав… Ти чому, сучий сину, не сповістив нікого про те, як тебе вербували? Чому сказав варті, що за тобою бандити ходили? Чому не зоставив мені звіт, як то належало? Чому повторив Мечиславу ту саму байку? Чому не спалив хоча б той проклятий заповіт? Ти ж посивів у мене на службі, клятий моанець! Відповідай!

— Татку, — мовив я не тамуючи сліз, — а ви будете жити… Я певен.

— Відповідь! — відрізав Ольг.

— Не знаю, — щиро мовив я, — розслабився… У вільному Ельбері… Забув, що ми самі проробляли з добрими і не дуже добрими людьми…

— Дітей ми не катували! — наче виплюнув Ольг. Я аж очі відвів від його палючого погляду. Сказав потульно:

— Ні, звісно… Але я якось не міг і подумати, що вони наважаться залізти в Гніздо Драконів. Оцей Орт Леськів… Він мені … ну…

— Не здався аж таким небезпечним? — сказав батько, — авжеж… Це, сину, був сам мій моанський колега… Пам’ятаєш, як ти його тоді назвав? Хорд Лускін… Колишній чорра, однокурсник Повелителя… Перед смертю він пізнав джуру Зельма… Авжеж… Начільник таємної служби Моанії… Молодий і відважний щасливчик, якому вдалося захопити Князя «тіней»… Він зрозумів би, хто я… Якби ти ляпнув з переляку, що я — князь Данадільський… «Тінь Повелителя»… Наскільки вигідніше просто торгувати вином… і не мати жодних титулів.

— О, ні…, - тільки й вимовив я, — я таки і справді дурень.

— Вогнедан, — мовив Ольг заспокоюючись, — пізнав його одразу. Той…сучий син ще намагався якось…домовитись. Він і Повелителя не злякався з його вогнем… Тримався, сволота, як належить. Та тільки Вогнедан не став з ним розмовляти. Тільки глянув на Мечислава, на оті криваві руни… На порожню колиску… І все… Шкода, звісно, що мені не вдалося порозпитувати…колегу.

Я взяв батькову руку, і ми ще довго сиділи мовчки. Зрештою, Ольг мовив ледь чутно:

— Зараз я спатиму, синку… А тоді встану… Думав — кінець мені, але тепер — не діждуть… До речі — у мене Крук гостював нещодавно. Він одразу здогадався… «Що, — говорить, — знову щось накоїв ваш імператорський ослятя…»

— О, — мовив я, — Вигорич не міняється… Та й ви теж. Я ще прийду, татку… І буду біля вас щодня. Гаразд?

— Та гаразд, — озвався Ольг вже крізь сон, — ослятя…

У віталеньці на мене очікувала жриця. Сказала похмуро?

— Ну, що?

— Батько сказав, що житиме, — відповів я.

— Раз сказав, то так і буде, — хмикнула Вербена, — маєш щастя і добру вуйну… Я ж оце все передбачала… І приготувала особливу голочку. Зі зменшеною дозою. Аби ти, паршивцю, тільки страху набрався. Ольг про це не знав, а говорити я не хотіла, знаючи його уявлення про честь…

— О панно Вербено, — схилився я в уклоні, оговтавшись від почутого, — я ніколи не говорив вам, як я вас люблю?

— Дякую, але мені вже освідчились, — хмикнула Вербена, — і я те освідчення прийняла. Зви мене, небоже, пані Вовчур… Господинею Вовчого Лігва…

— Вітаю, — тільки і вимовив я, — Новомиру пощастило.

Я дійсно ходив до батька щодня. І він піднявся… Вже наступного тижня… Повелитель, який підтримував його весь цей час, відітхнув з полегшенням. Я наважився з’явитися перед Вогнеданові очі — подякувати за зцілення сина. Правитель прийняв мене ласкаво… Оповів про похорон Найсіня… Про свою страшну помсту нашим з Мечиславом мучителям не обмовився й словом. Я зрозумів, що про це треба забути… Бажано — назавжди. Рід пробачив мені… І я йому щиро вдячний, цьому дивному роду, до якого мене занесла судьба.

Листок четвертий

Чорногора, Лелече Гніздо.

Я повернувся до дому мого дитинства… Сталося це якось непомітно… Спершу просто приїхав погостювати. Лелеги, дякувати Ольгу, котрий не звик говорити зайвого, нічого не знали про мою участь в нещасті Ведангів. Всі вважали, що Ольг знову мене кудись відіслав.

У старому будинку лишилася тільки Мальва. Горицвіт збудував собі новий дім в Ігворрі, а близнята тепер подорожували дуже часто, або тримались біля Ольга і майже не бували вдома. Верес зрештою дав дружині розлуку та відбув на хутір Терхів, де постійно і жив.

Тоді я приїхав до Чорногори разом з сином, зоставивши в Гнізді Ворона Вука, злегка приголомшеного волею. Однак, обов’язки управителя будинку, старий виконував і надсилав мені звіти, де розписував усе детально, до дрібниць.

У Повелителя народився син… Спадкоємець трону Боговлади. Дитя урочисто назвали Ольгом. На честь Ольга Лелега. Батько мій при тому зронив сльозу. З роками на нього все частіше нападала розчуленість.

Я був на оглядинах… Мечислав привів до принцової колиски сина. Маленький Воїн серйозно дивився на немовля, поки Веданг оповідав йому, що це — його друг, його майбутній побратим, якого він має захищати…І бути незмінним і вірним… В житті і у смерті… Хлоп’я кивало, наче і справді все розуміло Я насмілився погладити голівку малого Веданга, і той раптом всміхнувся знайомою мені усмішкою, яку я так часто бачив у його діда… Та за хвилину тінь дорослості щезла, і переді мною знову було дитя.

Ну, а опісля того я і поїхав до дому Лелегів… Та так і залишився тут… Мальва… Ні, між нами нічого нема… Але — хтозна… Час дійсно лікує все… Свобода від немилого шлюбу повернула їй ніжність і отой своєрідний гумор, яким відріжнялися Лелеги. Вона навіть дозволила мені зізнатись Горицвітові в своєму батьківстві. Молодик був, звісно, враженим, але згодом звик до мене. Коли його Шипшина народила сірооку русяву дівчинку, ім’я для онучки вибирав я… Вибирав то вибирав, але Шипшинине слово все одно опинилося зверху. Доньку Горицвіта урочисто назвали Біляною… Шипшина сказала, що це — на мою честь.

Словом, від чого втік — до того й прибіг. Я навіть кіз вивчився доїти, хоча Мальва і вимовляла, що це не чоловіча справа… До подорожей і пригод мене вже якось не тягне. Певне — всьому є межа. А може я просто стомився.

Терн повернувся до Боговладського двору за півроку. Я не перешкоджав — молода людина має виходити у світ. Можливо, він врешті забуде своє нещасливе кохання і подарує мені онучат з очима — тернинами. Тепер разом зі звітами Вука до мене приходять синові листи… І останні новини з Палацу.

Війни поки що нема, хоча весь час на кордонах неспокійно. Ольг муштрує онуків, аби вони могли дорівнятися йому. І берегти Ельбер. Добре берегти. Однак до відставки Князю «тіней» ще далеко…Часом він з’являється у Лелечому Гнізді, і тоді мене знову охоплює бажання сісти за ту шахову дошку, на якій ми грали всі ці роки. Та Ольг, напевне, мені більше нічого не доручатиме. Хоча часом питає поради з відомих мені питань.

Брати Ставські і досі киплять в цьому казані небезпек і таємниць… Принаймні — Богдан Ставський…Він знову десь мандрує… Богодар є намісником Боговлади за відсутньости Повелителя… Він навідує мене. І Ролла нещодавно приїздив. Белатець почувається чудово, і забув уже де у нього і шлунок.

Що ще маю казати…Можливо я даремне покинув гори. Ніде нема як в Чорногорі… І в нашій Лелечій долині. Життя чудове. А хто не вірить — нехай походить по лезу ножа, поблукає світом… Тоді навчиться цінувати спокій… І, якщо я залишуся в гнізді Лелегів назавжди — це буде гідним завершенням мого крученого шляху. Сталося те, що мало статись. Судьба.. Чи не так, Ольже, батьку мій?

К і н е ц ь.