Гендерсон, повелитель дощу

3

А зараз кілька слів про причини, які спонукали мене податися до Африки.

Коли я повернувся з війни, першою моєю думкою було стати фермером і розводити свиней. З цього ви, можливо, зрозумієте, як я уявляв собі життя загалом.

Монте-Кассіно не слід було бомбувати; дехто пояснює цю операцію тупістю генералів. Але після того клятущого масового вбивства, де полягло стільки техасців, – а моєму підрозділу дісталося не менше, ніж решті, – з усієї нашої компанії залишилися живі тільки Нікі Голдстайн та я, і це було справжнє диво, бо ми двоє були найбільші здоровила на весь підрозділ, а отже, являли собою найзручніші цілі. Згодом і мене поранило – я підірвався на піхотній міні. Але в той день ми з Голдстайном лежали крижем під оливами, – ці дерева з вузлуватими покрученими стовбурами іноді мають крону, схожу на рідке сито, і пропускають крізь себе сонячне світло, – і я запитав у нього, що він робитиме після війни.

– Якщо ми з братом зостанемося живі й здорові, то заведемо собі норкову ферму в Катскіллі, – відповів він.

Тоді я сказав – чи то сказав за мене мій демон:

– А я розводитиму свиней.

І, вже промовивши ці слова, зрозумів, що якби Голдстайн не був єврей, то я, може, сказав би «худобу», а не «свиней». Але відступати було пізно. Наскільки мені відомо, Голдстайн із братом таки завели собі норкову ферму, ну, а я завів собі… ви вже знаєте що. Всі чудові будівлі в старовинному маєтку, – і каретний сарай, де стійла були оббиті панелями (в давні часи коням у багатіїв жилося не гірше, ніж оперним співакам), і прегарну старовинну стодолу з бельведером над сінником, справжню пам’ятку архітектури, – я заселив свиньми. То було справжнє свиняче царство зі свинячими оселями на моріжку та на квітниках. Така сама доля спіткала й оранжерею – багаторічні вічнозелені рослини я повиривав звідти з корінням. Статуї, виготовлені у Флоренції та в Зальцбурзі, я наказав скинути з постаментів. Далеко навкруг тхнуло помиями, свиньми, гарячим пійлом та гноєм. Розлючені сусіди нацькували на мене санітарного інспектора.

– Що ж, подавайте на мене в суд, – сказав я тому типові, який відрекомендувався доктором Буллоком. – Але врахуйте, Гендерсони володіють цим маєтком уже понад двісті років.

Моя тодішня дружина Френсіс не дорікнула мені за свиней ні словом, тільки попросила:

– Будь ласка, не дозволяй їм бігати по алеї.

– Гляди мені, не кривдь їх, – сказав я Френсіс. – Ці тварини – мовби частка самого мене.

А докторові Буллоку я заявив:

– Це вас оті цивільні шпаки підбурили проти мене. Оті тупі ледарі, хамлюги! Чи вони ніколи не їли свинини?

Якщо вам траплялося їхати від Нью-Джерсі до Нью-Йорка, то ви, безперечно, бачили ворота під високими фронтонами, обгороджені ділянки з акуратними доріжками – щось дуже подібне до мініатюрних німецьких сіл у Шварцвальді. А чи встигли ви (перш ніж поїзд увійде в тунель під Гудзоном) відчути, який звідти лине запах? То ферми, де відгодовують свиней. Після довгої подорожі від Айови та Небраски льохи прибувають туди худі й виснажені, але швидко набирають там вагу. Зрештою, розведення свиней я обрав собі за ремесло. Пригадуєте, як пророк Даниїл застерігав царя Навуходоносора? «І від людей тебе відлучать, і з польовою звіриною буде пробування твоє». Льохи пожирають власних поросят, бо їм потрібний фосфор. Вони хворіють на зоб не рідше, аніж жінки. О, я досконало вивчив звички цих розумних тварин із фатальною долею! Бо всі, хто має справу зі свиньми, знають, наскільки вони розумні. Коли я збагнув, які вони мудрі, то пережив майже душевну травму. І якщо я не брехав Френсіс і ці тварини справді стали часткою мене самого, то більш ніж дивно, що згодом я втратив до них будь-який інтерес.

Але я бачу, що й досі не пояснив, чому мені закортіло податися до Африки. Мабуть, слід почати з якогось іншого боку.

Може, від свого батька? Він був неабияка людина. Носив бороду, грав на скрипці…

Ні, причина не в ньому.

Ну гаразд, тоді почну з іншого: мої предки загарбали землю в індіанців. Потім дістали додачу від уряду, де в чому обшахрували інших поселенців, і в спадок мені дістався вже досить чималий маєток.

Ні, це теж не пояснення. Яке відношення мають мої предки до моїх намірів?

І все ж таки я мушу знайти пояснення, бо я маю живий доказ того, що зі мною справді відбулося щось надзвичайно важливе, і я повинен про це розповісти. Та неабияка трудність полягає для мене в тому, що все те діялося немов уві сні.

А сталося це десь років через вісім по закінченні війни. Я вже був розлучений з Френсіс і одружився з Лілі. І мене постійно змагало відчуття, що я повинен знайти якийсь вихід із своєї безвиході. І я вирушив у мандри по Африці зі своїм другом Чарлі Елбертом. Він теж мільйонер, як і я.

У мене завжди був радше солдатський, аніж цивільний темперамент. Коли я служив у війську й заразився лобковими вошами, я пішов у санітарну частину попросити якогось порошку проти цієї нечисті. Та коли я доповів, що в мене завелося, четверо лікарів накинулися на мене і просто на перехресті, на видноті, роздягли мене догола, густо намилили і зголили кожну волосинку з мого тіла, попереду й позаду, під пахвами і на лобку, зголили вуса й брови, все-все. Це було в Салерно, поблизу порту. Туди-сюди проїздили вантажні машини з солдатами, на мене витріщалися рибалки й селяни, дівчата й діти. Солдати реготали і веселилися, реготали й селяни, і все узбережжя, і навіть я сам реготав, намагаючись видертися з рук ескулапів і повбивати всіх чотирьох. Зробивши своє діло, вони чкурнули від мене навтікача, і я залишився голісінький, голомозий, бридкий; я тремтів від холоду і мучився від жорстокої сверблячки між ногами й під пахвами, я нетямився з люті, конвульсивно сміявсь і присягався помститись. У житті людини бувають пригоди, яких вона ніколи не забуває, і тільки згодом оцінює їх по-справжньому. Вгорі, над головою, чудесне небо, а внизу – скажена сверблячка і дотик гострої бритви; і Середземне море – колиска людства, і м’яке, запашне повітря, і неозорий водний обшир, посеред якого колись заблукав Одіссей і також стояв голий-голісінький, у муках утішаючись співом сирен.

Щоб покінчити з цим, скажу, що кляті вошки знайшли собі притулок у щілині між сідницями. Мені ще довго довелося воювати з тими підступними створіннями.

Війна була великою подією в моєму житті. Мене там поранило, коли я наступ в на протипіхотну міну, і я одержав медаль «Пурпурове серце» й досить довго пролежав у госпіталі в Неаполі. А проте, я дякував долі, що принаймні залишився живий. Воєнний досвід збагатив моє серце глибокими і щирими почуттями. А без них я не можу жити.

Минулої зими я колов дрова біля дверей свого льоху, – дроворуб, цей хірург по дереву, залишив мені для розваги кілька соснових цурпалків, – і скіпка влучила мені в ніс. На сильному морозі я спершу не відчув болю і збагнув, що сталося, аж тоді, коли побачив кров на своїй куртці. Лілі заверещала: «Ти перебив собі носа!» Правда, ніс не був перебитий, бо він у мене захищений грубим шаром плоті. Але синець я носив досить довго. Та найдивовижніше в усьому цьому те, що коли я відчув удар, то мене пронизала думка: «Ось вона, мить істини!» Невже усвідомлення істини приходить тільки з ударом? Це воєнна ідея, якщо в цьому взагалі є ідея. Я спробував пояснити своє відкриття Лілі – адже й для неї настала мить істини, коли її другий чоловік, Газард, підбив їй око.

Власне, я завжди був такий – дужий і здоровий, брутальний і забіякуватий, а в дитинстві ще й любив похвалитися; в коледжі я вмисне носив у вухах золоті сережки, щоб провокувати бійки, і хоч я здобув ступінь магістра мистецтв, аби потішити батька, але завжди поводився як невіглас і нахаба. Коли ми заручилися з Френсіс, я поїхав у Коні-Айленд і витатуював її ім’я на своїх ребрах червоними літерами. Не скажу, щоб це розтопило кригу в наших взаєминах. Мені було вже сорок шість чи сорок сім років, коли я повернувся з Європи після перемоги і почав розводити свиней, і десь тоді я звірився Френсіс у тому, що мене вабить медицина, а вона засміялася мені в очі;, хоча вона не могла не пам’ятати, з яким захватом говорив я у свої вісімнадцять років про Вілфреда Гренфелла, а згодом і про Альберта Швейцера.

Як слід поводитися людині з моїм темпераментом? Один психолог пояснив мені, що коли ти спрямовуєш свій гнів на неживі речі, то не тільки оберігаєш живі створіння, – а це обов’язок кожної добре вихованої людини, – а й сам звільняєшся від внутрішнього роздратування. Ця думка видалася мені розумною, і я випробував її на ділі. Я старався від усієї душі: рубав дрова, підіймав вантажі, орав землю, укладав важкі будівельні блоки, заливав бетон і готував пійло для свиней. Роздягнутий до пояса, мов каторжник, я махав важкою кувалдою, розбиваючи у себе на подвір’ї великі камені. Це допомагало, але не досить. З брутальності народжується брутальність, і цьому немає ради; принаймні в моєму випадку вона не тільки народжувалася, а й ставала зовсім нестерпною. Гнів виливався у ще бурхливіший гнів. То що мені було робити з собою? Мій капітал – понад три мільйони франків. Після вирахування податків, аліментів та інших видатків мені ще залишається сто десять тисяч доларів чистого річного прибутку. Навіщо мені, людині з такою солдатською вдачею, стільки грошей? Та й свині давали мені чималий зиск. Я ні на чому не втрачав грошей. Моїх свиней різали і їли. З них виготовляли шинку й рукавички, желатин і добрива. А яка користь була з мене? Що я собою являв? Думаю, я був своєрідним бовваном. Такі суб’єкти, як я, і справді більше скидаються на бовванів, ніж на людей. Вимитий, чистий, вбраний у дорогу одіж. Під дахом – ізоляція, у вікнах – термошибки, на підлозі – пухнасті килими, а на килимах – меблі, а на меблях – чохли, а на матерчатих чохлах – чохли пластикові; і шпалери, і драпування! Усе підметене, все начищене. І хто в центрі всього цього? Хто тут найголовніший? Я – людина!

Та для кожної людини настає день, неодмінно настає день божевілля і сліз.

Я вже згадував про те, що в моєму серці оселився неспокій, що там знову й знову озивався внутрішній голос, повторюючи: «Я хочу, хочу, хочу!» Він озивався щодня надвечір, і коли я намагався приглушити його, він лунав ще голосніше. Він твердив те саме: «Я хочу, хочу!»

І я, бувало, запитував: «Чого ж ти хочеш?»

Та нічого іншого він мені не казав. Він завжди промовляв тільки одне: «Я хочу, хочу, хочу!»

Я пробував поставитись до нього, як ми ставимося до хворої дитини, частуючи її віршиками або цукерками. Я виводив його на прогулянку, бігав із ним наввипередки. Я розважав його, співаючи йому колискових пісень або читаючи книжку. Та все марно. Я перевдягався в комбінезон, ставав на драбину й тинькував тріщини в стелі; я колов дрова, водив трактор, чистив свинарник. І все дарма! Звук того голосу пробивався крізь бійки, крізь п’яний чад, крізь тяжку працю, він лунав у полі й у місті. Жодна покупка, хай яка дорога, не послаблювала його. І я втрачав терпець і допитувався з нього: «Ну скажи мені, скажи, чого ти домагаєшся? Може, тобі чимось дошкулила Лілі? Може, ти хочеш якоїсь бридкої хвойди? Може, ти голос моєї хоті?» Та цей здогад справджувався не більше, ніж решта. Вимога лунала все дедалі гучніше й гучніше: «Я хочу, хочу, хочу, хочу, хочу!» І я заходився плачем, я починав благати: «Ну скажи мені, прошу тебе, скажи! Скажи, чого ти хочеш!» Аж поки терпець у мене уривався, і я заявляв: «Ну гаразд, гаразд! Рано чи пізно я випитаю твою таємницю, дурню. Будь певен, що випитаю!»

Ось це і змушувало мене казитися. На третю годину дня я вже був у розпачі. І тільки по заході сонця голос давав мені спокій. Хоч іноді я, мабуть, забував про нього, бо о п’ятій вечора він раптом ніби виключався сам собою. Америка – велика країна, і кожен у ній трудиться, кожен щось виготовляє, копає землю, водить бульдозер, машину, щось вантажить або розвантажує, і, думаю, в тому самому ритмі й страждають усі ті, хто страждає. Кожен прагне не відставати від решти. Я випробував усі засоби, які тільки міг придумати. Звичайно, в епоху божевілля розраховувати на те, що божевілля тебе обмине, це теж форма божевілля. Ще однією формою божевілля слід вважати надмірне прагнення до тверезого глузду.

Серед усіляких лікувальних засобів я випробував і гру на скрипці. Якось я нишпорив у коморі й натрапив на запорошений футляр, відкрив його і знайшов у тому невеличкому саркофазі інструмент, на якому грав мій батько; скрипка видалася мені схожою на дівчину з лебединою шиєю і гарно вигнутим станом, але смичок був розтріпаний, і волосінь на ньому теліпалася. Я взяв смичок, підкрутив гвинта і провів по струнах. Скрипка видала хрипкий, плаксивий звук. Ніби живе створіння, яким довго нехтували. Тоді я спробував пригадати свого старого. Можливо, він би гнівно це заперечив, але ми з ним на диво схожі. Він теж не міг пристосуватися до тихого, спокійного життя. Він бував жорстоким і несправедливим до мами. Якось він цілих два тижні примушував її лежати долілиць у нічній сорочці під дверима своєї кімнати, перш ніж простив їй якісь дурні необачні слова на зразок слів Лілі, коли вона сказала в телефонній розмові, що мене нічим не вб’єш. Як і я, він був дуже міцний, та коли почав підупадати, а надто після смерті мого брата Діка (завдяки якій я став у сім’ї єдиним спадкоємцем) батько усамітнився і дедалі частіше грав на скрипці. Помалу я поновив у пам’яті його зсутулену спину, пласкі, а може, викривлені, стегна, бороду, що, здавалося, стриміла, мов утілення протесту, із самої його душі, хворобливо-біле обличчя, якого не могла зарум’янити рідка й холодна кров старої людини. Колись густі й пишні, його баки втратили кучерявість, і корпус скрипки притискав їх до ключиць, поки батько зирив лівим оком на гриф, і його великий, худий лікоть совався туди-сюди, а скрипка тремтіла й плакала.

Отже, я вирішив: «Спробую-но і я». Я опустив віко футляра, застебнув пряжки й поїхав до Нью-Йорка, де звернувся в ремонтну майстерню на П’ятдесят сьомій вулиці і попросив настроїти скрипку. Коли її довели до ладу, я пішов у науку до старого мадяра на ім’я Гапоні, який мешкав неподалік від Барбізонської площі.

На той час я вже розлучився і жив на своїй фермі самотою. Старенька міс Ленокс, що мешкала через дорогу, щоранку приходила до мене зготувати сніданок, а більш мені не треба було нічого. Френсіс залишилася в Європі й жила тепер там. І ось одного дня я, поспішаючи з футляром під пахвою на П’ятдесят сьому вулицю на урок, зустрів Лілі. «От і чудово!» – сказав собі я. Я не бачив її понад рік, відтоді як посадив на паризький поїзд, але ми відразу ж поновили приязні, невимушені стосунки, ніби й не розлучалися так надовго. Її велике чисте обличчя не змінилося. Воно не було і відтоді вже ніколи не буде спокійним, та мені воно видалося прекрасним. Правда, Лілі пофарбувала волосся. Тепер воно в неї було жовтогаряче – досить недоречного кольору, як на мене, – і розділялося від середини лоба, мов дві половини театральної завіси. Високим і гарним жінкам часто бракує смаку – це просто їхня біда. Лілі підфарбовувала тепер і очі в такий спосіб, що вони здавалися неоднаковими завдовжки. І як би ви повелися, зустрівшись із такою особою і переконавшись, що вона «така, яка була завжди»? І що б ви подумали, якби ця висока жінка (на зріст не менш як шість футів) у зеленому костюмі, пошитому з матерії, схожої на плюш, яким оббивають пульманівські вагони, в туфлях на високому підборі, – отож якби така жінка стояла перед вами й погойдувала станом? Жінка на міцних ногах з великими округлими коліньми, а стоїть і погойдується, і вже самим своїм поглядом заперечує всі принципи поведінки, яких дотримуються ті, хто живе на П’ятдесят сьомій вулиці, – і вам здається, що в одну, мить вона стягує з себе й плюшевий костюм, і капелюшок, і блузку, й панчохи, і пояс, кидає все це собі під ноги й радісно вигукує: «О Юджіне! Жити без тебе – для мене мука!»

Та першою фразою, яку вона промовила, було:

– Я заручена.

– Як? Знову? – запитав я.

– А чого ти дивуєшся? Адже я послухалася твоєї поради. Ми тепер з тобою просто друзі. Ти мені друг, як тобі й хотілося. Думаю, інших друзів ані в тебе, ані в мене немає на всьому світі. Ти навчаєшся музики?

– Може, й навчаюсь, а може, йду грабувати банк. Бо в цьому футлярі не конче має бути скрипка. В ньому дуже зручно носити й автомат.

Мабуть, я трохи розгубився. Лілі стала розповідати мені про свого нового жениха, але мимрила собі під ніс так невиразно, що я нічого не розчув.

– Облиш мимрити, – сказав я. – Що з тобою? Прочисти собі носа. Чого ти частуєш мене цим псевдоінтелігентським шепотінням? Голос у тебе пропав чи що? Так говорять лише тоді, коли хочуть познущатися з людини, хочуть, щоб вона витягла шию й зігнулась у три погибелі, намагаючись розчути твоє бубоніння. Чи ти забула, що я трохи глухуватий? Ану, говори гучніше! Не будь кривлякою. І розкажи мені, де навчався твій жених. Звичайно ж, у престижному закладі, чи не так? Як і твій останній чоловік. Адже він, коли не помиляюся, ходив до підготовчої школи, яку заснував сам президент Рузвельт.

Лілі заговорила виразніше і сказала:

– Моя мати померла.

– Померла? – перепитав я. – Це жахливо. Але стривай-но, хіба ти не казала мені ще у Франції, що вона померла?

– Та казала, – відповіла Лілі.

– То коли ж вона померла?

– Лише два місяці тому. Тоді я сказала неправду.

– Навіщо? Чортівня, та й годі! Так порядні люди не роблять. Ти що, граєшся в похорон зі своєю рідною матір’ю? Який сенс було дурити мене?

– О, я вчинила зле, Юджіне. Проте я не мала на думці нічого поганого. А тепер я кажу правду. – В очах у неї блиснули сльози. – Тепер вона спочила навіки. Мені довелося найняти літак, щоб розвіяти її попіл над озером Лейк– Джордж. Так вона заповідала.

– І ти це зробила? Повір, я тобі співчуваю.

– Я надто часто завдавала їй горя, – сказала Лілі. – Як того разу, коли привела тебе додому. Але й вона вміла мені дошкулити – цю рису я успадкувала від неї. Ти мав рацію щодо мого жениха. Він навчався в Гротоні.

– Ха-ха, виходить, я як у воду дивився, так?

– Він – приємний чолов’яга. І зовсім не такий, як ти думаєш. Дуже порядний і батькам своїм допомагає. Та якби я себе запитала, чи змогла б жити без нього, то відповідь, мабуть, була б ствердна. Зрештою, я вже навчилася сама долати життєві труднощі. В цьому світі слід розраховувати тільки на себе. Жінці не конче виходити заміж, бо з багатьох причин людині краще залишатися одинокою.

Як відомо (так принаймні мені здається), співчуття мало кому помагає. Його вистачає тільки на те, щоб поставити людину в незручне становище. Моє серце тужило за Лілі. А вона знову спробувала одурити мене.

– Ну гаразд, дівчинко, і як же ти збираєшся жити далі? – запитав я.

– Я продала будинок у Данбері. Мешкаю на квартирі. Та мені захотілося подарувати тобі одну річ, і я вже її послала, поштою.

– Мені нічого не треба.

– Це килим, – сказала Лілі. – Ти його ще не одержав?

– О Господи, навіщо мені твій килим? Він лежав у тебе в кімнаті?

– Ні.

– Не бреши. Це килим із твоєї спальні.

Вона заперечувала, та коли рознощик приніс мені на ферму посилку, я її взяв. У мене було відчуття, що я мушу її взяти. Килим був злинялий і негарний, кольору багдадської гірчиці, з повисмикуваними нитками, з голубими візерунками у вигляді гілочок. Він здався мені таким бридким, що я не втримався від сміху. Оце то розкішний килим! Дивлячись на нього, я щоразу розвеселявся і тому поклав його на підлогу у своїй музичній студії, яку влаштував у підвалі. Я сам заливав там бетон, але шар виявився затонкий, і крізь нього проступала вогкість. Крім того, я сподівався, що килим поліпшить акустику.

Я й далі їздив до міста навчатися музики в того гладкого мадяра Гапоні й щоразу відвідував там Лілі. Так ми зустрічалися півтора року, а потім одружились, а потім народилися й діти. Щодо гри на скрипці, то Хейфеца з мене не вийшло, але вправлятися я не покинув. Та незабаром знову зазвучав щоденний внутрішній голос: «Я хочу, хочу!..» Подружнє життя з Лілі не було таке безхмарне, як міг би напророчити мені оптиміст, але, я гадаю, в нашому шлюбі вона здобула більше, ніж сподівалася здобути. Чи не першим її рішенням, ухваленим після того, як вона оглянула свою нову господу, було замовити свій портрет і повісити його серед решти сімейних портретів. Справа з портретом видавалася Лілі дуже важливою, і вона приділяла їй пильну увагу протягом тривалого часу; це скінчилося лише за півроку перед тим, як я подався до Африки.

Отже, спробую відтворити один ранок свого подружнього життя з Лілі. Не в самому домі, а поза ним, бо в домі брудно й гидко. Хай це буде один із тих оксамитових днів ранньої осені, коли сонце сипле промінням на гілля сосон, а повітря має присмак прохолоди і приємно лоскоче легені. Я бачу високу сосну, що стоїть на моїй садибі, а в її зеленому затінку, який свині чомусь завжди обминають, ростуть червоні бегонії і видно напис на розбитому камені, вирізьблений моєю матір’ю: «Квітни щаслива ружо…» Більш там нічого не видно, хоча десь під шаром глиці мають бути ще якісь слова. Сонце котиться по траві жовтою хвилею. Можливо, земля під цією травою наповнена кістяками, але це не шкодить красі чудового дня, бо ті кістяки давно вже стали перегноєм, з якого трава тягне соки. Коли повітря ворушиться, ворушать голівками й чудесні квіти на зеленому килимі під деревами. Вони торкаються моєї відкритої душі, бо я стою посеред усього цього в своєму червоному оксамитовому халаті, купленому на вулиці Ріволі того дня, коли Френсіс заговорила про розлучення. Я стою там, і на серці в мене тривога. Я страждаю, і моїх страждань не полегшують ні червоногарячі бегонії, ні темна зелень трави, ні мерехтлива зелень гілля, ні пряний запах повітря, ні золотаве сонячне світло, ні мертва плоть, перетворена в живі соки, ні пестливий доторк квітів до мого внутрішнього єства. Я просто божеволію від страждання. Може, комусь ці розкоші й даровано, але не мені. То чого ж я тут стовбичу в своєму оксамитовому халаті?

Потім до мене підходить Лілі з двома малими, нашими близнятами – тендітними хлопчиками в коротеньких штанцях і охайних зелених светриках, темні чубчики зачесані вниз на лоба. Їм уже по два роки й два місяці. А Лілі з її чистим обличчям їде з дому – позувати для портрета. А я стою на одній нозі, мов лелека, у своєму червоному оксамитовому халаті, незграбний, у брудних фермерських чоботях, у тих «веллінгтонах», які я так люблю носити вдома, бо їх дуже легко взувати й роззувати.

Лілі прямує до фургона, і я кажу їй:

– Бери легкову з відкидним верхом. Фургон мені потрібний, я хочу поїхати потім у Данвері, пошукаю там якогось товару.

Вигляд у мене похмурий і сердитий. У мене болять ясна, і я вивихнув ногу. Та Лілі до того байдуже, вона має їхати, і дітлахи поїдуть із нею, вони гратимуться в майстерні, поки вона позуватиме для портрета. Отож Лілі садовить їх у машину і від’їжджає.

Тоді я спускаюся в підвал, беру скрипку й починаю грати вправи Севчіка. Оттокар Севчік розробив методику швидкої і точної зміни позицій пальців на грифі. Учень опановує цю техніку в такий спосіб: пересуває пальці по струнах від першої позиції до третьої, від третьої до п’ятої, від п’ятої до другої, знову й знову, аж поки вухо та пальці натреновуються і непомильно знаходять потрібні ноти. Ви починаєте не з лінійного масштабу, а відразу з музичних фраз, ковзаючи пальцями вниз і вгору. Це неймовірно важко, але Гапоні, цей гладкий мадяр, каже, що іншої ради немає. Він знає з півсотні англійських слів і найчастіше користується словом «любий». Він каже: «Любий, беріся за смічок ось так, а не ось отак. Унд осюди ним і туди, туди і осюди. Не бій смічком по струни. Воді м’якенько. Не зупінятісь. Добре, добре, гаразд. Seret lek. Чудовенько».

Але ж ви знаєте, я солдат. І цими ж таки руками я працюю біля свиней. Ними я валю на землю кабанів, притискаю їх і колю. І ці ж таки пальці тепер опановують техніку гри на скрипці, й хапаються за гриф, і ковзають униз-угору за методикою Севчіка. Звук виходить такий, ніби хтось товче у ступі яєчну шкаралупу. І все ж я не втрачаю надії, що, дотримуючись суворої дисципліни, колись навчуся видобувати із струн звуки мелодійні, мов голоси ангелів. Правда, я не сподівався, що стану великим музикантом. Моєю головною метою було навчитися грати на скрипці не гірше, ніж грав мій батько.

Спускаючись до своєї підвальної студії, я трудився там на совість, як і завжди, коли я за щось беруся. В мене було таке відчуття, ніби я женуся за батьковим духом, і часто я шепотів: «О батьку, о тату мій! Чи впізнаєш ти звуки? Це я, Юджін, граю на твоїй скрипці, прагнучи досягти твого рівня». Бо я, знаєте, ніколи не міг переконати себе, що мерці мертві по-справжньому. Я шаную людей з раціональним складом мислення і заздрю ясності їхнього розуму, але нащо вони нас морочать? Я грав у підвалі не просто так, а грав для свого батька й матері, і коли я вивчив кілька творів, то взяв за звичку тихо проказувати: «Мамо, цю «Гумореску» я граю для тебе». Або: «Тату, послухай «Медитацію» з «Таїс». Я грав самовіддано, з почуттям, із тугою – грав на межі емоційного надриву. Там-таки, в студії, під акомпанемент своєї музики я ще й співав: «Rispondi! Anima bella»[5] (Моцарт). «Його гнали і зневажали, спізнав він горе, спізнав і журбу» (Гендель). Я стискав гриф скрипки так, ніби мене душив сердечний біль, аж мені зсудомлювало шию та плечі.

За кілька років я перетворив невеличкий підвал на затишну оселю, стіни обшив панелями з каштанового дерева, поставив осушувальний агрегат. Там я тримаю свій невеличкий сейф, свої папери та воєнні сувеніри; там я обладнав і тир для стрільби з пістолета. Підлогу там тепер укриває килим Лілі. Здавшись на її вмовляння, я позбувся більшості свиней. Але сама вона не дуже вміла стежити за чистотою, і з тієї причини чи з іншої ми так і не знайшли серед сусідів жінку, яка погодилася б прибирати в нашому домі. Правда, Лілі зрідка бралася за віник, але підмітала лише до дверей, і тому на порозі завжди громадилися купи сміття та пороху. Потім вона їхала позувати для портрета, утікаючи з дому назовсім, а я заходжувався робити вправи за методикою Севчіка, виконував уривки з опер та ораторій, намагаючись грати в такт зі своїм внутрішнім голосом.