Гендерсон, повелитель дощу

10

Я почув, як Мталба голосить:

– Аї, єллі, єллі!

– Що вона кричить? – спитав я в Ромілаю.

– Її казав: «Прощавай! Прощавай навіки!»

В цю мить до мене озвався Ітело; голос у нього тремтів.

– Ви, будь ласка, шановний гостю Гендерсоне, опустити сорочку й відкрити обличчя.

Я запитав:

– Як? Хіба ти не хочеш забрати моє життя?

– Ні, ні, ви мене поборов. Ви хотіти смерті, шукайте її самі. Ви мені друг.

– Який там друг! – сказав я.

Я відчував, що він говорить, долаючи сильний опір у горлі. Напевне, там застряв клубок – і то величезний.

– Я ладен був життя віддати, аби лиш допомогти вам, – сказав я. – Ви бачили, як довго тримав я бомбу. Ліпше б вона вибухнула у мене в руці й рознесла мене на шматки. Зі мною повторюється давня історія: як тільки я потрапляю між люди, я що-небудь учворюю. Ох, йолоп, йолоп! Недарма ж бо ваші люди плакали, коли я з’явився. Мабуть, вони відчули недобре і знали, що я накличу на них біду.

Затулившись сорочкою, я дав волю своїм почуттям, зокрема й розчаруванню. Я допитувався в себе: «Чому, чому мені не дозволено бодай один раз – бодай один тільки раз! – здійснити своє заповітне бажання? Я приречений завжди робити все усупереч самому собі!»

Тут я подумав, що відкрив таємницю свого життя і цим відкриттям, мабуть, підготувався до смерті, яка незабаром мене спостигне, – чи, може, й обмине.

А тим часом Ітело не захотів угородити в мене ножа, тож я опустив заляпану багном сорочку і промовив:

– Гаразд, принце, хай буде так, якщо ви не хочете окропити свої руки моєю кров’ю.

– Ні, ні, – сказав він.

– В такому разі, дякую, Ітело. Отже, мені треба подумати, як чимскоріше забратися звідси.

– Що наша робити, пане? – пробелькотів Ромілаю.

– Ми підемо звідси, чоловіче. Це – найкращий подарунок, який я можу тепер зробити своїм друзям. Прощавайте, принце. Прощавайте, люба пані, і перекажіть цариці, що я прощаюсь і з нею. Я сподівався, вона навчить мене життєвої мудрості, та, мабуть, я надто шалапутний, щоб опанувати таку науку. Я не годжуся вам у друзі. Але я люблю ту стару жінку, люблю вас усіх. Нехай вас благословить Господь! А може, я залишуся ще на якийсь час і хоча б полагоджу вам греблю?..

– Ліпше не треба, шановний гостю, – сказав Ітело.

Я не став наполягати; зрештою, він знав ситуацію краще. І до того ж я був надто прибитий горем, щоб сперечатися з ним. Ромілаю пішов до хижі взяти наші манатки, а я подався геть з безлюдного села. На вулицях не було видно жодної живої душі, і навіть корів затягли до хат, аби й вони більше мене не бачили. За муром я зачекав Ромілаю, і, коли він з’явився, ми вирушили вдвох туди, звідки й прийшли, в безлюдні гори. Отак довелося мені покинути плем’я арнюїв – у ганьбі й приниженні, знищивши і їхню воду, і свої надії. Бо вже ніколи не судилось мені довідатися про суть життя, яку вони відкрили, – про грун-ту-молані.

Ромілаю, природно, хотів повернутися до Бавентаї, і я сказав йому, що він виконав умови нашого контракту. Джип тепер належить йому, і хай забирає машину коли схоче.

– Але хіба я можу тепер повернутися до Штатів? – сказав я. – Ітело не захотів мене вбити. Він благородна душа, і дружба для нього щось та означає. То краще я візьму ось цю рушницю триста сімдесят п’ятого калібру і власноруч прострелю собі голову, ніж поїду зараз додому.

– Чого ваша так говорити, пане? – спитав Ромілаю, вкрай спантеличений.

– Я хочу сказати, чоловіче, що я вибрався у світ – і, мабуть, востаннє – не просто так, а з певною метою; я мав свої плани – і ти бачив, чим усе для мене закінчилося. Отож якщо я на цьому завершу свої пошуки, то, мабуть, перетворюся на живого мерця. Моє обличчя стане біле, мов парафін, і я лежатиму на ліжку, поки вріжу дуба. Власне, на щось більше я й не заслуговую. А ти, звичайно, роби як знаєш. Я не можу тобі нічого наказувати, ти маєш повну волю. Якщо хочеш повернутися до Бавентаї, то повертайся.

– А ваша, пане, ходити далі сама? – здивовано запитав він.

– У мене просто немає іншого виходу, друже, – сказав я. – Бо повернутися додому я не можу. Все буде гаразд. Я ще маю запас харчів і чотири тисячодоларові банкноти, які ношу в своєму шоломі. Сподіваюся, що їжу та воду я в дорозі знайду. А ні, то годуватимуся сараною. Якщо хочеш, забирай і мою рушницю.

– Ні, – відповів Ромілаю після короткого роздуму. – Ваша сама не йти, пане.

– Ти чудовий хлопець, Ромілаю. І по-справжньому добра людина. Не те що я – старий невдаха, який псує все, до чого торкається. Я ніби цар Мідас навиворіт. Так принаймні мені здається, хоча моя думка нічого не варта. Отже, що чекає нас попереду? Куди ми вирушаємо?

– Моя не знати, – відповів Ромілаю. – Може, до варірі?

– До варірі, кажеш? Це з їхнім царем… забув, як його звуть… навчався в школі принц Ітело, чи не так?

– Авжеж, цар Дафу.

– Справді, Дафу. Ну гаразд, ходімо до них.

– Гарась, ходімо, – сказав Ромілаю з видимою нехіттю. Здавалось, у нього виникли сумніви щодо власної пропозиції.

Я взяв більшу частину поклажі, ніж мені належало нести, і промовив:

– Ну, то рушаймо. Може, ми й не зайдемо до їхнього селища. Побачимо, який у нас буде настрій. Але ходімо. Я вже мало на що надіюся, проте твердо знаю: вдома я буду мрець.

Ось так ми вирушили до варірі, і я чомусь пригадав, як ховали Едіпа в Колоні. Але ж він принаймні дав людям щастя після того, як помер. Я майже позаздрив такій долі.

Ми мандрували ще днів вісім чи десять, перетинаючи місцевість, дуже схожу на плато Гінчагара. Після п’ятого чи шостого дня навколишній краєвид трохи змінився. То там, то там з’явилися дерева, хоча гірські схили були здебільшого голі. Зусібіч височіли столові гори, розпечені гранітні стрімчаки, зведені самою природою вежі та замки; вони стояли на землі незрушно, вони мовби вчепилися в неї і не хотіли відлетіти разом із хмарами, які, здавалося, прагнули всмоктати їх у себе. Чи то мені в моїй зажурі усе ввижалося догори дригом? Наш похід через труднопрохідну місцевість анітрохи не виснажив Ромілаю – він у цих умовах почував себе не гірше, ніж моряк в океані, якого не турбує ні корабельний вантаж, ні записи в судновому журналі, ні порт призначення. Ромілаю просто топтав землю своїми сухорлявими ногами, і в цьому русі було для нього все пояснення. Він як ніхто вмів знаходити воду, він знав, де треба встромити в пісок соломинку, щоб добути ковток живлющої вологи, він зривав дикі гарбузи та інші овочі, яких я навіть не помітив би, і ми жували їх, тамуючи спрагу й голод. Уночі ми іноді розмовляли. Ромілаю був тієї думки, що тепер арнюї, коли їхній ставочок спорожнів, мабуть, здійснять далекий перехід у пошуках води. Сидячи біля багаття й сердито дивлячись на жарини, я згадував про жаб та про всяку всячину, думав про свою ганьбу й прикру невдачу; але поки людина живе на світі, їй доводиться терпіти і радість, і горе. Це триватиме вічно, про це знають усі, кому пощастило уникнути смерті. І коли ви не померли внаслідок невдач і прикрощів, ви якось пристосовуєте їх до свого життя – я хочу сказати, використовуєте їх у своїх інтересах.

Ми бачили велетенських павуків – їхні гнізда в заростях кактусів скидалися на радарні станції. Траплялися нам і мурахи, схожі на рогатих чортів, – їхні мурашники бовваніли на тлі краєвиду величними сірими пірамідами. А от чого я геть не розумів, то це як можуть страуси так швидко бігати в ту страшну спекоту. Я підійшов до одного настільки близько, що роздивився, які в нього круглі очі, а тоді він ударив ногами в землю й помчав геть, знявши своїм пір’ям гарячий вітер і тягнучи за собою шлейф іржаво-білої куряви.

Вечорами, коли Ромілаю проказував молитву і вкладався на ніч, я іноді довго не давав йому заснути, розповідаючи про своє життя; я плекав слабку надію, що те дивовижне тло – пустеля, страуси, мурахи, нічні птахи, а зрідка й левині рики – знімуть з мене бодай частку прокляття, та після кожної такої розмови я видавався сам собі ще екзотичнішим і химернішим суб’єктом, ніж будь-які мурахи, страуси чи гори.

– А що сказали б варірі, – якось промовив я, – коли б довідались, хто до них добирається?

– Хтозна, пане. Їхня не такі добрі люди, як арнюї.

– Не такі добрі? Але ж ти нічого не скажеш їм про жаб та про ставочок? Чи, може, скажеш, га, Ромілаю?

– Ні, пане, моя не скажу.

– Дякую тобі, друже. Хвалити мене, звісно, немає за що, але повір, я мав тільки добрі наміри. Я ладен руки на себе накласти, коли подумаю про те, як там страждає тепер без води худоба. Я щиру правду кажу. Та уяви собі, що я здійснив би своє найзаповітніше бажання і став би лікарем, як, скажімо, Гренфелл чи Швейцер, або хірургом. Хіба знайдеться хірург, у якого час від часу не помирав би після операції хворий? Таких хірургів на світі немає. За декотрими з них тягнеться цілий караван людських душ.

Ромілаю лежав на землі, підклавши під щоку долоню. Його рівний абіссінський ніс виражав терплячість і розуміння.

– Цар варірі Дафу був однокашником Ітело. Але ти кажеш, вони не дуже добрі люди, варірі? Чому ж вони такі?

– Їхня – діти темряви.

– Ну, Ромілаю, ти справді добрий християнин, – сказав я. – Ти маєш на увазі, що вони – жертви темних забобонів, чи не так? Але якщо ми зійдемося докупи, ті люди і я, то кому, на твою думку, загрожуватиме більша небезпека?

Не змінюючи пози, Ромілаю відповів – і в його великих лагідних очах зблиснула іскра похмурого гумору:

– Моя думай, їхній загрожувати більша небезпека, пане.

Мабуть, ви зрозуміли, що я вже відмовився від думки проминути варірі, не заходячи до їхнього села. Адже Ромілаю змалював їх як брутальних, затятих дикунів, тому я вирішив, що навряд чи заподію таким людям велику шкоду.

Отже, ми йшли днів дев’ять або й десять, і наприкінці нашої подорожі гірський краєвид істотно змінився. З’явилися білі скелі, схожі на церковні бані; то там, то там вони утворювали справжні архітектурні громаддя, і посеред отих білих кам’яних цирків десь, я думаю, на десятий день ми нарешті зустріли людину. Це сталося вже надвечір, коли під уже почервонілим сонцем ми дерлися крутосхилом угору. Позад нас височіли розкришені гірські вершини та доісторичні хребти, з яких ми щойно вийшли. Попереду, між кам’яними банями, білими, немов китайська порцеляна, зазеленіли чагарники. Ось тут і зринув на нашому шляху пастух варірі – у шкіряному фартусі, з кривою ґирлиґою в руці, – і хоч ознак ворожості він не виявив, вигляд у нього був погрозливий. Щось у його постаті видалося мені біблійним, а передусім спав на думку чоловік, якого зустрів Йосиф, коли йшов шукати братів, і який послав його до Дотаїна. Я переконаний, що той біблійний перехожий насправді був ангел і напевне знав, що брати збираються кинути Йосифа в яму. А проте він показав мандрівцеві шлях. Чорний пастух не тільки мав на собі шкіряний фартух, а й сам, здавалося, був обтягнутий вичиненою шкірою, і якби він мав крила, то й вони, безперечно, були б шкіряні. Його очі були глибоко вдавлені в обличчя, маленьке, потайне і чорне, як смола, хоча сонячне проміння падало просто на нього. Ми з ним поговорили. Я сказав: «Привіт, привіт!» – дуже гучним голосом, наче розважив, що його барабанні перетинки так само глибоко вдавлені, як і очі. Ромілаю спитав у незнайомця дорогу, і той показав нам ґирлиґою, куди йти. Так, либонь, показували шлях мандрівникам і в доісторичні часи. Я помахав йому рукою, але він, здавалося, не звернув на це ніякої уваги, і його вичинене обличчя нічого не відповіло. Отже, ми побралися крутосхилом у тому напрямку, який він показав.

– Ще далеко? – запитав я в Ромілаю.

– Ні, пане. Його казав, що недалеко.

Я подумав, що сьогодні ми, можливо, заночуємо уже в селі, і почав мріяти про постіль, про гарячу страву, про метушливий людський натовп і навіть про стріху над головою – після десятиденних важких мандрів усе це здавалося особливо привабливим.

Чим далі ми йшли, тим більше каміння валялося навкруги, і це видалося мені підозрілим. Якби ми справді наближалися до села, то вже мали б вийти на стежку. Натомість зусібіч лише громадилися білі камені, які мали такий вигляд, ніби чиясь необачна рука вичесала їх зі стихій, що шаленіли тут усупереч будь-яким розумним законам природи. На небесах теж мають бути забуті Богом місця, і ці каменюки попадали на землю саме звідти. Я не геолог, але якщо давати їм якесь означення, то тут найбільше пасує слово «вапнисті». Камені мали колір крейди, і я здогадався, що утворилися вони під водою. Тепер вони були сухі, аж пересушені, наповнені дрібненькими порожнинами, з яких віяло прохолоднішим повітрям, – в палючу полуденну спеку годі було знайти краще місце для пообіднього відпочинку, ніж у затінку такого каменя, якщо, звісно, під ним не причаїлися змії. Але сонце вже звернуло на західний пруг і швидко скочувалося за обрій. Усюди був шорсткий, гулястий, подзьобаний вітрами, сонцем і водою білий камінь, і тільки де-не-де зяяли чорні отвори печер.

Ми щойно завернули за ріг великого валуна, коли Ромілаю повівся вкрай несподівано. Піднявши ногу, щоб ступити широкий крок, він, на мій превеликий подив, раптом опустився на руки і, замість іти далі, ліг ницьма на кам’яний схил. Я вкрай здивувався, побачивши його в такій позі.

– Якого біса ти ліг долічерева? – запитав я. – В чому річ? Відпочити захотілося? Але тут не дуже зручне місце для відпочинку. Підводься й ходімо далі.

Але його розпростерте тіло немовби прикипіло до схилу, а кучерява чуприна зачаїлася поміж камінням і не ворушилась. Ромілаю нічого мені не відповів, і відповідь тепер уже була й не потрібна, бо коли я подивився вгору, то просто перед собою, ярдів на двадцять вище, побачив військовий загін. Троє тубільців припали на коліно, націливши в нас рушниці, а позад них стояло ще восьмеро чи десятеро – ті звели цівки рушниць майже докупи і одним залпом могли б змести нас із схилу. Коли на тебе дивиться понад десяток рушниць, це справа кепська, і тому я впустив свою тристасімдесятип’ятку на землю і підняв руки. Та з огляду на свій бойовий темперамент я був навіть задоволений. Отже, той шкіряний чоловічок послав нас просто на засідку, і ця елементарна хитрість чомусь теж потішила мене. Є речі, які людська душа сприймає по-своєму, і ніхто не може переконати її в протилежному. Ха-ха! Отож я відчував майже радість, коли наслідував приклад Ромілаю. Лігши в пилюку, я притиснувся обличчям до голяків і чекав, посміхаючись сам до себе. Ромілаю лежав, наче мертвий, як того вимагає африканський звичай. Нарешті один із тубільців, прикритий рушницями товаришів, спустився вниз і без жодного слова, з притаманною воїнам незворушністю підібрав мою тристасімдесятип’ятку, патрони, ножі та іншу зброю й наказав нам підвестися. Коли ми зіп’ялися на ноги, він обшукав нас удруге, і після цього загін, що стояв над нами, опустив рушниці, які були дуже старі – чи то берберського типу, з довгими цівками та інкрустованими прикладами, чи то давні європейські, свого часу конфісковані в генерала Гордона[8] в Хартумі й розподілені по всій Африці. Авжеж, подумав я, в того самого Гордона, що воював у Китаї і так любив читати Біблію. Але зі смертю йому пощастило – ліпше загинути так, як він, аніж сконати у паскудній старій Англії. Я почуваю мало приязні до залізної технологічної ери. Мені подобаються такі люди, як Гордон, бо він був хоробрий і непутящий.

Коли ми потрапили в засідку й нас за кілька хвилин обеззброїли, це спочатку видалося мені жартом, та коли нам звеліли підібрати свої манатки і йти попереду, я став міняти думку. Ці чоловіки були дрібніші, темніші й нижчі на зріст, ніж арнюї, але дуже витривалі. На стегнах у них теліпалися барвисті пов’язки. Простували вони дуже швидко, і після того, як ми пройшли близько години, моя радість стала розвіюватись. Я почав злитися на цих хлопців, і мені вистачило б найменшого приводу, щоб згребти їх жужмом, усіх десятьох чи дванадцятьох, і пожбурити вниз зі скелі. Щоб опанувати себе, довелося згадати про історію з жабами. Я погамував свій безрозсудний порив і вдався до політики очікування й терплячості. Ромілаю був страшенно пригнічений, і я обняв його рукою за плечі. В рясні зморшки на його обличчі, коли він притискався ним до землі, понабивалася пилюка, його чуб, кучерявий, як шерсть у пуделя, теж був пересипаний сірим порохом, і навіть покалічене вухо притрушене білою курявою, мов пиріжок цукровою пудрою.

Я заговорив до нього, але він був такий стривожений, що навряд чи й почув мене. Я сказав:

– Чоловіче, ну чого ти так тремтиш? Чого боїшся? Сам подумай, ну що вони можуть з нами зробити? Посадити нас до в’язниці? Вирядити геть? Затримати заради викупу? Розіп’яти на хресті?

Але моя впевненість мало його заспокоїла. Тоді я сказав:

– А чого ти не запитаєш у них, чи поведуть вони нас до царя? Він друг Ітело. Я певен, він знає англійську мову.

Боязким голосом Ромілаю спробував звернутися до одного з воїнів, але той у відповідь лише гарикнув: «Гар-р-рф!» І м’язи на його щоці напружились, як вони часто напружуються в тих, хто несе військову службу. Я відразу впізнав цю гримасу.

До селища ми підійшли, подолавши дві чи три милі досить швидким маршем угору по крутосхилу, де нам доводилось і видряпуватися на скелі, і повзти на череві, і бігти підтюпцем. На відміну від селища арнюїв будинки тут були більші, серед них траплялися й споруджені з дерева. Селище варірі розкинулося значно ширше, оповите червонястим світлом надвечір’я, тієї пори дня, коли сонце вже зайшло, а темрява ще не насунула. На сході ніч уже огортала небо, і там мерехтливо сяяла вечірня зірка. Білі камені, яких у цій місцевості було дуже багато і які скочувалися зі схожих на церковні бані гір, здебільшого мали форму круглої чаші, і ці чаші тубільці використовували з декоративною метою. Перед царським палацом, найбільшою серед червоних будівель, у таких чашах росли квіти. Палац був оточений кількома огорожами з колючого чагарника, і на їхньому тлі яскраво вирізнялися круглі камені, схожі на тихоокеанських молюсків, які поїдають людей, а з їхніх роззявлених пащ виглядали дикі квіти яскраво-червоного кольору. Коли ми підійшли ближче, два вартові заступили нам дорогу, але ми й не збиралися завертати у ворота. На мій подив, ми проминули палац, пройшли через центр селища і попростували кудись на околицю. Люди кидали вечеряти, щоб підійти й подивитись на нас, вони сміялися й щось вигукували гортанними голосами. Хижі тут, як і скрізь у Африці, були збудовані у формі вулика й покриті пальмовим листям. То там, то там я бачив корів, а біля хат невиразно проступали у вечірніх сутінках сади, і я подумав, що варірі, певне, забезпечені водою краще, ніж арнюї, і принаймні щодо цього можуть не боятися моєї допомоги. Я не сердився, що вони сміялися з мене, а вирішив поставитися до цього з гумором і махав їм рукою й поплескував себе по шолому. Правду кажучи, мені було байдужісінько до того, як вони мене зустрічають. Я тільки дратувався в душі, чому мене відразу не відрекомендували цареві Дафу.

Вони привели нас на якесь подвір’я і звеліли сісти на землю під хатою, трохи більшою, ніж решта. Над дверима була намальована біла смуга, яка свідчила про те, що тут міститься громадська установа. Загін, який узяв нас у полон, пішов геть, охороняти нас залишився тільки один тубілець. Я міг схопити його рушницю, одним рухом зігнути її й перетворити на металевий брухт. Але яка була б з того користь? Тому я, чекаючи дальших подій, дозволив йому стояти в себе за спиною. П’ятеро чи шестеро курей паслися на подвір’ї, хоч їм уже пора було дрімати на сідалі, а кілька голих дітлахів гуляли в гру, що нагадувала скакалку, і співали гортанними голосами. На відміну від дітей арнюїв ці до нас не підходили. Небо скидалося на обпалену глину, що пахла невідомим мені запахом, а потім на землю опустилася непроглядна ніч. Кури й діти позникали, і ми залишилися самі біля ніг озброєного вартового.

Ми чекали, а для людини з шаленою вдачею чекання – це справжня мука. Я був певен, що тип, який примушував нас чекати – тутешній чорношкірий мировий суддя або слідчий, – вирішив просто познущатися з нас. Можливо, він навіть виглядав крізь плетені очеретяні двері, поки ще не смеркло й можна було роздивитися вираз мого обличчя. Цей вираз міг здивувати його, і тепер він, либонь, обмірковував лінію своєї поведінки в розмові зі мною. А може, просто принишк там, усередині, як мурах, сподіваючись рано чи пізно виснажити моє терпіння.

І на мене це справді вплинуло; невдовзі я вже нетямився з люті й роздратування. Мабуть, важко знайти у світі людину, яка ненавиділа б чекання більше, ніж я. Не знаю, в чому тут річ, але я просто нездатний чекати, це дуже погано впливає на мою душу. Отож я сидів там, під хатою, стомлений і стурбований, і невиразний страх поймав усі мої думки. А тим часом нас усе щільніше огортала прегарна ніч, насичена темрявою й теплом; спочатку в небі засяяла найяскравіша зірка, а потім виплив і місяць, надщерблений і плямистий. Невідомий чорношкірий урядовець сидів у хаті і, мабуть, тріумфував, утішаючись приниженням здоровенного білого мандрівника, в якого забрали зброю і який мусив сидіти голодний, чекаючи невідомо чого.

Отоді й сталася одна з подій, від яких життя ніколи не хотіло мене вберегти. Сидячи й марно чекаючи в темряві тієї екзотичної ночі, я вирішив підвечеряти твердою галетою і, надкушуючи її, зламав свій зубний міст. Я давно остерігався такої халепи – що я робитиму в глибині африканських пустель, якщо пошкоджу свої зубні протези? Страх перед цим не раз утримував мене від участі в бійках, а коли я боровся з Ітело і після його кидка вдарився обличчям об долівку, я насамперед подумав про свої зуби. Навіть удома, бездумно надкушуючи карамельку в кіно або обгризаючи курячу кісточку в ресторані, я не раз мав таке відчуття, ніби в роті щось хруснуло або щось мене шпигнуло в ясна, і в таких випадках серце моє завмирало, і я швидко проводив язиком по зубах. І ось те, чого я найдужче боявся, сталося – разом з галетою я жував тепер зламані зуби. Обмацавши нерівні краї зламаного мосту, я нетямився від люті, роздратування й страху. О прокляття! Я був у розпачі, на очах у мене заблищали сльози.

– Що то, пане? – запитав Ромілаю.

Я дістав запальничку, засвітив вогника й показав йому уламки зуба в своїй руці, а тоді задер губу й підніс вогника, щоб Ромілаю міг заглянути мені в рот.

– Я зламав кілька зубів, – пояснив я.

– Ой, погано! У твоя багато боліти?

– Ні, ні, зуби в мене не болять. А ось душа болить, – сказав я. – І це в такий недоречний час, що просто жах!

Потім я збагнув, що він тремтить від страху, побачивши на моїй долоні кілька кутніх зубів, і погасив світло.

Після такої халепи я мусив з усіма подробицями пригадати, як мені вставляли зуби.

Головну роботу виконала в Парижі відразу по війні мадемуазель Монтекукколі. Саме вона поставила мені перший міст. А рекомендувала її нам одна дівчина на ім’я Берта, яку ми найняли доглядати за нашими двома доньками. Генерал Монтекукколі[9] був останнім супротивником знаменитого маршала Тюренна[10]. За тих давніх часів вороги на полі бою мали звичай проводжати один одного в останню путь, тож і Монтекукколі з’явився на похорон Тюренна й бив себе там у груди і гірко плакав. Я належно оцінив славне прізвище моєї лікарки. Та не все в ній мені подобалося. Мадемуазель Монтекукколі мала величезний бюст, і коли вона забувалася в роботі, то притискалася ним до мого обличчя й мало не розчавлювала мене, а в моєму роті було стільки дренажних трубок, і вати, і дерев’яних брусочків, що я не міг навіть закричати. А тим часом мадемуазель Монтекукколі, страхітливо закотивши чорні очі, оглядала поле своєї діяльності. Її кабінет був на вулиці Колізе. На вимощеному плитами дворі, де панували жовті й сірі барви, стояли погнуті poubelles[11] із покидьками, в яких нишпорили голодні коти, мітлами й відрами; була там і вбиральня з прорізами для черевиків. Ліфт скидався на портшез і підіймався так повільно, аж поривало спитати, котра година, в людей, які проминали тебе, ідучи вгору сходами. На мені був твідовий костюм і черевики зі свинячої шкіри. Все це пригадалося мені, коли я разом з Ромілаю сидів під хатою із білою смугою над дверима, а поруч стовбичив вартовий, що стеріг нас обох… Я підіймаюся в ліфті. Моє серце калатає часто-часто. Аж ось і мадемуазель Монтекукколі, чиє п’ятдесятирічне обличчя має форму серця, на якому грає тонка довга усмішка, позначена французьким, італійським і циганським (від матері) пафосом. Завмираючи від страху, я сідаю в крісло, і вона навалюється на мене своїм величезним бюстом, і я мало не пускаюся духу, поки вона витягує зубний нерв перед тим, як закріпити міст. А приміряючи його, вона вставляє мені в рота дерев’яний брусочок і каже: «Grincez! Grincez les dents! Fachez-vous!»[12]. І я скрегочу зубами й лютую як тільки можу, і гризу дерево. Вона теж скрегоче зубами, щоб показати мені, як це робиться.

Мадемуазель вважала, що з естетичного погляду робота американських дантистів заслуговує найкатегоричнішого осуду, і хотіла прикрасити мої передні зуби новими коронками, схожими на ті, яких наставила Берті, гувернантці наших дітей. Коли Берті видалили апендикс, не знайшлося нікого, крім мене, хто навідав би її в лікарні. Моя дружина була надто заклопотана дискусіями у Французькому колежі. Отже, я пішов до лікарні, надівши на голову котелок і надягши рукавички. Берта прикинулася, ніби була в маренні, і стала качатися в ліжку, потім схопила мою руку і вкусила її. Ось так я довідався, що зуби, які поставила їй мадемуазель Монтекукколі, були добрі й міцні. Берта мала широкі, витонченої форми ніздрі й гарні ноги, що чудово вміли брикатися. Кілька тижнів я був сам не свій через ту Берту.

Повертаючись до тями, скажу, що міст, який поставила мені мадемуазель Монтекукколі, був жахливий. Він стримів у мене в роті, наче водогінний кран, відіпхнувши вбік язика. В мене навіть горло боліло від цього мосту, і я стогнав, сідаючи в маленький ліфт. Атож, погодилася мадемуазель Монтекукколі, міст трохи завеликий, але незабаром я, мовляв, до нього звикну. І вона закликала мене виявити солдатське терпіння. Що я й зробив. Та коли я повернувся до Нью-Йорка, мій терпець луснув, а міст вивалився в мене з рота.

Всі ці події залишили глибокий слід у моїй пам’яті. Другий міст, якого я щойно зламав на галеті, поставив мені в Нью-Йорку такий собі доктор Спор – він доводився двоюрідним братом Клаусові Спору, художникові, який малював з Лілі портрет. Поки я сидів у дантистовому кріслі, Лілі позувала живописцеві – далеко від Нью-Йорка, в сільській місцевості. Лікування в дантиста та уроки гри на скрипці змушували мене навідуватися до міста по двічі на тиждень, і я, бувало, з’являвся в кабінеті доктора Спора, важко відсапуючись, зі скрипкою в футлярі, після пересадки в метро та кількох зупинок у пивничках, які траплялися на моєму шляху, з бурею в душі і тими самими словами, що їх постійно промовляло моє серце. Звертаючи у вулицю, я іноді шкодував, що не можу схопити всю будівлю зубами й перекусити її навпіл, як Мобі Дік перекушував човни. Спотикаючись, я спускався до підвалу клініки, де був кабінет Спора і де технік-пуерторіканець виготовляв гіпсові зліпки та шліфував на маленькому точилі вставні щелепи.

Дотягшись до вимикача, схованого за кількома халатами, я вмикав світло в туалеті, заходив туди і, спустивши воду, робив гримаси перед дзеркалом, дивився собі в очі й казав: «Ну як? І коли ж ти став таким? Und wo bist du, Soldat![13] Беззубий! Mon capitaine[14]. Твоя власна душа вбиває тебе». І ще: «Ти носиш у собі світ, хай там який він є. Реальність – це ти».

Чергова у приймальні щоразу запитувала:

– Ви були на уроці музики, пане Гендерсон?

– Еге ж.

Чекаючи дантиста – як оце й тепер я сидів і чекав з уламками його мосту в руці, – я думав про дітей, про своє минуле, про Лілі та перспективи життя з нею. Я знав, що в цю саму мить вона, сяючи радістю, майже нездатна не ворушити підборіддям від напливу почуттів, сиділа в Споровій студії. Її портрет призвів до непорозуміння між мною та моїм старшим сином Едвардом. Тим, що їздить у червоному автомобілі. Як і його мати, він вважає себе кращим за мене. Але він помиляється. Ми, американці, здатні на великі діла, але самого бажання для цього замало. Великі діла роблять такі люди, як отой Слокем, що будує греблі. Вдень і вночі там кипить робота, безліч машин перевозять тисячі тонн бетону, перекидають землю, зрізають гори і заливають Пенджабську долину цементним розчином. Оце тип людини, яка робить діло. З цього погляду мій клас, клас Едварда, той самий клас, куди Лілі так прагнула проникнути завдяки одруженню, дорівнює нулю. Едвард завжди йшов за юрбою. Свою самостійність він виявив лише в тому, що видресирував шимпанзе, якого вдягав у ковбойський костюм і возив вулицями Нью-Йорка в своєму відкритому автомобілі. Після того, як мавпа застудилася й померла, він почав грати на кларнеті в джаз-оркестрі, оселившись на Блікер-стріт, поруч із нічліжним домом «Мілз-готел», де пияків складають стосами. Заробляв він десь до двадцяти тисяч доларів на рік.

Але батько є батько, і якось я поїхав аж у Каліфорнію, щоб спробувати поговорити з Едвардом. Я знайшов його на тихоокеанському узбережжі в Малібу, в купальній кабіні – він там і жив. Там-таки, на морському піску, ми й почали розмову. Вода була неозора, примарна, лінива, повільна, вона мерехтіла похмурим і тьмяним блиском. Крізь мідяні барви пробивалося біле світіння. Бліді відтінки; дим; порожнеча; неяскраве золото; широчінь; туманне марево; сліпуче сяйво; ледь видимі спалахи.

– Едварде, де ми? – запитав я. – На краю світу, так? Як ми тут опинилися?

Потім я сказав йому:

– Це бісове місце аж ніяк не підходить для ділової зустрічі. Таке враження, ніби під нами не тверда земля, а дим. А я мушу поговорити з тобою про дуже серйозні речі. Це правда, що я чоловік брутальний. Можливо, правда й те, що я йолоп, але для всього цього існують поважні підстави. «Ми добрі там, де нас немає».

– Я не вловив суті, тату.

– Ти повинен стати лікарем. Чому б тобі не вступити на медичний факультет? Прошу тебе, вивчися на лікаря, Едварде.

– Навіщо воно мені?

– На це є багато причин. Я випадково довідався, що тебе турбує власне здоров’я. Ти приймаєш таблетки. Я також знаю…

– Ти приїхав у таку далеч, щоб поговорити зі мною про дуже важливі речі. Оце і є твої важливі речі?

– Ти можеш думати, що твій батько, на відміну від твоєї матері, ніколи ні про що серйозне не замислюється. Але облиш себе дурити, я вивчав життя і зробив кілька очевидних спостережень. По-перше, не багато людей зберігають здоровий глузд. Це може здивувати тебе, Едварде, але це так. По-друге, рабство насправді ніколи не було скасоване. Ти не зустрінеш людини, яка не була б рабом якогось забобону. Та, мабуть, марно давати тобі висновки з моїх роздумів. Це правда, що я часто міркую і говорю плутано, але я безперервно воюю. О, я справді воюю і воюю відчайдушно.

– За що ж ти воюєш, тату? – запитав Едвард.

– За що я, кажеш, воюю? Як то за що, чорт тебе забери! Звісно, за правду. Авжеж, за правду. Проти брехні. Хоча здебільшого доводиться воювати проти самого себе.

Я добре розумію, що Едвард хотів пояснити мені, заради чого він живе, але я знав наперед, що живе він неправильно. Я знав це і страждав. Бо кожен син сподівається, що батько навчить його керуватися в житті очевидними принципами. І кожен батько прагне захистити своїх дітей, якщо має змогу, від життєвих розчарувань.

Маленьке тюленя плакало на піску, і я дуже перейнявся цією ситуацією, подумавши, що стадо його покинуло, і послав Едварда до крамниці купити бляшанку тунця, поки я охоронятиму тварину від приблудних собак. Але підмітальник на пляжі сказав мені, що це тюленя жебрає і якщо я дам йому їсти, то тільки підохочу його жити паразитом. Потім він ляснув тюленя по заду, і воно, анітрохи не образившись, слухняно пошкутильгало на своїх ластах до води, над якою повільно літали пелікани-розвідники, й шубовснуло у біле шумовиння.

– А тобі не холодно вночі на пляжі, Едді? – запитав я.

– Я на це не зважаю.

Я відчував, що люблю сина, і мені було тяжко бачити його таким.

– Вивчись на лікаря, Едді, – сказав я. – Якщо не любиш крові, можеш стати терапевтом, а якщо тобі не до вподоби дорослі, будеш педіатром. Ну, а якщо не любиш дітей, то спеціалізуватимешся на жіночих хворобах. Ти мав би прочитати книжки доктора Гренфелла, які я не раз дарував тобі на Різдво. А я знаю з біса добре, що ти їх навіть не розпаковував. Христос заповідав людям, щоб допомагали одне одному.

Я повернувся до Коннектикуту сам, а незабаром з’явився й Едвард. З ним була дівчина родом звідкись із Центральної Америки, індіанка з темною кров’ю, вузьким обличчям і близько посадженими очима. Едвард сказав, що хоче одружитися з нею.

– Тату, я закохався, – заявив він мені.

– В чому справа? Вона вагітна?

– Ні. Я ж тобі сказав, що кохаю її.

– Едварде, не мороч мені голову. Я не можу в це повірити.

– Якщо тебе турбує її походження, тоді як же бути з Лілі? – каже він.

– Я не хочу чути від тебе жодного слова проти твоєї мачухи. Лілі – чудова жінка. А хто ця індіанка? Я повинен навести про неї довідки, – кажу я.

– В такому разі я не розумію, – заявляє він, – чому ти не дозволяєш, щоб Лілі повісила свій портрет поруч з іншими твоїми родичами. А щодо Марії Фелукки (так звали ту дівчину), то дай їй спокій. Я кохаю її, – повторив він, і на обличчі в нього спалахнув густий рум’янець.

Я дивився на цього свого сина Едварда, котрий уявляв себе хтозна-якою персоною, з його стрижкою йоржиком, тонкозадим тулубом, застебнутим на ґудзик коміром і прінстонською краваткою, на ногах білі черевики, вираз обличчя, по суті, безвиразний… «О Господи! – думав я. – Невже цей хлопець – плоть від моєї плоті? І що воно в біса діється в нашому світі? Якщо я дозволю йому жити з цією дівчиною, то вона з’їсть його й не подавиться».

Дивно, але й у ті хвилини я відчував, як шпигала мені в серце любов до цього хлопця. Мій син! То неспокій зробив мене отаким, горе зробило мене отаким. Отже, хай буде що буде. Sauve qui peut![15] Женися хоч на десятку Марій Фелукк, і якщо з цього вийде щось путнє, дозволь їй замовити свій портрет.

Едвард знову оселився в Нью-Йорку разом зі своєї Марією Фелуккою, уродженкою Гондурасу.

Колись і я замовив свій портрет у формі національного гвардійця. Та ні Лілі, ні я не висітимемо в головній залі.

І не тільки це мені пригадалося, коли ми з Ромілаю сиділи й хтозна-чого ждали в селищі варірі. Річ у тім, що я не раз казав Лілі: «Щоранку ти їдеш позувати для портрета, а ти ж така сама брудна, якою була завжди. Я знаходжу дитячі пелюшки і під ліжком, і в сигарному ящику. У зливальниці повно покидьків та жиру, і дім має такий вигляд, ніби в ньому оселився нечистий дух. Ти умисне втікаєш від мене. Я знаю з біса добре, що ти женеш «б’юїка» зі швидкістю сімдесят миль на годину, а на задньому сидінні в тебе діти. Не криви знуджено обличчя, коли я говорю про це. Ти, звичайно, вважаєш, що такі проблеми належать до нижчого світу, але мені в цьому світі доводиться перебувати чимало часу».

В таких випадках вона ставала біла мов крейда і відвертала від мене обличчя, всім своїм виглядом показуючи, що я нездатний зрозуміти, яке добро вона мені зробила, замовивши свій портрет.

– Я знаю твої проблеми, – казав я. – Сусідки смертельно тебе скривдили під час кампанії заснування Молочного фонду. Вони не обрали тебе до комітету. Я все знаю.

Але найбільше мені згадувалося того вечора, коли я сидів з поламаними зубами в руці в тубільному селищі, загубленому в африканських горах, як я зганьбив себе з місіс Кларою Спор, дружиною художника, що доводився дантистові кузеном. До першої світової війни Клару (нині їй за шістдесят) вважали знаменитою красунею, і вона так і не отямилася після тієї слави, бо й досі вдягається, як молода дівчина, – носить сукні з оборками, прикрашає себе квітами. Схоже на те, що колись Клара й справді була добра штучка – принаймні так вона сама запевняє, – хоча великим красуням це не властиво. Але час і природа полишили на ній свою печать, і Клара дуже подалася. Проте сексуальна знада ще ховалася в її очах, як ото сіцілійський бандит, такий собі Джуліано, ховається в горах. Волосся в неї руде, як тертий червоний перець, а частина цієї рудої барви розбризкалася по обличчю у вигляді ластовиння.

Одного зимового полудня ми з Кларою випадково зустрілися на Центральному вокзалі. Я щойно побував на прийомі в Спора-дантиста й на уроці в Гапоні, вчителя гри на скрипці, і в ті хвилини був страшенно роздратований. Я поспішав так, що штани й черевики ледве встигали за мною, – я біг темним переходом із низьконавислою стелею, де тьмяно блимали лампочки, а підлога була вичовгана мільярдами підошов і всіяна розчавленими жувальними гумками, схожими на амеб. Ось тоді й побачив я Клару Спор – вона виходила з Устричного бару. Здавалося, її просто змило в це море, і вона борсалася в ньому без стерна, без вітрил, її краса зазнала корабельної аварії, і Клара, прагнучи втриматися на поверхні, чіплялася за свою душу. Але марно – я бачив, що вона йде на дно. Коли я проходив повз неї, вона гукнула мене й узяла під руку – під ту, в якій не було скрипки; ми увійшли до вагона-ресторану й почали чи то продовжили пити. О цій самій годині того зимового дня Лілі позувала для портрета, який збиралася подарувати коханому чоловікові, отож Клара сказала мені:

– Чому б вам не вийти разом зі мною? А потім ви й Лілі поїдете додому.

Насправді вона хотіла сказати мені трохи інше: «Хлопче, ну чого тобі пхатися в Коннектікут? Давай-но зійдемо з поїзда і влаштуємо скандал».

Поїзд рушив, і незабаром ми вже їхали берегом протоки, що огинає Лонг– Айленд, дивлячись на сніг, на призахідне сонце, яке крізь грубий шар атмосфери здавалося величезним, а чорні пароплави кричали: «Ту-ту-у!» – і чорний дим валував з їхніх труб і стелився над хвилями. А Клара вся палахкотіла і говорила, і говорила, і стріляла в мене очима, і зваблювала мене своїм кирпатим носиком. Я мав нагоду спостерігати, як оживають давно захололі чари, як розгоряється жага до життя, яка ніколи не вмирає. Клара стала розповідати мені, як була замолоду на Самоа й Тонга і кохалася з чоловіками на березі океану, на плотах у квітах. Мені здалося, я вдруге чую знаменитий виступ Черчілля, коли він заприсягся, що ми стоятимемо на смерть на берегах океану і заради перемоги не пошкодуємо ні крові, ні поту, ні сліз. Я не міг не поспівчувати їй, бодай почасти. Я вважаю, що коли людина хоче розкритися перед тобою, ти не повинен їй перешкоджати. Ти повинен терпляче ждати, поки вона висипле тобі під ноги весь свій мотлох. Коли ми виходили на її станції, ця стара пройда вже плакала, і я почував себе препогано. Я вже вам розповідав, як гнітюче впливають на мене жіночі сльози. Я теж розхвилювався страшенно. Коли ми зійшли з поїзда, падав сніг. Я взяв Клару під руку й підкликав таксі.

Вже в неї вдома я хотів допомогти їй скинути пальто, але вона підвела моє обличчя і з плачем стала цілувати мене. Я ж повівся як несосвітенний йолоп і, замість відштовхнути Клару, почав відповідати на її поцілунки. Забувши про те, що за кілька годин до того мені поставили новісінький зубний міст. То справді була дуже дивна сцена. Вона скинула калоші, а потім і черевики. Ми стояли, обнявшись, у жарко натопленому, яскраво освітленому передпокої, в якому було повно сувенірів із Самоа та південних морів, і цілувалися з таким самозабуттям, ніби за мить нас мала розлучити кощава лапа смерті. Я ніколи не міг зрозуміти, чому в ті хвилини повівся так по-дурному, і собі виявивши активність. Хочете вірте, хочете – ні, а я справді відповідав на її поцілунки.

Ох-ох-ох! Що з тобою сталося тоді, Гендерсоне? Чи здолав тебе смуток? Чи хіть? Чи потягло до зів’ялої краси? Чи заморочив тобі голову п’яний чад? Чи вплинули на тебе жіночі сльози? Чи ти просто очманів, як гедзь, що б’ється у віконну шибку?

Більше того, Лілі та Клаус Спор усе це бачили. Двері до студії були розчинені. В каміні палахкотів вогонь.

– Чого це ви з таким запалом лижетесь? – спитала Лілі.

Клаус Спор не промовив ні слова. Він схвалював усе, що визнавала за потрібне робити Клара.