Життєпис Білого Ворона

Зшиток п’ятий Шляхи воїнів

Сьогодні вирішив таки вибратися до церкви… Вук щасливий… Він-бо певен, що мене зурочено. Відвідання храму, на його думку, має допомогти доброму хазяїну перемогти злі чари…

Вибрався… Потрапив якраз вчасно… Панотець Лаш, якого я добре знаю, і який вже другий рік ганить мене за те, що я не ходжу на сповідь, зачитував привезену з Моани постанову Духовного Суду…

Постановлено було — накласти церковне прокляття на бунтівний Моахетанг… Отже, як важко Великій і Могутній визнати незалежність Півдня… П’ять літ… Рівно п’ять літ Боговлада має Повелителя… Рівно п’ять літ Вогнедан Ельберський мурує свій Ельбер Прекрасний…Скільки ми влили крові в підмурівки Незалежної Держави… Скільки її туди віддав сам Повелитель…Скільки рубців на тілах тих, хто вижив… І скільком загиблим ми віддавали шану… І ось тобі… Панове моанці і досі поводять себе так, наче нічого не сталося… Бунтівний Моахетанг… Церковне прокляття… От кому на це чхати — так це Вогнедановим чорногорцям-язичникам… Хоча… Ельбер — це не тільки Чорногора. Чортів Зелемінь… З ним може зладнати, окрім самого Повелителя, лише Зореслав Болотяна Рись… Колишній джура школи чоррів, колишній зелемінський розбійник, теперішній князь Зелеміню… Він якось уміє домовлятися з місцевими мейдистами… Ох і матиме Зореслав нині клопіт через оце церковне прокляття… А Ольг же подібне передбачав… Пам’ятаю одну чудернацьку нараду, на яку Вогнедан зібрав усіх родичів-мейдистів… Авжеж, спершу родиною продавали вино, тепер родиною вершимо державні справи… На тій нараді були — сам Вогнедан, у мейдистському законі Зельм, Дана, вона ж Нерла… Це все завдяки небіжчиці Конвалії… Я, многогрішний… Мечислав, у законі Кеян… Раніше він кожному морду бив, хто насмілювався його так назвати… А на тій нараді сидів і посміхався кутиком рота… Чистий тобі демон, хіба що без крил… Червоні вогники в очах так і витанцьовують… Окрім того, ясна річ, з нами сидів Ольг, теперішній князь Данадільський і «Тінь Повелителя» в одній особі, і панна Вербена, яко духовна особа поганського культу… З глузду з’їхати…

Ох, і зчепилися на тій нараді Ольг з Мечиславом… Власне, це Ольг запропонував цікаву річ… Заснувати в Ельбері свою церкву… Непідвладну Духовному Суду Моани. Аби з-за зелемінських боліт через мейдистські храми не просочувалась всяка гидота… Ні тілесна, ні духовна… А вірні нехай сповідують вчення Святого Старця… І не оглядаються на Північ.

Веданг аж зашипів… Ох і не любить він святенників… Піднявся, кунтуша осмикнув, і пішов ламати Ольгові плани… Мовляв, ще гірше зробимо… Мейдисти між собою пересваряться за церковний лад… Церкви почнуть ділити…Та ще й битися, напевне… Били ж вони кіленарів в Радині, так, що навіть військо довелося вводити, бо варта не могла зладнати з тим побойовиськом… Він, Мечислав, три години на площі стримував два натовпи… Вони, ці побожні людинолюбці, трохи на шмаття одне одного не порвали… Та і його, Мечислава, заодно…Для чого це нам? Не звертати уваги на тих дурників — і за три покоління все це в Ельбері вигасне само собою…

Так ніякого рішення тоді і не винесли. Повелитель, як завжди, всіх уважно вислухав, а зробить, напевне по-своєму… А робити щось треба… Надивився я тоді у Страгії… Не храми — шпигунські кишла… А зачепи хоч кого — одразу здіймається крик про мучеництво від язичницьких рук… Мечислав з цього приводу завжди говорить, наче шаблею тне: «Шановне паньство… В моїй сім’ї мучеників більше, ніж у ваших святцях… Ваших святих не набивали на палю…»

Словом, дослухав я оте прокляття та й повернувся додому… Оце-то очистився душею… І чого мені так не щастить? Колись у Боговладі отак зайшов до храму, а закінчилося все бійкою… Поганий з мене мейдист… Душа у мене темна й не смиренна…

На чому я там зупинився? А, нині ми пірати… Без усяких жартів… «Морена»… Староельберійською — «Погибель»…. Для ворогів, ясна річ… Капітан Яснозір Буревіст зустрів мене привітно і поселив у штурманській каюті.

Капітан Буревіст був дивним. З отих, срібноволосих… Мерлан Зоря був людиною. І — сином корабля… Його, ще дитям, Буревіст підібрав у морі, на уламках розбитого бурею судна… Дитя навіть говорити ще не вміло… Хтось прив’язав його до плотика… Батьки? Хтозна… Буревіст не розібрався навіть з якого народу його названий син… Хлопчина був темноволосий з блакитними очима… Такі й шоррогці бували, і імперці… І ельберійці теж… Тому у Мерлана за прізвище була назва стольного міста, рідною мовою — ельберійська, вітчизною — Сіллон-Сінд, а мрією — Ельбер Прекрасний.

Зі штурманом ми одразу заприятелювали. Тим більше, що ділили з ним каюту. У Мерлана була лише одна вада, властива, зрештою, усім, кого виховували чистокровні. Юнак намагався дорівнятися своєму вихователю… Себто, Буревісту, якого він звав батьком… Дорівнятися в усьому — в граційних рухах, в любові до краси, в мистецьких вміннях… Мав він від цього трохи штучності в усьому, що робив… Так, наче не жив, а грав якусь нескінчену виставу. Я міркував собі так, що корова оленем все одно не стане, навіть, коли бігати почне… І тому давно покинув наслідувати Ольга. Але Мерлан був ще дуже молодим.

Яснозір любив названого сина… Звісно, не так, як Ольг мене… Срібні ельфи, як їх називали на Побережжі, були дуже стриманими і виваженими. І в почуттях і в рухах. На обличчях у них завжди відбивався лише спокій… Веданги ось були майже по-людському палкі, та й Ольг часом виявляв якісь сильні почуття, і інші з роду. Але сіллонські дивні, завжди усміхнені, завжди відсторонені, могли довести людину до сказу… Втім, у душу не зазирнеш… Хтозна що кипіло там, в душі Буревіста. У битві він був — як страшна пісня Вогнеданової флейти… Митець… Митець в усьому… Але мене часом дратувало, коли він повертався до розмови, яку ми вели перед боєм, навіть ще не обітерши як слід старовинного меча… Розмова, ясна річ, була про щось витончене і гарне… Нині я думаю, може «срібні» звели навмисне такий захист для своїх душ… Убивати вони не любили… Некрасиво, знаєте, коли з супротивника, проткнутого отим мечем, вивалюються кишки…

Буревіст знав приблизний курс «Чорріна»… Відомості ці він мав від Ольга… Яка невідома «тінь» здобула їх для свого Князя? І чим вона за це заплатила? Може і власним життям… А втім — чи не все одно… «Коли ми вмирали — не плакав ніхто, вмирали ми між ворогами»… Це пісенька була така, її ще Сокіл полюбляв співати… Ну, й накликав… Ой, ти Сокіл, Сокіл…

Галеру ми надибали там, де й сподівалися. Вона йшла на веслах, проти вітру, зустрічним курсом… Яснозір довго роздивлявся в зорову трубку червону корогву Великої Моанії з жовтою головою яструба на ній, тоді мовив з усміхом:

— Витонченіше було б — чорне на червоному… Варвари…

Його помічник, теж дивний, заграв збір для команди на срібнім ріжку. Мелодія звалася «Тихий ранок», і тут звучала трохи не насмішкою.

— Слухати сюди! — неголосно мовив капітан, але сіллонські братчики виструнчились і замовкли, — підняти ішторнійську корогву! Битися мовчки! Хто знає ішторнійську — можна кричати: «Бог і володар»! Або — «Бог і Орден». Хто не знає — взагалі мовчіть! Зрозуміли, морські чорти? Звуку нашого щоб від вас не чути було! по місцях!

Я зайняв своє, заздалегідь визначене місце, набив пістолі і наготував меча. Для доброї битви я завжди вибирав старовинні мечі Ельберу, ось і в Сіллоні придбав собі такий же. Поруч зі мною стояв штурман, а з іншого боку — якийсь новачок, котрий стиха допитувався у свого сусіди:

— Для чого аж таке маскування? Пустити їх на дно, хай годують рибку…

— А рабів куди? — прогув у відповідь моряк, — отих, що на веслах? Теж на дно? А совість?

На «Чорріні» нас теж помітили, але не дуже сполошились… Я — то спершу дивувався, як вони могли не пізнати плавних обрисів сіллонського «корсара»… Та ще й переплутати його з ішторнійським фрегатом… Потім утямив… На кораблі був ще один дивний… Він не ходив до битви, і майже не розмовляв… Опісля бою — гоїв рани… Звали його Богун, і був він, ясна річ, волхвом. Кожен сіллонський капітан намагався мати на борту ось такий щасливий оберіг… Але волхвів було не так і багато, і Непобор дозволяв їм виходити в море не з кожною командою.

Словом, волхв накинув ману на цілий корабель… Моанці заметушилися тільки опісля того, як по ним вдарили з гармат. Нині між Великою і Могутньою та Ішторном було тимчасове перемир’я… В тому числі — і на морі… Шоррозі це не подобалось, але з моанців завжди були такі союзнички… Аби собі щось вигадати.

Морський бій я бачив уперше…Як новачка, мене весь час охороняв Мерлан… Дійсно, битись було не дуже зручно… Хитавиця… А та мить, коли абордажні гаки впиваються в борт приреченого судна, корсари поруч трохи вовками не виють від бойового шалу, і треба стрибати з доволі великої висоти, хтозна куди, просто на ворожі клинки… Страшненька мить, скажу я вам… Хоча і прекрасна… Я просто закохався в море… Я ж був нащадком астеонських морських воїнів-убивць, котрі свого часу півсвіту тримали у кулаці, аж доки їх не підгребла під себе Велика Моанія….

Отже, ми з Мерланом щасливо виладналися на палубі галери і одразу ж почали пробиватися до кормових кают. Там нас зустріли двоє вищих офіцерів, в чорних одностроях, у перуках і озброєних белатськими шпагами… Для абордажного бою таке озброєння явно не підходило. Мерлан їх просто скосив… Наче траву. Сам він бився навіть не тесаком — двобічною галябардою. Виробляв хлопець нею таке, що я диву давався… Мені навіть робити було нічого — просто йти за ним отим кривавим коридором.

З каюти тим часом вискочив якийсь шляхетний моанець… На ньому був не однострій, а пишна камізелька і штанці буфами. І така ж шпажка у руці

— Стривайте — закричав він ішторнійською, — це жахлива помилка! Ми є посольством миру!

— А мій капітан, — сказав Мерлан з усміхом, — є божеством війни…

До нас йшов Яснозір зі своїм мечем… Холодний і усміхнений посеред цього пекла… У вишиваній сорочці… Дивні обожнювали гаптоване вбрання… І прикрашені взорами стьожки на волоссі… Хтось з моанців кинувся на Буревіста, і той проткнув його наскрізь легким відточеним рухом, майже не дивлячись.

Моанський шляхтич поблід… Страшно поблід…

— Ви, — сказав, — не ішторнійці… Ви — сіллонські покидьки…

— Ельберійські, як ваша ласка, — лагідно виправив Мерлан, — тільки не покидьки… Люди.

— Люди, що служать ельфійському псу, — аж запінився моанець. Яснозір, що був вже зовсім поруч, навіть на виду не змінився.

- Ідіть до каюти, пане Білозіре, — мовив він лагідно, — а ми з паном моанцем спробуємо розібратися… в тваринознавстві. Набік, Мерлане!

Я подався до каюти. Моанця, ясна річ, було приречено… Ох і не люблять же вони дивних, панове імперці… До речі, ельф — це астеонське слово, яке не відаю як, потрапило і до ельберійської мови, і до моанської… Ми, ельберійці, однак, звемо свою знать своїм же й словом — дивні… Дивний люд. Хоча і ельфами теж, особливо — сіллонці, та прибережні квітанці.

В каюті, під брязкіт зброї, я переглянув вміст дорожніх скринь рокованого на смерть шляхтича. Панок не брехав — це дійсно було посольство миру… Старий Яструб пропонував Ішторну «вічний мир», союз проти Шорроги на морі, а також прохав у правителя Ішторну руки його доньки для свого спадкоємця… Не схоже, щоб це писав помираючий… Хоча — хтозна… Може це останній сплеск розуму Великого Корога…

Папери перекочували до кишені моїх широких корсарських штанів. До каюти ввалився Мерлан. Плече його кривавило.

— Підскочило посланнику на поміч ще троє, - сказав, — але я не дав їм зіпсувати батькові двобій. Що ви тут знайшли?

— Глянь-но, — сказав я, — на оті скрині…

Подивитися було на що… Імператор підкріплював «вічну дружбу» гойними дарами. Чого лишень не було у тих скринях — і хутра, і самоцвіти, і коштовні тканини… Дві скрині були сповнені золотих монет… Окремо, у скринечці — діадема з жовтими діямантами. Для принцеси.

На палубі тим часом коїлося повне неподобство… Бій вже майже закінчився, і корсари витягали з — під палуби веслярів — каторжан… Те ще було видовисько… Я не про те, що бідолахи були брудними, завошивленими і мали спини геть пописані канчуками… Чоловік сім, щоправда, одразу кинулись в обійми корсарам, вигукуючи щось ельберійською… Решта ж трусилася посеред палуби і роздивлялася Яснозіра з такою злобою, що мені аж моторошно стало… Не знаю, чи можна зурочити дивного, але така подяка за визволення здалася мені трошки чудною. Буревіст, однак, на оті погляди навіть уваги не звертав.

— Пане Срібеню, — мовив він до свого помічника, — накажіть обмити весь оцей звіринець морською водою і переведіть його на «Морену». Зараз будемо топити галеру. Людей відберіть і розмістіть окремо. Твариноподібних — до трюму. Напоїти й нагодувати… Нехай Богун подивиться їхні рани, хоч він і не є лікарем для нерозумних. Виконуйте!

Тепер я трошки зрозумів, звідки пішли балачки про жорстоких нелюдей. Складали їх отакі тварини, як оці каторжани… Дійсно, скоти невдячні… Я, аби мене хтось витяг з такої халепи, не знав би як і дякувати рятівникові… А тут… Одні трусяться від страху, і значать себе трикутником… Другі бурмочуть щось про ельфійських виплодків… Треті трохи не плюються в бік Срібеня та його капітана… А тим — усе байдуже… Наче і справді з тваринами мають справу. Корсари облили усе це стадо водою, і погнали з галери на «Морену» по абордажних настилах. З десяток людей, як — то про них говорив капітан, тим часом не відходили від корсарів… Один виявився полоненим сіллонцем, ще кілька — ельберійцями, судженими за політику… З імперців до них пристало лише двоє — здається астеонці. Ці гапилися на ельфів перелякано, але в повному захваті…

Я трохи розгубився — адже визволені раби втямили, кому зобов’язані волею… До чого ж тоді ішторнійське маскування? Мерлан пояснив мені, що Богун зробить так, щоб нерозумні ледве пам’ятали останні події… В їхній пам’яті мала відкластися ішторнійська мова, яку вони чули, сидячи у трюмі — перше враження, і ішторнійська корогва, коли ми будемо їх висаджувати на берег — останнє враження… Все, що було між цим — вони або зовсім не згадуватимуть, або думатимуть, що їм примарилось.

Каторжан ми висадили на острові Глода, котрий належав Шоррозі. Біля духовної місії. За наказом Яснозіра кожному видали по десять моанських червінців зі здобичі. Люди лишились на «Морені»… Зостався і один астеонець з тих двох. Другий не ризикнув.

Астеонця було засуджено за контрабанду… З ним мав бесіду Богун і дозволив залишитися. Взагалі, волхв перевіряв усіх новачків, навіть ельберійців. Щось укрити перед ним — не можна було.

До порту Гредера, стольного міста Шорроги, ми увійшли вже під белатською корогвою. Я зійшов на берег у вбранні белатського торговця і рушив за адресою, яку мені дав Ольг.

За адресою тією жив правник-шоррогець, колишній однокурсник Ольга по Ільзнонському університету. Він поглянув на руну, цього разу вона звалася «Воля Богів» і нагадувала пташину лапку, і сказав:

— Вам, мій пане, треба віддати вашу здобич особисто Головному Оберігачеві Державної Печатки… Це він — справжній правитель Шорроги.

— Ви можете влаштувати цю зустріч? — спитав я впрост.

— Я — лише скромний правник, — всміхнувся шоррогець, — як і пан Лелег… Але маю деякі зв’язки. До речі, як справи у пана Ольга?

— Торгує вином — мовив я.

Правник ледь схилив голову. Він мав невиразне лице справжнього стряпчого і гострі розумні очі.

— Колись пан Ольг мені сказав, — мовив він, — «Я не складу зброї, навіть якщо мені відрубають праву руку»… Ми тоді були зовсім юними… Стільки років минуло…. Але не видно краю… його борні. Яка страшна… твердиня духу.

— Він вірить, що доживе до перемоги, — зітхнув я, — а я не вірю в саму можливість перемоги.

Правник здивовано глипнув на мене:

— Тоді для чого? Гроші?

— Грошей у мене вистачає, - сказав я, — не вистачає того, за що варто вмерти…

— Це таки привід, — усміхнувся шоррогець, — гаразд… Вам найкраще зупинитись у заїзді. Мені потрібен деякий час, аби облаштувати вашу справу. Коли все буде готово — я за вами пришлю.

Через тиждень я вже входив до розкішного палацу Оберігача Печатки. Всесильний фаворит правителя жив на широку ногу. Він притримав мене у приймальні щось близько двох годин. Аби не нудьгувати, я рахував крилатих янголят, якими була розмальована стеля і нарахував їх аж двісті двадцять. Кругле число, однак…

Нарешті мене ввели до кабінету. Некоронований володар Шорроги сидів у м’якому кріслі в оточенні величезних чорних псів рідкісної породи. Морда у нього була теж — чисто собача. Мені навіть здалося на хвильку, що в кріслі теж сидить пес… Жирний і злющий.

Я назвався белатським торговцем і сказав, що хочу продати пану Оберігачеві дуже важливі для його країни відомості.

- І що ж це за відомості? — знуджено запитав вельможа.

— Що скаже ваш правитель, ваша ясновельможність, коли ваш союзник раптово стане ворогом?

— Себто? — протягнув Оберігач.

— Себто, коли Велика Моанія об’єднається з Ішторном, і обидві їхні фльоти вдарять по вашим островам?

— Це неможливо! — аж підскочив магнат. Знудженість зняло з нього наче рукою.

— Я маю докази, — сказав я становчо, — планів подібного союзу…

— Скільки? — запитав Оберігач різко.

Почалася торгівля. Я заломив високу ціну, потім трохи поступився, весь час нагадуючи про важливість справи. Зрештою, ми зійшлися на вісімдесяти відсотках від першої ціни. Папери перекочували до випещених рук вельможі, а мені прислужник виніс капшука з ішторнійськими червінцями. Я відкланявся і поштиво віддалився. Уявляю, що сказав потім Оберігач посланникові Великої Моанії… Ним, до речі, вже не був мій дядечко, князь Ріфін поспішно відбув до Моани, до ложа помираючого володаря.

У сіллонських корсарів я прослужив близько двох літ. Використовували мене в подібних же справах. Ми заходили до порту Зоря, там я отримував завдання — і в наліт… Іноді — завдання очікувало на мене в чужих портах, в які ми заходили під чужими ж корогвами. То помаранчевий грифон, то золотий лев — гербовий знак Шорроги, то короговки маленьких країн на Островах… Якщо у нальоті не треба було таїтися — Буревіст піднімав корогву Сіллону: Блакитна Зоря На Білому Тлі.

Раз чи два за ці роки я побував у Боговладі. Мій синочок підріс, і ще більше став схожим на Немлінь. Пам’ятаю, як він все допитувався у мене де подівся гарний дядечко Сокіл, котрий так багато знав казок… Я відповів смутно, що Сокіл заснув в гаю, під вишенькою. І щовесни його вкриває білий цвіт. Малий наче не зрозумів, а Найсінь втямив усе і встановив на своєму саморобному вівтарику поминальну табличку з ім’ям Сокола Птахи.

Терночок ще нудьгував за Даною. Княгиня з донькою нині перебували у Ігворрі… Там же жив Вогнедан… Я не бачив Ольга за ці роки жодного разу, тому й не міг спитати як почуває себе надія Ельберу. Від Ольга до мене доходили лише накази. Сухі і короткі. Що ж… На те війна.

Пані Миляна потішала мене як могла… А могла вона багато… Окрім того я мав подругу в Сіллоні. на ім’я Чайка. Напівкровну…Ця сіллонська пані була не просто красунею — дивом. У ліжку — теж…

Навідував я також Півонію Птаху… Вона так і жила в хатинці Ольга. Серед троянд і ясмину. По садочку бігало дитя з очима Драконів і вустами, схожими на вуста мого друга. Хлопчика звали Кречет. Кречет Птаха… Півонія вже дізналася про загибель коханого. Кров Ведангів не дала їй зломитись, як колись Конвалії. Дитя стало для неї всім… Цей маленький Кречет не повинен був повторити дядьків шлях. Півонія ростила ельберійця. Свідомо і затято, як усі Дракони.

Була у мене за цей час і одна приємна пригода. Так би мовити — для душі. Це, коли я трохи не до смерти налякав дядечка Ролли, пана Моллу.

«Морана» якраз вийшла в море опісля двомісячного відпочинку… Настрій у команди був піднесений: в останньому нальоті ми взяли на абордаж ішторнійський військовий галеон. Здобич була величезною — під виглядом військового корабля ховався перевізник золота з ватейлянських копалень. Весь свій золотий запас Ішторн поповнював з цього острова, який колись взяв на меч, винищивши майже все населення. Золото там було — найвищої проби, недарма моанські червінці ходили проти ішторнійських як три до одного. Тубільці, тобто ватейляни, просто не знали ціни цьому металу, і використовували його як прикраси… Вони й до битви йшли геть усі в золотих оздобах. Богун, який, незважаючи на видиму молодість обличчя, був дуже старим, оповідав якось, що ішторнійці одурили наївних ватейлян… Розстріляли з гармат військо, що готувалося до чесного бою. Пороху на Ватейлі ще не вигадали… Богун же розказував, що озвірілі переможці, коли не могли стягти золотого браслета, просто відрубали руки й ноги і полоненим, і мертвим. І жінкам і чоловікам… Не милували навіть дітей в золотих прикрасах. Коли я спитав, чи не були острів’яни якось спокревені з дивними, Богун мовив якось смутно, що на Ватейлі жили досить симпатичні з вигляду мідношкірі люди, доволі горді, доволі жорстокі… До того ж я мав знати, що між дивних носити золоті прикраси не прийнято. Вважається, що воно вбирає в себе кров і муки загиблих через нього. Те, що мої родичі носять лише срібні прикраси я знав, але тільки тепер дізнався — чому.

Так от нам до рук потрапив перевізник з «Золотої Фльоти», якого буря відірвала від решти кораблів та конвою. Така удача траплялася дуже рідко. Зазвичай до «Золотої Фльоти» просто неможливо було підступитися — настільки добре її охороняли. Галеон було загружено золотими зливками. Коли ми з Яснозіром підрахували їхню вартість, ми трохи очманіли… Так, блиснули очі навіть у дивного. Князь Непобор, який був скарбником Братства, по нашому поверненню поділив здобич, левову частину відібравши на закупку зброї для майбутнього ельберійського війська… Часу-то залишалося — яких-то сім літ. А золото, як відомо, не псується.

Деякі закупи вирішено було зробити зараз. Але поки що не зброї… В Белаті я мав придбати креслення та заготовки для пістоля нового зразка. З майстром у мене була домовленість…Але, коли я висадився в портовому Гільноні, то помітив за собою «хвоста».

Це мені з біса не сподобалось… Я-то знав, що белатці продадуть кого завгодно, і кому завгодно… Зле, якщо до мене причепилися белатські «тайняки», бо на мені досі висіло вбивство їхніх колег… Ще гірше, якщо на мене вийшли люди пана Гаратто… Викрадати людей поза кордонами Великої та Могутньої було їхнім фахом. Була ще одна можливість — «Морену» пізнали ішторнійці… Команду перевізника ми вирізали всю (Совість? А у них вона була, коли вони грабували Ватейлу?), але щось могли та й не доглядіти. Словом, ночувати до свого заїзду я не пішов, а вигідно влаштувався в кроні густого дерева навпроти власних вікон.

Очікував я недовго. Сучі сини увірвалися до моєї кімнати наче зграя псів. Я можу, певне, і не згадувати, що до заїзду-то я перед цим зайшов і навіть ґречно привітався з господарем. А потім уже виліз у вікно. І не утік одразу ж — цікаво було подивитись, хто на мене полює.

Коли я почув знайому лайку, в якій пропонувалося зробити неподобство з матір’ю співрозмовника, всі інші підозри відпали самі по собі… На «хвості» у мене сиділи моанці… Не було ще такого лиха… Я зіслизнув з дерева і побіг до порту.

У мене була запасова адреса подібного ж майстра родом з шоррогського острова Глода. У місті Рагон. «Морена» перемінила корогву і рушила до його берегів. Тепер ми були белатським торговим бригом.

На Шоррозі все пройшло на диво без ускладнень. Я поспішав — моанці теж не були дурнями і могли «вирахувати» шоррогця, яко колегу белатця, котрий мене здав. Та, коли ми вже зібралися піднімати вітрила, на борт піднявся торговий представник белатської громади порту Рагон. Він дивом дивувався, як-то ми не навідалися у земляцтво. Я ледве встиг прошепотіти: «Еллон». Переплутати з белатцем мене було важко, ну, а під «маною» — запросто.

Ми порадилися з капітаном і вирішили прийти. Папери у нас були в порядку, белатською я говорив бездоганно, Ільзнон знав добре… Багато торговців республіки все життя тинялися по морях, і роками не бували вдома.

Тож ми причепурилися — і рушили. Буревіст крокував поруч зі мною у мерехтінні мани, з зацікавленням роззираючись довкола. Він не часто сходив на берег поза Сіллоном. Однак, белатську мову знав, як майже всі мови знаного світу. Я порадив ельфу більше мовчати, бо белатці люди меткі, і може хтось з них і чув переливчасті голоси срібних.

У земляцтві я дізнався багато цікавих новин. По-перше — з Моанії. Помер Великий Імператор Корог Перший, Реформатор. Його наступником став єдиний законний син володаря, котрий тепер іменувався Ірканом Шостим. Намісником, як і слід було очікувати, нарада вищої шляхти призначила князя Ріфіна Астеонського. Я підозрював, що магнат сам себе «призначив», натиснувши на решту шляхти. Незважаючи на міжнародний скандал, який Великій і Могутній Моанії влаштував шоррогський Оберігач Печатки, шлюбну угоду між новим імператором та ішторнійською принцесою Альдоною було таки укладено… Це було зле… Залишалася одна надія — на оте досьє в руках Князя «тіней»

Нас запросили на бенкет з нагоди підписання якоїсь там торгової угоди… Ну, хто не був на белатських бенкетах, той нічого не втратив… Залишився б бідолаха голодним… Харчувалися ми навстоячки і самими тартинками. Напої теж були дешевими і гидкими на смак. Ми з Буревістом скромно стояли під стіною з келихами у руках, коли до зали зайшов пан Молла.

Келих затремтів у моїй руці. Яснозір мовив стиха:

— Тримай ману, людське дитя… Заспокойся і тримай….

Та на мене вже накочувало оте шаленство, якому я був зобов’язаний своїм чи-то моанським, чи-то астеонським пращурам. Буревіст, котрий побачив, що з мене ось-ось зірве ману, витяг мене задніми дверима у невеличкий дворик з водограйчиком посередині, нібито просвіжитися.

Коли я окунув голову у чашу водограйчика, мене трохи попустило. Яснозір обійняв мене за плечі, наче підтримував п’яного. Мені стало жахливо незручно… Зневага ельфа боліла б мені сильніше за бойову рану — настільки я був прив’язаний до цих істот.

— Хто цей чоловік? — стиха спитав Буревіст.

— Сучий син наказав продати мене в рабство, — відповів я, втираючи лице, — це було давно, але всі ці роки я мріяв десь його зустріти.

— Не можна на завданні зводити особисті порахунки, — докірливо мовив Яснозір.

— Та знаю я, — вирвалось у мене, — але ж завдяки цій паскуді одного чудового ранку я прокинувся в нашийнику раба…

Мана дивного ледь замерехтіла.

— Я б не пережив подібного, — раптом мовив Буревіст якось зовсім по-людському, — ви, пане Білозіре, напевне чули, що чистокровні дивні не можуть жити в рабстві… Що ви хочете? Прикінчити цю погань?

Я задумався… Чомусь згадався Ролла… Все-таки пан Молла був родичем лікаря, якого я вважав своїм другом. Ну й до того ж — не викликати ж мені на поєдинок цей капшук з грішми… Рістені я, правда, наказав прикінчити і без оцих шляхетських витребеньок, але то був суд… І належна кара.

— Вбивати я його не хочу, — сказав я зрештою, — а от налякати було б непогано… Так, щоб він надовго запам’ятав.

На ловця, як-то кажуть і звір… З задніх дверей вийшов не хто інший, як добрий белатський дядечко. Зупинився, видобув з кишені табакерку… Це зілля з південних Островів було новомодним і з біса дорогим… Отже, торгівля процвітає. Буревіст поклав пальця на вуста, аби я мовчав, і рушив до белатця, на ходу скидаючи ману…

Коли Молла побачив срібного, він аж затіпався, наче придушене курча.

— Мовчати! — вимовив Яснозір так, що і в мене мурашки побігли поза шкірою, — Слухати сюди… Тебе попереджали, нерозумна істото, аби ти покинув возити живий товар?

— Пане сіллонцю, — прохрипів Молла, — я — ніколи… Це помилка…

— Помилка? — поспитав рівно дивний, — зараз побачимо… Ходи-но сюди, воїне.

Це вже стосувалося мене, і я наблизився, з великою зловтіхою спостерігаючи переляканий писок гендляра.

— Спитай-но у цієї тварини, — звелів холодно дивний, — як давно його кораблі перевозили «чорне дерево»?

Я підняв торговця за відлоги камізельки і сунув головою у чашу водограйчика. Дочекався, доки він майже перестав тіпатися, й поставив на ноги. Молла впав на коліна і почав каятись.

Він, виявляється, не тільки «чорне дерево» возив, тобто продавав у рабство отаких бідолах, як мій знайомець Ганн. Він і лоянцями торгував, і білими людьми з Лугерби… Ба, панки з квітанського Побережжя навіть продавали йому непокірних селян… Коли я почув останнє, то знову окунув паскуду у водограйчик і потримав подовше….

Цього разу Молла віддихувався довго і аж водою блював. Я поглядав одним оком на задні двері, але звідти ніхто не виходив. А вийдуть — скажемо, що п’яний… Шуму піднімати Молла не буде від страху за своє життя.

— Яке гидке видовище, — мовив Яснозір, — повна відсутність краси і гармонії… Смердюча істота, котра ще й намочила штани на додачу… Не водою… Що зробити з тобою, гидь? Теж продати у рабство?

— Що завгодно! — прокректав Молла, — життя… Життя залиште! Я відкуплюся, пане корсар! Я буду вашим рабом… Тільки не убивайте!

— Ніколи не розумів людей, — якось сумно мовив до мене сіллонець, — подивлюсь на вас, на Мерлана, на своїх воїнів — починаю поважати… Подивлюсь на отаке — нудить… Дивні ви які-то, люди…

— Зате з нами цікавіше, — мовив я весело. Помсти з мене вже було задосить, — ніколи не вгадаєш, що ми учворимо наступного разу…

— Слухай-но, тварино, — знову звернувся Яснозір до Молли, — ти покладеш шість тисяч ішторнійських червінців на рахунок Дому Морських Перевізників, що на Глоді… На пред’явника… Не зробиш — знайду під землею… На море більше не потикайся — утоплю… Дізнаюся, що торгуєш рабами — повішу на реї. Все зрозуміло?

Молла закивав. Він ще не вірив, що врятувався.

— Холодна і жорстока нелюдь, — вимовив Яснозір зловісно, — це — моє друге ім’я… Не забувай про науку… Лишайся тут ще годину… І спробуй лише підняти тривогу. Під маною ти мене не пізнаєш, а я тебе запам’ятав…

З тим ми і подалися до зали… Побули ще трошки і відкланялись… Шуму ніякого не було… Гроші теж прийшли вчасно — сам потім перевіряв… Віддав їх князю Непобору, як особистий внесок «на волю для Ельберу» Совість? Білий раб-перебієць в Лояні коштував приблизно стільки ж… Приємно, що тебе оцінили аж в шість тисяч ішторнійських червінців…

***

Скінчилося моє корсарство несподівано похмуро… А втім, чому — несподівано… Війна війною… В Північному морі, при повному штилі, нас обскочили дві моанські галери… Навіть я, не бувши моряком, зрозумів, що карта не пішла…

Не пощастило нам ще й тому, що з нами не було Богуна… Волхв вже з півроку був оберегом іншої команди… Говорив же я здається, що таких митців було мало, і вони змушені були міняти кораблі… Яснозір намагався накликати вітер сам… Вони зі Срібенем цілу ніч співали на палубі… Це ще до того, як на нас налетіли моанці… Ох, як вони співали… Отою мовою Богів… Тоді — ельберійською… Зорі слухали і плакали… Та видно, недостатньо сили було у дивних воїнів… А ранком з’явилися ті паскуди… Срібень зітхнув і пішов до гармашів.

Яснозір звелів скинути на воду шлюпку і покликав мене. Я якраз мав при собі черговий важливий пакунок, в який навіть не заглядав… І досі не знаю, що там було… Пакунок було зашито в непромокальну тканину сіллонського виробу. Зашив його я, а взяли ми його на потопленій нами імперській же галері… Ну, ось вона і прийшла — розплата.

— Пане Білозіре, — мовив дивний, — ви потрібні Князю «тіней». З вами я посилаю Мерлана. До берега не так уже й далеко… Доберетесь…

— Пане капітане, — заперечив я з усією повагою, — галери ті потоплять нас, як кошенят… Або гірше того — виловлять живими… У мене дуже великі заслуги перед Великою і Могутньою… Дозвольте померти з вами…

— Не виловлять, — мовив рівно Буревіст, — я дам їм зчепитися з «Мореною», а тоді підпалю порохову камеру… Тріски полетять… Нікому буде…виловлювати.

— Пане Яснозіре, — мовив я благально, — я залишусь…

— Білозіре Лелег, — лагідно відмовив ельф, — кому, як не мені, знати, що ви — сміливець. Та зайва шляхетність нині ні до чого… Я теж не хочу помирати… Однак — потрапити до рук цієї худоби гидко і моторошно… Вони катують срібних ще страшніше, ніж людей… А так — ми перетворимося на чистий вогонь… Вам з Мерланом потрібно буде більше хоробрості, аби дібратися до Сіллону. Прощавай, людське дитя, ельфійський вихованець… І поклич до мене сина…

Буревіст поцілував мене в чоло, а я, не витримавши, рвучко обійняв приреченого корсара. Той аж здригнувся від несподіванки, але не відштовхнув мене. Мерлан уже стояв поруч, кусаючи вуста. Він не просив, щоб його залишили — він очікував наказу.

— Доберетесь до берега, — мовив капітан, — на суші слухай пана Білозіра як зверхника. На Сіллоні оповіси Непобору… про нас. Нехай запише до поминальника… Іди, синку… Я люблю тебе…

Ми спустилися до шлюпки і почали віддалятися від свого корабля…… А галери наближалися, і то дуже швидко… Кляті каторжани, що вам варто кинути весла… Ну, вб’ють кількох, але ж воля… Воля… Зараз ці пси розстріляють впритул сіллонського «корсара», що застиг з обвислими вітрилами… А вам знову — канчуки, гнила солонина і тяжка робота… Ось вдарили гармати «Морени»… Щось просвистіло зовсім поруч — то почали обстріл моанці… Ми з Мерланом гребли мовчки, аби вийти з — під досяжності гармат. А втім, галерам було нині не до шлюпки… У «Морени» вже було збито щогли… Яке там нині, мабуть, пекло… Тримайся, друже Буревіст…

Стрільба з «Морени» припинилася… Прекрасний корабель, страшно понівечений, все ще тримався на плаву… Обидві галери ризикнули обійти його з боків… Та мовчали гармати Срібеня… Видно помічник капітана отримав наказа — підпустити поближче.

Впали абордажні гаки… Галери намертво стисли «Морену»… Я знав, де зараз Яснозір… Чомусь згадався Воїн… Чисте полум’я… Пряма дорога на небо…

Ох і грохнуло… Сильніше, ніж я сподівався… Видно, зачепило і порохову камеру якоїсь галери… «Морена», вірніше, те, що від неї залишилось, пішла на дно, тягнучи за собою понівечені галери, зчеплені з нею абордажними гаками… З воїнами, з рабами… З усім… А не гребіть, сучі сини, коли можна здобути волю… Здихайте тепер, прикуті до весел ланцюгами… Мерлан плакав… Мовчки… Його застигле лице було страшним… Для «сина корабля» «Морена» була усім… Він оплакував загибель свого світу… І Буревіста…. І команду, серед якої він змужнів…

Вночі знявся вітер… І де ж він був раніше… Шлюпку кидало на хвилях, наче корок… Зрештою, нас таки залило… Вичерпувати воду було нічим… Берег був вже недалеко, та човник наш вже не тримався на воді… Довелося рятуватись вплав… Спершу ми перегукувались, а потім я вже перестав чути Мерланів голос. До берега таки доплив… Добре, що стояло літо… Взимку вода б убила мене. Вона і влітку в цих краях холоднюча…

Довго я блукав по березі, шукаючи Мерлана. Не знайшов… Море віддавало лише мертвих… Матросів з галер у чорних одностроях… З «Морени» не лишилося навіть мерців… Могилою моїх бойових побратимів стали чужі холодні води… І чисте полум’я.

Однострій я зняв з утопленика… Гидливість? Ну, якщо вибирати між гидливістю і можливістю попасти до рук «тайняків»… Словом, я дібрався до Сейвігуру… Завдяки однострою та «моанській пиці»… Казав же колись, скільки разів вона мене рятувала, рідненька…

Прийшов на явку… Її тримала певна «сіра тінь», а швидше — найманець… Чоловік цей працював ювеліром і був хворим на сухоти. Ельберійцем він не був… Я навіть не відав, чи й знає він, на кого працює.

Десь через тиждень я зібрався їхати до Моани, а звідти — як не буде нових вказівок — знову на Сіллон… Крамничка мого господаря була якраз на головній площі… з чудовим видом на міську шибеницю… Під час великих страт ювелір навіть вікна другого поверху винаймав роззявам.

От і того дня, коли я пакував куплені в Сейвігурі речі, на площі почав збиратися люд… До крамнички ввалилася ціла ватага і полізла східцями нагору… Я не був любителем подібних видовисьок, але піднявся теж… Мав бо якесь лихе передчуття…

І воно таки справдилося, оте передчуття…В приреченому я пізнав Мерлана… Штурман стояв у ганебному повозі на повен зріст, без кошулі…Руки мав зв’язані, на тілі закрепла кров… Не дивись сюди з вираю, Буревісте…

— Що, знайомий? — пошепки спитав мене ювелір. Я тільки зуби зціпив, намагаючись вирівняти дихання. В будинку повно чужих, а у мене, певне, усе на морді написано… Знайомий… Не знайомий — брат… Та скільки ж можна, Боги… Та чи ж треба…

Мерлана тим часом звели з повозу і підвели до шибениці… Там була драбина, на яку і мав піднятись приречений.

— Добрі люди! — раптом крикнув корсар, — коли є тут хто з Ельберу — розкажіть в Сіллоні, як помер Мерлан Зоря! І передайте князеві Непобору, що Яснозір Буревіст пішов до морських дівчат, забравши з собою дві галери!

— Скажу, брате, — прошепотів я, дивлячись, як охоронець вдарив корсара в лице, змусивши замовкнути, — скажу…

— … І маєте, юначе, подумати про смерть, — це вже в’язничний панотець напучує приреченого, — страшною є вона для нерозкаяного грішника… Ось ви бажали чужого добра, і відбирали людські життя… Нині маєте розкаятися і померти у спокої духу…

— Та з чого ви взяли, що у мене душа неспокійна, — вимовив Мерлан насмішкувато, — всі колись помремо, тільки слава не вмре, не поляже…

Він уже стояв на драбинці… З зашморгом на шиї… Брат…

— У дальній вирій, — вимовив, — журавлі полетіли… Вернусь, як вони?

І з цими словами названий син дивного вдарив ногою в лице ката, котрий хотів відштовхнути драбину, і сам стрибнув униз…

Я змусив себе додивитися все до кінця, не відводячи очей. Я не міг заплакати — забагато товклося тут ріжного люду… Ох, Мерлане… Ти протримався до кінця… Ти помер як дивний, склавши наостанку вірша про свій відліт… З зашморгом на шиї… Я б так не зміг… Я б зміг тільки плюнути катам у очі… Пробач, Буревісте… Там, в гаю дубовім ти вже поцілував в чоло своє «дитя корабля»… Я не вберіг твого сина… Пробач.

— Гарно вмер, — прокректав ювелір, коли роззяви розійшлися, — скількох тут перевішано на моїй пам’яті, а таке бачу вперше. Відчайдух… Корсар князя Непобора… Вони там, на тому острові, всі якісь причмелені.

Таке останнє слово розлютило мене.

— Що ви в цьому розумієте, — сказав я однак рівно, — краще помовчіть…

— Легше один раз повиснути, аніж повільно здихати, як оце я, — пробурчав сухотник, — зрештою, він знав, на що йшов, коли виходив в море…

— Авжеж, — буркнув я, — ми всі це знаємо…

Я мусив від’їхати, навіть не змігши поховати друга по-людському. З грошей, які я мав в своєму чересі, я віддав ювеліру кругленьку суму, аби він спробував викупити у ката тіло і поховати хлопчину… Може даремно — ювелір здався мені захланним жаднюгою… Вікна, бачте, він винаймає, аби сейвігурська потолоч могла дивитися на чужі муки… Згодом я трохи прийшов до тями, і вирішив, що занадто довго бовтався по морях з ельфами та їхніми підлеглими, і тому відвик від нормальних людей.

В Моані я прийшов до Торгового Дому Росавів і зустрів там Ольга. Несподівано. Замість письмового зашифрованого звіту, котрий я мав зоставити «сірій тіні», довелося складати усний… Моанська «нитка», змотана під час зникнення Сокола, знову працювала на повну міць.

— Мерлана, напевне, схопила берегова охорона, — закінчив я, — а він — у корсарському вбранні… Моанської мови він зовсім не знав… Видати себе за іноземця з розбитого корабля — не зміг, а може й не схотів… Страшно він тужив за батьком своїм… І не тільки за батьком… А мені знову пощастило як дурневі. Врятувало трофейне вбрання, та ще «пика»…

— Добре, синку, — стиха мовив Ольг, — добре, що ти живий…

— Татку, — мовив я, — ви тільки не ображайтеся…

— Що, Ольжичу? — м’яко сказав батько.

— Ви могли б…ну…облишити все це? Павутину… Борню… Чи вас убили б свої ж…фанатики?

— Мене б… — протягнув Ольг, — ні, не убили б… Але отак одразу все здати… Ні…

— Не здати, — мовив я, — просто — покинути….

— Ольжичу, — сумно всміхнувся батько, — ти колись мені говорив, що твоя совість розмовляє з тобою голосом пана сотника… Що б сказав на подібне Крук?

— Сказав би, що це зрада, — буркнув я, — але ж батьку… Є Сіллон… Там — дивні… Я й не знав, що їх вижило стільки… І ваш будиночок… І квіти ясмину… А ви б’єтеся за Ельбер, який давно загинув… На Півдні чистокровних майже нема, а тих, хто спокревений з вами, можна було б теж забрати на Сіллон…

— А ельберійців ми куди заберемо? — спитав Ольг стиха

— Люди, — пирхнув я, — пристосуються…

— О, — вимовив батько, — ти наслухався срібних… Але ж вони людей не зневажають… Тим більше — ельберійців. Ти вже дорослий, синку, тож я можу сказати тобі дещо, з того, що знає тільки наш рід… Ну, й сіллонці, звісно… Не було Пришестя Богів… А був корабель, що летів між зірок… Від Блакитної Зірки Сіллон… Корабель біженців, синку… Наш світ знищили вторжники, ще жорстокіші за моанців… І не просто знищили — вони отруїли наш світ. Частина дивних пішла під землю… Скажімо так — у схрони. А частина — рушила в безодні Всесвіту… Єдиним світом, поблизу, придатним для життя, був цей… Але тут уже жили люди…

Я лише очима закліпав… Про подібне я не чув навіть від Вербени.

— Корабель — розвідник сів під Боговладою, — оповідав Ольг спокійно, наче казку дитині оповідав, — маленький корабель… З трьома дивними… Дана — пілот, Веданг- воїн, Ігворр- лікар… А тут, синку, біда була… Кочівники хото рвалися з Великого Степу на Західні Землі… І Дана, вона, синку, командувала всім цим… походом, уклала союз з тодішнім князем Ельберу… Бо тут, синку, маленький світ… Багато води, мало суходолу… А високо над нашим Океаном, так бо його назвали втікачі, обертався великий корабель… Переповнений жінками і дітьми, котрі задихалися від нестачі повітря… Але і віддаватися на милість хазяїв вони не хотіли… Ми — дивні… Так бо нас тут назвали… Ми трохи горді, знаєш… І ми запропонували військову допомогу… Бідолашні кочівники мабуть і досі співають біля своїх вогнищ про блискавки з небес… І про вогняних демонів… Опісля війни — Ельбер прийняв утікачів… Як братів — не як нахлібників. А тоді…

— Що? — спитав я чомусь тремтячим голосом.

— Ельберійці, синку, — провадив далі Ольг, — були тоді звичайними людьми… В чомусь грубими, в чомусь нестриманими… Князьки Ельберу весь час воювали між собою… Великого Князя Ельберу під час навали кочівників зрадили майже всі… Він наказав стратити винних, а князівства їхні роздати дивним союзникам… Так виник Веданг… Ігворру дісталася Чорногора… Квітан віддали предку князя Непобора… А сам Великий Князь… Біля нього була Богиня… Вогняна Дана…

— Вона була — як Вогнедан? — вирвалося у мене

— Так, синку, — зітхнув Ольг, — але, швидше як той, перший Вогнедан… Князь запропонував їй руку, закохане серце і власні родові землі, які й назвав Данаділом…

- І вона погодилася, — спитав я недовірливо, — вийти за нього заміж? Дивні і нині родичаються зазвичай між собою.

— Погодилася ж, — мовив докірливо Ольг, — моя донька вийти заміж за тебе…

Я почервонів і спитав:

— Ну і що ж вирішила небесна красуня?

— Дивні, - продовжив Ольг, — зібрались на таємну нараду… Вони розуміли, що люди, такі, як вони є, не потерплять їх поруч з собою… Поки що Великий Князь Властимил, так його звали, до речі, та його наближені, з тих, хто лишився вірним володарю, були у захваті від несподіваних союзників… Але що станеться завтра? Людина, розумієш синку, це така істота, що не може бачити поруч кращого за себе… Жаба її задавить, як-то говорять квітанці. Якби з небес спустилися сильні, мудрі, але неоковирні чудовиська, вони б швидше ужилися з людьми, аніж ми… Уяви собі — щодня бачити поруч істоту, якій ти не зможеш дорівнятися… Не тому, що гірший, а тому що інший… Втямив?

Я згадав Мерлана, котрий все життя тягнувся за батьком, згадав власне дитинство і зітхнув.

- І ось, — знову заговорив Ольг, — дивні, до речі, ми звемо себе еллами, синку, вирішили змінити людей… Хоча б лише людей Ельберу — на більше у них просто б не вистачило… засобів. Стражі Гір — напіврозумні парди Чорногори- були пробою… Проба удалася… Тоді змінився весь Ельбер.

— Як-то — змінився? — прошепотів я

— Люди Ельберу, — мовив Ольг, — стали більш розумними… Більш чутливими… Більш витонченими… Краса і гармонія, знаєш… Ну і інше… Ти бачив колись, аби корсари Сіллону билися між собою за золото? Або суперечили Непобору в його податку «на волю для Ельберу»? Ти бачив як живуть і гинуть ельберійці… Скажеш, що у іншого люду теж є герої і мученики?… Звісно є… Але у ельберійців цей відсоток відважних набагато більший… І вірність, синку… Вірність володарям… Вірність вітчизні… Вірність волі… Сини Ельберу — це наші діти, синку… Діти дивних, діти загиблого Еллону — вітчизни нашої далекої біля Зорі Сіллон… Тому ми і вмираємо з ними поряд вже дві сотні літ…

Я довго сидів мовчки, перетравлюючи оповідь… Оце тобі голос! То все це штучне… Штучне… Вірність… Вірність — кому? Володарям з чужого світу? То може у байках ігворрського панотця була якась доля істини? Воля… Яка може бути воля, коли тебе…націлили на неї… Як ловчого птаха… А вони гинуть, юні ельберійці… Не за те, що вибрали самі, а за те, що влили їм у кров прибульці… Чи як там вони змінювали.. Операції на мізках робили, як Вербена? Чи ще якось… А звідки тоді беруться чорри… І дженджики… І чому зрадив князь Лемпарт? Тому, що був напівкровним? Ох, батьку, даремне ви це мені розповіли…

— Чорри, — сказав Ольг сумно, наче почувши мої думки, — це побічний продукт… Якщо ельберієць стає паскудою, то ламається він страшно… Страшніше, ніж просто собі перекинчик… Звірюкою стає… Ти за Вогнедана недаремне боявся — він-то найжахливіше змінитися міг… Але нині — все минуло. А те, що я тобі розповів, прийми, синку, як належне. І не питай більше ніколи у Ольга Лелега, чому він не милується ясминовим садком а більш як двадцять літ вином торгує. Ельберійці не можуть жити в полоні… Важко їм… Важче ніж астеонцям, моозцям, срегійцям, кедагам… Скільки там ще народів пожерла Моана? Більшість — пристосувалась… Але, якщо ельберієць…пристосується — то тільки як чорра… Майже завжди… Навіть дженджики наші гидкіші за таке ж моозьке, або астеонське паньство, котре свій люд продало Моані за пільги та привілеї… Та ти ж синку і сам, звільни я тебе зі служби, між звичайними людьми жити вже не зможеш… Це — без усякого штучного змінення. Просто ріжницю… дуже видно.

Ніч я провів без сну… То Богу дякував, що я — то не змінений. Звичайний собі шукач пригод… Захочу — покину Ольга і завіюсь десь до біса… І хай тільки спробує перешкодити… То лізли до голови лоянські жахи… Князь Лянь…Забиті селяни… Озвіріла, інакше не скажеш, знать… То Моану згадував з її брудними вуличками і величною Цитаделлю… Злидарів у виразках біля мейдистських храмів… Виразки у більшості штучні, бо ліньки працювати… Ювеліра згадав, що вікна винаймав для тих, хто мав милуватися чужою смертю… Ельберієць такого б не зробив, навіть з голоду помираючи, а пан ремісник не бідував… Каторжан згадав, що плювали в бік своїх визволителів…Згадав, як не міг пристосуватися до життя в Моані… Яким чудовим мені видався Сіллон-Сінд… А Яснозір Буревіст зі своєю «Мореною»… Команда-то його сприйняла як належне його наказ геройськи загинути… Вони й не подумали навіть, що можна купити собі життя за життя двох срібних, котрі ними командували… І однієї «тіні», котра знала забагато… Згадав, як Ольг якось оповідав про повстання у Моозі… Селянське повстання людей, яких уже теж довели до краю… На гребені цієї хвилі сплив і ватажок… Дрібний шляхтич, колишній військовий…Ой, як же його звали… Адіран… Адіран Логан… І ось, коли селянське військо, опісля кількох перемог, було загнане таки у безвихідь, найближчі соратники оцього Адірана видали його моанцям…. Зв’язаним і безпомічним… Потім бідолаху ще спалили живцем у Моані при великому збіговиську роззяв. Скільки я читав про борню ельберійців, а подібного не писали про них навіть вороги… Знову згадався Воїн з його людьми, котрі не залишили свого князя… Ні, таке траплялося і в інших краях, і без усякого змінення, але все ж таки… Вірність… Дивні змусили людей бути вірними собі... Але ж нині — майже не лишилось дивних в Ельбері… Сотник Крук, хіба він вірний дивним? Він — ельберієць, і Ольг — ельберієць… Срібні, звісно, трохи інакші, але теж вважають себе ельберійцями… Як ото князь Непобор…

Зранку я вийшов до Ольга, котрий переглядав папери Торгового Дому. Поруч лежав пакунок, який я йому привіз. Порожній… Мабуть, там було щось таке, що треба тримати у пам’яті…В коминку горів вогонь… Батько схилився над столом з пером у руці… Він чомусь посміхався… Яким-то спогадам… Нащадок еллів з-під Зорі Сіллон…

— Тату, — мовив я, — що мені робити далі? Наказуйте…

Ольг поклав перо і підвівся. Все з тим же усміхом.

— Я знав, — мовив, — що ти переживеш це, Ольжичу. Ти у мене нині й сам…майже дивний…

— Ще не доріс, — буркнув я, — то куди далі?

— Поки що повертайся до Боговлади, — сказав Ольг, — і перепочинь… Досить з тебе моря…

У Боговладі мене зустрів радісний Терночок і похнюплений Найсінь. Охоронець нудьгував спокійним життям… Терночок же весь час розповідав про літо, проведене в Ігворрі. Він уже встиг перезнайомитися з усіма дітьми Мальви. І потоваришувати з Вогнеданом. Ну, а ясна панна Дана просто не сходила з вустоньок мого сина. Дівчина, виявляється, пообіцяла, що Терн Лелег буде її пажем…І тепер хлопчина аж стрибав від задоволення. Він ще більше виріс і подорослішав… Як же давно я не бачив своїх лоянців…

— А ще, — щебетав Терночок, — у пана Вогнедана є нині свій Дракон-охоронець… Його звати Руженом… Він такий… такий… Він мечем уже володіє — як сам Найсінь…

— Дійсно, — солідно підтвердив «тигр», — юнак має великі здібності.

— Та звідки він узявся? — здивувався я. Найсінь скосив очі на Терна. Потім, мовляв… Оце тобі голос! З Ведангів, окрім самих двійнят, зосталася лише Півонія з маленьким Кречетом…

Ввечері Найсінь оповів мені, що це за Ружен… Юнак був напівкровним… Сином Ружени Ведангської та її ґвалтівника… У мене аж дух забило… Нічого собі — Дракон-охоронець… Куди тільки дивиться Ольг? А Конвалія? Як вони могли допустити до Вогнедана оце породження наруги й болю… Стривайте, але ж Ольг колись говорив, що дитя Ружени не пережило матір…

Найсінь, однак, подробиць не знав. Сказав лишень, що юний княжич не відпускає від себе нового друга ні на крок. Нерозлучна парочка — синьоокий красень з флейтою і винятково потворний хлопчина… Наскільки я зрозумів Найсіня, єдиною родовою рисою юнака були ті самі очі, що палали на обличчях всіх Ведангів… Ружен не був калікою, ні, у нього було тіло ельфа… Але ж лице… Чортів Кеян-Шордон… Кедазька кров передалася онуку…

Кедаги взагалі були цікавим народом… Це був уламок з отої орди кочівників хото... Опісля розгрому вони з переляку кинулися тікати не через Белат, додому, а через Зелемінські болота на Північ. Туди, до речі, не тільки кедаги потрапили, на землі нинішньої Великої і Могутньої… Поміж ельберійцями ходить поговір, нібито справжні моанці теж мають в жилах кров отих кочівників, тільки інших племен… Нібито, ординці змішалися з місцевими, і за кілька поколінь на крові і кістках збудували першу Моану… А тоді вже ота Моана вилізла з лісу, наче ведмідь з барлогу, і накинулася на сусідів. У Зводі-Літописі це називалося скромніше — збиранням земель.

А кедаги й не думали нічого збирати, чи когось воювати… Жили собі на новому місці, й нікого не чіпали… Знов таки, чув я поговір, що були ці бідолахи всього лишень рабами отих хото… Якоюсь обозною прислугою. З виду — щупляві, темношкірі, хоч і не такі як острів’яни, одноплеменці белатського раба Ганна. Світліші… На зріст невеличкі…. Обличчя — я сам, коли мав з ними справи, до них ледве звик… Лоянців ще можна назвати гарними, навіть на непризвичаєне око людини з Західних земель… Але це — повне страхіття… Очі булькаті, носи приплюснуті… Вуст майже не видно — такі тонкі… Не те, щоб вони були якісь виняткові потвори, але непропорційні — що є то є… І залякані життям до повної покори… До того, як їм накинули мейдизм, у них була єдина Богиня… Кама… Доля… Чи радше — судьба…Від судьби, мовляв, не втечеш, тож нема чого і намагатися…

Дівчата їхні, однак, мали дуже гарні тіла і якусь особливу жагу у ліжку… Не знаю, чи то правда — сам ніколи не перевіряв… Тому панове моанці, особливо військові, дуже любили брати собі покоївок з отих дівчат… Сином такої покоївки напевне і був Кеян- Шордон… На його щастя, він був схожим на батька, тому і піднявся аж до «сірого» офіцера.

А син Ружени, отже, вдався у кедазьку бабусю… І Вогнедан обожнює нового друга… Диво, та й годі… Я б не ризикнув познайомити отаке з княжичем… Та ще й визнати ріднею…

Десь через місяць з’явився Ольг.

— Відпочив? — спитав, — до битви готовий?

— Авжеж! — відповів я в тому ж густі, - чого-чого, а битись ми завжди… Батьку, а можна спитати…

— Якщо це не те, про що не говорять вголос, — засміявся Ольг.

— Що це за Ружен нині біля Вогнедана?

— А, — сказав батько, — Найсінь розповів? Все так і є… Дитина Ружени вижила… Хлопчика вигодувала Купава, яка тоді якраз втратила свого сина… Маленький Змагор Тополина помер від гарячки…

— Бідолашний Змагор-батько, — зітхнув я, згадавши сина Пави, — він так бажав цієї дитини…

— Судьба, — зітхнув Ольг, — тут вже нічого не зробиш.

— Але як вийшло, що про оцього…Руженича ніхто нічого не знав?

— Тоді, коли я говорив з Купавою, — зітхнув Ольг, — дитя було таким кволим, що вона вже й місце для могилки вибрала, поруч з Руженою… Тому й не стала мене ще й цим… хвилювати. А Шрежін не розголошував про існування у нього сина і княжича, бо той вродився схожим на кедага. Шрежін-то своє походження приховав… Він-то і справді — байстрюк… Позашлюбний…

— А ви звідки…? — почав, я і замовк, вилаявши себе за дурість.

— О, синку, — стиха вимовив Ольг, — чого лишень я не знаю про цього паскудника… Я на нього досьє п’ятнадцять літ збирав… Найсмішніше було, коли він заявився до Ігворри, вимагати, аби йому повернули сина… Хлопець-то утік з дому… Купава, хай їй тільки добре сниться, взялася за його виховання… Ще змалечку. Шрежін-то вдома не жив… Чогось боявся…

— Привиду Ружени, — сказав я стиха…

— Може й так, — зітхнув Ольг, — отже — Купава виховала ельберійця… Знайшла воїна, якого ще сам Воїслав навчав «смертельному танку»… Сама передала дитині все, що змогла… І любов, і зненависть, напоєну піснями… У п’ятнадцять літ це вже був готовий на все повстанець… Щирий Веданг з запеченим кров’ю серцем… Купава, ось за це я її не хвалю, звісно, розповіла йому про те, як його матір… І про те, як Ружена перед смертю прокляла і свого ґвалтівника і свого сина від нього… «Ти виростиш з дитини, — сказала вона тоді Шрежіну, — ґвалтівника і вбивцю! Такого ж як сам! Я проклинаю вас обох! І я прийду за вами! Мертвим духом помсти!»

— Нічого собі, - аж здригнувся я, — бідолашний хлопець…

— Купава, — зітхнув Ольг, — сама втратила все… Тому вона і відточувала цього страшного меча… І ось, якось батечко згадав за сина… І вирішив віддати його в чорри. Джурою… Нехай, мовляв, послужить…вітчизні…

— Тому він і утік, — мовив я порозуміло.

— Авжеж, — зітхнув Ольг, — перед цим ще висказав батькові в очі все, що про нього думає… До того хлопчина з татком взагалі не розмовляв… Той у закон його ввів знаєш під яким ім’ям? Кеян… Руженом — то його Купава прозвала. Тепер юнак мріє заслужити ім’я воїна…

— А що ж Шрежін, — сказав я вже трохи не розчулено. Страшна доля сина Ружени вразила мене до глибини душі, - так просто і відпустив хлопчину?

— Та де там просто, — зітхнув Ольг, — батечко зібрав селян і оголосив хлопця байстрюком… А отже — його підневільним. Наказав своїм посіпакам з охорони підвісити його за руки і шмагати, доки не запроситься… Але ж це Веданг, синку… Веданги не благають… Хлопчина ледве вижив тоді… А тільки-но трохи одужав — зірвався тікати. Просто до Ігворри. Це його теж Купава навчила. Ближче-то у нього родичів нема… Півонія — в Сіллоні…

- І Шрежін приїхав за ним, — сказав я стиха, — яка погань…

— Авжеж, — протягнув Ольг, — я його дуже здивував… Коли виклав перед ним на стіл усі три копії того заповіту… Це…що його й твариною назвати важко, насмілилося загрожувати мені… Була у нас розмова…

— На якому смітнику його поховали? — поцікавився я.

— Доки його зариють на смітнику, — мовив Ольг похмуро, — він має зректися прав на вкрадене ім’я, і на землі Ведангів… Я обміняв це зречення на його життя… Це далося мені важко — адже я зустрічався з ним раніше…

— Ви? — здивувався я, — де?

— Коли віз тебе сюди з Астеону, — мовив Ольг, — у Страгії, колишньому Кедазі… Він починав своє сходження нагору з найманця… І служив тоді княжичу Ріфіну Астеонському… Бачив опіки у мене на грудях? Знаю, що ще в дитинстві бачив, але спитати боявся… Це він мене так… допитував. За тебе, синочок, питав, а ти тим часом спав у скрині… Я не кричав — боявся розбудити…

— О, татку, — сказав я, — татку… І ви його відпустили?

— Поки що, — мовив Ольг зловісно, — раптова його смерть опісля зречення може викликати підозру. Паскуда чкурнула аж до Моани… А мені тепер треба ствердити підписами намісника та ради вельмож князівські права для Мечислава Ведангського. За офіційними паперами — таки Кеяна.

— Це ви дали йому ім’я? — всміхнувся я смутно.

— Та я, — озвався Ольг, — опісля того, як він трохи не зачепив мечем мене… Чи-то я старію, чи — то дійсно божество клинка завітало до Ігворри…. І якраз щодо його князівства ти маєш мені допомогти…

***

Завдання мені Ольг дав цього разу — крий Боже… Я мав поїхати до Моани і, через одного шахрая, котрий був на платні у Ольга, потоваришувати з тамтешніми злодійчуками… Проти того, аби переписати князівство на Кеяна Шрежіна, замість його батька, котрий раптом виявив бажання віддалитися до монастиря, на нараді шляхтичів різко виступив князь Собрін Рін. Він мав види на цей титул для якогось свого фаворита… Знову? — спитаєте ви… а вони, подібні захоплення, ніколи не зникали з-поміж моанських вельмож… Це був «побічний продукт», як ото говорив Ольг, реформ Великого Корога, завезений з закордону разом з тютюном і камзолами.

Так ось, у цього вельможі нещодавно вкрали родинний клейнод. Діамант називався «Горішок» і був приблизно й розміром з горіх…Ольг вважав, що злодіям продати його не вдасться, хіба, що знайдеться ювелір, котрий ризикне це диво розколоти. Або іноземець, котрий ризикне його вивезти, аби потім знов-таки розколоти. Я мав напасти на слід діаманта раніше і доставити його Ольгу.

Дав мені батько ще одне — не завдання, прохання… Винюшити у Моані Шрежіна, якщо він, звісно, там. Ясна річ, що паскуда ні до якого монастиря не піде, але ж має він де-то осісти. Я мав час від часу наглядати за ним… І доповідати… Шкода, що поки що не мав права втопити поганця у помийній ямі.

До шахрая, котрий мешкав у найбруднішій і найгидкішій дільниці Моани, котра чомусь звалася поетично — «Дівочий Ліс», я заявився під виглядом моряка, якого списали з корабля за крадіжки. Задля цього мені довелося витерпіти одну гидоту. Ще перед від’їздом «тутешній моанець» Тархом десять разів врепіжив мені по спині отим самим ремінним батогом, яким у Моанії карають злодіїв… Я перед тим добряче хильнув квітанської настоянки, яку приніс мені добросердий Тархом, а зверху додав моанської горілки, але все одно — боліло нестерпно… Бідолашний Ольг… Тридцяти батогів я б напевне не витримав… Тархом, однак, запевняв, що бачив серед злодюг таких, що витримували й сотню… Не знаю, але краще не перевіряти…

Отже, злодюжка познайомив мене з колегами… Я виявив згоду пристати до його ватаги і сплачувати данину отаману. Ватага ця орудувала в околицях Моани, саме там, де був заміський маєток пана Ріна. Спершу я тільки їсти варив і сортував здобич, а потім почав ходити і «на діло». При чому — відзначився з найкращого боку: крав лише найцінніше і обходився без кровопролиття.

Та справа з діамантом все не рушала з місця… Ті злодюги, з якими я заводив про нього розмову, присягалися, що не ризикнули б взяти «Горішок». Дійсно, милуватися ним їм було ні до чого, а продати його вони б не змогли. Челядинців пана Ріна вже до мене «потрусила» котрась з «тіней». Висновок вона зробила такий — «не брали».

Але та сама «тінь» дала мені одну зачіпку. Якраз перед зникненням «Горішка» від пана Ріна утік кріпак… Дворовий музика… Він був улюбленцем свого пана… Ні, не тим, що ви подумали, просто грав добре. Та бідолаха надумав одружитись… Пан Рін, незважаючи на модне збочення, не пропускав жодної гарненької кріпачки… Ну, і… Словом — історія відома. Дівчина стала улюбленою покоївкою його вельможності, а хлопця, опісля порції різок, відправили у заміський маєток працювати в полі. Навіть скрипочку відібрали у бідолахи. Утік — то він раніше, аніж пропав клейнод, але крадіжку могли просто одразу не помітити… В заміському маєтку пан Рін бував нечасто.

Скрипаля я таки віднайшов… Далеко він не забіг — велика матінка Моанія, а заховатися у ній людині ніде… Особливо — освіченому кріпакові. Спершу він жебракував, тоді добув десь скрипочку і грав на ній добрим людям… От по цій скрипочці я його і вичислив… Це було нескладно — йшов якось вулицею і почув, як у шинку грає скрипка… Щоб ви подумали? Мелодію видатного белатського митця Револли, яку я колись в Ільзноні, на концерті чув… Я, звісна річ, одразу до того шинку… І прилаштувався на лаві музику послухати… А тоді запросив скрипаля випити…

Заробляв хлопчина своєю скрипкою лише на сухий хліб… Якби він ще вмів «різати» запальних моанських танців, під час яких з голів летять шапки, а зі столів кухлі… Або пісеньок сороміцьких співати… Ну, кому, скажіть на Бога, у Дівочому Лісі потрібен концерт для скрипки белатського митця? Я й напоїв нещасного, й нагодував… А тоді здав Ольгу з рук на руки… Було це в одній пивничці, яку тримали Ольгові ж люди.

Думаєте, музика не зізнався? Розколовся одразу ж… Ольг навіть ману не накидав… Стоїть у напівтемряві, очі бурштином відсвічують… Як у кота… І голос… Ой, коли татко говорить таким голосом, навіть собаки перестають брехати… Не говорячи вже про людей.

«Горішок» таки вкрала оця ось жертва панського свавілля. Ховав він його — не повірите — у скрипці… А я-то ще з вулиці почув, що звук у інструмента не дуже, але подумав — звідки злидню стягтися на щось пристойне… Словом, діамант повернувся до господаря, який перед цим, скрегочучи зубами, поставив свій підпис на правах Ведангу… Тепер було, принаймні, не соромно вимовити вголос — Князь Ведангський… Мечислав Руженич… Дай-то Боги, аби Ольг не помилився щодо хлопця…

Скрипаля Ольг відправив до Ігворри. На службу до князя Чорногорського… Так, князя… Не стало Конвалії… Бідна квітка, спалена судьбою… Син примирився з нею… Ольг говорив, що Вогнедан полюбив матір, наче наново… Ніби хотів і їй, і собі відшкодувати сім загублених літ… Нехай вона зустріне Воїна у гаю дубовім… І буде, нарешті, щасливою…

З моанськими злодійчуками я накладав ще зо два роки… Скільки разів за ці літа я згадував Сіллон… Срібних дивних, просто дивних, та любих своїх ельберійців… Ой, з якою ж то гиддю доводилося мати справу… Ольг тримав мене тут, бо йому потрібні були папери, папери і ще раз папери… Такі, що порочили чимось шляхтичів з Намісницької Ради… І я ті папери добував… Але почувався так, що ще трохи — і здичавію геть на оцій службі… У мене з’явилися жінки відомо якого штибу… Шлюхи, або просто бандитські підстилки… Пані Миляну я згадував просто з замилуванням… Не говорячи уже про Чайку з любого серцю Сіллону.

Шрежіна я теж знайшов… Паскуда подався працювати — куди б ви думали? Правильно, до в’язниці, що у Цитаделі… Писарем… Часом, за сумісництвом — і катом… Про те, що князем був — не оповідав нікому, видно Ольг налякав тоді його добряче… Я не сумнівався, що у Ольга є на нього щось таке, про що паскуда постійно пам’ятає…. А потрапив він на тепле місце завдяки протекції пана князя Ріфіна, якому колись служив. Убивати гниду наказу не було, то ж я поглядав в його бік — і тільки.

Настало свято Повноліття Імператора… На це свято мусила з’їхатися уся знать Імперії… Приїхав і Вогнедан з Князем Ведангським… Тоді якраз я вперше побачив Мечислава… Я стояв у натовпі роззяв, котрі гапилися на карети шляхти… Ось і карета з гербом Чорногори — білий пард на блакитному тлі… Першим з’явився Вогнедан… О, він змужнів, колишній хлопчик з обпаленим чолом… Стрункий, граційний дивний… Не дуже високий, зросту трохи нижчого за середній… Волосся кольору крила ворона, укладене в тугий джгут коси… Сліпучо-біла одежа… Ще носить жалобу? А за ним з карети ковзнула чорна тінь… Мечислав був весь у чорному. Чорний оксамит, що його так любили Веданги… Від Драконів він успадкував волосся, чорне до синяви, як і у його брата у перших… Лице темносмагляве, чисто кедазького типу… Приплюснутий ніс, стиснутий тонкогубий рот… Якби він мав ще булькаті очиці і низьке чоло, то це було б просто собі негарне лице страгійця… Але лице Веданга наче зліпили з двох ріжних половин… Високе горде чоло ельфа… І видовжені очі Драконів, нетутешньої вроди… Все це разом мало в собі щось несамовите… Моанські бабусі, побачивши цього шляхтича, починали значити себе трикутником і бурмотіти молитви.

Подивився я оце на них, зітхнув і подався до Дівочого Лісу… На честь повноліття Його Могутньости у всіх шинках рікою лилася дармова горілка. Чи варто й казати, що вся Моана була п’яна в дим… Я пішов до знайомої шлюхи і напився теж…

Не так багато й минуло часу від цього свята, а Його Могутньости, вірніше — тим, хто нині правив за нього, тобто все тим же князям Астеонським, забаглося воювати Сіллон-Сінд. Це вже стало у моанців звичаєм — кожний новий імператор починав своє правління зі спроби винищити ворохобних дивних. На Південь рушило військо… Мене розібрала смертельна туга… Я мав би битися поруч з захисниками Сіллону, а не гибіти у цьому кишлі. Потиху я лаяв і татка Ольга, і славетну покору війська «тіней»… А тут ще настала кисла моанська осінь… Хоч бери та гинь…

Була у мене за цей час лише одна цікава пригода… Прийшов раз до притону, де я обрітався, знайомий мені Орлин. Сів до столу, показав руну наказу, котра цього разу звалася «Родина» і мовив, що треба переправити на Південь одного втікача…

Я й питаю, що за втікач. «Друг князя Вогнедана, — говорить Орлин, — князь сам допоміг йому втекти, а далі уже — наша справа.»

Мене аж цікавість розібрала — що там за друг…Добув я за Орлиновим вказівками карету, коней і для чогось — велетенську скриню… Скриню прилаштували ззаду карети… Орлин мав бути за кучера, а знайомий же мені Горислав — за панка-хетанця, котрий повертався додому з коронації.

Під’їхали до Торгового Дому Росавів… Вийшов продавець вин, отой, з яким я колись так вдало поспілкувався, який-то геть очманілий. Загрузили ми до карети харчу — на роту моанських солдатиків… При чому — саме сире м’ясо… А тоді з’явився і сам княжий приятель…

Я коли оте побачив — трохи не впав… Звісно, я чув про Стражів Гір, а хто у Чорногорі про них не чув? Та я і білих-то пардів ніколи живих не бачив… А цей звір був найрідкіснішого відтінку — чорний. Іде отак, перевальцем і на нас поглядає скоса. Горислав серйозно так говорить:

— Пане Верене, ми зараз їдемо до Ігворри… Чи ви згодні?

Звірюка праву лапу підняла і опустила. Так…

— Опісля, — продовжує Горислав, — вас або відведуть в гори, до однокровників…

Звірюка ліву лапу піднімає… Ні, мовляв…

— …або ви дочекаєтесь пана Вогнедана в Ігворрі, - закінчує Горислав

Права лапа догори…Так…

— Тож лізьте до скрині, пане Верене, — мовить Горислав все в тому ж тоні, - там є дірки для дихання…. Вночі, на зупинках я випускатиму вас прогулятися…

Звірюка знову обдивилась нас усіх і стрибнула до скрині. Горислав скриню закрив і аж тоді зітер піт з чола.

- І хто мені розповість, де оце тут взялося? — говорю.

На оповідки часу не було, але усе ж таки Горислав розказав, що звір з дитинства жив у імператорському звіринці. Куплено його було в ішторнійських браконьєрів за скажені гроші. Бідолаха трохи не божеволів у клітці… Говорити він не вмів, але це було й на краще… Аби таке ще й заговорило… Дивні спілкувалися зі Стражами Гір подумки… І ось на коронації звіринець навідали Вогнедан з Мечиславом… Верен, почувши дивного, вдарився об дверцята клітки так, що аж засув зірвався… І метнувся до Вогнедана… Видовисько, казав опісля Мечислав, було — не передати… Князь Чорногорський запропонував за парда великі гроші, та імператриця чомусь спротивилась тому. Тоді Вогнедан просто викрав з клітки свого нового друга… Оскільки імператриця тоді вже була князевою коханкою, вона не стала піднімати галасу, хоча напевне здогадалася, хто приклав руку до того викрадення.

Ну, а тої осені до мене довго ніхто не з’являвся… По місту ходили чутки, що облога Сіллону закінчилася невдачею… Хоча оповісники щодня горлали, що нелюдей ось-ось доб’ють. Я молився, аби то не було правдою…Чув-бо, що князь Ріфін закупив на Шоррозі якісь нові гармати, щоб крушити скелі довкола проходу… І пороми, аби їх підтягнути поближче до острова… Пороми мали тягти все ті ж галери, а найманий шоррогський загін з невеличких кораблів — розстрілювати «чайки», якщо ті насміляться поткнутись до заливу…

Потім оповісники замовкли, і настала тиша… Це означало — наше таки зверху… Сіллон відбився… Милі мої срібні воїни… Я аж напився з цього приводу, а оскільки не люблю пити самотою, то привів до себе дівку.

Коли мене зранку досить відчутно трусонули за плече, я спершу подумав, що це — якийсь мій приятель-злодюга.

— Геть ік лихій матері, - варкнув я, не розплющуючи очей.

— Підіймайся, Білозіре!

У мене аж похмілля пройшло з переляку. Біля ліжка, де я спочивав з моанською шлюхою, стояв Ольг… Без мани… Лице — як у пораненого насмерть

— Вставай, сину! Швидше!

Авжеж, вставай, та ще й швидше… Після того, як вчора… Ой, краще не згадувати… Та що хоч сталося? Ніколи Ольг не з’являвся у цьому притоні… Ніколи не скидав мани на вулиці… Ніколи не тремтів, як натягнена струна…

— Ходімо — кинув він. Я сяк-так одягнувся, кинув біля шлюхи срібну монету, і ми пішли.

Дільниця злодіїв ще спала праведним сном… Працювали ми — то здебільшого вночі, окрім кишенькових злодюжок… Але, ні… Ось дибає назустріч мій старий приятель по розбійничій зграї… Солдатик-дезертир…

— Солоний Пес! — вигукнув він радісно, — є що випити? О, а це що таке? Та це ж хетанська нелюдь…

Ой треба було йому промовчати… Бо за хвилину злодюга вже валився на землю з метальним ножем у лівому оці… Отакої… Ольг ніколи не вбивав даремно… Та що це з ним?

— Ману, — сказав я, — накрийтесь, батьку!

Він почув… Зосередився… Замерехтів знайомий відсвіт, що його можуть бачити одиниці…ті, хто довго живе поруч…

Ольг привів мене до Іноземної Дільниці… Я колись тут жив, на сусідній вулиці. Вартовим Ольг пояснив, що найняв мене для якоїсь роботи. Говорив він белатською, а варта гнулася перед рекомим багатієм і називала його паном Соллою.

— Челядь натопила лазню, — мовив Ольг, коли ми прийшли до його, пана Солли, будинку. — Митись, голитись, перевдягатись… На все — півгодини.

Я пішов виконувати наказ, гублячись у здогадах… Що ж сталося? Невже все таки Сіллон? Невже по його вуличках спливла кров його мешканців? Невже у дворику з ясминовими кущами лежить мертва Півонія, а поруч з нею — хлоп’я з розбитою голівкою? Що могло так розхвилювати Ольга? Я похапцем причепурився, зголив злодійську бороду, привів до ладу волосся, вдягнув шляхетське вбрання, котре лежало на лаві у передсінку лазнички, і побіг у дім.

— Батьку, — вимовив я, — що?….

— Вогнедан та Мечислав… — вимовив Ольг, — вони — в Цитаделі синку… У тій в’язниці…

Я сперся на стілець… Це дійсно було страшно… Опісля отого випадку, у дитинстві, Вогнедан нічим не виявляв своїх здібностей… Він, щоправда, трохи зціляв, та й тільки… Поза цим — це був звичайний юнак, дуже розвинений для своїх вісімнадцяти… Музика і поет, як і в тому житті… Вогонь мав прокинутись пізніше…І не тільки вогонь… Мечислав же, окрім вояцького вміння, взагалі не мав, здається, нічого надприроднього. Можливості вирватися з Цитаделі у них не було…

— Зараз, — озвався Ольг, — ти підеш до Ролли… Твого приятеля успадкував молодий імператор разом з троном. Він-бо дуже хоровитий, Іркан Шостий… Окрім того, твій друг лікує позашлюбного сина імператора на ім’я Генд…

- І пана Гаратто, начільника моанських «тайняків», — додав я, — але ж ми з Роллою вже стільки років не бачились…

Ольг глянув на мене з такою розпукою, що у мене серце обірвалося.

- Їх там катують, Білозіре, — мовив просто, — може — навіть цієї хвилини… Я відчуваю… Я завжди відчував, коли страждає дивний… Мій Вогнедан… Юнак загине через мою помилку… Разом з Мечиславом…

Ольг швидко описав мені те, що трапилось… Він не помилився… Він трохи не розрахував… Коли почалася облога Сіллону, батько був на острові. Разом зі своїм старшим онуком Горицвітом, якого він потроху привчав продавати вино. Горицвіт ззовні мало нагадував дивного — хіба що очима та формою вух, як ото небіжчик князь Іскра… Тому Ольг відпустив його на вивідки — подивитись на березі, що там з гарматами і поромами під виглядом торговця рибою.

Та Горицвіту не пощастило — він наскочив на знайомця… У князя Ріфіна Астеонського був син, княжич Коронат… Сволотою мій братик у перших був ще гіршою за батечка. А Горицвіта він запам’ятав… Якось Коронат поправляв здоров’я в Чорногорі і зчепився трохи не битись і з Горицвітом, а згодом — і з самим Вогнеданом. Словом, Горицвіта схопили і звинуватили у шпигунстві…

Допоміг втекти родичу Вогнедан, якого імператор особисто відправив з військом на цю облогу. Разом з Мечиславом. Княжич Коронат, однак, опісля тої втечі вже почав підозрювати і князя Чорногори… Він-то бачив його з Горицвітом в Ігворрі… І зробив висновки…А у Вогнедана тим часом були свої задуми. Через Горицвіта він передав князю Непобору: «Штурму не буде!»

Ольг нині кляв себе за те, що не відкрив юному Парду таємниці Війська «тіней». Те, що зробив Вогнедан, певне за допомогою Мечислава, мав зробити загін сіллонських воїнів… Цілий загін… Та звідки б про це міг знати князь Чорногори, якого змусили бути присутнім при штурмі Сіллону… Він почав діяти на власну руч… Наступної ночі по втечі Горицвіта хтось невідомий підірвав наготовані до бою пороми… З новісінькими шоррогськими гарматами і пороховим запасом до них…

Ольг допускав, що юнак, змучений очікуванням поруйнування прекрасного острова, знову блиснув… В усякому разі, коли його заарештували, то знесилений Вогнедан навіть не опирався… Єдиною надією було те, що схопили його не на березі… Обох юнаків — і чорногорця і ведангця — посадовили до тюремного повозу у квітанському місті Рибки, при відступі імперського війська з Побережжя, а до того вони, здається, їхали вільно.

Підставою для арешту був «чистий лист», підписаний імператором. Такі листи мав при собі князь Ріфін… Але Ольгу хтось передав, що заповнював їх княжич Коронат… Сам би Ріфін не наважився б заводитися з потужними родами Півдня… Забагато паперів на нього було у Лелега… Що вже там сталося межи астеонцями — цього Ольг не знав.

— Йди до Ролли, — наставляв Ольг, — може, він знає, що там… І мені потрібно зустрітися з Гендом… З імператорським напівкровкою…

— То його мати…? — протягнув я

— В її жилах дивна кров, — кинув Ольг, — вона була з Данаділу… Це довга історія, зараз не до неї… Нехай твій Ролла влаштує мені цю зустріч. Обіцяй все, що завгодно. Я чекатиму…

Я пішов до Ролли і застав його в ліжку… Лікар ще навіть не похмелявся. Мене він зустрів як загублене дитя і одразу ж запросив до келишка.

— Ролло, — мовив я, опісля того, як лікареві попустило, — У мене є один приятель, чорногорець… Він хоче дізнатися про долю свого князя… І його друга…

— Я бачив їх учора, — мовив Ролла якось розгублено, — мене попрохав пан Гаратто, ну… надати медичну допомогу… Одного з них піднімали на дибу…

— Кого? — процідив я, забувши про обережність, — говори…

— Боже, — пробурмотів Ролла, — не лякай мене… Я чого вчора і напився… Не можу на це дивитись…

— Ти дивитись не можеш, — сказав я, — а вони… можуть? Говори!

— Князя Чорногорського допитували перед очима його приятеля, — сказав Ролла убитим голосом, — ні, я ніколи не зможу звикнути… І це — культурна країна… Того, другого шляхтича, били по обличчю, щоб він не заплющував очей… І от він дивиться, отой… Веданг… і сльози у нього по лиці котяться… А той… князь Зельм, голову повернув і щось як крикне… По — їхньому… Товмач потім переклав, начебто — «не думай!»…

— Не «не думай!», — прошепотів я, — напевне — «не смій і думати!». Що від них хотіли домогтися?

— Пан Гаратто, — мовив лікар, — хоче розкрити змову… Питав, що у них спільного з побочним сином імператора… Намагався у пана Зельма видобути зізнання, що вони з принцом Гендом — державні зрадники. А той на все це лише — «доведіть!». Аж поки зомлів від болю… Боже, це ще зовсім дитя… Шкіра — як у дівчинки… І по ній — розпеченим залізом… А я…медичну допомогу…подавав.

— Давай далі, - звелів я голосом «тіні», котра видобуває відомості. Ролла навіть не здивувався, настільки ще був очманілим від вчорашнього.

— Тоді вони взялися за другого шляхтича, — продовжив він понуро, — За Веданга…Я привів князя Зельма до тями… Ну, цей не плакав… Навпаки, ще й голову повернув, щоб краще бачити… Очі горять як у вовка… І весь час щось бурмоче по своєму… А приятель його… той ще диявол… Він пана Гаратто кляв чистою ішторнійською мовою так, що писар чорнильницю перекинув, аби того не записувати… Ну, тут до диби діло не дійшло… Не встигли… Оцей Веданг перестав відчувати біль, ще як його вогнем почали припікати. От не боляче йому і все… Опік глибокий, а він нічого не відчуває… Тільки шкіриться і лається як ішторнійський підмітайло…

Ролла покрутив головою.

— Ні, - сказав, — ти не повіриш…

— Повірю, — мовив я незворушно, — я в усе повірю, мій добрий приятелю… Навіть у янголів з неба… Коли їм вчора дали спокій?

— Не вчора, а вже сьогодні під ранок, — зітхнув лікар, — я оце вважаю, ненауково, звісно, що оцей Зельм якось знеболив свого друга… Себе — не зміг, однак… Руки я йому вправляв…по живому…. Пану ж Гаратто доповів, що і він нічого не відчуває, Зельм тобто… Шепчу бідоласі: «На Бога, не кричіть, зараз буде дуже боляче… Мовчіть, бо вас замордують» А він опісля вуста розціпив, окривавлені, аж чорні і мовив так, наче я його від застуди лікував: «Дякую, пане лікарю».

— Цілком у дусі дивних, — пробурмотів я, — о, ця їх гордість… Ролло, ти маєш мені допомогти. Влаштуй мені зустріч з паном Гендом… Якщо його намагаються вплутати у змову, то у мого приятеля є від цього ліки.

— Завтра, — мовив Ролла згідно, — приходь завтра зранку… Я зроблю все що зможу… Боже мій… нівечити такі створіння! До речі, у обох є такі цікаві відмінності у будові тіла…

— Ролло! — сказав я, — заткнися і йди до Генда. Зараз же… Я маю знати відповідь сьогодні!

До Ольга я повернувся ввечері. Батько сидів біля столу, схиливши голову на руки.

— Завтра, татку, — мовив я стиха, — тільки до Генда піду я… Я, а не ви… Якщо схоплять, то краще мене, чим вас… Що я маю йому казати?

— Я… написав, — прошепотів Ольг, — я знав, що ти зголосишся… Я не можу… говорити… Білозіре, що там з ними?

— Обидва живі, - мовив я сухо. Ольг знову опустив голову на руки і застиг.

— Діти мої, - прошепотів він, — квіти мої… Остання наша надія — в руках у цих катюг… Чому, чому я не довірився Вогнедану… Не наважився… Він завжди з таким захватом говорив про Князя «тіней»… А я все думав — рано… Горицвіта почав навчати… А не його… Я звик, що Парди прикривають нам тили… Руженичу взагалі не думав довірятись, хоча це прекрасний юнак… Духом — прекрасний. І ось — таке…

Я лише зітхнув і уважно прочитав Ольгову записку. Я мусив домогтися через Генда зустрічі з імператрицею. Пані Альдона дуже поважала «імператорського напівкровку», хоча б за те, що він не поспішав, яко всі інші, стрибнути до неї в ліжко. А вже імператрицю мусив навідати Ольг…

***

Генд виявився молодим смуглявим чоловіком, дійсно схожим на ельберійця… Не на дивного… Однак, витримка у нього була дійсно ельфійська. Вислухав він мене спокійно, хвилювання не виказав навіть тоді, коли я сказав, що князя Чорногорського катують в Цитаделі, намагаючись вплутати у змову з ним, паном Гендом, на чолі.

— Від чийого імені ви говорите? — спитав зрештою.

— Від імені родичів князя Зельма, — відповів я щиру правду.

— Родичі, - протягнув напівкровний принц, — ви — моанець?

— Так, ваша високість, — одмовив я

— А чи відомо вам, пане…

— Ешіор Керрі, - сказав я, трохи змінивши родове прізвище, — шляхтич…

— А чи відомо вам, пане Ешіоре, що отой ваш князь є бунтівником і… і ельберійцем?

Оце тобі голос! Генд був разом з Вогнеданом на облозі Сіллону… Що міг йому сказати вогняний ельф? Для чого?

— Ваша високість помиляється, — мовив я з усією поштивістю, — Князь Чорногорський є милим юнаком, трохи легковажним, звісно, але в його віці і думають більше про жінок, аніж про бунти…

— Я знаю про нього набагато більше, ніж ви думаєте, — незворушно сказав Генд, — по-перше, ми сім літ навчалися разом… Я був на два курси старшим…

Отут я перелякався… Трохи не до… Краще не казати… Чорра… Я вже змирився з тим, що принц покличе варту, і мене відправлять туди, де зараз страждають обоє південців.

— О, — здобувся я на слово, — тим більше! У вас одна «рідна мати», так здається говорять про цей заклад… Допоможіть йому, пане Генд! Пан князь — шляхетна людина, але ж біль — не свій брат… Він просто може не витримати…

— Витримає, - хмикнув принц, — я пам’ятаю, як його, на покарання, прив’язали у шкільному дворі… До поперечини… На добу… А взагалі — поки не попроситься… Зняли через дві доби напівмертвим. Вуст він так і не розімкнув, ваш чорногорець…

— Військова школа дає суворе виховання, — мовив я потульно, — та я благаю, вас, Ваша Високість! Я розумію, що вам самим не можна просити за Зельма, але дайте можливість мені, або його родичу зустрітися з Її Величністю… Ви маєте вплив…

— Сядьте, — раптом трохи не по-військовому звелів принц, — і очікуйте…

Я сів… Генд написав кілька слів, запечатав пакунок і дзвінком покликав слугу. Жив він, принц тобто, якщо я ще не говорив, не в палаці…Його дім, більше схожий на дім багатого торговця, знаходився на головній площі міста. Поруч з Палацом Правосуддя. З вікон зали, де ми оце сиділи, відкривався чудовий вид на головну площу міста, що звалася Геррінд — Найпрекрасніша… У злодійській дільниці площу ту, щоправда, називали Деррінд — Найкривавіша… Або і просто Дерра — Червона…

Посеред площі стояв ешафот… Помирати на ньому було пільгою вищої шляхти. В нашій матінці — Моанії шляхтич мав необмежені права знущатись над своїми рабами, аж доки не потрапляв до в’язниці, нехай навіть і за фальшивим доносом. Тут його права і закінчувались… Якщо в Шоррозі, наприклад, дворянина не мали права піддавати тортурам, а в Ішторні виняток робився лише для дворян, звинувачених у єресі, то в нашій Великій і Могутній єдиним місцем, де всі були рівні, зоставалась диба…

Опісля шляхтич знову отримував пільги — бути страченим на головній площі столиці. Злодійчуків карали на в’їзді до міста… До речі, у моїх приятелів-злодюжок улюбленим місцем роботи був натовп роззяв, котрі витріщалися на чужі смерті.

Отже, Генд відіслав слугу з листом… Куди — не сказав… Може й до Цитаделі… Або — до Палацу Правосуддя… Я сидів — а що мені залишалося… Дівчина-покоївка, котра з’явилася за наступним дзвінком, принесла вина, карафку горілки, обкладену льодом, і легких наїдків. Дивлячись, як вона спритно наповнює келишки, я вирішив хоч напитись наостанку… Клятий напівкровний принц грався зі мною як кіт з мишею… Що міг сказати йому Вогнедан? З чого Генд зробив оті свої висновки?

— Здоров’я Вашої Високості! — мовив я, роблячи досить великий ковток горілки. Потім нахабно потягнувся за тартинкою з риб’ячою ікрою. Принц поглядав на мене з легким усміхом… Сучий син… Думаєш, налякав мене?

— Чудовий вид з вікна, — сказав я, прожувавши, — Вашій Високості не заважає галас? На площі Геррінд часом буває гамірно…

— Ні,- відповів Генд незворушно, — я звик…

Посланець повернувся, коли я вже почав втрачати терпець… Сам, без вартових, або «тайняків». Генд прочитав записочку, від якої на милю тягнуло квітковими парфумами, і мовив:

- Імператриця прийме родича пана Зельма завтра, о другій пополудні у приймальні Лівого палацового крила… Раніше Її Величність не підіймається з ложа…

«А могла би й піднятися, — мислив я, уклінно дякуючи, — адже пан Коронат, її колишній коханець, аж слиною бризкав, коли вона повела красеня-чорногорця до своєї спочивальні… Трохи не з балу, на якому прилюдно танцювала з ним «Вежі Ігворри», народний танок Чорногори… Ось що, окрім всього іншого, привело Вогнедана до Цитаделі…»

Про оті «Вежі Ігворри» тижнів зо два пащекували навіть слуги… Як княжич Коронат підбив імператора, слабкого не лише тілом, але й розумом, змусити князя Чорногорського танцювати перед збориськом вельмож… Народний танок, на посміховисько… Як князь холоднокровно заявив, що гірські танці танцюють у парі, і запросив… імператрицю. І пані Альдона підвелася з трону, і простягнула руку синьоокому красеню… Ганьба перетворилася на танок жаги… Імператриця запам’ятала рухи дуже швидко… Так швидко, що не змогла розлучитися зі своїм навчителем… Ой, недарма Вогнедана було відправлено на облогу Сіллону… А тепер, бачте, пані не можуть підняти з ліжка свій задок раніше другої пополудні…

- І запам’ятайте, — мовив мені Генд на прощання, — я нічого не винен князю Чорногорському… Те, що він зараз намагається мене захистити — є лише виплатою боргу честі… Він знає, якого… Тому і терпить муки… Ще раз повторюю — я йому нічого не винен.

Ясна річ, що я одразу не пішов до Іноземної Дільниці… Та, скільки не кружив по місту, але «хвоста» за собою начебто не помітив. Врешті, дібрався до будиночка пана Солли. Ольг сидів у вітальні в тій самій позі, що й тоді, коли я його залишив…

— Нічого не розумію, — закінчив я звіт, — які-такі можуть у Вогнедана бути борги перед Гендом… Не у карти ж він йому програвся, врешті-решт…

— Це зле, — мовив Ольг стиха, — хлопчик десь виявив необережність… Він дуже потайний, Вогнедан, але іноді його заносить наче діда Іскру… Гаразд, синку… До імператриці піду я…

— Батьку, — сказав я прохально, — може їм лише того і треба… Давайте, я ризикну ще раз… Раз мати родила…

— Ні, Ольжичу, — мовив батько, — тут інше… Я знаю про що з нею говорити… І що їй можна показати. Тут гнучкість потрібна…

— Говорять, — буркнув я, — від неї можна домогтися чого завгодно, якщо показати…гм…не папери…

— Синку, — мовив Ольг з якимось похмурим гумором, — та чи ж я не красень? Я завжди вважав, що ще маю здатність закохувати в себе прекрасних панночок… Якщо раптом я не повернусь — забирайся з Моани і забудь про батька Ольга. Виживи, синочок…

— Якщо ти не повернешся, — сказав я, — я або витягну тебе, або поляжу теж… Я піду за тобою, і буду чатувати біля палацу… Є ще «тіні» в Моані? Збери їх, батьку… Не можна так зневірюватись… Тобі потрібна охорона…

— Я оце цілий день думав, — сказав Ольг поволі, - чи варто мені…здатися в обмін на їхні життя…

— Батьку! — аж крикнув я, — не смійте і думати! Ви всі, дивні, занадто покладаєтеся на оте пророцтво! І на обіцяне дитя… Якщо нині загине Вогнедан — це буде страшне горе! Але, якщо схоплять вас — Ельберу кінець!

— Дух відходить — серце зупиняється, — вимовив Ольг, — гаразд! Послухаюся доброї поради і зберу охоронців. Ти будеш старшим, сину. Твій знак буде таким…

Наступного дня я, у одязі моанського найманого кучера, відвіз Ольга до Цитаделі… Це вперше я був в середині колишньої фортеці, що вже майже втратила оборонне значення. Звідси починалася Моана. Нині тут пишався розписаний, як лялечка, палац, побудований славетним белатським зодчим, до речі — родичем Ролли. Над палацом, наче хмара, нависала власне Цитадель — фортеця у фортеці. Оце і була тюрма для особливо небезпечних…

Мої люди вже були на місцях… Городник з городиною… Садівник… Провінційний шляхтич — роззява, котрий забрів сюди помилуватися палацом… Богомолець, котрий примандрував подивитися на палацову церкву — пишну споруду знов-таки белатської роботи, оточену колонадою… Батько, зодягнений в шляхетське вбрання, підійшов до дверей Лівого крила, і охорона, видимо попереджена, пропустила його без слова.

Відсутнім був Ольг години дві… За ці дві години я чого тільки не передумав… Я знав, що Ліве крило не має іншого виходу, але все одно тремтів, мов голий на морозі… Бойовики, певне, почувалися не краще… Хоча ніхто з них не знав, хто такий Ольг… Князя «тіней» уявляли собі по-ріжному… Багато хто вважав ним князя Непобора з Сіллон-Сінду. Я чув навіть таку побрехеньку, нібито Князем «тіней» є срібна ельфійка, прекрасна, мов сяйво місяця… Говорили, що керує «тінями» волхв з Сіллону… Але нікому не приходило до голови запідозрити Ольга… Занадто він був тихим і непримітним, мій любий торговець делікатесними винами…

Ольг вийшов з дверей вільний і без скринечки, яку брав з собою. У скринечці була коштовна діадема — мрія кожної шляхетної пані… Отже справа зрушила з місця… Батько сів до карети і наказав рушати.

Страта мала відбутися завтра… Астеонці поспішали позбутись Вогнедана… Батько оповів, що тут сплелося все… Ревнощі княжича Короната… Його бажання самому впливати на імператора, котрий, як це не дивно, по-людському прив’язався до князя Чорногори… Іркан Шостий мав падучу, яку Вогнедан з нього «зняв»… Накладанням рук… Принаймні, опісля його лікування напади у Його Могутньости припинились. Кохання Альдони Ішторнійської, за яке пан Коронат радий був прикінчити нахабного провінціала… Підозри молодшого астеонця щодо втечі Горицвіта… Якесь дивацьке Вогнеданове приятелювання-ворожнеча з напівкровним принцом… Словом клубок був таким заплутаним, що Коронат вирішив розрубати його катівським мечем… І якось зумів надавити на князя Ріфіна, котрий остерігався зачіпати південців, бо знав, що у них проти нього є небезпечна зброя…

Ольг пішов пробоєм… Він показав імператриці плани змови дому Астеонів проти імператорського дому… Зі списками змовників… З відозвою, в якій всі інші народи, окрім моанців, називалися недолюдками… З планами понищення Ішторну, яко першої жертви нової, оновленої Моанії… Все це було у пакунку, який колись ми з Соколом викрали з потаємної шафки маєтку князів Астеонських, що в Пеллі… Пані Альдона була вражена… Це — м’яко кажучи… Зверху Ольг поклав листа княжича Короната до його приятеля Егона, княжича Гросату, в якому панич Коронат скаржився любому приятелеві, що з політичних міркувань має спати з такою товстою шлюхою, якою є імператриця… Цього листа вже поцупив я… Пані Альдона була… ой, краще не казати… Словом — дуже вражена… До речі — вона зовсім не товста, а пухкенька якраз до міри…Отож, вона пообіцяла вжити всього свого впливу на напівбожевільного імператора, аби він помилував Вогнедана, разом з Мечиславом, котрий в усій цій халепі вважався за невинну жертву дружньої приязні.

Ранок видався сонячним і несподівано теплим… Люду на площі Геррінд зібралось незміряно… Усі радісно збуджені, перемовляються… Ольг йшов поруч зі мною, ледве утримуючи від хвилювання ману… Я нервувався — на майдані напевне було повно «тайняків»… Своїх знайомих злодійчуків я, однак, запримітив раніше. Це для них були жнива…

В натовпі також були і «тіні»… Я запримітив Орлина… Зітхнув… Можливість викрасти обох шляхтичів просто з ешафоту в разі якоїсь невдачі Ольгових планів, жваво обговорювалася сьогодні вночі, у будиночку Соллів… Ольг заборонив втручатися у хід подій… По-перше, бойовикам не продертися через ворожий натовп та ще з двома змученими тортурами людьми… По-друге, тоді вже Вогнедану, якщо його схоплять вдруге, не уникнути звинувачення у змові… І тоді — кінець не тільки пільгам Чорногори, але й самій Чорногорі.

Ми з Ольгом прилаштувалися навпроти Палацу Правосуддя… На його балконі розташувалася знать… В тому числі — і обидва Астеони… Князь Ріфін видимо нервував… Княжич Коронат задоволено шкірився. Я згадав байки, що їх розповідали про цього шляхтича… Нібито, маючи зіпсуту кров, він щодня випиває склянку крові свіжозабитої тварини…За приписом придворного лікаря Ролли. А делікатесом для цього блідого, аж зеленкуватого білявчика, є, нібито, кров стратенців, за якою він навмисне посилає під ешафот слугу… Цього вже Ролла йому не приписував, я певен.

Повіз з’явився десь через годину… Обоє юнаків стояли в ньому на повен зріст, зодягнені в довгі смертні сорочки. Мечислав тримався рівно і підтримував друга, котрий весь час хилився йому на плече… Обійняти Вогнедана він не міг — мав скуті кайданками руки. Молодий Пард час від часу щось говорив до приятеля, і той вимучено усміхався.

Я пам’ятав отой зміїний погляд хлопчика — Вогнедана, котрий зломився, не витримавши страждань… Нині у смертному повозі було просто двоє людей… Хай навіть з трохи іншими рисами… Спокій був в глибоких очах князя Чорногори… Тужна тривога — в очах Мечислава… Тривога і жалість до змученого приятеля… За себе Мечислав тоді не думав, а втім, він ніколи не думав за себе…

— Не вийде, — глухо мовив поруч зі мною Ольг, — не вдалося…

— Ви зробили, що могли, — потішав я, — може ще…

— Ні, - сказав батько, — скінчено… Помилування не буде…

Обидва південці поволі піднімалися по сходинках… Стали… Мечислав схилив голову, і Вогнедан торкнувся вустами його чола… Прощався…Довге волосся чорногорця було зав’язане на потилиці важким недбалим вузлом… Його чогось не обстригли… Мабуть, використав останнє бажання…

— Вогнедан буде першим, — озвався Ольг, — мій дивний хлопчику… Все даремно… Все…

— Ману, — видихнув я, — тримайте, батьку… Ви ніколи не здавалися… Все одно наше буде зверху…

— Ти ж ніколи в це не вірив, — мовив Ольг трохи не жалісно.

— Вірю! — сказав я, — та вірю ж… Навіть, якщо вони загинуть — бийтеся, Князю...

У натовпі раптом розлігся гамір… На балконі Палацу правосуддя почався якийсь рух… Я пізнав Генда… Поруч стояла повненька (не товста) темноволоса смаглява пані в сукні з червоного оксамиту та з розкішною діадемою на голові. Діадема, до речі, була одним з моїх корсарських трофеїв… Напівкровний принц та імператриця підтримували під руки кволого худенького юнака, що аж хилився під вагою злототканих шат…

Ольг поклав руку на серце… Моє калатало десь аж під горлом. Юнак поволі махнув хустинкою… Пронизливо заспівала сурма…

— Зупинив…, - прошепотів Ольг, — ліа ллурі лле Сіллон… Зупинив…

На ешафоті тим часом здійнявся рух… Вогнедан, очікуючи смерті, так заглибився в себе, що нічого не помітив, і, здається, навіть голосу сурми не почув. Зате Мечислав втямив одразу, що трапилося, і випростався з переможним усміхом.

— Коронате! — вигукнув він так, що перекричав повторний голос сурми оповісника, — ти не скуштував нашої крові, упиряко! Помиї тобі хлебтати, а не шляхетську кров! Щоб тобі відродитись павуком, і за все життя жодної мухи не впіймати.!..

Мечислав кричав моанською, тому натовп вибухнув реготом… Навіть Ольг усміхнувся… Оце тобі голос… Цікаво, хто навчив хлопця оцій «квітчастій» квітанській лайці….

Регіт перекривали незадоволені вигуки роззяв, позбавлених кривавого видовища. Глядачі почували себе розчарованими потрійно…. По-перше — південців у Моані не любили взагалі… По-друге — нелюдей ненавиділи чорно, недарма Ольг весь час носив ману. Ну, а по-третє, моанську бідноту зоставили без такого рідкісного видовиська, як страта двох князів.

— А ви, шановне зібрання, — продовжував Веданг, звертаючись до роззяв, — можете розходитись. Балаган закрито… Збитки вирахуйте з княжича Астеонського, яко з головного блазня цієї вистави!

Вогнедан нарешті отямився від заціпеніння і усміхнувся. Спробував простягнути скуті руки до друга і тут таки опустив їх з болісним стогоном. Мечислав метнувся до нього, відштовхнувши по дорозі ката… Підставив плече, як потім це робив все життя… Золотий Дракон Ведангу… Той, що не може зрадити…

По сходинках піднімався оповісник… Сурма проревіла втретє… Натовп замовк… Імператорська милість дарувала життя обом шляхтичам… Їх засилали під нагляд до Неззької фортеці, що в Срегії… До наступних розпоряджень…

— Незз — це не могила, — мовив Ольг вже набагато бадьоріше, — зладнаємо… Пані Альдона любить коштовності… І, до речі, чоловіків — дивних…

— Батьку! — вигукнув я очманіло, — та невже ж…

— Цей вишкребок Коронат, — посміхнувся Ольг крізь ману, — просто невдячна тварина… Прекрасна пані хотіла довести мені, що той лист, котрий ти добув для мене, синку, є е…неправдивим…

- І довела? — спитав я, відчуваючи, що зараз істерично зарегочу…

— Ну, звісно, — відмовив Ольг серйозно, — вона так і не повірила, що у мене вже є онуки…

Отут я таки розреготався так, аж навіть на мене озирнулися сусіди… Виявляється, доки я тремтів на вулиці за долю Ольга, мій дивний татко непогано провів час… Але ж не бісів Золотоокий Ельф… А втім, аби не сиве, наче пудроване волосся, Ольга можна було назвати юнаком — настільки молодий він мав вигляд.

— Що мені робити далі, - спитав я пересміявшись і стежачи за тим, як Вогнедана з Мечиславом саджають до тюремного повозу, — назад у нетрі?

— Ні, синку, — сказав Ольг, — ось маєш гроші… В ішторнійських червінцях. Дім на ім’я Солли залишаю тобі… За паперами ти — мій управитель. Віддяч Роллі та Генду… Ось тут — прикраси, які не соромно носити і принцу. Вичекай з місяць, а тоді спродай дім і повертайся до Боговлади. На відпочинок.

***

Ночувати цього дня я пішов до Ролли. Можливо це була необережність, але я просто не міг нидіти самотою в будиночку Солли, настільки опанувало мене якесь нервове піднесення. І полегшення від того, що все більш-менш владналося. Белатця я застав при накритому столі, не те, щоб дуже п’яним, але добряче підхмеленим. За столиком, заставленим наїдками, сидів, окрім господаря, який-то юнак, з вигляду — типовий моанець з околиць стольного міста — рудоволосий, кучерявий, кирпатенький і весь у веснянках. Оцей уже був п’яним в дим…

— Мене навіть рідна мати, — сповідався Роллин гість до тарелі з гусячим паштетом, — навіть рідна мати не любила… А батько завжди казав — вчись шити чоботи… Чоботи… Аніж колупатися в чужих болячках…

— Келате, — мовив Ролла, — облиш-но той посуд… Я ось ще гостя привів.

— Добре, пане навчителю, — побадьорішав Келат, — буде третім!

— Буду, — сказав я, зацікавлено роздивляючись Роллиного учня, — тільки тобі, хлопче, вже задосить.

— Дозвольте відрекомендуватись, пане шляхтичу, — сказав юнак досить нахабно, — Келат Веркін… Навчаюся лікарської справи у пана Ролли.

— Еттін Келлі, - сказав я, — шоррогський шляхтич… В Моані — у справах.

- І як вам, — спитав зацікавлено лікарчук, — наша могутня Імперія?

— О, — сказав я лагідно, — які простори… Поки дібрався сюди з Сейвігуру… Які чудові дороги! Неначе знову на море потрапив! А які добрі тут люди… Як вони раділи з того, що імператор помилував двох смертників!

Ролла трохи не вдавився грибочком, яким щойно спробував заїсти стопку горілки. Лікар до цього не чув від мене оцієї ельберійської «хвали-похвали».

— Я теж був на площі! — заявив Келат, — Його Могутність виявив велику милість не до тих людей! Князьки-інородці… Чим більше буде винищено таких, тим краще! До того ж це — нелюдь… Особливо отой, що насмілився ображати моанців… Чисто тобі біс, тільки що без крил… Та й той, другий… Так і пече очима… Ні, я завжди казав, що в Моахетанзі треба навести лад!

— Хіба в Моахетанзі неспокійно? — звів я брову, — я, власне, збираюся туди у торгових справах…

— Зараз — то там тихо, — відповів лікарчук, — але вісімнадцять літ тому… Мій батько був у війську, підстаршиною, так він таке розповідав… Він у Таргу служив, в самому бандитському гнізді… Ці недолюдки, бандити хетанські, вирізали цілі селища… Палили і нищили… А на їх чолі стояли нелюди. Такі, як оці двоє, що їх незаслужено врятувала імператорська милість… Була одна банда, її ще називали бандою Чорного Воїна… Так оповідали, що її отаман — справжній упир! Він пив кров немовлят, і приносив людей в жертву ідолам. Вони, мій пане, хетанці тобто, потаємні язичники… Батько і досі не може забути весь цей жах.

«Слава не вмре, не поляже, — подумав я сумно, — мій друже Воїн, як же ти впікся ворогу, якщо про тебе пам’ятають вже два десятки літ»

— Ну, щодо упиря, — сказав я вголос — це марновірство. Але ж — яке страхіття… І чого не вистачає цим дикунам?

— Ми принесли їм істинну віру і к-культуру, — сказав Келат і голосно гикнув, — а вони, невдячні, відштовхують простягнену руку… Руку миру і любові! В нашій Імперії, мій пане, навіть інородець може домогтися чинів і пошани! Моанськокультурний інородець, звісна річ! Ми їхніх діточок посилаємо до шкіл… Вчимо усяким наукам… Але ж більшість не має вдячності… Чіпляється за свої вишиванки та за оту їхню говірку… Ото ще гидота… Просто вухо ріже…

— А де пан майбутній лікар міг чути ту говірку? — поцікавився я. Ролла, що тверезішав на очах, кинув на мене застережливий погляд.

— Батько оп-повідав, — знову гикнув лікарчук, — ну, і один його приятель працює в Цитаделі… Він розповідав за цих двох, що їх мали стратити… Я ось і пану Роллі казав… Вони обоє — відьмаки. Особливо — князь Чорногори… А щодо г-говірки…

Келат нарешті не втримав рівноваги… Він давно вже похитувався, а нині ткнувся лицем в рештки паштету і замовк, так і не пояснивши своєї нехоті до хетанської говірки. Ролла знизав плечима.

— Треба покликати лакея, — сказав, — хай віднесе на канапу пана учня…

— На біса тобі такі учні, - мовив я, — це ж йолоп…

— Та ні, - зітхнув Ролла, — на медицині він знається… Якщо не розіп’ється — стане гарним лікарем.

— Ти теж п’єш, — мовив я.

— П’ю, — погодився Ролла, — Тут всі п’ють… Сумно…

Я згадав, як сам трохи не запив, і кивнув.

— Ешіоре, — раптом сказав Ролла белатською, — ти ж хетанець, правда?

— Я моанець, — відповів я спокійно, — з астеонською домішкою… В Моахетанзі бував, і не раз… І тільки…

— Чому ти покинув Імперію?

— Дав по пиці не тій людині, - сказав я, — він був шляхтичем, а я — син торговця…

— Але ж ти так володієш зброєю, — пробурмотів Ролла, — і у тебе загинув друг-язичник… Пам’ятаєш, у нас у всіх ще видиво було?

— Авжеж, — мовив я, — до речі, як там твій дядечко?

— Превелебний Дастені нині в Ішторні, - мовив лікар, — він втомився проповідувати без видимих наслідків… Нині він служить Ордену… А пан Молла і досі оплакує шість тисяч червінців…

— То був незлий жарт, — хмикнув я, — але й він пожартував зі мною свого часу…

- Іноді мені здається, — зітхнув белатець, — що ти не той, за кого себе видаєш…

— То тобі лише здається, — одмовив я, — до речі, оцей золотий ланцюжок тобі дарують родичі князя Зельма. За співчуття і допомогу.

Ролла взяв ланцюжка до рук.

— З чиєї шиї ти його зірвав? — спитав раптово, — ти ж корсар, Ешіоре… Раб сіллонських нелюдей..

— У твого дядечка, — відповів я спокійно, — видива почалися від страху. Я дійсно взяв з нього шість тисяч у ватейлянському золоті. Рівно стільки він отримав тоді,в Гіразані, за мене через свого управителя… Тепер він оповідає, що я — сіллонський корсар… Він тобі ще оповість, що мого приятеля-дворянина, з яким ми утяли цю штуку, можна прийняти за ельфа… У страху, знаєш, великі очі… Повівся я з ним тоді дуже нечемно. Трохи у водограйчику не втопив…

— Гаразд, — сказав Ролла. Він, начебто, повірив, — а звідки ти знаєш чорногорця та його приятеля?

— Вчив їх битися на мечах, — мовив я, — я оце лише нещодавно з Чорногори. До речі, оцього ось персня передаси пану Генду… Послуги повинні оплачуватись

Ролла заховав коштовності. Тоді підвівся і покликав лакеїв, щоб перетягли Келата на канапу.

— Я звелю постелити тобі нагорі, - сказав, — не бійся… Я тебе не зраджу, Ешіоре.

— Не знаю, про що ти, — мовив я, — але я завжди тобі довіряв…

Ольг вичортував би мене за те, що я ризикнув залишитись. Але я чомусь був певен — Ролла мене не здасть… І тому продовжував час від часу заходити до нього протягом всього того місяця, який я прожив в Моані. А тоді розпрощався з приятелем і вирушив на південь.

***

У Боговладі на мене очікували рідні… Терночок за цей час ще більше витягнувся і трохи відвик від мене… Найсінь був все тим же гордовито-покірним сином Сходу. Син оповів мені з радістю, що він уже є пажем ясної панни Дани… Зараз князівна якраз перебувала в Боговладі… Потрібно було віддати їй шану, тож я вдягнув ельберійське вбрання, зголив бороду, котру знову запустив, живучи зі злодюгами, і рушив до Старого Міста.

Князівна прийняла мене радісно… Вона так погарнішала, що я аж застиг в замилуванні. Якщо ота, перша Дана, що її нині віддавали божеські почесті, була саме такою, то я не дивуюсь, що князь Властимил втратив голову… Я і сам би її втратив, аби був молодшим.

Я спитав, чи є новини від брата. Дана мовила, що новини є, і то радісні… Хоча обидва засланці і настраждалися в тому Неззі, однак вони вже на дорозі додому… Завдяки милостям імператриці… Дана зморщила носик… Видно було, що вона незадоволена поведінкою брата., але рада, що він повертається.

— Я його трохи підтримувала, — стиха оповідала вона, — ми мали зв’язок… Але ж Вогнедан закрився від мене, ще тоді, коли він… коли його…

Видно було, що дівчина ледве стримує сльози… Стримала… Недарма вона була сестрою Чорногорського князя.

— Він кличе мене дуже зрідка, — говорила дівчина, — до речі, я стала чути й Мечислава… Руженич нині постійно зі мною спілкується… Він так радіє цьому… Як дитина…. Бідний мій Дракончик…

Вогнедан та його приятель прибули наступного тижня. Худі і виснажені… Неззька фортеця виявилася просто тюрмою… Над обома шляхтичами постійно знущались. Я думаю, тут не обійшлося без грошей пана Короната, який всмерть розсварився з батечком. Імператор загрозив князю Ріфіну стратою і загладою роду за оті папери, що йому показала дружина, ясна річ, без останнього листа… Але ж бідолашний Іркан був трохи не в собі… Наступного дня на нього накотила пристрасть до молитовного покаяння, і він пустив плазом усі державні справи. Пану Ріфіну тим часом вдалося умаслити розгнівану Альдону, і запевнити її, що папери підроблено. Однак, про листа княжича Короната Альдона не забула, і пан Коронат відправився до свого маєтку в Пеллі… А звідти до Срегії та Неззу було не так вже і далеко…

Вогнедана приковували до стіни ланцюгом… Слід від нашийника не зійшов і досі. Мечислава тримали у важких кайданах, в холоді та сирості… Юнак страхітливо кашляв… Найгіршою його мукою було те, що супроводжував його до Неззу, і став там його наглядачем не хто інший, як Кеян-Шордон Шрежін, погань на службі в Астеонських князів… Друзів розділили першого ж дня… Вогнедан пробував співати, аби подати приятелеві який-то знак… За це на нього і вдягли нашийник… Аби вони не навчились перемовлятися подумки, друзям прийшлося б зовсім зле… У Мечислава ця здібність прокинулася вже у в’язниці.

Я, ясна річ, вдостоївся прийому у князя Чорногорського. Вогнедан згадав мене… Тихий ніжний усміх освітив змучене лице.

— Страшний я тоді був, еге ж? — спитав, — і як ви не боялися зі мною їхати?

— Але ж, мій княже, — сказав я, — я таки боявся. Тільки не за себе…

— Вогнедан, пане Білозіре, — мовив юнак, — для родичів я — Вогнедан… А оце ось — пан Мечислав Ведангський… Мій найкращий приятель і Дракон-охоронець…

— Погано я тебе беріг, — буркнув Руженич.

— Як виходило, — всміхнувся чорногорець, — без тебе я б зовсім пропав…

Вогнедан про свої муки і про життя-буття у Неззі помовчував. Він взагалі був неговірким, як і його батько Воїн… Зате Мечислав був просто скарбницею чорного гумору… Він умів так оповісти, що хотілося сміятися крізь сльози.

— Ото одного разу, — починав він з селянською хитринкою в голосі, - на пана Шрежіна, який мене там доглядав, накотило яке-то божевілля… Ну, чи можна розумною назвати людину, котра в’язня хоче співати навчити… А ще й пісня яка… «Хай Бог береже Імператора трон»

Я, звісно, відповідаю чемно: «Пане Шрежін, мені від самого дитинства вухо понівечено, тому я глухуватий і співати не вмію… Тим більше — такої чудової пісні… Коли я чую того славня, то ноги самі стають струнко, руки… правда вони нині в залізі, але так і хочуть вирівнятись по швах, а з голови вітер видуває все, що в ній було… А оскільки там було небагато…»

Тут, на цьому місці, пан Шрежін чомусь починає пінитись і кричить: «Сучий сину, роздягайся наголо». Я йому знов-таки відповідаю чемно: «Пане Шрежін, але ж у мене руки й ноги у кайданках, я не можу роздягнутись»

Тут пан Шрежін кличе собі на допомогу ще трьох лобурів… Я говорю: «Пане Шрежін, я хоч і князь, але з мене досить одного лакея»

Тут ці опришки сяк-так стягують з мене оті лахи, що нам у в’язниці видали, та ще й дають мені по пиці. Я говорю: «Годні панове, легше махайте руками, бо і я можу махнути…»

Ну, так, трошки махнув… Зовсім легенько… Отямився у карцері… А карцер у них надворі… От скажіть мені, де таке написано, аби карцера робили не у льосі? Неподобство… Треба речі називати своїми іменами… Ті ледачі тварини поставили посеред в’язничного двору клітку і чомусь назвали її карцером…

Я вже давно перестав сміятись… Вогнедан усміхався все тим же ніжним усміхом, якого я у нього до того не знав.

— Сиджу я ото, — тягнув далі Мечислав, — голий на морозі… Воно, морозу великого немає — дощик… Тоді сніжок полетів… Красиво… Холоднувато тільки. Раптом дивлюся — двором іде панна… Справжня панна, під парасолькою. А я тут, пробачте, без штанів… «Ясна панно, — говорю, — коли підійшла поближче, — перепрошую за моє казна що, але у бідного дворянина забрали останню одежину. Тому не можу привітати панну двірським уклоном…»

Бідолашна панна трохи перелякалася, але тоді навіть ближче підійшла… «В чому ваша провина?»- питає…

Дивлюся я, а панна страшна, як смертний гріх… Як раз мені під пару… Ніс картоплею, щоки як подушки… Постать… ні, краще промовчу… Бідолашка…

«Панно, — відповідаю з усією щирістю, — мене запроторили до цієї буди, за те, що не вмію співати»

Панна позітхала біля мене і подалася геть… Дивлюся — несе якогось шалика, ще яке-то шмаття… Стало мені тепліше трошки… Панна ще й булку принесла… Я вже два дні нічого не їв — відбував ще одне покарання.

Поїв я — легше стало… Сиджу, міркую — що це за панна… Видно, якогось військового дочка, а може й начільника в’язниці, раз так скрізь вільно ходить…

Коли дивлюсь — що за дивина… Ведуть брата Вогнедана… Щоправда у штанях — його роздягати побоялися… «Хвала Богам, — міркую, — а то тут панночки ходять…»

Тут, неподалік моєї клітки стовп стояв… Оце там вони брата й залишили… Одежі на ньому — оті штани, та ще нашийник з ланцюгом… А, брешу, він теж був у браслетах…

«Брате Вогнедане, — питаю, — а ти що накоїв?» «Я, — каже. — голос подавав, тебе викликав… Заспівав чорногорської, так сказали, що тут тільки собаки виють… Ну, й посадовили мене на ланцюг»

Тут знову моя панночка йде, несе глечик молока і ще чогось… Я до неї з усією ввічливістю: «Ясна панно, я вже ситий і зігрітий, а поможіть — но моєму братові…» «А брат же ваш що накоїв? — питає панночка, а сама все на Вогнедана поглядає… «Ой, — думаю, — не бачити мені більше молока і булок…» «Ясна панно, — кажу щиру правду, — оце брата прикували до стовпа за те, що дуже добре співає…»

Панночка подумала, тоді пішла до Вогнедана… Напоїла його молочком, присіла поруч… Чую, він їй щось наспівує… По-нашому… Тоді почали вже вдвох… Панночка слова так смішно вимовляє… Брат її виправляє та ніжно так… «Ой, — думаю, — що ж це в світі коїться… Одна дівка на мою пику ніжно глянула — і ту одбили»

Тут на двір вивалюються Шрежін і компанія… А вони, виявляється, снідали… Добре снідали… Довго… А варти біля нас не було — куди б ми з такої біди поділися…

Як побачив Шрежін на мені оті шалики — обімлів… А Вогнедана з панною він ще за кліткою не розгледів… Кричить, ногами тупотить… Допитується, хто приніс… Коли біжить моя панночка… Червона, наче корогва моанська… І як напалася на того Шрежіна… «Я, — кричить, — все батькові доповім! Що то є — карати людей за те, що вони співати не вміють… Або вміють дуже добре»

«Баронесо, — лепече Шрежін, — та ми… та я… та це ж хетанські дикуни, їх тільки й тримати на ланцюгу!» «Нічого й знати не хочу! — кричить баронеса, — зараз же відведіть шляхтичів до їхнього помешкання і віддайте їм одежу»

«Штани, ясна панно, — кажу, — хай віддадуть зараз же, бо мені перед вами й підвестися соромно»

Ну, одним словом, нам не тільки одіж повернули, але й познімали оте залізо… До того брат постійно у тому нашийнику перебував, та ще й в наручниках, а я також мав брязкальця такі, що ходив ледве-ледве… Шрежін лише жалкував, що язика мені не міг взяти в кайданки… Ну то вже зась — такого ще не вигадали.

Баронеса, як нас відпускали — плакала… Не знаю, чи за мною, чи за Вогнеданом… А гарно вміти добре співати…

Вогнедан засміявся, видно пригадавши баронесу… Мечислав глянув на мене і звів брову

— Оце, — сказав — насмішив родича до сліз… Та аби ви тільки побачили ту панну, так самі б попросилися до клітки…

Я часто заходив до замку… Аж поки обоє друзів не відбули до Чорногори. Підлікуватися гірським повітрям. З ними поїхала Дана, взявши з собою обох моїх лоянців. А до мене, як завжди раптово, заявився Ольг…

— Як справи, синку? — спитав він весело, — відпочив?

— Та вже ж, — одмовив я, — ледве віддихався… Дуже вже мені впеклися моанські злодії…

— Однак, — мовив батько з легкою насмішкою, — останнього разу я бачив в твоєму ліжку таку…е… маруху

— Ну не всім же, — відповів я з належною повагою, — кохати пані шляхетного уродження… Я можу тільки заздрити… І вам, і Вогнедану… До речі, про баронесу з Неззу Мечислав вигадав, чи там справді було щось таке?

— Та було, — розсміявся Ольг, — баронеса Гровтіна, дочка Неззького воєводи, і досі пише їм ніжні послання… Обом… Навіть приїхати збирається. Веданг мовив, що втече у гори… А Вогнедан завжди занадто ласкавий з панночками… Навіть якщо вони схожі на моанську ріпу. Любить він жіноцтво, що є то є… А для тебе, синку, у мене є доручення…

— Слухаю, зверхнику! — озвався я по-військовому.

— Поїдеш до Радину, — сказав Ольг, — там дуже складні обставини…

Обставини були такими…Радин, колишнє оборонне місто Ведангу, нині було заселено частково моанцями, а частково моозцями, що сповідували кілені-мейдизм…Моозці до моанського вторгнення всі були кіленарами… Нині їх утискував моанський Духовний Суд, чого частина з них і перебралася до Радину, в надії, що в такій глушині про них забудуть. Окрім того, там, ясна річ проживали ельберійці, більшість яких була потаємними язичниками.

Між трьома громадами нині йшла глуха ворожнеча… «Чисті мейдисти» нападалися на кіленарів, ті на них, і обидві підозрювали місцевих уродженців у відвіданні капищ… Кожного церковного свята траплялася якась бійка. А якщо якийсь південець чомусь пропускав службу чи сповідь, то доноси на нього писали і ті, і інші…

Нещодавно по Радину пішли чутки про існування у місті ще й громади дияволопоклонників… Оце тобі голос… Бідолашному місту не вистачало лише цього. Священики обох сповідань дружно звинуватили в опорядженні темних служб «поган — хетанців»… На додачу, в місті почали зникати люди…Кілька чоловік пропало без вісти, і їх так і не віднайшли.

Ольг боявся, що у Радині може повторитися Зелиборська різанина, яка сталася десь з півстоліття тому… Тоді теж усі почали говорити про якихось прихильників Чорнобога з місцевих язичників. Закінчилося все масовою різаниною рекомих поган… Людей убивали навіть за візерунки на сорочках…

Батько вважав, що Зеліборські вбивства були влаштовані «тайняками». Аби залякати місцевий люд і пересварити його з прийшлими. Ну, й «зачистити» Зелібор… Нині, в стольному місті Зелемінського князівства ельберійців жило дуже мало… Все більше — зайди та дженджики.

Завдання моє полягало ось у чому. В Радині проживала певна «сіра тінь» — місцевий кравець. Звали його Злотко Дубовик. І ось він, через міського аптекаря, моозця Лефта Строніна, отримав певну пропозицію… Прийняти участь у диявольському служінні, котре мало відбутися під час місячної повні.

Злотко був відважною людиною, до того ж пам'ятав про Зелібор… На збіговисько він прийшов… За його словами, дияволопоклонники провели свою доволі таки огидну службу, а тоді почали злягатися одне з одним. Багато було шляхти, при чому й жінок… Більшість — у масках… Декого Злотко пізнав навіть у такому вигляді. Про все це він написав зашифрований звіт, і поклав його в умовленому місці.

Ольг, до рук якого передали оцю записку, захотів особисто зустрітися зі Злотком… Але кравець щез… Дружина й діти не знали, що й діяти. Їм чоловік ні про що не розповідав… За жінчиними словами до Злотка прийшов аптекар, вони вийшли вдвох, і після того вона вже не бачила милого ні живим, ні мертвим. Відтоді минув вже трохи не місяць.

Отже, я мав потрусити пана Лефта щодо місця збору рекомих дияволопоклонників. До помочі Ольг виділив мені напарника.

В парі я вже давно не працював. Першим і останнім моїм напарником був Сокіл Птаха. Я вже звик до образу «самотнього вовка» і тому мовив до батька незадоволено:

— Для чого мені напарник? Сам упораюсь…

— Вчися працювати вдвох, — відтяв Ольг, — зазвичай «тіні» так і роблять. Це до Моани я тебе закинув самого, бо маю у війську обмежену кількість білявих здорованів. Твого підлеглого звуть Богодар Ставський. Живе він у Боговладі, у Сливовому передмісті. Шляхетський дім на вулиці Квітнучих Каштанів. Герб — журавель злітає у небо, а гасло… Просте гасло. «Дух не вмирає»

— Ставський…, - протягнув я, — десь я чув уже це прізвище…

— Я тобі за нього розповідав, — мовив Ольг, — це колишній джура чоррів з Моанської Вищої Військової Школи. Отой, котрого забрали туди разом з братом Богданом… Однокурсник нашого Вогнедана.

— Ольже, — вимовив я, — ви вербуєте до війська дітей!

— Хто сім літ провчився на чорру — той уже не дитя, — відповів батько, — отже, руна наказу нині — «Спис». Забирай хлопця і їдьте до Радину. Це його перша проба, тож будь суворим зверхником.

— А ви його перевірили? — спитав я, згадавши, як складав «іспити».

— Перевірив, — коротко одмовив Ольг, — разом з братом…

Я більше не допитувався, уявивши гидоту, яку міг влаштувати хлопцям «Князь «тіней»… Напевне, одного брата допитували перед очима іншого… Ох, Ольже… Ольже… А втім, потрапили ж саме в такі лещата Вогнедан з Мечиславом. Ні, кину все це… Кину… Опісля перемоги.

Двері дому Ставських мені відчинила покоївка. У давніх шляхетських родів, зазвичай, були родові й слуги… Це дівча, напевне, було з таких, бо стрельнуло в мене очима, а тоді присіло в низькому уклоні і спитало моанською огидно солодкавим голоском:

— Кого пан бажає бачити?

— Чи вдома пан Богодар Ставський? — відповів я не менше церемонно.

Дівчина присіла в уклоні, а тоді провела мене через передпокій до сходинок, що вели на другий поверх.

— Пан Богодар, — мовила, — у своїм покої. Прошу нагору…

Ой, яка ввічливість, мила дівчино… Тільки я ж не пихатий зайда і чудово бачу, як ти гидливо зморщила носика… Напевне, моанці нечасто відвідували дім Ставських.

Покоїк пана Богодара був весь заставлений книжковими шафами. Господар підвівся мені назустріч з пером у руці. Моє наметане око одразу відзначило велику долю дивної крові, що плинула в жилах юнака. Розріз очей, вуха, загострене донизу лице… Темно русяве волосся забране у хвіст. В карих очах — лагідна задума, що одразу ж змінилася зібраністю при моїй появі.

— Пан Богодар Ставський? — запитав я

— Так, вельмишановний… — озвався моанською юнак. Тепер він дивився прямо і твердо. Як сокіл перед битвою. Ще один ловчий птах Князя «тіней»… І щастить же батькові на юних фанатиків..

— Ешіор Керін, — сказав я, — маю до вас справу.

З других дверей, що вели, напевне до книгозбірні, виник ще один юнак зі старовинним сувоєм у руках. У цього й зовсім було лице ельфа… На вузькому обличчі похмурим вогнем палахкотіли зелені видовжені очі… Похмурість стосувалася мене. Це, напевне, і був молодший Ставський, Богдан.

Я примітив, що у старшого брата вуста потріскані і набряклі, а в кутику рота — доволі великий синець… Богдан же мав довге садно на лівій щоці, а кісточки пальців на руці, якою він тримав сувій, були нещодавно розбиті в кров. Очевидячки, хлопці не далися так легко, як я тоді… Цікаво, хто їх перевіряв? Якщо знову ота трійця, непогано б, аби вони натовкли пики і Тархому, і Гориславу з Орлином.

— Дарине, — мовив Богдан ельберійською, — як здихаєшся цього моанського варвара, я маю до тебе справу.

— Гаразд, Данку, — відповів Богодар співуче, — зараз тільки дізнаюся якої нечисті потрібно цьому панку…

Богдан знову зник за дверима. Ріжниця між братами була зовсім невеликою. Щонайбільше рік…Тому їх, напевне, і записали на один курс моанської школи…

— Так я вас уважно слухаю, — знову звернувся до мене Богодар.

— Юначе, — мовив я ельберійською мовою, — взагалі-то нечемно ображати захожого гостя…

Ох, як він скинувся, цей юний Ставський… Одрухово прийняв оборонну стійку, аби захистити не стільки себе, скільки двері до книгозбірні. Я не став далі продовжувати оцей стан непевності. Хлопчина міг прийняти мене за «тайняка» і кинутись на мене. А в сусідній кімнаті — ще один такий же… безсмертний воїн. «Дух не вмирає…» Непогане гасло для роду…

Я видобув з кишені руну і поклав її на стіл. Богодар з хвилину дивився на неї непорозуміло, тоді відітхнув з таким полегшенням, що мені аж шкода стало свого дурного жарту.

— Слухаю, зверхнику! — чітко вимовив він.

— Слухаєш — це добре, — сказав я, — і для початку — відпровадь звідти брата.

— Він знає, - сказав юнак, — нас з ним разом…

— Чим менше він буде знати, — мовив я повчально, — тим менше зможе видати в разі чого. Послух, хлопче!

— Богдане! — гукнув юнак. Двері розчинилися. Юний ельф здивовано глянув на нас.

— Піди, — мовив старший, — до мами… Вона, нібито, тебе гукала.

Богдан пройшов до дверей і вийшов, ще раз озирнувшись на мене. Богодар рухом руки запросив мене сісти.

— Я власне не очікував, — мовив вибачливо, — що ви будете…ну, таким…

— Моанським варваром, — підкинув я.

— Ну…так, — сказав хлопець сором’язливо, — я й не знав, що у війську «тіней» є… північани.

Отже його перевіряв не Тархом… А жаль…

Я коротко повторив хлопцю те, чого мене колись навчав Сокіл. Богодар вислухав все це наче одкровення святого Мейді… А втім, юнак напевне був язичником… Навіть якщо його і вводили колись у закон.

— Ви з братом навчалися разом з князем Чорногорським? — поцікавився я, коли молодий воїн підтвердив, що все зрозумів.

— А так, — озвався Богодар, — сім літ…

— Мені цікаво, — мовив я, — як вам вдалося протриматися стільки… І чому цього не вдавалося іншим?

— Чому ви про це спитали? — стиха озвався юнак.

— До тебе, — сказав я, — у мене був напарник, котрий загинув від руки брата — чорри…

— О, ні… - аж жалібно мовив Богодар, — ми з Богданом завжди були заодно. Ми навіть збрехали, що ми двійнята, тільки несхожі. Тому нас і зачислили на один курс. Як вдалося? Завдяки Вогнедану… Він не давав нам… заснути. Боротися там — неможливо… Спершу борешся, потім — знесилюєшся, починаєш прикидатись, а потім…Потім це входить в розум і в душу. Починаєш вірити… Старші саме так… засинали. Начебто ще вчора щось в хлопцеві наше було, а потім — глип…Там занадто жорстоко…ламали. Нам пощастило — у нас весь час перед очима був Вогнедан. Незламна совість Ельберу… Навіть коли він прикидався — воно наче його не торкалося. І він ніколи не здавався… Лише раз він почав благати помилування… Не собі — Світляну. Був у нас такий приятель-квітанець. Але Світляна все одно забили до смерти. Вони називали це — відпрацьованим матеріялом…

— Досить, друже, — сказав я, дивлячись, як змінилось Богодарове лице, — не будемо про це. Отже — збирайся. Завтра їдемо до Радину. Богдану — ні півслова. Скажи, що варвар хотів спродати тобі коня… Поганого коня. Нечистокровного. А до Радину тобі потрібно їхати, бо ти отримав листа від приятеля…

— Але у мене немає приятелів в Радині, - жалібно сказав Богодар, — і Богдан про це знає. У нас взагалі нема друзів окрім князя і його родичів, та ще Зорика Лемпарта з Зелеміню… Але Зорик подався в розбійники. Князь Фотін Зелемінський розорив його родину і вигнав з предківського хутора.

— Оце тобі перше випробування, воїне, — сказав я, — придумай щось. Правдиво придумай.

***

До Радину ми дібралися без пригод під виглядом дженджиків. Найважче було привчити хлопця розмовляти зі мною моанською мовою. Богодар так зненавидів ту нещасну мову у військовій школі, що весь час кривився, наче кислиці їв. Говорив він, щоправда, чисто, з карбованою вимовою матінки-столиці. Добрі люди на нас дивилися скоса. Я на те уваги не звертав, а Богодарові трохи муляло.

Що робити з Лефтом Строніним я ще не знав. Можливостей було дві. Одна — заявитися до пана шанувальника Чорнобога у бойовому вбранні «тіней» і витягти з нього всі подробиці нічних розваг. Друга — відстежити пана Лефта до місця подій, а там діяти за обставинами.

Подумавши, я вирішив діяти за другим планом. Можливо пан Лефт є важливою особою серед місцевих чорнобожичів, і його відсутність буде поміченою Ми з Богодаром встановили за аптекою щонічний нагляд. Місяць якраз був уповні, тож ми сподівалися, що аптекар відвідає своє зібрання найближчим часом.

Передчуття наші справдилися. Біля аптеки ми чатували, зодягнені як для бою. Діти ночі… Чорний одяг і провалля замість облич… Пан Лефт вийшов з дому десь близько півночі і швидко подався вулицею. Ясна річ, ми пішли за ним.

Військова виучка чорри давалася в Богодарові взнаки. Принаймні, я не мав з ним клопоту, щодо того як ховатися і де зупинятися. Аптекар привів нас за місто в якийсь яр, з тих, що їх у Веданзі сотні. Чимось мені цей яр нагадав Чортів Яр неподалік Гнізда Драконів.

Поволі збиралися люди. Більшість з них ломилася крізь кущі як стадо корів. Лунали голоси і чоловічі і жіночі. Переважала моанська мова у місцевому протяглому виконанні.. Чулася і моозька вимова, але набагато рідше.

Ми з Богодаром рухалися так, щоб зостатися непоміченими і опинитися поза натовпом. Люди сходилися від міста, так що зробити це було легко. Згодом почало утворюватися коло навкруги вивернутого з корінням сухого пня. Навпроти цього пня, але поза колом самотньо стояла велетенська суха верба. На її нижніх гілках хтось акуратно розвішав черепи. Тваринячі, наскільки я міг розгледіти у миготливому світлі смолоскипів…Вирахувавши слушну мить, ми видряпалися на цю вербу і почали спостерігати за натовпом. Люду було — десь близько сотні… Досить багато вбраного люду. Пані у масках, деякі панове теж… Закортіло полоскотати нерви? Я не те щоби не вірив в існування диявола, навіть жриця Вербена допускала, що Чорнобог існує для підтримання рівноваги Всесвіту… Але на що сподіваються ці панки? На те, що нечисть їх осипле золотом?

Раптом щось тріснуло, звідкись повалив дим. Потягло сіркою… Однак… На селюків та ремісників це могло справити враження, але ж тут, здається, зібралася шляхта. Біля верби хтозна звідки виникла постать у червоному. Багряний плащ з каптуром… Багряна ж маска… Навіть рукавички червоні… Я очікував чогось подібного, але все-таки проґавив, де ховався головний лицедій. Засвистіла сопілка. Мелодія була простенькою, але морочливою. Якась жінка вибігла на середину кола, скинула плаща і зосталася нагою. Але у масці. Під оцю сопілку вона почала виробляти зі своїм тілом таке, що мені закортіло плюнути і щезнути звідси. Це навіть спокусливо не було — це було огидно. Наприкінці пані у масці вляглася на отой здоровенний пень, і лицедій у червоному почав відправу, використовуючи цю жіночку замість вівтаря.

Відправа трохи нагадувала мейдистську, але навиворіт… З людьми коїлося щось неймовірне. В прохолодному нічному повітрі наче хилитався незримий стовп суміші захвату, страху, надії, ще чогось… Жінки почали скидати з себе вбрання… Хтось уже трохи не вив на місяць… Що це? Який-то загальний вплив на розум? Але на мене це чомусь не діє… На Богодара, нібито, теж, юнак принишк поруч і уважно роздивлявся натовп.

— Взагалі-то це справа для моанського Духовного Суду, — прошепотів він до мене, — що тут робити нам?

— Стеж за жерцем, — відповів я, — будемо опісля брати…

Коли істерія стала загальною, двоє замаскованих людей виштовхнули на середину кола третього. З мішком на голові. Дівка тим часом підхопилася і принишкла біля ніг чоловіка в червоному.

З жертви зідрали мішок і міцно прикрутили її мотуззям до того самого пня. Однак… Я швидше очікував побачити в цій доволі страшненькій ролі молоду дівчину, або дитину. Та померти во славу темряви мав чоловік. Ще молодий, років тридцяти… У нього було лице південця. Змучене лице. Очі повні розпачу… Рота зав’язано ганчіркою… Гаптована сорочка роздерта на грудях…

Богодар торкнувся моєї руки. Я й без того розумів, що треба щось робити. Помічники вже подали замаскованому жерцеві ритуального списа з довгим лезом. Я побачив, що один з них — пан аптекар… Пізнав паскуду навіть під машкарою, по одежі. Все цікавіше й цікавіше… І тут у мене виник план. Я прошипів на вухо Богодарові кілька слів, і той порозуміло кивнув.

Чоловік у червоному тим часом узяв списа і почав закликати Тьму. Я вийняв з нарукавника метавку… Хай пробачить мене бідолашний радинець, якого притягли сюди на забій, але я мушу ще трохи вичекати.

І от коли той кривавий блазень змахнув списом, я змахнув рукою. Хай боронять нас усіх Боги, а особливо того радинця… Я влучив… Метавка знесла убивці пів черепа. Він поволі почав завалюватися назад, не випускаючи з руки списа.

Мелодія сопілки урвалася. Передній ряд глядачів подався назад. Хтось з жінок заверещав страшним голосом… Видовисько дійсно було… Одним словом — повна відсутність краси і гармонії.

Цієї хвилини ми з Богодаром одночасно зіскочили з дерева просто до кола. Проробили ми це так — пройшли по розлогих гілках верби до отого місця, де були прибиті черепи. І стрибнули… У Богодара це вийшло набагато граційніше, ніж у мене… Кров дивних… Що поробиш.

— Отакою мусить бути жертва! — гаркнув я на повний голос… Ой, що ж тут сталося… Ті глядачі, перед якими ми так несподівано виникли, сахнулися назад і наштовхнулися на стовбур цієї самої верби. Дехто перечепився об коріння і впав. Знявся вереск, цього разу верещали і чоловіки.

— Жалюгідні пси, ви насмілилися кликати Тьму? — не менш зловісно продзвенів Богодарів голос, — Вона прийшла… Схиліться перед володарем!

— Мамо! — заверещав хтось, — Рятуймося!

— Бери аптекаря! — кинув я Богодару. Ми вже йшли до жертовника… Обидва помічники жерця застигли наче прибиті громом. Ще одна метавка, кинута мною, позбавила життя того, що стояв зліва. Аптекар упав на траву і намагався порачкувати геть. Богодар вдарив його ногою, а потім придавив до землі.

Натовп тим часом розбігався у напрямку міста, нівечачи одне одного. На траві лишилося кілька непорушних тіл… Чи-то придушені, чи-то мертві. Гаразд… Я їм не лікар. Дівка, котра служила живим вівтарем, лежала непритомна тут-таки, біля пня з прив’язаною жертвою.

Я вийняв ганчірку з рота приреченого. Той жадібно втягнув в себе повітря і заплакав.

— Все скінчилося, пане Злотко, — мовив я заспокійливо.

— О, ні, - прошепотів прив’язаний, — на це я не сподівався… Як ви здогадалися? Як…

— Нас прислав Князь «тіней», — сказав я, творячи ще одну легенду, — лежіть спокійно, я переріжу мотуззя.

Визволивши Дубовика ми взялися за аптекаря. Того, що хтось повернеться, ми не боялися — радинські дияволопоклонники ще довго боятимуться вийти вночі на вулицю навіть до вітру. Я дуже з ним не панькався, пустивши в хід свої лоянські знання больових точок… Моозець швиденько втямив, що ми не чорти… Тому, що сам був «тайняком». Наша раптова поява ошелешила його, та й тільки.

Інші двоє лицедіїв були прислані сюди князем Фотіном Зелемінським. Аптекар не знав, чи Фотін працює на пана Гаратто, а чи діє по власній волі. Та уся диявольська трійця отримала з Моани наказа сприяти князю Зелеміню в його задумах. А задум був саме таким, як і передбачав Ольг. Коли напруга в місті дійде до краю, нацькувати прийшлий люд на ельберійців. І провести зачистку Радину. Радин знаходився трохи не на межі, що відділяла землі князя Фотіна від Радинського воєводства. Напевне, князь Зелеміню хотів отримати ще й Радинське намісництво і підготовляв собі ґрунт.

Коли моозець розказав усе, я нахилився і висмикнув списа з мертвої руки «тайняка» в червоному. Пан Лефт зрозумів…

— Стривайте, — сказав він, — давайте домовимось…

Богодар якраз тримав сучого сина за скручені руки. Ми зв’язали моозця тією ж мотузкою, якою було прив’язано Дубовика.

— Домовимось? — перепитав я, — про що?

— Про викуп, — сказав Лефт, — у мене є гроші…

— «Тіні» не беруть полонених, — сказав я, — а на гроші твої мені начхати… Ти служив дияволу — іди до нього. Набік, воїне!

Богодар відступився набік, і я ударив «тайняка» списом під серце. Злотко, в своїй роздертій вишиванці, понуро спостерігав за стратою.

— Боги, — сказав, — та я ж знав його з дитинства… Сусідами були…. Я думав, це у нього щось у голові замакітрилось з дияволопоклонством оцим… Умовляв покинути… А бач…

— Де вони вас тримали стільки часу? — спитав я.

— У пивниці «Синій кухоль», — відповів Злотко, — у льосі. Хазяїн, наскільки я зрозумів — теж їхня людина…

— Ніч ще не закінчилася, — мовив я до Богодара, — навідаємося до «Синього Кухля». Пивка випити…

Внаслідок наших відвідин «Синій кухоль» згорів на попіл… Разом з господарем… Совість? Я вже давно про неї не згадував… Війна війною.

Богодар для першого разу тримався добре. Я трохи потерпав за нього — моя-то перша справа не була такою кривавою, та й до того ж я тоді вже пройшов і вогні і води… Та й було мені того часу не вісімнадцять літ. Хоча всю брудну роботу зробив я, хлопця все це могло, м’яко кажучи, вразити. Тому, вже коли ми побачили здалеку Боговладу, я призупинив коня і спитав:

— Ну що, воїне? Розчарувався?

— Ні, - спокійно відповів Ставський, — мене попереджено, що це не лицарський двобій. Зрештою, мене навчали в школі чоррів, а не в закладі для шляхетних панянок.

— Тим краще, — одмовив я, ледь ошелешений таким непробивним спокоєм. Подальші мої пригоди разом з Богодаром довели, що спокій цей порушити важко. Я лише один раз бачив його розхвильованим — коли він стояв на колінах біля ложа зраненого Вогнедана і весь трусився, наче в лихоманці. Але чому я дивуюсь… Вогнедан був для нього всім… І є всім… Де ти зараз, Дарине?

З Богодаром я працював доволі довго…. Не буду тут перелічувати усі ті завдання, що ми їх виконували для Князя «тіней». Власне кажучи, нічого особливо цікавого в тих завданнях не було. Все те саме… Папери, залякування, шантаж…. Іноді доводилося і вбивати… А потім ми таки вклепались… Винен був я — занадто вірив у свою щасливу зірку.

Сталося це в Ішторні. В сусідній з Моанією країні мені ще бувати не доводилось. Як я уже колись згадував, той, давній Ельбер весь час ворогував з Ішторном через віру і спільні кордони. Згодом цю ворожнечу успадкувала Велика і Могутня… Всі пільги чорногорцям, як імперським прикордонникам і стражам перевалів, пояснювались ішторнійською загрозою.

Ішторнйіці були дуже цікавим народом…Свого часу вони сотворили Імперію, першу на Західних Землях, задавивши десь із вісім незалежних держав півострова. Але, коли надумали рушити за Чорні гори, то наштовхнулися на Ельбер та його захисників. Війни, якщо довіряти стародавнім сувоям, точилися століттями. З перервами на мирний термін, звісна річ.

Отримавши від ельберійців відкоша, Ішторнійська Імперія рушила підкоряти моря. Її фльота і досі була трохи не найкращою в світі. До Ішторну було приєднано дванадцять великих островів з тубільним бронзовошкірим населенням. Тубільців, ясна річ, безжально винищували. Замість них ішторнійські панки скуповували у белатців «чорне дерево». Простіше — чорношкірих рабів. Згодом, під час громадянської війни в Лояні, на острови стали потрапляти і раби-лоянці родом з Побережжя.

Найбільше пощастило ішторнійцям з Ватейлою. Золоті копальні цього острова постачали Ішторну золото вже сім десятків літ. Тубільці, яких так і не вдалося перетворити на худобу, животіли десь у горах. На копальнях і в розлогих полях Ватейли працювали чорношкірі, або лоянці… Залежно від того, кому дісталося таке щастя.

У Ішторну теж був імператор. Але він не мав ніякої влади. Країною правило мейдистське духовенство, об’єднане в так званий Духовний Орден Святого Кілені. Його Командор і був справжнім правителем Ішторну.

У Великій Моанії Духовний Суд, коли хотів покарати тих, кого підозрювали в язичництві, або в єресі, уклінно звертався до Імператора, і той видавав наказа послати до місцевості, де жили підозрювані, роту чи дві моанських солдатиків. Військова команда сікла різками і винних і невинних, особливо не розбираючись, когось хапала і відправляла на перевиховання до північних монастирів, і на цьому боротьба з єресями трохи пригасала, аби розгорітися десь у іншому місці.

В Ішторні ж все було навпаки. Єретиків відловлювала сама церква, а тоді уклінно зверталася до Імператора Ішторну з проханням покарати винних. Спосіб покарання пропонував знов-таки Орден. Імператор затверджував вирок, винних і не дуже винних спалювали на вогнищі, а потім полювання починалося спочатку.

Послали нас до Ішторну ось чого… З деякої пори Ольг запідозрив, що начільник Таємної Служби Моани веде подвійну гру… Тобто одночасно працює на Ішторн… Більше того, моанський Верховний «тайняк», пан Аргат Гаратто нібито є ішторнійським шпигуном…

Пан Гаратто був перебіжчиком з Ішторну. Він зробив Імперії величезні послуги. Більше того — змінив віру, ставши з кіленара чистим мейдистом. Небіжчик Корог Перший довіряв цьому подвійному зраднику як самому собі. Цим і пояснюється те, що ішторнієць, займаючи таку небезпечну посаду (близько від володаря — близько від смерти, як-то говорили в Моанії), не тільки утримався на ній стільки років, а і перейшов у спадок до Іркана Шостого.

Ішторнієць на моанській службі знав про існування Ольгової Павутини. Не знав лише, чого домагається це утворення. Пан Гаратто був певен, що певне угрупування південців лаштує змову з метою зміни династії Яструбів та зведення на трон Імперії своєї людини з імператорською кров’ю в жилах… Ціною мали стати всілякі пільги для Моахетангу, наприклад — звільнення селян від кріпацтва, обмеження продажу земель Півдня північанам, повернення Квітану хутірської системи землеробства… Здогад про боротьбу за незалежність Ельберу пан Гаратто звісно мав, але відкинув його, як неправдоподібний. Для імперця, хоч ішторнійського, хоч моанського, боротьба за владу в одній окремо взятій провінції, коли є можливість захопити трон Моани, не мала ніякого сенсу. Головний «тайняк» вважав, що націоналістів змовники використовують як зброю, а тоді знищать по використанні.

Все це Ольг винюшив ріжними шляхами. Деякі здогади він сам підкидав «тайнякам» — нехай помудрують. Багато чого підтвердили Вогнедан з Мечиславом, котрим довелося в Цитаделі поспілкуватися з цим панком. Гаратто недаремно допитувався у Вогнедана про напівкровного принца. Саме Генда, котрий, незважаючи на незаконне уродження, мав великий вплив на моанськокультурних південців, ішторнієць і бачив на чолі змови. Більше того, один час він підозрював, що Князем «тіней» є саме Генд, або хтось з його оточення.

Вогнедан витерпів муки, нічого не сказавши і не підписавши. Нічого Гаратто не домігся і від Веданга окрім чорної лайки. Але пан ішторнієць нині мав новий привід для роздумів. Князь Чорногорський був ще одним претендентом на трон Моани в разі загибелі династії. Він мав в жилах імператорську кров, був високого походження, законно народжений, принаймні за паперами, і явно щось приховував. Пан Гаратто дуже жалкував, що Астеони поспішили оголосити день страти… В цьому Вогнедану пощастило, інакше б його понівечили, або й замучили на смерть.

Третім претендентом, котрий народився на Півдні, і вів якусь свою гру, був князь Фотін Зелемінський. З ним Гаратто мав свої справи, навіть допомагав винищувати в зелемінцях ворохобний дух, але і придивлявся за ним. Про всяк випадок — раптом щось.

Якби Ольг добув докази подвійної гри свого давнього ворога, він міг би набагато полегшити життя і собі, і іншим. Тримати в руках моанську таємну службу через її начільника — це ж була мрія кожного Князя «тіней»

І от ми з Богодаром отримали наказа їхати до Ішторну. Їхати не торговим шляхом через перевали, а морським — більш довгим, зате більш безпечним. Що ми й виконали… Добулися до квітанського Побережжя і у порту Бронута сіли на белатський бриг, капітан якого погодився доставити до Ішторну двох паломників-кіленарів з Радину.

З ішторнійського порту, який звався Агдено, ми вирушили до Габідени, стольного міста Ішторну. Їхали ми не поспішаючи, як-то і личить паломникам, зупинялися в кожному місті, заходили до храмів… Храми там були — наче музика, застигла у камені… Богодар простоював у німому захоплені перед різьбленими з каменю квітами, котрі прикрашали колони храму Святого Іргата у містечку Сагаді… У юнака на обличчі малювався такий захват, що поштиві молільниці у чорному вбранні дивилися на нього з пошаною. Двічі в дорозі нас зупиняла місцева варта, але папери у нас були залізні. І вартові віддавали галябардою честь двом шляхтичам-одновірцям з сусідньої країни, котрі, користуючись перемир’ям, відвідали місця, куди дібрався з проповіддю Святий Кілені. Паломники, до валки яких ми пристали потім, нас навіть жаліли — як це ми, бідолахи, скніємо межи єретиками, — розпитували за стан кіленарських храмів у Моанії… Я оповідав тільки щиру правду, згадував за переслідування кіленарів у Моозі, оповідав про страхітливих радинських дияволопоклонників, котрі вільно розгулюють містом… Жінки охали і затулялися мантильками… Ішторнійки, до речі, дуже вродливі… Палко моляться, але і палко… Добре, промовчу…

Дорогою я повторював у пам’яті відомості про пана Гаратто, передані мені Ольгом через Горислава. Перебіжчик походив з давнього шляхетського роду. Один з Гаратто, Іргат, навіть був свого часу Командором Ордену. Час цей співпав з падінням Ельберу. У «Безіменному сувої» прямо говорилося, що саме пан Іргат Гаратто прискорив загибель Дивного Краю, ударивши в спину гинучій країні. Там же натякалося, що пан Іргат Гаратто вів якісь таємні перемовини з Повелителем Вогнеданом, пропонуючи навіть військового союза. Умова була одна — введення у мейдистський закон всього населення країни. Першим прийняти нову віру мав сам правитель. Я уявив собі того Вогнедана, риси якого вже злилися в моїй пам’яті з рисами його нащадка… Як він поволі підводить на посланника Ордену свої неймовірно сині очі і говорить протягло: «Віра, мостивий пане, це не одежа, яку можна замінити іншою… В ній — моя душа, а душею я не торгую».

Отже, давній рід, видатні предки… Що ж сподвигло пана Аргата (дідько б побрав ці чужинецькі імена), втекти з рідного Ішторну? Як і пращури, Аргат Гаратто теж служив Ордену… Дослужився до сірого плаща… В Ордені був розподіл ступеней посвяти, дуже схожий на подібний у Павутині, тільки усе навпаки… Служителі нижчої посвяти вдостоювались чорного плаща, вищої — сірого, а найвищої — білого. Біле носив і сам командор… У «тіней» не було «білого війська», ми, південці, люди скромні, воюємо не в рукавичках, і розуміємо, що на чорному крові не видно, а в сірому тебе непомітно. А біле вбрання одягають наші рідні, коли «тінь» ступає на росяну траву біля дубового гаю потойбіччя.

Сам перебіжчик пояснював свого часу, що зрадити його змусила спричинена йому несправедливість. Нібито в Головну Канцелярію Ордену на нього поступив донос, в якому було сказано, що молодий ще тоді Гаратто схиляється до чистого мейдизму, а отже є єретиком. Під загрозою видимої смерти Гаратто змушений був утекти до сусідньої Моанії… Там він, нібито, почав вивчати те, в чому його звинувачено невинно, і увірував в істинність чистого мейдизму… Історія ніби й правдоподібна, але… Чому новонавернений пішов служити саме «тайняком»? Як йому вдалося за сім літ дослужитися до начільника Імператорської Таємної Служби? Його попередника імператор Корог наказав четвертувати на тому ж ешафоті, де хотіли стратити Вогнедана. Говорили, ніби це пан Гаратто «підсидів» свого зверхника… І протримався ж сучий син не багато, не мало — п’ятнадцять років… Трохи менше за самого Ольга…

Ольгові «тіні» давно вже нишпорили по Ішторну, вишукуючи щось на «моанського ката», так бо називали Гаратто в столиці. Остання «тінь» під виглядом дрібного вимагателя звела дружбу зі слугою дому Гаратто, що в Пагалуні. Слузі були запропоновані гроші, він начебто погодився, але… І він, і наша людина зникли без сліду.

Отже, ми мали бути дуже обережними. І спробувати потрусити в Габідені певного орденського писаря. Батько колись говорив, що найбільше відомостей могли дати якраз отакі дрібні чинуші. Писар, на якого нас націлили, працював колись під началом у Гаратто. Він, писар, тобто, і досі залишився «чорним плащем». Тобто продвинутися по службі не вийшло. На цього писаря вийшла «сіра тінь» з торговців, котра постійно проживала у Габідені. Ми мали «розговорити» писаря, а далі — діяти за обставинами.

Я до цього часу не знаю, чому нас там очікували… У писаря тобто… За півтора роки ув’язнення мав забагато часу, аби все це обдумати, але… Або бісові святенники опісля історії зі слугою, тримали під наглядом всіх людей, які мали щось спільне з паном Гаратто, або бойовик, котрий «розробляв» слугу зломився на допиті, або нас здала «сіра «тінь», по добрій волі, чи на тортурах — невідомо. Коли ми, нарешті, вибралися з орденської тюрми, Моанська Імперія тріщала по швах, і Ольгу було не до зачистки ішторнійського сліду. А потім пан Гаратто перестав цікавити вже не Князя «тіней», а Князя Данадільського, керівника зовнішньої розвідки та служби безпеки Ельберу одночасно. Це тоді мого батька найближчі родичі прозвали «Тінню Повелителя». Правильно прозвали — його й тоді ніхто не помічав, а як помічали — ставало запізно.

Писар мешкав у класичному будиночку в ішторнійському стилі. З внутрішнім двориком, оточеним кам’яним муром. Я мав прийти до цього пана начебто від імені певного моанського дворянина, у якого Гаратто закатував на смерть брата. Моя «моанська пика» якраз тут знову мала стати мені в пригоді. Богодар мусив очікувати на мене на вулиці, стежачи за перехожими і, в разі чого, подати умовлений сигнал.

Та не так сталося, як гадалося… Напевне, нас запримітили ще в заїзді. «Хвоста» я не примітив, але ж слуги Ордену усі геть у отих плащах з каптурами… Чорні, сірі, білі… І у Габідені їх повно… Міг і пропустити щось…

Я постукав кільцем у двері… Відчинив служка у звичайній одежі… «Пан писар, — сказав він, — у дворику»… Я туди й пішов…

У дворику була засідка… «Сірі плащі» Ордену. Я людина метка, але тут їх було забагато… Зброї при мені було — самі метавки… А в тисняві з них погана підмога. Однак я все таки зумів видряпатись на мур по виноградних ґратках. Ніхто не стріляв, і з цього я зробив висновок, що справи зовсім кепські.

Та ще гірше мені стало, коли я опинився на вулиці… Позад мене був спуск до Габі — тутешньої річки, а отже й надія врятуватись. А попереду — притиснутий до муру Богодар. Його тримали за руки аж четверо «сірих плащів». Камзол молодого боговладця був залляний кров’ю…

Ті ішторнійці, що гналися за мною, уже дряпалися на мур… Треба було щось робити. За неписаними законами війська «тіней» я мусив зоставити Богодара його долі. Доповісти про все — і забути… Забути юного воїна з ельфійськими очима і протяглим розважливим голосом… Повернутися додому… Забути..

Лице Сокола раптово стало перед очима… Лице воїна, котрий врятував мене колись, махнувши рукою на закони таємних воєн… Тут можна було хіба що померти разом з Богодаром. Але ж я — зверхник… Я не можу покинути хлопця цим катюгам… Самого, в чужім краю… А метавок вже немає жодної… А вороги вже поруч…

— Та тікайте ж! — вигукнув поранений, — будь ласка!

Оце «будь ласка» і добило мене. Я розвів руки, показуючи, що не маю зброї, і рушив просто до муру. Ззаду мене схопили, викручуючи руки, заламуючи їх назад…Сучі сини нарешті злізли з тої стінки… Що ж, навіть шахраям не завжди вдається сховати туза у рукаві…

— Легше, панове, — мовив я крізь зціплені зуби, — я не опираюсь…

***

Панове з Ордену мають слабкість до театральних видовищ… Принаймні, мені весь час здавалося, що ми з Богодаром потрапили всередину якоїсь дурнуватої вистави. Спершу нас везли у закритому повозі, попередньо ще й зав’язавши очі. На сидінні навпроти розмістилися двоє охоронців у сірих плащах, тому ми лише притислися одне до одного плечима і сиділи мовчки.

«Ослятя, — заговорила моя совість голосом сотника Крука, нарешті прокинувшись від довгої сплячки, — ти розумієш, що ти накоїв? Замість одного бойовика загинуть двоє… До того ж проти кожного з вас є зброя — друг, якого віддадуть на муки, аби другий не витримав і розказав усе..»

«Пане сотнику, — відповів я совісті з усією повагою, — а ви-то як опинилися серед стратенців, та ще й поруч з пораненим Явором? Ох, підозрюю я, що і у вас була подібна історія… Тож помовчте, і не труїть мені душу.»

З повозу нас висадили у якомусь дворі. Принаймні, я чув, як розчинялася брама, пропускаючи карету. Провели до помешкання… Довго водили якимись закапелками, врешті всадовили на лаву і зняли з очей пов’язки.

Льох з напівкруглим склепінням вікон не мав. На стінах горіли смолоскипи… Однак… Шкода витрат на свічки, чи що? Я кинув погляд на Богодара. Юнак був дуже блідим, але швидше ввід втрати крові, аніж від страху.

Тепер коло нас взялися поратися служки в чорних плащах… Ці плащі, як і у «сірих», мали каптури, що майже повністю закривали обличчя. Враження таке, ніби тебе оточили не люди, а духи. Нас розв’язали і наказали роздягтися… Я знизав плечима і скорився. Скинув одіж сам, тоді допоміг Богодару. Хлопця шпортонули у плече, напевне стилетом. Кров все ще йшла.

— Святі люди, — сказав я потульно, — затягніть людині чимось рану, він кров’ю сходить…

— Заснув би тихо, — прошепотів Богодар, — та й по всьому… Для чого… Для чого ви здалися, зверхнику?

— Мовчи, друже, — відповів я, — не нагадуй дурневі про дурість його.

Рану Богодару перев’язали. Опісля нам видали одіж — два рядняних мішки з прорізями для голови та рук. У цих лахах ми одразу стали схожими на грішників, що прагнуть покаяння. А тоді — відвели з одного льоху в інший. Якимись такими коридорами, що я, як не старався, але їх не запам’ятав. У нашій новій домівці ми віднайшли два дерев’яних тапчани, глек для води і глиняну миску. Укривал, очевидячки, в’язням не належало. Рівно, як кухлів та виделок а чи ложок. Помешкання ледве освітлювала самотня свічка.

— Ох і діра, — мовив я, коли за нами зачинилися двері, - але тримайся, Богодаре… Зрештою, ми не працюємо проти Ішторну, а отже маємо можливість виплутатись.

- Історія? — прошепотів Ставський.

— Та, що й на початку… Працюємо на приватну особу. Лягай, і спробуй відпочити. Ти блідий, як нервова панянка. Ще зомлієш.

Богодар покірно влігся на свій тапчан і заплющив очі. Я теж простягся на голих дошках, ще раз послав до біса власну совість і заснув.

Розбудили нас, досить нечемно розштовхавши. Свічка давно догоріла, а в цюпі на нас очікували служки в чорному. Нас вивели до коридору і повели в ріжні боки. Богодар тільки встиг кинути на мене останній погляд. Чи-то прощальний, чи-то докірливий.

Зайшовши до чергового льоху, я трохи здивувався, побачивши перед собою досить пристойне помешкання, скупо вмебльоване в столик червоного дерева та кілька стільців. Кілька хвилин я простояв, роздивляючись довкола, а тоді з-за завіси навпроти з’явилася людина в білому.

Чоловік поволі зняв каптура. У нього було лагідне старече обличчя, чимось мені знайоме.

— Пане Дастені? — раптом вихопилося у мене. Я-бо пізнав достойника.

— Доброго дня пане Керін, — відказав белатець, — я теж радий вас бачити. Сідайте.

— Свого часу ви мали через мене забагато клопоту, — мовив я, сівши на стілець, — до речі, я нещодавно бачив Роллу. Він все ще в Моані.

— Я знаю, — зітхнув Дастені, - небіж приречений жити на чужині. А що робите у Ішторні ви, пане Ешіоре?

— Власне, — відповів я, — роблю єдине, на що здатен. Я є найманцем.

— Убивця? — мовив старий з несмаком, — ви так добре володіли зброєю…

— Ні, - сказав я, — хоча, звісно я не святий. Але моя робота не в тому, аби згладжувати зі світу. Я маю дістати щось, що можна було б використати як зброю проти однієї людини.

— Шантаж, — мовив Дастені ще суворіше, — це навіть гидкіше за убивство.

— Ваша превелебність, — мовив я покаянно, — але ж маю я на щось жити. Людина, яку мені «замовили», є рідкісною паскудою. З її вини загинув брат чоловіка, який мене найняв. Отже я навіть допомагаю звершитися правосуддю.

— Ця людина — ішторнієць? — спитав старий.

— Так, — визнав я, — до того ж клієнт говорив, що цей ішторнієць є зрадником вітчизни і віри.

— До речі, - мовив Дастені, - а ви, пане Керін, якої віри?

— Мейдист, — мовив я, — просто мейдист. Мої папери, ясна річ, підроблено.

— Лжа перед Господом — найстрашніший гріх, — сказав белатець не гнівно, але якось відсторонено.

— Але я сподіваюся на милосердя Боже, — відмовив я у тому ж густі, - адже, аби грішників не прощали, тоді не було б сенсу вірити.

— Хто цей чоловік з вами? — продовжував допит белатець.

— Напарник, — сказав я, — моахетанець… До речі, я трохи здивований, побачивши вас тут… Ролла оповідав мені, що ви живете у Чорногорі.

— Я дійсно там жив, — мовив Дастені, - але сам попрохав про перевід. Я зрозумів, що мої зусилля марні. Тих людей треба лише винищити. Огнем та мечем!

— Отакої, - сказав я досить розгублено, — ви ж хотіли нести у гори мир та любов…

— Не може бути миру між світлом і тьмою, — сказав старий різко, — ви знаєте князя Чорногорського?

— Чув про нього, — відказав я, — навіть бачити доводилось. На ешафоті в Моані. Його ясновельможність ледве уникнув страти.

— Це син диявола, — сказав белатець, — той самий син диявола, про якого говорять наші писання.

— Я теж їх читав, — сказав я, оговтавшись, — здається там сказано, що прийде звір величний, прекрасний, наче ранкова зоря… І погляд його буде вогнем, а з вуст скрапуватиме отруєний мед… Пан Зельм Чорногорський дійсно досить милий з вигляду юнак, але щодо всього іншого…

— Ви його тільки бачили, а я говорив з ним, — мовив Дастені, - і не тільки з ним… Вся ця провінція — згусток темряви. Розкольники, до яких належите і ви, сину мій, є сліпими! Вони не бачать своєї погибелі.

— Пане Дастені, - сказав я лагідно, — вибачте мені… Можливо я дурень, але не вірю, що ворог усього живого у знаному світі втілився у хетанського шляхтича. Або, що її ясновельможність, покійна княгиня Варда- Конвалія, переспала, вибачте, з дияволом і народила від нього дитину… Я лише темний найманець і працюю за гроші… Але саме мій фах навчив мене бути недовірливим.

— В вас замало покори, — сказав Дастені спокійно.

— Це теж збитки мого фаху, — відповів я у тому ж тоні.

— Гаразд, — сказав Дастені, - повертайтесь до келії… І подумайте…

Отже, ота гидкуща камера тут зветься келією… Гаразд… Богодара, коли я повернувся, ще не було, а на столі горіла нова свічка. Я вже трохи й їсти захотів, але годуванням тут і не пахло. Для інших потреб я знайшов в куточку цебро, зробив свою справу і знову повалився на тапчан.

Через якийсь проміжок часу рипнули двері, і служки вштовхнули Богодара. Юнак зробив крок… Другий… Він йшов, наче сліпий, ледь похитуючись, аж поки не ткнувся у своє «ліжко».

Я підхопився на ноги, підійшов до Ставського і всадовив його на дошки.

— Богодаре, — мовив стиха, — що з тобою? Тебе били? Мучили? Кажи…

Юнак приник головою до мого плеча. Його тіло здригнулося, наче від болю.

— Пане зверхнику, — вимовив він тихо, — я зробив помилку…

Богодарові не пощастило так, як мені… Зрештою, він же не мав тут знайомих та ще й у високому чині. Допитував його «сірий». Почувши ту саму історію, що й Дастені, «сірий» мовив, що це ще не вся правда, і запропонував помолитися разом, а тоді покаятись.

Оскільки каятися Богодар не став, «сірий» запропонував йому пройти до сусіднього приміщення. Там двоє служок в чорному поралися біля ріжних нехороших знарядь. «Сірий» поволі оповідав юнаку як працюють усі ці пристосування, а служки виспівували хором: «Покайтеся!».

— Мені тут стало трохи…моторошно, — протягло говорив Богодар. — У мене дуже багата уява…і тому… Коли я знову мовив те саме, що і першого разу, мене підвели до… Там стіл такий… з коловоротами… Мені розказали, що можна так натягнути мотуззя, що руки й ноги не просто вийдуть, а будуть вирвані з суглобів… І попрохали покаятись… Я знову повторив те саме… Тоді «сірий» сказав: «Лягай…» Я ліг…

— Сам? — спитав я стиха і погладив його звислу руку.

— Авжеж, — прошепотів хлопець, — боротися не було сенсу… Там була охорона… А впиратись і верещати від страху… теж не було сенсу. Та й соромно. Вони мене прив’язали… Підійшло ще двоє служок, і вони взялися за коловороти… Вчотирьох… Я маму згадав… Брата… Вогнедана… Вас… За мить усе життя майнуло перед очима… І тут я і зробив помилку, зверхнику… Я почав читати відхідну молитву. Вголос…

— «Славлю Бога Грому й Блискавиці»? — спитав я. Ця відхідна читалася тоді, коли поруч не було нікого, хто міг би проводити воїна Ельберу в останній шлях.

Богодар кивнув.

- І в цей самий час, — зашепотів він знову, — зайшов хтось ще… Я молитву дочитав, дивлюся в стелю і чекаю… Довго чекав…

— Пси, — пробурмотів я, — ну, а потім?

— Зайшов тоді такий дідусь у білому, — вимовив Богодар, — він напевне зверхник… Я його побачив пізніше, коли мене відв’язали, і я сів… І той дідусь і питає ельберійською… З вимовою, щоправда, у нього поганенько… «Ви язичник?»… А я ж лежу, чекаю…В голові лише одне крутиться: «Бог мій воїнам — право і суд… І милостив є до хоробрих» «Так, — говорю, — а тепер починайте, і хай вас скарають Боги Ельберу…» Я не мусив такого казати, але я був трохи знервованим, знаєте… Минуло ще… не знаю, скільки часу… Коли мене одв’язали і відвели сюди.

Я прокрутив у голові те, що сталося… Власне, гроші потрібні усім, а язичникам тим більше… Нема нічого дивного, що один з них працює у гільдії найманців…

— Нічого страшного, — одмовив врешті, - щоправда отой дідусь, пан Дастені, не дуже полюбляє язичників. Але щодо нас — нема ніяких змін. Все так, як і раніше.

— Зверхнику, — якось жалібно мовив Богодар, — можна взяти вас за руку?

— Я можу навіть тебе обійняти, — мовив я заспокійливо, — і хай буде соромно тому, хто подумає щось погане. До речі, досить уже звати мене зверхником. Моє ім’я означає — Білий Ворон. Тож і зви мене Вороном…. Гаразд?

Богодар і досі не знав мого ельберійського імені. Я не хотів, аби у випадку, схожому на цей, прізвище Ольга Лелега було вписане у протоколи допитів.

— Гаразд, — протягнув юнак. Він уже потроху оклигував від смертної напруги, — тоді і ви звіть мене Дарином…

Дитяче ім’я, для найближчих… Цікаво, а Вогнедана як вони звали… Певне, Вогником…

— Добре, друже Дарин, — мовив я усміхнувшись. — а тепер спробуй виспатись. Воно допоможе…

— Добре, друже Ворон, — сказав хлопець вже бадьоріше.

Виспатися таки справді було потрібно. Підняли нас раненько… Принаймні — я мав таке відчуття. І повели на молитву. Їсти знову не дали… Я спробував пригадати, коли у кіленарів пости, заплутався і махнув рукою.

Опісля молитви нас таки погодували… Не знаю, навіть, що то було… Якась розмазня з варених овочів… Їсти довелося з однієї миски і руками… Запили ми все те водою з глека, і нас знову повели — цього разу на роботу.

Тут я трохи прибадьорився, бо вийшли ми до в’язничного дворика… Небо і сонце… Якби мені зараз запропонували змінити віру, я став би язичником… І простягнув би руки до сонечка… І дякував би йому просто за те, що воно існує… Та довго милуватися нам не дали. Показали в одному кутку дворика купу кам’яних жорен і звеліли перетягти все це у протилежний куток.

Коли ми вже добряче вхекались, нас знову повели на молитву… Тоді — знову у дворик… ті самі жорна ми мусили переносити вже назад… Обіду, я так зрозумів, у цьому закладі не подавали. Опісля роботи двоє служок у чорному ще з годину навчали нас основам кілені — мейдизму. Тоді відвели до камери, пробачте — келії, і нарешті нагодували рідкою кашею, яку нам з Дарином довелося пити нахильці. Служка в чорному забрав свічку, і ми полягали на оті свої дошки. А зранку все почалося спочатку…

Якщо я не збожеволів від такого релігійного виховання, то тільки завдяки Даринові… Скільки разів мені кортіло придушити хоч котрогось недолюдка у плащі… Дарин стримував мене. Я теж розумів, що це якась проба… Чи-то на витривалість, чи-то на лояльність… Але мої астеонські пращури-пірати так і під’южували мене зімкнути руки на горлі якогось милосердного брата. Кожного разу, коли на мене таке накочувало, Дарин опинявся поруч. Він наче відчував, коли я доходив до краю. А вечорами він оповідав…

Спершу я просто засинав під його співучу говірку. Потім став слухати… Уривки з прочитаних книг… Описи якихось гарних місць… Словесні портрети красунь прадавнього Ельберу з заборонених Імперією сувоїв… «Останнє зайве» — скажете ви? Та ні, від голоду і дурної праці ми так охляли, що могли собі дозволити вільно згадувати про гарних панночок без зайвої напруги для організму.

Я говорити не дуже вмів… Але теж взявся оповідати. Про Лоян Небесний з його величними храмами і жорстокою знаттю… Про битви, про мого князя Лянь, котрий нині займав Високе Сидіння лоянських імператорів… Про «сотника» Немлінь… Про храм у джунглях, в якому діва з ликом дивної тримає у долонях кулю-планету…

Одного разу ми добре попали з отими розмовами… Вірніше — з піснями. Я потім Мечислава довго згадував, з його байками… Якраз по його і вийшло — запроторили нас до карцеру, за те, що добре співали.

Я підозрював, що нас підслуховують. Принаймні, Дастені знав ельберійську, а якщо такому високому достойникові не личить сидіти десь біля «вуха» у стіні, то він міг знайти товмача… Тому ми з Дарином намагалися говорити так — ні про що… А які розмови можуть бути у двох чоловіків? Битви, вино і, як чорногорці говорять, кобіти… Тобто — панни…. Щастя ще, що Дарин так багато читав, і поки ми дійшли до якихось справдешніх панночок, а не тих, котрі жили сотні років тому, минуло досить багато часу.

І от одного разу, коли мені було якось особливо тоскно, я оповів Дарину, звісно, не називаючи імен, як кохав дівчину — дивну, як скривдив її, як покинув… І як тепер соромлюся її навідати, хоча вона давно вже чужа дружина, і мати не моїх синів…

Дарин зітхнув, і мовив, що у нього все було навпаки… Виявляється, його покинула панночка… Задля одного з його найближчих друзів. При чому безжальна панна зробила вигляд, наче ревнує його, Дарина, до певної синьоокої красуні… Він же, Дарин, може присягнути, що до тієї синьоокої панни він завжди ставився як до сестри, а любив якраз оцю, карооку жорстоку дівчину.

— Я про це, — оповідав юнак, — навіть пісню склав… Ось послухайте…

Спершу юнак наспівував тихенько, але потім захопився… Голос у нього був як у белатського співака, котрий все життя провів на сцені… Я і то заслухався, хоча мені ніколи не вдавалося проспівати вірно навіть «Хай Бог береже Імператора трон…»

— Ой, розбито чару…, - наспівував юнак, — та розлито чари…

У моєї панни оченята карі…

Карі зорі… Гори…

Карий вітер з гаю

В оченятах панни тої я шукаю..

Та вона для мене

Кароока кара

Кожне слово гасне

В оченятах карих

А останні зорі з вітром тихим гаю

Аж на денці двох озерець щось зітхають…

Під переливи оцього голосу я аж розчулився… І не розчув у коридорі кроків… А втім — хоч би й розчув… Хоча святенники нібито й не говорили про те, що тут не можна співати про кохання, але напевне лише тому, що нікому таке й до голови прийти не могло.

«Ми не твої, хлопче… — співав Дарин про свою розлуку з вередливою панною,

Не твої ми нині

Карі очі — лихо,

Потопай у синіх…»

Синім світом ходжу, синіх коней воджу

В синім світі карі очі не знаходжу…»

Ох і мали ми по тому за оці співи… Бігме, й не думав, що панове ішторнійці аж так сказяться… До камери, пробачте, до келії увірвався цілий гурт «чорних плащів», нас ухопили під білі рученьки і потягли на розправу.

У милосердних братів з Ордену карцер був у льосі… Я ще раз згадав Мечислава… Певне, і в мене почав прорізатися отой особливий гумор вішальника. Води у тому карцері було — нам по груди… Вірніше — це мені по груди, а Дарин був нижчим від мене десь на півголови… Отже — відповідно… Вода начебто й не дуже холодна, але постій-но у воді кілька годин… А ми там пробули доби зо дві, якщо я не помилився у відліку часу… Без сну і їжі… І, щонайсмішніше, — без води… Та водичка, котра стояла нам біля грудей, відгонила пліснявою… До того ж певні натуральні потреби нам доводилося відправляти — здогадайтесь, куди? Правильно, все у ту саму водичку… Я присягнув собі, що помру від спраги в цьому колодязі, але не дозволю клятим ішторнійцям отак із себе глузувати…

А втім, водички все одно довелося наковтатися… Це коли нам закортіло спати… Спершу ми пробували чергуватися — одне спить, друге його підтримує… Та згодом виснажились так, що «черговий» почав зомлівати теж… Як ми тоді не захлинулися — сам диву даюся… Вірно говориться — кому суджено бути повішеним, той не потоне.

На Дарина було шкода дивитись. Хлопчина вважав себе винним в тому, що сталося. Я ледве його заспокоїв… Зрештою, що вже тепер… Якщо наші навчителі захотіли впакувати нас до карцеру, то вони б це зробили і без Даринової пісні.

До келії нас опісля всього притягли волоком… Дарин взагалі був непритомним. Я хотів було злізти на тапчан, щоб хоч не на підлозі лежати, але раптом усвідомив, що завтра ми обоє будемо метатися у гарячці… А «тіні» не можна не володіти собою… «Тінь» у маренні може не матусю покликати, а когось іншого… Тут або одразу — головою об стіну, або потрібні якісь ліки…

І я ці ліки знайшов… Згадав одну лоянську історію, її мені ще Найсінь оповідав колись. Встав… Зірвав з себе мокрий мішок… Схилився над Дарином і трусонув його за плечі… Хлопець півпритомно застогнав.

— Холодно, — сказав, — облиште…

Але ж ні… Хай простять мені Боги, але я так хльоснув напарника по лиці, що у нього в голові, певне, бджоли загули. Ставський отямився і очманіло глянув на мене.

— Позір! — гаркнув я моанською, — встати!

Юнак одрухово підвівся. Виучка чорри далася взнаки. Власне, я на це й розраховував. Зідрав з нього лахміття і штурхонув так, що хлопець відлетів у протилежний кут нашої келії.

Де сам я сили брав? Не знаю… Може — був міцнішим за Дарина… Може відповідальність наглила… А може — дика злоба, що клекотіла мені у грудях. Якби хтось зі служок зайшов би тоді до камери — живим би не вийшов.

— Стати! — знову рявкнув я командним голосом князя Ессіня, — до бою!

— Зверхнику, — ледве вимовив Дарин, — що ви…

Ох і відметелив я його тоді… Звісно, намагався не зачіпати лице, і нічого не поламати… Юнак обізлився і почав відповідати. По-справжньому. В очах запалала холодна ельфійська лють… Тепер уже я ледве тримав його удари… А тоді почав і пропускати… Спершу ми висохли, потім знову змокріли… Від поту. Серце у мене билося у горлянці… Холодно вже не було. Навпаки — жарко стало… Останній раз Дарин так мені вліпив, що я беркицьнувся на тапчан і застережливо звів руки.

— Здаюся, — мовив, — досить… Як ся маєш, друже Дарин?

Ставський стояв, важко дихаючи… Рівномірно, регулюючи повітря…

— Та, — мовив врешті, - непогано…

Я розреготався… Дарин ще трохи постояв на місці, тоді беркицьнувся на тапчан поруч зі мною і теж почав сміятися. На нас накотила якась істерика. І тут розчинилися двері.

Я думав, нас знову поведуть до карцеру. Однак, служки принесли нам сухі ряднини і забрали мене з собою. Я вийшов до коридору, все ще пирскаючи сміхом… Нерви, хай їм біс…

Мене привели до знайомого вже кабінетику. Превелебний Дастені сидів за столиком, лагідно всміхаючись. Я зібрав свою волю в кулак, перестав пирскати і усміхнувся теж.

— Доброго дня, — мовив, — пане превелебний… Я вже думав, ви про нас забули…

— Церква вічна, — відповів Дастені, - нам нема куди поспішати. Отже — ви найманець, пане Ешіоре Керін?

— Авжеж, — сказав я, — навіть внески плачу до Гільдії… У нас без цього не можна…

Гільдія найманців в Моанії справді існувала, і її послугами часто користувався Ольг, аби заплутати сліди.

— А чи траплялося вам виконувати замовлене вбивство? — продовжував святенник.

— Двічі, - мовив я покаянно, — це, звичайно, великий гріх, але…

— Яка ваша ціна? — різко спитав Дастені.

В голові моїй швидко провернулися розцінки Гільдії.

— Тисяча моанських червінців мені, - сказав я, — і вісімсот — напарнику… За небезпечність завдання має бути надбавка… Ну, якщо це знатна особа, має охорону…

— Ви не працюєте поодинці? — звів брови белатець.

— Ні, - сказав я, — особливо на «мокрих» справах. Напарник потрібен мені як повітря — хоча б для того, щоб спину прикрити.

— А ви знаєте, пане Керін, — протягнув белатець, — що ваш напарник — ельберійський язичник?

— Ну, — мовив я, — оце вже хвилює мене найменше… В наших справах головне — аби рука була твердою, а око метким. А яким Богам він молиться — то мені байдуже. Головне, що то хлопець надійний і витривалий.

— А ви можете знайти собі іншого напарника? — поцікавився старий, — в Моанії?

— Ні, - сказав я, — по-перше — це мій учень, по-друге, в нашій Гільдії — свої закони… Був у нас один найманець, котрий виплутувався з халеп коштом життя напарників… Я не буду вам розповідати, що з ним зробили — занадто некрасивою вийде оповідь…

— Справа в тому, — сказав Дастені, - що Орден хоче запропонувати вам виконати винесений ним смертний вирок. Чаклуну і чаклунці… Обидва вони — чорногорці й язичники… Тому…

— Ми працюємо не за віру — за гроші, - сказав я, — мені доводилося убивати мейдистів…

— Гаразд, — мовив Дастені, - отже на смерть роковано князя Зельма-Вогнедана Чорногорського та відьму Вербену Лелег…

Щодо Вогнедана — я здогадався одразу, бо пам’ятав оту нашу найпершу розмову…. Але Вербена? Що за дивоглядія? Чим це Ордену завадила вуйна з її науковими дослідами?

— Однак, — сказав я, — це таки робота… Щодо жінки — клопоту не буде, але князь Чорногорський… У нього не просто охорона, у нього — тілоохоронець… Мечислав Ведангський, що його ще звуть просто — Меч… Доведеться прибрати і його, а це — додаткові витрати.

— Щодо витрат, — мовив старий, — не хвилюйтеся… До речі, пане Керін… Я пам’ятаю, як ви оповідали мені, що жили у Чорногорі… І пам’ятаю оте жахіття — привид вашого друга… Ви часом не були зв’язані з тамтешньою шляхтою?

— Знущаєтесь, превелебний, — мовив я жалібно, — тамтешня знать не підпускає до себе чужих… Так, у мене був приятель їхньої крові… Але то був рідкісний злодюга і природжений убивця… Він став на чолі банди і втягнув туди й мене… Ми розбійничали разом, аж доки він не загинув. Мені довелося втікати. Так я й опинився у Белаті… Ясна річ, що я не міг оповісти все це людям, котрі дали мені притулок… Я обожнював свого друга, що було, то було… Адже мені ледве виповнилось вісімнадцять… А він навчив мене володіти мечем… Прозріння настало пізніше…

«Задля твого сина, Воїне, — додав я подумки, — пробач мені….»

— Гаразд, — озвався Дастені, подумавши, — сину мій… Ви є розкольником, і це зле, але ви маєте дбати за свою душу… Чи не бажаєте ви висповідатись?

— Бажаю, — мовив я, — я не був у церкві майже рік…

Словом, я висповідався і отримав розгрішення… А також — відпущення гріхів на майбутнє, підписане Командором Ордену. Згідно цього паперу, гріх подвійного, а то й потрійного вбивства, яке я мав скоїти, відпускався мені уже зараз.

Опісля духовного ми перейшли до матеріяльного. Зійшлися на двох тисячах ішторнійських червінців. Це складало шість тисяч моанських. Чотири — мені, яко старшому, дві — напарнику. Белатець зостався складати угоду, а мене відвели до келії.

Ставський не спав, як можна було подумати. Він ходив по камері, тлумлячи хвилювання. Хлопчина, певне, думав, що мене катують отими всіма знаряддями, котрі йому так люб’язно показували колись. Просто з порога я зробив йому знак, який між «тінями» називався: «Не дивуйся — буду брехати».

— Ну, напарнику, — мовив я, роблячи ще один знак «бійся підслухування», — здається, наші поневіряння закінчилися. Є навіть можливість заробити.

— Вони дають нам роботу? — щиро здивувався Богодар, — ніколи б не подумав… Святі отці…

— Робота буде «мокрою», — продовжував я, — нам потрібно вбити двох чоловік. У Чорногорі, або у Боговладі. Залежно від того, де вони зараз. Але роботка небезпечна… Нам замовили шляхтича…

— Охорона? — діловито спитав Дарин, одразу втямивши, як поводитись далі.

— Охорона є, але не в ній головна небезпека, — сказав я, — у цього пана є тілоохоронець. Теж знатна особа… Відданий хазяїну, наче пес… І дуже добре володіє мечем.

— «Меч Ельберу»? — звів брови Дарин. Розумник, він навіть порухом не виказав хвилювання, — То нам замовили князя Чорногорського? Мій пане, ми можемо віддати наші гроші бідним… Ніхто не пройде до князя Вогнедана повз клинок Мечислава… А прибрати їх обох… Неможливо. Тим більше — маємо ще й друге замовлення.

— Неможливого у світі нема, — сказав я заспокійливо, — з другим замовленням клопоту не буде. Це панна, та ще й поважного віку.

— Жінка? — спитав з несмаком Дарин, — цього лише не вистачало.

— Дають за неї стільки ж, скільки за чоловіка, — сказав я заспокійливо. — Отже, ми підпишемо угоду, а завтра для нас настане нове життя… Вино, битви й кобіти. І ніяких молитов замість обіду. У мене є навіть розгрішення від самого Командора… А втім — ти все одно язичник. Я тобі скільки разів говорив — прийми закон.

— Мої Боги не розгрішають вбивць, — пробурмотів Дарин, — а судять кожного по життю його.

Назавтра ми підписали угоду про вбивство і отримали завдаток. За підписи я не хвилювався — в подібних халепах ми мали право підписувати все, що завгодно… І доповісти про це у звіті. Вогнедан би тільки посміявся, побачивши підпис Ставського на подібному папері… Гордий князь не вірив в можливість зради друзів. Аж поки… Але про це потім.

Нас відправили до Пагалуни. Це було містечко біля самих Чорних Гір. Там, у садибі Ордену (так у ішторнійців скромно називався покруч монастиря і в‘язниці, подібний на той, в якому ми перебували в Габідені) нас ще раз перевірили на вміння володіти зброєю, залишились задоволеними і дали «наводку».

— Вербена Лелег нині має бути в Чорногорі, - давав нам вказівки пагалунський «сірий плащ», — у садибі під назвою Лелече Гніздо. Або у Ігворрі. Щодо князя Чорногорського — останні відомості прийшли з Боговлади. Там була міжусобиця — на місто напали найманці з князем Фотіном Зелемінським на чолі…

«Ого, — подумав я, — невже в Імперії все аж так зле…» Подібний напад міг статися за однієї умови — у центральної влади, що в Моані, вже руки не доходили підтримувати лад у провінціях.

- І хто переміг, — поцікавився я, — може нам перебили роботу?

— Переміг князь Вогнедан, — прошипів «сірий плащ», — наша людина говорить, що цей демон знову метав вогонь…

Отже Вогнедан знову блиснув… Від тривоги за долю свого міста? А напевне… Останній викид полум’я стався на облозі Сіллону. Це з тих, про які я знаю. А може було і щось іще… Звідки б, наприклад, святенники дізналися про його здібності… Та й юнак мужніє… Вербена колись говорила, що повністю Дивний Дар проріжеться, коли Вогнеданові сягне за тридцять… Проріжеться… Наче зуб у дракона… Я не бачив, як вогняний ельф спалював все довкола, але видовисько, напевне, було ще те… А втім з мене було досить і того, коли юний Вогнедан трохи не підпалив на мені одежу… Страшнувато… Не самого вогню — від гармати, можливо й більше шкоди — а оцієї нелюдської потуги.

— Вас супроводять до Чорногори, — мовив далі «сірий», — а коли приберете жінку — то й до Боговлади.

Цього лишень не вистачало… Притягти до Лелечого Гнізда гурт ченців-воїнів…

— Для чого тоді нас посилати? — не втримався я, — зробили б усе самі і не витрачали зайвих грошей.

— Наша Церква, — поважно мовив «сірий» — ніколи не проливає крові.

І сміх і гріх… Гаразд… Я ще не вигадав, що робити, але тут у Дарина виник план.

— Друже Ворон, — озвався він, коли наш маленький кінний загін рушив у бік далеких гір, — ми напевне підемо стежками контрабандистів… А майже на кожній такій стежці є… Ну, криївки… Для «тіней», котрі теж крадькома переходять кордон. І стережуть ті криївки Стражі Гір.

— Непогано, — мовив я, — але на них ще треба натрапити, на отих Стражів.

— Натрапимо, — усміхнувся Дарин, — я їх покличу…

— Оце тобі голос, — вирвалося у мене, — то ти вмієш?

— Так…

— А як ти дізнався про ті гірські схрони?

— Ми знайшли один, коли подалися з Вогнеданом у гори, навідати Верена, — відповів Дарин, — чорний пард тепер має подругу… До того він весь час біля Вогника був, але закохався, і… Її звати Горяною… Вона біла…його панна. Якось язик не повертається називати її самкою.

Супроводу у нас було — шість чоловік… Всі шестеро — воїни Ордену. Ці хлопці у сірому могли б ставити чоло і «тіні». Якби «тінь» вийшла з ними на двобій… Ми про такі дурості навіть і не мріяли. Імен у вояків не було. Коли ішторнієць вступав до Ордену — він повністю втрачав особистість. До власного імені включно. Один до одного вони зверталися: «брате», а до начільника — «старший брате». Як їх розріжняли командири — не знаю і досі. Дарин припускав, що їх нумерують…

Перевал ми проминули без пригод. Наші супроводжуючі давно змінили уставні плащі на простенькі вовняні куртки контрабандистів. Дарин вже добу був у напрузі, уважно до чогось прислухаючись. І ось він обернувся до мене і блиснув переможно очима. Почув…

Потім став дещо відчувати і я… Хоча я і був «моанською деревиною», але життя межи дивними розвинуло мої чуття. Схоже це було на те, як я складав Ольгу звіти… Наче хтось доторкався до мого розуму, обережно, аби не наполохати. Стражі Гір мали бути десь близько, бо почали тривожитися коні… Я міцно тримав вузду і напружено оглядав довкілля.

І все одно не встиг нічого розгледіти… Ми якраз спускалися стежиною поміж скель, коли вони кинулись… Двоє… Не Верен з Горяною… Обидва білі… Білі блискавки… Одночасно ми з Дарином вихопили свої метальні ножі… Авжеж, зброєю нас наділили, будьте певні…

Ох, і дав я вихід своїй люті… Адже просиділи ми з Дарином у темниці Ордену близько року… Весь цей час нас перевіряли, чи зладнаємо ми зі справою, яку нам хотіли доручити… Досить жорстко перевіряли, що є, то є… Та навіть не це викликало у мене таку шалену лють, а — не повірите — розгрішення, підписане Командором. Дозвіл на потрійне вбивство, перепустка до мейдистського раю…

Ішторнійці розгубились… Можливо вони щось і чули про диявольських звірів, але — одна річ чути, а інша — коли на тебе стрибає велетенський кіт з не по-звірячому розумними очима. Напевне, вони зрозуміли, що їх провели. А може й не встигли зрозуміти… Скінчено було все трохи не за кілька хвилин… Допомогло хвилинне заціпеніння, яке напало на ішторнійців, коли парди прикінчили їхніх соратників. Ну, а тут втрутились ми…

Пардів звали Щеком та Шаною… Авжеж, це теж була пара. Стражі гір парувалися як люди — змалечку і до кінця життя. Якщо одне гинуло — друге знаходило собі друга, а чи подругу дуже зрідка. Зазвичай доживало віку в самотині. Щек та Шана були молодятами, тобто зовсім юними, як на пардів. Вони проводжали нас трохи не до самих долин і весь час гралися між собою наче кошенята. Шістьох ішторнійців ми з Дарином поховали по-людському. У спільній могилі… Знайшли підхожу розколину, прибрали тіла, завалили камінням… З цього приводу я подумав з легким сумом, що вже зовсім звик до своєї страшненької служби. Туди, звідки колись обурено подався геть вісімнадцятирічний наївний хлопець, повертався воїн, якого вже не турбувала ні чужа, ні власна смерть… То чи не краще було б нікуди не виїздити з Лелечої Долини?

Лелечу Долину ми проминули надвечір… Я не звернув туди… Хоча бачив і обриси дому на верху, над селищем, і світло у вікнах… Потрібно було попередити Вербену, про те, що на неї заповзявся Орден… Але я вирішив оповісти це старшому над княжими гриднями у Ігворрі, аби він виділив охорону для Лелечого Гнізда. І, ясна річ, відзвітувати Ольгу про небезпеку, що нависла над його сестрою. За Вогнедана я якось менше боявся — князь Чорногорський мав бойову вправність не меншу від самого Ольга. Та й Мечислав завжди був поруч… А от Вербену треба було поберегти. Рано чи пізно святенники зрозуміють, що їх одурено.

Я не звернув до дому, де пройшло моє дитинство… Я не зміг змусити себе… Я і так трохи не збожеволів від запаху гір і квітів… Нині бо буяв місяць Цвітіння Лип… Мальва… У Ольга і досі було юне, без зморщок, лице… Я не міг, не хотів побачити привид мого кохання — юну Мальву, матір чотирьох дорослих дітей… І я вирушив далі. На війну, що ніяк не могла закінчитись…