Життєпис Білого Ворона

Зшиток перший В лелечому гнізді

В тому, що вони мене знайдуть, я якось і не сумнівався… Особливо, коли дізнався, що вони живі обидва — батько Ольг та Мечислав. Відтоді я тільки й чекав, коли до мене завітає як не сам Мечислав — мститись за сина, то, принаймні, хтось із «чорних тіней». Але з маєтку не виїхав, поклавшись на волю Божу.

І ось нарешті дочекався. Зранку пішов прогулятись на вигін у супроводі Вука — управителя. В будинку лишилося троє чоловік челяді, котрі, звичайно ж, нічого й нікого не бачили. А коли я повернувся, поснідав і пройшов до бібліотеки, то побачив на письмовому столику невеличке чорне пуделечко. Вітання від Князя «тіней».

Власне, це був милосердний вирок. Мені траплялося згладжувати зо світу людей і за менші провини, аніж моя. Скринечка з отруєною голкою давала можливість померти швидко і безболісно, а для оточуючих це мало б вигляд удару, або серцевого нападу. Цілком натуральна смерть.

Задля цікавості обнишпорив будинок та селище. В селі чужинців теж не бачили. Втім, зараз зрання усі в полі — жнива… Я, звісно, здогадуюсь, що незваний гість ховається десь у лісі. А втім — хто — зна… Я б облаштував собі криївку просто в будинку… Треба про всяк випадок обдивитись ще горище та комори…

Обдивився… Нікого…Сьогодні «гостей» мабуть не буде. Ольг не прихильник таких дешевих викрутасів, як поява месника опівночі. Мечислав взагалі має звичку з’являтися межи ворогами серед білого дня. Бо занадто певен себе і своєї зброї. А втім, я радий, що він вижив. Щиро радий.

Я дуже сумую за ними всіма… За краєм, де жінок називають наче квіти, а чоловіків — наче зброю… Де селища й люди мають ймення птахів, а ріки та ліси — ймення Богів… Я звик до дітей Ельберу, бо виріс між ними… Бо воював разом з ними… Бо зоставив там сина… Двох синів….

В дитинстві, десь років до десяти, я був певен, що належу до роду Лелегів з Чорногорії, і звуся Білозір Лелег. Край, де я виріс був найпівденнішою окраїною Моанської Імперії — за Чорногорою, за її гірськими перевалами простягся Ішторн, країна традиційно ворожа Великій Моанії. Принаймні, все моє дитинство було сповнене оповідей про оборону перевалів та сутички з ішторнійськими загонами. Дванадцять років тому між обома імперіями (авжеж, Ішторн також звався імперією, на менше горді кавалери не погоджувались) точилася справжня війна, на якій загинув мій дядько Ігвор.

Будинок, в якому я жив, звався Лелечим Гніздом. Він, наче справжнє гніздо, вивищувався над Лелечою долиною, в якій лежало селище, що так і звалося — Лелеги. З нашого крутоверху до селища вела покручена стежина. Поруч з нею дзюрчав безіменний потічок, один з численних притоків ріки Дани, котра бігла долиною до княжого міста Ігворри, а звідти далі, у широкий світ.

Кімната, що її я ділив з Мальвою, сестрою, яка була на рік від мене молодша, виходила вікном на долину. Навесні там білою піною квітли сади, і запах цвіту долинав сюди, нагору. У нас теж був сад… І хлівець з худобою — козами та вівцями. І коні — четверо гнідих красенів та біла лошичка. І велетенські виноградники на схилах і внизу, в долині. До помочі бабуся Рута наймала людей з селища, і в дерев’яному прихатні, призначеному для наймитів, завжди жили хлопці з селища, особливо влітку.

В родині було замало чоловіків. Діда Станимира покалічило на війні, не тоді, коли загинув його старший син, на якійсь іншій, і він шкутильгав на дерев’янці. Мій батько Ольг займався продажем росавських вин, славних не тільки в Моанії, але й за її межами і нечасто бував удома. Кожен його приїзд був для мене святом… І не тільки для мене. Батько, по приїзді, урочисто викладав на стіл дарунки для усієї родини… Зазвичай якісь дрібнички — хустина для бабуні, дарійська люлечка — дідові, якісь прикраси неньці Ясмині та незаміжній вуйні Вербені. Вдові вуйка Ігвора, вуйні Алтеї, котра лишилася в сім’ї опісля загибелі чоловіка — тканини білих жалобних кольорів. І нам з Мальвою та синові Ігвора, Вересу — дивні дрібнички з чужих країв.

Одна така дрібничка запам’яталася мені надовго. Це була філігранно виконана модель корабля з однією щоглою, вітрилом та головою дракона на носі. Я просто закохався був в той кораблик, хоча ніколи в житті не бачив моря. Моя буремна радість аж трохи налякала батька, котрий змушений був відповідати на мої численні розпити, водячи пальцем по старій мапі, котру вийняв з шафи у великій залі. Наш оточений Океаном світ був таким невеличким… Тим цікавіше було б побувати в ріжних таємничих краях… як батько. Татко Ольг об’їздив свого часу трохи не весь знаний світ, бував в Ішторні, в Белаті, на островах Шорроги, в загадковому Лояні, про який оповідали, що там іноземців убивають, як тільки ті перетнуть кордон. Але татко прожив там кілька років і повернувся живим. Давно, ще до мого народження…

Не дивно, що я обожнював батька… Дивно, що саме я, а не півсирота Верес був пестунчиком жінок родини. І ненька, і бабуня, і обидві вуйни ставилися до мене аж занадто лагідно. Зараз, пишучи оце, я шкодую, що діставав більше поцілунків, аніж запотиличників. Жінки мене розпестили. Навіть до Мальви вони ставилися набагато суворіше.

А дід Станимир мене недолюблював. Ні, він не ганив мене і тим більше не бив. Через своє каліцтво дід не часто бував на людях. Про те, що у нього не було ноги, я вже згадував. Лівої ноги… Не було також правиці, порожній рукав вишиванки бабуня Рута акуратно пришпилювала до дідового пояса. Не було одного ока, з пов’язкою на лиці дідуньо нагадував морського розбійника з картинки, яку я віднайшов в одній з батькових книг. Довге сиве волосся ховало нерівні рубці на місці вух.

Жіноцтво шанувало діда і слухалося його беззаперечно. Шанував старого і батько Ольг, і довколишні хуторяни-шляхтичі, і селяни з Лелегів та довколишніх сіл. Та що там, не менш як вісім разів на рік до Лелечого Гнізда навідувався сам князь Чорногорський Іргат з дружиною, котра в дівоцтві звалася Денниця Лелег, а нині — княгиня Денниця… Звісно, Лелеги були шляхтичами, але небагатими і не визнаними Імперією офіційно. Однак, князь Іргат вшановував свого тестя, рівно, як і ще один наш титулований родич, князь Воїслав Ведангський.

Улюбленцем діда ніби був Верес. Голубив дід і Мальву, хоча взагалі був мало схильним до ніжностей. Мене ж він в кращому випадку не помічав. В гіршому дивився одним оком так, як гидлива людина дивиться на купу лайна.

Якось я спитав у неньки за що дідо мене не любить. Ніжне мамине лице спалахнуло рум’янцем, і вона почала довгу розмову про те, що дідуся треба шанувати, бо він тяжко страждав і взагалі… Інші жінки теж старанно обходили подібні питання. Потроху в мене склалася дивна впевненість, що то я чимось завинив в дідовому каліцтві. Такого, звісно, бути не могло, бо я тоді і на світ не народився. Але чудне почуття якоїсь провини змушувало мене обходити старого стороною.

З роками між нами, дітлашнею, запанувало глухе протистояння. Ми з Мальвою чіпко трималися одне одного, а Верес почав на мене поглядати якось скоса.

Була ще одна обставина, що виріжняла мене поміж інших Лелегів. Відколи мені виповнилось вісім літ, раз на місяць мати відвозила мене до Ігворри. Там, у князівському замку, духівник князя Іргата панотець Ардгом навчав мене основам мейдистської віри.

Вчення Святого Старця в Чорногорії не процвітало. Так, принаймні, вважав панотець Ардгом. Де в чому він був правий — Давньої Віри, або попросту язичництва, і досі дотримувалася більшість горян. Навіть в Ігворрі мейдистами були лише княжі люди, та й то швидше «для виду» В наших Лелегах селяни просто таки вижили кількох панотців, роблячи їм дрібні капості. Тому церква в селищі стояла покинутою, а мамі доводилось возити мене до міста.

Наука панотцева мені подобалась, чого я не міг сказати про самого викладача. Варто було почути, як опісля проникливих слів про любов до ближнього, панотець кляв і лаяв горян, взиваючи їх поганцями та язичниками, ішторнійців називав єретиками, а всіх інородців Імперії — дикунами. Він вистежував тих., що жили у неосвяченому церквою шлюбі і прилюдно їх соромив, вимагав від князя Іргата розганяти збройно народні свята та заборонити Осінній Ігворрський карнавал, писав численні доноси до Духовного Суду Моани, і князеві доводилося хабарами замилювати очі імперським чиновникам. Сам же панотець завзято постився і умертвляв плоть бичуванням. Від його чорного заяложеного вбрання, схожого на мішок, погано пахло, і я ніяк не розумів, для чого маю вчитись у такої несимпатичної людини. Гарні історії про Святого Старця Мейді та його прирученого лева я міг, врешті-решт, прочитати й сам. Моанської мови мене вчила вуйна Вербена, вона ж навчала мене та Мальву з Вересом ішторнійської та белатської. Я вважав, що цього досить.

Якось через оте навчання у панотця Ардгома мене трохи не збили на квасне яблуко хлопці з сусіднього селища Вовчури. Провадив ними Новомир Вовчур, панич з хутора Вовче Лігво, хлопчина старший за мене років на два. Між Лелегами та Вовчурами ніколи не було ніякої ворожнечі, тож я зовсім не злякався «вовченят», коли вони зупинили мене на околиці Лелегів.

— Гей, ти, — розпочав Новомир задерикувато, — а що то в тебе на шиї?

На шиї я мав золотий мейдистський оберіг-трикутничок зі Всевидячим Оком посередині.

— Ну, оберіг, — озвався я ледь здивовано.

— А Око там є? — поцікавився спроквола Новомир.

— Певне, що є…

— А воно все видить?

Розмова почала мені не подобатися, і я відповів знехотя:

— Та все….

— А видитиме воно, що ми тебе нині маємо бити, моанська пико?

Кров бурхнула мені до скронь. «Моанська пика» була з тих образ, які не пробачалися. Гіршою образою було хіба що припущення, що котрась жона з родини «гуляла з ішторнійцем». Далі уже не розмовляли, а били в лице. Що я і зробив, не зваживши на переважаючу кількість супротивників.

Під час бійки я раптово помітив Вереса, котрий спостерігав звіддаля колотнечу. Це був непорядок — будь-хто з Лелегів мав захищати своїх.

— Вересе! — загорлав я, — поклич хлопців! Вересе!

Але Верес не побіг до села за підмогою і не кинувся рятувати мене. Вовчури тим часом потягли мене до зачиненої церкви, добре штурхаючи по дорозі. Я відбивався як міг, але хлопці відірвали від забитого вікна дошку, підняли мене і почали пропихати всередину.

— На-аших б’ють! — заверещав десь поблизу Мальвин голосок, — Лелеги за мною!

Я пнув ногою котрогось зі своїх мучителів і гримнувся на землю. Побачив при тому найкраще у світі видовище — Мальва на чолі селянських хлопців, з розпатланим волоссям і дрючком у руці.

— А-а! Бий Вовків! Назад до лігва! Тримайся Білозіре!

Розборонила нас вуйна Вербена і почала сварити. Мальва, обурено вимахуючи кілком, доводила, що Вовчури почали перші, і накинулися вдесятьох на одного. Під оком у неї наливався синець. Моє потовчене лице теж почало набрякати. Одна потіха — Новомир мав аж два синці і слід на лобі від Мальвиного дрючка. Решта хлопців з обох боків були не в кращому вигляді.

— Що сталося, Білозіре? — спитала Вербена.

— Вовчур обізвав мене «моанською пикою», — буркнув я, — сам він… Аби ви не втрутилися, я б ще йому додав.

— Новомире Вовчур, — мовила Вербена лиховісно, — скажи своєму батькові, що сьогодні Вербена Лелег завітає до нього в гості. Геть, по домівкам! Лікувати синці!

Вдома я навідріз відмовився їздити навчатися до Ігворри і хотів зірвати оберіг. Ненька заплакала:

— Я ж казала йому… Казала — не треба, Ольже! Хай буде як ми… Хай буде…

— Я не хочу бути мейдистом, — впав я в річ, — хочу ходити на капище в горах, як всі ви…

Мене ледве вмовили почекати до батькового приїзду. Я приготував цілу промову, аби розжалобити татка. Ольг дивився мені в лице, з якого ще не зійшли сліди сутички, сумовито і якось розгублено.

— Чому я маю бути мейдистом? — питав я обурено, — один в родині… Так і зостанусь «моанською пикою»… Я хочу бути як ти! Ти ж не мейдист? І ненька, і бабуня… Вуйна Вербена взагалі — відьма…

Ольг поклав мені два пальці на вуста:

— Про це не говорять вголос.

— Але ж вона зціляє… І є жрицею богині Дани….

— Тим більше… Сину, в родині має бути хоч один мейдист. Для прикриття. Ось князь Чорногорський…

— Князь Іргат? Але він великий пан! Його — то не лупцюватимуть!

— Мій родич сам себе карає, - зітхнув Ольг, — вважає, що грішить, тоді кається… Та річ не в тому. Сину, я дійсно помилився. Навчатись у панотця ти більше не будеш. Не треба, аби ти привертав до себе увагу. Ти введений у мейдистський закон, і цього досить. Зі старим Вовчуром говорила Вербена. Тебе більше не чіпатимуть.

— Але я їх не боюся!

— Звісно ні… Та не треба влаштовувати бійки між селищами. Це не чорногорський звичай.

Я не сказав батькові про одну свою підозру. Мені здалося, що Вовчурів нацькував на мене Верес. Недарма він тоді утік з бойовиська. Мальва ж оповіла мені, що Верес зустрічався з Новомиром за два дні до бійки, і вони про щось довго розмовляли. Я довго думав, чи варто набити родича, тоді вирішив, що самої підозри замало. Може слабосилий брат у перших просто злякався здорованя Новомира та його ватаги. Верес був дуже хоровитий, жінки шепотілися, що то від того, бо вуйна Алтея народила його недоношеним, коли дізналася про загибель чоловіка. Тож я дав Вересу спокій…

А ось дід Станимир мене здивував. Невдовзі після того, як Ольг поїхав знову у справах, дідо підізвав мене до себе і спитав:

— То що, не хочеш бути «моанською пикою?»

— Я — Лелег Білозір, чорногорець, — відрізав я, хоча боявся діда більше за всіх Вовчурів разом узятих.

Дід повернув до мене своє спотворене лице, і вперше в житті я помітив в його погляді щось схоже на приязнь.

— Лелег, — сказав він протягло, — ну що ж… тоді тримайся… Лелег.

***

Дитинство моє закінчилось тоді, коли дідо Станимир надумав помирати.

Це трапилось восени, наступного року по моїй сутичці з Вовчурами. Якраз зібрали виноград, відбуяв піснями славетний Ігворрський карнавал, запашні діжки заповнили вином нового врожаю, росавське, вичавлене з особливого сорту винограду, розлили по пляшках, і коли уже всі передбачали зимовий відпочинок, дідо об’явив, що невдовзі помре.

Бабуня Рута заголосила, та швидко замовкла. До смерти горяни ставилися просто — мов до небажаної гості, що її, проте, потрібно зустріти як належить. Жінки, вряди-годи ронячи сльози на шитво, готували смертне вбрання. На дворі Вовчур Чорнота, батько Новомира, особисто робив домовину для друга і сусіди. До рідних послали оповісників. І до ближніх і до дальніх. Мав приїхати князь Іргат з дружиною та донькою. Зо дня на день очікували Ведангів.

Ольг примчав першим. Дідів посланець нагнав його десь у Данаділі, куди він подався у торгових справах. Дідо зустрів сина сидячи на порозі дому. Він якраз задоволено розглядав готову труну, що її зробив Вовчур.

— По мірці робили, — мовив дід до Ольга і поволі підвівся, спираючись на ціпок, — ходімо сину. Маю до тебе розмову, поки всі не зібрались.

Ми з Мальвою вже котрий день перебували в нервовому збудженні. Страх змішався з піднесенням. Найбільше нас вразило, що старий свідомий свого смертного часу і при тому абсолютно спокійний. Ми, дітлахи, хвилювались найбільше. Верес навіть зліг, і мав трохи не гарячку.

Зараз уже не можу згадати, кому першому прийшла до голови божевільна думка підслухати розмову батька з дідом. До цього нас підштовхнуло потаємне життя, яке пульсувало в будинку провінційних шляхтичів та торговців. Дивні гості, котрі з’являлися вночі і щезали під ранок, страждання в материних очах, коли Ольг збирався в чергову ділову поїздку, дідова владна натура, його каліцтво, що більше нагадувало сліди тортур, аніж бойові рани — все це призвело нас до висновку, гідного книжок, які ми крадькома брали з материної шафи.

Ми вирішили, що дідо був замолоду отаманом розбійників і досі керує якимись опришками. Ясна річ, дідові розбійники мали бути романтичними героями, як у книзі «Привиди Темнолісся». А де розбійники — там і скарби…

— Він має передати синові ключ від скрині, - шепотіла Мальва, — і мапу… На якій вказані потаємні схованки… А ми відкопаємо одну… І тільки подивимося… Золоті прикраси…. Діаманти…

— Та може ті схованки взагалі не в Чорногорі, - слабо опинався я.

— Але де? Хоч одна та має бути поблизу… Всі путні розбійники ховають золото в горах…

— А якщо дідо і справді помре? — виклав я останнє застереження, — чи його душа не гніватиметься на нас?

— Та як він може померти, — доводила Мальва, — він же не хворий… Їсть, посміхається, навіть співати почав… Я ніколи не чула, щоби дідо співав… Він не помре нізащо! Певне, йому недобрий сон приснився… Приїдуть рідні, він прибадьориться та й уже.

Ми з Мальвою під час своїх дитячих ігор давно віднайшли на горищі певний закуток, котрий сполучався з трубою комину з великої зали. Чутність звідти була неймовірною… Ось простукотіла дідова дерев’янка… Ось Ольг відсунув стільця, певне, щоби дідо сів. Ось рипнули дверцята поставця… Дзенькнули келихи…

— За мій відліт, — хрипкувато мовив дідо, — сльози тільки витри, Ольже…Ти занадто чутливий, Золотоокий Ельфе… Сам знаєш, що на цьому світі мене тримав лише обов’язок… Але далі ти впораєшся сам. Я передав тобі все… Силу і владу! Князь «тіней» вмирає — хай славиться Князь «тіней»!

— Я зладнаю, — озвався Ольг, — йдіть спокійно!

— Бережи Веданга, — озвався дідо знову, — Воїслав занадто необережний. Це неприпустима розкіш — бути гордим в Моанській Імперії. Втовкмач йому, що титул його не врятує…в разі чого. Що він є лише «привілейованим інородцем». Хетанцем… Трохи ліпшим від бидла… з ласки Великого Імператора… Інакше він скрутить собі в’язи… Він уже давно іде по лезу ножа.

— Я поговорю з побратимом, — зітхнув Ольг, — Але Дракон лишиться Драконом…

- Іскрі не довіряй, — продовжував дідо, — Звертайся до нього лише в крайній потребі. Подбай, аби Денниця дала Конвалії належне виховання…. Але стеж, щоб вони не мали контактів з твоїми людьми… Особливо з боївками. З «тінями»

— Чому ти не довіряєш Іскрі, - неголосно спитав Ольг, а до мене тільки — но дійшло, що Іскра — це язичницьке ім’я князя Іргата, — він мій молочний брат…

- І мій зять, — хмикнув дідо, — але я не вірю покручам. До того ж він мейдист… Душа гріхів не витримає…

— Він матері собі не вибирав, — озвався Ольг, — якщо вже не довіряти родичам, то кому ж вірити?

— Не кажи потім, що я тебе не попереджав, — мовив дід різко, — довіра для нас ще більша розкіш, аніж гордість. І останнє… Чи не забагато чести для ворона рости в лелечому гнізді?

— Мій син — Білозір Лелег! — видихнув Ольг гнівно, а мене раптово обдало холодом. Я майже певен був, що старий побачив нас з Мальвою крізь стелю, і зараз нам буде непереливки.

— Авжеж! — протягнув дід, — панькайтесь з ним і далі! Вони наших дітей на списи піднімали, а ви з Ясминою, та й Рута, дурна курка, трохи на покуть його не саджаєте… Забув, ким є його дядько? Забув, ким був його дід? Забув, хто пройшов через Квітан огнем та мечем? Забув, як загинув Воїбор Ведангський, як шляхи було обтикано палями з іще живими людьми? Забув, як ти, мій зв’язковий, виповз з під гори трупів у спільній ямі, і побачив Воїбора… на палі, а мене…таким, без руки й ноги, з покаліченим лицем… Як ти тягнув мене до лісу, чотирнадцятирічний хлопець… І витягнув…. А перед тим вистрелив Воїбору в серце…з пістоля, який знайшов на бойовищі! Обірвав муки… Забув? Це ж після того ти втік до Лояну, аж на шість літ… Забуття шукав… як там воно по-східному? Небуття… Порожнечі… А опісля всього ти привіз сюди онука квітанського ката… Він же на нього схожий, хлопчина…. на свого «шляхетного» дідуся, і на дядечка, котрий нічим не ріжниться від батька…

— Його матір вигнано з роду, — аж зірвався голос Ольга, — а батько його не був навіть кровним моанцем! Він був моїм другом!

— Його батько — північанин!

— Але справді шляхетний і чесний! За що його і вбили!

— Шляхетний моанець, синку, трапляється рідше, аніж курка, яка співає півнем!

- Є ще людяність…

— Ця панна, синку, давно стала повією! Ти маєш позбутися хлопця. Віддай його на виховання, бажано — за межами Імперії. Інакше він тебе продасть, як тільки збагне, що ти торгуєш… малиновим вином!

— Коли його мати вмирала у мене на руках, — повільно і виразно мовив Ольг, — я присягнув їй врятувати хлопця… Тоді я дійсно хотів віддати його на виховання… Я знав одну моанську родину в Гесоні, вони добрі люди…з тих курей, що співають півнем… Та доля вирішила інакше… Ти знаєш… Я кров’ю обмив його всиновлення! Він — мій син! Мій та Ясмини! І ми його не покинемо!

— Ти присягнув доньці вбивці! — хмикнув дід, — Добре… грайся і далі…в людяність. Доки твій синочок не напише на тебе доносу…

— Не мій син, — сказав батько твердо, — тільки не він!

— Ти помреш на шибениці, Ольг Лелег! — вигукнув старий, видко втративши терпець.

— Раз мати родила, — озвався Ольг, — досить, татку… Саламандри не розкидаються присягами…

— Саламандри! — голос діда потихшав, — ти ж останній Саламандр, сину… Замінити тебе ніким… З Вереса не виросте воїна, я придивлявся до нього — ні… Слабкий тілом, мілкий душею… Це ж він нацькував Чорнотиних вовченят на твого… Білозіра. Такий не може бути володарем… Діти Денниці, якщо вона й народить Іскрі синів, матимуть ім’я Пардів, і ту… прокляту кров у жилах. Вербена, діва-жриця, ніколи не вийде заміж. Не Мальві ж ти доручиш меча, хоча вона, здається, й не від того… Ти мусиш мати кровного сина… Ясмина не може родити — візьми ще одну жону…

— Ніколи… Досить, батьку… Як би я не шанував вас — ні!

— Ти ж не тільки себе загубиш, — аж простогнав дід, — ти погубиш Ельбер!

— Ні, татку, — мовив Ольг ласкаво, — як говориться в Повчаннях Дани — «не промини випробування». Ми на порозі тих часів, коли збуваються пророцтва. Але Боги не милують зрадників та кривоприсяжців. Може, через те, що я підібрав це дитя в окривавленім снігу, у Всесвіті щось зрушило з місця… і ця сила врятує Ельбер.

***

На цьому я мабуть зомлів. Отямився від того, що Мальва вилила на мене повний корець води, який притягла знизу. Дорослих кликати вона побоялася. Ольгова донька чудово зрозуміла, що ми почули таке, чого чути не мали ні в якому разі.

Мальва стягла мене з горища і поволокла до нашого сховку. Вже зо два роки ми обладнали невеличкий схрон межи скелями за будинком. Там було навіть джерельце, а біля нього — кілька ковдр і запас їжі, що час від часу поновлювався. Вхід до печерки ми маскували всохлими гілками та лозою.

— Ти як? — спитала Мальва перелякано. Я мовчки відчепив у неї від поясу люстерко — дарунок Ольга, привезений з якоїсь поїздки.

Тільки зараз я втямив, яким був йолопом… Адже я дійсно нічим не нагадував Лелегів… Та й взагалі — чорногорців… Ось Мальва… горіхове волосся з золотавим полиском… Карі очі видовжені, кутики очей аж наче підняті вгору…. Золотаві блискітки в очах…як у батька…. Як у Ольга…. Золотоокий Ельф… Я ніколи не чув, щоби татка хтось так називав…

Вушка у Мальви витягнені й загострені…. Личко видовжене, вилиці високі… Вуста маленькі, зараз тривожно стиснуті… Ніжно-смаглява шкіра…. Як я міг навіть на хвилину подумати, що вона мені сестра… Мені, білявому здорованеві, білошкірому настільки, що кожного літа я заново обгоряв на сонці. Хіба оці маленькі сірі очиці схожі на чорні глибокі очі неньки Ясмини? Оці випнуті губи на Ольгові тонкі вуста? Дійсно, «моанська пика»… А те, що я є незграбою… Як не намагаюся копіювати плавні батькові рухи — все марно… Чужий… Чужий…

— Я — чужий, — мовив вголос, — чуєш, Мальво? Я чужий!

Мальва енергійно затрясла головою:

— Неправда! Батько говорив, що ти — назавжди Лелег!

— Але ж я не кровний вам! Йому — не син! Тобі — не брат! Мої родичі убили князя Воїбора і понівечили старого Лелега! Тому дід завжди дивився на мене змієм! І він правий — я ворон в лелечому гнізді! Білий ворон! Мені тут не місце…

— Але де ти подінешся! Твоїх батьків убили твої ж родичі! У тебе немає дому… Чому я тобі не сестра? Хіба ти не маєш матері? Хіба батько не дав тобі родове прізвище? Чи є у тебе нині хтось, окрім нас?

— Я все одно утечу, — мовив я непевно, і сльози потекли мені з очей, — жити з цим… Як?

Мальва звела вигнуті брови:

— Слухай-но… Певна річ — мамі ні слова!

— Авжеж, — шморгнув я носом

— Сьогодні приїздять Веданги… Сам Воїслав, Воїн та Ружена…

— То й що?

— Ти чув, що син Воїслава є ясновидцем?

— Та чув…

— Говорять, що він бачив навіть власну загибель…

— Як дідо?

— Не як дідо… Дідо впевнений, що прийшла його година… А молодий Воїн знає, як йому судилося померти.

Я шморгнув носом ще раз. Веданги не помирали в ліжку… Не дарма вони всі носили горді вояцькі імена… Дід Воїна помер на палі… Що привиділося його онуку?

— Але чим він може мені помогти?

— Він же твій приятель… Минулого літа він гостював тут два тижні, і ви один від одного не відходили… Верес злився тоді, аж кипів… За поконом вони мають стати побратимами, тямиш?

— Як Ольг і Воїслав…

— Як Станимир і Воїбор, — продовжила Мальва, — тому він і приїздив сюди. Познайомитись з Вересом… Але весь час провів з тобою…

— Ага, — кивнув я головою, трохи розпогодившись, — Верес тоді ходив як чорна хмара ще з місяць після того гостювання.

— Спитай поради у Воїна… Він старший… Він розумний… Він підкаже тобі, що робити.

Веданги примчали надвечір. Я сидів на ґанку і над силу утримувався від сліз. Добре, що мій смутний вигляд нікого не дивував — всі думали, що я побиваюсь за дідом.

Воїслав Веданг зіскочив з коня і кинув повіддя нашому наймитові Стойку.

— Трохи не запалили коня, мій князю, — сказав Стойко, погладжуючи тремтячу тварину.

— Поводи коней по двору, — розпорядився Воїслав, — Пан Станимир ще живий?

— Ще…, - знизив голос наймит, — але вже вдяглися в чисте… Вони у залі…

- Іскра з родиною прибудуть через годину, — мовив Воїслав, — з ними Ружена. Ми поїхали вперед, бо я весь час боявся, що не застану… Побудь тут, Воїне… Потіш он Білозіра, хлопець на себе не схожий.

Князь зайшов у дім, а Воїн припоручив Стойкові й свого вороного. Тоді обернувся до мене. Прямий, наче меч, хлопчина з бездонними очима дорослого, затягнений в чорний оксамитовий кунтуш з золотою облямівкою..

— Чолом, Драконе, — сказав я непевно.

Драконом я прозвав Воїна через родовий герб Ведангів. На тому гербі було зображено крилатого змія, що тримав у лапах розколотого щита, намагаючись стулити тріщину. На щиті було написано дослівно таке: «Незмінний і вірний… В житті і у смерті.»

— Чолом, Лелегу, — відповів Воїн, ледь усміхнувшись.

Я дивився на нього і ламав голову — чи знає він… А якщо знає — то що думає… Зневажає мене чи ні?

— Справа є, - видушив врешті, - варта життя і смерті…

— Ходімо, — сказав Воїн спокійно, — поговоримо…

Воїну тоді було років дванадцять. Але поводився він наче мав тричі по стільки. Він ніколи не сміявся, не приймав участи у наших з Мальвою забавках… Тоді, коли ми з ним познайомились, я два тижні ходив за ним, слухаючи і дивлячись. Слухав його голос і голос його флейти, на якій Воїн прекрасно грав, мавпував його ходу, вимову, інтонації. Щоб я віддав, аби так співати, або вміти складати вірші… Або знати прийоми бою, схожі на страхітливий танок… Ні, Воїн був неймовірний… дійсно, якщо хтось і міг мені порадити, що робити далі, то лише він.

Наша з Мальвою криївка була знайома Воїну з минулого року. Він сів на плетеному ліжнику, схрестив ноги і запитливо глянув на мене.

Я коротко передав йому підслухану розмову, а наприкінці не втримався і розревівся вголос.

— Не треба, — протягло мовив Воїн, — мене не треба соромитись… Я давно знаю… Я бачив тебе маленьким… коли мій батько з Ольгом привезли тебе до нашого замку. Відтоді минуло вісім літ.

— А твій батько, виходить, теж знав?

— Авжеж…За Ольгом була погоня. Він ледве не загинув… Я побачив це у видінні. Батько кинувся на поміч і встиг перехопити вбивць… Я пам’ятаю… Ольг був весь залляний кров’ю…Ти теж був в його крові… Батько сказав тоді до Ольга: «Маєш кровного сина, побратиме»

— Я цього не пам’ятаю, — мовив я розгублено, — а скільки ж тобі було літ?

— Чотири роки, — спокійно мовив Воїн, — це було моє перше видіння. Я сам тоді трохи не вмер… А ти був зовсім дитям, тому й забув про все.

- І що ж мені тепер робити?

— Просто жити далі, - ледь усміхнувся Воїн, — це треба перетерпіти.

— Мене не віддадуть кудись на виховання?

— Ти занадто дорого обійшовся Ольгу, аби він міг позбутися тебе, — хмикнув Воїн, — колись він тобі оповість, як захоче.

— Воїне, — озвався я стиха, — а що значить — «торгувати малиновим вином»

— Малинове вино біжить по нашим жилам, — мовив Веданг, — ним ми платимо за волю.

— А що таке Ельбер?

Воїн хмикнув:

— Тебе занадто оберігали…

— Або не довіряли…

— Та ні… Власне, це ніяка не таємниця, але за це слово можна мати великий клопіт.

Воїн взяв гілочку і провів нею по втоптаній землі.

— Подивимося, — сказав, — як ти знаєш імперське землезнавство. Ось півострів Голова Змія. Що на ньому?

- Імперія Ішторн…

— Добре, — гілочка почала креслити лінії, - отут що?

— Починається Шия Змія. Чорногора…. Гірський хребет та наше князівство…. Південний кордон Моанської Імперії.

— Вірно… Ось тече ріка Дана… Ось вона розширюється… Що тут?

— Данаділ, — охоче відповів я. Несподіваний урок землезнавства відганяв смутні думки. — Моанською — Тоаніл.

— Данаділ… Провінція, імператорським намісником південної частини якої є Іргат Чорногорський. Він успадкував намісництво від матері, принцеси Шаніли…

— Сестри імператора Отона Другого, батька теперішнього імператора Корога… — підхопив я.

— При сторонніх треба додавати — «хай славиться його ім’я», — сказав Воїн серйозно, — це тут, у Чорногорі, завдяки князю Іргату, за невживання гучного титулу не тягнуть до буцегарні… А чільне місто Данаділу?

- Іркана… Власне, наші звуть його Боговладом…

— Гаразд… Отут, ближче до побережжя, що?

— Квітан… Чільне місто — Дар… Моанською — Тарг… І вся провінція — Тарг…

— Добре… Оцей острів — як зветься?

— Блакитна Зірка… Він — незалежний… Там — пірати…

— Добре… Ще цей острів зветься. Сіллон-Сінд. Мовою Богів. А ось тут, за Квітаном та Данаділом — Веданг.

— Це що, всі ваші землі? — вигукнув я, слідкуючи за паличкою, — але…

— Колись були наші… Нині вони поділені на два воєводства — Дубненське та Радинське. Ведангам тут належать лише руїни замку та два села. Гаразд, а тут що?

— Князівство Зелемінь… Стольне місто — Зелибор… Моанською — Зерт…

— Добре…, - вкотре вже сказав Воїн, — а все це разом як зветься?

— Разом? — спитав я розгублено, — та, власне — ніяк… Моахетанг… Південь Імперії…

— Ельбер, — всміхнувся Воїн, — Від Чорного Хребта до боліт Зелеміню… Ельбер Прекрасний, хай повстане він з попелу і житиме вічно!

Я зіпнув ротом. Може, мені й не довіряли, але дурнем я не був.

— То що, ми всі — самостійники? Навіть не просто собі коромольники?

— Це ти моанський Звід — Літопис читав? — засміявся Воїн, — ох і не люблять самостійників просвітителі наші… Я чого тобі про це розповідаю… Ти і так забагато почув, так щоб не спитав у когось… не того, що таке Ельбер. Декотрі від цього слова звіріють. Сам бачив.

— А чого… — почав я, але Воїн поклав мені два пальці на вуста.

— На деякі питання, — сказав, — я не відповідатиму… Підрости…

— Мені лише цікаво, чому дід назвав батька «останнім з Саламандрів»

— А, ну про це ти все одно дізнаєшся, — сказав Воїн, подумавши, — я й то дивуюсь, як ти ще не дібрався до Вербениних книг…

— Ще не дібрався, — зізнався я, — але Мальва обіцяла…

— Дібрався б — знав би, що таке Ельбер… А Саламандри — його Повелителі…

— Як імператори?

— Ну, майже…

— Однак, — сказав я, — то Ольг — нащадок Повелителів… А коли вони жили?

— Майже дві з половиною сотні років тому. Потім Ельбер захопили моанці…

— А в Зводі — Літописі пишуть, що Південь приєднався до Імперії по власній волі…

— Звід-Літопис бреше, — мовив Воїн, — була війна… Дружиною тодішнього князя Ведангського була жона з роду Ставських. Їй вдалося врятувати сина Повелителя і власного сина. Принца усиновив його дід по матері на прізвище Лелег. Отак Саламандри і стали зватись Лелегами, а Веданги не зникли у безвісті.

Я ще раз пошкодував, що не є Лелегом…

— Воїне, — розпочав знову, — а ти часом не знаєш ким були мої справжні батьки? Я дивився в Літописі…оповіді про таргійське повстання…те в якому загинув твій дід…Але там кілька десятків прізвищ… Тих, хто відзначився… І я… Мені страшно подумати, що може…

— Судячи з того, що ти розповів, — озвався Воїн, — твій батько був інородцем, як і ми. Інородцем з Півночі. Адже Імперія проковтнула не тільки Ельбер. Твоя мати була донькою котрогось з тих моанців, хто воював в Квітані під час Другого Повстання. Ми знаємо, що її зреклася родина, отже, вона була кращою за свою рідню. І навіть якщо виявиться, що твій дід прирік мого на смерть, між нами не буде ворожнечі, бо Ольг Саламандр обмив тебе своєю кров’ю.

Я позирнув у чорні очі приятеля, які наче не відбивали світла і відчув, що мені стає трохи легше.

— Мені було так страшно, — зізнався, — почував себе як голий на морозі… Я хотів тебе просити, щоб ти, ну… щось побачив… у видінні. Я маю золоту оберегу, мейдистську… Вона напевне лишилась від моїх батьків, бо чоловіки — Лелеги не носять золотих прикрас… Але потім злякався… Раптом ти побачиш Тарг… тобто Квітан…, оті палі… І мого кровного діда, котрий віддає накази… Я тоді їй-бо утопився б від сорому.

— Ану, дай оберіг, — звелів Воїн, і я покірливо розстебнув ланцюжок.

Воїн затис оберегу між долонь і кілька хвилин сидів тихо. Очі його закотились.

— Я бачу… — заговорив він, — я бачу море і корабель… І двох людей, що дивляться одне на одного закоханими очима…Я бачу золотий оберег на грудях у жінки… Я бачу… Бачу служницю з дитям на руках… І дім на морському березі… О, шурхіт хвиль… І привиди минулого… І звуки арфи під жіночими пальцями… А потім — вогонь і смерть… І скривавлений сніг…. І холод… Холод… О, мій любий Ешіоре! Вдягніть це на мого синочка…

Оберіг випав з ослаблих пальців Веданга. Він важко дихав.

— Тільки це, — мовив, — кохання… і вбивство… Тільки це…

— Я взнаю, якого я роду — вигукнув я — І помщуся… Коли виросту. Не так їх і багато… героїв квітанської війни. Якщо пошукати… Я певен, що тут справа у спадщині!

Здогад мій був оснований на тих же книжках про позбавлених спадку шляхетних розбійників. І, як потім з’ясувалося — недалекий від істини.

— Тим більше, — продовжував я, — це ж мене напевне звали Ешіором… Це моанською, здається, Білий Ворон…

Веданг подав мені оберег.

— Не треба, — мовив, — нічого робити без дозволу Ольга… Можливо, убивці твоїх батьків вже давно небіжчики… Твій батько був другом Ольга, а Ольг Лелег не лишає смерть друзів невідомщеною. Живи спокійно… Згодом дізнаєшся більше.

За що я ще обожнював Веданга — так це за те, що він вів розмову так, наче ми — двоє дорослих. Не те, щоб я заспокоївся, але, принаймні, перестав тремтіти. Воїн був правий — я це пережив.

Дідо Станимир, зодітий у новеньку вишиванку, урочисто повечеряв з усім родом. Якраз прибув князь Іргат з дружиною та донькою, а з ними — Воїнова сестра — близнючка Ружена. Я сидів праворуч од батька Ольга, як його старший син. Опісля вечері родичі почали підходити по одному — прощатися.

Я не мав на діда зла. За ці кілька годин я перестав бути дитиною. Старий щось відчув, напевне, бо, коли я схилився до нього, мовив тихо:

— Я недолюблював тебе, хлопче… І дуже хочу впевнитись, що даремно… Не посором Лелегів, Білозіре Лелег…

Ранком ми з Мальвою прокинулися під жіноче голосіння. А до полудня тіло воїна з роду Повелителів урочисто спалили на вогнищі в долині за селищем. Присутні були сусіди, близькі та дальні, уся рідня — навіть мейдист Іргат, і, звісно ж, селяни з Лелегів та Вовчурів. Попіл розвіяли з крутоверху, і життя попливло своїм трибом, поділивши мої спогади на «до» та «після» дідової смерти.

***

Вже минуло два дні опісля того, як я знайшов у себе на столі подаруночок з Півдня. Ця скринечка, до речі, зветься досить вигадливо. «Чорна квітка на могилу»… Кляті поетичні натури…

Щойно ледве спровадив Вука. Вірний слуга ніяк не може заспокоїтись — я бо ще не снідав. Старий визнав мене за господаря, коли я звелів принести з горища портрети його колишніх хазяїв, відреставрувати їх та повісити в обідній залі. Портрети Ітаора Керіна та його жони Ели Керіної, уродженої князівни Астеону. Добре, що Вук підсліпуватий і не добачає родинної схожості між новим паном та старими портретами. А втім, з лиця я більше вдався в діда-князя. Того самого… Квітанського ката.

Отже, очікування затягується… Добре… Будемо згадувати далі… Після смерти Станимира Лелега я так і залишився в Лелечому Гнізді. Ніхто й не думав, що мені відома правда про моє походження. Мальва мовчала як могила, та ще й взялася опікуватись мною. Якщо Верес, або хтось з сусідських хлопців починали до мене чіплятись, поруч одразу ж виростала сестричка, часто — з дрючком у руці. Врешті я попрохав не робити цього — соромно було, ніби я сам не міг за себе постояти.

Єдине, що змінилося в моєму житті — я став більше читати. І не лише ті книги, що стояли на виду в старій дубовій шафі у великій залі. Тут були в основному книги моанською та ішторнійською мовами, в тому числі — той самий Звід-Літопис Історії Імперії, який я трохи не на пам’ять завчив, особливо ті місця, де говорилося про «Другу таргійську коромолу, сиріч бунт…». Ольг дозволив Вербені давати мені сувої зі скрині у льосі. Потім я дізнався, що його попросив про це Воїн. Сувої були або рукописні, або надруковані стародавнім способом — з дошки. Написані ті старовинні книги були мовою дуже схожою на чорногорську говірку, якою ми всі розмовляли.

Події минулого там пояснювались зовсім інакше, аніж у Зводі-Літописі. В Літописі говорилося, що двісті з лишком років тому місцина «від Зелеміню до Чорногори» була заселена дикунами й поганами. Ті дикуни погрузли в розпусті, приносили своїм ідолам людські жертви і не знали не тільки Святого Письма, а і взагалі ніякого. Володарі ж цих дикунів взагалі не були людьми, а страхітливими чудовиськами. Врешті, один з поганських князів прийняв істинну віру та наймення Кеян. З допомогою цього Кеяна та його сестри, блаженної Франи, Південь було очищено від зла та навернено до істини.

Погани, котрі очевидно, повільно очищувалися від зла, помстилися Кеяну та його сестрі, продавши їх у рабство до прокажених, котрі жили в Кедагських болотах. Нині Кеяна було причислено до лику святих мейдистської віри.

Безіменний звій, котрий я проковтнув одним духом, мовив зовсім інше. «Від Зелеміню до Чорногори» простягався Ельбер Прекрасний. Невідомий очевидець тих часів не шкодував слів, описуючи осяйний Боговлад — стольне місто Ельберу, його храми і палаци… Напевне, він був уродженцем столиці. Рід Пардів, виявляється, і тоді правив Чорногорою. Князя звали Владом, а двох його дружин — Мальвою та Конвалією.

Останній Повелитель Ельберу мав імення Вогнедан. Він був поетом та музикою. Тут таки приводилися уривки віршів… Зовсім непогані, як на неписьменного дикуна… Одружений правитель був з Даною Лелег, дочкою воїна з Чорногори. Віднайшов я і згадку про пращура Ведангів, котрого звали як нинішнього князя — Воїславом.

Вогнедан та Воїслав були побратимами. Звичай братання між Саламандрами та Ведангами, очевидно був дуже давнім. Автор книги наводив приклади ще давнішої дружби. Ведангів самими Богами було призначено охороняти рід Повелителів. Це виключало заздрість та суперництво. Призначений Вишніми охоронець не міг підвести приятеля.

Доля побратимів склалася трагічно. Якраз на Вогнеданове правління припала війна з Моанською Імперією, що якраз тоді вбилася в силу. Ельбер опирався затято Обороною столиці керував сам правитель. Місто було взято внаслідок зради родини Зелемінських князів — князя Лемпарта та його сестри Чаяни. Це, напевне, і були святий Кеян та блаженна Франа.

Повелитель потрапив у полон. Воїславу, котрий дивом лишився в живих, вдалося визволити друга. Але запізно.

В тому місці, коли зранений Вогнедан помер на руках Веданга, я пустив сльозу… Ні, неправду кажу, я почав плакати ще з половини сувою… Там, де полоненого Вогнедана змусили дивитись на страту його близьких… Прізвища автора на сувої не було… Може, він щось і перебільшував, але цей погляд у минуле здавався мені більш правдивим за Звід — Літопис.

Якось, коли Ольг був вдома, він помітив, що я обіклався ельберійськими сувоями з одного боку і моанськими книжками з другого.

— Що ти хочеш там видивитись синку? — спитав він зацікавлено.

— Я ось думаю, — озвався я, з усіх сил намагаючись викласти невизначені ще думки словами, — от є дві книги… Про одну й ту саму подію… Ми, ельберійці, як зацікавлена сторона…

В батькових очах сяйнули золоті блискітки.

— Про це, — сказав він лагідно, — не говорять вголос…

— Татку, — мовив я поспішно, — тут же нема чужих….

Ох, я трохи не ляпнув — «окрім мене»… Таємниця тисла мені на груди. Хотілося притиснутись до батька, обійняти неньку… Щоби вони якось потішили мене. Але тоді довелося б сказати, звідки я дізнався про своє сирітство.

— Авжеж, — погодився батько, — то ти маєш на увазі, що кожна зацікавлена сторона впевнена у своєму баченні подій….

— Так…. То як третя сторона дізнається правди? Наприклад, якщо ці книги прочитає белатець… Або ішторнієць…

— Третя сторона, — засміявся батько, — повірить сильнішому.

— Тобто нині — моанцям, а якщо… ну, коли ми станемо сильнішими — то нам? Але ж де тоді правда?

— На сході, де я колись мандрував, — озвався Ольг, поміркувавши, — є думка, що і перше, і друге бачення — лише тіні на стіні…

— Але ж через оці тіні йде війна….

— Мій маленький любомудре, — сказав Ольг серйозно, — затям собі, що краще бути тінню від меча, піднятого в обороні вітчизни, аніж тінню від катівської сокири… Хоча і те, і друге — тільки тінь…

Зрештою я кинув дошукуватись правди… Однак, коли бував в Ігворрі і бачив там знахабнілих імперських чиновників, або слухав, як панотець Ардгом доводить князю Іргату, що чорногорська говірка «ображає Бога на небесах», то думав собі, що моанські дикуни, описані в ельберійських звоях, за двісті років лише змінили одяг, та й то не всі.

— У нас ще затишок, — потішала мене якось княгиня Денниця після того, як один з заїжджих гостей спитав мене, чому я, моанський хлопчик, розмовляю свинячою мовою, — що нині коїться в колишньому Веданзі! А в Квітані! А на що перетворився Зелемінь… Заспокойся, Білозіре… Дякуй Богам, що ти нагадуєш цих нечем лише ззовні.

Чим старшим я ставав, тим видніше було моє північне походження. Парди не знали всієї правди, князь Іргат, наприклад, був певен, що я — нешлюбний син Ольга, якого він прижив від північанки під час своїх мандрівок. Не знаю, що Ольг розповідав Денниці, але неймовірно гарна дружина Іргата, сині очі якої оспівували поети далеко за межами Чорногори, надумала зробити мене своїм пажем і лише чекала, коли мені виповниться п’ятнадцять. Згодом Ольг відмовив її від цього — він не хотів, аби я часто потрапляв на очі заїжджим моанцям.

З Воїном ми спілкувались листовно. Але, оскільки юнак не довіряв імперській пошті, його листи були сповнені лише розчулених віршованих описів природи Ведангу та милих домашніх дрібниць. Я відповідав тим же, окрім, звичайно віршування. Воно мені не давалося, рівно, як і музика.

Раз на рік молоді Веданги приїздили до Чорногори і гостювали то у нас, то в Ігворрі. Ці кілька місяців я раював: Воїн навчав мене єдиному мистецтву, до якого я був здатний — мистецтву війни.

Коли разом з дітьми приїздив князь Ведангський, навчання перетворювалось на пекло. Князь Воїслав, до речі, був єдиним, хто знав про мене все і не щадив мене, але й не зневажав. Іноді я думаю, що виріс би кращим, ніж є, аби виховувався у Дракона… Лелеги були занадто лагідні зі мною. Коли зі мною та Вересом займався батько Ольг, я весь час пам’ятав, що це лише навчання. І часто лінувався повторювати вправи, які він задавав робити на час своєї відсутньости. Ольг лише м’яко вимовляв мені… Від Воїслава ж помилування не було нікому. Навіть Мальві та Ружені, котрі вчилися бою нарівні з нами.

— Оце, коли я мандрував Лояном, — говорив Воїслав голосом, сповненим справді драконячої отрути, — то бачив там при одному храмі священних мавп… Вони все своє життя лише жеруть фрукти і гадять на голови паломникам. Ви на них нині схожі… Як стоїш, Білозіре! Це що, бойова стійка? Так оті самі мавпи ходять до вітру! Воїне, як ти рухаєшся! Ти що, менует танцюєш з товстою північанкою? Ти забув, що таке «смертельний танок»? Хай оці роззяви нічого не вміють, але ж тебе я навчаю з колиски! Ружено, на Сході священними бувають не лише мавпи, але й корови! Саме так як ти, корова виконала б цей прийом! Мальво, якщо ти отак ніжно обійматимеш напасника, як нині Білозіра, то тобі судилося вийти заміж за моанського рекрута! Вересе! У тебе стільки злості, що вона вибиває тебе з ритму! Чого ти клацаєш іклами як голодне звіря? Спокій! Для воїна найголовніше — спокій!

Опісля кількох годин отаких вправ я ладен був кинутися на Воїслава з ножем. Але коли князь полишав нас, зоставивши купу завдань та наказів, вправи, що не виходили місяцями, раптом починали вдаватися. Ольг, прибувши з чергової відлучки, лише сміявся:

— О, Дракон… Він чудовий наставник… Приблизно так мене навчали в лоянському монастирі…

— Батьку, а що ви робили на Сході? — спитав я і аж зіщулився, згадавши підслухану розмову.

— Займався самовдосконаленням, — жартівливо відповів Ольг, — східні мудреці медитують під час битви… Я так захопився навчанням, що татко Станимир послав за мною Веданга. А то б і досі годував священних мавп.

— А князь Воїслав теж там учився?

— Воїслав не визнає чужинських наставників, — засміявся Ольг, — а ті люди спілкуватимуться не з кожним чужинцем. Хоча Веданг змусив їх себе шанувати. Один з мої тамтешніх приятелів викликав Дракона на поєдинок. З годину вони стояли один навпроти одного… Роздивлялися. Тоді почали танцювати…

— На Сході мистецтво бою теж називається танком? — здивувався я.

— Ні, там воно зветься інакше, але суть одна… Словом, ще з годину вони кружляли один довкола одного, жодного разу не зробивши удару. Тоді лоянець, теж молодий воїн, зупинився, і вклонився моєму другу. Він визнав його сильнішим.

Я зітхнув. Дожити до такої майстерности годі було й сподіватися.

Чим приязніший зі мною був Воїн, тим більше псувалися мої стосунки з Вересом. Брат у перших вважав мене винним в тому, що їхнє з Ведангом побратимство ніяк не вдавалося. Через це він таки справді «клацав іклами», особливо, коли сходився зі мною в учбовому двобої.

Нині я розумію, що, власне, зламав Вересу життя… Спершу я відняв у нього друга, згодом — кохану… Нехай ні він, ні я не стали можновладцями, але я, принаймні, провадив життя, сповнене пригод і вражень, та й цінували мене в родині вище, аніж сина Ігвора. Оце він зараз, мабуть, радіє… «Я ж казав… Пригріли на грудях зміюку…» Я завжди був йому живим докором, нагадуванням про те, чого він хотів, а не зміг.

В той час Верес набрався сили і поздоровшав. Вуйна Вербена щовесни відправляла його на гірські пасовиська, аби подихав свіжим повітрям. Він засмаг, вивчився грати на флейті. Флейту йому заповів дідо Станимир. Це була старовинний інструмент, прикрашений вигадливими візерунками, що складалися в обриси вогняного ящера-саламандра. За родинними переказами флейта належала колись Останньому Повелителю Вогнедану. Грав Верес добре, але… Коли ту саму флейту брав до рук Воїн, у мене стискалося серце… І віршував Верес гарно, але в правильно римованих рядках не було душі. Воїн же одним розчерком старовинного пензлика міг написати таке, від чого сльози виступали на очі:

Знати, надарма

гору ту Боги назвали

Розрада — гора…

Ходив-ходив горою

а все жура журою…

Власне, справа була ось у чому… З двох побратимів Повелитель — Саламандр мав трішечки випереджати Веданга… Ледь-ледь, але випереджати. Про те говорилось в усіх давніх книгах. Тут же Воїн випереджав свого «повелителя» в усьому. І то не ледь-ледь. Коли я дивився на нього, то уявляв собі стародавніх ельберійців в шовках і срібних прикрасах — поетів, музик і вояків одночасно. Коли ж дивився на Вереса, то до голови мимохіть приходила селянська примовка: «добре, що дурній корові не дали Боги рогів»

Воїн ставився до свого родича прихильно і з повагою. Тим більше, вони були однолітки. Тілесна слабкість Вереса вже не була така помітна, як раніше, до того ж Повелителі, знов-таки якщо довіряти старим сувоям, виріжнялися силою не стільки тіла, скільки духу. Але, щодо духу… Господи…

Не годиться засуджувати родича, та ще мені, злочинцеві, приреченому на погибель. Але що є то є — Верес був і зостався зарозумілим себелюбцем. Жіноче виховання в Лелечому Гнізді зіпсувало не тільки мене. Себе я теж не виправдовую — в молодості я накоїв стільки дурниць, що їх вистачило б на двох Вересів. Та я, принаймні, не ходив пихатим півнем по подвір’ї лише через те, що є чоловіком. І не оповідав своїй неньці, що за відсутньости батька вона має коритись мені, сину, бо я є, бачте, мужчина… І не вимовляв Мальві за її хлоп’ячі манери, штани, дрючки та бійки, неньці Ясмині за задумливість, бабусі Руті за забудькуватість, а всім жінкам разом — за погане виховання мене та Мальви. Я не смикав Воїна, коли той занурювався в себе, чого, мовляв, тебе зі мною нема, та де ти витаєш думками, друже… І не отруював всій родині життя постійними зауваженнями з приводу та без нього.

Вуйна Алтея часом аж лицем марніла від синового вичитування. Ця смутна вдова, завжди зодіта в біле, присвятила синові життя, а замість любови отримувала від нього лише постійні докори. Ненька Ясмина та бабуся Рута були занадто чемні і боялися образити ту ж таки Алтею, різко обірвавши її занадто мудре дитятко. Сама лише Вербена не спускала небожеві нічого і часом ставила його на місце.

Коли вдома бував Ольг, Вереса не було видно і чути. Розперізувався він лише з жінками та нами, молодшими. Якщо він починав, як Мальва говорила, канудити, ми або втікали до своєї криївки в скелях, або тулилися поближче до Вербени, в надії, що вона нас захистить. І не помилялись. Якщо ми й були в чомусь неправі, краще було стерпіти покарання від Вербени, аніж постійне бубоніння старшого братця.

Воїн теж страждав… Цей гордий дух міг схилитися тільки перед ще шляхетнішим. Він шанував ім’я Саламандрів, але не самого Вереса і почувався через це винуватим. В мені ж юнак бачив молодшого брата, яким потрібно опікуватись. Дружба, що поєднала нас, була настільки явною, що Вереса це дратувало. Ще добре, що дідо Станимир не оповів онуку про моє походження. Верес був певним, як і усі інші, що я Ольгів нешлюбний син. Ольг змушений був оповісти правду дідові як його «підлеглий». Але решта родини перебувала у невіданні. На моє щастя. Якщо Вереса бісила дружба «його Дракона» з «напівкровкою», то якої б він заспівав дізнавшись, що я взагалі не Лелег!

А коли мені виповнилося чотирнадцять, а Воїнові — шістнадцять, ми побратались. Згідно обряду… Тим самим закресливши для Вереса можливість мати «свого Дракона». Лише моя смерть могла звільнити Веданга від вогняної руни побратимства… Якби Верес міг мене вбити — він би це зробив. Але у нього не вистачило духу…

***

Та я занадто забігаю наперед… Отже, мені виповнилося чотирнадцять літ, і я мав вигляд добрячого бузівка, міцного та засмаглого на південному сонці. Стояло спечне літо. Ольг був вдома, але збирався у справах до Дубна. Якось він пошкодував, що Вереса знову відіслано у Верховину, набиратись здоров’я.

— А то б я завіз його до Ведангів, і зоставив би там погостювати…

Я набрався сміливості і попрохав батька взяти з собою мене. Ольг погодився без заперечень. Мальва тут таки захотіла їхати теж, але Ольг мовив, що їхати ми будемо верхи, і вона не витримає такої дороги… Нема чого й казати, що сестричка закопилила губенята, але батько наш ніколи не змінював рішень, які вважав вірними.

Тож за два дні ми виїхали. Я трюхикав за батьком на нашому сумирному коникові Сонькові, спокійність якого й витривалість стала в родині примовкою. Їхали ми берегом Дани аж поки не дібралися до Данаділу.

У мене мабуть очі вилізли на лоба, коли я побачив, на що перетворилась наша гірська річка… Тепер це була багатоводна красуня зі скелястими берегами. В заїздах, де ми спинялись на ніч, чути було протяглу данадільську говірку. Щось на зразок: «Ми-ир та-а спо-окій усім до-обрим льюдям». Ольг сказав, що це звичаєве привітання… Чорногорці в подібному випадку горлали з одної кичери до другої «Агій!», а коли зустрічалися лице в лице, то кидали, торкаючись крисані: «Віншую, паньство…» Мені аж трохи смішно стало, коли я уявив, як Чорнота Вовчур кричить зі свого крутосхилу «ми-ир та спо-окій». Голос можна втратити…

Люди тут одягалися трохи інакше, ніж в Чорногорі. Іншими були візерунки на сорочках, замість білих наміток жінки пишалися запиналами, які притримував на голові плетений обруч. Чоловіки мали на собі ще більш стародавнього крою кунтуші, аніж ті, що я бачив удома. Але й більше було людей, зазвичай городян, зодітих на імперський лад — в довгополі камізельки, коротенькі штани, панчохи та туфлі. У нас в такому вигляді прогулювалися Ігворрою лише заїжджі чиновники. Вони ж таки носили довгі завиті перуки, які в Данаділі були в моді і серед заможних міщан. Частіше було чути моанську мову, яку данадільці розтягували на місцевий лад. Виходило з того таке казна що, що я, подібне вперше почувши, геть нічого не зрозумів. Мене — то вуйна Вербена вчила кованому столичному діалекту Імперії, котрий нагадував гуркіт вояцьких чобіт. У данадільців це словесне військо воліклося, наче п’яний обоз.

Оскільки ми особливо не поспішали, то до Іркани, резиденції імператорського намісника, прибули десь за два тижні. День ми з Ольгом обдивлялися місто… Я все шукав і не міг знайти той стародавній Боговлад, оспіваний поетами. Іркана виявилась просто собі звичайним «градом з оборонним значенням», як писалося в «Переліку імперських міст», що якось трапився мені на очі в батьковій шафі.

Хоча місцина там була дуже гарна. Старий Град, обнесений оборонною стіною, знаходився на велетенському острові посередині Дани. Від нього чотири моста вели до передмість, котрі звалися досить поетично: Сливове, Яблуневе, Вишневе та Персикове. Кожне передмістя також було обнесене стінами, а брами на ніч зачинялися.

У Персиковому передмісті жили майже виключно моанці. Якось так історично склалося. Колись заїжджих багато було і у Старому Граді, але намісники — чорногорці, сам Іргат, а до нього — його батько Вержіон, витиснули звідти чужинців. Решта передмість була заселена в основному південцями. Саме там, а не в Старому Граді більше збереглося від колишнього Боговладу. Старий Град під час тої, давньої війни, вигорів до цна. На місці палацу Повелителів стирчала неоковирна камінна споруда, що нагадувала чи-то замок, чи-то тюрму. Ольг оповів, що це взагалі-то зменшена копія знаменитої імперської Цитаделі: фортеці, імператорської резиденції та в’язниці для особливо небезпечних злочинців одночасно.

Ми стояли з батьком на березі Дани, і він стиха оповідав мені, які будівлі в давнину прикрашали острів.

— У міста Повелителів, — мовив Ольг на завершення, — забрали навіть ім’я… Як відібрали ім’я у Краю… Як відбирають імена у нас… Тут володарювали нащадки Богів, а нині ми змушені терпіти тут нащадків убивць. Ще добре, що Іскра тримає місто під своєю опікою і проводить тут багато часу… Без намісника — Парда з осяйного Боговладу взагалі зробили б хлів.

Повз нас пройшло двоє городян, говорячи моанською щось про судову справу. Їхня тягуча вимова знову насмішила мене, і я пирхнув.

— З дженджиків смієшся? — спитав Ольг, — це не смішно, сину, це сумно… Це ж наша кров, а в ній — моанська отрута. Ти ще чоррів не бачив…

— Я про них читав…

— Страшні люди… Вихованці імперських військових шкіл… Ці ось, дженджики, просто собі пнуться в пани, а ті кожного стопчуть, хто неньки не зрікся…Імператор їм, бачиш, і батько, і мати… Таку вони присягу дають… А онде і вони… Відзнаки Жердельського полку… Офіцер і п’ять вояків…

Дорогою, що вилася понад берегом, їхав невеличкий кінний загін. Вояки в зелених одностроях реготали і лаялися бридкими словами.

— Пречудова моанська вимова, — шепнув мені Ольг.

Чорри зіпхнули нас на узбіччя і ми довго викашлювали пилюку. Увагу мою привернув молоденький підпоручник, котрий провадив вояків. Він якраз не лаявся, не горлав, а їхав мовчки, думаючи щось своє. Хлопець був неймовірно вродливий… У нас в Чорногорі кажуть — як писанка… З вигляду він був навіть чим-то схожим на Воїна, та й на моїх чорногорських родичів: великі чорні очі видовжені, вилиці високі, лице звужене донизу, ба, навіть вуха трохи загострені. Подібний тип обличчя, а також несвідома граційність рухів була притаманна шляхтичам з прадавніх ельберійських родин, спокревених з «нащадками Богів», себто з трьома родинами — Саламандрів, Ведангів, Пардів. І такий юнак — офіцер чоррів!

- І пречудове моанське виховання, — продовжив Ольг, зітхнувши, — Офіцера звати Кречет Птаха, давній рід, спокревений з Ведангами через Дубових. Я знаю його матір Дивину. Батько його, Гострозір, загинув чотирнадцять років тому, коли повстав Північний Данаділ… Була така ворохоба, меншого розмаху, аніж в Квітані, та людей теж загинуло чимало. Кречету тоді було шість, його брату, Соколу — два рочки. І ось Кречета забрали до військової школи… Це як покарання було…ворохобним родам. Ну й вивчили… З Моани повернувся Крін Птасін… Я нещодавно допоміг вивезти до Чорногори його брата. Птаха-молодший, дурне соколя, сподівався, що зможе переконати родича ну, скажімо, в тому, що не можна служити убивцям батька…

- І що?

— Сказав же я тобі, сину — це Крін Птасін, моанський офіцер… Його брат так і не зрозумів, що Кречет Птаха помер маленьким.

Ніщо мені тоді не підказало, що доля ще зведе мене з обома Птахами. І зі старшим і з молодшим… Дивна з біса річ, ця доля….

З Боговлада ми вирушили до північного Данаділу. Проминули кілька сіл небагатого вигляду. Ольг сказав, що тут, де скінчився вплив Чорногорських князів, життя селян є набагато важчим.

— Оце — державні села, — оповідав він, вказавши на глиняні хатки, що ховалися за деревами. — Тут податки більші, ніж у кріпаків, але люди воліють лишатися імперською… власністю. Коли нема поруч рабовласника — рабу не так болить… Думаєш чого повставав Квітан? Там люди жили хуторами, усі селища були державними, а тоді імператор Корог наділив своїх прибічників землею. Разом з людьми… А тут уже давно так… В Веданзі, в Зелеміні…

— А в самій Моанії є оце кріпацтво? — спитав я.

— Там воно було завжди, — хмикнув Ольг, — оце, синку, і є ота «культурна спадщина», якою нагородили нас завойовники.

Наступне селище було «панським». Як і в усіх попередніх селах, вулиці його зустріли нас тишею та порожнечею Люди були у полі. Лише біля однієї хати вовтузилась дітлашня, а біля тину стояв дід у білій полотнянці.

Ольг привітався, чемно схиливши голову. Дід вклонився у відповідь. Ми вже проїхали вулицю, і мали виїхати на польову дорогу, коли почули ззаду дзвінкий дитячий голосок:

— Постривайте!

За нами кушпелила по пилюці маленька дівчинка в полотняній сорочечці.

— Казали дідо, — зацвірінчала вона, вхопившись за Ольгове стремено, — що через ліс їхати вам не треба, бо скоро стемніє. Кажуть, у лісі небезпечно… Краще попрохайте притулку у панському домі.

Якраз перед нами одна з доріжок повертала до віддаленої садиби.

Ольг похитав головою, та мала зацвірінчала знову:

— Дідо сказали, що ви може погребуєте тим нічлігом, то просить до нашої хати.

Ольг підняв дівчинку і посадовив у сідло перед собою.

— Добре, — мовив, — ночуємо, Білозіре.

Ми повернулися. Дітлашня відтягла ворітню, і наші коники ступою увійшли у двір. Дідо ґречно запросив нас до господи. В Чорногорі я не раз бував у селянських хатах, навідуючи приятелів з селища. Ріжниця була відчутною. Маленька світлиця, що, власне, була і спочивальнею, здалася мені майже порожньою. Лави, стіл, скриня, піч одежа на жердці… Все…Підлога земляна, притрушена травою…У нас так не жили і злидарі. На покуті замість звичних мені образів Богині Дани та її супутників, Веданга з Ігворром пишалися мейдистські святі. Старий запросив нас присісти на лаву і, крекчучи вийняв з печі горщик кулеші. Дівчисько, котре супроводжувало нас, швиденько протерло стіл ганчірочкою. Ольг дістав з дорожньої сумки хліб, сир, масло. При вигляді цих, очевидячки, «празникових» харчів з прихатня визирнуло ще кілька дитячих голівок.

— А ну киш, — наказав дід і дітлашня поховалася, окрім маленької «господині».- вітаю гостей у панській хаті… Звуся я Велет, панський селянин… І все чим віншую подорожнього теж є моїм з панської ласки… Так що вважайте себе гостем мого хазяїна.

— Треба буде подякувати йому за гостинність, — відповів Ольг теж дуже поважно. — моє прізвище Лелег, і я торгую вином…

— Чорногорець, — протягнув дідо, — ну, і як там, у Чорногорі?

— Та трохи краще ніж тут, — озвався Ольг, — спокійніше… Чи дозволите, шановний Велете, пригостити вашу дітлашню? Цих харчів нам забагато на дорогу.

— Віло, — покликав дід малу, — відкрай хліба й сиру та віднеси малим. Це, торговцю, мої онуки. Син, невістка та донька роблять на панському полі. А я тут оце за няньку, бо стара моя вмерла того літа. Ще й сусідська дітлашня при мені.

— Хазяїн жити дає? — спитав Ольг

— Дає, - хмикнув дід, — коли не б’є… Аби нам йому заробити на золоту домовину…

А скажіть мені, пане дивний…

Ольг підняв брову. Ледь-ледь.

— Звісно, — продовжив дід, — ваш рід вміє робити так, аби то було не дуже помітно… Але я побачив… Давно мені не доводилось зустрічати чистокровного з Чорногори.

— Власне, — м’яко озвався Ольг, — це лише забобони. Ми такі ж вірні підданці Імперії, як і всі.

— Але хто говорить інакше! — підхопив дід трохи не радісно, — щодня Бога молимо і Святого Старця, аби матінка — Моана стояла якнайдовше, а пани наші були ще товщі, ніж є! Але ж, торговцю, що кляті воріженьки брешуть… Говорять, що світ на порозі Сповнення Видіння… Чи не брешуть чогось такого і в Чорногорі? Ми, слуги панські, тремтимо від жаху — а раптом Видіння сповниться…

Я трохи не вдавився кулешею… Це згодом я звик до отаких розмов, які в покріпачених землях Ельберу називали: «Хвали-похвали, та трохи пересоли…» Часто щось подібне видавали навіть в очі ворогам. І що найдивніше, найчастіше моанці не розуміли, що з них кепкують.

— Вороги Імперії, - відповів Ольг спокійно, — розповсюджують брехливі чутки, і не тільки в Чорногорі. Навіть в Данаділі чув я від нестриманих і довгоязиких селян, що вже близька та година, коли народиться чистокровне дитя з вогнем та отрутою в крові… І його вогонь випалить отруту спершу в ньому самому, тоді — в усьому Ельбері…

— Та як же у тих воріженьків, — вигукнув дід, — навіть язики повертаються вимовляти оте кляте слово… Ох, гріх який… Великий гріх! Вознесемо молитву, торговцю… Вознесемо молитву до Святого Старця аби такого не сталося!

І чортів дід і справді повернувся до образів і забурмотів молитву… Ольг склав перед грудьми руки і наче занурився в самоспоглядання… Я спостерігав за цим і в грудях мені раптом похололо… Стало страшно і за Ольга, і за цього дідугана… За діда навіть більше — ми-то поїдемо, а він зостанеться тут… Панська власність… Комусь оповість…Навіть в такому тоні як нині… Ох, і хто тягнув татка за язик… «Моє прізвище Лелег»… Ще притягнуть за розповсюдження чуток… Я чув од Воїна, що тут таке запросто.

Після обіду Ольг відіслав мене на двір, гуляти з дітлашнею. Ми пробавились, аж поки на вулицях не залунали людські голоси та не замукала худоба сільської череди. Віла за моєю допомогою натягала з криниці води, аби її родичі могли змити пилюку, і витягла зі скрині празникову одежу для батьків.

Вечеряли затемно. Ольг дістав ще баклагу росавського вина. Батьки Віли та незаміжня дочка старого були дуже красиві, хоч і виморені працею люди. Вони зовсім не нагадували рабів, яких щодня можуть побити, а то й продати. В них була якась тиха гідність, що тліла, немов вуглина під попелом. Аби розгорітись в останню пожежу, коли прийде той…з вогнем у крові…

Послали нам на сіннику, на чистому повітрі. Отут, коли усі поснули, я наважився відкрити рота:

— Батьку, для чого ви їм оте розповідали?

— Що?

— Про Сповнення Видіння… Тут не Чорногора.

— Саме тому, — сказав Ольг, — що тут не Чорногора… Не бійся, завтра вони забудуть моє ім’я… І моє обличчя. А про пророцтво пам’ятатимуть… Це дасть їм сили жити.

— А ви самі вірите… в рятівника з вогняною кров’ю? Мені так здається, що це казка… І взагалі, що нам до цих кріпаків… В Чорногорі немає панських сіл…

— В Чорногорі немає, - озвався батько, — і тут не було… Ще сто років тому… І в Квітані не було, а нині є. Недарма Квітан двічі спливав кров’ю… Тоді, коли імператор Корог почав роздаровувати ці землі разом з людьми моанським воякам. А щодо Чорногори… От уяви собі, синку… Не дай, звісно, Боги, але раптом помре Іскра… Денниця так і не народить синів… Конвалія вийде заміж за моанця…

— Конвалія? — аж підскочив я, — за моанця! Та ніколи…

— Чому — ніколи… Вона — онучка моанської принцеси… Родичка імператорського дому… Таких Його Величність любить одружувати сам…І от, можливо ще за нашого життя, князем Чорногори буде моанець…або дженджик. А ми з тобою, сину, в імперських реєстрах записані селянами. Торговці реєстрові — це наші родичі Росави. Паперів на шляхетство у нас нема, та й шляхетство наше — не моанське. Інше у нас шляхетство… Те, про яке не говорять вголос. Якщо рід Пардів упаде, ми будемо з тобою, сину, кріпаками нового князя.

Я не знайшовся, що відповісти…Під ногами наче розверзлось провалля.

— Так що, сину, — підсумував Ольг, — воля наша висить на русявій волосині панни Конвалії, доки вона в родині одиначка. Не дуже міцна опора, як вважаєш?

Батько заснув одразу, а я ще півночі крутився уві сні, уявляючи собі, як збираю виноград для якогось моанця, а замість платні отримую канчуків… Закінчення сну і взагалі було страхітливим — мене продають з торгів, а покупцем є мій кровний дід — бородатий моанський шляхтич у сірім однострої імперського війська. Заплативши за мене дурні гроші, бородань наказав мене повісити, і поруч одразу ж опинився молодий підпоручник в зеленому вбранні чоррів, котрий тримав у руках мотузку… Прокинувся я від власного зойку і присягнув сам собі не заводити на ніч дурних балачок.

***

Щодо того, що у лісі небезпечно — дідо Велет не збрехав. Він порадив нам їхати до Дубна окружним шляхом, але ми все одно потрапили в халепу.

Неподалік від селища, де ми ночували, вже починалися землі старого Ведангу, а нині — Дубненської губернії. Їхати нам потрібно було через ліс, в якому, за дідовими словами, гуляли розбійники. Вони підстерігали проїжджих на лісовому тракті, а дідо порадив нам звернути на маловідомий шлях, що плутався поміж лісом та ярами. Ольг віз велику суму грошей для контори з продажу вин, що в Дубні, і тому зовсім не хотів зустрічатися з «лісовчиками» Він накинув для чогось плаща, хоча було дуже тепло, і порадив мені не роззявляти рота.

Але напад я проґавив. Все сталося просто і якось буденно. Раптово перед нами виникло двоє людей. Трохи не одночасно Ольг рвонув повіддя і його кінь звився дибки. Мій Сонько від несподіванки шарпнувся вбік, і я вилетів з сідла.

Прокотившись по траві, я піднявся на ліктях і трохи не очманів… На Ольгові вже не було плаща, а в руках він тримав довгого меча з трохи вигнутим лезом. І він уже не сидів в сідлі, а стояв на дорозі, ледь пригнувшись і підвівши зігнуті в ліктях руки зі зброєю. Ляснув постріл, дуже гучний, напевне зі стародавньої пищалі, отієї, котру, аби вистрелити, ставлять на сошник, і вручну підпалюють ґніт. Щось вдарилося об Ольгів меч, аж батька кинуло назад, але він не упав, а перехопив меча лівицею й наче щось метнув з правої руки. З того боку, звідки стріляли, розлігся зойк. Все це сталося швидше, ніж я оце записую.

— Добрі люди! — озвався Ольг голосно. Посунувшись, я побачив, що ті двоє, котрі загородили нам дорогу, лежать непорушно біля його ніг. — Вас нині лише троє… Ви сумніваєтесь, що я вас усіх переб’ю, або, принаймні, покалічу?

— Не сумніваємось, — озвався опісля недовгої мовчанки голос з-за дерева, — мій пане, ви мали б раніше показатись без мани... Тоді б ми ніколи не зробили такої дурості — напасти на чистокровного…

Розбишака поволі вийшов на відкрите. Це був ще зовсім юнак. Обличчя його спотворював рубець, що тягнувся навкіс — від лоба до підборіддя. Дивно було, що він не позбувся ока.

— Пане дивний, — озвався він знову, — дозвольте дурням забратися геть. Моя ватага нині на великому тракті — трусить моанського купця. А ми вирішили про всяк випадок перевірити окружний шлях… Нині ним взяла звичку їздити імперська пошта… Ми не розібрали, хто ви, до того ж ваш хлопець — викапаний моанець… Ми не просто собі грабіжники, ми — ельберійці… І не чіпаємо наших людей…

— Де це тебе позначило, ельберійцю? — спитав Ольг вже лагідніше.

— У дубненській в’язниці, - сказав юнак, — моя сестра сподобалась брату губернатора…

— Що з сестрою?

— Повісилась, — сказав хлопець, — я викликав те падло на поєдинок, бо є шляхтичем… Але паскудник заявив, що не буде поєдинкувати з бидлом. І запроторив мене за ґрати. Поки мене випустили, сестра уже… Тоді я пішов до лісу…

— А той? — продовжував Ольг свій допит.

— Поки я сидів, то князь Ведангський… О, він теж… дивний. В наших краях він один — чистокровний. Вони билися — князеві та гнида не змогла відмовити. Тепер моанський паскудник ніколи не здійме на жінку… Ні руку, ні щось інше!

— Але Веданг його не вбив?

— Нехай поживе, — ошкірився юнак, — без руки і без…

— Ти ходиш по лезу ножа, Драконе, — сказав Ольг сам до себе. Тоді відступив від лежачих, що тільки-но почали отямлюватися.

— Чим це він нас, — простогнав один, — в нього ж ніби й зброї не було…

— Це дивний! — гаркнув отаман, — вставайте і кланяйтесь!

Розбишаки, стогнучи, підвелися. З-за дерев вийшло ще двоє людей, котрі підтримували третього — напевне невдалого стрільця з пищалі. Всі земно вклонились Ольгові, навіть поранений.

— Дай руку, — сказав до нього Ольг, — вірно, що дурням щастить… певне, метавка ковзнула об гілку і вдарила плазом…

Батько схилився над раною, як бувало Вербена, щось нашіптуючи. Я врешті звівся з землі і при- кульгав поближче.

— Ходи здоровий, — буркнув врешті Ольг, — та очі протирай, перш ніж стріляти…

Він знову змахнув правицею. Вигнута півмісяцем металева платівка стяла з сусіднього дерева гілку якраз з руку завтовшки. У «лісовчиків» аж очі завіскрилися від захоплення.

Ночували ми сю ніч в розбійничому стані, в яру. Я подумав, що Мальва помре від заздрощів, хоча на «Розбійників Темнолісся» ці люди аж ніяк не були схожі. Звичайнісінькі селяни, та й отаман мало чим від них відріжнявся, хіба що, звісно, був освіченіший і весь час цитував стародавні книги.

— Я, мій пане, — оповідав він, — не гадав й не думав, що доживуся до такого. Знаєте, як ото говорили в старовину… «На білий рукав…»

— «На розлуку, на печаль, — продовжив Ольг спроквола, — сніг роси упав.»..

— «У серце незігріте, — зітхнув хлопець, — війнув осінній вітер»… Отак і живу… І вони теж — він повів рукою на постаті біля вогнищ, — це все — данадільські кріпаки… У кожного своє… Як не сестру, то наречену… А то самого — під канчуки… Я-то, доки це мене не торкнулось, думав — та може якось… Імперія там… Нехай… Будемо собі потиху плекати мову, звичаї, віру… Я, мій пане, віри стародавньої… Звісно, з цим треба ховатись… Але що ж. Та вийшло так, що збудував я дім у серці буревію… Лише одну мрію маю нині — дочекатися рятівника з вогнем у крові… І стати під його корогву…А загину раніше — на те воля Богів… Прийду назад отже слушного часу.

Ольг, однак, був чимось стривожений. Я здогадувався, чого хвилюється батько. Я знав більше, ніж він думав — з оповідей Воїна та Ружени.

Історія ця почалася, як починалися майже всі оповіді ельберійців, з часів моанського завоювання. Тоді, коли Ельбер потрапив до моанського рабства майже весь, за винятком Острова Блакитної Зірки та Чорногори.

Влад Пард, тодішній князь Чорногори, вважав себе винним в падінні Боговладу та загибелі Повелителя. Адже це він не зміг прийти вчасно на допомогу гинучому Данаділу, бо змушений був відбивати раптовий напад ішторнійського війська.

Ішторнійці хотіли відірвати шмат від конаючої країни, але їм це не вдалося. Ігворри, стольного міста Чорногори, так просто не дістати… Вибудоване просто на терасах Яв-гори, Верхнє місто князівства було неприступним. Ішторнійське військо тануло від раптових нападів загонів горян. Врешті, вороги відступили за перевали.

Коли з Данаділу підійшли моанці, то теж упіймали облизня. Їм — то було ще гірше, ніж звичним до гір ішторнійцям. Влад міцно вчепився в свої скелі і не здавався.

Тоді імператор Іркан Перший запропонував Владу приєднатись до Великої Моанії. За однієї умови — Влад мусив видати йому маленького принца Ельберу та княжича Ведангу. Імператор був настільки вражений силою духу полоненого Вогнедана, що захотів виховати з його сина вірного слугу Імперії, а як не вийде — знищити обох: і Саламандра і Веданга.

Влад послав імператора під три чорти і продовжував опиратись.

Він провів у боях зо два десятка літ. Врешті, втомившись від безнадійної борні, Влад почав провадити таємні перемовини про покровительство з Ішторном та Моаною.

Ішторнійці виставили умовою негайне введення в мейдистський закон всіх горян-язичників. Влад розумів, що це неможливо, хіба що йому доведеться вирізати власний нарід.

Моанці затягували перемовини і не обіцяли Чорногорі жодних пільг. Перемовини зайшли у глухий кут. І тут допомогло нещастя — ішторнійці знову пішли війною.

Влад зробив те, що надовго коштувало йому доброго імені… Він відкликав горян, а сам зачинився в Ігворрі. Ішторнійське військо вилилося на простори Данаділу, грабуючи, палячи, ґвалтуючи. Там воно зіткнулося з моанським військом, котре виробляло з місцевими людьми подібне і мирного часу.

І ось, коли поразка моанського воїнства здавалася неминучою, в спину ішторнійцям вдарили горяни князя Влада… Війну було виграно…звісно ж моанцями. У Влада не було достатньо сил, аби протистояти Імперії.

Імператора Іркана тоді вже не було в живих. Його син, Літон, вів політику «замирення інородців». Він дав Чорногорії і самому Владу всі пільги, які той вимагав. І ні слова не згадав про спадкоємців загиблої династії.

Влад прожив ще десять літ під тавром зрадника. Те, що Чорногора ще трималася, надавало ельберійцям духу. З приєднанням Чорногори зникла остання надія воскресити Ельбер.

Сутички з Ішторном, однак не припинялись. В них приймали участь і нащадки Саламандрів та Ведангів. За сина Влада, Властибора, один з Ведангів, Витезслав відзначився у війні так, що чутки про його подвиги дійшли до Моани. Як винагороди, Властибор попрохав для родича відновлення княжого титулу. І він же поміг Ведангам відкупити невеличку частину предківських земель та рештки родового замку, котрий колись звався «Гніздом Драконів»

Ця досить довга передмова лише й може пояснити, як-то Веданги опинилися «вдома» в самий розпал покріпачення та «окультурення» Ельберу. Як-то вірно помітив розбійничій отаман, Веданги були єдиними «чистокровками», котрі мали підтверджений Імперією шляхетський титул, окрім самого князя Парда. Вони виріжнялися поміж шляхтичів-північан та дженджиків як ото лебеді поміж круків. Чорні лебеді, однак… Ці похмурі красені аж ніяк не були беззахисними.

Князь Воїбор Ведангський був одним з керівників Квітанського Повстання. Для сусідів і, ясна річ, імперської поліції, він вирушив у закордонну мандрівку. Його син Воїслав надовго запам’ятав, як вночі до їхнього будинку, вистроєного на руїнах старого замку Драконів, просто таки вповз зранений селянин, один з тих, котрі вирушили з Воїбором… А наступного ранку мати Воїслава, княгиня Діяна, уроджена Дубова, давала в «Гнізді Драконів» традиційний осінній бал для місцевого панства. Княгиня пливла поміж гостями лебедицею, нечутно снували з наїдками усміхнені слуги… Коли ж гості роз’їхались, по замку розлилося жіноче голосіння, бо трохи не з кожної челядницької родини хтось загинув у Квітані. Зціпеніла княгиня мовчки гладила по волоссю улюблену покоївку, чоловіка якої стратили на палі поруч з Воїбором… Жалоба накрила і два селища, що належали Драконам. А вдень молода пані з сяючим усміхом приймала гостей, показувала листи, що надходили нібито від чоловіка то з Шорроги, то з Ватейли… І на все це дивилися з якогось закутка чорні очі підлітка Воїслава. За повстанця в родині моанці могли позбавити не лише титулу — життя, а селян продати на північ, в імперські копальні. Діяна трималася до останку, коли, аж через два роки надійшов останній лист, в якому сповіщалося, що Воїбор Ведангський помер в дорозі додому, на кораблі, а тіло його було віддано морю. Лише тоді вона вдягнула жалобу і звеліла встановити на родинному цвинтарі могильну плиту. А через рік і її саму поховали поруч. Син був присутній при тому, як обряджали матір, як зняли з посивілої в одночасся голови розкішну перуку, яку княгиня носила постійно. Так бо вона заповідала — аби хоч в домовині лежати без брехні… Воїслав поцілував її в стиснені вуста і наказав забити гріб…

Він одружився, але княгиня Ведана, уроджена Ставська, зійшла зі світу, народивши йому двійнят. Ось тоді Воїслав пустився берега… Недовга закордонна подорож, в яку його відправив Станимир Лелег, не заспокоїла Дракона. Повернувшись разом з побратимом з Лояну, Воїслав розпочав позірне життя картяра, дуелянта й гуляки.

Лелегам він говорив, що це є пречудовою машкарою. Та річ була не тільки в машкарі… Йому це подобалось. Інтуїція чистокровного допомагала йому вигравати і в кості, і в новомодні карти, і в рулетку, а бездоганне володіння зброєю давало можливість принижувати моанську знать, як він собі хотів.

Не раз його викликали на поєдинок ті, кого він просто таки роздягав донага за гральним столом. Ще частіше виклик кидав сам Дракон. Він не часто вбивав, частіше нівечив, але так, що чоловіку після подібних поранень легше було померти, аніж жити. Він зводив з розуму найчеснотливіших моанських пань і панянок, а потім прилюдно насміхався над ними. Воїн якось, опісля смерти Воїслава, оповів, що батько не переспав з жодною з тих північанок, яких вважали його коханками. Улюбленою його розвагою було довести жінку до краю любовного шалу, а тоді холодно сказати їй, що для нього кохатися з моанкою рівноцінно скотоложству. Воїн говорив, що всі зведені старшим Драконом жінки ліпше погоджувалися бути звинуваченими в подружній зраді, аніж зізнатися в тому, що було насправді.

Попередній воєвода Дубна багато чого пробачав Ведангу, бо сам замолоду був гравцем, бабником і дуелянтом. Опісля його відставки на звільнене місце прибув з Моани неякий Грон Ровтін, а при ньому — його молодший брат Кадрон.

Саме оцей Кадрон і зґвалтував сестру розбійничого отамана, котрий так гостинно приймав нас у своєму таборі. Бідолашна дівчина наклала на себе руки, але перед тим, як накинути на себе зашморг, вона написала князю Ведангському листа, в якому оповіла про себе, про брата, якого катували у в’язниці, і благала про помсту.

Воїн згодом показував мені цього листа, сповненого туги та віршованих цитат… Бідна дівчина… Воїслав не барився й хвилини… Це було далеко не вперше, коли до нього зверталися з проханням покарати зарозумілого північанина, і не тільки в обороні дівочої чести. На балу, в Дубні, він прилюдно дав ляпаса пану Кадрону Ровтіну. А наступного дня зробив з нього однокрилого каплуна. Пан Кадрон мав доживати віку без правиці і без статтевих ознак.

Оця історія і розтривожила Ольга. Він знав, що Ровтіни так цього не залишать. Наступного ж ранку ми покинули розбійничій стан, хоча отаман наполягав, аби ми погостювали ще.

Ще через чотири дні, надвечір ми побачили здаля Гніздо Драконів. Це таки й справді колись був замок — збереглася навіть одна з веж внутрішнього муру. До неї притулився будинок з гостроверхим дахом. Вся споруда висіла над глибоченним яром, наче справжнє драконяче гніздо. Під’їхати до будинку можна було лише з одного боку — там, де колись була замкова брама. Ольг пробурмотів якусь молитву і принаглив коня.

В будинку дійсно щось було не так. Нас зустріла молода ще вродлива жона у вишиванці, керсетці та шапочці-кораблику. Довга синя спідниця цієї чи-то служниці, чи-то економки була зі справжнього лоянського шовку «в павине око». Я здогадався, згадавши оповіді Воїна, що це Пава, управителька дому і молочна мати його та Ружени. А також, як згодом я зрозумів, — коханка Воїслава, яку він ставив вище від усіх моанських шляхтянок.

Очі в Пави були заплакані, вродливе лице аж набрякло від сліз

— Пане Ольже, — кинулась вона до нас, — як добре, що ви тут!

— Та що сталося?

— Воїслав…, - схлипнула жінка, — він божеволіє… Мста і зненависть палять його зсередини… Він… Вони його…

Тут з’явився Воїн і мовив владно:

— Мати Паво, не тримайте гостей у передпокої… Ідіть-но, дбайте господарства. Це справи чоловіків.

Різкий тон трохи витверезив жінку, і вона поспішила надвір. Незабаром ми почули, як вона кличе конюха, аби той забрав наших верхівців.

— Весь час плаче і плаче, — мовби вибачаючись сказав Воїн, — одна жона почне, інші теж голосять… Треба якось…

— Воїне, що сталося? — спитав Ольг

— Батько у Дубненській в’язниці…

— Догрався! — сказав Лелег і вдарив себе в чоло, — що ж ти наробив, Драконе?

— У воєводи є донька, — розпочав Воїн понуро, — Батько і з нею почав…оту свою гру. «Хай, — каже, — відчують, що воно таке…коли їхні доньки сплять з інородцями…»

— Він що її…і справді? — спитав Ольг понуро.

— Аби не боявся, що завагітніє, то може б… Він же чого ще…ніколи до кінця не доводить… Не хоче плодити напівкровок… Каже, що кров Драконів занадто цінна, аби її… у нічну вазу… Це він так про оту дівчину, воєводину доньку…

— Але ж коли нічого не сталося…, - розпочав Ольг.

— Та де… Та моанка голосить, що її зґвалтовано…. Кричить, що вагітна… Кажуть, що воєвода…старший Ровтін… уже навіть благав його: «одружись, князю!» Шлюб, мовляв, покриє все… Все ж таки князь, хоч і інородець… Самі Ровтіни — службові дворяни трохи не в першому коліні… А батько йому — папери, про те, що він обвінчаний за мейдистським законом. Зі служницею…

— З Павою?

— Авжеж… Він це зробив, коли народилася Півонія…

Я роззявив рота…. Отже у Воїна є сестричка… Ольг кинув на мене оком, лише зараз згадавши, що я поруч.

— Малий ти ще, — мовив, — але вже все почув… Слухай…що ж.

— Ну, і воєвода, — продовжив Воїн похмуро, — взяв батька під арешт… Татко не опирався, думає, що йому знову все обійдеться… Він же уже якось сидів у криміналі, за подібне. І то — в самій Моані… Але тоді зам’яли… Не стали соромити дівчини. Та тут інше… Оцей каплун… Кадрон…Він крови батькової хоче… Вони хочуть… Звинуватити його в державній зраді… Це мені один судейський сказав, котрий…з наших. Витиснути якось зізнання… Може — тортурами… А тоді — не тільки його… Всіх нас… Ви ж знаєте, як воно… Навіть малу Півонію…не пожаліють. Всіх, в кому є батькова кров — стратять прилюдно. Закону цього ніхто не відміняв.

— Такі укази, — заперечив Ольг, — про загладу роду, підписує тільки імператор…

— Веданги — лише інородці, - сказав Воїн зло, — в крайньому разі Ровтінів покарають за перевищення воєводських повноважень… Пана Грона відправлять у почесну відставку… І все на тому…

Юнак раптом схилив коліно:

— Мій Саламандре! — видихнув, — зробіть же щось…

— Щоб всіх моанців побрали Чорнобогові слуги, — прошипів Ольг таким голосом, якого я у нього зроду не чув, — Воїславу негайно треба тікати. Поки справа не дійшла до тортур і політичних звинувачень…Я зараз же їду до Дубна. І зроблю все що зможу. Білозір лишається тут… Чуєш, сину? Слухайся Воїна в усьому як старшого брата… Воїне, звели, аби мені привели свіжого коня.

Не пройшло й півгодини, як батько помчав в ніч. Воїн провів мене до світлиці, куди й було подано вечерю. За столом панувала напружена тиша. Незнайомий мені юнак біля Воїна їв, не підводячи очей. Обіч мене сиділа Ружена, напружена, наче натягнений лук. З другого боку, сидячи на високому стільчику шкрябало ложкою по тарілці трирічне дівча. Зі смаглявої бузі зоріли мигдалевидні очі Ведангів. Мати Пава примістилась поруч з донечкою і ронила сльози просто до страви.

— Нене, — змученим голосом мовив Воїн, — припиніть… Ви — то в чому винні? Він би все одно не одружився… Навіть аби не був з вами обвінчаний… Перестаньте плакати… Ольг допоможе… Батько…

— Він озвірів, — раптом озвалася жінка, — як його пращур, котрий мстився моанцям за Повелителя Вогнедана… Він сам мені це сказав… «Нас з ним, — каже, — недаремно звуть однаково… Так судилося…» Жінок кривдити — останнє діло, він і сам це знає, а ось… Не може він жити в Імперії…тісно йому… Я йому говорю: «А як же іншим… Ти, князь, б’єшся як птах об ґрати, а кріпакам же що — повіситися?» А він мені: «Краще б я був селянином, менше думав би…» Селян наших вимуштрував як військо… Усім дав ельберійське шляхетство, вони тепер за ним в будь-яке пекло підуть…за отим Ельбером. Я у нього теж шляхтянка… Та краще б я все життя чужим людям підлоги мила, аби він зостався живим…

— Нене, це чоловічі справи, — озвався Воїн знову, — заспокойтесь і ходіть спочивати. Ружена скаже дівчатам, аби тут прибрали. Білозіре, ходімо до бібліотеки…

В бібліотеці я насмілився запитати:

— Воїне, що, все аж так погано?

— Куди гірше, — стиха мовив юнак, — я не чую батька… У нас з ним завжди був… зв’язок. Навіть коли він був на Сході… Я, принаймні, знав, що з ним усе гаразд. А нині — наче б’юсь об стіну… Він не мертвий, аби його не стало, я б одразу це відчув…

Вирісши поміж дивних, я не дуже здивувався подібній заяві. В миготливому світлі лампи зі стін бібліотеки дивились гордовиті обличчя родичів Дракона…Ось Витезслав… Воїбор… Сам Воїслав…

— Ніхто з моїх предків, — мовив Воїн, — починаючи від того Воїслава, Воїслава-месника, не помер природньою смертю… Як — то говориться…

«Останні листки…

Поспитайте в бурі -

хто впаде раніш…»

— О-ай! — озвався я перелякано, — сто літ жити нам усім, а тобі першому…

— Йди спати, друже, — зітхнув Воїн, — Пава покаже тобі твою кімнату… А я ще посиджу.

Спати я не пішов. Боявся лишатися сам в цьому домі, просякнутому привидами минулого. Воїн більше не наполягав. Він знову занурився в якісь глибини власного духу.

Коли засірів світанок, до бібліотеки ковзнула Ружена з тацею в руках. Я пізнав знайому пляшчину червоного росавського вина. Ще на таці стояли три келишки і тарілочка з печивом.

— Я теж не спала ніч, — повідомила вона, — як він, Білозіре? Все ще блукає в позасвітті?

— Авжеж, — озвався я, — він не спить, але він не тут…

— Давай, підкріпимо сили, — запропонувала Ружена, — наповни келишки, брате Білозіре…

Я розлив вино по келишкам. Наповнив і келих Воїна, на випадок, якщо він отямиться.

— Здоров’я гостя, — ледь схилилася переді мною Ружена. Я взяв келих… Воїн так і сидів у кріслі, схиливши голову на груди.

Гарячий вітер наче пройшов між нами… Я не просто відчув його, я його побачив. Це було схоже на дуже тонкий язик полум’я. Келих з вином, що призначався для Воїна розколовся навпіл, наче його було розтято мечем. Червоне росавське вино бризнуло на гаптовану білу серветку, що вкривала тацю.

Ружена розтисла пальці. Її келих брязнув об підлогу. Я теж ледве не упустив свій. Серветка всмоктувала вино, але воно все одно скрапувало з таці, наче кров із рани.

І тут Воїн розплющив очі… Страшні… мертві…непорушні…

— Сьогодні вранці, - сказав він голосом, схожим на шурхіт опалого листя, — загинув князь Воїслав Ведангський… Стража родового герба нині звати Воїном.

Ружена теж була з Ведангів, тому вона не зомліла.

— Ти був з ним Воїне? — спитала дівчина твердим голосом.

— Я був з ним до останку… Ольгу вдалося витягти його з в’язниці, але батько… Його катували…

— Тому він і закрився від тебе? — спитала Ружена.

— Тому… Він не міг іти… В нього ноги… Геть потрощені…Все тіло в ранах… Ольг тягнув його на собі, доки міг… Їх мав очікувати повіз… Та щось не склалося… Повозу не було… Погоня була близько…

— Ольг звільнив його?

— Звільнив від страждань, — протягнув юнак, — відпустив Дракона на волю…

— А що з Ольгом? — вигукнув я

— Не знаю… Може його схопили…Я помер разом з батьком… Лише тоді урвався зв’язок…

Мною аж затіпало. Обоє Ведангів, схожі, як ніколи, одночасно звелися на ноги.

— Навряд чи моанські пси на цьому заспокояться, — мовив Воїн, — все Дубно знає, що однокрилий каплун заприсягся винищити наш рід. Ружено, піднімай Паву та челядинців… Ідіть до Чорного Яру, у схрони. Я залишаюся тут…

— Я, — смикнулась Ружена, — залишаюся з тобою!

— Ти ідеш до Чорного Яру, — відрізав Воїн, — ти ідеш туди першою, Ружено, бо однокрилий каплун обіцяв, і багато хто про це чув, що він віддасть тебе чоррам… Воєводиним охоронцям. Ти хочеш стати здобиччю навіть не псів — гієн? Іди, збирай людей. У замку лишаються тільки мужчини. Іди, і пришли до мене Змагора! Швидко!

Змагор, молочний брат Воїна та Ружени, старший син Пави від її померлого чоловіка, прибіг через кілька хвилин. Це був той самий хлопець, що допіру вечеряв з нами. Воїн почав твердим голосом віддавати накази — кому йти, кому залишатись, що брати з собою.

— Білозіре, — мовив він врешті, коли Змагор побіг виконувати накази, — ти теж підеш до яру…

— Я — мужчина! — вигукнув я обурено, — я не буду сидіти в яру! Я лишаюсь з тобою і битимусь, якщо в цьому буде потреба!

— Дурнику, — озвався Воїн втомлено, — який може бути бій… Щоб отримати смертний вирок за звинуваченням у бунті? Підтвердженому і доведеному? Тоді Веданги зникнуть з цього світу, а нашим селянам — срегійські копальні…довічно. Для чого батько мій терпів такі муки? Вже ж не для того, аби я погубив задарма себе і сестер.

— Але що ж ти будеш робити? — спитав я перелякано, — якщо ти даси себе арештувати, то тебе замордують, як… як твого батька… А якщо утечеш…

— То поставлю себе і рід поза законом, — мовив Воїн, — а мені цього не можна… Ми на порозі Сповнення Видіння…. А для цього потрібно, аби Веданги не просто жили, а й зберегли титул і маєток.

— Та що це за видіння таке! — крикнув я розпачливо, — кому воно привиділось? Всі про нього говорять, і всі по-ріжному… Ти-то який маєш стосунок до отої дитини з вогнем у крові? Рятуйся, Воїне! Поїхали до Чорногори! І дівчат візьмемо з собою… І Паву… А там, може, Ольг об’явиться…Він придумає, що робити…

— Білозіре, — озвався Воїн, поміркувавши хвильку, — я можу довіритись тобі?

— Все, що завгодно…

— Тож слухай… Чи не доходили до тебе чутки, що я знаю…як я помру?

— Я про це чув…

— Тож слухай… Мені було видіння… Я стояв на даху якогось будинку…Не нашого… Швидше — це була селянська хата. Я був старшим, ніж тепер, але не набагато… Бачиш мого браслета? Щороку, на мій день народження татко… — у Воїна перехопило подих, — словом, батько одягав на цього браслета ще одне срібне кільце… У моєму видінні на браслеті було тричі по сім…срібних кілець.

— Тричі по сім, — прошепотів я, — двадцять один… Ох, Воїне…

— Зараз мені шістнадцять, — продовжував Воїн, — отже… Потім на мені було ну…бойове вбрання. Отже, я був у битві… Напевне, в оточенні ворога….Довкола бурхало полум’я… Потім обвалився дах…

- І…що?

— Ну, і все… Я помер… Це було трохи боляче, зате далі… Жаль, зарано отямився, не встиг роздивитись… Словом, зараз я не повинен умерти. І тому мушу робити те, що потрібно для роду, незважаючи на себе.

— А що маю робити я?

— Дозволь з’єднати наші душі в одне… Ти будеш стежити за мною…Якщо, наприклад, мене арештують… Куди повезуть…До якої в’язниці… Проти мене нема звинувачень, але під батькову загибель можна багато чого… провернути. Закон в Імперії схожий на гулящу дівку — аби гроші.

— Такий зв’язок, як був у тебе з батьком? — спитав я перелякано.

— Не такий…Але схожий. Боїшся?

— Трошки… А у мене вийде? Я ж, ти сам знаєш, не вашої крови…

— Вийде, — мовив Воїн, — ти хлопець чутливий… Не такий, звісно, як ельберійці, але й не моанська деревина… Ох, вибач, брате…

Я вибачив би йому все, що завгодно… Тричі по сім… Лишилось п’ять років… Якщо нічого не трапиться зараз. Вербена якось оповідала, що долю можна змінити, якщо зробити щось всупереч власній натурі… Раптом Воїн помилиться в чомусь і загине нині, а не в майбутньому?

Веданг тим часом зняв з себе срібний оберіг з зображенням Богині Дани.

— Дивись сюди, — мовив, — уважно дивись… Ні, краще сядь… Ось так…

Срібне кружальце хиталося у мене перед очима. Раз — туди, два — сюди… Сяйнуло срібним блиском…

— Все, — голос Воїна, — готово.

— Я що, заснув? — спитав я перелякано.

— Та схоже на те… Тепер, коли буде потрібно, ти бачитимеш світ моїми очима…

— А як я взнаю, коли буде треба?

— Я покличу тебе, — ледь всміхнувся Воїн, — просто покличу…

***

До обіду в Гнізді Драконів лишилася тільки чоловіча челядь — конюхи, садівник, ще якісь люди. Розпоряджався ними від імені господаря молодий Змагор. На вежі сидів сільський хлопчина, уважно роздивляючись довкілля.

Він і здійняв тривогу, доповівши, що на дорозі з’явився невеличкий загін вояків в зелених одностроях.

— Скільки їх? — спитав Веданг

— З десяток, мій пане! — доповів хлопчисько, по-вояцькому звівши босі п’яти, — що накажете?

— Чекати…

Чоррів було дійсно десятеро, з старшиною на чолі. Вони увірвалися у двір наче хорти. Воїн навіть голови не підвів. Він сидів на лаві, біля ґанку, зодітий в білесеньку гаптовану сорочку та ще й з книгою в руках. Челядь завбачливо розійшлася по прихатнях та службах. Я стирчав поруч з другом, як жердина.

Вояки перетрусили увесь дім і зігнали усіх, кого знайшли, до двору. Воїн продовжував читати.

— Цікава книжка, княжичу? — єхидно спитав старшина, вусатий чолов’яга старшого вже віку.

— Так, — відповів спокійно Веданг, — а ще цікавіше б було прочитати дозвіл на обшук. Стверджений імператорською печаткою… Воєводська не годиться для вищої шляхти…

— Таке молоде, — хмикнув чорра, — а таке розумне… Це що, уся челядь? Де жінки?

— Я маю звітувати перед вами? — спитав Воїн аж трохи не лагідно, — але ж ви навіть не імператорський «тайняк». Ви всього лишень воєводин нахлібник….

Розмова, ясна річ, велася моанською… До речі, у Воїна це виходило краще, ніж у старшини..

Один з вояків підтягнув до нас Змагора. Той не опирався. На лиці хлопця застиг вираз найсумирнішої тупості.

— Куди поділася уся бабнота, ти, селюк? — гаркнув старшина.

— Не розумію, мій пане, — мовив Змагор говіркою Ведангу, яка лише трохи відріжнялася від данадільської. На всі подальші питання він відповідав так само.

На якомусь черговому «не розумію» старшина зацідив бідолашному Змагору в лице. Воїн підвів очі від книги.

— Пане старшино, — сказав він тихо, — цей хлопець лише неписьменний селюк… Він не знає моанської мови… Великої й могутньої… Прекрасної, наче бій барабану під час атаки… Але ви… Вас же десять років вчили в самій Моані! А у вас така вимова, наче ви рот набили камінням… І ви б’єте селюка, за те, що він вас не розуміє?

Старшина аж запінився. Воїн знову опустив очі в книгу. Чорра видер її у нього з рук.

— Ви хочете вдарити мене? — спитав юнак тим самим рівним голосом, — ви давно були у церкві? Вам напевне треба висповідатись, перш, ніж наважитись на таке…

— Цікаво, — прошипів старшина, — хто ж тебе попередив… Ніхто не міг нас обігнати… Хіба що на крилах. Гаразд… Коли так — то так… Поїдеш з нами до Дубна. На очну ставку з твоїм батьком. Він зізнався у державній зраді…Каже, що й ти у цьому по самі вуха…

— Послухайте, шановний воєводин пахолку, — мовив Веданг, поволі зводячись з лави, — я не пас поруч з вами свині, щоби ви так говорили зі мною! І щоби кидались такими звинуваченнями! Де наказ про мій арешт? Підписаний хоч би паном Ровтіним, якщо у нього немає «чистих листів» за імператорським підписом.

Старшина тицьнув Воїнові під носа який-то папір. Зі свого місця я розгледів лише круглу печатку і чийсь розмашистий підпис.

— «…просимо, — прочитав юнак вголос, — прибути, аби свідчити у справі…» Ну, це інша річ… Дійсно, тої ночі, коли та панночка вважає, що її…потривожено, батько був вдома і я це можу засвідчити… Звісно, показання родичів не дуже беруть до уваги, але свідчення могуть дати челядинці… Вони не є кріпаками, тому…

— Дійсними, — підхопив старшина, щось згадавши, — можуть бути свідчення вашої економки… Де вона, до речі? З вашою сестрою?

— На чемне питання — чемна відповідь, — осміхнувся Веданг, а я вкотре подивувався його витримці, - панна Ружена два дні тому відбула у Данаділ, до Ставу в супроводі економки та служниць… Аби навідати нашу бабусю по матері, пані Росу Ставську… Але я можу написати їй навздогін листа…

— Напишете з Дубна, — сказав старшина, — отже — ви збираєтесь?

— Так…, - сказав Воїн, — збираюсь… Змагоре, осідлай коня.

Змагор, вилиця якого поволі наливалася синявою рушив до конюшень.

— То цей хлоп таки розуміє моанську мову, — з’єхидничав старшина.

— Він не розуміє вашої вимови, — не менш єхидним голосом відповів Веданг, — цього слугу я навчав сам, і те, що він зміг завчити — завчив вірно.

***

Коли Веданг у супроводі чоррів виїхав з двору, я без сили впав на лаву. Чорри не звернули на мене уваги, а я крім усього іншого потерпав, що вони візьмуться за мене: хто я такий, та звідки тут узявся. Поруч зі мною на лаву хряпнувся Змагор.

— Не подобається мені все це, пане-брате, — розпочав він, — спершу забрали пана князя… Тепер ось — Воїна… Ой, лихо…

— А ти хіба… — почав я і затнувся… Воїн, роздаючи накази, не прохопився й словом про батькову загибель.

— Воїн відправив жінок, бо йому щось привиділось, — міркував вголос молочний брат Веданга, потираючи вилицю, — і точно, біси принесли чоррів… Їм не можна навіть бачити панну Ружену, та й інших теж… Гидкі кажани… думають, що їм тут дівчат гарних показуватимуть, наче в імператорському театрі.

І тут, саме цієї хвилини, в моїй голові спалахнув холодний вогонь…

Я побачив дорогу і охоронців. Побачив очима Воїна… Враження було таке, наче я, ну…сидів у нього в черепі… От не брешу, їй-Богу… Ролла, белатський лікар і мій добрий приятель, і досі не вірить, що таке можливо…

Коні звернули вбік зі шляху.

— Це не дорога на Дубне, — озвався Воїн, — куди ми їдемо?

В лице йому глянула цівка пістоля. Загін поволі спускався вузькою стежиною в якусь яругу. Майнуло ліворуч дерево, розбите громовицею.

— Далі коні не пройдуть, — сказав старшина, — Чортів яр… Гірший за нього лише Чорний… Злазь з коня, чортова нелюдь…

Воїн підкорився… Решта вояків теж тримали зброю напоготові.

— Руки, — сказав хорунжий, — руки назад…

— Пошкодуєш, — озвався Веданг, — смерть твоя поруч ходить…

Мотузка врізалась в зап’ястки… Я відчув приятелів біль, неначе свій.

- Іди вперед… Ні, постривай…

На цей раз, крізь біль, я відчув смак крови в роті. Чорра ударив зв’язаного…Ударив в лице… Воїн тихо засміявся… Кров спливала йому на підборіддя.

— Пси, — сказав, — ох і пси… Хоч раз, а вкусити… Аби мене людина вдарила — було б…зле. Але ж ти не людина, чорра… Ти пес… Хто там в яру? Хазяїн вашої тічки?

Старшина підштовхнув юнака пістолем в спину, і вони почали спускатися донизу. Врешті стежина вивела їх на більш-менш рівну площину. Там стояло четверо людей: пишно вбраний шляхтич-моанець та трійко слуг. Правий рукав камзола шляхтича був наполовину порожнім.

— А ось і наш милий хлопчик, — мовив моанець задоволено, — А дівчисько? Я ж наказував прихопити й дівчисько!

— Оця ось нелюдь говорить, — доповів старшина, — що два дні тому його гостровуха сестричка поїхала в гості до рідних, прихопивши з собою й селючку-мачуху. Ми обшукали про всяк випадок дім, там її немає…

— Треба було подивитись в селищі, - хмикнув шляхтич, — хоча хто-зна… Добре… ніде вона не дінеться… Хоча задоволення нині буде вдвічі меншим. Ох і вовцюга… Такий же, як батечко…Розказати тобі, як він провів останні три ночі?

— Я знаю, — озвався Воїн, — знаю і те, що Дракон злетів у небо.

— В них усіх сидить біс, — сказав чорра-старшина опісля хвилинної тиші трохи не з забобонним жахом, — ми ж виїхали одразу по невдалій втечі…

— Ну, — сказав пан Ровтін — молодший, — я не такий марновірний… Отже ти знаєш… Гаразд. Прямо таки провидець Клені зі Святого Письма. На небі цей хетанський пес, твій батечко, чи у пеклі — мені це також нецікаво. Але, сподіваюся, він бачить нас зараз. Хай добре подивиться, бо ти не відбудешся так легко, як він…

— Та не треба мене лякати, — мовив Воїн насмішкувато, — я вмерти не боюсь, а ви боїтеся жити…

Від замашного удару з лівої потемніло в очах і у Воїна, і у мене. На білу сорочку з червоно-чорним гаптуванням бризнули багряні краплі.

Ровтін махнув рукою слугам, і ті моторно побралися за лопати, що лежали у траві. Заступи врізалися в землю.

— Може, хай він сам копає? — запропонував чорра.

— Змусьте мене, — озвався Воїн, — спробуйте…

Ровтін кілька хвилин міркував, тоді ошкірився:

— Не варто… Нехай почекає…

Лопати врізалися в землю. Я раптом наче побачив все це збоку…. Хлопчина у скривавленій вишиванці серед озвірілих від люті дорослих… Випростаний над силу, незважаючи на зв’язані руки… Очі, бездонні очі Ведангів, дивляться на сонце…

— «Гіркий мій цвіте, — прошепотів Воїн самими вустами, — поблякли, помарніли від сонця квіти… Та сонцю-світе… Я все одно не зможу без тебе жити…»

Готова яма пахла землею і травами… Його землею… землею Ельберу…

Воїн відштовхнув плечем чоррів, що підійшли до нього, і рушив до своєї могили.

— Обернися, — наказав Ровтін.

— Я думав, ваші люди звикли стріляти в потилицю, — озвався юнак, — чи це вам закортіло подивитись мені в очі?

Ровтін вихопив у старшини-чорри пістоля і рушив до Воїна, сильно накульгуючи. Тоді став. Цівка дивилась просто в очі Ведангу, такі ж темні і непроникні. Пістоль клацнув… Я загорлав би від страху, аби міг. Та я міг лише спостерігати.

— Та я ж не зомлію, не сподівайтесь, — лагідно, наче до нерозумної дитини, одмовив Воїн, — і не впаду на коліна. Або стріляйте, або, дуже прошу, застрельтесь самі. Це буде найрозумнішим вчинком у вашому ницому існуванні.

— Ти, виродок! — вигукнув допечений до живого моанець, — Ти що, вважаєш себе тут паном? Ми тут хазяї! Ти про це, видно, забув? Ми тут пануємо, а вас, гидото хетанська, терпимо лише з милості! Це наша земля і нашою буде довіку!

І тут Воїна прорвало теж… Позірний спокій наче змило водою. Гаряча хвиля ненависті та якоїсь дикої злоби затопила його розум. Останніми зусиллями він стримав себе і мовив різко:

— Т-ти… північанин…Ти тут пануєш? Ти? Та ти нині не владний навіть над власною сечею! Євнух! А землі Ельберу ви матимете рівно стільки, щоб нею вкритися! І всі ви до тої години доживете! Коли вас звідси випалять вогнем!

— Спочатку ти сам в неї ляжеш, — процідив Ровтін — в свою кохану землю!

Він штовхнув юнака в груди. Той ослизнувся на копаній землі і впав у наготовану яму.

— Закидайте! — крикнув моанець до слуг, — Негайно…

— Пане, — озвався хтось із них несміливо, — та він же…живий…

— Запорю! — вереснув Ровтін, — закидайте!

Слуги перелякано огиналися, роблячи оберігаючі знаки. Тоді старшина-чорра поплював на руки і підняв лопату.

— Попрацюємо, хлопці! Ну, чого стали? Помагайте!

Ми з Воїном лежали в ямі… Зверху сипалося груддя землі…

- Іди, Білозіре, — почув я його голос. Почув не вухами, розумом, — я спробую протриматись… Батько вчив мене… Іди… приведи наших… Іди ж…друже!

Ох, з яким болем рвався зв’язок… Я ще відчував на собі землю, що тягарем лягала на груди… Воїн виштовхував мене, його мозок захлинався від нестачі повітря. Останнім, що я почув, непритомніючи, було:

— Я протримаюсь… Обіцяю…

***

Хтось здалеку звав мене на ім’я, а я не міг отямитись. У вухах все ще лунав скрегіт лопат… Земля давила на груди…

— Брате Білозіре! Ти живий? От лихо… Пане Ольже, він вже півдня такий…

Ольг… Ольг повернувся… Батько живий… Хоча б батько…

— Всіх коней ми віддали жінкам, — той же юнацький голос, — окрім того, на якому поїхав княжич, але Цвіркун добіг шляхом до самого Дубна… Вони не приїхали до міста. В корчмі, отій, що на закруті дороги…ну, «Під дубом» Скол, господар, дав хлопцеві коня… І він сказав, Скол, що ота вся гадюча ватага пиячила у нього десь о шостій по обіді. Бранця з ними не було. Тоді чорри вирушили у напрямку Зелибору… А ще раніше дорогою проїхав Кадрон Ровтін у супроводі пахолків… Проїхав до Дубна… Пахолки його, каже Скол, мали такий вигляд, наче їх ось-ось наб’ють на палю. І увесь час значили себе трикутником…

— Треба завтра обшукати яруги, — голос Ольга, — може вдасться знайти…хоча б тіло…

— Ні! — закричав Змагор, — не вірю!

— Треба готуватись до найгіршого…

Батьків голос був не просто втомленим — убитим… В голові мені потроху прояснялось. Готуватись до найгіршого… Але ж…

— Батьку! — крикнув я, намагаючись підвестися… Запухлі очі мої очманіло обдивлялися кімнату для гостей, в якій я мав учора ночувати. Я лежав у ліжку. Ольг сидів у кріслі поруч, на ньому був чужий, запилюжений кунтуш. Лівий рукав — в крові. Поруч стовбичив переляканий до нестями Змагор.

— Чому темно? — зойкнув я. Від мого крику здригнулося полум’я свічі на нічному столику.

— Бо ніч на дворі, сину, — лагідно озвався Ольг, — що з тобою? Ти хворий? Перехвилювався?

— Ніч… — пробурмотів я очманіло, — уже ніч! Воїн… він не витримає стільки..

— Що ти говориш сину? — перепитав Ольг розгублено.

— Тут є поблизу яр? — спитав я ще не до кінця певний чи насправді було попереднє страхіття, а чи воно мені тільки примарилось, — Зверху над ним — громове дерево…

— Але ж є! — вигукнув Змагор, — на півдорозі до Дубна… Чортів яр!

— Вони поховали Веданга живим! — видихнув я, — В цьому яру…Ще завидна!

— Ваш син був зв’язаний з Драконом! — закричав Змагор, — пане Ольже! Рятунку!

— Мовчати всім і слухати мене! — мовив Ольг так, що нам одразу ж заціпило, — Змагоре!

— Так, мій пане!

— В якому стані мій кінь?

— Ледве стоїть…

— А кінь, на якому приїхав отой ваш хлопець? Як там його?

— Цвіркун? Його кінь вже відпочив…

— Сідлай того коня… Два заступи…Два ліхтарі… Добудь коней в селищі…Візьми челядь, з надійних…

— У нас всі надійні, - мовив Змагор, — пан Воїслав говорив, що ми будемо воїнами Ельберу…

— Гаразд, шляхтичу… І їдьте до яру. А ми поїдемо негайно! Виконуй!

По недовгому часі ми вже гнали верхи Дубненським шляхом. Мене Ольг посадовив у сідло перед собою.

— Ти чуєш щось? — спитав він під кінський тупіт.

— Порожнеча, — прошепотів я. Мене хилило в сон…Ба, то навіть був не сон, я наче провалювався у безодню, якій немає назви.

— Не відчував такого, наче розривається шнур? Або, ніби щось відпливає?

— Не знаю… Порожньо…Татку… Голова…

— Болить?

— Не болить… Темно…Просто темно…

— Він у трансі, - пробурмотів Ольг, — ще можна встигнути…Можна…

— Цей поворот, — сказав я, раптово очунявши, — сюди…

Ми зоставили коня біля громового дерева, а самі побігли донизу. Знайомою мені крученою стежкою…Ольг ніс лопати, а мені ткнув обидва ліхтарі. Сам він бачив у темряві наче кіт… Ось дно вибалку…Далі урвище…Світло ліхтаря вихопило з темряви рештки вогнища, порожню баклагу, якісь недоїдки. Поруч, зовсім поруч був клапоть свіжої землі…

— Пом’янули, — прошипів Ольг, а моя сорочка вмить промокла від поту, — ах, які поштиві хлопці… Та вас же знайдуть по одному і випатрають, наче свиней!

Він ткнув мені лопату, а сам ухопив другу.

— Копай, сину! Хутчіш!

— Батьку! — раптово злякався я, — він мертвий…Давно мертвий…

— Відкопуй, Білозіре!

Я більше не суперечив… Ми працювали як навіжені. Тьмяне світло ліхтарів кидало понурий блиск на нашу страшну роботу.

Яма поглиблювалась. Батько відклав лопату.

— Обережніш!

Він почав вигрібати землю запоясником…Тоді руками. Я помагав йому викидати землю. Раптом щось забіліло…Біле полотно сорочки.

Ми вибралися з ями і витягли Веданга. Скривавлене лице мого друга було заліплене землею. Він не дихав…Він помер… Ольг хапливо обмивав йому обличчя водою з баклаги. Тоді розтис ножем зуби і спробував влити до рота трохи вина з маленького слоїка. Багряна волога спливала назад, на тремтячі батькові руки.

— Батьку, — заплакав я, — він мертвий…

Ольг з силою натис юнаку на груди. Тоді припав до вуст.

— Дихай, Драконе! — просив він, — дихай…

Я тупцював поруч не стримуючи сліз. І тут холодне полум’я знову спалахнуло перед очима.

Я стояв у траві… Високій шовковистій траві, сповненій духмяних пахощів. Воїн був тут… В двох кроках від мене, попереду…. Він дихав… Повними грудьми…На його витягненій руці сидів великий метелик.

— Що ти тут робиш? — спитав він, поволі обернувшись.

— Ти мене покликав, — озвався я перелякано, — ми що — на тому світі?

Метелик злетів з руки Веданга…

— Тут немає болю, — сказав юнак, — дивись-но…

Просто перед нами виник дубовий гай. Він наче згустився з повітря. Поміж деревами виднілися якісь постаті.

— О, — сказав Воїн, — так це ж…

Він рушив уперед швидким кроком. Я біг за ним, боячись відстати і залишитися самому в цьому дивному місці.

Князь Воїслав Ведангський стояв, зіпершись на молодий дубок. Поруч з ним прихилився до стовбура молодий гарний дивний, схожий на Ольга. Тільки очі у цього чоловіка були не золотаві, а кольору спілої вишні…

— Ов-ва, — мовив цей чоловік протягло, — дивись-но, Воїславе… Мабуть, я недооцінив білого ворона… Вони з твоїм сином наче скуті ланцюгом…

— Дідо Станимире, — вигукнув я, — це ви?

— Та вже ж…

З лісу виринув ще один чоловік в стародавнім кунтуші…Я здогадався б хто це, навіть якби не бачив портрета князя Воїбора… Почали підходити ще люди… Жони в ельберійських гаптованих строях… Чоловіки… Почувся дитячий сміх…

— Твої рідні, - прошепотів я до Воїна, — а мої тут є?

— У них напевне інший вирай, — озвався Веданг. Він простягнув до батька руки. Воїслав похитав головою:

— Доторкнешся — не повернешся…

— А можна, — видихнув Воїн, — зостатися?

— Твій час ще не вийшов… Повертайся, сину…Як виб’є твоя година, я чекатиму на тебе… Біля цього дуба… Але зараз ти мусиш іти.

— Я не хочу повертатись, — жалібно, якось по дитячому, сказав мій приятель, — це жахливо — пережити свою смерть…Ще гірше — перетривати смерть вдруге… Залиште мене тут…Простягніть руку…

— А він не знає, - озвалася якась жона у вояцькому вбранні. У неї були карі очі Лелегів…Чимось вона нагадала мені Мальву. — Вогнедане, він не знає…

З натовпу, що шанобливо розступився, вийшов молодий чоловік. Майже юнак. На ньому був блакитний кунтуш, гаптований золотим листям…Чорне волосся заплетене в довгу косу, по стародавньому. Очі сині…Ой, які очі…Як у княгині Денниці… Матово-біле лице… Твердий зарис вуст… Цей красень, певне, міг за себе постояти…Поруч з ним йшов молодик, глянувши на якого я одразу втямив, що це ще один Веданг… І зрозумів, хто ці двоє. Страх пройшов мене наскрізь…Лише тепер я до кінця втямив, що стою поміж мертвих.

— Ти маєш повернутися, Воїн-Дракон, — озвався синьоокий, — аби я міг втілитися у твого сина…

- І це велика честь для всього нашого роду, — підхопив його супутник, — бо саме ти маєш стати батьком Визволителя, хлопче… Дитини з вогнем в крові…

Воїн поклав руку на груди

— Цього не може бути, — прошепотів, — Повелителю… То ви повертаєтесь…І все…Все станеться як заповідано! Але я…Невже…

— Подивись сюди, — владно сказав синьоокий. Воїн слухняно глянув йому в лице. На чолі Повелителя поволі проступала багряна виразка. Імператорське рабське тавро…

— Це й тут мені пече, — мовив юнак в блакитному, — зітерти це зможе тільки твоя дитина… Іди… Бо часу вже нема… Ти затягнув сюди свого приятеля, він може загинути… Йдіть!

— Ой, цей білявий хлопчик, — дзвінко засміялася жінка, схожа на Мальву, — Вогнедане, він нагадав мені поета-північанина… Ну, того, що писав вірші про бойові барабани… Ти теж пишеш вірші, маленький варваре?

— Н-ні, - заїкнувся я, — н-не вмію, ясна пані… А в-ви — певне Дана Лелег?

— Він чув про мене! — втішилася войовниця, — поспішіть же, діти!

Воїн відступив на крок. Я схопив його за руку. З гаю поплив білий туман…Твердь під ногами раптово зникла…

І я отямився на землі. В голові гуділо. Певне, я знепритомнів і гримнувся навзнак. Ольг не помітив цього. Він розпачливо скинув руки до всипаного зорями неба:

— Та візьміть же і мене, Боги… Я пережив смерть побратима! Зараз відлітає його син!

В цю хвилину Воїн розплющив очі.

— Я ще тут, — ледь вимовив він, — чуєте, пане Ольже? Ще не час мені зостатись з батьком… Це він послав мене назад…

Подальше я пам’ятаю ледь-ледь. Ми з Ольгом обіймали Веданга… Гладили йому волосся… Намагалися напоїти водою…. Згодом прибіг Змагор зі своїми хлопцями. Побачивши яму, Змагор очманів від злості і поклявся прирізати будь-якого чорру, котрий трапиться йому на дорозі… Як ми вибралися з яру — не можу згадати…

А ось те, що мені тоді привиділось — запам’ятав назавжди.

***

Ролла, мій приятель — лікар, про якого я вже згадував, говорить, що оте видиво мені просто примарилося. Мовляв, я все життя нікуди не вибирався з Чорногори, а тут така мандрівка, стільки вражень, балачки про вогняне дитя та ще й страшні події, в яких я приймав участь… Словом, нічого цього не було… Ні духмяної трави, ні дубового гаю, ні Воїнових родичів, ні юнака з рабським тавром на чолі, що йому не було спокою й у вираї…

Я з ним щодо цього не сперечався. Я і сам по природі своїй є людиною, яка не вірить в дива… Хоч жив серед тих, кого називали дивними… Отакої… На моє щастя у мене занадто здоровий… не знаю, як це назвати… розум…ні, не розум… Глузд… Словом, я жив серед дивних, і з моїми мізками і досі усе гаразд, а деякі просто у мене на очах сходили з розуму… Як от ще один мій приятель Келат Веркін… Хлопець звихнувся настільки, що одлив срібну кулю, освятив її у дванадцятьох церквах, щось там проробив над нею ще такого ж штибу, а тоді вистрелив оцією штукою у Вогнедана Парда… А, я забув додати, що пан Веркін був вільнодумцем і безбожником… Втім, тим, хто поспілкувався з Вогнеданом, і не переконався в доцільності існування Ельберу Прекрасного, тільки й залишалося лити срібні кулі.

Повертаюся до оповіді, бо ж треба чимось збавити час. Скринечку я завалив паперами, аби не муляла очі. Встигну… Або дочекаюся, доки прийде «тінь». Перевірити… Це напевне буде Мечислав… Ох, ніколи не забуду, як він дивився на мене…Розгублено і непорозуміло… «За що, родичу Білозіре? Що вам зробили Веданги?»

Добре, менше з тим… Отже ми повернулися в Гніздо Драконів. Змагор послав гінця до Чорного Яру, і дім швидко по тому задзвенів жіночими голосами. Ружену привезли напівпритомну. Як оповіла Пава, дівчина зомліла опівдні, тобто трохи не тієї хвилини, коли її брата засипали землею.

Розпоряджався в будинку Ольг. Він передивився папери загиблого Воїслава, щось спалив, щось узяв собі. Тоді зібрав в обіденній залі челядь на чолі з Павою.

— Слухайте мене уважно, — почав він свою промову, — оце нещастя стягнули на наші голови брати Ровтіни. Не мені ганити брата Воїслава за те, що він зробив… Він за те відмучився. Задум Ровтінів напевне був таким: вичавити з Воїслава тортурами зізнання в злочині проти держави… І стратити його разом з родиною, а його підданих відправити на каторгу. Князь Ведангу не зізнався ні в чому…Він загинув під час втечі…

Пава збіліла і похитнулась. Змагор підхопив її. Жінки заголосили. Ольг застережливо підвів руку:

— Потерпіть… Послухайте… Княжича Воїна та його сестру треба відправити до Чорногори. Принаймні, доки ці двоє панків тут володарюють. У молодшого Ровтіна був певний задум… Вбити Воїна дорогою до міста, а потім — зробити зле жінкам, коли вони кинуться до Дубна, дізнаватися про долю батька і сина. Тут нам вдалося їх переграти… Але однокрилий каплун може знову прислати сюди чоррів… Тому зробимо так. Пані Паво… Ви, вдова Воїслава, виїхали до його далеких родичів… На час жалоби… Взявши з собою трьох його дітей… Жити будете в Ігворрі, у князя Парда. Маєток та Ровтіних я беру на себе. Думаю, що незабаром ви зможете повернутись. Управителя призначте самі, достатньо, щоб я знав, що то є надійний селянин, який тямить в господарстві. Змагора візьмете з собою, аби Ровтінам не прийшло до голови взяти його заручником. Зрозуміли, пані княгине?

— Пане Лелегу, — мовила Пава зі слізьми, — ви з Воїславом завжди були — наче два мечі… Я — лише жінка… Як мені їхати межи чужі люди… Яка з мене княгиня… Я народилася під солом’яною стріхою… Я втратила Воїслава, а ви не даєте мені навіть його оплакати…

— Плакати нині немає часу, — відповів Ольг і вуста його пересмикнулись, — боятися вам нічого. Княгиня Чорногорська є моєю рідною сестрою. Вона буде сестрою і вам. Збирайтеся в дорогу… Нам усім потрібно якось жити далі…

— Де хоч його поховано, — мовила Пава, — де могила… Скажіть…

— Я подбаю й про це, — сказав Ольг терпляче, — збирайтеся… Білозіре, ти їдеш з пані Павою та іншими. Я залишаюся у Веданзі.

В Чорногорі на Ведангів очікували. Напевне, батько послав когось попередити. Пані Пава з Півонією та Змагором зосталися в Ігворрі, обласкані княгинею Денницею. Воїна й Ружену привезли до Лелечого Гнізда під нагляд Вербени. Вони обидва були ще дуже слабкими і майже не розмовляли.

За Руженою доглядало все наше жіноцтво та Мальва. Я ж не відходив від Воїна…Я водив його по всій Лелечій Долині… Я ловив для нього форель в гірськім потічку… Я читав йому стародавні сувої… Хлялий та покірливий, юнак слухався мене в усьому… Часто він забувався просто за столом, або посеред нашої прогулянки. Я тоді терпляче очікував, коли друг отямиться. Вербена дала мені щодо цього найсуворіші вказівки.

— Не намагайся його розтермосити… Йому потрібен спокій. І дружнє рамено… Тримай його….Його все ще тягне…туди… Втримай його, Білозіре!

— Може б ви послали за Вересом, — мовив я перелякано, — а раптом я…зроблю щось не так. Адже я…ну…Не зовсім Лелег.

— Не зовсім! — одрізала жриця, — що то є — «не зовсім»? Ти або людина, або погань, така, як оті чорри…Не можна бути не зовсім людиною…

Поволі, дуже поволі Веданги отямлювались від пережитого страхіття. Якось я сидів обабіч Воїна в нашому дворику, і дивився на Місяць-повень, що плив у небі. Юнак знову блукав у позасвітті. Однак я розмовляв з ним. Так бо веліла Вербена — аби я увесь час спілкувався з приятелем, незалежно від того, чи притомний він чи ні.

— От усі стародавні поети милувалися Місяцем, — просторікував я, — і присвячували йому вірші… У нас внизу цілий сувій є…. Там все — тільки про Місяць… Я, звісно, не поет…,але думаю ось що… Більше про той Місяць і сказати нічого…

— Цей гарний світ, — раптом озвався Веданг, — і правда, що примарний,

як марний цвіт… І Місяць не дивниця… То повний, то щербиться…

— Світ, примарний, наче Місяць… — хихикнув я радісно. Радісно мені було від того, що приятель знову почав щось відчувати.

— Або Місяць примарний, наче світ, — мовив Воїн, і лице його освітилось тінню колишнього усміху, — з якої пори тебе почало цікавити віршування?

— Нещодавно, — сказав я сумно. Я бо перечитав Воїну в ті години, коли він сидів поруч, втупивши в нікуди порожній погляд, сотні віршованих рядків.

— Я тобі вдячний, — сказав юнак, — аби не ти… Ти витягнув мене… Ти вказав Ольгу шлях… Ти пішов за мною в позасвіття…Ти врятував мене зараз — адже в моїй душі розверзлася безодня… Якби не твоя щира приязнь, я б…зіслизнув туди.

— Знову б помер? — спитав я перелякано.

— Гірше, — зітхнув Воїн, — ти думаєш, звідки беруться чорри? Вони такі самі ельберійці, як і ми… Але вони — вже на дні безодні. Безодні духу… Там можна все…Навіть когось живим покласти до могили… Я бачив її перед собою… безодню…З неї на мене дивився звір, яким я мав би стати…Ти втримав мене…на самому краєчку…Ти віднині — мені брат…Побратим…Чуєш, Білозіре Лелег?

— Кров’ю скріплювати будемо? — спитав я, ледь тамуючи радість. В Ведангових розумуваннях я майже нічого не втямив, але побратимство… І з ким! А що скаже Верес? Напевне лусне від злості!

— Авжеж, — мовив Воїн з тим же усміхом, — все — як в давнину…

Минув ще тиждень. Ми з Воїном вибралися в гори. І, біля невеличкого водоспадику, кременевим ножем, крадькома взятим у вуйни Вербени, ми накреслили одне одному на передпліччі руну сили. Звалася ця руна «Блискавиця, що вдаряє в землю», і мала вона назавжди скувати наші душі.

— Зійшлися, — мовив Веданг, — коли ми зімкнули скривавлені руки, — руни зійшлися… Ось і маю побратима — Лелега…

— Північанина…, - вирвалося у мене.

— Забудь про це, — сказав Воїн з колишньою владністю, — не край собі душу… Не можна висіти межи молотом та ковадлом… Ти — ельберієць! та й годі…

Він і зараз вирізняється на моїй правиці — білий рубець священної руни. Я надовго пережив побратима… Ах, Драконе… Ти так і не побачив омріяного сина, не долюбив дружини, не пожив в Ельбері Прекраснім… Ти пішов молодим до того дубового гаю в росяних травах, сповненого голосів загиблих… Та я не забував тебе ніколи…Я знав багато чудових людей і не зовсім людей… Словом, дивних… Та ти був найдивнішим з усіх, юний батько визволителя Ельберу. Недарма Вогнедан завжди носив біля серця медальйон з твоїм портретом… Він теж любив тебе… Він теж був…найдивніший з дивних, але він завжди говорив, що саме твоє обличчя з тієї мініатюри не раз допомагало йому втриматися на краю безодні… Тієї, на дні якої ховається звір…

***

Наступні кілька літ протекли непомітно. Веданги так і жили у нас, зрідка навідуючись до Ігворри. Ружена, Мальва та князівна Конвалія стали нерозлучними подругами. І ми з Воїном теж — майже не розлучались.

Він намагався передати мені свою вояцьку вправність, свою любов до стародавніх писань, свою закоханість у світ, що нас оточував. Щодня він наче пив життя, краплину за краплиною, знаючи, що келих ось-ось спорожніє.

Наче зараз бачу його на тій гарненькій галявинці біля невеличкого водоспаду. Тільки що ми закінчили учбовий бій… Воїн мордував мене вправами незгірш за свого небіжчика-батька, а тоді ще й штурхонув у струмені води. Я виліз з озерця мокріший за хлющ і зліший за собаку. Тихий сміх Веданга ще більше розлютив мене, та я всіма силами намагався не видавати роздратування.

— Щоб володіти мечем, — мовив юнак лагідно, — навчись володіти собою…

Де там володіти… Мені здавалося, що у мене на лиці написана скажена злість. До того ж мене трусило від холоду…

— Перш, ніж розітнеш волос — сплети павутину, — сказав Воїн з тим же усміхом, — перш, ніж зруйнуєш державу — збудуй себе…

— Що це? — пирхнув я, — повчання для змовників?

— Повчання для людей, котрі хочуть чогось домогтися у цьому світі, - засміявся Веданг, — ну чого ти зараз клацаєш зубами? Це тебе не зігріє…А ну, зняти одежу і бігом на скелі… Зігрієшся — повернешся…

— Хтось інший, — зітхнув я, похапцем стягуючи мокру сорочку, — тебе б убив…

Побігавши та зігрівшись, я перестав злитись. І з зацікавленням вислухав нове повчання. Про те, що дух людини не має залежати від тіла. За словами Воїна, знання цієї мудрості допомагало не відчувати болю.

— Ну от, ти мені її сказав, цю мудрість! - бурчав я, — але у мене все одно все тіло в синцях і так болить, що немає змоги…

- Її мало просто знати, — пояснював Веданг, — її треба впустити в себе. А брама твого духу нині зачинена на засув. Знаєш, є люди, що весь час повторюють: «Як усе погано! Як зле!» Їх дратує навіть дитячий сміх… Вони хочуть, аби все життя було наперед розписано на папері і ніколи не відхилялося від записаного. Вони ненавидять одне одного бо не схожі одне на одного… У них на душі не тільки засув, а цілий іржавий замок.

— Це про Вереса, — пирхнув я. Воїн похитав головою.

— Не треба про це, — мовив, — йому й так несолодко.

Верес нині майже не бував удома. З весни до осені він жив у Верховині на хутірці, що належав Терхам, родичам його матері. Він не спілкувався ні зі мною, ні з Воїном. Його вродливе лице дивного наче стужавіло від люті. На всю лагідність Веданга він відповідав лише короткими злими словами. Воїн не ображався. Він, певне, вважав себе винним у тому, що не зміг продовжити родинну традицію.

Негаразди з Вересом були єдиною темною плямою на моєму тодішньому житті. Аж доки в Ігворрі не сталися деякі зміни… З цього приводу я завжди згадував одну мою розмову з Вербеною. Якось я згадав при ній про долю… Мовляв, тому-то не пощастило, бо така його доля. Вербена, котра вміла говорити загадками незгірше за Веданга, підвела голову від зілля, яке готувала, і мовила повчально:

— Затям собі, хлопче… Є доля, а є судьба… З долею можна боротися, бо це шмат життя, який ти сам собі вкраяв. І можеш його перекроїти… Але судьба… О! Ніхто не обмине того, що йому судилося.

Я вже якось згадував ігворрського панотця Ардгома. Ну, духівника князя Іргата, в якого я вчився основам мейдизму. То була дуже пристрасна й побожна людина… Весь клопіт, який він спричиняв князю Чорногорському, якраз і походив від його щирости й побожности. Панотець, котрий був родом з Півночі Імперії, вважав, що проживає в оточенні диких горян, котрі будь-якої хвилини приріжуть його на жертовному камені. Тому він найсерйознішим чином готувався до мучеництва. Бідолаха… Селяни з долин лише сміялися над його палкими проповідями, а верховинці, тобто «найдикіші горяни» навіть побоювалися цього закудланого бороданя у вретищі. Вважалося, що він «наврочує»

Я вважався мейдистом і тому мав виконувати деякі умовності. Наприклад, носити по місту на свято Вознесіння корогву з зображенням крилатого лева, на якому Святий Старець відлетів до неба… Преломляти перепічку у пам’ять про страждання Святого Старця у в’язницях Лугерби… Там бо бідолаху годували лише отаким хлібом і напували оцтом… Мав я також, по виповненні мені повних двох седмиць, тобто чотирнадцяти років сповідатися у гріхах і приймати покуту, яку на мене міг накласти панотець Ардгом.

А нагрішив я багато… Особливо тим, що постійно приймав участь в язичницьких обрядах. Це, за Святим Письмом, вважалося ще більшим гріхом, аніж зневажання батьків. Тобто, те, що я стрибав через вогонь в ніч літнього Сонцестояння могло б довести мене до пекла швидше, аніж якби я нагрубіянив Ольгу та Ясмині. Пекло панотець описував з особливою пристрастю. Наскільки я втямив з його повчань, душі вмерлих грішників мають мучитись там вічно, а нечисленні праведники — з усміхом на те дивитись. Єдиними заступниками за приречених на муки бідолах були Святий Старець Мейді та його вірний учень — Святий Провидець Кілені. Заступалися ж вони за грішників перед грізним Божеством, чиє ім’я не можна було вимовляти навіть вищому духовенству, лише за умови щирого тих грішників каяття.

Гріхів було стільки, що я збився з рахунку. А, оскільки, незважаючи на юний вік, я уже був обвішаний гріхами наче овечка реп’яхами — за мейдистським законом навіть народження є гріхом — то махнув на всю цю премудрість рукою, вирішивши, що коли прийде час помирати, тоді і покаюсь як слід.

В чорногорців-язичників віра була дуже проста. Вони вважали, що земля, та усе на ній і довкола неї — живе... Живими є гори, ріки, водоспади… Живим є Сонце, і оспіваний поетами Місяць… Живими є зорі… Біля зір є такі ж землі, теж живі, а на них, на тих землях, перебувають дивні істоти. Або просто дивні… Якщо людина добре виконала своє призначення, вона могла відродитись знову серед дивних. Або — повернутися до цього світу, якщо він потребував її допомоги.

Окрім того, в ельберійських сувоях зберігалася давня легенда про пришестя дивних. Згідно з нею, за п’ятсот літ до моанської навали, землі, котрі стали зватися Ельбером, навідали дивні з-під Блакитної Зірки. Прибули вони звісно ж на вогняній (за іншим викладом — срібній) колісниці… Прибули настільки вчасно, що змогли врятувати Данадільське князівство та інші князівства майбутнього Ельберу від навали кочівників хото, котрі йшли зі Сходу.

Дивних було троє. Богиня Дана та її супутники — Веданг та Ігворр… Неважко здогадатися, що це вони дали початок трьом чистокровним родам — Саламандрів, Ведангів та Пардів. Згодом чистокровками стали називати всю споріднену з цими сім’ями ельберійську знать. Усі ж інші ельберійці вважалися зміненими. За цією ж таки легендою, дивні, вирішивши зостатися поміж людьми Ельберу, змінили їм душі… Що це означає, я тоді не розумів, а згодом, зрозумівши, вжахнувся. Тепер же вважаю, що воно, оце змінення, щоб там не було, а пішло ельберійцям на користь.

Коли мені виповнилось повних чотирнадцять літ, а це сталося якраз того року, як ми побраталися з Воїном, панотець Ардгом почав вимагати, аби я виконував оті обряди, котрі я описав вище. Я огинався як міг… Мейдистів в Ігворрі була жменька, і, аби я з’явився з корогвою поперед ходи, мене б засміяли геть усі знайомі. Воїн, у якого я попрохав поради, відповів коротко:

— Ти або вірний, або ні… Вірний — іди з корогвою… Не віриш Святому Старцю — не ґвалтуй собі душу.

Вуйну Вербену тривожило інше.

— Брате, — вимовляла вона Ольгу, коли той повернувся з Ведангу, — я шаную твої почуття щодо Білозіра. Задля його матері ти зробив його мейдистом — гаразд. Але чи не досить в родині Іскри з його духовними терзаннями? Хлопець уже великий… Він має виконувати їхні обряди…Врешті, він мусить сповідатись…Або він скаже щось те, про що не говорять вголос, або, як брат Іскра, все життя буде тремтіти перед пеклом…

— То що мені робити? — сумно спитав Ольг.

— Він побратався з Ведангом… Це проти покону…, якщо ти не визнаєш хлопця справжнім Лелегом. Для цього він має бути ельберійської віри і жити так, як живемо ми.

— Не можу, — зітхнув Ольг, — його мати прокляла б мене…

— Те, що ти взяв на Півночі другу жону не є злочином, — суворо сказала жриця, — злочином буде те, що ти покалічиш хлопця… Наближається Сповнення Видіння, і краще було б для нас, та й для нього, аби він опинився в той час на нашому боці.

Ольг у той свій приїзд був таким змордованим, що далі нікуди. Певне, ще побивався за Воїславом. Тож я увечері підсів до нього і мовив стиха:

— Татку, я оце вивчав Святе Письмо… Ну, там, де повчання Святого Старця…

— Так, синку? — м’яко озвався Ольг.

— Ну, і зробив такий висновок, що людина…словом кожен мусить сповідатися у власних гріхах, а не в гріхах родичів… І, якщо про щось не говорять вголос, то про це можна промовчати й на сповіді…

— Я хотів зробити з тебе мейдиста задля присяги, яку дав твоїй кровній матері, - зітхнув Ольг, — а виховав маленького лицеміра… Зрештою, я на своєму віку не так і багато бачив щирих мейдистів… З панотцем Ардгомом тобі пощастило — він бо і справді є зразком їхньої святости.

Я не втямив, чи батько говорив серйозно, а чи з отим ельберійським «хвали-похвали». Особливо й не допитувався… Веданг, однак, не чувши цієї розмови, знайшов за потрібне попередити мене:

- Імператор Корог Перший…великий імператор, видав на початку свого владарювання указ, а церква його схвалила… Указ про те, що таємницю сповіді можна порушити, якщо грішник сповідається в державній зраді. Ну, наприклад, бажає волі для Ельберу…

— Побратиме! — вигукнув я, — я ж іще не зовсім з’їхав з глузду, аби розпатякувати з цим тхором Ардгомом про родинні таємниці!

— То для чого тобі оця морока? — щиро здивувався Дракон, — ти не віриш ні в гріх, ні в покаяння, не віриш в те, що Святий Старець вознісся на небо верхи на леві, не бажаєш ходити до церкви не лише по святах, а як належить… Облиш… Подорослішаєш — твій шлях сам знайде тебе…

Та зовсім порвати з мейдизмом я не міг через Ольга з його присягою. І ось, дуже скоро сталося таке, що я назвав би судьбою. Точніше — першим її ударом.

Одного разу, ввечері, до нас приїхав верхи князь Іргат у супроводі чотирьох гриднів. Вдома якраз було саме жіноцтво та я. Верес, як зазвичай, перебував у Терхів, а Воїн подався до сусідів Вовчурів у якійсь справі.

— Синку! — зраділа Рута, котра приходилася Іргату молочної матір’ю і тещею водночас, — а чого це ти сам, без жони та Конвалії?

— Я приїхав до Вербени, — якось розгублено мовив Іргат.

Рута видимо здивувалась. Князь-мейдист та жриця-відьма, слава про яку йшла по всій Чорногорі не дуже ладнали.

Вербена випливла до великої зали, де очікував на неї Іргат, і запитала сухо:

— Що трапилося?

Очевидячки, відьма передчувала якусь халепу.

— Вербено, — озвався Іргат трохи не жалібно, — панотець Ардгом помирає.

— Поклич лікаря, — коротко кинула жриця.

— Мій белатець говорить, що він приречений…

— А до чого тут я?

— Вербено, ти можеш його врятувати… Потрібно зробити те, що ти зробила отому верховинцю з роду Готурів, коли ми гостювали у вас минулої весни.

— Я робила не одне таке втручання у природні справи. Але, чи личить вельмишановному панотцеві звертатися по допомогу до відьми — язичниці?

— Це моє прохання, не його… Він-то ніколи не погодиться… Вербено, ти ж знаєш, що я не можу прохати про зцілення Денницю! Кожен викид Сили скорочує життя твоєї сестри… Та й панотець не знає, що Денниця…теж відьма. І що вона — язичниця, а обряди виконує для виду… Вербено, ну май же жалість… Людина помирає… Він є моїм духівником…

— Він є катом твоїм і Денниці, - різко мовила Вербена, — Думаєш я не знаю, скільки разів на рік він дозволяє тобі зійти на подружнє ложе? Тому у вас досі і немає синів! А ти знаєш, о жалісливий прихильник Святого Старця, що якщо твій духівник помре у мене під ножем, духовний суд Моани видасть мені смертний вирок? І всіх твоїх грошей не вистачить, аби викупити мене… А якщо він одужає — мене теж скарають на горло! За його доносом! І ти їдеш до мене, знаючи, що я не можу відмовити в порятунку, бо присягалася на вівтарі Ігворра — цілителя!

Іргат опустив голову. Його лице з важкими рисами північанина аж потемніло. Сірі видовжені очі, єдина родова прикмета, налились слізьми.

— Хай би Чорнобог заніс на крилах усіх чорноризників, — буркнула Вербена, — гаразд! Я їду! Білозіре, ти їдеш зі мною! Будеш мені помагати, бо маєш досвід і не боїшся крові!

«Досвід» я дійсно мав. Минулої весни, вже поночі, четверо вівчарів з материного роду Готурів принесли на ношах з топірців молодшого брата. На всі питання хлопець відповідав, що йому «ріже в череві» Вербена звеліла покласти хлопця на кухонний стіл, довго м’яла йому живіт, а потім рішуче мовила, що треба різати.

Чотири легіні — верховинці почали було щось говорити супротив, але Вербена виставила їх геть самим лише поглядом. Вона до безпам’ятства напоїла хлопця якими-то зіллями і промовила довге замовляння, пильно дивлячись йому в лице. Після того хворий, що аж вився від болю, затих і далі лежав — колода колодою. Вербена викип’ятила в казанку срібні (чи може схожі на срібні) ножички які вона мала для подібних випадків, наказала жонам приготувати чисту білизну, лляні нитки і подерти на бинти двоє простирадел. Потім Вербена покликала Вереса, але тому стало зле при одному погляді на розкладені ножички. Відьма виштовхала його, втягла до кухні мене, змусила переодягтися в чисте, ткнула до рук лампу, заправлену оливою і поставила біля столу як живий світильник. Я мав світити просто на розріз, який вона зробила одним зі срібних ножичків. На моїх очах вуйна вирізала горянину шматочок кишки! Як я не впустив при тому лампи — сам потім диву давався. Рану Вербена зашила лляними нитками, і хлопець пролежав у нас більше тижня, поки вона висмикнула нитки зі шва. Мені, що був просто таки вражений цим дійством, вуйна коротко пояснила, що, аби вона не втрутилася у природній хід речей, то хлопчина врізав би дуба від запалення черевини… А причиною запалення був би отой шматочок кишки, трохи менший за мізинець… Нема чого й казати, що моя повага до родинної відьми просто таки виросла до небес.

Коли ми примчали верхи до Ігворри (Вербена бо трималася в сідлі незгірш за чоловіків), панотець був дійсно дуже в тяжкому стані. Він лежав на голих дошках свого твердого ложа аскета і аж вився від болю. В маленькому будиночку біля замкової церкви була лише одна служниця — старенька моанка, яку панотець колись привіз з собою. Вона лише плакала і значила себе трикутником. Князь Іргат теж зробив оберігаючий знак й почав пояснювати своєму душпастирю, що він привіз знаючу жону, котра може його врятувати.

— Нізащо! — вигукнув панотець перелякано, — сказано ж бо: «до відьом, ворожок і чаклунок не підходь!»

— Ця жона не є чаклункою, — намагався пояснити князь, — вона лікар… Гарний лікар… Кращий за нашого белатця Кролла.

— Жони, — упирався панотець, — є лише сосудом для сім’я чоловіка! Жінка не може бути лікарем — для цього вона занадто дурна. А якщо жона усе ж таки займається знахарством, то їй напевне допомагають біси!

— Я — сосуд для сім’я чоловіка? — раптом мовила Вербена тим недобрим голосом, який я чув від неї дуже зрідка, — Іскро, як ти можеш це витримувати? Ці самі святі повчання стосуються й твоєї дружини… Ну, а що я маю нині робити? Рятувати це створіння всупереч його волі?

— А так можна? — розгублено спитав Іргат.

— Якби котрийсь з наших людей надумав накласти на себе руки, — відрізала жриця, — я б не мала права заважати, бо людина має вільний вибір між життям та смертю! Але, для мейдиста, як це тобі чудово відомо, самогубство — смертний гріх. Ми не можемо допустити, аби цей святий чоловік погубив свою душу! Гей, хто тут є! Служниця? Казан окропу, шість чистих простирадел… Чистих! Втямила? Повторюю моанською мовою… Що, нема? Іскро, накажи слугам принести необхідне з замку! Одну… Ні, дві лампи! Стіл тут є?

Через півгодини панотцева спочивальня перетворилася на лікарняну палату. Бідолашного Ардгома довелося присипляти силою — він бо голосив і відбивався. З наказу Вербени його тримали четверо дужих гриднів, аж поки вона його не «пригасила», як тоді горянина. «Втручання у природній хід речей», що стало для жриці справою чести, пройшло блискуче. У панотця навіть не було запалення швів, чого Вербена боялася найбільше.

Коли священик одужав, то написав на Вербену кляузу до Моанського Духовного суду. В кляузі зокрема говорилося, що відьма, користуючись його слабкістю, зашила йому до живота маленьке бісеня.

Найсумнішим в цій історії було те, що бідолашний панотець щиро вірив в те, про що писав. До Ігворри прибула виїзна комісія Духовного суду. Почалося довге і небезпечне для Вербени розслідування

До Лелечого Гнізда примчала верхи княгиня Денниця, сповнена тривоги за сестру. Панотець не знав Вербени в лице, хоча чув про поганську жрицю, котра зціляла «бісівською силою», а чи «бісівським віданням». Але він пізнав мене… Вербена, беручи мене з собою, зовсім забула, що я-то — мейдист і давній знайомий панотця. Тепер комісія мала прибути до Лелегів для розслідування. Денниця вважала, що Вербені треба покинути хутір.

— Якби отой невіглас помер від запалення черевини, — хмикнула Вербена, — всім було б легше… В тому числі і самому старому дурневі, раз йому так муляє наш грішний світ… Цілком природня смерть…

— Даремно ти так, — всміхнулася Денниця, — ти й цуцику бездомному перев’яжеш лапку…

— Тільки, якщо те цуценя не скажене, — мовила Вербена отим своїм лихим голосом, котрий робив її схожою на справді злу чаклунку, — я не маю особливої любові до так званих ближніх. І куди ж мені оце тікати? До Ішторну? З однієї божевільні до іншої? Красно дякую…

— Але ж Іскра не зможе їх довго стримувати! — вигукнула Денниця, — щастя ще, що Ардгом не знає, що ти — моя сестра! Він і так уже до мене придивлявся! Хтось доніс йому, що я можу зціляти накладанням рук! Я роблю це не так часто, як мені хотілося б, але ж… Я рятувала зовсім безнадійних! Від яких відмовилася навіть ти..

- І хтось із них на тебе накапав, — сказала Вербена вже м’якше, — б’юся об заклад, що це поштивий прихожанин панотця Ардгома… Добре…Я їду на хутір Готурів. Їхнього найменшого я рік тому оперувала. Всі Готури нині — кістьми за мене ляжуть. А Іскра нехай помагає суддям чим може. Дасть їм гриднів, провідника в гори… Розтрусять свої черева на бездоріжжі — то пропаде у них бажання полювати на відьом.

Згодом, однак, виявилось, що виїхати, можливо, доведеться й мені. Комісія мала мене допитати, адже за словами князя Іргата, він випадково зустрів нас у місті і саме я, бажаючи врятувати панотця, оповів князеві про здібності Вербени. З цього приводу відбулася невеличка родинна нарада. Жінки родини вважали, що мені краще відсидітися в горах. Я доводив, що якраз моя втеча викличе найбільші підозри. Втік — отже винен… А так — нічого не знаю, знахарку зустрів на торговищі, коли шукав ліків для панотця на прохання князя. Де вона потім поділася — невідомо. А я — щирий мейдист, і взагалі тут — ні до чого.

Воїн підтримав мене, і я залишився. Наступного дня до Лелечої Долини прибула оця сама комісія у складі двох вгодованих священнослужителів та імперського чиновника. З собою вони привезли панотця Ардгома. Супроводжував їх сам князь Іргат зі своїми гриднями, тож я втямив, що справа дуже серйозна. На майдані напнули шатро, під яким і розташувалася ця трійця. Зігнали селян, причому Іргатові вояки робили дуже зловісні гримаси і голосно горлали. Першим викликали мене. Я хоробро виступив наперед і почав оповідати…

Оце, вперше, але не востаннє в моєму житті мене врятувала моя «моанська пика». Кілька разів я трохи не отримав по ній же, рідненькій, лише за те, що вона «моанська», але взагалі — як вона мене виручала! Судді мені повірили! Нема чого й казати, що брехав я натхненно й чистою моанською мовою. Чорнота Вовчур, котрий прийшов послухати і подивитись, як він казав, «виставу», говорив згодом, що я кукурікав як молодий півник на плоті.

Опісля мого виступу у «виставі» сталася маленька погрішність. Взагалі-то, у хитруна Чорноти була домовленість з князем… І опісля мене в гру мусив вступити він. Але тут трапилася несподіванка. Панотець Ардгом, котрий сидів на кріселку поруч з суддями і здавався напівпритомним, раптово побачив Воїна, котрий стояв у першому ряді, аби трохи мене підбадьорити.

Ой, що тут почалося… Панотець схопився на рівні і, вказавши на Воїна пальцем, заверещав: «Диявол! Це — диявол…» Чого саме на нього — не розумію й досі… Ну, Веданг був чистокровний. Але в Чорногорі чистокровних було більше, аніж де інде… Чистокровною була княгиня Денниця… При княгині росла сестричка Веданга, Півонія…В замку часто бувала Ружена… Словом, я вважаю, що саме цієї хвилини мій бідолашний духівник збожеволів остаточно…

Іргатові вояки геть розгубились. Взагалі-то, вони мали хапати Воїна і тягти на допит… Але всі княжі гридні були добрими друзями Дракона… Іргат мовчав. Видко було, що він теж не знає що робити.

Врятував нас усіх старий Вовчур… Як Чорнота говорив потім — це був раптовий приплив натхнення без попередньої підготовки. Він вибіг з натовпу і повалився в ноги Іргату, наче моанський кріпак.

— Ой, князю наш, батечку наш рідний, — заголосив Чорнота не своїм голосом, — таж що я маю робити! Та це ж мій небіж! Отой, котрого зурочила відьма! Зурочила ще в неньчиній утробі! Оце того воно і народилося таке…Ще змалечку було на бісеня схоже! Всі ж знають, що перша прикмета біса — гострі вуха! Я ж казав сестрі — треба рятувати хлопця! Вона і до Данаділу його возила, до чудотворця з Рибок — не допомогло!

Мальва, котра стояла поруч зі мною, поспішно прикрила волоссям свої гострі вушка. Те саме одрухово зробила трохи не половина селян, і навіть сам князь Іргат ніби випадково доторкнувся до своєї перуки.

— Ой, дєдики, солодкі і ласкаві! — звертався Чорнота вже до суддів, а один з Іргатових гриднів похапцем перекладав, — Я! Я знаю, де ховається відьма! І я вас туди відведу! Це у горах, в покинутій колибі! Туди добрі люди й ходити бояться! Але ж під вашим захистом… Заберіть її, кляту, з наших місць, а то тут добрі люди і спати бояться спокійно! Панотець і той не витримав — покинув наше селище! Нині церква забита стоїть! Дітей посвятити їздимо до міста…Порятуйте нас, грішників!

Словом, цього ж дня комісія вирушила в гори у супроводі гриднів та Чорноти. Князь Чорногорський велично відбув до Ігворри, а Лелече Гніздо затаїлося в очікуванні. Увечері до нас прибіг Новомир Вовчур, той самий син Чорноти, з яким ми колись побились, і сказав, таємниче зблиснувши очима, що все іде за планом.

Комісія повернулася аж через два тижні в дуже пошарпаному вигляді. Моанці оповіли князю Іргату про страшний каменепад, про лавину в горах, про те, що врятувала їх лише самопожертва вірнопідданого Вовчура… Ще два тижні судді відлежувались і запивали страх вином з княжих льохів, а тоді подалися геть, прихопивши з собою Ардгома, котрий тепер вимагав, щоб йому розрізали живіт і вийняли звідти бісика.

Вірнопідданий Чорнота приплентався додому наступного дня у супроводі отих самих легінів Готурів, родичів неньки Ясмини. Як можна здогадатись, раптовий каменепад був справою їхніх рук. Згодом прибула і Вербена. З приводу щасливого завершення справи Лелеча Долина та Вовчури влаштували невеличке свято за рахунок родини Лелегів. А восени до Ігворри прибув новий панотець… Це й було наступним проявом судьби.

***

Нового душпастиря звали Зоот Отін, і був він повною протилежністю своєму попереднику. По перше пан Отін був «дженджиком», тобто ельберійцем, котрий прийняв як належне Імперію, її закони, моди, мову ну й таке інше… По друге — зовсім молодим, на ті часи панотцю ледь перейшло за тридцять. По третє — великим чепуруном, завжди при білому комірці та ледь не в шовковій рясі. Ну й нарешті — дуже освіченою людиною, чим панотець одразу ж скорив князя Іргата.

Княгиня Денниця, однак, одразу ж незлюбила священика. Певне, за те, що він був південцем. Вона запевняла, що, коли панотець Ардгом був злісним фанатиком, то його наступник є просто шпигуном. Дійсно, пан Отін за короткий час об’їздив верхи на віслюкові трохи не всю околицю. Він розмовляв з селянами, обдивлявся зачинені церкви, похитував скрушно головою, але не вергав на голови чорногорців проклять і не лякав їх пеклом. Голос панотець мав м’який, а обходження — ще м’якше..

— Вперше сюди прислали не повного дурня, — зробила висновок Вербена, коли я оповів їй про наступника пана Ардгома, — але ти не дуже йому довіряй.

Звісно, що новий панотець не міг занедбати мого виховання. Надто, як дізнався про мою дружбу з Воїном… Веданг за ці роки поволі перетворився на якусь живу легенду Чорногори. Тобто, як часто бувало на Півдні, ніхто нічого вголос не казав, ніхто нічого може й не знав, але щось наче висіло в повітрі. Щось таке, що відріжняло мого друга від інших людей.

Чим більше кілець дзенькало на срібному браслеті юнака, тим дивнішим він ставав. Передчуваючи загибель, знаючи як не день і годину, то принаймні рік, Воїн наче очищувався душею. Враження було таке, ніби він у грудях носить свічку… Так сказав один верховинець, котрий спустився зі своїх кичер з усією родиною, аби тільки подивитись на Дракона. І це були не єдині такі гості. Доволі часто верховинці завертали до нашого двору або їдучи до Ігворри на торговище, або навіть без усякого діла. Вони привозили скромні дари — бринзу, масло, молоко, часом — бараняче стегенце, поволі попивали Вербенині відвари з трав і так само поволі покидали Лелече Гніздо. Зрідка котрийсь з них розмовляв з Ведангом, найчастіше гості не вимовляли жодного слова. Мовчав і Дракон, теж лише час від часу кидаючи якийсь віршований вираз:

«Гори-бескиди…

Жду не діждуся місяця,

чи скоро зійде…

Нехай би вже лелія

В тим сяєві леліла..»

— Його вустами говорить давнина, — якось мовив при мені незнайомий горянин в розшитім кептарику. При цьому, на лиці верховинця змалювався вираз найглибшої поштивості. Я збагнув із жахом, що він вважає Воїна трохи не святим…

У ельберійців не було святих в мейдистському розумінні. Тобто, для того, щоб заслужити отаку пошану, не потрібно було творити дива, а терпіти муки для цих людей теж було невдивовижу. Диво для ельберійця — хоч і рідкісна, але звичайна річ. Така, як лікування Вербени, або Денниці, або як зв’язок між людськими душами. Навіть до Вогнедана горяни не ставилися так, як до його батька. Ельберійський Князь Вогню, страшна зброя Богів, втиснена в тендітне тіло дивного, бувало, опісля битви йшов серед натовпу, а люди намагалися хоча б доторкнутись до його блакитного кунтуша, залляного його власною і ворожою кров’ю. Він був визволителем, рятівником, сонцем Ельберу, та в його променях ніколи не згасала тиха зоря батькових пісень…

Слава Веданга дійшла й до панотця Отіна. Власне, щось таке помітив і Ардгом, недаремне ж він вказав на Воїна на отому суді. Коли я бував у Ігворрі, то кожного разу мав бесіди зі своїм духівником. Ні, він не накидався на мене зі звинуваченнями, як його попередник. Але…він, начебто мене розумів… А Воїн відпливав від мене все далі й далі… Туди, де росяні трави й дубовий гай… Для горян багато важила навіть Ведангова мовчанка. Я ж хотів спілкування… Врешті — просто якихось юнацьких дурощів… Заглиблений у себе приятель часом починав мене дратувати… А панотець потішав мене цікавими оповідями з часів своєї праці у закордонних місіях, оповідав про великий світ, що не обертався довкола Ельберу Прекрасного… Про Воїна він говорив, не приховуючи жалю, тонко натякаючи, що розум юнака не витримав перенесених мук та туги за батьком… Звідки він дізнався про події у Веданзі — не знаю. Можливо — від князя Іргата.

Коли я майже увірував, що Воїн божеволіє — впала нова біда… Ми з Мальвою якраз гостювали у діда Готура, батька неньки Ясмини. Потім усі говорили, що нам пощастило…

В Ігворрі спалахнула багряна чума. Заразу привіз з-за гір ішторнійський торговець, котрий встиг проїхати перевал Триглавої гори, доки не закрили кордони. По Ішторну гуляла червона смерть, люди помирали тисячами… Ішторнієць поспішав, думаючи втекти від загибелі…

Він помер в Ігворрі, в одному з заїздів Нижнього Міста. Звідти чума поповзла далі. Князь Іргат розділив місто на ізольовані дільниці і зачинив браму. Ігворра мала або вижити, або вмерти.

За годину до введення карантину, з міста виїхала двокінним возиком наша вуйна Алтея, котра навідувала там рідних. Родичі її якраз і тримали той заїзд… Вдома Алтея злягла наступного ж дня. Захворів і конюх Стойко, котрий возив Алтею до міста….

З верху, де жили Готури, вночі було чудово видно Лелечу Долину, що причаїлася в темряві. І наше Лелече Гніздо, оточене колом карантинних вогнищ. Вербена, незважаючи на ридання переляканих всмерть наймичок, нікого не випустила з двору. Вдень над будинком стриміла червона корогва, попереджаючи про заразу випадкових подорожніх, вночі ж про погибель попереджало вогняне коло. Дідо Готур замкнув нас в садибі, бо ми понеслися б до рідних і напевне підчепили б чуму. А так — лишалося тільки очікувати.

П’ять разів ми розрізняли на подвір’ї Лелегів інший, страшніший вогонь. П’ять разів живі ховали померлих, запалюючи погребове вогнище… Сотні разів ми з Мальвою питали себе — хто пішов… І хто лишився… В Лелечому Гнізді на той час було дванадцятеро — бабуня Рута, Вербена та Алтея, ненька Ясмина, Воїн, сам, без Ружени, котра якраз була в Ігворрі у подружки Конвалії, двоє конюхів і п’ятеро наймитів: троє дівчат та двоє хлопців з селища.

Ніколи не забуду, як ми бігли додому, коли врешті згасли карантинні вогнища… Як нас наздогнав дідо Готур і всадовив на запасного коня… Як ми в’їхали у знайомий до болю двір… Як я не пізнав бабуню, чиє ще вродливе до хвороби лице, було геть спотворене рубцями. Рубці зосталися опісля червонястих виразок, за які цю заразу й прозвали «багряною чумою». Як ми з Мальвою стояли в порожній материній кімнаті, що пахла оцтом та живицею… Вербена наказала спалити навіть ліжка, на яких лежали хворі… Ми стояли й не вірили… Не вірили, що неньки Ясмини вже немає серед живих…

Отямився я в обіймах Воїна… Поруч хлипала Мальва…Веданг поволі оповідав…

Вербена билася з чумою як могла… Вона ізолювала хворих… Вона змусила здорових обтиратися оцтом, пити настій з глиці і заходити до чумних лише зав’язавши собі носа й рота. Вона годувала хворих якимось гіркущими кульками, котрі виготовляла з плісняви… Та чума наступала як імперське військо… Недарма її знаком була багряна корогва… Першою померла Алтея… Стойко протримався на два дні довше… До того часу вже злягли Рута та Ясмина і двоє дівчат… Згодом захворіла третя наймичка і другий конюх, що був до помочі Стойку… Вербену чума не брала, хоча вона товклася біля хворих найбільше. Не захворів і він, Веданг… Ясмина померла третьою, за нею — дві служниці…Двоє парубків-наймитів так і не захворіли, а дівчина на ім’я Горобина та конюх вижили, але обличчя мали такі ж як в бабусі Рути — геть рябі… Словом, втрати були страшними…

Ненько Ясмино, я й досі пам’ятаю вашу смутну вроду і тривожне очікування в очах… Це ви, опісля пригоди з «моанською пикою», оповіли мені стиха, що Ольг Лелег узяв на Півночі другу дружину, яка й померла невдовзі опісля мого народження. Але я, жебоніла ненька, не мушу побиватися, бо вона, Ясмина, є мені мамою… І любить мене, свого синочка Білозіра… І нікому не дасть скривдити. Я так і не дізнався, чи сказав вам чоловік правду про моє народження, а чи він занадто добре беріг мої таємниці, і ви так і померли, впевнені, що мали суперницю… Та я певен, що нині ви теж сидите на галявині у дубовім гаю, сплітаєте вінок з різнотрав’я і очікуєте на грізного Князя «тіней» — свою єдину в обох світах любов…

Від Терхів приїхав Верес… Я його майже не помітив — такий був убитий горем… А хлопець же став круглим сиротою… З Ігворри ще довго не було звісток. Потім приїхав княжий посланець з білою жалобною корогвою, при вигляді якої бабуня Рута посунулася, зомлівши, на руки Вербені.

Гридень розповів ось що… В Ігворрі було менше жертв, аніж очікувалось. Завдяки княгині Денниці. Перед обличчям біди вона перестала приховувати свій дар…

— Вона йшла межи хворими, і від неї линуло сяйво, — оповідав вояк, трохи не плачучи, — наша бідолашна пані просто спалила себе… Панна Ружена? Ні, вона не захворіла, хоч і працювала в лазареті для чумних… А от пані Пава померла… Вона захворіла в останні дні, коли наша володарка майже вичерпала себе… Маленька Півонія? Ні, їй теж пощастило — чума обминула сирітку… Панна Конвалія? Була хвора, але княгиня її зцілила… Сам князь? О, тут якраз і сталося…. Він теж захворів однім з останніх… І наказав нам не пускати до нього дружину… Але вона пройшла… Ніхто не знає як…Ні, на посту ніхто не спав, хоча його ясновельможність так і подумав… Грозив шибеницею, тоді вгамувався… Що? Та звісно ж… Вона віддала йому останні сили… І померла… Не від чуми… Просто згасла, як свіча, котра вигоріла до ґнота.

Гридень сьорбнув з келиха, який піднесла йому мовчазна Вербена і зітхнув.

— Якби не пані Денниця, — мовив, — чума переполовинила б Ігворру… Ой, який був похорон… Панотець Отін… Я-то думав, що він розумніший… Відмовився правити службу… І таких навіть чума не бере, а пані Денниця… Його ясновельможність розлютився вкрай і наказав поховати її як воїнів у давнину… На поховальному вогнищі, котре запалюють вогняними стрілами… І молитву сам прочитав вояцьку, ми й не думали, що вона йому відома…

— А тому, хто впав у битві за рід свій, — стиха промовила Вербена, — Громовиця піднесе води живої… І опиниться він у гаї дубовім… І там пребуде він час… І отримає тіло нове… І знову прибуде до роду…

— Оцю, — підтвердив вояк, — атож… Вона, наша пані, все одно, що загинула в бою…

Ольг приїхав невдовзі, з пакунком подарунків до Осінніх Свят. Він почув про чуму ще в Данаділі і гнав щодуху. Півдня він пролежав на гробку, насипаному на місці вогняного поховання, охопивши голову руками. Ввечері Вербена покликала мене та Мальву і підійшла до нього.

— Ольже! — мовила вона владно, — її тут нема. Тут — лише жменька попелу… В тебе лишилися діти…

— Я знаю, — стиха озвався Ольг, — але як же болить… Дружина, сестра, невістка… Добре, хоч мати вижила, та діти… І ти…

Він поволі звівся на ноги.

— Бідолашний Верес, — озвався смутно, — матиму його за сина, не за небожа… А як там Іскра? Ти ще не бачила його?

— Він у великому горі, - озвалася жриця, — гридні кажуть, що п’є — незміряно. Спробувала його напутити — не став і слухати. Священика свого теж виставив. Лихо та й годі…

— Треба до нього з’їздити, — мовив Ольг, — ось трохи отямлюсь, і…

Та князь Чорногорський приїхав сам. П’яний мов чіп і без супроводу. Дивно, що він десь по дорозі не скрутив собі в’язів.

Ольг у ту годину сидів у світлиці біля столу і роздивлявся шалик кольору темнобагряного вина. Поруч лежав такий же, але білий… На столі було накидано якихось жіночих прикрас. Ми з Мальвою принишкли біля скрині, в кутку… В просторій світлиці стояла така тиша, що хотілося кричати. І Воїна не було поруч — він потішав Вереса, котрий наче зціпенів і не виходив зі спочивальні.

Тому я навіть зрадів, коли Іргат ввалився до нас. Він став на дверях і втупився в родича важким поглядом запухлих сірих очей.

— Сидиш…, - розпочав, — тверезий… Го-ордий… А я — свиня…. П’яне рило…

Ткнув у бік столу:

- Їм привіз? А їх нема… І її…Зіроньки моєї ранкової… Нема…

— Сядь, Іскро, — глухо вимовив Ольг.

Пард важко впав на стілець.

— Вина! — зажадав, — гей, хто тут у тебе… Вина! Вербено, де ти? Неси келихи, відьмо!

В дверях, наче примара, з’явилася жриця.

— Знову, — мовила, зітхнувши, — Іскро, ти цим її не повернеш, тільки себе погубиш…

— Начхати, — заявив Іргат, — я хочу напитись! Як моанець! Хочу бити посуд і лежати мордою в гайні! До біса оцю вашу витонченість! Нехай вся Чорногора знає, що князь Іргат Пард, син моанської принцеси, — п’яна худобина! Ско- тина!

Він гепнув кулаком по стільниці. Ольг мовчки встав і підійшов до поставця. Взяв пляшку росавського і два келихи… Подумав і взяв ще одну…

— …а він мені говорить, — оповідав Іргат вже про інше, — що вона не буде у вираї… Моя кохана зіронька… Моя свята Денниця… Ольже, ти цього не бачив… Як вона йшла по зачумленій Ігворрі вся в білому! Наче янгол! А люди простягали до неї руки у виразках! Дітей простягали! Коли захворіла Конвалія, Денниця вже ледве могла ходити! Ольже, вона її врятувала… А тоді… Тоді звалився я…

Він змахнув рукою келиха зі столу.

— Я наказав, — вигукнув, — наказав не пускати її до мене! Я все таки звелю хоча б висікти тих дурних вартових! Вона прийшла… Дивись, Ольже, у мене немає навіть ряботиння! І я — здоровий як бугай! А вона тоді…тихо догоріла….Як свічечка… І усміхалась, відлітаючи… Ольже, ти віриш?

— Вірю, — озвався батько, і посунув до Іргата свого келиха, — випий…

— А ти?

— Я теж… Випий, брате…А тоді — розбий келих…

Іргат з хвилину мовчки дивився на Ольга, а тоді кинув келихом об стіну, трохи не потрапивши в нас…

— Ви мене завжди зневажали! — мовив він до Ольга люто, — Авжеж! Я — покруч! Напівкровка! Моя мати — повія! Принцеса… Кур-ва! Її сюди заслав брат-імператор! В дикі гори… Аби не соромила імператорський рід… Хай краще, мовляв, соромить князька-інородця! Батько мій… Чого він тільки від неї натерпівся… А ви…ельберійці… Вам кров потрібна чиста! Без бруду! Без оцієї отрути! Отруту буде випалено вогнем! Я теж чув оті побрехеньки! Вербено! Відьмо! Вона ж ніколи мене не любила, твоя красуня-сестра! Нік-коли не кохала! Ти змусила її вийти за мене заміж… Задля пророцтва! Задля моєї отруєної крові! Ти начиталася своїх диявольських книг! І пхнула її в моє ліжко! Чого ти добивалася? Щоб вона народила для вас Рятівника? Дитя з вогнем у крові? З вогнем і моанською отрутою? Нема у мене сина! А є Конвалія, донечка, єдиний мій скарб! І я вам її не віддам! Ольже! Чого так дивишся… Саламандре! Ось я ще вип’ю і натію бійку! Як справжній моанський двор-рянин! Мені байдуже, що ти знаєшся на ріжних там кунштиках! Досить я був вам заборолом! Я тут пан і повелитель… в Чорногорі! А ти — мій кріпак, мій раб, Ольже, нащадок Повелителів! У кого сила — того й право! Ставай до бійки, гемонське поріддя!

Ольг поволі підвівся… Очі йому блиснули недобрим вогнем.

— Мій пане, — мовив рівно, — чи личить князеві битись з рабом своїм? Кров у тебе інша, Іскро? Шляк би трафив тебе, за те, що ти отут брехав! Коли це тобі хтось із роду матір’ю докоряв? Ти сам відійшов від сім’ї, ставши мейдистом душею, а не для виду! Та за кого ж моя сестра життя поклала, як не за тебе, дурня п’яного! І вона тебе не кохала? Та ти ж обійняти її боявся без дозволу моанського попа! Ти беріг Чорногору, добре беріг, а тепер хочеш стати…таким як вони… Рабів хочеш мати? Ти мене рабом назвав, брата Денниці, родича свого, врешті-решт! Ну бий же…північанине! Я не захищатимусь!

Вербена тут таки опинилась межи родичами, але Іргат, очевидячки, роздумав битись. Він знову впав на стілець і раптом залився слізьми. Це було жахливо — сильний чоловік ридав як дитина.

— Ольже, вийди геть! — сухо звеліла відьма, — знайшов час і місце…

— Я теж втратив жону! — батько важко дихав, — він не мав права… Навіть у великому горі…

— Не мав… але ж не кожен з роду є мечем…

— Я не меч! — батько аж руку до грудей притис, наче від сильного болю, — у мене живе серце! Воїслав був зброєю… Воїслав загинув… Наш батько був міцнішим за клинок… Наш брат Ігвор — стійкішим за крицю… Мене ж кували по — живому і гартували в крові, але я — не меч!

— Завтра, — мовила Вербена вже лагідніше, — він проспиться і проситиме у тебе пробачення… Іди, брате… Ти дійсно маєш живе серце, Золотоокий Ельф…

Потім глянула на нас:

— А ви чого всілися? Геть! Вам давно треба бути в ліжках, а не сидіти тут і витріщатись… Бігом нагору!

Десь через годину я пробрався до батькової спочивальні. Замість спаленого подружнього ложа там стояло нині стареньке вузьке ліжко, принесене з комори. Ольг сидів на його краєчку, зціпивши руки на колінах.

— Татку, — озвався я, — як ви?

— Не дуже, — сказав Ольг, — ти щось хотів, дитя моє?

— Я сумую за мамою, — мовив я, присаджуючись поруч, — і Мальва… Мені й вас дуже жаль…

— Я кохав Ясмину, — прошелестів батьків голос, — тільки дуже давно не говорив їй про це…Все вважав, що встигну…Я завжди думав, що смерть наздожене мене раніше…А вийшло — навпаки…

— Ви пробачите Іргату?

Батько чи-то зітхнув чи-то схлипнув, а тоді я відчув у темряві, що він усміхається.

— Та пробачу, — мовив, — куди ж його подіти… Родич… Кров у нього наша, чиста кров, а ось шаленство оце — від матусі Шаніли… Їхнє шаленство… Він і сам з ним зладнати не може…

Зранку князь Іргат відбув до Ігворри тверезий наче скельце. На Ольга він не смів підняти очей, аж поки той не заговорив першим

— Ну, що, ваша ясновельможність? Ви хоч знайдете дорогу до власного замку? Чи може вас провести?

Бідолашний Іргат відповів таким усміхом полегшення, що й мені стало легше на душі… Князь Пард чимось подобався мені… Він був простіший, чи що, від інших моїх родичів. І, як і я, здавався серед них трошки чужим… Зовсім трішечки, але… Часом це відчувалося дуже сильно.

***

Здається, що я намагаюся знайти виправдання дурощам, які накоїв у вісімнадцять років…Спершу, мовляв, потрапив під вплив недоброї людини, тоді близьких втратив, тоді друг закохався і поїхав, покинувши мене наодинці з власною натурою… А все це, мовляв — судьба, і так мало статися…

Та неправда все це… Якщо так думати, як оце я, то можна звинуватити в своїй біді що завгодно… Держави, землетруси, потопи… Удари, мовляв, судьби… Та якщо ти є дурнем, то дурнем і вмреш, судьба там, чи не судьба. А якщо сотворив гидоту, то відповідай за неї сам, а не перекладай відповідальність на випадок, чи долю… Як-то полюбляв говорити Мечислав: «Судьба? Та лихо з нею! Моя судьба кидалася мені до горла скаженим псом, але я сам точив свого меча…»

Чи не писав я вже, що ельберійці з біса поетичні натури… Казав я колись своєму напарнику — «тіні», Дарину: «Друже мій, облиш красиві слова», а він відповідав здивовано: «Тоді доведеться мовчати…»

Отже, мені виповнилося вісімнадцять, і я вже зо два роки як заглядався на дівчат. Тільки заглядався… Може, винне було моє північне походження — більшість південців в такому віці вже й діти мають… А може — моя прив’язаність до Воїна, з якого я брав приклад в усьому.

Воїн вважав, що суджена має бути одна — і на все життя. Все інше, мовляв, лише надаремні витрати часу і сили. Кохання, мовляв, не можна ділити на дольки, немов помаранчу. Або все — або нічого… «Незмінний і вірний» — цей напис з родового герба був гаслом Веданга не лише у політиці.

Між іншим — цікавою штукою є життя. Вогнедан, син цього юного аскета, мав свого часу славу найпершого коханця Імперії… Те що жінки завжди вішалися на нього гірляндами, то ще нічого, але він затягнув до ліжка імператрицю…Ні, швидше то вона його затягнула, то була з біса палка пані, я сам якось із нею…ні, краще помовчати…

Так от, Вогнедан пив келиха насолоди нахильці, не помічаючи, як поруч з ним росте його майбутнє кохання… А от Мечислав про любов говорив мало, але тими ж словами, що і його дядько Воїн… І жив так як Воїн — в очікуванні, коли до нього зійде з небес ота єдина любов.

Я — людина простіша… Мої бажання, певне, були написані на моїй «моанській пиці», коли я працював на виноградниках поруч з гарненькими наймичками. Вербена — і та якось порадила мені з лікарською прямотою, аби я не іржав, мов стоялий жеребчик, а скористався в Ігворрі послугами вмілих до цього діла жон… Я б може так і зробив, але боявся щось втратити в Драконових очах і не допускав сам себе до рішучого кроку.

До того ж останній рік ми з Воїном проводили час в компанії трьох найкрасивіших квіток Чорногори. Це були — Мальва, золотоока Мальва, котра раптово перетворилася з напівхлоп’яти в повногруду гінку красуню, горда смаглявка Ружена Веданг, яку прозвали закохані в неї шляхтичі «Чорною Трояндою Півдня», та князівна Конвалія Пард, синьоока русявка, білошкіра як сніг на горах.

Мені весь цей букет якось подобався одночасно. Мальва — в силу давньої дружби, панна Конвалія — в силу якогось несвідомого поклику північної крові, Ружена — небезпечною вродою Драконів та чорними очима, що наче не відбивали світла…

Панотець Отін, котрий мене сповідував, ніяк не міг повірити, що я тільки роздивляюсь за дівчатами. Коли я ляпнув, що лишаюсь дівичем за прикладом Воїна, панотець запідозрив нас з Ведангом гм… в чомусь дуже непристойному. Він почав наводити історичні приклади, згадав Повелителя Вогнедана та Воїслава — месника і звинуватив цих двох давно загиблих людей в тому, що вони… Словом, панотцю дуже пощастило, що я нікому не передав його слів. За подібні підозри хоч на живих, хоч на мертвих в Чорногорі навіть не били пику, а вбивали одразу…

Але панотцеві натяки призвели до того, що я почав сахатися не тільки Воїна, але й Ружени… Веданги ніяк не могли зрозуміти в чому річ, а мені в голові весь час стриміло, що може я якийсь потаємний збоченець, і Ружена подобається мені тому, що схожа на брата.

Якби я міг з кимось порадитись… Якби хтось допоміг позбутися отрути, яку щедро вливав мені до вуха духівник… Але мами не стало, а звертатися з цим до Ольга… Напевне, опісля моєї розповіді про бесіди з душпастирем, Ольг подбав би, аби Отіна прибрали з Чорногори… Адже панотець дуже впливав і на князя Іргата. Тоді, опісля смерти Денниці, він зробив помилку, але швидко знову відновив князеву довіру. Іргат не вмів довго гніватися, він легко спалахував, але легко й пробачав.

Словом, батькові я нічого не оповів, бо побоявся, що панотця знайдуть десь неживим, якщо знайдуть взагалі. Коли справа торкалася безпеки роду, а чи відновлення Ельберу, Золотоокий Ельф мого дитинства миттєво перетворювався на безжального вбивцю. Тоді я, звісно, багато чого не знав, але багато про що здогадувався… Та й підслухана колись розмова стриміла у пам’яті: «Князь «тіней» вмирає — хай славиться Князь «тіней»!»

І якраз того року Воїн закохався… Це відволікло його увагу від моїх терзань, він бо бачив, що зі мною коїться щось не те. Та і я миттєво забув про панотцеві натяки. Де б там — у мене на очах розгорталася любовна історія, гідна отих книжок, які ми з Мальвою ковтали десятками.

Конвалія Пард, княгиня Чорногорська і намісниця Південного Данаділу, в юності мала легку й веселу вдачу… Тим, хто знав її опісля, важко в це повірити, так бо зсушило життя цю духмяну квітку. А тоді вона нічого не сприймала серйозно. Єдиним великим горем для неї стала материна смерть. Дівчина винуватила в тому себе — вона вважала, що маючи в жилах дивну кров, могла б одужати і без материної помочі. Щоправда, тоді б вона на все життя зосталася спотвореною, з рябим обличчям, але Денниця лишилась би живою… Однак, минув час, і Конвалія знову безжурно защебетала, наче пташка на гілці.

Веданг опинився біля неї якраз в годину її суму… Власне, дівчині й стало трохи легше від його мовчазної підтримки. Він повів сплакану Конвалію в гори, де самотою проживав її дядько у перших Ясногор Пард, син Вітра, брата діда Конвалії князя Вітана, ну, того самого, що мав мейдистське ім’я Вержіон, і змушений був за імператорським наказом одружитись з принцесою, поведінка якої явно бажала ліпшого. Про цю гілку княжого роду в Ігворрі якось і не згадували, напевне тому, що Вітер Пард командував загоном повстанців у Північному Данаділі під час великої ворохоби, та там і загинув. Хоч бився Вітер і під чужим ім’ям, але під час судового розслідування все це якось випливло назовні. Князя Вітана від втрати всього майна, а, можливо, і страти, врятував тоді лише його злощасний шлюб з «моанською повією». Пані Шаніла прикрила чоловіка своїми з біса високими грудьми — помчала до столиці, благала брата-імператора, віддалася комусь із суддів вже не з примхи, а з потреби, і справу пустили плазом. За те Вітан Чорногорський мав прилюдно зректися брата, що він і зробив…

У Вітра зостався син Ясногор, доля якого була не такою трагічною, але теж сумною. В юності він перехворів на багряну чуму, і його, спотвореного, зреклася шляхтянка, яку він кохав до нестями. З того часу Ясногор не покидав гірських кичер, а потроху займався волхвуванням та зціленнями. Цей сумовитий негарний чоловік спілкувався лише з болящими та зі Стражами Гір… Біля його колиби завжди перебувало двійко білих пардів — ще одна легенда Чорногори… Оповідали, що Боги Ельберу, перш, ніж змінити людей, випробували свою силу на оцих велетенських звірах котячої породи. З того часу білі парди нібито стали розумними, майже як люди…Їх — то і звали Стражами Гір. Вважалося, що спілкування з ними є цілющим для духу, бо нагадує людині про те, що розум є не тільки у двоногих…

Та я відволікся… Словом, панночка Конвалія побула у волхва, попила цілющих настоїв, погладила по лискучій шерсті красенів-пардів, перецілувала їхніх дитинчат і на її сплаканому личку знову заграла усмішка. Князь Чорногорський не знав як і дякувати Ведангу… Бідолашний батько не втямив, що якраз під час цієї подорожі Воїн всмерть закохався в його панночку… Ні, він їй навіть не освідчився… Але там, в дубовім гаї серед росяних трав, Вогнедан-Повелитель напевне мовив родичам, що очікувати йому зосталось зовсім недовго…

Конвалія ж сприйняла Воїна як нового залицяльника… За нею і так увивалося півЧорногори, тож панночка приймала як належне і увагу Дракона, і його пісні про дрібні роси, що падають на білий рукав самотнього закоханця… Сам же Веданг тяжко сумнівався… Ні, не в своїй любові… Але на його срібному браслеті побрязкувало вже двадцять кілець… Вичерпувався строк його короткого життя… Чи мав він право погубити дівчину? Бо одна справа — бачити видіння, а інша, зовсім інша — втілювати його у явному світі коштом коханої… Воїн аж з лиця спав… І став уникати Конвалії, яка ображено закопилювала губенята і ще завзятіше кидалася у вир балів і розваг.

Та ось у князівни з’явився серйозний залицяльник, котрий не витрачав даремне часу, а запропонував дівчині руку, титул княгині Зелемінської і багатства — незміряно. Щодо серця — хто-зна… Власне, всі чутки сходились на тому, що в хазяйстві пана Фотіна, князя Зелеміню, така непотрібна річ, як серце, повністю відсутня.

Зелемінські князі були моанського походження. Лемпарт Зелемінський, та його сестра Чаяна, занесені до святців під найменнями святого Кеяна та блаженної Франи, нащадків по собі не залишили. Багато хто з ельберійців вважав, що то воля Богів… Нинішній князь Зелеміню був нащадком одного з імператорських воєвод часів завоювання Ельберу. В його жилах плинуло й трохи південної крові, але з лиця це був типовий моанець — світлоокий, вилицюватий, товстогубий. На ті часи він мав десь років зо тридцять, тобто пан князь був трохи не вдвічі старшим за панночку Конвалію.

Оповідали за нього недобрі речі…Плітки говорили, про те, що він продавав своїх кріпаків цілими селами на північ, а на спорожнілі землі завозив моанських селян. Він зганяв з земель дрібну зелемінську шляхту, розоряв хуторян з нечисленних державних сіл, цькував людей собаками і вішав незгідних без суду і слідства. Те, що він був імператорським родичем, покривало інші його провини: заняття чорною магією з використанням дитячої та дівочої крові. Якщо цькування селян в Імперії злочином не вважалося, то за чародійство можна було постраждати і князю… Та його мати була сестрою у перших принцеси Шаніли, і князь Зелемінський продовжував шукати напій вічної молодості, основою якого була кров немовлят…

І ось цей пан посватав Конвалію… Князь Іргат поставився до сватання не те щоб аж з великою радістю, але позитивно. Фотін Зелемінський доводився йому братом у других, тож Іргат вважав, що чутки, які кружляють довкола його родича, є перебільшенням. Тим більше, князь Фотін, ввічливий і витончений дворянин, нічим не нагадував ката і дітовбивцю… Мало чого плещуть люди… То все заздрість і марновірство…

Конвалія, почувши про сватання, лише закотила очі… Однак, вона танцювала з князем Фотіним на останньому балі цілих три танці… Вона мило всміхалася зелемінцю, а той танув, наче морозиво у вазочці… Веданг не знав, що й діяти… На серйозну розмову Конвалія не йшла, збуваючись смішками. І тоді Дракон зробив хід конем, наче в шахах… Він посватався теж…

Отут князь Чорногорський розгубився настільки, що приїхав до Лелечого Гнізда прохати поради у Вербени. Нічого доброго, звісно, з цього не вийшло… Моя вуйна успадкувала повною мірою запальність Лелегів — войовників і їхню ж вояцьку прямоту.

- Іскро, про яку пораду може йти мова! — вигукнула жриця трохи не обурено, — в тебе що, помутився розум? Та чи ти не втямив, що усе зійшлося для Сповнення Видіння? І зорі… І люди… Що говорилося у пророцтві? В дитині — рятівникові має злитися кров усіх трьох божественних родів! Трохи занечищена, але вогонь випалить отруту! Твій онук, Іскро, підніме з попелу Ельбер Прекрасний! А ти ще питаєш мене, за котрого князя твоя донька має вийти заміж?

Ми з Мальвою крутилися поблизу, бо згоряли від цікавості. Оце я вперше почув пророцтво повністю… Три роди… Ну, звісно… Парди й Лелеги… Тобто Парди й Саламандри… Іскра та Денниця — батьки Конвалії… І Веданг… Воїн Ведангський — батько вогняного немовляти… Знову перед моїми очима постали потойбічні трави, гай у пасмах туману і синьоокий воїн з тавром на чолі, що очікує на повернення…

— Дракону лишилось жити не більше року! — рявкнув князь Чорногорський, — він ніколи не помиляється, ясновидець… Він загине в якійсь черговій ворохобі! Що тоді станеться з Конвалією? Чи дадуть їй народити дитя, а чи розпорють шаблею живіт, як-то робили чорри квітанським жінкам? Ти що, вважаєш, що я всемогутній? Що мені не коштує ніяких зусиль забезпечувати змовникам тили?

— Я так не вважаю, — відтяла Вербена, — а ти горлай голосніше, може почує хтось зайвий… Припини істерику! Хто ти такий, аби стояти на дорозі у судьби? У Видінні ясно сказано, що дитя народиться… І то не одне дитя… У твого онука буде сестра з ликом Богині Дани! І з її Силою! Іскро, ми з тобою доживемо до Сповнення Видіння! Якщо нам не судилось жити в Ельбері Прекраснім, то нас хоча б у ньому поховають… Вільними! Тож одружи дітей і дай їм прожити щасливими той строк, що їм відпущено.

— Я не дозволю, — в голосі Іргата закипало шаленство, — аби моя донька вийшла заміж за цього…цього нащадка бісів, і народила вогняного смока!

— А сам ти чиїм є нащадком, Парде? — спитала Вербена різко.

— Я — брат у перших імператора Корога! — ревнув князь Чорногорський, — нині правлячого! А моя донька буде княгинею Зелеміню! І житиме довго і щасливо! І народжуватиме людських дітей! Будете опиратися цьому — знищу! Так і передай Ольгу, коли з’явиться! Що доньчине щастя мені дорожче за усю оцю вашу маячню!

Коли розгніваний Пард поїхав геть, ми з Мальвою теж почали збиратися до Ігворри. Ружена і Воїн нині були у місті, навідували сестричку Півонію, якою опікувалась пані Дивина Птаха, придворна дама і подруга небіжчиці Денниці. Вербена не тільки не почала бурчати, що нам аби втекти від домашніх справ, а й сама зібрала нам речі.

- І люди і зорі, - пробурмотіла вона, — хто завгодно може стати зброєю судьби…

Пані Дивина Птаха жила в невеличкому будиночку Верхнього Міста. Окрім Півонії з нею проживав її син-підліток. Старший син служив у чоррах. Це його Ольг показав мені в Данаділі. Пані Дивина, що була родом з Боговладу, покинула Данаділ, бо ворожнеча між братами стала нестерпною.

У неї ми і застали усіх Ведангів. Півонію, восьмилітнє гарненьке дівча, розважав син господині, Сокіл. Воїн та Ружена обговорювали щось дуже схоже на план бойових дій…Тут таки сидів мій давній приятель Змагор. Як виявилося, князь Іргат, приїхавши, вигнав їх із замку і відцурався родичання. Конвалії ж сказав, що за два дні обвінчає її з князем Фотіном. Панночка, яка до того лише оченятами кліпала, тупнула ніжкою і заявила, що за Фотіна не піде ніколи, і якщо вже вибирати між двома князями, то вона з великою радістю стане княгинею Ведангською… Нині Веданги розробляли план викрадення панночки трохи не з-під вінця.

Ми з Мальвою з превеликою радістю приєдналися до цього романтичного задуму. У Мальви одразу ж виникла блискуча ідея. За її планом ми з нею мали, ніби нічого не знаючи, завітати завтра до замку. Конвалію зараз тримають трохи не під охороною, але ж наречена мусить мати дружку… Хоча б одну… Мальва сподівалася, що її допустять до подруги, а тоді вона переодягне Конвалію в своє вбрання. Я ж мусив вивести панночку з замку під виглядом Мальви. Дівчата були однакові на зріст, щоправда Мальва була трохи повніша і мала інший колір волосся. Однак вона сподівалася, що гридні не будуть зазирати їй під капелюшок і взагалі — дуже приглядатися. Можливість шлюбу «їхньої панночки» з Фотіном Зелемінським обурила усю княжу челядь. Ігворрці вважали, що схожий на жабу зелемінець не пара чорногорській красуні.

Було у цьому задумі одне слабке місце… Як-то поведеться князь Іргат, коли замість доньки побачить Мальву… Розгніваний він був добряче, а тут розгнівається ще більше… Мальва запевняла, що вона-то ладна й постраждати задля щастя друзів, але з нею нічого не станеться… Ну, не уб’є ж її пан Іскра… Покричить, звичайно, так на те він і батько… Про Сповнення Видіння і таке інше ніхто й слова не проронив, але все це наче бриніло в повітрі.

— Ну, гаразд, — врешті озвався Веданг, — замість тебе вийде вона… На голову можна буде накинути мантильку… Але ж князь Іскра… Я ніколи його таким не бачив… Раптом трапиться щось лихе…

— Одного разу в такому стані, - підхопив я, бо дуже хвилювався за Мальву, — він викликав Ольга на двобій…

— Ну, мене він не викличе! — засміялась Мальва, — двобій з панночкою — це занадто…

— Мальво, — сказав я, — ти теж була при тій розмові… За законами Імперії — ми є підданцями Чорногорського князя… А якщо у пана Іскри зовсім…зірве дах?

— Він же наш родич, — щиро здивувалась Мальва, — ну як ти навіть можеш думати про таке…

— Гаразд, — звернувся я до Воїна, — приведу Конвалію сюди, а далі що?

— Поїдемо до Ведангу, — сказав Воїн, — ми вже з рік могли б повернутись додому. Батька виправдано…посмертно. Нас відновлено у правах… А у Дубні — новий губернатор

— Ольг домігся?

- І Ольг і князь Іскра… Обидва… Мені соромно перед родичем Пардом…

— Ти маєш думати про Конвалію! — втрутилась Ружена, — Вона тебе кохає! Невже ти віддаси її жабі?

— Я не знаю, — мовив Воїн поволі, - чи кохає вона мене…

Дівчата навперебій запевнили його, що йому гріх і сумніватись. Вечір пішов на те, аби найняти карету і домовитись при від’їзд. Зранку ми з Мальвою рушили до замку. Нас пропустили до панночки. Конвалія видко проплакала всю ніч, бо мала червоні оченята і запухле личко. Наш задум викликав у неї буремну радість. Панночка покликала покоївку і зачинилася у спочивальні з нею та Мальвою.

За годину зі спочивальні непевною ходою вийшла Мальва. Лице її ховав капелюшок з мантилькою. Модна довга мантилька спускалася по спині, затуляючи волосся.

Дівчина взяла мене під руку і ми рушили. Коли вийшли у замковий двір, то раптом почули голос князя Іскри. Рука у рукавичці затремтіла в моїй долоні… Та князь не гукнув нас. Він про щось розмовляв з паном Фотіним. Ми пройшли повз охоронців і загубилися у натовпі.

Воїн стояв перед будинком пані Птахи. Він не міг дочекатись…

Ми зайшли у дім і дівчина зірвала мантильку. По її плечах розсипалося пишне русяве волосся.

— Наважилася! — видихнув Воїн, — таки наважилася!

— Я не хочу Фотіна за чоловіка! — мовила панночка, закопиливши губенята, — говорять, він накладає з дідьком….

— Про нас, Ведангів, — всміхнувся Воїн сумно, — деякі теж таке…говорять…

— Ти, наче свіча у вогні, Воїне, — прошепотіла Конвалія, — а від того — лине холод пітьми… Любий Дракончику… Пробач, ну пробач, що я тебе дражнила… Забери мене звідси! Порятуй від нього! Батькові наче пороблено… Злий такий став! Забери!

— Люба, — ніжно мовив Веданг, — якщо ти…лише боїшся цього шлюбу, то я заберу тебе і сховаю… Просто… Як сестру.

На личку панночки майнуло здивування.

— Тобто як…просто? — мовила вона жалібно, — то ти мене…не кохаєш? Хіба ти неправду писав мені у віршах? Я маю їх усі… Ти вже мене не любиш?

Воїн обійняв її бережно, мов квітку.

— Кохаю, — сказав, — о, як же кохаю…

Біля будинку вже стояла карета. Веданг з Конвалією почали прощатись. Тільки тепер я зрозумів, що друга вже не буде поруч. Довго не буде.

— Приїдеш до мене? — спитав Воїн. Я кивнув.

— Мальву бережи…

— Гаразд

— Півонію навідуй…

— Добре…

Півонія залишалася з пані Птахою. Веданги вирішили не брати з собою малої, аж поки не влаштуються як слід. Ружена їхала з братом… Двійнята завжди були нерозлучними.

Дівчата цмокнули мене з обох боків у щоки і полізли до повозу. Воїн стис мені за ельберійським звичаєм не долоню а зап’ясток і теж сів до карети. Змагор, що сидів на місці кучера, стьобнув коней і повіз рушив. Розчулена пані Дивина заплакала. Півонія захлипала теж. Сокіл, похмурий відлюдькуватий хлопчина, мовчки пригорнув дівча до себе.

Я провів карету поглядом і пішов до замку — подивитися, що там з Мальвою…

***

В замку поки що панувала тиша. Я лишився ночувати в покоях для гостей, там, де ночував завжди, коли приїздив у гості до Пардів. Вечерю мені подали до кімнати, бо, як сказав знайомий челядинець, панночка до вечері не спустилася, а його ясновельможність гніваються.

Але що почалося зранку… Боже правий… Ми з Мальвою сподівалися протягти час до самого вінчання, та клятий зелемінець пройшов у покої Конвалії без дозволу, відштовхнувши покоївку. Мальва потім говорила, що у нього очі вилізли на лоба, коли замість нареченої пан Фотін побачив перед собою зовсім іншу дівчину… Він кинувся до князя Іргата… Той одразу збагнув, звідки вітер віє і послав ще й за мною…

В самий розпал дізнання до замкової зали зайшов Ольг…Він, виявляється, тільки що приїхав до Ігворри і вирішив навідати родича… Бідолашний татко потрапив, що називається, під гарячу руку. Він ні сном ні духом не відав про оцей любовний коловорот. Пард же чомусь вирішив, що всі оці події були частиною розробленого Ольгом плану…

Хвала Богам, що пан Фотін вже гордовито покинув залу і наказав збирати речі і запрягати коней. Він втямив, що, чим би не закінчилося дізнання, панна Конвалія провела цю ніч в обіймах суперника. І тому, аби не бути смішним, подався геть, порадивши Іргату висікти знахабнілу челядь…

Ми з Мальвою вже почали думати, що так воно і буде… Та тут Іргат побачив Ольга… Марно батько просив його заспокоїтись. Пан Чорногори просто таки розшаленів. Він вигнав з зали слуг, а нас з Ольгом заштовхнув до свого кабінету.

- І ти говориш, що це був не твій задум? — спитав Іргат уже без крику, — не твій, Ольже? Ти не читав пророцтва? А як там іде твоя торгівля… Малиновим вином… Коли ти отримав свій перший смертний вирок? В чотирнадцять літ? А скількох мертвих лишив за собою?

- Іскро, тут діти, — озвався Ольг тихо, — І про таке не говорять вголос… Я не влаштовував втечі твоєї доньки… Хоча і не можу ганити ні її, ні Дракона… Фотін Зелемінський як твій наступник — це…жахливо.

— Вербена, — ошкірився Іргат, — сподівається дожити до сповнення видіння… Я не воюю з жонами… Але ти — не доживеш… Я віддам тебе імператорським «тайнякам», Ольже… Нехай вони розберуться з твоєю торгівлею і з твоїми рахунками… Я вже цього маю досить…

— Дітей відпусти, — мовив Ольг рівно, — і не чіпай Веданга… Йому й так…недовго залишилось.

— Не опиратимешся? — усміхнувся Іргат так, що мені стало моторошно, — Та невже?

— Одне життя за три, — сказав Ольг, — я вартий стільки?

— Ти… — мовив Іргат все з тим же усміхом, — думаю, що вартий…

Одним словом, нас вигнали з замку геть, а батька замкнули в караулці, де часом садовили під арешт провинних гриднів. Все таки у пана Іргата вистачило розуму не відправляти родича до міської в’язниці і не розголошувати його ув’язнення.

Ясна річ, що ми лишилися в Ігворрі. Переночували у пані Птахи, а тоді знову пішли до замку. Старший над гриднями, пан Терх, брат у перших вуйни Алтеї, пропустив нас до батька. Терх заспокоював нас, говорячи, що князь перебіситься і все владнається. Ольг зустрів нас звичним усміхом. Він наче і не хвилювався.

— Станеться те, що мусить статись, — мовив у відповідь на наші виправдання, — ви все зробили вірно… Іскра… Не знаю, про що він думав, заручивши малу з отим…зелемінським виродком. Нехай Веданг не проживе з нею й року, але цей рік вони будуть щасливими. А князь Фотін не здатен зробити щасливою навіть кицьку, не те що дівчину… Невже Іскра цього не розуміє?

— Він справді видасть вас? — спитав я впрост.

— Та може, — відповів Ольг знехотя, — потім він накладе на себе руки від сорому, але ж… Боги, як невчасно… І що оце йому прийшло до голови… Малинове вино… дурість яка… Звісно, я не люблю північан, і він це знає, але я ніколи не вплутувався ні в які протизаконні справи. Хіба що контрабанду возив… один час… Але спробуй, доведи це в Цитаделі…

«Князь «тіней» вмирає, - озвався в закапелку мого мозку голос діда Станимира, — хай славиться Князь «тіней»

— Батьку, — прошепотів я, — а хто такий Князь «тіней»?

Лице Ольга лишилось незворушним

— Це — легенда, синку, — відповів він, — тільки легенда… Нема ні «тіней», ні князя…

Терх, що вартував за дверима, випросив нас геть, бо боявся князевого гніву. Тиждень ми прожили у страху… Адже Мальва теж чула ту давню розмову… О, ми занадто добре знали, що Ольг Лелег таки справді «продає малинове вино» І я бачив якось рубці на батькових грудях… Такі сліди могло лишити тільки розпечене залізо… Невже задля сповнення пророцтва батько має померти?

Та через тиждень пані Дивина принесла із замку добру вість… Князь Іргат «перебісився». Він відпустив Ольга і навіть примирився з ним, але від того дня між родичами пролягло відчуження. І невідомо, хто страждав від того більше… Напевне все таки князь Чорногорський… Він, як і раніше, беріг Чорногору, дочекався народження онуків… Переказували, що князь дуже побивався, коли малого Вогнедана за імператорським наказом віддали до військової школи… Бачити онука чоррою Іргат не хотів, і робив усе, аби витягти хлопця. До постання Ельберу Прекрасного дожив однак не він, а Ольг, Князь «тіней», котрий і сам цього не сподівався. Дивна вона все таки річ, ота судьба.

Те літо, коли поїхав Воїн, якось ще більше здружило мене з Мальвою. Вона бо теж залишилась одразу без двох подружок, в спорожнілому Лелечому Гнізді, де наче кружляли привиди померлих… Верес… Він став постійно мешкати вдома, бо господарство потребувало робочих рук, але який там з нього був приятель, з буркотуна… Йому й було усе погано, а стало ще гірше…

От ми з Мальвою й потішали одне одного… Поки в Ніч Вогнів, на Сонцестояння не стрибнули через вогонь зімкнувши руки мов заручені… Це викликало здивовані перешіптування наших сільських приятелів — нас бо і досі вважали напівкровними братом та сестрою.

Ми й незчулися, як опинилися на галявинці з водоспадом. На мої невмілі обійми Мальва відповіла з усією жагою юності… Про те, що буде далі ми якось не думали. Вірніше — не думав я… Мальва добре розуміла всю вагу наших стосунків.

— Навіть Вербена вважає тебе Ольжичем, — мовила під ранок моя юна дружина, — як ми виберемося з цього всього?

— Я кохаю тебе! — вигукнув я, — хіба цього не досить?

- Іноді буває, що й ні… Я ворожила на тебе… І мій вінок потонув… Втонуло наше щастя, Білозіре…

Дійсно, ми були змушені тримати своє кохання в таємниці. Бабуня Рута, зайнята господарством, нічого не помічала, зате у Вербени було таке око, що пронизувало наскрізь… Недарма багато хто стверджував, що вуйна бачить болячки у тілі людини, тому й ніколи не помиляється, беручи до рук срібного ножа… Зараз вуйна була заклопотана спробою знайти засіб від зарази. Вона запевняла, що у плісняві є така штука, котра вбиває усяку заразу на смерть…Справжній, мовляв, еліксир життя… В колишній кімнаті вуйни Алтеї Вербена мала тепер набір якихось скляночок, чашечок, трубочок, спиртовочок. Все це привіз їй Ольг, котрий оповів, що купив ці знаряддя у напівбожевільного алхіміка, який розчарувався в ідеї Каменю Любомудрів. Присягаю, що жодному з алхіміків не приходило до голови витискувати еліксир життя з плісняви…

Та коли панна жриця врешті підводила голову від своїх склянок, приховати від неї щось було неможливо. Не минув ще й місяць Різнотрав’я, а ми уже стояли провинно перед тіткою і покірно слухали повчання з правил успадкування.

— Ви — занадто близькі родичі, - вичитувала Вербена, — звичайно, серед дивних зустрічаються шлюби у першому коліні родичання, і, на відміну від людей, це не веде до виродження… Але у вас один батько… Білозіре, чим думав ти, мені відомо… Але як таке дозволила твоя сестра? Чи для вас, діти мої, світ клином зійшовся одне на одному?

— Я кохаю Мальву більше за життя! — відповів я бутньо.

— Про це, любчику, ти розповіси мені через тридцять літ, стоячи попід руку з Мальвою на цьому самому місці, - відрізала вуйна, — ну, повернеться Ольг… Отакого ще не траплялося в родині.

А ще за нами стежили ненавидячі очі Вереса. Я й гадки не мав, що він теж закохався в Мальву… Власне, я певен був, що Верес терпіти її не може, настільки в’їдливо він чіплявся до кожного її слова, до кожного руху… Тепер виявилося, що то він так виховував собі майбутню дружину…

— Та як це так! — тільки й чулося по будинку, — та як так можна! А чому ти так це робиш? Відповідай мені, чому… А ось це можна зробити краще… Придивляйся, нечупаро! Вчись, поки я живий!

Я аж зубами скреготів… Адже я був чоловіком Мальви, її коханцем і не міг заявити про свої права. Вербена змусила нас присягнути, що до батькового приїзду ми нікому не відкриємо своїх стосунків. Ми й мовчали, але від стосунків не могли втриматися. Звісно, ми давно уже не жили в одній кімнаті. Але що таке двері та стіни… Ніч заставала нас в обіймах, а розлучав ранок… Ясна річ, що ми не вбереглися…

Одного разу я вистрибнув з вікна Мальвиної кімнати перед самим світанком і наштовхнувся на Вереса…

— То це таки правда! — вигукнув він, — ти…ти спиш з нею?

— А ти що, за нами стежиш? — розлютився я, — якого біса ти тиняєшся попід чужими вікнами?

Я очікував, що Верес теж буде вимовляти нам близьким родичанням. Але він не згадав про це й словом… Він дивився на мене наче на купку лайна… Цей погляд нагадав мені діда Станимира, і я очманів від люті. Дідо, принаймні, мав право так дивитись… Але не цей недоросток…

— Якби Мальва закохалася у Воїна, що має загинути невдовзі, - мовив Верес рівно, — вона була б щасливішою, ніж нині.

— Ов, а то чому?

— Тому, що тоді б вона все життя згадувала б кілька щасливих місяців… А про тебе вона завжди буде згадувати як про свою ганьбу!

— Це тому, що я північанин? — спитав я єхидно, — хай так, але дівчина вибрала мене, а не тебе, чистокровку.

— Я люблю її, - сказав Верес, а мені аж заціпило від несподіванки, — а ви…ублюдки…ви не вмієте любити. Ви берете жінку, коли маєте хіть, а тоді йдете до іншої… Ти теж…підеш…

— А ти тоді займеш моє місце? — розреготався я, — дзуськи! Ти і у ліжку будеш її навчати яким ножем краще різати цибулю!

— Аби мій дядько знав, — процідив Верес, — як ти поведешся з його дочкою, він задушив би тебе ще в колисці! На очах моанської повії, котра й була твоєю матір’ю!

Ми вже кружляли один довкола одного, наче олені під час гону… Незважаючи на тендітність і вічні хвороби, Верес був непоганим бійцем.

— За такі слова про мою матір я голову тобі одірву! — хекав я, — а Мальва — моя дружина! Ми поєдналися Вогняної Ночі!

— Що тобі до наших звичаїв? Ти ж навіть не нашої віри! Йди до свого храму!

— Мені байдуже до усіх Святих Писань, разом узятих! Я покохався з Мальвою за звичаєм гір! Вона дітей мені народить!

— Мальва Лелег не плодитиме покручів! — прошипів Верес, — досить нам ганьби від тебе!

Якби не Вербена, котра завжди раненько ходила по трави, ми б повбивали одне одного. Жриця з’явилася якраз тої хвилини, коли ми вже перейшли від словесних образ до ударів, яким нас вивчили Ольг з Ведангами. Бідолашна Мальва металася біля свого віконця, але кричати пробі соромилася.

— Що це за оленячі ревища! — вигукнула вуйна, — нині ніби й не весна, а у них тільки гон почався! Що, одна дівчина зосталася у всій Чорногорі? Якого нечистого ви зійшлися під одним вікном?

— Ви знали? — спитав Верес впрост.

— Знала, — сказала Вербена спокійно, — треба було не навчати дівку господарству, а так, трохи позалицятися… Квіти там принести, намистечко… Я ж як розкусила Білозіра? Побачила у Мальвиній кімнаті рідкісні трави з Верховини… Квітнуть ті трави красиво, і добути їх важко… А у дівчини вся кімната ними пропахла. Не сама ж вона лазила по скелям. Ось я і зробила висновок, по-науковому, способом виключення… Ти не поліз би за квітами в гори, красень Верес… Вважаєш, що дівчата мають тебе кохати лише за те, що ти такий розумний та пишний… Ну, і проґавив дівку. Шукай тепер іншої.

- Їм все одно не жити разом! — вигукнув Верес, — невже ви не бачите, вуйно? Він чужий! Він піде від нас!

— Я хоч і відьма, але не провидиця, — відповіла Вербена з серцем, — я теж не в захваті від цього кохання, Вересе. Але, що сталося — те сталося. Приїде Ольг — нехай вирішує. А ви маєте примиритися. Не можна жити ворогами під одним дахом.

Ми з Вересом понуро потисли один одному правиці. Але щирості у тому потискові не було…

Ольг сприйняв новину затривожено, але ми з Мальвою знали в чому річ. Батько видимо вагався… З одного боку він хотів зізнатися, що я не є його сином і тим припинити плітки, балачки та поговори. З іншого боку — боявся поранити мені душу… Була і ще одна причина, про яку я тоді не знав. Мої кровні родичі продовжували мене розшукувати, аби згладити зі світу. Ольг вважав, що краще, аби я поки що не знав всієї правди. Про те, що нам з Мальвою відомо більше ніж треба, він і не здогадувався.

— Я люблю вас обох, — врешті вимовив він, — і не маю сили ганити… Пам’ятай, лишень, Білозіре, що на Півдні недарма називають жінок іменами квітів… Отак і стався до жони — як до квітки. Зірвав — то носи на грудях…

Я обіцяв… Обіцяв… Ех…

***

Оце, далебі, не хочеться й продовжувати… На якого біса мені оце чистописання… Все одно ж укину в пічку перед тим, як… Неприємно старому дурневі згадувати, яким був дурнем замолоду…Але що ж…

Отже — минуло трохи менше року від нашого з Мальвою заміжжя, а моє велике кохання куди й поділося… Її любов я сприймав як належне, а її саму вже не вважав за аж таку велику красуню. Від Воїна надійшло всього два листи. Він сповіщав, що у них з Конвалією все гаразд, що він відремонтував Гніздо Драконів і сподівається восени забрати малу Півонію… Про те, що Конвалія чекає дитини він не писав, отже, ще нічого такого не сталося. У Ружени з’явився клопіт — в неї закохався моанський офіцер з Дубненської залоги… Дядечка звали — з розуму зійти — Кеян… Кеян-Шордон Шрежін… Судячи з ушляхетненого, але шиплячого прізвища, залицяльник був напівкедагом, а судячи з імені — байстрюком, бо кедазькі дівчата, завагітнівши від моанця, називали своїх безбатченків тільки таким ім’ям. Воїн писав про сестриного кавалера з гумором, але відчутно було, що і йому, і Ружені огидно й болісно. В Чорногорі Веданги відвикли від моанського панства.

Я, однак, вже не дуже тужив і за приятелем. У мене з’явився новий друг… Та не просто друг — наставник і навчитель…

Я говорю не за кого іншого, як за панотця Отіна… Останній рік я зачастив до Ігворри і був бажаним гостем панотця. Його оповіді про широкий світ та інші краї мені й раніше подобались, а нині просто вправляли мене у захват. Я хотів мандрувати… Бувало, що я годинами роздивлявся модель корабля, яку колись привіз мені Ольг… Певне, в мені заграла кров астеонських піратів, чиїм нащадком я був… До того ж панотець завжди тільки хвалив мене і ставив за приклад своїй нечисленній пастві. Навіть за гріх перелюбства він мене не дуже сварив, аж поки не дізнався, що Мальва — моя сестра.

Панотець зажадав, аби я покинув свою подругу, тим більше, що ми жили невінчаними і, по мейдистському закону, не вважалися чоловіком та дружиною. Якось, під час такої розмови, я вибовкав панотцеві, що я не є сином Ольга Лелега…

Пан Отін прийшов у захват. Він сказав, що я напевне шляхетного роду, і є чистокровним моанцем, що видно з обличчя та статури. Я згадав, що Ольг назвав мого батька «інородцем-північанином», тобто священик явно помилявся. Але промовчав, бо й так виляпав зайве.

— Певна річ, що ви, мій хлопчику, — говорив панотець, пригощаючи мене кавою, рідкісним напоєм з Ватейли, — не можете належати до цього звироднілого люду… Адже я бачив вашого так званого батька… Виноторговця… Він має вуха, гострі, наче в звіра, а це — перша ознака виродження.

— В Чорногорі у багатьох такі вуха, — заступився я за Ольга, — А батько мій — вродливіший за янгола… І у покійної пані Денниці були такі самі вушка, однак…

— Князь Чорногорський, — ухильно мовив Отін, — людина справжньої побожності… Чого не скажеш про його померлу жону. Вона, мій юний друже, була одержима бісом…

— Вона зціляла людей! — сказав я обурено

— Так, але якою силою, мій хлопчику? І, взагалі, дивною є сім’я, в якій ви виросли… Княгиня… Виноторговець… Воїн… Той, що загинув в ішторнійській кампанії…

Я ледве втямив, що йдеться за мого вуйка Ігвора, а не за Веданга. Про Воїна з панотцем я не говорив ніколи — певне заважали рештки совісті.

— Отже, воїн… і відьма… Ну, та, що зіграла лихий жарт з моїм попередником.

Я аж похолов. Панотець Ардгом ніколи не міг розібратися в наших родинних стосунках, бо завжди перебував у молитві…,а тут…

— Вербена не…, - почав я було. Панотець спинив мене лагідним усміхом.

— Вона врятувала моєму попереднику життя, не заперечую, але можливо погубила його душу. Хто дав їй такі знання? Хіба може людина боротися з хворобою, не перебуваючи в молитві? До того ж, хвороба надсилається як випробування… Боротися з волею Бога — гріх…

Я пробував суперечити, але потім почав думати — а може і правда… От Вербена насильно утримала в зачумленому будинку нашу челядь… Звісно, вони могли рознести заразу по Лелечій Долині й далі… Але раптом вони заразилися пізніше першого дня і ще могли б врятуватись? Отже, Вербена повинна в їхній смерті… Так, вона зробила вибір на користь меншої біди! Але яке вона мала право розпоряджатися людським життям по власній волі?..

Такі думки панотець підтримував і розвивав.

— Язичники, — говорив він за черговою філіжанкою заморського напою, — вважають, що рід має виживати за рахунок пожертви одиниці. Про це гарно слухати, аж поки ти не став отою одиницею, якою пожертвують задля порятунку роду…а чи народу. До речі, я був колись на диспуті, де обговорювалось питання чи належать південці до людського роду. Я, звісно, маю на увазі не чесних вірнопідданих, котрі народилися на Півдні. Мова йшла про чистокровок.. Тобі, певне, відома ця назва…. Один з моїх приятелів знайшов докази, що ці істоти ззовні нагадують так званих ельфів, казкових створінь — нелюдей, нібито винищених людьми тисячі років тому. І той же приятель навів незаперечні докази, що описи зовнішньости поганських богів Чорногори, котрі вважаються родоначальниками деяких «шляхетських» сімей, дуже схожі на описи тих же самих нелюдей… Оскільки поганських богів не існує — значить чистокровки, або, як їх ще називають, дивні, є нащадками отих самих нелюдей… В кожній казці, мій юний друже, є доля правди… А казки говорять про невимовну красу і грацію цих створінь…Про їх залюбленість у поезію та музику… А також, як це не сумно, про їхню холодну жорстокість, схильність до лжі, про зневагу до всього людського роду, навіть не зненависть — зневагу! Що може бути гірше! А ви, моє бідне дитя, живете в родині чистокровок і є їхнім попихачем…

«Золотоокий Ельф», — згадалося мені раптом. Батько якось сказав, що це було його дитяче прізвисько… То Богів Ельберу не було, а були якісь «холодні жорстокі нелюди»? Дурниці… Під опис панотця підходив хіба що дідо Станимир, та й то він не був ні брехливим, ні жорстоким… І не весь людський рід зневажав, а тільки моанців… Однак… А Веданги… Якщо у ельфів були воїни, то вони напевне були схожими на рід Драконів… А князь Воїслав, котрий запевняв, що кохатися з північанкою для нього рівнозначно скотоложству… Я добре пам’ятав цього грізного чистокровного. Але ж мене він не зневажав… Завжди звав Ольжичем і дарунком судьби для Ольга Лелега… Чому ж тепер я вже не міг його згадувати з колишньою теплотою?

— Ви — розумний юнак і, напевне, вивчали історію Імперії, - оповідав якось панотець під час наших чергових посиденьок, — і може звернули увагу на особливості приєднання Півдня… Про це пишуть зрідка…але таки пишуть… Тут була держава, котра звалася Ельбер… Чого ви здригнулися?

— Та так, — одмовив я, — не пригадую…

— Так ось, юначе, простосердим моанцям страхіття, які коїлись тут, здавалися дикунством… Про що ці наївні, добрі люди і записали в своїх літописах… Ельбером, мій юний друже, правили чистокровки. Ніхто не знає, з якого закапелку нашого світу виринули ці…істоти. Але вони створили оцей Ельбер і підкорили людність, котра тут проживала. Люди були їхніми рабами… Я не буду оповідати вам страхіть про немовлят, котрих жертвували ідолам, про дівчат, яких щороку урочисто топили в річках Данаділу… Це все було жахливо… Але, найстрашнішим було те, що бідолашні люди, так звані ельберійці, були щиро віддані своїм панам… Щиро… Ці істоти впливали на їхній розум… Бувало так, що якийсь бідолаха співав і веселився на святі, а сина його тільки що зарізали у нього на очах… Але чоловік був впевнений, що так треба… Для блага Ельберу… І радів…

Я більше мовчав, але почав перераховувати про себе надприродні здібності родичів… Згадав, як вміє Ольг «відводити очі», коли бажає замаскувати свою зовнішність, як відчувають одне одного двійнята Веданги… Сила Денниці, ясновидіння Воїна, вченість Вербени… Зараз дивних мало, і вони самі у рабстві, а що буде, коли таких стане більше ніж…людей. А оте славетне пророцтво… Хто має народитись у Конвалії? Істота, що відродить Ельбер Прекрасний? З рабами-людьми? Я ще не зовсім увірував в ті жахи, котрі розповідав мені Отін, але вже почав сумніватись.

- І от, юначе, — оповідав тим часом панотець, — князю Лемпарту Зелемінському та його сестрі вдалося видертися з-під магічного впливу чистокровок. Самі вони були майже людьми, здається — наполовину, а може й більше… Їх просвітила сила істинної віри! І допомогла скинути ярмо нелюдей… Вони добровільно приєднали до Імперії спершу Зелемінь, а тоді допомогли визволитися решті Півдня… Я оповідав вам, здається, про Повелителя Вогнедана, останнього з чистокровок, котрий правив Ельбером… То була страшна… трохи не сказав — людина… Людиною він не був… цей писаний красень… Поет і музика — все так… Але при всьому тому — розпусник, збоченець, ниций жорстокий виродок… Коли було взято столицю Ельберу, то там не зосталося жодної людської жінки, а чи дитини… Передчуваючи кінець, чудовиська глумились над беззахисними… а потім усіх перебили… Свої ж родини відправили до Чорногори… Так що, юначе, уважніше придивляйтесь до гостровухих чорногорців… Багато хто з них недалеко відбіг від своїх пращурів!

Ніжне горде лице раптом виникло переді мною… Лице, спотворене розпеченим залізом… Лице істоти, що мріє повернутися в цей світ…для чого? Задля помсти? Щоб убивати дітей під звуки флейти? І Воїн, мій задумливий Воїн, має стати батьком… цього?

Люди добрі, я був тоді вісімнадцятилітнім щеням… Питали мене потім, і не раз — як я міг повірити… Як я міг засумніватися… Я, котрий відкопував з могили друга, похованого там живцем… Похованого не якимись там міфічними ельфами, а цілком реальними людьми… Я, котрий був побратимом Воїна Ведангського, живої легенди Чорногори… Я, що був названим сином Ольга Лелега, Золотоокого Ельфа Лелечої Долини… На всі ці питання можу відповісти лише одне — в панотцеві в самому, мабуть, було трохи дивної крові. Адже і у князя Іргата почастішали оті його напади моанського шаленства і виникла яка-то неприязнь до родичів… Щоправда, князь Пард сам був напівкровкою, а отже — відпорнішим за мене… Але пояснення може бути лише одне — оповідаючи про магічний вплив нелюдей, панотець сам якось задурив мені розум.

Вдома у мене тоді теж все не складалося… Весна видалася спечною, доводилося працювати на виноградниках поруч з наймитами… Мальва вибивалася з сил, намагаючись замінити на господарстві бабуню, котра весь час слабувала. Наші ночі кохання стали все рідшими… Ольг знову кудись зник… Від Воїна не було нічого… Не дивно, що в моїй голові весь час гвіздком стриміли оті наші з панотцем бесіди за кавою…

Останньою краплиною стала оповідь пана Отона про Воїславову помсту… Історія про те, як побратим Вогнедана — Повелителя продав у рабство до прокажених захопленого ним у полон князя Зелемінського та його сестру, була мені давно відома. Але ж треба було послухати пана Отіна. Зі слізьми на очах він описував страждання блаженної Франи — Чаяни… Ця чиста, за його словами, як лілея, жінка стала іграшкою найогидніших потвор… І брат її мусив дивитись на муки сестри… Я чомусь згадав однокрилого каплуна з Дубна… Звісно, це не святий Лемпарт — Кеян і не блаженна Франа… Паскуда ще та… Але ж той, другий Воїслав таки наздогнав у помсті пращура…

Панотець тим часом провадив далі:

— О, чистокровки вміють мститись… Думаєте, юначе, даремне з’явився вислів — «Воїславова помста»… Це означає, що жертві створюють умови життя, гірші від смерті… І помста ця може тягнутись роками..

— Але ж то було давно, — в’яло промовив я, все ще думаючи про губернаторського брата з Дубна., - зараз не ті часи…

— Часи, — зітхнув панотець, — часи, друже мій, змінюються… Та ось, наприклад… Ви, юнак зі шляхетної моанської родини… Хто — зна якою помстою могло бути ваше всиновлення. Не од великої ж любові чистокровка взяв вас на виховання… Вони любити не здатні! Зробити з дитини шляхетного походження селянина-чорногорця, змусити його ходити за худобою і збирати виноград — це таки помста, та ще й яка! В старовинному ельберійському густі…

— Ви ж не хочете сказати — витріщився я, — що моїх батьків убив… Ольг, а мене було всиновлено з помсти?

— Звісно ні, юначе, — лагідно всміхнувся панотець, — хіба я можу звинувачувати когось… без належних доказів?

Ох і пішла у мене в голові коловерть… Знову і знову я відновлював в пам’яті колись підслухану розмову між Ольгом та Станимиром, аж поки геть заплутався і вже не міг згадати, що тоді чув, а що сам додумав… Згадував Воїнове ясновидіння… Чи справді він щось бачив, а чи навмисне плутав мене? Я вже і йому не вірив…

Мальва не розуміла, що зі мною коїться. Я кохав її. Все ще кохав… Але мене почала відлякувати її нелюдська врода… Врода дивної, доньки Золотоокого Ельфа…

Розрив настав несподівано. Якось я очікував на подругу в повітці. Вже стемніло. Мальва спізнювалась, і мене почала розбирати злість. Нарешті я не почув, а як завжди відчув її наближення. Мальва ходила безшелесно, мов тінь.

— Якого біса так довго? — спитав я грубо.

— Кіз доїла, — відповіла Мальва ледь здивовано.

— У нас немає наймичок?

— Дівчата були зайняті іншим…Ти що, переїв за вечерею?

— Приємне буде кохання…опісля смердючих кіз.

— Мої кози не смердючі, - заявила Мальва звичним своїм хлоп’ячим голоском, — я сама стежу за цим. Це від тебе останнім часом так і смердить пихою…з того часу, як ти зачастив до Ігворри…на каву. Панотець Отін крутить тобі голову, от ти і забрав собі до бідної голівоньки, що вартий більше, аніж є насправді.

— А хто ж вартий більше? — озлився я, — чистокровка Верес?

— До чого тут Верес? — знизала плечима Мальва.

— Ви з ним — з біса гарна пара. Вівчар і козятниця…

— Ов-ва! — вигукнула Мальва, — брат Білозір став великим паном?

— Я є ним від народження, — мовив я бундючно.

— Ох ти і перемінився, — похитала Мальва головою, — що ж сказав тобі востаннє той бісів пліткар? Що твоя мати — моанська князівна?

— Не чіпай моєї матері!

— Я зовсім не хотіла тривожити мертвих, — мовила Мальва примирливо, — мені просто цікаво, чого це один живий дурник замість того, щоб мене обійняти, роздувся наче гиндик?

І тут мене понесло…

— Брудна дівка! — загорлав я, — від тебе тхне хлівом! Як мені настогидло жити в цьому закапелку! Стривай, я ще доведу, що вартий більшого!

— О, ваша вельможносте, — мовила Мальва опісля хвилинного розгублення поганючим голоском, — ваша служниця уклінно просить у вас пробачення…Стільки років ви жерли хліб Лелегів з молочком від тих самих кіз, а тепер вам тут стало тхнути? А чи не від вашої крові є цей сморід? Вірно говорять, що у моанців замість крові — рідке лайно! Бачити тебе не хочу! Північанин!

Ранком я вирушив до Ігворри ні з ким не попрощавшись. Мав намір більше ніколи не повертатися до Лелечого Гнізда. Я навіть до замку не пішов, а подався до панотця Отіна.

— Власне кажучи, я давно очікував чогось подібного! — вигукнув наставник, — юначе, вам нема чого робити в Чорногорі! Що очікує тут на вас? Виноградники, вичавки, купа сопливих дітлахів… Я можу посприяти вам… Звісно, для духовного стану ви непридатні. Ви — дворянин, у вас вдача воїна. Ви, здається, мріяли про мандри? На службі в Імперії можна побачити півсвіту, не покидаючи любої серцю вітчизни… Та й згодом… Багато люду у всьому світі мріють бути причетними до нашої культури. Наша Імперія — це не Ішторн, і не Шоррога, де інородцю не домогтися чинів і багатства! Великий Імператор Корог Перший, хай славиться його ім’я, так і сказав: є моанці за покликом крові, а є моанці за покликом освіченості… Але всі ми моанці… Вам потрібно досягнути слави на військовій службі… Оскільки ви вважаєтесь хетанцем і не маєте паперів на шляхетство, доведеться починати з чоррів…

— З чоррів? — вихопилося у мене, — ні!

Нехіть до людей у зеленому ще не покинула мій розум. Та панотець мене не зрозумів.

— Звичайно, це трохи занизько для справжнього моанця, — мовив він з жалем, — та ще й для шляхтича… Я, юначе, не в захопленні від оцього привілею для Хетану — утворювати військові з’єднання за місцем народження вояків, та ще й якось вирізняти їх з іншого війська… Кольором одностроїв, хоча б… Наче ми всі — не єдиний великий народ! Але з іншого боку — у цих полків чудові звичаї! А назва яка — Чоррін Ідрен… Яструби Імператора… Звичайно, до військової школи вам уже пізненько вступати, туди набирають дітей… Але шлях воїна від шерегового до генерала є не менше почесним… Мій брат Вальд Отін теж починав з низів, а нині є полковником Жердельського полку Імператорських Яструбів… Як він їх ніжно зве — «мої яструбки»

— «Яструбки Квітану»! — вихопилося у мене те, що я якось почув від Воїна, — нищителі…

Панотець аж руками замахав:

— Що за слова, юначе… Якби не ці шляхетні воїни, розбишаки б нині гуляли по всьому Півдню… Так от, я можу дати вам листа до свого брата. Це полегшить вам перші кроки самостійного життя.

— Я подумаю, — мовив я ухильно. Панотець співав як соловейко, але… Все ж таки я виріс в родині, де не було гіршої лайки за слово «чорра»…

Наставник не наполягав. Він дав мені притулок і час на роздуми. Час я марнував, так нічого й не надумавши… То хотів дібратися до моря і стати моряком… То думав про те, щоб дібратися до Белату і завербуватись у найманці… То гадав поїхати на Північ і знайти сліди своєї родини…

В розпалі цих думок мене знайшов Ольг. От з батьком мені зараз зовсім не хотілось розмовляти… Він міг перевернути усю послідовність міркувань панотця одним своїм сумовитим: «Дитя моє, Ольжичу…» Я боявся якось зрозуміти, що все це лжа, що з батькових теплих золотавих очей раптом визирне розважлива нелюдь, яка все життя гралася зі мною в страхітливу гру.

Батько чемно привітався з паном Отіним і попрохав покликати мене. Наставник був сама ввічливість… Він запропонував нам і столик у садку, і наїдки, і каву… Ольг лагідно, але твердо відмовився. Він повів мене до заїзду Терхів «Срібна Ложка». З нього колись почалася чума, тож стару будівлю спалили, а новий заїзд старий Терх, далекий родич покійної вуйни Алтеї, вибудував за княжий кошт.

Хазяїн зустрів нас привітно і одразу ж провів на другий поверх, до окремої кімнатки. Я почав нервувати. Говорити з батьком про свої вибрики мені було якось незручно… Тим більше — зізнаватися в своїх підозрах.

— Сину, що сталося? — спитав Ольг впрост, — ти пішов з дому… Бабуня побивається, Мальва плаче… Ти можеш пояснити, що з тобою коїться?

— Я вважаю, — мовив я понуро, — що нарешті маю право…дізнатись про своє походження.

— Ти мене ніколи не питав, — озвався Ольг, помовчавши. — тобі оповісти про матір?

- І про батька! — сказав я твердо. Ольг аж одкинувся назад, тоді зітхнув:

— Як ти здогадався?

— Способом виключення, — бовкнув я, — ви не дуже-то здивувались, коли ми з Мальвою… Наче так і мало бути… Та й не схожий я на напівкровку. Князь Іргат он має в лиці щось від дивного, я ж зовсім не схожий на вас.

— Бідний мій синок, — озвався Ольг стиха, — що я можу тобі оповісти… Твої батьки загинули…

- Їх що, покарала рука Господня? — озлився я, — мені набридли таємниці і недомовки!

— Що ж, — сказав Ольг, — твій батько був дрібним шляхтичем з одного північного князівства… Походив він з тубільного населення провінції… Один час служив у війську, тоді дістав відставку… Я познайомився з ним у Белаті, коли ми обидва навчалися в Ільзнонському університеті.

Я тільки рота одкрив… Белатський університет вважався найкращим на Західних Землях. Та Ольг ніколи не розповідав, що вчився там. Чого ще я не знаю про чоловіка, котрий звав мене сином?

- І що ви вивчали? — спитав я

— Відділення звалося «Держава і право».

— То ви — дипломований правник?

— Як і твій тато, дитя моє…

— А як ви познайомились?

— Ну, як…, - усміхнувся Ольг, — просто… Ми були єдиними імперцями на відділенні. А моанців за кордонами нашої великої і могутньої недолюблюють. Скажімо — за відсутність такої речі, як культура поведінки. Це стосувалося в основному до справжніх моанців, але ж не міг я кожному однокурснику пояснювати, що я… е… не той моанець, до яких вони звикли. Твій батько поводився рішучіше — він називав себе ім’ям своєї провінції… І ось одного разу йому запропонували знайти на мапі свою вітчизну…

- І що? — спитав я трохи не перелякано. Мій справжній батько, виявляється, теж був самостійником, принаймні в душі…

— Він викликав знавця землезнавства на поєдинок, — мовив Ольг, — а я був його секундантом… На щастя наших ворогів, а вони обидва були ішторнійцями, їх, опісля дуелі, відвідав лікар, а не трунар… П’ять літ опісля того ми з твоїм батьком були — нерозлийвода…

— А потім?

— Потім… Потім мені довелося покласти свого диплома на полицю. Загинув брат Ігвор, і мені довелося успадкувати його частину в родинній справі… Твій батько теж не став правником… Доля вирішила так, що він знову вдягнув однострій… Цього разу — начільника прибічних гриднів одного з північних князів…

— Знову недомовки! — хмикнув я.

— Постривай, сину… У того князя була красуня-донька… Князь не приділяв їй уваги, він пестив сина-спадкоємця. І ось панна накинула оком на вродливого начільника охорони… Коли все це вийшло назовні — князь розлютився не на жарт, адже він мав в жилах імператорську кров… Закоханим довелося тікати аж на Шоррогу. Там вони й повінчалися. Ти народився на Шоррозі, синку… Твоєму таткові довелося згадати про свій ільзнонський диплом… Чужоземець, він не міг знайти гідної роботи, і працював трохи не підсудком на невеличку платню. Твоя мати… О, то чудова жінка… Вона оповідала мені, що коли захворіла твоя годувальниця, їхня єдина прислуга, вивезена з дому, то їй довелося прати тобі пелюшки, топити плиту і готувати їсти. Не кожна князівна на це піде, і не задля кожного чоловіка, синку… Вони були щасливими. Незважаючи на бідність.

Ольг прикрив очі рукою.

— Ну, а потім, — продовжив, — в гру вступив твій дядько, материн брат… Йому здалося, що він задовго очікує спадку. І він написав на батька-князя доноса… Звинувачення було серйозним — державна зрада… Та папір цей потрапив імператору не під той настрій. Його Могутність викликав старого князя і віддав йому папір, порадивши висікти невдячного сина…

— Уявляю, — пробурмотів я, — і що… княжича таки висікли?

— Авжеж, — всміхнувся Ольг, — на жаль це не пішло йому на користь. Опісля, розгніваний князь раптом згадав, що має доньку й онука. Він викликав твою родину з Шорроги, пробачив доньці нерівний шлюб і заповів своєму онукові велетенський спадок з князівським титулом включно. Так що ти у мене княжич, синку…

— Ну, а ви? — спитав я, намагаючись вирватися з-під чар м’якого батькового голосу, — що ви робили тоді на Півночі?

— Возив контрабанду, — миттєво відповів Ольг, — кожен торговець хоч раз у житті, а улягає спокусі провезти щось незаконне… Ну, й напоролись ми на митників… З того часу я зарікся порушувати митне право, яке, до речі, колись вивчав… Довелося рятуватись вплав, взимку… Зі мною була вся виручка — повен черес золота… І я його не скинув, уявляєш? Доплив з тим чересом до берега… Як я не потонув — досі не відаю… Потім довго біг в одежі, що взялася кригою… Побачив селище, панський дім… і ризикнув попросити притулку. Яке ж було моє здивування, коли я побачив господаря… Ми вже давно не листувались… Вдома у твого батька я ніколи не був, ба, навіть і не знав, що він повернувся з Шорроги… Останній лист від нього прийшов саме звідти і оповідав про твоє народження…

— Як мене звали… насправді? — спитав я, згадавши видіння Веданга.

— Ешіор, — відповів Ольг опісля недовгої мовчанки, — тебе звали Ешіором…

— А батькове прізвище так і не назвете?

— Справа в тому, що твій дід-князь, — заговорив Ольг, — зробив три примірники заповіту… Один лишив собі, один відіслав до якогось іноземного торгового товариства, на зберігання, а один передав доньці. На четверту ніч мого гостювання у твоїх рідних за цим заповітом прийшли… І не тільки за заповітом… Вбивцям був потрібен ти… Нема людини — нема й питання, що вимагає вирішення… Вони убили твого батька і тяжко поранили матір… Твоя годувальниця, втікаючи від убивць, здогадалася викинути тебе у вікно… Там висока кучугура була, і ти не забився… Зрештою, тебе все одно б знайшли, хоч би по крику… Але тут їм довелося поговорити зі мною… Скупавшись в холодному морі, я підхопив гарячку і тому не одразу розібрався в цьому розгардіяші… Я втрутився, коли вже було запізно…і трьом розбишакам вдалося втекти. Один з них скидався на шляхтича… Мені вдалося помітити його лице… шаблею Ітаора, яку я зірвав зі стіни у залі… Потім мені оповідали, що твій дядько приблизно в той самий час нібито бився на поєдинку… І нині має на обличчі подібний знак…

— То мого батька звали Ітаором? — підхопив я, — я що — і далі буду витягувати з вас по слову?

— Та я вже майже оповів, — зітхнув Ольг, — Ітаором, певна річ… Він помер одразу… А твоя мати ще могла говорити. І вона попрохала мене тебе…заховати. Вона-то пізнала убивцю, і знала, що він не зупиниться, бо їм не вдалось добути заповіту. Я забрав звідти і тебе, і заповіт… Твоя мати… Ітаор розповідав їй про мене… трохи. Вмираючи, вона змусила мене присягнути, що я, язичник, виховаю тебе у вірі твоїх батьків, і не вчитиму ненавидіти…вітчизни.

- І ви так і зробили, — протягнув я. Ольг здивовано знизав плечима:

— До чого ця іронія… Ти — мейдист і вірнопідданий… Я дотримав присяги. Я провіз тебе через всю Імперію… Мене вистежили уже в Кедазі, в Страгії… В одному з заїздів я ледве встиг пхнути тебе в чужу скриню і завалити одежею… А до того — вніс до хати під плащем, як клунок…сплячого. Мене схопили, як я здогадався потім, найманці твого дядька. Я остерігався піднімати галас, думав, що викручусь. Віддав їм золото з череса, неначе прийняв їх за грабіжників… Але їм був потрібен ти… Аби не Воїслав, котрий трохи не загнав коня, повіривши синовому видінню, нас би там…обох… Ото і вся історія, синочок…

— Князівств біля північного моря декілька, — озвався я, — але можна дізнатись…

— Твого діда вже немає в живих, — сказав Ольг, — за чутками — його отруєно… Де поділися ті два примірники заповіту — невідомо… Твій дядько є нині князем… Імператор пробачив йому помилки і повернув свої милості. Тому я і не хочу називати…князівство. Синку, над тобою і досі висить меч…

— А третій примірник — у вас?

— У мене…

- І ви тримали мене весь час у Чорногорі? Знаючи хто я?

— Власне тому ти ще живий, — мовив Ольг, — що тільки я знаю, хто ти… Ну, а тепер, коли тобі все відомо, поговоримо, нарешті, про твою подальшу долю… Ти виріс, Ольжичу, дитя моє… Я не помітив цього за своїми мандрівками… Все вважав тебе маленьким. Час уже подбати про твоє майбутнє. Хочеш, я відправлю тебе вчитись до Ільзнону? Туди, де навчався сам?

— Я не хочу бути лікарем чи стряпчим, — буркнув я, — це не справа для шляхтича…

— Гаразд, тоді іди на службу до князя Чорногорського… На ішторнійському кордоні неспокійно… Ось і випробуєш себе, шляхтичу. Війни з Ішторном — то наш старий звичай… Вже, мабуть, й самі ішторнійці забули з чого все почалося.

— Чорногора, — сказав я, — знову Чорногора… Послухайте-но… Ви оце зараз оповіли мені гарну історію… Просто книгу можна написати… А до того оповідали інше, з таким же усміхом… Змусили повірити, що я — ваш син…

— Але ж ти маєш розуміти, — сказав Ольг ледь здивовано, — коли люди думали, що я загуляв з північанкою і привіз з Моани сина, ти був у більшій безпеці, аніж якби півЧорногори знало, що ти — сирота.

— Я просто не можу зрозуміти, — мовив я пристрасно, — коли ви говорите правду… Здається — що ніколи… І ніхто на вашому Півдні не є прямодушним! Все — оте «хвали-похвали», вічні викрутаси!

— Ну, це біда наша, — зітхнув Ольг, — занадто прямодушним часом могли і язика відрізати… Але що тебе турбує, хлопче? Чому ти не віриш? Моїй оповіді? Я покажу тобі заповіт твого діда… але пізніше. Він існує — будь певен. Я не можу зробити тебе князем, що ні, то ні, але хіба тобі вже так погано бути моїм сином?

— Вашим сином…, - повторив я, — Ольже, а ви взагалі — людина?

— Оце тобі… - протягнув Лелег, — а ким же я можу бути? Хіба що обскубаним лелекою, бо, як говорять деякі любомудри, людина — це безкрилий птах без пір’я.

— Ну скажімо, — протягнув я, — істотою, котра знущається з людей для розваги… Розказує гарні байки, а насправді… Ви ж ненавидите північан… Все моє дитинство просякло цією зненавистю… Як я можу повірити у вашу любов… Як можу повірити, коли ви всі очікуєте пришестя… нелюді. Гарного, наче писанка, убивці… Зводячи для цього закоханців… Ламаючи їм життя… Щоб народилась істота, сильніша за вас усіх… І щоб вона воскресила Ельбер Прекрасний, де таким як я наготована рабська доля…

— Помовч! — в голосі Ольга забриніла така владність, що я мимоволі заткнувся і від того розізлився ще більше, — про це не говорять вголос! Тим більше — не говорять лжі… Здається, я знаю, хто тебе вчить ненавидіти нас…

— Та ви ж самі усіх ненавидите, — не втерпів я

— Мовчи, дурне дитя! Я — нащадок Вогнедана-Повелителя… Ти не смієш, чуєш — не смієш ображати його пам’ ять… Я ненавиджу північан? Ненавидять рівних, затям собі це, а ми не вважаємо своїх катів рівними нам! Та як би я не ставився до…завойовників, тебе я любитиму завжди… Ти — моя судьба, розумієш?

— Слова, — вимовив я, — південці люблять гарні слова… І люблять смакувати помсту роками… Звідки я знаю, може це ви убили моїх батьків! Може не було ні друга-студента, ні красуні-князівни і її лихих родичів, а були якісь, як ви кажете, завойовники, котрі заважали вашим планам… Або були вашими ворогами… Є така річ, як «Воїславова помста»… Не чули?

— Ні, це вже занадто, — мовив Ольг піднімаючись, — я зараз же йду до пана Отіна. І вимагатиму, щоб він припинив оці свої… проповіді. Досить, що він псує життя Іскрі — так він ще й за тебе взявся… «Воїславова помста»… Це ж треба…Та ти знаєш, о юний мейдисте, що отой ваш святий Кеян, він же князь Лемпарт, власноручно відтяв Вогнедану пальці на правиці… Аби перший музика Ельберу ніколи більше не взяв флейти до рук… Про це не пишуть у святцях? Не пишуть, що це князь Зелемінський наказав затаврувати свого Повелителя, за якого життя мав би віддати… Самого цього досить було бідоласі Воїславу для отієї помсти! Але ж ця погань з Зелеміню не тільки людині зробила шкоду… Вона своєї землі зреклася…мови…віри… Війна — війною, на війні люди звіріють… Але на дітях ніхто з ельберійців ніколи не мстився. Зі справжніх ельберійців… Ні як Воїслав, ні якось інакше… Тобі розповісти, що було у Квітані? Про що мовчить Звід-Літопис? Розповісти, як чорри стратили на палі повстанця, а поруч з ним його сина…хлопчика… Коли ми увійшли в те селище — вони були ще живі… І батько попросив, аби синочка добили першим… Є назва у цієї помсти?

— То ви були у Квітані? — спитав я, теж піднімаючись. Я злякався. Я знав про це — але ж не від Ольга… Таке зізнання могло мені дорого коштувати.

— Був! — сказав Ольг, неначе випалив з пістоля, — мені тоді було стільки ж, скільки отій замученій дитині… А тепер піди і донеси на мене…

— Дайте спокій панотцю, — зажадав я, — Ваша розмова все одно вже ні до чого не приведе… Я вам не вірю…Ні вам, ні отим рукописам з Вербениних скринь. Я не бажаю більше ламати голову над тим, коли ви мені брехали — зараз, а чи раніше… Я хочу бути просто собі вірнопідданим. Зараз в Імперії тиша і спокій, а ви хочете розв’язати війну… Ви, дивні… А гинуть замість вас такі дурні люди, як оті повстанці. Я йду до війська! Доносити на вас я не стану, не бійтеся… Але й не ставайте у мене на дорозі…

Ох, аби я, дурний віслюк, знав, кому ставив умови… Якби я знав, на якій волосинці висіло тоді моє життя… Якби я знав, що опісля такої балачки Ольг просто не мав права відпустити мене живим… Та ще й до війська… Батько через багато років оповідав мені, що до крові стис в долоні метавку, але не зміг… Рука не піднялася…на синочка.

— В чорри отже підеш? — спитав він рівно, — зелене тобі личитиме, авжеж… А потім до тебе приведуть такого, як Веданг, нелюдя, і змусять закидати яму…

— Сіре мені личило б ще більше, — мене вже несло, — та я не винен, що пишуся хетанцем… А щодо Ведангів — то це була кревна помста. Зазвичай так не є…

— Зазвичай буває ще гірше, — мовив Ольг втомлено, — Ой, біда… Біда буде, якщо ти вдався у материн рід… Два винятки поспіль трапляються рідко. Ну, що ж… Я виховав тебе як зумів… Ти знаєш материну мову… Ти маєш материну віру… Ти не ненавидиш вітчизни… Ти хочеш її обороняти… Гаразд… Роби як знаєш… Та від сьогодні ти — сирота… І насмілься тільки записатися в чорри під моїм прізвищем! На тому твоя служба й закінчиться…

— Скажіть мені моє! — огризнувся я, — а втім, мені дійсно потрібно щось… шляхетніше!

І тут Ольг хльоснув мене по обличчю. Лише тут… У нього і справді була нелюдська витримка. І сила… Ударив він наче злегка, а трохи щелепу мені не звернув.

— То підбирай собі ім’я, — сказав, — а це тобі на щастя…

Я гепнувся на стілець, напівоглушений ударом. І очманіло дивився, як батько йде до дверей, такий, на вигляд, тендітний і безборонний… А з ним — усе моє дотеперішнє життя.

Панотець Отін аж руки заломив, побачивши мою розпухлу пику.

— Що за нестриманість, — почав він бідкатися, — Хіба ж так можна…

— Пишіть листа до брата, — буркнув я, — я їду до Жерделю!

— Добре, — заспішив панотець, — добре… Ви, юначе, маєте скинути з себе оцю селянську верету… І оцю поганську сім’ю. Можливо, служба допоможе вам знайти справжніх родичів, чого ніколи не станеться, якщо ви сидітимете у Чорногорі.

За три дні я виїхав до Квітану. Там, у Жерделі, і стояв полк чоррів, командиром якого був панотців брат. Не можу сказати, що мене зовсім не мучила совість. Я навіть згадувати боявся про Веданга… Воїн ніколи не простив би мені цього… Мені шкода було Мальви з якою я повівся так паскудно… Про Ольга ж я намагався просто не думати…хоча розпухла щелепа нагадувала мені про батька раз ураз. Але усі ці думки я запхав у найдальший куточок свого мозку. Зрештою, як говорив панотець, це були тільки нелюді, які морочили мені голову стільки літ.

Більше пана Отіна мені не довелося бачити… Навіть, коли я знову повернувся до Чорногори, опісля своїх блукань, і приїхав до Ігворри, я не пішов до знайомого будиночка з білих кам’яних плит. Тому, що боявся — не втримаюсь, і як не уб’ю, то покалічу… Я навіть не знав, чи проживає ще панотець в Ігворрі. Та одного разу Мечислав оповів мені історійку, опісля якої я зрозумів, що за мене таки відомщено.

Якось у нас з Мечиславом зайшла мова за мейдизм і його служителів. Юнак не ганив мейдистів, він вважав їх диваками.

«Самі себе настрахають, — говорив він з протяглою вимовою Ведангів, — а так же і померти можна…від страху… Раз у Ігворрі випадок був… Коли Вогнедан тільки-но став князем Чорногорським… Ні, трошки пізніше, опісля того, як ми з ним їздили до Моани, присягати новому імператору… Ще нас тоді до в’язниці впакували в Моані, пам’ятаєте? І от, Вогнедан вирішив зайнятися справами Чорногори… А сам ще опісля тої в’язниці не одійшов — очі на пів обличчя, худий, змучений… Мов дух який-то, а не людина… І при ньому весь час був отой Страж Гір, що він його викрав з Імператорського Зоосаду… Ну, чорний пард, Верен… Так от, приймає Вогнедан вповноважених від мейдистської громади… Ті скаржаться, що церква, мовляв, руйнується, дах протікає… «Добре, — каже побратим, — пришліть мені панотця, будемо щось робити»

Приходить панотець… Гридні припрошують його до зали… А треба сказати, що Вогнедан опісля того ув’язнення почав одягатися по-стародавньому, як Повелитель… Ну, там кунтуш блакитний з золотом…таке інше. Зовсім обережність втратив. І флейту свою з рук не випускав — як є вільна хвилинка, то він до музики… Панотець то його раніше мусив бачити… напевне… Але тут… Знаєте, у ігворрській залі — і серед дня напівтемрява… Тиха музика… Панотець стоїть, озирається — де ж князь… І раптом — виходить з-за завіси Вогнедан, а біля нього — Верен чорною тінню… Панотця так і не врятували — серце… Чого він так злякався — і досі не відаю… Верена хіба — так вся Ігворра знає, що він не кинеться ніколи, бо розумний…»

Я- то знав, чого злякався колишній духівник князя Іргата… Привида Повелителя… Прекрасного нелюдя з чорною душею… Лякав — лякав ним людей — та й злякався сам. Аж до смерті… Ну, що ж… Я, принаймні, за ним не плакатиму… Забагато зла приносили його оповідки. І не одному мені.