Життєпис Білого Ворона

Зшиток сьомий Незалежна Держава

Ота битва, люди добрі, була, напевне, зоряним часом мого життя. От, якби я тоді загинув… Не сидів би зараз, не псував би папір… Не мучився б совістю… Я вже зрозумів, що ніхто не прийде… А щоб я віддав нині, аби побачити Мечислава… Почути його насмішкуватий голос, так схожий на голос його діда Воїслава… Та хоч розпитати його перед власною смертю, що змінилося вдома… Як там наші… Як вдалося вижити Ольгу, адже він тоді викинувся з вікна спиною вперед… А внизу — глибочезний яр, зарослий деревами… А він туди… З дитям на руках… «Ми, всі троє — воїни, Мечиславе…».

Третім воїном було немовля на руках у Князя «тіней«…Чорнооке дитятко Дани… Що успадкувало її вроду і очі Драконів…Найдорогоцінніший клейнод Ведангу… Первісток волі…

Говорив же мені отой старий волоцюга в Гіразані… «Бійся зробити зло нині ненародженому…» По його і вийшло… Дитя загинуло… Напевне… Принаймні, той торговець не чув нічого про сина Ведангів… А ще мені слід боятися «чорної квітки, що виростає на могилах зрадників». Ну, цього я вже не боюсь… Хочу лише закінчити сповідь, якщо мені відпущено стільки часу. «Вільні» своїм кріпакам я затвердив у Пеллі. Сьогодні півдня втовкмачував Вуку, що робити, якщо я раптово гигну… Боюся, що хто-небудь їх не обдурив, і не забрав оті папери. Вук хоч і письменний, але такий якийсь… Наче стара дитина. Певне, рабство відучує мислити самостійно. Хоча — управитель він чудовий… Але тільки тоді, коли пан весь час товкмачить що робити.

Розповів Вуку, що насправді я — Ешіор Керін… Маєток я купив під ім’ям Зоота Редіна, папери на ім’я якого були покладені на зберігання до Шоррогського Торгового Дому Мореплавців. Про це моє псевдо знав тільки Ольг… По ньому він, мабуть, мене і вичислив… Я пам’ятаю його застигле лице… На мене він глянув лише раз…Якби він міг вбивати поглядом, як Вогнедан, то я б давно уже своє відстраждав…

Чому я просто не повісився, як ото Ратимир Вовчур? Не знаю… Я завжди був проти самогубства… Навіть, коли мене захопили в Моозі, мені й на думку не прийшло накласти на себе руки… Сподівався до останнього, що таки виберуся — так і вибрався же. А тут — на що мені сподіватися… Смішно…

Так от, Вук був вражений моєю оповідкою… Повірив він одразу. Навіть не спитав, а чого це я живу під чужим ім’ям…Сьогодні цілий день оповідав мене про «доброго пана Ітаора». І про «красуню пані Елу». Вук, виявляється, пам’ятав навіть мого діда Торіора… Старий пан був крутого норову, але справедливої вдачі… Підданих своїх поров нещадно, але лише за справжню провину… Вук згадує з замилуванням, як мій дідусь наказав висікти його за чашку, яку розбив хтось інший, а коли правда випливла назовні, винагородив за невинне терпіння старою сорочкою з панського плеча… Здуріти можна… Від такого всепрощення можна просльозитися… А колись же астеонці змушували весь світ себе боятись… І отак виродитись… Неймовірно.

Отже, продовжую… Отямився я у шатрі… Принаймні — над головою біліла туго натягнена тканина… Поволі перевірив, чи на місці руки й ноги… Все було гаразд, лише оббинтована голова боліла неймовірно. Похмілля, порівняно з цим, було легеньким відпочинком…

Десь поруч чулися стогони… Хтось кричав, хтось кликав матір… Ох, де ж це я… В шпиталі? Судячи з того, що мене винесли з бою, нас, принаймні, не розбито до ноги. Але інші… Інші? Батько Ольг… Чи був він і справді першим прапороносцем? Чи живий він зараз? А де ж корогва Чорногори? Чи хтось здогадався її підхопити? А що з Ведангом? Чи живий Повелитель? А син, мій Терночок… Ой, поганий я батько, ось за кого мав би подумати за першого… А інші мої родичі?

Словом, питань набралося аж забагато для однієї хворої голови. Я напружився, з натугою сів, і тут таки зойкнув від болю.

Була ніч… Чи радше — вечір… Невже битва закінчилася ще до заходу сонця? Ні, сонце ще не зайшло… Присмерк… Багряний присмерк заходу…

В наметі горіли свічі в засклених ліхтарях… На мій стогін до мене кинувся білявий чоловік, в якому я з задоволенням пізнав друга Роллу. Белатець схилився наді мною, і спробував укласти:

— Ешіоре, ти лежи… Лежи…

— Та ні, - сказав я, — я вже належався… Ролло, чим усе закінчилося?

— Ми — їх! — мовив лікар гордо, — вдрузки! Я теж воював…

Я витріщився на нього ледь очманіло. Ролла почав оповідати. Крізь головний біль я втямив, що курсанти — чорри таки проломили оборону зліва і кинулися до табору… В бій довелося вступити не лише охороні, а і обслузі обозу. В тому числі — відунам, відьмам та цілителям з польового шпиталю, що був розташований тут-таки… Ото тоді, коли я почув ріжок сіллонців, я думав, що вони рушили за нами в атаку… А вони, виявляється, розвернулися відбивати табір… Бійня була страшною… Дійсно, лише холодна лють срібних могла перемогти завзятість юних ельберійців, чи, може їх не можна так називати? Але тоді — як? Опісля битви оповідали, присягаючи, що ці історії правдиві, ніби кілька наших воїнів впізнали серед мертвих джурів своїх давно оплаканих синів, яких колись насильно забрали вчитися обороняти Імперію… А один чоловік з-під Дубна, нібито, спершу прикінчив джуру, а тоді побачив на ньому якийсь родинний клейнод… Перстеника, здається…

Так от, сіллонці і відбили табір, понищивши юнаків в зеленому… Ролла оповідав у повному захваті, що, коли чорри полізли на завал з возів, до бою кинулися жони-дивні… Особливо він захоплювався пані Мальвою і пані Вишнею… Ці прекрасні квіти Чорногори (уроки ельберійської явно пішли белатцю на користь), виявляється володіли мечами так, що навіть він, Ролла, їм позаздрив. Ну, Мальва з дитинства мала схильність до бійок, але Вишенька… Втім, юній «принцесі» було в кого вдатися… Панна Вербена, виявляється, холоднокровно відстрілювалася з пістолів, які їй набивав… пан Келат Веркін. Відьма сказала йому, що, якщо він помилиться хоч в одному русі, і пістоль не вистрелить, то вона прикінчить клятого моанця раніше, ніж це зроблять чорри. Ніхто з жон на щастя не загинув, хоча Вишеньку, здається, було поранено. Про інших Ролла нічого не знав, бо поранених було стільки, що він і з намету не виходив. Знайомих нікого не бачив, оце окрім мене.

Словом я сяк-так підвівся і, незважаючи на протести белатця, вибрався з шатра. Надворі було видніше… Намети шпиталю тяглися рядами, я й подався поміж тих рядів, вишукуючи приятелів.

Спершу вибрів туди, де лежали поранені в сірих одностроях… Полонені… Зелених поміж них було мало — чорри в полон не здавалися… Та їх, власне, і не брали — настільки була у ельберійців страшна навіть не зненависть — відраза до цих понівечених душ.

І раптом я побачив трохи окремо від інших, біля шатра, ноші, на яких лежав чоловік в зеленому. А поруч, незручно витягнувши ногу в заллятій кров’ю штанині, сидів Вогнедан Чорногорський, чи то пак уже Ельберський…. І тримав бранця за руку… Трохи віддалік стояли ледь очманілі чорногорці з князевої охорони.

Вогнедан щось говорив напівкровному принцу… А то напевне був Генд — з яким ще чоррою Повелитель міг вести милі розмови… Потім помираючий стис йому пальці, і тіло Імператорського Воєводи вигнулося в агонії. За хвилину все було скінчено…

Повелитель піднявся на ноги… Він плакав.

— Де їхня корогва? — майже крикнув, — де їхня клята корогва?

Поміж шатрів з’явилися як привиди Влад та Ігвор Лелеги. У Ігвора оббинтована лівиця була підв’язана до шиї. Обидва юнаки тягнули за краї багряний прапор з головою яструба.

— Накрийте загиблого! — коротко кинув Вогнедан і покульгав між наметами. За ним рушили гридні. Лелеги обережно опустили корогву, накриваючи нею чоловіка на ношах… Бувайте, напівкровний… Напевне ви були гідною людиною, недарма вас так поважав дивний князь Чорногори. Може й краще, що ви загинули — вам не знайшлося б місця в цьому новому світі. Зостатися з Вогнеданом ви не змогли б, а, втративши Південні Ровти і вірних чоррів, не змогли б і протистояти князю Астеонському… На все воля Небес… Але чого це я стовбичу біля бранців, коли маю відшукати данадільців… І сина.

Данадільців я знайшов, добряче потинявшись по табору… Довкола панувала якась гарячкова шамотанина. І смерть… Цілителі робили все, що могли, але… В таборі були сіллонські волхви, котрі лікували накладанням рук, однак допомогти всім вони не могли, не вбивши при тому себе. Вони намагалися витягти найтяжчих, яким не міг допомогти звичайний лікар…

Ось котрийсь із срібних волхвів схилився над Непобором. Князь Сіллону лежав на ношах у багряній сорочці… Замість білої, що була на ньому зранку… Він був притомним, і пізнав мене. Вуста володаря корсарів вигнулися в усміху:

— Доживу…, - виштовхнув він із себе, — Ольгу…передай…Доживу…

Може й доживе… До того, як побачить Повелителя Ельберу на троні Боговлади. Про витривалість дивних ходили легенди, та я і сам дещо бачив на власні очі… Але Ольг… Де Ольг?… І мій Терночок?…

За кілька кроків я наштовхнувся на воєводу Крука. Квітанець сидів на землі, а на його колінах спочивало тіло його юного сина… Першого прапороносця Квітану… Я кивнув старому воїну і мовив тихо:

— Співчуваю…

— Загинуло моє дитя на самому світанку дня нового, — стиха озвався Вигорич, — як же мені боляче, друже Білозір… Маю ще сина — Вовка, начебто є кому рід продовжити, але старшенького я ніби більше любив… А тепер оце сиджу і думаю — суворий я з ним був… Мало ласки бачило від батька пізнє дитя моє… З тою, першою родиною, котра загинула в зачистці, я ласкавіший був, ніж з Мальвою і цими… А тепер мій синочок лежить, і не чує, як татко зве його дитятком…. Як плаче над ним…

Я забрався звідти, бо трохи не розридався сам… І тут, наче для того, аби не зганьбитися остаточно, натрапив на Мечислава, якого перев’язував не хто інший, як Келат Веркін.

— Ти, недовчений потрошитель трупів! — лаявся Дракон моанською мовою, — тобі руки пришито не тим кінцем, що всім добрим людям… Та мене в Цитаделі ніжніше перев’язували… Якого дідька ти махаєш переді мною тим ланцетом?… У мене куля в плечі, а не в грудях… Зроби надріз та й вийми ту гидоту… І чого оце дозволяють отаким бевзям торкатися до поранених? Це добре, що я ніжне й лагідне створіння, а інший би давно б у морду дав…

— Як справи, Ведангу? — спитав я

— О, батьку Білозіре! — просяяв юнак, — хвала Богам… Коли вас хватили шаблею, я думав, що вам кінець.

— А корогву, — мовив я, — корогву Чорногори підняв хтось?

— Та вже ж, — сказав Веданг заспокійливо, — якийсь скажений горянин з барткою… Ох і боєць…

— То ж Новомир Вовчур, — сказав я, — ти не впізнав його?

Мечислав покрутив головою:

— Ні… він наче інший був… Коли ми гостювали колись у Вовчому Лігві… Але ж пройшло вже три роки… Батьку Білозіре! Відженіть від мене цього клятого моанця… У нього чи руки тремтять від пияцтва, що він ніяк не може видобути оту свинцеву горошину… Хай би я краще з нею і ходив…

Келат дійсно був чи-то п’яний, чи-то причмелений. І руки у нього дійсно тремтіли… Я відштовхнув його і покликав іншого цілителя. Ним виявився мій старий знайомець Боговит. Впевнившись, що Мечислав у надійних руках, я подибав далі. Дракон ще сповістив мене, що з Даною все гаразд…Хвала Богам, але де ж усе-таки Ольг і Терн з Найсінем?

Першою я побачив корогву… Поруч з Ведангом теж стояв його Триглав, увіткнутий у землю… А неподалік обвисла на держаку корогва Данаділу… Під нею стояли ноші, біля яких поралася Вербена…

— Татку, — вимовив я, стаючи на коліна, — Татку Ольже…

— То все вояцькі забобони, — вишептав Ольг самими вустами, — перший може вижити… Повинен вижити…

Я поцілував його руку і спитав:

— Ви не бачили Терна? Або Найсіня?

— Живі, - мовив Ольг, — Найсінь так мене прикривав, що я відчув себе імператором… А хлопчика поранено… тяжко поранено… Та Вербена сказала, що має вижити, якщо не буде ускладнень…

Лоянців своїх я знайшов у сусідньому наметі… У Найсіня було розтрощено лівицю… Чорногорський цілитель змушений був відтяти її до ліктя… У Терна з грудей Вербена видобула кулю… Зараз мій хлопчик спав під владою наркотичних зіль, стиснувши в руці той шматочок свинцю. У мене вже не було сил тинятись далі, тому я приткнувся поруч і теж відключився. Останнє, що відчув крізь сон — напівзабутий квітковий запах, і чиїсь вуста, що хапливо торкнулися моїх вуст. Але це, напевне, мені примарилося.

***

Наступні кілька місяців я відлежувався в своєму Гнізді Ворона, разом з усім своїм зраненим сімейством… Нас відвезли додому не одразу, і тому ми ще побачили похорон воїнів… Вогнища… Велетенські вогнища… І поховальний рев трембіт… Мейдистів ховали віддалік, за їхнім законом, а службу правив всмерть переляканий священик зі Збраслава. Він же проводив в останню путь загиблих ворогів, котрих поховали в двох братських могилах… Окремо — «сірих», окремо заблудлих синів Ельберу… Тіло Генда, за чутками, мали відвезти до Боговлади, аби поховати там поруч з могилою його матері… Так обіцяв помираючому ворогу-другу Повелитель Ельберу…

Отже, Найсінь вже трохи звикся зі своїм каліцтвом, і запевняв, що битися, в разі чого, це йому не завадить. Терночок потроху видужував теж, та й я лікував свою бідну голівоньку як міг. Від тої пригоди у мене зостався рубець на чолі і головний біль у дощові дні.

Повелитель з двором та родиною перебував нині в Чорногорі… Про мене начебто забули… Ні, я знав, що рани дивних заживають швидше, що вони вже давно одужали, що новонароджений Ельбер вимагає постійного піклування, але все ж таки… Ось і весна прийшла, і Вишневе передмістя розквітло садами, а звісток з Ігворри, а чи з Лелечого Гнізда не було ніяких

Я образився. Як дитина… Отже — коли міг тримати зброю і метатися по Імперії, виконуючи завдання Ольга, то був потрібним… А нині… Терночок мій теж сумував. Він і раніше був тихим та стриманим — справжній лоянець, а тепер зовсім стуманів і навіть не усміхався. Я не говорив йому, що знаю його таємницю…

Якось син здивував мене… Тепер ми часто розмовляли, наче надолужуючи згаяні роки.

— Я ще того пішов воювати, — мовив Терночок під час якоїсь щирої розмови, — що хотів помститись за пана Сокола…

Я й не думав, що Терн пам’ятає Птаху… А бач..

— У нього, — продовжував Терночок, — завжди були дуже сумні очі… І він розповідав мені прекрасні легенди про гордих воїнів і ніжних красунь… А потім він зник… Ви сказали тоді, що він спить під вишнею, у білій заметілі квітів… Я одразу не зрозумів, що він загинув. І не прийде більше ніколи. Тату, чому люди убивають одне одного?

— А чому ти убивав? — спитав я стиха

— Бо хотів захистити, — відповів юний воїн, — наш дім, і наш вишневий сад… І помститись за смерть гарної людини, яка любила мене… Ви мене теж любите, татку, але вас ніколи не буває вдома… А у Сокола лишилися діти?

— У нього є син, — відповів я, — він на Сіллоні… Звати його Кречет… Кречет Птаха…

— Гарно, — озвався Терночок, — Отже пан Сокіл не зовсім помер…

Самих нас, звісно, не полишали… Весною, а згодом і влітку, мене навідував Богодар Ставський, котрий був намісником Повелителя у Боговладі, забігав Богдан, який потім кудись зник — не інакше на завдання. Заходив Ролла, то сам, то зі своїм Келатом. У пана Веркіна від останніх подій явно дах рознесло… Він весь час обурювався… А одного разу їх принесло тоді, коли у мене сидів Богодар, і ми насолоджувались смаком росавського — це я, та звучанням віршів — це Дарин.

— Дикуни! — почув я верескливий голос пана медика ще з передпокою, — це ж руйнація!

— Ролло, — мовив я, коли белатець з’явився на порозі вітальні, де ми віддавалися невинним радощам, — чого твій вчений друг кричить, наче опечений?

— З наказу Повелителя, — відповів Ролла, — полонені моанці зносять замок… Пан Вогнедан мовив, що позбавить місто від імператорського тавра…

— О, — вимовив я, — отже він певен свого виграшу…

— Бунтар забув про Північні Ровти! — втрутився Келат, — Відплата неминуча… Ще нічого не закінчилося…

Богодар знизав плечима… Він з Келатом взагалі не розмовляв, якщо вони ось так десь зустрічалися. Просто дивився крізь нього, як крізь скло.

Оскільки гості прийшли перед обідом, то я їх на нього й запросив… Моя колишня покоївка вийшла заміж, і я найняв іншу — досить милу дівчину на ім’я Лілея. Треба було лише дивитись як вона обслуговувала, скажімо, Найсіня — понівеченого героя Збраславської битви, і як косилася на Келата… Взагалі, моанець вносив розлад в нашу дружну компанію… Почнемо з того, що він ельберійської так і не вмів… А оскільки Ролла вже тріскотів нею хоча й не дуже правильно, зате бадьоро, переходити на моанську задля одного Келата ніхто й гадки не мав… Пан Веркін сидів і бісився… Нас він ледве розумів, а от його розуміли всі… Варто йому було відкрити рота, як одні починали сміятися, а інші — кривитися так само, як Лілея…

Власне, мені було трохи шкода цього дурня… Він не мав сили ні повернутися до рідної Моани, де на нього очікував смертний вирок, ні змиритися з тим, що живе він нині у вільній країні, а не в Моахетанзі, ні виїхати кудись ще, махнувши на все рукою… Та й боявся він їхати без Ролли кудись у світ, не знаючи жодної мови, окрім власної… Лікарю-то потрібно, принаймні, розуміти, на що скаржаться хворі… Ну, й трохи жорстоко провчив його Ролла за те, що він насмілився образити Вогнедана… Все ж таки хлопець не був полоненим моанським рекрутиком, котрий щасливий уже з того, що його, хоч і змушують працювати, але не б'ють і годують… Він мав якісь переконання, а його змусили, якщо й не стріляти в своїх, то набивати зброю.

Отож, пан Веркін знайшов порятунок у знайомій йому з дитинства «пляшці — пузашці». Пив він нині стільки, що Ролла вже за нього серйозно непокоївся, хоча і сам полюбляв подзвеніти келишками. Оскільки горілки у мене не подавали, хлопець цмулив делікатесне вино наче воду. А напившись, починав верзти таке, що в будь-якій інший країні одразу б привело його на шибеницю.

От і зараз він псував нам приємну розмову… Поки ми дібралися до солодкого, пан Веркін випив самотою більше пляшки. Знаючи оцю його звичку, я шепнув Лілеї, аби хоч не ставила біля нього росавське. І тепер Келат сумовито жалівся до спорожнілого посуду:

— Я боягуз… Я жалюгідне створіння… Я мав би ще перед битвою піти до нашого табору… Мене б пробачили… Я боягуз… Я перев'язував оте поріддя пекла — князя Ведангського, і не ткнув йому ланцетом в серце… Наді мною тут сміються… Ні… Не наді мною… Над моєю багатостраждальною вітчизною… Мою любу країну розривають на частини удільні князьки… За що наші пращури кров проливали?

— Друже Ворон, — стиха озвався до мене Дарин, — я вже не можу більше сидіти з оцим от за одним столом. Дозвольте його викинути геть!

— Це п’яне теля є власністю пана Ролли, — прошепотів я у відповідь, — тому я і терплю тут оце мукання. Скоро він засне… Це вже — остання стадія сп'яніння.

Дарин ледь посміхнувся у відповідь і розвів руками…І тут у передпокої почулися голоси…До вітальні заскочила радісна Лілея і ознайомила:

— Пан Ольг Лелег!

Я одразу ж забув і за Келата, і за незадоволеного Дарина… Батько…Ой, ні…Хіба ж це мій завжди скромно вбраний татко, торговець делікатесним вином? Ольг був зодітий в дорогий блакитний, розшитий кунтуш, схожий на той, який носив Повелитель… І в білесеньку сорочку… І оберега мав якогось, що зроду його не вдягав — округлий щит на срібному ланцюжку, а на щиті — здвоєна Руна Сили… Сірі штани й високі шнуровані чобітки доповнювали цю картину… З-за спини Ольга виглядав хлопчик-паж з кошиком у руці.

— Вас вітає, - ознайомив паж, трохи висуваючись наперед, — Його ясновельможність князь Данадільський…

Ми всі, окрім п’яного Келата, підхопилися з місця і крикнули:

— Слава!

Я підсунув батькові стілець.

— Сідайте, ваша ясновельможність, — запропонував, — хильнемо разом.

В очах Ольга заграли блискітки. Паж тим часом виймав з кошика дари Чорногори. Окрім вина нас було ощасливлено бринзою, маслом і сиром, а також ще гарячою паляницею з боговладської пекарні.

Поки Лілея з пажем заново накривали на стіл, Ольг сів біля мене і задумливо поцікавився:

— Яке сьогодні свято?

— Святого пияка! — відповів я бадьоро, — призволяйтеся!

Дарин вже наливав до келишка вина. Росавського, на саме денце, щоби оцінити смак та аромат… І саме цієї хвилини прокинувся напівзаснулий Келат та потягнувся за новою пляшкою.

— Не діждеш! — відрізав я, відставляючи росавське, — таке вино не п’ють пляшками…

— Мене, — мовив Келат задумливо, — ненауково зурочено отим вашим скаженим князем… Люди не можуть підпалювати поглядом… Це — нонсенс…

— Що це за проява? — поцікавився князь Данадільський, — а, це, напевне приятель твого белатця… Він завжди так п’є?

— Майже, — засміявся я, — батьку, ну як ви?

— Краще, ніж завжди, — мовив Ольг, — набагато краще… Ви тут як? Повидужували?

Я тільки рота відкрив, аби щось відповісти, коли Келат знову вліз в розмову.

— Ще один такий же, — сказав він, роздивляючись Ольга, — чортяча гостровуха порода… І очі як у дідька…

— Не розумію, — лагідно мовив до мене Ольг, — ну чому їм усім не до вподоби наші вуха? Не щось інше, а саме вуха. Пам’ятаю, коли ми з тобою, маленьким, потрапили у засідку, Шрежін теж був обурений моїми вухами. Навіть відрізати їх хотів — Воїслав завадив…

— Келате! — різко сказав Ролла, — ходімо додому… Ти п'яний, наче діжка з вином. Пане ельф, прошу вибачення за свинство мого колеги. Я не можу його перевиховати — це, здається, спадкове…

Він підняв Келата з-за столу і потягнув до дверей. Веркін упирався і репетував:

— Мене зурочено! Зурочено! Це не люди! Як вони можуть носити срібло! А ельфів… Ельфів не існує! Демонські жарти! Я хочу висповідатись!

— Чи не прийняли мене тут за упиря? — поцікавився батько, ледве стримуючи сміх..

— Не звертайте уваги, — буркнув я, — в дитинстві хлопця били шевською колодкою по голові, а військовим ременем з бляхою — по сідниці. Тепер йому ввижаються демони. І упирі. Добре хоч Ролла допився не до чортиків, а лише до ельфів…

— То як себе почуває твоя бідна голівонька? — повернувся батько до попередньої теми.

— Оце якраз я її і лікую! — мовив я бадьоро, — делікатесними винами.

— А ти, онучку? — спитав Ольг Терночка, — гаразд?

— Авжеж! — хвацько відповів Терночок, — краще не буває…

— Як справи, пане Найсінь? — продовжував батько розпитувати, — отямились трохи?

— Я звиклий…звикнути, — відповів лоянець теж просяявши усміхом… Ні, татко діяв на всіх навіть краще за вина його Торгового Дому. Дарин теж просвітлів обличчям і вже забув про дурня Келата.

— Отже, татку, — мовив я, — ви є нині князем… А я — княжичем… А колись ви говорили, що не зможете надати мені титул…

— Часи, — розсміявся Ольг, — часи, вони змінюються, синку… Давайте-но підобідаємо, а тоді — треба порозмовляти. Дарине, ти зостанься теж…

Після обіду ми втрьох усамітнилися в моєму кабінеті. Ольг переконався, що ми й насправді самі і сказав:

— «Тіні», є робота…

— Робота, — зітхнув я, — як на роботу, то «синку, бери лопату», а як до гурту, то «синку, поклади ложку».

— Дитя моє, Ольжичу, — зітхнув татко, — ми не мали можливості очікувати, коли твоя голова буде здатна сприймати довколишній світ без болю…

— Пане Ольже, — ледь ошелешено втрутився Дарин, — вибачте, будь ласка, то що — друг Ворон є вашим сином?

- Є, - сказав Ольг, — і звати його Білозір Лелег…

— Я чув, як Повелитель звав його Білозіром, — сказав Дарин розгублено, — але думав, що це — ще одне псевдо… Ніколи б не подумав… Вибачте…

— Перш, ніж перейти до справи, — сказав Ольг, — сповіщу вам одну приємну новину… Як ви думаєте, як звати нині князя Квітану?

— Напевне — Непобором, — мовив я, — адже це його рід правив цим князівством до завоювання.

— Князь Непобор вважає, що з нього досить Сіллону і моря, — відповів Ольг, — ану, подумайте ще…

Я перебрав у пам’яті знайомих дивних і знизав плечима.

— Якийсь сіллонець? — спитав.

— Не вгадав, синку, — засміявся Ольг, — княжити у Квітані нині буде твоя втілена совість..

— О, ні! - вигукнув я — Крук Вигорич! Але ж він — людина… Чистокровна…

— Авжеж, — погодився Ольг, — він чимось гірший за дивного?

— Не гірший, — мовив я щиро, — однак я ж читав, що найвища знать Ельберу має бути дивної крові…

— Ну, щодо крові, - мовив батько, — це робиться досить легко… У Крука зараз двоє дітей. Син Вовк і донька Вербиця. За молодого княжича князь Непобор протегує одну зі своїх срібних онучок. А щодо Вербиці, то я б хотів бачити її дружиною одного з моїх непутящих онуків. Я маю на увазі близнят. За два-три покоління це буде дивна знать, синку.

— Так просто, — мовив я, — а якщо молодий Вигорич не покохає онуку Непобора?

— Не покохає срібну ельфійку? — спитав Ольг здивовано, — синку, та я сам був закоханий у весь цей корсарський виводок юних чаєчок… Я більше боюся, аби Вербиця не злякалася, що їй доведеться вибирати між двома шаленцями? Ти знаєш, що вони учворили під Збраславом? Билися напівнагими і обіруч… Два мечі й ніякого захисту… У Влада жодної подряпини, а Ігворру трохи пошкодило руку… Я сказав опісля, що якби їх убили, то поховав би їх в одній могилі з чоррами за отаке дурне важення головами.

— Гаразд, — засміявся я, — ми відхилилися від теми… То яким буде завдання?

— Перш за все, — мовив Ольг серйозно, — сповіщу вас про дуже важливу річ… У нас в Чорногорі була нарада… Я маю на увазі Три Роди… Ти вже вибач, Ольжичу, але з хворою головою ми тебе не покликали, там і здорова голова могла звихнутися. Вогнедан дуже побивається, що у битві загинуло стільки наших… Ельберійці є людом зміненим… Їхня спадкова речовина є неповторною… Що то за речовина — я так і не втямив, хоча Вербена нам півгодини про те оповідала… Закарлючки якісь малювала — там білок, там молекула… Не дивись на мене так, синку, — я дипломований правник, а не знавець життєзнавства… А ми їхню кров на землю ллємо, наче вона і справді є малиновим вином. Коронат Астеонський — не забули ще про такого — захопить владу над Імперією найближчим часом. Він навіть пана Гаратто перекупив, бо мої хлопці вже давно злили «тайнякам» ці відомості… Відповіді з Цитаделі ніякої, Коронат гуляє на волі і муштрує військо. Ставши Імператором, він поведе на нас Північні Ровти. Ми підрахували, що переважатимуть вони нас числом уже не вдвоє — вчетверо. Навіть якщо ми і вистоїмо — на полі бою поляже півЕльберу…

- І що ж ви вирішили? — спитав я аж перелякано. Дарин теж поблід.

— Ви знаєте, — продовжував Ольг, — що Вогнеданові здібності ще не виявилися в повну силу, і до їхнього повного виявлення ще років десять… Словом, Вогнедан вирішив прискорити події… Він змовився з Вербеною, і вона наварила якоїсь отрути, котра оті здібності має пробудити. Єдиним недоліком цього зілля було те, що воно могло спалити розум… Або зовсім змінити людині…ну, скажімо, душу… Уявляєте?

Я уявив… Божевільний, що спалює все на своєму шляху… Або — ще гірше… Холодна і жорстока нелюдь…

— Словом — вони ризикнули, — оповідав Ольг, — Вогнедан і Дана… Зв’язок у двійнят є настільки сильним, що вони мусили приймати оте все вдвох… Не буду вам оповідати про той жах, скажу тільки, що ми їх зв'язали…про всяк випадок, і Мечислав стояв за спиною у Вогнедана і тримав йому під горлом меча… А я стояв біля Дани… Теж з мечем… Єдиною, хто зберігав спокій, була Вербена…

— Авжеж, — пробурмотів я, а Дарин здригнувся, — дослідниця, нехай їй все добре сниться…

— Вогнедан зоставив заповіт на моє ім’я, — продовжував Ольг, — підготувалися ми добре…Зрештою, якби справа не вигоріла, гірше б уже не було… Але вони здолали, діти мої вогняні… Нині вони володіють силою прадавніх еллів… Наших пращурів з-під зорі Сіллон. Силою… І пам'яттю… Завдяки цьому ми маємо перемогти без кровопролиття. А завдання вам буде таким. Їдьте обидва у Зелібор, до Лемпарта. Нехай Зореслав згадає своє розбишацьке минуле, і знайде десь у лісі широку галявину. В ніч на літнє Сонцестояння розпаліть там вогнища — ось опис, як це робити — і чекайте.

— Чого? — не втримався Дарин

— Ти не повіриш, Дарине, — мовив Ольг серйозно, — і я б теж не повірив… Але я те бачив…

***

Князь Зореслав прийняв нас з Дарином з дуже великою радістю.

— Замучився я зовсім, — поскаржився, — я хоч і сам зелемінець, але… Кляті землячки отруюють моє існування… Хвала Богам, півЗелібору повтікало за кордон, але й те, що залишилося — далеко не золото. Чи не можна нагадати пану Ольгу Лелегу про його обіцянку скласти новий Статут і Право для Ельберу… Бо старий, отой, що в сувоях, не враховує існування перекинчиків та дженджиків. Поки що я їх всіх засуджую на вигнання, буде вони щось накоїли, але ж я мушу мати Звід Законів, хіба ні?

Я урочисто видобув з дорожньої сумки досить товсту книгу, виготовлену в друкарні Боговлади.

— Статут і Право, — мовив, — і Звід Законів… Карна відповідальність, кримінальна відповідальність… Пан Ольг Лелег, нині Князь Данадільський, склав все це ще замолоду, а нині лише трохи виправив текст…

Зореслав взяв книгу з такою повагою, як правовірний мейдист — Повчання Святого Старця. І лише тоді здогадався запитати, що нас привело до Зелеміню.

Я передав йому побажання Ольга. Лемпарт з хвилину думав, тоді кивнув:

— Я знаю таке місце… Але воно далеченько від Зелібору… В лісі.

— До Сонцестояння — два дні, - мовив я…

Зореслав гукнув пажа і наказав йому:

— Покличте до мене пана Сереженя…

Рогволод з’явився дуже швидко. Він був у жупані зелемінського прикордонника, пошитого по малюнкам з давніх сувоїв. Світло-зеленому, до речі… Він піймав мій, та й Даринів швидкий погляд і засміявся, але якось невесело…

— Знову зелене, — сказав, — ніде од нього не дінешся…

— Не сумуй, — одмовив Дарин, — зелепуцьок...

Рогволод витріщився на Ставського, наче побачив привид.

— Звідки? — спитав, — як ви можете знати? Я знаю, що пан Лемпарт… Але ви? Звідки?

— Я був зеленухою з примусового набору, — мовив Дарин, — ти де вчився? Теж в Моані?

— В Моані, - очманіло сказав Сережень, — трирічний курс… З чотирнадцяти літ… Батько влаштував…

— Зелепуцьок і є, - зітхнув Дарин, — а я там промордувався сім років. Разом з братом…І з Зореславом… І з Повелителем, до речі… Ти «під дзвін» хоч раз попадав?

— Було, — зізнався Рогволод, — аж тричі… Я весь час щось порушував… Пан полковник Загін так і говорив, що я погано скінчу…

— Ми всі погано скінчили, — сказав Зореслав, — тож нічого розводити тут каяття… Минуло… Все минуло… І чорри, і Моахетанг… Все це позаду…

— Проти нас у битві, - стиха мовив Рогволод, — йшов Зелемінський полк… Я половину з них знав в обличчя… Що зробили з нами ці… Не тільки моанці… Власні батьки… Мій, до речі, утік з Зелібору ще до битви. Мати тепер сама…

— Я думаю, — мовив я, згадавши лице пані Сережень, коли вона поглядала на переляканого чоловіка, — що вона за ним не дуже шкодує… Але досить спогадів, хлопці… А то ви ще розплачетесь від жалю до себе…

— Не до себе, — буркнув Дарин, — до крови Ельберу, яку ми самі пролили на землю…

Отже, пан Зореслав зоставив за себе Рогволода, і наступного дня ми з ним рушили шукати підхоже місце… Лемпарт добре знав свої ліси і таки вивів нас на широку округлу галявину. Ми розчистили її від хмизу і приготували ями для кострищ.

— Княжа Ніч, Святкова Ніч, — бурчав потиху Зореслав, — а ми тут готуємо… Що готуємо? І на кого чекаємо? На янголів з неба?

— Не знаю, — відповів замислено Ставський, — таке враження, наче до нас щось мусить прилетіти… І ми висвітлюємо йому шлях оцими вогнями…

— Кому — йому? — спитав Лемпарт вже трохи перелякано.

— Аби я знав… Друже Ворон, чи не навчився Повелитель перетворюватися на дракона? — спитав Ставський дуже серйозно, — говорять, що раніше дивні це вміли?

Я здвигнув плечима. Я і досі не міг отямитися від того, що почув від Ольга… Ці юнаки, віддані своєму правителю, вони не бачили зміїної люті в його очах… Вони не чули, як кричить флейта, обіцяючи цілому світу вогняний загин… Як він міг ризикнути… Оті наївні заходи безпеки… Чи вони сподівалися, що Вогнедан — нелюдь не зможе приховати свою нову натуру? І якось виявить її одразу? Чого і справді ми очікуємо? Дракона? Чудовисько? Чого?

Почувся дивний згук, схожий на посилений стократно зміїний свист… Зірвався сильний вітер, від якого пригнулися верхівки дерев… Я глянув вгору — і обімлів… Над галявиною зависла сяюча куля. Вона знижувалася… Вона росла… Ми кинулися під захист дерев… Тепер уже можна було розгледіти, що це — не куля, а швидше — видовжений диск… Зі свистом впали опори… Диск став на них, вдавившись у м’яку землю галявини… Світло трохи потьмяніло, і в суцільній блискучій стіні розсунулись дверцята… З них не впала а виповзла драбинка… Теж металева…

— О-ай, — озвався поруч мене Зореслав, — тікати будемо?

Тікати було соромно, тому я лише міцніше вчепився в дерево… В дверцятах з’явилася чорна постать і гукнула на диво знайомим голосом:

— Гей, вогнищани! З Ніччю Княжою!

— Мечиславе! — закричали в один голос Дарин з Зореславом і кинулися до отого блискучого, забувши про свій страх. Дракон збіг по драбинці і ухопив друзів в обійми.

— Батьку Білозіре! — гукнув, — виходьте! Воно не кусається! Це — «Сіллонелл!»… «Зірка Еллону!» Це просто корабель!

***

З «просто корабля» вибрався Горицвіт… Волосся його було розкуйовдженим, а лице таким, наче його чимось приголомшили, і він ще не до кінця отямився… Мій незнаний син і зброяр — практик, а також, за сумісництвом, командир гармашів, звів очі догори і сказав мрійно:

— Тепер можна і вмерти… Кращого я за все життя своє не побачу.

Останніми вийшли Дана та Вогнедан… Бліді, спокійні, зосереджені… Схудлі так, що вилиці аж світяться крізь тонку шкіру. Їх стягли з драбинки і підхопили на руки… Від дружного: «Слава!» злетіли у нічне небо ще не розлякані свистом корабля ворони…

Ночувати вирішили просто тут, на галявині. Перед тим нас трьох, хто не бачив ще цього дива, урочисто провели по кораблю… Він не був дуже великим… Найбільше місця займала велика напівкругла зала з овальним вікном в усю стіну. Перед тим вікном знаходилося щось схоже на стіл, заповнене якимись незрозумілими предметами. Три крісла дивацької форми… Одне трохи висунуте вперед… Перед залою був коридорчик, обидві сторони якого мали по кілька дверцят… Вогнедан, котрий водив мене по кораблю, полишивши інших Дані й Мечиславу, відчинив одну з цих дверцят і я побачив малесеньку спочиваленьку. З меблів там було щось схоже не ліжко і маленький столик.

Повелитель взяв зі столика пласку коробочку і щось натиснув… Коробочка засвітилася, і я побачив на ній зображення… княгині Денниці, котра померла, намагаючись врятувати Ігворру від чуми…

— Ні, це не моя бабуся, — сказав Вогнедан, — хоча дуже схожа… Це — Дана… Дана Ллон… Моя далека прародителька…

Зображення змінилося… Цього разу на мене дивився чоловік, схожий на родинні портрети Гнізда Драконів.

— Веданг, — сказав Повелитель, — Веданг Сіллур… Пращур Драконів…

З третього зображення дивився срібний… Чимось він нагадав мені давно загиблого Буревіста… І — одночасно — волхва Богуна…

- Ігворр Ллєг, — пояснив Вогнедан, — родоначальник Пардів…

— То все це — правда! — вирвалося у мене, — Ольг мені розповідав, але…

— Але ви не дуже вірили, — всміхнувся Вогнедан.

— Вірив, — сказав я, — та певне — не до кінця. Як ви знайшли оце диво?

— Воно зберігалося на Сіллоні, - мовив Повелитель, — але користуватися ним не могли і срібні… Тільки істота з моїми теперішніми можливостями змогла відчинити криївку. І привести в дію корабель…

— Ви дуже ризикували, — мовив я.

— Авжеж, — зітхнув юнак, — але ризик був виправданим…

Мені все-таки було трохи моторошно, і Вогнедан це помітив.

— Родичу, — мовив втомлено, — ви не перший дивитесь на мене так, наче я втік із божевільні… Я такий же, як і раніше! Ну, трошки з більшими здібностями… Що ж мені тепер — і родичам доводити, що мені не зламано розум?

Оцей його змучений голос і впевнив мене в тому, що давнє зло вигоріло до цна в душі вогняного ельфа… А може не голос, а тепла хвиля, що наче огорнула мене і зникла.

— Я зовсім не вважаю вас втіленням зла, — сказав я, і підніс до вуст маленьку руку нащадка прибульців з-під зорі Сіллон, — і у вас були дивні предки…

— Дивні, - мовив Вогнедан з особливою вимовою, якою у нас в Ельбері виділяли це слово, і усміхнувся.

Вибрався я з «Зірки Еллону» з таким почуттям, ніби все ще сплю, і продовжую спати. Внизу, між опорами, Горицвіт оповідав Дарину з Зореславом:

— Озброєння — гармата холодного вогню… Кілька рушниць — теж з холодним вогнем… Одна така штука, впливає просто на мізки… Вмикаєш її — і людей охоплює страх… Уявляєте? Увімкнути над ворожим військом…

— А на наші мізки це не вплине? — спитав практичний Лемпарт, — а то вийде так, що моанці тікатимуть в один бік, а ми — в інший…

— Якщо вжити направленого удару, — солідно мовив Лелег, — то втікатимуть лише ті, кому це належить…

— А як ти в оцьому всьому розібрався? — запитав Ставський, — і хто навчив Повелителя вести корабель?

— У кораблі є розум, — холоднокровно роз’яснив Горицвіт, — коли він визнав Повелителя за людину, гідну довіри, то показав нам такі штуки, котрі навчають уві сні… Ти лягаєш, засинаєш…. Прокидаєшся розумнішим, ніж був…

Ще краще… Я аж зі сходинок зіскочив… Розум у залізної «тарілки«…Може воно ще й розмовляти вміє…

— А розмовляє ця штука — ви не повірите, — захоплювався далі Горицвіт, — ніжним дівочим голосом… Солодким, наче легіт вітерцю… І у неї є ім’я — Сіллона. Шкода, що вона не є людиною, бо можна закохатися в оцей голос…

— Дивись, почує Шипшина, — засміявся Богодар, — вона тобі закохається…

Повелитель з Даною, нарешті, вибралися з дверцят і спустилися вниз. Ми розсілися біля одного з вогнищ. Вогні корабля згасли…Він перетворився на темну мовчазну тінь.

— Не можу повірити, — пробурмотів я, — все ще не можу повірити…

— «Не вірю, — засміявся Повелитель

Я в дощ під палаючим сонцем

Та хмара надходить так швидко…»

— Мій Повелителю, — спитав я обережно, — оце ціна вашого ризику?

— Не ціна — плата, — мовив юнак, — плата за страх і біль… Я кинув на кін все… Життя, розум, волю Ельберу… І виграв… Та гра була страшною… Найгірше, що в неї мусила грати й Дана…

— Я трохи не збожеволів і сам, — хрипко озвався Мечислав, — як у мене серце надвоє не розірвалося, сам не знаю…

— Ти краще згадай, — засміявся Вогнедан, — як я отямився, і побачив, що ти тримаєш мені зброю біля горла… А що було до того — геть забув…

— Годі про це, — прохально мовила княгиня Ведангська, — у мене ще не минув отой страх… Єдина розрада — для мене нині — спілкування з Сіллоною… Під час наших бесід я якось забуваю, що могла отямитися безмізкою твариною з надлюдськими здібностями… Або й чимось гіршим.

— Я найбільше боявся, що ти мене не пізнаєш, зіронько, — якось по-дитячому озвався Мечислав.

— Повелителю, — нарешті здобувся я на розумне слово, — які будуть подальші накази?

— Наказ буде таким, — мовив Вогнедан, — корабель триматимемо тут, поближче до кордону. Я увімкну маскування, тож випадковий блукач його не побачить. А наші плани я виявлю на шляхетській раді, котра відбудеться у Збраславі наступного тижня. Запрошення вже вислані… Вас всіх запрошено теж.

Юнак усміхнувся і вийняв з-за пояса флейту. Він завжди носив її так, як інші носять зброю. Погладив гладенький метал, чимось схожий на блискучий корпус корабля… Провів пальцями про обрисам вогняної ящірки.

— Слухайте, — мовив, — слухайте голоси небес…

І заспівав самотній холодний голос… І я побачив зорі… І блакитне сонце світу дивних… Прекрасне місто зі срібними вежами… Блискучі кораблі… Ліси й озера… Дерева з блакитним листям… Будиночки — кулі… І знову зорі… Якісь незнані світи, то розпечені жорстоким сонцем, то холодні в багрянім блиску помираючих зір… І кожна зірка була живою…

Я отямився від видив, бо флейта Повелителя раптово замовкла.

— Я не буду, — мовив він стиха, — грати про погибель Еллону… Вона скрізь однакова — ця погибель… Смерті й пожежі… І дитячі тіла на вулицях… І тупа жорстока злоба завойовників… Сіллона сподівається, що там ще хтось залишився… Що, можливо, елли теж змагаються за волю. Отже нам треба перемогти тут, аби вони могли перемогти там. Бо у світі все зв’язане… Міцніше, ніж ми тут собі думаємо, сидячи в нашому затишному куточку Всесвіту.

— Слава! — видихнув Богодар, — Слава тим, що не складають зброї!

Повелитель позирнув на нього з усміхом, і знову притулив до вуст флейту… «Час прийшов!» — промовляла вона, але без зненависті і злоби… «Так належить! Ми є вільними! Ми будемо вільними! Час прийшов! Хай постане Ельбер Прекрасний! Хай підніметься він з попелу і житиме вічно!»

До Зелібору ми дібралися ввечері наступного дня, немало здивувавши Рогволода, котрий не очікував відвідин Повелителя та ще у такій компанії. Біля корабля залишився Горицвіт, щасливий з того, що може й далі його вивчати. А ми, пробувши в місті кілька днів, вирушили до Збраслава.

«Ключ Ельберу» нині не можна було впізнати… Спішно розбудовувались стіни і оборонні вали… Будувалися приміщення для прикордонної варти… Повелителя зустрічали з таким захватом, що зелемінська варта змушена була оточити його кільцем від занадто палких шанувальників. Я вже говорив, здається, що Збраслав був містечком трохи нетиповим для Зелеміню… Таке собі гніздо опришків з язичницькими оберегами на грудях… Лемпарт, до речі, був родом саме з-під Збраслава, і змушений був, опісля повернення зі школи чоррів, одразу ж податися до розбійників на болота, бо не втримався і прикінчив панка, якому князь Фотін подарував родове гніздо Болотяних Рисей, вигнавши з хутора родину Зореслава. Матір юнака при тому померла від ран, бо захищала хутір на чолі орендарів, з шаблею небіжчика-чоловіка в руці. Вона так і не дізналася, що її син не став зрадником. Бідолаха Зореслав дуже над тим побивався і кожного разу, коли бував у Збраславі, навідував материну могилу.

Згодом до Збраслава прибула уся знать… Князь Данадільський — ну, куди ж без мого татка, князь Квітанський, який для такого випадку вичепурився як писанка, і князь Непобор Сіллонський зі своїм дивним усміхом на вродливому, нестаріючому лиці. Ми з Богодаром були запрошені до цього шляхетного зібрання, бо мали доступ до найвищої таємниці Ельберу. Не скажу, що я цим не пишався… Пишався… Ще й як…

Отже — розклад був таким…Четверо дивних, один напівкровний, двоє ельберійських шляхтичів з дивною кров’ю, і двоє людей… Щоправда я не знав, як рахувати нас з Круком… Все ж таки пан Вигорич теж був зміненим ельберійцем. Словом — вершки Незалежної Держави… От хто лишень там був зайвим — так це я…

В ратуші Збраслава ми зайняли кабінет міського голови, поставили на дверях особливу варту — двох чорногорських пардів — Верена з Горяною, котрі прибули з князем Данадільським, і нарада розпочалася.

Повелитель завжди говорив коротко й по суті. Зараз він трошки затягнув промову, бо серед нас були люди, зовсім не посвячені в останні події. Зореслав, наприклад, не знав нічого, рівно, як і Крук, котрий не відав навіть про існування корабля… Князь Непобор був, як він говорив, «трошки здивованим» раптовою появою на острові Повелителя, і його вимогою допустити їх з Даною до дверей підземної криївки…Місцезнаходження її розкопала в древніх сувоях все та ж Вербена.

Отже Вогнедан оповів коротко про насильницьке пробудження в ньому та сестрі дрімаючої сили. Сіллонець аж з крісла схопився… Тоді сів і знову прийняв незворушний вигляд. Крук дивився на Повелителя з похмурим захватом — сам безстрашний до повної самопосвяти, Вигорич поважав хоробрих людей. Князь Зелемінський лише моргав ошелешено, а тоді вимовив: «Вас вберегли Боги нашого світу»

- І ось, шановне панство, — говорив Вогнедан, — над нами нависла серйозна небезпека. Це через неї ми з Даною змушені були піти на такий ризикований крок, а не очікувати десять літ, аж доки здібності наші пробудяться вповні… Зо дня на день я очікую звісток з Моани. Або про смерть Імператора Іркана Шостого, або про його зрадницьке вбивство. Новим Імператором напевне буде князь Коронат Астеонський. Вам відомо, шановні панове, що Імперії, аби встояти під час зміни династії, потрібен ворог… Щоб об'єднати людність, і направити її зненависть проти зовнішнього, або внутрішнього ворога… Ми з вами, панове, нині є для Імперії і тим і іншим одночасно.

— Кісткою в горлі, - стиха буркнув Крук, котрий сидів зі мною поруч.

— Дуже образне порівняння, — посміхнувся до Крука Повелитель, — отже, для об’єднання Великої Моанії Коронату буде потрібна війна… У Північних Ровтах воїнів вчетверо більше, від того, що нині може дати Ельбер. Ми можемо їх перемогти! Так, брати мої, я говорю щиро — можемо… Але на цьому полі поляже півЕльберу… Квіт мого народу… Пане Крук… Ви знаєте про змінення?

— Я думав — це легенда, — трохи не пошепки вимовив квітанець.

— Це — істина, — сказав Вогнедан, — іншого такого народу немає в цьому світі… Якщо ми покладемо на полі битви тисячі молодих чоловіків, ельберійці виродяться через кілька поколінь… Ви думаєте, чому волхви завжди застерігали наш люд від змішання крови… З сусідами. З ішторнійцями, з моанцями… Мечиславе, не опускай очей, я сам такий же… Ми не можемо розливати на землю нашу кров. Тому я і наважився на цей страшний крок. Якби я помер — князь Данадільський повів би Ельбер до останньої битви! Битви, в якій би ми здобули волю, але втратили силу.

— Але тепер, — втрутився Зореслав, — тепер, Повелителю…?

— Тепер, — мовив Вогнедан, — ми з Даною вдвох можемо зупинити Короната…

Поміж присутніми пробіг легенький шерех. Не здивувалися, здається, лише Ольг з Непобором.

— Але, вельможне панство, — продовжував Вогнедан, — якщо ми з сестрою спопелимо Північні Ровти, виникне ще одне утруднення. Пане Білозіре! Ви є мейдистом… Чи пам’ятаєте ви останню главу Повчань Святого Старця?

— «Прийде звір величний, прекрасний, наче ранкова зоря… І погляд його буде вогнем, а з вуст скрапуватиме отруєний мед…, - процитував я, — і буде він спалювати лише порухом очей своїх… І військо, і кінноту, і колісничних бійців… І неможливо буде вбити його звичайною зброєю, а лише стрілою зі срібним гостряком, освяченою в двунадесяти храмах. І неможливо його перемогти руці людській, а тільки руці небесній»

— Портрет цього…е… звіра, — всміхнувся Вогнедан, — вам нікого не нагадує?

— Коли ми з Богодаром позбулися свого ішторнійського супроводу, — сказав я, — то знайшли у них у саквах срібні кулі… Мій пане, прекрасніший за денницю, вам зараз потрібно ще більше берегтися ішторнійських убивць…

— Ну, нині я можу особливо про них не дбати, — сказав Вогнедан, — недарма ж я пив оте Вербенине зілля… Але — уявіть собі… Моана залякана і замирена… Військо знищене. Та залишаться свідки… Ті, кому вдасться утекти… І ось — наступний поворот долі: Ішторн оголошує нам священну війну. Закликає до союзу всі мейдистські країни… Чи готові ми битися з усіма Західними Землями?

— А корабель? — діловито спитав Крук, — чи можна використати корабель?

От за це я і поважав колишнього сотника… Його зовсім не налякала можливість битися одному проти всього світу, він одразу почав шукати зброї.

— Можна, — мовив Повелитель, — можна розв'язати бійню… Можна й відбитися… Але, шановні панове… Я житиму довго…Я — дивний. Але я — не безсмертний. Коли підростуть онуки загиблих, аби помститись Ельберу, наших онуків нікому буде захистити. Навряд чи мої онуки успадкують Дар… І тому я пропоную такий план дій… Стрию Ольже, я знаю, що ви проти… Але інші мають це почути…

Повелитель вийшов з-за столу. Обдивився нас і знову усміхнувся.

— Отже, до справи… Ми вичікуємо, коли сюди підійдуть Північні Ровти. Оскільки воювати в болоті вони не будуть, а на Збраславську рівнину вже не поткнуться, то вийдуть на єдине, придатне для битви місце — біля Предслава. Всім відомо, що через Страгійські болота на Південь ведуть лише два шляхи — Збраславський і Предславський. Якщо Збраслав — ключі Ельберу, то Предслав — його брама. Звичайно, ми посилимо стеження, аби пан Коронат не виліз з болота на Збраславське поле. Та мені чомусь здається, що моанці не сунуться на місце, де вже їх одного разу бито. Отже, ми теж збираємо військо. Все — як минулого разу. Ніхто і знати не має, що битви — не буде… Шикуємося при повному озброєнні… І тут починаються дива…

Сині очі правителя спалахнули, і нас наче обвіяло теплим вітром.

— Я, — продовжував він, — прилюдно викличу на поєдинок пана Короната. Я маю змогу зробити так, аби він на той поєдинок вийшов. Двобій керманичів — такого Велика Моанія не бачила, мабуть, з часів збирання земель… Можливо з ним буде секундант, тоді зі мною піде Мечислав…

— Піду, — оксамитним голосом промурчав Веданг, — з превеликою радістю… Я навіть уявляю, який сучий син буде тим секундантом…

— Поєдинок, — сказав Вогнедан, — буде чесним… Людським…Без усяких там дивних штучок. Ніхто нічого не повинен запідозрити… Зрештою, я володію мечем краще за Короната.

— Оце буде розвага! — сказав Мечислав мрійно.

— Ну, а опісля загибелі Імператора, — закінчив Вогнедан, — наш ворог трохи розгубиться… І тут, можливо, ми їм в цьому допоможемо… На кораблі є прилад, дія якого викликає у людей напад безпричинного панічного страху… Поява корабля не буде витлумачена так однозначно, як мої …е…здібності спалювати порухом очей…Зрештою, Святий Старець навіть гадки не мав про існування такого дива. Тим більше, коли військо в страху утече, мало хто довірятиме розповідям очевидців, котрі зганьбили себе. Що до наших людей — то корабель пройде над ними, зависне… Відкриється люк, в ньому з’явиться Дана… Небесна Дана Ллон…

— Там, всередині, - мовила княгиня Ведангська, — є одежа… З тканини, що не псується століттями… Саме в тих шатах наші пращури вперше побачили дивних…А потім Горицвіт увімкне захист, і корабель стане незримим для ока.

— Так народжуються легенди! — сказав Мечислав і ніжно глянув на свою подругу.

— Авжеж, — всміхнувся Вогнедан, — видіння буде записане до історії Ельберу…

Правитель сів, показуючи, що він сказав усе. Додав тільки:

— Давайте по колу, можні… Пан Мечислав Ведангський?

— Підтримую! — сказав Дракон, — Найкращий вихід… І яке задоволення!

— Пані Дана Ведангська?

— Підтримую! — кинула княгиня, — досить смертей! Ельбер заслужив на спокій!

— Пан Ольг Данадільський?

— Проти! — похмуро мовив батько, — Вогнедане, ти занадто ризикуєш власною особою…Будь-кого з нас можна замінити, тебе — ні! Досить з мене того страху, що я його натерпівся в Чорногорі!

— Пан Крук Квітанський?

— Підтримую! — вимовив Крук, — людська кров — не водиця… А моанців не гріх і обдурити…

— Пан Непобор Сіллонський?

— Проти! — несподівано вимовив срібний, — якщо не знищити ворога — він повернеться!

— Пан Зореслав Зелемінський?

— Проти! — озвався Зореслав, — вони прийдуть знову, і вдруге вже їх не обдурити. Треба накласти їм так, щоб довго пам’ятали!

— Пан Богодар Ставський?

— Підтримую! — сказав Богодар, — війна — гидке видовище… І якщо можна цього уникнути…

— Пан Білозір Лелег? — спитав Повелитель

Я вже з хвилину думав, як відповісти… Якщо проти — голоси розділяться чотири на чотири… Отже — вирішувати має Повелитель… А його голос, звісно, буде в підтримку власного плану… Якщо я підтримаю правителя — п’ять на три на користь його задумів… Але ж і задум… Знову важити власним життям…

— Проти, — вимовив я врешті, - на поєдинок має йти хтось інший… Не ви… Ваше життя — занадто велика цінність…

— Гаразд, — сказав Вогнедан, — мій голос, отже, вирішальний… Відповідаю на заперечення… Вони — не повернуться… Хоча б тому, що в Моані знову почнеться боротьба за трон. Бійка буде такою, що імперцям ще довго буде не до нас. Адже, законним претендентом на трон Моани, по крові Яструбів, лишуся тільки я…

По колу пронісся тихий смішок.

— Втім, — усміхнувся Повелитель, — я не врахував ще одного претендента з імператорською кров’ю в жилах… Однак цей шляхетно уроджений теж на нашому боці… Пан Білозір Лелег, він же Ешіор Керін, брат у перших князя Короната через його сестру Елу Астеонську…

Про те, як всі на мене глянули — я краще помовчу. В цю таємницю були посвячені лише Ольг і Повелитель. Навіть Крук, котрий знав мою історію, не відав, що я є родичем імператорського дому.

— А я називав його ослятею, — задумливо промовив князь Квітанський, — а тут, вибачте, чистокровний жеребець з імператорських конюшень…

Сміх став голоснішим… Повелитель ледь звів руку, і знов настала тиша.

— Отже, — продовжив він, — законних спадкоємців не залишилося… А решта моанського дворянства вчепиться одне одному в горлянки за право заснувати династію… В Імперії, панове, почнеться громадянська війна… І єдине, на що вони будуть здатні — це робити нам дрібні капості. Друге заперечення… Моє життя належить цій землі… Я — її меч і оборона… Я — її полум’я, її вогняне дихання… Я закликаю в свідки дух Ельберу, що збережу квіт нації для майбутнього. І тому — мій голос переважує на користь цього задуму. Нараду закінчено, панове! Всі вільні.

Мій татусь опісля обурювався трохи не цілий вечір.

— Чесна гра! — пирхав Ольг, — з ким він надумав грати чесно! З князем Коронатом, прізвисько якого — Упир з Пелли. Поєдинок! Без вживання нових здібностей! Та з цього поганця станеться прихопити з собою пістоля… Або змазати клинок отрутою… Вогнедана зараз не так просто вбити, але ж йому потрібно не просто вижити! Він має перемогти! Боги, за що ви приставили мене пестуном до відважного хлопчиська?

Я був цілком згоден з батьком, але що ж… У вільному Ельбері — воля Повелителя… Переконати Вогнедана при теперішньому стані речей не зміг би ніхто.

Швидко по тому ми перебралися до Предслава. В цьому містечку було організовано військовий збір і штаб. Знову, як майже рік тому, збиралося військо… Штаб був, хвала Богам, у тому ж складі… Моїм воєводою як і раніше став Вовчур Сіроманець. У минулій битві він втратив вухо і три пальці на лівиці, а придбав рубець від лоба до підборіддя. Око вціліло дивом. Вовчур, однак, вважав, що легко відбувся. З другої лінії чорногорців, котрі ото танцювали «аркан», не вижив жоден…

— Тобі вітання від Новомира, — сказав він мені одразу по приїзді.

Я зрадів. Тоді Новомира знайшли на полі ледь живого… Корогву до переможного закінчення битви доніс Гатусил Терх, родич по матері нашого Вереса. Четвертий прапороносець. Верхуслав Готур, до речі, вижив теж, але зостався без ноги, роздробленої в коліні кулею, і нині шкутильгав на дерев’янці. Він теж слав мені вітання, і шкодував про те, що не зможе прийняти участь в новій битві.

— От ти скажи — судьба, — роздумував мій воєвода, — Новомир так хотів загинути, однак живий, і навіть руки-ноги має цілі… А хто, може, хотів жити — пішов з вогнем до дубового гаю… До речі, знаєш, що утворив мій родич? Запропонував руку, серце і хутір панні Вербені Лелег, котра його вилікувала.

— Стривайте, — мовив я, — адже Новомир — мій одноліток… Це ж наскільки він молодший? Звичайно, вуйна і досі як молодиця, але…

— Панна Вербена — красуня, — зітхнув Сіроманець, — вона того і заміж не йшла, що кохала дуже нашого з Чорнотою молодшого брата Білуна. Білун загинув в ішторнійській війні разом з її братом, Ігворром Лелегом. Ти його, напевне, не пам’ятаєш… А мій небіж чимось нагадує дядька…

— Світ повен див, — сказав я, — поживемо — побачимо.

Тижнів через два до Предслави примчав вершник в запилюженому однострої моанського офіцера. Коли варта ввела його до ратуші, яку ми зайняли для штабу, як-то робили зазвичай, з офіцерика зіслизнула мана, відкриваючи горде ельфійське лице Богдана Ставського.

— Повелитель! — мовив він, — де Повелитель?

Вогнедан вже йшов йому назустріч, почувши з кабінету міського голови знайомий голос. Богдан хитався на ногах, наче моряк, котрий зійшов з корабля.

— Гнав, — видихнув, — як проклятий… Повелителю, в Моані переворот!

- Імператор? — різко спитав Вогнедан.

— Помер…, - вимовив Ставський, — говорять, що від удару… А швидше за все — його задушили…

- Імператриця?

— Втекла зі жменькою охоронців… Пан Коронат має до неї великий рахунок, тому…

— Зрозуміло… Коронація відбулася?

— Так… Я був… Дивився… Читав маніфест… За нас там теж згадали. «Роздавимо, наче гадину, моахетанське бидло, що насмілилося виявити непокору… Смерть нелюдям!.»

— Ага, — втрутився Мечислав, котрий теж з’явився на звук знайомого голосу, — отже — Збраславська битва — це виявлення непокори…

— Північні Ровти, — сказав Богдан, — мають вирушити наприкінці місяця жатви. На чолі з новим Імператором. Кількість війська — у моєму звіті.

— Гаразд, — мовив Вогнедан лагідно, — іди, відпочинь… До речі, що у тебе з лівицею?

— А, — скривився Ставський — молодший, — нині в Моані наче божевільні відчинили… «Єдність і неподільність великої країни»… «Винищити нелюдей до ноги»… Одного ремісника повісили, бо мав якусь хворобу вух, і замотував їх хустиною… Додивилися, що вони, ті вуха, нібито загострені… Маячня, звісно, але ж повісили чоловіка… І усіх перевіряють на ману… Розпеченим залізом…

— Дай — но руку, брате, — зітхнув Повелитель, — вона ще тобі знадобиться — обороняти вуха. І добре, що ти втримав ману… Мені було б дуже тяжко, якби тебе повісили в Моані…

Вогнедан схилився над перебинтованою долонею Ставського, і провів по ній кінчиками пальців. Наче щось латаючи.

- Іди, — мовив, — відпочивай. Увечері — нарада.

Богдан по-військовому клацнув закаблуками і раптом сказав якимось ламким голосом:

— Мій Повелителю, з нами воюватимуть тільки «сірі»… Нема вже Чоррін Ідрен! Нема, Повелителю!

- І ніколи більше не буде, — мовив Вогнедан, — ніколи, чуєш, Богдане! Не буде примусових наборів… Моанський чобіт більше не топтатиме дитячі душі! Чи думали ми з тобою дожити до такого, коли носили однострої джур?

— Ми дожили, — промовив Богдан ледь чутно, — Світлян не дожив…

— Хай він відродиться вільним у вільному Квітані, - сказав Вогнедан, і погляд його стуманів, дивлячись у минуле. З вродливого можновладця — дивного, раптом прозирнув змучений хлопчик в зеленому однострої чорри.

Вечірня нарада була короткою. Завдання воєводам були відомі, а тому ми продовжували готуватися до примарного бою, як до справжнього. Окрім отих дев’ятьох, що були на збраславській нараді, ніхто з воєвод не був посвячений у наміри Вогнедана. На цьому особливо наполягав Ольг, і Повелитель тут послухав свого стрия.

***

Ну, про Предславську битву стільки вже було розмов, що довгий опис тут, напевне, зайвий. Власне, і битви — то ніякої не було… Імператор Коронат на поєдинок погодився. Хоча, по його ледь очманілому погляду, було видно, що він сам не розуміє, для чого це робить. Був у нього і секундант — друг і улюбленець Егон Дісін, князь Гросату. Проти цього пана вийшов Мечислав Ведангський, який цього разу вдягнув таки кольчугу і місюрку. Бій був довгим і справжнім. Мечислав трохи головою не наклав… Послизнувся на вологій траві і пропустив удар. Кольчуга врятувала його від смерті, але не від рани, і Дракон почав слабнути. Однак, йому таки вдалося взяти гору… Я стояв у першому ряді, обабіч своїх чорногорців, і вболівав за обох дивних від серця.

Ну, а мій брат у перших отримав своє… Упиря з Пелли не стало ще раніше, ніж Егона Дісіна. Коли поранений Мечислав впав біля мертвого тіла свого ворога, Вогнедан підняв його на руки і легко поніс до вишикуваного війська.

Моанці, ясна річ, розгубилися. Зараз була б якраз слушна мить вдарити на них. Воєводи, знову ж таки за Вогнедановим планом, вже віддавали останні команди готовності до наступу, і тут з’явився корабель… Він виник нізвідки і пронісся над головами у моанців з пронизливим свистом, від якого і у нас позакладало вуха.

Паніку, котра огорнула боголюбиве моанське воїнство, можна було порівняти з тією, яка накрила орду кочівників хото за схожих обставин. Тікали всі — піхота, кіннота, мужички з обозу… Напевне, Горицвіт увімкнув ще отой лякальний пристрій… Чесно кажучи, мені теж стало якось не по собі, і багато хто зізнавався потім, що, лише силою волі утримав себе на місці. Багато моанців загинуло в болотах Страгії, а відсталих добили прикордонники Сереженя, котрі несподівано увірвалися до охопленого жахом моанського табору. Корабель на той час уже завис над нашим військом… Розсунулись овальні дверцята, і в них з’явилася жіноча постать у срібних шатах…

Що тут почалося — неможливо передати. Чорногорські трембіти ревнули так, що у мене заклало вуха. Їхній рев перекрили вигуки: «Дана! Дана з нами!» Ряди данадільців та ведангців усі одночасно схилили коліно. Квітанці просто застигли на місці, наче вражені громом. З зелемінців мейдисти значили себе трикутником, а язичники переможно горлали: «Наша віра — права!» Навіть сіллонські срібні розхвилювалися, і в гамір вплелися їхні переливчасті голоси, що кричали: «Ліа ллурі лле Сіллон.» Вони, до речі, одразу зрозуміли, звідки взялося тут це диво, але не обмовилися нікому. Певне, з наказу князя Непобора.

І тут корабель зник. Зоставивши по собі легенду, котра лягла у підмурівки Незалежної Держави замість крові її синів. Вогнедан домігся свого — молоді воїни-люди, красені — шляхтичі з дивною кров’ю, ніжні срібні з Сіллону, замість того, щоб лежати в калюжах крові на полі смерти і слави, нині обіймалися, сміялися, плакали… Раділи… Жили…

Коли галас трохи вщух, і командири сяк-так заспокоїли воїнів, пролунав наказ зберігати бойовий стрій. Ми стояли ще години дві, тоді воєводи оголосили, що можна «сидіти звільна». Ми посідали на землю, не перестаючи обговорювати диво. Я, ясна річ, мав такий же ошелешений вигляд, як і всі.

Вже надвечір пролунав сигнал «відійти до табору, виставити варту». Коли ми з Вовчуром підіймали своїх чорногорців, до мене підійшов Ольг.

— Пане воєводо, — мовив він до Вовчура, — я заберу у вас замісника. Для важливої справи.

Оскільки воєвода не був проти, батько відвів мене набік і мовив загадково:

— Готуйся, синку, до прийому…

— До якого прийому? — спитав я непорозуміло

— Зараз нас з тобою прийме пані Альдона Ішторнійська. Ти їй напевне сподобаєшся. Вона любить не тільки чоловіків — дивних, але й білявих здорованів.

— О, Боги, — мовив я, наче одвіку був язичником, — та де б вона тут взялася?

— Вояки пана Сереженя знайшли її у моанському таборі, - відповів Ольг, — напевне, вона намагалася вибратися через Страгію та Ельбер до Ішторну, і потрапила колишньому коханцеві до рук. На бідолашній пані немає живого місця… Вона плаче, синку, і говорить, що більше не вірить ні в шляхетність, ні в кохання.

— А що вимагається від мене? — спитав я на цей раз трохи ошелешено.

— Вона може бути нам корисною, — туманно мовив Ольг, — а тому зроби так, аби вона знову повірила…в шляхетність. Це — завдання, синку. Втямив?

Я не повірив спершу своїм вухам, а потім своєму розуму. Однак, причепурився і подався за Ольгом до намету Ведангів. Мечислав нині лежав у шатрі Повелителя у тому здоровому сні, який навідує людину опісля зцілення силою дивних, а пані Дани, ясна річ, теж не було «вдома».

Біля пані Альдони клопоталися невідомий мені цілитель і трохи розгублена покоївка пані княгині. Ішторнійка, однак, трималася добре, і навіть мило посміхнулася до Ольга.

— Я вас пам’ятаю, — промовила вона втомленим, але ніжним голоском, — ви тоді дали мені таку зброю проти астеонських псів… Але, мій небіжчик чоловік…

По обличчю ішторнійки майнула тінь роздратування.

— Він все молився, — сказала вона, — це його не вберегло… До речі… Як справи у князя Зельма? З цим поєдинком — то був пречудовий хід. Ніколи не думала, що астеонський упир погодиться вийти на двобій… Тепер князь Чорногорський є єдиним претендентом на імператорський трон… Чи не можна мені побачитися з ним, опісля… Зараз я не в тому стані, аби розмовляти про серйозні справи. Але, коли він рушить на Моану…

— Повелитель Вогнедан, саме так тепер звуть князя Зельма — мовив Ольг лагідно, — не рушить на Моану. Завтра він офіційно проголосить колишній Моахетанг, а нині — Ельбер, Незалежною Державою. А через місяць відбудеться коронація. У Боговладі, на місці, де стояла імператорська фортеця. Там знову буде палац Повелителів, як у старі добрі часи.

У Альдони відібрало мову. Вона мовчала довго, тоді озвалась знову:

— Господи, — мовила, — ну, навіщо це йому? Ельбер який-то… Він же залишився єдиним… Єдиним законним претендентом… І якби поруч з ним була ще й законна імператриця… Ні, я просто мушу з ним поговорити…

— Ви побачите його на коронації, - всміхнувся Ольг, — до речі, у нього чудова дружина… Не буду вихваляти свою онучку, але…

— Господи ти Боже мій, — тільки й вимовила ішторнійка, — що ж… Ваш князь або велика людина, або великий дивак…

— Він не дивак, — мовив Ольг, — він — дивний… Дозвольте, однак, відрекомендувати вам мого сина. Пан Білозір Лелег віднині відповідає за вашу охорону та безпеку.

— Який красень, — проворкотіла пані Альдона, забувши навіть прикривати хустинкою личко з підбитим оком, — ваш син не схожий на південця… Що ж… Сподіваюся на його приязнь і підтримку.

— Батьку! — простогнав я, коли ми вийшли з намету, — що я вам поганого зробив?

— Та нічого, — засміявся Ольг, — будь чемним і шляхетним. І не червоній, як панночка на виданні. А то приставлю до ясної пані Рогволода Сереженя. Він просто-таки закохався в свою знахідку.

— От хай би він її і вартував, — буркнув я, — якраз справа для колишнього чорри…

— Мені, синку, — сказав Ольг, — не закоханець біля неї потрібен, а людина з холодним розумом. Май на увазі — вона небезпечна.

— В любощах? — пирхнув я.

— Не тільки… Вона останні роки фактично правила Імперією. Разом з Гендом… Будь з нею поруч і уважно слухай спогади колишньої правительки. А заодно — поверни їй віру в чоловічу шляхетність.

Зізнаюся одразу, що вартував я пані Альдону трохи не рік і весь цей час ділив з нею ложе. Розбещена жінка не могла і дня прожити без полюбовника. Ольг мене просто підставив…Не можна сказати, щоб я дуже на нього сердився, але часом мені було тих любощів навіть занадто. До того ж з мене постійно кпили усі друзі й знайомі, а Богодар Ставський оповів декому, що Ольг протегує мене в моанські імператори, і знайшлися дурні, які цьому повірили.

Був я на Предславському майдані, коли, посеред війська, котре складалося з кращих синів Ельберу, Повелитель Вогнедан оголосив постання Незалежної Держави. Від Зелеміню до Чорногори. Бачив, як навіть не плакав — ридав князь Квітанський, шепочучи імена своїх загиблих рідних…. Бачив, як обіймалися срібні з людьми, а шляхтичі — з простолюдом. Бачив, як палало вогнищами Предславське поле, а люди танцювали довкола… І таке ж шалене збудження охопило весь Ельбер, коли гінці Повелителя рознесли цю вість по країні. До Боговлади ми ледве дібралися — в кожному містечку, в кожному селищі Вогнедана просили зупинитися, намагалися чимось пригостити, і розпитували, розпитували… Пам’ятаю, як якась селянка похилого віку проштовхалася крізь натовп і спитала серйозно: «Синку, а це надовго?» І Повелитель відповів, усміхнувшись: «Назавжди, матусю! Чуєте? Назавжди!»

А потім була коронація у Боговладі, у Старому Місті, просто на звільненому від імператорської фортеці підмурівку. Коронував Вогнедана сіллонець, знайомий мені волхв Богун… І князь Непобор Сіллонський виконав свою обіцянку, схиливши коліно перед Повелителем. А за ним схилилися князі провінцій, знаменуючи свою покору та визнання. І різнобарвні корогви, пошарпані у Збраславській битві, зашурхотіли, схиляючись перед Триглавом.

До речі — ще один прояв судьби… У «Безіменному Сувої» було написано, що Воїслав Ведангський, побратим того, першого Вогнедана, виконуючи помсту, викрав з його власного маєтку тодішнього Імператорського Воєводу, котрий штурмував Боговладу і захопив в полон Повелителя. Саме цьому вельможі імператор Іркан Перший пожалував звання намісника Моахетангу і трофеї: Корогву, Державний Меч та Корону Ельберу. Клейноди захопив месник Воїслав, який, опісля доконаної помсти, повернувся до зруйнованої Боговлади і наклав на себе руки у підземній криївці, де вони з Повелителем заховали від зайд державний скарб Ельберу. Там же, серед золота й коштовностей, Воїслав поставив дві скриньки з попелом від вогняного поховання Вогнедана Ельберійського та його дружини Дани Лелег, поклав на ті скриньки видерті з ворожих рук клейноди, і впав на свого меча, аби зустріти друзів у гаї дубовім. І ось цю криївку випадково віднайшли моанські полонені під час руйнівних робіт… В Сувої говорилося, що завойовники перекопали трохи не всю Боговладу в пошуках схованого золота, таємницю якого Повелитель-бранець не видав і на тортурах. А тут — ось воно… Випадковість? Не вірю я у випадковості… Судьба.

І ось ця Корона нині прикрашала чоло Вогнедана. Був то блискучий металевий обруч, який знову нагадав мені про корабель. В обруч вставлено великий синій камінь, схожий на сапфір. Коли Богун урочисто вдягнув цей обруч на Повелителя, камінь засяяв м’яким світлом. Непобор підніс Повелителю меча, і той урочисто вийняв його з піхов.

— Духом цієї Землі присягаю, — дзвінко лунав Вогнеданів голос, — я — Меч, я — Оборона Краю… Кличу свідками духи одвічних стихій! Кличу Вогонь, Воду і Вітер! Кличу Сонце і Громовицю, покровителя воїнів! Кличу душі трав і дерев, річок і озер! І Блакитну Зірку, що горить на нічному небі! Кличу Великий Триглав, в якому народжуються, живуть і вмирають світи! Присягаю перед ними всіма стати душею своєї країни, її серцем, її розумом!

І поповзла догори по спеціяльно встановленій щоглі корогва з Триглавом. Нова корогва, вигаптувана Даною ще тоді, як вона була князівною… Та сама, держак з якою Мечислав прикував до своєї руки, ладнаючись або перемогти, або померти. Стародавня ж корогва, віднайдена у криївці, подерта, у плямах крові її захисників, мала зберігатися в державній скарбниці як найцінніший клейнод.

Рік проминув відносно спокійно. Влітку Другого року Незалежності я нарешті позбувся доволі таки обтяжливої служби при особі колишньої імператриці, котра жила у Боговладі чи-то як гостя, чи-то як почесна бранка. Велика Моанія шумувала як казан з отруйним варивом. Там і раніше вистачало лихих людей, а нині від розбою просто не було проходу. Вельможі, опісля довгого обговорення, кількох отруєнь та одного вбивства, таки домовилися між собою… Імператором став далекий родич навіть не імператорського дому, а другої за рахунком дружини імператора Корога Першого. Він походив з роду Ріміних, але прийняв прізвище Чоррін, тобто, Яструб, і, щоб зберегти видимість законного переходу корони, розшукував імператрицю Альдону, аби одружитися з нею, замінивши Іркана Шостого.

До Боговлади прибуло моанське посланництво. Подивитися на видовисько зібралося все стольне місто. Тут я вперше побачив в такому обсязі ріжницю між людьми та зміненими. Ельберійці не лаялися, не насміхалися, не горлали. Вони мовчки стояли обабіч шляху і дивилися… У бідолахи посланника трохи розум не помутився, коли він їхав крізь оті погляди, наче крізь удари батога. Вогнедан приймав посла у величенькому будинку Старого міста, який належав Ольгу. Поки будувався палац, схожий на колишній, правитель мешкав в цій досить милій оселі разом з молодою дружиною. Спершу посланник трохи одразу не повернув назад на північ. Не здогадуєтесь? Авжеж, першим, кого побачили моанці на прийомі, був Ростислав, правник і товмач за сумісництвом. Посланник, неякий пан Горанін, справжнє прізвище якого мабуть колись було Горан, судячи з його явно південних рис, насмілився мовити вголос, що лише хетанець може провчитися сім років в столичній школі і не навчитись моанської мови. Вогнедан сидів на різьбленому, під старовину, стільці з високою спинкою (подібні служили троном для Повелителів в прадавні часи) і в його величезних очах танцював уже не гнівний вогонь, а веселий вогник насмішки. Уся Боговлада з насолодою повторювала відповідь Повелителя: «Ростиславе, скажи пану посланнику, що я моанську мову чудово знаю, але розмовляти нею не маю бажання».

Зрештою, угоду було укладено. Пані Альдону Вогнедан обміняв на ельберійських в’язнів, які були засуджені Імперією до каторжних робіт. Посланник було почав обурюватися кількістю людей, яких мали звільнити, але тут втрутилася пані Альдона, котра була присутня на останніх перемовинах… Вона заявила, що варта й більшого викупу, ніж тисяча, чи навіть і дві тисячі обідранців. Зійшлися на шести тисячах — саме стільки каторжан — ельберійців за відомостями Ольга страждало на галерах, або на срегійських копальнях.

Ще півроку пішло на ріжні формальності з визволенням, і ось нарешті, пані Альдону було урочисто передано представникам нового Імператора на кордоні, неподалік Збраслава. Взамін до Ельберу прибув обоз зі змученими, згорьованими людьми, які ще не вірили ні у незалежний Ельбер, ні у власну волю. Повелитель особисто провів ішторнійку до кордону, чим викликав шалені ревнощі дружини. Вишенька ніяк не могла забути оту баєчку про чорногорський танок, і дуже переживала, а жалі свої виливала моєму Терночку, котрий був її найкращим приятелем і повіреним у сердечних справах.

Обоз з колишніми каторжанами викликав у ельберійців новий спалах обурення. На кордоні його зустрічали сотні людей, котрі мали надію знайти серед визволених родичів. Деякі й справді знаходили, але в якому вигляді… Імператорське тавро на чолі визволенця було чимось звичайним, а рубців, а шрамів… Від батогів і палиць… Від куль охоронців… Вогнедан привіз до Боговлади двох срібних корсарів, котрі нещодавно потрапили в полон. Бідолашних ельфів було понівечено так нещадно, що я мимоволі згадав Буревіста зі Срібенем, і порадів, що вони загинули, а не потрапили ворогам до рук. Вогнедан випробував на них свої нові здібності — «зітер» зі змучених облич оту імператорську печатку, загоїв глибокі шрами, полікував вуха, які їм «підправили» північани. Коли я востаннє бачив сіллонців, на їхніх ніжних обличчях вже запроменіли усмішки, а голоси задзвеніли, наче срібні флейти. Словом, я привітав себе з тим, що від моєї служби біля пані Альдони була хоч яка-то користь. Відомостей-то я з неї вицідив багато, але видача каторжан була найбільшою користю, яку ми з Вогнеданом отримали від ішторнійки.

***

Ольг прийшов до мене невдовзі опісля від’їзду пані Альдони. У мене якраз сидів один з отих корсарів, про яких я розповідав. Звали його Світозір Хвиля, і був він колись добрим приятелем мого Буревіста. Срібний хотів почути подробиці про загибель друга, і я йому їх якраз оповів.

— Заздрю, — мовив стиха корсар, — мені не так пощастило…

Я подивився на його аж прозоре лице, і згадав, як Яснозір говорив колись, що його рід не може жити в рабстві. Вогнедан зміг повернути вроду воїну Сіллону, та не зміг залікувати душевних ран.

— Час, — відбувся я звичайним зауваженням, — лікує все…

І якраз цієї миті я почув радісний голосок Лілеї, котра звіщувала прихід князя Данадільського. Ольга чомусь обожнювала вся моя челядь, котра складалася з покоївки та куховарки. Батько з цього приводу казав, що приводити у захват гарненьких дівчат — його другий фах.

Батько шанобливо привітався з Хвилею і отримав у відповідь якнайщиріший усміх. Срібний почав було прощатися, але я умовив його зостатися з нами на обід. Молився лише, аби не принесло Роллу вкупі з Келатом. Сам би то нехай приходив, але для пошарпаної душі Світозіра було б занадто побачити зараз рудого моанця і почути його скиглення на тему нашого дикунства.

Але ніхто більше не з’явився, і обід пройшов у мирі та спокої. Ольг зі Світозіром, як-то кажуть, знайшли одне одного… Віршовані цитати так і літали над столом. Мій Терночок захоплено слухав цю розмову витончених ельберійців і тихо заздрив. Сам він читав багато, але, звісно, ще стільки не знав. Навіть Найсінь усміхався — він теж обожнював Ольга. Мій «тигр» і руку тоді, під Збраславом, за нього втратив, зупинивши удар, призначений прапороносцю. Якось лоянець сказав мені трохи не пошепки, що пан Вогнедан — дивовижна істота, але справжнім імператором міг би бути тільки Ольг Лелег.

Опісля обіду, коли повеселілий Світозір чемно відкланявся, я провів батька до свого кабінетику, де по стінах було забагато зброї, а на полицях, на жаль, замало книг і запросив сісти. Лілея урочисто внесла каву, яку я останнім часом став собі дозволяти, незважаючи на дурну ціну за оті зернятка.

— Розкіш, — мовив батько мрійно, — як я люблю розкіш… І каву…. І спокій. А ти синку як себе почуваєш?

— До бою готовий! — пожартував я, — чи військо «тіней» розпускається на відпочинок?

— Оце ж і я так думав, — мовив Ольг, — постане, мовляв, вільний Ельбер — і буду пити каву в холодочку. А вороги сказали: «Не діждеш!» Ні, синку, наше військо тепер від наступу має перейти до оборони. Інакше — з’їдять нас сусідоньки наші. Я тепер — «Тінь Повелителя»… Розвідка і внутрішня безпека одночасно. «Павутину» на теренах Імперії не тільки не згорнемо, але й розширимо… І треба брати під нагляд ще й Ішторн з Белатом… Шоррогу, до речі теж… В Імперії цим займався пан Гаратто, але, оскільки ми нині незалежні, доведеться шпигувати самим.

— О, Боги, — зітхнув я, — знову шпигувати…До речі, що там з паном Гаратто?

— Йому довелося накивати п’ятами, — мовив Ольг, — він поставив не на ту конячку… Я говорив тобі, що він підтримував Короната, і трохи не пхав його на трон? Новий імператор хотів повісити пана ішторнійця за зраду династії, але той вчасно зник… Напевне — вирине десь в Ішторні…

— В Ішторні? — спитав я здивовано, — зрадник?

— Не зрадник, синку, а подвійний гравець, — засміявся Ольг, — він був головним джерелом відомостей для Ордену. Всі ці роки він служив Ішторну. Тому ви тоді й потрапили у засідку, коли хотіли здобути про нього відомості. Орден береже свої таємниці.

— А хто ж тепер за головного у «тайняків»?

— Неякий Хорд Лускін. Зовсім ще молода людина, одноліток Повелителя. До речі — його однокласник…

— Чорра, — пробурмотів я, — знову чорра…

— Чого ти дивуєшся, синку, — лагідно мовив Ольг, — ельберійці люд розумний… Навіть, якщо той розум не йде їм на користь. Він був секретарем у пана Ріміна, коли той боровся за владу. Потрапив до нього по протекції начільника школи, полковника Загіна, брата у перших цього можновладця. Тепер нам буде трохи складніше, синку… Якщо у Гаратто були свої інтереси, то нині проти нас виступить фанатик… Я розпитував Вогнедана… Пан Лускін почав доносити ще змалечку. І, здається, він уже почав діяти. У мене є відомості, що в кедазькій Страгії затівається щось лихе… Що — я ще не знаю, але це потрібно з’ясувати. Відомо лише, що туди з’їжджаються панки-біженці. І там — повно «тайняків».

— Тобто, я мушу дізнатися, що затіває ваш новий колега? — пожартував я, і зі здивуванням побачив, як побіліло батькове лице.

— Проклятий той день, — вимовив Ольг стиха, — коли я перетворився на безжальний меч… Ні, не на меч… На метальну платівку, якою б’ють із засідки. Але я все-таки вважав, що є хоч чимось кращим від…моанського ката

— Батьку, — розгубився я, — я зовсім не хотів вас образити… Татку, любий… Якщо так на це дивитись — так мене самого давно пора проклясти і виклясти. Ви знаєте, що колись, в Лояні, я наказав розірвати між двох дерев белатського работоргівця? І ніколи в цьому не розкаювався… Ви ж самі казали, що війна «тіней» — не шляхетська забавка… Ну пробачте мені… Будь ласка!

— Стомився я, синку, — сказав Ольг вже спокійно, — стомився, наче пес… Всі мої сили віддані були визволенню Ельберу… І я якось забув, що його потрібно буде ще й берегти… В моєму віці, зазвичай, Князь тіней передавав Павутину наступнику. Якщо не гинув раніше… Але мені нікому все це… передати. Ти — мій син, Білозіре, хоробра, відважна людина, але ти — людина, дитя моє… У тебе, мій Ольжичу просто пам’яті не вистачить на все те, що я тримаю в голові. Думаєш, чому Князі «тіней» такі невловні? Бо у них немає помічників, які можуть зрадити… Вони ніколи нічого не записують… Їм не потрібні сховища для паперів… Чим ми брали моанців, згадай? Паперами, списками змовників, записаними планами… А я своєю рукою лише рахунки на вина писав. Мій небіж Верес… Я не довірився йому… Він розумний, у нього пам’ять дивного…Але він озлоблений і непримиримий… Якщо в світі щось йому не до вподоби — то це поганий світ… Я не можу віддати страшну владу в руки дивного, котрий звихнувся на чистоті крові і повноті влади дивних у новому Ельбері…

— А, — тільки й вимовив я, — отже так? Ніколи б не подумав… Правда ми з ним весь час сварились, але ж він з усіма був таким…

— Він ненавидить Вогнедана за його моанську прабабусю, — зітхнув Ольг, — він трохи не прокляв рідну дочку, коли та вийшла за нього заміж… Він зневажає Мечислава, Веданг терпить це лише з поваги до мене… Він вважає, що людей, котрі заплямували себе навчанням у школах чоррів, взагалі потрібно трохи не до в’язниць кидати. Я не говорю вже про службу в чоррах…

— Починати тоді потрібно з Повелителя, — хмикнув я, — а за мене він знає?

— Ні, - мовив батько, — я все те у серці носив… І думав, що воно розірветься. Та менше з тим… Словом, Верес мені не наступник… Горицвіт… Твій Горицвіт, синку, прекрасний вчений-практик, а в реальному житті забуває, де поставив на ніч свої черевики. Залишаються Влад з Ігворром, але ж вони ще зовсім юні… Їх ще довго навчати… А до того — я на війні, синку. Без права на відпустку й відпочинок.

— Добре, — зітхнув я, — наказуйте, Князю…

— Поїдеш до Страгії, - мовив батько, — і подивишся, що там затівається. Напарника даю тобі не простого — князя Мечислава Ведангського.

— Чому саме його? — спитав я оговтавшись.

— У нього, синку, теж є деякі особливі здібності. І він нагадує з обличчя кедага. Він бойовик, не розвідник, тому тримай його в шорах. Мені потрібно, аби оті невідомі задуми моанців ви виявили тихо і без зайвого шуму. Не потрібні мені розпачливі зойки в Моані, що ельберійські, тобто хетанські, терористи орудують північніше від страгійських боліт. «Меч Ельберу» може витягти з людини відомості так, що вона того й не помітить. Він теж зростає на силі, хоч, ясна річ, і повільніше за Вогнедана, бо ми не ризикнули ще й його стимулювати. Словом — бери Мечислава, і в дорогу. Вони зараз якраз у Зелеміні — Повелитель робить об’їзд провінцій. Обидвох попереджено. Охорону любого брата Мечислав передовірить пардам.

До Зелібору я прибув за тиждень, надвечір. Повелитель мав бути тут, якщо не подався кудись іще… Зелемінь був важкою провінцією… Пан князь Фотін наробив тут цілі гнізда моанських сіл, переселивши сюди з Півночі скуплених гуртами кріпаків. Багато було мейдистів, серед яких хтось уже розпускав чутки про звіра, прекраснішого за денницю… По містах — повно дженджиків. Частина з них, як я уже казав, дременула на північ, але частина затаїлась і вичікувала. Злочинність тут теж була традиційно вища, ніж у інших князівствах — недарма Зореславу так потрібен був Звід Законів. Словом, молодому Лемпарту дістався важкий спадок, а Вогнедан навідувався сюди дуже часто.

У княжому замку Зелібору мене сповістили, що Повелитель тут, і йде нарада. Я сів у приймальні на кріселко, привітався поглядом з Вереном та Горяною і приготувався чекати. Парди відповіли мені тихим мурчанням.

За дверима княжої вітальні було тихо. Якось — аж занадто тихо. Потім двері розчинилися і з них вийшли Зореслав з Рогволодом. Постояли… Відітхнули…

— Виявляється, — мовив князь Зореслав яким — то очманілим голосом, — що все, що я зробив сьогодні, я мав зробити ще вчора…

— Знаєте, — озвався Сережень, поправляючи розкошланого чуба, — шкода, що мене не бачить зараз мій ротний… Він завжди говорив: «Чорра Сереженін, як так виходить, що вас не можна дістати до живого?»

— Отож бо, брате, — сказав Зореслав, — це тобі не Зелемінський полк. Ходімо… Виїдеш сьогодні ж…

Вони пішли, навіть не помітивши, що у приймальні хтось є. Ого… Повелитель зволять гніватись… Я ніколи ще не бачив розгніваного Вогнедана. Озлобленого, переповненого ненавистю — бачив… Розгніваного — ні…

Вогнедан зустрів мене приязно… Лице його було спокійним і погідним. Прочуханка, яку він завдав зелемінцям, зовсім не відбилася на його обличчі. Я оповів йому про завдання Ольга і попрохав дозволу взяти з собою Дракона.

— Я знаю, — кивнув Повелитель, — і дозволяю… Тільки прошу вас, стрию Білозіре, наглядайте за ним… Він мені брат… Більше ніж брат… Половина моєї душі…

Від правителя я подався до кімнат, які займав Мечислав. Дракон сидів за столиком і щось писав… Побачивши мене — усміхнувся.

— Батьку Білозіре! — мовив, — я весь — увага! Вогнедан сказав мені, що мене зараховано до «тіней», і що ви — мій зверхник!

— Авжеж, — мовив я, — а що тут була за прочуханка? Зореслав з Рогволодом випали з приймальні, наче хлібини з печі…

— О, — скривився Мечислав, — Зелемінь… Все цей Зелемінь… Аби мені тут довелося княжити, я б посивів. В Старому Веданзі теж клопоту вистачає — один Радин чого вартий, але це… Ну ось дивіться… Кедаги… У них по обидва боки кордону — родичі… Снують туди-сюди, дізнайся, спробуй, чи воно в гості до рідних приїхало, чи ще чогось… А сварив Повелитель Зорика за релігійні заворушення. За внутрішню безпеку князівства відповідає Рогволод, а він, видно, щось проґавив… Хтось наплів селянам-мейдистам, що їхні церкви будуть перетворювати на язичницькі храми. Воно б і варто, бо частина церков — це перебудовані опісля завоювання наші храми. Але Вогнедан говорить, що краще побудувати два нових, ніж відібрати один старий… Він же — чули чи ні — оголосив рівні права для всіх сповідань… Хоч в пророка Огаму віруй — ніхто тобі слова не скаже… А Зореслав з Рогволодом спізнилися трошки… Не розіслали гінців, аби розтлумачили людям усно, а надіслали укази на голів міст і сільських старост. Про оту рівність сповідань… А у мейдистів знаєте ж як? Або вони на коні, і душать всіх інших, або прагнуть опинитися на землі і жадають мучеництва. І хтось їх ще добряче накрутив, бо тут у нас таке було…

— Заворушення? — спитав я

— Бунт — інакше не скажеш, — зітхнув Мечислав, — тисячі дві селян рушило на Зелібор… В священний похід… З хоругвами, жонами, діточками… Образи попереду… Проти поган… А у них на шляху — низка язичницьких сіл. Рогволод перегородив дорогу загонами Зеліборської варти, а ті просто грудьми лізуть проти зброї… святі мученики. Мені одне цікаво — чого ж вони не були такі хоробрі, коли їх пани моанські канчуками по хребтах лупцювали?

— Вважали, певне, — хмикнув я, — що перепусткою до раю є сліди від панських батогів… І чим все це закінчилося?

— Вогнедан, — сказав Веданг сумовито, — ми ледве встигли… Приїхали до Зелібору, нічого не думаючи, а тут таке… Ми — туди… Воїни вже ледве той натовп ледве стримують… Рогволод наказів діяти не дає, намагається їх умовляти… Та й що робити? Стріляти? В жінок і дітей? В оті їхні хоругви? Ой, ви б бачили їхні очі… Порожні… Священики попереду… Діточки славні виводять… І в оцей натовп іде Повелитель… Без зброї… А селяни з косами, з вилами… Я-то знаю, що Вогнедана нині вбити не так легко, але ж і у нього не дев’ять життів, а у мене так і взагалі одне…

— Умовив? — спитав я сумно. — Напевне умовив, якщо ти тут сидиш…

— Замовив, — засміявся Мечислав, — дві години говорив… Ні про що… Вони заспокоїлися від звуків його голосу… Як змії… Пам’ятаєте, ви якось оповідали… Поки сопілочка грає — вона танцює. Замовкне музика — може кинутись. Так і тут… Він голосом підсилював вплив на їхній розум. Тільки замовкне — хтось у натовпі знову ревне: «Смерть поганам!»… Вогнедан знову починає говорити… Дві години… Коли вони назад повернули, на мені вишиванка мокра від поту була. А Вогнедан ще постояв трохи, доки лишилися довкола самі Рогволодові хлопці, і повалився мені на руки. Непритомним… Стільки злоби через себе пропустив…

— Весело тут у вас, — мовив я, — до речі — я того й приїхав. Хтось навмисне накручує мейдистів… У Страгії збираються дженджики у великій кількості. Я ще не чував, аби колишній Кедаг став притулком для зубожілої шляхти… Ми маємо вивідати, що там заварюється. Тихо і без шуму. Аби не кричали на кожному розі про «хетанських терористів». Говорять — ти вмієш ламати чужу волю…

— Одного за раз, — сказав Веданг, — і на близькій відстані…

— Гаразд, — сказав я, — отже — слухай… Я — біженець з Квітану, тобто з Таргу, моанський дворянин, відставний офіцер. Тебе найняв уже в Страгії…Ти — волоцюга, напівкровка, безбатченко. Звати тебе…

— Кеян, — всміхнувся Мечислав, — Кеян Шреж…

— Гаразд. Моє ім’я — Зоот Клівзін… Цього панка прирізали повстанці Вигорича в «Ніч Ножів». Сподіваюся, що ніхто з наших нових приятелів не був на його поминках. І ось що, Мечиславе, синку… Я знаю твій невпокорений дух… Але там — ти мій слуга… І попихач кожного стрічного моанця. Ти знаєш, як вони ставляться до кедагів… Вуха свої сховай під волосся… А втім — ти все одно байстрюк… Батька ніколи не бачив… Ману вмієш наводити?

— Трохи, — озвався юнак, — але очі зумію відвести, якщо буде потреба.

— Гаразд — ще раз повторив я, — завтра їдемо до Предслави, а звідти вже… Збирайся, княже…

Мечислав сяйнув усмішкою… Небезпека збуджувала його… Ой, погано… Аби не зірвався десь… А втім — на все воля Небес.

У Предславі нас очікував найманець Ольга, літній вже кедаг на ім’я Шашр Шорін. Він-то і провів нас болотами через новостворений кордон. Хто ми такі — провідник не знав. Ми заявилися до нього вже переодягненими. На мені була пошарпана селянська свита, схожа на ті, що вбирали квітанські селяни, яка, однак, не приховувала військової виправки. Мечислав був вбраний в фарбовані цибулинням полотняні штани та брунатну ж вовняну безрукавку. Свою ельберійську зачіску — косу він розпустив, і зібрав довге волосся у хвіст. Розмовляв з Шашром я, а Веданг удавав тупого. Кедазької мови він не знав, але це не мало нікого дивувати — напівкровки намагалися усіляко позбутися тавра свого походження.

Ми дібралися до Шоршони, головного міста Страгії, де, за відомостями Ольга, і збиралися скривджені долею колишні володарі Моахетангу. Я зняв кімнату в заїзді «У ведмедя», розплатився грошима, котрі дістав з чобота, і послав Веданга купити мені пристойний одяг. Дракон справився пречудово, притягши цілий оберемок шляхетського вбрання. Коли я спустився обідати уже в новому вигляді, хазяїн заїзду порозуміло усміхнувся. Видно, такі перетворення були тут невдивовижу.

Наступні кілька днів я провів у своє задоволення. Багато спав, вимагав від свого Кеяна, аби той приносив мені сніданок до ліжка… Довго і зі смаком обідав… Привів до ліжка дівку — хвала Богам, досить симпатичну, і наказав їй прийти ще наступного вечора. Вечорами напивався і плакався до порожніх пляшок в дусі Келата Веркіна, а також співав «Хай Бог береже Імператора трон», і навчав тієї пісні свого глухуватого слугу. Коли Кеян почав щось виводити, немилосердно перебріхуючи слова і мелодію, я хльоснув його по обличчю… Ця сценка була нами обговорена ще в Предславі, і Веданг сам наполіг на тому, аби я бив по-справжньому… В результаті, Кеян лікував на кухні синці, прикладаючи до них підсмажену цибулю, і жалівся куховарці на свого «скаженого моанця», котрий не платить йому грошей і немилосердно б’є… Словом — все було як слід.

З Ведангом ми майже не розмовляли… Я маю на увазі — як приятелі. Окрім цього заїзду, я ще тинявся й по іншим шинкам, витворяючи там те саме. Я сподівався, що на мене вийде вербувальник… Мусить вийти… В останньому звіті звідси саме й говорилося про отаких як я панків, котрі з’являлися в Шоршоні, а потім зникали невідомо куди… Не крізь землю ж вони провалювались… За нами зараз могли стежити, перевіряючи, тож панібратство з лакеєм могло комусь видатись дивним. Я звик до подібної гри, але боявся за Веданга… Він міг зреагувати на щось не так, як мав би це зробити забитий кедазький напівкровка. Однак Мечислав грав, наче в Імператорському театрі. Добре грав… Я потиху ним пишався.

І ось — нарешті! Рибка клюнула! Під час чергового обіду, коли я ще був з виду тверезим, до мене підсів чоловічок у витертому камзолі. Чи-то підсудок, чи-то стряпчий… Відрекомендувався він Хаором Ліріним, тутешнім правником. Ну, Хаор, так і Хаор… Ми поставили одне одному по келишку. Кеян поштиво стовбичив у мене за спиною, допомагаючи слузі шинкаря мене обслуговувати. Хаор окинув оком його обличчя з великим синцем на вилиці, і спитав задумливо:

— Де ви доп’яли такого молодця? Зараз важко знайти доброго лакея. Навіть кедаги розпустилися вкрай… А це у вас хто? Хетанський напівкровка?

— Напевне, — сказав я, — хлопець є байстрюком.

— Але ж у нього і пика, — похитав головою Хаор, — страхіття якесь.

— Добре відганяє кредиторів, — хмикнув я

— А багацько їх набралося?

— Вистачає… Маєток мій залишився у Тарзі… Сам ледве живий вибрався… Два літа переховувався в Зелеміню, у приятелів, а нині довелося тікати і звідти. Все сподівалися — нас захистить Імперія… Захистила… Ех!

— Можна, — загадково мовив Хаор, — заробити трохи грошей…

— Що пан говорить! — обурився я, — я не стряпчий, а моанський дворянин!

— Шляхетним способом, мій пане, — заспокійливо мовив Хаор, — Мечем… У вас статура військового…

— Служив в Північних Ровтах, поручником Пелланського полку. Відставили опісля поранення…

— Придушували повстання Раліна?

— Атож… Поранено мене було на Пелланській кризі, - я рвонув на собі сорочку, показуючи шрами від куль, — повернувся додому, а там… Вірите, мій пане, я дивом врятувався… Ці дикуни різали усіх підряд… Уявляєте — напасти на сплячі казарми… Звірі! Пси! А мене трохи не прикінчили власні кріпаки. Утік в самій білизні… Я не можу… Кеяне!

Веданг підійшов до мене, боязко втягнувши голову в плечі.

— Ось подивіться на це одоробало, — продовжував я свою п’яну сповідь, — тупа скотина… Напівхетанець… І отакі там нині правлять… На коліна, сучий сину! Кажи — ти моанець?

— М-моанець, — пробурмотів юнак, опускаючись біля моїх ніг.

— Брешеш, паскудо! — гаркнув я, — ти — бидло чорномазе! Кажи, хто ти є?

— Бидло, — покірно повторив «лакей», — як скажете, мій пане…

Я пнув «слугу» ногою і звелів забиратись. Хаор ледь усміхнувся.

— Пане, — мовив, — до речі — з ким маю…

— Зоот Клівзін, — буркнув я, наче вистигаючи від раптового нападу гніву.

— Пане Клівзін, — вкрадливо мовив Хаор, — приходьте сьогодні ввечері до церкви святого Кеяна. Скажете там священику, що ви від мене.

— Чи вимолю я там трохи дзвінкої монети? — поцікавився я

— Авжеж, — всміхнувся Хаор, — приходьте обов’язково.

У своїй кімнаті я ще довго розпікав Кеяна, потім звелів йому сісти на підлозі й начищати мені чоботи. Обдивився стіни, двері й присів поруч з напарником.

— Як ти, — прошепотів, — все гаразд?

Веданг звів на мене очі, в яких палахкотів багряний вогонь.

— Я відчув, — прошепотів, — як бути рабом… О, як я це відчув… Чому ж іншим не болить, батьку Білозіре?

— Бо ти маєш душу воїна, Руженичу, — відмовив я, — тому вона тобі й болить… Тепер слухай… До отої церкви підемо вдвох… Діяти — за обставинами..

— Гаразд…

Ввечері ми подалися до храму. Ця приземкувата, трохи неоковирна будівля, знаходилася в самому центрі Шоршони. Там було порожньо і напівтемно. Блимали свічки. Головний образ в середині храму зображував, ясна річ, мученика Кеяна опісля його страдницької кончини. Один янгол знімав з нього ланцюги, другий очищав губкою від прокази, третій вказував рукою на небо. Янголи були схожі на гарнесеньких дівчаток, а самого Кеяна невідомий митець зобразив типовим моанцем, чимось схожим на пана Веркіна. Я підійшов до священика, і той провів нас бічними дверима до невеличкого будиночку. Там уже сиділи пан Лірін і ще один чоловічок, з вигляду — явний кедаг-напівкровка. Хоча він був багато і витворно вбраний, і мав волосся пісочного кольору, як ото у небіжчика Шрежіна, але кедазькі риси таки проступали на його блідому, як у північанина, обличчі. Булькаті очі, плескатий ніс… Ніде не дінешся, хлопче, принаймні я тебе наскрізь бачу. Я сів у крісло, а «лакей» влаштувався навпочіпки біля дверей. Його не вигнали… Певне, тому, що тупий…

— Відставник? — спитав у мене булькатий.

— Пан Зоот Клівзін, відставний поручник Пелланського Особливого, — буркнув я, — з ким маю?

— Пан Горошт Хадін, — відрекомендувався булькатий, — маю до вас питання, пане Клівзін. Чи не забули ви ще, як тримати зброю?

— Не забув, — буркнув я похмуро й недовірливо. Хто ти такий, мовляв, і чого розпитуєш…

— А чи знаєте ви хетанську говірку? — продовжував Хадін.

Маєш! А це ще для чого?

— Розуміти розумію через два слова, — відповів я, — але, звісна річ, не говорю… Лакей добре чеше по-їхньому, а моанської майже не знає, тупа скотина… Я його навчаю канчуком… І знаєте — допомагає…

— Але зможете, — допитувався Хадін, — при потребі вимовити кілька фраз?

— Та напевне, — мовив я розгублено, — але ж для чого?

— Чудово, — аж засяяв пан Горошт, — Отже, вельмишановний пане Клівзін, вам простягає руку Союз Відновлення Єдиної та Неподільної Моанії. Заснований зі згоди Імператора!

— Хай славиться його ім’я, — сказав я ледь розгублено, — до речі, я від життя відстав, сидячи в Зелемінській криївці. Хто нині на троні Яструбів?

- Іркан Сьомий, хай славиться його ім’я, — урочисто вимовив Хадін, — коронація відбулася півроку тому…

— Хвала Богу, — зітхнув я, — нарешті в Імперії настане лад…

- І ви повинні нам в цьому допомогти, — мовив Хадін, — робота важка, але добре оплачувана. Дзвінкою монетою.

— Гаразд, — погодився я, опісля хвилинного роздуму, — що я мушу робити?

— Приходьте завтра, — сказав пан Горошт, — до заїзду «Весела вдова». До шостої кімнати. Там вас прийме керівник нашого Союзу.

— Прийду, — мовив я, — це все?

— Майже, — протягнув Хадін, — ви говорили, що ваш лакей знає хетанську?

— Авжеж, — сказав я, — ух, болотяна жаба… Місяць його не можу навчити співати імперського славня.

— Як його звуть?

— Кеян., - відповів я, — без прізвища…

— Гей, ти! — покликав Хадін, — підійди…

Веданг звівся на ноги і обережно, боком підійшов до панків, котрі почали його безцеремонно роздивлятися. Помацали м’язи, зазирнули в рота… Як коневі… Я аж похолов — боявся, що Мечислав не витримає знущань. Але він стояв сумирно і навіть очей не звів.

— Кедазькі дівчата, — єхидно озвався Лірін, наче на щось натякаючи, — дуже люблять давати своїм байстрюкам ім’я саме цього святого… Гляньте-но, пане Хадін, на це диво природи…

— Непоганий шмат людського м’яса, — процідив крізь зуби Хадін, — і знає хетанську… Пане Клівзін, чи може він втримати в руці хоча б кухонного ножа?

— Жартуєте, — хмикнув я, — та він тарілки до столу не донесе не розливши…

— Нічого, — мовив Хадін, — вивчиться. Приходьте на зустріч разом зі своїм лакеєм. Гей ти, тварино… Кеян! Ти знаєш хетанську?

— Так, — вимовив моанською Веданг, — знаю…

— Хто був твій батько?

— Не знаю, — відповів байдуже юнак, — мати говорила, що він з Данаділу…

— Подивіться на його вуха, — втрутився Лірін, — це нелюдь-напівкровка!

Маєш… Невже доведеться пробиватися з боєм? Казав же я Дракону, щоб він прикрив свої ельфійські риси, хоча б як зміг.

— Чудово! — зрадів чогось Хадін, — тим більше! Пане Клівзін, за вашого слугу ми платитимемо вам особливо. Він потрібен Союзу…

— Згоден, — відповів я і чемно відкланявся.

У заїзді, коли ми полягали спати: я на ліжку, а Мечислав — на коці біля ліжка, я спитав тихенько:

— Що ти про це все думаєш, синку?

— Спершу я подумав, що вас вербують на «тайняка», — прошепотів Дракон, — але все інше… Для чого їм наша мова? Чому їм потрібні напівкровні? Тут заварюється якась така каша, що мені аж трохи моторошно…

— Авжеж, — сказав я, — отже, завтра матимеш роботу… З отого керівника Союзу маєш витрясти все, що він знає. А тоді він про це має забути. Ольг говорив, що ти так можеш…

— Зможу, — прошипів Дракон, — я йому навіть мозок спалити зможу… Шкода, що не можна…

— Ведангу, — мовив я благально, — обережно… Ми мусимо проникнути до того клятого Союзу… Тримайся, синку… Я люблю тебе…

— Батьку, — вимовив Мечислав, наче схлипнув, — я вас теж люблю…

***

Назавтра ми вирушили до «Веселої Вдови». У шостому покої на нас очікував літній уже чоловік південного типу… Вродливий, з закрученими догори вусиками та хвацькою шпакуватою борідкою. Обличчя його одразу здалося мені знайомим… Він запросив мене сісти, і одразу приступив до справи.

— Пане Клівзін? — спитав він, — я — ваш капітан, Ковтін Різін.

Серце моє стукнуло, даючи збій. Я бо знав колись неякого Ковтіна Різіна… Востаннє я бачив його з капітанськими нашивками, коли віз малого Вогнедана на Сіллон. А взагалі-то це був найкращий приятель небіжчика Кріна Птасіна, коли ми ще всі разом служили в Жердельському полку… Звісно, минуло вже більш як двадцять літ, і на вулиці я його б не пізнав… А от чи не пізнає він колишнього офіцерського вістового Ешіора Зотіна?

— Капітан якого війська? — буркнув я понуро.

— Буде, мій пане, все буде, — поблажливо відповів Ковтін, — ми з вами ще послужимо Великій Моанії! Звичайно, за життя Корога Першого такого лиха ніхто собі й уявити не міг… Пара зачисток — і кляті самостійники й голови б підняти не насмілились. Та часи змінюються! Є війна і війна… Ви розумієте?

«Авжеж, — подумав я, — і краще за тебе!»

— Власне кажучи — не зовсім, — сказав вголос.

— Наш Союз, — провадив далі пан Різін, — ставить перед собою шляхетну мету! Відновлення нашої любої вітчизни в колишніх кордонах! І першим кроком до цього буде приєднання Зелеміню! Добровільне приєднання! Ми не можемо покинути на поталу чорногорським дикунам наших братів — зелемінців, котрі сповідують нашу віру, є моанськомовними і торкнулися до культурних надбань великої країни!

«Господи, — подумав я, — двадцять років тому ви, пане чорро, при слові «культура» хапалися за пістоля, бо вам здавалося, що з вас кепкують… А тепер бач… Яка красномовність!»

— Власне, — мовив я вголос, — я, мій пане, простий вояк… Гарним словам не навчений. От, аби ви мені шабельку дали, та до бою повели… А то говорите ви складно-ладно, а мені-то з цього який зиск?

— Шаблю вам дадуть, пане Клівзін, — мовив Ковтін заспокійливо, — не хвилюйтесь… Ви маєте виїхати до селища Ешшар. Там наш табір. Там вам і видадуть зброю. От лише одна біда, що ви не схожі на хетанця.

— Я, мій пане, — мовив я бундючно, — моанський дворянин. Чистокровний!

— Охоче визнаю це, пане Клівзін, — всміхнувся Ковтін, — однак ця акція потребує людей хетанської крові… а їх, на жаль не вистачає. Чоррін Ідрен були відбірним військом… Я сам служив свого часу в Жердельському полку… Але… Майже всі мої колеги полягли або в Тарзі, або під Збраславом… Тому доводиться набирати всіх, хто хоч трохи знає Моахетанг. Та дещо вже приготоване. Грим… Перуки…

— Хай Бог милує, але ж я не в лицедії наймаюся! — вигукнув я зі щирим здивуванням.

— Грим і перука потрібні будуть, аби зробити з вас хетанця, пане Клівзін, — пояснив Ковтін, — і то не просто собі хетанця, а чорногорця. Завдання наше буде простим. Провідники — кедаги переводять нас через так званий кордон. Поблизу Предслави є низка мейдистських сіл. Ми вриваємося в перше-ліпше, підпалюємо церкву, розганяємо селюків. Якщо й прикінчимо когось при тому — Господь своїх знає, то хай і розбирає, хто там наш, а хто не наш…

— Ні чорта не розумію, — озвався я ошелешено, — я думав, що ми йдемо бити поган чорногорського князя, а ви говорите, що треба своїх різати…

— Терпіння, пане Клівзін, — мовив Ковтін, — нам потрібно, аби всі приймали нас за чорногорців того вилупка Зельма. Тому й різати треба вибірково… Священників. Напівкровок. Ба, навіть якщо під руку потрапить північанин — за це не покарають.

«Чорт забирай, — подумав я, — чи не бісів розум придумав отаку вихватку… Просто і зо смаком… Це явно ідея нового начільника таємної служби. Отого Лускіна…»

Ковтін тим часом роздивлявся Веданга, котрий сидів навпочіпки, за кедазьким звичаєм, біля дверей, і, здавалося, дрімав.

— Підведися! — скомандував Різін, і юнак звівся на ноги.

— Це за нього мені говорив Хадін, — сказав капітан, — що ж… Якщо немає кращого — зійде й кедазький напівкровка… Як звешся, пес? Чи чуєш, поріддя ельфа?

Я зробив Дракону лише йому помітний знак. Знак той означав — починай діяти. Далі розпитувати Ковтіна було небезпечно, а мені дуже хотілося знати весь план в цілому.

— Поріддя ельфійки, — прошипів Веданг, і очі його спалахнули багряним вогнем, — чи чуєш, гієно? Дивись сюди! Пильно дивись!

Не хотів би я, аби ось так колись на мене глянули… Ковтіна ніби прицвяхувало до стільця. Він ловив ротом повітря… Очі його почали закочуватися.

— Моє ім’я, — видихнув Дракон, — Мечислав… Князь Ведангу… Руженич… Дивись на мене, чорро… Пильно дивись!

Ковтін випростався і раптом осунувся на спинку стільця. Тепер він мав вигляд чи-то п’яного, чи-то сплячого.

— Запитуйте, — сказав Веданг, — тільки коротко й по суті. Він відповідатиме.

— Скільки таких загонів? — спитав я, трошки хвилюючись.

— Шість — озвався Ковтін

— А для цієї справи?

— Один. Мій.

— Чому один?

— Вбрання… Перуки… Не вистачає.

— Початок?

— Через місяць…

— Решта загонів?

— Переходить кордон за нами.

— Проміжок часу?

— Два тижні?

— Для чого?

— На порятунок, — раптом ошкірився Ковтін, і мною аж тіпнуло.

— Завдання?

— Піднімати селюків, іти з ними на Предславу. Оголосити місто столицею визволеного Зелеміню.

— А наш загін?

— Просувається до Зелібору…

— Коячи по дорозі те саме?

— Так….

— Керівник з Моани?

— Горошт Хадін

— Чия він людина?

— Лускіна.

— Хаор Лірін?

— Пішак… Вербувальник

— Автор пляну?

— Лускін… Схвалено Імператором.

— Ще б пак, — пробурмотів я, — не було б схвалено… Мечиславе, синку, з мене досить… Залиш його живим… І зроби так, аби він про все забув.

— Дивись сюди, чорро, — прошипів Дракон, — дивись мені в очі… Ти прокинешся… Зараз… Ти нічого не пам’ятаєш… Зараз… Зараз…

Веданг відступив до дверей і знову присів навпочіпки. Ковтін з хвилину тер руками скроні. Тоді глянув на мене ледь здивовано.

— Наче й не пив сьогодні, - сказав, — а голова — як не моя. Отже, на чому ми зупинились?

— На платні, - підкинув я

— А, так… Платня — сотня моанських червінців місячно. Лакею — десять, якщо його вдасться хоч чомусь навчити. Ну, і, звісно, здобич… До речі, за те, що ви перекинете в сіно гарненьку селянку, вас лише похвалять.

— Я — ваш! — сказав я поспішно, відчуваючи спиною важкий погляд Дракона, — коли відбути до табору?

— Сьогодні ж, пане Клівзін, — втомлено мовив колишній чорра, — Велич Моанії!

— Служу Імператору! — гаркнув я, повернувся через плече і вийшов, карбуючи крок. Веданг ковзнув за мною нечутно, мов змій.

У заїзді я ще раз обміркував почуте… Я трохи помилився, прийнявши пана Хадіна за місцевого керівника… А ми, виявляється, з Моани… Наглядаємо… Гаразд… Але що ж робити? Раптове зникнення завербованого шляхтича може викликати підозру… Плани у паскуд зміняться, і що тоді… Ні, ми мусимо їхати до того табору… Однак…

Словом, я ризикнув… Написав шифровку, і Веданг, під приводом закупів в дорогу, відніс її до Шашра Шоріна. Разом з великою сумою грошей, і з вимогою віднести це до Зелібору, до рук Рогволоду Сереженю. А ми самі виїхали до Ешшару. У табір.

Дорогою я аж відітхнув, що мені хоч якийсь час не було потреби принижувати Мечислава. Ольг… Невже він не подумав про те, яке враження має справити подібна гра на Дракона, котрий мав славу гордого шаленця?… Хоча, звісно, справлявся мій названий син з цим усім чудово… Але, коли ми заночували в дорозі просто неба, і сиділи біля вогнища, він мовив смутно:

— А я ж то гадав,

Що мужній та відважний,

Що вдача тверда..

Та нині в моїх жилах

Лиш крижана вода…

— Ти чогось боїшся, синку? — спитав я стиха.

— Боюся, — відповів юнак, — що все це є правдою… Не нашою з вами вигадкою… І ви — не Білозір, і я — не Мечислав… І що я дійсно — раб… Бидло… О, Боги…

— Не треба було, — мовив я з каяттям, — брати тебе на цю справу. Ти дійсно — воїн, а не розвідник… Тим більше — життя тебе ламало, не дай Боги нікому. Мені оцей театр часом навіть задоволення приносить… Але ти… Пробач мені, синку… Тобі це має навіть не боліти — пекти.

— Та я здолаю! — мовив юнак уже веселіше, — і з чого ви взяли, що я на вас гніваюся? Я вами захоплююся! Ви що, все життя отак от ходите… по лезу ножа?

— Не все, — мовив я, — але вже більше десяти літ…

— О-ай! — з тихим захопленням мовив Дракон, — мене б на стільки не вистачило… Я дійсно, тільки мечник… Аби не ви — я б усіх тих псів порізав би, і може б і сам поліг.

— Можливо, — сказав я, — потрібен буде й мечник… Аби зупинити оцей спецзагін… Рогволодові прикордонники можуть і не отримати листа, і тоді захищати селян будемо ми. Вдвох, Мечиславе! Вдвох проти сотні!

Я досяг свого, хоча не думав, що дійде до такого. Але лице Веданга спалахнуло такою гордістю і відвагою, що на хвилину з нього наче прозирнула карбована врода Воїна. Я взяв його руку, маленьку, як і у Повелителя, затверділу від безкінечних вправ з отими його двома мечами, і мовчки потиснув.

— Чого ви так на мене дивитись? — спитав юнак здивовано.

— Боги наділили тебе такою душею, — сказав я, — що вона відсвічує у тебе на обличчі. Не дивно, що Дана покохала тебе!

— О, Дана, — прошепотів молодий воїн, — моя зоря… Дана…

— Думай про неї, - порадив я, — думай про неї, коли тобі здаватиметься, що все довкола страхітливий сон…

До Ешшару ми прибули вже як належить… Я гордо пишався верхи на коні, слуга підтюпцем біг поруч. Табір був як табір — намети, курені для начальства, вогнища, запах кулеші, який запам’ятався мені з часів військової служби, та сморід польових відхожих місць. Мені відвели намета, який я мав ділити ще з трьома панками, а слугу відіслали до кедагів, які обслуговували табір.

Горошт Хадін нишпорив по табору, і до всього присікувався. До мене він причепився з дивною і якоюсь підозрілою пропозицією:

— Продайте мені вашого лакея! Даю п’ятдесят…

Моя місячна платня… Цікаво, чим йому так сподобався Веданг?

— Власне, він не моя власність, — пояснив я спроквола, — я його найняв… Аби було кому знімати з мене чоботи. Запропонуйте йому грошей, якщо він вам аж так до вподоби. Хоча й мене він теж влаштовує.

— Я хочу мати його у власність, — мрійно сказав Хадін, — це легко влаштувати… Напоїти… Прикласти до купчої палець…

— Та на біса вам ця морока? — здивувався я ще більше, — зледачіє — вижену, а то годуй його…

Хадін усміхнувся якимось моторошним усміхом:

— Вам цього не зрозуміти, пане Зоот… Думаєте, я не бачив, як ви на мене дивилися на першій зустрічі? Я дійсно напівкровка… Але в Моанії я маю село… Кілька сотень душ кріпаків… Чистокровних моанців… Я їжджу туди відпочивати… від отаких поглядів. А ваш лакей — напівельф… Можливо — він сам цього не знає, бо дурний, наче деревина. От кого я ненавиджу ще більше — так це отих пихатих нелюдей з Півдня… Я був би щасливим, аби з мене знімала чоботи хоча б напівкровна нелюдь… Така собі маленька примха, знаєте… То продасте?

— Та ні, - сказав я, — вибачте, пане Хадін… Мені подібне теж доставляє задоволення. Чого я і найняв лакеєм оцю тупу худобину.

— Жаль, — буркнув Хадін. Він уже шкодував про свою відвертість… — Ну, заходьте якось до мого куреня. Зіграємо в карти, абощо…

Я пообіцяв. Взагалі, тут окрім карт нічим було і зайнятись… Ну, ще була бойова підготовка, але старому воякові то все — за іграшки. Склад загону був — рідкісні паскуди. Зубожілі панки з Зелеміню, Ведангу, Північного Данаділу… З Квітану, на моє щастя, було лише двоє, і вони жили раніше віддалік мого рекомого маєтку. Всі злі, в поношеному вбранні, однак — повні надій на майбутнє.

Кожен з цих панків мав хоча б одного лакея. Аби самому не знімати з себе чоботи. Лакеями служили, в основному кедаги. Напівкровний був один — мій Кеян… Він прихитрився потоваришувати зі страгійцями, і навіть трохи вивчився розмовляти по-їхньому. Не знаю, що він уже їм там плів, але спершу кедаги на нього косились, а тоді прийняли до гурту.

Сам я робив те, що і всі — пив незміряно, грав у кості та карти, і знову пив. Грати було на що — платню нам видали завчасно. Ввечері ми розмовляли… Теми для розмов були одноманітні — баби, випивка, минуле щасливе панування в Моахетанзі та майбутня помста.

Була, однак, і ще одна розвага. Коли до табору прибув Ковтін Різін, він почав навчати тупуватого Кеяна володіти зброєю… Видовище це стало посміховиськом для всього табору. Мій дурний слуга спершу навіть не міг втямити як взяти до рук шаблю, аби не порізати нею пальці. Потім він ніяк не міг зрозуміти, що таке учбовий бій… Те, що він мусить звести руку на пана моанця, а саме так він називав Різіна, незважаючи на його зовнішність південця, було для Кеяна непереборною перешкодою. Згодом він потроху почав робити успіхи… Колишній чорра навіть почав підхвалювати свого учня, як ото хвалять розумних собак, а той хіба що хвостом не виляв на радощах, що його, принаймні, не побили.

Сучий син Горошт вже кілька разів намагався виграти у мене мого лакея в карти… Грав я краще, ніж він, однак…Мені не подобалася його підвищена увага до напівкровки, і я вже почав подумувати, чи не прибрати моанського перевіряючого тихо і без шуму. Але доля розпорядилася інакше… Власне — пан Горошт нарвався сам…

Одного пречудового дня, коли пан Різін дресував мого слугу, до кола глядачів, котрі аж за боки бралися від реготу, протиснувся і пан Хадін. Спершу він спостерігав, як капітан ганяє бідолашного Кеяна трохи не по всьому майданчику, а тоді запропонував пану Ковтіну свої послуги, яко навчителя. Той з усміхом сховав шаблю і поступився моанцеві місцем.

Я й незчувся, як в моїй руці опинилася метальна платівка… Що цей бій не закінчиться добром — я вже бачив. Хадін почав наступати по справжньому… Мечислав незугарно відмахувався шаблею, і його голі руки вже почали кровити від численних порізів. Поганець грався з «беззахисним слугою», як кіт з мишею… Я з жахом очікував, коли у «Меча Ельберу» лусне терпець.

Але воля у Дракона таки була сталевою… Він зробив такий випад, який всім, і навіть мені показався просто незугарним помахом, і…розсік Хадіну щоку. Глибокий поріз одразу ж почав кровити. Веданг впустив шаблю, підбіг до мене, і, наче в панічному страху, заховався за мою спину…

Хадін вийняв хусточку і затиснув нею рану. Його обличчя сіпалося.

— Запорю! — процідив він…

— Чорт забирай, — сказав Різін, — хлопець потрібен мені для справи. Зрештою, пане Хадін, не треба було лізти до кола. Цей тупак ще не може відріжнити шаблі від коси.

— Пане Різін, — аж зашипів пан Горошт, — я не можу так це залишити. Від десятка ударів він не здохне, а наступного разу буде вправніший.

— Стривайте, — втрутився я, — пороти мого лакея маю право лише я — і ніхто більше!

— Погоджуйтесь, — раптом прошепотів Дракон, — позбудемося цього клопоту…

Різін мовив до мене примирливо:

— Ну, всипте йому ви, абощо…

— Ні! — завівся Горошт, — я сам покараю цю тварюку…

— Погоджуйтесь, — знову зашепотів з-за спини Веданг, — не хвилюйтеся…

Зрештою, я поступився… Пан Хадін звелів власному слузі принести дротяний нагай — трихвістку. Лакеї-кедаги жалісно зашепотілися. Мечислав старанно зображував смертельно переляканого, але покірного долі чоловіка… Я не міг зрозуміти, що він надумав, але вичікував, затиснувши платівку в руці.

— На коліна, пес! — крикнув Хадін. Юнак, якого випхнули на середину кола, застиг, неначе остовпівши від страху, і удавав, наче не зрозумів наказу. Горошт, очманівши від люті, підскочив до «лакея» і заніс нагай…

Словом, пана Хадіна…шляк трафив. В ту саму мить, коли він хотів хльоснути Мечислава по обличчю. Перенапружився чолов’яга, перехвилювався втоленою злобою. Цілком натуральна смерть. Від удару… З тим його і поховали наступного дня. А Кеянові дали спокій.

Я зрозумів, що сталося… Мечислав натякав, що може якось «спалити людині мозок»… Одній, і на близькій відстані — але може… Страшнувата здібність, однак… Це все одно, що сказати комусь — «щоб ти здох», а цей панок і справді гигне. Цікаво, а що може Повелитель? Повний обсяг здібностей Вогнедана Ольг не відкривав навіть найближчим.

— Як пройшов похорон? — спитав потиху Веданг у мене, коли приніс мені наступного дня вечерю, — квіточки поклали на труну? Бачите, що трапляється з тими, хто дуже злиться? Треба б йому було собачої кропиви на ніч заварювати, тоді б пожив ще…

Я глянув в його бездонні очі, і зітхнув.

— Сподіваюсь, — прошепотів, — що ти не будеш так дивитися на свого доброго пана Зоота Клівзіна…

— Ваш покірний слуга, — схилив голову Дракон, і усміх пробіг його лицем наче відблиск меча.

Ще через тиждень ми вирушили у похід. Кедаги тягли за нами торби з речами. Вони ж вказували шлях через болота. Не шлях — ледь помітну стежечку… А з обох боків — трясовина. Бредучи тою стежкою, я думав лише про одне — чи отримав записку Рогволод Сережень. Якщо не отримав — нам з Мечиславом доведеться скрутно. Може й полягти доведеться…

Опинившись на ельберійському боці, ми присвятили день перевдяганню. Обличчя змазали горіховим соком, вичорнили брови, розібрали перуки… Повбирали кунтуші й жупани… Видовисько було, я вам скажу, ще те… Купитися на подібний «імператорський театр», могли лише зелемінські селяни з глухого закутка, які й до міста-то вибиралися раз чи два за все життя. У пана Різіна навіть був чорногорський стяг з білим пардом — доволі неоковирна копія… Особливу увагу колишній чорра присвятив Мечиславу. Йому, навпаки, загримували лице, аби приховати смаглявість шкіри, заплели волосся на чорногорський лад і вбрали у найпишніший одяг. Різін навіть видав Ведангу не шаблі, а два ельберійські вигнуті мечі, невідь звідки ним узяті.

— Слухай-но мене, дурню, — навчав він Дракона, — ти, нібито, над нами старший… Коли ми зберемо селюків на майдані — я буду тобі підказувати, що говорити, а ти будеш повторювати. На це ти здатний, волоцюго?

— Здатний, пане, — потульно відповів юнак.

- І голосніше кричи — «Я, князь Ведангський, ім’ям свого Повелителя, наказую…» Втямив? А що наказуєш — я тобі підкажу. Втямив?

— Втямив, пане, — прошепотів Дракон. Він затремтів так, що я знову труснув бойовим нарукавником. Про всяк випадок.

— Та не трусися як осиковий лист, — повчав далі Різін, — гордо тримайся… Голову вище… Ех, князь з тебе — як з грязі… А втім — їхні князі не кращі. Один князь Квітанський чого вартий… Крук «Зарубка»… Бандит нині зветься князем…. Зелемінем править колишній опришок… А отой їхній князь Ведангський за чутками — напівкровка… От ти нам його і зіграєш… Пряміше тримайся… Натуральніше!

Перед нами лежало селище Желяни, якщо вірити мапі пана Різіна. Сучі сини вибрали останній день Зелених свят… Коли все селище мало гуляти на майдані. Селище було мейдистським, але, як-то часто бувало в Зелеміню, на язичницьке свято наклався день пам’яті якогось святого. Останній день Зелених свят співпадав з днем Святого Зоота… Оскільки нас не перехопили на кордоні, то мій лист, напевне, не дійшов… Що ж, доведеться святкувати самим. На все воля Небес.

Селяни зустріли нас привітно. Вони були ельберійського походження… Чорт, як все ускладнюється… З натовпу танцюючих до фальшивих чорногорців підійшов староста, молодий ще, але поважний селянин, видно з заможних. Він вклонився до Веданга, котрого Різін з Ліріним випхали наперед, і запитав, чим може бути корисним воїнам Повелителя.

Ковтін штурхонув селянина і рявкнув, досить добре підробляючи чорногорську вимову:

— Припиніть гулянку, ви, собачі діти! Слухати сюди!

Скрипка цигикнула ще раз і замовкла. Настала тиша.

— Церкву наказано закрити й опечатати, — оголосив Ковтін, — священика ми забираємо з собою. А також усіх паскуд з моанською кров’ю в жилах. Решта має зібрати нам відступного — з кожного дурня — мейдиста по червінцю!

— Пане вояче, — розгублено мовив староста, — та де ж нам взяти такі гроші? Таж Повелитель обіцяв нам, що віри нашої ніхто не чіпатиме… Рівно, як і не переслідуватимуть за кров… Тут же Страгія поруч… І моанські села князя Фотіна. Хоч і не скажу, щоб ми дуже з ними родичалися, але все ж таки…

— Заткнися! — гаркнув Ковтін, — а ну, хлопці, зберіть-но всіх докупи!

Поки перевдягнені панки виконували наказ, ми піднялися на церковні сходи, і Ковтін зашипів до Веданга:

— Зараз скажеш, що князь Ведангський наказує принести сюди церковні книги і потоптати їх ногами. Хто не потопче — того під арешт. Разом з напівкровками та панотцем. І впевнено говори, скотина, а то я потім тебе… Виконуй!

Ми з Мечиславом перезирнулися. Ось вона — слушна мить… Веданг випростався. Пишний одяг ладно облягав його гнучку постать дивного… Два мечі за спиною… І багряні вогники в очах… Це вже не був забитий кедазький слуга. Навіть Ковтін здивовано глипнув і сказав мені потиху:

— Дивіться-но… І де що взялося!

— Люди добрі! — вигукнув Веданг на повні груди, — не вірте цим сучим синам! Це — північани! Північани! Вони ж слова нашого вимовити як слід не можуть! Їх убрали в чужу одежу, та вони в ній — наче ворони у павиних перах! Я, князь Ведангський, наказую вам — хапайте хоча б кілки з тинів і бийте сволоту! Інакше — загибель і вам, і вашим жонам і дітям!

І з цими словами Мечислав зірвав перуку з очманілого Ліріна, котрий стояв тут таки. А тоді легко підняв його за комір і жбурнув у натовп.

Пан Різін вихопив зброю. Та у Мечислава вже були в руках його два мечі.

— Я — Меч Ельберу! — крикнув він, — дорогу Дракону!

Я пустив платівки віялом, вибиваючи тих вояків, хто стояв внизу. Тоді й сам вихопив шабельку… Пан Різін тим часом прихитрився заскочити до церкви, але на нас по сходам вже лізли інші… Церковні двері я зачинив ударом ноги, подумки попрохавши пробачення у святого Зоота за таке святотатство… І розпочався бій…

Ох, Мечислав і бився того дня… Він наче помщався за оці всі тижні терпіння й покори… Це не людина йшла до бою, а смерч… Вихор… Буревій… Він завалив трупами оті сходинки до сільської церкви. Я намагався від нього не відставати… І в гарячці бою зовсім забув про поганця Різіна… Згадав лише тоді, як сучий син дістав мене шаблею ззаду… Правиця мені обвисла…Я перекинув шаблю в ліву руку, одночасно розвертаючись, і побачив зовсім близько цівку пістоля.

Пістолі у нас були тільки у Ліріна, та у Різіна, бо чорногорська варта, яку ми зображували, мала лише холодну зброю. Але ж мені більше і не треба було. Клятий Різін вистрелив трохи не впритул… Куля пройшла ліве плече… Шабля брязнула на каміння сходів.

— Сволота, — прошипів Ковтін, — він справді — князь Ведангський?

— Здогадайся, чорро, — вимовив я, — напевне ти за добре навчив напівкровку.

Кров моя вже скрапувала на камені струмочком. Руками я не володів… Різін схопив мене за комір чорногорського кунтуша і гукнув до Веданга:

— Здавайся, ельберійський пес, бо зараз випатраю твого приятеля!

Мечислав обернувся. Лице його застигло.

— Бийся, — вимовив я, — бийся й за мене, синку…

Тут, нарешті, отямилися желянці… Вони кинулися на фальшивих чорногорців хто з кілком, хто й просто голіруч… Та веремія внизу вже не могла мені допомогти… Веданг поклав на сходи зброю… Сказав спокійно.

— Добре… Облиш… Здаюсь…

— Підійди сюди, — звелів Ковтін. Я вже зрозумів, що задумав Мечислав… Ох, аби поганець Різін не надумав пальнути з другого пістоля… Але ні… Він був певен у перемозі своїх панків над майже беззбройними селянами. Він хотів натішитися ще й нашими муками…

— То ти — Веданг? — спитав він у юнака. Мечислав усміхнувся… В його очах танцював багряний вогонь.

— Я — меч, — вимовив він, — я — помста…

— Тебе повісять разом з твоїм дружком-зрадником, — сказав Різін, — а, якщо матимемо час — то я звелю приготувати для вас по палі…

— Авжеж, — озвався я крізь біль та запаморочення, — досвід ти маєш… Та тільки тобі не доведеться ним скористатися.

За своє нахабство я отримав кольбою пістоля по голові. Вже непритомніючи почув, як Різін наказує Ведангові, аби той підняв руки… Про те, що у мого названого синочка була в запасі зброя, яку не можна втримати в руці, сучий син не відав… Ще мені почувся звук рога, що сурмив чорногорський сигнал до наступу, але, сповзаючи у темряву, я був певен, що мені те примарилося.

***

Отямився я на ліжку… На справжніх пухових подушках, вкритий ковдрою з клаптиків. Ліжко було відділено від решти кімнати квітчастою завісою. На мені вже не було чорногорського вбрання, а лише чиста полотняна сорочка. Я поволі підвів правицю… Білий шрам, якого не було раніше, вказував місце удару.

— Я одразу втямив, що такого не може бути, — голос старости, — якісь вони всі були… не такі. Ви ж приїздили до нас, ваша ясновельможність, коли їхали до Предслави… Не забули? Ще запевняли нашого панотця, що все буде гаразд, і ніхто його церкву не зачепить.

— Не забув, — протяглий голос Повелителя. Сниться він мені, абощо…, - я нічого не забуваю… Ми пізно отримали повідомлення… Посланець захворів дорогою. А то б тут цих «чорногорців» очікувала засідка. Це завдяки нашим людям серед них, поганці не встигли накоїти багато лиха.

— Шестеро вбитих, — зітхнув староста, — а могло бути більше… Ви, ваша ясновельможність, цілитель — від Бога… Чи від Богів… Але ж ви кажете, що буде ще один напад?

— Цих ми очікуватимемо ще на кордоні, - сказав Вогнедан. Це був таки він — отже крик чорногорського сигналу мені не примарився, — живіть спокійно…

Почулися кроки… Хтось відсунув завіску… Мечислав. Все в тому ж кунтуші, заляпаному кров’ю. Він усміхався.

— Батьку Білозіре! — мовив, — будемо жити! Слава Чорногорі!

— Хай славиться! — вимовив я, — синку… Дай хоч тебе обійняти…

Мечислав підняв мене з ліжка і притис до грудей. Потім витяг мене на середину хати, де за довгим селянським столом сиділи староста та Вогнедан з Рогволодом.

— Оце ось, — оголосив, — наш герой! Дякую, брате Вогнедане, що склав його докупи!

— Повелителю, — схилився я в уклоні. Вогнедан махнув рукою.

— Сідайте, стрию, — мовив, — нас зараз годуватимуть…

— Зараз обід чи вечеря? — поцікавився я.

— Обід, — пояснив Мечислав, — наступного дня. Ви добу пролежали без пам’яті.

— А що з отими поганцями?

— Полонених, — сказав Повелитель, — я наказав повісити сьогодні зранку. Вони дуже обурювались, бо в Моанії шляхтичів так не карають. Але тут не Моанія. Тут мій Ельбер, на землю якого не слід ступати зі зброєю. Та ще й оскверняти ім’я мого брата.

— Авжеж, — мовив Веданг мстиво, — моїм ім’ям хотіли прикрити отаку гидоту… Навіть не подумали, а чого це Мечислав Ведангський має розпоряджатися в Зелеміню… Не люблю я страт — гидке видовище, але сьогодні дивився з задоволенням. Шкода, що той чортів чорра гигнув раніше, і його не повісили теж…

— Зате я лишився в живих, — сказав я весело, — Ти не напарник, а диво, мій княже…

— Та де там, — мовив Веданг трохи сумовито, — не годжуся я для таких справ… Здає терпіння.

З Зелеміню ми повернулися до Боговлади, полишивши охорону кордону на Зореслава з Рогволодом. Звістки потім надійшли втішні — усі загони Союзу відновлення Єдиної та Неподільної були розгромлені Лемпартом та Сереженєм до ноги.

Ольг нас, героїв дня, вичортував так, що краще й не казати.

— Ви мали повертатися назад, а не лізти в те зміїне кишло, — шипів він тим особливим голосом, який у нього було прибережено для, як він любив жартувати, «хоробрих воріженьків». — Якого біса ви попхалися до того табору? У Сереженя вистачило б війська, аби перекрити кордон… Ну, змінили б вони день початку акції, ну то й що? Куди ви полізли, двоє дурнів? Хоробрі дуже — удвох проти ста? Пане князю, про ваші безумства говорить весь Ельбер, але ж ти, Ольжичу… Я сподівався якраз на твою розважливість…

— А я думав, — зітхнув я, — що героям буде винагорода… Медаль, наприклад… А то і орден… Або хоча б відзнаки… Останній раз мене винагороджували за службу в чоррах… А у вас, батьку, я навіть підпоручника не вислужив.

— Він ще й жартує, - мовив батько обурено, — цьому ти теж навчився у Дракона? Йди, відпочивай… Будеш коїти свавілля — нагороджу відставкою замість відзнак.

Восени цього ж року Повелитель урочисто перебрався до нового палацу. Над будівлею працювали сіллонці, взявши під свою руку місцевих майстрів. Князь Непобор надіслав для опорядження кімнат гобелени, меблі, килими… І старовинні, і виготовлені сіллонськими дивними… З віднайденого скарбу взято було малювання на шовку, срібний посуд, книжкові сувої… Красота була неймовірною… Опісля урочистого прийому для боговладської, і не тільки, шляхти, Вогнедан запросив мене на приватну вечірку… Наскільки я зрозумів — це й була винагорода за наші з Мечиславом безумства.

На вечірці, окрім Повелителя з дружиною, були лише Веданги і князь Данадільський. Таке собі невеличке родинне свято. Дана сяяла усмішкою, в якій змішалися докір і захоплення. Мечислав пишався собою і своєю красунею-жоною. Вишенька не зводила очей з Повелителя… Вогнедан був задумливим, Ольг таємничим… Я… я милувався ними усіма. О, моя дивна рідня… Як мені нині без вас тоскно і боляче…

— Я так хвилювалася за Мечислава, — вимовляла мені Дана, — стрию, краще б ви взяли мене… У мене більше Сили, а отже — менший ризик.

— На богинь моляться, пані княгине, — відповів я ґречно, — але хто коли чував про богиню розвідників?

— Моя Дана, — провуркотів Веданг, — оберігала мене в отій божевільні самим своїм існуванням…

— Напевне, — мовила Вишенька, — нині в Моані теж… вечірка. Тільки жалобна.

— У них вже третій рік жалоба, — засміявся Дракон, — з того часу, як ми трохи скоротили імператорський титул… Ви ж знаєте, що титул цей займає цілий аркуш…

— Знаю, — озвався Вогнедан, — коли я був джурою, то мусив завчити його напам’ять.

— Отже, ми добре зробили, трохи його скоротивши, — мовив Веданг задоволено, — діточкам в моанських школах буде менше мороки.

— Уявіть собі, - підкинув я, — майбутній підручник з історії Великої Моанії… Скільки сторінок там присвятять князю Чорногорському?

— Зноску в кінці підручника, — засміявся Вогнедан, — «Князь Зельм Чорногорський, виразник інтересів дрібних феодалів Півдня Імперії, граючи на самостійницьких почуттях місцевої шляхти, в такому-то році за нашим літочисленням проголосив відокремлення Моахетангу»

— Скажи мені, брате Вогнедане, — протягнув задоволено Мечислав, — напевне, я отупів, побувши кедазьким слугою… Що воно таке — самостійницькі почуття?

— Вітчизну любиш? — поцікавився Повелитель лагідно.

— Здохну за неї! — відповів Веданг цілком серйозно.

— Оце ж вони, брате Мечиславе, і є — оті почуття.

— А хто такі «дрібні феодали?»

— Ти давно дивився на себе в люстерко? — засміявся Вогнедан.

— О, — озвалася Дана, — отже я — дружина дрібного феодала… І де були мої очі, коли я виходила за нього заміж?

— Хіба тобі тісно у Веданзі, Данусю? — засміявся Дракон, — ще не пізно захопити Імперію… До ніжок моєї панни я ладен покласти півсвіту…

— А що буде написано в наших підручниках? — втрутилася Вишенька, — у нас же теж мають вивчати історію…

— З попелу, крові і полум’я, — з несподіваною силою вимовив Ольг, — постала Держава… Вогнедан — визволитель вигоїв неньчині рани і загорнув її в блакитний шовк. І перелік імен її воїнів… І поминальник загиблих за неї… І оповіді про всі повстання… Квітанські, данадільські… І люди, нарешті, дізнаються, що Чорного Воїна звали насправді князем Воїном Ведангським, а його дід Воїбор не помер в закордонній мандрівці… Оце ось має бути в тих підручниках… Оце — і багато іншого.

— А своє ім’я ви забули, батьку? — спитав я стиха.

— Про таких, як я не пишуть навіть у зносках, — всміхнувся Ольг, — мені судилося померти під тінню… Та я про це не шкодую… Роде мій, адже я до цього дожив… Я проливав кров, я ховав друзів, а часто не мав змоги навіть поховати загиблих… Я убивав — і моя рука не тремтіла… Я з чотирнадцяти літ на війні… І от я сиджу в Палаці Повелителів, роздивляюся старовинні малювання, куштую гарне вино і боюся прокинутись.

Вогнедан повернув голову… Я простежив за його поглядом і побачив потемніле від часу малювання… Юнак з флейтою у гаптованому вбранні… Щасливе ніжне обличчя… Ні шрамів, ні сивих скронь… Він ще не бачив пекла… Для нього все ще було попереду.

— Я повернувся, — мовив Повелитель, — повернувся додому… І поруч мене ті, кого я колись любив… Чуєш, Меч? Ти був мені братом і в тому житті… І до нас повернулися наші дружини… І, напевне, стрий Ольг зі своїм названим сином теж колись гостювали в Палаці Повелителів… Я пам’ятаю те життя наче крізь туман. Але іноді згадую тих, кого знав раніше, прозріваючи душу крізь нову оболонку.

— Мій брат, — розчулено мовив Веданг, — є упевненим, що я — втілення Воїслава — месника. А я — так нічого не пам’ятаю…Тільки знаю, що без нього з Даною моє життя було б зовсім порожнім…

Нема чого й казати, що з тої вечірки я повернувся в піднесеному настрої. І застав у себе — кого б ви думали? Правильно здогадалися… Пана Келата Веркіна… Цього разу тверезісінького і переляканого.

— Що сталося? — спитав я насмішкувато, — нині в Боговладі нічого не руйнують… А тільки будують і будують… Храм Сонця, наприклад…

— З паном Роллою погано, — мовив Келат, не завівшись одразу, як він робив це завжди, — він хоче вас бачити.

— Що сталося? — спитав я, знову застібаючи кунтуша.

— Він уже давно хворів, — оповідав Келат, коли ми вийшли з дому, — нікому не хотів говорити… Напевне — не хотів вірити… А коли вже похопився — було пізно… Він їздив до чорногорської відьми, але вона відмовилась оперувати…

— Що оперувати? — спитав я ошелешено.

— Пухлину, — сказав Келат розпачливо, — пухлину в шлунку… Вона сказала, що він приречений…

Я вже давно не бачив Ролли за своїми походеньками… Тим більше не знав, що він захворів, і їздив до Вербени… Пухлина в шлунку, Боже правий… Якщо вже Вербена відмовилась від втручання, то це і справді кінець…

— Можливо, — мовив я, — йому б допоміг волхв з Сіллону?

— Пан Ролла, — зітхнув Келат, — людина невіруюча, але в останні роки він почав… ну, трохи звертатись до Бога. Він побоявся прохати допомоги у тих відьмаків… І я його в цьому підтримую…

— Чорти б побрали вас обох, — буркнув я, — досиділись…Лікарі…

Белатець дійсно мав поганий вигляд. Він дуже схуд і спав з обличчя, а запалі очі його гарячково блищали.

— Прибув, волоцюго! — привітав мене Ролла, — я вже думав — не дочекаюсь твого приїзду…

— Друже мій, — вимовив я, — що ж ти дотягнув до останку?

— Я не хотів вірити, — сумно сказав Ролла, — а коли похопився — було вже пізно. З Чорногори додому я ледве доїхав… Тепер буду помирати… Запас лоянських кульок у мене є… Принаймні — менше страждатиму.

— Давай, я попрошу Повелителя, — запропонував я, — і він напише князю Непобору, аби той прислав сюди котрогось зі своїх волхвів…

— Я помру раніше, — сказав белатець втомлено, — не варто… Я вже почав глушити біль лоянським зіллям… Та й моя душа… А раптом пекло таки існує? Я й так достатньо нагрішив за своє життя…

Додому я повернувся наче прибитий горем. Я звик до свого белатського друга. Нехай ми бачились не так і часто, але він підтримав мене, коли я був злощасним вигнанцем… Підтримував і надалі… Тоді, в Моані… Без нього мені було б тяжко… Допоміг Повелителю…

Я подивився на слід шабельного удару на правиці… Повелитель… Цілитель милістю Богів… Щоправда, я бачив тільки, як він гоїть бойові рани… Але ж його бабуся Денниця могла здолати багряну чуму… Хоча пухлина в шлунку — це не рана… І не чума… Ех, нічого я в цьому не тямлю… Але ж спитати можна. Зрештою, Ролла допоміг Вогнедану… Тоді, і Цитаделі… Дуже допоміг…

Словом, наступного дня по обіді я знову подався до Палацу. Попрохав доповісти про свій прихід, і мене провели до вітальні жилого крила. Коли я проходив через двір, засаджений кущами ясмину, то раптово побачив гурт людей в ішторнійських орденських плащах. Один — в білому, двоє сірих, четверо чорних… Посланництво, чи що… Взагалі-то, нас, незалежних, поки що визнали лише Белат та Шоррога… Белатцям було все одно з ким торгувати, а шоррогці сподівалися укласти з нами союз на морі проти давнього ворога — Ішторнійської Імперії… Ох, недарма тут з’явилися люди Командора… Я знав, що про безпеку Повелителя дбають, та й сам він нині міг за себе подбати краще за будь-якого тілоохоронця, але все ж таки…

У вітальні мене зустрів Верен. Пард обнюхав мене і милостиво дозволив пройти до кабінету. Я там ще не був… Колишній кабінет данадільського намісника у старому замку був темнуватим і якимсь похмурим… А ця кімната сіяла сонцем крізь витворні білі завіси. Над комином висів отой старовинний меч, який я бачив на коронації… Меч Ельберу… На гобеленах, що прикрашали стіни, дивні то вели танок, то грали на ріжних інструментах. Флейта Повелителя лежала тут-таки на різьбленому столику сіллонської роботи. Я знав, що Вогнедан відпочивав, награючи мелодії, котрі зачаровували всіх довкола… А свій біль він намагався виливати, коли його ніхто не чув.

Вогнедан сидів у кріселку за своїм робочим столиком. Мене він не помітив. Вбраний він був у чорногорську сорочку під верховинський пояс — мода, яку зараз намагалася наслідувати й боговладська знать. Повелитель, до речі, цього не хотів, він вважав, що в кожному князівстві має бути свій стиль вбрання, як-то воно й було раніше.

Гаптований оберег-пов’язка лежав тут-таки на столі. Вогнедан розтирав скроні кінчиками пальців… Я зрозумів, що мене принесло невчасно. Чоловік сам прихворів, а тут я зі своїми проханнями. Я бо чув, що цілительство забирає багато сили, і може відібрати навіть життя..

Верен підійшов до свого приятеля і штовхнув його носом. Правитель отямився від задуми і просяяв усміхом:

— Стрию Білозіре! Що ж ви стоїте в дверях, наче не є ріднею… Заходьте, присаджуйтесь.

— Можливо, — сказав я, — я невчасно…

— Та ні, - озвався Вогнедан. Я оце вперше побачив у нього отой слід від мотуза довкола чола…І побачив втомлені до краю очі під отим рубцем. Ні, я явно приплентався даремно.

— Я бачив, — мовив я, — у дворику ішторнійських святих отців… Це не від їхніх молитов у вас розболілася голова?

— О, — сказав Вогнедан, — ви, як-то кажуть, потрапили у «яблучко»… Я приймав сьогодні посланництво Ордену… Цілий ранок наче в шахи грав з зав'язаними очима…

- І виграли? — спитав я напівжартівливо.

— Нічия, — серйозно відповів Повелитель.

— Будьте обережні, - попередив я, — вони дуже дорого платять за вашу голову…

— Я знаю, — очі правителя заіскрилися сміхом. Він простягнув мені папір, що лежав на столі. Це була угода, на якій стояли наші зі Ставським підписи.

— Пан Дастені… - почав Вогнедан, і засміявся, побачивши моє ошелешене лице, — пан Дастені хотів мене приголомшити… Він знав, звідки — то вже справа Ордену, що і ви, і Ставський-старший служите у мене і не збираєтесь убивати… Ні мене, ні панну Лелег.

— Ми винні Ордену тисячу червінців, — зітхнув я, оговтавшись, — які вже встигли пропити…

— Я знаю, — знов посміхнувся Вогнедан, — тому я повернув ваш завдаток Ордену… З власних грошей, отже будете мені винні. По п’ятсот червінців — ви та Богодар… Платню ви взяли…замалу.

— По розцінках Гільдії, - хмикнув я, — до того ж, на той час ви не мали такої сили. А що сказав на те пан Дастені?

— Взяв гроші, - сказав Вогнедан з таким непередаваним виразом на обличчі, що я трохи не розреготався вголос, — щоб белатець та відмовився? Я ж говорю, що ми тут наче в шахи грали… Дастені запевняв мене, що в Ордені змінилося керівництво, і що вони не будуть робити замахи на мою особу… Що то була страшлива помилка, і на знак її визнання, він видає мені головами двох убивць, яких я пригрів на грудях, яко зміїв… Пропонував союз на морі… Проти Шорроги… І вічний мир… За однієї умови…

— Прийняти всім кілені-мейдизм, — підкинув я.

Вогнедан зітхнув:

— Авжеж… Я цього ніяк не можу зрозуміти… Насильницького врятування від пекельного вогню… Словом, перемовини продовжуються. А ви у справі, стрию?

— У справі, - сказав я, — мій приятель Ролла… Він помирає. Вербена відмовилась від втручання, отже справи зовсім кепські… До Сіллону йому вже не доїхати, і порятунку звідти не дочекатися… Я сподівався на вас, але бачу, що вам самим потрібен цілитель.

— Та не в тому річ, — мовив Повелитель стривожено, — Ролла… От бідолаха… а що ж там з ним таке? Він не говорив?

— Пухлина в шлунку, — сказав я, — і він уже приймає наркотики…

— Не знаю, що й сказати, — мовив Вогнедан, — я до цього мав справу лише з бойовими ранами… Це у мене виходить добре — тоді в Желянах я витягнув не тільки вас, але і зо два десятки зранених селян. Для цілителя це багато… Щоправда, почувався я опісля того, наче по мені пройшла ворожа кіннота. А пухлина… Не знаю… Але, принаймні, спробувати можна… Ролла не знає, що я зціляю?

— Ні,- сказав я, — я йому не оповідав…

— Гаразд, — зітхнув Вогнедан, — а то раптом не зможу… Аби не давати надії, що не сповниться.

Він смикнув за шнурочок дзвінка. На дзвінок з’явився паж — мій Терночок. В дуже красивому жовтому жупані… З того часу, як Дана вийшла заміж, мій син перестав розриватися між службою у брата та сестри. Він нині служив Вогнедану, і правитель навіть навчав свого юного пажа «смертельному танку»… Я розумів, що сину важко бачити ясну панну своїх дитячих мрій княгинею і заміжньою жінкою. Служба у Повелителя, принаймні, давала хлопцеві привід пишатися перед однолітками.

— Терне, принеси, будь ласка, мого кунтуша, — сказав Повелитель, — я йду до міста. З Вереном. Скажеш про це Мечиславу, якщо спитає…

Терночок справився миттю. Приніс кунтуш, поміг вдягнути, зав’язав пояс… Я не втримався, і скуйовдив йому волосся. Хлопчина поглянув скривджено — я мовляв, на службі, а ви…

Повелитель вдягнув на голову оберіг. Знову поморщився від болю.

— Пан Фотін говорив, що це — моя корона, — мовив смутно, — таку силу маю, а рани свої, що отримав до її повного проявлення, загоїти не можу… Особливо заважає оцей «вінець» з Зелібору. Коли нічого, а часом боляче.

— Залиштеся, — знову сказав я, — може завтра…

— Нічого, — всміхнувся Вогнедан, відганяючи біль і думи, — я звик… Знаєте, між цілителями повір’я існує — не відмовляй, бо втратиш Силу.

Повелитель вирішив прогулятися пішки, і тому ми вийшли з палацу, пройшли повз гриднів, котрі виструнчилися перед володарем, і рушили Старим містом до Вишневого мосту. На мосту постояли трохи. Вогнедан мовив задумливо:

— За що я ще вдячний Силі предків — так це за можливість гуляти самому… Не люблю дивитись на білий світ через кільце охорони… А, якби не Сила — довелось би. Поки ви з Мечем геройствували у Страгії — на мене два замахи було. Там, у Зеліборі… Я відчув убивць на відстані, коли ось так гуляв вулицями… Звісно, я беру Верена з собою, але ж ті нерозумні створіння хотіли спершу пристрелити парда, а тоді — мене… Довелося використати свої можливості… Ольг, до речі, обурюється, що я ходжу сам… Він наполягає на утриманні в таємниці того, що я нині… не просто дивний, а дивний з особливими здібностями. Досить з мене, мовляв, отих цитат з Повчань Святого Старця…

— Але ж багато хто бачив ваш вогонь, — закинув я.

— В такі речі люди не вірять, навіть побачивши їх на власні очі, - засміявся Вогнедан, — ходімо, стрию… Подивимося, що там можна зробити для вашого друга.

У передпокої будиночку Ролли нас зустрів розкуйовджений Келат. Повелителя він спочатку й не побачив, а одразу ж кинувся до мене.

— У вчителя гість, — мовив, — нібито його родич. З Ішторнійського посланництва…. Боже, до чого ми дожилися — посланництва! До чорногорського князька, котрий, користуючись слабкістю імператорського трону, нахапав собі чужої землі!

— До речі, - холодно мовив Повелитель, заходячи за мною до невеличкої віталеньки, — є така добра стародавня примовка… Де пролита кров наша — там і є земля наша… Доброго дня, е…як вас там…

— Келат Веркін, — підказав я, відстороняючи остовпілого моанця, — цього пащекуватого дурня саме так і звуть. Отямся, осквернителю гробовищ, і скажи по-людськи, хто там у Ролли.

— Й-його д-дядько, — почав заникуватись Келат, — кіленарський чернець…Єретицтво кіленарів…

— Увійшло в примовку, — закінчив я, — гаразд… То це він отак кричить?

З кімнати хворого дійсно чулася розмова на підвищених тонах, при чому деренчливий голос старого чути було краще за слабкий голос хворого.

— Дайте, може, я зайду, — мовив я до Вогнедана, — та гляну, що там… Якщо пан превелебний пропонує небожу розкаятись, то, здається, він потрапив у слушну хвилину.

Вогнедан кивнув і сів у кріселко. Келат позадкував до дверей, і вибіг у дворик, явно злякавшись грізного Князя Вогню.

Ролла, всупереч моїм побоюванням, мав навіть кращий вигляд, ніж учора. Очі йому лихоманково блищали, і я зрозумів, що він уже прийняв дозу. Дастені сидів у кріселку біля ліжка. Оскільки Ролла нічого не знав про мої ішторнійські походеньки, то я ввічливо привітався спершу з ним, а тоді з очманілим Дастені.

— О, Ешіоре! — зраділо вигукнув Ролла, — Нарешті ти прийшов! Дядечко мене вже геть замучив! Ти ж пам’ятаєш превелебного Дастені?

— Авжеж, — мило всміхнувся я до ченця, котрому аж заціпило чи то від злості, чи то з переляку, — ми навіть бачилися з його превелебністю років зо п’ять тому. Коли я вів торгові справи в Ішторні… Я навіть взяв у пана Дастені завдаток, але, на жаль не зміг доставити товар…

— О, — зітхнув Ролла, — ну, сподіваюсь, ви порозумієтеся. Мій любий дядечко турбується тим, що я помираю без духовного напучування. Десь за три дні він має повертатися в Ішторн, а у Боговладі немає духівника — кіленара.

— Покличемо панотця Рохана, — сказав я заспокійливо, — з церкви Святого Іркана. Це дуже достойний чоловік.

— Покликати розкольника! — вигукнув Дастені, - таке могло прийти до голови тільки…тільки…

— Такому ж розкольникові, - закінчив я, — що поробиш, я уважно слухав оті уроки катехізису, які давали мені ваші люди, але… Здається, що ріжниця не є занадто великою… До речі, Ролло! Я привів до тебе гостя… Він дуже турбується твоїм самопочуттям.

— То давай його сюди! — зрадів Ролла, — а то я окрім Келата вже місяць нікого не бачу. Дивиться він за мною добре, але від його розмов здуріти можна. А в перервах він бігає по церквам і носить мені ритуальні хлібці, коли у мене душа вже й звичайного хліба не приймає. Вже трохи не в десятку церков побував, окрім п’яти боговладських.

— Ритуальні хлібці! — звів до гори руки превелебний, — всім відомо, що лише вино є вмістилищем Божої Сили.

— Я тобі, Ролло, людину привів, — сказав я, — котра є вмістилищем Божої Сили… Пан Вогнедан Ельберійський!

— О, Боже! — Ролла аж підтягнувся і сів у подушках, — то чого ж ти тримаєш правителя у вітальні? Проси увійти і то негайно… І де знову подівся оцей чортів Келат…

Я вийшов і ґречно запросив Вогнедана до спочивальні.

— Мій Повелителю! — мовив белатець винувато, — мій приятель, котрий не знаю, про що і думає, не зволив сказати, що ви тут… Мій дядько, превелебний Дастені…

— Ми знайомі, - лагідно сказав Вогнедан, — тільки сьогодні бачились І раніше зустрічалися… Ваш небіж, пане Дастені, є чудовим лікарем і моїм приятелем.

— Дякую за добрі слова, — мовив Ролла розчулено, — який жаль, що вже не можу з вами випити… Та де той чортів Келат… Я б його попрохав принести для гостей хоч би вина… Сам-то я вже не їм… І майже не п’ю… Навіть води.

— Дагдон, — мовив Вогнедан до мене стиха, — справи зовсім погані… Спершу наркотичне збудження, тоді… Гаразд… Я спробую… Скажіть йому про це, тільки обережно…

— Ролло, — почав я, — Повелитель трохи зціляє… Давай, він подивиться тебе… Доки ти притомний… Ти ж сам знаєш, що ти можеш і не вийти зі сну, навіяного лоянським зіллям…

— Я на це й сподіваюсь, — раптом схлипнув Ролла, — щоразу… А коли таки отямлююсь — так хочеться жити… А воно ж так болить…

— Небоже! — вигукнув Дастені, - не дозволяй задля цього тлінного існування загубити життя вічне! Сказано ж бо: «До волхвів, чаклунів і знахарів — не підходь!»

— Але я — не волхв, — мовив Вогнедан заспокійливо, — не чаклун і навіть не знахар…

— Ви — демон, — раптом мовив Дастені різко.

— Прекрасніший за денницю…, - мовив Вогнедан втомлено, — той портрет у Повчаннях змальовано не з мене… У мене на скронях сивина, на чолі шрам, а всю спину пописано батогом… І сліди від розпеченого заліза на грудях… Демонам мусить щастити більше в цьому недосконалому світі… Не бійтесь, пане Ролло… Давайте спробуємо… Що вам втрачати?

— Душу! — прошипів Дастені, - отямся, небоже!

— Спробуйте, — вимовив Ролла тремтячим голосом, — милий мій, добрий хлопчику, порятуйте старого дурня, який занадто хоче жити…

Вогнедан присів на краєчок ліжка… Підняв Роллі сорочку… Пальці музики пробігли по спітнілій шкірі, наче щось вишукуючи. Знайшли…

Колись давно підліток у чужому вбранні загоїв мені опік на долоні. Тоді його пальці наче щось зашивали, ковзаючи над раною… Нині було таке враження, ніби Вогнедан витягує щось з тіла хворого… Витягує нитку, ніби змотуючи її в клубок… Нитка плавилася під тонкими пальцями… Нитка була схожа на чорний дим…. Нитка згоряла… Зникла…

Повелитель похитнувся. Я ледве встиг його підтримати. З-під пов’язки — оберега по обличчю Вогнедана поволі спливали струмочки поту… Рожеві від крові, що виступила через шкіру… Оце так спробували… Боги, і чого я в це вліз…

— Вийшло, — неголосно мовив молодий ельберієць, — вийшло, стрию… Він житиме, ваш друг… Прокинеться здоровим.

Ролла дійсно заснув… Але то не був наркотичний сон, важкий, наче удар по голові. Белатець підклав під голову руку, і на вихудлому обличчі з’явився усміх. Дастені застиг у кріселку, не вимовивши більше й слова.

— Ходімо, — мовив Вогнедан, — пошукаємо того… пана моанця. Я дам йому деякі настанови… Хворий прокинеться голодним, так щоб не спробував нагодувати його чимось жирним та ще й дати випити. Взагалі пити вашому приятелю більше не треба. Такі речі й прикидаються від непомірного вживання горілочки.

Ми вийшли у двір. Келата ніде не було видно. Верен лежав біля хвіртки, і дрімав, поклавши голову на передні лапи.

— Тяжко… — зітхнув Повелитель, і усміхнувся вибачливо. Він ледве йшов, і я знову вилаяв себе подумки за те, що втягнув його в це.

Ми зійшли з ґанку, і тут перед нами, наче чортик з коробочки, з’явився Келат… Він виліз з куща, якими була обсаджена доріжка до дому Ролли… Скуйовджений ще більше і якийсь навіть не переляканий, але збуджений неймовірно. І з якоюсь торбиною в руці.

В тому, що сталося потім, була велика доля моєї вини. Я ніколи не сприймав серйозно пана Веркіна. Рівно, як і всі інші — чому йому і дозволялося патякати язиком. Навіть Ролла мав його за пришелепуватого, хоч і любив майже батьківською любов’ю…

— Де тебе носить? — поцікавився я, — радій, твій учитель житиме… Подякуй пану Вогнедану, задля такого випадку він обійдеться без товмача.

Як я міг проґавити, що Келат тримав в лівиці сумку, а правицею ніби нишпорив у ній… Як я його не запідозрив… Може тому, що голова була переповнена враженнями, а Вогнедан важко спирався на мою руку, і я думав, що його робити, якщо правитель раптом знепритомніє. Я вважав, що Келат чи-то ліки несе хворому, чи-то випити гостям… І зовсім не очікував, що він видобуде звідти пістоля та ще й натисне собачку.

Сучий син гримнув з пістоля майже впритул… Ні я, ні Повелитель не встигли зреагувати. Вогнедана віджбурнуло назад, до стіни будинку… Він сповз по ній і застиг.

— Паскудо! — видихнув я, — що ти накоїв!

— Я убив нелюдь! — вимовив Келат гордо, — чудовисько! Я відлив срібну кулю і освятив її в дванадцяти храмах! Жоден чаклун не витримає такого поранення! Хай живе Моанія! Єдина й неподільна!

— Щоб ти здох! — тільки й встиг я сказати… Громовий рик розірвав тишу… Чорне тіло парда мигнуло через кущі як блискавка… Келат не встиг ні відскочити, ні утекти.

Я підбіг до Вогнедана, і одразу зрозумів — скінчено… Куля розворотила лівий бік грудей… Серце Повелителя зупинилось… Не потрібно було ні кликати когось, ні рятувати…

— Це я винен, — вирвалося у мене, — я винен у вашій загибелі, Визволителю… Чого я запросив вас сюди… Я люблю Роллу, але обміняти вас на нього… Мій Вогнедане… Душа вільного краю…

Я сів поруч, і обійняв загиблого… Я плакав… Я гладив застиглі риси, торкався до вуст, на яких застигла тінь усміху. Він не встиг ні злякатись, ні здивуватись… Блакитний кунтуш поволі набрякав кров’ю.

Хтось вийшов на ґанок… Дастені… Спустився вниз… І застиг, побачивши парда над мертвим Келатом, і мене з загиблим на руках.

— Радійте, — мовив я стиха, — ви домоглися свого… Загинула найкраща людина цього гидкого світу… Можете відправити з цього приводу подячний молебень Чорнобогу.

— Рука Господня, — прошепотів белатець, — рука Господня… Він же і вас заворожив, пане найманцю… Він жбурнув мені гроші, які я заплатив вам за його голову. А тоді прийшов з вами сюди… Гордий, наче демон… Ось вона нині, його гордість… Потоптана найменшим зі світу цього.

— Ваших проповідей я ще в Ішторні мав задосить, — сказав я так, що белатцем аж тіпнуло. — якщо ви зараз же не заберетесь геть, я нацькую на вас Верена…

Пард загрозливо рикнув, а тоді загарчав так, що напевне перелякав весь квартал. Дастені треба було пройти повз нього, і він нерішуче зупинився. Тоді повернув назад.

— Ви вважаєте, — сказав я, — що я безпечніший за цього звіра?

Дастені так не вважав, але у нього не було іншої дороги… Хіба що назад, до будинку. Я вже не дивився на нього. Я обережно розстебнув скривавленого кунтуша, розірвав залиту кров’ю сорочку-чорногорку… Рана… вона здалася мені ніби меншою, ніж на початку… Саморобна Келатова куля пройшла навиліт… Начебто… Але на спині рани, здається, не було. Хоча сорочка і там була залита кров’ю… Я обережно повернув Повелителя набік… Дірка в сорочці була… Величенька така дірка… Рана… Рани не було…

Я знову повернув Вогнедана лицем до себе… Загострені риси начебто пом’якшали… Поклав пальці на шию, хтозна на що сподіваючись, і раптом відчув тремтіння живчика… Удар… Довгий проміжок… Ще один…

— О, ні, - прошепотів я, — не може бути…

Я був старим вояком… Я бачив людей з такими ранами… Я міг відріжнити живого від мертвого… Живчик під пальцями прискорювався… У мене на очах оживав мрець…

Серце Повелителя почало відлічувати удари… Рана поволі затягувалася… Та, що в грудях… Пробите кулею серце вже загоїло себе і погнало кров. Вуста Вогнедана порожевіли.

— Давайте, — вимовив я, — вертайтесь, Повелителю! Там добре, в гаю дубовім, а ми що тут робитимемо, без вас?

Дастені сів на сходинки ґанку. Він не мав сили ні тікати, ні стояти… Він трусився як в лихоманці, і весь час значив себе трикутником. Я поклав руку на скривавлені груди правителя… Від рани зостався білий круглий слід…

Вогнедан розплющив очі… Такі сині… такі здивовані…

— Стрию Білозіре, — сказав, — ви можете пояснити мені, що сталося? Я… здається, я помер…

— Не здається, — мовив я крізь сльози, — клятий моанський вилупок вистрелив у вас трохи не впритул… Срібною кулею, освяченою в дванадцяти церквах…

— Маєш, — прошепотів Вогнедан, — це ж треба додуматись… Срібна куля… Я ж не упир… Він би ще осикового кілка притягнув…

Хвіртка дому Ролли відлетіла набік… Просто до дворику влетіли два вершника… Мечислав і Дана… Поруч бігла Горяна… Подруга Верена перескочила через живопліт і помчала просто на Дастені.

— Ні! — владно вимовив Повелитель, намагаючись піднятись, — Горяно! Ні!…

Самка парда зупинилася у стрибку… Це було видовище…Велетенський звір приземлився просто перед ченцем на всі чотири лапи. Дастені повалився на сходинки ґанку як мішок.

Мечислав з Даною зіскочили на землю, не дбаючи про коней.

— Вогнедане!

Вони обхопили його з двох боків, цілуючи, пестячи, лаючи…

— Вогнику, диво наше, душа моя, брате… та хіба ж так можна… та говорили ж тобі…та обережність… Вогнеданчику…

— Я живий, — вимовив Вогнедан ще здивовано, — ні, таки справді — живий… І як я міг не відчути наміри цього моанського вилупка… Щоправда я натомився з отим зціленням.

Верен рикнув і штовхнув лапою труп…

— Оцей ось? — спитала Дана, — а священик?

— Свідок, — сказав я, — небажаний свідок. Дуже радів з того, що сталося… Давайте, попросимо Верена, аби він його торкнувся лапкою… Легенько…

— Стрию Білозіре, — мовив Повелитель докірливо, — не можна змушувати Стражів Гір убивати людей… Верен розумніший за інших пардів… Він після Збраславської битви довго прийти в себе не міг.

Ми перенесли Повелителя в дім… Поклали на канапі у вітальні. Я зазирнув до Ролли. Той тихо спав, навіть не знаючи, що втратив учня.

Поки ми з Даною стерегли спокій Вогнедана, котрий теж заснув, Мечислав подався до Палацу по одежу та коня для Повелителя… Про прикру цю історію ми домовилися нікому не оповідати.

Дастені щез… Коли Веданг виходив з двору, він ще лежав непритомним на ґанку. А коли Мечислав повернувся, то нікого вже не було. Ми лише рукою махнули — менше клопоту.

Ввечері Вогнедан поїхав до Палацу разом з Мечиславом і сестрою. Я залишився глядіти Роллу, а також дбати про похорон пана Келата Веркіна. Срібну кулю я, до речі знайшов — вона ударилася об стіну будинку, пробивши перед тим серце Повелителя. Щодо Дастені — то я уявляв собі, що він може розповісти…. Я людина не зла, але, якби це не було перед очима у Вогнедана, обов’язково прикінчив би святенника, аби той не радів з чужої смерті. Таємницю ми зберегли… Навіть найближчі не дізналися про цю раптову смерть і дивне воскресіння. Окрім, звісно ж, князя Данадільського, котрий мусив думати про майбутнє і робити висновки.

***

Три дні я не мав змоги зайти до Палацу, бо мав забагато клопоту… По — перше, я мав подбати про похорон пана Веркіна. Пард ударом могутньої лапи трохи не зірвав йому голову з в’язів… Сучого сина потрібно було поховати в закритій труні, і якось пояснити це сусідам та співчуваючим. Треба було пояснити все Роллі, котрий прокинувся аж наступного ранку. Здоровісінький і зо звірячим апетитом. Я оповів правду… Майже всю… Сказав, що Келат зовсім збожеволів, і стріляв у Повелителя срібною кулею… Не влучив, але на невдалого вбивцю кинувся Верен… Ну, і ось… Ролла схопився за голову.

— Недоумок! — простогнав, — догрався… Я ж йому говорив — змирись… Або їдь звідси під три чорти, якщо тебе тут все так дратує! Замах на правителя держави! Це ж і мене або посадять, або виженуть… І це опісля того, як шляхетний юнак врятував моє нікчемне життя!

— Заспокойся, Ролло, — сказав я, — ніхто тебе не чіпатиме… Зрештою, всі знали, що у пана Келата у голові джмелі гудуть. На ньому все і окошилося. Оповіси сусідам, що він підхопив заразну хворобу. Тому й труну закрито… І, на Бога — мовчи…

Похорон пройшов без ускладнень. Заупокійну служив панотець Рохан з церкви Святого Іркана. Поховали пана Веркіна на моанському кладовищі Боговлади, відділеного від ельберійського витою загорожею… Ми з Роллою подбали про плиту з трикутником вершиною вгору та з ім’ям померлого. Словом, зробили все так, аби не було соромно перед добрими людьми.

На зворотньому шляху ми з Роллою завернули на ельберійський цвинтар… Могилу Генда знайшли одразу — вона була неподалік від воріт, поруч зі старою гробницею. На гробниці було лише ім'я — Орта-Сонцеслава Яблуновська… Мати… Як запримітив її Імператор? Де? Можливо, про це було відомо Вогнедану… Другу-ворогу… Поруч з гробницею на могильному камені вибито було: Генд-Гордан Яблуновський… І нижче — «Душа моя спокій знайшла, лиш покинувши тіло… Я — тінь від меча, а хотів бути яблуні тінню…»

Ролла розчулено зітхнув. Йому завжди подобався напівкровний принц… Ну, і спокій цвинтаря нагадував моєму приятелю, що і він міг би тут спочивати вже в недалекому майбутньому, якби… Якби йому не пощастило свого часу допомогти в’язню Цитаделі вижити. Все таки добрі справи винагороджуються, хто б там що не казав…

Ці три дні Вогнедан відпочивав. Він звелів говорити всім, що застудився… Це викликало велике здивування — зазвичай, щоб вкласти дивного в ліжко потрібно, принаймні, багряної чуми… Скільки я оце знав своїх родичів — у них ніколи не було отих болячок, що так дошкуляють людям… Адже навіть нежить тому так і зветься, що вбити не вб'є, а жити не дає… Я вже не говорю про різачку, якою в Лояні хворів у дуже тяжкій формі, а в нетяжкій — то й рахувати забув скільки. Вербена якось оповідала мені, що в нашому тілі є якась служба безпеки — інакше і не назвеш, котра розпізнає усяку заразу і стріляє без попередження… Так от, у дивних оце військо чи то сильніше, чи то краще озброєне… Словом, чим більше в людині дивної крові, тим менше вона хворіє… Завидки беруть, авжеж…

Тому раптова хвороба Повелителя трохи здивувала його родичів. Однак що ж… Коли я нарешті заявився віддати шану воскреслому з мертвих, Вогнедан прийняв мене у спочивальні, загорнутий у теплий пухнастий халат… Вишенька тільки-но принесла йому гарячого молочка з медом, і молодий правитель розкошував спокоєм і неробством.

Втім, і те, і інше було відносним. Біля ложа «хворого» сидів князь Данадільський. Я, коли зайшов до кімнати, одразу приготувався до прочуханки. Однак, Ольг не став мені вимовляти. Сказав тільки:

— Ніколи не слід недооцінювати ворога… Ви, діти мої, вважали цього чоловіка блазнем… І навіть подумати не могли, що ота його щирість, з якої всі сміялися, є справжньою… Ви думали, що якщо ми не кричимо на весь білий світ про любов до вітчизни, то людина, яка це робить, є дурнем… І ось чим закінчилося таке ставлення до інакшої ніж ми, істоти… Срібною кулею…

— До речі, - зітхнув я, — тримайте, Повелителю…

Кулю, що я її знайшов біля стіни, знайомий мені ювелір прикріпив до срібного ж ланцюжка.

— Сто років вам жити, — мовив я, — і ще стільки ж..

— Вояцьке повір’я? — спитав Вогнедан з усміхом, — що ж, гаразд…

Він вдягнув ланцюжка на себе. Ольг спостерігав за цим незадоволено.

— Лиха сила, — мовив, — наведена на тебе… Дванадцять чоловік молилося за твою погибель… А ти це на грудях носитимеш…

— Спалю, — засміявся Вогнедан, — усяке лихо…

- Ішторнійці, - сказав Ольг, — покинули Боговладу… Поїхали до Моанії…

— Ми б все одно ні до чого не домовились, — сказав Вогнедан трохи винувато, — занадто жорсткі вони ставлять умови…

— Нас знову можуть стиснути у кліщі, - попередив Ольг, — як двісті років тому.

— Зладнаємо, — сказав Вогнедан, — корабель…

— Я знаю, — мовив батько, — але свідок твого воскресіння з мертвих може нам нашкодити…

— Хто йому повірить? — втрутився я, — навіть якщо кому і розповість…

— О, — вимовив батько, — повірили ж вони в демона, прекраснішого за денницю… Отже — маєш завдання, синку. За моїми відомостями пан Дастені має побувати в Моозі… Там багато кіленарів, і він хоче їх відвідати по дорозі до Моани. Їдь за ним, і налякай його так, щоб він мовчав… І взагалі — дій за обставинами.

— Буде патякати — уб’ю, — сказав я спокійно. Вогнедан ледь примружився… Подивився то на мене, то на Ольга.

— Родичі, - сказав, — безоглядність добра у дрібних дозах…

— По краплі, - пообіцяв я, — не переллю… До речі — вороги вживають її щодо нас незміряно… Дозвольте, Повелителю…

Я поцілував йому руку і піднявся. Треба було йти готуватися до від’їзду. На відміну від Вогнедана, я не вважав, що прикінчити Дастені буде аж так безоглядно. Якщо ти чернець — не лізь у справи воїнів… І не підходь заблизько до вогню.

Перед тим, як їхати до Моозу я ще побував на балі… Атож, то був справжній баль, присвячений заручинам княжича Квітанського та однієї з онучок князя Непобора, Сіяни. Я спостерігав свято з балкона — на балі були іноземні гості, а мені не можна було особливо засвічуватись. Втім, я все одно не вмів танцювати… Та й ні з ким було… Мені вже перевалило за сорок, а я досі не мав у Гнізді Ворона господині… Пані Миляна… Занадто багатьох чоловіків вона лікувала від розбитого серця… Панна Чайка, моя сіллонська подруга корсарських часів, давно вже вийшла заміж… А Мальва… Мальва… Опісля отої останньої розмови я навіть підходити до неї боявся.

Юний Вовк Вигорич не зводив очей зі своєї Сіяни, котра дійсно сяяла срібною ельфійською красою. Всі розуміли, що тут святкують не просто злюб — союз людей і дивних. Ця пара і відкрила баль… Я загледів пана князя Крука… Князь Квітанський стояв поруч з Непобором Сіллонським і мав, їй-бо, незлий вигляд поруч з витонченим дивним… Сила і краса… Відвага і спокій… Союзники…

А ось на середину залі вийшла ще одна пара… Вогнедан та Вишенька… І заспівали скрипки щемливу мелодію чорногорського танку…

«Крила

Здіймали птахи в надвечір’ї

В кігтях

Несли жалі жарин осінніх

Клином

Несли по полю золотому

Сизу втому…»

От оцю тремтливу мелодію і поніс я з собою у далеку дорогу… Дастені був лише частиною мого завдання… В Моозі починалися заворушення… Еге ж, приклад Ельберу надихнув багато кого… Я мав налагодити контакти з місцевими самостійниками і домовитися за поставки зброї. Це була ідея Ольга — створити між нами і власне Моанією низку буферних держав… О, мій батько вмів перекроювати мапу знаного світу. У напарники він дав мені мого старого знайомця Тархома.

В Моозі я і «провалився»… Вперше…Ішторнійську пригоду в рахунок не беру — проти Ордену ми тоді не працювали. Для багатьох наших цей перший раз ставав останнім… «Тінь» не могла помилитись двічі, бо до другого разу просто не доживала.

Не дожив і Тархом… «Тутешній моанець» загинув, коли нас оточили «тайняки»… Він був гарною людиною, мій останній напарник… За ті кілька місяців, що ми провели в Моозі, ми потоваришували… Сподіваюся, що він таки потрапив до нашого гаю дубового, бо в мейдистському вираї йому буде не вистачати ельберійської мови, яку він дуже любив…

Не оповідатиму подробиць нашої справи, бо вона є занадто недавньою, і не хотів би я згадати десь не там тих людей, котрі були в неї вплутані… Почалося з того, що ми віднайшли ішторнійських посланників. В Моанії вони вже іменували себе жебрущими ченцями Ордену, котрі творять паломництво по місцевим кіленарським храмам. Влада на них косилася, але перешкод не чинила, певно через імператрицю-ішторнійку.

І ось в Соогді, стольному місті Моозу, ми з Тархомом навідали пана Дастені… У повному вбранні «тіней», з закритими обличчями…Вночі… Старий спершу прийняв нас за чортів, але швидко оговтався. Говорив Тархом, я виконував роль мовчазного убивці… Ми витягли превелебного на дах будинку, підійшли до краю, і опустили вниз, тримаючи за руки… Зайве й говорити, що рота перед тим ми йому заткнули. Тархом ввічливо порадив белатцю забратися геть з Західних Земель… Кудись на острови, навчати дикунів основам мейдизму. Якщо ж превелебний не послухає доброї поради, то наші наступні відвідини закінчаться тим, що його поховають…

Опісля того, як Тархом виголосив свою промову, ми віднесли напівзомлілого Дастені до його кімнати і полишили там, перед цим, само собою, перетрусивши скриньку з паперами. Там було дещо дуже цікаве… Ну, і, ясна річ, дуже хвилюючий звіт про смерть і воскресіння Повелителя. З поясненнями самого пана Дастені… Він навіть віднайшов десь у Святому Письмі ім’я демона, якого уособлював Вогнедан… Ізгліян… По-нашому — Князь Вогню…. Я читав цього звіта як захоплюючу повість… Тільки була вона зовсім про іншу людину, ніж наш Повелитель… Ясна річ, що Тархом порадив пану Дастені, ще там, на даху, не цікавитись занадто особою Вогнедана Ельберійського. І не рівняти його зі всякими там ішторнійськими чортами.

Ченці вибралися з Соогди наступного ж дня… Вони мали податися до найближчого порту, бо вертатися через Ельбер Дастені зроду б не наважився. А ми продовжили виконувати завдання Ольга щодо зв’язків з місцевими повстанцями… І всипалися якраз на цьому.

Скажу просто — нас здала людина, якій ми — не довірились, ні… Але через неї йшов збройний транспорт… Шаблі і рушниці… Порох і кулі… Нібито для контрабандистів Сірагони — єдиного порту Моозу… Ми з Тархомом і видавали себе за контрабандистів… І не розпізнали в людині, що була у нас на платні, «тайняка»… Що ж, навіть у митців бувають невдачі… Була стрілянина… Тархом загинув… Його тіло повісили потім на міській шибениці… А мене взяли, бо я таки хотів прорватися, поклавшись на свої знання мистецтва бою… І майже вирвався, але… Словом, не пощастило…

Ясна річ, що про свої поразки нікому не хочеться розповідати. Мене притягли до міської в’язниці… Притягли непритомного. Там привели до тями, і почалися розпити…

Мене піднімали на дибу тричі, а били при тому так, що м’ясо відставало від кісток. Я стояв на тому, що є контрабандистом. Це не рятувало мене від шибениці, але, принаймні, нічим не прив’язувало до Князя «тіней». А мене розпитували саме за нього… За Ельбер… За Повелителя… Я спочатку не міг втямити, чого це до мене так присікуються, аж поки мені не зробили очну ставку з Дастені…

Ченців, виявляється, затримали в Сірагоні. Як тих, що були у Боговладі… Їх запідозрили у шпигунстві… Дастені понарозповідав такого, що «тайняки» не знали як і ставитися до його слів… Про всяк випадок вирішили звести його з підозрілим бандитом, котрий попався на перевезення зброї. І сучий син мене пізнав… Я впирався на тому, що є найманцем, і в Боговладі працював охоронцем… А опісля отого випадку з Келатом Веркіним, мене, мовляв, вигнали… Коли Дастені повторив оті свої оповіді про воскресіння з мертвих, я знизав плечима… Так, стріляв, але не влучив… А мене вигнано за роззявкуватість…

Ніколи ще смерть, огидна та кривава, не підходила так близько… Якби я не помер від тортур — на мене очікувала паля… Так, принаймні, оголосив «тайняк», котрий мене допитував… Я продовжував брехати, зізнаючись у всьому, але тільки не у тому, чого від мене очікували…

Одного не дуже чудового дня, коли я валявся у камері на брудній соломі і марив ковтком води, за мною прийшли охоронці і, лаючись, витягли на в’язничне подвір’я. Ходити я вже не міг, і мало що тямив… Вірніше — тямив достатньо, аби мовчати на допитах, бо брехати вже не мав ні здоров’я, ні сили.

Наді мною чийсь верескливий голос лаявся останніми словами. Хтось бубонів які-то виправдання. Все це доходило до мене наче крізь подушку. Врешті, мене вкинули до тюремного візка, ляснули дверцята, і коні рушили.

Я мав ще досить розуму в голові, аби втямити, що мене везуть до Моани… На подальші муки. Всоте я спитав себе, чого я не застрелився при арешті.. І на що, дурень, сподівався… Он Тархом уже давно в безпеці від страждань і дізнань… У мене аж сльози покотилися з очей, настільки стало шкода самого себе… А тоді я зомлів і довго не приходив до тями.

Чисте ліжко, в якому я очуняв, здалося мені гарним сном… Наді мною схилився моанський вояк в сірім однострої…. Крізь ману сяйнули знайомі зелені видовжені очі. Я подумав, що продовжую спати, і тому ні озвався ні словом.

— Друже Ворон, — лагідно сказав юнак, — я — Богдан… Богдан Ставський… Не пізнаєте?

Отут я заплакав знову… Богдан… Я не знав, що він тут робить, і де я, але зрозумів, що більше мене не будуть мучити. Богдан не дасть… Я попрохав його в разі чого негайно мене пристрелити. Ставський мовив заспокійливо, що ми у безпеці, і, як тільки я трохи одужаю, мене перевезуть через кордон…

Ховалися ми у Страгії, в одному з кедазьких селищ. Через кордон хлопці Ставського перетягли мене на ношах… Болотяними стежками. Чекати довше не можна було — замість одужання у мене почалося зараження крові. Я знову метався у маренні, чомусь мені ввижався баль у Боговладі і те, як танцює Повелитель… А я, нібито, намагався зупинити Келата Веркіна, котрий цілився з пістоля в танцюючих… А потім мені почала ввижатись Мальва, котра втирала сльози… І стривожене лице Ольга… І знову я побачив Повелителя, котрий схилився наді мною, і його бездонні грозові очі наче втягли в себе страждання і біль.

— Як ся маєте, стрию?

Ніжне личко, дуже схоже на лице Вогнедана, але без сивини і отих рубців… Дана… Княгиня Ведангська… У дуже широкому вільному вбранні…

— Краще, — ледь вимовив я, — ніж було досі… Де це я, ясочко?

— Вітаю вас, стрию, у Гнізді Драконів, — схилилася переді мною жінка, — хвала Богам — вас встигли довезти. Добре, що нині весь рід зібрався тут…

— Повелитель мене витягнув, — спитав я, — чи ти, донечко?

— О, ну звісно ж Вогнедан… А, ви не знаєте… Мені не можна зараз зцілювати… І навіть їздити верхи…

— О, — зрозумів я, — відстав я від життя, туляючись світами… І коли ж?

— Вже скоро, — всміхнулася Дана, — тому і всі наші тут… Зустрічати первістка Трьох Родів, народженого на волі.

— Швидкий твій Мечислав, — всміхнувся я, — всіх випередив…

— О, — серйозно мовила жінка, — це — мужчина… Справжній… Сподіваюся, у нас буде син… Красень з очима Драконів… Ми вже домовилися, що вроду він візьме мою, а очі нехай будуть батькові…

— Я радий за тебе, ясочко, — мовив я щиро.

— Я піду, спочину, — мовила Дана, — а до вас пришлю доглядальницю…

Та замість доглядальниці в дверях з’явилася Мальва… З кошиком для гаптування у руці. Вона сіла до кріселка поруч зі мною.

— Я думав, — озвався я стиха, — що бачу тебе у маренні…

— Говорила я батькові, - мовила Мальва смутно, — що він колись підведе тебе під шибеницю… Занадто ти безоглядний, Білозіре…

— Мальво, — зітхнув я, — може, хоч нині ти скажеш мені… За Горицвіта… За те, як мене ненавидиш… Чи може… Мальво…

— Горицвіт — твій син, — сказала Мальва втомлено, — і я тебе не ненавиджу. Я навіть Вереса не ненавиджу — я його зневажаю… Більше за все на світі не терплю чоловіків, схожих на вередливу жінку.

— Мальво, — вимовив я, радий уже з того, що вона поруч і говорить зі мною, — Навіщо тобі страждати? Твої діти виросли, донька — замужем… Покинь свого нелюба! Зостанься зі мною… Так, я по вуха загруз у батькових торгових справах, але ж і у таких, як я, є родини… Я маю сина… Він тебе любить…

— Білозіре, — пирхнула Мальва знайомим голоском вреднючки, — Невже північани вибили з тебе рештки розуму? Чи мені почулося, а чи ти і справді пропонуєш мені заміжжя при живому чоловікові?

— Але ж Мальво, — сказав я, — ти — язичниця, і вас не скуто ланцюгами… Зі мною ж ти взяла розлуку, коли я повіявся у світ…

— Занадто пізно, — мовила моя перша жона, — занадто пізно, брате Білозіре… Ти… Ти негідник! Ти мав би приїхати до Чорногори одразу ж по своєму поверненні з чужих країв, посадовити мене на коня і відвезти до Гнізда Ворона… А тепер… У мене немає серця — воно зотліло в тому житті, яке не було життям… Мене рятували лише діти — тепер діти вилетіли з Лелечого Гнізда… Як вирослі пташенята… Ми з Вересом — дивні…. Ми житимемо довго, катуючи одне одного… Ти спізнився з порятунком… Не говори мені більше нічого… Я — твоя сестра… І тільки.

Наступні дні я поволі знову оволодівав своїм тілом, потиху дякуючи Вогнеданові, що він мене врятував вже вдруге, і не дав зостатися калікою. Сам Повелитель і тут не міг позбутися клопотів, бо об’їздив з Мечиславом усі міста Старого Ведангу. Але він подбав, аби серед вибраного кола родичів опинилися Найсінь з Терночком. Тому я насолоджувався ще товариством сина і приятеля і вважав, що опісля моанських катівень це досить непогане збавляння часу.

Вогнедан, опісля того, як повернувся з Мечиславом із Радину, якось завів довгу розмову з моїм Найсінем. Колишній гвардієць — «тигр» не забував ні на хвилину, що говорить з «імператором». Він відповідав на питання поштиво і по суті. Опісля Вогнедан сказав мені:

— Ваш приятель починає нудьгувати… Терну вже не потрібен вихователь… Я хочу забрати Найсіня до палацової охорони Боговлади… Так, його понівечено, але боєць він непоганий і з однією рукою. До того ж мені й не потрібна охорона. Просто вона мусить бути… Для престижу.

— Так, — погодився я, — назад до Лояну йому вороття немає… Якийсь час він сподівався, але… Втім, виховуючи мого сина, він виконував наказ керманича. Давно загиблого… П’ятнадцять років виконував… Це таки вірність… і це заповнювало його існування. Але хлопець виріс…

— Вірність? — замислено спитав Вогнедан, — а може — кохання?

Я остовпів.

— Що ви маєте на увазі? — спитав розгублено.

— Той керманич — мати Терна — Наньгуна, — мовив Повелитель, — хлопчина нагадує матір з виду… Ви ніколи не помічали, яким поглядом дивиться Найсінь на свого вихованця? Ви ніколи не спитали себе, чому він за всі ці роки не доторкнувся до жодної жінки? Стрию Білозіре, ваш друг з тих людей, котрі кохають лише раз — і на все життя… Я на жаль не такий, а от Мечислав — людина схожої породи.

— Я — клятий себелюбець, — мовив я покаянно, — використовував чоловіка, і навіть ніколи не запитав, що він відчуває… Як йому живеться…

— Він прожив ці роки так, як вважав за потрібне — тихо мовив Вогнедан, — і ні про що не шкодує. Але приділяйте йому більше уваги. Не забувайте, що він вам друг… Не слуга… Не підданець… Друг.

Оце так отримав я догану… З соромом я зрозумів, що всі ці роки сприймав відданість Найсіня як щось само собою зрозуміле… Дійсно, не цікавився ні його особистим життям, ні тим, про що він думає… Про що мріє… Зовсім забув про наші колишні наміри повернутися до Лояну… Відвоювати для сина Немлінь імператорський вінець… Тут бо мій Терночок був лише ельберійським шляхтичем… Лише… Це — висока честь, але ми могли б вибороти для нього Високе Сидіння лоянських імператорів. Могли б, звісно і загинути в тій борні… Разом з Терночком… Та що вже тепер думати про це… Ні я, ні Найсінь вже не повернемося до того краю прекрасних храмів, жорстокої знаті та забитого люду… Наша судьба — зостатися тут, і бути похованими в землі Ельберу… Це — для Найсіня. Мені могло так не пощастити.

Десь через місяць настав строк для княгині Ведангської… Вербена урочисто провела її нагору, до спочивальні, і забрала туди ж усіх жінок роду… Вишеньку, Мальву та Шипшину Трембич, котра за час моїх моозьких походеньок встигла стати дружиною Горицвіта. А отже — моєю невісткою… Ні вона про це не відала, ні сам Горицвіт, але мені приємно було дивитись на цю красуню-верховинку в моністах і згардах…Була присутня також і Купава Тополина, як молочна мати князя Ведангського… Вона мала замінити Ружену… Чоловікам же залишалося, як завжди у такій халепі, сидіти внизу, у вітальні і потроху нервувати.

Ми й сиділи… Ми — це князь Данадільський, котрий зберігав незворушний вигляд… Однак я добре знав батька… Хвилюється Ольг… Дуже хвилюється… Верес Лелег… У цього такий вигляд, наче принцеса має народити жабу… Або, принаймні, народити від жаби… Всі знали, що пан Верес не терпить Дракона — напівкровку. Горицвіт Лелег…Цей, ніби, спокійний… Нічого, хлопче, у тебе все попереду… Близнята Лелеги…Усміхаються… Повелитель… З книгою в руці, аби не так нудьгувати в очікуванні… Ваш покірний слуга… Зі своїм сином Терном Лелегом, котрий аж посірів на виду від хвилювання. І, нарешті — майбутній татко Первістка Волі… Його вельможність Мечислав Ведангський… Переляканий ще більше за Терна.

- І з чого ви взяли, — розумує тим часом Горицвіт, — що буде саме хлопчик? Можливо, першою народиться дівчинка… Князівна Ведангська…

— Я оце думаю, — Мечислав розгублено, — а що як вона…ну…буде на мене схожа? Дівчинка… Хлопцю то що — з лиця води не пити, але дівчинка з моїм обличчям — це щось жахливе.

— А ти хіба не знав, Руженичу, що в подружньому ліжку іноді трапляються діти? — спитав Верес з великою долею єхидства, — треба було раніше думати. Коли одружувався.

— Зате, принаймні, будеш певен свого батьківства, — «потішив» Влад Лелег, — а нареченого ми для неї знайдемо.

— Якщо народиться дівчинка, і негарна, — раптово втрутився мій зазвичай мовчазний Терн, — я одружуся з нею, коли вона виросте. В нашому домі не буде жодного дзеркала… Окрім моїх очей, а в них вона завжди буде красунею…

— Який же славний хлопчик, — мовив Мечислав розчулено, — батьку Білозіре, у вашого сина душа справжнього ельберійця…

Верес окинув нас таким поглядом, наче ми йому були винні цінні папери Торгового Дому Росавів… Стривай, любчику, ти ж мені навіть не подякував за порятунок у Збраславській битві… І чого я ото тебе витягував? Хіба що з любові до ближнього, яка має бути в душі у кожного щирого мейдиста.

Час тягнувся поволі… Ми вже встигли і росавського покуштувати, і поговорити, і помовчати… Мечислав то по кімнаті метався, а то сів біля ніг Повелителя, і той заспокійливо поклав руку на вузол чорного волосся, що прикрашав голову Дракона.

— Ну, — мовив заспокійливо, — нічого страшного не трапиться… Це все цілком натурально…

Я згадав про Немлінь, але промовчав… Такі спогади були зараз недоречні… Ведангу було досить спогадів про те, що його мати померла пологами. Тому він, напевне, аж так хвилювався.

Вербена з’явилася на сходинках, що вели до спочивальні, несподівано і нечутно.

— Мечиславе, — сказала владно, — знімай сорочку, і йди за мною…

Дракон поспішно рвонув на собі вбрання, плутаючись в застібках. Під кунтушем на ньому булла сорочка зі звичаєвим візерунком Ведангу… Червоно-чорні переплетені ромби, що означали землю Ельберу… Землю, так щедро политу кров'ю його бунтівного роду…

Я знав цей звичай… Дитя повинен був прийняти батько… На свою сорочку… Якщо батько загинув, або помер, то найближчий родич… Чував я колись, що двійнят Пардів приймали на сорочку Ольга, бо дід Іскра відмовився виконувати язичницький покон, а Ясногор Пард, вітчим, не встиг дібратися до Ігворри зі свого гірського прихистку. Сам Мечислав прийшов на світ без обрядів, під прокляття матері… Тепер він дуже хотів, аби все було як належить. Скинув сорочку і побіг за Вербеною нагору.

— Життя на порозі, - озвався Вогнедан задумливо, — і вперше за стільки літ — не для борні і муки… Для кращої долі…Кому, як не мені, від серця бажати, щоб Веданги не гинули молодими…Коли з’являлися на світ ми з сестрою — біля материного ложа стояв хіба що дух Воїна Ведангського…

Ми всі затихли, кожний думаючи про своє… Гарячий знайомий вітер раптово війнув по вітальні… Мені запекла побратимська руна… Навіть непримиренний Верес перестав кривити губи і аж підскочив, щось відчувши… Здогад раптом обпік мій розум… З дубового гаю пращурів йшов до нового втілення Воїн Ведангський… Саме він — і ніхто інший… Він бо сам обіцяв, що повернеться до роду… У Вільний Ельбер, де правитиме його гордий син…

Повелитель підвівся з крісла… Він теж відчув…З очей його поволі спливали сльози.

— Тільки малювання, — вишептав, — тільки малювання з тебе, татку… Я вже старший за тебе, тодішнього… Як жаль, що ти не пам’ятатимеш минулого… Напевне, ти писатимеш вірші і в цьому втіленні…А всі будуть дивуватися — яка здібна дитина…

Покликали нас нагору десь через годину. Мечислав сидів біля Даниного ложа, і урочисто тримав на руках немовля, загорнене у вишиванку. Він явно пишався своїм витвором… Дитя було хлопчиком… Як і очікувалось. З ніжним матовим личком… З рисами красуні Дани… І з чорними очима Драконів…

— Ми вирішили, — сповістив молодий князь, — що назвемо сина Воїном… На честь мого звитяжного дядька, котрий загинув за волю для Ельберу. Слава Вільному Краю!

— Хай славиться! — першим відповів Повелитель, схилившись над небожем, — живи довго, Воїне Ведангський!

Коли настала моя черга подивитися на малюка, дитина запручалася і випростала рученя… Я обімлів… На маленькій ручці чітко малювалася родимка. У вигляді Руни Сили… Моя побратимська руна.

— Воїне, — мовив я розчулено, — ти ніколи не помилявся…

— В чому? — поцікавилася з ложа виморена, але щаслива матуся Первістка Волі, - в чому ніколи не помилялося оце ось маленьке диво?

— У виборі, - сказав я, — у виборі мами і татка…

— Авжеж, — задоволено мовив Мечислав, — шкодувати він не буде, мій Воїн…

Дитя раптом запищало… Дзвінко і переможно.

***

Тепер нарешті настав час розповісти, за що я отримав «квітку на могилу«…Чого не можу собі пробачити й забути… Скільки разів говорив собі, що потрапив у такі кліщі, з яких не виборсуються. Що інакше повестися тоді я не міг… Що… Але — до біса виправдання. Винен, отже, — і все.

Мені не треба було тікати… Я мав залишитись і прийняти суд і кару… Але я не зміг би… Не зміг би подивитися в очі двійнят… Не зміг би витримати зневагу Вогнедана… Не зміг би перенести зненависть Дани… А коли вже Ольг з Мечиславом якимось дивом врятувались — то й їхнє презирство… Можливо мене не вбили б… Я зміг би довести, що все це — страшна випадковість…Судьба… Але мене напевне вигнали б з роду… Де б я подівся? Куди б пішов… Лети, Вороне… Я вже не той двадцятилітній юнак, що переплив колись прикордонну річку і босий, з чобітьми на шиї, подався у світ. Краще вже втекти самому, а ще краще — зробити те, що від мене вимагає честь…

Тоді я залишився у Гнізді Драконів. Відпочивати…І прожив там з півроку. Ох, якби я перебрався тоді до Боговлади… Відповів би за все сам… Але я залишився, бо Мечислав дуже мене припрохував. Дитя, за звичаєм, має бути перші роки життя оточене піклуванням рідних… В тому числі — дідуся та бабусі… Дитину не можна відвозити далеко від родового гнізда… Аби звикала… Приростала до рідного дому та рідної землі не розумом — душею… У Мечислава не було батьків… Він звав ненькою Купаву Тополину, а батьком…батьком звав мене… Тому я і зостався на невизначений час… Аж поки Ольг не накаже збиратися…

Зі мною лишилися і Терн з Найсінем. Повелитель дозволив своєму пажеві служити князям Ведангським, аж поки я у них живу. Терн і радів, і трохи сумував… Треба було дивитись, як він пестив сина Дани… І як дивився потайки на молоду матір… Я почав тривожитись — дитяча закоханість перетворювалась на юнацьку затятість… Мій син міг стати таким же нещасливцем в родинному житті, як і Найсінь, котрий все життя кохав недоступну йому жінку. Але спроба завести розмову — не допомагала. Хлопець замикався, хмурнішав і мовчав.

І от одного разу, влітку, я вибрався до Дубна. Розвіятися, прогулятися… Подивитися збройні ряди ринку — це для себе, і книжкові — це для сина… Зброю Терн теж любив, але пристрасть до читання напевне успадкував від загиблого лоянського дядька Вінь-дана, книжника й поета. Отже, я пройшовся по тим рядам, подивився зброю місцевого виробництва — досить непогану, ішторнійські шпаги, теж добрі, нічого для себе не знайшов, зате в книжковому ряді купив для Терна збірку поезій Вогнедана Ельберійського, не нашого Вогнедана, а того…Останнього Повелителя… Оця ще плутанина з іменами… Моанці вивернулися з цього, даючи своїм імператорам порядкові номери, а в Ельбері правителя іменували за його родом: син такого-то, онук такого-то. Наш Повелитель теж підписувався нині: син Воїна, онук Воїслава… Таємниця його народження, спливши на поверхню, ще більше прив’язала до нього Квітан, де Чорний Воїн вважався трохи не святим.

Той Вогнедан був сином Святослава, онуком Святополка… Так і було написано на маленькій, свіжовидрукуваній книжечці… Я поклав її до кишені, заплатив гроші, нового ельберійського карбування, і подався на міст через річечку Жолудеву. Помилуватись краєвидом…

Окрім милування була ще одна причина вийти на відкрите місце. За мною був «хвіст». Я помітив його ще біля крамниці зі зброєю. І сподівався, що на мосту сучий син якось виявить себе. Цікаво, хто ж це ходить за мною? Грабіжник, чи щось гірше? Я поправив в рукаві метального ножа, який носив з собою про всяк випадок, і зупинився біля перил мосту. На тому боці річки, куди я йшов, був заїзд, де лишився мій кінь… Туди-то мені і потрібно було, але цікавість таки перемогла.

Чоловік, котрий йшов за мною, був багато вбраним і досить симпатичним з виду… Що не могло йому завадити мене обібрати, в разі чого. Якщо, звісно, я б йому це дозволив. Високий такий молодик з видовженим шляхетним лицем… Кароокий… Смуглявий… Домішок дивної крові не проглядається, але це не завжди видно зовні…Зі зброї — тільки запоясник… Словом — або дрібний шляхтич, або розбагатілий ремісник… Не хуторянин — ті не носять кунтушів… Я продовжував стояти, нахабно роздивляючись переслідувача. Той зупинився теж і мило до мене посміхнувся.

— Пане Ешіор Керін? — запитав.

— З ким маю честь? — ґречно поцікавився я, не відповідаючи.

— Орт Лесків, — сказав молодик, — я до вас з дорученням.

Орт — отже мейдист із вірних, бо нині більшість ельберійців почали вживати своїх язичницьких імен… Однак… Чим далі — тим цікавіше.

- І від кого доручення? — запитав я лагідно.

— Від певної правної контори, — відповів молодик, — вона веде справи у кількох країнах. В тому числі — і у колишньому Моахетанзі.

Хлопче, якщо ти стряпчий, то я — ішторнійський чернець… Однак я не став виповідати свої здогади вголос.

- І що ж це за доручення? — поцікавився.

— В нашій конторі, - почав молодик, — зберігається заповіт вашого діда… Вашого справжнього діда, пане Керін… Князя Дафіна Астеонського…

— О, — сказав я, — але ж я — сирота і не певен своїх родичів…

— Зате ми певні, - сказав Орт, — інакше не звернулися б до вас… ваша ясновельможність.

— Шановний пане правнику, — відмовив я, — але ж я не дитина, яку спокушують брязкальцем. І не миша, котра кидається на сир у мишоловці. Що від мене вимагається взамін на пишний титул та землі астеонських пращурів?

— Зовсім небагато, — сказав молодик, — ви один час працювали в охороні князя Чорногорського…

— Я сплачую внески у Гільдію Найманців, — сказав я лагідно, — і дійсно працював на володаря Ельберу…

— Нема ніякого Ельберу, — прошипів Орт, — є Моахетанг… Поки що — колишній… Гаразд… Ви — найманець. Погодьтеся, що для князя Астеонського це не є вершиною життєвого шляху…

— Що поробиш, — зітхнув я, — про те, що я є князем, я дізнався лише кілька хвилин тому… Отже — ціна заповіту?

— Деякі відомості, - мовив Орт, — про головне втілення диявола…

— Себто, про Повелителя? — всміхнувся я, — але ж я знаю про нього стільки ж, скільки й весь Ельбер…

— Можливо, — відказав Орт. На цей раз сучий син не виправив мене, — можливо, що вам не довіряли. Але… Наприклад, нас цікавить, чи може його вбити звичайна зброя…

— Кого це — вас? — поцікавився я, — певну правну контору? І де вона знаходиться? Чи не в Моанській Цитаделі?

— Можливо, — мовив молодик звільна, — це має вам довести, що заповіт вашого діда є справжнім.

Він поліз до кишені і дістав звідти згорнутий папір… Власне, я вже бачив подібний — мені його якось показував Ольг… Перший примірник заповіту, який він вивіз разом зі мною з Астеону. А це був другий… Або третій… Цікаво, де «тайнякам» вдалося його відкопати?

— Беріть, — озвався Орт, — ми вам довіряємо…

Авжеж… Отже є ще й третій примірник, і він зостався у них… Однак, я таки взяв папір і мовив:

— Для чого це мені? Я не збираюсь повертатись, і не можу бути вам корисним.

— Слабке місце князя Чорногорського, — прошипів Орт, — може бути відоме родичам… Наприклад — князю Кеяну Ведангському…

— Я б не радив вам так до нього звернутися, — не втерпів я, — уб’є…

— Поцікавтесь у нього ви, — запропонував «тайняк», — він вам вірить…

— Молодий князь дуже мовчазний, — зітхнув я, — і не любить вести дурні розмови…

— Подумайте, — сказав Орт, — якщо ви дасте нам ці відомості, вас одразу ж введуть в права успадкування… Вже виготовлено імператорський указ… А смерть князя Чорногорського очистить вас від того зла, яке ви могли зробити вітчизні, воюючи за гроші. Якщо ж ви відмовитесь співпрацювати… На вас чекає велике лихо… Стійте рівно, доки я не відійду… Ви на прицілі…

Я і сам це вже зрозумів… Мене тримали під цівкою рушниці на протязі всієї цієї милої розмови. Стрілець влаштувався на величенькій дуплавій вербі біля мосту… Але ж не сволота…

Я пішов не до заїзду, а до ратуші. І оповів варті про двох грабіжників. Описав Орта, а про другого сказав, що не розгледів його як слід, але він має рушницю. Опісля того забрав свого коня, і помчав до Гнізда Драконів…

Мечислав зустрів мене новиною… Приїхали Повелитель з Горицвітом і забрали з собою Дану… На кілька днів. До корабля, який було приховано десь у Веданзі. Вогнедан все ще не відводив своє диво на Сіллон — Ольг його таки стривожив отим своїм попередженням, що ішторнійці можуть змовитись з моанцями і напасти одночасно.

А, оскільки Дана не могла далеко виїжджати з Гнізда Драконів, корабель був десь поблизу. Ото туди вони і подалися втрьох, полишивши дитя на Мечислава… Вірніше — на Купаву, але щасливий батько рішуче перебирав усі клопоти на себе… Навіть кашку немовляті сам варив… Маленький Воїн за півроку підріс і вигарнів… Це був дуже втішний малюк… Він уже намагався навіть сидіти, хоча у нього ще нічого не виходило.

Я розповів Мечиславу про те, що мене переслідували бандити… Князь Ведангський одразу ж відправив до Дубна ще й своїх людей. На пошуки пана Лесківа. Заповіт я кинув до шкатулі, поміж своїх паперів, і на цьому все закінчилося.

Наступного дня, по обіді, Найсінь з Терночком подалися вполювати кролів на печеню. До Чорного яру. Це була улюблена синова розвага. Зазвичай я виходив їх зустрічати, і доходив аж до того місця, де стежечка починала спускатися вниз…

Ось і цього вечора я подався туди… Сів на камінь і почав чекати… Швидко почало темніти… Я гукнув… Нічого… Спустився вниз на кільканадцять кроків… І в примарному вечірньому світлі побачив мертвого Найсіня…

Мого «тигра» було вбито пострілом у спину… Вбито не тут, бо на траві не видно було крові… Його притягли сюди навмисне… Щоб я знайшов… Бідолашний Найсінь… Вираз обличчя померлого був спокійним і незворушним. Як завжди. Він не завважив небезпеки.

Не знаю, скільки я просидів біля тіла загиблого друга. Аж поки не завважив приколотий до його сорочки аркушик паперу. На ньому стояло: «Білий Камінь, десята…»

Я зрозумів, що мій Терн напевне у цих паскуд… Часу у мене було — лише дійти до каменя. Я знав де він: на дорозі до Воїданова. Місце там було досить безлюдне, особливо вночі.

О десятій я був у вказаному місці. Швидко з’явилися й вони… З паном Ортом на чолі. Восьмеро…

— Де мій син? — спитав я одразу.

— А я попереджав вас, пане Ешіор, — усміхнувся Орт, — Гонде, покажи йому…

Гонд, здоровань, який не поступався мені зростом, і був, напевне, моанцем змішаної крові, дістав з кишені якогось мішечка… Розв’язав… Дістав… Я пізнав синові пальці навіть у присмерковому світлі… На знайомому срібному перстенику з гербом Лелегів закрепла кров.

— Він ще живий? — спитав я спокійно. Занадто спокійно. Саме в ту хвилину в моїй душі щось луснуло, наче перетягнена струна.

— Ще, — мовив Орт, — Ви ж не хочете, пане Ешіор, щоби ваше дикунча зосталося без голови?

— Умови? — спитав я мертвим голосом. У мене вже не було сил прикидатись чи хитрувати. В мене не лишилося гордості. Аби цей паскудник звелів мені поцілувати йому чоботи — я б поцілував.

- Є хід до замку? — спитав Орт, — який не охороняється?

Такий хід був… Власне, Мечислав займався відновленням родового гнізда, тому і челядь жила не в будинку, а у прибудовах. В основній частині дому були опоряджені лише спочивальня, маленька вітальня та Мечиславів кабінет…А хід…Він починався в отій напівзруйнованій вежі, яку Веданг хотів теж відновити і якось поєднати з новим виглядом дому. Мечислав же мені його і показав…Саме цим ходом пройшов колись до вежі князь Воїн Ведангський, тримаючи в обіймах Конвалію.

— Князь нині у замку сам? — допитувався тим часом Орт, — де відьма?

— Поїхала, — сказав я, — до брата…

— Гаразд, — ошкірився Орт, — проведеш нас до цього…красеня. Я знаю, що їхнє щеня зосталося з татком… Мені потрібна ця дитина. Бачиш — но, астеонцю, який ти став покірливий… І з отою нелюддю буде те саме. Май на увазі, якщо ми не повернемося до ранку, твого сина поріжуть на шмаття. Тож не здумай щось учворити. Твоя смерть не врятує хлопця.

До вежі ми підійшли десь опівночі. Поганці засвітили ліхтар, і ми рушили до підземелля… Двох чоловік Орт залишив на варті, й ми рушили переходом. Дійшли до старих камінних сходів і піднялися нагору. Двері в жиле крило були незамкнені… Не дивно — про хід було відомо лише Мечиславу та ще Купаві. В дитинстві Дракон ховався там під час приїздів Шрежіна.

В коридорі я почув голос Купави. Блимнуло світло. Ми застигли. В спину мені вперлася цівка пістоля.

— Ну, хіба це чоловіче, вояцьке діло, — бурчала пестунка, — пелюшки дитині міняти? Чого ти будеш над ним чипіти, Руженичу? Давай я заберу маля до себе… Ти ж уже дві ночі не спав як слід.

- Ідіть, відпочивайте, нене, — лагідно сказав Дракон, — ми, чоловіки, тут якось самі впораємося. Та й він зараз спить…

— Зроби мені гірше, — хмикнула Купава, — пестунка піде спати, а молодий князь буде дитину цілу ніч на руках носити. Воно ж без матері таке неспокійне… Завтра будеш хилитатись, гейби з похмілля.

— Свій тягар не гне, — віджартувався Веданг, — ідіть, нене… Давайте, я присвічу вам, бо з цими розбудовами можна на сходах і впасти… Ходімо…

Знову мигнуло світло, залунали кроки… Орт штовхнув мене пістолем в спину і ми вибралися до коридору. Двері до спочивальні були напіввідчинені… З-під них просочувалось світло…

Уся ця банда увійшла до кімнати… Миготливе світло кількох свічок вихоплювало з темряви широке застелене ложе, канапу з високою спинкою, нічний столик… Біля ложа стояла колиска… Різьблена у кетяги винограду. Вікно біля ложа було відчинене і звідти повівав вітерець.

Орт підскочив до колиски… Я стиснув зуби, але стояв. Що мені залишалося…

В коридорі почулися кроки Веданга. Він зайшов… І побачив… Побачив оце все збіговисько паскуд… Побачив мене з ними…Побачив дитину в руках у Орта. Мале ще не прокинулось, але вже неспокійно ворушилося.

— Тихо, — мовив Дракон, — тихо, не робіть нічого…

Зброя була уся націлена на нього. Окрім одного пістоля, що впирався мені у спину.

— Руки, — сказав Орт, — руки за голову… І заплющ очі…

Звідки вони про це дізнались, я не відав. Потім уже зробив висновок, що напевне відомості дав котрийсь з отих боговладських моанців, яких Вогнедан з Мечиславом навчали мови Ельберу… Кілька чоловік Веданг налякав до смерти своїм поглядом, а одного так і трохи не вбив…

— Я не дивлюся, — вимовив Дракон, — облиш дитину…

- Іди до канапи, — наказав Орт, — а ти, Ешіоре, обріж шнури на завісах…

Сучий син навмисне звертався до мене так, наче ми були сто літ знайомі. Поки я обрізав шнури своїм запоясником, який мені люб’язно повернув для цього діла здоровань Гонд, Мечислав дійшов наосліп до канапи і став перед нею. З руками за головою… Дитя почало тихо попискувати. Веданг здригнувся, але не вимовив ні слова.

— Сідай, — звелів йому Орт, — руки на спинку… І не відкривай очей…

Веданг сів, розкинув руки по спинці канапи. Орт наказав мені прив’язати його. Отими шнурами. Я те виконав… Виконав… Мечислав мовив до мене неголосно:

— За що, родичу Білозіре? Що вам зробили Веданги?

Я не відповів… Та й що тут скажеш… Гонд кинув мені чорну пов’язку… Аби я зав’язав полоненику очі. Я й те виконав… Підкоряючись новому наказу, сплутав бранцеві ноги. Мечислав не ворушився. Мовчав… Очікував.

— Слухай-но, нелюдь, — сказав врешті Орт, — відповіси на наші питання — не зачепимо твого сина.

— Що? — спитав Дракон. Він не питав, хто вони, певне — зрозумів одразу.

— Як можна вбити князя Чорногорського? — мовив Орт, — він відчуває убивць на відстані, неправда ж? Ти так не можеш… Чорномаза кедазька мордо…

Мечислав опустив голову на груди… Він слухав… Слухав, як вовтузиться потривожене дитинча. Йому було байдуже до образ… Я це знав по собі…

— Він відчуває? — повторив Орт, — говори!

— Так, — вимовив Веданг.

— Але слабина є?

— Нема, — відмовив Мечислав.

Орт стиснув хлопчика, і той запищав покривджено.

— Дитячі голівки такі м’якенькі, - мовив вкрадливо, — тім’ячко ще не заросло…

— Мене! — видихнув Веданг, — облиш дитину…

— Так ти скажеш швидше, — засміявся Орт, — набагато…

І тут хтось швидко пройшов по коридору. Двері розчахнулися і до спочивальні увійшов Ольг в дорожньому вбранні….Маєш! Щось та мало трапитись, якщо батько примчав сюди серед ночі…

Ольг миттєво зрозумів, що попав, і застережливо звів руки, показуючи, що не має зброї. Я-то знав, що він і без зброї є небезпечним як гримуча змія, але, звісно ж не став про це говорити вголос.

— До стіни! — наказав Орт. Ольга вже тримали на прицілі. Він мовчки скорився. Один з «тайняків» обшукав його і зв’язав руки ззаду… Якимось ременем… Йолоп, хіба ж так зв’язують «тінь»? Я певен був, що батько зуміє звільнитись… Але тільки чи допоможе це йому?

— Хто ти? — спитав Орт

— Це я маю спитати — хто ви? — відповів батько, — панове бандити…

— Хто це, Ешіоре? — спитав вже у мене «тайняк»

— Родич, — буркнув я. Ольг глянув на мене… тільки раз. Краще б в мене вдарило кулею…

— Авжеж, — засміявся Орт, — та сама порода… Вовча. Може ти будеш зговірливіший? Ми тут розпитуємо у твого приятеля про важливі речі. Якщо ти — йому родич, то напевне — родич і князя Чорногорського. Розкажи нам про його слабкі місця… Ми втратили шістьох чоловік, намагаючись знищити цього вашого… Вогнедана.

— Юначе, — відмовив Ольг, — у Повелителя немає слабини. Сила його росте, й ростиме і надалі…

— Гонде, — проказав Орт, — разом з Ешіором… Поставте цю…нечисть на коліна. Тільки так вона має говорити з людьми.

Ольг скорився… Не нам, о ні… Я знав, що він помер би стоячи, аби не маленьке життя, котре потривожено пищало в руках Орта.

— З людьми? — перепитав Ольг. Він явно відволікав злобу ворогів на себе, — я бачу тут лише зграю вбивць і зрадника. Ви вже небіжчики, мої хоробрі воріженьки… Ви скрутили Мечислава — гаразд… Та до світанку жоден з вас не доживе.

Орт почав втрачати терпець.

- І отаке от, — сказав він, — підточило велику країну… Черв’як…

— Павук, — лагідно виправив Ольг, — трохи менший за муху, зате розумніший…

Гонд ударив його в обличчя. Ногою. Ольг повалився набік… Видно, він цього і домагався, бо я мав наметане око і втямив, що він не знепритомнів.

— Перестарався, — буркнув Гонд незадоволено.

— Нічого, — мовив Орт, — поки що займемося нашим татусем. Надумав говорити… Меч?

Веданг не підводив голови. Орт вщипнув хлопчика, і той зайшовся криком.

— Гієни, — прошепотів Мечислав, — пробач мені, синку… Не вберіг…

— Ти не можеш бачити, — знущався Орт, — але можеш чути… Зараз я випатраю хлопчиська наче курча… І оповідатиму тобі, що я роблю… Хвилина за хвилиною. Не тягни, вилупок, бо я вже починаю.

І тут ублюдок зробив помилку. Розклад був таким — двоє паскуд стерегло двері, один тримав на прицілі мене. Орт знущався над Ведангом, а Гонд і ще одна гнида стовбичили над нібито непритомним Ольгом.

— Гонде, — сказав Орт трохи не з задоволенням, — дай мені ножа…

Гонд переступив через Ольга і підійшов до керманича. І тут Ольг, котрий лежав, зібгавшись у клубок, розпрямився як стиснута пружина… Той «тайняк», який стояв над ним, відлетів аж до стіни — з такою силою батько двинув його ногами під коліно. І тут таки підхопився з підлоги. Гонда Ольг вирубив одним зі страшних своїх ударів — я тільки почув, як хруснула зламана шия, а тоді дав Орту ногою, пробачте, по яйцям.

Все це трапилося так швидко, що я тільки очима кліпнув, а «тайняки» — тим більше. Орт впустив дитину, і Ольг підхопив малого перш, ніж він торкнувся підлоги… Я стояв… Я пам’ятав, що якщо зараз вплутаюся в бійку, то мене напевне пристрелять, і тоді Терн помре теж…

У Ольга був лише один шлях — вікно… Від дверей на нього вже були націлені пістолі. Князь «тіней» легко вистрибнув на підвіконня… З дитям на руках… Веданг рвонувся в путах так, що шнури врізалися в тіло. Не розірвав… Не зміг.

— Мечиславе, — вимовив Ольг, — ми, всі троє — воїни…

— Так, стрию! — крикнув Веданг, — це наше право!

І мій батько, мій відважний батько кинувся з вікна… Яке було відчинено в безодню… Я говорив, здається, що Гніздо Драконів одною стороною виходило на яр… Глибокий і зарослий деревами. Вояцьке право на гідну смерть… Коли подальше життя несумісне з честю…

Мечислав засміявся… Він не бачив, він зрозумів.

— Немає у мене сина, — сказав він, — Дракон відлітає вільним!

Орт, стогнучи, намагався розпрямитись. Випростався. Глянув на мертвого Гонда, на свого колегу, котрий ще качався по підлозі, завиваючи як неприкаяна душа… Тоді перевів погляд на зв’язаного Веданга.

— Ублюдок, — сказав, — триклятий язичник… Право… Ах сучий син…

— Убий мене, — всміхнувся Мечислав якимось божевільним усміхом, — я їх наздожену… Вони чекають…

Орт прокульгав до канапи. Взяв Мечислава за сорочку… рвонув. В руці блиснув ніж.

— Ти, — сказав, — довго вмиратимеш….

Мечислав навіть не здригнувся, коли лезо увійшло йому в груди, роблячи зарубку на живому тілі.

— Поможи нам зустрітись, — вишептав, — давай, гієно… Моя кров солодка на смак…

І тут я втямив, що на мене більше не націлена зброя… Той «тайняк», який тримав мене на прицілі, нині витріщався у вікно, намагаючись щось роздивитися… Один з охоронців намагався допомогти понівеченому колезі, а другий з зацікавленням приглядався, як Орт щось виводить ножем на грудях Мечислава… Веданг мовчав, зціпивши зуби… Він уже не просив смерти… Душа його рвалася крізь біль туди, де в росяних травах чекав на нього Ольг з дитям на руках.

Словом, я двигонув того «тайняка», котрий захопився видовищем чужої муки, в морду і вибіг з кімнати геть. Вибіг, полишивши Веданга в руках убивць…Я хотів врятувати Терна… Дуже хотів… І покинув на муки і смерть юнака, котрий теж звав мене батьком… Я не пробачив собі цього… І ніколи не пробачу….

Потайний хід…Двоє охоронців…Одного я прикінчив одразу… Він навіть зброї вихопити не встиг. Другого здавив за горло.

— Де ви поділи, — крикнув, — хлопця, якому відрубали пальці?

— Чортів яр, — прохрипів ошелешений «тайняк»

— Скільки там людей?

— Ще двоє…

— Дякую, — видихнув я і стиснув руки. Я давив і давив, доки у сучого сина очі не вилізли з орбіт. А тоді кинувся бігти Дубненським шляхом.

Вони дійсно були в Чортовім Яру… Я кинувся на «тайняків» з запоясником, який позичив у задушеного охоронця… Я їх просто на шматки порізав… Як — не пам’ятаю, бо на мене накотило… Навіть не бойове божевілля, а чисте тобі озвіріння… Я їх і мертвих кремсав отим ножем…

Бо мій Терночок, тернина моєї душі, помирав… Вони, напевне, підстерегли його тоді ж, коли й Найсіня. Вистрелили в голову…Трохи вище скроні. Одна потіха — пальці відрубали уже у непритомного… Моє дитя, принаймні не страждало… Як Веданг, якого я залишив ворогам.

Я обдивився Терна… Мені здалося, що він ще дихає…Тому я не став його ховати… Я доніс його на руках до корчми Скола. Хазяїн її добре знав і мене, і Терночка.

— Що сталося, пане Білозіре? — спитав він перелякано.

— Пане Скол, — вимовив я, — пошліть когось до Дубна за підмогою. В Гнізді Драконів — бандити…

— Добре, — вимовив Скол, — О, Боги… А ваш син…

— Помирає, - озвався я — залиште його тут… Поховайте… Я — убивця… Я — Ворон… Нема у ворона дому… Я — зрадник, пане Скол… Я візьму у вас коня… Вам потім заплатять…Прощавайте…

Коли я виїздив на шлях, то побачив позаду якесь блакитне сяйво. Якраз там, де лишилося Гніздо Драконів. Майнула думка — повернутися і відповісти за все… Та я не повернувся… Я принаглив коня і зник у темряві.

Оце і весь життєпис Ешіора Керіна, він же Білозір Лелег… Кордон я перейшов знайомими стежками… Дібрався до Пелли, що в Астеоні, там відкрив криївку з паперами, котрі зберігалися ще з часів повстання Раліна. Папери ті були на ім’я моанського дворянина Зоота Редіна. Там же були гроші, і частина срегійських самородків. Всім цим я не встиг скористатися через поранення. Ну, а тепер — знадобилось.

Потім я зробив те, що мені самому здавалось божевіллям. Дізнався, які маєтки продаються з торгів і почув серед багатьох назву — сільце Керіне… І я його купив. Разом з кріпаками і Вуком-управителем. І відтоді тут і живу…

Ну, не міг я… Не міг дозволити, аби мене судили в Ельбері… Не зміг би оповісти Повелителю, як Ольг викинувся з вікна… Або Дані про те, як мучили її чоловіка… А вже про загибель маленького Воїна — тим більше… Я просто не зміг…

Десь з півроку тому я приїхав до Пелли. Аби трохи розвіятися. І зустрів знайомця. Одного торговця з Шорроги, пана Оліна Релі, з яким я мав грошові справи в ті часи, коли займався срегійським золотом. Оскільки я й тоді був Зоотом Редіним, мені навіть брехати не довелося. Торговець був мені щиро радий і запросив на обід.

За чаркою з’ясувалось, що шоррогець нещодавно був в Ельбері. Про нову країну він відгукувався схвально… Я ж говорив, здається, що шоррогці одні з перших визнали нас…

Торговець був у Боговладі кілька місяців тому… Він був на прийомі у князя Данадільського, а тоді — і у самого Повелителя. Влагоджував які-то митні справи.

— Князь Данадільський, — сказав я, — як же його… Князь Влад?

Чомусь я думав, що титул успадкує саме Влад Лелег…

— Ні, - відповів шоррогець, — пана Влада я теж бачив, але князя Данадільського звати Ольгом… Він дуже мені допоміг, бо колись вивчав митне право…

Отямився я на підлозі, а переляканий Релі бризкав мені в лице водичкою. Я сказав, що у мене серцеві напади. Раптові. Попрохав розповісти щось іще…Олін, заспокоївшись щодо мого здоров’я, пустився в оповідки про осіннє свято врожаю у Боговладі… Серед знайомих імен ельберійської знаті він назвав князя Мечислава Ведангського… На цей раз я не зомлів, хоча був близьким до того.

Звідтоді я почав очікувати… І недаремно… Одного чудового дня я знайшов на столі пуделечко… З квіткою… На могилу.

Убивця не прийшов… Що ж… Доведеться збиратися без проводжаючих. Моя совість шепоче мені те саме… Що я наробив… І для чого мені жити? Моанця з мене не вийде ніколи. Я бо не можу навіть спілкуватися з сусідськими панками, від яких несе псарнею та горілкою, а єдиною читанкою є календар часів Корога Першого… Поїхати ще кудись… Для чого? Від совісті не втечеш.

Батьку мій, Ольже…За моїм заповітом Олін Релі привезе ці зшитки до Боговлади. Шкода їх палити, а понаписував я там багато всякого…Олін — торговець чесний, і ніколи не полізе до запечатаного пакунку. Дещо я зашифрував… Ви зрозумієте… Не пробачите, але зрозумієте. Я — лише людина. Я зламався… За те і маю вмерти. Але ж я вас люблю, грізний Князю «тіней» І приймаю ваш вирок… Дякую вам за життя, яке я прожив… Невідомо, що сталося б зі мною, якби я став наступником князя Дафіна. Можливо — був би добрячою паскудою… А так я на життя не нарікаю… Початок ось тільки був не дуже, та кінець підвів…

Прощавай, Мечиславе, незмінний і вірний… Ти протримався до останку… Ти напевне щось знав… Дещо знав і я — наприклад про те, що Повелитель дуже знесилюється опісля зцілення… Але ти був до нього ближчим… Ти й знав більше… Ти теж не зможеш пробачити мені, названий сину… Я проміняв тебе на рідного… Я винен… Я втратив і Терночка, і честь… Не проклинай мене…хоча б.

Дано, ясна пані Гнізда Драконів… Твоя втрата жахлива… Та я теж втратив сина… Напевне, у вас з Мечиславом будуть ще діти. Зі щасливішою долею. У мене не буде нічого… Я йду у безвість самотній, як ніколи.

Повелителю… Вогняний дух Ельберу… Ви завжди були для мене дивом…Тримайтеся… Муруйте й далі Незалежну Державу… І будьте обережні — на вас іде полювання. Сподіваюся на непереможність вашого тіла і духу… Живіть довго.

Мальво, добре, що ти мене не послухала, і не прийняла мою пропозицію. Забудь про мене. Я пройшов через твоє життя як град через виноградник… Я люблю тебе…Прощавай.

Ну, ось і все… Заповіт, пакунок, «вільні» моїм кріпакам… Ніби нічого не забув. Зараз запечатаю папери і засну. Що я побачу на порозі вічності? Хтозна… Можливо сина, за якого я віддав душу… Що можна зробити більше? Ми блукатимемо з тобою разом по зоряним дорогам, Терночку… І поруч з нами буде Найсінь… Може ми зустрінемо там Немлінь, вбрану наче воїн… Останнім часом я згадував її трохи не щодня.

Написано Ешіором Керіним… Ні, Білозіром Лелегом. Я так і залишився ельберійцем…Отже, Білозір Лелег, якого ще звали Вороном, іде назустріч невідомому. Завіса впала. Все…