Гендерсон, повелитель дощу

7

Про мою перемогу всі дізналися, коли ми вийшли надвір, – із пилюки на голові в Ітело та з того, як він ступав поруч мене. Отож коли я з’явився там, знову надівши теніску та прилаштувавши на місце свій корковий шолом, усі палко мене вітали. Жінки плескали в долоні, притискаючи зап’ясток до зап’ястка, і водночас роззявляли рота майже на ту саму ширину, що й розтулені долоні. Чоловіки свистіли, закладаючи в рота пальці й надимаючи щоки. Замість виявляти невдоволення чи заздрість, принц сам брав участь у вітальній церемонії, показуючи на мене та всміхаючись.

– Ти в цьому щось розумієш? – запитав я в Ромілаю. – Які вони милі, ці африканці. Я їх люблю.

Цариця Віллатале та її сестра Мталба чекали мене під критою пальмовим листям повіткою на царському подвір’ї. Цариця сиділа на збитому з жердин табуреті, а позад неї, мов прапор, висіла червона ковдра. Коли я і Ромілаю, який ніс за плечима клумак із подарунками, підійшли ближче, стара розтулила губи й усміхнулася. Мені вона видалася типовою представницею певного виду літніх жінок. Можливо, ви зрозумієте мою думку, коли я скажу, що плоть передпліччя нависала їй на лікоть. У моєму розумінні це золота печать характеру. Зубів у неї було небагато, але всміхнулася вона дуже тепло й простягла мені свою руку, досить маленьку руку. Приязна вдача так і променилася з її обличчя, струменіла з кожним її подихом; вона мило всміхалася, гостинна, привітна, а її тіло мовби аж здригалося від доброзичливих почуттів. Ітело підказав, що я маю подати старій жінці руку, і я дуже здивувався, коли вона взяла її і поклала собі між груди. Це звичайна форма привітання в тих краях – адже й Ітело притискав мою долоню до своїх грудей, – але від жінки я такого не сподівався. Найсильнішим серед решти відчуттів – я маю на увазі променисте тепло й монументальну вагу, яку сприйняла моя долоня, – було спокійне биття її серця, що брало участь у церемонії знайомства. Воно билося в неї розмірено, – так само розмірено обертається навколо своєї осі Земля, – і це було для мене несподіванкою, мій рот розтулився, а очі застигли – я почував себе так, наче щойно прилучився до таємниць буття; але я не міг тримати там свою руку вічно і, оговтавшись, забрав її. Потім відповів чемністю на чемність – притис її долоню до своїх грудей і сказав:

– Мене звуть Гендерсон. Я – Гендерсон.

Усі заплескали в долоні, побачивши, як швидко я засвоїв місцеві звичаї. А я подумав: «Ох, я молодець!» – і глибоко втягнув у груди повітря.

Цариця виражала врівноваженість кожною частиною свого тіла. Волосся в неї було біле, обличчя широке й масивне. Вона була закутана в лев’ячу шкуру, і якби я знав тоді про левів те, що знаю тепер, то це сказало б мені про неї дуже багато. Та все одно те видовище справило на мене глибоке враження. То була шкура гривастого лева, причому найширша її частина прикривала царицю не спереду, як можна було б сподіватися, а ззаду. Хвіст спадав через її плече і був зв’язаний вузлом на животі з лапою, протягнутою знизу. Я не можу передати, як це мені сподобалося. Пишну гриву вона носила, як комір, її підборіддя лежало на цій сірій і, мабуть, лоскітливій шерсті. А на обличчі сяяла щаслива усмішка. І аж згодом я помітив, що цариця не бачить на одне око, воно було затягнуте катарактою й голубувато-біле. Я низько вклонився старій жінці, вона засміялась і закивала головою, увінчаною копичкою сухого білого волосся, причому загойдався її живіт, прикрашений вузлом із лев’ячого хвоста та лапи, – мабуть, їй видалася кумедною ця картина: я, схилений у поклоні в своїх коротеньких штанцях, із багрово-червоним обличчям, бо, коли я нахилявся, кров шугнула мені в голову.

Я висловив співчуття з приводу нещасть, які їх спостигли у вигляді посухи, загибелі худоби та нашестя жаб; я, мовляв, розумію, що таке терпіти від стихійного лиха, і поділяю з ними їхнє горе. Я усвідомлюю, що їхній хліб змочений слізьми, і сподіваюся, що не буду для них тягарем. Ітело переклав мої слова, і стара, я думаю, сприйняла їх добре, а коли я заговорив про нещастя, вона всміхнулась, і ця усмішка застигла в неї на устах, як застигає місячне сяйво на дні струмка. Тим часом моє серце калатало, і я знову й знову заприсягався собі, що знайду якусь раду, що придумаю спосіб допомогти цим людям.

«Щоб мені на світі не жити, – сказав я сам до себе, – коли я не прожену, не винищу, не покараю клятущих жаб».

А тоді я звелів Ромілаю роздати подарунки, і першим він дістав з торби пластиковий плащ у пластиковому мішечку. Я сердито зиркнув на нього – мені було соромно пропонувати старій цариці таку дешевинку, хоча, власне, я мав слушне виправдання: адже я подорожував пішки, з легким багажем. Крім того, я сподівався зробити їм послугу, порівняно з якою найкоштовніший дарунок видався б дрібничкою. Але цариця стулила зап’ястки і, дивлячись на мене, плеснула в долоні, гучніше, ніж плескали решта жінок, і всміхнулася з досконало зіграною привітністю. Кілька жінок з її почту зробили те саме, а ті, що тримали немовлят, піднесли їх угору, ніби прагнули, щоб рідкісний гість навіки закарбувався в їхній дитячій пам’яті. Чоловіки роззявили роти, повкладали до них пальці й вітали мене гармонійним свистом. Багато років тому шоферів син Вінс пробував навчити мене свистіти в такий спосіб, і я тримав пальці в роті, аж поки шкіра на них бралася зморшками, але так і не міг видобути жодного звуку. Тому я вирішив, що коли вибавлю цих людей від жаб’ячої пошесті, то попрошу, щоб на подяку вони навчили мене свистіти. «Мабуть, це неабияка втіха, – міркував я, – свистіти отак крізь пальці».

– Принце, – сказав я, звертаючись до Ітело, – пробачте за такий убогий дарунок. Мені самому ніяково дарувати плащ під час посухи. Це скидається на глум – мабуть, і ви так подумали?

Та Ітело відповів, що дарунок приніс цариці щиру радість, і, безперечно, так воно й було. Свого часу завдяки оголошенням на останній сторінці «Санді таймс», у відділі спортивної реклами, я зібрав чималу колекцію всіляких дрібничок, купуючи їх переважно в ломбардах та в магазинах військово-морського відомства на Третій авеню. І тепер я вручив принцові компас та невеличкого бінокля, заслабкого навіть для спостережень за птахами. Помітивши, що гладка царицина сестра Мталба курить, я підніс їй австрійську запальничку з довгим білим гнотом. У окремих місцях, а надто на персах, Мталба була така тілиста, що її шкіра від надмірного розтягнення стала рожевою. Жінки бувають такими в тих краях Африки, де гладке тіло вважають за найпершу ознаку краси. Мталба була вбрана з голови до ніг, бо при такій вазі жінка може ходити тільки тоді, коли її плоть підтримує одяг. Руки в неї були пофарбовані хною, а волосся на голові від індиго стояло сторч. Мталба мала вигляд людини щасливої і розпещеної (можливо, колись вона була улюбленим дитям у родині), сяяла та блищала жиром і росинками поту, все її тіло брижилося складками й мерехтіло квітчастими візерунками, мов розкішна парча. Клуби в неї, прикриті барвистою тканиною, були широкі, як канапа. Вона взяла мою руку й притисла її до своїх персів, кажучи:

– Мталба, Мталба ахунто. (Я Мталба. Ти дуже сподобався Мталбі.)

– І вона мені дуже сподобалася, – сказав я принцові.

Я попросив його пояснити цариці, що плащ, який вона накинула на себе, непромокальний, та Ітело, здавалося, не міг дібрати слова для «непромокальний», і тоді я взявся за рукав і лизнув його язиком. Не зрозумівши мого жесту, цариця схопила мене в обійми й почала лизати. Від несподіванки я голосно скрикнув.

– Не кричати, пане, – сказав Ромілаю, і в його голосі прозвучала пересторога.

Тому я підкорився долі, і цариця облизала мені вухо, потім щоку, вкриту шорсткою щетиною, а потім притисла мою голову собі до пупа.

– Ну, а це що означає? – спитав я.

У відповідь Ромілаю закивав своєю кучмою і пояснив:

– Гарась, пане. Дуже, дуже гарась.

Тобто це був вияв особливої прихильності. Ітело випнув губи, показуючи, що я повинен поцілувати її в живіт. Та я вирішив спочатку проковтнути слину. Впавши долілиць, коли ми боролися, я розбив собі нижню губу. Зрештою я таки цмокнув царицю в живіт і аж здригнувся – такий він був гарячий. Тягнучись губами до царициного тіла, я відсунув головою вбік вузол із лев’ячої лапи та хвоста. Зовсім близько я бачив царицин пуп і чув, як забурчало у неї в череві. У мене виникло відчуття, ніби я лечу на повітряній кулі над тропічними островами, ширяючи в гарячих хмарах і вдихаючи екзотичні пахощі, які струменіли знизу. Мої баки притислися мені до обличчя й залізли в рот. Коли я урвав це хвилююче переживання (увійшовши в контакт із невідомою силою – справжньою силою, безсумнівною! – що струменіла з жінчиної утроби), Мталба теж потяглася до моєї голови; як було видно з її лагідних жестів, вона хотіла, щоб я зробив те саме і з нею, проте я вдав, ніби не зрозумів її, і запитав, звертаючись до Ітело:

– Чому ваші тітки такі раді й веселі, коли все село в жалобі?

– Вони сумут, – відповів він.

– Сумують? Звісно, не мені судити, де смуток, а де радість, – сказав я, – але якщо це не двійко найщасливіших у світі сестер, то я цілком схибнувся з розуму. Таж вони втішаються життям! І хай мене чорти візьмуть, якщо це не так!

– Авжеж, вони щасливі. Щасливі, бо сумут. Дуже, дуже сумут, – сказав Ітело.

І почав мені пояснювати. Сумут – це людина найвищої вартості. Ніхто не може бути кращий за неї чи переважати її в чомусь. Сумут – це й жінка, й чоловік у одній особі. А що Віллатале старша віком, то вона стоїть на вищому щаблі сумутності, аніж Мталба. Декотрі з людей, які юрмилися на царському подвір’ї, доводилися їй чоловіками, декотрі – дружинами. Вона мала багато і тих, і тих. Жінки називали її своїм чоловіком, а діти – і матір’ю, й батьком. Вона вийшла за межі, поставлені звичайній людині, й могла поводитись як їй заманеться, вона була найвищим створінням у всіх галузях життя. Мталба теж була сумут, але ще не повністю, вона тільки розвивалася в цьому напрямку.

– Мої тітки вподобати вас, Гендерсоне. Це дуже, дуже добре, – сказав Ітело.

– Вони справді високої думки про мене, принце? Ви не помиляєтеся?

– Дуже високої. Найвищої. Першокласної. Вони милуватися ваше обличчя, і вони знати, що ви мене поборов.

– Я радий, чоловіче, що моя фізична сила згодилася на щось добре, – сказав я, – замість завдавати мені прикростей, як це здебільшого бувало в моєму житті. Але поясніть мені: невже жінки, прилучені до сумутності, не можуть дати раду жабам?

На ці слова Ітело споважнів і сказав, що ні, не можуть.

Тепер настала черга цариці ставити запитання, і насамперед вона висловила свою радість, що я прийшов. Говорячи, вона не могла всидіти нерухомо; її голова посмикувалася – в такий спосіб жінка виражала свою доброзичливість і приязнь, – дихання з присвистом вихоплювалося в неї з рота, вона розмірено водила рукою біля свого обличчя, її видюще око широко розплющувалося, втуплюючись у мене, а сухе біле волосся то настовбурчувалося, то опадало, залежно від того, зморщувалося чи розгладжувалось її чоло.

Перекладачів у мене було аж двоє, бо зовсім відсторонити Ромілаю від участі в подіях я не міг. Він поводився з гідністю, знав своє місце і був зразком ґречності в африканському дусі, так наче його виховували для життя при царському дворі; говорив він на високих нотах, розтягуючи кожне слово, притискаючи до грудей підборіддя і з церемоніальною врочистістю підносячи вгору палець.

Привітавши мене, цариця захотіла знати, хто я такий і звідки прийшов. І тільки-но почув я це запитання, як на всю втіху та душевну легкість, що їх переживав я при цій нагоді, насунула тінь, і мені стало зле. Важко сказати, чому я відчував таку нехіть розповідати про себе, але так воно було. Казати їй чи не казати, що я багатій? І що приїхав з Америки? Може, цариця й не знала, де вона, та Америка, бо навіть жінки цивілізовані не дуже захоплюються географією, воліючи жити у власному світі. От Лілі могла б розповісти вам безліч цікавого про мету, до якої слід прагнути, про те, що повинна і чого не повинна робити людина, але я не певен, чи відомо їй, куди тече Ніл: з півдня на північ чи з півночі на південь. Тому я був певний, що така жінка, як Віллатале, не стане розпитувати, звідки прийшла людина, лише для того, щоб їй відповіли назвою континенту. Отже, я стояв і міркував, як мені їй відповісти, – насуплений, замислений, з обвислим животом (роздряпаним до крові під теніскою після боротьби з Ітело), мружачи майже заплющені очі. А моє обличчя, мушу вам нагадати, – це не звичайне собі обличчя, а щось подібне до недобудованої церкви. Я усвідомлював, що жінки відривають немовлят від цицьки, аби підняти їх високо вгору й показати їм цей дивовижний предмет. А що природа в Африці виявляє себе в крайніх формах, то, гадаю, вони цілком щиро захоплювалися моєю незвичайною зовнішністю. Немовлята голосно верещали, обурені тим, що в них видерли з рота цицьку, – вони нагадали мені про підкидька з Данбері, якого принесла додому моя шалапутна донька Райсі. Цей спогад подіяв на мене гнітюче, і мене опанували ті самі гіркі почуття, які опановували мене щоразу, коли я починав думати про своє місце в житті. Безліч фактів зринуло в моїй свідомості, груди здавило болем. Хто, хто я такий? Мільйонер, що знічев’я подався в мандри. Брутальний егоїст, який блукає по світу. Людина, котра покинула батьківщину, засновану її предками. Суб’єкт, чиє серце волає, мов навіжене: «Я хочу, хочу!» Тип, який з розпачу приохотився до скрипки, марно силкуючись видобути із струн ангельські звуки. Невдаха, що заповзявся пробудити свій дух від сну чи просто від отупіння. То що я міг сказати цій старій цариці в лев’ячій шкурі й у пластиковому плащі (бо вона надягла його і застебнула на всі ґудзики)? Що я знехтував даровані мені блага й вирушив у мандри шукати розради? Чи що я десь вичитав про одвічне прощення гріхів, але з притаманною мені недбалістю загубив ту книжку? Я сказав сам собі: «Гендерсоне, ти повинен відповісти цій жінці. Вона чекає. Як і що ти зможеш їй відповісти?» І я знову повернувся до початку. Знову запитав себе: «Хто ти такий?» І знову мусив собі признатися: ні, я не знаю, з чого почати.

Але вона побачила, що я спохмурнів і стою мовчки, хоча було очевидно, що я не з тих, хто звик ніяковіти або лазити по слово до кишені, і змінила тему розмови. Вона нарешті зрозуміла, що плащ виготовлено з водонепроникного матеріалу, тому підкликала одну зі своїх довгошиїх дружин і звеліла їй плюнути на рукав, розтерти плювок пальцем, а тоді помацати зсередини. Вона щиро здивувалася і всім стала показувати, яке це диво, слинячи пальця та прикладаючи його до рукава. І знову вони заспівали: «Аху!» – і засвистіли крізь пальці, й заплескали в долоні, і Віллатале знову мене обняла. Моє обличчя вдруге занурилося в її живіт, мов у шафранову подушку, прикрашену вузлом із лев’ячої лапи та хвоста, м’яку й податливу, і я знову відчув, як струменить звідти таємна сила. Я не міг помилитися. І я подумав (уже не вперше): «Ось та хвилина, коли пробудився мій дух». А тим часом атлетично збудовані чоловіки мелодійно свистіли, розтягуючи губи, мов сатири (нічим іншим на сатирів вони не скидалися). І жінки все плескали в долоні, мовби грали в м’яча, і навіть коліна згинали так, як згинає їх жінка, коли ловить м’яч.

Отже, мої перші враження від зустрічі з плем’ям арнюїв були якнайкращі; я відчував, що пожити серед цих людей буде приємно й корисно. На мені вже відбився їхній благодійний вплив, можете мені повірити. І я хотів зробити їм якусь послугу, хотів палко й розпачливо. «Ех, чому я не лікар, – подумалося мені. – Тоді я принаймні прооперував би Віллатале око». О, я добре знаю, що то за операція – видалення катаракти, і не мав наміру спробувати. Але я відчув пекучий сором від того, що не був лікарем, – а може, через те, що пройшов таку довгу дорогу, а користі з мене катма. Якого високого розвитку мала досягти цивілізація, як винахідливо мали взаємодіяти її механізми, щоб так швидко й так далеко закинути людину вглиб Африки! А з’ясувалося – це не та людина! І вкотре уже я спізнав відчуття, що я захопив у житті не своє місце, що воно призначалося для когось іншого. Хоча з мого боку, гадаю, було безглуздо нарікати, що я не лікар, бо, зрештою, чимало лікарів – нікчеми, траплялися мені серед них і пройдисвіти та шахраї. Але насамперед я думав про свого дитячого кумира, про сера Вілфреда Гренфелла Лабрадорського.

Ще п’ятдесят років тому, коли я, сидячи на задньому ганку, зачитувався його книжками, я присягнувся, що стану лікарем-місіонером. Це нелегка праця, але труд і страждання – найкращий засіб пробудити свій дух. З давніх-давен існує погляд, що таким засобом може бути й любов. Хай там як, а тоді мені подумалося, що до арнюїв могла б заблукати й куди корисніша для них особа, ніж я, бо, незважаючи на теплий прийом з боку жінок-сумут, я почував себе препогано. І пригадалася мені одна розмова з Лілі. Я в неї запитав: «Люба, як ти гадаєш, мені не пізно вивчитися на лікаря?» (Хоча вона не з тих жінок, які добре тямлять у таких практичних ділах.) І вона мені відповіла: «Звичайно ж, ні, любий. Це ніколи не пізно. Ти можеш прожити й до ста років». До такого висновку легко було прийти людині, що вірила в мою незнищенність (у те, що мене «нічим не вб’єш»). Ну, а я сказав їй так: «Авжеж, доведеться прожити не менше, щоб не змарнувати зусиль. Адже практикувати я почну аж у шістдесят три роки, в тому віці, коли люди нормальні вже йдуть на пенсію. Але, зрештою, з такими людьми в мене немає нічого спільного, бо йти на пенсію я не маю звідки. Проте й сподіватися на те, що я проживу п’ять або шість життів, у мене теж немає підстав. Адже більше половини тих людей, котрих я знав замолоду, вже подалися на той світ, а я, сама бачиш, ще тільки починаю планувати своє майбутнє. Відійшли й тварини, яких я держав. А всім відомо, що після того, як людина змінює в своєму житті шістьох або сімох собак, надходить і її черга. Тож чи є мені сенс думати про підручники та інструменти, про відвідування лекцій та розтин трупів? Де я візьму терпіння, щоб вивчити анатомію, хімію й акушерство?» Але Лілі принаймні не посміялася з мене, як Френсіс.

«Коли б я тямив щось у науці, – подумалося мені тепер, – то, мабуть, знайшов би досить простий спосіб винищити жаб».

Та, зрештою, мої взаємини з плем’ям арнюїв розвивалися цілком успішно, і тепер настала моя черга одержувати подарунки. Сестри піднесли мені щось подібне до диванної подушки, обтягнутої леопардовою шкурою, і кошика з холодним печеним ямсом, накритого солом’яною матою. Очі у Мталби широко розкрилися, брови м’яко підсмикнулися вгору, і вона зашморгала носом – усі ознаки того, що я їй дуже припав до серця. Своїм маленьким язиком вона облизала мені руку, а я забрав руку і обтер її об штани.

Але настрій у мене був радісний. Адже я потрапив у чудове, дивовижне, своєрідне місце й почував себе щасливим, зворушеним і розчуленим. У мене виникло тверде переконання, що цариця могла б довести мене до ладу, якби захотіла; я мав передчуття, що вона ось-ось розкриє долоню й покаже мені те, чого я довго й марно шукав – зачаровану річ, таємниче джерело, зародок щастя, магічний шифр. Гадаю, ви зрозуміли, що йдеться про таємницю життя. Я був цілком упевнений, що Віллатале її знає. Земля – це величезна куля, яку утримує в просторі лише її обертовий рух навколо своєї осі та власне магнітне Поле, і ми, розумні створіння, які її населяємо, чомусь думаємо, що й ми повинні обертатись у своєму власному просторі. Ми не дозволяємо собі згорнути руки й не робити того, що нам призначено, не наслідувати буття сутності вищого виміру. Ось така наша позиція, і ви, гадаю, з цим погодитеся. Та зовсім інші думки зринали в мене, коли я дивився на Віллатале, на жінку-сумут. Її не тривожили такі міркування, в ній не відчувалося стурбованості, вона мала вигляд спокійний і врівноважений. І в цьому не було ніякої біди! Радше навпаки. Досить було тільки побачити, яким щастям світилася ця усміхнена жінка з плескатим носом та беззубими яснами, з одним оком перламутровим, а другим – здоровим, з сивою кучерявою кучмою на голові. Досить було подивитись на Віллатале, і я відразу ставав спокійніший і відчував, що й сам навчуся душевної рівноваги, коли братиму з неї приклад. А ще я відчував, що наближається година мого визволення, коли пробудиться мій сонний дух.

Мене переповнювала така радісна схвильованість, що я аж зуби зціпив. Від глибоких переживань зуби в мене завжди починають свербіти. А передусім на мене впливає так естетичний захват. Атож, коли я милуюся красою, зуби в мене ниють, а ясна сверблять так, що терпець уривається. Пригадую, як мучили мене зуби – не менше, ніж тепер, – одного чудового осіннього ранку, коли я стояв у своєму оксамитовому халаті під темно-зеленим гіллям сосни й коли квіти палахкотіли вогненно-червоними барвами, а сонце скидалося на лисяче хутро, коли собаки заходилися гавкотом, а ворони сердито каркали, сварячись за колоски, підібрані на золотавій стерні. І щоразу, як мене починає терзати цей біль, блякне й наче випаровується з мене моя похмура, дратівлива, погрозлива пиха, а моє черево ніби розслаблюється й обвисає донизу.

– Будь ласка, ваша високосте, – сказав я принцові Ітело, – влаштуйте мені справжню розмову з царицею.

– А чи ви не розмовляти з нею? – запитав він, трохи спантеличений. – Ви ж розмовляти, шановний гостю Гендерсоне.

– О, я маю на увазі справжню, відверту розмову. А не світське базікання. Щоб по-чесному, – сказав я. – Про життєву мудрість. Бо я знаю, вона володіє нею, і я звідси не піду, поки вона не поділиться своєю мудрістю зі мною. Якби ви знали, як я цього хочу!

– О так, авжеж. Добре, дуже добре, – сказав він. – Хай буде. Ви мене побороти, і я не мати права відмовляти вам ні в чому, а тим паче в перекладі, хоч мені й нелегко буде.

– То ви розумієте, чого мені треба? – запитав я. – Це знаменито. Це просто чудово. Я дякуватиму вам до кінця своїх днів, принце. Ви собі не уявляєте, яку вагу має для мене така розмова.

Тим часом молодша сестра сумутності Мталба заволоділа моєю рукою, і я запитав:

– Чого вона від мене хоче?

– Вона палко закохатись у вас. Ви бачите, вона найгарніша серед гарних жінок, а ви найдужчий серед дужих чоловіків. Ви завоювати її серце.

– На ’кий біс мені її серце! – сказав я.

І замислився, не знаючи, як почати філософську бесіду з Віллатале. На чому мені зосередитися? На щасті? На одруженні? На дітях? На родині? На обов’язку? На смерті? На внутрішньому голосі, який твердив: «Я хочу, хочу!»? Чи зможу я пояснити все це їй та Ітело? Тут треба знайти найпростіші, найістотніші аргументи, а я звик мислити досить-таки плутано. Ось приклад такого мислення – тут я дослівно викладаю думки, які обсіли мене, коли я стояв на тому напеченому сонцем подвір’ї в затінку під повіткою з пальмового листя: «Лілі моя дружина, і я, мабуть, таки люблю її. Зрештою, їй нема заміни. Вона завжди прагнула, щоб ми порятували одне одного від самотності. Тепер вона не самотня, а я й досі самотній. Чому ж воно так сталося?» А ось іще низка моїх міркувань: «Допомога може прийти або від іншої людської істоти, або хтозна-звідки. А коли люди між собою спілкуються, то це призводить або до виникнення взаємної приязні, або до злочину. Люди брешуть з великим натхненням – що ж вони вбачають у цьому доброго? Мабуть, вони вважають, що злочину не обминеш, а брехня – найбезневинніший злочин, бо ЇЇ принаймні можна спрямувати на добро. Що ж, коли надійде моя черга робити хід, я зроблю його на користь добра, в цьому нема сумніву, але в мене виникає підозра, що й добрі наміри не завжди ведуть до добра. Одне слово, де найкоротший шлях до праведного життя?»

Проте почати розмову з жінкою, прилученою до сумутності, на такому високому злеті своєї думки я не міг. Щоб не втратити ґрунт під ногами я мав просуватися вперед дуже повільно. Тому й промовив до Ітело:

– Скажіть-но цариці, друже, що, коли я просто дивлюся на неї, в мені відбуваються дивовижні зміни. Не знаю, в чому тут справа: чи то в її зовнішності, чи в лев’ячій шкурі, чи в тій силі, яка, я відчуваю, струмує від неї – в усякому разі вона впливає на мою душу заспокійливо.

Ітело переклав, і тоді цариця нахилилася вперед, легенько схитнувшись своїм гладким тілом, усміхнулася й заговорила.

– Вона казати, і їй приємно дивитись на вас.

– Невже справді? – Я аж засяяв від задоволення. – Це просто дивовижно. Це для мене знаменна мить. Я почуваю себе на сьомому небі. Бути тут – для мене велике щастя. – Забравши руку від Мталби, я обняв нею принца й радісно закивав головою, бо мене опанувало натхнення, а моє серце переповнилося почуттями. – Не сумнівайтеся, насправді ви дужчий за мене, – сказав я до принца. – Я, звичайно, чоловік міцний, але моя сила – це не та сила, вона – брутальна, бо я відчайдух. Тоді як ви дужий по-справжньому, просто дужий.

Зворушений моїми словами, принц почав був заперечувати, але я правив своєї:

– Ви просто повірте моєму слову. Бо якби я спробував розтлумачити вам усе до дрібниць, минув би не один місяць, поки до вас дійшов би бодай проблиск того, що я справді почуваю. Моя душа – наче ломбард. Я хочу сказати, вона переповнена всіляким мотлохом: і гріховними втіхами, й старими кларнетами, й фотокамерами, й посіченим міллю хутром. Але, – провадив я, – не варто про це розводитися. Я лише намагаюся розповісти вам, як я себе почуваю тут, серед вашого племені. Ви з біса чудові, ви просто пречудові люди, і я вибавлю вас від триклятих жаб, навіть якби для цього мені довелося накласти головою.

Вони всі побачили, що я зворушений, і чоловіки засвистіли крізь пальці, розтягуючи роти, мов сатири, але їхній свист звучав лагідно, мелодійно.

– Моя тітка питати, чого ви просити, шановний гостю?

– Справді? Та це ж чудово. Для початку спитайте в неї, яким вона мене бачить, бо мені дуже важко пояснити їй, хто я такий.

Ітело переклав моє запитання, і Віллатале вигнула брови тим плавним порухом, притаманним усім арнюям, що відкривав усю півкулю ока з блискучою зіницею, в якій відбивалося щире прагнення зрозуміти, чого я хочу, тоді як друге, затягнуте більмом, хоч і сліпе, виражало гумор, і, здавалося, вона підморгує мені підморгуванням, яке мало закарбуватися в моїй уяві на все життя. Це більмо, ця зачинена біла віконниця, було для мене також ніби символом її внутрішньої духовної снаги. Віллатале заговорила – повільно, не відводячи від мене пильного погляду, – і її притулені до стегна, яке через її опасистість здавалося коротшим, ніж було насправді, пальці ворушилися, мовби читали текст за системою Брайля. Ітело перекладав:

– У вас відкрита душа. І рушчий характер. (Усе правильно, я згоден.) Ваша голова переповнена думок. Ви почасти прилучені до сумутності, вона у вас на споді. (Добре, добре!) Ви любите гострі…

Минуло кілька секунд, поки Ітело підшукував потрібне слово, а я стояв, увесь перетворившись на дух – посеред строкатого натовпу придворних, забарвленого в малинові й чорні тони; земля в них під ногами здавалася золотом, гілля кущів було брунатне й пахло корицею – мабуть, воно палко жадало почути, який присуд винесе мені мудрість старої цариці.

– … від-чуття…

Я згідно кивнув головою, а Віллатале заговорила далі.

– Ще скажу… – перекладав її слова принц. – Вам дуже гірко, ох, як вам гірко, шановний гостю Гендерсоне! Ваше серце несамовито гавкає.

– Усе слушно, – погодився я. – Воно в мене гавкає всіма трьома пащами, як ото Цербер, охоронець пекла. Але чому воно гавкає?

Дослухаючись до царициної мови, Ітело аж навшпиньки зіп’явся; здавалося, він украй приголомшений, довідавшись, із яким суб’єктом качався на маті, відбуваючи традиційну церемонію знайомства.

– Бо ви оскаженіти, – переклав він.

– Правда, правда, – підтвердив я. – Ця жінка має дар провидіння. – І я став заохочувати її: – Скажіть мені все, царице! Я хочу знати істину. І не треба мене жаліти.

– Ви страждати, – переклав Ітело, і Мталба співчутливо взяла мене за руку.

– Атож, звичайно, страждаю.

– Вона казати тепер, шановний гостю Гендерсоне, що ви дуже витривалий, на це вказувати ваші розміри, а надто ваш ніс.

Мої очі були широко розплющені й сумні, коли я обмацував рукою своє обличчя. Краса, звичайно, не триває вічно.

– Колись я був непоганий із себе, – сказав я, – але саме завдяки своєму носу я можу обнюхати весь світ. Цей ніс перейшов до мене від засновника нашого роду, голландського ковбасника, який згодом став найбезсовіснішим капіталістом у Америці.

– Ви пробачити цариці. Вона вас любити і казати, що їй не хотітися вас засмутити.

– А я вже й так досить засмучений. Але я прийшов сюди, ваша високосте, не для того, щоб вислуховувати хвалу, тому не стримуйте її. Я хочу почути щиру правду.

Жінка, прилучена до сумутності, знову заговорила, розтягуючи слова й пильно озираючи мене своїм однооким замріяним поглядом.

– Що вона каже, що вона каже?

– Вона каже, їй би хотілося зрозуміти, чому ви до нас прийшли, шановний гостю. Вона знати, ви перетнути гори й довгий час іти пішки. Ви вже не молодий, шановний гостю Гендерсоне. Ви важити, мабуть, кілограмів півтораста; ваше обличчя помальоване різними барвами. Ви збудований, як старий паротяг. Ви дуже сильний, я це знати, я це не заперечувати. Але на вас забагато тіла, ви як величезний пам’ятник…

Я слухав, і його слова завдавали мені пекучого болю. Очі в мене посмикувались, і зморшки навколо них тремтіли. Нарешті я зітхнув і промовив:

– Дякую за відвертість. Я знаю, це видається дивним, що я пройшов зі своїм провідником такий довгий шлях через пустелю. Будь ласка, перекажіть цариці, що я зробив це заради свого здоров’я.

Моя відповідь здивувала Ітело, і від несподіванки він засміявся.

– Я знаю, на хворого я не схожий, – сказав я. – І здається безглуздим, що такий страхопуд, як я, піклується про себе чи про своє здоров’я. Але так воно є. О, яка це ганьба – належати до людського роду! Тебе обсідають усілякі дивні недуги. І тільки тому, що ти людина, а не з якихось інших причин. Не встигаєш і озирнутись, як роки минають, і ти вже нічим не відрізняєшся від тих людей, які колись здавалися тобі немічними руїнами. Ти перетворюєшся на старого воза, навантаженого дратівливістю, гонором, необачністю та іншою поганню. Кому потрібен цей мотлох? Адже він займає те місце, де в людини повинна бути душа. Та якщо цариця вже почала, то нехай виголосить мені вирок до кінця. Я міг би багато чого підказати їй, але в цьому немає потреби. Враження таке, що вона бачить мене наскрізь. Хіть, лють – чого в цій шкурі тільки немає! Справжній склад спотворених людських якостей…

Ітело завагався, потім переклав цариці те, що зрозумів з моїх розбалакувань. Вона кивала головою з виразом щирого співчуття, повільно розтуляючи і стуляючи долоню, що лежала на вузлі з лев’ячого хвоста та лапи, і втупивши погляд у стріху на повітці – симетричні пальмові листки, покладені на трубчасті жердини бурштинового бамбука. Її волосся мерехтіло мільйонами сріблястих павутинок, тлусті передпліччя нависали на лікті.

– Вона казати, – ретельно переклав Ітело, – що світ чужий і дивний для дитини. Ви, бува, не дитина, шановний гостю?

– О, як блискуче вона мислить! – сказав я. – Це правда, свята правда. Я завжди почував себе в світі чужим. Мій занепад почався в дитинстві й триває досі.

Я зчепив долоні, втупив погляд у землю і почав міркувати над цією істиною, що так раптово мені відкрилася. А коли доходить до роздумів, то я стаю схожий на третього учасника в естафеті. Я з нетерпінням чекаю, коли мені передадуть паличку, та ось нарешті вона опиняється в моїх руках, і я біжу не в той бік. Мої думки розвивалися приблизно так: «Дитина може сприймати світ як чужий і незрозумілий, але вона не боїться його, як боїться дорослий. Вона чудується з нього. Проте людина зріла відчуває перед ним жах. А чому? Через неминучість смерті. Тому людина доросла намагається влаштувати так, щоб її вели за ручку, мов дитину. Отож усе, що з нею відбудеться, відбудеться не з її вини. І хто ж та циганка, яка поведе її невідомо куди? Це – розмаїтість життя, завдяки якому смерть видається нам чимось дуже далеким, немов у дитинстві». Мої висновки здалися мені надзвичайно глибокими, і я, пишаючись власного мудрістю, звернувся до Ітело:

– Будь ласка, перекажіть від мене цій старій жінці, що більшість людей не терплять, коли ближній розповідає їм про свою біду. Біда смердить. Тому я ніколи не забуду вашої великодушності. А зараз послухайте-но, – провадив я, звертаючись і до Віллатале, і до Мталби, й до Ітело, й до всіх придворних. І проспівав їм рядки з Генделевого «Месії»: – «Його гнали і зневажали, спізнав він горе, спізнав і журбу», – а потім і слова з іншої частини цієї самої ораторії: «І хто доживе, поки Він прибуде, і хто встане, коли явиться Він?»

Отак я співав, а Віллатале, жінка, прилучена до сумутності, цариця племені арнюїв, поважно кивала головою – певно, виражаючи палке схвалення. Обличчя у Мталби теж сяяло захватом, шкіра на її чолі, обрамленому пофарбованим у колір індиго волоссям, яке стояло сторч, зібралася в зморшки. Тим часом решта жінок плескали в долоні, а чоловіки мелодійно свистіли хором.

– О, як це гарно, шановний гостю. Мій друже, – сказав Ітело.

Лише Ромілаю, кремезний, невисокий, м’язистий, здавалося, дивився на всю цю сцену з осудом, але через його зморшки та рубці цей вираз був наче закарбований у нього на обличчі, і цілком можливо, що ніякого осуду в його погляді не було.

– Грун-ту-молані, – сказала стара цариця.

– Що це означає? Що вона сказала?

– Сказала, що ви хотіти жити. Грун-ту-молані. Людина хотіти жити.

– Так, так, так! Молані. Я – ту-молані. Вона це розуміє? Нехай Бог винагородить її за те, що вона мені це сказала. А я теж її винагороджу. Я винищу жаб і повикидаю їх із вашого ставочка, вони в мене злетять аж до неба, вони пошкодують, що причалапали сюди з гір і завдали вам такого клопоту. Я ту-молані не лише для себе, а й для інших. Я не міг терпіти, що в світі існує стільки зла, і тому подався шукати в мандрах свого молані. Грун-ту-молані, старенька моя, шановна царице. Грун-ту-молані – я вітаю кожного з вас зокрема! – Я підняв шолома і вклонився усій царській родині та всім царедворцям. – Грун-ту-молані. Бог не грає в кості нашими душами, і тому – грун-ту-молані!

Вони заусміхалися до мене й промурмотіли у відповідь:

– Ту-молані.

Мталба дивилася мені у вічі розчуленим поглядом; маленькі, пофарбовані хною руки зі зморщеними зап’ястками лежали в неї на стегнах, губів вона не розтулила, але решта обличчя розтяглася в щасливій усмішці.