Життєпис Білого Ворона

Зшиток четвертий Війна тіней

Спливають дні, а я все гублюся в здогадах… Невже Ольг вирішив не бруднити рук? І навіть не перевіряти, чи підкорився я вироку? На нього це не схоже…Хіба що… Тоді, коли я вирішив йти до війська, він розтяв метавкою собі долоню, але не вбив мене… Боги, ну що я в житті доброго зробив, аби до мене отак прикипів серцем цей воїн-ельф… А Мечислав… От його я взагалі ніколи не міг зрозуміти… У цього напівкровного при одному вигляді «моанської пики» рука лягала на руків’я меча, а мене він інакше як «батько Білозір» не називав… А може… Може бідолаха й уявляв собі потиху, що я — його батько… Воїн з доброго роду, хай навіть і з «моанською пикою». А я… А я йому так відплатив за оцю синівську любов… Мечислав Ведангський, син Ружени, і хай би хтось наважився назвати його інакше… Обличчя, схоже на зображення бісів в ішторнійських храмах… І чорні, видовжені, без блиску, очі. Очі Драконів… Скільки оце він рятував мені життя? В Збраславській битві, коли Вогнедан вдрузки розніс імперське військо… Якби не Мечислав — лежати б мені тоді з розсіченим черепом… Потім, у Зелеміню… Я б не протримався сам так довго… Нас було двоє, а тих поганців — півсотні… Однак, відбилися… «Золотий Дракон»… Так називав його Повелитель… «Меч Ельберу» — захоплювались воїни… «Коханий Руженичу» — кликала Дана. Добірна, звісно, з них була пара… Красуня і чудовисько… Та ні… Золото до золота… Милі мої… Діти… Я ж не хотів… Не хотів…

Але ж не лиха сила понесла мене до Моанії опісля одинадцяти літ блукань? Сам собі я пояснював це просто: потрібно ж мені колись поглянути на місця, де я народився? На Південь, ясна річ, я виріши і носа не потикати, а висадився, як уже згадував, в Сейвігурі, головному порту Астеонського князівства.

Була холодна північна осінь… У нас на Півдні в руєні ще літо, а тут уже дощі та мряка. Грязюка непролазна… Люди галасливі та нахабні… Я одразу ж і пожалкував, що зійшов з корабля…

Жив-то я раніше хоч і у Великій Моанії, але в наче іншому світі… У нас, на Півдні і людей таких не було, окрім заїжджих, та деяких дженджиків… А тут… Крик, лайка в матір і Бога… В заїзді — таргани і бруд… На вулиці — пияки і бруд… Перед іноземцем, якого я з себе удавав, всі гнуться дугою, але так і дивляться, як би його краще одурити та обрахувати. Те, що я знав моанську мову, для багатьох стало неприємною несподіванкою…

Пробули ми у Сейвігурі лише тиждень… Вирішив я — що то дарма шукати тут сліди родини Керіних. Ще лихо на себе накличу. Самому-то мені, ніби й байдуже, але ж маю нині піклуватись про сина, та мого лоянця… Найсінь, бідолаха, від вигляду моїх земляків аж трохи очманів. Він-то і білих людей не бачив ніколи, окрім мене та кількох місіонерів… А те, що побачив нині, характеризувало нашу расу не з дуже гарного боку.

— Ви зовсім не схожі на ваших одноземців, мій ване, — якось сказав він мені.

— Найсіню, — смутно одмовив я, — біда в тому, що це — не мої одноземці…

Два вечори я йому оповідав про Ельбер Прекрасний… І про його минуле, і про його теперішнє… І про Ольга, татка мого… І про Воїна, що злетів у небо на крилах вогню… І про Мальву, першу жону, як — то говорять у них в Лояні… Про все.

— Погано, що вони йшли проти Високого Закону… — зітхнув Найсінь, коли я оповів йому про квітанське повстання, — країна має бути одна… Не декілька… Один Син Неба, одна мова, один народ…

— Найсіню, — мовив я, — невже ти й досі не зрозумів, що ельберійці і ця ось наволоч — не один народ… А дивні так і взагалі — не люди… Якби я, дурень, раніше побував на півночі, то ніколи не пішов би до війська…

З Сейвігуру ми вирушили до Моани. Столиці Імперії я теж ніколи не бачив, але вважав, що у великому місті легше загубитись. Вирішив я трошки пожити в Імперії, і якось, через третіх осіб, дізнатися про долю своїх родичів. Про долю Мальви… Можливо — Ольга… Адже він-то і справді продавав росавське вино, а відділення Торгового Дому Росавів були трохи не в кожному імперському місті… Зовсім не обов’язково, аби кожний продавець був вплутаним у змову… Якщо просто поспитати…

Моана зустріла мене звичним видовиськом — стратою. На в’їзді до міста якогось бідолаху зі знанням справи сікли батогом. Поруч стояла величенька шибениця, на якій вже не було вільного місця. Це карали злодіїв — принаймні так я зрозумів крик оповісника… Поки наш повіз обережно рухався крізь натовп, з зап’ятків карети зрізали валізу… Добре, що там не було нічого цінного — валізи я придбав, аби бути схожим на іноземця-мандрівника, а всі цінності тримав в чересі, на тілі. Прямо біля шибениці торговці пропонували гарячі напої і яке-то місцеве печиво… Вітаю, матінко-столице… Щось блудний син від тебе не у захваті…

Ольг, котрий попоїздив Імперією, якось говорив, що в Моані найкраще зупинятися в Іноземній Дільниці… Там, мовляв, і чистенько, і своя нічна варта, і злодійчуки бояться заходити… Тільки, ясна річ, потрібні папери про іноземне походження…

Я не сумнівався нині, що у Ольга такі папери були… Хоч би і на ім’я белатця Кетара Латені… А може — і ще на десяток прізвищ… Я — то тепер теж був — не плюйте у мій бік, панове моанці — не яким-то там чорногорцем з зачуханої провінції, а шоррогцем на ім’я Еттін Келлі. Зі слугою-тубільцем, та маленьким сином… І візьміть-но мене тепер голіруч… А якщо до паперів ще й прикласти хабаря…

Хабарі, це я теж чував від Ольга, моанці любили понад міру. В урядовім будинку, де реєстрували іноземців, я спритно підсунув чиновнику червінця — і готова справа… Він навіть порадив мені де краще винайняти дім, та де знайти прислугу, котра менше краде… Вже надвечір дня прибуття ми з Найсінем облаштувалися у чистенькому двоповерховому будиночку Іноземної Дільниці. Нагорі була невелика спочивальня для гостей, внизу — ще дві спочивальні, вітальня та кухня. На кухні поралася товстелезна, замотана хусткою, баба у засмальцьованій кофтині і такій же юбці. Покоївка була молодшою і прибирала чисто. Але теж була страшною, мов смертний гріх. Обидві жінки при вигляді Найсіня відкрито значили себе трикутником і бурмотіли молитви від лихої сили.

Отак і потекли дні за днями… Настала зима, справжня північна зима… На вулиці завивала хурделиця… Я нікуди не ходив і ні про що не дізнавався. Просиджував годинами біля комину, дивлячись у полум’я…. Мало їв… Багато спав… В проміжках вправлявся з Найсінем у мистецтві бою… Або навчав Наньгуна ельберійської мови… Малий говорив лише лоянською — обидвома діалектами: імператорським і наріччям тланів. І як же дивно мені було чути з його вуст чорногорські слова…

Трирічний Наньгун був дуже розвиненим, як на свій вік… Мабуть свій хист до мов він успадкував від мене. До весни він уже щебетав, наче справжній чорногорець… Тільки дуже дивувався, чого це у татка завжди під час оцих уроків очі на мокрому місці… Взагалі, я став дуже чутливим опісля смерти Немлінь… Згадаю щось — і сльози на очі… Найсінь лише зітхав. Він погано розумів, що зі мною коїться…

Я хотів додому… До Чорногори… Ковтнути води з нашого потічка… Вдихнути запах гір… Побачити Мальву… Якою вона стала? Дивні повільно старіють… Можливо вона й не дуже змінилася… Не те, що я — дідуган з бородою… В такому вигляді, як зараз, мені давали набагато більше моїх тридцяти… Але нині в Моанії входила в моду старовина… В тому числі і бороди… Я, хоч і вважався іноземцем, але не хотів дуже виріжнятися від місцевих… Хтозна, що воно буде далі.

Навесні я таки наважився. Подався до міста, довго гуляв плутаними вуличками, помилувався славетною Цитаделлю, імператорською фортецею, котра славилася тим, що в ній, окрім палацу та насаджених не так давно на шоррогський штиб садів, знаходилася в’язниця для особливо небезпечних злочинців… Наприклад, для таких, хто бажає волі…для чогось там, про що не говорять вголос… Подивився, як змінюється охорона в сірих одностроях… А ось і чорри… Однак… Це вони прийшли на зміну своїм колегам… Браві хлопці… Тільки я й не думав, що мене і досі нудить при вигляді зеленого однострою… Тому я подався до купецької дільниці і не помилився. Вже на другій вуличці я побачив крамничку, на якій пишався герб Чорногори — білий пард на блакитному тлі… Росавські та інші вина… Витончений смак…

Торговець зустрів мене привітним усміхом. Це був літній уже чоловік, тендітний та лагідний… Видовжене лице, вуха… Ледь загострені… Чорногорець, певна річ…

— Що пан бажають, — ґречно запитав він.

На винах я розумівся, а тому одразу ж завів довгу розмову про смаки та «букети» чорногорських і не тільки напоїв… Замовив того — сього, в тому числі — кілька пляшок росавського, найдорожчого вина. Говорив я моанською з шоррогським акцентом… Коли мова зайшла за славетний зал в Ігворрі, де куштують вина — перейшов на чорногорську говірку з тим же акцентом. Торговець потішено всміхнувся:

— О, пан певне бував на Півдні?

— Так, — підтвердив я, — я теж торговець, але продаю тканини. Власне — шовки… Лоянський шовк… В Ігворрі мені доводилося не тільки бувати, але й жити. Років зо дванадцять тому… Я навіть вдостоївся чести розмовляти з князем Іргатом… Дуже шляхетна людина… Він і досі полюбляє синій оксамит?

Торговець посмутнів.

— Пана Іргата, на жаль, вже нема серед живих…

Мене наче громом вдарило…

— Боже правий! — вигукнув я, — що ж сталося?

— Князь Пард, — зітхнув продавець, — був дуже запальною людиною… Вийшов на полюванні на гірського ведмедя… З одним списом, як предки… Підвернулася нога, і…

— Спокій його душі, - сказав я, оговтавшись, — він був гарною людиною… Але ж хто тепер князь Чорногори?

— Княгиня, — мовив торговець, — княгиня Варда — Конвалія… Вона нині править Чорногорою, аж поки не підросте її син.

— Вона заміжня? — спитав я розчуленим голосом, — скільки ж то минуло часу… Я пам’ятаю панну зовсім дівчам! І хто ж цей щасливий обранець?

- Її родич, Асінь — Ясногор Пард… — пояснив торговець спокійно, — він не має бажання займатися справами Чорногори, тому пані княгиня змушена все робити сама…

Я пам’ятав Ясногора… Це був волхв і цілитель, до того ж старший за Конвалію трохи не вдвічі…. Він ще мав лице, понівечене багряною чумою… Ой, щось тут було не так…

— Великий Боже, — протягнув я перечулено, — як біжить час… Тільки згадаєш за юну дівчину, а вона — уже щаслива мати… Це хлоп’яті вже років одинадцять?

— Здається, — сказав продавець, — так, напевне… Княжич Зельм вже чотири роки вчиться в Моанській Імператорській військовій школі. Княгиня має ще донечку, Нерлу… Та живе з матір’ю.

Отут мені заціпило… Торговець вже почав якось дивно на мене поглядати. Та мені вже було все байдуже… Імператорська військова школа… Школа чоррів… Княжич Зельм… Князівна Нерла…

— Так юний князь має стати воїном, — здобувся я нарешті на слово, — що ж… Це справді чоловіче виховання… А чи не пам’ятає пан прекрасних подруг пані княгині… Дві гірські квітки — одна така жвава, з золотавими очима, а друга — така смуглява чорнявка?

— Кароока — то напевне панна Лелег, — озвався торговець, пригадуючи, — дійсно, як ви і сказали, пане — час летить стрілою… Вона вийшла заміж за свого брата у перших. Має четверо дітей… Вони успадкували велику частку в Торговому Домі опісля смерти пані Рути Лелег, уродженої Росави.

— Одній — влада, другій — багатство, — сказав я, перетравивши звістку, — а що ж дісталося третій панні?

В очах торговця щось мигнуло… Якийсь небезпечний вогник.

— Смерть! — сказав він коротко, — Чорну Троянду Півдня скосила смерть…

— Лихо! — вирвалося у мене, — як же це сталося?

— Панна Ружена вийшла заміж за неякого пана Шрежіна, — коротко пояснив торговець, — і померла пологами. Дитя теж не вижило…

— Боги! — сказав я, забувши про обережність, — де твій герб, Ведангу? Де його охоронці?

— Пан Шрежін, — мовив торговець спроквола, — є нині князем Ведангу…

— Повернися звідти, Воїне, — пробурмотів я, — повернися з дубового гаю….

— Ви знали брата Ружени? — спитав торговець аж надто вкрадливо.

— Я спілкувався з ним, — мовив я, віддихавшись, — дуже цікава особа… Він теж…помер?

— Я думав, вам це відомо, — знизав плечима торговець, — князь Ведангський помер у закордонній мандрівці, про що було сповіщено листом…

— А Ольг Лелег все ще працює в Торговому Домі? — задав я останнє питання.

— Ні, - похитав головою продавець, — пан Лелег давно відійшов від справ…

Я розплатився і вийшов. Голова горіла… Отже так… Ольг відійшов від справ… Це могло значити все, що завгодно. В тому числі — і його загибель… Князя Іскри немає серед живих… Конвалія… Вона, звісно, була введена у закон, але її мейдистське ім’я не знали навіть найближчі… Раптово увірувала? Хтозна… Княжич Зельм… юний чорра… Дівчинка… Не схоже, щоб це були діти Ясногора, швидше за все його ім’ям князь Чорногорський ще за свого життя прикрив доньчині походеньки. Мальва… ну, Мальву я втратив… Міг би здогадатися одразу, що Верес дочекається свого… Ружена… Оце вже найдивніше… Вийти заміж за «байстрюка Імперії»… Злякалася переслідувань за брата? Але ж Воїн прикрив свою погибель листом, як і його дід… Померла пологами… Що ж, це буває… Сам спостерігав… Бабуні Рути теж уже нема… Я забув спитати за Вербену, але це вже не має ніякого значення…Для роду скінчено все… Чи майже все… Чоловіків-воїнів знищено… Діти Мальви… Хтозна, що з них виросте… Ружена мертва, Ружена, що могла б бути надією роду… А княжич Зельм… Через кілька років Чорногора матиме доброго князя… Справжнього моанця… Вихованого там, звідки вилетів Кречет Птаха, він же Крін Птасін… Ах, Воїне… Швидко ж втішилась твоя дружина… Це хлоп’я не може бути твоїм сином, бо дивні ніколи б не допустили, аби обіцяне дитя навчали моанці… Та ще й у школі чоррів… Пропала Чорногора… Ви програли, Ольже, Князю «тіней», батьку мій… А ти, Воїне, чи побачив ти все оце тієї хвилини, коли вогонь охопив тебе?

Світанок наступного дня застав мене у шинку, де я набрався мов чіп, а на додачу розбив комусь пику. Потім я, не знати чого, опинився на березі річки, що теж звалася Моаною, і почав торкати ногою крихкий березілевий лід.

— Гей, пане! — гукнув хтось ззаду, — крига вже тонка! Куди вас несе?

Я дійсно трохи не побрів по кризі… Ото мав би купіль…Обережно відійшов назад і обернувся до свого рятівника:

— Дякую вам, шановний….

Слова застигли у мене на вустах. Переді мною стояв Ролла…

***

Лікар не пізнав мене. Минуло стільки років, до того ж я заріс бородою, як моанський піп… Зате я одразу протверезів.

— Як ся маєте, пане лікарю? — спитав насмішкувато, — чи довго у вас боліла голова опісля імбирного настою з лоянським зіллям?

— Ешіоре! — зойкнув Ролла, — милий Боже! Ешіоре! Ти живий!

— Авжеж, — сказав я, — мабуть краще сказати — ледь живий…

— Що з тобою тоді сталося? Мені сказали, що тебе викрали работорговці…

— Мене продали, — сказав я, — пан Рістені заробив на цьому непогані грошики… А ти, лікарю, хоч зрідка дивись на те, що підписуєш… Бо якось незчуєшся, і підпишеш, скажімо, шлюбну угоду…

— А що я підписав? — розгубився Ролла.

— Купчу про мій продаж, — пирхнув я, — вона була на одному листу з купчою отого чорношкірого, Ганна…

— О, ні…, - простогнав Ролла, — тільки не це…

— Це, — засміявся я, — ти знаєш, скільки разів за ці роки я присягався тебе убити?

- І я на це заслужив, — мовив Ролла покаянно, — уявляю, як ти страждав…

— Така воля Небес, — сказав я, — ходімо, лікарю, обмиємо зустріч.

— А що ти обмивав цієї ночі? — весело поцікавився Ролла, беручи мене під руку.

— Поминав, — сказав я, — свою молодість… То ти ідеш?

Ролла, звісно ж пішов… Пили ми цього разу вже не в шинку, а в пристойному закладі, єдиному такому на всю Моану. Звався він «Неочікувана радість» — тобто ти й не чекав уже дібратися до пляшки, а вона, рідненька — ось…

Ролла, виявляється, жив в Моані уже п’ять років. Опісля того, як його взяв на службу — я трохи келиха не впустив, коли це почув — сам великий Імператор, Корог Перший…

Великий Імператор нині був дуже старим. Слабував він, опісля буремно проведеного життя, трохи не на усі хвороби, вписані до лікарських довідників. Ролла, зі своїми знаннями медицини Сходу, з’явився в Моані якраз вчасно — імператор наказав повісити двох придворних лікарів-моанців і шукав цілителя-іноземця, котрий міг би звільнити його хоча б від частини болячок.

- І ти не злякався? — вигукнув я оце почувши, — це таки робота… Та я б краще старого тигра доглядав, за умови, звісно, якби він сидів у клітці!

— Тихше! — прошипів Ролла, — тут скрізь вуха… Звісно, якби я не був белатцем, то давно б уже був без голови. Але до іноземців у Моані особливе ставлення…

— До речі, - сказав я, — моє ім’я — Еттін Келлі, і я є шоррогцем…

— Так, звісно, — одразу погодився Ролла, — я пам’ятаю… Але тим ліпше… більше можливостей просунутися по службі.

— Як справи у твоїх рідних? — спитав я.

— Дядько Молла все багатіє, - сказав лікар насмішкувато, — він так і не домігся для мене помилування… Мабуть тому, що занадто скупий… Нещодавно він був у великому горі — зник без вісти бриг «Лезона». Він мав прийти з Лояну з вантажем шовку…

- І з живим товаром, — підкинув я

— Ти щось знаєш? — підвів Ролла очі.

— Здогадуюсь… Нехай не чекає свого корабля… Лоян — це не Острови, а лоянці — не чорношкірі…

— Там, до речі, був Рістені. Як торговий представник…

— Рістені загинув за вироком лоянського суду, — протягнув я. Ролла позирнув на мене скоса, але більше нічого не питав.

— А що там з превелебним Дастені? — перевів я розмову на інше.

— Пан превелебний, — зітхнув Ролла, — таки поїхав до Чорногори… Проповідувати. Останнього листа я отримав з Ігворри.

— Щасливчик, — зітхнув я.

— Так, місця там чудові, але з проповідями йому не щастить. Горяни пригощають його бринзою і сміються… Саме так, як ти й казав колись…

Пиятику ми закінчили у мене вдома. Наступного дня Ролла запросив мене до себе. Жив він в розкошах і мав безліч гарненьких покоївок. Ми стали часто бачитись… Та тільки не мав я вже до нього колишньої приязні… Ні, я не ображався за той підпис, давно зрозумів, що вини лікаря в тому немає… Але… Мені все здавалося, що я виріс і став дорослим, а Ролла лишився дитям… Розбещеним дитям, ласим до напоїв, наїдків та жіноцтва… Лікарем він був пречудовим, недарма втримався стільки часу біля вередливого володаря, та більше нічого за душею не мав… Життя потім показало, що чи-то я тоді помилявся, чи-то Ролла згодом змінився. А тоді я часом нудьгував на пишних учтах, які влаштовував придворний лікар.

Так проминув рік… Знову настала зима, і Ролла, щасливий, розчервонілий від снігу, і загорнутий в дорогу моанську шубу з вовчого хутра, привіз мені запрошення на баль до воєводи Моозу.

Моанські «воєводи краю» намагалися проводити час в столиці, а поточні справи скидати на підлеглих чиновників. Не був винятком і воєвода Моозу. Я придбав собі вбрання за останньою модою, пудровану перуку і виїзд. Але, коли дізнався, до кого мене запрошено, то трохи не віддав усе це жебракам.

Воєводою Моозу нині був Зельм Яворін… Так, один із трьох «імператорських курв», котрі принесли до Квітану вогонь і меч. Якщо Антса Лефтіна повісили повстанці, то решта двоє квітанських катів були живі й здорові. За свого рекомого дядечка я вже дізнавався… Князь Ріфін Астеонський нині перебував на Шоррозі як повноважний посланник Імперії. Це була якась потаємна імператорська немилість, можливо, як запевняв Ролла, на ґрунті їхніх стосунків… Пан Ріфін тримав в маєтку цілий хор з хлопчиків — кріпаків… Його володар не повірив, що це тільки хор… Ну, і поплив князь Астеону на Шоррогу, геть з очей та з імператорського серця. Втім, Ролла запевняв, що астеонця будь-якої хвилини могли відкликати назад.

А от Зельм Яворін правив Моозом, проводячи у столиці більшість року. І давав святкові бали. Я довго думав, чи варто їхати… Зрештою таки наважився. На балі мала бути вся моанська знать, до якої я належав за правом народження. Я мусив подивитись на неї зблизька і зрозуміти, чи втратив я щось разом із дідовим заповітом.

Ах, той баль… З нього і почалося моє нове життя… Життя воїна війська «тіней»… Власне, ні, те, що там сталося, підштовхнуло мене до служби у війську загиблої держави. Це ж якийсь дивний назвав так страшних в своїй затятости відбірних воїнів Ельберу… «Тінь» Ельберу… Князь «тіней»…

Спершу ніщо не віщувало ні лиха, ні якихось змін. Ролла відрекомендував мене пану Зельму, я потис два випещені пальці, котрі той мені подав, і мене навіть не знудило. Ясна річ, що він мене не пізнав, хоча сидів поруч, коли князь Ріфін пришпилював мені відзнаки… І це він штовхнув тоді ногою пораненого Ольга… «Оце ось і є нелюдь, пане князю…»

Єдине, чого я боявся — зустріти на балі справжнього шоррогця. Мову я знав добре, але все ж таки… Однак, Ролла запевнив мене, що гостей з Шорроги в списках нема, окрім мене, звісно, і я розглядався по залі з почуттям безпеки.

І раптом…. Раптом я заціпенів… Це був навіть не страх — якийсь потойбічний жах… Біля дверей я побачив…Кріна Птасіна. Того самого Кріна, якого я убив дванадцять років тому. Небіжчик був в однострої з відзнаками поручника… Він роззирався по залі, когось відшукуючи…

— Що з тобою? — занепокоєно спитав Ролла, котрий стовбичив поруч, роззираючись за панянками, — ти збілів наче крейда…

— Ролло, — видушив я з себе, — ти знаєш он того офіцера?

Ролла позирнув на чорру біля дверей

— Вперше бачу… Напевне, посланець воєводи… Привіз якесь донесення з Моозу… У пана Яворіна в охороні чорри… Ти хіба цього не знав? Та чого ти так злякався?

— Хтось пройшов по місцю, де мене поховають, — буркнув я, — аж в голові замакітрилось… А той чорра — гарненький хлопець… І чомусь здався мені знайомим…

— Дійсно, — погодився Ролла, — вродливий, наче янгол… Грізне, горде лице, а вуста — наче у дитини… Криця і ніжність… І дає ж Господь таку зовнішність ріжним покидькам! Всі Чоррін Ідрен — картярі, пияки і гульвіси.

— Ролло, — спромігся я на усміх, — та ми ж з тобою теж… Хіба ти вчора не програв у карти півсотні моанських червінців? І кому програв?

— Тобі, - засміявся лікар, — але я сподіваюся відігратися…

Я тим часом лихоманково мислив… Я вже зрозумів, що то не Крін… Чорра був молодшим за Птасіна… До того ж поручника на моїх очах підвищили до капітана… І оці вуста… Дівочі вуста на гордому лиці воїна… Крін теж був красенем, але в ньому не проглядалося ніжності… Це інша людина, дуже схожа на мого колишнього командира.

Але ж така схожість не може бути випадковою… Звісно, у Кріна був брат… Я ще бачив його в Ігворрі… Як же його звали… Той Кречет, а цей… А цей — Сокіл… Сокіл Птаха… І пані Дивина Птаха, їхня мати, котра взялася опікуватися маленькою Півонією Ведангською… Пані Дивина, що змушена була покинути Боговладу, бо її старший син трохи не вбив меншого через його переконання… І Сокіл подався в чорри? По власній волі, не через оту школу, що нівечить душі південців? З глузду з’їхати… Світ перевернувся… Та може це й не Сокіл Птаха… Але як же схожий…

Молодий поручник тим часом дочекався появи пана Яворіна, котрий ходив просвіжитися, рушив просто до нього і виструнчився.

— А, — милостиво мовив воєвода, — доблесний захисник вітчизни… Ви прибули з Моозу? З якимось дорученням?

— Я прибув з Ельберу, — чітко сказав юнак, — я маю доручення від тисяч мертвих, чия кров вимагає мсти.

І з цими словами він звів правицю, наче у вітальному жесті… Що це було — зрозумів один я… Трубка зі спусковою пружиною… І отруєна голка… Вона в цю хвилину вже стирчала між бровами у Зельма Яворіна. За квітанським катом прийшла смерть… Смерть з прекрасними чорними очима і дитячими вустами… Сокіл, а що то був він, я вже й не сумнівався, опустив руку, клацнув закаблуками, повернувся, як-то й належить, через ліве плече і спокійно рушив до виходу.

Настала моторошна тиша… Спершу ніхто не рушив з місця. Більшість так нічого й не зрозуміла… Ну, підійшов офіцер, ну виструнчився, от тільки руку підняв не в лад — імперці так не вітаються… Ну, повернувся і пішов… А воєводі раптово стало погано…

Ми з Роллою тільки очима провели убивцю… Белатець теж ще нічого не втямив, але тут воєвода почав поволі осідати на підлогу і хтось загорлав: «Лікаря! Лікаря!». Ролла кинувся на середину зали, а я… Я стояв непорушно і дивився вслід янголу смерти… В голові крутилася одна думка — є «тіні», є і Князь… Хто ваш керманич, воїни загиблої держави? Верес? Не повірю… Але тоді — хто?

Ясна річ, коли до всіх дійшло, що сталося, почалася біганина… З губернаторського будинку нікого не випускали до ранку… І нічна варта, і «тайняки» з Цитаделі бігали, як навіжені… Гості сиділи як громом прибиті… Пані й панночки мліли, їм підносили до личок нюхальні солі… Шепотілися про «хетанських бойовиків», хтось уже запевняв, що тут їх ціла банда… Розповідали страхіття про повстанців Влотка та про різанину у Дарі, що сталася дванадцять літ тому… Лаяли «невдячних дикунів», які вперто відштовхують руку матері-Моани… Хоча Ролла поручився за мене, додому я дібрався аж перед світанком…

Цього ж дня я вирішив покинути Велику Моанію. Ролла дурним не був, він зрозумів, що я пізнав хлопця… До того ж, лікар знав, що я — політичний вигнанець… Утік з Моанії дванадцять років тому… Якраз під час отих подій, за які говорив месник… Ні, досить з мене Імперії… Прислугу я розрахував і наказав Найсіню збирати речі…

І отут то і втрутилася ота судьба, яку не можна змінити… Якби поранений Сокіл потрапив до якогось іншого будинку Іноземної Дільниці, у мене було б зовсім інше життя… Їхати я тоді думав до Сейвігуру, а звідти — відплисти на Шоррогу. Що робити там — ще не вирішив, хоча й була думка потрусити дядечка Ріфіна щодо заповіту…

Я сидів у віталеньці, на звичному місці, біля комину… Найсінь складав речі, Наньгун давно вже спав у своїй спочиваленьці… І тут у двері постукали…

Я пізнав його одразу, хоча на хлопцеві не було зеленого однострою. Вбраний був Сокіл у короткий кожушок, який зазвичай носять мандрівні торговці, теплі шерстяні штани та чоботи. Він ледве тримався на ногах…

— Шановний пане, — сказав він моанською, — дозвольте попросити притулку… На мене напали розбійники, і…

Він не договорив, бо сповз по одвірку на підлогу… Ах, лихо бери… Ми з Найсінем кинулись до нього… З-під кожушка скрапувала кров… Штани теж були в крові… Зброї при ньому не було — лише в рукаві я знайшов чорногорський ніж з викидним лезом… А на лівій руці — порожній бойовий нарукавник… Для метавок…

У дворі затупотіли чиїсь кроки. Ляснули вхідні двері… Я не засунув їх… А втім… Хлопчина, певне, тягнув кривавий слід до самих моїх дверей… Дивно, як він взагалі ще йшов… Терорист недійшлий… Ну, і що оце мені тепер робити?

Я випростався. І глянув просто в лиця трьом «тайнякам», котрі увірвалися до вітальні як хорти, що ганяють за здобиччю…

— Я — шоррогський підданий Еттін Келлі, - сказав я з належним гонором, — Хто ви є, панове, і що вам потрібно в моєму будинку?

— Ми служимо Цитаделі, - буркнув, очевидно, старшина і ткнув мені перед очі знак — чорна голова яструба на червоному тлі, - цей чоловік на підлозі — небезпечний злочинець!

— Який жах! — здивувався я, — а мені він оповів, що на нього напали розбійники! І тут таки зомлів… Перепрошую, а що накоїв цей бідолаха?

— Бідолаха! — хмикнув «тайняк», — та це ж убивця воєводи Моозу… Він прикінчив п’ятьох наших, коли ми обскочили його в заїзді… Нам пощастило — що є, то є, бандита пізнав лакей, котрий на балі розносив вина. І одразу ж побіг до Цитаделі… Нагорода у нас в кишені, та й служнику щось перепаде. Підведіть його!

Двоє «тайняків» поставили Сокола на ноги. Юнак вже отямився, бо скрикнув від болю. Я уявив собі, що чекає на нього, і мені стало моторошно. В Цитаделі з пораненого витиснуть все, що можна… І що не можна… Навряд, щоб хлопець сам задумав і виконав помсту…Але, що мені до цього… І яке мені діло до Сокола Птахи?

«А яке тобі було діло до Вінь-дана? — єхидно спитав в моїй голові голос сотника Крука, який я завжди мав за голос моєї совісті, - якби не це, зараз ти міг би бути імператорським охоронцем… А то і командувати гвардією в Юньлані… Ти що, здатен жаліти лише чужинців? Ти ріс серед дітей Ельберу, ти їв хліб Ельберу! Невже ти дозволиш замучити ельберійця, клятий ослятя? Тоді ти точно переродишся свинею, і все життя бабратимешся в гноївці…»

— Е-е, шановний… як там вас, — звернувся тим часом до мене «тайняк», — у вас є папери, що засвідчують вашу особу?

— Звісно є, - мило всміхнувся я, — Найсіню!

Лоянець давно вже підглядав у двері зі спочивальні, і тому з’явився одразу. Нечутно, наче дух.

— Мій кольоровий слуга, — пояснив я ледь ошелешеним «тайнякам». А до Найсіня мовив лоянською:

— Принеси лаковану шкатулю з паперами зі спочивальні. Наготуй ножі і очікуй команди. Хай буде!

— Хай! — вимовив мій «тигр» спокійнісінько… От за що я люблю лоянців — вони майже не здатні дивуватись.

Найсінь пішов по папери. «Тайняки» тим часом обшукали напівпритомного Птаху. Зброї при ньому не знайшли, бо чорногорський ніж був уже в моєму рукаві, а нарукавник я встиг кинути у вогонь комину…

- Є ще хтось у будинку? — спитав мене старший «тайняк»

— Тільки оцей слуга, — відповів я спокійно. Про дитину вирішив промовчати на всяк випадок.

Найсінь приніс шкатулю. Я видобув звідти папери, оформлені в лоянській місії, окрім тих, що стосувалися дружини та дитини. І простягнув їх «тайняку». А коли той став їх роздивлятися, майже нечутно ляснув пальцями.

Руки Найсіня метнулися як дві гадини… В рукавах широкого лоянського халата він заховав два лоянських же метальних ножі. Треба було неабиякого вміння, аби прикінчити тих «тайняків», котрі тримали Сокола за руки і не зачепити бранця… Але Найсіню я довіряв… Я б довірив йому навіть збити ножем яблуко з власної голови. В ту ж саму хвилину я зацідив старшому «тайняку» ногою під груди. Дядько цей був міцний, бо, хоч і відлетів до дверей, але одразу потягнувся до пістоля за поясом… А не діждеш! Я теж метав ножі незгірше за лоянського «тигра». Був час навчитися… Я вцілив точно між брів, щоб дуже не накровити… Скінчено все було трохи не за хвилину.

Мертві «тайняки», падаючи, потягли за собою й Сокола, котрий знову знепритомнів. Нехай… Менше клопоту. Ми з Найсінем відтягли хлопця вбік, і стягли з нього кожушок. Найсін приніс белатського стилета — дарунок Ролли, і побіг за простирадлами.

Поки лоянець шукав білизну, я розпоров на пораненому скривавлений одяг… Ран було дві, обидві від холодної зброї…З одною хлопцю пощастило, шабля ковзнула трохи не плазом, зламавши, однак, кілька ребер. Більше турбувала мене нога — глибокий розтин все ще кровив, і я боявся, що зачеплено якусь важливу судину. Ех, Роллу б сюди… Та я боявся довіритись придворному лікареві. Раптом донесе — не від любові до великої Моанії, а просто з переляку.

Коли прийшов Насінь, я звелів йому іти нагору, на другий поверх, і приготувати ліжко в кімнаті для гостей… Сам же подер простирадла і зробив перев’язки. Опісля підняв непритомного на руки і поніс по рипучим сходинкам… Ні, яке щастя, що я розрахував покоївку… Оце б прийшла вона зранку, і…

Вдвох з Найсінем ми стягли з юнака закривавлений одяг і вбрали його в мою нічну сорочку. А тоді подалися донизу, замітати сліди…

Всі вбивці мають лише один клопіт — як би його позбутись тіла… А у нашій вітальні лежало аж троє небіжчиків… Ми загорнули їх у ковдри, міцно спеленали і прив’язали до ніг камені, які я притяг з лазні. А тоді перетягли городами до річки і спустили під лід… Дивом дивуюся, як нас ніхто не помітив… Особливо, коли ми носили тіла, а тоді засипали снігом кров на доріжці до будинку… На наше щастя знялася завірюха, і чемні іноземні гості Великої Моанії сиділи по домівках… Рівно, як і нічна варта, котра, напевне, пиячила в якомусь шинку. Коли ми закінчили з цією халепою, то розтопили на кухні піч, трохи при цьому не очманівши від диму, нагріли чавунець води і вимили підлогу до блиску. В скривавлене ганчір’я загорнули ще один камінь і втопили його в тій же ополонці. Все це робилося мовчки і без галасу… Ні, з Найсіня вийшов би чудовий помічник у злочинах.

Вже перед світанком я зазирнув до спочиваленьки Наньгуна… Мій Терночок спокійно спав, підклавши під щоку кулачок… Господи, а з ним-то, що станеться, якщо ми десь уклепаємося… Я ще раз перевірив дім і подвір’я, і лише тоді піднявся нагору…

Нагорі на мене чекала несподіванка…Поранений сповз на підлогу, і біля його ніг розповзлася кривава калюжа… Коли я його підняв, то виявив, що хлопець гарячий, мов пічка… Оце тобі голос! Гарячки нам тільки не вистачало… І повторної кровотечі… Хтозна, чи-то він так метався у маренні, а чи йому приверзлися «тайняки»… Я вже бачив колись… «Розкажи своїм чоррам, вороне, як воїн ступає на шлях…» В будь-якому разі потрібно чергувати біля ліжка, аби чортів бойовик ще чогось не накоїв… От не було мені більшої радості — бути нянькою для ельберійського вішальника… Я зітхнув, покликав Найсіня і наказав йому пильнувати біля ліжка, а сам подався у місто.

Найперше я зазирнув до таверни Іноземної Дільниці і замовив сніданок на трьох, а також домовився про обід. В список, окрім всього іншого, мав входити курячий бульйон і червоне вино. Покінчивши з цим, я подався до конюшень, де тримав свій виїзд, відмінив оголошення про продаж коней та візка, і попрохав господаря конюшень, кругленького товстуна-белатця (скрізь оці белатці) знайти мені кучера взамін того, що я відпустив нещодавно. Парубок мав бути «бажано непитущим». Мій колишній кучер пив сивуху відрами. Белатець закотив очі і сказав, що це складне завдання, але за гроші замовника він спробує сотворити диво.

Опісля я подався до Ролли. Лікар проживав в цій же дільниці, у триповерховому будинку з розкішним видом на Цитадель. Після звичних привітань я оповів приятелеві, що моя куховарка розтяла ножем руку і тепер лежить у гарячці. Ролла не тільки люб’язно наготував мені ріжних настоянок, але й побажав відвідати хвору. На це я відповів, що придворному лікареві не личить відвідувати брудну простолюдинку. Досить з неї буде і ліків, приготованих ним власноручно.

Наступні кілька тижнів ми з Найсінем рятували хворого… В хід йшло все — Роллині настоянки, червоне вино для відновлення втраченої крові, гарячі бульйончики… Юнак нічого не їв, лише оте все, що ми в нього вливали, ковтав через силу. До тями він не приходив, і весь час розмовляв… з братом. Мені аж моторошно ставало, коли хлопчина вже вкотре починав благати Кріна Птасіна, аби той згадав своє ім’я… «Задля нашої матері, Кречете, згадай, хто ти є… Благаю — згадай… Я чекав на тебе десять років… Я пам’ятав тебе… Я люблю тебе…». Матір він покликав лише раз: «О, мамо, мамо… Ви самі народили погибель для молодшого сина… Так сказав ясновидець з Ведангу… Бідна моя мамо…». А то юнак відповідав комусь, наче воїн, котрий отримує накази: «Так, зверхнику! Так, мій пане!», і все намагався підвестися.

Наприкінці місяця я вже виморився над силу… Підсвідомо я весь час очікував, що нас знову навідають «тайняки», котрі якимось чином вийдуть на Соколів слід.

— Ти вже або помри, або виживи, — зітхав я, зволожуючи водою спечені вуста пораненого, — ой ти, сокіл, сокіл… Ти летиш високо… Та над Яв-горою…Та над кремінною…

Одного чудового ранку гарячка таки впала… Довелося перемінити простирадла — хлопчина спливав потом так, як раніше кров’ю. І того ж дня він отямився.

Я якраз сидів біля ліжка з якоюсь книгою в руках. Не з якоюсь — то був лікарський довідник белатською мовою, який я позичив у Ролли, хтозна чого йому наплівши. Підвів очі від сторінки, на якій в подробицях описувалася ватейлянська погана хвороба, яку можна підхопити від шлюх, і зустрів цілком притомний погляд ельберійського терориста.

— З поверненням, — сказав я ельберійською, — як воно там, в гаю дубовім?

Юнак жарту не прийняв. Він мовчки дивився на мене, видимо не знаючи, як йому поводитись.

— Я був на балі у воєводи, — вирішив я одразу з’ясувати стосунки, — я бачив тебе, «тінь»… Незлий жарт ти утяв пану Яворіну, друже Сокіл…

Почувши оце повстанське звертання, що вихопилося у мене мимоволі, Сокіл лише очима блиснув, наче птах у путах. Але знов нічого не відповів.

— Мені не потрібні твої таємниці, - продовжував я, — власне, це ти причовгав до моєї хати та ще й трьох «тайняків» притяг за собою на хвості… «Тайняків» нині їдять рибки у Моані-річці, тож ми з тобою, ельберійцю, в одному човні. І дуже прошу тебе — не розхитуй човна… Не намагайся накласти на себе руки — я тобі не ворог. Одужаєш — рушай на всі чотири вітри. Я тобі ще й грошей дам на дорогу, не говорячи про одежу і коня. Зрозуміло, друже Сокіл?

Юнак ще хвилину дивися на мене все тим же поглядом спійманого птаха, а тоді зі стогоном заплющив очі і, здається, заснув. Я знову опустив очі в книгу і почав вивчати ознаки «хвороби кохання».

Цього ж дня подав голос мій Найсінь. До того він корився мені мовчки, ні про що не питаючи. Але, коли побачив, що гість почав одужувати, спитав обережно:

— Мій князю, за що влада лиха на цього чоловіка?

— Він убив воєводу Моозу, — відповів я впрост.

— За гроші чи з помсти? — діловито спитав лоянець, — у нас, в Лояні, є люди… Їх звуть «нічними привидами». Вони беруть дорого, але виконують все як слід… Цей чоловік «привид» чи просто месник?

— Власне кажучи — трохи те, трохи інше, — відповів я, — це не особиста помста. Юнак є воїном «війська тіней». Це військо отого Ельберу, про який я тобі розповідав в Астеоні. Воєвода Моозу наказував нищити його народ… І отримав своє… Я лише дивуюся, як це пану Яворіну не одірвали голову раніше…

— Бунтар, — мовив з несмаком Найсінь, — якщо той Ельбер виявився слабшим за Велику Моанію, на те воля Небес…

— Дань Му на місці Сина Неба — це воля Небес? — поцікавився я.

Найсінь задумався. Це у нього бувало не часто.

— Ні, - сказав нарешті, - це воля пекельних духів…

— Він теж так думає, - одмовив я, — і намагається змінити долю.

Найсінь заговорив, а от Сокіл продовжував мовчати. Наші послуги по догляду за лежачим хворим він приймав з тихою вдячністю і аж червонів від незручності. Але я навіть слова від нього ще не почув. Певне, юнак ніяк не міг вирішити для себе, як зі мною поводитись і що можна розповідати.

Допоміг мені розговорити хлопця Наньгун. Мій Терночок знемагав від цікавости. Спершу кудись зникли «тітка Зебія та тітка Рона». Потім з’явився якийсь невідомий… Наступного ж дня я посадовив сина на коліна і мовив йому ельберійською:

— Синку, про отого гостя, що у нас нагорі, не говорять вголос… Ні служкам з таверни, ні навіть пану Роллі…

Терночок для свої чотирьох літ був мудрим хлоп’ям… Не знаю, що він зрозумів, але вловив важкий дух небезпеки, що повис над будинком. Місяць він стійко тлумив свою цікавість, і ось одного ранку, піднімаючись по сходам, я почув з кімнати гостя синів голосок:

— Доброго ранку, шановний пане! А я знаю, як ви зветесь… Сокіл…Наче пташка… А я — Терн… А лоянською — Наньгун, воїн з роду Нань… А ви звідки? А я — лоянець… У мене там була мама…Тато говорить, що вона пішла відпочити у небесний гай, а потім відродиться красивою дівчинкою. От би її побачити… Я б її любив… А у вас є мама? А ви що, хворі? А де ви народились? А тато з Чорногори… А я там ще не був… А тато каже — там гарно… А чому ви весь час мовчите?

Я зайшов до кімнати, і Терночок, писнувши, шаснув за ліжко.

- І не сором, — мовив я докірливо, — заважати хворому.

— Він мені не заважає, - озвався Сокіл з протяглою данадільською вимовою, — ви… ви — ельберієць, шановний?…

— Взагалі-то мене звати Еттін Келлі, - сказав я, — і за паперами я шоррогець…

— Але насправді ви напевне родом з Півдня, — м’яко вимовив бойовик, — бо жоден чужинець не вчитиме своє дитя мові невільного народу…

— Терночку, — сказав я, — ходи-но до Найсіня…

Малий неохоче подався геть.

— Чудова дитина, — знову озвався Сокіл, — а скажіть-но, пане Еттіне… Я пригадав вас…на балі. Ви стояли біля дверей, і аж відхилились, пропускаючи мене… Але звідки вам відомо, що мене звати Соколом?

— Ну, — сказав я, — якщо не Кречет, то тоді Сокіл… На хвилину мені здалося, що я бачу твого брата.

— О, — вимовив Сокіл, — я боявся цього… Він нині капітан Моанського Окремого полку Чоррін Ідрен… Це диво, що ми з ним не наштовхнулися одне на одного… Але звідки?… Що з вами?

Я очманіло дивися на хлопця.

— Стривай, як так може бути? Адже він же уже дванадцять років як небіжчик!

— Мого брата, — сказав юнак, — дійсно було важко поранено під час… Під час квітанської війни. Але він живий і здоровий… Дехто може сказати — на жаль…

— Чорнобожа сила! — пробурмотів я, — і чого я тоді полінувався перезарядити пістоля?

Сказав і трохи язика не прикусив. Сокіл аж вп’явся в мене поглядом.

— Брат оповідав матері, - сказав стиха, — що стріляв у нього його ж вістовий. І що цей вістовий, напевне заслана «тінь», крикнув, що мстить за смерть Чорного Воїна…

— За Чорного Воїна, — сказав я так, що у Сокола вуста затремтіли, — за дивного князя Ведангу…

Сокіл раптом простягнув руку і стис мені зап’ясток… Пальці його почали вибивати у мене на руці якийсь незрозумілий ритм.

— Ні, - сказав я, — я — не «тінь»… І не знаю ваших знаків.

— Але тоді ж як, — розгублено озвався Сокіл і прибрав руку, — я зовсім нічого не розумію.

— Я жив у Чорногорі, - мовив я, — бував у Ігворрі… Я знаю твою матір, пані Дивину… І тебе пам’ятаю ще хлопчиськом. І малу Півонію, якою опікувалася твоя мати… До речі, з ними все гаразд?

— Та все, — мовив юнак, — вони повернулися до Боговлади… Коли мого брата перевели до Моани, і він, нарешті, перестав мене… виховувати. Ви говорите, що знали нас? Але я… Я вас не знаю…

— Ну, — сказав я, — я і сам би себе не пізнав… Пам’ятаєш, ми ще разом з Ведангами влаштували втечу панночки Конвалії?

Очі Сокола спалахнули… Він згадав…

— Білозір Лелег! — вигукнув він, — пане Ольжичу, чого ж ви одразу не сказали, хто ви? Звісно, я це пам’ятаю! Півонія і досі згадує… Але ж де ви зникли? І як ви могли бути вістовим у мого брата, якщо не були «тінню»? Кречет аж піниться з люті, коли згадує про вас! Тільки він вас називав Ешіор Зотін… Майже, як ігворрського панотця… Він ще говорив мамі, що ви допомогли втекти приреченим до палі повстанцям! В тому числі — одному дивному… А як ви опинилися в Лояні?

— Довго розповідати, — зітхнув я, — та не вважай мене за героя, Соколе… Вістовим у твого брата я опинився просто — посварився з батьком і пішов служити в чорри…

- І пан Ольг вас…відпустив? — видихнув ошелешено Сокіл, — та бути не може!

— А тоді я надивився сього-того, — продовжив я, — і вирішив дезертирувати… Тут і потрапив мені під гарячу руку мій командир, котрий… Та ти і сам знаєш, що він коїв у Квітані…

— Так, — прошепотів Сокіл, — знаю…

— Оце й усе, хлопче… Ніяка я не «тінь» Дванадцятий рік волочуся по світі і несу свою ганьбу… Додому повернутись не наважуюсь… Де дім у ворона? Нема його…

Сокіл мовчав довго. Тоді заговорив врешті:

— Пане Білозіре… Моя ганьба не менша від вашої. Ваша ганьба — юнацька дурість, а моя — незмивне тавро… Адже я рідний брат недолюдка, який вагітним жінкам животи розпорював… Дітей катував… Та ще цим і пишався! Він матері нашій розповідав, як — то вони примучували дикунів квітанських! Аж поки мати не зомліла… Він — виродок! Погань! Але ж він не народився чоррою! Я його дитям пам’ятаю… Як я руку собі обпік, ще зовсім хлоп’ям бувши, а він мені на пальці дув і плакав разом зі мною… Тоді він мене любив… Як я на нього чекав, коли його забрали до тієї школи… Я не вірив, що його зламають… А тепер… Нема мого брата… Є лише нелюдь з його обличчям! Ви бачили рубці у мене на плечах? Це він мене…ременем… Трохи не до смерти… Руки спереду зв’язав, як смертнику — і до стовпа… У нашому дворі… Я не від болю кричав — від розпуки душевної… Пробачте… Вам ні до чого це знати… Я був тихим книжником… А став…

— П’ятьох тайняків як тобі вдалося вкласти, книжнику? — мовив я, сам трохи не пустивши сльозу… Намагався не помічати, як котяться сльози по обличчю убивці, якого нині розшукувала вся таємна служба Імперії.

— Мене навчили, — сухо мовив Сокіл, — цього навчитись можна… Не можна тільки звикнути…

***

Опісля тої розмови юнак швидко почав одужувати. Він уже ходив по кімнаті, ледь накульгуючи, коли до мене у гості заявився Ролла.

Я послав за Найсіня за обідом до знайомої таверни. Ролла спитав здивовано:

— У тебе ж, здається, була прислуга… Жінка потрібна в хаті, хоча б для дитини.

— Куховарка, одужавши, одразу ж стала красти, — одмовив я, — я її розрахував. А покоївка була такою негарною, що ображала своїм виглядом мій витончений смак. До того ж, малий звик до Найсіня, як до найкращої няньки.

Я не сказав Роллі, що у Найсіня з’явився суперник. Мій Терночок не відходив від Сокола, годинами слухаючи ельберійські сказання, яких юнак знав безліч.

— Тобі, Ешіоре, потрібна гарна жінка, — сказав Ролла опісля якогось там келишка, — не куховарка… Коханка. Хочеш я познайомлю тебе з пані Ганіною? Вона якраз покинула свого полюбовника і шукає заміни?

— На третьому ступені ватейлянської хвороби, — процитував я, — ніс відгниває і провалюється…

Ролла поблід

— Вона що… Ти звідки знаєш?

— Заспокойся, Ролло, — засміявся я, — це я вичитав у твоїй книжці… Я зовсім не знаю пані Ганіну… Якщо вже ти не знайшов у неї ознак першого ступеня — то вона напевне здорова…

— О, Боже, — мовив лікар з полегшенням, — хай покарає тебе святий Кілені за такі жарти… Я ж дійсно з нею мав…Тому й тобі рекомендую… В ліжку ця жінка — відьма, поза ліжком — свята невинність… Імператор нині полюбляє жінок суворої поведінки… Так треба тільки чути, як вона ганить грішниць.

— А як здоров’я Його Могутньости? — поцікавився я.

— Вчора у володаря розлилася жовч, — повідомив Ролла аж ніяк не сумно, — він приймав начільника Таємної Служби. Так горлав на бідолаху, що й тому зробилося зле. Довелося обох відпоювати відварами.

— Так ти і цього пана лікуєш?

— Авжеж… Пан Гаратто зі мною у великій дружбі. Стільки пили разом…

— Ого! — сказав я, — так з тобою небезпечно випивати… Можна потім похмелитись в Цитаделі.

— Ешіоре, — мовив лікар докірливо, — може я і легковажна людина, але я не працюю на Таємну Службу… Хоча пропозиції були…

— Гаратто, — мовив я, — це ішторнійське прізвище…

— Так, це ішторнійський перебіжчик… Він навіть чистий мейдизм прийняв. І дуже швидко піднявся нагору… У Імператора зараз хвиля така… З одного боку він закликає до народності та відновлення звичаїв, які ж сам і поламав замолоду… А з другого боку — довіряє тільки іноземцям… От на цій хвилі і сплив пан Гаратто.

— А що було причиною немилості володаря?

— Убивство воєводи Моозу і досі не розкрите, — охоче пояснив Ролла, — Його Могутність занепокоєний тим, що хетанські бойовики вільно розгулюють Моаною… Уяви собі, люди Гаратто обскочили того терориста в якомусь заїзді, а він продерся через вісім шабель і зник, зоставивши на снігу п’ять мерців! Нічого собі! Свідки говорять, що при ньому і зброї не було… Тобто — ні шаблі, ні пістоля… Самі лише залізні платівки, схожі на півмісяці… Він перших трьох — отими платівками! А тоді підхопив чиюсь шаблю, і… Ті троє тайняків, що кинулися за ним навздогін — пропали безвісти… Ні тіл, ні злочинця… Нічого… Тут уже чутки такі ходять, що це був сам Князь «тіней».

— Князь «тіней», — буркнув я, — не став би бруднити руки об «імператорську курву» Для цього у нього підлеглі є… Ну що ж… Сподіваюся, твій приятель-ішторнієць не втратить службу… Так вбивцю і досі шукають?

— Авжеж, — зітхнув Ролла, — та пан Гаратто вважає, що злочинець давно уже вибрався з Моани. Застави на шляхах ще стоять, доки Його Могутність не заспокоїться… Але все дарма! Полетіла пташка….

Провівши Роллу, я піднявся нагору. Сокіл грав з Найсінем у лоянські шахи. Він посміхався, і я зрозумів, що юнак підслуховував на сходах.

— Корисні знайомі у вашого друга, — заговорив він зрештою.

— Авжеж, — сказав я, — принаймні, коли застави знімуть, я дізнаюся про це першим.

— Будьте обережні, - попередив Сокіл, — друг ваш не такий уже й простосердий… Він напевне підозрює щось… Я стежив за його обличчям.

— Як і підозрює — то не продасть, — мовив я спокійно, — а видасть…що ж. Раз мати родила…

— Але я вже хочу жити, — посміхнувся бойовик, — Ельберу потрібні воїни… Я на кожне завдання йду, як на останнє… Виконати — і вмерти. Аби позбутися отого тягаря на душі… Мого Кречета… Тому мені щастить… Мій зверхник говорив, що воїн лише тоді досягне мети, коли битиметься так, наче його тіло вже померло… А чистий дух не можна вбити… Отже ми всі — безсмертні воїни… От тільки цього разу тіло взяло верх наді мною… Мені не потрібно було рятуватися втечею… І покарання не забарилося — мене трохи не захопили живим… Я дуже боюся тортур і болю, пане Білозіре…

— Господи, — сказав я розгублено, вражений цим спокійним визнанням власної слабкості, - і ти знову й знову лізеш у це пекло… Хлопче, ти божевільний!

— Я думав, що встигну померти, — сказав юнак просто, — та бач… Наступного разу треба буде взяти цей досвід до уваги…

— А не говорив тобі зверхник, — зітхнув я, — що смерть одного виродка не воскресить тисячі загиблих?

— Говорив, — мовив юнак, — але ж вони мають знати… І боятись… Військо «тіней» ніколи не складає зброї.

— Скажи мені, воїне, — озвався я знову, — ти не боїшся… зустрітися з Кречетом?

— Боюся, — сказав юнак, — дуже боюся… Боюся, що рука здригнеться… Тоді мені кінець, і помру я негідною смертю, не виконавши того, що доручив мені керманич… Але я сподіваюся загинути раніше, ніж таке трапиться.

Він повернувся до дошки з лоянськими шахами і посунув пішака на клітинку вперед.

— Це я, — сказав, — я, безіменний… Нехай проросте крізь мене трава… Нехай за мною заплаче тільки дощ… Нехай на могильному камені не буде мого імені… Нехай не буде і каменю… Бери, Найсіню! Пішак під боєм! Та за ним іде князь… і горе тим, хто попаде під його удар…

Коли я вийшов на сходи, то тільки головою покрутив… Брати Птахи нічим не відріжнялися один від одного… Два мечі з однієї криці… Яка страшна відданість… І у старшого, і у молодшого… А хто ж твій зверхник, «тінь»? Хто цитує тобі «Шлях воїна», який я «проковтнув» у чотирнадцять літ, упиваючись кожним рядком? Чи не Ольгом зветься твій князь, якому ти ладен простелити під ноги, наче пурпур, власну кров? Я ніколи про це не дізнаюсь… Ти не назвеш його імені навіть на дибі, воїн Ельберу… Ти одужаєш, і знову рушиш до битви, а мені залишиться одне — метатися по світі в пошуках спокою… Та спокою не буде…

Коли станув сніг, Сокіл почав збиратися в дорогу. Я придбав йому одежу, дав грошей і подарував коня. Все, як обіцяв. В Моані убивцю Зельма Яворіна більше не шукали. Застави теж зняли, видно вирішили, що ловити вітру в полі вже задосить. Імператора скрутила подагра, і він зовсім забув про хетанських бойовиків…

Коли Птаха поїхав, мій Терночок занудьгував… Приятелів у нього не було, на вулиці діти ішторнійських торговців дражнили його «жовтопикою мавпою»… Найсінь теж важко зітхав, втративши напарника по шахам… Сокіл за кілька місяців опанував гру, якій я не міг як слід навчитися роками… Що робити далі — я теж не знав… Їхати на Шоррогу наче уже і ні для чого було. В Моані у мене все-таки був хоч один друг — Ролла. З ним я і загуляв на цілий тиждень… Він таки відрекомендував мене пані Ганіній, яка наступного дня стала для мене «просто Лісі»

От від цієї Лісі я і приїхав під ранок своїм виїздом. Кучера відправив до конюшень, щедро кинувши «на горілку». Белатець, хазяїн конюшень, таки зробив, що міг — мій новий слуга пив не відрами, а тільки чарками.

У вітальні мене зустрів Найсінь, трохи схвильований, але радісний.

— Сокіл прийшов! — повідомив він, — а з ним ще який-то чоловік… Добре вбраний, багато…

— А малий де? — спитав я, роздягаючись і намагаючись зітерти з обличчя помаду «просто Лісі».

— Там, з ними, — ледь посміхнувся лоянець, — Наньгун дуже полюбив… нашого друга.

Я піднявся нагору, туди, де всю зиму виходжував Сокола. Птаха стояв біля вікна, в тому самому пишному шляхетському камзолі, який я йому купив. Міркував я при тому так: з таким лицем, як у цього хлопця нема чого й намагатись грати простолюдина. Та й вартові і тайняки менше чіпляються до шляхти.

В кріселку поруч сидів якийсь чоловік. Він тримав на колінах Наньгуна. Хлопчик був у захваті і щось щебетав поперемінно трьома мовами.

— Тату! — зойкнув він, побачивши мене, — це чоловік каже, що він — мій дідусь! Він гарний! Він вміє говорити і лоянською теж… Ой, татку, що з тобою…

Зі мною було те, що я зомлів… Вперше в житті зомлів, наче панянка. Сокіл кинувся до мене, і йому якось вдалося всадовити мене на ліжко.

— От лихо, — ледве розчув я, — пане Ольже… Говорив же я, що треба попередити…

Сильна рука обійняла мене за плечі…

— Стривай — но, Соколе, — знайомий рідний голос, — він зараз отямиться…

Я бачив його наче крізь туман… Ольг зовсім не зістарівся, у нього так і зосталося молоде лице дивного… Лише волосся, колись темно-русяве, стало зовсім білим, і я знав, що не від збіглих літ посивів Золотоокий Ельф.

— Дитя моє, - сказав батько ніжно, — дитя моє, Ольжичу…

Оцього вже з мене було задосить… Я, здоровий бородатий чоловік, притисся до таткових грудей і заплакав так, як ніколи не плакав в дитинстві.

— Мені говорили, — мовив я, трохи оговтавшись, — що дивні не пробачають…зради. Я це знаю і сам, тому не смію просити пробачення.

— Зради ми дійсно не пробачаємо, — озвався Ольг, — а от дурість можемо й пробачити… Подякуй сотникові Круку, він так за тобою обстоював, що я, тоді у Вербаві, аж жити захотів… І вижив… І тужив за тобою всі ці літа… Я вже й не думав побачити тебе, синку… До речі, я вдячний тобі і за оцього ось воїна…

Він вказав на Сокола, і той усміхнувся мені.

— Він є одним із кращих, — мовив Ольг зі своїм загадковим усміхом, — для соколиного полювання.

— Я бачив, — мовив я, — то це ви — його зверхник? А він знає…?

Батько поклав мені два пальці на вуста.

— Про це не говорять вголос, — сказав докірливо, — ні… Юнак служить Саламандрам, і шанує в моїй особі нащадка Повелителя.

— Я, — мовив Сокіл, — мабуть піду, пограю в шахи з Найсінем… І дитя візьму з собою… Аби ви могли поговорити.

— Добре, Соколе, — кивнув Ольг, — нам і справді є що сказати одне одному.

Ми зостались наодинці. Я так і сидів на ліжку, а Ольг перебрався до кріселка. Від одного його погляду мене наче овіяла тепла хвиля… Боги, а я вже думав, що ніколи не побачу золотавих батькових очей… Не почую його голосу… А якщо й почую — то тільки зневагу… От чого тільки не сподівався відчути — любові.

— Як же ти жив, синку, — спитав Ольг, — судячи з тернових оченят мого онучка, ти теж побував на Сході…

Я довго оповідав… Почав зі своєї служби в чоррах… Описав загибель Воїна… Ольг посмутнів.

— То ось як це було, — зітхнув, — про це уже співають пісень, і в кожній — по-ріжному. Загибель Дракона… І вогняні крила його духу… Цей гордий дух не простив тебе… Що ж… Я думаю, ти за це вже відстраждав своє, синочок…

Я оповідав далі… Про те, як опинився в Дарі… Про те, як вистрелив в свого офіцера… Як тягнув Ольга лісом, а сотник пропонував мені його добити…

- І він би так і зробив, — усміхнувся Ольг, — Чорний Крук Вигорич… Неймовірна людина. До речі — він і досі живий. То як він тоді тобі сказав? «Ти б ще з гармати випалив, ослятя?»

— Крук живий? — втішився я, — от чого б ніколи не подумав… Я про нього згадував всі дванадцять літ…

— Ну, а далі, синку? — попрохав Ольг, і я знову почав оповідати. Закінчив балом в Моані, і тим, як до мене постукав поранений Птаха. Оповідь про трьох тайняків Ольг вислухав дуже уважно і сказав, що ми з Найсінем добре впорались… Потім прикрив віями золотаві свої очі.

— Нагулявся ти по світу добре, — сказав врешті, - і багато чого набачився… Лянський князь… Боги, я ж його таким дитям пам’ятаю… Не віком, душею… І ось таким він себе відкував… Дав помсті зсушити душу на мертве листя… А твоя Немлінь… «Чоловік за указом»… Це ж треба… До речі, синку… Твоя перша дружина взяла з тобою розлуку…

— Я знаю, — зітхнув я, — я розмовляв з торговцем винами, тут, у Моані… Я майже про все дізнався…

— Оце тобі, - протягнув Ольг, — а я думав, що це витівки Цитаделі… Хвала Богам, позбувся хоч цієї мороки. Ну що ж, як ти все знаєш, то й говорити нічого… Я маю трьох онуків. Старший — Горицвіт, тоді — Влад, третій — Ігвор, на честь другого діда, а найменша — Вишенька, онучка… Мальва вийшла заміж вдруге від образи, синку… Ти повівся тоді з нею дуже зле…

— Я знаю, — мовив я покаянно, — щоб не віддав, аби повернути юність… І Мальву… Але це — неможливо… Татку, а як ви жили всі ці роки?

— Моя битва триває, - мовив Ольг, і щось блиснуло в його очах, — оскільки ти знаєш забагато, я й відповідаю щиро.

— А що з Ведангом? — перевів я на інше, — невже Гніздо Драконів так і залишиться в руках зайди?

— Веданг, — мовив смутно Ольг, — біда накрила Веданг… Ружена тоді відправила Конвалію до Чорногори… Наче щось передчувала… Та не хотіла їхати, але ти ж знаєш Драконів… А тут ще лист прийшов від князя Іскри… З проханням примиритися, з прощенням… Ну, ти ж знав Чорногорського князя… Спершу накоїть щось, тоді кається…

— Він дійсно загинув на полюванні?

— Так, — ствердив Ольг сумно, — нагла і неочікувана смерть… Нам без нього важко… Ну і ось… Коли Воїн загинув — Ружена впала в транс… Вона була ніби…не при собі. В замку з нею була лише челядь, головним чином — жінки. Чоловіки пішли з Драконом… І тут з’явився цей…Шрежін… Вони тоді гасали по всій провінції, вишукували підозрілих… Одним словом… Він зґвалтував її, Білозіре… І мучив трохи не щодня… А тоді знайшов…священика, який освятив цей шлюб… Ясна річ — за гроші… Видно ж було, що вона — божевільна. Ця наруга зовсім помутила розум нашій Ружені… Купава, її покоївка, говорила мені, що вона отямилась, коли… І навіть вдарила того пса ножем… То він наказав солдатам її прив’язати, і… Я не можу, Білозіре… Я тоді лежав поранений у Вербаві, і лише це мене виправдовує…

— Чорна Троянда Півдня, — зітхнув я болісно, — так оце вона і завагітніла від цього…?

Ольг хитнув головою.

— Я, — мовив, — був у Веданзі, опісля… Говорив з Купавою… Жінка ця щось приховує… Підозрюю, що бідолашна Ружена опісля пологів у нападі божевілля задушила дитя… А тоді і сама зійшла кров’ю… Потім у Гнізді Драконів почалися дивні речі. Десятки людей бачили мертву Ружену, котра блукала подвір’ям і замком. Або стояла на вежі… Цей пес… Шрежін не живе в Гнізді Драконів… Він утік звідтіля на сороковий день по смерти Ружени і наїжджає до Ведангу дуже зрідка. Купава говорить, що він навіть на ніч ніколи не залишається… Але паскуда знає, що він осквернив дівчину дивних… І знає, що таке помста дивних, не обов’язково Воїславова… Просто… помста. Як у сотника Крука — шабелькою щось… відрізати… І він зробив такого виверта…Шрежін… Склав заповіт… Теж у трьох примірниках, як і твій, синку… Один примірник постійно з ним, де два інших — я ще не знаю… поки що. У заповіті тому — дослівно таке… Він зоставив копію в Гнізді Драконів, знав, пес, що хтось та прийде дізнаватися за долю Ружени… В разі наглої смерті пана Шрежіна, він заповідає два села, що належали Ведангам, продати на Північ, в Срегію… Є там цілі селища, що приписані до золотих копалень…Умови там страшні… От він і заповів оцим копальням усіх підданих Ведангів… З жінками і діточками. На ті села вільну написав ще князь Воїбор, але, аби податки менші були, Веданги про те не розголошували, а папери тримали у замку… Тепер ті папери зникли… І підданці Драконів є нині кріпаками пана Шрежіна… Навіть я, дипломований правник, не можу знайти тут лазівку… Але я її знайду, будь певен. І тоді…

— А не можна, — раптом пригадалося мені, - виступити від імені Півонії… Вона-то єдина тепер від крові Драконів…

Ольг похитав головою.

— Паскуда добре похазяйнував в родинних паперах…Він знищив навіть запис про вінчання Пави… І церковна книга зникла… Та й у заповіті тому ще така лазівка…Він відписує титул і маєток своєму сину, якщо колись такого матиме… З точки зору права — це можлива річ… Закон не оговорює, щоб син князя Ведангського, як він себе зараз іменує, був обов’язково сином Ружени….

Я тільки головою похитав.

— Нічого, синочку, — протягнув Ольг, — дивні вміють терпіти… І чекати… Сяйне ще зоря і над нашою хатою…

— А що з Конвалією? — спитав я обережно, — зовсім зле?

— Та ні, - зітхнув Ольг, — не зовсім… Після смерти Воїна вона… скажімо так…увірувала в Святого Старця. Сам Іскра диву давався…. Зараз це у неї минуло…трошки. А перші роки це було щось…неймовірне. Іскра навіть дітей її віддав Мальві на виховання…

— А від кого діти? — спитав я впрост, — старий Пард — то прикриття, адже так?

— Конвалія народила двійнят через півроку опісля загибелі Воїна, — рівно відповів Ольг, — на той час вона уже була обвінчана з Ясногором Пардом. Старий волхв заради цього навіть мейдистський закон прийняв…

— То її діти — діти Воїна? — не повірив я

— Так, синку, — стиха мовив Ольг, — це діти Трьох Родів… Вогнедан та Дана… Двійнята…

— Але ж хлопчик — в школі чоррів! — сказав я розгублено, — і вже давно…

- Імператорський наказ, — прошипів Ольг так, що мною тіпнуло, як завжди, коли я чув оцей його голос, — Його Могутність наказав княгині Чорногорській віддати сина до військової школи… Аби виховати з нього справжнього слугу Імперії…

— Отже все…, - зітхнув я, — пропала дитина… Вибачте, батьку, але я не дуже-то довіряв тому…пророцтву. Обіцяне дитя має бути якимось особливим, а це, як я зрозумів, звичайний хлопчик…

— Не зовсім звичайний, — відмовив Ольг, — він ще бореться… Він ще ельберієць, синку… Я щодня молю Богів, аби дитя не зломилось… Ми не можемо його ні забрати, ні викрасти — тоді у Конвалії відберуть Данадільське намісництво… Дитя це теж знає… І терпить… У нього з Даною зв’язок, це його хоч трохи підбадьорює… І ось… я ризикнув, послав йому туди звістку… так, кілька слів… Подивись… Це — відповідь.

Я аж скрикнув… Мені здалося, що напис зроблено рукою Воїна:

«Сніги високі…

Потішив мені душу

самотній сокіл…»

— Ви Птаху до нього посилали? — спитав я, роздивляючись уривок. В твердому розчерку не було нічого дитячого. Чіткі обриси рун… І це написав дванадцятилітній підліток?

— Це був ризик, — мовив Ольг покаянно, — може і невиправданий… Але дитині це надало духу… Він тепер знає, що він не сам… Але годі, синку, про наші біди… Що ти збираєшся робити далі?

— Не знаю, — сказав я чесно… — просто не знаю…

— Може, повернешся до Чорногори?

— Хотів би, — сказав я чесно, — але… Я ще не готовий подивитися Мальві в очі…

— Ну, то переїжджай до Боговлади. Конвалія там зараз перебуває майже постійно… І твоїм лоянцям там буде затишніше, аніж у цих снігах…

— Хочете тримати мене поближче? — мовив я півжартома, — бо знаю забагато?

Краще б я цього не казав. Ольг відкинувся на спинку кріселка, наче я його ударив.

— Сину, — мовив рівно, — подивись на мою правицю… Дванадцять років тому я тримав в ній метавку… І не кинув… Ось — лишився слід… Долоня у мене тоді кров’ю залилася, та серце кривавило більше… Не випробовуй мене знову… Не допитуйся, чи може дивний любити… Не топчи мого серця, дитино, я ж не з каменю… Я за ці дванадцять літ кого тільки не втратив… Втрачу тебе знову — що ж… Судьба… Іди своїм шляхом, дитя моєї любові… Я не дорікну тобі ні словом…

Я звівся з ліжка і схилив коліно… Наче й справді перед князем… Я взяв вузьку батькову руку, і припав вустами до білого шраму, що розтинав долоню.

— Не покидай мене, — прошепотів Ольг ледь чутно, — не покидай…

***

Отже, за два тижні я покинув Моану. Попрощався з Роллою, котрий дуже жалкував мого від’їзду, спакував речі і рушив власним повозом на Південь.

Кучера, мовчазного зелемінця, прислав мені Ольг. Він же купив для мене будиночок у Вишневому передмісті Боговлади. З садочком і невеличким двориком, що був огороджений кам’яним муром. За гроші батько навіть і чути не захотів.

— Це мій дарунок, — сказав, — гніздо для ворона…

Я ледве змусив себе посміхнутися на той жарт… Занадто швидко все змінилося… Я не те що Ольгу не довіряв, я самому собі не вірив… Не вірив, що мені пробачено… Однак поїхав з радістю… Раділи і Найсінь з малим — їм теж остогидла Моана.

Коли ми минали Дубно, я лише журно подивився на поворот до Гнізда Драконів… Там зосталася хіба що могила Ружени. Про себе я присягнув, що, коли Ольг розбереться з отими заповітами, просити у нього як незаслуженої милості, можливості випробувати на пані Шрежіні одне лоянське покарання. Жертву вниз головою опускали у вигрібну яму… Тоді підіймали — й знову… І так доволі довго, аж поки надокучить підіймати.

Будиночок у Боговладі мені сподобався одразу… І гострий череп’яний дах, і скісні стелі другого поверху, і велика зала, мебльована під старовину… Але, що вразило мене найбільше — на столику, посеред зали, стояла модель корабля з мого дитинства…

Коли Ольг прийшов привітати мене з новосіллям, я спитав розгублено:

— Батьку, невже ви привезли його сюди задля мене?

— Приніс задля тебе, — виправив Ольг, — ця річ була у замку Старого міста… Це — улюблена іграшка Вогнедана… була. Коли його вирвали з материних рук, хлопчині ледве сім років виповнилось… Він дуже любив цей кораблик, наше дивне дитя… Коли у Мальви жив — не випускав із рук… Сюди забрав… Туди — не дозволили…

Я довго крутив в руках кораблика, згадуючи дитинство, гори, Мальву…

— На кого він схожий, — спитав врешті, - Вогнедан?…

— Побачиш Дану — зрозумієш, — зітхнув Ольг, — ти маєш навідати Конвалію… Намісниця з радістю прийме родича… Ну, а далі — живи по власній волі.

З отим навіданням я тягнув місяць… Боявся, що доведеться розповідати про Воїна, а отже і про мою службу в чоррах. Тим часом обживався у Гнізді Ворона, як я прозвав тихцем свою хатину. Сусіди спершу на мене трохи дивилися скоса, через «моанську пику», і дивма дивувались, чого це я поселився не у Персиковому передмісті, «серед своїх». Довелося пустити в хід усі свої чари, а головне — чорногорську вимову…

Чари подіяли… Багато в чому допоміг Терночок… Він вільно щебетав двома діалектами лоянської, добре вивчив ельберійську в її чорногорському виконанні, моанської ж не знав зовсім… Ба, Найсінь теж трохи говорив ельберійською — набрався знань від свого маленького гуна… Говорив він погано — не вимовляв літери, плутався в закінченнях, але говорив…

Це і скорило серця сусідів, а головне — сусідок… Ельберійці взагалі-то щодо цього мають якогось пунктика, щодо мови, тобто… Якщо, наприклад, ішторнієць, або шоррогець ніколи не визнає лоянця собі рівнею, хоча сам може дурніший від того лоянця втричі, ельберійцю спершу треба поговорити, а тоді вже…Для данадільців, та й для інших ельберійців, котрі ще не записалися в дженджики, або чорри, важливіше не якого кольору в тебе пика, а яка у тебе мова... І що цікаво, до речі… Я жодного моанця не знав, котрий би вивчив ельберійську… Не те, що вона їм не дається — просто вони відразу якусь мають до тієї мови… Присягаю, не брешу… Якщо Воїн, наприклад, вільно говорив моанською, та ще й знаходив в ній якусь красу (це ще до того, як його живим поклали в землю), то один мій знайомець, лікарчук Келат Веркін, три літа прожив у Боговладі, і за ці три літа добре, якщо три слова запам’ятав з «місцевої говірки». А коли чув її, ту говірку, то бідолаху аж скручувало вузлом… Я вважав і досі вважаю, що це, певне, щось із головою у панів моанців… Або з їхньою загадковою душею… І, напевне, я — щасливий виняток з правила, бо мене від ельберійської не нудило ніколи, я бо і зараз нею пишу.

Отже, не пройшло й тижня по нашому прибутті, а мій хлопчик вже носився вулицею серед зграйки дітлашні, і покоївка, яку я найняв уже в Боговладі, ледве голос не втрачала, кличучи його обідати… А не встигнемо встати з-за столу — за муром уже галасують:

«Терне! Агов! Терне!» І підхоплюється мій лоянський принц зі шматком хліба у рученяті, і біжить… Біжить… Ні про яких жовтопиких мавп, звісно, й мови не було… Тут моє дитя називали «чорногорець Терн». А за Найсінем дітвора натовпом ходила, бо Терночок розповів, що його охоронець має на грудях витатуйовану голову тигра і добре володіє мечем та списом… Аж поки лоянець якось не роздягнувся до пояса і не показав захопленій дітлашні прийоми бою… З того дня і навіки він став для друзів Терночка «дядечком Найсінем». Через них і моя «моанська пика» якось була не дуже помітною…

Моєю сусідкою зліва була пані Миляна. Ця молода купецька вдова єдина на всій вулиці не мала купи дітлахів… Зате мала пишну постать, і дуже виразні карі очі… Ці очі дуже часто зверталися у мій бік, коли я заходив до свого будинку. Пані мала добру звичку відпочивати на лаві біля своєї хати, і знала усі новини з чотирьох передмість. Певне, їй їх навіювало вітром, бо я жодного разу не бачив, щоб вона з кимось розмовляла.

Врешті, я таки наважився піти до Старого Міста. Вдягнув синього шляхетського кунтуша, зголив бороду, зав’язав волосся у хвіст і вийшов з двору… Пані Миляна від несподіванки аж підскочила на своїй лаві і довго проводжала мене поглядом.

Замок, де жила намісниця, дійсно був похмурим двійником Цитаделі. Тільки в багато разів меншим… Південці прозвали цю споруду «імператорським тавром». І в цьому замку, наче у в’язниці, жила чорногорська квітка, яку я пам’ятав з дитинства.

Я пам’ятав гарненьке примхливе дівча, якому ми з Мальвою допомогли утекти з коханим…. А у залі для прийомів, на високому кріселку з прямою спинкою сиділа жона у білому, схожа на різьблену постать святої з ішторнійського храму. Її навіть вродливою назвати не можна було — такими моторошними були заціпенілі риси обличчя чорногорської княгині.

— Ваша ясновельможність, — схилився я в уклоні.

— Облиш, Білозіре, — мовила жінка втомлено, — зви мене Конвалією… Як тоді…

— Гаразд, — озвався я, — Конваліє…

— Я з зацікавленням послухаю про твої мандрівки, — вимовила жінка, — але ти… Мені сказали… Що ти бачив…Як він помер…

Подумки я побажав Ольгу…Ні, нічого поганого… Тільки, щоб йому легенько гикнулось…

— Білозіре, — зітхнула Конвалія, — я знаю, де ти служив тоді… На мені теж тяжіє провина… Ще більша за твою… юнацьку дурість.

Я лише очима закліпав… Оце тобі… Боявся їхати на Південь, аби мені добрі люди в лице не плюнули, і от уже друга людина запевняє мене, що її провина більша за мою…

— Після смерти… його смерти, — почала Конвалія, — я жила наче у маренні… Я якось відчула, що його вже нема… Потім народилися діти… Я не пам’ятаю, як мене вінчали з Ясногором… Я нічого не пам’ятаю… Я була — наче бідолашна Ружена… О, чому вона не поїхала зі мною…

— Конваліє, - озвався я, — вже у цьому ти точно не винна… Ведангів важко переконати, коли вони впевнені, що праві…

— Так, — погодилася княгиня, — авжеж… Три роки я була, наче мертва… Ні, я ходила, розмовляла, усміхалась… Але в мені не було життя… Дітьми не цікавилась зовсім… Вони жили у Мальви та Вереса… Ти ж знаєш..?

— Так…

— Тоді батько, — продовжила Конвалія, — почав змушувати мене допомагати йому у справах намісництва… Він наче відчував, що довго не проживе… Робота мене захопила… І захопила батькова віра… Я молилась… О, як я молилась, Білозіре! І мені ставало легше… А потім…

Вона встала з кріселка… біла тінь… Привид колишньої Конвалії.

— А потім я наче вперше побачила дітей, — сказала жінка, — ні, я бачилася з ними часто… Але тут… Чорногорська говірка… Кунтуш у Вогнедана… Заборонених кольорів… Блакитний з золотом… Волосся у нього було — як в давнину, зібране в косу… І його розмови… Його пісні… Верес подарував йому предківську флейту… Оця його музика, схожа то на ридання, то на бойовий клич… І я злякалась… Що втрачу і їх теж… Дана бо не відставала від брата…

Я уже здогадався… Але мовчав.

— Я забрала їх до Боговлади, — заговорила знову Конвалія, — змушувала говорити лише моанською мовою… Найняла вчителів, накупила книг… Пам’ятаєш Звід-Літопис?

— Авжеж, — зітхнув я.

— Все в тому ж густі… Спершу вони дивувалися, мої маленькі… Це їм років по шість було… Потім стали опиратись… Коли я хотіла обстригти Вогнеданові оту його косу, він випростався і мовив сухо, наче дорослий: «Разом з головою!»… А потім вони замкнулись… Одночасно… Вони вже не вживали чорногорської говірки… Вони взагалі не розмовляли… І в той же час… У мене було таке враження, що вони перемовляються якось інакше… Не так як люди… Як дивні… Я і благала їх, і лаяла… Навіть руку часом зводила… Вогнедан завжди підставляв себе під удар… Затуляв сестру… А тоді усміхався… Від того усміху мене мороз по шкірі дер… Наче це не хлопчик, якого мати ляснула в півсили, а дорослий смертник усміхається до своїх катів… Стільки було зневаги в тій усмішці… Врешті, я вирішила показати їм столицю… Якраз був щорічний прийом, на який з’їжджалася вся знать Імперії… На честь імператорських іменин… Ми поїхали…. Він і на імператора дивився так само, мій хлопчик… З тим же усміхом… Прямо з прийому його відвели до школи… Навіть проститися не дали…

— Бідолашна мати, — вимовив я, — ти хотіла врятувати сина, Конваліє….

— Хотіла, — повторила жінка, — шостий рік моє дитя у тій катівні… Шостий рік йому ламають душу й тіло… Шостий рік мій синочок вважає, що я така ж гадина, як і ті, хто його мучить. Дана, та не така затята… Зрештою, вона дівчинка… Ясна річ, що я закинула подалі і ті книжки, і моанську мову… Я на колінах благала у неї пробачення… І вона трохи відтанула… Іноді розповідає мені… за Вогнедана. Каже, що у нього там навіть які-то друзі є… Ціле підпілля… Звуть вони його, ті нещасні діти, Повелителем… Йому вдалося там заховати флейту і медальйон… Медальйон той я йому до кишені пхнула в останню хвилину… Там два малювання — мініатюри, з мене…і з Воїна… І пасма нашого волосся, переплетені… Я не відала тоді, що коїла… Якщо це знайдуть, то… Мого сина можуть оголосити позашлюбним… Та досі не знайшли… Або не звернули уваги…

— Мені говорили, — озвався я, — що хлопець ще тримається… На добро, чи на лихо, але перевиховати його не вдається. Можливо, йому вдасться вибратися звідти… Не забувай, що в родині є…дипломований правник.

— О, так, — зітхнула жінка, — мені зостається лише сподіватись… Але ж… Білозіре… Що це я все зі своїми клопотами… Ти ж обіцяв розповісти… Скажи, лишень… Він не дуже страждав, мій коханий? Він вмирав не так… як князь Воїбор? Скажи… Тільки правду… Я сильна… Я витримаю… Скажи…

— Він помер одразу, — одмовив я, — не на палі… Підірвав себе разом з хатою, де його обскочили чорри… Прихопив з собою з десяток ворогів… Це добра вояцька смерть, Конваліє…

— Нашої останньої ночі, - мовила жінка, дивлячись кудись поперед себе, — я сказала йому, що погано почуваюсь, і що це напевне… вагітність. Він схопився з ложа, нагий, з розмаяним волоссям, підняв мене на руки і виніс на вежу… Ти ж пам’ятаєш вежу Гнізда Драконів? Він став там зі мною… під зоряним небом, і простягнув… так, простягнув мене тим зорям… Ти ж пам’ятаєш, яким він був сильним, мій дивний князь? Він наче доручав мене своїм Богам, мій коханий язичник… А я… Я зрадила його довіру… Я ліпила з наших дітей чоррів…. І якби не трапилася та біда, в Моані, певне — і досі б ліпила… Але менше з тим… Які ви, чоловіки, страшні істоти… Добра вояцька смерть… У полум’ї… Чому мене не було біля нього? Я б зосталася з ним в тому вогнищі, як вояцькі жони прадавніх часів…

Я не знав, чим її потішити… Тому стояв стовпом і дивився під ноги.

— Пробач, — прошелестів голос Конвалії, - я так давно ні з ким не розмовляла… Стрий Ольг… Іноді я боюсь його… Він ніби добрий і лагідний, але за ним завжди неначе хмара ходить… Часом мені здається, що він знає більше, ніж говорить… Батько загинув… Ружени нема… Мальва… Я ревную її…До дітей. Вони її ненькою звуть… Вона і є Вогнеданова молочна мати, бо мені було важко годувати двійнят, а у неї молока ще було багато, хоча Горицвіт тоді вже величенький був… Я сама… Самотня у серці буревію… І з Вербеною у нас вийшла сутичка через отой мій мейдизм… Ти тут житимеш, Білозіре?

— Та напевне, — сказав я стиха.

— Тож заходь частіше… Я чула — ти маєш сина? Приводь його теж… Дані буде з ким гратися. Вона любить малюків…

— Пані княгине, — всміхнувся я, — Терн у мене трошки… жовтенький… Він — напівлоянець.

— Так, я чула, — байдуже мовила Конвалія, — моїй Дані — аби не моанець… Вона його, звісно, пеститиме як кошеня… І розбалує… Але все одно — приходьте… Я чекатиму. Тоді й оповіси мені про те, як ти мандрував на Сході.

Коли я йшов додому, то, певне, мав такий сумовитий вигляд, що одразу впало у око пані Миляні… Вона привіталася з усією чемністю і спитала, що сталося.

Світанок я зустрів… де б ви думали? Правильно здогадалися…. Пані Миляна вміла і любила потішати самотніх чоловіків з розбитими серцями… Вона їх склеювала, ті серця, як лоянську порцеляну… І моє серце не забарилося потрапити до тієї майстерні… Ночував я у вдовички тепер частенько — і не шкодував про те… Аби не вона — я б з глузду з’їхав від болісних спогадів і дурних думок.

Отже, життя потекло спокійним трибом… Я вправлявся з Найсінем, пестив сина, навідував Конвалію… Познайомився з князівною Даною… Тоді лишень зрозумів, що мав на увазі Ольг — дівчинка була викапана княгиня Денниця…Та ж сама сліпуча врода… Дівча було мовчазне і розважливе. Терночок аж млів від захвату, настільки сподобалася йому «ясна панна», і ходив за нею хвостиком.

Думки мої тим часом розумнішими не ставали. Зрештою, вони вишикувалися в один стрій, як вояки перед битвою. Оскільки мені не було з ким порадитись, та й говорити вголос про таке міг тільки повний дурень, я все таки вирішив спитати думку Найсіня… Лоянець ніколи не продав би мене.

— Найсіню, — якось заговорив я до нього лоянською, — що б ти сказав, аби я став служити у тому війську, що й Сокіл?

- Іти проти законна династія зле…, - пробурчав Найсінь, але не дуже впевнено, — не робіть цього, мій ване… Пан Ольг… Він — Великий Князь, але ви — не його крові… І йому не можна йти проти волі Небес…

Я-то, звісно, нічого не говорив Найсіню про батькові справи… Лоянець сам вгадав титул грізного Саламандра…

— Звідки ти знаєш, Найсіню, яка вона, та воля, — спробував я пожартувати, — все одно, до Лояну нам, мабуть не повернутися… Ось Ольг переможе, створить собі палацову гвардію, а тебе поставить на її чолі…

— Для мене це було б великою честю, — серйозно сказав Найсінь, — та тільки йому не перемогти…Щоб змінити династію, потрібно, аби при слабкому Сині Неба правили сильні князі, котрі забули б про Високий Закон… Тоді перемагає найсильніший… Як Дань Му…

— Але Ольг не хоче бути імператором, — мовив я, — він бажає відродити Ельбер Прекрасний… Від Чорногори до Зелеміню…

— Влада в одній провінції, - хмикнув «тигр», — Мудрець Ша сказав: «Не посягай на цілісність держави»… Вам-то це для чого, мій ване? Знудилися мирним життям?

Можливо, що я дійсно трохи нудьгував без видимої небезпеки… А може, мою душу зачепили оповіді про нещастя Трьох Родин… Та тільки, коли батько, як завжди без попередження, навідався до мене в гості, я запропонував йому, як Князю «тіней», свої послуги найманця.

У Ольга аж брови вигнулись дугами.

— Синку, — мовив він опісля довгої мовчанки, — якщо ти думаєш, що маєш кров’ю викупити свою провину, то ти мені нічого не винен…

— Я сам собі винен, — сказав я, — дванадцять літ… Дванадцять літ війни хтозна за кого, хтозна за що… У мене немає хисту ні до мистецтва, ні до музики… Я втратив смак до тихого життя провінційного шляхтича… Зате я навчився убивати… Мене вже майже не нудить від вигляду крові і нутрощів. В Лояні я наказав розідрати навпіл, між двох дерев, белатського работорговця… Війна у джунглях була не менш жорстокою, аніж війна у квітанському лісі… Не буду вам брехати, батьку, я не вірю в те, що ви переможете. Але пропоную вам послуги найманця, звиклого до борні… найманця, що бере плату не грішми — вашою повагою…

— Ні, синку…, - становчо мовив Ольг, — Ні…

— Якщо ви згадали присягу, дану вами моїй матері, - озвався я знову, — то я певен, що аби вона побачила хутір Вигоричів, опісля того, як там побували чорри, вона сама б дозволила мені стати до ваших лав… А щодо Ітаора Керіна, то він був астеонцем… і зрозумів би мене.

Ольг дивився на мене ледь розгублено…

— Синку, — мовив врешті, - у твого батька криваве ремесло… І це — лише один бік справи… Отаких хлопців, як Сокіл, я спускаю як ловчих птахів з рукавички, аби вони нищили ворога… Але вбити губернатора на очах у всієї Моани часом легше, аніж домогтися чогось для Півдня у людини, яку для чогось треба зоставити в живих… За ці дванадцять літ… Якось мені потрібна була послуга від одного…північанина. Але я натиснув не на той важіль… Мене схопили, і судили як вимагателя… На моє щастя, ніхто не здогадався зв’язати цю справу з Ельбером… Мене було засуджено як кримінальника… Дивись-но…

Батько зняв кунтуш… Розшнурував сорочку і стягнув її з правого плеча.

— Дивись, — мовив, — політичним це випалюють на чолі… А у мене — ось…

Я здригнувся, побачивши слід від розпеченого заліза. Голова яструба… Імператорське тавро…

— П’ять років копалень, — озвався Ольг, — я, звісно, не пробув там і року… Утік… І тридцять батогів на площі, прилюдно…

Батько спустив сорочку з плечей і повернувся до мене спиною.

— Бачив? — спитав, — ото ж бо…

Я підняв зі спинки кріселка кунтуша і огорнув ним батькові плечі… Говорити я не міг… Ольг стояв, схиливши голову. Врешті мовив з легкою насмішкою

— Даремне я тобі це показав…

— Батьку, — витиснув я із себе, — якщо ви подумали, що я зневажатиму вас…

— Ні, я так не подумав, — зітхнув Ольг, — тепер ти мене жалієш, і ще більше захочеш воювати…

— Вам дуже боліло? — прошепотів я.

— Я думав лише про те, щоб не знепритомніти і втримати «ману», — відповів Ольг спокійно, — аби вони пізнали в мені дивного, я б не відбувся батогами…

— Батьку, — мовив я прохально, — візьміть мене… Не пошкодуєте… У мене ж «моанська пика»… Я там пролізу, де не пройти південцю… А трапиться щось… На все воля Небес…

— Ти ще нічого не зрозумів, — мовив Ольг втомлено, — і не хочеш розуміти… Ти звик все робити на власну руч, а тут доведеться коритися мовчки… Виконувати накази, тобі незрозумілі… Тобі ніхто не пояснить, для чого ти муситимеш украсти, або вбити… Менше знатимеш — менше зможеш видати… на дибі. Тут не Лоян, тут не знають витончених тортур, але це теж дуже неприємна штука…У мене часом і досі болять плечі, особливо, коли заходиться на дощ…

— Сучі сини, — сказав я зло, — батьку, я все це розумію… Може ви боїтеся, що я знаю хто ви? Але цю таємницю з мене не вирвуть і дибою… А до всього іншого мені байдуже… Моя совість згоріла разом з Воїном у лісовій хатині, а попіл я розвіяв над Лоянським побережжям… Думаєте, я посоромлюсь вкрасти? У північан, які не соромились вішати дітей і ґвалтувати наших дівчат? Та накажіть мені поцупити імператорську корону, і я спитаю тільки — коли виїжджати… Та я ж ельберієць, батьку… Я так тужив за Чорногорою в своїх мандрівках, що аж серце часом заходилось… Ви ж маєте знати, що таке оця туга, ви ж самі мандрували Сходом… Хіба не снилися вам в лоянському монастирі Розрада-гора, Триглава гора… Яв-гора, що тримає на грудях Ігворру… І смак джерельної води… І шелест вітру в тополях Лелечого Гнізда… Я все це люблю… Я вас люблю, Золотоокий Ельфе, бо ви для мене все — і батько, і вітчизна…

— Дитя моє, - сказав Ольг впалим голосом, — Ольжичу… А ти не подумав про те, що коли ти загинеш у битві, не вірячи в її переможний кінець, воюючи лише з…любові, то у батька твого розірветься серце… А як мені привезуть звідкись повідомлення про твою страту, синочок? Я втратив брата Ігвора… Втратив побратима Воїслава… Втратив Воїна та Ружену, яких вважав своїми дітьми… У мене на очах помер Воїбор Ведангський, якого я мав за другого батька, нарівні зо Станимиром Лелегом… Я не хочу втратити і тебе теж…

— Я ж для спокійного життя не створений, — зробив я останню спробу, — не візьмете мене — я тут довго не затримаюсь. Доручу своїх лоянців опіці Конвалії, і подамся на Шоррогу, попитати в князя Ріфіна, де він був тієї ночі, коли загинуло подружжя Керіних… Я — лише шукач пригод, батьку, і можу десь по-дурному накласти головою… А тут, принаймні, користь якась буде.

Ольг мовчки поправив на собі одяг і застебнув кунтуша. Тоді глянув на мене і усміхнувся.

— Я подумаю, — одмовив, — мені дійсно дуже потрібні люди північного типу… Я скажу тобі моє рішення… пізніше. А ти почекай… Заодно повчишся терпінню і витримці…

***

Десь, через два дні опісля цієї розмови, я йшов собі понад берегом Дани, милуючись краєвидами і згадуючи пестощі пані Миляни… І тут у мене в голові раптом замакітрилось… Враження було таке, що земля піднялася, і відчутно вдарила мене по лобі…

Опритомнів я — де б ви думали — у якійсь пивниці… Темно там було — хоч ножем ріж… Коли я потроху повністю прийшов до тями, то усвідомив, що мене просто таки розіп’ято на стіні… Прив’язано за руки й за ноги до кілець, напевне вбитих у ту чортову стінку… Одежу з мене зідрали, лишили тільки спідні. Холодно було неймовірно, а стінка виявилася сирою і мокрою… Оце тобі голос!

Спершу я подумав, що потрапив до рук грабіжників… Але почув десь поруч якісь звуки… Коли очі звикли до темряви, то просто проти себе побачив двері… З- під них було видно світло… А за ними — чути голоси.

Я наставив вуха… Говорили моанською мовою… Це мене не здивувало — злочинний світ Імперії зневажав говірки провінцій… Але це не була злодійська балачка… Я розібрав слово «Мооз»… Потім мені здалося, що хтось назвав ім’я Сокола Птахи… Якщо мені до цього було просто холодно, то нині зуби почали вибивати дріб…

«Тайняки»… Моанські «тайняки» таки вийшли на мій слід… Як? Адже минуло стільки часу? Доки я намагався припинити клацати зубами, двері розчинилися, і до пивниці увійшло троє чоловік. З собою вони внесли два ліхтарі і прилаштували їх на стовпах, які підтримували склепіння.

Один з трійці був явним моанцем… Більше того, мені здалося, що я його вже десь бачив… Може в столиці? Хтозна… Заважала борода і довге світле волосся… Двоє інших — напевне дженджики місцевого розливу… Старший десь мого віку, темноволосий кремезний південець з непримітним округлим лицем, а молодший — зовсім юнак, мав обличчя, схоже на вузьку пацючу мордочку… Довершували схожість з пацюком ріденькі вусики.

— Ага, — озвався «пацюк», — отямився…

— Панове, — мовив я, удаючи і переляканого і розгніваного водночас, — що це все означає? Вам потрібен викуп? Скільки?

— Нам потрібні, - сказав моанець, котрий, напевне, був за головного, — деякі відомості… Правда збереже тобі життя. Ім’я, прізвище, походження — швидко!

— Еттін Келлі, - мовив я, — шоррогський шляхтич…

— Я не люблю коли брешуть, — сказав моанець, — ще раз…

— Я підданий правителя Шорроги, — сказав я більш обуреним тоном, — і зовсім не розумію, що означає це нахабне викрадення…

Кремезний південець підійшов до мене, і, ніби знехотя, натиснув на руку біля ліктя… Я знав ці лоянські штучки, тільки не думав, що вони відомі і моанській таємній поліції… Біль був таким, що у мене в очах потемніло, і довго не розвиднювалось.

— Підданий Шорроги, — лагідно мовив бородатий, — а ми маємо інші відомості… Хлопці, приведіть того бандюгу… Він-то виявився більше зговірливим, ніж оцей… шоррогець

— Нічого, — пискнув «пацюк», — час у нас не обмежений…

Вони вийшли — «пацюк» та крем’язень — і невдовзі повернулись, тягнучи за собою третього… Я ледве пізнав Сокола — хлопець був весь залляний кров’ю…Лице, груди, живіт в кривавих басаманах… Мав на собі лише сині штани, роздерті на колінах… На обличчі якийсь непередаваний вираз — чи-то сорому, чи-то розпуки, чи-то усе це разом…

— То як зветься наш другий гість? — звернувся до Сокола моанець.

— Білозір, — ледь чутно одмовив Птаха, — Білозір Лелег, чорногорець…

В голові у мене наче з пістоля пальнуло… Сучий син ти, Птахо, ти що, не розумієш, як близько вони від Ольга? Чи зовсім здурів од болю? А втім, він же говорив, що в разі чого не винесе тортур… Збирався померти вчасно… Краще б ти і справді помер…

— Чув? — спитав у мене «пацюк», нахабно вишкірюючись.

— Опісля вашого почастунку, — відповів я, силячись на спокій, — цей чоловік що хочеш скаже, аби більше не били… Я — Еттін Келлі, шоррогський шляхтич, і нема чого втягувати мене до ваших справ!

Моанець підійшов до Сокола, якого «тайняки» поставили на коліна.

— Ти, — спитав, — ти знаєш цю людину…

— Так, — одмовив юнак ледь чутно.

— Де ти з ним зустрічався?

— В Моані… Опісля вбивства Яворіна…

— Він твій зверхник?

— Так… — прошепотів Птаха. Обурення застрягло у мене в горлянці… Я зрозумів полоненика… Сокіл здавав пішака, аби вберегти князя… Тільки ж чи вистачить у мене сили продовжити гру?

— Він давав тобі завдання? — допитувався моанець, граючись важким канчуком.

— Так, — знову озвався Сокіл.

— Кого ти ще знаєш з «тіней», падло? — втрутився «пацюк».

— Тільки… Тільки цього…

— А йому хто наказує? — продовжував допит моанець, — Князь «тіней»? Говори?

— Не знаю, — вишептав Птаха, — ні…

Свиснув канчук… Раз, вдруге, втретє…Юнак упав на підлогу… У нього, певне, уже й кричати сил не було. Двоє «тайняків» взяли його під руки і знову поставили на коліна. Моанець дістав з-за поясу пістоля, ріжок з порохом, і почав повільно набивати зброю.

— Так хто наказує твоєму зверхникові? — спитав він, впоравшись. Цівка пістоля вперлася Соколу в голову.

— Не знаю, — прошепотів юнак, — і будьте прокляті…

По пивниці лунко розкотився постріл… Поки розходився пороховий дим, крем’язень та «пацюк» витягли забитого з пивниці. Моанець тим часом зосереджено набивав пістоля знову. Я спостерігав за цим дійством, наче заворожений. Прощавай, друже Сокіл… Можливо, скоро зустрінемось…

— То що, «тінь», — спитав «тайняк», — зізнаєшся?

— Яка я вам, у біса, «тінь»! — рявкнув я тим голосом, яким віддавав команди своїм «тиграм», — паскудні убивці, якої вам нечисті від мене потрібно! І це — культурна держава! Я взагалі у Моанії вперше!

Двоє «тайняків» повернулися і стали на дверях. Крем’язень тупо нудьгував, «пацюк» шкірився. З цієї трійці він здавався мені найогиднішим.

Моанець підійшов до мене впритул і притис цівку точно до середини чола… Тепер мені уже було жарко, незважаючи на сирість.

- Ім’я Князя «тіней» — сказав, — ну…

— Поцілуйте мене в сідницю, шановний! — загорлав я, — якщо ви — божевільний, то стріляйте! Принаймні, не бачитиму ваших гидких морд!

Клацання «собачки»… Я навіть очей не встиг заплющити! І тиша… Тиша… Осічка…

Як я тоді не обпудився — не знаю й досі… А міг би… «Пацюк» підійшов поближче, задоволено роздивляючись моє помертвіле лице.

— Добра гра, еге ж? — поспитав, — любить — не любить панна Костомаха…

Я віддихався, подивився згори вниз на невисокого «тайняка» і з задоволенням плюнув йому в пику… Сучий син не встиг відхилитись… Зате так хльоснув мене по лиці, що у мене в голові вже втретє загули дзвони.

— Та зачекай, — лінькувато мовив моанець, — зараз він заговорить… Не треба буде навіть сили витрачати, як на того недолюдка… Ти де живеш…шоррогець? У Вишневому передмісті? Це не твоє жовтопике мавпеня гасає там вулицею? Ти думаєш, друга мавпа захистить твого виплодка? Я за ним уже послав. Будемо хлопчиська у тебе на очах припікати вогнем — заговориш…

Я, напевне, перемінився в обличчі так, що «тайняки» задоволено зареготали. Мозок лихоманково працював, вишукуючи вихід… І тут мені сяйнуло…

— Не чіпайте дитини, — мовив, — все скажу…

— Ну-ну, — принаглив моанець, — це вже краще.

— Я, — розпочав я спроквола, — шоррогський найманець… На службі у «Князя «тіней». Білозір — то моє псевдо…

— Ага! — втрутився «пацюк», — а ти знаєш, що ми робимо найманцям, котрі вбивають за гроші наших хлопців?

— Я не бойовик, а перевізник, — продовжував я понуро, — по грошовим справам… Наймав мене найближчий помічник командира, отого, якого ви звете «Князем»… А завдання давав сам верховний…

- Імена давай! — знову вліз «пацюк». Я присягнув собі дістати гада навіть з того світу.

— Командир ззовні схожий на нелюдь, — продовжував я, — а його замісник — звичайна людина…

— Ага! — пирхнув «пацюк», — казав же я, що там керує ельф…

— Звати верховного, — тягнув я далі, - Кречет Птаха… Псевдо — Крін Птасін… Він служить у Моанському Особливому Полку Чоррін Ідрен. У чині капітана…

«Тайняки» злегка остовпіли… Напевне, вони чували про Кріна.

— Що ти несеш? — спитав моанець, — капітан Птасін — доблесний захисник вітчизни…

— Це — прикриття, — мовив я впевнено, — чоловік, якого ви убили — його рідний брат… Сокіл Птаха. І він же — його зв’язківець… Він його навіть на тортурах не виказав…

— Але ж всі знають, — втрутився знову «пацюк», — про подвиги пана Птасіна у Третій Квітанській кампанії…

— Кречет Птаха — ельф, — роз’яснив я, — для них людські життя нічого не варті… Вони чого хочуть? Створити знову отой свій Ельбер, де люди будуть рабами, а вони — панами… Кречет тоді, у Квітані, навмисне чинив звірства, аби південці ненавиділи моанців і мстилися їм, як ворогам.

— Гаразд! — кинув моанець, — ім’я замісника!

— Шордон Шрежін, князь Ведангський, — сказав я спокійно, — у нього в руках усі нитки грошового забезпечення Князя «тіней». Я розповів що знав… Я вліз в усе це за великі гроші… Хочете — вбийте мене, Але дайте спокій сину і слузі…

— Гаразд! — сказав моанець, — збирайтеся, хлопці… Їдемо до Моани!

— А зі мною що буде? — поцікавився я

— Про тебе подбають! — відтяв «тайняк», і всі троє моїх мучителів вибігли з пивниці, наче за ними гналися вовки. Навіть ліхтарі забули взяти…

Я відітхнув і привів до ладу збурений розум… Кляті виплодки повірили… Не могли не повірити…. Іч, як заметушились… Тепер їм буде не до Наньгуна з Найсінем… Помчать до Моани, хапати Птасіна… Напевне, сповістять місцевих колег, і ті заарештують Шрежіна, де б він не був… Тоді влаштують їм очну ставку… Я аж усміхнувся… Ну, «залізний чорра», ти попав…

Далі, напевне, мене повезуть до Моани. Аби підтвердив показання… За цей час Ольг має зайти до Гнізда Ворона… Він же обіцяв подумати… І вирішити… А тут я зник без вісти… Я не сумнівався, що батько в пошуках мене переверне всю Імперію… Можливо — мені пощастить… А як ні, то що ж… На все — воля Небес… Буду упиратися при своїх показаннях до останку… Крін напевне пізнає мене, але йому не повірять — подумають, що навмисне «топить» свідка… І, якщо нас повісять втрьох — Птасіна, Шрежіна і мене — це буде не такий уже поганий вихід… Заповіти державних зрадників недійсні… Підданим Драконів нічого не станеться, а Воїн у гаю дубовім потисне мені руку…

Звісно, просто так здаватись я не збирався. Тому почав розхитуватись у своїх путах… Про мене обіцяли «подбати»… Якщо удасться визволитися до появи нових мучителів, то…

За дверима знову почулись кроки. Я перестав метатись і удав напівпритомного. Навіть очі прикрив… А коли підняв вії, то побачив перед собою Ольга…

Батько стояв і дивився на мене своїми золотавими очима… В них танцювали блискітки… Високий витончений дивний з передчасно посивілим волоссям…

— Татку! — видихнув я, — як ти мене знайшов?

Подальші слова застрягли у мене в горлі… В розчинених дверях виникли три знайомі постаті… «Тайняки»…

— Ззаду! — крикнув я розпачливо.

Ольг усміхнувся…

— Спокійно, синку, — мовив, — це свої….

***

Що я відчув тієї миті — словами просто не передаси… І лють, що мене провели, наче хлопчиська… І злість на Ольгових бойовиків — так і подер би їх на шмаття… А щодо самого Ольга… У мене не те, що слів — навіть думок не залишилось.

— Мене відв’яжуть, нарешті? — здобувся я на слово.

— Авжеж, — озвався Ольг, — тільки пообіцяй мені, що нікого не понівечиш…

— Гаразд, — буркнув я, — обіцяю…

Бойовики відв’язали мене, і «пацюк», мило усміхаючись, подав мені вузол з моїм майном… Ах, сучий син! Ах вишкребок! Я похапцем одягався, кленучи все на світі.

За дверима був ще один льох, заставлений скринями та пляшками. Ну, звісно ж… Торговий Дім Росавів… Де ще можна влаштувати схрона… На одній зі скринь сидів не хто інший, як Сокіл Птаха, живий і здоровісінький, без жодної подряпини… Ах, падлюка… А я йому ще життя врятував… А потім оплакував як рідного брата…

Сокіл підвівся… На його обличчі був все той же вираз сорому й розгубленості. Очей він на мене не підводив… Правильно… Ах ти ж змій данадільський, а ніякий не сокіл… Хоч би моргнув мені тоді…

З винарні ми піднялися нагору, до невеличкої вітальні. Там стояли лише дубовий поставець, стіл та кілька стільців… На столі було накрито до обіду. Чи може вже до вечері… Виноград, помаранчі, сир, якісь салати… Вино, ясна річ, росавське… Я мовчки впав на стілець. Бойовики почекали, доки сяде Ольг, тоді розсілися теж. Птаха сів останнім…

— Ти просив, сину, — заговорив батько врешті, - про службу у війську Князя «тіней». Але, перш ніж стати до його лав — потрібно здати іспит. Ти його здав, Ольжичу… Я попереджав тебе, що це — брудне ремесло… І криваве… Не дивись так на цих людей, вони всі пережили подібне… Дехто і страшніше…пережив. Нині у тебе є остання нагода відмовитися від служби. Бо відставку «тіні» дає лише смерть…

Я все ще не знав, що мені робити… Я втягував в себе повітря, дихаючи рівно і глибоко, намагаючись заспокоїтися… Всяке крутилося у голові… І бажання з ревом підхопитися на ноги та перебити усе на зі смаком накритому столику… І розбити пику комусь з Ольгових хлопців… І схопити Птаху за відлоги кунтуша та добряче струсонути… Лише щодо самого Ольга і досі не було ніяких думок… Хоча — чим я міг налякати дивного, котрий не один раз вмирав і воскресав? Зраненого воїна Ельберу з імператорським тавром на плечі? Чоловіка, котрий терпів тортури, не дозволяючи собі зомліти? Ні, один спосіб я таки знав — поїхати геть від усього цього назавжди, і більше ніколи не повернутися.

Ольг чекав… Я сидів і потроху заспокоювався…

— Перш за все, — сказав, — дайте щось випити…

Сокіл похапцем налив мені вина до високого келишка. Я не глянув в його бік — нехай ще помучиться, чортів блазень…

Коли я ковтнув вина, стало трохи легше… Образа поволі меншала… Зрештою, батько був правий — я сам напросився до нього на службу… А не перевіряти новачків у такій справі означало — ризикувати і собою, і іншими… Нехай… На все воля Небес…

— Де я тебе бачив? — спитав я у бойовика, схожого на моанця.

— Квітанський ліс, — одмовив той. — Зв’язківець з Чорногори…

Авжеж, це був той самий хлопець, котрого сотник Крук трохи не перетворив на ще одну зарубку… Ну, звичайно… Тоді він був підстрижений по-військовому і без бороди…

— Ти й справді моанець? — спитав я.

— Моанець, — мовив бойовик, — тутешній… Я народився в Боговладі…

Говорив він ельберійською з данадільською вимовою… Ще один щасливий виняток, хай йому…

— А як попав…до війська?

— У мене убили друга, — пояснив боговладець, — ельберійця… Це він мені очі відкрив… Убили чорри… за мову.

— Як так — за мову?

— Друг співав добре, — неохоче мовив бойовик, — ми гуляли в шинку… Було свято, осінній карнавал… Приятель заспівав… ельберійською. Він сам і складав ті пісні… І тут до нас причепилися чорри… П’янісінькі… Сказали, щоб не вив тут собачою мовою… Друг скипів, і… Я й до суду подавав… Нікого не покарали… А подання до суду мені поміг скласти пан правник…

Він позирнув на Ольга.

— Я один час, — пояснив Ольг, — тримав ще й приватну правну контору…

— Помиримось? — спитав «тутешній моанець» і простягнув руку.

— Свиня ти, — одмовив я, але руку потиснув, — і твої вішальники теж… Хіба ж можна так людей лякати? Я і правда повірив…

— Ви добре трималися, — встрянув «пацюк» і теж простягнув руку, — коли мене перевіряли, я штани намочив з переляку…

Лице юнака вже не здавалося мені таким відразливим. Просто звужене донизу обличчя південця з домішкою дивної крові.

— Ти б взагалі помовчав, — пирхнув я, — твоє щастя, що ти не справжній «тайняк», а то б живим звідси не вийшов…

Я стис тонкі пальці свого мучителя так, що той усміхнувся крізь біль.

— Вдарте мене, — запропонував, — легше стане… Я, опісля тої перевірки, Орлинові так вліпив, що він і досі згадує…

Мовчазний крем’язень Орлин ледь помітно знизав плечима.

— Авжеж, — сказав знехотя, — Орлин в усьому винен… Та ти ж так і напрошувався, щоб у когось здали нерви, і тебе прикінчили на місці…

— Соколе, — мовив я і усміхнувся. Лице Птахи просяяло. Він трохи підвівся і несміливо торкнувся моєї руки.

— Тебе теж пропустили через отаке? — спитав я, стиснувши йому зап’ясток, на ельберійський лад.

— Мені ще гірше було, — вимовив Сокіл і кинув обережний погляд на Ольга.

— Говори, — дозволив той.

— Пан Лелег, — тихо мовив хлопець, — для мене є всім… Він не дав мені збожеволіти, коли брат мене… А перевіряли мене так… Наче схопили і пана Лелега… І він почав мене «здавати»… Аби самому врятуватись. Холоднокровно і безжалісно… Коли мене залишили самого — я трохи голову об стіну не розбив…

— Додай, що ти так і не видав нічого, Соколе, — м’яко мовив Ольг, — я спинив іспит, бо ти трохи руки на себе не наклав…по-справжньому.

— Два дні по тому не міг повірити де сон, а де ява, — сказав Птаха тим же винуватим голосом, — мені навіть снилося… оте. Я вас розумію, пане Білозіре, але я виконував наказа, і…

— Гаразд, — сказав я, — заспокойся… Налий мені ще — і забудемо це страхіття… Батьку, то яка моя оцінка? На іспиті…

— Вищий бал, як говорили в Ільзноні, - озвався Ольг, — особливо — отой виверт з «Князем «тіней»… Пречудова промова… Повірили б і справжні «тайняки»… Жорстокий ельф, котрий навмисне винищує квітанців, аби ті моанців більше ненавиділи, це взагалі — витвір мистецтва… Треба буде запропонувати цей сюжет якомусь моанському письменникові… Ну, а як ти прихитрився втягнути в змову обох недолюдків — Птасіна та Шрежіна, так на подібне і у мене б розуму не вистачило… Дякую за підказку, синку… Можливо ми це використаємо…в майбутньому.

— То я вже на службі? — спитав я уже майже весело.

— Так, — всміхнувся Ольг, — «тіні» не говорять красивих слів, хоча ельберійці завжди не від того… І не дають пишних присяг — це все для ясного дня, а ми — діти ночі… Віднині ти — воїн-«тінь», дитя моє… Душу — Богам, життя — вітчизні, честь — для себе… І священне право на смерть, аби її зберегти, ту вояцьку честь… Зараз ти вийдеш звідси, через крамничку, і підеш додому. І будеш чекати… До тебе має прийти зверхник…Він покаже тобі таке…

Ольг видобув з кишені ворожильну руну, випалену на шматочку дерева. Руна Сили… Блискавка…

— Від нього дізнаєшся про все, — продовжив, — і слухатимешся його… як мене. Гаразд?

— Гаразд! — сказав я уже бадьоро і взяв зі столу помаранчу. Подумав і прихопив ще одну — для Найсіня…

— Батьку, — сказав, — якщо раптом щось — не забудьте, що маєте п’ятого онука…

— Ніколи не наврочуй, — озвався Ольг, — особливо перед завданням. А щодо лоянців твоїх — вони тепер сини Ельберу… Загинеш — Князь «тіней» подбає про них.

Додому я ледве приплентався… Було ледве по обіді, а мені здалося, що я провів у тому льосі вічність… Злість змінилася розгубленістю… Я лише зараз зрозумів, в що встрянув по власній волі… Я пам’ятав батька ніжним і лагідним Золотооким Ельфом, добрим духом Лелечого Гнізда… Пам’ятав і зраненим повстанцем, але тоді, коли Ольг зривав пов’язки, аби з честю піти до дубового гаю, де відпочивали його пращури, він був жертвою, його можна було жаліти… А от Князем «тіней» я його побачив вперше — і злякався… Те, що він зробив з Птахою… А зі мною… Оця страшна павутина, що її сплів під носом у імперських служителів порядку непримітний хетанський торговець… Його жорстокість і витримка… Його залізна воля… Його холодний розум, і вміння розмінювати людей, наче фігури в шаховій грі… Недарма ж він протримався стільки… Від смерти діда Станимира минуло більше двадцяти літ, а Князь «тіней» все ще боровся, розважно і виважено вираховуючи кожний крок свого війська.

Зверхник прийшов до мене аж через місяць… Це був не хто інший, як мій добрий знайомець Сокіл Птаха… Я лише очима закліпав — сподівався бо, що наді мною поставлять когось досвідченого… Ну — і старшого за мене чоловіка, а не оцього ось юнака з вустами дитини і зраненою душею…

Але Сокіл знову став таким, яким я знав його спочатку… До мене справді з'явився зверхник. Слухаючи впевнений голос Птахи, твердий, незважаючи на данадільські переливи мови, я розумів, звісно, на кого намагається бути схожим колишній тихий хлопчик, закоханий у читанки… Він ледве відпровадив Терночка, той все намагався розповісти своєму улюбленцеві про пані княгиню Конвалію, про ясну панну Дану і вимагав чергової казки.

Коли ми зосталися вдвох, Сокіл з усміхом поклав на стіл руну і тут таки почав пояснювати, що ми мусимо робити.

Внаслідок тих пояснень, ми з Птахою виїхали до Радину. У цьому місті я ніколи не бував, а знаходилося воно на землях колишнього Ведангу. Нині це було стольне місто провінційного воєводства, трохи занедбане, але ще гарне. Ми зупинилися в ріжних заїздах — я в «Білому Коні», а Птаха — в «Щасті Радину».

Саме в «Білому Коні» і жив чоловік, якого ми мали пограбувати… Ні, це не перебільшення… Чоловік цей був ішторнійським торговцем і одночасно — працював на Орден, котрий мав в Ішторні необмежену владу. Ми повинні були викрасти або відняти — це вже як вийде — скринечку з паперами, які цей торговець віз до Ішторну. І прихопити цінності, які могли бути у цього пана… Щодо останнього — я абсолютно не здивувався. Хоча я й підозрював, що трохи не всі доходи Торгового Дому Росавів йшли на Ольгову страшну гру, але ж не міг він утримувати всю «павутину» лише на те, що виручав від продажу делікатесних вин… Потім мені довелося навіть піратствувати на морі, аби поповнити грошові запаси таємного війська… Совість — спитаєте ви? Яка там у біса совість…Ольг не зважав ні на що, коли справа торкалася «війни «тіней», і кошти, добуті подібним чином, вважав за військові трофеї. Ну, а щодо цього ішторнійця, то сучий син шпигував в Моанії на користь Ордену та Ішторну… Хто ж йому лікар, коли наскочив на меткіших за себе…

Хто дав Птасі «наводку» саме на цього панка — не знаю і досі… Багато чого залишилося для мене у таємниці… Як ото малювання на стіні — хтозна, що там, за обрізом рамки. Зайвого ми намагалися не знати і самі — менше знаєш, менше можеш видати…Одним словом, ми з Птахою вночі навідали ішторнійця, бувши перевдягненими за моанських злодюжок… Обчистили бідолаху до останнього червінця. І скринечку з паперами знайшли, правда, для того, аби ішторнієць виказав нам, де її заховано, мені довелося натиснути йому кілька разів на оті больові точки, так добре відомі лоянцям… Совість? Спала сном немовляти… У скринечці були розписки кільканадцяти шляхетних моанців, котрі потаємно прийняли кілені-мейдизм і погодилися працювати на Орден. Коли ми з Соколом полишали ішторнійця, зв'язаного наче клунок, то я кинув кілька слів, з яких шпигун, якщо він тільки не був закінченим дурнем, мав зробити висновок, що його обчистили «тайняки» пана Гаратто. І того ж ранку ми полишили Радин.

Так воно і пішло… Часом перерва між завданнями була кілька днів, часом — кілька місяців. Сокіл відвідував мене і без діла — так, посидіти. У «тіней» таке правило було — менше ховаєшся, менше підозри… Ну, зайшов добрий приятель в гості… Я і сам побував у старому будинку Птахів, що знаходився в Яблуневому передмісті. Над дверима пишався стародавній герб роду — ловчий птах стрімко спадає з неба… І гасло…Дуже просте гасло — «Тільки честь — для себе». Якраз для обох братів…

Пані Дивина згадала мене і відрекомендувала юній Півонії Ведангській, котра мусила нині зватись Півонія Тополина, за прізвищем пані Пави. Дівчина, якій було вже вісімнадцять, шкодувала не стільки титулу і замку Гнізда Драконів, скільки старовинних речей та малювань роду, які мусив понищити зайда… Про загибель брата я оповів самій Півонії, начебто те, що чув з чужих вуст. Тривожити цим пані Дивину я не хотів. Бідолашна шляхтянка, ще не така й стара, мала вже сиве волосся і хворе серце, що розривалось між синами-ворогами.

Півонія була схожа на Драконів лише очима… Вона мала миле округле селянське личко, і, здається, ніяких надприродних здібностей… Сокіл ставився до неї дуже ніжно… Іноді мені здавалося, що молодята потиху закохані одне в одного.

З трійцею бойовиків нам з Соколом також доводилося зустрічатися. Вони приймали у нас і папери, і гроші та відправляли все це далі… «Пацюка», виявляється, звали шляхетським іменем Горислав, а «тутешнього моанця» — Тархом. Більше я нікого не знав, окрім самого Ольга, та воно мені не було й потрібно.

Одне з завдань сподобалось мені трохи не найбільше… Ми мусили так налякати одного зелемінського поміщика, аби він спродався і виїхав на батьківщину предків… Тобто, ясна річ, у Велику Моанію. Отже — цікавий люд мої одноземці-моанці… Як лаяти дикунів-південців, то не знаходять слів… А селитися на їхній землі і витискувати з тих же «дикунів» останню мідну монетку не гидують…І сікти добрих людей канчуками, за те, що ті люди їх годують… Ну ми й наполохали того панка… Заявилися з Соколом до нього вночі, в бойовому вбранні «тіней». Зайда від одного нашого вигляду трохи не посивів… Зібрали челядь, в тому числі і наложниць-кріпачок… Вивели панка перед людські очі, я виголосив коротку промову, в якій пояснив чого від нього хочуть, і що з ним буде, якщо він нас не послухає. Тоді Сокіл, на підкріплення слів, свиснув клинком… Через кілька днів панок, прикривши пов’язкою відтяте вухо, виставив маєточок на продаж… А покупцем був якийсь Ольгів підлеглий… І нам — розвага, і селянам полегшення… Новий пан роздав їм свою землю в оренду, ціну за те призначив невеличку — і поїхав… Начебто за кордон… Скромно і зі смаком… Подібні завдання я найбільше любив, вони мені нагадувала книжки про шляхетних розбійників, якими я захоплювався в дитинстві.

Доводилося нам і вбивати… Якось послали нас до Моозу… Хто був той чоловік — не знаю й досі… З одежі — наче шляхтич. І виходив він з дому лише в оточенні охоронців. Сокіл мені його здалеку показав. Жертва дуже боялася людей південного типу, і її найманці звертали увагу саме на таких осіб… А мене підпустили поближче, через «моанську пику«…Що ж, всім трапляється помилятися… Платівку я метнув цільно, і щезнув раніше, аніж охорона взагалі щось втямила…

Зброї ми вживали лише безгучної. Пістолів не використовували зовсім… Доводилося вживати і «удавочки», про яку згадував колись сотник Крук… Якось отримали ми завдання прибрати зрадника… Такі теж часом траплялися, в основному між «сірими тінями»…

Ольгове військо ділилося на кілька підрозділів… Перший — найближче до серця павутини — то «чорні тіні», бойовики… До них належав і я…Чим ми займалися — я вже трохи розповів…Тоді — «сірі тіні»… Ці жили постійно в якомусь одному місці, і виконували якесь одне завдання… Не бойове, зазвичай… «Сірі тіні» служили в судах, в урядових закладах, утримували будинки-схрони, займалися торгівлею… «Сірою тінню» був отой продавець вин з Моани, якого я так необережно розпитував. Окрім того, Ольгу служили найманці… Служили за гроші, часом навіть не знаючи, на кого працюють.

Можливо, були ще якісь угрупування… Напевне — були. Я і досі не знаю всіх обрисів «павутини», яку тримав в голові Ольг… «Сірі тіні» нічим не були гірші за нас, просто, коли чоловік живе на одному місці, має родину, і тут таки несе службу — його легше взяти за живе… «Чорну тінь» складніше відстежити… А втім… Відстежили ж мене… Тому і сиджу нині в Астеоні, очікуючи погибелі…

Однак, той зрадник, про якого йде мова, здав «нитку» павутини не від страху за долю дружини чи діточок. Він поласився на гроші, які йому запропонував пан Фотін Зелемінський… Ну, так, той самий князь, котрий колись сватав Конвалію… «Здати» сучий син міг лише трьох чоловік, котрі вели з ним справи…Фотін, котрий запропонував цьому зелемінцю місце начільника охорони, думав, що має справу з просто собі розбишаками… Але, на біду, у засідку потрапила «чорна тінь» — бойовик-перевізник, котрий мав при собі важливі папери. Хлопець намагався вирватися з кільця Фотінових чоррів, а коли зрозумів, що не вийде, добув з рукава отаку саму голочку, як оце у мене в пуделечку, і зберіг вояцьку честь…

Князь Зелемінський почав виявляти опісля нездорове зацікавлення цим випадком… Ну, ми з Соколом і мали попередити його, що така цікавість ні до чого доброго не приведе. А заодно — і покарати зрадника…

Я приїхав до Зеліборського замку в сірім однострої і з відзнаками капітана Астеонського полку. Їхав я, нібито, до свого маєтку на Побережжі. А зайшов виказати своє шанування пану князю, котрий доводився мені родичем у якомусь там коліні…

Оскільки такий родич у князя Фотіна і справді був, магнат прийняв мене холоднувато (а раптом буде прохати грошей), але привітно (коли я сказав, що отримав величеньку спадщину). Ох, аби я був ясновидцем і знав, що зробить оця погань з Вогнеданом Пардом, коли юнака зрадить один з його найближчих друзів, і запропонує Зелемінському магнату здати йому вогняного ельфа живим і безсилим… Я б тоді точно прикінчив паскуду… А так — князь Фотін відбувся легким переляком… Його начільника охорони знайшли задушеним у власному ліжку. А до удавочки була прив’язана коротенька записочка моанською мовою: «Цікавість убиває як і зрада..»

На мене підозр не було ніяких, бо я всю ніч грав у карти з князем та іншими гостями. Я тільки розчинив, перед тим, як іти до князевої вітальні, вікно своєї кімнати… І спустив вниз тонкого шовкового шнура… А вранці, повернувшись, відв‘язав шнур і кинув його у вогонь комина… Легенди про те, що «тіні» трохи не крізь стіни проходять, складалися якраз опісля таких випадків… Звичайно, можливо було піднятися по стіні замку, вживаючи металеві «кігті», якими можна чіплятися навіть за рівну поверхню… Але, коли «тіні» працюють в парі, вони ніколи не напружуються даремно… «Кігті» — то вже для таких випадків, коли всередину не можна проникнути обманом, або ще якось…

Скінчилася моя робота в парі несподівано і страшно… Так, я втратив свого зверхника… Втратив Сокола, ловчого птаха Ельберу… Втратив воїна, котрий став мені братом… Біль від цієї втрати я відчуваю і досі… Мав я опісля і добрих друзів, і чудових напарників… Мерлан Зоря, котрий теж загинув… Богодар Ставський, він же Дарин, котрий живий і досі… Мечислав Ведангський, котрий, незважаючи на його князівський титул, теж один час був моїм напарником… Але Сокіл… Він зник з цього світу, наче й насправді тінь, і набагато пізніше я побачив те, що він лишив на землі — хлоп’я з очима Ведангів, вустами дитини та ім’ям, яке було відкинуте зі зневагою паном Кріном Птасіним. Маленький Кречет Птаха, справжній ельберієць душею, мовою, серцем…

Останнє наше спільне завдання ми з Соколом виконували в Астеоні… Нам треба було — з глузду з’їхати — обікрасти заміський маєток мого дядечка пана Ріфіна, котрий все ще перебував на Шоррозі… Що ми там шукали — знав лише Сокіл. Я забезпечував йому прикриття… Річ ця була такою важливою, що її охороняли, наче моанський золотий запас… Під час сутички з охоронцями маєтку мене було важко поранено кулею в груди, і я зомлів…

За законами таємного війська, Сокіл мав добити мене, а сам — уходити разом з захопленою цінністю… Пізніше я дізнався, що це були папери, які могли привести пана Ріфіна на шибеницю… Мій батько розрахував, що імператорська немилість до пана князя має скоро закінчитись… А по смерти володаря, князь Астеонський був найпершим претендентом на намісництво при малолітньому наступникові трону… Згодом ці папери врятували життя Вогнедану з Мечиславом. І не тільки їм…

Але Сокіл витяг мене… Як це йому вдалося — не маю поняття… Розпитати його самого мені вже не довелося. Отямився я в хатині на околиці Пелли — стольного міста Астеону. Хазяїн мій був південцем, але ельберійської мови майже не знав. Він народився в Срегії, в родині засланців, а потім перебрався сюди… Хто його завербував і як — не знаю теж… Він і ходив за мною, доки я не видужав. А тоді у Пеллі з’явився Тархом…

Я щиро зрадів, коли побачив боговладського моанця. Але вісті він приніс невтішні. Востаннє він бачив Сокола в Моані, в одному з запасових схронів… Юнак мав віддати йому папери, котрі ми добули в Пеллі… Папери Сокіл віддав, а Тархом передав йому не завдання — прохання Ольга… Пробратися знову до школи чоррів, і дати знати Вогнеданові, що він не є самотнім.

Опісля того Сокіл зник… Він не прийшов ні до схрону, ні на інші явки… Не був і у моанському відділенні Торгового Дому… Не було й вісток, що його схоплено… Тархом, про всяк випадок, згорнув моанську павутину, вкупі з крамницею по продажу вин, куди були найняті цілком несвідомі таємної війни торговці-моанці. Та по місту не було ні арештів ні розшуків… Тархом не виключав можливості, що «тайняки» могли схопити молодого воїна, але вважав, що тоді б вони якось проявили б себе… Він не втрачав надії, що Сокіл живий і на волі.

Тархом передав мені завдання особисто від Ольга. Я мав зустрітися з батьком в Сіллон-Сінді, на піратському острові князя Непобора. Що робити далі — батько мав розповісти мені сам. То ж я простився зі своїм господарем, котрий витяг мене з того світу, купив на гроші, передані мені Тархомом, коня, і рушив на Південь…

***

Їхати мені довелося через Квітан… Боги мої, скільки на мене нахлинуло спогадів, коли я побачив такі знайомі ліси… І почув квітанську говірку, повільну і розважливу… Неподалік Жерделю я не втримався і звернув до лісу…

Я думав, що не знайду тієї галявини, де колись була лісова хатина… Але знайшов… Місця, звісно змінилися, ліс порідшав, замість хуторів я проїхав декілька панських сіл… Неподалік того місця, де Воїн прийняв свій останній бій, теж виникло село… А на галявині не зосталося нічого… навіть руїн. Тільки трава до поясу і мертва тиша.

«Нехай проросте крізь мене трава… — згадав я раптом слова Сокола і трохи не заплакав, — Нехай за мною заплаче тільки дощ… Нехай на могильному камені не буде мого імені… Нехай не буде і каменю». Де твій камінь, Драконе? Де твоє ім’я? Його втоптав у бруд вбивця твоєї сестри… І тільки дощ плаче за погубленим родом ельфів-воїнів… Чи бачиш ти мене зараз, Ведангу, звідти, з того гаю, де немає болю?

Стежечку я побачив наче у відповідь на мої благання. Я рушив нею майже одрухово. Коня вів у поводу…

Стежка вивела мене до ще однієї затишної галявинки. Посередині її стояла самотня сосонка. Під нею, в траві, щось сіріло.

Я зупинився, вражений… Переді мною був надгробок… Такий, як на чорногорських цвинтарях… Ледь оброблений камінь, з тих, що встановлюють на місцях вогняних поховань… Весь обкладений квітами… На камені виднілися руни…

«Чорний Воїн та його бойові побратими, — прочитав я вголос, — понад все вони любили свій Коханий Край».

Це ж яку сміливість треба було мати, щоб встановити таке трохи не під носом у Жердельських чоррів та своїх панків… Я опустився на коліна і притисся чолом до імені друга… Прибраного імені… Чи настане час, коли тут буде написано: Князь Воїн Ведангський… Змагор Тополина… Войко Борут… Діян… ой, як же його…здається Грозан… Я не пам’ятав всіх імен, а імені старого лісника не знав і зовсім… Та дізнатися можна було б… Аби було кому читати… Воїне, мій смутний побратиме, чи принесе твій син квіти до твого каменю? А чи станеться так, що княжич Зельм Чорногорський плюне на твоє їм’я і скаже чужою мовою: «Зрадник вітчизни»? Твоєму сину вже майже чотирнадцять, і з них сім літ він провів у школі чоррів… Твоє дитя, яке ти так і не побачив, носить прізвище прибраного батька… Чи має він ще оте малювання, з якого ти усміхаєшся юній Конвалії?

Я підхопився від шереху… На стежині застигла дівчина… Зовсім юна, років шістнадцяти… Червона стрічка довкола голови, квітчаста квітанська хустина на плечах… Сорочка, гаптована місцевим візерунком в сонячний хрест… В руках не просто квіти — сплетена гірлянда…

Бідолаха перелякалася не на жарт… Всьому виною, звісно, була моя «моанська пика»… Людині з такою пикою самотою гуляти по квітанським лісам і досі було не дуже безпечно…

Я мовчки встав, взяв коня за повід і пішов стежкою, обминувши дівчину. Вона кресонула по мені таким ненависним поглядом, що мені аж моторошно стало… Отак і зурочують…. Очі у юної хуторянки, а чи селянки були неймовірно карі і неймовірно злі… Хтозна, що вона подумала… Я не збирався нічого їй пояснювати, сів на свого верхівця і хутко вибрався на шлях.

О, мої одноземці, виховані закордонними вчителями моанські панове, яких іноземці навчили витирати носи не пальцями а хусточками, зможуть запитати обурено «За що ці дикуни нас так ненавидять?» Я то знав за що… Я бачив отаких дівчат з відрізаними грудьми, у калюжі крові… Я бачив палаючі хутори… Я бачив… Тільки ви ніколи про це не напишете, панове укладачі Зводів-Літописів Великої і Могутньої… А якщо військо Ольга програє свій бій, то онуки цієї квітанської дівчини назвуть зрадниками своїх звитяжних дідів, котрі понад все любили оці ліси, і це високе небо… І заросте травою камінь з рунами… А потім — забудуть і мову, і руни…

За три дні я проминув Дар, до якого не став навіть заїжджати — настільки болісними були спогади…. І під вечір останнього дня натрапив на селище під назвою Вербава…

Оце ось дійсно була судьба. Я те село навмисне не розшукував, та й ні для чого було… Але ось воно, на дорозі… Дерев’яний стовпчик з дошкою, на ньому акуратно вирізано рунами: «Вербава»… Корчма на в’їзді… Тоді я не запам’ятав її назви, а нині роздивився вивіску: «Коловрат»… Поганська назва… Хазяйку, здається, звали Мальвою, як і мою першу дружину, а її брата, лічця — Боговитом.

Ворітню мені відчинили двійко темнооких кругловидих хлопчаків. Оцінивши мою «моанську пику», вони потульно повели коня до конов’язі, але монетки, яку я простягнув, ніби не помітили. І зникли як духи… Я знизав плечима і увійшов до хатини.

Корчма була як корчма… Столики, дерев’яні стільці з високими спинками… Біля однієї стіни лава та довгий стіл… Шинквас… А за шинквасом стояв не хто інший, як Крук Вигорич…

Я пізнав сотника одразу, хоча той запустив довге волосся за місцевим звичаєм… І довгі вуса, тоді він мав коротші… І сивини додалося у чуприні… А він мене не пізнав зовсім. Глипнув байдуже і став перетирати рушником полив’яні кухлі…

Я не витримав… Звісно, я не мав права ні на які контакти, але це ж був Крук… Моя ельберійська совість, котра часом підказувала мені найнесподіваніші повороти долі… Я підійшов до шинквасу і мовив стиха:

— Пане сотнику…

Крук поволі звів на мене очі… Погляд у нього став — як дві цівки пістолів…

— Що ви, пане?… — спитав він поволі моанською

— Сокиру ще маєте?

— Про що ви…

— А чорру пам’ятаєте? З новими відзнаками? Не сниться гостре сидіння?

— О, Боги…, - сказав Крук очманіло, — невже той самий ослятя? Але ж ти не порозумнішав ні на гріш… Ще б слово — і тебе б поховали в безіменній могилі…

— Я б встиг відскочити, — мовив я, усміхаючись, — ніж у вас під шинквасом, біля лівиці… Ви й тоді були шульгою…

— Сучий син! — пробурчав Крук, — щоб тобі переродитись зайцем і все життя бігати від хортів… А ти змужнів, Білозір, чи як тебе… Був тоді щеням, тепер — мужчина… Мальво, ходи-но сюди!

З кімнатки за шинквасом визирнула жінка, пов’язана хустиною, як — то у звичаї в заміжніх квітанок.

— Заміни мене, — мовив Крук, — у мене гість… І принеси поїсти.

Мальва стала за шинквас, а мене Крук повів у жилу половину хати. Квітанка теж мене не пізнала… Добре я змінився, однак…

В світлиці біля столу сидів якийсь чоловік і товк щось в ступочці… Боговит…

— Брате, — мовив Крук, — подивись, хто завітав нині до Вербави! Пам’ятаєш отого ослятю? Ти ще його батька лікував…

— О, — протягнув Боговит, — оце так зустріч…

Обидва квітанці здалися мені якимись чи-то напруженими, чи-то переляканими… Але ж сотник Крук не боявся нікого й нічого… Чи може вони мені не довіряли? Але й тоді — чого їм боятись… Принаймні, вони мали розуміти, що я їх не видам, бо й сам в противному разі потраплю під шибеницю.

Мальва принесла наїдків і трохи випити… Квітанці, окрім звичаєвих вин, робили одну чудову настоянку на місцевих травах… Одна чарочка — і янголи, янголи… Вирай, хоч мейдистський, хоч язичницький… Кожному по вірі його…

Їли ми у поштивій тиші. Попоївши, колишній сотник розгладив вуса і сказав:

— Ну, а тепер оповідай… Де тебе носило всі ці роки…

Я оповів… Про Белат, про те, як служив охоронцем товару пана Молли… Про Лоян і князя Лянь… Про Немлінь і свого сина… Гостей у корчмі більше не було, і Мальва-квітанка теж присіла біля столу. А коли я оповів, як народжувала Немлінь на човні посеред Океану, жінка аж очі втерла рукавом.

— Авжеж, — зітхнув Крук, — наїздився… Набачився… Скрізь, дивлюся я, одне й те саме… Вогонь і меч… Чого людині не вистачає? А я ось тут осів… Не думав вижити, але бач…. Живу потроху… Мальва… Вона вже десять літ — жона мені… Дітей троє… Страшно мені було опісля… того, що сталося у Вигоричах, родину заводити — та життя, знаєш, взяло своє… Ну, а ти нині чим займаєшся?

— Всім потроху, а найчастіше — нічим, — відповів я, — я тепер — заможна людина…

— Золота з-за моря привіз? — хмикнув Крук.

— Авжеж…

Сотник з хвилину роздивлявся мене.

— А за батька що ж не питаєш? — озвався докірливо.

— Я знаю, що він вижив, — відповів я, — я власне і працюю на нього… Торгую вином…

Тільки за хвилину я втямив, як двозначно прозвучали мої слова для Крука, котрий знав, ким є Ольг Лелег…

— Малиновим? — спитав сотник стиха.

Я опустив очі.

— Що є рятунком для людей і дивних? — вимовив Крук. Це було останнє умовне слово «сірих тіней»

— Вогняний спис володаря Ігворри, — відповів я як належить «чорній тіні». Для «сірих тіней» відгук був іншим.

— Бойовик? — спитав сотник аж трохи недовірливо, — невже аж так порозумнішав, ослятя?

— Порозумнішав, пане сотнику…

— Борги платиш таткові своєму?

— Плачу, пане Крук… Він бо того вартий…

— Гаразд, — сказав сотник, — чув, Боговите… Ось і вихід! Боги відгукнулися на наші молитви!

— У мене зустріч, — мовив я, — в Сіллон-Сінді…

— Чи я не говорив! — ще більше звеселився Крук, — а то ми тут… Тут таке…

— Що сталося, пане сотнику? — спитав я впрост. Я — бо давно відчув, що тут щось не так.

— Розповідай, Боговите! — звелів Крук. — а ти, Мальво, ходи, постережи за дверима…

— Почну з того, — зітхнув цілитель, — що ви тоді, у Дарі, погано націлились, пане Білозіре.

Я зрозумів… Серце моє раптом зайшлося, передчуваючи якусь біду.

— Я знаю, — сказав, — він нині у Моанському полку… Капітан…

— Не у Моанському, — мовив Боговит, — півроку тому Кріна Птасіна знову перевели на Південь… Підвищили до полковника Дарійського полку… Брехали люди, що він щось накоїв у Моані… Це наче і підвищення і покарання водночас… Я ще подумав, що тут йому довго не протриматися…

— Ну і що? — вирвалося у мене…

- І ось, у місяць цвітіння лип, — тягнув далі Боговит, — пан Крук поїхав по закупи аж до Рибок, а ми тут з Мальвою були вдвох… Ну — і діти, ясна річ… Був вечір… У корчмі — нікого… Тільки в куточку-сидять двоє… Поручник-чорра, та його джура-підліток… Тихенько так сидять і майже не розмовляють… Я — нічого, стою за шинквасом… Раптом — двері вростіж, лайка, крики… Пан Птасін приїхали обмивати своє призначення…З ним — з десяток чоррів. Офіцери та їхні вістові… Обсіли отой стіл, вимагають вина, наїдків… Я подаю… Мальву з дітьми одразу ж відіслав до криївки… Туди, де ваш батько колись лежав… Коли чую, отой поручник шепоче своєму джурі… Ельберійською… «Вогнедане, спробуйте вийти задніми дверима…»

Я стиснув руки на колінах, бо починав розуміти.

— Джура той, — продовжив цілитель, — щось відповів, але дуже тихо. Тоді поручник знову говорить: «Благаю, Повелителю… Тут — мій брат… Може статися лихо»…

— Сокіл, — вирвалося у мене, — так ось ти де… пропав.

— Ну, і той недолюдок його таки пізнав, — зітхнув Боговит, — отак і крикнув: «Сокіл? Стій, зраднику!» Той хлопчину пхнув за шинквас, а сам — за шабельку… Може і прорвався б, він добре бився…Сокіл, та брат став йому на дорозі… З пістолем…

— Рука здригнулася, — пробурмотів я. — у Сокола, не у Кречета….

— Я тим часом, — продовжував лічець, — хлопця за однострій і до світлиці… Він б’ється у мене в руках, виривається… Дивлюсь — а то ельфеня…Чистокровне…. Це ж він, напевне «тримав ману», а тепер про все забув від хвилювання… Пострижений по-військовому… Гарненький, мов дівча… Очі сині як грозове небо… «Тікай, — кажу, — задніми дверима, відсидишся в яру…» До яру його послав, аби чорри не почали трусити хату… А у нас в криївці, окрім Мальви з дітьми, ще сього-того…

— Набої і порох, — буркнув Крук… — і шабельки… Все як слід…

— Чорри тим часом, — продовжував Боговит, — схопили того Сокола… Пораненого… Гей, пане Білозіре… Вам може води дати?

— Хай ось вип’є, - мовив Крук, підсовуючи мені келишок настоянки, — і поменше подробиць, брате… Чи не бачиш, що вони побратими?

— Птасін, — продовжив Боговит, — про оте хлоп’я спершу аж забув на радощах… Зрештою, воно було в мані… Іноді дивного під такою машкарою взагалі…непомітно… Та сволоті вистачило й одного полоненика… Витягли вони його на двір…Там у нас повітка була… І в тій повітці… Я близько підходити боявся… Я тільки потім, коли обмивали… мертвого, побачив, як вони його…

— Ой ти сокіл, сокіл, — сказав я розпачливо. Келишок тремтів у моїй руці, - ти летиш високо…

- І питали вони його, — оповідав далі Боговит, — якраз за того хлопця, що був одітий джурою… Де він, мовляв, та чи може ти десь його залишив… А як залишив, то де… Сокіл — то навіть вуст не розімкнув, а хлопчина, видно, був десь поблизу… І вийшов до них… Без мани, очі горять… Бранець тільки крикнув розпачливо: «Повелителю!» Вони й хлопчину того… Руки скрутили, тримають. Дивись, мовляв… І далі знущаються над Соколом отим…А воно ж, дитя оте нещасне, думало, видно, що бранця перестануть мучити, якщо він здасться… Судом яким-то грозило сучим синам… Птасін же хлопцю отак за підборіддя голову підняв і шипить:

«Запам’ятай, яка доля чекає на ворогів вітчизни… В тобі кров імператорів, а ти зв’язався з недолюдком…» Хлопчина ж відповідає рівно: «Це ви — недолюдок, пане полковнику… Ви — мрець… Ви давно вже мертві… Недовго вже вам нищити живих»

Я сьорбнув настоянки… Гаряча хвиля прокотилася по тілу…

— Поменше подробиць, Боговите, — понуро буркнув Крук.

— Гаразд, — погодився цілитель, — Словом катували вони вашого приятеля, пане Білозіре, а хлопчик на все те дивився… Не просив, не благав… Видно, зрозумів, що марно… І тут Птасін зробив таке, що коштувало йому задорого…

— Не повірить, — озвався Крук, — я і сам… ледве повірив.

— Птасін, — заговорив знову Боговит, — з самого початку наказав розікласти вогнище, аби… ну, зрозуміло… І ось коли… почалося найстрашніше, тут малий начебто зламався… Чорри його тримають, він обвис у них в руках, і чую — плаче… То він з тим Птасіним наче дорослий розмовляв… жорстко так… А то захлипав, мов дитина… Сокіл тоді вже знепритомнів, здається… Страшне, що коїлось… Ну, і оцей клятий чорра вийняв шабельку, потримав її над вогнем, і чую — каже: «Ти, нелюдь недоросла, нездатна оцінити імператорські милості… Тебе учили-учили, а ти, як той вовк, все дивився до лісу… Та ще й пристав до цього зрадника… Ти ж знав, що це — «тінь»… А у нас, в Моанії, зрадникам ставлять тавро на лоба, аби можна їх було відріжнити від порядних людей»

— О, ні… - прошепотів я, і видіння дубового гаю знову майнуло у мене перед очима.

- І він, Птасін тобто, — зашепотів Боговит, наче боявся, що його підслухають, — отой кінець клинка розпечений притулив хлопцю до чола… Краще б він цього не робив… Бо хлопчина той… Вогнедан…здібності деякі має, котрі по волі ще викликати не може… Воно в ньому напевне піднімалося, ще коли він на муки друга дивився, а оце ось стало — як останній поштовх… Рвонулося оте ельфеня так, що чорри розлетілися у ріжні боки… А Птасін, він якраз перед ним стояв… спалахнув вогнем… От як наче блискавкою в нього втрапило… І почалося тут… На кого не гляне це дитя — той спалахує як свічка… Хтось стрельнути спробував… Де там…Свинець… Свинець розплавився в повітрі… Не долетів…

— Не повірить, — просипів Крук, — поки сам не побачить…

— Хай Боги боронять від такого, — зашепотів Боговит, — я, коли все це почалося, підглядав з-за рогу хати… Хлопчик, коли усіх «яструбків» понищив, обернувся до мене, відчув, певне, що ще хтось тут є… І він бачить… Бачить, що я не чорра, а зупинитися не може… На моє щастя, біля хати діжка з водою стояла… І він оте туди метнув… Діжка… не стало діжки… Обручі — і ті оплавились… Не знаю, як не загорілась хата… А він стоїть посеред двору, серед отих куп навіть не м’яса горілого — попелу, і поволі на землю осідає…осідає… Як лялька з ганчір’я… тоді упав…

— А з Соколом що? — здобувся я на слово.

— Помер Сокіл… — сказав цілитель, — На руках у друга свого…Я тоді їх обох до хатини перетягнув…. Він, Вогнедан той, отямився і одразу: «Соколе! Соколе!» Обійняв, пригорнув, тужить… А той помирає…. Його-то, того Сокола, ще з самого початку брат поранив тяжко… Отут груди пройшла куля… Навиліт…

— Так, — видихнув я, — Птасін добрий стрілець…

— Був, — заговорив Крук, — Я, коли наступного дня приїхав, отой весь попіл згріб і скинув до яру… А Сокола ми поховали… Обмили, одягнули в чисте… Вуста його обпалені прикрили хусткою… Поховальне вогнище розпалити не змогли, і так ледве одбрехалися перед сусідами, що повітка загорілася… У селі спалахи бачили, але вважали, що то горобина ніч…

У мене перед очима стояло лице друга… Брате Птахо…Дівчата в Боговладі задивлялися на твою вроду… Чи встиг ти торкнутись вустами дівочих вуст, заки торкнувся до них вогонь? Боговит і сотник замовчують, недоговорюють, та я міг уявити, що зробили з тобою «яструбки».. Але, брате мій… Ти ж мав завдання лише навідати Вогнедана Парда в школі чоррів.

— Пане сотнику, — озвався я, — де він?

— У криївці, - сказав Крук, — коли я побачив вершника, то спровадив його туди…

— Ходімо….

— Пане Білозіре, — сказав Боговит тривожно, — будьте обережні… Він зараз… собою не володіє…

— Нехай, — озвався Крук, — треба ж щось робити…

Ми спустилися до льоху… Двері до криївки, як я пам’ятав, були за найбільшою діжкою, встановленою боком. Треба було повернути фальшивий кран, і вони відсувалися, відкриваючи другу половину льоху…

Там і досі було дерев’яне ложе… Та якісь діжки і скрині… Порох і зброя… А на ліжку сидів син Воїна, охопивши руками коліна. У селянській полотняній одежині… Я бачив тільки гостре вушко і половину щоки.

— Пане Вогнедане, — стиха озвався Крук, — тут чоловік приїхав… Приятель Сокола Птахи… Вони разом…вино продавали.

Хлопчина повернувся до мене… Він був дуже схожим на Дану… дуже… Аж занадто гарний для хлопця… І ще — схожим на Повелителя з отого мого видіння… Схожість довершав опік на чолі…

— Ви знали Сокола? — неголосно спитав Вогнедан, — ви… ви теж?…. Але ж ви… моанець…

— То у мене тільки пика така, — сказав я, — взагалі-то я — чорногорець… Білозір Лелег…

— А,так, — сказав хлопець, — стрий Ольг говорив, що ви зникли без вісти… То ви повернулись… Я сім років не був вдома, знаєте…

— Де ви зустріли Сокола, княжичу? — спитав я з усією пошаною

— В Моані, - сказав хлопчина мертвим яким-то голосом, — я утік зі школи… І зустрів…його. Ми їхали до Сіллон-Сінду… Він обіцяв, що князь Непобор заховає мене… Дібралися сюди — а тут чорри…

— Він не може собі пробачити, — прошипів мені до вуха Крук, — що отой вогонь не прокинувся в ньому раніше, аніж Сокола замучили на смерть…

— Я старався, — прошелестів дитячий голос, — я благав Богів про цю милість… Я знаю, що ще рано… Тіло моє… не витримує…ваги вогню…Але ж Сокіл… Сокіл… Вони здирали з нього шкіру… Пасами… Отак…

Маленька рука зробила рух згори вниз. Наче ножем…

— Раніше, — знову вимовив хлопець, — трохи раніше… Завжди запізно… Там, у школі у мене убили друга… Запороли різками на смерть… Його звали Світлян… Світлян Радко…

— Я знав його батька, — одмовив я по досить довгій мовчанці, - він загинув у… у квітанській війні…

— А сина хотіли зробити чоррою, — сказав маленький ельф, — тоді — убили… Я теж убив… Чоловіка, винного в смерті Світляна… Він був учителем музики… Ми йому повірили… А він… доніс на нас… Світлян помер… Тоді я… Тоді у мене вперше…блиснуло… Я ледве не загинув сам… Тиждень був без пам’яті… Мене хотіли судити… Духовний Суд… Як відьмака… Хлопці влаштували мені втечу…Мої хлопці…Як вони там…без мене… Сокіл говорив, що їм теж поможуть вибратись… Але Сокіл… Не стало Сокола… А до мене вогонь прийшов запізно… Завжди запізно… Аби трохи раніше… Чому я теж не помер?

— О, ні! — вигукнув Крук, — тримайтесь, Повелителю!

Піт вже лив по мені ручаями… Я відчував, так, відчував, як нагрівається льох… Крук здурів, зовсім здурів… Порох же… Порох у діжках… І оця жива блискавка, котра не володіє собою…

Я ухопив хлопця в обійми… Притис обличчям собі до грудей… На мені вже починала тліти одежа…Бігти було нікуди — навіть якщо він… блисне в сусідньому льосі — все одно кінець…

— Навчись, — вимовив я розпачливо, — навчись володіти собою…

Хлопчина в моїх руках вигнувся в конвульсії якогось страшного очікування…

— Доки розітнеш волос, — сказав я, стиснувши його в обіймах, — сплети павутину… Доки зруйнуєш державу — збудуй себе… Ти помстив Сокола… Добре помстив…Я теж любив його… Ми воювали разом… Заради нього — живи! На тебе чекали так довго…Твоє народження пророкували волхви… Твій дух звів на землю Воїн Ведангський… Якщо ти зараз помреш — твій батько загинув даремно! Сокіл загинув даремно! Тисячі інших — даремна страшна офіра… Спини вогонь, Повелителю… Ти володітимеш ним, коли тіло твоє окріпне, і заспокоїться дух… А зараз — спини… Ти можеш!

Кілька страшних секунд я думав, що він таки не зуміє… Але він зупинився… Маленьке тіло обім’якло у моїх руках… Хлопчина зомлів… Я, не випускаючи непритомного з обіймів, ударами долоні загасив на собі тліючого кунтуша…

— О-ай! - озвався Боговит з-за моєї спини, — оце воно і було… Ми дивом врятувались…

— Цить! — буркнув Крук, — дитина ні в чому не винна… Я, опісля того, що у Вигоричах… Теж ладен був кидатися вогнем, аби він у мене був… Виросте — зладнає… Тільки треба, аби йому дали… вирости. Виносимося звідси швидше, а то ще й справді біду накличемо… Не треба гратися з вогнем біля пороху…

Ми вибралися з льоху…Я все ще тримав Вогнедана в обіймах. В корчмі Мальва розставляла кухлі на шинквасі. Позирнула на нас запитливо і ледь поблідла, побачивши мою обгорілу одежину..

— Нічого, — озвався Крук, — усе гаразд… Ходімо на вулицю, Білозіре…

Ми сіли на порозі хати… З-за рогу несміливо визирнули хлопчики, котрі прив’язували мого коня… Меншенький тримав за рученя дівчинку років трьох.

— Тату, — покликав старший, — як там Вогник? Йому знову погано?

— Та трохи є, - відгукнувся сотник.

Малий обережно підійшов і погладив звислу руку Вогнедана.

— Та вже… — мовив по-дорослому, — аби мене схопили чорри, я б від страху на місці помер…

— Аби тебе схопили чорри, Дантуре, — озвався сотник спроквола, — чого, звісно, не дай Боги, ти б тримався гідно і помер би як воїн…Бо ти є Вигоричем і моїм сином…

Дантур Вигорич восьми літ від народження аж випростався від цих батькових слів. Вогнедан заворушився у мене на руках і підвів голову.

— Що сталося? — спитав розгублено, — я знову…палив?

— Та то ви трохи розхвилювались, княжичу, — озвався сотник так само розважливо, як до того говорив з сином, — але нікому не зашкодили… Як ся маєте?

— Добре, — озвався молодий Пард і випручався з моїх рук. Подивився на мій обгорілий кунтуш і зітхнув.

— Темрява, — сказав, — безодня… Звір у безодні… Бажання убивати…

Голос у нього був батьків… Все Воїнове, навіть вимова… Не чорногорська, як-то можна було очікувати… Протягла вимова серединного Данаділу.

— Ви припнете цього звіра на ланцюг, княжичу, — сказав я лагідно, — безодня духу — страшна річ, особливо, коли туди довго дивитись. Але ви здолаєте… Ви ж син Воїна…

Хлопчина зісковзнув з моїх колін. Він був нижчим за хлопців свого віку і мав ще дуже дитячий вигляд.

— Прошу пробачення, — вклонився злегка, — у пана Білозіра, і у пана Вигорича… І у вас, пане цілителю… Я дуже вас налякав? Я знаю, що там у вашому льосі, але воно як накотило…

— Та все гаразд, пане Вогнедане, — одмовив трохи не весело Крук, — воно й вовку не завадить полякатись трохи, аби мисливцю до горла кинутись… Дантуре, підіть-но з княжичем на ставок…

— Ага, — підхопив малий Вигорич, — там риба водиться… Отака-о…

Вогнедан взяв його за руку, і вони пішли до іншої дітлашні. Крук провів їх поглядом і усміхнувся.

— Не боїтесь, — спитав я, — йому дітей довіряти? Раптом щось?

— Це я його своїм дітям довіряю, — хмикнув сотник, — він з ними дитям стає, яким і має бути… Ох і понівечили в Моані надію нашу… Ти ж розумієш, Білозіре, що оце воно і є — оте обіцяне дитя…

— Авжеж, — мовив я, — не дурний…

— Пам’ятаєш, що говорив тоді Чорний Воїн, — продовжив Крук, — Двадцять літ і три роки… Оце стільки йому має виповнитись, Вогнедану Чорногорському, коли він нас у бій поведе…Тільки треба, аби він до того дожив… І дожив не божевільним… Я і за цього звіра пам’ятаю теж… Ох і страшне це відчуття, коли він з ланцюга-то зривається… Наче все дозволено, розумієш? Убивати, катувати, нищити… У Вогнедана-то нашого той звір вже й ланцюг перегриз, хлопчина сам його за горлянку душить…Але надовго його не вистачить… Тому, слухай сюди, Білозіре Лелег… Довези його до Сіллон-Сінду. На Блакитній Зірці справжні волхви є… Не знахарі-травники, як мій родич Боговит… Вони самі дивні. Вони хлопчині душу зранену залікувати зможуть… Інакше, замість Визволителя прийде Нищитель… І чим ми тоді відріжнятимемося від моанців з чоррами?

— Та нічим, — озвався я і згадав Лянського князя… Холодна, жорстока нелюдь… А Ольг називав його дитям, котре зацікавлено озирало світ..

— Я чого так зрадів, коли втямив, хто ти, — продовжував сотник, — бо ти серед дивних жив, і більше розумієшся на них, аніж я… Я-то хотів сам його везти, але… Панки наші ще не забули сотника Зарубку… Якщо б мене пізнали, або схопили — хлопчину б зовсім…зірвало з ланцюга. Досить з нього одного Сокола, спокій душі його… А Боговит… Він не воїн…

— Треба ж, — озвався Боговит, — і лікувати комусь, не тільки вбивати…

— Авжеж, — погодився сотник, — отож, тобі, Білозіре, ми й довіримо вогняне дитя… Ти тоді говорив, що батько твій — серце Ельберу. А оце ось, що з моїми малими на ставку нині рибку ловить — вогняний дух Ельберу… Бережи його… Дивні, вони і є…дивні… Якось оповідали старі люди, що коли моанці ще воювали Ельбер, обскочили вони в цих краях обоз з Данаділу… Самі дивні…Жінки, діти і охорона…Біженці…Хотіли на Сіллон-Сінд відплисти…Так поки чоловіки билися і вмирали, жони дітей своїх перерізали, а тоді — себе… Жодне до брану не далося… Затяті вони неймовірно, навіть за нас, квітанців, вічних повстанців, затятіші… Бережи хлопця… Не дай йому…впасти у темряву. Бо, якщо отой звір ним заволодіє — станеться те саме, про що твій панотець тобі тоді плів… Буде Ельбер — та не той… Втямив?

— Авжеж, — сказав я і здригнувся.

— Бачу, що втямив, — сухо мовив сотник, — тож — готуйся…Завтра й поїдете разом.

***

Все вже було готове — для мене новий одяг, для Вогнедана — осідланий кінь і шляхетське вбрання, підшите і припасоване Мальвою. Перед від’їздом ми пішли до лісу…Я, Крук та Вогнедан… Там була могила… І камінь… На ньому рунами одне слово — «Незламному»…

Я все ще не вірив… Я очікував, що Сокіл вийде з-за дерев, усміхнеться, простягне руку…Друже Сокіл… мій добрий друже…

— Ми дивитимемось за могилкою, — сказав Крук, — вишеньку посадимо в головах… Аби цвіт ронила щовесни…Ну, відваги, воїни… Вам сказати, скількох я отак ховав? А скількох не вдалось поховати?

Казати мені не треба було… Сам знав… Але легше від того не ставало. Ми вийшли з лісу… Боговит тримав коней у поводу. Поруч стояла Мальва та малі Вигоричі.

— Пане Боговите… — ґречно сказав Вогнедан, — пані Мальво… Всього найкращого… Бувай, Дантуре…І ти, Вовчику…І ти, Вербичко… Пане сотнику…Бережіть себе… І їх…

— Це ви себе бережіть, княжичу, — відповів розчулено Крук, — нехай ми з вами зустрінемось того дня, коли ваше військо стане до бою… Я задля такого випадку навіть сокиру нову змайструю…

Вогнедан притулився до сотника всім тілом, тоді відійшов до коня, підтягнувся на луці і, несподівано легко опинився верхи. Я теж сів на коня, і ми вирушили… Вигоричі ще довго дивилися нам вслід.

Ох і набрався я лиха в тій дорозі… Ні, не через Вогнедана… Він-то якраз тримався…Поглядаючи на вершника поруч я бачив мерехтіння мани, і знав, що випадкові подорожні загледять поруч зі мною лише людського підлітка з невиразним обличчям. Це я, я ледве втримувався від того, аби пригостити метавкою першого зустрічного чорру… А їх на дорозі було — трохи не весь Дарійський полк… І досі шукали Птасіна з колегами, котрий як у воду впав… Папери у мене були — на ім’я шоррогського торговця Готона Релі… А хлопчину я видавав за свого сина Вотана… Так його і називав… Трохи не на всіх шляхах стояли застави… На одній з них я навіть знайомця побачив… Авжеж, пана Ковта Різіна… Він мав капітанські нашивки Жердельського полку… Що ж ти відстав від свого приятеля, сучий сину? Але те, що тут товчуться й жердельці — мені дуже не сподобалось. Хтось зі старослужбовців міг мене пізнати… Я не стільки за себе боявся — як за хлопця… На кожному привалі, в кожному заїзді я дивився крізь ману, і бачив які у нього очі, у Вогнедана… Навіть не такі, як у сотника Крука, коли той у моанського солдатика в животі шабельку повертав… Гірші… Страшніші… Там навіть не зненависть була в тих очах — холодна зміїна лють. Нелюдська… «Дивні — вони затятіші» — згадував я слова Крука… Певне, під час подорожі з Соколом хлопчина трохи відтанув душею, а тепер у нього наче зовсім не було душі…

До мене він ставився добре, але тримався на відстані… Напевне — через «моанську пику»… Якось він мовив, що випалить на землях Ельберу все, що смердітиме Моаною… Знаючи, що випалити йому буде неважко, я тільки головою покрутив… І на що ж переведеться Ельбер, якщо людей будуть оцінювати за зовнішністю…Звісно, порядні моанці і досі траплялися на Півдні рідше, ніж курка, що співає півнем, але людей з домішками їхньої крові вистачало… Та й сам Вогнедан… А втім, хто скаже дивному в очі, що його прабабуся була моанською принцесою?… Та ще — в такі очі…Хіба що Крін Птасін, так він уже своє отримав…

До Побережжя ми виїхали ввечері…Океан вразив Вогнедана… Він довго стояв на березі і дивився на хвилі. Я змушений був принаглити його — ми мусили засвітло дібратися до селища Гроно, де жила певна «сіра тінь», яка і мала переправити мене на острів Блакитної Зірки.

В Гроні ми трохи не вклепались… В селищі квартирували чорри… Рибалка, котрий повинен був відвезти мене на острів, не міг вийти в море своїм вітрильником до зняття заборони. Я мусив вдавати з себе торговця рибою, який давно веде справи з цим чоловіком… Зупинилися в заїзді «Висока Хвиля»… Скільки було їх на моїй дорозі — тимчасових притулків з чудними назвами… Я зняв найдорожчу кімнату на другому поверсі. Чорри несли службу як зазвичай — пиячили внизу у спільній залі і грали в карти та кості…

Я сидів біля столу, а малий лежав на єдиному в кімнаті широкому ложі, і роздивлявся медальйон… Я вже давно його примітив — гарненьку, швидше жіночу прикрасу з чорного срібла.

— Можна? — спитав. Хлопець простягнув до мене медальйона, не знімаючи з шиї. Це були ті малювання, про які говорила Конвалія… Вона сама — усміхнене синьооке дівча, якому ще не знані ні горе, ні втрати… І юний Воїн дивиться на неї бездонними очима Драконів, наче передбачаючи і це, і багато іншого…

— Якщо ви з родини, — вимовив хлопець, — то маєте знати, що я взагалі-то Веданг…

— Я знаю, — мовив я просто, — я був побратимом твого батька. Обрядовим… Бачиш руну?

— Батько Воїн побратався з…моанцем? — протягнув хлопець недовірливо, розглядаючи старий рубець на моєму передпліччі, - дивно… Звісно, ви напівкровний, але…

— Так уже воно вийшло, — озвався я, — Воїн Ведангський вмів прозирати душу людини…

«Тільки мене, дурня, побачив не до кінця» — додумав я, але вголос цього говорити, звісна річ, не можна було. Як і оповідати про мою службу в чоррах.

— А мамину душу, — вимовив хлопець, — він, виходить, не побачив… Вона зрадила… Зрадила його… Зрадила нас з Даною… Це через неї мене віддали до тієї школи… Аби не стрий Ольг, вона б, напевне, і все…здала. Коли загинув дід Іскра — я подумав: кінець Чорногорі.

— Вона хотіла тебе врятувати, — зітхнув я, — від батькової долі… Вона не винна в тому, що сталося.

— Зрада лишається зрадою! — відтяв хлопчина і замовк.

— Вогнедане Пард, — сказав я стиха, — тобі треба навчитись володіти собою… А найперше — пробачати хоча б рідним по крові…

— Може б мені треба було пробачити і вбивцям Сокола? — звився хлопчина

— Ворогам пробачати не треба, — мовив я, — а рідних треба судити по справедливості…І знайти можливість пробачити.

— Ну, — усміхнувся нехороше хлопчина, — у тому, минулому житті, у мене був родич… Брат у перших… Князь Лемпарт Зелемінський…Той, котрий назвався Кеяном…Опісля… І він мав сестру, котра відчинила ворогу браму Боговлади… Як їх судити?

— По справедливості, - повторив я, дивлячись з жахом, як хлопчина нервово тре обпалене чоло… Наче хоче щось зітерти з нього… — Імена отих твоїх родичів люди за лайку нині вживають… «Щоб ти став Кеяном» — кажуть, коли хочуть проклясти. Оце і є суд і кара.

— Він мені тоді руку відрубав, — прошепотів хлопець, а мені аж мурашки побігли за шкірою, — аби я не міг взяти до рук ні меча, ні флейту… Та я вмію битися шульгою, а щодо флейти… Ви не знаєте, яким я був тоді… Якою була дивна знать… Ви нічого не знаєте… Нині я буду іншим… До біса ніжність! Хай Чорнобог занесе на крилах любов і жалість… Послухайте… Таким я був… Таким став… І почуйте, яким стану…

Вогнедан видобув звідкись з-за пояса знайому мені флейту… Колись на ній вчився грати Верес… Колись на ній грав і Воїн… Родинна дорогоцінність… Як цій дитині вдавалося зберігати її сім років? І де зберігати… Хлопчина підніс флейту до вуст… І я заціпенів…

Плавно полилася мелодія… Стільки було в ній любові… До всього… До найменшої травинки на цій землі… Я майже бачив… бачив юного Повелителя з усміхом на вустах… З волоссям, заплетеним у тугий джгут коси… Любов і ніжність… Не безсила… За спиною правителя був меч у чорних з золотом піхвах… Любов і її оборона… Ось біжить по траві кароока красуня… Ось тупоче по залах палацу Боговлади золотооке ельфеня… І дзвенить…дзвенить пісня кохання… Ось іде назустріч темноокий друг, котрий зветься Воїславом… Той друг, що ніколи не зраджує…

Та обірвалася пісня дивних… І музика…закричала… Я не звуки чув — я бачив… Бачив палаючі міста і поруйновану Боговладу… Бачив, як билася на сходах палацу остання жменька воїнів — гриднів… На їх чолі стояв юнак з очима Драконів… Ось він захитався, сліпо намацуючи держак стріли, що пройшла йому груди… І даремно кинувся йому на поміч молодий правитель…Ось він уже стоїть, зв’язаний, перед переможцями і останньою його зброєю є зневажливий усміх… А Коханий Край палає у вогні… Дивні відходять через Квітан до моря і гинуть…гинуть… Ось впали брами Дару… Ось загинув Жердель… Ось б’ється насмерть приречений обоз, і мати-ельфійка вбиває ножа в груди своїй дитині… А тоді — собі… А ось Ігворра з замкненими брамами, і похмурий Влад кусає вуста, пропускаючи ішторнійців в долини Данаділу… Ось одне повстання… Друге… Третє… Пліч — опліч воюють люди і дивні… Як воювали тоді, під час загибелі Ельберу…Та вже нищать Ельбер його сини в зелених одностроях… Та вже зневажають його мову й звичаї дженджики з колись поруйнованих і сяк-так відбудованих міст… І служать ворогу люди з дивною кров’ю в жилах… І все менше стає чистокровних…

І знову змінилася пісня… Я побачив Повелителя… У нього було трохи інше обличчя… Трохи твердіші риси… Та не це було головним… В очах дорослого Вогнедана відбивалася така ж як і нині холодна, зміїна лють… І за ним стояло військо… Військо, якому він дозволив мститися на всьому, що має в жилах моанську кров… Військо, яке за прикладом повстанців Влотка, вирізало в захоплених містах все, що мало на собі хоч би тінь завойовника… «Час прийшов!» — кричала флейта — «час прийшов!» Що нам кордони… Ми пройдемо за Зелемінь… Ми дійдемо до Моани… Ми повернемося лицем до Ішторну, і перед нами бігтиме полум'я…. І Повелитель Вогнедан триматиме весь світ на своїй маленькій долоні… Весь палаючий світ…

Коли я отямився, то сорочку на мені можна було викручувати… А маленький дивний відняв від вуст флейту і усміхнувся… В очах його була лише зміїна отрута…І холод… І бажання убивати… Йому подобався мій страх…

— Чорра, — сказав я, наче плюнув, — ти таки чорра, Вогнедане… Вони таки зламали тебе…Аби Воїн знав, що у нього народиться, він би навіть не доторкнувся до твоєї матері… Видно, і ясновидячі помиляються… Іди і убивай… Випалюй по людям вогнем, як по дереву…А для роду твого скінчено все… Сьогодні він остаточно загинув — Ельбер Прекрасний…

Не знаю, що б він мені відповів, цей маленький ельф з розтоптаною ворогом душею… Але тут у двері загрюкали так, що я аж підскочив.

— Ну ось, — сказав, — догралися… Твої приятелі, Вогнедане Чорногорський…Це напевне чорри… Вийди до них і стань до їхніх лав… На більше тебе не вистачить, колишній дивний…

— До вікна, — прошипів Вогнедан, і на хвилину я пізнав в ньому й Ольгові риси, — я їх затримаю… Біжіть…

— А не діждеш! — відрізав я, — тут я — зверхник. Сядь на ліжко, накинь ману і мовчи…

Я відсунув засув. То були і справді чорри… П’янісінькі… За все своє життя я бачив лише одного тверезого чорру, і той був Крін Птасін.

— В чому річ, панове, — удав я здивованого, — ви мене просто з ліжка підняли…

— Десь тут, — пояснив, ледь заникуючись, старшина з відзнаками Дарійського полку, — музика грала… Хто грав?

— Панове, — сказав я становчо, — ні я, ні мій син не граємо ні на чому… Ні, мій дурнуватий отрок грає хіба що на батькових нервах… А в чому річ? Якщо навіть хтось і грав…

— Від цієї гри, — мовив чорра, — у моїх людей видива почалися…всякі…. Наче ми служимо новому імператору… Не великому Корогу, хай славиться його ім’я… Чистокровці, нібито, служимо… Це — непорядок… Злочин — він навіть у думці злочин… Ми — яструби Великої Моанії… Навіть думати не маємо про зміну династії… Тут десь ховається дивний… Це він нас зурочив…

— Мій пане, — сказав я, — як може відважний вояк з Великої Моанії вірити у бабські побрехеньки? Я — шоррогський торговець, а ніякий не чародій… І ніколи в житті не брав до рук навіть дитячого свищика.

— А може на тобі — мана, — впирався старшина, — доведи…

— Та як довести, — знизав я плечима, — хіба до ворожки сходити, аби подивилася в карти…

Чорра потягнув з піхов шаблю… Оце тобі голос… Битися зараз з цими покидьками в мої плани не входило… Тоді б ми точно не вибралися з Грона.

— Пане, пане, — заспішив я, — а зброя для чого?… Можу поставити вам вина…І наїдків…

— Від болю, — сказав чорра — мана зникає… Ось ми зараз і подивимось…

«Понівечать, паскуди», — подумав я, наче в страху відступаючи до комина.

— Панове, — сказав, — доблесні захисники вітчизни мають виймати зброю з піхов, тільки побачивши ворога… А у нас на Шоррозі інакше можна довести, що ти не чаклун…

Я набрав у груди повітря, нахилився, і взяв з комину розжарену вуглину… Голіруч…Чорри ошелешено дивились, як вогник згасає у мене на обпаленій долоні.

— Точно не дивний, — врешті озвався старшина, — ну, дідько з ним… Ходімо, хлопці.

Коли за чоррами зачинилися двері, я обернувся до Вогнедана. Більше за все я боявся, аби хлопець не надумав втрутитись… Або не кинувся на чоррів, забувши про всяку ману… Та хлопчина сидів тихо. Флейта десь щезла — певне заховав її в одежі… З обличчя поволі зникав отой моторошний вираз, що так налякав мене.

— Ну що, чорро, — звернувся я до нього з умисною жорстокістю, — як воно, коли можна все?… Сподобалось?

Вогнедан поволі підійшов до наших дорожніх сумок, котрі лежали на стільці. Видобув з одної пляшчину з настоянкою, яку мені сунула Мальва. Дістав сорочку, подер на смуги… Промив мені рану, забинтував руку. Все це — мовчки.

Поволі зникав біль… Я ворухнув пальцями.

— Зціляєш? — спитав.

— Трохи, — озвався хлопець, — тільки подряпини… Світляна врятувати не зміг… Він кров’ю почав плювати опісля тих різок… Сокола теж…не зміг.

— Виростеш, — сказав я, — навчишся… У мене на руках теж вмирали друзі… Це треба пережити, мій маленький…

— Чорра? — спитав Вогнедан, як хльоснув.

— Ще ні, - мовив я і пригорнув до себе це змучене створіння, — але, дитя моє, не грай більше цієї пісні… Вона лиха… Ти сам ще не знаєш своєї сили… Ти мрієш воскресити Ельбер — ти його воскресиш… Але — який Ельбер?… Хіба ти схочеш стати на чолі війська чоррів? Вони підуть за тобою… Може, навіть мову неньчину згадають, коли ти на них натиснеш силою своєю…. Та чи припнуть вони на ланцюг свого звіра у безоднях духу? Сумніваюся… Краще будь таким, як у тому житті… І військом твоїм хай будуть ельберійці… І краєм твоїм — Ельбер Прекрасний… Хай, не такий, як двісті років тому… Але в ньому все-таки буде менше зла, ніж нині, у Моахетанзі…

В море ми вийшли за два дні… Всі ці два дні мені довелося поїти за свій рахунок отих клятих чоррів, котрі так лепсько перевірили, чи я не є дивним. І випивати разом з ними за Велику Моанію… Ба, навіть співати державного славня, котрого вони мене навчили, яко іноземця… «Хай Бог береже імператора трон…» Вогнедан тим часом тихенько сидів нагорі, думаючи щось своє… Личко його поволі приймало дитячий вираз, який і має бути в чотирнадцятилітнього підлітка. На флейті він, ясна річ, більше не грав… І взагалі — мовчав до самого Сіллон-Сінду.

***

Острів Блакитної Зірки прихитрився зостатися незалежним з часів завоювання Ельберу. Головним чином — завдяки природнім силам, котрі цього разу виявилися милостивими до дивного люду. Сіллон-Сінд знаходився від Побережжя доволі близько… Його береги було видно неозброєним оком. За часів Ельберу туди навіть ходив пором, і Повелителі планували розбудову моста…

Та острів цей було замкнено, наче в шкаралупу, у кільце скель… Прохід для великих кораблів і того ж порому був один-єдиний… Ясна річ, що квітанські князі, яким нині належав острів, обтикали цей прохід такими пастками, щоб жодна імператорська галера не насмілилася поткнутися туди… Не можна сказати, аби моанці не намагалися… Нагадуванням про те лишилися рештки однієї з галер на мілині посеред Блакитного Заливу.

Моанці спробували, однак, взяти острів в кільце… Сіллон-Сінд цілком міг себе прогодувати, але дивним князям було не до шмиги нидіти в облозі. Острів’яни знали ще кілька проходів у скелях, котрі теж добре охоронялися сіллонцями. Але пройти тими проходами міг тільки невеличкий байдак…

І ось за князя Байди, батька нинішнього князя Непобора, сіллонці наробили отаких невеличких човників, озброїли їх у маленькі гармати і несподівано налетіли на імператорську фльоту… Що тут було — не передати вголос… За розповсюдження чуток про цей морський бій — вішали без суду… Човники, прозвані мешканцями Побережжя «чайками», оточили неповороткі галери як хижа зграя… Це був навіть не розгром — погром… Допомогла ще й буря, котра раптово знялася, як-то шепотілися люди, за попустом сіллонських волхвів…

Опісля того моанці вже не намагалися взяти Сіллон-Сінд як-то кажуть — «на меч»… І лише зубами скреготіли, змушені терпіти біля імперських берегів оце ворохобне гніздо нелюдей. Дивних на острові дійсно було більше ніж навіть у Чорногорі… Дуже багато було чистокровних, схожих на мою родину…Жили там і люди, в основному квітанського походження. А також — політичні втікачі з усього колишнього Ельберу. Сіллон-Сінд не видавав навіть кримінальників… Тільки якщо злодійчук, котрому вдалося потрапити на острів, не ставав до якоїсь корисної роботи, сіллонський князь, довго не витрачаючись на суди та папери, наказував прив'язати до ніг винного важкенького каменя — і в море…

Коли облогу було знято, фльота Сіллону зовсім розперезалась… Наступник легендарного Байди, князь Непобор піратствував майже відкрито, відділяючи від здобичі своїх молодців добрячу частку «на волю для Ельберу». Сіллонці мали такі бистрохідні кораблі, зроблені за кресленнями давньоельберійського зразка, що і белатці, і ішторнійці часто і не намагалися втікати. Я вже не кажу про неповороткі галери Великої Моанії, на яких гребли веслами каторжани… А битись… «Морські чорти» князя Непобора вважалися в усіх морях непереможними.

І от на цей острів ми і прибули… Для «тіней» в скелях був особливий потаємний прохід, мало відомий навіть самим сіллонцям. Там була варта, мене перевірили, а вже до хлопця поставилися з особливою увагою… На варті стояли дивні… Світловолосі дивні, раніше я таких не бачив… Вірніше, їхнє волосся було навіть не світле, а срібне… І аж сяяло на сонці. Лиця у обох вартових були ніжні і затяті водночас… Розмовляли вони частково ельберійською з данадільською вимовою, а частково — ще якоюсь, мені незнаною… А втім, цю мову знав Ольг, який зрідка говорив нею з Денницею, а чи Вербеною… Саме оцю мову в Чорногорі називали мовою Богів.

Вогнедан був у захваті. Я розумів хлопця — сім років вчився на чорру, нічого доброго не бачив, напевне вже й зневірився багато в чому, а тут — таке… Однокровники…Такі, як в старовинних піснях… Хлопчина аж поніжнішав, а голос йому теж задзвенів музикою. Вартові передали нас іншим охоронцям порядку, а ті вже вивели нас до стольного міста.

Місто на острові, власне, було одне — Зоря. Там був князівський палац та урядові установи. Там був і порт, перетворений на піратське гніздо. Решта люду жила як у Квітані — хуторами, і обробляла землю, аби Сіллон не залежав від ввозу продуктів. Хуторянами були і дивні, і люди, але усе-таки в більшості — дивні. А от піратські команди Непобор набирав з людей, ставлячи офіцерами дивних.

Вартові князя Непобора були такими чемними, що провели нас з Вогнеданом за даною мені Тархомом адресою… Трояндова сім… Ще як я тільки побачив цю гостроверху хатинку, то майже здогадався, кому вона може належати.

Дійсно, це було приватне помешкання Ольга Лелега… Він і зустрів мене там… Сидів батько у садочку, на кріселку, роздивлявся на кущі троянд і, швидше за все медитував на красу та гармонію цього чудового місця…Напевне, єдиного, де Князь «тіней» почувався в безпеці.

— Стрию Ольже! — вимовив Вогнедан, перш, ніж я встиг привітатися… Кріселко відлетіло геть… Ольг підхопив Вогнедана на руки, притис до себе, вкрив поцілунками змучене личко… Оце вперше я бачив батька у такому піднесенні… Зазвичай його непробивний спокій навіть моанська гармата не взяла б.

Малому повелося добре… Челядь Ольгова взялася його мити, купати, годувати… Він за столом і заснув, і Ольг сам відніс хлопчину нагору, до ліжка. Гарненька покоївка, певне з напівкровних, шепнула мені:

— Бідолашний родич пана Ольга… Він утікач, еге ж? У хлопчика вся спина різками пописана…

— Авжеж, — зітхнув я, — у нього були суворі вихователі…

Зате я, замість відпочинку, мусив складати звіта Князю «тіней» Ольг допитував мене наче «тайняк», аж поки видобув усе, що я знав… А що й забув — я теж згадав… Враження було таке, наче батько колупається в моїх мізках. Їх у мене в голові не надто й багато, але все одно — неприємно.

— Що ж, — озвався батько врешті, - кращі гинуть першими…

— Це все? — не витримав я — отаке ваше прощальне слово?

— Я давно вже втратив змогу оплакувати загиблих, — зітхнув Ольг, — а цього хлопця я любив…наче сина. Коли ти зник… Словом, я думав, що він замінить мені тебе…

— «Герба родового, — процитував я, — розбито, бо роду не стало…» Ще один рід зник у безвісті… Птахи… «Тільки честь — для себе» І як це перенесе пані Дивина?

— Пані Дивина, — сказав Ольг, — своє вже відстраждала… Коли її старший синочок хотів…взяти силою її вихованку, мати кинулась боронити дівчину. Крін її ударив… Ну, і… Серце не витримало.

— То що, — спитав я з безсилою люттю, — цей недолюдок зґвалтував Півонію? Та що ж це за доля у дочок Драконів?

— Не встиг, — мовив Ольг, — не міг же він зробити цю гидоту біля помираючої матері… Там такий похорон був… Княгиня Конвалія першою йшла за труною, а Півонію тримала за руку… Кріна вона до труни не допустила… Впакувала мерзотника під арешт, аби він не осквернив матір останнім поцілунком. А Півонію відправила до Сіллон-Сінду. Вона нині у мене живе, Півонія Ведангська.

Я згадав, що будинок має ще одне крило… І запасний вхід.

— Я цей будиночок на неї записав, — продовжив Ольг, — і на майбутню дитину…

— Дитину?! — вирвалося у мене.

— Авжеж, — зітхнув Ольг, — дитину Сокола Птахи…Я просто не знаю, як розповісти Півонії про… Про все це…

— Ой ти, сокіл, сокіл, — пробурмотів я, — що ж… Принаймні виживе рід… Коли їй родити?

— Скоро, — мовив батько, — ти ось що… Ти мовчи… І Вогнедану я скажу, аби мовчав… Я сам їй розповім… Згодом… Вона чекає… До речі, знаєш, що вона мені сказала…. Що Сокіл, мовляв, звелів для дівчинки підібрати ім’я їй самій, а, якщо народиться син, — назвати тільки Кречетом…

- Ім’я очистити хотів…, - пробурмотів я порозуміло, — та тільки як це Півонії, та ще й після такого…

— Вогнедан знищив Кріна Птасіна, — холодно мовив Ольг, — не Кречета Птаху…

— До речі, про Вогнедана, — мовив я — з цим треба щось робити…

— Вогнедан…, - протягнув Ольг, — Вогнедан… Я вже щось роблю, синочок… Я домовлюся з Верховним Волхвом Сіллону… Є тут такий дуже характерний волхв Богумир… Кажуть за нього, що він трохи не хмари руками розводить… Бачив рештки галери на мілині? Говорять, що це він сліпоту навів на команду… Він дуже старий і дуже мудрий… Ну, а коли хлоп’я заспокоїться трохи — відправлю його до Чорногори… До матері та сестри… Вони нині в Ігворрі.. Йому що потрібно, ельфеняті нашому… Рід біля себе відчути… Щоб і мати поруч була… І сестричка… І Мальва, яку він ненькою зве… І діти Мальви, яких він обожнював… Нині вони підросли, звичайно, але його не забувають… Хотілося б, звісно, аби біля нього був Веданг-охоронець… Він у нас і сам Веданг, надія наша, але йому потрібен свій Воїслав… Можливо ним стане хтось з Мальвиних синів… Подивимось…

— Стривайте, татку, — мовив я, — але ж його шукатимуть… А як же Данадільське намісництво? Його ж відберуть у Конвалії, навіть якщо Вогнедана й не повернуть до школи… До того ж він матір…ненавидить. Вважає її зрадницею…Йому не можна до Чорногори.

— Сину, — мовив Ольг лагідно, — не все так погано… По — перше, Імператору нині не до збіглого джури, навіть якщо це й майбутній князь Чорногорський. Великий Корог помирає…Можливо і вже помер до цього часу… А намісником його напевне буде пан князь Ріфін Астеонський… До повноліття юного принца Іркана. Іркан — одноліток Вогнедану…

— Мій дядечко Ріфін, — зітхнув я…

— Все вже взнав, — сказав Ольг лагідно, — гаразд… Так ось, на цю паскуду у мене є нині таке зібрання документів, що він у мене — ось де…

Ольг стис свою маленьку руку в кулак.

— А отже, — продовжив, — пан намісник не зачепить княгині Конвалії… І дасть спокій її сину… Навіть папір про закінчення тієї клятої школи накаже видати… Окрім того я витягну звідти під оцей весь розгардіяш і друзів нашого… Повелителя. Світлян отой його загинув, але там зосталося ще кілька хлопців, яких ще не зробили чоррами. Завдяки Вогнедану, до речі… З його флейтою і піснями… Брати Ставські — Богодар та Богдан… Добра данадільська родина… Настільки добра, що в чорри забрали обох синів. Бабуся Вогнеданова, мати Воїна — уроджена Ставська… І Зореслав Лемпарт, зелемінець… З роду Болотяних Рисей… Теж добрий рід, хоча і з домішкою північної крові. Власне, я хотів влаштувати їм усім втечу…. Десь місяців через три… Та доля… Доля вирішила інакше… Загинув Світлян, зірвався тікати Вогнедан… На Сокола він, швидше за все, наштовхнувся випадково, коли той біля школи… кружив. Але отакі випадковості часом все змінюють… І в житті, і в смерті.

— А Конвалія? — озвався знову я

— Конвалія…, - пробурмотів Ольг, — все владнається… Він же з Даною має зв’язок…Тепер Дана мусить його умовити… простити матері оте…моанське виховання… Поїздку до Моани, звісно, буде важче пробачити… Але ж хлопець навіть мене… пробачив. Коли я спати його вкладав, то прохав таки вибачення… За те, що муки його обміняв на владу над Данаділом. І знаєш, що відповіло мені дитя моє горде: «Те, що тисячі людей ці сім літ прожили в спокої, і їх не зробили кріпаками, є мені розрадою» Він не є безнадійним, синочку… Він — щира й лагідна дитина… Все буде гаразд…

— Ольже, — сказав я, — ви не бачили його очей… тоді…. І не чули тієї музики… Він же якось впливає людям на розум! Окрім того, що палить вогнем…

— Великий Ельф, — сказав Ольг з деякою гордістю, — звичайно, він має це вміти… І зцілювати як Денниця — теж… І ще — багато чого… Я знаю, про що ти думаєш, синку… Що я мав послати до біса Данаділ, викрасти хлопця звідти ще маленьким, привезти сюди, зодягнути в шовк… І аби він до повноліття бачив лише Сіллон-Сінд… Та занадто великою була ціна його волі… Я, дивний, не міг собі дозволити навіть за життя і розум Визволителя, віддати у рабство людей… Ми ж за вас відповідаємо, синочок… Перед Богами, перед зірками, перед собою… Таке гидке зрадництво не пішло б на користь Вогнедану.

— Ви завжди були праві, татку, — зітхнув я, — навіть коли були неправі… Але для чого мене викликали на цей чудовий острів?

— Хотів дати тобі ще одне завдання, — мовив Ольг, — ти мав колись справу з морем?

— Ну, — зітхнув я, — коли оте плавання на лоянському човні можна вважати справою…

— Принаймні, від хитавиці тебе не нудить?

— Та нібито ні…

— Тоді слухай, сину! Панове з Моани за спинами помираючого імператора та його майбутнього намісника хочуть укласти з Ішторном «вічний мир». Вічний там, чи не вічний, але це — кінець привілеям Чорногори. Нині Моанія є союзницею Шорроги, котра воює з Ішторном на морі. Мені потрібно, аби Головний Оберігач Печатки, котрий править Шоррогою замість недолугого правителя, мав докази оцього крутійства за його спиною А він вже знайде, чим притиснути… Велику і Могутню.

— А що маю робити я? — спитав я зацікавлено. Високою політикою я ще не займався.

— Докази, — мовив батько, — повезе імператорська галера «Чоррін». Морем… Вони чомусь не захотіли рушати через Південь…Ну, це й на краще… Якщо на галеру нападуть…

— Зрозуміло, — мовив я ледь розгублено. Отже тепер ми ще й пірати… Чудово!

— Але ніхто не мусить знати, — попередив Ольг, — що відомості про майбутній мир Шоррога отримала від ельберійських «тіней» Це може викликати таку каральну дію, що Південь знову спливе кров’ю. Воїни князя Непобора хоробрі моряки, але і язики у них задовгі… Взяти докази має бойовик. І відвезти їх на Шоррогу… А найголовніше — бойовик мусить мати…

— «Моанську пику» — пирхнув я, — коли відпливати?

— Як дозволить князь Непобор, — сказав Ольг, — завтра ідемо до нього.

Князь Непобор проти не був… На різьбленому мармуровому троні Сіллону сидів дивний в стародавньому строї — довгій гаптованій кошулі з тонкого полотна, підперезаній тканим чересом, полотняних же штанях, теж гаптованих по краю, та у витворних чобітках не зі шкіри, а з обробленої належним чином деревної кори… Не взуття, а витвір мистецтва…

— Князю Ольже, — вимовив він переливчастим голосом і поправив стьожку, що підтримувала його сяюче сріблясте волосся, — для вас — все що завгодно… Все, що ви робите — на благо Ельберу… Я, Непобор, син Байди, онук Буревія, присягнув собі дожити до того, коли схилю коліно перед троном у Боговладі і вимовлю вголос: Повелителю Ольже!

— Князю Непоборе, — ледь усміхнувся Ольг, — моя доля — бути тінню Повелителя. Застарий я вже для трону…

— А що ж тоді говорити мені, - схилив дивний князь молоде без зморщок лице, — коли я ще з вашим батьком, князем Станимиром, золоту рибку ловив… в південних морях… Пробачте, пане Ольже, а що це з вами за…людина? Волосся в цього воїна своє, чи фарбоване?

— Волосся — то у нього власне, — озвався з усміхом Ольг, — це — мій син, Білозір Лелег.

— Напівкровний, — протягнув князь, — втім, з напівкровних — завжди добрі воїни… Від людей — запальність, від нас — розважливість. Я пошлю на цю справу одну з моїх найкращих команд у всьому корсарському Братстві.. Бриг «Морена»… Капітан Яснозір Буревіст, штурман Мерлан Зоря…Дуже швидкохідний корабель. На ньому шоррогський військовий фрегат наздогнати можна, а не те, що імператорську галеру… Як там її?

— «Яструб», — переклав Ольг назву, — здобич хлопці хай беруть собі, а папери нехай залишать Білозіру…

— Однак, — хмикнув володар Сіллону, — ваш син разом з вами веде торгівлю… Це добре… Я завжди був за те, аби торгівля малиновим вином була родинною справою. Рівно, як і корсарство… Подивись на мене, Білозіре Лелег!

Я глянув в сріблясті очі дивного і наче провалився в безодню.

— Дарунок, — донісся звідкись голос Непобора, — якщо стане непереливки — ти зможеш накинути ману. Тільки слово ключове запам’ятай… Еллон… Діє воно лише раз, тож бережи це на крайній випадок…

— Дякую, — мовив я, віддихавшись, — князю…

Ввечері я попрощався і з батьком, і з Вогнеданом… Хлопчик трохи заспокоївся. Біля нього, за Ольговим столиком сидів ще один чистокровний в довгій білій кошулі. Волхв Богумир…Ну, хай Боги боронять свою блискавку від тьми і розпачу… Я зробив тут все, що міг… А далі… На все воля Небес…

Зайти до Півонії у мене не вистачило духу… Зранку я уже зійшов на борт «Морени», щоб відплисти в невідоме… Я вже не був безпритульним вороном… Мав і гніздо, і сина в тому гнізді… І справу, за яку варто вмерти… Ой ти, Сокіл, Сокіл… Я воюватиму й за тебе, мій незламний друже… І за будиночок в Боговладі… І за батька Ольга…І за розтоптане дитинство Вогнедана… І за змучені очі Конвалії… За загиблих Ведангів… За все!