Гендерсон, повелитель дощу

9

І вони не розвіялися й удосвіта, коли я підвівся з постелі. Надворі розгорявся вогненний світанок, а в нашій хижі було темно, мов у льоху. Я дістав з кошика печений ямс і обчистив його, як банана, щоб поснідати ним. Сидячи на землі, я їв, утішаючись ранковою прохолодою, і крізь розчинені двері бачив Ромілаю – він спав, скулившись на боку, і здавався барельєфним зображенням.

«Це має бути один із найзнаменніших днів у моєму житті», – подумав я. І йшлося не тільки про нічну піднесеність почуттів, яка була ще зі мною (а такої піднесеності я ніколи не зазнавав); я був також переконаний (і досі в цьому переконаний), що самі речі, сам об’єктивний світ подали мені підбадьорливий знак. Причому це відчуття прийшло до мене не внаслідок розмови з Віллатале, як спочатку я був подумав, коли сподівався, що вона відкриє свою руку й покаже мені першопричину і суть буття, – може, ви пам’ятаєте, як це зі мною було, а якщо не пам’ятаєте, то я вам нагадую. Ні, того ранку зі мною сталося щось таке, чого я ніколи не зміг би собі уявити; воно прийшло до мене в образі світанкового сяйва на білому тлі стіни і справило на мене надзвичайне враження – біль у яснах, як завжди, попередив мене про щось напрочуд приємне, і водночас груди мені здавило в болісному й солодкому спазмі. Люди, які страждають алергією на пір’я або квітковий пилок, зрозуміють мої плутані пояснення; адже про наявність цих речей вони довідуються не відразу, а з витонченою поступовістю. В моєму випадку все почалося тієї миті, коли ранок заграв барвистою гамою на стіні, від якої відбилося перше сонячне проміння, і коли сяйво стало густішим, я мусив відкласти печений ямс, який почав жувати, і спертися обіруч на землю, бо земля раптом захиталася піді мною, і якби я був на коні, то мені довелося б ухопитися за луку сідла. Так наче осяйна й могутня сила піднесла мене у височінь. Отак подіяла на мене рожева світанкова барва, схожа на сік із кавуна. Я вмить зрозумів, який важливий знак мені подано, бо за своє життя пережив чимало таких моментів, коли німі раптом заговорювали, коли я чув голоси речей і кольорів; у такі хвилини фізичний світ починав змінюватися: то стискався, то розширювався, то здіймався хвилями, то розгладжувався, як вода у штиль, і, здавалося, навіть собаки не могли втриматися на ногах і мусили прихилятися до дерев, тремтячи дрібним дрожем. Отож я побачив, як на втиканій колючками, білій стіні заграло рожеве світло, і в мене виникло відчуття, ніби я лечу на висоті з десять тисяч футів і згори дивлюся на всіяне білими баранцями море в ту мить, коли сонце тільки-но визирнуло з-за обрію. Минуло не менш як півсотні років, відколи я бачив цей колір, і мені яскраво уявилося, як я прокидаюся малим хлоп’ям, сам-один у двоспальному чорному ліжку, і дивлюся на стелю, на великий виліплений з алебастру овал у старовинному стилі з грушами, скрипками, пшеничними снопами та ангельськими лицями; а потім мій погляд переходить на білу віконницю в дванадцять футів заввишки, забарвлену ось такою самою рожевою барвою.

Я сказав «малим хлоп’ям»? Мабуть, малим хлоп’ям я не був ніколи, бо в п’ять років здавався дванадцятирічним і вже тоді мав досить брутальну вдачу. В містечку, що тулилось у горах Адірондак, де ми звичайно жили влітку, був млин – саме там утопився мій брат Дік, – і я приохотився підбігати до мішків, бити по них палицею і втікати, окутаний хмарами борошна й супроводжуваний прокльонами мірошника. Мій старий привозив Діка й мене до млинового ставка, і ми стояли під водоспадом, кожен тримаючись за батькову руку. Батько мав усміхнену бороду й білі м’язи – мені він нагадував Тритона. Прохолодна зелена вода була дуже прозора, і я бачив, як за кілька ярдів від нас ліниво пропливають довгі рибини. Чорні з вогненними плямами – з водяними жаринками. Схожі на молодиків, які швендяють по бульвару. Так от, якось увечері я забіг до млина з палицею і став гамселити по мішках із борошном, мало не задихаючись у хмарі білої куряви. Мірошник заволав: «Ох ти ж йолопе, ох ти ж нікчемна гнидо! Та я тобі всі кістки переламаю, як курчаті!» Сміючись, я вибіг із млина, і в очі мені бризнув саме цей рожевий колір, зовсім не схожий на звичайні вечорові барви. Я побачив його з того боку млина, де курилася борошняна хмарка й вода скапувала з колеса. Здавалося, в небі раптом розквітла світло-рожева троянда.

Я ніколи не думав, що побачу такий колір у Африці, слово честі. І я злякався, що він зникне, перш ніж я встигну навтішатися ним. Отож я притулився обличчям до тієї стіни. Я припав до неї носом, наче то була екзотична квітка, я укляк перед нею на свої старі коліна, зморшкуваті й бридкі, схожі на моркву; і я жадібно втягував носом повітря і ніжно терся об стіну щокою. Моя душа витала в піднебессі, проте анітрохи не була збуджена, вона була лагідна, як ця барва. Я сказав сам собі: «А я таки не помилився – це місце дуже стародавнє». Я маю на увазі своє найперше відчуття, яке виникло відразу, тільки-но я сюди прийшов, коли я уявив собі, що знайду тут щось дуже й дуже давнє, щось бачене ще в часи невинного дитинства, щось таке, за чим я завжди, все своє життя відтоді тужив – і без чого я не зміг би відродитися. Мій дух тоді вмить ожив, а внутрішній голос прокинувся й заволав: «Ой-ой-ой! Ой-ой-ой!»

Світло поступово змінювало колір, як то буває завжди, але принаймні я знову його побачив, воно знову залоскотало мене, мов торочки Нірвани, і я не намагався затримати його, вірячи, що воно прийде до мене знову, і то раніше, ніж минуть наступні п’ятдесят років. Якщо ж не прийде, я буду приречений померти простим старим галабурдником, тупим бовдуром із трьома мільйонами доларів, рабом ницого страху і стривоженого сумління.

Тож тепер, коли я звернув свої помисли до халепи, яка спіткала арнюїв, я був уже іншою людиною чи так принаймні мені здавалося. Я пройшов через дуже серйозне життєве випробування. Воно було цілком протилежне тому, яке я пережив у Баньюльс-сюр-Мер, коли дивився на восьминога в морському акваріумі. Те переживання нагадало мені про смерть, і я б ніколи не здійснив жодного великого задуму після того, як побачив ту холодну, притиснуту до скла голову, яка ставала все блідішою і блідішою. І ось тепер, коли світло подало мені добрий знак, я заходився виготовляти бомбу з цілковитою вірою в успіх, хоча при цьому мусив подолати чималі труднощі. Тут мали знадобитися всі мої знання й досвід. Особливо складно було виготовити надійний запал і точно розрахувати час. Адже я мав чекати до найостаннішої секунди, перш ніж кинути свій пристрій у воду. Колись я з великою цікавістю прочитав у газетах про дивака, який погрожував висадити в повітря електричну компанію – він чомусь там посварився з нею і жадав помсти. Чи то «Ньюс», чи то «Міррор» опублікувала тоді схеми його бомб, знайдених у камері схову на Центральному вокзалі, і я, затиснувши між коліньми футляр від скрипки, з такою увагою заходився вивчати їх, що проїхав у метро свою станцію. Річ у тому, що я мав свої міркування, як слід виготовляти саморобну бомбу, бо це питання цікавило мене завжди. Той терорист, якщо не помиляюся, використав газові трубки. Я тоді подумав, що якби схотів, то змайстрував би вдома кращу бомбу, але, звичайно, я мав над ним помітну перевагу, адже в офіцерській школі, де я навчався, неабияку увагу приділяли й методам партизанської боротьби. Одначе в тому ставку могла не вибухнути навіть граната, виготовлена на заводі, отже, я мав розв’язати надзвичайно складну проблему.

Я сів на землю, розклав між ніг усе необхідне начиння, зсунув назад шолома і зосередився на роботі, яку сам собі вигадав, відкриваючи патрони та висипаючи з них порох у корпус ліхтарика. У мене природжена схильність забувати про все на світі, коли я беруся до якогось практичного діла. Бог знає, що, живучи в сільській місцевості й побившись мало не з кожним сусідом, я дедалі менше й менше міг сподіватися на чиюсь допомогу, і необхідність примусила мене стати майстром на всі руки. Найбільших успіхів я досяг у теслярстві, добре вмію фарбувати і настеляти дах, а от електрик чи слюсар з мене трохи гірший. Правда, сказати, що я маю природжену схильність забувати про все на світі, коли починаю щось майструвати, можливо, буде не зовсім точно; я не те що забуваю про все на світі, а радше стаю болісно зосередженим, і це буває навіть у тих випадках, коли я розкладаю пасьянс.

Я відкрутив від ліхтарика рефлектор із лампочкою і заплішив коробку з того кінця дерев’яним кружечком, який вистругав точно за розмірами. Посередині кружечка я прокрутив дірку для запалу. Тепер я мав виконати найскладнішу частину роботи, бо ефективність пристрою залежала від того, з якою швидкістю горітиме запал. Задля цього я вирішив провести кілька експериментів і так захопився, що підводив голову дуже рідко, а коли підводив, то бачив Ромілаю – він весь час недовірливо хитав головою. Я намагався не звертати на нього уваги, та зрештою не стерпів і сказав:

– Не дивись на мене так похмуро, хай тобі абищо! Я знаю, що роблю, невже ти не бачиш?

Проте було очевидно, що мені не пощастило здобути довіру і я, проклинаючи його подумки, знову заходився клацати своєю запальничкою, підпалюючи шворочки з різних матеріалів і різні завдовжки та занотовуючи собі, з якою швидкістю вони горять. Але коли я не міг сподіватися на підтримку Ромілаю, то принаймні міг утішитися, дивлячись на Мталбу, яка рано-вранці прийшла знову. Тепер на ній були прозорі лілові штани й одна з вуалей, якими вона прикривала півноса. Вона взяла мою руку й зі жвавою радістю притисла її до своїх грудей, так ніби вночі ми вже досягли повного взаєморозуміння. Мталба була весела й бадьора. Під супровід ксилофона з носорожих ратиць, до якого вряди-годи приєднувався і хор свистунів, вона стала походжати (якщо це те слово; може, погойдуватись?) у своєрідному танку, трусячи і трясучи своїм пишним тілом, з кокетливою і закоханою усмішкою на обличчі. Звертаючись до свого почту, Мталба оповідала в ритмі своїх танцювальних рухів, що робила вона і що робив я (Ромілаю мені перекладав):

– Жінка, прилучена до сумутності й закохана у великого борця, у чоловіка, який вартий двох чоловіків, злитих у одного, прийшла до свого милого вночі.

– Вона прийшла до свого милого, – хором вторував почет.

– Вона принесла йому викуп за наречену… – Далі йшов ретельний перелік усього майна, до якого додавалося близько двадцяти голів худоби, кожну з яких Мталба називала на ім’я і з усіма подробицями розповідала про її родовід. – І викуп за наречену був дуже багатий. Бо вона жінка-сумут і дуже вродлива. А обличчя в нареченого різнобарвне.

– Різнобарвне, різнобарвне.

– Він волохатий, щоки в нього відвисають, і він дужчий за кількох бугаїв. Серце нареченої чекає, її двері розчинені навстіж. Наречений робить якусь штуку.

– Якусь штуку.

– Вона творитиме вогонь.

– Вогонь.

Іноді Мталба цілувала свою руку на знак того, що цілує мою, і простягувала її до мене, і її обличчя в складках біля носа виражало палку любовну жагу, палкі муки кохання. А я тим часом підпалив шнурок, змочений у рідині, якою заряджалася запальничка, і пильно спостерігав – моя голова майже встромилася між колін, – як він спалахує і горить. Непогано, подумав я. Цей варіант обіцяв успіх. Шнурок згорів, залишилося трохи попелу. Щодо Мталби, то колись я, може, поставився б зовсім інакше до кохання, яке вона пропонувала мені. Зовсім інакше й набагато поважніше. Та ба! За вухами в мене вже почали залягати глибокі складки, і щоразу, коли я задираю голову перед дзеркалом, з мого носа визирає сиве волосся. Тому я сказав собі, що вона закохалася не в справжнього Гендерсона, а в уявного Гендерсона своєї мрії. І я опустив повіки й похнюпив голову. Але ці думки не відривали мене від діла, я й далі все підпалював обривки ґнота, шнурків і навіть паперові джгутики, аж поки з’ясував, що обрізок шнурка певної довжини, вимочений протягом двох хвилин у суміші, якою заряджалася запальничка, годився для моєї мети краще, ніж будь-який інший матеріал. Дійшовши такого висновку, я зі шнурка, що його висмикнув із свого черевика, виготовив необхідний мені запал і протяг його крізь дірочку, просвердлену в дерев’яному кружечку, а тоді сказав Ромілаю:

– Думаю, ця штука готова до діла.

Від постійного нахиляння над роботою в мене наморочилось у голові й боліла потилиця, але я був щасливий і задоволений. Підбадьорений видінням рожевого світла, я повірив у свої сили і твердо поклав собі домогтися мети. Тому я не міг дозволити, щоб Ромілаю так відверто виявляв свій сумнів та погані передчуття, і сказав йому:

– Ти даремно сумніваєшся в мені, Ромілаю. Я хочу, щоб ти мені повірив. Запевняю тебе, ця штука спрацює.

– Ажеж, пане, – сказав він.

– Я не хочу, щоб ти думав, ніби я нездатний змайструвати потрібну річ.

Він знову відповів:

– Ажеж, пане.

– І є вірш про солов’я, який співає, що людство не може довго дивитися правді у вічі. А скільки воно може дивитись у вічі неправді? Ти стежиш за моєю думкою? Ти мене розумієш?

– Моя твоя розумій, пане.

– Я хотів би звернутися з цим запитанням до солов’я. А якщо правда жахлива? Все одно ми віддаємо перевагу їй.

– Ажеж, пане. Ажеж.

– Невже зрозумів? Ну, то слухай далі. Все одно я віддаю перевагу їй. Але кожна людина плекає в душі відчуття, що вона повинна проникнути в життя на певну глибину. Так от, я повинен здійснити те, що задумав, бо я ще не досяг своєї глибини. Вловлюєш?

– Моя вловлювай.

– Ха-ха! Хай собі життя думає, що воно викреслило мене зі списків, Гендерсон, тип такий-то і такий-то, перебував у одному класі з гагаркою, качкодзьобом та іншими подібними створіннями, підданий дослідам, призначеним з’ясувати такий-то і такий-то принцип, і вилучений із гри. Але життя може зіткнутися з несподіванкою, бо ми все-таки люди. Принаймні я особисто – людина, хоч це й може видатися дивним. Людина. А людина не раз обманювала життя, коли воно вже думало, що спутало їй і руки, й ноги.

– Гарась, гарась. – І Ромілаю відступився від мене, примирливо піднісши догори свої шкарубкі чорні долоні.

Я так багато говорив, що почув себе геть виснаженим. Я стояв, стискаючи в руці свою бомбу в алюмінієвому корпусі, готовий виконати обіцянку, яку дав Ітело та його тіткам. Тубільці знали, що наближається велика подія, і стали підходити цілими юрмами, базікаючи або плескаючи в долоні та співаючи. Мталба, яка була пішла, повернулася в іншому вбранні з червоної матерії, схожої на байку, її пофарбоване в індиго волосся було чимось змащене, у вухах теліпалися великі мідні кільця, на шию вона наділа мідний комір. Люди з її почту теж повдягались у барвисті лахи, вони кружеляли навколо неї й вели за собою кількох корів на яскравих обротях та налигачах; тварини мали кволий вигляд, і люди підходили до них, цілували їх і запитували про здоров’я, як ото запитують у родичів. Дівчата несли ручних курей, у декотрих вони сиділи на плечах. Спека стояла задушлива, і небо було високе й сухе.

– А ось і Ітело, – сказав я.

Мені видалося, що й він відчуває острах.

«Ніхто з цих хлопців не має віри в мене», – подумав я і хоча й розумів, чому вони ставилися до моїх намірів з осторогою, одначе мої почуття були ображені.

– Вітаю вас, принце, – промовив я.

Дуже серйозний, він узяв мою руку, як вони всі тут брали, і притулив до своїх грудей, аж я відчув тепло його тіла крізь білу матроску, бо він був одягнений, як учора, в просторих білих штанях, підперезаних зеленим шовковим шарфом.

– Сьогодні знаменитий день, – заявив я. – Мій час настав.

Я показав його високості алюмінієвий корпус ліхтарика, з якого звисав шнурок запалу, і мовив до Ромілаю:

– Нам слід зробити належні приготування, щоб потім ми могли зібрати й закопати дохлих жаб. Ми з тобою організуємо похоронну команду. Принце, як ваші одноплемінці ставляться до цих звірюк у дохлому стані? Все одно табу?

– О, шановний гостю, Гендерсоне! Вода – це…

Ітело не знайшов слів, які виразили б, наскільки дорогоцінна ця рідина, і лише потер великим пальцем долоню, ніби мацаючи оксамит.

– Я знаю. Я чудово розумію вашу біду. І скажу вам те, що вже казав учора: я люблю ваш народ. І я повинен на ділі довести вам свою дружбу. Я чудово усвідомлюю, що ця складна робота лягає на мої плечі, адже я прийшов з великого світу.

Мухи та ґедзі роєм супроводжували худобу, як вони завжди і скрізь її супроводжують, і вже почали залазити під важку білу шкаралупу мого коркового шолома й кусатися. Тому я сказав:

– Пора братися до діла.

І ми рушили до ставка – я на чолі процесії, з бомбою в руці. Я перевірив, чи є в кишені моїх шортів запальничка. Один черевик спадав у мене з ноги, бо я витяг з нього шнурок, проте я чимчикував до ставка досить швидкою ходою, тримаючи над головою бомбу, як тримає смолоскипа Статуя Свободи в нью-йоркській гавані, і кажучи сам собі: «Ти молодець, Гендерсоне. Все буде як треба. Ти не маєш права не виконати своєї обіцянки. Відступати пізно», – і таке інше. Ви можете уявити, як я себе почував.

У густому мареві мертвотної спеки ми підійшли до ставка, а тоді я сам пробрався крізь хащі бур’янів і ступив на берег. Усі інші залишилися позаду, і навіть Ромілаю не пішов зі мною. Зрештою, так було краще. Людина має бути готова до того, що в хвилину небезпеки від неї всі відсахнуться, а зустрічати небезпеку віч-на-віч – це якраз по мені. «В самостійних діях досвід у мене чималий, – думав я, – і, клянуся поцілунком Іуди, я повинен домогтися успіху».

І я став дивитися на воду, тримаючи в лівій руці бомбу, а в правій – запальничку з тонким білим ґнотом, таким звичайнісіньким на вигляд. Капосні звірюки розкошували собі в рідному середовищі – сновигали пуголовки з величезними головами, тонкими хвостиками та коротюсінькими росточками задніх лап, визирали зі своїх багнистих нетрів дорослі жаби з очима, наче стиглі агрусинки. А тим часом я, Гендерсон, схожий на розлогу сосну з переплутаним корінням, яке душило само себе – та зараз ішлося не про мене, – отож тим часом я вже височів над ними зловісним знаком їхньої лихої долі, і жаби не знали – не могли, звісно, знати, – що я несу їм загибель. А в мені тим часом уже клекотіла хімічна сполука тривоги й неспокою, яку я так добре знаю і так ненавиджу, – світло то тьмяніло, то спалахувало перед моїми очима, язик у роті пересох, руки й ноги звело судомою, а шийні м’язи стали тверді, мов камінь. Я слухав, як гомонять арнюї, тримаючи своїх корів на барвистих налигачах і чекаючи мого подвигу, – так потопельник чує голоси купальників на пляжі, – і я бачив Мталбу, що стояла між ними та мною у своїй червоній байковій матерії, схожа на маківку – чорна середина, обрамлена ясно-червоними пелюстками. Я дмухнув на ґнотик свого пристрою, щоб здути з нього пилюку (чи, може, на щастя?), крутнув коліщатко запальнички і, коли спалахнув вогник, підніс його до бікфордового шнура, що доти правив за шнурок до мого черевика. Шнурок загорівся, і спершу відпав металевий наконечник. Полум’я поволі й досить рівномірно поповзло до коробки. Мені не лишалося нічого іншого, як затиснути пекельну штуку в руці й не відводити від неї погляду; мої голі ноги, напечені жарким сонцем, заніміли. Шнурок горів досить довго, і я все ще тримав бомбу, тримав навіть тоді, коли мерехтлива червона цятка вже пірнула у дірку в дереві, бо не мав права ризикувати – вод^ могла загасити вогник. Після цього я міг покластися лише на інтуїцію та щастя, а що дивитися на зовнішній світ мені тепер не було потреби, то я заплющив очі й став чекати, коли внутрішній голос скомандує кидати бомбу. «Ще рано, рано…» – твердив мені внутрішній голос, і я стискав у руці коробку, і мені здавалося, ніби я чую, як вогонь з’їдає шнурка і все ближче й ближче добирається до пороху. В останню мить я заліпив дірочку клаптем пластиру, який приготував для цієї мети і, змахнувши рукою знизу вгору, високо кинув бомбу. Вона вдарилась об стріху, обкрутилась і булькнула в жовту воду. Жаби кинулися від неї врозтіч, і поверхня води знову зімкнулася: навсібіч розбіглися брижі – і все. Але потім там завирував новий рух, посеред ставка почав підійматися новий горб, і я зрозумів, що моя штука спрацювала. Хай я буду проклятий, якщо моя душа не піднеслася разом з водою, навіть раніше, ніж полетіли бризки, і я подумки закричав, звертаючись сам до себе:

«Алілуя! Гендерсоне, тупий йолопе, цього разу в тебе вийшло чудово!»

І тут вода раптом шугнула вгору. Може, це й не нагадувало вибух над Хіросімою, але то був справжній водяний смерч; разом із бризками злетіли у височінь багнюка, каміння, трупи жаб та пуголовків і пробили стріху над ставком. Я ніколи не думав, що десяток чи десь так патронів калібру 0,375 несуть у собі такий заряд, і з далеких закутнів моєї свідомості помчали до центру найнесподіваніші думки, ті з них, які були найбистріші й найлегші. Та перед тим я встиг привітати себе з перемогою і подумати: «Вони могли б пишатися старим Гендерсоном!» (Тобто інструктори в офіцерській школі. Я не мав високих оцінок, коли там навчався). Довгі лапи, білі черевця та головаті тушки жаб’ячих дітей заповнили весь водяний стовп. Мене з ніг до голови забризкало багнюкою, але я радісно заволав:

– Гей, Ітело, Ромілаю! Ну, як вам це подобається? Трах-бабах! А ви не вірили!

Та вже через мить я зрозумів, що домігся куди більшого результату, ніж прагнув, бо замість дружного радісного крику у відповідь почулися наполохані зойки тубільців, і я, глянувши на водойму, побачив, що дохлі жаби ринули зі ставка разом з водою. Вибух повалив греблю, яка утримувала воду. Масивні кам’яні блоки попадали, і жовте дно ставка швидко оголялося.

– О прокляття! – заволав я і схопився за голову, яка від такої біди пішла обертом.

А тим часом вода з останками жаб струменіла вниз, як струменить потік з-під млинового колеса.

– Мерщій, мерщій! – загукав я. – Ромілаю! Ітело! О бісове паскудство, що ж це робиться! За мною, хлопці! Допоможіть!

Я кинувся вниз, став грудьми проти потоку і спробував повернути воду назад та поставити камені на місце. Дохлі жаби посипалися на мене, мов сливи, і нападали мені в штани та у відкритий черевик, у якому не було шнурка. Худоба збунтувалася, натягуючи налигачі і рвучись до води. Але вода була «нечиста», і ніхто б не дозволив тваринам напитися. То була хвилина жаху, коли корови рвалися на поклик природи, в чому немає нічого дивного, а тубільці умовляли їх заспокоїтись і плакали, а ставочок швидко порожнів. Уся вода пішла в пісок. Ромілаю брьохався поруч зі мною і робив усе, що міг, але поставити кам’яні блоки нам було не до снаги, а вода виливалася так бурхливо, що нас понесло за течією чи куди там у дідька. Хай там як, а воду було втрачено – втрачено! Вже через кілька хвилин я побачив (з болем і жахом!) жовте багнисте дно і дохлих жаб, які там лежали. Для них смерть настала вмить від удару, для них усе було скінчено. Але тубільці, але корови, що виривалися в них із рук і жалібно мукали, просячи пити! Незабаром усі розійшлися, крім Ітело та Мталби.

– О Боже, що я накоїв! – мовив я до них. – Це катастрофа! Яке лихо, яке нещастя!

Я підтяг угору свою мокру й заляпану багном теніску й затулив нею обличчя. Отак оголивши груди, я сказав крізь тканину:

– Ітело, вбий мене, вбий! Я не можу запропонувати тобі нічого іншого, крім свого життя. Забери ж його! Бий, я чекаю.

Я дослухався, чи він не підходить, але замість шарудіння його кроків я чув лише тужливе голосіння Мталби. Мій живіт знеможено обвис, і я приготувався до удару ножем.

– Пане Гендерсоне! Що ви говорити!

– Вгороди в мене кинджал, – сказав я. – Нічого не запитуй, просто вбий мене, та й по всьому. Візьми мій кинджал, якщо не маєш свого. Я готовий померти, – сказав я, – і не треба мене прощати. Я цього не переживу. Ліпше я згину.

Це була свята правда, бо мені здавалося, що разом зі ставком я висадив у повітря і своє власне життя. Я ховав обличчя в пелені теніски і змочував матерію слізьми невтішної розпуки. Я чекав, коли Ітело полосне мене ножем, мої оголені груди й живіт приготувалися до екзекуції. А піді мною вода, що витекла зі ставка, перетворювалася на гарячу пару, і дохлі жаби вже почали розкладатися під палючим сонцем.