Життєпис Білого Ворона

Зшиток третій Політ ворона

Сьогодні раптом вирішив їхати до Сейвігуру, а потім — відплисти на Шоррогу. Вук мені уже й валізи зібрав, але я таки передумав. Зрештою, Океан — не перепона для помсти, а вмирати краще вдома. Замість від’їзду написав заповіт і «вільні» кріпакам. Треба встигнути оформити папери, інакше моїх бідолах по моїй смерті держава продасть якомусь панку, котрий буде зображувати з себе володаря цих «реєстрових душ». Вони і так натерпілися від зміни хазяїв, які були схожі одним — лупцювали їх за всяку дурницю. Бідний Вук, що то він робитиме по моїй смерти? Ось хто безумовно не створений для волі. Я відписав йому досить великі гроші, аби старий кріпак на волі не вмер десь під парканом. За роки вірної управительської служби старий не надбав собі нічогісінько.

Вук затривожений моїм станом… «Пан не їсть, не п’є, лише щось пише цілими днями… Може б пан з’їздив погостювати до сусідів? У таких-то п’ять дочок на виданні, а такі-то завтра дають баль… Ну, хоч до церкви сходіть-то, пане… Хіба можна отак себе мучити?»

Я не розповів йому нічого. Навіщо даремне хвилювати старого? Та й що він зрозуміє з моєї оповіді? Хіба він жив у краю, де жінок називають як квіти, а чоловіків як зброю? Хіба він бився за волю, знаючи, що не доживе до неї? Хіба він бачив, як друзям стріляють у серце, щоб не віддати їх до ворожих рук? А якби він побачив Вогнедана, не того, що зараз сидить на троні у Боговладі, спокійного і незворушного, завжди з усміхом на вустах… А того, яким я його побачив вперше, хлопчика з розшарпаною душею, з обпаленим чолом, від погляду якого на людині починала тліти одежа… Ні, це не поетичне порівняння… Напевне, бідолашний Вук помер би від страху, як ото панотець Отін. Та й для чого Вуку це знати? Вук є щасливим рабом. Він задоволений зі своєї долі і не бажає іншої…

Отже, продовжую… Я у Белаті… Годицю переплив без пригод… На мені цивільний одяг дженджика-південця, що невідомо як опинився у скрині корчмарки. Мабуть з тієї ж нагоди, що і отой арсенал у хатині діда, в якого я тоді навіть імені не спитав… Ще один безіменний ельберієць… Чув я згодом, що у князя Непобора з Сіллон-Сінду, чий рід до моанського завоювання правив Квітаном, є довжелезний поминальник загиблих за волю Ельберу, котрий щодня читається в Сіллонському храмі Дани. А закінчується список так: «ті, чиї імена знають Боги».

Окрім одягу у мене ще є дев’ятнадцять моанських червінців. Ці гроші цінуються на всіх Західних Землях, отже я можу деякий час протриматись, аж доки не знайду собі якесь заняття. Белат був торговою республікою, але я сподівався, що тут потрібні найманці… Більше я нічого не вмів — тільки воювати.

Белатську мову я знав, дякуючи вуйні Вербені. Найбільше потерпав, аби у мене не спитали якогось паперу на право тут знаходитися. В Імперії спитали б одразу, коли побачили б іноземця… Окрім, хіба що Чорногори. Але тут ніхто у мене нічого не питав окрім грошей. Я купив собі коня, місцевий одяг сірого кольору, схожий на той, в якому схопили Ольга, і спитав дорогу до Ільзнону.

Ільзнон був університетським містом. Біля цієї вищої школи крутилося все міське життя. Університет знаходився на пагорбі серед чудового парку. Складався він з деканату і факультетських будівель, серед яких я без труду знайшов «Державу і право»

Сонний старий сторож провів мене до льоху, де зберігалися старі папери. Не пам’ятаю, що я йому тоді збрехав, але монетка в моїй руці певне важила більше, ніж слова… Він допоміг мені знайти старі факультетські списки двадцятип’ятирічної давності. Дійсно, моанців, або, як волів говорити Ольг, «імперців» на той час на відділенні було лише двоє… Ольг Лелег та Ітаор Керін…

Отже, мене мали звати Ешіор Керін. Під цим ім’ям я і записався в заїзді «Повний Місяць» Мені соромно було зватись Ольговим ім’ям… Ночами мені снився Квітан, жахіття війни, Крін Птасін… Я бачив лице Веданга, стягнене не зненавистю, ні… Презирством… Ненавидять рівних… Він випалив вогнем знак побратимства з руки, а мене — зі свого серця. Він не пробачив навіть перед смертю… Як не пробачив Ольг… Як не пробачить Мальва… Як не пробачить земля, яку я струсив зі своїх чоботів, перед тим як вирушити в нікуди… Я прокидався з криком жаху, на промоклій від сліз подушці… Крук був правий — совість гризла мене незгірш за хробака.

Вдень я блукав по місту, обдивляючись університет…. Чверть століття тому по цій бруківці ходило двоє рідних мені людей… Батько Ітаор… Батько Ольг… В якій таверні вони пили вино? Яких дівчат любили? Чи билися ще з кимось на поєдинках, окрім отих пихатих ішторнійців? Як навчалися? Втім, це я знав… Я бачив копії їхніх залікових книжок… Ольг мав «відмінно» з усіх предметів… Батькові Ітаору не давалися «Повчання любомудрів». Він їх навіть перездавав… Я уявляв собі, як мій незнаний батько пітніє над підручником, а поруч сидить його золотоокий приятель і повчає насмішкувато: «Людина, любий Ітаоре, це безкрилий птах без пір’я. Та й годі».

І от, під час оцих моїх блукань, мені пощастило зустріти людину, що надовго стала моїм приятелем… Де ти зараз, Ролло? Ходиш вулицями Боговладу? А може поштиво розмовляєш з його володарем, котрий перебиває твою ґречність насмішкуватим: «Друже Ролло, ви ж не на імперській службі…Опісля того, як я витяг вас з того світу, дозволяю вам звати мене просто Вогнеданом…»

А тоді, у Белаті, я йшов університетським парком, котрий швидше був невеличким ліском, і раптом почув десь збоку брязкіт зброї.

На галявині якийсь чоловік відбивався одразу від шістьох… В одній руці у нього була довга белатська шпага, в другій — кинджал з руків’ям — чашкою. Бився він добре, але стан речей був не на його користь. Занадто великою була чисельна перевага. Я і сам би міг зладнати із шістьма хіба що в стані бойового шалу…

З хвилину я обмірковував, чи варто втручатися. Чужинець у такі справи встрявати нібито не мав… Але, з другого боку… Хлопця напевне вб’ють…

Я вже рушив до галявини і тут згадав… Звісно… У мене немає зброї… За свою військову службу я так звик до шабельки на боці, що дуже здивувався, коли рука не знайшла її на місці… Що ж, доведеться добувати зброю тут таки… Що я і зробив, стрибнувши на одного з нападників, та вибивши у нього шпагу.

Тут почалася вистава… Троє з нападників полишили жертву і кинулись на мене… Я не звик до шпаги, тобто, звик рубати, а не колоти…Займався-то я з ельберійським мечем, а у війську — шабелька… От я і хльоснув шпагою найпершого… А тоді і взагалі покинув отой белатський рожен і пішов врукопаш голіруч…

Белатці такого не бачили, певне, ніколи. Двох я завалив, а решта кинулась тікати… Вірно, на мене знову напало оте шаленство, що в Квітані… Тільки тут я хоч вовком не вив і якось себе тямив… Той хлопець, на якого напала ота зграя, зоставшись на бойовищі сам, трохи теж од мене не втік.

Це був білявий юнак, трохи од мене старший. Очі мав зелені, на ту хвилину — ледь перелякані… Вусики й борідка за белатською модою робили його трохи старшим, ніж він був насправді. На той час йому було двадцять літ… Зодягнений він був не в сіре, як більшість його земляків, а в зелений камзол і такі ж штани, а одяг весь мав розцяцькований якимось стрічечками. Крізь розрізи рукавів виглядала білесенька сорочка. Словом це був якийсь місцевий чепурун, а ті шестеро — напевне грабіжники.

— Чорт забирай, пане! — мовив він оговтавшись, — ви з’явились якраз вчасно!

— Чорт забирай, я і сам так думаю! — відповів я, ледь тамуючи сміх.

— Ролла, — сказав молодик і простягнув мені руку, — Ролла Латені… Студент медичного відділення.

— Ешіор Керін, — відрекомендувався я.

— З якого відділення?

— Я не вчусь в Ільзноні…

— То приїхали вступати з… зараз угадаю. З Моанської Імперії!

— Я дійсно моанець, — зізінався я, — але не приїхав навчатись.

— То ви політичний біженець і шукаєте притулку, — зробив висновок Ролла, — у нас моанці або навчаються, або ховаються від свого імператора…

Я мимоволі усміхнувся і сказав, що Ролла недалекий від істини. Ми подалися з парку геть. Щодо тих двох нападників, то я не став перевіряти живі вони, чи мертві.

— Я дуже люблю цікавих людей, — розпатякував тим часом майбутній лікар, — І ви врятували мені життя! Цих убивць найняв на мене один торговець, в якого я звів доньку!

— Дівчина хоч нічого? — спитав я ошелешено.

— Дурна курка та й годі, - одізвався мій супутник аж ніяк не з каяттям, — З грошима її батечка вона завжди знайде собі дурня, котрий терпітиме її кудкудакання. А з мене досить… Я їй так і сказав… Тільки не подумав, що її батько розориться аж на шістьох бандитів… Він такий жадібний, що мав би найняти лише одного… Ходімо, вип’ємо, пане Керін! За мій чудесний порятунок.

З пивнички Ролла повів мене до себе додому. Я погодився… Його прізвище нагадало мені про Ольга, котрий потрапив у бран як Кетар Латені. До того ж я знудився самотою і тяжкими снами. Мені потрібен був друг… Навіть не друг — а просто… поговорити з кимось.

Через кілька днів я вже перебрався до Ролли, прихопивши коня та все своє нехитре майно. Що мене ще привабило — юнак був, як і я, круглим сиротою. Батьки його померли давно, під час епідемії. Опікувалося ж Роллою двоє його дядьків — батьків брат, багатий торговець, дбав про грошові справи, материн брат, священик, — про безсмертну душу…

З грошовими справами у Ролли було все гаразд. Дядечко Молла Латені, котрий проживав у сусідньому місті Лоаді, регулярно переводив небожу кошти з його спадщини та платив за навчання. Другий же дядечко, превелебний Оллі Дастені, тільки зітхав при зустрічі з небожем. Молодий Ролла зовсім відбився від рук. Вчився юнак, щоправда, добре, але прикладав руку до кожної вихватки ільзнонського студентства та зводив дівчат. Хлопець він був, як я вже згадував, показний і дівчата дуже цінували його смарагдові очі та біляві кучері. Бідолашний опікун лише руками розводив.

Оскільки Ролла жив у дядечка-панотця, я трохи вагався щодо переїзду. Справа у тому, що я був мейдистом моанського сповідання. Це сповідання трохи ріжнилося від прийнятого в інших країнах Західних Земель… «Чистий мейдизм», як-то називалося наше вчення, сповідували нині лише в Лугербі, на батьківщині Святого Старця, та у Великій Моанії… В решті країн процвітав культ Святого Провидця Кілені, від чого і сповідання їхнє звалося Кілен-мейдизмом.

Ріжниця між сповіданнями, власне, була невеликою. Ми, моанці, значили себе трикутником вершиною догори — чоло, праве та ліве плече, і шанували Святого Мейді як єдиного рятівника світу. Кіленари ж, як зневажливо називалися в Моанії зарубіжні єретики, значили себе трикутником вершиною донизу — ліве, праве плече та живіт і вважали, що святий Кілені, провидець та учень Святого Мейді, домігся того, що став рівним по силі учителеві. Читав я ще, що десь за Лугербою є краї, де люди вважають за рівного цим двом святим ще й третього — Святого Пророка Огаму і не визнають ніяких оберігаючих знаків… В богознавчих питаннях я завжди «плавав», але пречудово пам’ятав ставлення обох ігворрських панотців до ішторнійців — кіленарів, та до лікаря-белатця, котрий був на службі у князя Іргата. Отож я і запитав тоді у Ролли, чи захоче його родич жити під одним дахом з єретиком.

Латені махнув рукою:

— Дядечко, — сказав він весело, — дуже толерантна людина. Він терпить під своїм дахом навіть мене, а я вірую тільки в природнє походження речей.

Велебний Дастені дійсно поставився до мене дуже приязно. Цей лагідний старий навіть запропонував мені роботу. У панотця була велетенська книгозбірня, яку він безкінечно заносив до списку. Мої знання іноземних мов, дякуючи родинній відьмі, давали можливість описувати книги, написані тими мовами, яких велебний не знав.

Спершу я вагався… Опісля панотця Отіна я боявся священників як чуми. В Ільзноні була мейдистська церква моанського сповідання, однісінька на все місто, так я обходив стороною навіть вулицю, на якій вона знаходилась. Пан превелебний був доброю людиною, але… Панотець Отін теж хотів мені добра…у своєму розумінні. Та врешті-решт я погодився. Потрібно ж було на щось жити, допоки знайду собі інше заняття. Решту червінців я заховав про чорний день і став на службу до пана Дастені.

Служив я превелебному більше року. За цей час я став відомий серед студентства та місцевих «чепурунів», тобто синків багатіїв, як неперевершений боєць на мечах. Я навіть став законодавцем нового захоплення…Навіть ільзнонські шляхтичі повісили на стіни своїх зброярень шпаги та познімали з них дідівські мечі… Я вже серйозно подумував про те, аби відкрити фехтувальну залу і заробляти на тому великі грошенята. Ролла мене в тому підтримував. Пан Дастені теж не був проти. Список ми майже закінчили, і з тим мала закінчитись моя робота у доброго старого.

Панотець таки і справді був людиною доброю. Він не доніс на мене до Духовного Суду — у Белаті теж був Духовний Суд і звався він Селія — за одну подію, якій були свідком і він і Ролла. Я, теля чорногорське, ще тоді не знав, що мені пощастило… Селія, як і ішторнійські орденські духовні суди, карала швидко і жорстоко, а викупити мене тут було нікому.

Сталася ця подія на самому початку моєї служби. Того дня я не працював у книгозбірні. Туга за Чорногорою, яку я тлумив роботою, гризла мене цілісінький ранок… Потім я згадав Воїна… Його лице, що стало попелом… Його пісні… І поховальне вогнище, яке розпалив собі цей гордий язичник… Невже минуло вже… Я підрахував і дійсно… Рівно сорок днів…

Десь, в Гнізді Драконів ще чекає Конвалія… А може, ще сорок днів тому до її покоїв зайшла Ружена, дивлячись поперед себе застиглим мертвим поглядом, і сповістила, що у Ведангів не лишилось охоронців родового герба… І не буде ніякого Сповнення Видіння… Не буде рятівника у Ельберу… Не буде… нічого. І заголосить молода вдова, а її плач підхопить юна Купава, знаючи, що її Змагор лишився до останку зі своїм князем… Але Купава, принаймні, хоч матиме якусь потіху… Воїне, задумливий ясновидцю, як ти міг помилитись у найголовнішому…

Я купив росавського вина — тут воно було страхітливо дорогим — і білу гаптовану скатертину, яка здалася мені чимось схожою на ельберійські обруси. Я придбав — знов за дурну ціну — два келихи данадільського кольорового скла. В цих келихах росавське вино ставало багряного кольору… Кольору крові… Я накрив у своїй кімнатці стіл і переодягся в чисте. Я налив вина — собі і загиблому, який мене не пробачив….

І тут принесло Роллу… Цей лікарчук взяв мене на сміх та назвав забобонним варваром… Коли я почав закипати і поглядати на старовинного меча, якого придбав собі, аби мати вигляд шляхтича, до кімнати зайшов пан Дастені, котрий висварив небожа.

— Звичайно, — мовив велебний, — це не за приписами, але… Юначе, якщо ви цього не знали — на вулиці Грєлли є моанська церква… Там ви можете замовити службу за душу померлого друга.

— Мій друг був язичником, — буркнув я ще не охолонувши, — я поминаю його за їхнім поконом…

— Хлопче! — вигукнув Ролла, — ти жив серед справжніх язичників і мовчав про це?

— У мене була навіть родичка-відьма, — сказав я сумно — Дай мені спокій, Ролло… Він був мені братом… Він помер як воїн… Я був єдиним свідком його загибелі, окрім його ворогів. Хочеш — дивись, хочеш — вийди за двері… Пробачте, пане превелебний…

— Нічого, сину мій, — озвався Дастені, - дивлячись на мого небожа, я часом думаю, що віруючий, навіть язичник, чимось ліпший від недовірка…

Я взяв келиха до рук… Другий стояв на обрусі….

— Воїне, брате мій, — заговорив я чорногорською говіркою, врешті — до біса оці вічні недомовки — ельберійською мовою — ти проводжав загиблих в останню дорогу… Ти промовляв вояцьку молитву над замученими квітанцями… Ти прощався з друзями і бажав їм світлого шляху… А сам, наостанку, чув лише ворожі прокляття…. Ти не пробачив… Що ж… Я і сам собі не пробачив… Не мені б говорити ці слова — та більше нікому…

Келих тремтів у моїй руці, розхлюпуючи багряну вологу з росавських виноградників…

— А тому, хто впав у битві за рід свій, — вимовив я тремтячими вустами, — Громовиця піднесе води живої… І опиниться він у гаї дубовім… І там пребуде він час… І отримає тіло нове… І знову прибуде до роду…

Тріснуло і розлетілося вдрузки данадільське скло… Бризнуло вино на білий обрус… Гарячий вітер пронісся кімнатою… Тремтяче марево згустилося, склалося у знайому постать…

Я не думав, що колись побачу його ще раз… Але таки побачив… В тому самому чорному вбранні «тіні» з відкинутим каптуром… По кімнаті рознісся запах пороху, диму й вогню… Запах тліючих в хатині мертвих тіл… Запах вогняної смерті…

Воїн стояв біля столу і дивився на мене своїм бездонним поглядом дивного. Я ступив до нього, забувши про все…

— Воїне! — крикнув, — Воїне…

— Зупинись! — озвався знайомий голос, — доторкнешся — підеш за мною…

Я глянув на свою правицю і обімлів. Від моєї руки до руки Воїна тягнулася срібляста нитка. Від руни до руни…

— Я випалив свій знак вогнем, — озвався знову загиблий, — та він ще є… зв’язок.

— Воїне, — вимовив я плачучи, — та вислухай же…

— Я знаю, — тінь знайомого усміху торкнулась його вуст, — я ж весь час з тобою… Поруч… Ніхто не відпустив мене тоді… Ця нитка так просто не рветься… Ти змужнів, мій менший брате… У тебе он навіть сиве пасмо в волоссі… Я тебе зрозумів… Може, я не вмію пробачати, але можу розуміти… Зараз я піду до дубового гаю під дивними зорями… Там усміхнуться мені батько Воїслав та мати Ведана, яку я знаю лише за портретом, а біля них стоятиме мати Пава, яку я теж любив… Там я матиму трохи спокою, а потім повернуся знову… Ще за твого життя, брате Білозіре… Повернуся в Ельбер Прекрасний… А ти живи… Ти маєш це пережити… Свою ганьбу і душевну муку… Все минає… Живи, мій брате… До зустрічі у майбутньому…

Срібна нитка, що єднала нас, розчинилася у повітрі. Знов війнуло гарячим вітром і Воїн зник. Зосталася лише багряна пляма на обрусі та рештки келиха. Свого я теж упустив. Я плакав… Плакав так, як мав би плакати, коли над лісовою хатиною звився вогняний стовп… Але тоді мої очі були сухими… Всі сльози вилились нині.

Варто було подивитися на Роллу та пана Дастені. Мій друг — недовірок стояв відкривши рота і мурмотів щось про заразні видива… Превелебний весь час значив себе трикутником і шепотів молитви.

- І ти все не віриш? — спитав зрештою Дастені у небожа, — не віриш у безсмертну душу?… Цей чоловік пішов до пекла… Господи, як тут смердить сіркою… Але ти бачив його? А ви, бідолашний юначе! Ви врятувались дивом! Моліться! Моліться! Ще трохи, і це чудовисько забрало б вас з собою… Який жах! В якому страшному місці ви жили, якщо у вас були такі…друзі… Бідне, бідне дитя…

Я не став ні в чому переконувати ні Роллу, ні панотця. На невідступне прохання пана Дастені я пройшов обряд очищення в його таки храмі. За звичаєм кіленарів, але на ту хвилину мені було все байдуже… Мій побратим мене пробачив… По-своєму, по-дивному, але пробачив. Я міг жити далі! Я отримав право жити далі…

***

Фехтувальну залу я таки відкрив за допомогою Ролли, котрий позичив мені грошенят в белатських соді. У мене з’явилися учні. Згодом я вже заробляв не тільки на хліб, як у пана Дастені, але й до хліба… З’явилися жінки, навіть одна пані вельми шляхетного походження, котра дуже вподобала «білявого варвара», себто мене… У Белаті, серед тамтешнього загалом темноволосого люду, була якась шалена мода на білявих. Недарма Ролла так перебирав жінками… Моя шляхтянка білявкою не була, але фарбувала волосся в золотавий колір. Мала вона лише два недоліки — вживала замало води для миття та забагато пахощів.

Мальву я ще згадував, але все рідше й рідше. Спогад про неї канув на саме дно мого серця… Туди, де лежав спогад про дивного, котрий звав мене сином… Я повернув Роллі борг, купив собі ще одного коня, безліч вбрання, та гроші все одно залишалися.

Жив я, як і раніше, у Ролли під опікою доброго панотця. Напевно я мав вигляд дуже великого грішника, раз священикам всіх сповідань кортіло опікуватися мною. Дастені змушував мене оповідати годинами про Чорногору та мою язичницьку рідню. Я оповідав, обережно обминаючи гострі кути, знаходячи якусь тужливу втіху в подібних розмовах. Превелебний же запалився думкою навернути чорногорців до кілен-мейдизму… Він сподівався отримати благословення Духовного Ордену Святого Кілені, командор якого перебував в Ішторні, і виїхати до Ігворри. Марно я доводив панотцеві, що йому загрожує серйозна небезпека. Не від моїх земляків, чорногорці лише б посміялися ще над одним проповідником, але той же панотець Отін написав би до Моани, і звідти прибули б ті самі люди, що хотіли судити Вербену. Моанське сповідання не терпіло суперництва. Та видима небезпека лише під’южувала Дастені.

— Цих дивних людей, про яких ви розповідали, — говорив він мені під час дружньої бесіди, — треба не залякувати, як то роблять єретики, а просто навчити основам істинної віри. На відміну від моанців я понесу в гори мир та любов!

— Пане Дастені, - зітхав я, — в наших горах приказка є: «чия віра — того і влада». Чому ви вважаєте, що влада Ішторну, а чи Белату для моїх земляків буде кращою, аніж влада Великої Моанії?

— Не можна говорити, що це віра Моанії або Ішторну! — вигукував Дастені, - це… це — загальнолюдське надбання! Святий Мейді врятував від погибелі увесь знаний світ!

Я раптом уявив собі, як пан Дастені проповідує Вербені біля ґанку нашого дому, а жриця дивиться на нього золотавими як у Ольга очима і вирікає з властивою їй різкістю:

— Оці ваші загальнолюдські надбання поділяються на дві частини, пане белатцю! На морковку під носом у віслюка і на вантаж на його хребтині! Не крутіть — но мені голову, а краще випийте молочка, та йдіть собі…

Видиво було таким реальним, що я аж усміхнувся. Знову нестерпно захотілося додому… Випити молочка від колись так зневажених мною кіз… Ах, марно… У мене немає дому… Воїн мертвий… Ольг, мабуть, теж… Рід підтято про корінні… Лети, вороне… Куди ж мені летіти? Де мій дім?

У Белаті мені не подобалось. В цій країні торговців цінувалося лише одне — гроші… Знать, справжня знать зі старовинних родів, доживала віку у злиднях, потиху вироджуючись. Мої учні чітко поділялися на дві групи: «чепуруни», тобто синки багатого купецтва, яким батьки давали перебіситися, перш, ніж ті вдягнуть скромне сіре вбрання та сядуть за рахівниці, та нащадки аристократичних родин, пихаті суворі юнаки, зодягнені в чорне. Злі язики говорили, що вони носять чорне, аби рідше прати вбрання і ходять навшпиньки, аби довше служили чоботи. Влада у країні нібито належала народу, тобто Белат був республікою, але, оскільки вибори до Ради Дванадцятьох — керівного органу країни — оплачувало багате купецтво, воно ж тією країною і керувало. Народ же, як і скрізь, мав не вдосталь хліба, зате багато видовищ, особливо перед виборами, коли видовища оплачували зацікавлені особи. Незадоволених тут не вішали на площі і не набивали на палю — вони просто зникали без сліду… Таємна служба Белату оплачувалась чи не найкраще у Західних Землях, а отже й працювала добре.

Незважаючи на усю мою нехіть, життя ніби почалося налагоджуватися… Авжеж… Мандрівному ворону не звити гнізда… Не так багато й минуло часу від мого прибуття до Белату, а я вже потрапив до халепи.

До моєї фехтувальної зали вчащав шляхтич на ім’я Норра Ларран. Я навчав його фехтуванню на мечах та шаблях, він платив мені без затримок, на відміну від злиденних своїх приятелів, і на тому наші стосунки закінчувалися.

Та пан Ларран не був просто собі аристократом. Він ще мав деякі грошенята, тому сподівався перемогти на виборах від міста Ільзнон… Якщо я ще не згадував — Рада Дванадцятьох тому так називалася, що складалася з дванадцятьох можновладців, по одному від кожного великого міста Белату. Досі до цієї ради ще не входив жоден шляхтич, тому що знаті не було на що купити голоси городян… Селяни права голосу, здається, не мали… Втім, я ніколи не цікавився цими подробицями, бо іноземці права голосу не мали також.

Так от, оцей ось Ларран, хоча від серця ненавидів «цю гендлярську республіку», вирішив надбати собі трошки влади… Не знаю точно, чого він там хотів… Можливо, як запевняв мене потім Ролла, молодий шляхтич був ватажком змовників, котрі хотіли повернути владу шляхетству… В усякому разі, саме так вважала таємна служба Белату… Одним словом, коли ми з Роллою, уже практикуючим лікарем-початківцем, поверталися від веселих дівчат, то просто перед будинком панотця Дастені спіткнулися об чиєсь непорушне тіло.

— Напився як свиня, — відзначив мій приятель, схиляючись над лежачим. Потім охнув…

— Дивися, Ешіоре, — вигукнув, — кров…

— О, — мовив я, теж нахилившись, — так це ж пан Ларран… Його, здається, поранено…

— Поєдинок? — міркував Ролла, вже розтинаючи своїм стилетом набряклий кров’ю камзол постраждалого, — о, ні… Друже мій, тут убивство, і здається мені, що в ньому замішані «тайняки»…

— Чому ти так вважаєш? — спитав я здивовано.

— Якби на нього просто найняли убивцю, — мовив Ролла, продовжуючи обдивлятись рану, — то найманець використав би шпагу. А стилетами у нас орудують «тайняки»… Це їхній почерк — просто над ключицею… Цьому хлопцю не вижити…

— Маєш рацію, лікарю! — озвався хтось позад мене…

Ой, не треба б «тайнякам» виходити з засідки… Ролла потім говорив мені, що їхня жертва і так би померла — зійшла б кров’ю при спробі витягти ніж із рани… Але «тайняки» скрізь одної породи… Їм закортіло насолодитись ще й нашим страхом…

«Тайняк» був у масці, як то й належало йому при виконанні смертного вироку. За ним виднілося ще дві невиразні постаті. Ролла застиг на місці… Убивця підійшов до пораненого і вдарив ногою просто по рані, звідки стирчало руків’я стилета.

Не треба йому було цього робити… Занадто часто я дивився на те, як катують людей — і не втручався… Але нині… Нині на мені вже не було одностроя чорри… Меч опинився в моїй руці раніше, аніж я встиг подумати про наслідки…

«Тайняк» навіть шпаги вихопити не встиг… Я зніс йому голову і розвернувся до двох інших. Ті трохи розгубилися — зазвичай белатців шляк трафляв від самого вигляду урядових служників. Але потім жваво вихопили зброю… Я аж навіть зрадів цьому.

От, що не кажіть, а шпага проти меча, навіть проти легкого — не зброя, іграшка. Навіть проти шаблі вона слабувата. Звичайно, це не рапіра, нею і рубати можна, але все ж таки… Чував я про майстрів, котрі вершили шпагою дива. Але мені такі люди не траплялися, а якби й трапилися, то проти доброго мечника… Гаразд, облишмо, а то я знову відволікся… Словом, пішов я грати клинком… Так, як учив мене Воїн. Одному одразу обламав шпагу при руків’ї, а тоді зніс півчерепа… Другий побачив, що непереливки, та як рвонув…

Не наздогнав я його. Головним чином тому, що Ролла вчепився в мене як кліщ і потягнув геть. А даремно. Хоча, можливо, нас все одно б знайшли… Майстрів мечного бою в Ільзноні було — я сам один… Не треба бути великим слідчим, аби зрозуміти, хто вклав на місці двох чи хай навіть трьох «тайняків» при виконанні ними свого обов’язку. За допомогою меча.

Вибратися з Ільзнону нам допоміг спокійний, як завжди, панотець Дастені. Він добув нам грошей, коней та одежу. Він же загримував нас і придбав ще й дві чорні перуки. А до того ховав нас в ризниці храму Святого Кілені, настоятелем якого й був. Ми мали доїхати до Магеди, останнього великого міста перед кордоном з Ульгоною. Там закінчувалась Шия Змія і починався Живіт Змія. І там робив останні закупи перед довгою купецькою подорожжю другий дядечко Ролли, торговець Молла Латені.

Торговець зустрів нас непривітно, а, почувши в чому річ, вжахнувся.

— Ти хоч розумієш, — кричав він до Ролли, — що ви накоїли! Для чого ти взагалі зупинився біля того недобитка?

— Я — лікар, — буркнув Ролла, який мабуть і сам шкодував уже свого вчинку.

— Ти- ніхто! — відтяв дядечко, — Ти уже не студент, а отже — Університет не в змозі тебе захистити! Нехай ти сам не убивав, але всеньке місто знало, що цей чужинець є твоїм приятелем!

— Що буде з паном превелебним? — спитав Ролла понуро.

— Священика не зачеплять, — сказав Молла вже спокійніше, — його захистить могутність Ордену, з яким бояться заводитися навіть наші можновладці. А ось тебе не захистить ніхто! Для чого ти пустив у дім чужинця? Людина, котра не поважає владу — не поважає нічого! Ти розумієш, що цей моанець полишив свою країну напевне тому, що виступав проти її законної влади! Тому він і повівся так! Йому байдуже, куди втікати! А ось тобі, небоже, практикувати у Белаті вже довго не приведеться! Це диво-дивнеє, що вас не схопили по дорозі…

— Превелебний вивів нас з храму потайним ходом, — пояснив Ролла, — через цвинтар. Це Орденський хід, про нього не знають навіть «тайняки»…

— А вони чатували біля храму, будь певен! — пирхнув Молла, — ну, гаразд. Завтра я відправляю валку на Схід, до самих Небесних Гір. Шлях звичайний — Ульгона, Лугерба, Гірозан. Поведе обоз мій управитель Рістені. Тебе, небоже, я вписую у папери лікарем, а твого занадто запального приятеля — охоронцем товарів. І не повертайся сюди ніколи, Ролла Латені! Рада Дванадцятьох не скасовує своїх вироків, а ти зі своїм приятелем напевне рокований на смерть.

Нема чого й казати, як побивався бідолашний Ролла, котрий в одночасся став вигнанцем… Він-то любив свій гендлярський Белат, а Ільзнон, з його червоними цегляними будиночками та з сірим громаддям Університету поміж зеленого лісочка, просто-таки обожнював. Мене він, однак, не вважав винним у своїй біді.

— Я мав тебе попередити, — говорив він смутно, — вони б нам нічого не зробили… Ми ж не знали, що цей панок є змовником…

Я не був аж так певен у тому. В країні, з якої я утік, незнання подібних речей не рятувало від відповідальності. Тому я лише полегшено зітхнув, перетнувши східний кордон Белату. Я їхав верхи, на вороному, що належав хазяїну валки, обдивлявся довкілля і намагався ні про що зайве не думати… Лети, вороне… Де твій дім?

***

Ульгона та сусідня з нею Лугерба були країнами, овіяними легендами. Саме в Лугербі народився Святий Старець Мейді, а Святий Кілені був родом з Ульгони. Відповідно, в Лугербі був осередок «чистого мейдизму», а в Ульгоні більше шанували Святого Кілені. Нема чого й казати, що обидві ці країни були в стані затяжної війни.

Якраз нині тривало перемир’я, яким і користалися торговці. Белатці, до речі, були цілком байдужими до богословських питань. Про них говорили, що, якщо задля вигідного гендлю потрібно буде позначити себе трикутником вгору, а не вниз, прославити Пророка Огаму, якого шанували в сусідньому з Лугербою Гіразані (я говорив чи ні, що й ці дві країни були в стані затяжної війни), або потертися носом об ніс чорношкірого дикуна з Островів, белатець зробить це охоче, аби мати зиск.

Шлях, яким йшла наша валка, був звичаєвим шляхом паломників. Наш з Роллою працедавець Рістені (цей купець мав яку-то частку у торговому домі пана Молла) акуратно знімав свого капелюха з широкими крисами перед кожною капличкою святого Кілені. Ролла, котрий уже трохи позбувся своєї туги, і весело гарцював поруч зі мною на білому конику, підсміювався з нашого начільника:

— Молиться, щоб купити дешевше, а продати дорожче. Хоч би Всевишнього не вплутував в своє шахрайство.

— Звідки ти взяв, що він шахрай? — зацікавлено спитав я.

— Дядечко Молла, — розсміявся лікар, — має особливу статтю видатків, що так і зветься: «на розкрадання». Цей краде трохи менше, ось і все.

Ульгона була бідною країною. Ще біднішою мені видалась Лугерба. Батьківщина Святого Старця, змучена війною з обома сусідами, ледве животіла. Я згадав оповіді «залізного чорри» Птасіна про те, що Моанська Імперія повинна приєднати і пригріти бідолашну Лугербу, а також визволити від єретиків гробницю Святого Мейді. Гробниця ця знаходилася у Аграмі, східній провінції Лугерби, нині завойованій Гіразаном. «Ми з тобою, чорро, — говорив мені поручник Крін, — ще митимемо чоботи в озері Лодо, біля Аграму. Пам’ятай, що кордони Великої Моанії там, де ступив чобіт її хороброго солдата!»

Хто-зна, можливо отій нещасній Лугербі і краще було б у складі Великої Моанії… Принаймні, гірше б не було, це точно. Якщо Ульгону підтримував Орден Кіленарів та інші країни Західних Земель, то Лугербу не грабував тільки лінивий. Родючих земель країна мала не так уже й багато, з гіразанських пустель весь час дули суховії… Селяни тут були навіть не кріпаками — рабами… Рабів замість челяді тримала і уся лугербська знать. Часом через кордон налітали гіразанські вершники, котрі полювали на трохи не єдине багатство країни — все тих же рабів. Нещасних лугербців гнали до Гіразану, де їх утискували ще й за їхню віру… Люди ці були забиті настільки, що вже нічого не боялися і нічого не хотіли. Їм все було байдуже. Якби вони одного чудового дня стали кріпаками Великої Моанії, то мабуть і не помітили б того.

Белатці в Ульгоні та Лугербі досить вигідно спродавали предмети розкоші місцевій знаті. Дехто займався й работоргівлею. Пан Рістені теж цим не гидував — користуючись перемир’ям він накупив рабів і тепер я, разом з іншими охоронцями, мусив стерегти ще й живий товар.

Коли ми перетнули гіразанський кордон, пан Рістені зібрав нас і наказав дивитись і пильнувати. Прихильники Пророка Огами вважали за честь пограбувати кожного єретика, котрий траплявся їм на дорозі.

Двічі нас зупиняли озброєні бородаті люди, зодягнені в зелено-червоні смугасті халати та широкі штани. Їздили вони верхи на чудових конях і дуже скидалися на розбійників. Але то були не розбійники, а «охоронці шляху», воїни правителя — анахеша. За кожним разом вони взяли з пана Рістені такого хабара, що він аж за голову хапався.

— Напад розбійників обійшовся б дешевше! — галасував торговець, — Подумати тільки, вони не беруть соді! Не беруть белатські гроші, уявіть собі! Вони не взяли навіть моанські червінці! Не взяли повновісні червінці, вибиті із золота зі срегійських копалень! Цей єретик — огамець сказав, що моанці шахрують із золотом! Хай Всевишній поб’є тих клятих моанців, вони і справді почали обрізати червінці! Але звідки про це прочули бородаті гіразанські пси? Вони вимагають червінці з Ішторну… Ті червінці, які ми міняємо на моанські як один до трьох! Я розорюсь на самих хабарях, поки ми доберемося до Небесних Гір.

Найдовшою у нас була стоянка у стольному місті Аграми, Лодамі. Саме тут знаходилася гробниця Святого Старця, яку мала визволяти Велика Моанія…А її солдатики, напевне, робили б собі портянки зі смугастих запинал тутешніх жінок. І мили б скривавлені чоботи в озері Лодо… Озеро, до речі, було чудовим. На його берегах селилося усе місцеве панство. А гробниця Святого Старця знаходилася на височенькому горбі, котрий нависав над містом.

Хоча Великий Мейді за життя натерпівся лиха саме від своїх земляків (він і народився саме тут, в розкішному палаці на березі Лодо), аграмці берегли і шанували його гробницю. Шанували навіть зараз, коли провінцію було завойовано Гіразаном. Гіразанський же намісник анакеша зробив на цьому навіть зиск. За відвідини кожного святого місця, а їх в Аграмі було чимало, з паломників бралися гроші і теж чималенькі.

Ми з Роллою відвідали руїни колись пишного дому роду Мейді, з високих воріт якого Святий Старець колись вийшов босоніж, покинувши владу, славу й багатство, в’язницю, в якій святий чоловік страждав за свої переконання і, ясна річ, гробницю на високому пагорбі, на якій крилатий кам’яний лев тужно дивився у синє небо над Аграмою.

Коли ми спускалися втоптаною стежкою з пагорба донизу, нас нагнав чоловік, зодягнений як огамець, тобто у незмінний смугастий халат і широкі штани. Чоловік був босий, а одежа його була подертою. На грудях злидаря, а чи жебрака висіла дерев’яна дошка, на якій чотирма мовами було написано: «Я є ясновидцем».

Я прочитав напис белатською і трохи не розреготався. Ясновидець… Я знав ясновидця, юнака в чорному, чиї очі не відбивали світла… Оцей шахрай в лахах вміє передбачати майбутнє? Смішно… Ролла теж прочитав напис і вирішив пожартувати.

— То ви передбачаєте майбутнє? — спитав він.

Старий гіразанець почухав сиву розкудлану борідку і відповів белатською ствердно.

— Тоді скажіть, — мовив лікар, — коли я повернуся додому?

Старий дістав з засмальцьованого рукава зеленкувату кульку і упхав її до рота. Гіркуватий запах здався мені знайомим… Ну звісно ж! Дагдон… Сильний лоянський наркотик. Їм іноді користувалася вуйна Вербена, аби стишити біль у безнадійно хворих… У неї була невеличка кругла скринечка з цими кульками, що коштували грубі гроші. Якось ми з Мальвою поцупили одну, вважаючи, що то східні солодощі. Добре, що вуйна вчасно кинулася на пошуки пропажі, бо інакше я б зараз цього не писав… Обдертюх же схрумав кульку наче справді цукерку. Ролла, котрий теж пізнав запах, гидливо скривився:

— Такі «видіння» може бачити кожен місцевий любитель лоянської «травки». Ходімо, Ешіоре…

— Белатцю, — раптово мовив старигань, — ти ніколи не повернешся додому…

Ролла мимоволі зупинився. Я обернувся. Гіразанець сидів на землі, підібгавши ноги. Білки очей мав закочені догори… Язик у напіввідкритому роті не ворушився. Голос линув наче нізвідки

— Ти помреш в країні, якої немає, - продовжував старий, — а служитимеш блискавці в людському тілі. Ящер! Дракон! Пард! Три звіра породили тіло для полум’я! Бог! Тільки Бог вклав у нього вогонь! Тобі потрібно буде лише пізнати майбутнього повелителя в страшну для нього годину… Годину крові і муки! Пізнаєш його в ланцюгах — тоді він пізнає тебе в годину його слави… І його вогонь зцілить тебе!

— Чортів пожирач трави! — розреготався лікар, — видива ідуть пробоєм… Ешіоре, ти чув?

Я чув… Я не відводив очей від діда, котрий вже хитався з боку в бік, все ще не виходячи з трансу. Чимось страхітливо знайомим повіяло від маячні гіразанця…

— Білий Вороне, — раптово прохрипів старий, і я аж підскочив, — нить розірвана, але рубець зостався! Блискавка! Блискавка! Куди пішов той, хто її породив? Хто знає? Хто відає шляхи мертвих? Ти ще служитимеш і тіні і вогню… Ти ще побачиш, як вони піднімуть з попелу те, що давно загинуло в нерівній битві! Але бійся! Бійся! Бійся не пізнати брата в ще ненародженому! Бійся зробити зло йому, та людині, котра стане мечем! Бійся чорної квітки, що виростає на могилах зрадників!

— Ешіоре! — крикнув Ролла, побачивши, певне, як змінилось моє обличчя. Я і справді трохи не зомлів.

— Не йдіть проти вогню, — прохрипів старий, отямлюючись, — не йдіть… Його вогонь — вогонь небес…

Я мав уже досвід і знав, що питати про щось старого зараз — надаремно. Нехай він підсилював свої здібності наркотиками, але провидцем був таки справжнім… Я дістав з капшука два моанські червінці, потім додав ще один і кинув старому у поділ брудного халату.

— Ти збожеволів! — вигукнув лікар, — за отаке маячіння — три моанські червінці? Чого ти злякався?

Я мовчки пішов геть, подалі від гіразанця, що бурмотів якісь слова подяки. Ролла крокував за мною, все ще обурюючись:

— Отже я житиму вічно, бо країни, в якій я помру, просто немає! А служитиму леопарду з головою дракона і тілом ящера… Чи як там? Старий шахрай набрався дагдону по самі вуха! А ти заплатив йому дурні гроші! За що?

— Як ти думаєш, — озвався я, — звідки він міг дізнатись… Про нить… Ти ж бачив її, Ролло! Ти бачив дух мого побратима і бачив, як урвався зв’язок! Білий Ворон — це моє моанське ім’я, Ешіор… А ось про решту я боюся й думати… Я чув одне таке пророцтво…про блискавку в людському тілі… Але воно не збулося. І не збудеться ніколи. Чому ж тоді я маю служити…тіні…і вогню?

— Та не бери цього до голови! — обурився Ролла, — старигань просто очманів від своєї травки! Білий ворон… Он ти який білявий… Ось і готово прізвисько!

— Ти теж білявий, — буркнув я, — однак тебе він вороном не назвав.

— Духів не існує, ясновидців теж, — підбив підсумок мій приятель, — є лишень видива нашого змученого мозку. Ходімо, вип’ємо, аби їх прогнати. Я знаю у діловій дільниці міста чудову кнайпу з чудово навченими рабинями… Розкіш!

Я зітхнув і пішов за ним.

Слова старого ще довго не йшли мені з голови… Служитиму тіні… Та, якщо навіть Ольг вижив, я не насмілюся підійти до нього на постріл з пістоля… «В якій зачистці ти відзначився, синочок?…» Чоррам просто так відзнак не давали… Хай навіть Крук розказав йому мою історію — все одно… А якщо Ольг помер там, у Вербаві, або вороги дізналися про криївку, і Крук спитав у пораненого півголосом: «Священне право, Князю тіней?». І батько прикрив на знак згоди свої золотаві очі й усміхнувся своєму вбивці… Так, як усміхнувся напевне до друга в останню хвилину князь Воїслав Ведангський… Я не знав серед роду того, хто міг би замінити Ольга Лелега… Хіба що жінки… Ружена Ведангська… Хіба вона не могла б… Ельберійці оберігали жон від битв не тому, що не довіряли їм, або зневажали… Вони обожнювали свої духмяні квіти…І намагалися не виставляти їх під буревії… Але, тим не менше, в Ельбері вистачало жінок — войовниць… Славетна Дана Лелег, дружина Останнього Повелителя… Легенди говорять, що майбутній правитель, бувши ще князем Данадільським, познайомився зі своєю майбутньою жоною, коли вона завзято відбивалася від шістьох викрадачів, найнятих на неї князем Лемпартом Зелемінським. Самого князя Лемпарта, котрий надумав взяти її силою, ця тендітна панночка трохи не понівечила… Перед моїми очима вже вкотре виник дубовий гай у пасмах туману, юнак у блакитнім кунтуші, розшитому золотим листям, а поруч — юна його жона у вбранні воїна… Кольчуга, шолом, меч… Я згадав безіменний сувій, в якому перечулено описувалось, як князь Данадільський опісля успішної сутички надумав перев’язати рану врятованому ним «юнаку» і, наче на клинок, наштовхнувся на погляд дівочих очей… А моя Мальва… Вона нічим не поступалася своїй прапраякій-то там бабусі… Та презирство жон є ще страшнішим, аніж зневага чоловіків…

Ні, не зможу я служити тіні. А вогню? Не спалахне вже той вогонь. А може?… Може навіть Змагорова Купава не знала про таємницю роду… Бо жони — це таке діло, Купава — Змагору, Змагор — мені… А якби я став справжнім чоррою, таким, як ото небіжчик Птасін… Може Конвалія була вагітна, коли Воїн ступив на останню дорогу? Хто-зна…А що це за «людина, котра стане мечем»?… В Ельбері траплялися імена Мечислав, чи Мечибор, але я не знав нікого з таким ім'ям. Словом, все було заплутано і незрозуміло.

Я роздумував над майбутнім, і навіть не підозрював, що в теперішньому на мене очікує дуже велика біда. Подробиці я дізнався вже потім, багато літ по тому. А тоді все, що трапилося, стало для мене страшною несподіванкою.

Отже, ми продовжували рухатись Гіразаном… Рістені продавав одне, купував інше. Торгував він і рабами, частину яких привіз ще з Белату.

Серед отих рабів, котрі йшли з валкою з самого початку подорожі, був чорношкірий хлопець на ім'я Ганн. Ми з ним були приблизно одного віку і однакової статури. Ганн числився в реєстрі особливо цінних товарів, тож і ставлення до цього раба було особливе.

По-перше, Ганн народився у Белаті від батьків-рабів. Такі люди цінувалися вище, аніж викрадені, або захоплені у полон бранці, яких ще потрібно було вкоськувати. По-друге, Ганн був, як я вже говорив, чорношкірим, а в тих країнах, де ми торгували, мати чорношкірого раба вважалося витонченим. В Ішторні, на Шоррозі, та і в тому ж Белаті виглядом невільника з Островів нікого не можна було здивувати… Не те — в Лугербі, а чи в Гіразані. Не маючи сили панувати на морі, (а Гіразан і виходу-то до моря не мав), місцеві панки купували екзотичних рабів за грубі грошики.

Ну, і третє, за що цінувався Ганн — вміння володіти зброєю. В Гіразані за участи навчених бою невільників влаштовувалися цілі воєнні вистави. Бої та смерті там були справжні. Ганн, обучений в белатській школі для таких ось рабів, мав коштувати в цих краях цілий маєток.

Я часто розмовляв з Ганном… Мене дивувало, як-то можна бути майстром бою і почувати себе рабом… Ганн вмів битися списом та важкою палицею — зброєю його незнаної вітчизни. На моє прохання він показував мені своє вміння. Вміння було чудовим і я отримував задоволення від видовиська. Ба, навіть сам почав навчати хлопця володіти мечем взамін на його уроки бою на списах. Але говорити з ним довго я не міг… Це була така дика суміш дитячої наївності та рабської покори, що мене аж вернуло…

Ганн вважав, що йому пощастило в житті неймовірно… Серед рабів, виявляється, теж були вищі та нижчі. Ганн належав до вищого кола рабів… Коли його продавали, а це траплялося не один раз за його коротке життя, він турбувався лише про те, аби новий господар вірно поцінував його здібності. Він оповідав мені, як потрібно поводитись на помості, де продають живий товар, як можна вміло звернути на себе увагу заможного покупця, як треба грати м'язами, аби це оцінив майбутній пан… Для цього хлопця оті хвилини на торговищі були трохи не найкращими у житті. Вище за них Ганн цінував лише перемоги в показових боях…

Я лише головою хитав… Знову перед очима стали рядки ельберійського сувою, де оповідалось, як Вогнедана Ельберійського продавали на рабському ринку… Як стояв на помості цей юнак, обдертий зі своїх шовків, в лахмітті, босий і дивився на своїх «хазяїв» так, що який-то моанець захотів тут-таки прикінчити «чортову нелюдь». Де вона ховається, оця ось сила? В яких закапелках духу? І чому її немає у цього Ганна? Виховання? Але у нашому обозі були раби, котрі народилися на Островах, або в Лугербі… Народилися вільними… Однак, їхнє ставлення до волі було таким самим як і у цього Ганна.

Ролла вважав, що це — своєрідний захист від страшної дійсності… Мовляв, якщо людина щодня та щохвилини розумітиме, що вона не має волі, вона збожеволіє… Хто-зна… Можливо так воно і є…Але я знав людей, котрі розуміли, що вони не вільні, навіть не бувши в кайданах… І серед них — мій батько, Ольг Лелег, ім’я якого в староельберійській вимові якраз і означало — Вільний… Ах, татко, татко… Ви б могли все життя продавати тільки росавське вино… Ви б могли жити довго і спокійно… Та, мабуть, вам з дитинства пекло оте тавро, яке моанці випалили на чолі у вашого пращура… Ви достатньо покарали дурного сина — нині мене вернуло від людей, котрі були несхожими на вас… На дивних Ельберу і на людей Ельберу… Навіть від Роллиних розумувань мене іноді нудило, особливо, коли він починав захищати отаке духовне каліцтво як той Ганн.

Так от, це напевне Ганн, сам того не знаючи, і підказав пану Рістені думку про те, як мене позбутися. Рістені постійно отримував від пана Молла листи, сам посилав йому звіти про те, як йде торгівля… Багацько в тих листах було й рядків, присвячених мені… Це я, до речі, дізнався багато років по тому від самого Рістені… Ох і перепудився він, мене побачивши… Трохи штани не намочив…

Дядечко Молла в Белаті не витрачав часу задурно. Він шукав лазівки в белатських законах, аби його небіж міг повернутися додому. І головною перепоною в тому був я…

Спершу пан Молла надумав видати мене «тайнякам» на зворотньому шляху, коли обоз прибуде до Ульгони, і ми з Роллою будемо змушені полишити службу у пана Рістені. Потім відмовився від цього плану — за белатським законом нам з Роллою мали влаштувати спільне дізнання, під час якого мало з’ясуватися, що вбивцею є не небіж поштивого торговця, а підозрілий чужоземець. Ролла не погодився б ніколи рятуватись моїм коштом… Тому у пана Рістені визріла інша блискуча ідея, а його роботодавець одобрив цю думку листовно.

Рістені довго не міг продати Ганна — занадто великою була ціна, яку белатець хотів узяти за раба — перебійця. І тут з’явився покупець, котрий, як-то кажуть, не стояв за ціною. То був лоянець з-за Небесних Гір. Звався він Шаньдо і був управителем дому вана, тобто князя лоянської провінції Лянь.

Шаньдо виконував тут завдання свого пана, про яке говорив ухильно та недомовками. Спілкувався він з паном Рістені понівеченою, але зрозумілою ішторнійською мовою. Товарів він купував небагато і вибирав не найдорожче, а найвитонченіше. І йому були потрібні двоє рабів, які б володіли зброєю.

Рістені привів лоянця на подвір'я заїзду, в якому ми зупинилися, якраз тої хвилини, коли ми з Ганном вправлялися зі списами та мечами. Торговець не заважав цьому, аби товар не розлінувався і не втрачав цінності. Він лише попередив мене, щоб я не дай Боже, не поранив Ганна. Я цього й не робив.

Отож ми з Ганном з великим запалом орудували списами… Було це у містечку Догіре біля самих Небесних Гір…Як звався заїзд, я вже й забув… Зате пам’ятаю плаский дах, на якому спав, бо в приміщенні панувала несамовита спека, і пласкі перепічки, які доводилося їсти замість хліба… А також сморід, сморід і ще раз сморід… Мені так і чесались руки власноручно викопати дучку для вбиральні, але байдужість тутешнього люду до подібних дрібниць, переконала мене в тому, що цього робити не варто — все одно робитимуть своє де схочуть.

Коли Шаньдо побачив, як ми вправляємось, він навіть опустив напахчену шовкову хусточку, якою гидливо прикривав носа. Він запропонував Рістені за нас обох такі гроші, що у жадібного белатця напевне теж відбило нюх… Ота друга блискуча думка, одобрена паном Моллою, якраз і була такою — продати мене в рабство як раба-перебійця. Нема людини — нема й питань, що вимагають вирішення…

Спитаєте, чому пан Рістені просто не наказав іншим охоронцям прирізати мене сонного? Напевне, знову через того ж Роллу, котрий не став би мовчати, якщо б правда виплила назовні. А потім… Ну, ви ж знаєте белатців… З мертвого тіла нема ніякого зиску, а от з живого… Словом, Рістені потиху підшукував покупця, але все якось не виходило, до того ж мій приятель — лікар в разі мого раптового зникнення підняв би на ноги пів-Гіразану… І раптом — ось! «Оце тобі голос!», — як говорив дідусь з лісової хатинки… І гроші, та ще й які… І те, що мене спритно та швидко вивезуть з Гіразану… Та й сам Лоян… Там легко було пропасти без сліду… Нема чого й казати, що торговець погодився одразу.

Щоправда, він мусив попередити Шаньдо, що я не є рабом… Але хитрий лоянець запевнив пана Рістені, що це не завадить. Навпаки, його пан і наказав йому відшукати щось подібне — людину, нещодавно позбавлену волі, яка ще не змирилася зі своїм становищем.

Тож Шаньдо купив Ганна, уклав з паном Рістені купчу на двох рабів, і заплатив йому подвійну ціну. Купчу підсунули на підпис Роллі, як лікареві валки, котрий мав засвідчити здоров’я проданого товару. Мій приятель, котрий в перервах між відвідуванням веселих закладів, займався вивченням гіразанської мови та східньої медицини, підмахнув папірця не читаючи. Врешті, він знав, що продають саме Ганна, а чорношкірий перебієць був здоровим як бугай і за весь довгий шлях не підчепив навіть різачки. Ввечері того дня ми з Роллою купили імбирної браги, яку тут вживали замість звичних нам вин, і вирішили не йти нікуди, а напитись прямо в заїзді.

Далі в моєї пам’яті і досі зіяє велетенське провалля. Ймовірно, що до браги було підмішано лоянського зілля… Роллу треба було приспати днів на два, аби він не одразу похопився за мною. Мене ж тримали на наркотиках весь довгий шлях… Ох я тоді й набачився… Ніколи не забуду навіть не тих видив, їх — то я якраз і забув, а тих відчуттів… Словом, зрозуміло, чому трапляються люди, ладні віддати все за кульку дагдону. А з видив запам’ятав лише одне — холод, сніг — напевне це був гірський перевал — а в небі, блакитному денному небі, гостро палає Сіллон, священна зірка ельберійців… І промінь її входить мені в серце, наче меч…

Отямився я в хатинці з паперовими стінами… Ні, не жартую, дерев’яні ґратки-стіни були дійсно заклеєні папером. В кімнатці, де я лежав, не було нічого, окрім тоненького ліжника. Мене трусило, я обливався потом… Кожний м’яз, здається, жив своїм окремим життям, і його наче скручувало в рурочку. Припливи гарячки змінювалися ознобом… Це покидало моє тіло лоянське зілля… Біль був неймовірним. Аби я не був таким слабким, то напевне повісився б від мук та розпуки. Однак, за мною доглядали… Чи-то кілька служників, чи-то один і той самий. Лоянці, низенький жовтошкірий люд, ще у Гіразані здавалися мені усі на одне обличчя. До того ж я геть очманів від наркотиків і мало що тямив…

Та врешті, напади болю минули. Слабкість поволі зникала. Годували мене добре — вареним зерном з овочами та пташиним м’ясом. Коли я вперше виповз з кімнатки, відсунувши одну зі стінок, то опинився на подвір’ячку, огороженими якимись вузесенькими дерев’яними стовбурами. Повітря було сухим та прохолодним. Продовжуючи усвідомлювати своє становище, я побачив, що зодягнений лише в широкі штани з незнаної тонкої матерії, а на шиї в мене красується обруч з вибитими знаками.

Неприємний здогад перейшов у впевненість… Мене розібрала дика лють… Ще б хвилина — і я б з диким ревом кинувся крушити все довкола… І хто-зна, що б тоді зі мною трапилось, і чи довелося б мені нині псувати папір.

Мене врятувало моє чорногорське виховання… І ота оповідь про Вогнедана-Повелителя… Пам’ять моя постійно поверталася до цього твору, відколи я покинув Імперію… Колись я питав у батька, як визначити правдивість бачення подій… Якби я визнав правдивим цей сувій, а не панотцеві байки про красеня-нелюдя, то сидів би в Лелечому Гнізді біля Мальви… Або і батькові помагав би торгувати малиновим вином. І Князь «тіней» усміхнувся б мені своїм дивним усміхом… «Дитя моє, Ольжичу…». А замість того мене занесли біси на край знаного світу та ще й зробили рабом якогось лоянця… Жовтопикого лоянця з вузенькими оченятами і писклявим пташиним голоском. Я ще не бачив свого хазяїна, але впевнений був, що він є саме таким…

Тож я здавив в собі почуття обурення так, що серце мені трохи не вискочило з грудей, а в очах потемніло. Я почав дихати рівно і глибоко, прокачуючи повітря через легені… Врешті, як і завжди опісля цієї вправи, нахлинув спокій.

— Щоб володіти мечем, — пробурмотів я сам до себе, — вмій володіти собою…

Потім почав згадувати, чим Вогнедан вразив моанського імператора… Спокоєм… Спокоєм і холодною ввічливістю…Усмішкою, сповненою зневаги… Біль, обурення, безсила зненависть викликають у ворога лише сміх… «Сльози наші — роса на сонці, - писав полонений володар на уривках паперу, які йому дивом вдалося віддати у дружні руки, — о Сонце… Трисвітлий батько роду… Зсуши росу, взамін дай сили усміхнутись ворогам в обличчя…»

Отак я перемагав лють. І домігся певної пільги… Мене перевели в інший будиночок, котрий знаходився у велетенському дворі якогось маєтку. Будиночок цей був поруч з приміщенням, де жили якісь люди, судячи з одягу та озброєння, напевне охоронці. А у будиночку разом зі мною нині мав мешкати не хто інший як Ганн.

Ганн мав на собі такого ж нашийника і червоні штани. Моє вбрання, до речі, було синім… Повна гармонія — білявий здоровило в синіх штанях і чорний здоровило в червоних… Хлопчина привітав мене щирим усміхом. Ні, що ви… Він не зловтішався… Навпаки, вважав, що я ще й виграв від несподіваної переміни долі.

— Таких, як ми, — запевняв він, — не ставлять вивозити гній! Ось побачите, пане Ешіоре, нас куплено як охоронців, або перебійців… Це, звісно, ризик, але завжди добра їжа і дівки.

Я, власне, теж про подібне вже думав… Звичайно, про Лоян оповідали всяке… Панотець Отін, наприклад, запевняв мене, що лоянці — звірюки, яких мало. Нібито, вони нападають на мейдистські місії, котрі розташовані десь на побережжі, викрадають білих людей, зазвичай місіонерів, і татуюють їм на спинах цілі картини. А потім, нібито, здирають з живої людини оцю шкіру, якимось особливим чином обробляють, оправляють в рамочку — і готова прикраса… Ясна річ, що нині я вже не йняв віри подібним побрехенькам… До того ж — це вже я чув від Ольга, котрий прожив тут кілька літ, — що лоянці є дуже витонченими натурами… Еге ж, ота сама краса і гармонія… Сидить, наприклад, на троні, чи що тут у них, пихатий можновладець у єдвабному халаті, а біля трону застигли двоє вартових — білий і чорний… Сусідське паньство помре від заздрощів…

Ганн тим часом міркував далі:

— Аби хазяїн не скупий був… І дозволяв вільно злягатися. Коли я жив у рабській школі, то нас до дівок не водили. Щоб зліші були…

- І помагало? — хмикнув я

— Авжеж, — серйозно відповів Ганн, — злі були — далі нікуди.

— Ганне, — спитав я, зітхнувши, — ти колись думав про те, що таке воля?

— На волі здихають з голоду, — відповів чорношкірий упевнено, — а ми будемо ситі і в теплі. А якщо зовсім пощастить — то й не биті. Взагалі-то, раба треба час від часу вчити. Аби не забувався… Але охоронців батожать рідко, а перебійців — так і майже ніколи. Вам головне потрібно навчитись робити привітне обличчя. Раб має бути задоволеним життям і вихваляти господаря.

— Я привітний, — сказав я і усміхнувся, — дуже привітний…

Ганну моя усмішка не сподобалась.

— У раба, — мовив він повчально, — не повинно бути гордощів.

— Але я не є рабом, — відповів я не менш поважно, — і сподіваюсь довести це тутешньому можновладцю.

— Запорють на смерть, — сказав Ганн перелякано.

— Раз мати родила, — відповів я чорногорською примовкою і замовк.

Ще через кілька днів за Ганном прийшло двоє лоянських вояків в синьому одязі зі шнурами на грудях, схожому на однострій. Чорношкірий був відсутнім з годину і повернувся радісним…

— Буду служити в охороні! — виголосив, — матиму пільги… Дівок теж матиму. Навіть у місто випускатимуть.

— Хто говорив з тобою? — спитав я

— Хазяїн, — знизав плечима Ганн

— А якою мовою? Чи він мав товмача?

— Авжеж мав… Товмачив білий чоловік. Белатець…

- І тут белатці, - буркнув я, — ну, що ж… Подивимось!

Серце мені підказувало, що мають викликати і мене… Я був готовим до всього, аби позбутись клятого нашийника. Навіть разом з головою.

І ось за мною теж прийшли вояки в синьому, вивели з дворика через височеньку різьблену браму, і я опинився в садочку… Гарнесенькому, ніби іграшковому. Тут навіть водоспадик був у пів мого зросту… Деревця, озерця… За ними виднівся дім з вигнутим червоним дахом. Вояки завели мене на галерею і жестами дали взнаки, що я мушу очікувати, а самі стали поруч.

Чекав я довгенько. Врешті, стомився стояти і сів на чистеньку дерев’яну підлогу, підібгавши ноги… Хвилюватися мені не було чого. Яким би не був мій господар — або я вийду звідси вільним, або… У мене не було особливого бажання чіплятись за життя.

Зрештою, внутрішня перегородка відсунулась і вояки, знов таки жестами, звеліли мені зайти всередину. Величенька зала не мала ніякого вмеблювання. Лише на одній зі стін висіло щось схоже на картину, а в кутку притулився, певне, домашній вівтарик. Посередині кімнати на підвищенні сидів, підібгавши ноги, чоловік в жовтому єдвабному вбранні з вишитими на ньому червоними драконами..

Мій хазяїн, а то певне був він, мав шкіру ледь світлішу, ніж у його вояків, лице не таке пласке, а очі досить великі… Я б навіть назвав його симпатичним… Вояки, котрі завели мене до кімнати, однак нечемно перервали мої розглядини, давши зрозуміти, що я маю впасти ницьма.

«А не діждеш!» — як говорив незабутній сотник Крук… Вся моя гордість стала дибки… Бідолашні жовтошкірі солдатики ледь діставали мені до плеча. Я ухопив їх за коміри і відчутно стукнув лобами. Одразу кімната наповнилася озброєними людьми, але чоловік на помості зробив ледь помітний знак, і охоронці знову щезли за завісами. Навіть перші двоє виповзли геть, розтираючи ґулі.

— Ти сильний, варваре, — мовив чоловік в єдвабі ішторнійською мовою. Говорив він майже чисто, лише іноді плутаючи закінчення і звуки. Я ще раз подякував подумки вуйні Вербені за те, що вона навчила мене, ослятю, і цієї мови.

— Ти мене розумієш? — спитав лоянець.

— Так, ваша ясновельможність, — відповів я ішторнійською. Князівського титулу я вжив навздогад, вирішивши, що краще пересолити, ніж недосолити.

— Добре, — сказав чоловік в єдвабі, - наша розмова не потребує товмача. Перед тобою, варваре з Заходу, Дань Му, князь Лянь, родич імператорського дому Сінь..

— Моє шанування вашій високості, - ґречно вклонився я.

— Я не є, - холодно всміхнувся князь Лянь, — наступником трону. Тому зви мене як раніше. Ти знаєш цю мову, але ти не народився з нею на вустах… Як зветься твоя вітчизна, варваре?

— Моанська Імперія, ваша ясновельможність…

Князь Лян хитнув головою.

— Я бував на Заході, - сказав, — років зо двадцять тому… У твоїй країні теж бував. Якого ти роду, варваре?

— Шляхетського, ваша ясновельможність, — сказав я становчо, — користуючись щасливим випадком, доводжу до вашого відома, що мене, вільну людину, незаконно викрали і продали в рабство! Я прошу у вашої милості захисту і справедливого суду…

— Отже — ти шляхтич, — протягнув князь Лянь, — гаразд… Чи вмієш ти малювати? Складати вірші? Грати на флейті та інших інструментах.? Виконувати обрядові танці?

— Люди, серед яких я жив, — відповів я, — вміли і це, і багато іншого. Мене ж навчено лише мистецтву війни.

— Гаразд, — сказав лоянець, — яке твоє бойове замовляння?

— Щоб володіти мечем, — вимовив я, і голос мені здригнувся, — навчись володіти собою… Перш, ніж розітнеш волос — сплети павутину… Перш, ніж зруйнуєш державу — збудуй себе!

Тепер здригнувся князь Лянь… Він пробурмотів щось по-своєму, тоді ляснув у долоні. На цей поклик з-за завіс виринув охоронець, вислухав наказ і знову щез.

Через кілька хвилин, що здалися мені безкінечними, вояки в синьому ввели до зали молодого лоянця. На ньому теж було щось схоже на однострій, але чорного кольору. На грудях вбрання перетинали жовті скручені джгути. Зброї у юнака не було.

— Покажи своє вміння, варваре, — озвався князь.

Щохвилини щось новеньке… Я й гадки не мав, хто цей хлопець, і для чого мені з ним битись. Він тим часом струснувся, наче кіт, що виліз з води і рушив до мене обережними дрібними кроками.

І тут я викинув штуку, яка, бийся я зі справжнім майстром, напевне б не зійшла б мені з рук. Стрибнув вперед, приземлився на зігнуту ногу і крутнувся довкола себе, підбиваючи супротивника. А тоді одкинувся назад, на руки, і вдарив лоянця, вже падаючого, ногами під груди.

— Добре, — оцінив мого виверту князь Лянь, — а тепер добий його…

— Ваша ясновельможність, — мовив я чемно, — я — чужинець, і не знаю законів Лояну. Якщо цей чоловік в чомусь винен — ваша воля покликати ката. Якщо ж його вина не така велика — тим більше мені не личить вбивати беззахисного.

— А ти не боїшся, моанцю, — спитав можновладець не гнівно, але здивовано, — що я можу покликати ката задля тебе?

— Я сподіваюсь, що володар, — відповів я з усією пошаною, — розсудить мудро та справедливо…Зрештою, смерть звільнить мене від нашийника, та й годі.

Князь з хвилину думав, тоді віддав кілька наказів. Вояки витягли геть півпритомного чоловіка в чорному і зала опустіла знову.

— Цей воїн, — сказав лоянець ішторнійською, — привіз мені листа від брата у перших, імператора Сінь… Я вирішив не давати відповіді, тому гонець мені не потрібен… Я міг би відіслати брату його голову, а замість того — відішлю його ганьбу… Воїна — тигра, імператорського охоронця, переміг варвар з Заходу! Ха!

Князь Лянь знову ляснув у долоні. На цей поклик з’явився служник з величенькою лакованою скринечкою в руках.

— Де саме ти жив у Моанській Імперії? — спитав у мене можновладець.

— В Чорногорі, - відповів я, — неподалік Ігворри… Це — Моахетанг, Південь Імперії.

— Ти не схожий на тамтешній люд, варваре, — зауважив князь, — я бував в Ігворрі …

— Я лише виховувався там, — зітхнув я, — тому так і не навчився малювати та віршувати…

— А це тобі знайоме? — спитав князь, беручи щось зі скринечки.

От і говоріть, що не існує судьби… В руках лоянця я побачив знайомий звій, про який згадував вже кілька тижнів.

— Знайоме, — відповів, — це — так званий «Безіменний Сувій», оповідь очевидця про падіння Ельберу та про правителя Вогнедана.

— Тамтешній люд вміє берегти свої таємниці, - мовив лоянець, — але я добув це і знайшов перекладача… Найбільше мене зацікавила історія про охоронця правителя, Во-слана, якого Боги зробили таким, що він ніколи не міг зрадити…

— Воїслав був Повелителю не просто охоронцем, братом, — стиха озвався я.

— Мій брат хотів мене убити, — холодно озвався князь Лянь, — а півроку тому мені довелося стратити трьох перекуплених охоронців… Я розумію, що мені не знайти другого Во-слана. Але я таки хочу мати за спиною надійну людину. Найкраще — чужинця, котрий не знається на лоянських законах… І котрий знає, що я — йому право і закон. Чому ти покинув Імперію, варваре? Ти порушив її закони?

— Порушив, ваша ясновельможність, — погодився я, — бо перейшов на бік тих, хто хотів зруйнувати державу…

— Отже — ти повстав проти законного імператора, — мовив лоянець рівно, — і не можеш повернутися додому. Тепер візьми оцей папір, і прочитай його… Наблизься!

Я підійшов і, з двірським уклоном, взяв з князевих рук списаний аркуш. Напис був двомовний — белатською та лоянською. Белатська половина купчої, а це була саме вона, сповіщала про продаж у власність князю Лянь через його посередника Шаньдо двох рабів — чорного та білого. Мої прикмети були описані дуже приблизно, а ім'я ледь змінено — не Ешіор Керін, а Ешіор Керрі. На купчій стояло два підписи — пана Рістені, як продавця, та Ролли як лікаря.

В зрадництво Ролли я повірив одразу… Я бо знав, як нудьгує за Ільзноном молодий утікач. Але я зберіг незворушний вигляд… Зберіг… Це коштувало мені страшних зусиль. Я знову вжив отієї дихальної вправи, наскільки це було можливо під пильним оком князя Лянь. І повернув йому купчу, повторивши уклін.

— Шаньдо говорив, що лікар обозу був тобі другом…, - озвався лоянець.

— Ви говорили, ваша ясновельможність, що вас хотів убити брат, — мовив я рівно, — чому б і мене не зрадив друг? Зрештою, я лише утікач…

— Отже, у тебе нема ні вітчизни ні друзів, — підбив підсумок князь Лянь, — а тепер — дивись, варваре…

Він знову віддав якогось наказа, і слуга, котрий поштиво тримав скринечку, поставив її на підлогу і подав своєму пану золоті ножиці, які видобув з рукава халата. Князь Лянь відрізав від купчої нижню частину, там, де йшлося за білого раба. Ляснув у долоні… Ще двоє слуг миттю внесли жаровню з тліючим вугіллям і поставили її перед підвищенням. Лоянець граційно підвів руку і розтиснув пальці. Папір упав на вуглини і почав тліти.

Поки я отямлювався від несподіванки, чиїсь руки торкнулися до мене ззаду, розмикаючи замочок на нашийнику. Це був Шаньдо… Він забрав нашийника і позадкував до виходу.

— Я розсудив по справедливості, - знову заговорив можновладець, — я говорив з чорношкірим чоловіком, і зрозумів, що то є раб. Я говорив з тобою і зрозумів, що ти є вільним. Не народився вільним, а є вільним… Якщо хочеш — я дам тобі грошей, одежу, коня і провідника до Гіразану… Я міг би дати тобі можливість побачити Лоян, але зараз не ті часи, щоб чужоземці мандрували нашою державою. Та, якщо тобі нікуди повертатись, у мене є для тебе робота… Робота вільного охоронця. Ти не зможеш стати для мене Во-сланом, у нас в Лояні не може бути таких стосунків між паном та підлеглим… Але я тобі добре платитиму, і, якщо мені вдасться вивищитися — вивищу й тебе…

Я міркував якусь хвильку… Зрештою, князь Лянь був цілком правий… Мені нікуди було повертатися. Що мені робити в Гіразані? Знайти белатський обоз і вбити обох — і Рістені, і Роллу? А потім? А далі куди? Де твоя зграя, вороне? Де твій дім?

— Ваша ясновельможносте, — мовив я з усією шанобливістю, — вашій справедливості немає меж… Як і вашим милостям до бездомного волоцюги… Я приймаю вашу пропозицію. Я захищатиму вас не стільки за платню, скільки із вдячності.

— Добре, — мовив князь незворушно, — як ти звешся, варваре?

— Ешіор Керін, — відповів я.

— Твоє ім’я має якесь значення? — спитав лоянець.

— Моанською мовою воно означає — Білий Ворон…

— А, — протягнув князь, — я бачив подібних птахів… Тільки, вони, здається, не білі, а чорні… Ну, та менше з тим… У нас є схожий птах, що зветься ессінь. І він-то якраз є білим. Я зватиму тебе Ессінь, бо твоє ім’я занадто складне для вимови.

— Як накажете, ваша ясновельможність, — сказав я потульно… Для того, хто втратив все, втратити ще й ім'я — невелике горе… Ессінь, так Ессінь…

— Тобі видадуть одежу і зброю, — озвався знову лоянець, — а спатимеш ти біля мого ложа, або перед порогом спочивальні. І, за звичаєм, я маю зробити воїну, котрий приймає мою службу, невеличкий подарунок за його вибором… Що б ти хотів мати? Коня? Чи може — прикрасу? Я бачу — ти мейдист…

Золотий оберег з мене чомусь не зняли. Певне, Рістені не встиг похопитись, а лоянці, як я дізнався потім, шанобливо ставились до чужих священних речей, вважаючи їх за домівки для духів.

— Так, ваша ясновельможність…

— У місті є місія, якою керують ченці з Ішторну, — повідомив князь, — ти матимеш змогу її відвідати…

«Ага, — подумав я, — то ось чому саме ішторнійська мова…» Раптом до моєї голови прийшла думка, гідна милосердного Святого Старця.

— Подаруйте мені, - мовив я, — життя юнака, з яким я бився… Не посилайте сповіщення про те, що він програв. Бідолаху напевне стратять, а я цього не хочу…

Князь мовчав так довго, що я аж трохи злякався… Я бо вже хотів жити…Цього вимагала моя молодість і жага подальших вражень. Смерть, трохи не бажана для раба ще зранку, нині почала лякати вільного…

— Чому саме цей дар? — врешті спитав князь Лянь, — через твою віру?

— Не тільки, — відповів я, — мені просто пощастило… Аби я бився за правилами, воїн Лояну переміг би мене.

Князь знову ляснув у долоні. За завісами знявся шемріт, і за кілька хвилин до зали знову вштовхнули хлопця в чорному однострої. Можновладець кинув кілька різких слів, і юнак схилився переді мною, притиснувши руки до грудей. Очі його зробилися майже круглими від здивування.

— Живи в пам’ять мого загиблого друга, — мовив я до нього ельберійською, — я вже бачив задосить смертей…

— Я відпускаю його зараз же, — мовив князь Лянь, — ти задоволений подарунком, Ессінь?

— Так, ваша ясновельможність, — мовив я з подякою, — коли маю приступити до служби?

— Сьогодні ж! — кинув князь різко, — Шаньдо видасть тобі все необхідне і покаже місце для спання! Іди!

***

Дань Му, князь Лянь, мав на той час трохи більше сорока літ. Цей освічений витончений вельможа справив на мене спершу дуже вигідне враження. Чимось він нагадував мені моїх ельберійських родичів, не зовнішністю, звісно, але поведінкою, звичкою віршувати і вправлятися у красоті письма… Звісно, коли я пізнав ближче і його, і лоянські звичаї, схожості стало набагато менше.

Отже, я став особистим охоронцем можновладця. Мій невеличкий покоїк було відділено від спочивальні володаря лише отою перегородкою з паперу і дерева, котра мене так вразила спочатку. Я отримав пишний шовковий одяг, лоянське озброєння — два вигнутих мечі та нарукавник з метавками. Метавки були трохи іншої форми, ніж в Ельбері, і я добряче попотів, доки призвичаївся.

Окрім того я мав в маєтку свого роботодавця трьох власних коней і сталу платню, котра виплачувалася незнаною в наших краях білою крупою. Те, що не йшло на моє харчування, вимінювалося на гроші, або якісь інші потрібні речі.

До міста мене відпускали раз на тиждень. Там я одразу знайшов доріжку до дільниці, де жили «веселі дівчата», або, як їх тут називали — «співачки». Моя незвична зовнішність і явні князеві милості призводили до того, що веселі дівчата трохи не билися за мою увагу…

Я дуже вдячний цим квіткам Сходу… Це вони навчили мене лоянської мови, точніше — її столичної, «імператорської» вимови, а також — вимови князівства Лянь. Князеві було вигідніше, аби я не міг нічого розуміти, і спілкувався б тільки з ним. Та у мене був таки який-то хист до мов. Незважаючи на велику складність у вивченні, я потроху почав і говорити лоянською і її розуміти, принаймні тоді, коли говорили повільно. Найбільше старань до мого навчання приклала дівчина на ім’я Небесна Орхідея… Ця красуня, котру я вибрав саме за «квітчасте» ім'я, навіть вивчила мене начаткам складної місцевої писемності, аби я міг писати їй любовні записочки. Маленька лялечка з чорним, наче шовк волоссям, прихитрялася завжди бути вільною, коли я з'являвся у «вербній дільниці» — ще одна назва будинків розваг — і, врешті, заволоділа мною остаточно.

Ганн так і залишився рабом… Часом ми бачилися у дворі маєтку, і він трохи заздрив моїх шат, а також міських походеньок. Рабам бо належало розважатися з дівчатами низького рангу, або з такими ж рабинями. Дань Му використовував чорношкірого хлопця як прикрасу — на свята Ганн обмахував його віялом, та робив якісь дрібні послуги, в той час, коли я, при повнім озброєнні, стовбичив у свого роботодавця за спиною. Пани-сусіди дійсно шалено заздрили… Тан Го, князь Сань, сивий уже жовтолиций дідуган з хтивим поглядом, пропонував Дань Му за нас обох шалені гроші і величезне поле дагу — рослини, з якої вироблялось славетне лоянське зілля. Князь Лянь холодно відповів, що теперішній стан речей влаштовує його набагато більше.

Ми з Ганном супроводжували князя також в урочистих виїздах, котрі перетворювались на пишні вистави. Та коли князь вибирався кудись верхи сам, він брав з собою тільки мене. А їздив він чимало… На наради зі спільниками.

Так, князь Лянь готував державний переворот! І надало ж мені потрапити до Лояну саме під таку пору та ще й у якості його тілоохоронця! На отих нарадах я стояв у нього за плечима. Видати я його не міг, бо знав тоді лише зо два десятки лоянських слів, і всі вони стосувалися мистецтва кохання., а ось користь міг принести велику. На подібній нараді могли і меча видобути, і ножем у спину ткнути… Незважаючи на витончену ввічливість та складну етикету, змовники нагадували мені зграю вовків, ладних перегризтися між собою будь якої хвилини.

Якось ми їхали з подібної наради і вже наближалися до міста. Там була одна місцинка, дуже зручна для засідки — з одного боку яр, з другого напівзруйнована альтанка. Я її запримітив ще зранку, але тоді все обійшлося. Зараз же з альтанки раптово посипалися стріли. Ми пустили коней чвалом, одрухово тримаючись ближче до яру. Я вихопив меч — і не помилився.

Четверо розбишак вискочили на дорогу, завиваючи як біси на рожні. Озброєні вони були в лоянські списи з широким лезом і гаками, аби стягувати жертву з коня… Довелося витратити трохи не весь запас метавок, але я все одно опинився на землі. Однак і ворогів лишилося двоє… Не забуваючи про лучника в альтанці, я кинувся до бійки, майже не відчуваючи від збудження болю в пораненій гаком нозі. Мій князь спокійно спостерігав за боєм, навіть не подумавши кинутись навтьоки… Я знав, що під єдвабним халатом Дань Му має белатську кольчугу, тому не дуже хвилювався щодо того стрільця. Стріли у лоянців були поганенькі.

Коли один з моїх супротивників необережно наблизився до непорушного вершника, князь поволі підняв руку… Щось клацнуло… Я перевів подих. В рукаві князь Лянь носив страшненьку зброю, схожу на бойові трубки ельберійських тіней… Спускова пружина вистрелювала отруєною голкою на досить таки величеньку відстань… Єдиною вадою цієї штуки було те, що її треба було довго перезаряджати.

Але з мене вистачило і цієї допомоги. Я впорався з позосталим розбишакою і підбіг до князя, не зводячи з альтанки очей.

І тут Дань Му ще раз мене здивував. Невловним рухом він нахилився, підхопив з землі списа і рушив до альтанки вскач… Кілька стріл дзвякнули об кольчугу, і тут князь з силою метнув спис… Альтанка була побудована з отого трубчатого дерева і вся повита зеленню… Як Дань Му вдалося розгледіти крізь них убивцю — для мене й досі загадка. З альтанки пролунав зойк і все було скінчено…

Я ледве приманив свого коня і витеребенився на нього. Штани мої набрякли кров’ю. Князь дивився на мене з усміхом. Він навіть не спітнів під час цієї колотнечі.

— Ваша ясновельможність даремне витрачає на мене гроші, - вимовив я крізь біль, — для чого вам охоронець? Ви й самі — чудовий боєць…

— Так, але п’ятеро — це таки забагато і для мене, — спокійно відповів мій володар, — рушаймо швидше, Ессінь.

Ясна річ, що про мою рану добре піклувались, і я скоро одужав. По палацу ходили чутки, що вбивць найняв князь Сань, котрий заздрив багатству Дань Му. Я б міг додати — і його керівній ролі у змові.

Ставкою в цій страхітливій грі був імператорський вінець… Я може й не знав добре лоянської мови, але дещо втямив ще з першого дня, коли мене трохи не змусили прикінчити гінця зі столиці. Подробиці я дізнався пізніше, вже від моєї дружини та Найсіня.

Князь Лянь двадцять з лишком років тому був запальним юнаком, якому тісно було в Лояні. На свою біду він дозволив відкрити в своєму стольному місті Лянь-ді, де я і почав свою службу, місію ішторнійських ченців.

Ні, молодий лоянець не став мейдистом. Але запрагнув побачити Західні Землі, про які оповідали йому святі отці. Однак, в Лояні, де було безліч чудернацьких на погляд чужинця законів, існував і такий, за яким лоянські князі мали покидати свою вітчизну лише на чолі війська і тільки під час війни.

Закона цього було прийнято династією Сінь в часи її становлення, аби запобігти утечі незадоволених до Великого Степу. За порушення його карали на горло з родиною включно… Часи змінилися, а закон лишився. З Лояну мали право виїжджати лише торговці.

Лянь знав про цей закон, але сподівався, що стара заборона віджила своє. Ще одним поштовхом для його порушення стало відвідання Лянь-ді двома чужоземцями…

Боги мої, яким же тісним є знаний світ… Чужинцями тими були Ольг Лелег та Воїслав Ведангський, котрі поверталися додому торговим шляхом через Небесні гори. Двоє князів краю, що давно загинув… Двоє воїнів… Двоє дивних…

Ольг згодом пригадав Дань Му, а на мою оповідь про те, яким став колишній юнак, котрому забаглося пуститись у мандри, лише головою похитав. Він-то пам’ятав його зовсім іншим… Час дуже змінює людей…

Ось звідки князь Лянь дізнався про Безіменний Сувій… В Ігворрі він знав, що шукати… Власне, лоянець навмисне відвідав Ігворру, аби побачити Ольга. Але молодий торговець якраз тоді був на іншому краї Імперії. Він сидів у віталеньці свого друга Ітаора Керіна, слухав, посміхаючись, його оповідь про кохання, втечу і пробачення і тримав на колінах біляве хлоп’я, чиє ім’я означало — Білий Ворон… Однак, лоянець зустрівся з Воїславом, котрий гостинно прийняв його у Гнізді Драконів. Побував Дань Му і в самій Великій Моанії, і в Ішторні, і на Шоррозі… Подорож зайняла у нього три роки…

По поверненні молодого князя викликали до столиці… Тодішній Дань Му думав, що не має ворогів… Тим несподіванішим для нього був імператорський гнів… Звіт про мандри князя Лянь ліг на стіл до імператора Сінь Гана, і в цьому звіті імператорський родич був виведений заздрісниками у найневигіднішому світлі.

Сінь Ган вагався… Він завжди добре ставився до брата у перших… Але в Лояні найневільнішою людиною є імператор, бо володар сам стає рабом звичаїв та ритуалів… Однак, Сінь Ган знайшов лазівку в законі… Одне з його трактувань дозволяло не вбивати порушника, а накласти на нього знак.

Знаки використовувались і як милість, і як покарання. Лоянські оповідки переповнені сказаннями про те, як до жадібного судді, або до нечесного губернатора приходив жебрак, котрий до того багато блукав по місту, відкривав груди і показував випалений на живому тілі знак «вуста»… І горе було тим, хто не схилиться вчасно перед перевіряючим зі стольного міста… Дань Му ж покарали іншим знаком. На грудях молодого князя випалили розпеченим писалом знак «покора»…

Хто б подумав — хвала Богам, що голова залишилась на плечах… Але ж ота лоянська гордість… Вона мало чим поступалась ельберійській… До того ж, у лоянців особливе ставлення до писемності… Вона така важка, а ну ж — один знак означає слово, а скільки ж тих слів у мові, - що писемні люди тут просто цінуються на вагу золота… Вважається, що знаки ці випромінюють силу та можуть вплинути на долю людини… Словом, князь Лянь дорого заплатив за свою цікавість.

Двадцять літ Дань Му готував змову. За ці двадцять літ від колишнього юнака, котрий зацікавлено озирав знаний світ не залишилося нічого. Я служив холодному й жорстокому нелюду, схожому на отих ельфів, яких описував мені панотець Отін. Знак на тілі молодого шляхтича зсушив йому душу, наче й справді був чародійським.

Поки ми жили у Лянь — ді, Дань Му нічим не виявляв своїх лихих нахилів. Щоправда, він сам чинив правосуддя, і не пропускав жодної страти. А страти в Лояні були таки страшненькі… Проти них паля, винахід моанців в часи падіння Ельберу, була дитячою забавкою… І от, при великому скупченні люду, якогось бідолаху поволі розтинають на частини, я стою за спиною володаря і ледве стримую нудоту, а моєму князю аж ніздрі роздимаються від задоволення і запаху крові… А вже на війні… Годі й згадувати…

Я прослужив в Лояні рік, коли Дань Му, нарешті, рушив походом на Юнлань, столицю Імперії… Відтоді, як я покинув палаючий Квітан, минуло чотири роки… І ось я знову у війську… На цей раз — не який-то там офіцерський вістовий, а тілоохоронець воєводи… На мені синій однострій з чорними джгутами впоперек грудей… За спиною — два мечі, ознака шляхетства… До сідла приторочено лук та тул зі стрілами, яким я добре навчився користуватися. Вогнепальна зброя лоянцям була невідома… Вірніше, оповідали, що котрийсь з імператорів заборонив порох як «недостойну зброю, якою слабший може перемогти сильнішого».

Почалася громадянська війна… В перші ж її місяці Імператора Сінь Гана зрадило більше половини провінцій… Вірною йому лишалась гвардія — оті самі «воїни-тигри»… Вони перегородили шлях до Юнлань і завалили його тілами наших воїнів… То був страхітливий бій, вірніше — навіть не бій — різанина. Дань Му бився попереду війська з мечем у руці, хоча закони Лояну вимагали від воєводи спостерігати битву збоку з бойової колісниці… В тій битві я отримав два тяжких поранення, прикриваючи свого володаря, і хоч ми змушені були відступити, мене таки винесли з битви.

Поразка не знеохотила князя Лянь. Він змінив тактику і вирушив на південь, аби з’єднатися з союзником, князем Тань. Поки я видужував, мій князь вже володів усією південною частиною Лояну. З півночі до Юнланю рухалися війська князя Сань… Столицю було затиснено у кліщі…

Тепер заходилося на тому, хто перший візьме Юнлань… Князь Сань і сам був не від того, аби заснувати нову династію… Дань Му поспішав… І раптом наштовхнувся на спротив.

Ма — ді називали ключовим містом Півдня Лояну. Воно мало велике значення в планах Дань Му, і він сподівався, що місто здасться без бою. Однак, імператорський намісник, суддя Вінь-дан вже третій місяць самовіддано тримав оборону. На допомогу йому прорвався з Юнлані невеличкий загін «воїнів-тигрів». Решту війська Вінь-дана складали озброєні городяни. Дань Му вже мав таку лиху славу, що перелякана людність вирішила краще померти, аніж здатись на милість цьому любителю витончених кривавих видовисьок…

І бідолахи були цілком праві… Під час цього походу я був біля свого володаря, як колись біля Кріна Птасіна, і спостерігав… Князь Лянь не милував нікого… ні старих, ні жінок, ні дітей… В Лояні життя простолюдина і так цінувалося дешевше за мідну монету, а тут населення стало заручником у війні князів… Пригадую лишень, як Даньму звелів завалити яр тілами селян з найближчих сіл, аби через нього могла пройти кіннота. І кіннота пройшла. По настилу, що лежав на живих і мертвих…Настил був потрібен, бо коні не хотіли ступати по тілах… Тварини були милосерднішими… Та жахатися я ще у Квітані відвик…Там теж були яри, заповнені мертвими…І мертві понад шляхом… Мерці, настромлені на палі, і мерці, настромлені на гострі паколи з лоянських дерев-трубок… Від чого утік, до того й повернувся… Моя служба почала мене дратувати… Але тут і втікати було нікуди.

Звісно, я давно не мав людського життя за боже пошиття. Ще з того часу, коли прикінчив своїх перших супротивників. Але вважав, і досі вважаю, що в грі володарів мають приймати участь лише воїни. Навіть підневільний моанський рекрут має зброю і змогу захистити себе… І повним паскудством є знущання над безборонними людьми…

Найгіршим було те, що князь Лянь отих загиблих селян навіть людьми не вважав. Якщо до страти ворогів він приглядався з усміхом, то тут мав такий вигляд, наче на мурашник наступив ногою… А втім, що ви… Мурашник Дань Му обійшов би… Він один час навчався в монастирі Просвітлених, схожому на той, в якому медитував колись Ольг… Мій князь не їв м’яса і дуже дбав про тварин, птахів і навіть комах… Часом я навіть думав, чи не описував панотець Отін отих своїх нелюдей за лоянським зразком… Подібні погляди і вчинки були властиві більшості лоянської знаті.

Під час облоги Ма — ді у мене було багато часу, аби над цим поміркувати. Думав я до повного завороту голови… навіть тоді, коли в лоянські шахи грав зі своїм повелителем. І прийшов до висновку, що маю покинути службу.

Князь Лянь мріяв про Воїславову вірність… Так, я не був Воїславом, але ж і мій пан не був Вогнеданом… Стримувало мене лише одне — як поставиться Дань Му до моєї відставки… Звісно, він повернув мені волю, і я й досі почував до нього щиру вдячність. Та що скаже князь, коли я покину службу? Чи не прийде йому до голови влаштувати ще одну показову страту…

Допоміг мені випадок. Сталося це опісля взяття Ма-ді… Битву та різанину описувати тут не буду, забагато я тоді їх набачився… Вирватися з міста вдалося лише десятку імператорських гвардійців, жалюгідним решткам отого загону з Юнлані. Найсінь оповідав мені потім, що вони могли витягти з поверженого міста й Вінь-дана, але суддя становчо відмовився… Юний урядовець був вірним заповітам мудреця Ша — жив колись в Лояні такий мудрий суддя — і вирішив померти разом зі своїми підданцями.

Вінь-дана захопили у битві, як-то кажуть — з мечем у руках. Зброєю суддя володів поганенько… Він взяв меча, аби гідно померти в бою, але те йому не вдалося. І ось юнак стояв перед моїм князем, ледве тримаючись на ногах, а його чорний з червоною облямівкою халат урядовця в п’ятьох місцях було розтято ворожими клинками. Вінь-дан спливав кров'ю, але тримався мужньо…

Скільки разів за оцю кляту облогу князь Лянь присягав в моїй присутності якнайжахливіше скарати цього хороброго хлопця, якщо він тільки потрапить йому до рук. Зараз вони з князем Тань поволі і зо смаком обговорювали спосіб страти, дбаючи про те, аби їх чув приречений. Я вже достатньо розумів лоянську мову, аби у мене мурашки побігли поза шкірою…

Є в Лояні один доволі бузувірський спосіб покарання. Це за нього я згадував, коли писав про те, що моанці зі своїми палями є дітьми перед людьми зі Сходу. Називається цей спосіб — «зробити свиню»… На протязі кількох місяців, а то і літ бранцю, або в’язню відтинають руки та ноги… По частинах… Потім відбирають зір, слух та мову… В деяких випадках слух та мову можуть залишити, аби легше було знущатися над нещасним калікою… Чоловіків ще можуть звалашити — це вже як додаткове приниження, а жінці, бо так карали і жінок, відрізати груди. Оскільки лоянська медицина найкраща у знаному світі — сам не раз упевнився в тому на власній шкірі — жертва найчастіше виживала… І жила… Бувало, що й кілька десятків літ. Якщо приречений не хотів їсти — його годували насильно. І оце саме й очікувало Вінь-дана… Лише за те, що він добре виконав обов’язки імператорського урядовця…

З-за спини Даньму я дивився на молодого лоянця. У нього було лице південного типу, тобто не жовтувате, а просто смагляве…Округле, схоже на зернятко дині… У скісних очах застиг смертний спокій. Він наче не розумів, що на нього очікувало… А може і розумів, але поставився до цього з фатальним спокоєм мешканців цього нещасного краю. «На все воля Небес».

І тут мені щось надвередилось у голові. Спершу я просто міркував про зайву жорстокість мого князя, мені було жаль хлопця, адже він захищав те, що вважав справедливим. Законного імператора, і приписи мудреця Ша… Слова… Корогва… Легенда… Лоян Небесний — Ельбер Прекрасний…

Потім мені раптово здалося, що я у Квітані, в однострої чорри, замість обох лоянських князів — моанські судді, а перед нами стоїть Воїн в залляному кров’ю чорному вбранні «тіні» з тим же байдужим усміхом, який я бачив на лиці Вінь-дана…

Метальна платівка сама ковзнула мені в долоню. Вінь-дан якраз роздивлявся мене, в його змучених очах навіть майнуло якесь зацікавлення… Дійсно, я виріжнявся на тлі вояків Дань Му як муха в молоці. Я підняв руку з платівкою і спитав очима дозволу.

Він втямив одразу, і лице його просяяло радістю й надією. Священне право воїна… Цей чоловік на нього заслужив.

Князь Лянь та його співрозмовник замовкли на півслові. Вінь-дан поволі осідав на землю. З платівкою між бровами. Сподіваюся, він не дуже страждав, бо помер одразу.

— Що це значить, Ессінь? — гнівно спитав Дань Му, звертаючись до мене.

— Прийміть мою відставку, мій пане, — спокійно відповів я, — я полишаю службу у вашої ясновельможності.

Князь Лянь обдивився мене з голови до ніг і усміхнувся. Холодно і спокійно.

— Я людина вибаглива, — мовив, — і не хочу зостатись без «свині»… Ти був добрим охоронцем, Ессінь, але ти є жалісливим дурнем. Взяти його!

Це вже стосувалося князевих вояків, котрі обліпили мене, наче оси ведмедя. Вирватися я не зміг…Чим мене приглушили — не пам’ятаю, але отямився я вночі, в дерев’яній клітці, встановленій на повозі, і в препаскуднішому настрої.

В таких клітках в Лояні перевозили злочинців. Отже, Дань Му таки не відмовився від задуму проробити наді мною те, від чого я звільнив Вінь-дана. На шиї я мав важку дерев'яну таки колодку. Тікати було ніяк, руки мені було затиснено тією самою колодкою десь перед грудьми… Я добірно вилаявся моанською мовою і затих.

Через деякий час вартовий, котрий походжав перед повозом, кудись зник. У місті йшла гульба і розподіл грабованого — відсвіти вогнищ часом вихоплювали постаті вояків з вузлами через плече. Десь чувся надривний жіночий зойк… Словом, все як завжди… Куди тільки подівся вартовий? Теж подався по здобич?

Перед кліткою виросла якась постать… Вояк… Халат синій… Ні, чорний… Таки чорний… Чорний халат імператорського гвардійця…

Грюкнув засув на дверцятах. Невідомий звернувся до мене, але я погано розумів південну говірку і майже нічого не втямив. Однак швиденько вибрався з клітки. Біля неї побачив ще кількох воїнів — «тигрів». Один з них лезом ножа зламав замка на моїй колодці. Я скинув її з полегшенням — шия боліла неймовірно.

Вояк знову заговорив до мене, і я нарешті розібрав одне тільки слово — Вінь-дан.

— Вінь-дан помер, — вимовив я говіркою Юнлані, котру ще називали «імператорським діалектом»

— Ти убив його, — озвався тією ж говіркою воїн, котрий, очевидно, був у «тигрів» за старшого, — для чого?

— З нього хотіли зробити «свиню», — буркнув я, — суддя заслужив кращої долі…

— Ходи за нами, — коротко наказав старшина.

Довго припрошувати мене і не треба було. Будь — яка доля здавалася мені кращою, аніж та, яку приготував для мене мій колишній хлібодавець… Я рушив за «тиграми» в надії, що коли мене одразу не вбили, то не вб’ють і надалі. Зрештою, Дань Му своїм наказом мене схопити прийняв мою відставку, а отже — я нічого йому не винен…

***

Світанок застав нас уже в джунглях. Я йшов між двома «тиграми» пружним вояцьким кроком, намагаючись не думати про те, чим може закінчитися оцей похід… На Сході звичний для людей Заходу хід думок іноді просто не спрацьовував. Мене могли нині і винагородити за мій вчинок, і повісити на найближчому дереві… «Тигри» рухалися мовчки, час від часу перекидаючись короткими словами, яких я не розумів. Старшина — юний воїн, ще молодший за небіжчика суддю, йшов попереду.

Коли він дозволив привал, я уже добряче вхекався. Кляте вояцтво, впакувавши мене до клітки, здерло з мене не тільки розкішний халат тілоохоронця, але й чоботи. Ноги я вже зітер собі в кров. Добре хоч, що в цих краях не буває холоду — тільки дощі та спека.

На привалі я впав біля якогось велетенського кореня, що стирчав з землі і присягнув сам собі, що більше не зроблю ні кроку. До мене підійшов один з вояків. В руках у нього були довгі смуги полотна. Лоянець присів біля мене і почав бинтувати мені зранені ступні.

Лице «тигра» здалося мені знайомим. На початку мого життя в Лояні я не запам'ятовував облич, бо вони всі здавалися мені схожими… Але цього вояка я десь таки бачив… де? У битві? Не пригадаю…

— Я — Найсінь, — сказав «тигр» говіркою Юньлані, - Лань-ді… Ми билися…Пригадуєте?

Тепер я згадав…Дійсно, це був саме той вояк, чиє життя я колись випрохав у Дань Му.

— Я — Ессінь, — озвався я, — колишній охоронець князя Лянь.

Найсінь кивнув.

— Нашого юньло звати Наньгуном, — озвався він знову, — суддя Вінь — дан — брат нашого зверхника…

Я позирнув в бік молодого старшини. Він дійсно чимось нагадував загиблого — округле личко, очі-тернини… Тільки що був молодшим і якимось…жіночним, якщо пристало говорите подібне про воїна відбірної частини.

— Я поспішив, — сказав я, — ви йшли визволяти Вінь-дана…

— Суддя — намісник має розділити долю свого міста, — сказав Найсін стиха, — ми йшли зробити Вінь-дану останню послугу… Але її вже зробив ти.

— Так, і тим дістав відставку, — всміхнувся я сумно, — передай вашому зверхнику мою щиру подяку.

Найсінь підвівся і справді пішов до свого керманича. Він схилився перед Наньгуном в уклоні і щось промовив південною говіркою. Наньгун підвівся. Він був невеличким на зріст і тонким у стані. Чорний халат з жовтими шнурами стягував жовтий же пояс… У інших «тигрів» пояси були чорні… Юньло… Це було звання, рівне моанському поручникові… Або — ельберійському сотнику.

Наньгун рушив до мене, ледь накульгуючи. Певне, його було поранено. Я встав… Лоянський сотник ледве діставав мені до грудей зв'язаним на голові вузлом волосся. Він був нижчим за Найсіня і тримався занадто прямо, як всі невеличкі люди.

— Звідки ви родом, охоронцю? — спитав він різко.

— Здалека, — відповів я, — моя країна зветься Велика Моанія…

— Як ви потрапили до Лянського князя?

— Мене викрали і продали в рабство, — відповів я правдиво, — Князь Лянь звільнив мене і взяв до себе на службу.

- Імператор, Син Неба, — горловим голосом сказав юнак, і в його столичній вимові теж почали траплятися слова місцевої говірки, — Він шанувати Високий Закон… Лянський князь — робити зле… Лоянець вбивати лоянця — зле! Так вчив мудрий Ша! Так — віддавна! Не міняти! Всяка зміна — зле! Міняти династія — зле!

Воїн закинув голову і глянув мені просто в лице. Я зціпенів… мій співрозмовник плакав. Великі очі-тернини були сповнені сліз…

— Суддя Вінь-дан, — сказав він, помовчавши, — шанувати Високий Закон… Так шанувати, що вмирати за нього… Він — не воїн… Він — книжник… Він — пройти три сліпучі сходинки до Храму Вченості… Він — поет… чуєш, чужинцю? Слухай!

«Кричать журавлі над руїнами дому…

Усе тут довкола їм рідне й знайоме…

Це поле, і озера чиста вода…

Нема лиш дітей і немає гнізда…»

Я зрозумів вірша, бо Небесна Орхідея частенько декламувала мені зразки лоянської поезії. Перед очима раптом станув завалений трупами яр і розтоптані військом селища… Вінь-дан не був нелюддю, він розумів цей біль…

— Чому ти плачеш, чужинцю? — раптом лагідно озвався юньло, — і чому ти пожалів його… Пожалів мого брата… Скажи…

— Там де я виріс, — озвався я стиха, — говорили, що воїн має священне право обірвати собі життя…коли подальше існування несумісне з честю. Ваш брат, вельмишановний Наньгуне, був кращим воїном, аніж Ляньський князь…

— Звідки вам, чужинцям, відомий «шлях воїна»? — здивувався Наньгун.

— Напевне, шляхи хоробрих скрізь схожі, - одмовив я.

— Гаразд, — зітхнув юньло, — Хай так… Вінь-дан був сином мого батька від наложниці. Але ми любили одне одного наче сини однієї неньки…Мене, пораненого, винесли з міста мої воїни. Аби не це — ми з ним померли б вдвох… Що ти робитимеш далі, колишній охоронцю?

— Не знаю, — сказав я щиро, — мені — аби подалі від Лянського князя…

— Ти затуляв його своїм тілом у тій битві на шляху до Юньлані, - протягнув Наньгун, — Князь Лянь — невдячна пес! Гаразд! Ми йдемо у ліси, на південь, до народу тлань. Моя мати, шоста жона князя Нань, була князівною тланів. Там ти залишишся, чужинцю, а ми підлікуємо рани і повернемось на службу до Сина Неба! Хай буде!

— Хай! — відповів я як належало і зітхнув. Дань Му неймовірно щастило останнім часом. Чи буде куди повернутись Наньгуну та його хлопцям?

Отже, ми заглиблювалися у джунглі все далі й далі і, нарешті, вибралися до берега величенької ріки, яку лоянці називали Нем — лі. Біля закруту цієї ріки і знаходилося селище, в якому жили родичі матері Наньгуна. Це село було найбільшим — решта домівок тланів була розкидана по берегу ріки. Посередині селища вивищувався кам'яний храм прикрашений різьбою, що мав трохи дивний вигляд поряд з комишевими хижками. Втім, спочатку мені було не до оглядин. Я бо підчепив спершу різачку від місцевої води, а тоді — гарячку хтозна від чого.

Провалявся я хворим кілька місяців, а може й довше, бо втратив рахунок часу. Ходили за мною дівчата, котрі служили при храмі. Їм це доручила Велика Жриця, котра доводилася Наньгуну тіткою. Сам Наньгун, одужавши від своєї рани, подався зі своїми «тиграми» на північ.

Він повернувся, коли я став уже виповзати з хижки, де лежав, на свіже повітря. З ним прийшло тридцять чоловік — все, що залишилося від імператорської гвардії… Юнлань впала… Династію було винищено… Дань Му зайняв Високе Сидіння Синів Неба… Він довершив своєї помсти.

Наньгун ходив, вбитий горем… Я розумів хлопця — його звичний світ розвіяло вітром. Він втратив брата… Він напевне втратив сестру, котра була Другою Імператрицею…Він міг втратити й батька — старий князь Нань не приєднався до Дань Му, і тепер нидів у в'язниці, в його ж стольному місті Наньлоу… Він втратив двох небожів — принців династії Сінь… А головне — втратив віру у Небесну Справедливість, про яку писав мудрець Ша.

Чи ж треба дивуватися, що юнак навернувся до материнської віри? У кам'яному храмі його тітка на ім'я Еллінь щодня підносила плоди та квіти Богині, Матері Всього Сущого. Жриця допустила до храму і мене…

В мене навіть аж ноги підігнулися, коли я побачив Нем-лі… Так, річку назвали на честь Богині… Біла статуя в півтора людського зросту зображувала жінку, котра тримала в складених докупи долонях кулю — планету. Для мене-то це не було дивиною, бо про таке оповідалося в ельберійських сувоях, а ось мейдисти і досі певні, що живуть у світі, схожому на пласку тарілку. Але, найголовніше — у жінки-богині було лице дивної…

Наньгун якось застав мене у храмі, коли я вже вкотре гапився на божество з обличчям Мальви Лелег… Так, з усіх моїх знайомих дівчат-дивних, зображення було найбільше схожим на Мальву… Чимось воно нагадувало мені і Ружену, і Конвалію… Боги, адже я майже забув їхні обличчя… І ось тепер три лиця злились в одне… Я дивився і не міг відірватися. Наньгун, котрий став поруч з пучечком квітів, раптом сказав стиха:

— Я думав — ти ненавидіти Велику Матір…

— Чому? — спитав я здивовано.

— Ваші хван-ді, мі-сін, вони хочуть зруйнувати Святині Сходу…

— Де ви зустрічалися з місіонерами, вельмишановний Наньгуне? — здивувався я.

— Син Неба, хай пробачать Боги його слабкість, дозволив чужинцям відкрити свій храм в самій столиці, - відповів юнак стиха, — це — зле! Високий Закон дозволяє ставити Святині предкам і духам…А також усім місцевим Божествам. Руйнувати храми — зле! А саме цього хочуть чужоземці…

— А що відповів імператор на подібні заклики? — зацікавився я

— Син Неба, — зітхнув юнак, — той, що нині зустрівся з пращурами, запропонував чужоземним хван-ді поставити зображення своїх Божеств поруч з нашими.

Я хмикнув, уявивши собі священика-мейдиста, коли той почув цю мудру пораду.

— Я піду, Ессінь, — промовив юнак і ковзнув до виходу. Біля ніг Богині зосталася лежати його пожертва — багряні лоянські маки, сплетені у великий вінок…

Коли я вже зовсім оклигав, то почав помічати, що Наньгун має до мене не зовсім дружню слабкість. Мені стало вельми незручно. Я не міг осуджувати хлопця — в Лояні подібні стосунки нікого не дивували — але я був чорногорцем…, ну і взагалі не мав жодної охоти до подібних речей…

Наньгун зовсім не вмів приховувати своїх почуттів. Від його поглядів та пестливих доторків мені хотілося запастися під землю… Я опинився в ролі дівиці, яку вперто облещує спокусник і вже навіть почав думати про втечу. Юнак сумно за мною стежив, розуміючи мою нехіть… Він навіть схуд і спав з обличчя… В такій халепі я ще зроду не бував.

Я вирішив, коли закінчиться сезон дощів, пробиратися на побережжя. Там були мейдистські місії і можливість вибратися з Лояну. Та одна подія змінила всі мої плани.

Якось я подався купатися на невеличке озерце неподалік храму. У річці водилися зубаті здоровезні ящери, тож купальні було облаштовано саме в озері. На піщаному березі вже лежало чиєсь чорне вояцьке вбрання. Я зайшов за дерево, аби нікому не заважати, і почав роздягатись.

Від середини озера плив до берега якийсь чоловік. Коли він наблизився, я пізнав Наньгуна, і хотів було піти геть, навіть не викупавшись. Але тут, опинившись на мілині, Наньгун піднявся і почалапкав по воді. Потім став і з насолодою потягнувся.

Я не те щоб заціпенів — я застиг, наче громом прибитий. Звісно, в лоянських халатах, що обвисали на тілі мішком, нелегко відріжнити чоловіка від жінки. Але де оцей лоянський сотник, оцей воїн — «тигр» ховав такі груди, аж наче заважкі для його, чи то пак її тендітного тіла? Боги, а який у цієї дівчини був вигин стегон… Навіть Мальва могла б позаздрити… В поясі лоянка була аж надто тонка, зате мала опуклий задочок і стрункі ніжки… Вона вигрівалася на сонечку, показуючи мені поперемінно усі свої принади… Що зі мною в цю хвилину коїлось… Ні, краще помовчати…

Цю довершену вроду псували лише рубці від бойових поранень… Рубець на стегні, ще зовсім свіжий… Рубець на плечі…Слід від стріли, що колись зачепила ребра… Ах, юньло, юньло… Та тебе ж, лоянський воїне, треба загортати в шовки…На руках носити… Обсипати квітами, а не стрілами… А я, сліпий дурень, уявив собі, що хлопчина палає до мене протиприродньою пристрастю!

Зрештою, дівчина подивилася на небо, на яке знову наповзали дощові хмари і почала одягатися… Натягнула штани, взяла смугу полотна, якою, напевне, стягувала груди і замислилась…

І тут піді мною тріснула гілка… Вояцький вишкіл дався взнаки — дівчина різко обернулася і побачила мене, що аж з-за дерева висунувся від такого видовиська. Хвилину ми дивилися один одному в очі. Смугляве лице «сотниківни» залилося багрянцем, а погляд тернових очей став таким, що я поточився і ганебно чкурнув від купальні.

Ввечері до мене прийшла Еллінь… Жриця зовсім не знала говірки Юнлані, але я зрозумів, що вона кличе мене до храму. Я пішов, здогадуючись, хто там на мене очікує. І дійсно — та, що її я й досі звав Наньгуном, сиділа біля ніг статуї, вбрана у свій халат з поясом сотника.

— Вельмишановний Наньгуне, — розпочав було я і затнувся, — моя панно… Я присягаю, що нікому не відкрию вашої таємниці…

— Не є, - з зусиллям мовила дівчина, — жодна таємниця… Я — чоловік за імператорським указом.

Я остовпів. Лоянка сумно всміхнулась.

— Мій батько, — сказала вона — Наньван… Князь Нань… У нього народжувалися лише доньки… І був один син, але від наложниці.

— Суддя Вінь-дан, — зітхнув я.

— Він був, — продовжила дівчина рівно, — старшим за мене на чотири весни… Перша батькова дружина — отруїти його матір… Опісля того батько взяти шосту жону — князівну тланів… Він думав — вона народити сина… Але мати народила мене… Назвала Немлінь — на честь Богині.

Дівчина трусонула своєю вояцькою зачіскою.

— Син наложниці, - продовжила вона, — не має права на спадок… Він не може бути ван… Не може бути князем. Опісля мого народження батько перестав бути…чоловік…мужчина…Він був дуже старим…

Немлінь зітхнула.

— Нема синів, — сказала вона, — є далекий родич… Мій дядько у других — князь Дань Му… Син Неба не хотів віддавати йому князівство Нань. Він власноручно виправив у батьковім поданні про моє народження знак «донька» на знак «син».

— Так просто? — аж не повірив я

— Головне не людина, а її значення, — зітхнула Немлінь, — так говорив мудрець Ша…

— А не простіше було б, — сказав я розгублено, — надати оті права Вінь-дану?

— Мудрець Ша сказав, — поважно озвалась дівчина, — «син наложниці не мусить правити, бо тоді захитається основа». Міняти закони — зле!

— А не зле зробити з дівчини хлопця? — не втримався я

— Мудрець Ша сказав, — знову вимовила поважно Немлінь, — «Помилки природи можна виправити, та пляма низького походження в цьому житті не зітреться». Я — помилка природи…Син Неба виправити її. Жерці столичного храму Мудреця сказали, що мене зурочили ще в материному лоні і перемінили на дівчину…

— А далі? — вигукнув я, все більше переймаючись цією незвичною долею

— Далі… Далі мене виховували як юнака. Не бинтували ніг, не вчили трьом мистецтвам… Замість того вчили всьому, що має знати чоловік. Мати рано померла… Я з колиски — Наньгун. У мене навіть були наложниці… Нібито… Батько підшукував мені дружину….

— Але ж ти мусила мати спадкоємця, — озвався я розгублено, — інакше — для чого все це…

— Якби не настали оці Дні Лихих Змін, — майже прошепотіла дівчина, — Син Неба сам підібрав би мені когось… для запліднення… Можливо — навіть зі свого роду. Дитя було б сином моєї дружини… Тоді — князем. Так зберігається кров… Ти не думати — я не перша… Батько князя Тань — насправді його мати… Такий же «чоловік», як і я…

— А твої воїни, — продовжував я допитуватись, — вони знають?

— Це не мати жодного значення, — відповіла дівчина втомлено, — Чути, звичайно… Але я — Наньгун… Помре батько — стану Наньван… Ніхто не насмілиться натякнути… Вірніше — не насмілився би, доки… Доки Син Неба був з династії Сінь…

Я подивився на дівчину з болем і жалістю… Напевне, бідолаха дозволила собі відчути свою дівочу сутність лише після падіння династії. Боги, а яка ж вона красуня… А яке чудове тіло… І маєш — «підібрати когось для запліднення». Наче лошицю покривають… А хай тобі, Лояне Небесний з твоїми мудрецями і законами.

— Ти хоробрий воїн, — озвався я, щоб її потішити, — Найсінь оповідав мені дива про твої подвиги.

— Так, воїни говорять — Наньгун-сміливець, — байдуже погодилась дівчина, — та ніхто не насмілиться сказати: «Ти гарна, Немлінь…»

— Немлінь — красуня, — видихнув я, — Немлінь ніжніша за росу на пелюстках квітки… Аби ти стала квіткою — носив би тебе на серці.

— У мене великі ноги, — прошепотіла дівчина, наче зізнаючись в чомусь страхітливому, — чоловічі…

— У моїй країні, - мовив я становчо, — шляхтянкам не бинтують ніг. У тебе чудові маленькі ніжки… Груденята — як наливні яблучка… Оченята — як тернові ягоди…

— Які ягоди? — перепитала «сотниківна», що слухала ці нехитрі вихваляння, наче музику.

— Терн росте в моїх краях… Він колючий, але квітне гарно…

Ми проговорили ще довго, і все в такому ж густі. Зрештою я подався з храму геть, зоставивши Немлінь у більш веселому настрої.

Відтоді ми почали зустрічатись. Спершу просто гуляли понад рікою, довго розмовляли. Я, хоч в мені усе скипало на одну згадку про її груденята, нині надійно приховані під халатом юньло, розумів, що Немлінь треба звикнути до самої думки, що вона — дівчина. І має право кохати.

Жриця Еллінь була явно на моєму боці. Вона й напоумила Немлінь просити Велику Матір, аби та знову зробила її дівчиною. «Династія впала, — доводила вона, — а отже і її укази втратили силу… Ти маєш знову стати Немлінь… А для цього — віддати себе тому, кого покохала першим…»

Немлінь віддалася мені на жертовному камені, встеленому квітами. Біля ніг Богині, під співи жриць… Вона стала моєю дружиною і принесла мені в придане князівство тланів, заховане в лоянських джунглях. Ах, Немлінь… Навіть смертної години я згадуватиму тебе… Твої тернові очі… Твої палкі обійми… Це задля нашого з тобою сина я став нині зрадником, Немлінь… Задля нього я зробив те, за що мені прислали отруєну голку. «Чорну квітку на могилу». Задля нього, хлопця з очима-тернинами, що був так схожий на тебе, моя лоянська дружино… І до тебе і після тебе у мене було багато жінок, але кохав я лише тебе… Навіть Мальва, дивна Мальва не викликала у мене такої шаленої пристрасті. Хоча я кохав і її також… Але якось по-іншому…Ви, такі несхожі, освітили моє життя і зникли з нього. Мальва не пробачила, Немлінь померла… І що зостанеться після мене у світі? Горицвіт, котрий не визнає мене батьком? Бо Наньгуна- Терночка, тернину моєї душі, я втратив, незважаючи на те, що зрадив задля нього свого названого сина.

П’ять років я прожив у Тлані… П’ять років я був його князем, по-лоянському — ваном… Мене так і називали — білий ван Ессінь. П’ять років моє князівство вело партизанську війну проти нового Сина Неба, котрий намагався виколупати нас з джунглів. До нас прибилося багацько люду, незадоволеного новою владою… Немлінь воювала нарівні зі мною — вона бо так і не полишила вояцьких звичок. Дітей у нас не було, і це дуже непокоїло обох жінок — і мою дружину, і жрицю…

Та ось Немлінь завагітніла… Сталося це під дуже страшну годину. Дань Му набридло терпіти на півдні непокірний Тлань, і він двинув на нас уже не каральний загін — військо… Протистояти йому ми не мали змоги — справжніх вояків у мене зосталася жменька. То були ті самі колишні імператорські гвардійці, які прийшли сюди разом з Немлінь опісля падіння династії. А решта… решта — селяни… Лоянський селянин — це щось особливе… Таких заляканих і несамостійних людей мені ще не доводилося бачити. Немлінь, однак, оповідала мені, що років сто тому повсталі селяни винищили у трьох провінціях «все, загорнуте в шовк»… Отже — вміли таки битися… А своїх «партизанів» я ніяк не міг навчити з якого кінця братися за меч… А як вони виконували накази… Варто було воїну, якого я наставив над ними, відволіктися, і ці люди нездатні були на найпростіші дії… Тож ми порадилися — я, Немлінь, та Найсінь, котрий керував у нас розвідкою, і вирішили — бойові загони розпустити: нехай військо Дань Му розшукує по цих бісових лісах вчорашнього дня, а самим спуститися на вітрильнику — була у нас така бойова здобич: величенький човен на двадцять з гаком веслярів, що міг іти й під вітрилом — на Побережжя і там відсидітися, аж поки війську нового Сина Неба не набридне мерти від гарячки та різачки.

Як вирішили — так і зробили. Селище біля храму спорожніло. Всі мешканці його, вкупі з тими, що жили далі над рікою, пішли у глиб джунглів. Жриця лишилася в Святині. Вона не боялася — жоден лоянець не насмілився би осквернити храм будь-якого Божества.

Отже, ми попливли за течією… «Тигри» на веслах, я — біля стерна. Про Немлінь піклувався Найсінь. Якщо я ще не згадував, він свого часу був її вістовим і тілоохоронцем, бо його родина віддавна служила князям Нань. Немлінь поводилася з ним швидше як з братом, аніж як з підлеглим. Її перетворення на жінку з усіх воїнів найбільше вразило Найсіня. Але слухався він її завжди беззаперечно. Та й інші теж.

Моя дружина вже ось-ось мала народити, але я сподівався, що ми дістанемося до Побережжя раніше, ніж прийде її час. Та ба… Перед самим гирлом ми увійшли в такий туман, що не видно було протягнутої руки. І трапилося так, що всі поснули… Навіть вартовий. Певне, далася взнаки напруга останніх місяців. А коли прокинулись — довкола був Океан.

Воїн, котрий проспав варту, хотів вкоротити собі віку. Я ледве його зупинив — смерть і без того повисла над вітрильником. В нас було замало харчів і води… Насувалась буря… У Немлінь почалися пологи.

Бідолашна Немлінь… З нами не було жодної жінки. Її «тигри» знали десятки способів відбирати життя, але нічого не тямили в тому, як воно з’являється на світ. Я лихоманково згадував все те, що чув колись від Вербени про дітонародження. До голови полізли страшненькі історії, підслухані в дитинстві. Як вуйна Алтея трохи не зійшла кров’ю, коли народжувала передчасно Вереса… Як Вербена робила неньці Ясмині розтин живота, бо Мальва чи-то «лежала впоперек», чи-то «не так ішла». Опісля того ненька вже не могла народжувати дітей і назвала своїм сином ганьбу Лелегів на ім’я Білозір… Але що робити мені, якщо у Немлінь теж щось буде не так? Єдине, що я знав про пологи — це те, що треба розтяти пуповину…

Човен кидало на хвилях… «Тигри» страшними зусиллями намагалися поставити його проти вітру, щоб зменшити хитавицю. Хтось уже блював… Немлінь лежала на кормі, під промоклим наскрізь наметом і звивалася від болю. Мовчки… Ми з Найсінем чипіли над нею, свідомі своєї безпорадності. Він підтримував її під пахви, а я лише безсило дивися на її муки, аж поки на хапливо підстелений плащ не випало слизьке червоне тільце… Я не відчував до цього шматка м’яса нічого, окрім відрази. Пуповину довелося відрізати мечем, а перев’язати поворозкою від сорочки. В цю хвилину немовля зайшлося вереском. Найсінь радісно вигукнув:

— Воїни! Народився князь Нань! Хай буде!

— Хай! — рявкнули «тигри», забувши про втому. Для них це й справді значило багато. Я ж дивився лише на Немлінь. Вона усміхалася.

— Ессіню, — тихо покликала вона. Це були її перші слова за усі ці страшні години, — наш син… Він — красень, правда ж?

— Так, так, кохана, — поспішно мовив я

— Наньван, великий князь, — промовила Немлінь задоволено і заплющила очі.

Малого сяк-так обтерли і загорнули в плащ. Найсінь обережно взяв його на руки як найвищу дорогоцінність. Я ще не вірив, що все уже закінчилось… Боги, все таки добре, що я — не жінка. Отакі муки задля немовляти, з якого ще й невідомо що виросте… І цей тихий усміх опісля… Ох, Немлінь… Немлінь…

Стояла ніч… Хитавиця трохи вщухла. Крізь хмари я побачив зорі і звеселився ще більше. І тут Немлінь покликала мене:

— Ессіню…

— Що, кохана?

— Ессіню… Щось не так…

У мене наче щось обірвалося всередині. Я розбудив Найсіня, котрий дрімав, пригорнувши маленького вана.

Все було не так… Немлінь спливала кров’ю…В світлі ліхтаря я побачив, що вода на дні човна порожевіла. Ми принесли з носа човна ще один ліхтар, зібрали у воїнів все шмаття, яке вони тільки змогли з себе зняти, прикладали Немлінь до живота ганчір’я, змочене в морській воді… «Тигри» тривожно шепотілися. Запхинькав малий, наче теж відчув загрозу.

Ранок не приніс полегшення. Немлінь опиралася смерти як Наньгун… Як чоловік… Вона не хотіла вмирати, та на знекровлене лице моєї лоянської дружини вже лягли потойбічні тіні. Я бачив такі обличчя опісля численних битв у смертельно поранених. Вона й сама, врешті, зрозуміла, що надії немає.

— Ессіню, — раптом спитала вона, — у тебе є дружина там, в Західних Землях?

— Була, — не стало у мене совісті збрехати.

— Як її звали?

— Мальва…

— Що це означає?

— Червону квітку, люба…

— Я, друга дружина, виявляю їй шанобу, — прошепотіла Немлінь, — я доручаю їй свого сина… Його мають звати Наньгун, доки ти не дізнаєшся точно, що мій батько помер… Тоді наш син стане Наньваном… А твоя перша дружина нехай називає його дитячим ім’ям… Як оті ягоди… Колючий кущ із пишним цвітом…

— Терн, — вимовив я, і сльози бризнули мені з очей…

— Так… Тер-рінь… Любіть його…

— Кохана, — прошепотів я, — я убив тебе…

— Ні, Ессіню, — озвалася жінка, — ти дав мені те, чого я ніколи б не взнала, якби не настали Дні Змін… Великий Ша помилявся… Головне — людина… Не значення… ні… Головне — любов…

Вона зітхнула і вимовила колишнім владним голосом Наньгуна:

— Найсіня до мене!

Охоронець, з дитям на руках, схилився над нею

— Твої предки служили князям з роду Нань сотні літ, — сказала Немлінь, — ти маєш служити останньому Нань так, як і вони. Ти мусиш навчити його мові Юнлані і вимові князівства Нань… Ти маєш навчити його всьому, що вміє лоянський воїн — читати знаки, писати, віршувати та грати на музичних інструментах… Всьому іншому — його навчить батько. І обидва вчіть мого сина мистецтву війни. Світ такий жорстокий. Хай буде!

— Хай! — сказав Найсінь здушеним голосом.

— Високе Небо, — прошепотіла Немлінь, — було милостивим до мене. Я була і хоробрим воїном, і коханою дружиною… Я стала матір’ю… Чого ще бажати? Бувай, Ессіню… В майбутніх життях ми зустрінемось знову. Бо смерти нема для воїна, котрий знає шлях… Нема…

Я обійняв її. Вона ще мовила тільки:

— Холодно, Ессіню…

Рожева вода хлюпала на дні човна… Я тримав в обіймах мертву. На руках у Найсіня плакав мій син, приречений на голодну смерть. Бідна моя Немлінь задовго була чоловіком… Про це вона забула… Та й хвала Богам, що подібна думка не прийшла їй до голови в останні хвилини.

Я не зміг віддати її тіло Океану. Дві доби я не випускав її з обіймів… Найсінь згодом говорив, що був майже певен і в моїй смерті. Він розмочив шматочок коржа в рештках прісної води, загорнув у ганчірочку і давав смоктати хлопчику. «Тиграм» вдалося поставити вітрило, та вітер гнав нас все далі від Побережжя Лояну.

Третього дня воїн, котрий проспав варту, коли ми виходили з гирла, піднявся на облавок, прирік себе Дракону Морів і кинувся у воду… Я тоді був у повному забутті, а Найсінь вважав, що так належить і не завадив самопожертві. І вітер — хочете вірте, хочете ні — перемінився. Надвечір ми побачили землю.

Де ми знаходимось — ніхто не знав… Мені було настільки все байдуже, що я навіть не помітив, як човен врізався в пісок. Воїни розімкнули мені руки і винесли з човна мертву Немлінь. А я все продовжував сидіти.

— Мій князю, — озвався Найсінь, — треба роздивитись довкола… Хто-зна, де ми… На Побережжі трапляються всякі люди… Розбишаки теж… Можливо прийдеться організувати оборону.

— Немлінь кличе мене, — сказав я байдуже, — роби як знаєш, Найсіню…

Найсінь стояв переді мною, тримаючи на руках дитя, загорнене в плащ. Його скісні очі гнівно звузились.

— Ви не маєте права помирати, мій ване! У вас є син!

— Дитя теж помре, — мовив я, — жуйка не замінить йому материнського молока… Може, це й на краще… Я ніколи не зможу полюбити його.

— Ха! — вигукнув лоянець, від гніву забувши про етикету, — Я думав, що всі ці роки служив воїну! Ви вже склали зброю, мій князю! Ви ніколи не зустрінете Наньгуна в майбутніх життях, бо мій юньло не здавався ніколи! Ви не смієте порушувати зв’язок батька і сина! Інакше вас покарають і Боги і духи! Встаньте і наказуйте нам, доки я не окликав вас боягузом перед вашими воїнами!

Від такої догани я отямився, наче на мене вилили цебро з холодною водою… Зрештою, я відповідав за цих людей. По смерти Немлінь я був тут старшим за рангом і походженням. А отже — мав керувати. Найсінь не мав права прийняти на себе обов’язки старшини через голову чоловіка Немлінь…

Отже, я вибрався з човна, обдивився воїнів і зброю та вислав розвідку вздовж берега. Найсінь говорив, що, коли нас несло до Побережжя, він побачив біля берега щось схоже на корабель. В тому напрямку і пішли розвідники. Я порахував запаси їжі, розпаював їх межи вояками, і ці прості клопоти трохи притлумили моє горе. Немлінь лежала оподалік, вкрита вояцькими куртками. Я намагався не дивитись в той бік, як і не чути тихого плачу немовляти.

Розвідники повернулися швидко. Вони сповістили, що у невеличкому заливчику сів на мілину корабель, очевидячки загнаний туди бурею. Корабель був з Західних Земель. «Тигр» — розвідник описав мені й корогву — на білому тлі, посередині, дві сині поперечні смуги… Корогва Белату, купецької республіки, без герба і девізи… Гаразд…

Я завагався… Іти туди й просити допомоги? Белатцям я не довіряв… Однак, щось робити було треба… Сидіти сиднем — нічого не висидиш. У белатців можна буде роздобути, принаймні, шматок цукру для немовляти, котре вже другий день смоктало лише розмочений хліб. І у них напевне є мапа, а отже ми взнаємо шлях до найближчого поселення, де можна знайти жінку-годувальницю…

Ми рушили… Я ніс на руках мертву Немлінь… Вона була такою легенькою… Як дитина… Поховати її я вирішив тоді, коли вже остаточно з’ясуються всі обставини…

Не доходячи до заливчику, ми розділились. Я залишив біля загиблої двох воїнів і доручив одному з них дитину. Потім став на чолі загону, наказав перевірити луки, мечі, і ми рушили.

Ох, як добре, що ми наготували зброю… І добре, що напали першими… Хоча — я себе не виправдовую… Я зі страшною швидкістю котився на дно безодні… Отієї, про яку говорив мій незабутній побратим… Я взагалі — то завжди був схильним до того «моанського шаленства», що є складовою часткою «загадкової моанської душі». А про мене — що тут загадкового… Спершу даси комусь у пику, а потім самому соромно… Але те, що я зробив тоді, на березі — не було шаленством. Це був холодно виважений злочин…

Белатський корабель стримів на мілині, перехнябившись набік. Моряки снували від нього до берега, витягуючи і просушуючи які-то тканини… На вогнищі, в казані, готувалася їжа… А біля вогнища стояв…не хто інший, як пан Рістені.

Отут і накрила мене ота сама холодна розважливість… Дев’ять років… Дев’ять… Невже пройшло вже стільки часу, відтоді, коли я переплив прикордонну Годицю… І рівно сім літ промайнуло з того дня, коли мене повезли за Небесні Гори…

Я наказав «тиграм» бойову готовність… Я наказав наготувати луки. Я наказав не стріляти в чоловіка у сірому камзолі, а захопити його живцем… Я наказав винищити команду корабля до останньої людини… Їх було вдвоє більше, тож потрібно було діяти швидко… Щоправда, люди Заходу занадто покладалися на порох. А сухого пороху у них бути не могло. Зате кожний моряк мав за поясом тесака… У Рістені була шпага… Добре… «Тигри» натягли луки і я махнув рукою…

Ми стріляли, доки не вийшли стріли… Тоді пішли врукопаш. Чисельність до того часу вже зрівнялася… Лоянці йшли строєм, котрий поетично звався «журавлиний клин», і убивали, убивали, убивали… Непереможні гвардійці імператора… Я й досі згадую про вас з ніжністю, згадую вашу нестримну гордість, і не менш страшну покору… Ви навіть не спитали мене — для чого я це наказав…

В живих зостався самий лише Рістені. Найсінь підтягнув його до мене і поставив на коліна. Клятий гендляр не пізнав мене… Він продав у рабство юнака з вусиками підківкою і сивим пасмом у білявому волоссі… Юнака, котрий, незважаючи на це пасмо, був лише веселим гульвісою… Зараз над ним стояв озброєний мечем зсивілий бородань, обпалений лоянським сонцем трохи не до чорноти. Певне, в моїх очах було щось таке, що торговець аж затрусився.

— Розбагатіли, пане Рістені, - холодно мовив я, — це ваш корабель, чи пана Молла?

Белатцеві заціпило… Він все ще мене не пізнавав…

— Невже, — продовжував я єхидно, — Господь полюбляє паскуд, ладних продати свого ближнього у рабство до язичників? До речі, Рістені, ви так і не заплатили мені за вірну службу…

Він згадав… Я це бачив… І затрусився, наче проклята душа у пеклі.

— Я не винен! — вигукнув белатець, — я всього лишень бідний торговець! Мені наказав позбутися вас пан Молла! Я був у нього на службі! Що лишалося робити бідному белатцю!

— Це ви самі придумали, чи разом з Роллою, — поцікавився я спроквола.

— Ролла? — витріщився Рістені непорозуміло, — до чого тут Ролла? Він усе місто підняв на ноги, коли отямився від тої браги, якою вас пригостили лоянці! Він вас опісля ще півроку шукав…

— А підпис на купчій? — спитав я, починаючи вірити. Зрештою, з мечем біля горла брешуть не так уже й часто.

— Він підписав, не читаючи, — пояснив Рістені перелякано, — він якраз нічого не знав…

— Гаразд, — сказав я, — отже ми порозумілися… Який вантаж на кораблі?

— Тканини, — просипів торговець, — шовкові тканини з Лояну…

— Перевірити! — наказав я, і четверо «тигрів» рушили по мілководдю до корабля.

Я відітхнув. Тепер потрібно було вирішити, що робити з несподіваною здобиччю. Піратствувати мені ще не доводилось, але я подумав з несподіваним спокоєм, що й до цього можна звикнути. Хоча, стягнути корабель з мілини нам навряд чи вдасться… Тим більше — вивести його до Океану… Я нічого не тямив у морському ділі, а у лоянців взагалі була якась несвідома відраза до моря… Тож треба зняти з корабля вантаж і розділити між всіма те, що можна забрати з собою…

— Мій князю! Мій князю!

До мене біг «тигр», з тих, що я їх послав на корабель.

— Мій князю, уклінно прошу піти і подивитись!

— Найсіню, — сказав я, — стережи сучого сина…

Лоянець кивнув, а я похлюпав за своїм провідником до мілини, на якій загруз белатський вітрильник. Видряпався нагору по мотузяній драбинці. Воїн поманив мене донизу, до відкритого люку в трюм, над яким стовбичили інші троє «тигрів»

З люка чулися якісь звуки… Чи-то виття, чи-то стогони, не розбереш… І брязкання заліза….

— Тканини, — сказав я, — лоянський шовк… Ах, погань…

— Тканини — у іншому відділенні, - озвався мій воїн, — мій князю, а тут — раби…

***

Те, що белатці промишляють работоргівлею, я мав можливість взнати на власній шкурі. Тому особливо не обурився, і не здивувався… Я наказав відкрити люки і витягти нещасних людей назовні… Вони там ледь не задихнулися від нестачі повітря і смороду… А Рістені з командою тим часом просушували лоянський шовк… Господи! Отже, паскуда… Якщо мені трохи й муляв цей напад, то нині моя совість заснула сном немовляти.

Раби виявилися лоянцями з Побережжя… Лоянцями… За сім літ я вже відчував себе часткою Лояну Небесного… Я звик до жовтосмаглявих обличч і скісних очей… Я навчився розуміти їхню вроду… Я навчився читати в їхніх душах… Нехай вони не схожі на нас, нехай інакше думають і відчувають, але шлях хоробрих є одним для всіх… І шлях любові є одним для всіх… Я жив на їхній землі, по їхнім законам… Я перестав бути для них чужинцем… Я був лоянським князем. І я повівся тоді як лоянський князь.

Доки мої воїни допомагали рабам вибратися зі смердючого трюму, я вибрав на березі два гнучких дерева мо, що росли поруч, перевиті ліанами. Тоді наказав Найсіню і ще трьом воїнам нахилити дерева верхівками донизу. Найсінь ошкірився. Він зрозумів — для чого.

— За те, що ви зробили, — мовив я до пана Рістені, - вас мав би судити дан-суддя, призначений імператором… Нині в Лояні неспокійно, і ви, користуючись цим, напали на прибережне селище та захопили в полон цих підданих Лояну. З метою продати їх у рабство на Західних Землях.

— Пане Ешіоре! — почав благати Рістені, - я знаю, що винен перед вами… Забирайте все… Тканини, рабів… Тільки не убивайте! Ви ж біла людина…Така ж, як і я! Що вам до цих жовтопиких?

— Ви продавали в рабство і людей одного з вами кольору шкіри, — сказав я холодно, — Мене, наприклад… Або людей з Лугерби…

— Пане Ешіоре! — молив белатець, — змилуйтесь! У нас же з вами — один Бог.

— Ні, - сказав я, — ніколи гроші не були моїм Богом.

— Пане Ешіоре, — розридався белатець, — у мене в Магеді — родина… Жона…Дітей троє… Пощадіть…

— У цих людей в трюмі, - мовив я, — теж були родини… Моліться, пане Рістені. Я, Ессінь, князь тланів через одруження, рокую вас на смерть за викрадення і продаж у рабство підданих Небесного Лояну. Виконуй вирок, Найсіню!

Найсінь з воїнами схопили торговця і, не зважаючи на його зойки, прив’язали ліанами за ноги до отих двох дерев. Кожну ногу — до іншого дерева. А тоді — різко відпустили верхівки мо…

Я подивився на те, що залишилося від Рістені, звично переміг нудоту і мовив голосно:

— Справедливості стало задосить! Хай буде!

— Хай! — рявкнули мої «тигри», і в їхніх голосах чулося явне задоволення і вироком і стратою.

Вечір ми зустріли на березі заливу… Я сидів біля вогнища, і спостерігав, як колишні рабині-лоянки обмивають Немлінь… Як загортають її в шовки… Як розчісують їй волосся і прикрашають його лісовими квітами. Я слухав їхнє голосіння, схоже на пташиний щебет… Я спостерігав, як молода лоянка годує грудьми мого сина… Її власне дитя белатці видерли у неї з рук і вдарили об двері хижки… Я знав, що це у звичаї работорговців — немовлята все одно не витримували подорожі морем.

Але в осиротілої матері ще було молоко… Молоко в грудях і сльози в очах… Сльози скрапували на личко малого Наньгуна… Мого сина, тернини моєї душі…

Мої «тигри» склали поховальне вогнище просто на березі заливу. Немлінь, усю в шовках і квітах, урочисто поклали на стос, й свиснули палаючі стріли, проводжаючи в останню путь хороброго сотника лоянського війська… І мою кохану дружину… Шлях хоробрих… В Ельбері був такий же поховальний обряд… Для воїнів і загиблих у битві за рід свій…

Знищене белатцями рибальське селище, звідки були родом ці люди, знаходилося недалеко звідсіля. Ми рушили туди, попередньо знявши з корабля рештки вантажу. Здобич я розділив по справедливості — дев’ять частин для воїнів, десяту — для пограбованих белатцями селян. Окрім тканин на кораблі було ще кілька скринь з моанськими та ішторнійськими червінцями та золотими прикрасами… Аби я потрапив нині на Західні Землі, то був би багачем.

Оця ось здобич і стала поштовхом для мого повернення… Я довго думав над цим… Думав, живучи в рибальському селищі… Думав, виходячи в море разом зі своїми новими підданцями… Думав, розбираючи і судячи по справедливості нехитрі справи місцевих селян… Мої «тигри» побраталися з рибалками, а деякі і поодружувалися з місцевими дівчатами. Навіть Хе, ота смутна жона, котра вигодувала мого сина своїм молоком, вийшла заміж за одного з моїх воїнів… Її чоловік — рибалка загинув під час того нападу белатців. Нині Хе знайшла собі нову пару, і вже ходила вагітна. Мій Наньгун з немовляти став дворічним смаглявим опецьком з материними очима-тернинами. Від мене він не успадкував нічого. Вже зараз видно було, що хлопець — викапана Немлінь.

Лише Найсінь не шукав собі пари. Якось я завів з ним про це розмову, і воїн відповів статечно:

— Мій князю, я маю обов’язок берегти вашого сина. А ви тут довго не затримаєтесь.

Про свої думи я нікому не казав, а тому глянув на Найсіня здивовано.

— Мій князю, — знову розпочав лоянець, — вістки з півночі говорять, що Дань Му міцно вгніздився на високому сидінні… Далі з ним боротися — немає змоги… І немає — задля чого боротися. У законного імператора не лишилося спадкоємців… Його синів страчено… Його небожів убито… Усіх, крім одного…

- І хто це? — поцікавився я, відчуваючи, що Найсінь недаремне завів цю розмову.

— Ваш син, ване, — відповів спокійно «тигр», — старий князь Нань є сином батька загиблого Сінь Гана та Третьої Імператриці. Загиблий же Син Неба був сином Першої Імператриці і тому й дістав у спадок Високе Сидіння.

— Отже, — підрахував я очманіло, — мій син є двоюрідним онуком колишнього Імператора…

— Саме так, — підтвердив Найсінь, — ми, лоянці, вміємо вичікувати. І ми відновимо династію Сінь… Але нині дитя треба вивезти з Лояну… Бо Дань Му теж добре тямить на родинних зв’язках імператорського дому… Якщо він дізнається, що Наньгун, син Наньвана, юньло воїнів — «тигрів», має дитя, то переверне весь Лоян, але таки добереться до нас.

Ми з Найсінем довгенько ще обговорювали все це, і, нарешті, виробили план дій… Ми просиділи кілька вечорів над мапою з белатського корабля, тоді зібрали «тигрів», і я виголосив таку промову:

— Мої хоробрі! Ви вірно служили династії…Та з півночі плинуть лихі звістки… Трьом десяткам чоловік не перемогти братовбивцю… Тому я, Ессінь, князь тланів через одруження, ім’ям свого сина звільняю вас від служби… Живіть тут, заводьте родини, бережіть цей край… Я ж, та мій охоронець заберемо гуна Нань туди, де йому буде змога вирости в безпеці… Хай буде!

«Тигри» мої дурними не були, і багато хто з них теж уже втямив, яка рідня у гуна Нань. Тому вони відповіли нам дружним «Хай!», а наступного дня ми з Найсінем вирушили за белатською мапою, туди, де на ній було означене поселення ішторнійських місіонерів. Це було зовсім недалеко — два дні кінного шляху. З собою ми взяли свою долю белатського золота і, ясна річ, малого Наньгуна.

Ішторнійці зустріли нас привітно. Я мав нехіть до цих відвічних ворогів Чорногори, але ж у мене не було написано на лобі, звідки я родом. Я виклав історію, котру склав по дорозі… Нібито я є шоррогцем, котрий тримав факторію в Ма-ді, а звати мене Еттіном Келлі. Я, ясна річ, є щирим мейдистом, був одруженим з лоянкою, теж введеною у закон і маю від неї дитину… Дружина моя померла, а громадянська війна мене розорила. Нині, зоставшися лише з одним тубільним слугою, я бажаю вибратися з остогидлого Лояну в Західні Землі…

Шоррогцем я назвався тому, що цей люд теж був світловолосий, міцної статури, а головне — сповідував Кілені-мейдизм. Я не знав, як поставляться ішторнійці до єретика-моанця. До того ж, я хотів повернутись до Моанської Імперії, а для цього вигідніше було мати надійні папери і писатись іноземцем.

Добросерді ченці зробили для мене все можливе… І папери виправили, і знайшли місце на ішторнійському кораблі, котрий йшов якраз до Шорроги… Я дізнався, що корабель цей, що звався «Горатта» — «Помаранчевий грифон», заходить до Сейвігуру — одного з моанських портів в князівстві Астеон… Там я і вирішив зійти на берег, сподіваючись, що нікому не прийде до голови шукати в обличчі поштивого шоррогця Еттіна Келлі рис дезертира-чорри Зоота Отіна, котрий одинадцять літ тому пристрелив посеред Дару свого офіцера… Або — рис княжича Астеонського, якому, власне й мало належати те князівство… За одинадцять літ у мене був час усе обдумати, і я таки був певен, що не помилився, і що відзнаки старшини чоррів прикріпив мені тоді до рукава рідний дядечко…Князь Ріфін Астеонський, кат і збоченець… Боги, ну й наділили ви мене ріднею… А втім, чого я грішу на Богів Ельберу… Що сталося — те сталося…

Коли «Помаранчевий Грифон» розпустив вітрила, у мене аж сльози виступили на очах… Прощавай, Лоян Небесний! Прощавай Немлінь, чий попіл ми розвіяли над морем… Лети, вороне… Де твоя зграя, вороне… Де твій дім?